Армія без держави

Розділ перший АРМІЯ БЕЗ ДЕРЖАВИ

Лютував холодний листопад 1920 року. На переміну падали як не дощ, то сніг. Морози почали заковувати глибоке липке болото, перетворюючи його в гостру сталеву груду.

Здесяткована тифом і розбита ворожою перевагою Українська Національна Армія день і ніч відступає на Захід… Разом з Армією відступає й Уряд Української Народньої Республіки. Територія Української Суверенної Держави тане, наче віск на вогні. Точаться жорстокі бої за кожну місцевість, за кожний вершок рідної землі. Вояки стомилися до півсмерти. Вони вже не мають змоги дальше боротися — босі, обдерті, голодні, без запілля, без бази, без резерви, без медикаментів, без набоїв…

Річка Збруч. Новий кордон. За річкою на заході дві чужі держави — Румунія і Польща. Від півночі, сходу та півдня розбиту армію переслідує непроглядна хмара большевиків. Вона лявиною заливає всю територію України.

— Ураа-а!.. Урррааа-а-а!..

— Дайош Україну!

— Смерть петлюрівцям!

Від Головного Отамана Збройних Сил, Симона Петлюри, наспіває останній наказ по армії на рідній землі:

— регулярним частинам армії бойовим порядком форсувати Збруч. Скласти зброю в Польщі або в Румунії.

— всім повстанським загонам прорватися в глибоке запілля ворога і далі вести повстансько-партизанську боротьбу.

21-го листопада армія форсує Збруч. Ворог безнастанно налягає з усіх сторін…

Армії залишилося лише два слабеньких мостики для форсування ріки: Волочиськ та Ожиговці. Ворог бере ці дві точки під особливий обстріл. Обидві сторони концентрують в цих пунктах максимальні сили, бо тут відбуватиметься вирішальний бій.

— За всяку ціну не допустити до переправи. Обов'язково взяти в полон все командування. Захопити всі прапори — наказує Москва.

— Розбиття армії — це ще не повна перемога ворога над цілою нацією. Гідно відступати з боєм. Зберегти прапори. Краще смерть героя, ніж ганебне рабське життя, — наказує Київ.

Відступ ускладнюється: з другого боку річки немає змоги дальше відстрілюватися. Брак позицій для прикривального вогню артилерії. Вона займає позиції з лівого боку. Тримає їх до останньої хвилини, прикриваючи переправу всіх військ. Кавалерія отримує наказ форсувати ріку вплав.

Останній, найжахливіший бій українського вояка на своїй території закінчується його ідейною перемогою. Ворогові не пощастило захопити ні одного бойового прапора, ні державних актів Суверенної України. Всі свої святощі український вояк оборонив своїми голими грудьми і виніс зброю. Ціла армія та її уряд пляномірно відступили на чужу територію. Там вони знайшли законний азиль, згідно з міжнароднім правом…

Перемога Києва, а не Москви.

Червоно-російська імперія «визволила» Україну від українців. По-варварськи знищила їх Суверенну Державу. На місце української народньої влади, що протягом трьох років виконувала свої обов'язки, приходить знову влада комуно-московських губернаторів, комісарів та кривавої ЧК.

Невгасаючі пожежі. Гори трупів. Грабунок всього населення. Опоганення Божих храмів. Кров сотень тисяч. Сльози мільйонів. Голод, рабство і масовий терор. Росія Леніна-Троцького знову стає тимчасовим окупантом України.

Розділ другий МОЇ ПЕРШІ КРОКИ

Народився я 9-го березня 1908 р. в селі Бистричі, Костопольської округи на Поліссі. Нас було дев'ятеро дітей. Мій батько, Дмитро Юліянович мав всього три десятини землі. Хліба з бідою вистачало до Коляд. Від Коляд до Юрія жилося на картоплі, а від Юрія не ставало й картоплі. До нового хліба якось перебивалися на зеленині, головним чином на щавлі.

Як тільки я почав спинатися на ноги, мене старші дражнили кличкою «Тарас Бульба». За цю зневагу я дуже гнівався і суворо відбивався. Коли ж у школі я прочитав «Тараса Бульбу» Гоголя, то почав своїм ім'ям гордитися.

Казав мій дід, Юліян Харитонович, що його дід прозивався не Боровець, а просто Борець, тобто вояка, козак. Це вже в метриках перекрутили. Дід мого діда, по словах останнього, козакуючи, воював з гетьманом Мазепою проти москалів. А Мазепі йшов на допомогу швед. Шведські могили ще й досі вистають копицями з багнистого краєвиду на лінії Сарни-Березно, вздовж ріки Случ. Кожного року мій дід на провідному тижні брав кошіль яєць і волами їхав до могил, клав на кожну могилу яйце і молився Богу. Я їздив з ним.

— Союзники мого діда — казав він — царство їм небесне. Вони праведники. Воювали Русєю…

Самого ж прапрадіда мого москалі порубали «на капусту», його знайшла на побойовиську одна вдова, тобто майбутня баба мого діда. Сховала від москалів у лісі. Відходила зіллям і, хоч він лишився без одного ока, без одної руки та з перебитою ногою, він жив 115 років. Вони одружилися, мали багато дітей. Заложили хутір з пасікою в лісі, з якого виросло ціле наше село Борове на Сарненщині.

Потім прийшла «Русєя» з Катериною. Хутір відібрала, а ціле село загнала в панщину…

— Отаке-то Боже диво буває, діти, коли одна наша людина має вмерти, а не вмре — казав наш дід. Треба, казав, зберігати, як око, кожну нашу душу.

Ні у війні, ні в революції я участи не брав. Був ще малий. Одначе, всі ті події добре пам'ятаю. Мій старший брат був у «петлюрівцях». Повернувшись додому зі зброєю, він учив нас «воювати».

Велика світова війна та революція хуртовиною пронеслися через поліські багна та ліси. Були в нас росіяни, німці, австрійці, поляки та мадяри. Влада змінювалася щотижня, а поліські ліси шумлять собі по-своєму. Зате ж тепер, по великій війні, настають великі зміни. Наше село над новим кордоном припало полякам, а не Росії.

Появилися великі польські пани. Повідбирали землю від селян. Появилися орендарі, адміністратори, шинкарі та всякі підпанки. За революції їх тут не було. Повтікали. А тепер знову вернулися до нас.

Появився й їх опікун, досі мені невідомий солдат в рогатій шапці, з білим орлом на чолі.

Це була нова польська держава на нашій землі. А за п'ять кілометрів — кордон. За тим кордоном була якась нова Росія. Також на нашій землі. Без царя, без панів, без попів. Казали, що там все для народу…

Я не розумів політичного значення нової держави, але вона мені з перших днів не подобалась. Чужа влада, чужа віра, чужа мова, чужа школа, чужі пани та погоничі на роботі. Все і всюди чуже і непривітне, все, що зневажає мене, мій народ, нищить мою мову, мою віру, мою націю.

В гранітних каменоломнях поліського басейну, крім дзвонів, сталі та вибухів динаміту, нуртує ще якась невидима сила. В непрохідні простори глухого Полісся велика світова війна внесла нечуване досі оживлення. Сюди, в найглухішу закутину Української землі, наче на золотодайні простори Аляски, суне з усіх сторін світу всякий народ.

Чого їм тут треба? Одні — шукають щоденного хліба, другі — високих заробітків, треті шукають щасливої нагоди для контрабанди поміж заходом та сходом. Сюдою проходять сотні й тисячі різних невидимих артерій зі сходу на захід і навпаки. Тут схрещуються в запеклих двобоях агентури всесвітніх розвідок та контррозвідок. Тут іде завзята боротьба між світоглядовими ідеями та соціяльними програмами. Всі вони боряться за нашу душу.

Тут кишить від усякого народу, наче в вулику. Серед цих людей чотирнадцятилітнім юнаком опинився і я. Вдома не було що їсти. Я покинув свою хату і пішов шукати хліба й долі. Молодість вливала в душу надію і все єство рвалося вперед, до діла, до праці, до науки, або як казала Леся Українка — «Жити хочу!»

Я пішов до каменоломні шукати роботи. Побачивши, як керівник кар'єра, стоячи на горбку, керує багатогранною роботою підприємства, я з першого дня вирішив за всяку ціну стати таким керівником.

А ціна, як потім виявилося, була дуже висока. Я вже, бігаючи за худобою, встиг забути «азбуку», якої мене в Бистричах учили зимою. А тут вимагається альґебра. В мене, натомість, ні засобів, ні освіти. Треба знову все починати від «аза». Треба дуже багато вчитися. Але як? Де? Від кого? За що? Немає не то що якоїсь допомоги, але навіть доброї поради.

Я кидаюся до державного вчителя та до священика. Хто ж, як не вони мали б мені допомогти. Державний польський вчитель дуже радо мені в усьому допоможе. Він може навіть так зробити, що я буду вчитися в усіх школах на державний кошт, але він ставить маленьку вимогу: я маю потім перехреститися з православного на католика, щоб згодом з українця стати поляком. Тоді мені всі двері, як до школи, так і до урядових посад, будуть відчинені. Інакше, дорога до науки буде закрита, хоч би я був мудрішим від самого Соломона.

Старий російський «батюшка» також дуже радо готовий мені допомогти. Він напише до «Русского Благотворітєльного Общєства» та до самого Єпископа. Мене приймуть в науку до Духовної Семінарії на кошти Консисторії. Одначе, я мушу скласти йому присягу на Євангелію, що коли вивчусь на дяка або навіть на священика — ніколи не буду ні українцем, ні поляком, а лише росіянином. Не стану зрадником ні православної віри, ні «матушки Росії», ні «батюшки царя». Все, що тепер там, за кордоном, і тут у нас, діється — це лише тимчасова кара Божа за гріхи народу. Завтра ж знову буде стара Росія. Буде цар, буде порядок. Буде добробут і щастя для всіх вірних слуг великого царя. А всі зрадники підуть в Сибір на каторгу, а по смерті — в пекло.

Кого слухати? Кому вірити? Хто каже правду, хто бреше? Чому вони всі хочуть, щоб я був таким, як вони, а не таким, яким я є? Звідки мені про все це довідатись? Хто мені все це пояснить? Керівник кар'єра з мене глузує, коли я його про подібні справи питаю, а товариші по роботі — також не знають.

— Куди тобі, репаний хлопе, до таких високих проблем! Твоє хлопське діло — лопата і кайло, а не філософія.

— І що це таке «проблеми», «філософія»? — думаю я собі. Чому мені не можна про це знати? Чим я гірший від інших людей?

І тут своєчасно приходить мені на допомогу щира порада старого майстра:

— Технічні процеси виробництва мусиш грунтовно засвоїти довголітньою роботою по всіх цехах. А загальне знання мусиш здобувати собі сам. Коли до жодної школи нема доступу, мусиш учитися сам, поза школою. Мусиш заробити гроші руками, щоб збагатити свою голову.

Я послухав розумної поради старого приятеля. Почалися довгі літа наполегливої праці та науки. Від раня до смеркання — в кар'єрі, а по ночах зубріння.

— В тебе будуть успіхи та невдачі, піднесення та падіння, захоплення неосяжним та розчарування з осягнутого. Ти ніколи не зазнавайся успіхами і не падай в розпуку від невдач, а все пробивайся вперед. Думай про велике, а починай з малого — радив мені старий майстер.

І я почав всіма силами пробиватися все вперед і вперед…

Розділ третій В ПОЛОНІ ІДЕЙ

Жорстока життєва дійсність дуже рано змусила мене цікавитися справами, що належать до компетенції людей старшого віку. Крім чисто побутових особистих клопотів, мене почала цікавити доля інших моїх друзів та цілої громади. Я почав живо займатися загально-громадськими, соціяльними проблемами. Ця обставина загнала мене в дивовижний круговорот ідеологічних та соціяльно-програмових течій. Ці течії наповнювали атмосферу заходу і сходу, зударяючись на нашій землі та в наших душах. За нашу землю та за наші душі велася запекла боротьба ідей.

На дні кар'єра я наткнувся на багато цікавих мені людей не таких, як той польський душолов-учитель, чи безпросипний п'янюга — царський батюшка. Це були «матрос» та «самостійник».

Самостійник, як колишній вояк Петлюри, стояв на позиціях Самостійної України, а матрос проповідував комунізм. Обидва дружно боролися проти всіх злочинів польської влади, але поза конторою обидва були непримиренні вороги.

Я довго не міг збагнути в чому річ, чому вони ворогують? Від ранку до вечора при станках та по цілих ночах у гуртожитках тривала палка дискусія на тему: нація, Інтернаціонал, капіталізм, соціялізм, комунізм, матеріялізм, ідеалізм, Самостійна Україна, федерація, «жовтень», «березень», революція, контрреволюція, Петлюра, Маркс, Ленін, Енгельс, Троцький, Сталін, Москва, Київ, Варшава, НЕП, індустріялізація і т.п.

Це був цілий шторм нових і незрозумілих понять та ідей. Я намагався підслухати кожну дискусію, допитувався значення кожного слова та речення.

Як матрос, так і самостійник, дуже радо мені все оповідали, кожний пояснюючи все по-своєму. Кожний докладав усіх зусиль доказати мені, що правда тільки по його стороні.

Матроса ніхто не міг переговорити. В нього кожної неділі були якісь нові люди. Він з ними щось довго шептав на самоті. Коли вони відходили, матрос витягав з-за комина все нові газети, книжки та якісь інструкції. Начитавшись тих паперів, він знову заливав все товариство новою зливою сильних аргументів та фактів з подій цілого світу, особливо тих, що стосувалися наших буднів.

Натомість, самостійник майже завжди ходив сам один. Він не мав стільки нових книжок, чи газет, чи інструкцій. Він тільки своїми власними палкими словами всюди доказував, що і царський «батюшка», і польський учитель і наш ренегат матрос — брешуть. Всі вони хочуть поневолювати наш народ.

Чим більше слухав я матроса, тим більше переконував він мене в правдивості його слів. І чим більше слухав я самостійника, тим більше його слова десь з глибини моєї юнацької душі викликали якісь незрозумілі почуття все сильнішої любови до свого народу та рідної землі.

Самостійник, замість багатьох щоденно свіжих книжок чи газет, подарував мені одну пошарпану книжку, яка не мала вже ні обкладинки, ні назви, ні автора. Але мене вразило те, що ця книга надрукована не так, як всі ті, що я їх вже читав, тобто по-російськи або по-польськи. Ця обшарпана книга була заповнена літерами, з яких виходили такі слова, якими говорила до мене моя мама. Самостійник мені сказав, що цю книгу написав Тарас Шевченко, що це — «Кобзар».

Читаючи «Кобзаря», я довго не міг зрозуміти його глибоко-символічного змісту. Якісь «Катерини», «москалі», «ляхи», «гайдамаки», «розриті могили», «Кавкази», «сови», «відьми», «царі», «псальми» і т.п.

Та як би я того змісту не сприймав по-дитячому, мені одно було ясне: у кожному рядкові «Кобзаря» я бачив самого себе та всіх моїх найближчих людей. Я бачив, як ті самі ляхи та москалі і тепер роблять лихо з нами. І то всюди — де не подивись: в кар'єрі, в конторі, у селі, у місті і навіть у церкві! Вони всюди зневажають мою рідну мову, знущаються з наших людей і тримають в своїх руках всю нашу кривавицю.

Я довгі літа дивився на все це і ніяк не міг збагнути, чому, власне, воно так робиться? Яке ці чужі люди взагалі мають діло до нас, коли в них є своя земля та держава? Чому на нашій землі і над нашим народом є чужа — тут польська, а там комуністична влада? Чому в нас немає своєї влади, раз ми маємо свою землю? І я почав настирливо шукати відповіді на ці питання.

«Кобзаря» я перечитував по кілька разів. Кожне слово врізувалося в мою душу якоюсь невимовною силою. Кожний раз мені відкривалося щось нове, захоплююче. Таким чином, я зробився свідомим українцем, тобто, я твердо відчув свою приналежність до української нації. Радість і біль цієї нації зробилися моєю радістю і моїм болем.

В процесі мого самоформування я попав у духове роздвоєння. Мій розум був по стороні «матроса», а серце тягло до «самостійника». Цей дуалізм філософії життя тривав у моїй свідомості не довго. Саме життя, оточення навчили мене розуміти, що є добре, а що зле, що наше, а що чуже, де є правда, де брехня.

Розділ четвертий КРАХ ІЛЮЗІЙ

Починаючи від 1920 року, через совєтсько-польський кордон ввесь час тікає дуже багато людей в Польщу. Пробираються дальше на захід. Це були головним чином колишні царські урядовці, поміщики, промисловці, купці та духовенство. Вони кублилися з родинами попід польськими урядами. Оповідали людям жахливі речі про боль-шевицьку революцію. Вони особливо підкреслювали дикі методи, якими большевики проводили «націоналізацію» і боролися з релігією. «Матрос» пояснював справу коротким: «Це клясові вороги трудового народу».

Десь від 1925 року через той самий кордон почали переходити все більші і більші маси людей. Це вже не буржуї, не куркулі, не великі купці і не духовенство. Це була головним чином українська трудова інтелігенція: професори, інженери, агрономи, народні вчителі, кооператори, лікарі та всякі службовці. Вони так само в жахливому вигляді скупчуються при польських урядових установах, чекаючи оформлення документів. Вони також оповідають людям макабричні факти з щоденного життя в СССР. Особливо вони підкреслюють, як ганебна большевицька влада трактує кожну інтелігентну людину, рахуючи її ворогом держави тільки за те, що вона людина письменна, тобто «білоручка»… І на це в «матроса» були стандартні відповіді, мовляв, це звичайні злочинці, хабарники, бюрократичні нероби.

Але починаючи від 1930 року, польсько-совєтський кордон на Поліссі заливає нова хвиля втікачів. Між втікачами та пограничними військами ҐПУ ведеться справжня війна. Цілими ночами строчать кулемети та сяють ракети та прожектори, наче на фронті. Такого видовища ще цей кордон не бачив.

Біля польських прикордонних урядів хмари народу. Хто ж це такий? Це вже ні буржуї, ні куркулі, ні інженери, ні кооператори, ні професори, ні агрономи, ні урядовці. Це звичайні робітники і селяни рятують своє життя. Тікають під градом кулеметних куль, наче на фронтовій лінії. Біжать наосліп через непрохідні багна та ліси, аби тільки денебудь попасти поза межі СССР. Несуть на плечах поранених та побитих дітей, тягнуть покалічених, обдертих до наготи жінок. Створюють на прикордонні невимовний жах.

Розповіді втікачів з совєтської тюрми народів відкрили очі не одному на дійсний стан і життя в СССР. А втікачів не треба було й питати. Як вони довідались, що совєтська пропаганда діє на людей поза СССР, вони дуже дивувались і не шкодували фарб, щоб подати засліпленим справжню картину совєтського «раю».

Вони розповідали тим, хто цікавився, що в СССР проводиться насильна колективізація, в людей відбирають худобу, землю та реманент — все те, що недавно дала їм революція, що мільйони голодують і вмирають, як мухи, по всій Україні, що бідних жертв нікому й ховати, що люди їдять листя, траву, котів, собак і не обходиться й без людоїдства.

Я порівняв те, про що трубить київське радіо з тим, що розказують втікачі і вирішив, молодий та здоровий, «скочити» на Україну і побачити на власні очі, що там діється, бо втікачі, мені здавалось, розповідали неймовірні речі. Від 1932 року я не раз і не два переходив нелегально кордон. Пробивався в глибину України до Житомира, Києва та Харкова.

Щойно тоді я побачив соціялізм на практиці: цілі області абсолютно спустошені, покриті бур'яном. Мільйони людей попухли від голоду, а гори хліба гниють на залізничних станціях. Трупи та півмертві люди валяються, наче після чуми, по селах, стежках, полях та дорогах. Серед розвалених румовищ вчорашніх чудових осель не своїм голосом виють сухоребрі собаки… їх господарів вивозять кудись цілими ешелонами, відділяючи жінок від чоловіків та дітей від батьків. Деякі села та райони ставлять розпачливий спротив, але чекісти пацифікують їх танками та гарматами і все це в «мирний час соціялістичного будівництва».

Комсомольські бригади наче сарана гасають по всіх селах та кутках. Налітають хмарами на поодинокі господарства, грабуючи чесних трударів села. Розвалюють печі та комини в хатах, шукаючи хліба для «пролетарської держави». Молодших працездатних членів сімей в'яжуть і забирають з собою. Старців та дітей викидають в балки та яри. Лишають на волю стихії голих, босих та голодних людей на морозі, бо, мовляв, бракує транспорту. Так, насправді, виглядала «добровільна» колективізація, про яку так красномовно горлало київське радіо.

Міста переповнені безпритульною дітворою та жебраками. Селяни буквально душаться та гинуть в кілометрових чергах за хлібом попід міськими хлібними крамницями. Їх розганяють, по них топчуться партійні комісари, наче по падлині. Щоб повитягати від людей золоті «п'ятьорки», «пролетарська» держава організувала так званий «Торгсін». Там за золото чи срібло можна все купити. Почалися грабунки недограбованих комсомольцями церковних храмів. Жертвою погоні за золотом та сріблом стали могили давно померлих людей по численних цвинтарях України.

В Житомирській області були мої кревні по матері. Я хотів їх відвідати, але з їх скромної оселі не лишилося ні сліду. Мого двоюрідного брата вивезли на Сибір. Старого діда, бабу та дружину з 7-літньою дитиною серед зими викинули з хати. Розвалили піч та комин, повибивали всі вікна та двері. Вони примостилися в яру, в «собачій ямі»…

Піде людина підстригатися до голяра, то той разом з волоссям відріже навіть голову, якщо в нього був золотий чи срібний зуб у роті. А скільки було випадків зникання людей, які, як виявлялось потім, були спожиті приватно, або продані людям у вигляді ковбаси чи інших виробів?

Це був жах, якого я не в силах описати. Коли я сьогодні собі уявляю ті макабричні сцени з «соціялістичного раю», мені холоне кров у жилах, а попід горло починає щось душити…

В самому Житомирі були ще інші наші кревні. Від цих інтелігентних людей я довідався, що тотальний терор, грабунок та голод в Україні, тоді, коли в Україні та в Росії було повно хліба, — це ніщо інше, як наслідки генеральної лінії комуністичної партії. Що ціла акція переводиться навмисне, за пляном, для того, щоб фізично знищити українську націю. Діється це тому, що вона не піддається ні комунізації, ні русифікації.

— Вся вина лежить головним чином в науковому марксизмові, який, заперечуючи всі досьогочасні світогляди, породив свою дитину — комунізм, — так говорили мені ті люди.

Мені раз і назавжди стало ясно, що не «матрос», а «самостійник» мав рацію, хоч він не мав у своїх руках стільки свіжих газет, книжок чи журналів, а щирим дохідливим словом говорив святу правду про новітню трагедію України під комунізмом. Я побачив, що компартія — це корупційна банда міжнародніх пройдисвітів, яким політика служить засобом, а не ціллю. Замість свободи — несе жахливу неволю. Замість добробуту — несе злидні та фізичне винищування цілих націй. Замість великого будівництва — тотальну руїну зайнятих країн. Замість культури та цивілізації — примітивне, дике варварство. Замість вічного миру — постійне підпалювання та роздмухування революцій та війн. Замість влади диктатури пролетаріяту — безконтрольну диктатуру нової банди партійних паразитів над трудящими масами. Замість універсального прогресу — відсталість і реґрес…

Після всіх цих митарств та досвіду я почав частіше відвідувати «самостійника». Тепер і в нього почали появлятися якісь невідомі люди, щось обговорюють, організовують. Значить, робиться діло, де можна прикласти і свою силу і здібності. В таборі «самостійника» я познайомився з видатними особистостями українського світу: Драгоманів, Грушевський, Петлюра, Липинський, Міхновський, Аркас, Донцов, Огієнко, Лотоцький, Дорошенко, Липа, Сціборський, Христюк, Шаповал, Ґалаґан, Юрченко, Горліс-Горський, Дудко, Олесь, Маланюк та іншими.

В цей час я багато читав, продовжуючи свою самоосвіту. Я побачив, що моя батьківщина у своїй писаній історії три рази була самостійною державою: княжою — до 14 століття, козацькою — до 17 століття та сучасною — від 1917 до 1921 року. Я довідався, що цю державність знищила підступна та брутальна політика колись царської, а тепер комуністичної московської імперії. Я побачив, що сильна московська держава — це смертельний ворог моєї нації.

Мені стало ясно, що тільки в своїй суверенній державі кожна нація може розвинути своє многогранне життя, як культурна людська спільнота. Без своєї суверенної держави навіть найкультурніша нація стає об'єктом обкрадання та визиску з боку окупанта. Натомість, у своїй суверенній державі навіть найвідсталіша нація, користаючись досвідом світової історії, маючи свободу дії, може піднестися до найвищого рівня соціяльного розвитку.

З таких причин я вирішив віддати всі свої сили на активну боротьбу за відновлення Української Суверенної Держави. Але до якої української національної партії вступати? Кого з-посеред українських політичних діячів підтримувати та як йому допомагати? На яку ідеологічно-світоглядову плятформу та соціяльну програму ставати? Який державний лад самостійної України вважати за найбільш відповідний: монархію, республіку чи вождівську диктатуру? Я вирішив розв'язати ці питання і взятися за конкретну роботу, щоб бути корисним для своєї нації.

До 1930 року політика завойованої України була репрезентована трьома концепціями: комуністичною — в рамках СССР, республіканською та монархістичною — на еміграції. У тридцятих роках на овиді антикомуністичної української політики появляється третя концепція — вождівського націоналізму на зразок модного в той час західньо-европейського фашизму.

Всі поважніші центрально-українські демократичні та монархістичні партії після програної війни Української Народньої Республіки, опинившись на еміграції, припинили активну політичну діяльність на своїй території, їх політична дія непомітно зійшла тільки на офіційну репрезентацію української справи перед світом. Ці угруповання, таким чином, для України майже вмерли. Політика вимагає конкретних, живих людей та постійно-оперативної програми дії в масах.

Старі і нові західньо-українські політичні організації були або занадто угодово-опортуністичні до Польщі та інших окупантів українських земель, або розпиналися за «дійсний», а не комуністичний соціялізм…

Активним антиподом червоного чаду та повоєнного хаосу в українській національній політиці 30-х років був новий націоналістичний рух. Якби український націоналістичний рух тотально не заперечував всіх інших світоглядів і базував свою ідеологію та програмову дію не на авторитарному вождизмові, а на основі ширшої репрезентації на зразок західніх вільних країн, то тоді напевно всі українці були б влилися в його ряди. Але так не було. Націоналісти починали історію цілого світу від себе. Ось чому багато українців і я в тому числі не влилися в русло вождівського націоналізму, хоч він на початку мені дуже імпонував маштабом свого розмаху, прекрасною організованістю та зразковою дисципліною.

Розділ п'ятий НОВА ВІРА

В пошуках політичної концепції, яка привела б до створення Української Суверенної Держави мені, як і багатьом таким як я, дуже багато допомогли оті лицарі, що 21-го листопада 1920 року героїчно форсували річку Збруч. Вони розлилися по цілому світі, несучи з собою святі ідеали Української Самостійної Держави. Але найбільше залишилося їх в тій частині України, що попала під польську окупацію. Як політичні емігранти на своїй власній землі, вони влилися в гущу народніх мас. Почали вести велику освідомлюючу та революційну роботу. Це були фанатики національної ідеї, що свою вірність і згуртованість освятили власною кров'ю на багатьох фронтах. А після війни далі служили тій же ідеї, як передова еліта нації. Жодна ідея та концепція не цементують так людей в обороні рідної землі і свободи, як окопи. Деякі петлюрівці довгими роками не бачили один одного і втратили всякий зв'язок між собою, але, однак, всі вони, розсіявшись по цілому світі, становили однодушну орденську сім'ю.

Вчорашні генерали, полковники, сотники, чотові та рядові вояки, як також вчорашні міністри, директори департаментів та різні державні службовці, втративши свою державу, пішли в народ. Вони поробилися єпископами, священиками, дяками, інженерами, кооператорами, агрономами, пасічниками, лісниками, приватними учителями, редакторами, хліборобами, лісорубами, каменярами, купцями і т.п.

Петлюрівці під комуністичною окупацією так само після поразки у визвольних змаганнях пішли в народні маси. Там їх залишилося більше, ніж вийшло на еміграцію. Там була ціла їх нація. Вони були з нею. Ділили її долю і недолю, конспіруючись всякими методами від ворожого ока.

На західньо-українських землях не було ні одної місцевости, де не знаходилося б кількох петлюрівців, особливо на Волині та Поліссі, де цих людей єднала з місцевим населенням одна православна віра. В католицькій Галичині співпраця православних емігрантів з-над Дніпра з місцевим населенням не мала такого пригожого грунту, як на північних землях. Крім того в Галичині були також і політичні рухи трохи іншого характеру, ніж у Центральній Україні. Ця різниця в політичних поглядах випливала з двоподілу українських земель поміж Росією та Австро-Угорщиною. Кожна окупація мала свій окремий багатосотлітній вплив на життя та духовість народу. Хоч 22 січня 1919 року й було доконане офіційне злиття всіх земель України в одну Соборну Державу, то все ж таки чужий вплив двоподілу далі ділив народ на дві частини, які не могли знайти спільної мови. Така вже проклята доля кожної розбитої нації…

За виїмком деяких одиниць, всі петлюрівці стояли поза політичними партіями. Партії провадили не завжди чесну боротьбу проти своїх політичних противників. Вояки постійно рахували себе заприсяженими законному урядові УНР і цю ж ідею несли в найширші народні маси. Вони тримали себе немов один орден лицарів-державників. У лавах української армії в часі визвольних змагань опинився найсвідоміший та найчесніший патріотичний елемент України. При відступі армії з України ці люди тисячами лишалися з наказу Головного Отамана для партизанської боротьби в запіллі ворога. Ранені та хворі, яким доля судила пережити тиф та вилікувати рани, потім знову вливалися в народні маси, щоб далі вести іншими методами боротьбу проти ворога.

В противагу партійній міжусобиці, петлюрівці пропагували ідею консолідації всіх творчих сил цілої нації на базі республіканської концепції УНР, як законного Державного Центру України. Вони гартували та виховували всіх молодих людей у своєму дусі всенародного мілітаризму. Вони організовували і ставили молодь під прапори Симона Петлюри, їх культ Народньої Республіки перетворився на нову політично-військову віру, ім'я якій — Петлюрівський рух.

Петлюрівський рух, згідно з директивами та наказами свого уряду, однаково діяв на всіх землях України по обох боках чужого кордону. Новий кордон, що штучно різав живе тіло України, для петлюрівського руху не існував. Його революційна ідея та державницький чин все ширше та глибше вростали в життя і свідомість українців. Він становив армію без держави та керував всіма її операціями. Всі большевицькі акти масового терору проти всієї української нації були спрямовані на поборювання петлюрівського руху у всіх його виявах.

Не маючи змоги офіційно вести політичну роботу під жорстокою диктатурою червоної Москви, петлюрівський рух в Україні шукає нових методів конспірації своєї діяльности. Частина людей йде на «співпрацю» з ворогом, а частина — з підпілля керує всякими легальними та нелегальними організаціями.

Особливу ролю відіграла в цій гігантській роботі нова Українська Автокефальна Православна Церква під проводом Митрополита Василя Липківського. Єпископи, священики та місіонери УАПЦ протягом десяти літ, від 1920 до 1930 років, живим словом, масовими виданнями та доброю організацією буквально тримали цілу націю на позиціях національно-державної та церковної суверенности. Але в 30-х роках ця твердиня нації була також знищена брутальним большевизмом.

Дорогу до петлюрівського руху нашій молоді на Поліссі вказав св. п. сотник Василь Раєвський. Він в 1932 році пов'язав нас з полковником Іваном Литвиненком. А полковник Литвиненко, наче батько, заопікувався душами молодих патріотів. Нав'язував дальші контакти з центральними органами великого руху, включаючи в нього й нашу скромну поліську ланку.

Студіюючи протягом довшого часу українську національну політику та всі її ідеологічно-світоглядові й соціяльно-програмові надбання, я особисто прийшов до переконання, що для України найбільш відповідною концепцією є та, що її висунула наша національна революція після 1917 року — це концепція Української Народньої Республіки з її християнсько-ідеалістичним світоглядом, ліберально-демократичним ладом і новою справедливою соціяльною програмою. Я побачив, що це твір, що його створив геній української трудової нації без жодної чужої допомоги, а навпаки, — при жахливих перешкодах з усіх сторін. Той факт, що цей епохальний твір нашої нації не встояв проти хвиль історичного буревію, я пояснюю деякими помилками його творців та несприятливою коньюнктурою світової політики.

Ці негативні моменти не відштовхнули мене від нашої народоправної державної концепції. Всі люди помиляються, а на більш сприятливу світову коньюнктуру треба чекати. Вона напевно прийде своєю закономірною дорогою.

Я знайшов свою політичну віру і на основі цієї правди почав будувати своє політичне кредо. При допомозі людей я те кредо закріпив у своїй свідомості і поширив свій світоглядовий кругозір. Я доповнив свої теоретичні соціяльно-програмові надбання і став обома ногами на новій плятформі з глибокою вірою, що вона найсправедливіша. Я прийшов до переконання, що через тоталітарну диктатуру будь-якої одної партії чи кляси не можна досягнути стабільної державної суверенности, бо для цього потрібно солідарної співпраці всіх партій та шарів нації. Ідея справедливого народо-правного державного ладу в Україні стала моєю життєвою метою, за яку я був готовий іти на всяку жертву, включно з своїм життям.

Подібний процес самоформування в тих часах проходила вся молодь Західньої України. В Галичині вона бунтувалася проти своїх старих угодово-політичних партій і чимраз більше попадала під вплив нового революційно-націоналістичного руху. Натомість, на Волині та Поліссі в 30-х роках почав сильно розвиватися молодечий петлюрівсько-революційний рух.

Націоналістичний рух полковника Коновальця під ідеологічним впливом теоретика Дмитра Донцова в 30-х роках став на шлях тотального заперечення демократичного світогляду та програмових засад державної концепції України 1917–1921 років. На її місце цей рух виставив свою зовсім нову концепцію так званої націократичної держави. Ця концепція почала сильно проникати з еміграції та Галичини на Волинь, Полісся та східні землі під большевицькою окупацією.

Після монархістів це вже була друга антикомуністична концепція націоналістичного табору, яка боролася за впливи в Україні, як політичний конкурент республікансько-демократичної ідеї петлюрівського руху з тотальним запереченням інакодумства. Вже тоді було ясно, що така постава українських антидемократичних політичних партій доведе до громадянської війни всередині національного табору, яка може закінчитися крахом наших державницьких прагнень.

Щоб до цього провалу не допустити, петлюрівський рух намагався з становища Державного Центру впливати на всі політичні угруповання так, щоб знаходити базу для мобілізації всіх сил народу проти зовнішніх, а не своїх внутрішніх, ворогів.

Світлина автора

Розділ шостий ПОЧАТКИ НАШОЇ НОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ

З уваги на дуже низький рівень національної свідомости поліського населення, за порадою і допомогою сотника Раєвського та полковника Литвиненка, ми вирішили починати свою організовану роботу культурно-освітньою діяльністю серед молоді. Зимою 1932–1933 р. ми заснували на Поліссі свою невеличку підпільну організацію під назвою «Українське Національне Відродження».

Головою УНВ був обраний я і з своїх власних фондів на початку забезпечував фінанси організації, які йшли головним чином на пресу та літературу. Наше Полісся в ті часи було дуже відстале. Царська Росія залишила там абсолютну темряву з 90 % неписьменністю народу, а тогочасна польська політика намагалася всіма силами асимілювати наших людей на користь Польщі. Одинокою силою, що утримувала населення від чужої асиміляції, була православна віра та побутовий консерватизм.

Закони польської держави були настільки гнучкі, що те, що пропускала цензура в Варшаві, не могло появитися у Львові, а те, що пропускалося у Львові, не могло вийти в Луцьку, а те, що легальне виходило в Рівному або Луцьку, було заборонене на сусідньому Поліссі. Кожний воєвода діяв на правах абсолютного феодала. Про видання української газети на Поліссі в царстві шовініста Костек-Бернацького не могло й бути мови. Цей деспот самовільно робив, що хотів. При таких умовах ми мусили всяку українську літературу привозити на Полісся неофіційно зі Львова та Луцька. Ця література, не зважаючи на урядові обмеження, а може завдяки їм, робила велику роботу. Протягом не цілих 2-х десятків років, без шкіл чи державних субсидій, всупереч заборонам та перешкодам чужої держави, наше Полісся зробилося цілком свідомою українською провінцією. Цю велику виховавчу піонерську працю робили нечисленні одиниці української патріотичної інтелігенції, а особливо духовенство Православної та Євангельської Церков, народні вчителі, техніки та інші працівники умової та фізичної праці, що в основній масі були петлюрівці.

Чинно включаючись в процес відродження Полісся, наша організація вирішила:

— не виступати, як політична партія,

— у суворому підпіллі переформуватися у військово-революційну організацію,

— для ширшої роботи серед населення використовувати всякі інші офіційні організації, аж до євангельських сект включно (вони мали повну свободу дії, зборів і т.п.),

— членство організації має бути дуже довірочне, а не масове,

— світоглядово, не включаючись в жодну партію, стояти на державницькій плятформі політичного та мілітарного руху Симона Петлюри та боротися під державним прапором Української Народньої Республіки,

— всю зброю у нашій боротьбі скеровувати проти комуністичної партії, російської імперії та польської реакції.

Таким чином, ми напружували усі свої сили на боротьбу, головним чином, проти компартії. Нам вже стало ясно, що Польща являється нашим не головним і тимчасовим ворогом. Головним нашим ворогом стала московська імперія та її агент — компартія, яка ширить червоний чад по всьому світі.

Полковник Іван Литвиненко мешкав тоді у Рівному. З наказу Уряду УНР він керував українською розвідкою на польсько-совєтському кордоні. Я одразу став його співробітником для кур'єрських обов'язків через кордон. З наказу полковника Литвиненка наша молодь пачкувала на другу сторону кордону всякі директиви Уряду УНР та літературу, а назад — різні матеріяли, совєтську пресу та книжки.

Ця наша робота була особливо пожвавлена в часі великого голоду в Україні 1932–1933 років. Ми переносили з-за кордону цілу масу зразків «хліба», спеченого з дерев'яної кори, листя, просяної лупи, буряків та інших складників. Такого хліба нормально не будуть їсти навіть тварини. Ці експонати голоду в СССР Уряд УНР з меморандумами розсилав до Ліги Націй та по цілому світі, хоч той світ був на все глухий…

Ми включилися до антибольшевицької кампанії цілою душею і провадили боротьбу усіма можливими засобами. Посилений наступ українського Полісся проти комунізму в 30-х роках був такий успішний, що в 1939 році, як прийшли большевики, вони не застали на Поліссі не то, що своїх організацій, але навіть прихильників комунізму. Не рахуючи дуже малого числа збаламучених визнавців Маркса-Леніна, все населення привітало нових «визволителів» неприхильно і вороже. Ця ворожість випливала з того, що ввесь народ не сприйняв ані соціял-комунізму, ані його терористично-політичної та державно-капіталістичної системи. Наше скромне деревлянсько-поліське плем'я не було винятком у боротьбі України з її найтяжчим ворогом — світовим комунізмом.

Той факт, що й наша невеличка організація вкладає у справу формування всеукраїнського національного духового фронту свій скромний вклад, був для нас найбільшою нагородою і заохоченням до дальшої праці та боротьби. Ми побачили, що наша жертовна праця не йде на марно, а приносить користь.

Наша організація поступово зміцнювалась, скеровуючи свою діяльність на більш успішне плекання серед нашої молоді революційно-військових традицій. Ми ясно побачили, що поруч політичних організацій потрібні також організації військового характеру. Тим більше, що політичні організації поневоленого народу дуже часто попадають під той чи інший вплив ворогів України. Звідси прийшов і дальший висновок, що тільки під охороною фанатичної національної армії і то у своїй суверенній державі українська національно-політична думка зможе скристалізуватись та стати на службу суверенному державному будівництву. Це означає, що народ повинен готуватись до збройної боротьби.

Для виховування своїх кадрів майбутньої української революційної армії Українське Національне Відродження ухвалило такі морально-ідеологічні основи:

1. Ставлення національної та особистої чести й вояцько-лицарських чеснот понад власне життя — це закон законів українського революціонера-вояка.

2. Гаряча любов до рідної землі та свого народу і досмертна вірність та жертвенний послух наказам батьківщини — це почесний обов'язок українського вояка.

3. Об'єктивна глибока політична свідомість, послідовність думки і чину, бездоганна справедливість і чесність — це основа політичної моралі українського вояка.

4. Не рабський послух старшині, а культурне, свідоме і високо-патріотичне почуття лицарської чести та службового обов'язку супроти батьківщини та народу — це моральна дисципліна українського вояка.

5. Досмертне зберігання всякої довіреної таємниці, товариська любов та добровільне й абсолютне службове підпорядкування — це фізична дисципліна українського вояка.

6. Дійсна, а не фіктивна свобода батьківщини, як суверенної ні від кого незалежної Держави — це політичний ідеал українського вояка.

7. Гідний великої та славної нації лад у державі, де всі громадяни мають рівні права та обов'язки — це політична програма українського вояка.

8. Справедливе унормування соціяльних відносин в державі так, щоб не було підстав для клясової ворожнечі — це соціяльні постуляти українського вояка.

9. Свідомість, що політичні партії настають і відходять, а народ існує вічно, як однокровна спільнота — це політичне кредо українського вояка.

10. Мобілізація всіх сил народу проти зовнішніх ворогів України не партійними, а державними методами дії — це ділова тактика українського вояка.

11. Служба національній революції, звільнення своєї рідної нації від чужого панування та відбудова своєї власної держави — це честь та гордість українського вояка.

12. Бути чесним виконавцем всіх своїх обов'язків, гідно стояти на висоті кожного, хоч би й найтяжчого завдання, незалежно від часу, місця та обставин — це найпочесніша служба українського вояка.

Ці морально-ідеологічні основи були радо схвалені всіма членами Українського Національного Відродження. Пізніше, коли вони поширились серед населення, вони сколихнули людей до боротьби за волю рідного краю.

Розділ сьомий ЧОГО Я ДОБИВСЯ В ЕКОНОМІЦІ

Я цілими днями і ночами снував дуже широкі пляни організації великих робітничо-кооперативних підприємств на Поліссі. Якби робітники були спільними власниками підприємств, тоді не було б експлуатації чужим великим капіталом. Тоді робітники були б зацікавлені у піднесенні продуктивности праці, як співвласники підприємств. Відпала б потреба знаходити спільну мову між робітниками та підприємцями, не було б гострої клясової боротьби, де українець українцеві стає ворогом, піднісся б життєвий рівень населення і т.д.

На жаль, з цих широких плянів нічого не виходило, не зважаючи на найбільші зусилля. Мала свідомість та несолідарність робітників, брак закладових капіталів, несумлінна конкуренція — аж до саботажу та поліційних провокацій включно — кожного разу доводили до того, що найкраще організоване кооперативне підприємство банкрутувало.

Це змусило мене перейти до іншої тактики. Я став добиватися поставити на ноги сильне приватне підприємство, в якому могли б спокійно працювати українські робітники, а за зароблені гроші провадити серед них освітню та загально-освідомлюючу роботу з надією реалізувати ширші пляни рідного будівництва в майбутньому.

Починаючи з найбільш зневажливої в каменярському промислі денної «піхоти» з лопатою, я почав систематично заводити всі інші процеси каменярської роботи. Таким чином я переходив від лопати до кайла, від кайла до бора, від бора до шабера, від шабера до півбруку, від пів-бруку до регулярної кістки, від кістки до тесаного бльока, а від бльока до чистої тесаної роботи та полірування каменя.

Теслярі та полірувальники граніту — це була справжня «аристократія» в каменярській індустрії. Ці люди колись заробляли більше від міністрів. Пізніше їх почали витискати машини.

Одначе, у мене це була щойно половина «норми». Я опанував тільки технічні процеси виробництва. До повної «норми», тобто, щоб бути керівником кар'єра мені бракувало ще більше знання та досвіду. Тому я був змушений здеґрадувати себе з «аристократа» і майстра-тесляра на таку «не строєву» роботу, як писарчуки, бухгальтери, касири, магазинери, експедитори, торговельні та технічні керівники.

За 15 років я свою «норму» виконав і навіть перевиконав. Керівник одного з Клесувських кар'єрів, технік В. Овчаревич, який колись, глузуючи з мене, як з «повзаючої замарахи», не хотів прийняти на роботу з причини мого неповноліття, рівно через 15 років прийшов під моє управління в кар'єрі чорного граніту в Карпилівці.

— Я ваше прізвище звідкись пригадую, пане директоре…

— А я вас дуже добре знаю, пане керівник. Чи ви вже забули свою «повзаючу замараху»? Пригадуєте, як 15 років тому на Чабелі ви не хотіли мені пояснити що воно таке «філософія» та «проблеми»?

— Ах, т-а-а-к! Пригадую… Так це ви з «повзаючої замарахи» так «вигнались»?… Поздоровляю, вітаю… І, очевидно, мушу пакувати свої манатки з цього кар'єра, правда?

— Ні, навпаки. Я дуже радо затримаю вас далі на своєму місці. Тільки через вас я став директором. Ви мене змусили вчитися. Я хотів знати, що таке «філософія» і «проблеми».

— Дякую. Мені дуже приємно.

— Нема за що. Дрібниці!

Ми по дружньому стиснули руки. З приємністю пригадували давно минулі дні та пригоди. Це було моє перше вдоволення та нагорода за тяжку працю та наполегливе самонавчання. Праця та фахові книжки були моїми «професорами»…

Шукаючи щастя на іншому полі, я багато разів кидав каменярство. За цей час я побував і в ковалях, і в лісорубах, і в мулярах, і в столярах, і в різниках, і в купцях, і в урядовцях аж до редакторів та продавців газет на варшавській вулиці включно…

І знову повертався я через деякий час до свого каменя, щоб знову власними руками заробити деякий гріш та розпочати якісь нові виробничо-торговельні комбінації — таки в каменярстві. Мені доводилось банкрутувати і знову ставати на ноги. В процесах економічного падіння та вставання мене рятував одинокий мій капітал: фахове знання діла та довір'я, яким мене обдаровували, як робітники, так і підприємці.

В загальному — це була каторжна робота. Маневрувати між конкуренцією, браком капіталу, банками, відборцями, податками, вічними поліційними протоколами, карами, саботажами, чужою державою, несвідомістю народніх мас, громадськими справами та приватними інтересами було невимовне тяжко.

Але щораз, підвищуючи самому собі «норми» великого рідного будівництва, я самотужки пробивався вперед і брався до праці з свіжими силами і завзяттям.

В 1930 році я відбував військову повинність в польській армії, точніше — в третьому полку гірської піхоти в Бєльську, Вища Сілезія. Я так любив військо, що хотів пробиватися в офіцери. Треба було здати іспити зрілости екстерном. На жаль, мене, як неблагонадійного елемента, поляки не допустили навіть до курсу молодших старшин. Тоді, маючи право звільнитись з війська, як одинокий син — утримувач своїх старих батьків, я перейшов через вісім місяців у запас, щоб не гаяти більше часу в рядовій службі. Я вважав її за приниження.

В 1931 році я одружився з донькою чеського колоніста в Луцьку, Анною Йосипівною Опоченською. Ця людина, не цураючись своєї нації, стала моїм вірним другом, опанувала українську мову, вивчила наші звичаї і зробилася моїм найактивнішим співробітником в громадських справах. Вона без жодних нарікань несла разом зі мною всі тягарі та прикрості, що їх постійно приносила на наш дім моя громадсько-політична діяльність з безконечними поліційними трусами, арештами та тюрмами.

Маючи в руках непоганий фах каменярського майстра, я економічно був досить добре забезпечений. Без офіційної технічної освіти я часто виконував функції інженера не лише у своїх, а й у чужих підприємствах.

Моя незалежна економічна позиція у чималій мірі сприяла також роботі нашої організації та всій українізаційній акції на Поліссі. Маючи успішно ведене підприємство, ми могли без зайвого розголосу фінансувати будь-яку акцію з обох боків польсько-совєтського кордону. Часом ми робили збірки серед робітників нашого підприємства, про що не повинні були знати поляки. Чи треба було на пропаганду, чи на загально-освітню ціль, чи на боротьбу проти большевицьких п'ятих колон серед нас — моя фірма завжди ставала в пригоді.

Пропагандивні матеріяли в СССР ми посилали бальонами в повітря, а пляшки — через воду. Пляшки з летючками пускали тисячами через Прип'ять-Дніпро аж до Чорного моря, а бальони при відповідному вітрові так само тисячами летіли туди, «гдє так вольно дишет человєк».

Найбільшою перешкодою в моїх економічних та фінансових операціях були хронічні «візити» польської поліції та різні обмеження чужої держави… Тому всю нашу організаційну роботу ми мусили робити дуже законспіровано. Кадри росли чудові. Було з кого вибирати для кожного завдання.

Розділ восьмий ПОЛЬСЬКИЙ КАЦЕТ — КАРТУЗЬКА БЕРЕЗА

З польською поліцією я був «знайомий» ще з молодости. Що де не зробилося б на цілому Поліссі — все приписувалось мені. Вічні труси, арешти та «Іванова хата» були моїм хлібом насушним…

Я мав надію, що коли ми працюємо з рамени УНР, як польської союзниці проти СССР, то поляки не будуть нам перешкоджати, навпаки — ще будуть нам допомагати. На жаль, такої далекозорої політики в поляків не було. Коли ходило про поборювання української національної ідеї, то польські чинники завжди являлися ревними союзниками московських імперіялістів всякого кольору.

Хоч експансія московської імперії та її п'ятої колони — компартії — зовсім виразно і постійно загрожувала існуванню цілої польської держави та навіть самій польській нації, однак поляки скорше вбачали свого головного ворога в незалежній Україні. Цей погляд довів до того, що Польща зрадила Україну в 1920 році, підписуючи мир з большевицькою Москвою в Ризі. Керуючись такими самими мотивами, Польща за ввесь час свого незалежного існування всіма силами поборювала український національно-визвольний рух, вбачаючи в ньому найбільшу небезпеку для себе.

Екзильний Уряд УНР і багато діячів з політичних партій намагалися всіма силами переконати компетентні польські чинники, що така політика доведе до національного самогубства Польщі, але даремні були зусилля. Поляки вважали свою державу «світовою потугою», хоч її роз'їдали зсередини проблеми національних меншин.

Поневолені та гноблені польською реакцією національні меншини, ясна річ, боролися, як могли. На терористичні акти та пацифікації відповідали контртерором, саботажами та дошкульною антипольською пропагандою.

Росли хвилі арештів, збільшувалось число шибениць. Дійшло до того, що літом 1934 року «демократична» польська держава відважилась в мирному часі заснувати концентраційний табір в Картузькій Березі, на Поліссі за сталінсько-гітлерівським зразком. Це був акт найбільшої ганьби Польщі маршала Пілсудського.

У червні 1934 року польське радіо подало до відома, що в Варшаві хтось застрілив міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Поляки говорили, що це робота українських терористів. В один мент літня атмосфера стала нестерпно гарячою. Зацокотіли друкарні по всіх комісаріятах та станицях поліції. Загули радіо-приймачі та телефонні апарати. Пішли в хід автомашини та мотоцикли, переповнені озброєною до зубів поліцією.

Я прийшов на обід з кар'єра в Мочулянці. Не встиг ще сісти за стіл, як хтось застукав у двері… Входить комендант поліції з трьома поліцаями.

— Пане Боровєц! В імені права — ви арештовані! Ляснули «бранзолети» на руки. Обшук помешкання та бюра. Відхід на поліційну станицю. Протокол. Етап пішки в напрямку Рівного. По дорозі «дочіплюють» до мене все нових арештантів. Наше «товариство» росте. Росте число супроводу.

До Рівного нас догнали на третій день. Число закованих по 2 та злучених між двійками ланцюгом зросло до 23 людей. «Вбивають» в переповнений підвал 1-го комісаріяту на вулиці «3-го мая».

Допити на поліції. Допити у слідчого. Допити у прокурора. Тіснота. Духота. Гуми… Спирт в легені через ніздрі… Олівці… Двері… Дошка… П'яти…

— Кажи, хто ще належить до вашої банди? Кажи, бо всеодно ось тут у мене виригаєш усі легені!.. Я з тебе киші вимотаю! Кажи!..

— ?…

— А-а-а! Тобі хочеться самостійної України? Міністром або генералом хочеш бути? Ми з тебе зробимо маршала! Ха-ха-ха!..

І так тиждень, другий і третій… Нічого не «видушили».

Тюрма на Грабнику. Відпочинок…

За чотири тижні — етап. Куди? В Березу. Всі тюрми та підвали переповнені народом. Мало місця. Треба зайняти всі старі військові казарми на поліських багнах…

До етапу в Березу мене сковують з туберкульозним студентом Генадієм Янкевичем. Марш на станцію. Плач жінок… Перебігання товаришів. Якісь знаки… До нашого купе вводять ще кілька пар та одного «особняка» із Здолбунова, Андрія Кисіля. Потяг рушив…

— Картузька Береза! Виходь!..

Довга колона скованих по-двоє людей. П'ятикілометровий марш від станції до містечка. Червоні казарми. Дроти. Кулеметні гнізда. Сторожа. Маса поліції. Рух, наче на фронті…

Дротяна брама, наче паща потвори, відчиняється. Поглинає мізерні, худі, брудні і непоголені постаті, наче мух…

— Стань очима до стіни! Розбирайсь наголо! Скоро! Бах, бах, бах!..

Гумою по голові… По спині… Чоботом в «хвостик»…

Перетрясається до рубчика ввесь одяг з білизною. Всі приватні речі відбираються. Видається полотняна білизна і з того ж самого полотна «уніформа» з круглою шапочкою. Дерев'яні черевики з передками з білої сириці…

— Бігом руш! Впади! Руш! На бігу сядь!..

Бах! бах, бах… Гумою… Чоботом… Поліном… Чим попало…

Суха сириця врізується аж до кісток на ногах. Кров… Пилюга… Грязюка…

— Бігом руш! Впади! Сядь! Жабки! Кавалерія! Струнко! Муха! Збірка! Раз, два, три! Розійдись! Збірка, раз, два, три! Стій, ані мур-мур!.. Ах, ви, банда гайдамацька! Це у вас така збірка? Я вам… ваша мать, покажу як рухатись!..

Бах, бах, бах! Гумою… Гумою… Гумою… По головах… Через голови… По очах… По окулярах бородатих професорів та священиків… Всіх однаково…

Все — по свистку. Митися — бігом. Від миття — бігом. До виходка — бігом. З виходка — бігом. На сніданок — бігом. До роботи — бігом. На збірку — бігом. Обідати — бігом. Від обіду мити посуду — бігом. 3 чистою посудою — бігом. Знову на роботу — бігом. Знову з роботи — бігом. Вечеряти — бігом. Від вечері — бігом. Їсти гарячу юшку — бігом. Поки останні одержали пайки, перші все з'їли. Свисток. Бігом до води. По обох боках усіх проходів стоять поліцаї з гумами та палюгами. Бігом… Бах, бах, бах… Кого запірвуть… Маса живого м'яса… Кожний над головою несе посуду. Лізе один на одного. Гаряча юшка тече по головах та спинах людей.

— Бігом!.. Бігом!..

Бах, бах, бах…

Хтось падає, його толочать сотні дерев'яних черевиків. Падає другий, третій, четвертий, п'ятий… Росте ціла копиця живого м'яса. По ній сунуть сотні черевиків. Нараз копиця росте аж до стелі. В один мент спадає і розлітається… Все по свистку…

Десяток потолочених стариків та інвалідів лежать нерухомо. До них підбігають поліцаї з гумами та палюгами.

— Бігом!… Бігом!..

І так цілий день. І так цілий тиждень. І так другий місяць, третій, четвертий, п'ятий, шостий, сьомий, восьмий, дев'ятий…

В камерах по сорок людей, як оселедці. На голих сінниках, на цементовій підлозі. Вікна позабивані дошками. Духота, сморід. «Параша» вічно переповнена, бо надто мала. Вночі не дозволяється виносити. Люди корчаться від болів сечового міхура. Порізані сирицею ноги пообривало. Тоді для пом'якшення сириці видали дьоготь. Від дерев'яних черевиків відстає від тіла шкіра на п'ятах та підошвах. Нема змоги зробити й один крок, а тут тобі — «Бігом!..»

До роботи запрягають по 5 осіб до великого військового воза. Один чоловік за «шофера» коло дишля, а решта — пхають. На вози навантажують повно землі чи іншого вантажу. Воза треба везти по піску або болоті цілий кілометр. Колеса грузнуть в піску по колодки. Від напруженої праці очі вилазять з орбіт. Коло кожного воза польський «комендант». Лупить гумою, б'є ногами, прикладом, коле в спину багнетом.

Голод. Бруд. Літом — задуха, зимою — холод. Харч: вранці півлітра води-кави, на обід — три чверті літра ріденького супу, на вечерю — три чверті літра води-супу та 400 грам тухлого, липкого, як земля, чорного хліба. Цей хліб і був одинокою поживою. Харчові пакунки заборонено одержувати і про це не було відомо поза табором. Люди, не знаючи про заборону, присилали пакунки, арештанти підписувались, що одержали і пакунки прямували до печі.

У цій польській Березі була ще й «дубина». Це — карцер, влаштований з колишніх гарнізонних льохів на картоплю. Підлога в карцері була вимощена «котячими лобами» (дике каміння). Джерелом світла служила маленька продухвина для картоплі. Жодного огрівання, сморід, задуха і мокрота, маса щурів та мишей.

Замикалося в «дубині» нормально на 7 діб. Лікар забороняв тримати людей довше. До карцеру давали лише половину харчового раціону щодругий день(!?). Замкнений в'язень «танцював» без перерви день і ніч, тоді падав стомлений на горбате каміння. На восьмий день його частіше виносили або виводили. Це залежало від стану здоров'я та витривалости в'язнів.

Вийшовши з «дубини» та доплентавшись за допомогою товаришів до свого сінника в камері, де я раніше ніяк не міг спати, я щойно тоді повністю зрозумів, яка то благодать і розкіш лягти повним ростом на соломі та дихати на повні груди смердючим густим повітрям!..

Комендант табору, підінспектор поліції — Болєслав Грефнер. Уроджений кат. Череватий низький кретин з грубими окулярами на рило-носі. Довга ковшовата морда — справжній гіпопотам. Комендант першого бльока, старший поліціянт Марковський. Божевільний садист. Людожер і звироднілий хам. Цей виродок не міг раз дихнути, щоб будь-кого з арештованих не вдарити гумою по чому попало або чоботом в живіт. Він мав особливу насолоду гатити чоботом по «хвостикові». А гумою він так маніпулював, щоб кінець гуми вдаряв по нирці. Наслідок цього «ниркового мистецтва» Марковського я ще й сьогодні ношу в правому боці.

Арештанти носили на спині великий 20-сантиметровий нумер. Тотожний нумер меншого розміру нашивали в'язням спереду на лівому рукаві. Людей кликали не по прізвищах, а тільки по нумерах. Я, як «член-засновник» табору, мав 168-й нумер.

Офіційно кацет носив назву «місце відокремлення». Людей туди замикали так, як і в большевиків — без юридичної процедури, знаної в вільних цивілізованих країнах. Без вироку суду, на бажання лівої ноги якогось «держиморди». Термін ув'язнення — невідомий. Кожні три місяці в'язням давали нові постанови на наступних три місяці…

Харчовий пайок був навіть не цілком голодовий, але постійне «бігом» та тяжка праця виморювали людей до того, що вони падали з ніг. Коли ввечері, повернувшись з роботи, знову треба було бігти в казарму бігом, я попросту не мав сили витягати ноги на сходи. Люди падали, але один через другого дерлися догори, бо вічно свистіли гуми та дикі вигуки «бігом!»….

Так виглядала «демократія» Ридза Смиглого, Козловського та Косцялковського. Чого добилася цим польська держава — я не знаю. Думаю, що крім ганьби — нічого…

У польському концентраку я познайомився та подружив з багатьма товаришами із всіх тих націй, які там були «зарепрезентовані». Це були: українці, білоруси, жиди та поляки. Такий склад арештантів був на початку існування табору. Перед війною в 1939 році там було ще багато німців. Мене тоді вже там не було. Прізвищ тієї маси людей я вже не пам'ятаю. З українців пригадую: Геннадій Янкевич, Олександр Кудра, Андрій Кисіль, Ростислав Волошин, Павло Данилюк, Роман Бжеський, Ярослав Гоцький, Євген Серветник, Євген Єпік, Олександер Куц, Іван Дзюм'юк, Трохим Лисюк, інж. Токарський, Іван Левчук, Василь Балій, Антін Небожук, Іван Мітринга, Михайло та Богдан Кравців, Володимир Янів, інж. Мілянич, Ярослав та Богдан Старух, Антін і Ярослав Романюк, Роман Шухевич, Григорій Климів, д-р Горбовий, Володимир Тимчій, Левицький, Василь Мерцало, Микола Бігун, Павло Генгало, Кок, Омельян Матла, Василь Колодій, Гарамбура, Михайлишин, Павлишин, Пастушенко, Прокопович, Федорович, Богачевський, Кукіль та багато інших.

З білорусів пригадую Віктора Єремейчика з Лунінця. З жидів: Юзефсберґ з Дрогобича, Вайцман та інші з Лодзі, д-р Райнгольц та Пінхос Каптур і багато інших з Варшави. Поляки: Росман, провідник молодих ендеків з Варшави, Грембош та П'ясецький з Кракова, «дзядзьо» Котасінський, Вайс, Левандовський та дуже багато інших з Лодзі, Дворжак з Кельц та інші.

За політичними переконаннями це були: українські націоналісти, республіканці та комуністи, польські «ендеки» та комуністи. З-посеред жидів були тільки комуністи.

Співжиття арештантів було спочатку досить напружене. Українські націоналісти оголосили бойкот всім комуністам. Цей бойкот полягав у тому, що товариським наказом було заборонено мати з комуністами будь-які відносини і з ними говорити. Були дуже трагічні сцени. Особливо, коли прибували нові люди, які про бойкот нічого не знали. Вони зверталися до товаришів по нещастю з різними запитами, а ті мовчали, наче мумії…

Згодом цей бойкот був помалу скасований. Особливо проти таких «товариських» відносин боровся мій великий приятель, лівий націоналіст, редактор Мітринга. Ми доказували націоналістам, що не бойкотами, а навпаки — щирою, культурною, товариською поведінкою та розумною і діловою дискусією ми зможемо доказати як чужинцям, так і своїм комуністам, що наша національна ідея — це не реакція, а прогресивний рух, що всяка ідейна боротьба може бути тільки на свободі, коли люди вільні, а не на каторзі. В неволі ми всі являємося товаришами.

До цієї нашої думки прилучився також спочатку Янкевич, а потім багато інших в'язнів. Таким чином, під кінець сам «вдохновитель» ортодоксальної націоналістичної моралі, Ярослав Старух, скапітулював. Бойкот був з соромом знятий. Геннадій Янкевич ще в «Березі» виступив з ОУН і вступив до нашої організації. По виході з «Берези» переїхав до нас на Полісся. Він працював книговодом в наших каменоломнях та виконував обов'язки секретаря Українського Національного Відродження. В 1938 році його знову заарештували у зв'язку з великим процесом ОУН (за старі «гріхи»). Його засудили на 8 років. Там він дорешти догнив від туберкульозу. В 1939 році його «визволила» Червона армія, але він зараз же помер під опікою моєї дружини.

Серед тодішньої молоді це був один з найвизначніших моїх співробітників. За професією — кооператор-економіст. Кришталево-чесна людина. Палкий патріот-революціонер. Розважний господар, далекозорий політик, опанований тактик, його поховали, згідно з його останньою волею поруч своєї мами в рідному Клевані. Хто зна, чи стоїть ще тепер гранітний пам'ятник з військовим хрестом, фундованим для мами нашою фірмою з коротким написом: «Мамі — син»? Вічна йому слава!

Розділ дев'ятий ПЕРЕД БУРЕЮ

По виході з Картузької Берези літом 1935-го року, я застав своїх «відродженців» у повному порядку. Мій заступник провадив організацію згідно з нашим загальним пляном. Організація розрослася, придбала нових членів і дуже зміцніла фінансово.

Спілка мого підприємства розлетілася і наше підприємство збанкрутувало. Вийшовши на волю, я був економічно цілком зруйнований. Відразу почав робити заходи у справі організації нового підприємства. Вже літом 1936-го року я відкрив свій власний кар'єр чорного граніту в с. Карпилівці, Сарненської округи. Підприємство дуже добре розвивалося і в 1937-38 роках в ньому працювало від 300 до 500 робітників. На жаль, зимою 1937 року я пережив новий удар польської влади. Мені заборонено мешкати в прикордонній полосі. Я був змушений продати підприємство та виїхати вглиб Польщі. Роботою нашої організації я керував на віддалі через зв'язкових.

1938 рік був предвісником великої бурі. Події в Чехо-Словаччині, де Польща та Мадярщина намагалися за всяку ціну задушити Карпато-Українську Республіку та відібрати від чехів провінцію Заользя, явно вказували на те, що світова пожежа не за горами. Апетит Гітлера після безкровного захоплення Австрії, Чехо-Словаччини та мемельської провінції зростав не днями, а годинами. Польща, яка разом з Німеччиною підписувала розподіл Чехо-Словаччини, зробилася об'єктом наступного удару Гітлера. Весною 1939 року поляки таємно розпочали переводити мобілізацію військ, концентруючи їх на своїх західніх кордонах.

Хоч найповажніша, західньо-українська політична партія — УНДО (Українське Національне-Демократичне Об'єднання) — устами віце-маршала В. Мудрого офіційно заявила, що український народ у конфлікті між Польщею та Німеччиною стоятиме пліч-о-пліч з польським народом, польський натиск на українців посилювався з кожним днем. Польська пропаганда паплюжила українців, називаючи їх «зрадниками» та «германофілами». Почалися масові арешти українців. Картузький кацет почав знову працювати повною парою. На Заході Польщі (забув місцевість) відкрили ще один кацет, призначений для польських громадян німецького походження.

14 серпня 1939 року я відважився відвідати свою дружину на курорті біля Клеваня на Волині, де вона лікувалася та носила щотижня харчові пакунки Янкевичеві. Одначе, не встиг я в сумерках пробратися городами до помешкання, як слідом за мною явилися 2 поліцаї. Один лишається при дверях, а другий входить до хати. Я прилип за дверима, пропускаючи «гостей» до кімнати, а потім з кухні через комірчину (там постійно була діра в стіні на всякий випадок) вискочив у провалля довгого яру і зник в хащах та бур'янах…

Під охороною ночі я добрався пішки до дальшої залізничної станції. Вскочив до повного потягу «пробно» мобілізованих запасників. Вмішався в їх масу. Їдемо назад до Варшави «воювати». Потяг «набитий» вояками та їх скриньками і торбами. Всі вони були українці. На всіх станціях досідають нові вояки. П'яні запасники лізуть в потяг та вилазять з потяга через вікна. Співи, регіт, плач жінок та дівчат. Доносяться вигуки. Свист людей, гудки паротягів, дим, пара, чахкання машини — все це змішується в один великий хаос…

На кожній станції вздовж потяга біжать заплакані жінки та дівчата. Махають хустинками. Простягають за потягом заломані руки. Через вікна їм відповідають червонощокі хлопці з розкуйовдженими чупринами та розхрістаними вишиванками. Інші хлопці з дівчат глузують, запрошують до вагона, гукають, свищуть…

Статечні господарі та бородаті дідугани також виходять попрощатися з своїми хлопцями, але вони всюди стоять спокійно з насупленими бровами. Курять люльки та чухають потилиці, мовляв, їдуть хлопці, та не на своє діло… От чому то ці жінки так плачуть. Якби вони їхали воювати не за ляхів, а за свою рідну державу — не плакали б так жінки.

Починаючи від Ківерців, наш потяг перестав добирати запасників. На всіх станціях їх вже не було. Тільки товпилася юрба людей, які хустками та шапками сумно прощали наш проїджаючий без зупинок потяг.

У вагоні мене окружила «братва». Там знайшлися мої знайомі робітники. Хтось гукнув:

— Гей! Братці! З нами їде «воювати» наш батько-директор! А ви ж де тут взялися, га? Чого це ви такі сумні?…

— Змерз — кажу.

— А-а-а! Гей, хлопці, наш директор змерз! Ану, Купро, давай-но свою «білоголову». Обігріємо нашого старого. Давай місце!..

В одну мить передо мною ляснула валізка — це стіл. Тьохнула долоня об дно «білоголової». Корок і горілка бризнули на лямпу вагона. На валізці появилася склянка, паляниця, ковбаса, варене сало, огірки, помідори, часник…

— Наливай, Купро! Більше! Більше! По Марусин поясок! Прошу, пане директоре! Як то ви все кажете — «на погибель ворогам!..

— На погибель! На погибель! — загула «братва»… Я, дійсно, чекаючи потяга вночі, промерз і був дуже схвильований і голодний. «Смикнув» сивухи і наче вовк накинувся на запашну паляницю, варене сало та помідори. За цей час «братва» висушила півлітрівку. Появилася друга. Знову ляснула долоня об дно пляшки.

— Давай сюди склянку. Наливай. По Марусин поясок. Так, прошу, пане директоре!

— Ну то, хлопці, на погибель ворогам України!

— На погибель! На погибель!

Опинившись так несподівано в товаристві своїх дуже близьких товаришів та отримавши таке висококалорійне «огрівання», я на хвилину забув про своє «заяче» становище. Мене охопив той весело-бравурний настрій, яким жив цей потяг. Передусім, я відчув, що я не є сам один в чужому морі і мені, так само, як і цим людям, зробилося море по коліна…

До самої Варшави не перевіряли ні документів, ні проїздних квитків. Я досить багато і доладу наговорився з хлопцями, їх цікавило, що ж буде далі? Як їм треба вести себе у війську на фронті? Які вигляди нашої справи? Як довго Польща може встояти проти Німеччини? Чи це правда, що Сталін хоче підписати союз з Гітлером? Чи Гітлер думає зробити з усією Україною те, що він зробив з Карпато-Українською Республікою?

Не на всі ці питання міг я їм відповісти, бо й сам не знав як розвиватимуться світові події. Я їм лише вияснив нашу генеральну лінію, а саме: що Польща — це — наш хвилевий і малозначний ворог, що головним нашим ворогом був і є СССР, що Сталін дійсно хоче підписати союз з Гітлером і з цієї причини Гітлер являється таким самим нашим ворогом, як і Сталін, що гітлерівці показали в Карпатах в 1938 році, які вони на ділі приятелі України.

— Значить, по вашому — бити погань? Але в ім'я чого маємо ми боронити свого гнобителя — Польщу? За Берези, за пацифікації? За полонізацію? За те, що від мого батька одібрали останній гектар землі для осадників? За ганебну нужду нашого народу? За що ми маємо своєю кров'ю боронити наших історичних ворогів, що наших людей навіть в ярма запрягали?…

— Значить, хлопці, бити! Польща нам взагалі тепер вже не страшна. Нас є 40 мільйонів, а поляків — 20. Україна буде самостійною державою тільки тоді, коли буде розбита, як сталінська Москва, так і гітлерівська Німеччина! Польща тепер тут грає дуже малу ролю. Головна причина нашої неволі лежить в Московщині — червоній чи білій. Гітлер хоче цю причину перебрати на себе, але це йому не вдасться. Проти Німеччини виступить цілий світ, а проти СССР воюватиме лише Німеччина.

— Чули, хлопці? Треба нам воювати так, щоб повибивати зуби і Гітлерові, і Сталінові! Тільки тоді можлива самостійна Україна.

— Смерть обом!

— Смерть! Смерть!

Наспіла Варшава. Я сердечно попрощався з своїми земляками. Потяг рушив далі в напрямку Познаня. Вони поїхали на фронт з твердим рішенням: бити сьогодні Гітлера, а завтра Сталіна.

Розділ десятий ПОЛЬСЬКО-НІМЕЦЬКА ВІЙНА

Варшава гарячкове готується до війни. По вулицях парадують розмальовані дами з протигазовими масками. Всі аптеки продають ці «забавки». Всі вікна по домах наказано попереклеювати паперовими стяжками і зробити щільне затемнення. Підвали більших будинків стають тимчасовими бомбосховищами. Починається гарячкове копання великих протитанкових ровів та окопів по всіх парках, скверах, городах та площах.

24-го серпня 1939-го року, мов грім з ясного неба, рознеслася нечувана вістка, що Сталін та Гітлер — два соціялісти — підписали договір. Всього люди могли сподіватися, лише не союзу двох диктаторів, які ворогували. Як же це так? А де ж твоя світова комуністична революція, товаришу Сталін? А де ж твоя «смерть марксизмові», «ґеносе»[1] Гітлер? Чиїм коштом і за чию кров ви, запеклі вороги, так легко помирилися?

Союз Сталіна з Гітлером остаточно розвіяв надію цілого світу на мир. Це був доказ польському народові, що доля його держави перерішена. Серед польського громадянства почалися дискусії, висловлювалися здогади, припущення та висновки. Хто кого обмане? За яку ціну вони помирились? Яка ідея переможе — нацизм чи комунізм? Хто запанує над Европою — німецький кований чобіт чи московський лапоть?

Паніка на біржі, на товаровому ринку. Народ хапає та закуповує, що бачить. Ціни раптово підносяться. Поліція карає спекулянтів, конфіскує їх товар, а їх відвозить до кацету в Березі. Деякі банки через «ревізію книг» не виплачують грошей. Військо перебирає контроль над транспортом. Конфіскація всіх приватних автомобілів. Настає загальний хаос.

Першого вересня 1939 року радіо та преса універсалом Президента повідомляють, що відвічний ворог польського народу — Німеччина, об'явила польській державі війну. Гітлер видав наказ своїм військам вдарити на Польщу.

Над містом що дві години появляються ескадри німецьких бомбовиків. Скажений рев моторів. Дивовижне виття стрімкоспадних «штукасів». Хоробрі маневри польських винищувачів навколо переважаючого ворога. Запеклі бої в повітрі. «Гатить» зенітна артилерія. Пахкають малі зенітні гармати та кулемети. Літуни падають на парашутах. Шалені вибухи бомб. Полум'я, дим, чад над цілим містом. Нечуване пекло новітньої війни.

Надвечір усе затихає. Мертва тиша. Велике, живе та веселе місто враз оглухло та осліпло. Трамваї та авта, наче якісь таємничі потвори, тихо сновигають у темряві. На вулицях народ, військо та вози. Все кудись наспіх пересувається під охороною ночі. Аж дивно, що цей гігантський мурашник трамваїв, автомобілів, коней та людей нікого не задушить. Все живе. Все кудись летить у темряві та тиші. По парках та садах розставляють нові зенітки. На високих будинках появляються нові гнізда малих протилетунських гарматок та кулеметів. Так минає перший і другий день війни.

3-го вересня польське радіо та особливі видання всіх газет повідомили, що Англія та Франція оголосили війну Німеччині. Населення Варшави, не зважаючи на скажене завивання тривожних сирен, висунуло на вулиці. Спонтанно формується безконечний похід-демонстрація. Маса пливе до англійської та французької амбасад. Вулиці Варшави потапають серед вигуків:

— Геть з Гітлером! Геть з Гітлером! Геть з Гітле-ром!..

— Хай живе незалежна Польща!

— Хай живе Англія! Хай живе Франція. Хай живе Союз! Хай живе польська армія. Хай живе Сьмігли-Ридз 1-й!

Варшава маніфестує непохитну волю боротися за свою національну свободу. У цій маніфестаційній хуртовині я був наче макове зерно в океані чужої стихії. Вона мене шарпала, крутила, штовхала. І все кудись безперестанку несла. Я не був з нею пов'язаний духово, а тільки фізичною силою масового натиску плив за хвилею. У моїй душі змішувались і явне вдоволення, що на цей зрадливий та ворожий нам народ приходить заслужена історична кара; і біль свідомости, що кінець сусідньої нам Польщі означає також кінець України. Героїчно-лицарська постава поляків проти брутального агресора мені дуже подобалась. Мені було приємно знати, що наша слов'янська раса, поставою польського народу, пише трагічну, але славну історію 20-го віку.

Після маніфестації товпа помалу розпливлася. Я блукав далі сам, не звертаючи жодної уваги на сирени. Мені боліло те, що всі інші нації мають в широкому світі приятелів та союзників, що при лихій годині приходять їм з допомогою, а моя нація вже 300 літ бореться з чужими агресорами за свободу абсолютно осамітнена…

Розділ одинадцятий ЧОРНИЙ ДЕНЬ ВАРШАВИ

Відомості з фронту приносили розчарування і безрадність. На всіх фронтах німці перемагають, займаючи все нові та нові території. Сама столиця покрилась полум'ям, димом, курявою та неописаним жахом. 7-го вересня по Варшаві розійшлася вістка, що президент держави з урядом залишили Варшаву і виїхали невідомо куди. Вулиця реагувала на цю вістку дуже гостро:

— Продали Польщу! Ганебно зрадили народ! Втікли!..

— А де ж наші союзники? Зрадили Польщу!

Варшавська вулиця, що кілька днів тому так спонтанно маніфестувала свою волю до боротьби, нараз зробилася осиним гніздом супроти свого власного уряду.

Коли офіційні повідомлення намагалися всіма силами затаювати катастрофічне становище фронту, дійсні відомості доходили до Варшави скоріше від радіо-хвиль. Не зважаючи на героїчний спротив польського вояка, переважаюча маса німецької армії сунула переможно вперед і вперед. Вже давно впали Ґдиня, Познань, Сілезія. Німецькі бомбардувальники в перших днях знищили майже всю польську авіяцію на її базах. Розбили всі промислові центри та вузлові пункти залізниць. Спаралізували транспорт і всякий зв'язок. Загальна паніка і хаос…

Маси втікачів з заходу заливають столицю. Посилюють хаос, безладдя і жах серед населення. Варшава відрізана від решти країни. Нема газу, нема струму, нема харчів, нема води!.. Місто стало купою румовищ, меблів, людських трупів та роздутих, наче гори, коней. За кілька днів не стало й цих коней — люди і їх поїли… Лишилися тільки пообрізувані кістяки, наче поламані великі драбини від селянських возів, їх догризають собаки…

Німці почали повітряне та артилерійське бомбардування цілого міста. Роблять це систематично, дільниця за дільницею, квартал за кварталом. Все горить. Вже ніхто не гасить пожеж. Стрімкоспадні бомбардувальники та винищувачі без жодних перешкод «господарюють над містом». «Гатять» з кулеметів, кидають запальні фосфорні бомби. Кожна така маленька бомбочка викликає велику пожежу. А їх тисячі… Варшава горить…

Водночас ця палаюча Варшава завзято борониться. Не капітулює. Не просить у ворога змилування. Не плаче, не нарікає на свою долю, лише на своїх союзників. Варшава устами свого президента Стажинського кожний день нагадує через радіо-хвилі, що Англія та Франція повинні допомогти жертві німецької агресії. Стажинський, наче капітан потапаючого корабля, не кидає свого міста, його захриплий голос лунає всюди: і на барикадах, і на фронті, і в радіо — він завжди серед народу.

Оборонець Варшави, генерал Чума, оголошує загальну мобілізацію. З-під землі виростають нові військові частини, які не йдуть на фронт, а на барикади. Кожний перевернений трамвай, кожний рівчак, будова, вікно, мур чи насип — це фронт оборони Варшави. За ними лежать молоді і старі чоловіки, жінки, юнаки та діти, стріляючи по німцях з кулеметів та рушниць. Заливають очі гарячою водою з вікон, обкидають піском, камінням, болотом і чим попало.

17 вересня радіо повідомило, що совєтська армія одержала від Сталіна наказ вдарити по розбитих німцями рештках польської армії зі сходу. Армія східнього диктатора перейшла польсько-совєтський кордон. Бере в полон всіх тих польських вояків, яким пощастило врятуватися від німецького полону. Большевики захоплюють великі трофеї, «визволяють» Західню Україну та Білорусь від хліба, одягу і свободи.

Молотов пояснює агресію СССР тим, що, мовляв, польська держава вже не існує. Совєтський Союз мусить, таким чином, «забезпечити» інтереси українців і білорусів на цих землях. Всередині СССР шириться перебільшена бутафорія «визволення», а для закордону — нібито «забезпечення інтересів»…

Одного Молотов не пояснив: коли польської держави вже нема, то від кого червона армія так героїчно «визволяє» Західню Україну та Західню Білорусь? Чи населення Західньої України та Західньої Білорусі просило СССР «забезпечити» його інтереси совєтською армією уярмлення?

Під Варшавою німці міняють тактику. Коли не можна взяти міста суходільними силами, то вони беруть його з повітря. Ще один ультиматум здатися. Ще одна горда відповідь — ні!

— Зруйнуємо все місто!

— Робіть, як знаєте!

27 вересня. Чорний день Варшави. Від ясного ранку до темного вечора на Варшаву сипляться тисячі тон амоналу та сталі. Одна ескадра бомбардувальників відходить, а друга на її місце прилітає. Оскаженілий рев моторів та завивання падаючих «штукасів», змішане з безперевною громовою канонадою авіабомб та артилерійських стрілен, оглушує та доводить до явного шалу кожну живу істоту. Вона, наче миша в бочці, безрадно б'ється на всі боки, не маючи ні від кого жодної допомоги.

Варшава горить. Широке надваршавське небо зробилося гігантською камерою, що душить димом та пече жаром. Ні дихнути, ні будь-куди глянути, ні ворухнутися…

По всіх підвалах великих будинків засипано руїнами тисячі людей. Варшава за дві доби стала вогняним озером. Зникли запаси, пішли з димом арсенали та магазини, не стало боєприпасів. Бомбардувальники відкрили для німецької піхоти тисячі нових проходів до міста, яких нема чим боронити. Генерал Румель видає наказ своїм військам здати місто.

— Ганьба! — кричать завзяті варшав'яки. Але по їх трупах німецькі війська 29 вересня 1939 року займають столицю. Кінець незалежної польської держави. Початок доби «Нова Европа» Гітлера. Рятувальні дружини витягають з-під румовищ тисячі трупів та збожеволілих людей.

Перед приходом червоної армії в Західню Україну наші революційні елементи зробили кілька повстанських виступів, щоб перед большевиками захопити частину польської зброї. Ці дії не мали широкого маштабу. В Галичині такі виступи були організовані клітинами ОУН, а на Поліссі — «відродженцями». Перше повстання на Поліссі підняло містечко Степань під проводом молодого «відродженця» Костя Шумлянського (Залізняка). За прикладом Степаня пішли інші міста та села.

Ні Уряд УНР на вигнанні, під наказами якого було УНВ, ні провід ОУН наказів для широкої повстанської акції проти розбитих польських військ не видавали. Були лише директиви захоплювати та добре ховати зброю та військове майно. Революційні низи були невдоволені з такої позиції вищого політичного проводу і в деяких місцевостях гарячково пробували захопити місцеву владу, та не на довго. Большевики показали, що провід мав рацію, бо яка може бути місцева влада, коли сунеться совєтська орда?

Розділ дванадцятий «НОВА ЕВРОПА»

Генерал Кутшеба остаточно оформляє програну польську війну з Німеччиною. Настає «мир». Німецьке командування ліквідує східній фронт. Перекидає свої війська на захід проти Франції та Англії.

Польську державу поділили між собою два соціялістичні диктатори: Гітлер і Сталін. Устійнено сфери впливів. Розпочалася дуже вигідна для обох сторін торгівля.

Зима 1939/1940 року у Варшаві була не зимою, а карою Божою. Голод. Жахливі морози. Брак помешкань, опалу, електрики.

Одначе, не зважаючи на жахливі морози, Варшаву заливає повінь українських втікачів з-за Буга. Народ кидає все, що бачить і голіруч тікає від «визволителя» Сталіна. Варшавські українці організують допомоговий комітет під проводом молодого відомого лікаря, д-ра Юрія Івановича Липи та інж. Якова Винника. Мені д-р Липа запропонував взяти обов'язки секретаря комітету. Напливає багато втікачів, їх треба десь примістити, спрямувати на роботу.

Я погодився виконувати ці громадські обов'язки. Одначе, як звичайно буває при всіх допомогових установах, там панувала настільки тяжка атмосфера, що управа д-ра Липи не могла виконувати своїх обов'язків. В комітеті зроблено переворот. Прийшли нові, «чесніші» люди. Мені пропоновано лишитися на своєму становищі. Я відмовився і виїхав до Кракова, де заснував своє вугільне підприємство.

Навіть тоді, коли в комітеті не було б «революції», я, однак збирався покидати цю працю. З д-ром Липою було дуже тяжко працювати. Ця молода, енергійна людина, наскільки була чудовою, як лікар та письменник, настільки була незорієнтованою в адміністративних справах. В особистих відносинах був він безоглядний і дуже нервовий.

Крім роботи в комітеті д-р Липа дуже багато працював тоді над своїми новими працями — «Чорноморська доктрина» та «Поділ російської імперії». Він заснував видавництво «Український Чорноморський Інститут».

Ми всіма силами намагалися заснувати свій новий часопис, якого я охрестив «Вогонь» та дав до нього кілька статтей. Крім того, я ще редагував стінгазету в комітеті. Головним редактором стінгазети був д-р О. Назарук. З часописом нічого не вийшло. Німці не дали дозволу видавати його в Варшаві. Д-р Назарук також виїхав до Кракова і там зовсім несподівано помер. Краків зробився центром українського еміграційного життя на польській території під німецькою окупацією.

Весною 1940 року я переїхав до Холма, де заснував видавничу спілку церковних репродукцій та робітню й магазин мистецьких виробів. У підбитій Польщі «Нова Европа» Гітлера почала відразу показувати, що вона несе на своїх прапорах. Передусім появилися антижидівські зарядження. Жидам наказано носити на лівій руці білу пов'язку з синьою сіонською зіркою. Заборонено їздити потягами та автами. У трамваях появилися окремі відділи — «Тільки для німців», в інших вагонах для жидів були окремі кутки відгороджені… шнурком. Всі магазини, банкові рахунки і жидівське майно були конфісковані. Згодом всіх жидів по містах ізолювали в окремих ґетто. Замість білих пов'язок наказано всім жидам носити круглу жовту латку розміром в 10 см., нашиту на ліву грудину спереду та ліву лопатку ззаду. Взагалі, все жидівське населення було позбавлене всякого права. Військо ЕсЕс та гітлерівська поліція обходилися до того брутально з жидами, що я не раз задавав собі питання: що, властиво, заподіяли жиди Гітлерові, що у німців така зоологічна ненависть до цього народу?

«Впорядкувавши» жидів, гітлерівці взялися за поляків. Деякі польські мемуаристи хваляться, що Польща — одинока країна, яка не видала ні Квіслінґа, ні Гахи, ні Петена. Це факт, що Польща не видала Квіслінґа чи Петена, але це сталось не тому, що серед польського народу таких не було. Німці могли знайти їх так само, як знайшли в інших країнах. Це сталося тому, що німці рахували Польщу своєю завойованою колонією і їм жодні квіслінґи були не потрібні. Вони відразу перебрали у свої руки всю адміністрацію та економіку Польщі. Що ж до «фольксдойчів»,[2] то якраз у Польщі їх появилася така маса, що серед них були навіть ті, що рахували себе поляками та іншими національними меншинами. Серед цих людей я мав нагоду спіткати також багато таких, що колись були українцями, а тепер раптом «відчули» в своїх жилах «чисторасову німецьку кров».

Якраз оці «фольксдойчі» були найгіршою язвою польського народу. Вони розуміли польську мову, вони знали всі секрети Польщі, яких не знали німці з Німеччини, їх було повно в Ґестапо,[3] поліції та різних урядах. Вони почали виробляти такі ганебні злочини, від яких холонула кров в жилах навіть в найбільш запеклих неприятелів Польщі.

З першого дня гітлерівці взялися до плянованої та послідовної ліквідації польської інтелігенції, ніби продовжуючи почату Сталіном масакру польських офіцерів в лісах Катину. Спочатку це варварство сяк-так маскувалося арештами визначніших польських громадян, як закладників. Щоб, мовляв, запобігти заколотам та саботажам. За пару тижнів була сотня причин, щоб тих закладників розстріляти. Так загинули від кулі в потилицю посадник міста Варшави Стажинський, провідник польської соціялістичної партії (ППС) Нєдзялковський і сотні та тисячі інших.

Побачивши все це, я зробив висновок, що гітлеризм — це точна копія большевизму, а Ґестапо — це гітлерівське НКВД. Вже весною 1940 року я виніс рішучу постанову якнайскоріше тікати з цієї «Нової Европи» в Україну. Тікати і влитися в наш підпільний революційний рух, остерігати та підготовляти наших людей, щоб вони не слухали облудної пропаганди Гітлера. Я був певний, що коли німці «впорядкують» поляків, то візьмуться за українців, як за наступну жертву їх варварської експансії.

«Нова Европа» так само, як і «світова революція» — це діло спільних рук і тотожної ідеології. Сталін та його політбюро були першими, що показали приклад Гітлерові як «законно» експропріювати чуже майно, як завести концентраки та нищити цілі нації, як завести однопартійну диктатуру, як замість правдивих інформацій подавати пів-правду та брехню і т.д. Учень Сталіна і спільник Гітлер все це перебрав від Сталіна, скопіювавши з російської «передової нації» свій німецький «герренфольк».[4]

Дуже багато говорилося і писалося в Польщі і закордоном про причини поразки Польщі. Одні говорили, що польська армія не дорівнювала своєю боєздатністю іншим арміям світу. Інші говорили, що винен у поразці сам уряд. Цю критичну лінію дуже роздувала німецька пропаганда Ґеббельса, яка до причин поразки Польщі у війні додавала ще зв'язок Польщі з Англією, Францією та Америкою. При цьому вішалося усяких псів і на міністра Бека, і на світове жидівство.

Немає найменшого сумніву в тому, що тогочасний «полковничий» польський уряд, з його військовою диктатурою не стояв на висоті завдань держави, що претендувала на політичну демократію та соціяльний прогрес. Він не дотримав міжнародніх зобов'язань у відношенні до національних меншин. Він не завів жодних соціяльних реформ, на які тепер компартія ловить ввесь польський народ. Він не потрапив розвинути економіку країни так, як на це дозволяли ресурси. Він постійно гнав цю малу націю до уроєного гіперболічного імперіялізму «світової потуги», замість того, щоб скромно і чесно розвиватися на своїй землі. Він ще в 1939 році кинув гасло: «Хочемо воєнного флоту і колоній!», забувши, що колоніяльних просторів шукали відважні мореплавці 300 років тому. Він, починаючи від Риги в 1920 році, «торгував» чужими землями то з Москвою, то з Берліном так довго, поки сама Польща не зробилася то німецькою, то московською колонією. Люди з того самого польського середовища на чолі з Залєським та Андерсом, ще й сьогодні, перебуваючи самі в колоніяльному рабстві, туманять очі світової публічної опінії, доказуючи «історичні» колоніяльні претенсії Польщі на велику частину життєвого простору українського, білоруського та литовського народів (Львів і Вільно). Яке сьогодні поляки мають право виступати проти комуністичного імперіялізму москалів, коли вони самі хворіють цією самою хворобою? Настав час усім полякам вилікуватися від політичної сліпоти.

Одначе, помимо наших критичних і слушних зауваг на адресу польських провідників, в ім'я історичної правди, підкреслюємо, що антипольська пропаганда Ґеббельса[5] в 1940 році була перебільшеною демагогією, особливо коли ходить про колишню польську армію. Польська армія була нормальною східньо-европейською армією, а її вояк не був гірший за вояка інших армій. Впала ця армія, як перша жертва великої мілітарної потуги. Варто також додати, що в тій же польській армії кожний п'ятий вояк був українець, про що замовчує вся польська мемуаристика та історіографія. Але це інша тема. Прийде пора, коли Київ — столиця великої 50-мільйонової нації — виставить Варшаві свої історичні рахунки.

По катастрофі у вересні 1939 року польський вояк змінив тактику боротьби на зразок українського вояка 20-х років. Коли нестало регулярного фронту та своєї держави — він пішов під землю, щоб далі боротися за свою національну незалежність. Цю нову добу польського народу започаткував генерал Ровєцкі (Грот), формуючи цілу підземну армію АК (Армія Крайова). За кордоном діяла по наказах польського уряду на вигнанні регулярна польська армія генерала Сікорського та його наступників. Крім того, на польській території почала пізніше діяти комуністична партизанка, яка оформила себе, як АЛ (Армія Людова). Ця остання формація, як 5-а колона Москви, під кінець 2-ї світової війни у великій мірі допомогла большевикам зайняти всю Польщу та не допустити до відродження національної польської держави.