Армія без держави

Розділ перший ЗВІТ ПРЕЗИДЕНТОВІ ПРО СИТУАЦІЮ В УКРАЇНІ В 1942 РОЦІ

Після офіційної ліквідації Поліської Січі УПА в Олевську наш штаб поділився на дві частини. Одна частина людей роз'їхалася по домах, а друга відразу почала працювати над плянами зміни організаційної схеми армії та нової підпільно-бойової акції. Першим наказом нового штабу в грудні 1941 року знято з назви організації дописку «Поліська Січ». Територіяльний принцип після втрати Олевська відпав. Організація почала виступати тільки під назвою «Українська Повстанська Армія». Армія переходить з територіяльно-осадної системи на рухомо-рейдуючу літаючими партизанськими загонами.

Полковник П. Смородський, не почуваючи себе на силах до затяжної підпільної акції, попросив звільнення з активної служби. Перейшов у стан запасу і поїхав у своє господарство в Рафалівку на Сарненщині. Сотник В. Раєвський, сотник С. Сиголенко, поручник Лев Ковальчук, хорунжий Граб Володик та інші наші люди отримали наказ вступити на службу в німецько-українську поліцію та в інші німецькі уряди та установи в Рівному та інших містах і виконувати там довірені завдання нашого штабу. У Києві залишився далі зв'язковим штабу УПА сотник Анатоль Кабайда, працюючи в штабі поліції. Він отримав завдання здобути довір'я німців, як перекладач, і триматися в Києві якнайдовше. Всі зв'язкові по інших містах отримали таке саме завдання.

Новий штаб УПА був приміщений в одній лісничівці в Людвипільському районі. Сотник Н. став «надлісничим» та тимчасово керуючим справами штабу. Видавши на скору руку всі директиви на три місяці, я сам в половині грудня 1941 року виїхав на фальшиві документи до полк. Ів. Литвиненка, який проживав біля Крем'янця, а потім до Варшави, щоб здати звіт Президентові А. Лівицькому та особисто отримати нові накази і директиви Уряду. В останніх днях грудня я вже був у Варшаві. Якраз тоді на мою пропозицію прибув туди із своїм звітом сотник Малинівський з Києва, який був там спеціяльним спостерігачем від Президента.

В помешканні інж. Якова Винника 2 січня 1942 року була влаштована таємна зустріч з Президентом. У цій нараді брали участь також полк. Садовський, полк. Чоботарів, полк. Валійський і сотник Шевченко. Я доповідав першим, а потім сотник Малинівський.

Моя доповідь була звітом про нашу досьогочасну військову роботу, а сотник Малинівський доповідав про нову політичну ситуацію в Україні під окупацією нового «визволителя» Гітлера. Наші доповіді доповнювали одна одну та давали повний образ ситуації.

Ця ситуація була більш-менш така:

1. Абсолютне політичне заперечення української нації та її волі до самостійности з боку німецького уряду.

2. Найжорстокіша окупація та безоглядний варварський грабунок всієї економіки України. Заведена большевиками колхозна та совхозна система значно полегшувала німцям здійснювати цей грабунок. Тепер все це майно автоматично зробилося «воєнним здобутком» Гітлера. По містах шаліє голод. Німці навмисне стримують постачання, щоб примусити населення їхати на рабську працю в Німеччину.

3. Пляновий грабунок всіх скарбів національної культури. Все, чого не встигли вивезти або знищити комуністи, почали грабувати та вивозити німці.

4. Ліквідація та заборона вищої освіти в Україні. Поголовний погром професури та всієї інтелігенції. Дозволялося лише середнє фахове шкільництво. (До речі, пізніше його також заборонили, дозволяючи лише початкову школу). Це тому, що «рабам непотрібна освіта», їх діло — тільки «чорна робота».

5. Погром всієї нововідродженої української преси. Перетворення всіх пресових органів з трибуни української нації на випари пропаганди Геббельса українською мовою, де явно зневажаються всі українські національні традиції. Заборона писати у тій «пресі» про українську націю, її культуру, історію, а особливо, згадувати про українську державу. Преса тільки те й робила, що вихваляла Гітлера, «іберменшівську» німецьку расу, супроти якої всі інші нації — це тільки «унтерменшівські» раби.

6. Почалися масові облави на людей по вулицях, домах, церквах та базарах. Цілі ешелони української молоді день і ніч їдуть з України в Німеччину на каторжні роботи. Багато юнаків та дівчат, побачивши, які умови праці, життя та трактування «остарбайтерів» по таборах за дротами, пробують тікати з Німеччини. Їх всюди по дорозі ловлять спеціяльні бриґади поліції та масово розстрілюють або вішають на прилюдних площах, щоб застрашувати інших.

7. У цей самий час агенти НКВД, російська білогвардійщина з еміграції та місцеві Volksdeutsch-і, що всюди займають ключові посади в німецькій цивільній адміністрації починаючи від Оstministerium, Reichskomissar-а, Gebietskomissar-а та Gebietslandwirt-ів аж до останнього перекладача по всіх урядах та установах, — доводять народ до такого розпачу, який у свій час викликав наказ Сталіна про «голу землю».

8. Картину пекла доповнювала ще й внутрішня партійна міжусобиця націоналістів, що далі розгорталася аж до братовбивства включно. Бандерівці почали активний терор проти всіх інших угруповань.

Заслухавши наші доповіді, Президент був дуже вражений таким жахливим станом в Україні. Просив докладніших даних про ту чи іншу проблему, уважно нас вислуховував і приймав усе до уваги.

На закінчення своєї доповіді я підкреслив потребу негайно піднімати збройну боротьбу цілої України проти божевільного деспота Гітлера. Сотник Малинівський доводив фактами наявність гострих антинімецьких настроїв в Києві, Дніпропетровську, Винниці, Житомирі та по всій Україні, де заводиться цивільна адміністрація Reichskomissar-а та румунів на території Одеси та так званої «Трансністрії».

Після наших доповідей розгорнулася ділова дискусія. Думки були поділені — дехто підтримував мою пропозицію, а дехто був проти неї. Становище України було катастрофічне. І мовчати новому окупантові не можна, і піднімати зараз народ на загальне повстання також не можна. Треба трохи зачекати. Бо це було б даремне проливання своєї крови і завчасна та велика допомога большевикам. Не дивлячись на терор, нам треба ще деякий час сприяти німцям, доки фронт не перейде на російську територію.

Президент мовчав. Курив цигарку за цигаркою і щось собі нотував. Дискусія затяглася ще кілька годин, але без жодних наслідків. Треба було розходитись, бо наближалася поліційна година. Наприкінці взяв слово Президент. Він зробив підсумок всіх подій і заявив, що він не дасть ніякої згоди, ні наказу починати повстання в Україні.

На цьому нараду закінчено. Я лишився ночувати у пані Винник. Я був дуже невдоволений з наради і цілу ніч не спав. Невже це можливо, щоб нас били і топтали, а ми, наче гнила колода, мовчали? Невже всі наші досьогочасні воєнно-революційні заходи були даремні?…

На другий день вранці мене викликали в якусь сліпу вуличку. В кімнаті дуже скромного помешкання серед бомбових розвалин сидів сам один Президент. Я мало не охнув.

— Дорогий мій сину, Тарасе! Не дивуйся тому, що було вчора. Секрет не завжди зберігається при чотирьох очах, а що ж говорити про вісім осіб? Вчора була одна сторона медалі, тут — друга. Я повністю схвалюю ваш плян і благословляю вас на святе діло. Як тільки Гітлер дійде до Волги, починайте його бити, але не шляхом загального повстання, а окремими летючими бригадами. Одначе, це, сину — абсолютна тайна. Я вчора не міг налюбуватися вашим бойовим запалом, що випливає з гарячої любови до Батьківщини. Але самого запалу мало. Потрібний ще холодний розум, політична калькуляція і доцільність тієї чи іншої дії. Дійте за директивами, полк. Ів. Литвиненка. Він вам буде в усьому дораджувати. Хай вас всіх, дорогі наші герої-соколи, Господь Бог збереже та провадить до повної перемоги над всіма ворогами України. Ваш лицарсько-патріотичний чин дасть нашій нещасній батьківщині повну свободу.

Я стояв, наче вкопаний на струнко перед своїм Головним Отаманом. Стопудовий камінь звалився з моєї душі. В цьому скромному, виснаженому голодом старцеві я щойно тепер побачив та відчув дух далекозорої політики та реальної стратегії. Вчора була каламутна дипломатія, а сьогодні політика чистої води.

Дивлячись на таку печальну постать законного суверена своєї нації на розвалинах чужого міста, далеко від рідної землі, в моїй уяві промайнули образи та сцени всієї нашої історії. Починаючи від «богомпомазаних» Петрів та Катерин аж до тоталітарних диктаторів Сталіна та Гітлера з їх вішателями такої слави, як Меншіков, Постишев та Кох. Ця історія завжди однакова — вогонь і кров… І починаючи від Орлика, Петлюри аж до Андрія Лівицького, не зважаючи на тяжкі обставини емігрантського життя, все ж таки українська державнотворча думка і дія не вмира, не гине.

Ось і тепер законний суверен України примушений вирішувати такі важливі державні справи серед чужих розвалин в абсолютній конспірації. Така вже доля переможених. Така справедливість сучасної цивілізації з її ідеями, світоглядами, законами, лігами, хартіями та всіма гарантіями.

З Варшави я виїхав до Холма, де я дав директиву своїй фірмі мистецько-церковних репродукцій вислати ввесь запас наших церковних образів до Рівного, а сам поїхав прямо в «ліс».

Я почував себе знову щасливим, бо мав дозвіл на нову величну ціль: доказати всемогутньо-бундючному Гітлерові, що він Україну може дуже легко відвоювати від такої ж «всемогутньої» московської імперії, але від української нації він її не відвоює ніколи.

По дорозі з Варшави в Україну я довго думав про всі справи. Особливо мені з голови не виходили різні міркування про нашого Президента. Його скромна і велична постать не зникала з моєї уяви. Ця людина робила дуже багато тактичних помилок. За всі ці помилки ми його не любили. Ми всі вважали, що він зробив особливо велику помилку тим, що перед війною не виїхав на невтральну територію, бодай до Швайцарії. Одначе, останні події переконали мене, що якби в часі війни його не було з нами, то це була б ще більша його помилка. Без такого далекозорого, досвідченого політичного провідника ми самі напевно допустили б дуже багато катастрофічних помилок. Він нас стримував і давав обдумані директиви.

З таких причин я за слабі сторони, а часом навіть за перебільшену «дипломатичність» Президента А. Лівицького далі не любив. Але його політичну далекозорість та патріотичну самовідданість — я глибоко шанував. Кожне його слово для мене було наказом. Поговорити по-діловому з Андрієм Лівицьким протягом двох годин — значить отримати директиву на цілий рік революційної акції, далеко від нього, в найтяжчих умовах. Серед всіх наших старих діячів — він був наймолодший духом революціонер.

Не тікаючи далеко від України, наш Президент мав змогу жити одним духом з цілою поневоленою нацією. У цьому й криється та його колосальна заслуга перед Батьківщиною, перед якою бліднуть всі його помилки. Помилок не робить лише той, хто нічого не робить. З розвалин Варшави Андрій Лівицький у великій мірі керував буревійними подіями в Україні протягом всієї Другої світової війни, хоч не всі політичні партії виконували його директиви. Потім вони самі побачили свої помилки.

Розділ другий ЛІСОВЕ ЦАРСТВО

По дорозі з Варшави я знову заїхав до полк. Ів. Литвиненка. З'ясував йому всі справи. Ми з ним цілий тиждень обдумували плян і нову тактику нашої дії. За цей час ми намітили в загальних рисах новий плян боротьби з новим «визволителем». В другій половині січня 1942 року я через Рівне повернувся до «лісу».

Передусім, у нас стояло відкритим питання нового начальника штабу. Сам полк. Ів. Литвиненко душею аж рвався до «лісу», але на перешкоді стояла його недуга: гострий ревматизм та пухлина ніг. Це були наслідки Першої світової війни та зимових походів Армії УНР, де Іван Данилович командував кавалерійським полком ім. Богдана Хмельницького. Ми договорилися, що він буде тільки нашим головним дорадником. Практичного начальника штабу треба було шукати. Тепер для нас це не була вже така тяжка проблема, як у перших днях народження нашої нової армії. Ми вже мали досить великий вибір. Багато старшин в міжчасі віднайшлося. Облік все зростав і зростав.

З уваги на те, що нова організаційна структура нашої армії передбачувала дію виключно малих, дуже рухливих бойових одиниць, а не великих неповоротких з'єднань, ми плянували набирати вояцтво та командний склад із здорових, молодих та не зв'язаних родиною чи маєтком людей. Серед старшої генерації таких людей було небагато. Вони могли тільки служити нам радою з свого воєнного досвіду, читати лекції на наших підпільних курсах та школах і т.п. Тому ввесь тягар практичного керівництва та командування армією довелося перекладати на наш молодий актив.

Перебираючи картотечку своїх молодих товаришів по зброї, я остаточно зупинився на особі поручника Леоніда Щербатюка («Зубатого»). Хоч він і не мав вищої військової освіти, але це був вроджений революціонер та партизанський командир широкого маштабу. Це особливо виявлялося з його підпільної діяльности в Києві від початку німецько-совєтської війни, коли він діяв під фірмою Червоного Хреста.

Леонід Щербатюк, син полковника Армії УНР, мав у своїй крові все те, що характеризує доброго вояка і палкого патріота. Народився він в Києві, по професії інженер-економіст, старшина резерви польської армії. Високо-інтелігентна і бездоганно-чесна людина. Крім української мови він добре володів російською, польською, німецькою, англійською та французькою мовами. Перед війною працював, як представник одної Бориславської нафтової фірми в Англії. Повернувся до Західньої України перед самим вибухом війни в 1939 році тільки для того, щоб у часі воєнної завірюхи не лишитися поза межами рідної землі. Горів бажанням активно воювати за визволення України від загарбників. Політично-розвинений, демократ, далекозорий прогностик, блискавичний тактик, ощадний і скромний господарник. Відважний та хоробрий боєць, вирозумілий начальник та вірний товариш вояка. За «Зубатого» всі наші люди були готові кожної хвилини наложити головою.

У березні 1942 року я повідомив полковника Ів. Литвиненка, що від 1. 3. 1942 року начальником штабу УПА призначений поручник Л. Щербатюк-Зубатий та що у зв'язку з таким високим становищем наказом по УПА йому признано отамана.

З прибуттям отамана Зубатого з Києва, ми приступили до практичної роботи над новим оперативним пляном УПА по лінії директив Президента А. Лівицького та над нашою тактикою, наміченою з полковником Ів. Литвиненком. З великою допомогою у цій справі нам прийшли: генерал В. Садовський, генерал Білецький, полк. Ів. Трейко, полк. Совенко, полк. П. Смородський, полк. Новицький, сотник В. Раєвський, сотник С. Сиголенко, поручник Лев Ковальчук та багато інших місцевих старшин. Крім того, консультантами по партизанській тактиці були: полк. А. Доллуд, та полк. Войнаровський-Гальчевський, які тоді перебували поза Україною, але радо служили нам практичними порадами.

Однак, я сказав би, що головним нашим дорадником та учителем було саме життя. Воно кожного дня ставило до нас все нові вимоги, для задоволення яких треба було на місці видумувати нові способи і методи. Життя майже щодня ставило нас в безвихідне становище і воно, те життя, вчило нас виходити з найкритичніших ситуацій. Щось існує в природі над людиною, особливо на війні, що керує її долею незалежно від її теоретичних знань та практичного досвіду. У практиці партизанської війни дуже мало доводиться застосовувати теоретичні знання та устійнені форми та методи боротьби. Там щодня приходять такі нові моменти, яких не передбачує жодна наука про війну, жодний статут.

Штаб був перенесений з Людвипільського району до одної лісничівки в Корецькому районі, яка знаходилася в густому сосновому молодняку на сухій височині заледве 5 км. від автодороги Київ-Рівне. А для ворогів була пущена поголоска, що штаб Бульби — десь аж в Пінських болотах. Надлісничий, інж. С. був членом нашої організації. Він побудував за нашим пляном у своїй лісничівці кілька таємних просторих льохів та поробив подвійні стіни в великих кімнатах лісничівки. Таким чином, повстали ідеально замасковані, просторі і сухі приміщення на штабну канцелярію на горі та для друкарні в льоху. По лісі кругом ходили та їздили на конях «гайові», тобто наші вартові вояки та зв'язкові штабу. Штаб свідомо був приміщений над самим головним автошляхом, з огляду на потребу швидкого контакту з головними пунктами країни, особливо з Рівним та Києвом. Крім того, якраз там, на очах сотень і тисяч всяких людей, було найбезпечніше.

Сам головний штаб був покищо невеликий — заледве десять людей. Інші співробітники штабу мешкали деінде і виконували свої завдання в себе вдома. В штабі ми самі були і штабовими працівниками і самі обслуговували одну малу друкарську «американку», яка мала задовольняти лише наші внутрішні друкарські організаційні потреби. Для ширшої пропаганди запляновано влаштувати в кількох пунктах більші поліграфічні бази, що й було згодом зроблено.

Роботу нашого штабу у чималій мірі відтяжував той факт, що ми не мали потреби ні щоденно, ні навіть щомісячно подавати докладні звіти до нашого головного командування, якого, на жаль, у нас не було. Ми робили всякі зведення тільки для себе, а замість головного командування, я періодично звітував Президентові А. Лівицькому про важливіші справи. Всі дані та детальні матеріяли лишалися в архіві штабу, що переховувався в зовсім іншому місці.

Головний пункт зв'язку був приміщений в самому містечку Корець. У цій місцевості була розташована ціла підземна система місцевих команд та зв'язкових пунктів за принципом адміністративного поділу країни. «Польова пошта» була організована так, що в будь-якому місці віддавався на зв'язковий пункт запечатаний пакетик з відповідним знаком і він «кулею» мандрував на конях або веломашинах від села до села, від району до району й з области в область та найдальше на другий або на третій день доходив до Корця, а ввечері до штабу Головної Команди і навпаки. З дальших областей, особливо коли йшлося про важливі донесення, запити чи накази, зв'язок здійснювався окремими спецкур'єрами на автомобілях чи потягах. У цьому велику ролю відогравали наші незабутні товариші по зброї — жінки та дівчата.

Молодий радіо-технік «Іскра», користаючись з перехованих деталів цілого совєтського «радіовузла» та радіо-устаткування з совєтських танків, змонтував досить солідну радіостанцію для передач та відбору на ключ. Акумулятори набивалися в одному млині. Сама висильня була устаткована на великій автомашині, щоб не працювати ввесь час на тому самому місці. Одначе, через брак всяких запасних частин, радіо-зв'язок був досить утруднений і тому ми його вживали лише для особливо-важливих справ директивно-наказового характеру на дальші віддалі.

Таким чином, поруч гітлерівських «Аmt»-ів (установ), окупаційних та поліційних збройних сил на поверхні, в Україні почала діяти паралельна система другої підземної суверенно-української влади, що її народ охрестив «Лісовим царством». Подібну систему дії та зв'язків згодом мали інші підпільні українські організації.

З кінцем березня 1942 року наш новий оперативний плян та всі внутрішні організаційні правильники та дисциплінарні приписи були готові. Опрацьовувані окремими людьми всякі деталі пляну були звезені до штабу і зведені в одну цілість.

«Лісове царство» та його армія були готові до нової воєнно-революційної акції проти нового «визволителя», який хотів посадити своїх націонал-соціялістичних дармоїдів на шиї українського люду. Все і всюди було готово і чекало лише наказу Головної Команди. Ця боротьба має вестися цілком новими методами, не так, як це було учора. Вже нема осадно-територіяльних наших військових гарнізонів з українською цивільною адміністрацією та поліцією, а на їх місці мають бути тільки літаючі бригади. Вся територія та ціла влада — в руках ворога. Нема і не може бути загального повстання, але мусить розгорітись невелика, але сильна партизанська боротьба. Для того, щоб цю боротьбу успішно вести, треба її добре приготувати. Боротьба має вестися в двох напрямках:

— в політично пропагандистському та

— у воєнному напрямку.

По цих двох лініях протягом цілої весни 1942 р. кипіла жвава підготовча робота в глибокому підземеллі широкого «Лісового царства».

В багатьох районах відкривається по кілька вишкільних пунктів. Там відбувається курсове навчання з різних предметів для завтрішніх бойових командирів, рядових вояків, розвідувальників, контррозвідувальників та політичних пропагандистів. Ніхто не знає, де вони. їх ніхто не бачить. Зате вони все кругом чують, бачать, і знають кожний крок ворога. У цьому й полягає їх перевага над найсильнішим противником.

Пропаганда «Лісового Царства», що без жодної цензури гостро критикує безглузду й варварську політику нового окупанта та пропагує ідеали національної суверенности України та соціяльного проґресу, шириться по всій Україні.

Система підпільної мережі зв'язків УПА пляномірно поширюється з Полісся майже на цілу Україну. Село за селом, район за районом, область за областю обсаджуються, як не територіяльними командами УПА, то представниками нашого штабу, їх завдання:

— звітувати постійно до штабу про всі події даної території (розвідка);

— ширити в народніх масах нашу пропаганду і

— виконувати службу зв'язку.

Так творилася ціла підземна армія. Тереном її політично-революційної діяльности була вся територія України, головною базою — Поліська область, а оперативно-бойовим полем дії партизанських груп — лісисті області України та Білорусі.

Згідно з новим пляном, боротьба ділиться на дві фази і має два основних завдання:

— удар по цивільній адміністрації Гітлера, як акт політичного спротиву новому окупантові України і

— удар по всій системі постачання східньому німецькому фронту, як військово-стратегічний акт України проти німецького загарбництва на Сході Европи.

Для обох цих фаз визначено свій час і окремі методи та засоби боротьби.

Розділ третій НОВІ ЗАСАДИ УПА

Реорганізація УПА вимагала також зовсім нових основних засад для цілого руху. Треба було переробляти всі статути та видати зовсім нові правильники. Ця важлива робота була зроблена своєчасно. Основою всіх цих заходів послужив так званий Закон Українського Партизана. Подаю в цілості його зміст:

На таких основних засадах виховувала УПА новий тип свого партизана. Кожний партизан був зобов'язаний політичним відділом вивчити цей свій закон на пам'ять та всюди діяти лише згідно з пунктами цього закону. За найменші відхилення спочатку застосовувалось тільки моральну кару у формі різних дисциплінарних заходів, а потім доводилось застосовувати і фізичну кару. Правопорядок в лавах УПА утримувався все ж таки, головним чином, моральною дисципліною; фізична дисципліна подекуди була слабою. Це випливало з особливих умов іррегулярного війська — без казарм та арештів, де вояк кожної хвилини може вбити командира та сховатися.

В ділянці нашої бойової оперативної тактики так само введено великі зміни. Досі ми оперували за територіяльним принципом з прив'язанням партизанських з'єднань до певної території. Тепер цей принцип зовсім скасовано. У березні 1942 року наш штаб опрацював нові засади партизанської тактики за приблизно такою схемою:

Для вишколу кадрів нашої розвідки та контррозвідки була видана спеціяльна інструкція у формі

Програма чисто фахового вишколу по всіх предметах була опрацьована окремо кваліфікованими силами. «Десять заповідей» були тільки ідейно-моральною базою вишколу і служби спеціяльного призначення.

В питанні нашого відношення до ворогів була видана наступна інструкція, якої суворо дотримувалась вся армія:

Таким чином, всі нові основні засади та реорганізація армії були закінчені у квітні 1942 р. По лісах далі проходив пляновий вишкіл кадрів. Проведено часткову мобілізацію людей, які були звільнені в листопаді 1941 р. Почалося формування зовсім нових бойових одиниць, що не були більші за нормальну військову сотню. Для них призначено терен рейдуючої діяльности та об'єкти, проти яких вони мають діяти в засягу операцій першої фази, тобто проти цивільної адміністрації Коха.

Розділ четвертий МАСОВИЙ ТЕРОР ҐЕСТАПО В УКРАЇНІ

По всіх областях України, що в міру просування німецьких армій на схід, переходили під німецьку цивільну адміністрацію, починаючи від весни 1942 року, загальне становище зробилося нестерпним. Німці всюди запровадили свій суворий контроль та раціоналізацію всіх економічних ресурсів цілої країни. Харчові раціони видавалися «тільки для німців». Все місцеве населення одержувало голодову пайку, хоч ці пайки часто не доходили до великих міст України. Спочатку наше міське населення думало, що на роботах в Німеччині можна буде врятуватися від голодової смерти. Тим часом, протягом осени 1941 р. та зими 1941/42 року тисячі молодих людей переконалися, що німці трактують Оstarbaeiter-ів[11] у Німеччині гірше худоби, їх там так само морять голодом, тисячами замикають за колючим дротом в таборах, примушують працювати на каторжних роботах по 12–14 родин денно. Німецькі наглядачі б'ють людей дубиною, мов середньовічних рабів.

У колишніх совєтських областях німецькі «Landwirt»-и[12] почали заганяти селян силою назад в колхози, які з вибухом війни були розтягнуті народом до тла. У тих областях, де ще не було колхозів, німці понакладали на селян такі високі податки і натуро-поставки, що зруйновані війною господарства не мали змоги їх виконувати. Все населення України весною 1942 року, під впливом антинімецької пропаганди українських організацій руху спротиву, почало ставити німцям спонтанний спротив. Головною причиною цього загального руху спротиву були такі фактори:

1. Змінений курс політики німецького уряду у відношенні до всіх націй, поневолених московсько-комуністичним імперіялізмом. До вибуху війни німецька пропаганда горлала про принцип самовизначення всіх націй у своїх суверенних державах. Коли ж ті нації в часі війни опинилися під німецькою окупацією, німецький уряд цей принцип автоматично відкинув. Замість суверенних держав появився колоніяльний німецький Оstgebiet,[13] в якому всі нації стали рабами нацизму. Це була в засаді фальшива політична концепція, яка автоматично витворила політичну ворожнечу до гітлерівської Німеччини.

2. Бундючна постава німців, як «народу панів», що випливала з патологічної теорії націонал-соціялістичного расизму стосовно всіх інших націй. Всі держави побачили, що гітлерівська Німеччина не тільки зневажає їх політично-соціяльні стремління, але взагалі нікого поза німцями не вважає за людей. Це була зневага загально-людської та національної гідности, яка викликала таку саму погорду та сильну ненависть до всіх німців.

3. Масове винищування німцями полонених вояків Червоної армії. За дротами під голим небом німці тримали мільйони людей. Не давали їм ні харчів, ні води. Влітку полонені тисячами гинули від голоду та спраги, а зимою від сльоти, холоду та голоду. По цих «таборах» зимою 1941/42 р. лежали цілі купи замерзлих людських трупів, їх закопували тільки більшими партіями. Ці факти наставили буквально все населення проти німців, як найгірших варварів. Не Сталін, а Гітлер, оточений братією, яка служила хто знає кому, ліквідував дезертирство в совєтській армії.

4. Економічна політика Гітлера ніяк не рахувалася з життєвими потребами місцевого населення окупованих країн. Ця політика була наставлена однобічно тільки на постачання фронту та грабування і вивезення українських ресурсів до Німеччини. Це не була жодна економічна політика, а звичайний грабунок цілої нації. Вся індустрія України опинилася в руках німецьких спілок. На всіх відновлених колхозах появилися німецькі погоничі з дрючками. Вся торгівля та фінанси були в руках німецьких спекулянтів. Така політика викликала серед українців спонтанний порив до самозахисту і боротьби.

5. Культурна, чи радше безкультурна політика Гітлера полягала в тому, щоб якнайскоріше обезголовити цілу націю, позбавити її провідної верстви та всіх її культурних надбань. Українська інтелігенція, якій доля судила пережити большевицький терор, попала під дике винищування німцями. Плекання нової інтелігенції в Україні було заборонене, як зайве. Це був доказ для цілого народу, чого можна чекати завтра від «визволителя».

6. Абсолютна заборона існування та діяльности політичних партій та будь-яких інших культурних, громадських чи харитативних організацій. Політичні партії та військово-революційні сили пішли в підпілля. Таким чином, новий окупант поставив собі за ціль зробити з української нації бездушного робота з одним-єдиним обов'язком — працювати чорноробом для німців.

Як бачимо, два колишні спільники — Гітлер і Сталін аж нічим не відрізнялися один від одного, якщо ходить про право українського народу жити своїм власним державним життям. З цього видно, яких геркулесових зусиль доводилось докладати тим українцям, які не дивлячись ні на що, мов той Галілей, кидали в очі окупанта: «А все ж таки земля крутиться», тобто «Ще не вмерла Україна»! Наш народ не скапітулював перед найсильнішими потугами — він далі провадив боротьбу за свої національні ідеали.

Зневажений та пограбований до останньої нитки, він почав ставити спочатку пасивний, а потім активний спротив. Селяни перестали платити податки та виконувати натуро-поставки. Як села, так і міста перестали давати своїх людей на рабську працю в Німеччині. На промислово-торговельних підприємствах почалися саботажі німецьких плянів продукції та вивозу економічних ресурсів з України.

У відповідь на цей спротив Ґестапо негайно відповіло масовим терором по всій Україні. Німці почали «вербувати» робітників до Німеччини зовсім новими методами. Вони днями і ночами налітали цілими куренями есесівців та жандармерії на села, колхози, фабрики, церкви та міста і влаштовували облави на людей. Тут їх пакували в автомашини і перевозили до потягів на залізничних станціях, де цих «добровільних» в'язнів заганяли в товарні вагони, запльомбовували і відкривали щойно на під'їздах до заводів Круппа у Вестфалії чи де-інде. У селах, які не виконували податків та контингентів, Ґестапо спочатку розстрілює старостів села та інших керівників. По містах відбувалося поголовне винищування української інтелігенції, бо вона, мовляв, «бунтує» народ проти Німеччини. Коли всі ці заходи не помагали, а ще більше наставляли населення проти окупантів, Ґестапо видало наказ — в кожному непослушному районі спалити одне село та тотально перестріляти все його населення, щоб залякати всі інші села.

Протягом березня 1942 року таким чином було спалено понад 10 сіл на Поліссі та Волині, а все їх населення, включно з дітьми та старими людьми було поголовно розстріляне. В інших областях, хоча в меншому маштабі, була проведена така сама акція масового німецького терору.

Ці варварські засоби проти населення України не зламали розпочатого руху спротиву. Навпаки, вони його ще більше посилили і підлили ще більше оливи до вогню. В народі почала кипіти ще сильніша ненависть до німців. Міська інтелігенція почала ховатися по селах. Села почали організовувати самооборону алярмовою службою та втечею в ліси і поля від карних експедицій. Ввесь народ почав таємно озброюватись і готуватись до активної самооборони. В народніх масах закипіла кров до помсти над огидним окупантом, що прийшов на чужу землю з метою нищення, грабунку та геноциду. Очі цілої нації почали глядіти на наш «ліс» — символ збройної сили.

Розділ п'ятий ПЕРШІ БОЇ УПА ПРОТИ ГІТЛЕРА

16 квітня 1942 року Головна Команда УПА видала такий наказ своїм п'ятьом новозорганізованим «Літаючим Бригадам» партизанів:

1. Негайно розпочати першу фазу збройної боротьби проти Гітлера.

2. Блискавично перевести всі намічені операції контртерору проти репрезентантів німецької цивільної адміністрації в Україні, згідно з дорученими плянами.

3. Кожний відділ, виконавши намічені операції, мусить негайно розчленуватися і зникнути на місцях, або якнайскоріше непомітно вертатися назад до своїх випадових баз на Поліссі.

4. Всім командирам партизанських груп наказується точно дотримуватись наших основних засад та нової бойової тактики боротьби. Своєчасно звітувати Головній Команді УПА про виконане завдання.

Цих нових партизанів УПА спочатку було небагато. Кожна з 5-ти «Літаючих Бригад» складалася з доброї бойової сотні вояків. Але їх ударна сила була досить поважна. Розчленовуючись на малі оперативні групи від 5 до 10 людей, вони розсипались з Полісся майже на всі області Правобережної України, тримаючись по можливості лісо-степових районів. Де виникала потреба, вони сходились знову в сотні і навіть діяли по кілька сотень разом для виконання оперативних завдань та для демонстрації «великої армії». Засадничо ж вони мали наказ діяти виключно малими групами, але в різних місцях, одночасно.

Протягом половини квітня та цілого травня 1942 року почали летіти в повітря автомашини та всякі Аmt-и (бюра) Кохової аристократії в Україні разом з їх пасажирами та урядовцями. Всі місцевості були одночасно засипані антигітлерівськими летючками, які пояснювали за що карає своїх нових «визволителів» збройне рам'я української нації, її армія без держави.

Ці сміливі та невловні операції партизанів УПА зігнали спокійний сон з очей всім гестапівцям, вахмайстрам, ляндвіртам, районовим шефам, ґебітскомісарам, генерал-комісарам та самому райхкомісарові Кохові. Він мав свою «столицю» не в Києві, а в Рівному. Тут було йому безпечніше в глибшому запіллі німецької армії, хоч Головне Командування органів безпеки було в Києві. З усіх районів наших операцій попливли до Києва та Рівного звіти про несподіваний новий «бандитизм», та що всюди «бандою» керує якийсь «бандит Пульпа». Всіх німців огортає психоз масового жаху перед українським «лісом».

Майже всі намічені операції були проведені пляномірно. Наші партизани, виконавши намічені завдання, «провалювалися» під землю. Багато відділів верталося назад до своїх баз майже з подвоєним складом кадрів. До них вливалися ті наші люди з степових районів, яким загрожував арешт Гестапо, або вивезення на каторгу в Німеччину. Добровольців всюди було більше, але ми ще тоді не мали змоги їх мобілізувати в наші ряди. Нам бракувало старшин.

Наша бойова акція поставила на ноги цілі курені та полки есесівців, жадармерії та всяких інших допоміжних збройних сил Коха. Вони, однак, ніде не могли нікого виявити. Цей факт доводив менших та більших гітлерівських «спеців від бандитизму» до явного шалу. Ця нова збройна акція УПА — цим разом проти німців — знову прославила ім'я нашої армії по всій Україні, як це було в 1941 році. Почала ширитись леґенда про «величезну армію» і т.п. Наші сили міцніли. Школи та курси в поліських базах готували нові керівні та бойові кадри, а Головний Штаб опрацьовував нові пляни операцій другої фази нашої боротьби воєнно-стратегічного характеру.

Куди б не приходили наші партизани, вони всюди на місцях мали докладну розвідку про ситуацію ворога. Це робила наша підземна мережа зв'язку та розвідки. Все населення України вже палало ненавистю до німців, а до нас ставилося, як до свого рідного війська.

Господарські установи, де німці були директорами, а українці чорноробами, посилали різними шляхами цілі транспорти харчів та інших товарів не до німецьких магазинів, а до нас, «у ліс». Лікарні та аптекоуправління передавали нашим партизанам повні вантажні машини медикаментів та всякого медично-санітарного устаткування, включно з цілими медично-зуболікарськими кабінетами. Селяни дуже охоче всюди давали партизанам хліб та інші продукти взаміну за сіль, цукор, промислові товари, як також корів та коней, яких партизани забирали з німецьких «державних господарств», тобто колишніх совхозів та колхозів.

На особливе признання заслуговує українська поліція, що була на службі під командою німецьких вахмайстрів. На цих людей дехто пробував кидати різні обвинувачення за співпрацю з німцями. Всі ці обвинувачення не на місці. Якби українці не пішли до поліційної служби, то німці привезли б на їх місце різних чужинців і тоді місцеве населення України було б під подвійним чужим батогом.

Українська поліція під німецькою окупацією, за винятком деяких злочинних одиниць, стояла на дуже високому моральному рівні. Вона берегла населення від розгулу злочинних елементів. Вона постійно всякими маневрами обороняла життєві інтереси народу, а не окупанта. Вона робила, що лише могла, щоб саботувати грабіжницькі пляни та натуропоставки. Ця поліція остерігала тисячі молодих людей, яким загрожувало виселення в Німеччину та арешти Ґестапо. Майже вся українська поліція, що я хотів би тут підкреслити, була в тісному контакті з нашими партизанами. Від української поліції наші партизани постійно одержували величезну матеріяльну допомогу, головним чином зброю та амуніцію. А найголовніше це те, що від усіх команд української поліції наші партизани знали про всі експедиційно-репресивні пляни гітлерівців щонайменше один день наперед. Це давало партизанам змогу своєчасно маневрувати в безпечне місце. Українська поліція — це найчутливіше вухо й око наших партизанів в адміністративному апараті Коха. Це око й вухо було потім знищене.

У червні 1942 року Головна Команда УПА вислала до Коха листа, написаного в дуже гострій формі і з такою вільною, недипломатичною фантазією, як колись запорожці писали до турецького султана. У цьому листі ми повідомляли цього нового ката України, що перша антинімецька бойова акція УПА була відповіддю на їх злочинну політику та явний бандитизм, що виявлявся у формі репресій проти цивільного населення України. Там же було сказано, що наша армія не має жодного інтересу до совєтсько-німецької війни, бо Німеччина потоптала державницькі стремління української нації. Ми зазначили, що у тому випадку, коли Німеччина припинить терор та грабунок України і перейде до нормальної військової окупації, наша армія готова не робити німцям перешкод у їх війні проти безбожного большевизму. Коли ж німецька політика не зміниться, тоді, виконуючи волю свого народу, УПА перейде до другої фази антинімецької боротьби. Зараз ми пропонуємо невтралітет. Цей невтралітет буде автоматично скасований при появі перших актів заплянованих німцями масових репресій проти України.

Копія цього листа була видрукована в тисячах примірників українською та німецькою мовами і розіслана німецькою поштою з Києва та Рівного до всіх ґебітскомісарів та урядів, як також розповсюджена серед населення.

Гітлерівці не мали найменшого наміру міняти свій політичний курс. Та не думав капітулювати й український народ та його збройна сила. Розпочатий рух спротиву ширився і міцнів з дня на день. Всі матеріяльні цінності втратили свою вартість. В народі витворився психоз боротьби за фізичне збереження та захист національної чести.

В провідних колах українського політичного та військово-революційного підпілля влітку 1942 року, так само, як і рік тому, далі не було ані єдности погляду на загальне становище, ані спільної дії проти зовнішніх ворогів. Головна Команда УПА та всі ті політичні організації, які її підтримували, стояли за пасивний та активний спротив ворогам, згідно з плянами УПА. Натомість, група С. Бандери, якою керував тоді Микола Лебедь, стояла тільки за пасивний спротив без партизанської диверсії. В противагу до бойової пропаганди УПА, група Бандери-Лебедя видала в червні 1942 року антипартизанську летючку, в якій зовсім слушно остерігала український народ перед акцією совєтської та польської партизанки на українській землі та випливаючи з цього німецькими репресіями. У цій же летючці виявлялось намагання патріотичні акції УПА або ігнорувати, або ставити їх в один ряд з совєтсько-польською диверсією, як «несвої». У цій летючці під заголовком «Партизанка і наше ставлення до неї», між іншим було написано:

Розділ шостий ДРУГА ФАЗА ПАРТИЗАНСЬКОЇ БОРОТЬБИ ПРОТИ ГІТЛЕРА

Загальне становище в Україні особливо загострилося влітку 1942 року. Німці заходилися насильно стягати річні норми натуропоставок та посилювати облави на працездатних людей для вивезення їх в Німеччину. На ультиматум Головної Команди УПА німці, річ ясна, не звернули жодної уваги. Навпаки, вони вирішили ще більше грабувати населення, ще більше висилати робочу силу до Німеччини, а всякий спротив безоглядно поборювати всіма можливими засобами. Далі продовжувалися полювання на людей і масові репресії з нищенням цілих осель та варварським вистрілюванням всього населення.

Десь в половині липня 1942 року Головна Команда УПА видала наказ усім своїм «Літаючим Бригадам» негайно розпочати запляновану другу фазу збройної акції проти гітлерівців, тобто — вдарити ворога не тільки по адміністративних органах, але також почати бити його по всіх пунктах воєнно-стратегічного значення, а особливо, по системі транспорту та постачання фронту на цілому просторі — від Чорного моря до Білорусі і Балтики.

Знову повторилася та сама історія, що була в квітні та травні з тією лише різницею, що замість машин з гестапівцями тепер у повітря летіли цілі потяги з воєнним матеріялом, що йшов на фронт. Затримувалися ешелони награбованого добра та потяги з новітніми невільниками, що їх везли в запльомбованих вагонах до Німеччини. УПА звільняла невільників, а майно роздавала голодному населенню. Ця акція була така несподівана і нагла, що всі німці почали боятися «банд» гірше вогню. Німці посилили свої репресивно-поліційні сили цілими полками есесівців. Вся адміністрація була змілітаризована, збільшилось число озброєних людей по всіх досі «цивільних» урядах. Мости та залізниці взято під посилену охорону. Наказано вирубувати ліс від 50 до 100 метрів з обох боків залізниць. По містах збільшено гарнізони. При всіх військових об'єктах та урядах викопано окопи, кулеметні та гарматні гнізда і загороди з колючого дроту. Одним словом, німці самі опинилися за колючим дротом в окупованій ними Україні. Символ «Нової Европи».

Для демонстрації того, як виглядали операції цього роду, подаю уривок з оповідання двох учасників тих подій, як офіцерів УПА — сотника Анатоля Кабайди, який виконував секретні завдання Головної Команди УПА в штабі есесівців генерала Гальтермана в Києві та ще одного командира, який був начальником штабу в оперативній бригаді отамана Довбні. Мова йде про «Шепетівську операцію», яка була одною з перших операцій ширшого маштабу диверсійно-демонстративного характеру. «Шепетівську операцію» перевели в ніч на 19 серпня 1942 року об'єднані в одну оперативну групу кілька «Літаючих Бригад» УПА на вузловому залізничному пункті — Шепетівці. Ось як оповідають про неї її учасники:

«В коморі на столі лежить велика штабова мапа. Над нею схилилися командири окремих загонів. Каганець слабенько освічує приміщення. Микола Довбня диктує бойовий наказ:

— Першому загонові переправитись машинами під Зв'ягель і там задемонструвати наскок на транспортові колони. Робити якнайбільше шуму, але в бій з поважнішими силами не вступати. Цим маневром треба лише відвернути увагу німців від нашої головної операції. Одну групу послати аж під Корець, щоб там замінувати дорогу. Другий загін підсунеться під Полонне і перерве телефонний зв'язок з Бердичевом. В лісах біля Полонного почати густу стрілянину, як тільки ми вистрілимо дві білих і одну червону ракету. Всі дороги, які ведуть з Бердичева на Полонне, замінувати, щоб німаки не могли підкинути своїх сил машинами. Міномети спрямувати на залізницю, але стріляти лише тоді, коли з Бердичева будуть надходити воєнні транспорти. Всі інші потяги перепускати. Кінні роз'їзди розіслати навколо Полонного і як тільки німаки появляться, деморалізувати їх кулеметами та автоматним вогнем. Якби вони мали дуже великі сили, відійти в ліси, куди вони машинами не поїдуть. Славутинська група обсадить залізницю Славута-Шепетівка і слідкуватиме, щоб не закрили семафорів. Нехай всі потяги їдуть на Шепетівку. Телефони до Острога та Здолбунова перерізати. Третя і четверта група разом із штабом наступатимуть збоку Славути на Шепетівку.

Отаман Довбня перестав диктувати і звернувся до командира третьої групи, що схилився над мапою:

— Ви займете опівночі ці три пункти, — показав олівцем на мапі.

— Звідси почнете наступ на станцію. Штабна сотня з транспортним куренем і санітарна сотня вдарять просто зі сходу. Четверта група обсадить лівий берег Гориня та розпочне обстріл містечка, як тільки появляться ракети. З протипанцерних гармат бити по шосе Шепетівка-Бердичів. Коли подамо знак — дві червоних ракети — переправитись через річку і наступати на місто з півдня та південного сходу. Тут зв'яжетеся з 3-ю групою.

Микола продовжував:

— Перша група наступає з півночі, друга обходить з північного сходу, третя — в резерві. Одну сотню приділити на знищення Ґестапо та напад на в'язницю. Українська поліція вишле туди свого зв'язкового. У нього буде ліва рука обв'язана білою хустиною. Зв'язковий покаже, де є склад боєприпасів і харчів. Харчі навантажити на машини, а боєприпаси вислати на станцію. О третій годині проходить ешелон з робітниками до Німеччини. Кого лише можна з них, озброїти і забрати з собою. Всі вантажні автомашини, що є в Шепетівці, стягнути на базарну площу і забезпечити пальним. Повний бак і три каністри в запас. Ті, яким не вистачить, спалити. Можете взяти одну-дві легкі машини, але тільки відкриті, всюдиходні.

Отаман Довбня диктував свій наказ далі:

— Початок наступу 12 г. З0 хв. Гасло: дві білих одна червона ракети. О шостій годині почати відступ до Славутських лісів, щоб до сьомої години ранку місто було очищене від ворога. Хат не палити, ґестапівців та есесівців нищити, армійців роззброювати і замикати в тюрму. Транспортна група, зайнявши станцію, вистрілить дві червоні ракети. З усіх ешелонів, що підходять, всі боєприпаси і майно перевантажити на машини і відвезти негайно до лісу. Вертатись знову, щоб вивезти все. Начальник охоронної сотні з своїми людьми вернеться до місця розташування і прийматиме привезене майно. Зброю і боєприпаси складати до нашого магазину. Збіжжя і худобу, що йде до Німеччини, окремо — роздавати людям. Населення повідомити, що наступ робить отаман Бульба.

— Хто ще має які запитання? — спитав він. — Все, кажете, ясно. Отже, до своїх частин! Їдемо на небезпечну операцію. Але це святе діло. За Україну, за кривди, що їх заподіяв наїздник, за наших братів і сестер. Смерть окупантам!

— На погибель! Гукнули старшини і по одному почали розходитись.

За кілька хвилин у коморі залишився тільки сам Семен. Він покликав батька, прибрав комору, відчинив віконце, щоб вийшов цигарковий дим. Ніхто б не сказав, що ось тут, у цій коморі, відбувалися наради штабу партизанської бригади. Семен навшпиньках увійшов до хати. Він вже скинув німецьку форму. На ньому зелена блюза, сині штани «галіфе», хромові чоботи, на пілотці кокарда з золотим тризубом.

Маленький Івась спить спокійним сном на материному ліжку. Семен підійшов, глянув, нахилився і поцілував у чоло.

— Прощай, сину. Може ти доживеш до часів, коли не треба буде тинятись по лісах і нетрях, як мені.

Настя, його дружина, тихо плакала, втираючи сльози фартухом. Немов сон, видалися їй ці два дні. Семен показався був на мить і оце знову йде туди, звідки може не повернеться вже ніколи до неї. Але що ж — війна війною.

Різкий дзвінок телефону збудив з солодкого сну есесівського бріґаденфюрера генерал-майора Гальтермана в його розкішних апартаментах на Левашівській вулиці в Києві.

Donnerwetter! Sie geben mir auch in der Nacht keine Ruhe! (Оце так! Вони навіть вночі не дають мені спокою!) — вилаявся генерал, висовуючи голову з-під перини. Схопивши телефонну слухавку, він уважно слухав з щораз зростаючим занепокоєнням.

— Брігаденфюрер! З Житомира наспіла тривожна радіограма. На вузлову станцію Шепетівка напали партизанські банди Бульби. Місцевий поліцай-фюрер есесів не має жодних резервів, бо всі свої сили він вислав на акцію в коростенські ліси. Чекаємо вашого наказу, бо шеф відлетів учора до Берліну, — нервово, з павзами хрипить з телефонного апарату нерівний голос вартового старшини оперативного відділу Коменданта есесів і поліції Райхскомісаріяту України.

— Я зараз буду у вас. Присилайте негайно мотоцикліста. Скличте старшин з оперативного відділу і покличте генерала Шера.

Надворі починає світати. Над Києвом парує сивий туман. Левашівською вулицею женеться мотоцикл з причепкою, в якій сидить Гальтерман.

Швидкою ходою входить він до кімнати оперативного відділу. На стіні висить велика мапа України, а коло неї, жестикулюючи і перекидаючись короткими фразами стоять кілька вищих есесівських старшин.

— Ахтунґ!

Як кам'яні фігури, витягаються німці, повертаючись обличчями до вхідних дверей.

Генерал поліції Шер — високий, поставний, з гарним, симпатичним обличчям, чітко зголошує:

— Бріґаденфюрер! Старшини оперативного відділу зібрані на ваш наказ.

— Heil Hitler, Kameraden — вітається маленький Гальтерман. — Хто приймав радіограму?

— Майор Пфайль. До вашого наказу!

— Читайте радіограму.

— «Сьогодні о годині другій банди Бульби напали на містечко і станцію Шепетівка, їх кілька тисяч. Озброєння, автоматична зброя і протипанцерні гармати. Наступають з усіх сторін. Ми не маємо чим оборонятись, відступаємо з міста і нищимо радіостанцію. Присилайте негайно допомогу» — читає майор Пфайль.

Гальтерман підходить до мапи.

Шепетівка. Найближче містечко на схід — Полонне. Там лише слабенький відділ поліції, та й то української. У Бердичеві — батальйон. Сили Ґестапо та мадярський полк. На північний захід — Славута, ліси. Там починати бої з партизанами небезпечно. З Новограду-Волинського не можна стягати сил, бо вони потрібні для охорони автошляху. Житомир вислав всі свої сили під Коростень. Залишається підтягнути сили з Винниці та Києва. Це забере багато часу, але іншого виходу нема.

— Покличте до мене штурмбанфюрера Радомського з СД та майора Гензена з шуц-поліції.

Зв'язковий вискочив до телефонної централі.

— Камерад Шер! Якими силами розпоряджаєте ви в Київській окрузі?

— Два батальйони в Києві, один у Білій Церкві, один у Смілі, школа жандармерії, сотня важкої зброї в Києві і штаб — сотня німецької поліції — відрапортував генерал Шер.

— Оголосити тривогу по всіх частинах і кинути всіх до Бердичева. Там дістануть дальші накази — розпоряджається Гальтерман.

— Пробачте, Бріґаденфюрер. Це все українські частини і я вважаю, що на таку акцію їх не можна посилати, — зауважив грубий майор Пфайль. Я місяць тому передав свій 115 батальйон і знаю чим дихають Einheimische (тубільці). Вони ненавидять нас у глибині своєї проклятої душі.

До кімнати увійшов високий, стрункий, молодий ще майор Ґензен і цокнув шпорами.

— Голошу слухняно…

— Як думаєте, Ґензен, — звертається до нього, як до «спеца», Гальтерман: — Чи можна висилати українські частини проти бульбівських банд, що напали на Шепетівку? Ви маєте до діла з українцями, знаєте їх краще. Невже їм не можна довіряти?

— Бріґаденфюрер. Я відважився б вислати їх на найбільш небезпечні акції проти червоних, але проти Бульби їх висилати не можна. Не забувайте, що українці — патріоти і проти своїх битися не будуть.

— Невже? — спитав з іронією Пфайль.

— Хіба що хочете подарувати Бульбі кілька батальйонів вишколених вояків?

— Ви не жартуйте, Пфайль. Ми мусимо мати рішення, час не стоїть! — гарячився Гальтерман.

До кімнати вбігає вахмайстер.

— Радіограма з Бердичева — зголошує тремтячим голосом. Гальтерман нетерпляче вирвав папірець з рук вахмайстра.

— «Від 02 год. 32 хв. до Бердичева не підійшов ні один потяг — читає він, — телефонний зв'язок з Шепетівкою перерваний. Під Полонним чути сильні вибухи…»

Двері до кімнати знову відчинилися. До середини ввійшов червоний задиханий начальник СД штурмбан-фюрер Радомський, невиголений, заспаний, розхрістаний.

— Радомський! Ви чули, що сталося в Шепетівці?

— Мені розповів наш дижурний. Я слухаю ваших наказів.

— Якими силами ви розпоряджаєте?

— На жаль, для такої акції в мене нема нікого. Коли бандити відійдуть, ми можемо перевести там карну акцію, — заявив гестапівець хриплим голосом.

— Мої панове, — звертається Гальтерман до зібраних старшин. — Як ви розцінюєте таке становище? Що треба зробити, на вашу думку?

Всі мовчать і дивляться на генерала Шера. Шер усміхається, проводить рукою по рожевому підборідді і спокійним голосом починає:

— Ми не маємо сили дати собі раду з українськими бандами. Вживати місцеві відділи для їх поборювання дуже небезпечно. Мусимо звернутися до Wehrmacht-у по допомогу, бо Волинсько-Подільська округа сама ніяк не справиться.

— Сполучіть мене з начальником тилових розташувань! — наказує Гальтерман.

— Галло! Пане полковнику! Тут командир есес і поліції Райхскомісаріяту України. Говорить брігаденфюрер Гальтерман. Нас повідомили, що на містечко і станцію Шепетівку напали банди Бульби. Місцевих сил не вистачає для боротьби з ними. Я не маю жодних резервів, щоб кинути їх на допомогу. Прошу виділити для цієї акції військові частини.

— Що? Чому не можете? Але це скандал. Я повідомлю про це райхсфюрера. Чому ж ви тут сидите? Це ж загрожує вам так само, як і нам…

— Неможливо! До кого я маю звернутися? — стурбовано кинув слухавку, не сказавши навіть обов'язкового «Heil Hitler»!

— Сполучіть мене з головним мадярським штабом.

— Галло! Тут… сакрамент! Той осел не знає німецької мови! Покличте когось, хто знає німецьку мову…

Минає хвилина, друга. Обличчя німців витягаються, очі неспокійно бігають, на чолах поблискують краплі поту. Через вікна пробивається світанок. Хтось стиха підходить до вікна і відчиняє його. Подув свіжого повітря розвіває цигарковий дим в кімнаті. Німці, боячись дихнути, з напруженням вдивляються в слухавку, що її тримає їх начальник.

Гальтерман намагається не показати свого зворушення. Він перекладає слухавку в ліву руку, правою витягає з кишені папіросницю і сідає боком на стіл. Ліва нога починає коливатись. Постукує три рази цигаркою об стіл і підносить до уст. Ґензен, видзвонюючи шпорами, підходить твердою ходою до нього і подає вогонь. Гальтерман дивиться на нього сумними очима. Усмішка скривлює його уста, але він не промовляє ні звука. Раптом у слухавці щось хрипить. Гальтерман кидає цигарку. Видно, як м'язи його щелепів здригаються.

— Галло! Тут брігаденфюрер есесів Гальтерман. Прошу сполучити мене з начальником штабу розташування мадярських королівських військ в Україні. Дякую.

— Галло! Пане полковнику! Дозволю собі потурбувати вас. Чи можете негайно приїхати до мене? Дуже важне… Я просив би негайно… Добре. Отже, я їду до вас.

— Мої панове! — звертається він до старшин — почекайте тут, за півгодини я повернуся назад. Мейер! — кличе мотоцикліста — відвезіть мене до мадярського штабу.

За півгодини Гальтерман повернувся спокійний і зрівноважений.

— Панове! Мадярські війська з Бердичева, Винниці і Кам'янця-Подільського вже в дорозі до Шепетівки. Вони там наведуть порядок. Нікому про цей випадок не говорити. Дякую. Ви вільні.

Клацаючи закаблуками, усі виходять з кімнати оперативного відділу і розходяться по своїх квартирах.

Була п'ята година ранку. Шепетівка гула, мов той вулик, з якого ось-ось вилетить рій. Уже не було чути стрілів, ні криків. Гули лише автомашини. Місто гуло приглушено, тихо, якось зловіщо. Перелякані міщани раз-у-раз виглядали з вікон на вулицю. Німців не видно, їздять вантажні автомашини, звідки визирають якісь дивні люди з круглими кокардами на шапках. Інші в «цивільному», але всі озброєні з ніг до голови. Автомашини навантажені і їдуть гарячково, кудись спішать. З базарної площі видно стовпи диму. Щось горить, але не чути ні пожежної сторожі, ні дзвонів.

На станції оперує Семен. Він — ад'ютант отамана Довбні. Вже чотири ешелони з різним майном розвантажено і перевезено до лісу. Два транспорти новітнього ясиру звільнено і направлено до розташування партизанської бригади в ліс.

На плятформі лежать два трупи німецьких есесівців з розкинутими руками. Дряпають землю. Не буде вона їм легкою ця скривавлена, українським потом полита земля, яку вони прийшли топтати своїми кованими чобітьми.

Отаман Довбня сидить у кабінеті начальника станції. В руках у нього слухавка польового телефону.

— Так, я слухаю. Говоріть…

Зв'язковий другої групи рапортує:

— Мадярський полк з Бердичева піднятий на ноги. Танки та автомашини ставлять на дорозі Полонне-Шепетівка. За кільканадцять хвилин рушать. Секретний зв'язок доніс нам, що мадяри з Кам'янця та Винниці також мобілізовані, щоб відбити Шепетівку.

— Гаразд! Хай «відбивають». Ваші вже знялися? Добре! Все в порядку.

— Семене, передай усім частинам наказ до відступу. За півгодини нас у місті не буде. Штаб сотні вишле підривні рої, щоб зірвати залізницю на Полонне та замінувати дороги. Нам вони уже непотрібні. Телефоністам зняти польові телефони!

— Наказ, пане отамане!

Коли мадярська дивізія поспішним маршем зближалася до Шепетівки, містечко вже збудилося. За партизанами й слід простиг. Населення з цікавістю оглядало спалені машини на базарній площі. Розбиті двері складу, порожні вагони, ушкоджені паротяги на станції. Мадярська дивізія зайняла охорону залізниці Бердичів-Шепетівка-Рівне. По обох боках позрізували ліс. Що-двісті метрів стояла мадярська стійка. Але партизанів там «зовсім не було».

Після пляномірного закінчення намічених на літо 1942 року операцій з другої фази, Головна Команда УПА вислала в кінці серпня 1942 р. листа до Коха з повідомленням, що ці нові диверсійні акти УПА — це відповідь на злочинну політику фізичного винищування цілих націй. Це не тільки акти протесту проти німецької цивільної адміністрації, але й військово-стратегічна боротьба України. Це показник того, що ми можемо зробити проти німецького геноциду.

В кінці листа була наша заява, що ми цю акцію вже припинили і якщо німці перейдуть на методи нормальної військової окупації, припинять усі свої масові репресії — ми будемо суворо дотримуватися невтралітету у відношенні до їх війни проти червоної Москви. В противному разі наша диверсійна акція буде ще посилена та поширена по всій Україні. На цей лист німецька влада зареаґувала зовсім інакше, як на перший лист. Кох видав наказ своїм підлеглим чинникам розпочати переговори з УПА, про що своєчасно буде мова далі.

Розділ сьомий ПЕРЕГОВОРИ: УПА — СОВЄТСЬКІ ПАРТИЗАНИ

Протягом зими 1941 та весни 1942 року вся початкова комуністична партизанка в тилах німецької армії була зовсім винищена німецькими військами, національними військовими формаціями та дивізіями есесівців і різними поліційними з'єднаннями. Все населення України, Білоруси, Прибалтики та навіть частини Росії, окупованої німецькою армією, в перших днях війни ставилося крайньо-вороже до большевиків і всіма силами сприяло німецькій армії. За таких умов большевицька партизанка хвилево втратила будь-яку можливість свого існування в німецькому запіллі. Переформована на партизанський лад ціла армія ген. Бєлова, що зимою 1941 року на лінії Мінськ-Москва у чималій мірі спричинила катастрофу Гітлера під Москвою, паралізуючи разом з генералом «морозом» постачання фронту, весною 1942 року була повністю знищена німцями. По всій Білорусі була прекрасно поставлена Білоруська Самооборона, яка нараховувала понад 50 батальйонів, бо там «райхскомісар» Білорусі заводив більш-ліберальну політику.

У південній степовій Україні большевицьких партизанів зовсім не було. У північній лісистій Україні вони були винищені відділами УПА та Білоруською Самообороною. Далі їх переслідували німці. У східніх областях України, особливо в лісах Сумщини ЦК компартії України залишив перед втечою від німців спеціяльний партизанський штаб під проводом дуже здібного колишнього партизанського командира з дивізії Чапаєва часів Першої світової війни, українського ренегата-комуніста С. Ковпака. Одначе, цей штаб, не маючи жодної підтримки місцевого населення, назбирав до свого відділу заледве 70 чоловік. І вже в перших боях з німцями в районі Путивля ця група була також вщент розбита. Генерал Ковпак ніяк не мав змоги ані побільшити склад свого партизанського відділу, або нав'язати бодай радіо-контакт з Москвою. Ввесь СССР був у стані повного хаосу. І ця остання большевицька партизанська група не мала іншого виходу, як тікати з української території далі на північ — «на родіну». Ще 1.2.1941 року група Ковпака залишає район Путивля і відходить в напрямку брянських лісів. Щойно 9.4.1942 р. Москва скинула авіашляхом ген. Ковпакові в брянські ліси першу радіостанцію та свіжий перевірений комісарський персонал з новими директивами. Відтоді група почала діяти пляномірно. Повна і така нагла поразка Червоної армії викликала в цілому СССР такий політично-адміністративний шок, якого не знає світова історія. Всі люди, включно з самими комуністами, не бачили найменшої надії на порятунок. Справу врятувала тільки безмежність території совєтської імперії, безглузда політика Гітлера та негайна матеріяльна допомога Сталінові з боку Англії та ЗСА. Сам «непереможний» СССР лежав, наче паралітик.

Таким чином весною 1942 року в усій Україні одинокою силою, яка могла вести збройну боротьбу проти німців, була УПА. І тому Москва намагалася за всяку ціну поставити цю силу на свою службу. Треба зазначити, що большевики мали по всіх більших центрах України добре поставлену мережу розвідки, яка набагато переважала нашу розвідку. Вони мали більше фахових і досвідчених кадрів, ніж ми. Їх спеціяльно лишала компартія на місцях. Ці кадри масово повлазили до всіх німецьких урядів. Протягом зими 1942/43 р. вони сиділи, як миша під мітлою, а вже на весні 1942 року отримали нові директиви Москви та величезні матеріяльні засоби. Вони почали давати Москві найдокладніші дані про німецьку армію та про відносини на окупованих німцями землях. Якщо врахувати те, що німці самі озлили населення проти себе, тоді стане ясно, чому совєтській агентурі було так легко працювати. Большевики почали всюди знову ставати на ноги.

Нова антигітлерівська партизанська акція УПА була дуже на руку большевикам. Про неї, як ми довідалися потім, попливли тисячі звітів з усіх закутків України до Москви. І Москва, як досвідчена імперіяльна метрополія, відразу вирішила змінити курс своєї політики, щоб використати цей антинімецький рух українського національного спротиву на свою користь під час війни, а потім його знищити. У травні 1942 року до штабу УПА почали напливати наші агентурні відомості про те, що совєтська агентура всюди натякає на бажання генерального штабу СССР нав'язати переговори з Головною Командою УПА. У всіх цих натяках-пропозиціях наче в один голос говориться про те, що тепер в СССР ніхто не думає про жодну помсту за минулі наші антибольшевицькі дії, а навпаки, в обличчі спільної загрози для всіх націй від дикого фашизму, ми всі повинні забути минуле й об'єднатися в один потужний союз. Були, очевидно, «помилки» з обох сторін, але тепер їх можна виправити. Совєтська сторона щораз настирливіше почала пропонувати розпочати переговори, для яких може приїхати спеціяльна делегація з Москви.

У червні 1942 року Головна Команда УПА на спеціяльному засіданні розглянула цю пропозицію генерального штабу СССР і вирішила розпочати Українсько-совєтські переговори. Тут треба зазначити, що до нас все частіше почали напливати повідомлення про те, що в деяких лісистих місцевостях України та Білорусі Москва скидає в німецьке запілля свої невеликі партизанські відділи, які покищо мають розвідувальні, а не диверсійні завдання. Ми знали, що все це означає. Нам було добре відомо, що наші переговори з москалями ні в якому разі не дадуть позитивних наслідків. Ми не ошукаємо їх і не дамося, щоб вони ошукали нас. Обидві сторони добре знають заміри противника. Але говорити з ворогом, коли він цього хоче, завжди треба, щоб мати змогу більше виявити всі його пляни. На те й існує міжнародня дипломатія.

Згідно з цією постановою Головної Команди УПА, органи спеціяльної служби одержали директиву повідомити совєтську сторону, що наше командування приймає пропозицію розпочати переговори. Рівночасно, для нав'язування дальшого контакту та технічного приготування зустрічі, було призначено невеликий відділ партизанів під командою бунчужного Кармелюка-Коломийця.

З половини серпня 1942 року наша розвідка донесла, що в лісистих місцевостях, в трикутнику Олевськ-Рокитно-Городниця, по ночах приземлюються нові великі відділи большевицьких парашутистів, та що цілою групою командує полковник Медвєдєв. Через деякий час виявилося, що це була одна з більших партизанських груп, яка охороняла та обслуговувала совєтську делегацію на переговори з УПА. Дотримуючись усіх партизанських правил безпеки, конспірації та суворої дисципліни, група, що нараховувала 200 людей, розташувалася табором в неприступних багнистих теренах і негайно приступила до виконання доручених їй завдань, які, очевидно, не обмежувалися лише одними переговорами з УПА. Нам було ясно, що настає час, коли генеральний штаб СССР буде наново розпочинати свою масову диверсію в німецькому запіллі. Спинити їх ми не могли, бо на місце кожної знищеної сотні генеральний штаб СССР міг накидати тисячу нових партизан. Нам залишився тільки один шлях: маневрувати поміж москалями та німцями так, щоб було якнайменше жертв серед нас та цивільного населення України. Коли большевики розпочнуть масову диверсію проти німців в Україні, тоді, очевидно, німці ще більше посилять свої репресії проти невинного цивільного населення. В обох цих припущеннях командування УПА не помилялося.

У перших днях вересня 1942 (точної дати не пригадую) бунчужний Кармелюк повідомив наш штаб, що на визначене нами місце прибула совєтська делегація у складі п'ятьох офіцерів під охороною 15 автоматників. Делегацією керують: підполковник А. Лукін та капітан Брежнєв. Для переговорів ми зайняли і обставили сильною охороною один хутір в с. Стара Гута Людвипільського району. Потім туди прибула наша делегація. Розпочалися перші розмови.

Підполковник Лукін, як офіцер спеціяльної служби, розпочав переговори привітанням героїчної УПА та її командування від «самого» товариша Сталіна, совєтського уряду, генерального штабу СССР та уряду УССР. Що нам відразу впало в очі, це те, що Лукін жодним слівцем не згадав про шайку злочинців, що називає себе ЦК ВКП(б), про яку в СССР згадується на самому початку. Це пояснювалось тим, що комуністи спеціяльно не хотіли дражнити нас, націоналістів, компартією — це раз, а по-друге — під час війни престиж цієї партії був до того підмочений, що большевики пробували ставити на перше місце тільки армію.

Далі Лукін заявив, що совєтський уряд, Сталін, Червона армія, всі народи СССР, особливо уряд Совєтської України з великою гордістю дивляться на нас, як на активних месників за всі кривди, нанесені героїчному українському народові озвірілими фашистськими загарбниками «нашої рідної землі»; що наша ініціятива збройного спротиву чужим окупантам безперечно випливає з волі українського народу, який не знає, що таке рабство (?!); що слава про героїчні рейди партизанів УПА пролунала і далі лунатиме на цілий світ; що вибраний нами шлях єдино-правильний, що ми не можемо лежати гнилою колодою під ногами ворога, а мусимо найактивніше боротися; що наша збройна боротьба проти Гітлера — це великий вклад в оборонне діло потужного альянсу світової демократії на чолі з СССР та Великобританією проти озвірілого деспотизму німецького фашизму.

Посланець Москви заявив далі, що наслідки бойової акції УПА збільшилися б в тисячу разів, коли ця акція буде «скоординована» з стратегічними плянами генерального штабу СССР; що тоді Червона армія дасть нам повітряною дорогою необмежену допомогу воєнним матеріялом та командним (та й комісарським) складом; що все це разом відкриває командуванню УПА величезні перспективи ще більше прославити ім'я УПА перед цілим світом, ще більше прислужитися високим ідеалам свободи України, добитися високих почестей, орденів і генеральських звань.

Якби цей комісарчик не говорив російською мовою та що-хвилини не згадував осоружного двійника Гітлера — Сталіна, то цю делегацію можна було б прийняти не за большевицьких людожерів, а щонайменше за емісарів якогось українського національного уряду, що приїхали з-за кордону вітати свій рух спротиву в Поліських багнах.

Наша так само п'ятичленна делегація в складі: Бульба-Боровець, Щербатюк-Зубатий, Баранівський, Рибачок-Кваша та Пилипчук ввічливо «подякувала» підполковникові Лукіну за всі його гарні слова і помалу перевела розмову до конкретизації їх пропозицій. Лукін склав ще кілька пусто-порожніх заяв їхнього «братства та дружества» у відношенні до нас, а тоді почав ставити пропозиції генерального штабу СССР Головній Команді УПА. Ці пропозиції були такі:

— припинити і забути стан ворожнечі поміж обома сторонами. Були «помилки» з обох сторін, які тепер обидві сторони повинні спільно виправляти. Генеральний штаб СССР цією дорогою передає нам повідомлення і гарантію совєтського уряду про надання ним «амнестії» всім партизанам УПА за їх антисовєтську акцію в минулому. Батьківщина «прощає» всім,

— скоординувати дію УПА з плянами генерального штабу СССР, або інакше мовити, влитися в склад Червоної армії та отримати від неї «всесторонню допомогу»,

— припинити антисовєтську пропаганду УПА, а навпаки, спільними союзними силами скеровувати всю гостроту політичної та соціяльної пропаганди проти німців, як спільного ворога всього волелюбного демократичного світу,

— щоб не гаяти дорогого часу, коли в усьому світі все горить, треба розмежувати пертрактації на дві частини: політичну і військову. Політичні питання вирішувати шляхом дальших переговорів не з нами, а з компетентними політичними чинниками совєтського уряду. Військові питання негайно вирішувати з ними спільними силами та за одним пляном генерального штабу СССР. Ця спільна військова акція матиме колосальний вплив на політичні рішення совєтського уряду. Все це треба робити тільки спільними силами. Ми повинні допомагати їм, а вони готові всіма силами свого «впливу» допомагати нам,

— чому УПА не піднімає загального повстанського зриву проти німців, а обмежується поодинокими місцевими бойовими операціями? УПА повинна негайно розпочати загальний повстанський зрив цілої України. Коли бракує зброї та інших воєнних матеріялів — вони можуть бути доставлені. Сигналом до загального повстання та доказом нашої спільної «дружби» має бути вбивство Коха та інших визначних членів «Райхскомісаріяту» України терористами УПА.

Ця перша зустріч показала, як на долоні, чого шукають большевики в українських лісах. Довести «нестерпне становище» в Україні до білого вогню, щоб, таким чином, убити для себе одним пострілом два зайці — по-перше, заламати німецький фронт, по-друге, викликати масові репресії німців проти населення України, щоб, таким чином, прокласти дорогу большевицькій каторзі під плащиком «визволення».

Відповідь Головної Команди УПА на ці пропозиції червоної Москви була давно готова, але ми вирішили трохи затриматись з нею. Почалася «лісова дипломатія». Совєтська делегація була відпроваджена нашими партизанами за район розташування наших військ. Ми заявили їй, що, порадившись з нашими компетентними чинниками, ми дамо їм відповідь в письмовій формі. Лукін був дуже вдоволений з нав'язаного контакту, тим більше, що наші партизани на доказ «дружби» подарували московським «гостям» на дорогу майже цілого свіжо-забитого «політрука», тобто кабана. Нам ходило про те, щоб якнайдовше відтягати переговори і таким чином паралізувати запляновані масові большевицькі диверсії і їх жахливі наслідки.

На настирливе домагання Лукіна в перших днях листопада 1942 року ми вислали йому листа з такими контрпропозиціями УПА:

— як громадяни Української Народньої Республіки, українські партизани не потребують жодних амнестій від уряду СССР. Це для них чужа держава,

— УПА являє собою суверенну збройну силу Української Народньої Республіки і такою вона залишиться. Ні в яку чужу армію УПА не віллється. Може бути тільки мова про союзні акції.

— перебуваючи в стані війни з Совєтським Союзом від 1917 року, українські збройні сили готові укласти з СССР мир та воєнний союз проти Німеччини тільки тоді, коли СССР визнає суверенність УНР.

— до моменту закінчення політичних переговорів УПА ладна укласти перемир'я зі збройними силами СССР та дотримуватися невтралітету.

— загально-повстанський зрив всієї України проти німців УПА підніме тільки тоді, коли буде відкритий другий фронт на заході і в усій Европі підніматиметься такий самий антинімецький зрив. В противному разі, німці приборкають зрив в самій лише Україні і крім винищення цілої нації, він більш нічого не принесе.

Лукін передав контрпропозиції Головної Команди УПА до Москви. За два тижні він знову попросив побачення, щоб передати нам відповідь з Москви. У кінці листопада 1942 року відбулася друга зустріч обох делегацій Москва відповідала:

— всі наболілі історичні протиріччя та політичні проблеми ми готові полагоджувати шляхом дружніх переговорів. Визнаються обосторонні помилки,

— не заперечується суверенність української держави. За таку ми вважаємо УССР. Передбачуються великі зміни всієї політики СССР,

— вітаємо перемир'я та невтралітет, але цього мало. Доба вимагає активної спільної дії. УПА може діяти, як окрема армія. На військовому секторі вимагається реалізації поданих пропозицій.

Передавши цю відповідь, Лукін доповнив її цілим рядом пояснень та запевнень. Вимагав негайно винести рішення по лінії їх перших пропозицій. Дати людей на політичні переговори, а військову акцію розпочинати в якнайширшому маштабі негайно. Особливо — вбити Коха.

Ми більше остаточної відповіді не давали, хоч Лукін вимагав її якнайскоріше. У грудні 1942 року обом сторонам стало ясно, що переговори ні до чого не доведуть. Большевики не зможуть втягнути УПА під свою команду, а УПА не стане на перешкоді в здійсненні диверсійних плянів Москви проти німців. Зупинилося все на невтралітеті. Умовлено паролі. Переговори перервано. УПА робила свою роботу згідно з своїми власними плянами, а большевики почали організовувати свої власні партизанські відділи в українських, білоруських та брянських лісах, перекидаючи їм командно-комісарський персонал та воєнні постачання авіашляхом. Це був початок нової фази війни на східньому фронті — контрнаступ большевиків проти німців.

Коли переговори Лукіна з УПА не дали Москві бажаних наслідків, тобто — щоб українськими руками вбити Коха та викликати всеукраїнське повстання і, таким чином, ще більше розпекти німців проти українського народу, партизанський відділ полковника Медвєдєва отримав наказ здійснити цей плян власними силами. Лукін залишився при відділі Медвєдєва в характері начальника спеціяльної служби. На місце українських місцевих кадрів Лукін знайшов багато поляків, що мешкали в Рівному та околицях. З українців Лукіну допомагали кілька місцевих засліплених комуністів, як Гнедюк, Приходько та інші. Поляки палали однаковою ненавистю як до німців, так і до українців. Вони чули про «союз» Сікорського з Сталіном. Сталін був союзником західніх альянтів, де перебуває польський екзильний уряд. Таким чином, деякі менш-свідомі, навіть не комуністи, поляки в Польщі та Україні всіма силами допомагали большевикам.

У здійсненні плянів Медвєдєва-Лукіна особливу ролю відіграли відомі мені особисто дві польські родини з Людвипільського та Клесівського районів на Волині: Струтинських і Довчера. Довчер з донькою Валентиною були шпигунами, а вся родина Струтинських — батько, мати, чотири сини та дві дочки — всі зробилися совєтськими партизанами. Спочатку вони організували партизанську групу з 10 людей під командою старшого сина, Миколи Струтинського. Ціле літо 1942 року ця група була «дика». Робила диверсії та полювала на поодиноких німців. Восени 1942 року Струтинські пішли до Медвєдєва.

Використовуючи свої родинні та національні зв'язки в Рівному, М. Струтинський примостив там в безпечному місці такого «поважного» мешканця, як Лукін, советського лейтенанта Кузнєцова, який діяв в уніформі німецького офіцера під ім'ям «гавптман Пауль Зільберт». Цьому «мешканцеві» родина Струтинських дала цілий ряд добре замаскованих місцевих агентів, кур'єрів та явочних квартир в Рівному, Луцьку та по інших місцевостях Волині. Таким чином, наслідки роботи Лукіна були «прекрасні». До них ми ще повернемось у свій час.

Червона Москва — це спритний майстер вербування на свою службу чужих, неросійських народів. Вона докладно вивчає всі міжнаціональні та соціяльні антагонізми і зручно використовує їх для своєї агресивної політики, яка в кінці може довести до загибелі всіх націй.

Втративши можливість поставити УПА на свою роботу, червона Москва зимою 1942/43 р. оголосила українських національних партизанів «бандитами». Взагалі вся большевицька мемуаристика про партизанські рухи в часі Другої світової війни намагається всіма силами замовчувати або дискредитувати український партизанський рух, як «кримінальний бандитизм». Хто б говорив?…

Розділ восьмий ПЕРЕГОВОРИ: УПА — НІМЕЦЬКА ВЛАДА

Отримавши докладні звіти своєї агентури про бойові акції УПА та чим раз, то частіші авіадесанти свіжих совєтських партизанів в багатьох районах України та про їх посилені операції, Кох та всі його дорадники з труп'ячими знаками на шапках, серйозно задумалися над небезпекою, що нависла над їх феодальною волостю. Була явна загроза зриву економічного грабунку України та зриву системи постачання східнього фронту. Це був такий незаперечний факт, що сидіти, склавши руки, і пустити справи на самоплив, німці, звичайно, не могли. З цих причин всевладний і до безумства гордий представник Herrenvolk-у, Кох, дає наказ розпочати переговори з Untermensch-ами. Тим більше, що Головна Команда УПА зробила так, що про її переговори з представниками червоної Москви «довідалася» німецька агентура. Цей момент налякав німців гірше самого диявола.

У перших днях жовтня 1942 року до нашого штабу прийшло повідомлення про те, що німецька влада пропонує Головній Команді УПА розпочати українсько-німецькі переговори. Була дана відповідь, що пропозиція приймається і переговори можуть відбутися тільки там і тоді, де і коли визначить Головна Команда УПА. Німці ці умови прийняли. Ведення переговорів Кох доручив рівенському гебітскомісарові Беєрові та шефові служби безпеки Волині і Поділля есесівському підполковникові Пицу. Посередником в переговорах стала «повністю довірена» особа в прокуратурі д-ра Пица, колишній командир батальйону Поліської Січі УПА, поручник Лев Ковальчук.

Перші переговори відбулися 23 листопада 1942 року з д-ром Пицом. Потім відбулися другі переговори з д-ром Беєром. Подвійність розмов цілком не означає, що предмети переговорів були різні, бо обидва представники мали ті самі директиви та інструкції, що випливали з тієї самої генеральної лінії, а їх противна сторона так само трималася одної і тої ж самої лінії. Особливо з розмови з д-ром Беєром ми побачили, що не всі вищі німецькі урядовці в Україні повністю схвалюють політику їх уряду на Сході. Рівенський ґебітскомісар заявив нам зовсім виразно, що він особисто не визнає тої політики і вважає її за великий злочин, але він не має змоги не виконувати обов'язків, покладених на нього примусом. Далі він натякнув, що таких, як він — є більше і вони мають надію добитися великих змін. У чому мали б полягати ці зміни, він не сказав. Це могло бути або припущення д-ра Беєра, що під впливом подій Гітлер змінить політику, або натяк на державний переворот в Німеччині, про який німецька армія говорила одверто. Хоч д-р Беєр у своїй урядовій практиці був людиною досить порядною і маневрував поміж життям і смертю, все ж таки ми порахували ці його заяви, як тактичний маневр у нашу сторону. Він дуже наполягав на тому, щоб УПА за всяку ціну знайшла компроміс з німцями, бо інакше буде пролито ціле море української крови і що все це вийде на користь комунізмові, а не Україні.

Про переговори з д-ром Пицом, на щастя, збереглася копія оригінального нашого протоколу в архівах Президента А. Лівицького в Варшаві. Подаю його зміст в цілості, без жодних скорочень та змін. Цей документ найкраще віддзеркалює тодішнє становище і відносини в Україні. Мало того — він навіть показує, як німці намагалися використати для себе політичну диференціяцію серед самих українців, а також — як майстерно розпалювали вони українсько-польську ворожнечу і яке було ставлення Головної Команди УПА до всіх цих проблем.

Коли звести разом зміст всіх розмов з цих українсько-німецьких переговорів, то вони дають такий підсумок:

Німецькі пропозиції:

— занехати українсько-німецьку ворожнечу та припинити антинімецьку пропаганду українців, а звернути її вістря проти Росії і комунізму.

— вивести УПА з нелегального становища та переформувати її на піввійськову і півполіційну українську збройну силу в системі німецьких поліційних військ.

— допомагати всіма силами німцям повністю знищити всі сучасні та майбутні російсько-комуністичні та інші антинімецькі диверсійні сили в Україні і утримувати таким чином лад і порядок на глибоких тилах німецької армії.

— видати відозву до населення України, щоб воно не піддавалося впливам большевицької пропаганди, а навпаки — всіма силами підтримувало німецький фронт аж до повного знищення комунізму та російської армії,

— взаміну за таку приязну акцію німці зобов'язуються припинити всяку репресійну акцію проти населення України та піддати ревізії проблему економічних достав. Рівночасно вони зобов'язуються підтримувати концепцію організації української суверенної держави по закінченні війни. До моменту закінчення війни — це питання не актуальне.

Українські контрпропозиції:

— припинити всякі репресії проти цивільного населення України та негайно звільнити з німецьких в'язниць і кацетів усіх українських політичних в'язнів,

— визнати суверенну українську республіку зараз, з власною внутрішньою та зовнішньою політикою та армією,

— зняти з України цивільну німецьку адміністрацію, передаючи всі агенди українській адміністрації,

— припинити безоглядний економічний грабунок України, а брати під увагу життєві потреби населення України. Унормувати питання економічних достав України на потреби фронту міжнароднім договором, з товарообміном.

— УПА ніколи не стане будь-якою напіввійськовою, напівполіційною одиницею, а буде тільки суверенною підпільною армією України доти, доки цього вимагатимуть життєво-політичні та військово-стратегічні потреби України. УПА може влитися тільки в регулярну українську національну армію.

Принципові розходження в цих пропозиціях та контрпропозиціях були до того великі, що переговори не осягнули бажаного обома сторонами результату, і тому в останніх днях грудня 1942 року були перервані. Німці пішли своєю дорогою, а українці своєю. Щоб осягнути якісь результати переговорами з українцями, німцям треба було на 180 ступнів змінити свою політику на цілому Сході Европи, сягаючи засадничих проблем концепційного порядку, а не їхати до «лісу» з тим, чим були змушені диспонувати д-р Пиц і д-р Беєр. Їм самим було явно соромно.

Все ж таки з наслідків переговорів особливо був задоволений д-р Пиц. Він їхав до «бандитів» у ліс на явну смерть. Як нам звітував пор. Ковальчук, д-р Пиц перед виїздом в ліс написав свій заповіт і видав цілий ряд заряджень «смертного порядку». Яке ж було його здивування, коли, його сторожа впровадила без роззброювання в культурне приміщення, де за гарним столом сиділи культурні люди, які провели з ним ділову розмову і так само з честю, культурно, як парляментаря чужої держави, вивели з приміщення і випустили на волю живим і здоровим. Все відбулося точно так, як було гарантовано Головною Командою УПА перед переговорами.

Опинившись знову в безпечному місці, д-р Пиц заявив:

— Це не бандити, а справжня армія криштальних патріотів. Яка шкода, що вони не з нами!

Розділ дев'ятий ПАРТИЗАНСЬКЕ РІЗДВО ХРИСТОВЕ

1942 рік вже за нами. Наша армія без держави входить смілою ходою в Новий 1943 рік. Що він нам принесе — це знає один Господь Бог. Така вже традиція в глибоковіруючого християнського українського народу, що він всяке діло розпочинає молитвою та доручає Його волі, отій ніким незбагненій Силі, яка згідно з нашою вірою, керує долею всесвіту. Дотримуючись цієї традиції, УПА також розпочинає 1943 рік молитвою.

Місяць січень в Україні — це часокрес особливих святкувань. У січні (через старий стиль) ми святкуємо Різдво Христове, Новий Рік та Водохрещі — з церковних свят. І в січні ж ми святкуємо наше найбільше національне свято — свято проголошення відновленої Суверенної Української Держави (22.1.1918 р.). Щоб не гаяти часу на святкування в наших тяжких партизанських умовах всіх цих свят окремо, Головна Команда УПА винесла рішення відсвяткувати всі свята разом в один день — на Різдво.

З наказу Начальника Штабу, отамана Зубатого-Щербатюка, справою приготувань до свята зайнявся хорунжий Виливайко. Місце для святкування було вибране у великому лісовому масиві в Рокитнянському районі. Там були побудовані в нас зимові землянки для рейдуючих відділів, в яких «залягло» кілька сотень вояків з різних районів, щоб нести охоронну службу та взяти участь у святі. Німців у цих околицях зовсім не було.

Випав великий сніг. Взяли свою повну силу морози. Зима промовила своє законне слово, вкриваючи всю землю з її ріками та озерами і поліськими багнами білим «пуховим» покривалом. На широкому подвір'ї лісничівки вивезено сніг та збудовано чудовий польовий «Престіл». Подвір'я уквітчали зеленими ялинками. З обох боків запалили кілька великих ватр з сухої грабини. І мороз, і тепло…

Шість бойових сотень партизанів стають «підковою» до престолу, а поза ними стільки ж цивільного населення, головним чином, молоді з населених пунктів. Це завтрішні наші вояки. Вони з заздрістю дивляться на своїх старших братів у «підкові», куди їм ще не можна ступати. Вони цілим своїм юнацьким єством також там. Точно о 9 годині наш партизанський душпастир о. Дем'ян розпочинає урочисте польове Богослуження. Співає побільшений хор. Голосним відлунням несеться гаряча молитва кращих з кращих українського народу до нашого Творця.

Струнко! Почесть дай!

«Підкова» виблискує хвилею живої криці: «На плече! З плеча — почесть дай!» Просто в небо. Туди, де перебуває Той, чиї великі роковини Народження та криця святкує тепер. Вона ось тут самим присягає діяти на захист тих ідеалів свободи і рівноправности «всіх родів та язиків», що їх приніс людству новонароджений Син самого Бога…

Незабутній наш душпастир о. Дем'ян, бувший сотник Армії УНР, з більшим залізним хрестом на грудях, замість священичого хреста, починає своїм потужним баритоном християнсько-вояцьку проповідь, яку чує не тільки «підкова» та зібрана маса цивільних, але кожне живе єство і всі столітні велетні-дерева рідного лісу цієї околиці. Чує це й Той, що на його честь приготоване це свято.

— Любі мої діти! Поздоровляю вас усіх з найбільшим святом християнського світу — Різдвом Христовим і Новим Роком! А вас, лицарі лісового царства, поздоровляю також з нашим найбільшим національним святом — святом відродження нашої Суверенної Держави, яке сталося в січні 1918 року. Моє щастя не має границь, що мені, старому воякові, доля судила ще раз сьогодні святкувати ці наші найбільші національні торжества ось тут, в наших захисних непрохідних лісах, разом з вами, по козацькому звичаю.

— Мене безмежно радує той факт, що помимо того, що всіх нас кругом оточує царство антихриста, де заперечується навіть саме існування Бога, ви, дорогі мої побратими, розпочинаєте свій Новий Рік молитвою. Це ще один доказ, що вояцтво України далі залишилося вірним традиціям своїх славних предків-лицарів, як Христолюбиве воїнство, що базується на твердих моральних основах. А для цілого світу це буде доказом, що вся наша славна нація, не зважаючи на сильну розкладницьку большевицько-атеїстичну пропаганду та терор, боролася, бореться і вічно буде боротися за ті ідеали, що їх дав людству його Спаситель.

— Ви бачите в мене два хрести: цей великий, що в руках, мені дав наш Спаситель Ісус Христос, а цей менший, що я його ношу замість наперсного духовного хреста, дав мені начальний мій провідник, Симон Петлюра. Обидва ці хрести для мене однаково святі і дорогі. Але цей менший, якого я отримав за бойові заслуги раніше, має свою окрему історію. Тому він для мене, як смертної людини, є найбільшою святістю та найціннішим скарбом. Христос дав мені при висвячені в духовний стан свого хреста, щоб я за нього Йому відслужив у майбутньому, а Петлюра дав мені оцей наперсний хрест за ті заслуги, що я їх вже виконав перед нашою Батьківщиною. Це велика різниця.

— Цей скромний залізний хрест — це символ нерозривної єдности українського народу з його законною державною владою. Він служить мені та служитиме моїм дітям доказом, що поміж мною й Батьківщиною була повна гармонія дії. Я виконав усі свої обов'язки, а Батьківщина мене не забула, а нагородила своєю найвищою честю. Це основа основ державної традиції. Так само буде й з вами. По-моєму, ви всі вже маєте таке саме право на цей залізний хрест. Ваш отаман напевно вам його дасть, отримавши від нашого Уряду. Ви маєте за собою невмирущу бойову славу Поліської Січі та сучасних рейдів нашої славної УПА. Ви продовжуєте те святе діло, яке ми провадили в наших Зимових Походах під командою великого командарма Омеляновича-Павленка та отамана Тютюнника.

— Наша славна підземна армія — це не диверсія для самої диверсії, а збройна сила цілої української нації, яка діє в ім'я високих державницьких ідеалів, має свою лицарську традицію та підпорядкована наказам нашого законного Державного Центру. У цих, власне, фактах криється її непереможність, бо вона має високу ідею, юридично-моральні основи та діє за добре продуманими плянами та має героїчно-відважне та авторитетне командування. Україна стоїть в тяжкій борні проти таких двох тоталітарних світових потуг, як Росія Сталіна та Німеччина Гітлера, тільки тому, що вона глибоко вірить в свою перемогу. Не розчаровуйтесь, коли ви тієї перемоги не бачите ще сьогодні. Вона прийде завтра напевно. На все приходить свій історичний час.

— Кров мучеників і героїв, що полягли за волю рідної землі, як сказав Симон Петлюра, не засихає. Навпаки, вона залишається вічно ятріючою раною, що будить цілу націю до дальшої боротьби, до помсти за всі народні кривди, до перемоги покривджених, до побудови нового справедливого ладу. Але цього нового справедливого ладу нам ніхто не дасть, тому ми повинні всіма силами боротися за нього самі. Щоб завести справедливий лад, нам треба визволити свою землю з-під чужого ярма, збудувати свою вільну державу, впорядкувати її нутро, забезпечити її кордони, або іншими словами — з нації-раба стати нацією-сувереном. Всі ці ідеали є у сфері наших можливостей, якщо ми будемо відважно і чесно за них боротися. Їх подарував для всіх народів наш Всевишній Господь, але людська імперіяльна жадоба топче ногами Божі закони. З таких причин навіть найкривавіша боротьба за ідеали свободи — це діло, яке благословить Господь Бог. Хай же Милосердний Господь Бог благословить зброю нашої підземної армії та пошле їй повну перемогу над усіма ворогами нашої многостраждальної Батьківщини. Амінь.

Отець Дем'ян обертається лицем до престолу. Стає на коліна. Падає команда: «На коліно!». «Підкова» стає на коліно, спираючись на зброю. За прикладом «підкови» усі присутні стають на коліна. Понадтисячоголосий живий орган богомольців, наче єдиними устами, посилає в небеса останні слова молитви:

Боже Великий Єдиний нашу Вкраїну храни…

Після Богослуження, замість престолу появилася велика трибуна, прикрашена зеленню ялин. Появилися провізоричні столи та довгі лави з дощок. Розпочався спільний братський обід. З трибуни виголошено багато патріотичних промов старшинами, вояками та цивільними діячами українського національного підпілля. Всі промовці пов'язували свої виступи з вікопомними подіями 1918 року. Вказували на велике значення акту 22.1.1918 р. для українського народу. Підкреслювали особливу ролю національної армії у визвольних змаганнях України. Закликали все вояцтво та цивільне населення до ще більшої організованости, до зміцнення нашої моральної та фізичної дисципліни, до досмертної вірности нашим ідеалам та державному і військовому проводові. Свято закінчилося могутнім: «Ще не вмерла Україна».

Військо і народ роз'їхалися на свої місця. Лише великі ватри залишилися свідками великого свята боголюбивого вояцтва в січневу ніч 1943 року. Це було свято двох хрестів — хреста віри і хреста зброї.

Розділ десятий НОВІ ЗЛОЧИНИ ПАРТИЗАНІВ ПОЛІТБЮРА

Большевицькі партизани від початку 1943 року отримали нові накази та інструкції: вести активну боротьбу не тільки проти німців, але й так само проти визвольних національних рухів України, Білорусі та Прибалтики. Таким чином, партизанське становище в німецькому запіллі з початком 1943 року зовсім змінилося. Наша розвідка почала доносити, що большевицькі партизани розпочали дуже докладне вивчення становища та відносин в цілій Україні. Вивчалися політичні настрої населення, економічні умови і під особливо гострий обстріл большевицької розвідки брались наші визвольно-революційні організації. Мало того, в кінці січня з переловлених нашою розвідкою совєтських документів ми побачили, що органи НКВД при партизанських відділах складають точні списки всіх наших видатних людей по всіх районах. Яка мета цих списків з докладною характеристикою людей — нам було ясно. Це були «вороги народу», яких червона Москва мусить винищити. На списках стояли керівні члени наших організацій, духівництво, робітники в адміністрації та поліції.

Наслідків нових наказів компартії не довелося довго чекати. Хоч офіційно большевицькі партизани всюди горлали про «дружбу» з українськими партизанами та з українською нацією, проте по ночах почали поступово пропадати наші місцеві люди. Розслідування довело, що цих людей викрадає НКВД при большевицьких партизанських відділах, робить над ними допити з найжахливішими тортурами, добиваючись зізнань про наші підпільні організації, а потім їх дострілює. До штабу був привезений пошматований труп керівника нашої організації з с. Мочулянка Людвипільського р-ну, Лукаша Шрамка. Все тіло цієї людини було зсічене шомполами, очі повиколювані, а обидві руки обсмалені вогнем. Такого варварства не допускалося навіть Ґестапо. У німців розправа з полоненими та іншими в'язнями була коротка. Вони били людину «нормальним» способом до тої пори, поки вона, або признавалася до вини, або тратила притомність. Тоді її викидали і, залежно від важливости підозріння, або розстрілювали, або висилали в концентраційний табір. В большевиків процедура допитів антикомуністичних та антигітлерівських партизанів — зовсім інша. Більш «фахова». Не маючи часу на довгі допити, большевики скорочували цей процес дикими тортурами.

Разом з Лукашом Шрамком «пропав» також з того самого села один поляк на ім'я Броніслав Ходоровський. Ходоровський гостро виступав проти тих поляків, які йшли разом з большевиками, а намагався тримати дружні відносини з нами. Він видав відозву до поляків у цьому дусі. Через нього Головна Команда УПА намагалася нав'язати контакт з польською АК (Армією Крайовою).

Таким чином, у нас створився ще один фронт — проти висланців компартії та політбюра. Це була життєва неминучість. Як виявилось з переговорів, ми ніяк не могли воювати разом з ними, а оголосити і виграти проти них всесторонню боротьбу ми самі не могли. За ними стояла ціла імперія та величезна регулярна армія з необмеженою допомогою Англії та Америки. А ми мусимо здобувати кожний набій тільки власною кров'ю і маємо проти себе другу потугу — Гітлера. Звідси й випливала наша тактика гнучкого маневру поміж комуністами та гітлерівцями, зберігаючи свої сили на слушний час.

Одначе, від половини лютого 1943 року наш домовлений невтралітет з Лукіним був остаточно, по-большевицькому, односторонньо зірваний. Вони отримали з Москви наказ винищувати всіма силами та засобами всі ті національно-визвольні партизанські організації, яких їм досі не пощастило перетягнути на свою сторону. Це пояснювалося головним чином тим, що вже в той час Червона армія почала свій наступ під Сталінградом. При таких обставинах большевики намагалися розвинути масову диверсію в німецькому запіллі і готували ґрунт для ліквідації всього, що є антикомуністичне на тих теренах, що їх буде завойовувати совєтська армія.

19.2.1943 року сталася в нас жахлива подія — начальник нашого головного штабу, отаман Леонід Щербатюк-Зубатий і старшина для спеціяльних доручень Головної Команди УПА, хорунжий Михайло Кваша-Рибачок та ще з ними 8 підстаршин і козаків, їдучи на двох санях з Людвипільського р-ну в Корецький р-н влетіли в корецьких лісах, де досі не було ніякого сліду совєтських партизанів, просто в засідку двохсотенного большевицького відділу на замаскованому постої. Пароль вже нічого не допоміг. Замість того, щоб розминутися на паролях, як це було досі, большевики окружили наших людей. Всякий спротив чи оборона десятка людей проти двох сотень комуністичних партизанів були безрезультатні.

Наші люди попали в большевицький полон. У них не було жодних документів, по яких большевики могли б довідатись про те, хто попався в їх руки. Вони відрекомендували себе, як звичайні партизани, що їдуть додому на тижневу відпустку. Одному малому хлопцеві, фурманові з других наших саней, пощастило в замішанні втекти. Скільки по ньому не стріляли з автоматів большевики, він швидко зник в густих хащах. Був тяжко поранений, але від погоні втік. Цей момент налякав большевиків, бо вони знали, що в цих околицях розташовано в нас по хатах та землянках багато партизанських груп. Большевицький відділ пробирався на диверсійну акцію зі сходу на захід і не міг себе обтяжувати жодним тягарем. Командир відділу дав наказ негайно всіх зловлених «ворогів народу» розстріляти і продовжувати свій марш на захід.

Обезброєних наших людей доручено розстріляти екзекутивному роєві НКВД при відділі. Під час екзекуції ще один наш партизан, поранений, втік до своїх. Решту вісім людей большевики на місці розстріляли. «Багаті» москалі роздягли наших людей до тіла, не гребували навіть скривавленою білизною. Вісім трупів кинули в сіно на санях, відвезли до одної хати і повкидали в колодязь. Присипали сіном і втікли геть за своїм відділом. Всякий слід по «чистій роботі» органів НКВД був заметений.

Але отаман Л. Зубатий мав велике щастя в цілком безнадійному нещасті. Він отримав при розстрілі аж шість ран і жодна з них не була смертельною. Одна куля прошила лице з-під ока наскрізь і вирвала три зуби з другого боку. Друга протяла самі м'язи лівої руки вище ліктя, третя — литку, четверта — стегно, п'ята — клуб, а шоста пройшла дивовижно 44-сантиметровою «траєкторією» по-під шкірою від лопатки до самої поясниці і ніде не пошкодила кістки. Всі ці рани — це дива війни, а доля людини — незбагнена таємниця.

Від пострілу в голову отаман Л. Зубатий втратив притомність. Прочуняв, коли опинився зовсім голий на снігу. Чув, як його кидали першим на сіно в сани, як на нього кидали решту трупів. Через це він цілком не застиг на санях — його зігрівали застигаючі свіжі трупи. Кров потоками стікала на нього і застигала, заливаючи йому очі. Йому бракувало повітря і забивало дух, але за пару хвилин сані зупинилися. Всі трупи вкинено в колодязь, його останнім. Зверху присипали сіном. Вороги, як справжні бандити і злочинці на чужій землі, поспішно втекли до своєї частини.

Отаман Зубатий якось виліз з колодязя, який на його щастя не був глибокий і побіг на світло до найближчої хати. Втрата крови довела до повного виснаження сил. Впав у сніг і останками надлюдської підсвідомої енергії доліз до хати. Зашкрябав у двері і впав без пам'яти під дверима. Селяни підібрали його і дали йому свою першу, примітивну медичну допомогу. Негайно відвезли на зв'язковий пункт УПА, а через годину ранений вже був у нашому польовому шпиталі, де ним заопікувався фаховий лікар. За 4 місяці розстріляний і втоплений Леонід Зубатий знову був на своєму посту.

По інших районах тієї ж ночі, з 19 на 20 лютого 1943 року, большевицькі партизани пробували всюди масово вбивати наших людей, та це їм не пощастило. Ми повідомили всі сотні, щоб були насторожені і вороги дорого платили за свої бандитські вчинки. Таким чином від 20.2.1943 року УПА офіційно вступила у відкриту боротьбу на два фронти — проти двох соціялізмів: німецького і совєтського.

Часті бої з большевицькими бандами мали характер партизанської війни. Несподіваних наскоків більше не було. Ми мали густу мережу розвідки. По всіх районах був виданий наказ Головної Команди УПА до всіх бойових груп та підпільної мережі поробити негайно заходи якнайсуворішої обережности. Зайшло багато змін. При зустрічах з малими розвідувальними групами большевиків наказано бити і захоплювати документи, а більші диверсійні групи — пропускати — хай з ними воюють німецькі збройні та поліційні сили.

Під весну 1943 року, коли генеральний штаб СССР почав масово перекидати авіошляхом свої нові партизанські з'єднання та побільшувати їх шляхом примусової мобілізації серед українського та білоруського населення, становище нашої підземної армії стало загрозливе. Дотеперішня загроза нашим партизанам від німців була мінімальна. Німці, як традиційні вояки регулярної армії, ніяк не знали методів партизанської боротьби. Територія була для них чужа і незнайома. Відносини на величезних окупованих територіях також були невідомі. Натомість, московські партизани мають багатий досвід партизанської боротьби та й територія не була їм чужа, бо як батюшки-царі так і безбожні комісари роками і віками топтали нашу землю, отруюючи наших людей старшобратською та комуно-марксистською пропагандою. Активна боротьба з таким противником була для нас нелегкою.

Але ми добре знаємо і знали тоді, коли взялися за зброю, що шлях до національної незалежности веде через активну збройну і психологічну війну, яка пов'язана з геркулесовими зусиллями всього народу, з кров'ю, потом і нелюдськими труднощами. Ми були свідомі того, що лише зброя може служити запорукою перемоги над непрошеними «визволителями». Хай навіть наша боротьба під ту пору не мала виглядів на повну перемогу над двома потугами світу, проте наш спротив, наша тверда національна постава до «визволителів» зі сходу і заходу демонструє перед цілим світом тепер і показуватиме нашим поколінням в майбутньому вічну живучість української національно-визвольної ідеї, вона доводить, що Петлюрівщина, якої так зоологічне не люблять інтернаціоналісти всього світу і наші «добрі старші брати» та «визволителі», так невмируща, як саме життя. Ми продовжували традиції героїв наших визвольних змагань і засвідчували переємність петлюрівської ідеї в сорокових роках двадцятого віку. Тому й смерть і труднощі нам були не страшні.

Розділ одинадцятий СПРОБИ ПЕРЕГОВОРІВ: УПА — ПОЛЬСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ

Протягом цілого літа 1942 року та зимою 1943 року Головна Команда УПА всіма силами намагалася нав'язати контакт з польськими підпільними організаціями в Західній Україні, щоб через них зв'язатися з делеґатурою польського екзильного уряду в Польщі. Мета контакту:

— припинити українсько-польську ворожнечу, коли обом націям загрожує повне фізичне знищення від тих самих ворогів,

— нормалізувати українсько-польські взаємовідносини тимчасовою угодою на час війни, де обидві сторони, замість взаємної боротьби, мобілізують всі спільні сили проти спільних зовнішніх ворогів,

— нав'язати діловий контакт поміж УПА і АК (Армія Крайова).

Посередником у цих переговорах був вище згаданий польський національний діяч на волинському Поліссі, Броніслав Ходоровський. Я знав Б. Ходоровського ще з передвоєнного часу. На полі його земельного наділу був ґраніт, де наша спілка виорендувала грунт і організувала велике каменярське підприємство. Це було в селі Мочулянка Людвипільського району. Ходоровський був польським патріотом, але не визнавав дикого шовінізму і відстоював дружню співпрацю між українським та польським народами. В той час, як Москва «визволила» Західню Україну, Ходоровський, замість того, щоб їхати в Казахстан, як «буржуй», пішов у підпілля. Він відразу нав'язав контакт з нашою організацією. Коли у вересні 1940 року я опинився в Україні, між нами відновився особистий зв'язок на базі спільного руху спротиву проти комуни.

Контакт мав бути встановлений через Рівне, де у Ходоровського було особисте знайомство з одним керівним членом польської підпільної організації, Яном Камінським та іншими поляками. Він їздив багато разів під охороною наших бойових відділів до Рівного, де за посередництвом Камінського, пробував пов'язати нашу делегацію з польськими підпільними організаціями. Одначе, всі ці заходи були неуспішні. Шовіністичне польське підпілля далі вважало Західню Україну невід'ємною складовою частиною Польщі і на жодні переговори з українськими «зрадниками Польщі» не хотіло дати своєї згоди. Вони називали УПА «бандою», яка бореться і буде боротися проти цілости кордонів Польщі.

Таке дивне ставлення справи в зовсім новій міжнародній ситуації нас дуже дивувало, а Б. Ходоровський був дуже розчарований такою поставою своїх земляків, його совість палив сором за цих незрячих поляків. Події далі блискавично розвивалися. На очах посилювалось польсько-українське напруження, підсичуване з кожним днем шовіністичними елементами з обох сторін.

У березні 1943 року, по смерті Ходоровського, Головна Команда УПА зробила ще одну пропозицію переговорювати з польською стороною. Цим разом за посередника був польський ксьондз з польського села Степанська Гута Костопільської округи (прізвища ксьондза не пам'ятаю). І цим разом поляки вперто називали всіх українців «бандитами» і ні на які переговори не давали згоди. Всі вони були загіпнотизовані «союзом» Сікорського з Сталіном. Чули, що в СССР, на підставі договору «Сталін-Сікорський», оголошена загальна амнестія для всіх цивільних і військових поляків та що там організується нова польська армія під командуванням генерала Ан-дерса. Всі вони вірили, що спільними силами західніх союзників та СССР буде розбита потуга Гітлера, після чого вони матимуть змогу знову відновити свою державу ще в ширших кордонах за рахунок нових територіяльних анексій. Щоб не загострювати своїх «союзних» відносин з Росією, поляки, замість співпраці, всюди всіма силами поборювали український та білоруський визвольний рух, як ворогів Росії і Польщі. Стара концепція «рівноваги сил».

По всіх містах України працювало в німців дуже багато поляків, як місцевих інтелігентів, так і завезених з Польщі. Всі вони володіли німецькою мовою і позаписувалися, як Volksdeutsch. Перекладачі, шофери, залізничники, урядовці, сторожі і навіть прибиральниці у великій мірі вербувалися з-посеред поляків. Це була спеціяльна політика Гітлера. У підбитій Польщі в 1939 році так само на подібних роботах були замість поляків — українці, білоруси та різні новоспечені Volksdeutsch. Нам було відомо, що багато жінок колишніх польських офіцерів та навіть вільних жінок з вищою освітою працювали в німецьких установах служанками та прибиральницями. Це були патріотичні люди, які давали цінні інформації про німців своїм організаціям спротиву. Але ці організації, маючи, правдоподібно, фальшиві директиви зверху, поставили цей цінний інформаційний, а потім диверсійний польський апарат не на службу своїй батьківщині, а на службу совєтським загарбникам, які потім заплатили полякам комуністичною окупацією Польщі і навмисне затрималися за Вислою, щоб німці вигубили палких патріотів у спровокованому Заходом варшавському повстанні. По польських селах і хуторах большевицька партизанка знайшла вірного союзника, що дав їй притулок, харчі, зв'язкові та передавальні пункти і засоби транспорту. А по квартирах польських мешканців у містах большевики мали явочні квартири та кур'єрів і шпигунів для совєтської розвідки від поляків.

Тісна совєтсько-польська співпраця в німецькому запіллі була загально відома ще весною 1943 року. Це особливо відчувало наше національне підпілля, коли большевики оголосили нам офіційну війну. Вони почали масово мобілізовувати в свої партизанські відділи поляків, які разом з росіянами одверто почали воювати всіма засобами проти нас. У польських селах большевицькі партизани заводили своє засилля, де місцеве населення давало їм всесторонню допомогу, замість того, щоб обмежуватися вимушеною ввічливістю, як це роблять, звичайно, всі люди в подібних ситуаціях. Поляки все це робили з ентузіязмом, бо СССР воював проти окупанта Польщі — Гітлера. Що буде завтра — ніхто з поляків не думав. Треба припускати, що й польський уряд в Лондоні мало думав про це, бо всі ці люди діяли у згоді з його директивами.

Жахливі наслідки згаданої совєтсько-польської співпраці дуже тяжко відчувало на собі все населення України. За допомогою поляків Москва почала посилено здійснювати в Україні ту програму, яку пропонував Лукін нам.

Ми не бачили жодної користи з тої програми для України, бо ми ясно усвідомлювали, що вона означає море крови для української нації на користь міжнароднього марксо-большевицького комунізму та російського імперіялізму. Поляків так само, як і росіян, доля населення України (а може і їх власного), зовсім не турбувала. Вони пильнували свою окрему політичну ціль: руками західніх союзників та СССР знищити Німеччину, а руками росіян та німців знищити національно-визвольний рух України, щоб мати змогу знову окупувати Західню Україну.

Це була фатальна помилка польського народу та його екзильного уряду в Лондоні, їх політика не довела до жодних позитивних наслідків «імперіяльного маштабу», а довела свою націю до становища совєтського сателіта і замість приятелів, наробила і далі робить собі ворогів серед своїх сусідніх націй. Докладні дані про наведену совєтсько-польську співпрацю та її наслідки, правдоподібно, суворо зберігаються у сейфах секретної служби СССР. її наслідки ми бачили вчора і бачимо сьогодні. Совєтська мемуаристика хоч до деякої міри освітлює певні аспекти цієї справи. Комуністичний полковник Медвєдєв, зрадник білоруського народу, пише про українців після невдалих переговорів так:

«Оповідаючи про всі лихоліття, дідусь дуже часто згадує про «гайдамаків».

— Що це за «гайдамаківці», хто вони такі? — запитали ми.

— Хіба ж ви не знаєте — здивувався голова колгоспу. Це продажники, головорізи. Ох, люті ж собаки! Та ось поглядіть на їх газети. Вони самі пишуть, як продали душу Гітлерові.

«І дідусь приніс кілька примірників газети під назвою «Гайдамака». Я взяв у руки число газети. В очі кинулась така фраза: «Може охота погуляти — когось ограбити, здобути собі якусь особисту користь? Не перечимо…» Бандити-гайдамаківці сердечно вислужувалися перед німецькими загарбниками. В нагороду за цю їх вірну службу їм дозволено грабувати. Наступила повна сваволя бандитам. Ось хто підтримує фашистський «новий лад». Але хоробрі в наскоках на мирне населення (тобто на своїх рідних батьків та матерів — Т.Б.) бандити падали в обморок, коли чули одне слово «партизан» (тобто — большевик»… («Это было под Ровно», ст. 20).

Як бачимо, характеристика, ніяк не відхиляється від генеральної лінії партії експлуататорів Кремля. Хто не з нами — той бандит і боягуз.

Про поляків той же Медвєдєв пише так:

«Хліб та сіль вам, дорогі гості!.. Будьте ласкаві загосподаритися в нас, як дома. Ми вас нагодуємо та обігріємо. Ваш відділ ми добре знаємо і шануємо. Ви нас не скривдите і не дасьте нас скривдити німцям та бандитам (тобто українським партизанам). А коли вже й доведеться боротися з тими заклятими ворогами, то будемо боротися разом»… «Село Бобровську Рудню (польське село, район Березно, Костопільської округи) ми жартома називали своєю «столицею». Тут був центр нашого відділу. А кругом по великих селах були наші «маяки» (тобто розвідувальні пункти). Наша «столиця» добре охоронялася. Кругом села були розставлені стійки. Разом з нашими бійцями на стійках стояли місцеві мешканці з молоді. Це було дуже безпечно. Місцеві люди відразу розпізнавали чужих прохожих»… (Там же, ст. 46 і 47).

Характеристика, як бачимо, наскрізь «союзна». І коли за місяць туди нагрянула велика експедиційна німецька група з Житомира, то «хоробрий лицар» Медвєдєв, замість того, щоб обороняти свою «столицю», серед ночі, мов заєць, потихенько втік, а рано німці спалили всю «столицю» та перестріляли все її населення. Про ці факти Медвєдєв, звичайно, не згадує. Всі селяни з Бобровської Рудні були польськими патріотами, але згинули за комунізм та московську імперію. Якби Медвєдєву та іншим большевикам лежала на серці доля польського населення, то він міг примістити в цьому селі свій штаб, а решту сили — по інших селах. Це ще один доказ «союзної» опіки большевиків над поляками.

Щойно в 1950 році ми довідалися з спогадів Медвєдєва, чому всі спроби Броніслава Ходоровського нав'язати переговори поміж УПА та польськими підпільними організаціями, а особливо з організацією, в якій керівним членом був Ян Камінський, провалилися.

Ось що пише Медвєдєв:

«Кузнєцову пощастило познайомитись в Рівному з місцевим мешканцем польської національності, Яном Камінським. Камінський був членом польської підпільної організації. Але ця організація працювала в'яло, а Камінський рвався до більш активного діла. Він радо погодився співпрацювати з Кузнєцовим і скріпив своє слово присягою на письмі»… (Там же ст. 69).

Так виглядають причини, чому в 1943 році не осягнено так бажаного Головною Командою УПА українсько-польського порозуміння. Через вороже ставлення поляків до українців польсько-українські відносини ще більше загострювалися. Майже всі поляки пішли разом з большевиками проти українців. Наслідки цього були жахливі, але про це буде мова далі. Для УПА це означало 3-й відкритий фронт — польський.

Розділ дванадцятий ПАРТІЙНА БОРОТЬБА ЗА УПА (Розкол УПА на дві групи)

В наслідок всезростаючого тиску проти нашого визвольного руху зі сторони німців, росіян та поляків настала гостра потреба координації дій всіх національних підпільних організацій. Однак, ідеологічно-програмові розходження та партійна нетерпимість діючої окремо групи С. Бандери, не давала можливости таку координацію дій встановити. Ця група далі відкидала пропозиції співпраці, вимагаючи від усіх інших угруповань підпорядкуватися наказам тільки одного їхнього проводу. Керував тоді цією організацією після арешту С. Бандери його заступник Микола Лебедь, що підписувався псевдонімом Максим Рубан, як урядуючий провідник ОУН-Бандери.

Ще в кінці грудня 1942 року Головна Команда УПА зверталася до всіх організацій з закликом знайти спільну мову й організувати Революційну Раду з представників усіх угруповань, як міжпартійного координатора дії та безпосереднього політичного диспозитора для УПА на місці і покликати до життя єдиний генеральний штаб повстанських збройних сил України. Цю пропозицію група Бандери відкинула тому, що, мовляв, всі подібні «зліпки» ідейно-неоднорідних елементів будуть нежиттєздатні. Революційна боротьба вимагає твердої руки і тією твердою рукою для цілої України є тільки ОУН-Бандери. Потребу повстансько-партизанської акції ця група далі послідовно заперечувала аж до кінця 1942 року.

Щойно в січні 1943 року до нашого штабу наспіли секретні відомості від опозиційної групи Мітринґи в партії С. Бандери про те, що провід цієї останньої виніс постанову змінити своє ставлення до повстансько-партизанської війни України та видав наказ своїм військовим кадрам всюди вливатися в ряди УПА. Докладніших деталів цієї постанови не було.

22 лютого 1943 року до нашого штабу прибув член проводу ОУН-Бандери, мій особистий приятель, п. Олександер Бусел. Це був земляк і шкільний товариш секретаря нашої організації довоєнного часу, Геннадія Янкевича, з Клевані, Рівенської области. Особисто ми далі були приятелями, а політично — згідно з тоталітарними засадами їхньої партії — ми були «ворогами». Після вступної промови сам-на-сам, я скликав Головну Команду УПА і на цьому засіданні О. Бусел від імени проводу ОУН-Бандери урочисто заявив що:

— їх організація з якогось там дня змінила свій погляд на проблему повстанської боротьби України проти німців та большевицької партизанки,

— що відтепер вони вважають цю форму нашої визвольної боротьби за доцільну і необхідну,

— що вони сердечно вітають командування та цілу УПА і пропонують розпочати переговори про спільну акцію всіх революційних сил України в рядах УПА.

Далі Бусел заявив, що його місія має характер тільки політичного порядку, щоб нав'язати контакт між проводом їх організації і Головною Командою УПА та виробити політичну лінію спільної дії. Самі ж переговори будуть вести інші делегати по його особистій рекомендації задля довір'я.

9 квітня 1943 року розпочалися ділові переговори між Головною Командою УПА і військовими представниками ОУН-Бандери в особах: отаман Бульба-Боровець та отаман Щербатюк-Зубатий від УПА і пор. Сонар (псевдонім «Юрко»), який виконував обов'язки команданта охоронних партійних боївок під назвою «Військові Відділи ОУН» та його політичний референт, відомий мені особисто» «Омелько» (прізвища не подаю з огляду на його родину в СССР) — від ОУН-Бандери.

Пропозиції, привезені пор. Сонаром від Миколи Лебедя до Головної Команди УПА, були такі:

1. Не визнавати політичної підлеглости урядові УНР, а підпорядкувати всю військову дію УПА політичній лінії Проводу ОУН-Бандери,

2. Визнати акт державности з 30.6.1941 року, як єдину державну концепцію України і під її прапором провадити дальшу визвольну боротьбу.

3. Не організовувати ніякої політичної ради при армії, а вважати за свій єдиний Провід ОУН-Бандери та беззастережно виконувати всі його накази й директиви.

4. Доцьогочасні партійні боївки, що мають офіційну назву «Військові Відділи ОУН-Бандери», включити в лави УПА, створити спільний штаб і далі діяти під назвою УПА.

5. Командувач УПА, отаман Тарас Бульба-Боровець залишається далі на своєму посту, як фаховий партизанський командир.

6. Запровадити в УПА інституцію партійних комісарів та службу безпеки.

7. Оголосити загальний революційно-повстанський зрив цілої України проти німців та перевести масову примусову мобілізацію в УПА.

8. Очистити всю повстанську територію від польського населення, яке всюди шкодить українській справі через провокаційну роботу польських урядовців у німецьких установах та масову підтримку польськими селянами большевицької, партизанки.

На ці монопартійні, диктаторські вимоги ОУН-Бандери Головна Команда УПА дала таку відповідь:

1. УПА не має права бути військом будь-якої одної партії, а мусить бути всенародньою збройною силою, під політичним проводом законного Уряду Української Народньої Республіки, де на демократичних засадах мають право бути репрезентовані всі партії.

2. УПА визнає тільки ту державність, що її проголосила суверенна Україна в 1918 році. Акт 30.6.1941 року — незаконний і не відповідає часові.

3. Політична Рада при армії конечна, як організація міжпартійної консолідації та допомоговий чинник Головної Команди в політичних питаннях. Політична лінія одної партії — це тоталітарна диктатура, яка кожну націю та її армію доводить до катастрофи.

4. По цьому пункті осягнено згоду обох сторін. Всі окремі військові відділи кожної партії повинні влитися в УПА і може бути поширений спільний оперативний штаб.

5. П'ятий пункт — безкоментарний.

6. В лавах УПА не сміє бути комісарів жодної партії. Службу безпеки в армії провадить жандармерія УПА.

7. Нема політичної доцільности оголошувати загальний революційний повстанський зрив всієї України проти німців, бо завтра вся Україна буде окупована совєтською владою.

8. Звільнити якусь територію від національних меншин може тільки суверенна держава шляхом обміну населення, а не регулярна армія шляхом репресій. За ворожі польські акти — карати тільки самих винуватців, а не все населення. Принцип колективної та родинної відповідальности можуть стосувати тільки варвари, а не культурна армія.

Переговори М. Лебедь навмисне відтягав, а 22 травня 1943 року вони були перервані, бо представники ОУН-Бандери зовсім не приїхали на устійнене місце для дальших розмов. Коли переговорами не вдалося поставити існуючу армію під накази та повний контроль своєї партії, М. Лебедь вибрав для цього іншу дорогу. Використовуючи досягнену згоду обох сторін від 9.3.1943 року по 4. пункті, він видав наказ від 15.3.1943 року переіменувати всі свої партійні боївки — «Військові Відділи ОУН» — на «Українську Повстанську Армію». Організував свій окремий головний штаб і зразу розпочав здійснювати вищезгадану програму, відкинуту Головною Командою УПА. Таким чином, в березні 1943 року «революційним порядком» зробилося дві «УПА», точно так, як це вже було в 1940 р., коли на арені появилося «революційним порядком» дві ОУН. Група Лебедя-Бандери знову присвоїла собі назву, організаційну структуру та всі статути іншої організації і почала її іменем та своїми силами поспішно здійснювати свою політичну програму.

Командиром нової армії М. Лебедь призначував по черзі кількох членів своєї партії, які не мали регулярно-військової, чи партизанської кваліфікації. Через деякий час на цю посаду був призначений член верховного проводу партії, поручник Роман Шухевич, який почав підписувати всі акти псевдонімом — Тарас Чупринка. Трохи пізніше йому присвоїли ранґ генерала. На начальника штабу був під загрозою терору мобілізований комендант поліційної школи в Рівному, демократ, колишній офіцер Армії УНР, підполковник кавалерії Л. Ступницький, який підписував всі документи псевдонімом — «полковник Гончаренко». Разом з підполковником Ступницьким був насильно забраний в ліс його малолітній син, як закладник. За кожним їх кроком слідкували партійні агенти і змушували здійснювати всі нові військові пляни М. Лебедя. Підполковник Ступницький виконував ці обов'язки, як штаб-спеціяліст і під кінець загинув разом з сином в таємничих обставинах. Після смерти М. Лебедь надав йому ранґ генерала.

На все польське населення Західньої України в березні 1943 року винесено колективний вирок смерти і наказано до тла випалювати всі оселі польських селян. Оголошено масову примусову мобілізацію людей в армію. Проголошено так званий «третій етап» національної революції і загальне повстання України проти німців. Спровоковано на «революцію» майже всю українську поліцію, яка частково втекла до лісу, а її більша частина була розстріляна німцями або вивезена до кацетів. На місце української поліції німці привезли різних чужинців, головним чином росіян та поляків, які дуже радо гасили «революцію» Лебедя кулеметами та віхтями. Створився пекельний хаос на нашій землі…

Весна й літо 1943 року в Україні, а особливо на Поліссі та Волині, мабуть нічим не відрізнялися від описів пекла в «Божественній Комедії» Данте. Куди не глянеш — незгасаюча заграва. До «революції» М. Лебедя вмішалися большевицькі партизани. Одної ночі лебедівці карають мечем та вогнем польське село. Вдень німці з польською поліцією карають за це п'ять українських сіл. На другу ніч большевики з поляками палять за те саме ще п'ять українських сіл та дострілюють уцілілих втікачів по лісах. По містах розпочався дикий терор Ґестапо проти української інтелігенції. Ґестапо втратило всяку орієнтацію в ситуації. Виловлює і набиває всі тюрми свіжими в'язнями. Сталінські агенти вбивають і тероризують по всіх містах великих достойників Гітлера, викрадають серед білого дня німецьких генералів. У відповідь на все це Ґестапо розстрілює щодня всіх в'язнів по тюрмах. На деревах та шибеницях цілими днями та ночами висять для постраху невинні українські люди.

Сталося точно так, як вимагав від нас Лукін, виконуючи директиву Сталіна: «всюди викликати нестерпний стан».

Щоб відмежувати українські демократичні збройні сили від масових злочинів, що їх почали робити під маркою УПА непочитальні елементи українського вождизму М. Лебедя, Головна Команда УПА 20.7.1943 року винесла постанову переіменуватися на іншу назву та негайно перейти в глибоке підпілля від німців, москалів, поляків та своїх недорослих націонал-фанатиків. У згоді з цією постановою був виданий такий наказ:

Розділ тринадцятий МАСОВІ ЖЕРТВИ ЛЕБЕДІВСЬКОЇ ДИКТАТУРИ

Не дарма говориться, що внутрішній ворог кожного народу багато грізніший від найсильніших зовнішніх ворогів. На сумних прикладах нашої армії, бачимо, що їй не могли нічого вдіяти ні совєти, ні німці. Коли ж їй почали «помагати» весною 1943 року свої люди з-під стягу диктатора Лебедя, то пляномірна акція армії була у великій мірі паралізована. Замість боротьби проти зовнішніх ворогів, замість ударів по об'єктах військово-стратегічного значення Гітлера та по совєтських партизанах, нова армія Лебедя заходилася винищувати національні меншини України.

Поділена на дві групи в березні 1943 року, армія почала діяти за новими, окремими плянами у згоді з їх окремою ідеологією, світоглядом та програмово-тактичними засадами. Переіменована УПА на УНРА, виконуючи накази та директиви Уряду УНР під моїм командуванням, пішла по лінії самозахисту, пляномірного зменшення своїх рядів та преходу в глибоке підпілля перед новою московсько-комуністичною окупацією України. Натомість, новоорганізована УПА, виконуючи директиви одної партії — ОУН-Бандери, під особистими наказами диктатора Миколи Лебедя, пішла по лінії масового розросту, не враховуючи завтрішніх наслідків з такої акції під новою совєтською окупацією.

Лебедь видав наказ по своїй партії та новій армії — організувати в лісових районах Полісся та Волині цілі партизанські республіки, а по селах та містечках ставити військові гарнізони. Цим гарнізонам наказано переводити різні економічні реформи. Видано цілу низку «законів» про володіння землею, індустріяльну власність, ремесло, торгівлю і т.п. На селян наложено дуже високі контингенти збіжжя, харчових продуктів, одягу та взуття для УПА. Всі ці поставки насильно стягалися з населення і «таємно» серед білого дня ховалися по викопуваних серед поля та в лісах ямах. На ці «республіки» налітали німецькі бомбардувальники, випалювали цілі села та райони, а на другий день туди набігали большевицько-польські партизани, добивали решту населення, а все поховане майно викопували та вивозили до своїх баз в Білорусі. Таким чином Україна зробилася головною базою постачання для масової большевицької партизанки в білоруських лісах, де вона відчула велику нестачу харчових продуктів, одягу та взуття. Москва постачала своїх партизанів лише зброєю та іншими технічними засобами. Москва не постачала своїм партизанам навіть медикаментів, а наказувала здобувати їх від ворога. Тим ворогом був передусім український народ, від якого большевикам було легше видушити усе постачання, ніж битися за економічні бази по містах з німецькими гарнізонами.

Така вже засада і закон дії у всіх тоталітаристів без огляду на те, чи вони комуністи, чи націонал-фашисти, що вони нікого не визнають крім себе і намагаються всіма силами підпорядкувати під свою беззастережну диктатуру всі сили, що діють у цілому світі. Кого їм пощастить зламати та примусити виконувати їх накази, то той «патріот» і «герой», а той, хто їх наказів не виконує, автоматично стає зрадником і бандитом.

Цю нечесну засаду присвоїли собі також вожді українського тоталітаризму. Коли їх переговори з Головною Командою УПА в березні 1943 р. не дали бажаного їм результату, тоді вони не обмежилися організацією своєї окремої армії, а рівночасно з цим постановили і видали наказ — повністю знищити існуючу армію, до якої їм був вільний доступ. А щоб знищити армію треба політичне скомпромітувати і фізично знищити її командування. Починаючи від червня 1943 року, пропаганда цієї групи почала називати армією тільки свої нові військові відділи. А існуюча УПА з її багатим бойовим досвідом, з її висококваліфікованими старшинами в їх очах стала «бандою», а командування — агентами: раз Берліна, другий раз Лондону і нарешті — червоної Москви. На цілий наш штаб Лебедь виніс заочні присуди смерти і наказав СБ ті присуди всіма засобами виконувати. Усіх переловлених наших вояків братія Лебедя агітувала переходити на їх сторону, а хто відмовлявся, того на місці розстрілювали.

При зустрічах більших військових частин лебедівці відкривали братовбивчий вогонь. Всі ці непочитальні дії випливають з низькопробного розуміння світу і людей, з тоталітарної ідеології та дикої жадоби абсолютної влади. Мало того, що вони ведуть свою окрему політику, не рахуючись з багатьма іншими угрупованнями; вони ще хочуть доказати перед цілим світом, що в Україні лише їх партія є тією реальною силою, яка веде визвольну боротьбу і має право на військово-політичний провід цілої нації. А щоб так було, треба всіх своїх противників фізично знищити. Ця засліплена мегаломанія Бандери та Лебедя коштує нашій нації сотні тисяч кривавих жертв в часі Другої світової війни, жертв, що їх при іншій політиці можна було б уникнути.

Командування нашої армії стояло влітку 1943 року перед альтернативою:

— або мобілізувати відповідну кількість нашого демобілізованого війська та дати відповідь засліпленим братовбивцям огнем і мечем (зброя і кадри були),

— або маневрувати так, щоб до масового братовбивства не допустити.

Всі молоді старшини нашого штабу, а особливо начальник політично-пропагандивного відділу хор. Полин (ред. Іван Мітринга) обстоювали перший варіянт. Полин-Мітринга ще в березні доказував, що коли наша армія не ліквідує в зародку нової диверсії Лебедя, тоді вони обов'язково будуть намагатися повністю знищити всіх нас, щоб таким чином опанувати армію. Як бувший провідний член тої партії, Мітринґа-Полин прекрасно знав психологію та всі методи дії тих людей і очевидно мав повну рацію.

Решта наших старших офіцерів, а саме: полк. Литвиненко, полк. Смородський, полк. Трейко, полк. Совенко, полк. Новицький, сотник Раєвський, сотник Жданович, пор. Гудимчук, д-р Турчманович та наш начальник штабу отаман Зубатий-Щербатюк — обстоювали другий варіянт. Я особисто був за другим варіянтом, але остаточного рішення не виносив, поки не отримав директиви від Президента А. Лівицького. Президент абсолютно забороняв допуститися до масового братовбивства і наказував маневрувати так, щоб не доводити до жодних боїв з українцями. Його мотиви:

— нема політичної доцільности збільшувати число армії напередодні окупації України червоною Москвою.

— нема політичної необхідности армії без держави в підпіллі боротися за панівне становище серед свого народу. Це допустиме тільки тоді, коли є державна влада.

Директива Уряду УНР була для нас законом. Ми пішли по лінії другого варіянту. Цю нашу постанову п. Лебедь пояснив собі, як слабість української «демократичної гнилі». Яка тактика була правильніша? На це дасть відповідь хіба історія України, а не ми — суб'єктивні учасники подій.

Події розвивалися шаленим темпом. З кожним днем збільшувався масовий терор лебедівської отаманії проти свого власного народу. Всіх, хто не поділяв думки Лебедя та його програми, якою нездарною вона не була, піддавали різним, дуже гострим репресіям, їх оголошували «зрадниками української нації», «саботажниками українського державного ладу» і за це карали шомполами та розстрілами. В кінці липня 1943 р. Головна Команда УНРА видала відозву до українського народу, в якій протестувалося проти всіх тих заходів, осуджувалося їх, як непочитальні вчинки засліплених тоталітаристів, та підкреслювалося, що за всі ці злочини всю відповідальність несе персонально урядуючий провідник ОУН-Бандери, пан Микола Лебедь-Рубан. Відозва була підписана Головною Командою та всіма організаціями, які були репрезентовані при нашому штабі.

Ми цілий час ставилися до них, як до українських національних патріотів, які через помилку стали на фальшиву дорогу і ми ніколи не тратили надії на те, що, коли вони самі побачать жахливі наслідки їх роботи, то опам'ятаються. 10.8.1943 року наш штаб виніс рішення звернутися ще раз до проводу їх партії з всеохоплюючим листом та опублікувати цей документ без жодних змін та скорочень.

Замість чесної відповіді на цей останній лист, був підступно зорганізований органами СБ напад на наш штаб вночі 19. 8.1943 року, що був розташований в лісі та по різних законспірованих квартирах. Пограбовано військове та приватне майно. Вбито багато людей на місцях. Оперативна частина штабу в складі: от. Бульба-Боровець, от. Леонід Зубатий-Щербатюк, сот. Раєвський, сот. Жданович, хор. Полин-Мітринґа та інші старшини, що були оточені в лісі Людвипільського району, проривом вибилися з оточення. Адміністративно-вишкільна частина штабу в складі: полк. Совенко, полк. Новицький з дружиною, полк. Трейко з родиною, поручник Гудимчук, Анна Боровець (моя дружина) та багато інших людей були взяті в «полон» Лебедя. Крім того були так само взяті в полон полк. Литвиненко в районі Остріг, командир одної нашої рейдуючої бригади пор. Волинець-Яценюк з Житомира та багато інших командирів і вояків.

Всі ці люди були терором примушені деякий час працювати в новому війську, а потім були поголовне ліквідовані, як свідки масових злочинів. Особливо була тортурована Анна Боровець, щоб виявити деякі таємниці її чоловіка, а головним чином — де поховані магазини зброї та наші друкарні. Ця людина нічого не зрадила і була замучена на смерть. 15 листопада 1943 року партія Лебедя подала до відома що: «СБ устійнила, що Анна Боровець, як полька по національності (вона була чешка), була польським шпигуном серед українців і тому її засуджено ревтрибуналом на кару смерти та вирок виконано 14. XI.1943 р.»

Наші ряди постійно несли болючі втрати в керівних кадрах. Виступаючи, наприклад, з боями від переслідування нашої штабової групи під охороною відділу поручника Мухи, перед двома кременецькими батальйонами бандерівців, під командою «Нечуса», що брали участь в окруженні нашого штабу 19. 8.1943 року, ми мали дуже багато вбитих і ранених козаків. Вони витиснули нас на правий берег річки Случ, де в польських селах була офіційна «совєтська влада» та стояли великі відділи совєтсько-польських партизанів. 6.9.1943 р. ми затрималися постоєм на згарищах українського села Вілія Людвипільського району, щоб дати відпочинок до півсмерти перевтомленим постійними боями та маршами людям. На світанку там на нас напав великий совєтсько-польський партизанський відділ. Нам не було іншого виходу, як прийняти бій. Штабова група, силою одної чоти, стояла в одному кінці села, а відділ пор. Мухи, силою 200 багнетів та 50 кіннотчиків — в другому. Ворог, силою 500 вояків, думав, що має діло тільки з нашою невеликою групою. Почав енергійно атакувати наші вигідні позиції в румовищах кількох мурованих домів та ще й захищених високим горбом над річкою Случ. Саме в ту мить, коли большевики вже почали обкидати наші позиції ручними гранатами, їх несподівано заскочили з їх лівого флангу кіннотчики та автоматчики пор. Мухи. Окружили їх півколом і притиснули до річки. Деякі польські цивільні люди, що на скору руку були мобілізовані большевиками, кинулися в паніку й почали безладно тікати назад до лісу. Але москалі, як кадрові вояки, залягли і з ними розпочався наш справжній довгий бій. Після втечі цивільних, наші сили були більш-менш рівні, але місцева ситуація сприяла більше нам, бо ми були в обороні, а вони наступали і відступали.

Цей Вілянський бій тягся більше чотирьох годин. В його результаті нам з великим трудом вдалося таки втримати наші позиції та остаточно примусити большевиків відступити. В розгарі цього бою ми втратили 6.9.1943 року 8 забитими та 15 раненими. Серед забитих були:

• Сотник Василь Раєвський

• Хорунжий Іван Полин-Мітринга

• Хорунжий Петро Виливайко-Довматюк

• Бунчужний Олександер Столярчук-Батюшка

• Чотовий Петро Дубина • Козак-кулеметчик «Вулей»

• Козак-розвідувач — «Стріла»

• Козак-фурман «Горобець».

Ворог втратив у цьому бою самого командира цілого відділу, якогось совєтського лейтенанта, що прибрав собі українське псевдо «Харченко», 12 інших вояків на полі бою та понад 40 польських партизанів, що були масово побиті в лісі при їх хаотичній втечі — разом 53-х людей. Не можна при цьому не згадати, що на совєтському лейтенантові були знайдені чоботи з червоної шкіри отамана Зубатого, що їх з нього здерли большевики, як розстрілювали 19.2.1943 р. Чоботи вернулися до свого правного власника аж через 8 місяців. Ми зберігали їх, як справжню воєнну святиню, в нашому архіві.

Другою характерною рисою подій того фатального дня було те, що коли ми в поспіху навантажили всіх побитих наших товаришів на один віз та почали негайно назад форсувати Случ, на його лівий берег, нас з другого боку річки взяли під сильний кулеметний вогонь «свої», бандерівці. Вони залягли там силою одної сотні, спокійно приглядалися до нашого бою з большевиками, хоч ми в таких випадках постійно їм допомагали. Вбито одного коня від воза з трупами. Трупи мало не потопилися в воді. Ситуацію врятували незабутні героїчні кіннотчики пор. Мухи. Вони в іншому місці перейшли ріку вплав і заскочили непомітно в тил «противника». Вибили кулеметні гнізда і охоронили переправу решти людей через Случ. Тоді ми перевагою свого відділу розігнали їх геть. Всі вісім трупів поховали з військовими почестями в братній могилі на цвинтарі одного села Людвипільського району. Вище названі 8 наших товаришів полягли смертю героїв з руки нашого ворога. Але посередньою причиною їх передчасної смерти була наша власна громадянська війна. Місяць пізніше, в ніч на 10.10.1943 року агенти СБ Лебедя вбили пор. Муху в його помешканні в Людвиполі.

Хай буде вічна Слава всім полеглим патріотам народоправної України!

По всіх інших партизанських районах була така сама ситуація. На кожному кроці нас завзято переслідували «свої». Вони добре знали всі наші партизанські шляхи, як місцеві люди. Наші люди опинилися в дурному положенні: їм наказом заборонено проливати братню кров, а ті «брати» на кожному кроці відкривають по них вогонь та провокують різними негідними способами. Слабші одиниці почали розчаровуватися, побачивши безперспективну ситуацію. Молодим людям хотілось радше парадувати зі зброєю по селах та містечках, ніж тинятися в глухих лісах глибокого підпілля. Що буде з їх «параду» завтра — ті люди, правдоподібно, не усвідомлювали. Дехто піддавався демагогічній пропаганді «великої революції», переходячи на сторону Лебедя. Нам довелося перевести перевірку кадрів, очистити свої лави від слабших елементів, щоб з рештою випробуваного та вірного елементу продовжувати далі свою роботу згідно з новим пляном Головної Команди.

Мені почали сильно докоряти деякі наші молодші товариші, що наше рішення не поборювати збройною рукою диверсії Лебедя, було абсолютно фальшиве. Як армія, ми не мали права допустити до всього того, що діється в Україні. Допускати до того, щоб кожна політична партія організовувала свою партійну армію — це національний злочин. З національної точки зору, мовляв, «було б куди правильніше, якби ми на початку, в березні 1943 року, були розстріляли пару сот зачумажених тоталітаристів, чи навіть хай би ця акція потягла тисячі жертв українського народу, ніж сьогодні та завтра за це все нація мусить платити десятками та сотнями тисяч кривавих жертв, абсолютною руїною економіки та терпіти ганьбу за чиюсь партійну сліпоту та вождівство…»

Під впливом усіх жахливих подій, подібні думки не були чужі й для мене в пізню осінь 1943 року. Я остаточно переконався, що з українським вождизмом так само, як і з комунізмом чи нацизмом в нас може бути тільки одна мова — повне їх заперечення. Інакше, вони фізично винищать усіх інших політичних противників. Як комунізм, так і вождівський фанатизм, що прагне сліпо і настирливо тотальної влади, ніколи у світі не підуть на чесну співпрацю з інакодумаючими. Це їм забороняє їх «Коран».

Одначе, зробити практичний висновок з ревізії наших поглядів в листопаді 1943 року було неможливо. На перешкоді стояли:

• відворотна директива нашого Уряду і

• Червона армія була вже в Києві. Було вже пізно.

Всі політичні, військові та економічні акти монопартії Бандери-Лебедя можна б рахувати звичайною помилкою, якби тут не малося до діла з такими явними злочинами:

— Послідовна, систематична і настирлива диверсія, скерована на розкол і хаотизацію українського національного, державно-творчого і соціяльного життя (Розкол ОУН, впертий саботаж державно-творчих починань всього національно-свідомого українства, розкол УПА і саботаж військово-революційних плянів та операцій),

— Повне порушення і заперечення встановлених норм людяности та загально-людської етики і моралі, що рівнозначне з бандитизмом,

— Свідома чи несвідома допомога найлютішому ворогові України — світовому комунізмові та московському імперіялізмові. Ця допомога рівнозначна з ворожою агентурою серед української нації та її визвольного руху.

За всі ці злочини їх виконавці мусять відповідати, перед правосуддям українського народу. Щойно тоді може бути мова, чи ідеологія та програма їх партії має право на дальшу участь в активній політиці українського народу.

Розділ чотирнадцятий КОТЛОВИНА СМЕРТИ

Під осінь 1943 року Полісько-волинська котловина зробилася ареною масової смерти. Сюди втікають всякі люди з цілої України, особливо інтелігенція та робітники з більших та менших міст. Тут і цивільне населення не мешкало в ще уцілілих домах, а гніздилося по сховищах та норах непрохідних лісів. Там же, по лісах паслася їх худоба, а по ямах зберігалися рештки врятованого мізерного майна. Насправді, навіть велике майно вже давно у цій нещасній країні втратило всяку вартість.

Зі сходу швидкими кроками наближався совєтсько-німецький фронт. Червона армія знову окупувала половину України, перейшовши лінію нашого Дніпра. Від півдня і заходу німецьке командування стягає всі резерви, організує нову оборонну лінію: Мазурські багна — Карпати. Кожного дня появляються щораз суворіші зарядження німців. З Білорусі натискає на нас ціла армія совєтських партизанів. Тут скупчено понад 100,000 молодих людей на нову мобілізацію Лебедя. Бойова здатність цього нового партизанського війська — невелика. Сяку-таку зброю має кожна десята людина. Решта без зброї. Нема фахових командирів, ні часу на вишкіл. Безоглядна тоталітарна дисципліна не може справитись з таким же безоглядним хаосом. Картину пекла доповнює громадянська війна цих же руїнницьких фанатиків проти сил волі і демократії. Ніхто не може зорієнтуватися хто, кого і за що б'є.

Штаб нової УПА отримав від партії Лебедя в червні 1943 р. такі бойові завдання:

— негайно і якнайскоріше закінчити акцію тотального очищення української території від польського населення,

— послідовно далі винищувати внутрішнього ворога України, тобто всіх демократів з-під стягу УНР та інших політичних угруповань,

— всюди вести збройну боротьбу проти німецького окупанта,

— на всій опанованій нашою армією території заводити новий лад української державности,

— всіма силами всюди ставити спротив совєтській армії, коли вона буде наступати на захід.

Ні одного з цих завдань нова армія Лебедя не могла і не змогла виконати. Поляки залишилися в Західній Україні, поки їх не виселила совєтська влада в 1945 році, обмінюючись населенням з польською комуністичною державою. Демократи з Петлюрівського руху, націоналісти полковника Мельника та інші «вороги» України залишилися в Україні і сьогодні вони мають там, в глибокому підпіллі, «рівні права» з бандерівцями. Не зважаючи на повстанський «зрив» Лебедя, німецький фронт відступав на захід пляномірно, жодного сліду від паніки, заподіяної «революцією». Совєтські партизани ходили сюди і туди по «державі» Лебедя-Бандери, як у себе вдома. Медвєдєв діяв у маленькому Цуманському ліску під Луцьком та стріляв і викрадав німецьких генералів, а Ковпак зробив рейд від Брянська аж до Карпат, де його розбили німці. Всі партизанські «республіки» Лебедя були спалені німецькою авіяцією. Під кінець всю територію України окупувала совєтська армія, не зважаючи на те, що армія Лебедя ставила їй всіма силами спротив. Де ж глузд політичного проводу цієї партії, яка видавала такі директиви партизанському війську? На жаль досьогодні — це ще таємниця. Чи це було безглуздя, чи премудра провокація в дусі «голої землі»? Треба припускати, що одне і друге. Провокація має найлегший доступ туди, де тхне опортунізмом і безглуздям.

Роздуті і напівозброєні відділи УПА втратили основу основ партизанського війська — невловну рухомість в терені. Не вони мали всю ініціятиву маневру в своїх руках, як це було досі, а самі стали великим об'єктом нападу ворогів у своїх «республіках» та гарнізонах. Не вони накидали бої, а їм почали накидати наші, німецькі та совєтські противники. Ці відділи десь від липня 1943 року почали зводити дуже часті накинені їм бої. В цих затяжних боях український вояк проявив неописане геройство, надприродну витривалість й особливу винахідливість. Ці вояки показували, як примітивними засобами поборювати переважаючого ворога, озброєного найновішими засобами модерної війни. Та, на жаль, плоди всіх цих зусиль ідейного вояка зводилися до нічого. Майже кожний такий затяжний бій був програний і армія несла величезні втрати вбитими та раненими. Вони сотнями догнивали в хатах та норах. Бракувало фахових медичних сил та санітарних засобів. Примітивні лазарети по землянках треба було часто переміщувати. Вони часто попадали в руки ворогів, які на місці розстрілювали всіх ранених. Тут знову вписалася в історію золотими буквами наша жінка — медсестра і товариш. Особливо знущалися над раненими большевицькі партизани. Вони пробували здобувати різні наші таємниці. Для органів НКВД це був дуже бажаний «матеріял».

Всі вояки бачили, що таким чином партія Лебедя веде цілу армію на явну смерть. А за армією така сама доля чекає всю націю. Почалося велике невдоволення в лавах армії. Це невдоволення партійна СБ заходилася ліквідувати системою масового внутрішнього шпіонажу, репресіями та розстрілами. Почалося масове дезертирство з армії в підпілля перед партією та СБ. У відповідь на дезертирство СБ почала тероризувати та розстрілювати цілі родини дезертирів. Почали брати закладників, ширити донощицтво і т.п.

Ось так виглядала наша «війна» проти німців, росіян, поляків, комуністів та самих нас в 1943/44 роках. Діялося це так тому, що був зірваний організаційний та оперативний плян первісної армії.

Маса втікачів постійно напливала з України в поліські ліси. Побачивши, що там діється, люди пробували вирватися з того пекла назад на південь та захід, але органи СБ переловлювали цих людей та карали на горло «як дезертирів» з УПА та «шпигунів». Ґестапо своїм чином ловило таких людей та на місці масово розстрілювало «як бандитів». Совєтсько-німецький фронт почав брати Поліську котловину в свої потужні кліщі, в той час, як тут вже оперувала потужна большевицька партизанська армія. Вона пробиралася крізь непрохідні ліси та багна, готуючи великий варшавський прорив. Замкнутий в Поліській котловині народ був приречений на неминучу смерть. Це була головним чином українська інтелігенція, яка врятувалася від масового погрому органів Ґестапо. Усім тоді було відомо, що НКВД всіх тих людей, які не тікали разом з Червоною армією за Волгу, або в перших днях війни не пішли в совєтську партизанку, рахує ворогами СССР, шпигунами Гітлера та бандитами і всіх по-сталінському тортурує і розстрілює. Лише малописьменних часом відсилали до концтаборів, або до карних батальйонів на передові лінії фронту, щоб там кров'ю змивали свою «зраду батьківщині». При самій згадці про нову окупацію України большевиками вся ця розбурхана маса народу з жінками та дітьми впадала в явний шал жаху, викликаючи ще більший хаос. Не було ніякої надії на порятунок цього передового елементу нашої нації.

Ще у червні 1943 року представники німецької армії за посередництвом колишньої директорки Українського Червоного Хреста в Києві пані д-р Хариті Кононенко, пропонували нам нав'язати нові переговори. Відступаючи на Захід, німецька армія часто не мала змоги вивозити великих запасів воєнного матеріялу. Німецька армія не ставила нам жодних вимог, а лише хотіла передати цей матеріял в антисовєтські руки, щоб його не нищити чи лишити для москалів. Пані д-р X. Кононенко приїхала до нашого штабу. Все було домовлено, але про це якось довідалось Ґестапо і пані X. Кононенко була негайно арештована і розстріляна в Рівному. Таким чином, до цього нового контакту не дійшло.

Пані д-р Харитя Кононенко заслуговує на більше, ніж ця хронологічна згадка, її розстріляли не за саму спробу нав'язати контакт між німецькою та нашою армією, їй було доказано, що вона, маючи різні матеріяли в міжнародніх харитативних організаціях, особливо медикаменти, велику їх частину передавала українським партизанам. І це була правда. Харитю Кононенко тяжко зарахувати до жінок. Це був з крови і кости хоробрий, самовідданий фронтовий патріот-вояк. Ризикуючи своїм життям в запіллі ворога, вона врятувала життя сотням наших ранених вояків на партизанському фронті постійним постачанням великої кількости медикаментів та санітарних матеріялів. Це була палка патріотка народоправної, вільної України, заслужена діячка УНР. Перебуваючи в постійному контакті з нашим начальником штабу, отаманом Зубатим-Щербатюком та сотником Раєвським, Харитя Кононенко, крім того, виконувала багато інших таємних завдань нашого штабу. Українська жінка нога-в-ногу крокує всюди в перших лавах найвідважніших і найхоробріших борців за волю нашої батьківщини. Таких героїнь, як Харитя Кононенко в нас були тоді сотні та тисячі. Пані д-р Харитя Кононенко — це їх уособлення та живий приклад українським дівчатам та хлопцям в майбутніх звитяжних боях християнської України з темними силами совєтського тоталітаризму.

Події летіли з блискавичною швидкістю. Сили всіх наших партизанів було не досить, щоб нею можна було ставити опір російським танкам та авіяції, хоч би на обмеженій території. А якби навіть така сила була, то як довго ми встоїмо, коли СССР виграє війну? Про те, щоб цивільним і партизанам прориватися в совєтське запілля, не може бути і мови. Це можуть робити тільки малі партизанські групи та поодинокі цивільні люди, маскуючись в терені. Партизани дадуть собі раду, а що має робити маса цивільних, яка зоповнює наші ліси? З усіх чотирьох сторін з кожною хвилею звужується над усіма нами потужний обруч явної смерти. Становище нашої армії без держави, яка опинилась не тільки без будь-якої бази, запілля чи зовнішньої допомоги, але навіть без можливости відступу на будь-яку чужу територію, було більш, ніж трагічне. Особливо ходило про умасовлену УПА та цивільне населення. УНРА була повністю приготовлена на пляномірний перехід малими групами в совєтське запілля, але в УПА було багато примусово мобілізованих чесних патріотичних людей, яким грозила смерть.

Як один з ініціяторів організації партизанської армії від 1939 року, а потім головнокомандуючий тієї армії від 22.6.1941 р. аж до розколу УПА в березні 1943 року, я у великій мірі почував себе винним за становище нашої країни в листопаді 1943 року. Ми цілими днями і ночами обговорювали різні пляни і ні до чого конкретного не дійшли. Про які пляни може бути мова, коли на півночі ворог, на сході ворог, на півдні ворог і на заході ворог. Крім того, у нас в самій котловині явної смерти лютує ще один наш внутрішній ворог — дикий, безоглядний, патологічний вождизм. Нам було ясно, що їх «провід» своєчасно накиває п'ятами з Полісся, а маса нещасного народу загине. Так воно, на превеликий жаль і сталося. Великий «революціонер» Лебедь з цілою своєю партійною верхівкою та катами СБ втік за кордон, а народ загинув. Ось де шукати дезертирів і зрадників народу, а не серед тих нещасних тисяч біженців, які шукали порятунку на Поліссі, а знаходили смерть від своїх та чужих тоталітаристів!

Аналізуючи нашу безперспективну ситуацію в половині листопада 1943 року, я прийшов до таких висновків:

— ми мусимо за всяку ціну та всіма засобами намагатися рятувати сотні тисяч нашого народу, а особливо інтелігенцію, яким від комісарів не сподіватися ніякого змилування,

— німецька армія залишає Україну і війну вона програє. Під натиском таких фактів, Німеччина не сьогодні, то завтра повинна змінити своє ставлення до всіх активних антисовєтських елементів на сході Европи,

— головним ворогом України знову стає давній наш окупант — СССР. Цей ворог пануватиме аж до нового конфлікту. Нам треба всіма силами намагатися використати рештки потуги Німеччини, щоб нанести якнайбільше шкоди новому окупантові України — безбожним большевикам,

— нам треба укласти мир з падаючою Німеччиною, щоб її засобами далі боротися з диким окупантом України.

18 листопада 1943 року була скликана нарада Головної Команди УНРА. На цій нараді я з'ясував своїм колегам наведенні вище міркування та запропонував схвалити такий конкретний плян:

— Негайно пробувати укласти мир з німцями, щоб здобути від них можливість перебрати від них ті військові матеріяли, які вони, однак, залишають чи нищать, і добитися офіційного дозволу на евакуацію нашого цивільного населення з Поліської котловини на польську чи іншу територію на Заході. Спершу це буде німецька чи австрійська територія, а потім по війні ці люди матимуть змогу поселитися у вільному світі.

— Запропонувати німцям звільнити з в'язниці С. Бандеру, щоб за його допомогою припинити саботаж Лебедя та щоб якнайскоріше переформувати масову УПА на партизанську армію, яка далі діяла б під совєтською окупацією.

— Приготовану до суворо партизанських акцій УНРА, згідно зі схваленим пляном, під командуванням отамана Зубатого-Щербатюка, як мого заступника, при наближенні совєтсько-німецького фронту, пляномірно переводити в совєтське запілля і далі діяти згідно з директивами нашого Уряду.

— З уваги на велику серйозність нашого становища, де кожна година рівнозначна з цілими роками мирного часу, для прискорення переговорів з німцями я не маю нічого проти того, щоб очолити нашу делегацію. Якщо поїде хтось інший, то буде зайва тяганина, а поїду я, то тоді можна буде вирішувати всі справи на місці — або хай діється Божа воля. Я мушу мати чисту совість, щоб ніхто не сказав, що я не зробив всього того, що було можна зробити для порятунку сотень тисяч наших людей. Це також фронт.

Всі ці пункти програми нашої нової дії були одноголосне схвалені за винятком останнього. Отаман Зубатий був проти того, щоб я сам їхав на переговори. Він мотивував свою думку тим, що німці можуть мене вбити і напевно вб'ють. Він поставив пропозицію, щоб нашу делегацію очолювала інша людина.

Після довшої дискусії ми прийшли до однозгідного висновку, що сьогодні для німців вже нема ніякого сенсу вбивати ворогів СССР на території, яку вони покидають. Мені могла б загрожувати небезпека тільки тоді, коли німецька армія знову окупувала б Україну. Але така можливість виключається, бо сили союзників зростають, а резерви Німеччини вичерпуються. Війна буде наближатися до кінця і Гітлера чекає тотальна поразка. Стали ми на тому, що на переговори поїхав зі мною ще сотник Жданович, як ад'ютант і перекладач.

Розділ п'ятнадцятий ЗАМІСТЬ ПЕРЕГОВОРІВ — КАЦЕТ САКСЕНГАВЗЕН

Вночі з 15 на 16 листопада 1943 року ми склали меморандум до німецького військового командування, в якому пропонували німецькій стороні:

1. З огляду на змінену ситуацію, де Україну знову скуповує СССР, пропонуємо припинити українсько-німецьку ворожнечу і скласти договір про спільну боротьбу проти большевизму.

2. Наші лісові партизанські війська реорганізуються на менші бойові групи і лишаються під досвідченим командуванням для дальшої боротьби в тилах СССР. Ці війська забезпечуються воєнним матеріялом німецької армії, який залишається при відступі на захід.

3. Решту партизанського війська ми або демобілізуємо, або пропонуємо евакувати його в дальші тили німецької армії і там реорганізувати його в регулярні бойові частини нової Української Національної Армії при німецьких збройних силах.

4. Дати українській стороні дозвіл на евакуацію свого цивільного населення з-перед совєтсько-німецького фронту на німецьку територію та далі на захід.

5. Звільнити всіх українських політичних в'язнів, репресованих та військово-полонених і дати їм змогу включитися в нові регулярні та партизанські українські війська. Звести в нову УПА військових українців, що досі поодинцем або окремими групами перебувають в німецьких військових частинах (Дивізія «Галичина» та інші військові і поліційні частини).

6. Для здійснення цієї програми українсько-німецької співпраці покликати до життя в Німеччині Український Національний Комітет, зложений з представників усіх політичних угруповань та авторитетних громадських організацій.

7. Переговори прискорити, бо інакше події фронту паралізують здійснення наміченої програми, займаючи решту української території.

17 листопада 1943 року я наказом по УНРА передав командування нашою армією отаманові Зубатому-Щербатюкові, а ми з сотником Ждановичем виїхали до Рівного. Там через відповідні секретні зв'язки ми передали наш меморандум до штабу Головнокомандуючого Тилами Німецької Армії в Україні, генерала Кіцінгера. Половину пунктів нашого меморандума німецьке військо було готове здійснити власним авторитетом. З уваги на те, що друга половина меморандума мала політичний характер і вона нас найбільше цікавила, а особливо — щоб добитися позитивної розв'язки четвертого пункту, щоб рятувати масу народу — ми погодилися на розмови з політичними чинниками, від яких усе залежало. Треба було їхати до Берліну.

Нам було дане чесне слово німецького офіцера, що нашій делегації не загрожує особиста небезпека. Про арешт також у новій воєнній ситуації не може бути мови. 20 листопада 1943 р. ми виїхали в товаристві кількох німецьких офіцерів під керівництвом оберлейтенанта Гіцін-Терота в кур'єрському вагоні до Варшави, а з Варшави двома машинами в товаристві шістьох уже цивільних гестапівців ми виїхали до Берліну. Вночі З0 листопада 1943 р. ми вже були в Берліні. Ніякої ревізії нам ніде не робили. У Варшаві ми самі віддали свою зброю оберлейтенантові Гіцінгеротові, жартуючи, що тепер, мовляв, нам уже нема чого боятися, що зброя — це «зайвий реквізит».

Ще вдома нам обом було ясно, що погодившись на переговори з політичною владою Райху, ми напевно будемо перед тим арештовані. Коли переговори дадуть позитивні наслідки, тоді нас можуть звільнити, в протилежному випадку — пиши «Амінь!» На цей «Амінь» ми з колегою Ждановичем рішилися з повним душевним спокоєм і йшли далі своєю новою дорогою, згідно з наміченим пляном. Що записано людині долею на її життєвому шляху, того не оминути ніякими заходами обережности та безпеки.

До переговорів з українцями в розрізі пропозицій меморандума німці тоді були зовсім неприготовані ні психологічно, ні політично, ні мілітарно. Навпаки, нашим кроком вони були заскочені і самі не знали, що робити. Вони ще мали надію відтиснути східній фронт назад. Як виявилося потім, Гітлер ще й тоді був проти організації будь-яких національних армій при німецьких збройних силах, хоч німецька армія та деякі члени уряду Гітлера давно відстоювали таку концепцію. Про те, що там була розбіжність поглядів свідчить той факт, що ми в Познані чекали цілий день, бо наш керівник не міг добитися телефонічної директиви Берліну, куди нас привезти. Щойно ввечері він отримав директиву відставити нас в концентрак Саксенгавзен біля Берліну. Про цю директиву ми, очевидно, не знали, але поведінка «дипломатичних спутників» після телефонної розмови, хоч не цілком певно, але про це говорила. Вони стали більш обережні і черстві, чого не було до цього часу. Ми зробили висновок, що наша дипломатична місія йде по лінії — «Амінь!».

Але людина, коли потапає, то хапається і за соломинку. Такою соломинкою була наша спроба почати нові переговори з німцями на переломі 1943/44 років. Пропонуючи переговори, ми вважали на те, що противник на очах слабне і тому він може стати більш податливим і почне переговори, які принесли б нам певну користь. Коли б Гітлер виграв війну, доля нашої нації була б така сама, як під Сталіном. Ця істина була нам добре відома, але ми вирішили ризикувати і ризикували.

1 грудня 1943 року нас замкнули в поодинках Саксенгавзенського кацету. Саксенгавзен — це було окреме царство есесів в царстві Гітлера. Там, в лісі, побудоване ціле місто з власними бараками, бункерами, великими будовами, військовими фабриками, шпиталями, крематоріями та газовими камерами. Там були великі бараки для звичайних в'язнів, окремі бункерні бараки для спеціяльно ізольованих груп в'язнів і навіть невеликі домики для різних високопоставлених осіб з-посеред німців та інших націй Европи. Нас примістили в одному з окремих бункерних бараків, що мав офіційну назву «Целленбау». Я попав у камеру 77.

Хоч в бараку «Целленбау», що мав біля 90 камер, розміщених з обох боків трьох коридорів на зразок літери «Т» з продовженими раменами, панував режим повної ізоляції в'язнів в поодинках, — ми вже першого дня ув'язнення довідалися «мовою мурів», що тут же, на іншому коридорі, сидить Степан Бандера (камера ч. 73), а де-інде — Ярослав Стецько, д-р Стахів та інші члени ОУН Бандери. Пізніше ми довідались, що тут сидить також д-р Лапічак та колеґа Кок, з ОУН Мельника. З інших національностей там були: польський командувач АК генерал Ровєцкі («Грот») та Люблінський єпископ, бувший міністер Франції Дельбо (мій сусіда в камері ч. 76) та інші французи, кілька англійських офіцерів, серед яких був майор Фальконер та капітан підв. човна М. Кембрідж. Були тут румуни, болгари, серби і хорвати. Словом — ціла Европа. Ми вже знали числа всіх камер та навіть розпочали «кореспонденцію» поміж собою на повирізуваних полях газети «Volkischer Beobachter», яку нам давали читати.

Вийшовши вперше на одногодинну прогулянку поміж раменами нашого бараку та інших споруд, я зорієнтувався в розміщенні всіх камер та в будові «кошів» над вікнами. Есесівський вахмайстер випускав людей на прохід і слідкував за ними з вікна канцелярії або магазину. Часом він там дрімав, а часом відходив від вікна, полагоджуючи різні справи. Я почав користатися з цих моментів, щоб хутко забігти з прохідної доріжки на квітник під вікна і кинути в «кіш» з матового скла маленьку писульку у камеру д-ра Лапічака та Бандери, даючи рівночасно їм про це знати маленьким камінцем. Д-р Лапічак мав уже спосіб передавати записки далі. Так почала регулярно діяти наша «кібель-пошта». Деяких в'язнів випускали на прогулянку більшими групами. Вони могли обмінюватись писульками та іншими новинами за допомогою знаків Морзе, хоч у вахмайстрів було переконання, що в'язні перебувають у «повній ізоляції» так, як має бути. Немає нічого гіршого для осамітненого в'язня, як ізоляція. Тому по всіх тюрмах всі в'язні ведуть запеклу боротьбу з цим прокляттям. Ця боротьба часом дає позитивні наслідки. Навіть при найсуворіших режимах ізоляції в'язні завжди своєю винахідливістю знаходять способи для товариського контакту.

На третій день ув'язнення, тобто 3.12.1943 р. розпочалися поліційні допити, які з перервами тривали понад два тижні. Допити провадив слідчий Головного Уряду Безпеки Regierungsrat і «штурмбандфюрер» есесів д-р Вольф при співучасті гестапівця Шульце, який мав відзнаки «гауптмана». Перекладачем був один балтійський німець Вірзінґ, який розмовляв російською мовою. Другий ґестапівець не брав активної участи в допиті, а тільки все нишком стенографував для подвійної контролі протоколу.

Прізвища д-ра Вольфа і Вірзінга були нам відомі. Допити, очевидно, велися з кожним з нас окремо, при повній ізоляції. Ми з колегою Ждановичем були на це готові і тому мали наперед устійнену лінію поведінки. Решту доповнювали «поштою». Починаючи від «Адама і Єви» аж до останніх днів — все більш-менш сходилося. Поведінка гестапівців була наскрізь ввічлива і протягом усього часу ув'язнення на наших особистих картках стояв напис: «Sonderbehandlung».[14] Слідчий д-р Вольф — це була молода людина високої інтелігенції та доброї фахової поліційної школи. При першому нашому «знайомстві» я йому заявив, що його прізвище мені давно відоме. Це його трохи здивувало. Потім я «для годиться» склав свій протест проти такої форми «дипломатичних переговорів» української армії з Третім Райхом. Мовляв, ми їхали на переговори, а попали до слідчого в концтаборі(!?).

На моє щастя, мене тоді ні на хвилину не покидав мій найбільший життьовий приятель — постійний гумор, що його ми потім назвали шибеничним. При першій розмові з д-ром Вольфом я, жартуючи заявив, що властиво при ось такому обороті справи, я вважаю зайвими всякі розмови та довгі допити. Свою «дипломатичну місію» я вважаю закінченою. Сам я вліз їм у руки і вони мають без допитів досить матеріялів для того, щоб мене, як «бандита Бульбу» негайно повісити. Одиноке, що я їх просив би, це те, щоб мене, замість того, щоб вішати — розстріляли, бо хоч по їхньому я — бандит, та по нашому я вважаю себе фронтовим вояком української національної армії.

Д-р Вольф сердечне розреготався з таких «методів дипломатії» і, як кожний добрий поліцай чи слідчий, почав мене переконувати, що мені не загрожує в них ніяка небезпека, що в них ніколи не може бути навіть подібних думок, щоб я не перебільшував трагедії, що вони мене тут ізолювали виключно для моєї «безпеки», що вони примушені до цього тільки тим, що я досі гостро боровся проти них і що вони самі не мають жодного пляну щодо нашого меморандума. Справа розгляду меморандума та відповідних рішень їх урядових чинників вимагає довшого часу. Тепер вони перебувають під тяжким бомбардуванням англо-американців. Всі вони дуже перевантажені працею і тому вирішили «тимчасово» примістити мене ось тут. Це — ні в'язниця, ні кацет, а тільки «почесна» ізоляція. Йому подобається моя «лицарська постава», як бувшого ворога Німеччини, який шукає шляхів до порозуміння. І цього порозуміння не доведеться довго чекати. Пункти нашого меморандума він вважає за абсолютно правильні і буде їх обороняти перед своїми вищими чинниками. Для цього він потребує перевести більш докладні «розмови» (у формі поліційного допиту), щоб мати змогу добре цю справу обороняти. Це не є поліційний допит, а лише «розмова».

Потім він заявив, що в його поліційній практиці він зустрічає вперше людину, яка перед слідчими органами чужої держави виявляє ось такий гумор і ставить усі справи в подібну площину. Це йому дуже подобається, він все це високо цінить, а особливо мою готовість на найгірше — з піднесеною головою. Але це — перебільшення з моєї сторони, мені нема чого боятися, а коли ходить про нього особисто, то я можу рахувати його від сьогодні своїм приятелем. Він бачить, що я йому не вірю, а приймаю цю заяву, як поліційний трюк, але він докаже мені на ділі, що він не є і не буде моїм особистим чи національним ворогом, а навпаки — приятелем.

Допит був закінчений. Розмови дійсно йшли по всіх пунктах нашого меморандума: як я собі уявляю практичне здійснення всіх варіянтів, хто міг би очолювати новий комітет та командування армією і що хотів би далі робити сам я. На це я заявив, що у справі комітету та регулярної армії їм треба говорити з усіма українськими політичними партіями та угрупованнями, а я сам, як ще житиму, хотів би якнайскоріше вернутися до лісу до своїх партизанів, щоб далі вести активну боротьбу проти комуністичної деспотії та московського імперіялізму. Протягом другої полови грудня 1943 року д-р Вольф ще кілька разів «відвідував» мене в камері, або викликав до переслухової кімнати, щоб доповнити та узгіднити величезний протокол допитів. Він кожний раз запевняв мене, що справа, з якою я приїхав, стоїть на добрій дорозі. Мені тільки залишається терпеливо «почекати»…

І я почав… «терпеливо чекати»…

Така вже має бути основна прикмета усіх «дипломатів», що вони повинні вміти передусім терпеливо чекати. Всі заяви симпатичного д-ра Вольфа я вважав поліційними «ходами навколо своєї безборонної жертви», що так легко попала в його руки. Так, як ото кіт — перш, ніж задушити мишу, він пробує з нею наче по-дружньому бавитися і жартувати. Замкнена в тюремній камері людина вся перемінюється в «слух». Особливо тоді, коли нема ніякого присуду і людина нічого не знає, що їй несе кожна наступна хвилина. В таких умовах секунда стає вічністю. Це найгірша психологічна тортура, якою злославляться всі концтабори тоталітарних систем, де мучаться маси людей без законного судового присуду, не знаючи коли і який кінець їх чекає.

Так закінчився 1943 рік. Минав місяць за місяцем новий 1944 рік. А рішення чи наслідків ніяких. І чекав я не того, що обіцяв мені д-р Вольф, а зовсім чогось іншого: я чекав лише смерти. Коли ж, нарешті, прийде кінець цим мукам. Нерви напружуються до неможливого. Я всією істотою реагував на найтихіший шелест на коридорі, а кожний ляскіт та бряжчання замків на моїх дверях автоматично ставили мене на ноги: «нарешті кінець»!

Але минали дальші віки-місяці, а той кінець все ще не приходив. Замість очікуваного щоденно кінця прийшли неочікувані нові поважні переговори, про що буде мова далі.