Армія без держави

Розділ перший МІЖНАРОДНЄ СТАНОВИЩЕ В 1944 РОЦІ

1944 рік приніс Гітлерові та всім державам осі Рим-Берлін-Токіо дуже багато катастрофічних фактів. На заході армії союзників під командуванням ген. Д. Айзенгауера висадили десант в Нормандії та розпочали пляномірну дію другого фронту з великими успіхами. На сході після «Сталінграду» далі продовжувався відступ німецьких армій під натиском переважаючих сил совєтської армії, озброєної англо-американськими союзниками. На Далекому Сході союзні армії під командуванням ген. Мек-Артура розпочали великі пляномірні операції проти японських армій з такими самими великими успіхами для зброї союзників. Такі воєнні події змінили співвідношення сил у світовій політиці. Воєнна авіяція союзників почала чимраз більшою силою бомбардувати саму Німеччину. Добившись переваги над авіяцією Герінга, союзна авіяція почала систематично і успішно нищити найважливіші стратегічні пункти Німеччини, її воєнну індустрію, шляхи сполучення і транспорту.

В Італії король силою відіпхнув від влади диктатора Муссоліні, доручаючи маршалові Бадоліо укласти мир з союзниками. На Гітлера німецька армія зробила невдалий атентат 20.6.1944 р. Коли ще рік тому Гітлер мріяв про перемогу, то тепер вся його надія була в «відплатній» атомній зброї. Всі сили сконцентрувалися проти деспотії німецького фашизму і наносили йому щораз сильніші удари. Потужний обруч смерти на очах звужувався над царством Гітлера.

Цей самий 1944 рік створив також нову політичну ситуацію в Україні. Німецька армія була повністю витиснена з української землі советськими «визволителями». По п'ятах Червоної армії сунуло нове лихо для українців — комісари, енкаведисти, терор, вішання — всі атрибути системи, яка виросла на духовних, чи радше бездушних принципах Маркса та Івана Грозного. Відступаючи на захід, німецька армія безоглядно винищувала всі промислові підприємства, які були раніше знищені большевиками, а пізніше відбудовані під німецькою владою. Цим разом «голу землю» залишав такий самий диктатор як Сталін — Гітлер. Це особливо стосується тих місцевостей, де міста та села переходили «з рук до рук».

Вся національна економіка України була або спалена вогнем, або вивезена з України в Росію та Німеччину, або пограбована воюючими арміями та різними анархічними бандами. Всі міста були в руїнах, з тисяч осель залишився лише попіл. Всюди панував голод, брак предметів широкого вжитку, брак житлової площі, санітарної опіки і загальна нужда трудового люду. Багато наших людей були вивезені німцями на роботу в Німеччині. Деяка частина населення, а особливо інтелігенція, побоюючись нового скаженого терору НКВД, сама втікала з своїми мізерними пожитками перед німецькою армією на Захід, в світ-за-очі, не знаючи, що їх там чекає. В запіллі німці вивозили їх на працю в Німеччину. Всі ці люди, разом взяті, тобто ті, яких німці примусово вивозили до Німеччини протягом 3-х років і втікачі, становили пізніше головну масу так званих «переміщених осіб» в союзницьких зонах окупації Західньої Німеччини та Австрії. Сьогодні вже можна одверто сказати, що понад 80 відсотків тих переміщених осіб з усіх держав Східньої Европи були не ті, що їх насильно вивозив Гітлер, а ті, що вже в 1943/44 роках самі втікали від терору комуністів.

Які б не були соціяльно-економічні умови українського народу під новою окупацією большевиків — вони були ніщо в порівнянні з новою політичною трагедією України. Слідом за Червоною армією вернулася в Україну зграя комуністичних нероб з їх органами абсолютної диктатури. Відновилася сваволя комуністичної партії з її тоталітарною деспотією, масовим терором та дивовижним шалом помсти. Перше питаня, яке ставили всі большевики кожній зловленій людині було: «Чому не відступав разом з «совєтським народом або не йшов у совєтську партизанку?» Яка б не була відповідь — людей головним чином розстрілювали на місці, депортували на тяжку працю в диких нетрах Росії. На північному Кавказі енкаведисти змели з лиця землі цілі республіки — інгушів, чеченців, осетинів та інших неросійських націй. А в Україні, де комуністична гільйотина не могла проковтнути великої української нації, розпочався пляновий геноцид, розрахований на довший період часу. Терор, висилки, наповнювання України чужинцями, головним чином москалями — ось чого дочекалася «визволена» Україна.

Про ті страхіття, що їх зазнали українці, особливо в західніх областях в перші тижні большевицького варварства, не можна спокійно писати. Наших молодих юнаків та дівчат, запідозрілих в участі в УПА, комуністичні генерали веліли вішати цілими десятками по селах Волині, Полісся та Галичини. Тих, що не поз'їдала комуністична звірина, дрючками заганяли до товарових вагонів і голодних та холодних пакували на явну смерть в «необъятной родине». Очевидці розповідали пізнішим відвідувачам України, що навіть московські червоноармійці плакали, спостерігаючи сцени дикого садизму марксо-комуністичних виродків над безборонним населенням.

Світова історія знає дуже багато воєн. Ціле цивілізоване людство знає дуже багато випадків окупації в часі війни території одної нації збройними силами іншої держави. Для всіх цих процесів людський геній створив міжнародне воєнне право з різними законами та конвенціями про засоби ведення війни, опіку над воєннополоненими і про захист прав людини під чужою військовою та політичною окупацією. Але всі ці закони не писані для Кремля та світового комунізму. Вони їх потоптали ногами і викинули на смітник, а самі запроваджують свої нові закони насилля і терору. Пересічна людина на Заході не може собі навіть уявити — що значить попасти під большевицьку окупацію. Большевицька окупація це не те саме, що світ називає окупацією. Найстрашнішою окупацією є окупація тієї нації, що її московсько-комуністична імперія вважає за свою давню колоніяльну власність. З новоокупованими колоніями вони вже трохи навчились поводитись спочатку ліберальніше, а згодом експлуатаційну «шрубу» щоденно підкручують аж до повного рабства та геноциду. Совєтська окупація — це повільна смерть народів.

Перший «ліберальний» період большевицької окупації Україна перейшла за часів «НЕП»-у в 1920-х роках. Власне тоді Компартія допустила так званий націонал-комунізм, щоб виявити, вивести на денне світло все, що дихає самостійництвом — від крайніх лівих до крайніх правих, щоб потім могти ліквідувати все, що мало до діла з українським самостійництвом. Цю ліквідацію українських самостійників Москва закінчила в 30-х роках, але духа українського сепаратизму не знищити їй ніколи.

З приходом большевиків в Україну всяке політичне, громадське та культурне життя української нації було заборонене і нищилось на кожному кроці. До влади знову прийшла агентура всесоюзної компартії — так звана «КПБУ» з усіма її прибудівками, особливо НКВД. Появилися нові московські золотопогонники в Україні на чолі з генерал-губернатором Хрущовим та іншими катами українського народу. Ввесь воєнноздатний та працездатний людський елемент обох статей був мобілізований в карні батальйони і висланий без зброї на першу лінію фронту (на десять чоловік — одна вогнепальна зброя), а решта — в індустрію на Уралі та Сибірі. Замість соціяльного забезпечення населення, серед якого ширились різні епідемії, — на це населення посипалися жахливі репресії, смертні присуди та масові «втихомирення» цілих областей. Для «зрадників» — не опіка, а помста і кара — така була відповідь червоного окупанта українцям. Большевики автоматично підпорядкували Українську Православну та Греко-Католицьку Церкви російській «православній патріярхії». Єпископат та духівництво українських церков були виарештовані, а на їх місце прислано з Москви ризофорних енкаведистів. Так виглядає свобода віри в СССР.

Для дальшого вияву волі нашої нації залишилася тільки одна можливість — це підпілля. В підпіллі опинилися не тільки активні політичні, військові, громадські, культурні та церковні організації, але насправді ціла українська нація. Кожна людина мусить назовні показувати своє захоплення окупантові, тоді, як в її душі кипить заперечення всього, що є большевицьке і спрага помсти за всі кривди і лихоліття, заподіяні українському народові безбожним большевизмом. Цей гігантський рух пасивного спротиву не має централізованого керівництва, але саме життя спрямовує його куди треба: всіма силами саботувати всі починання окупанта, а в слушний час знову розпочати активну боротьбу проти ворога більш реальними засобами. Цей ніким нереґульований антикомуністичний рух багато страшніший ворогові, ніж багато рухів спротиву, на які Україна також не бідна і черпає з них снагу і силу для виявлення спонтанних акцій.

В особливо тяжкому становищі опинилася наша армія. УНРА, під командуванням отамана Щербатюка-Зубатого, тримаючись лісисто-багнистих теренів північної України, від Підляшшя через поліські простори та Черни-гівщину, хоч і з великими втратами в боях, але пляномірно, малими групами переходила в совєтське запілля. Натомість, побільшена УПА, під командуванням її нового командира, отамана Шухевича-Чупринки, була змушена зводити затяжні бої з більшими частинами совєтської армії, щоб перейти в совєтське запілля. Пізніше ті самі, значно проріджені, але великі для партизанської боротьби відділи, були постійною, добре помітною ціллю спеціяльних поліційних військ СССР. З уваги на те, що наші намагання нав'язати нові переговори з німцями та реалізувати схвалений Головною Командою УНРА плян від 16. XI. 1943 р. — не приніс бажаних наслідків, при зміні окупації з німецької на советську ми понесли болючі втрати в цивільному населенні, яке було сконцентроване в оточеній з усіх сторін Поліській котловині. З наближенням совєтсько-німецького фронту, ці нещасні люди намагалися рятувати життя, ховаючись в лісах, або хаотично тікаючи на захід. Багато цих людей загинули від німецьких та совєтських куль під час «прочісування» лісів збройними та поліційними силами, а решта попала до рук НКВД, де з худобою поводяться краще, ніж з людьми.

Все місцеве населення в районах масової партизанки винищувалося большевиками без допитів чи судів. Ось що пише про цей жахливий період переходу України під большевицьку владу в 1944 році об'єктивний очевидець усіх тих подій, один євангелистський пастор, американський громадянин, пан Лев Бучак в американській «Свободі» від 7 серпня 1946 р.:

Поза малими неточностями в питанні генези нашої армії, — що вона була організована в сорокових роках з наказу екзильного уряду УНР при активній співучасті ОУН полк. Мельника, а потім в 1943 році долучилися й бандерівці, — всі інформації пастора Бучака про ситуацію в Україні 1944 року відповідають об'єктивній дійсності. Перебуваючи постійно у Львові, як чужий громадянин, пастор Бучак, очевидно, не мав змоги докладно орієнтуватися в розбіжностях української політики та організації повстанських сил, але все те, що там робили німці та большевики, він мав нагоду добре бачити. Ці моменти й видно з його об'єктивних спогадів.

Розділ другий ТРАГІЧНА ДОЛЯ НАШОЇ АРМІЇ

Опинившись під новою совєтською окупацією, наша підземна армія була автоматично позбавлена усіх тих міражних перспектив відновлення української державности, що їх пропагувала партія Лебедя і Бандери. Жорстока життєва дійсність диктувала свої нові закони. Всім було вже ясно, що війну виграє американська «каса» та совєтська «кляса». Справа відновлення нашої суверенної держави відкладається на довгий і нікому невідомий час. Протягом цілого літа 1944 року менші та більші відділи армії були примушені зводити дуже часті затяжні бої з збройними та поліційними силами СССР, які часто кінчалися дуже трагічно для нас. Сили ворога були невичерпні, а наші сили постійно вичерпувалися. Ворог мав свої великі бази та необмежену допомогу від союзників, а ми не мали баз і були повністю ізольовані від зовнішнього світу. Треба добре знати тактику дії совєтського режиму супроти поневолених націй, щоб мати бодай поверхове уявлення про все те, що діється в різних періодах окупації та закріплення влади СССР над іншими країнами. Ми боролися за принципами демократії проти деспотизму, а світова демократія була союзником деспота Сталіна. Орієнтуватися в такій заплутаній ситуації було тяжко навіть політично виробленим людям. Що ж тоді говорити про звичайну людину в повстанському війську, яка не бачить ніякої перспективи для продовження боротьби?

Весною 1944 року політичний провід партії Бандери-Лебедя та верховне командування УПА таємно перенесли свою штаб-квартиру з Волині в Карпатські гори. Всі військові частини отримали наказ залишатися на місцях, переходити під совєтську окупацію та далі боротися проти росіян. Політичне керівництво УПА на Волині і Поліссі було доручене членам партії нижчих рангів. Майже всі вони були службовцями Служби Безпеки і мали право беззаперечних наказів для найвищих фахових командирів армії. Через це було чимало конфліктів поміж партією та армією, бо командири були непартійні і оцінювали всякі справи так, як їм диктувала загальнонаціональна, а не засліплено-партійна рація. Майже всі вони були проти репресій супроти національних меншин та братовбивчого терору. Цими командирами в більшості були примусово мобілізовані старші колишні вояки армії УНР та молодші офіцери-українці з Червоної армії, які вступили до лав нашої армії добровільно. Майже всім їм був відомий реорганізаційний плян Головної Команди УПА, який вони вважали більш раціональним, ніж нова «масова» тактика Лебедя. Одначе терор та шантаж з родинними закладниками СБ був такий сильний, що кожна окрема людина, так само, як під диктатурою та терором Гітлера чи компартії, мусіла виконувати всі накази Лебедя, включно з шкідливими.

Літом 1944 року пан Лебідь під впливом нових людей з совєтської України, що появилися на заході в 1943/44 роках і влилися до УПА та ОУН Бандери, особливо літератора Івана Багряного, проф. Анатолія Рябишенка та журналіста Василя Гришка (пізніше вони чомусь очолили найлівіше крило українського самостійницького руху), — вирішив одягнути свою партію в плащик універсальности. Коли ще рік тому, ця монопартія зовсім відкидала запропоновану Головною Командою УПА концепцію створення політичної ради при армії, зложеної з представників усіх партій, називаючи таке тіло «зліпком демократичної гнилі», то тепер монопартія Лебедя проголосила створення Української Головної Визвольної Ради при УПА, як її зверхнього політичного органу.

Не нам тут судити звідки така Овідієва метаморфоза? Чи не вітри та оракули зі сходу? Згідно проклямації цієї УГВР, її мали покликати до життя всі українські політичні угруповання та надати їй прерогативи революційного парляменту, а її генеральний секретар мав би виконувати функції підпільного уряду України.

В проклямації УГВР одначе не подається назв політичних угруповань та їх відповідальних людей, як спів-асигнаторів нового політичного ніби парляментарного тіла. Натомість, всі активні українські політичні угруповання заявили, що вони в організації УГВР ніякої участи не брали і її плятформи (якої?!) не підписували. Таким чином, виявилося, що проклямація політичної консолідації на плятформі УГВР була такою самою фальсифікацією, як проклямація подібної консолідації в червні 1941 року, як було повіяли вітри з заходу. УГВР — це одна і та сама ОУН Лебедя-Бандери. Цю «Раду» проголошено, як нову форму тієї самої групи людей в особах: Лебедя, Стецька, о. Гриньоха, Романа Шухевича, Стахова, Ленкавського, Врецюна, Охримовича, Ребета та ін. Хоч УГВР закривається повною анонімністю з уваги на конспірацію в підпіллі, всю відповідальність за її роботу несуть вичислені конкретні люди, а не якісь аноніми.

Восени 1944 року ця група допустилася ще більш нечесного фальшування фактів. В цивілізованому світі прийнято за нормальну річ, що головні керівні центри визвольних рухів — політичні партії, екзильні уряди, комітети та різні організації перебувають в екзилі, а в їх країнах діють їх відповідні низові організації, які виконують директиви своїх центрів закордоном, але не так воно діється в сфері патологічного вождизму. Під натиском большевицької армії, що займала Карпати, вся ця група на чолі з верховним шефом УГВР, ОУН, УПА та СБ — М. Лебедем, в жовтні 1944 року цілком організовано виїхала на еміграцію в Німеччину через Словакію. Там вона з'єдналася з Бандерою і Стецьком, які були звільнені з німецького ув'язнення, і проголосили себе не як УГВР та ОУН, а тільки… як «Закордонні Частини ОУН» та «Закордонне Представництво УГВР». Проголошено, що головний провід УГВР далі перебуває в Україні, як революційний парлямент і підпільний уряд всієї України, а ОУН Бандери, це одинока партія, на якій стоїть вся визвольна боротьба цілої української нації, а УПА виконує їх накази, як національна армія. Таким чином, як кажуть, вийшло дивне диво: головний провід УГВР та ОУН далі, згідно з заявами цієї партії, регулярно робить свої «парляментарні сесії» в підземних бункерах України, а панове Бандера, Лебідь, Стецько, Стахів, Ленкавський, Врецьона, Охримович, Ребет, о. Гриньох та інші члени того ж самого головного проводу хвилево in corpore записалися до… «дипломатичної служби» за кордоном. Чиї ж директиви цей «дипломатичний корпус» виконує, коли він сам у повному складі уособлює все те, що носить назву ОУН та УГВР? Яка неправда і блеф? Ці люди допустились до такого фальшування фактів не без причини. Це випливає з їх світогляду та моралі. Вони не визнають ні Уряду УНР, ні політичного центру монархістів, ні проводу колишньої своєї націоналістичної організації, що її очолює полковник Мельник, ні будь-кого іншого. Вони самі собі уявили (а може хтось допоміг і допомагає їм так уявляти), що можуть бути і парляментом, і урядом, і генеральним штабом, і армією і дипломатичним корпусом. Вони також пробують переконувати цілий світ, що тільки вони одинокі далі перебувають в Україні та зі зброєю в руках, як партизани, ведуть чинну боротьбу проти нового окупанта України. В дійсності ніхто з цих людей, поза Романом Шухевичем, ніколи в нашій армії не був, пороху не нюхав і не знає, що таке окоп. Повстанська армія зробилася для них предметом політичної спекуляції та торгівлі кров'ю українського народу.

Втеча цілого проводу групи Бандери за кордон викликала в лавах УПА величезну констернацію. Люди побачили, що їх політичний провід, збунтувавши маси народу на «революцію», — коли прийшла грізна година — зрадив народ, а сам утік, лишаючи цілу армію та свою політичну організацію на волю стихії. Це було явне дезертирство з фронту галасливих «революціонерів». В армії зростало обурення проти лінії партії і низові клітини СБ пробували втихомирювати невдоволених ще сильнішим терором. Військо почало ділитися на партійне і безпартійне. Навіть фанатики-вожді Бандери самі побачили, куди їх допровадив Лебідь. Всім вже була явно видима чужа провокація в роботі їх партії та нечесна зрада своїх «вождів», яких їм силою накинуло їх командування, а тепер повтікало з фронту. В багатьох відділах УПА командири повиганяли всіх партійних «політруків» та самі почали рятувати військо, як де хто міг. В інших відділах війська, де було більше партійців, вони робили різні «чистки» (хіба не так, як Сталін чистив генералів, або Гітлер своїх?) та своєю партійною дисципліною тримали маси народу далі в послуху.

У цей самий час большевики повели сильну винищувальну акцію проти української армії. Оголошено «загальну амнестію» всім партизанам. Деяка частина менше свідомого і менше витривалого елементу заломалася в безперспективному становищі і повірила в большевицьку «амнестію». Цих людей НКВД деякий час показово потримало на свободі, а потім всіх таємно знищило. Частина з них попала в карні батальйони, частина була розстріляна, а решта попала в кацети. Большевики під маскою «мобілізації» масово вивозили людей з їх місця замешкання, а на їх місце пакували в Україну чужинців, головним чином москалів.

Лави майже 100-ти сячної армії проріджувалися. Слабші одиниці кидали армію, а духово сильні вояки масово падали на полі бою з ворогом. Це були глибоко-ідейні офіцери, підофіцери та вояки, що жертвували своє життя на вівтар Батьківщини. Вони перевели реорганізацію армії з великих з'єднань на малі групи. Самі обставини диктували їм найбільш реальну стратегію дії. Деякий час вони ще зводили бої з меншими та більшими силами енкаведистів, а потім пробували перейти в глибоке підпілля. Крім нашого війська, по всіх лісових районах України було багато чужих людей, які не сподівалися помилування від большевиків, як також не бракувало там різних грабіжницьких банд. Все це разом дуже утруднювало становище нашої армії. Не лише ворогам, але й нашому народові було тяжко орієнтуватися, хто є хто.

Слід зазначити, що крім УПА та УНРА в різних місцевостях України під час Другої світової війни діяли ще й інші партизанські формації. Вони стояли на державно-самостійницьких позиціях і боролися на два фронти — проти німецької та совєтської диктатури. Майже всі вони пробували нав'язати контакт з Головною Командою на Поліссі і вважали Полісся своєю базою. Звідти одержували вони літературу, а часом і конкретні накази і директиви. Велику ролю відіграла українська поліція та окремі поліційні батальйони. Ці збройні сили не розросталися, бо на це не було політичної доцільности.

На Холмщині, що була включена в польське генерал-губернаторство ще в 1939 році, була організована окрема від польської українська поліція. Ставлення поляків до українського населення цієї території було цілий час вороже і нестерпне. Вони постійно, де лише могли, провокували наших людей. Починаючи від 1942 року, польсько-совєтська партизанка заходилася безоглядно винищувати не тільки німецькі транспорти та урядовців, але також і українське населення Холмщини, як «зрадників Польщі». Українська поліція не могла утримувати порядок. З дозволу німецької влади там був організований Леґіон Національної Самооборони під командуванням полковника армії УНР Войнаровського-Гальчевського. Штаб Легіону зв'язався з Головною Командою УПА на Поліссі. Леґіон Національної Самооборони був контрпартизанським військом, але сам був територіяльно організований на партизанський лад. Різниця була тільки та, що це було офіційне військо. Полковник Войнаровський-Гальчевський був видатним спеціялістом партизанської війни з часів наших визвольних боїв в двадцятих роках нашого століття. Довший час командував подільськими повстанцями, як отаман «Орел», виконуючи особливі накази Головного Отамана Симона Петлюри з еміграції, його новий Легіон був дуже добре організований і мав фахове керівництво. Потім полковник Войнаровський-Гальчевський був убитий польськими партизанами. Командування Легіоном перебрав його заступник Юрій Лукашук. Протягом зими 1943-44 року до цього Легіону влилося багато нових кадрів з Полісся та Волині. При окупації Холмщини москалями, частина його виїхала на захід, а частина залишилася далі боротися проти польсько-совєтських зайд на лінії Керзона. Ці люди, таким чином, маніфестують приналежність Холмської землі до Матері-України та обороняють інтереси свого населення перед чужими завойовниками.

Становище нашої армії в новій комуністичній дійсності стало безперспективним. Одначе, героїчний український вояк не скапітулював, а навпаки, далі продовжує боротися за здійснення Заповіту нашого національного генія Т. Г. Шевченка — «у своїй хаті — своя правда»… Ця боротьба не обіцяє нам сьогодні перемоги, але вона потрібна для того, щоб показати всьому світові, що українці не визнають накиненої їм комуно-московської окупації, що ця боротьба рано чи пізно з Божою допомогою увінчається Рідним Українським Урядом в Золотоверхому Києві.

Розділ третій НОВІ УКРАЇНСЬКО-НІМЕЦЬКІ ПЕРЕГОВОРИ

Починаючи десь від половини березня 1944 року, до нашого «Целлєнбау» у Саксенгавзені поступово привозили нових українських в'язнів. Це були головним чином, провідні члени ОУН з полковником Андрієм Мельником на чолі. Полковник Мельник був ув'язнений разом з дружиною. Потім привезли його секретаря Михайла Мушинського, інж. Дмитра Андріевського з Бельгії, проф. Є. Онацького з Італії, мґр-а Мацяка з Югославії і під кінець поета О. Ольжича-Кандибу з підпілля в Україні. У цей самий час привезли також багато в'язнів інших національностей. В наслідок переповнення в'язниці та браку поодиноких камер для нових в'язнів, адміністрація почала приміщувати деяких в'язнів з закінченим слідством по два в камері. Таким чином, до мене в сімдесят сьому камеру в травні привели мого товариша по нещастю сотн. Ждановича. Нашій радості не було границь — коли вже вмирати, то разом…

Від нових товаришів по ув'язненні ми довідалися про новини у вільному світі. Ці новини були дуже сумні для нас. По всьому Reich-у та його колоніях шалів жахливий терор проти українських патріотів. Всюди проходили арешти наших людей, яких або розстрілювали, або замикали в кацетах. 10.6.1944 року ми довідалися, що цієї ночі замордовано Олега Ольжича-Кандибу. Для нас це означало, що всіх нас чекає ліквідація. Особливо переживав смерть Ольжича сотн. Жданович, бо вони особисто приятелювали. Хоч ми вже й були вдвох, але нервове напруження зростало хвилинами. Минали безконечні дні та ще довші безсонні ночі. Нашу монотонність пізніше почали порушувати масові щоденні рейди союзницької авіяції на Берлін та його околиці. Ввесь наш «Целлєнбау» хитався разом з землею, наче корабель на морських хвилях, але залишався цілий. Есесівці ховалися в бункер, а всі в'язні сиділи під час бомбардування наче тигри в клітках, коли горить зоопарк. В околицях Саксенгавзену було багато різних заводів, що знаходилися під адміністрацією концтабору. На ці заводи авіяція валила щоденно сотні фугасних та тисячі запальних бомб. При кожному налеті вибухали кругом десятки великих пожеж. Замасковані зенітки в свою чергу гатили цілими годинами в небесні простори, пробуючи створити заслону для авіяції. Рев моторів, вибухи бомб, канонада артилерії, завивання сирен, крики та голосіння побитих та поранених людей зливалися в таку страшну какофонію, що доводила до шалу людей з найсильнішими нервами.

Треба з великим признанням ствердити, що союзницькі пілоти добре орієнтувалися, кидаючи свої бомби. Не зважаючи на те, що вони були дуже високо і ховалися від зеніток, протягом всіх численних налетів ні одна фугасна бомба не впала на концтабір. Падали лише запальні бомби, що викликали масу пожеж.

Після вибуху польського повстання в Варшаві в перших днях серпня 1944 року нам стало відомо, що головнокомандуючий польської Армії Крайової (АК), генерал Ровєцкі-Грот, який був ув'язнений в нашому коридорі в «Целєнбау», був автоматично розстріляний. В цей час були розстріляні також якісь серби і хорвати та інші товариші, яких національності нам не довелось устійнити. Машина розстрілів діяла ввесь час. Ми всі чекали з хвилини на хвилину нашої черги. Життя зосередилось в одній точці — у вухах. Всі страхіття при повсякденних бомбардуваннях та описуваних вже сценах — це психологічний рай в порівнянні з безконечними безсонними ночами. Коли наставав світанок, входила якась радісна надія: може, нарешті, якась бомба визволить від нескінчених мук. Може, нарешті, прийде кінець тортур…

Але жаданий кінець не приходив. Довгі літні дні пролітали, мов блискавка, а короткі ночі здавалися вічністю. Найтихіший мишачий шелест на коридорі видавався нам кроком кованого есесівського чобота. Коли ж дійсно появлявся чобіт, ми з камери вгадували — котре «число» забирає. А поки він від канцелярії доходив до наших дверей — для нас було вічністю. Вічність невідомого в секундах: по нас, чи не по нас?…

Так проходила доба за добою, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Вдень — бомбардування, вночі — розстріли. Нас почав помалу опускати наш найбільший друг — шибеничний гумор. Перестав виходити наш журнал — «Параша». Хоч як ми проти того боролися, проте в наших душах почала все глибше і глибше загнізджуватися найгрізніша небезпека для в'язня — апатія. Я постійно майстрував пляни втечі з кацету, але по деякім часі виявилося, що з моїх плянів нічого не вийде. Це ще більше посилювало апатію. Знову якийсь плян, знову якась нова надія на кілька днів. А потім повна безпросвітність — хоч би промінь надії. Саксегавзен — це ціле місто з десятками мурів, покритих наелектризованим колючим дротом, вартовими башнями з кулеметами, прожекторами та патрулями з сотнями собак-шукачів.

Остаточно побачивши, що всяка спроба втечі є нереальна, ми самі себе викреслили з списка живих істот. Людям нашого типу смерть не страшна. Ми привикли дивитися їй в очі. Але що найгірше для вояка — це вмирати «бараном», вмирати без можливости поборотися з смертю, це — ганьба, що гірше сірчаної кислоти палить душу вояка. Ось чому ми воліли згинути нагло від бомби, ніж наставляти потилицю під дуло паршивого пістоля.

Цілий час поміж в'язнями курсувала «пошта». Ми заприязнилися з багатьма чужинцями. Особливо зацікавилися нами, як українськими партизанами, англійські офіцери — майор Фальконер та капітан підводного човна Майкел Кембридж, як також його ад'ютант лейтенант Стілл, з п'ятої камери.

З Фальконером тримав контакт інж. Андрієвський, а з капітаном Кембридж — я. В депозиті в нас були гроші і ми мали змогу купувати «Вінницьку махорку». За папір служив клозетний папір з «Volkischer Beobachter». Ми крутили з махорки грубелезні «сигари» і на проході, або через «пошту» передавали своїм англійським товаришам. Капітан Кембридж, як моряк (син пенсіонера-адмірала), до останнього дня не тратив гумору. Знаками Морзе долонею на проході дякував нам за відомості з преси та «Гавану». Кожного разу жартував, мовляв, як ми нарешті вийдемо звідси, то зразу затягнемо по дві великих справжніх «гаван» нараз. Це був надзвичайно добрий товариш по недолі. Постійно веселий, чимось новим зайнятий, дуже товариський, винахідливий, чесний, скромний, витривалий і загартований на всі тюремні муки і несподіванки. Коли раз в лютому на проході йому порвалися дерев'яні ходаки, то він їх закинув і цілу годину «танцював» по снігу босий. Свіже повітря для в'язня заступає хліб та одяг.

Наш «Майкел» цей закон дуже добре розумів. Чіплявся за життя голими зубами в порожньому просторі. Доля не судила йому, одначе, побачити волю. З усіх наших англійських товаришів з «Целлєнбау» лише майорові Фальконерові пощастило врятуватися. Доля решти невідома. Є припущення, що вони під кінець війни були розстріляні. Точно ніхто не знає. Може ще дехто з них десь живе. Кожна війна має мільйони різних несподіванок. Тисячі людей віднаходяться по довгих літах. Дай то, Боже, щоб таким чином віднайшовся й наш незабутній друг «Майкел» та інші товариші недолі. Всі кацетники колись будуть становити окрему велику родину братньої дружби, як живі свідки кошмарного тоталітаризму.

Під кінець жовтня 1944 року до нашої камери забряжчали замки. Це було після обіду. В дверях показався усміхнений д-р Вольф. Тепер він вже підполковник есесів та одним чином вищий по фаховій службі. По-перше, він дуже чемно попросив вибачення за те, що так довго до нас не «заходив», бо, мовляв, він не мав нічого доброго нам сказати. А тепер він приніс нам дуже приємну новину: ми будемо за пару днів звільнені. Ця вістка була настільки неправдоподібна і нереальна, що я його одразу попросив не глузувати над нами перед смертю, а скорше перейти до діла. Тобто дати нам ту вістку, яку ми так нетерпляче очікуємо. На це Вольф, як звичайно, розреготався, а потім цілком поважно повідомив нас про те, що німецька влада звільняє арештованих провідників всіх українських угруповань, дає їм змогу порозумітися між собою і що найближчими днями мають розпочатися нові українсько-німецькі переговори. Досі цього не було тому, що справу порозуміння німців з іншими націями хтось в їх уряді саботував. Тепер започатковується нова політична лінія. Вони хочуть розпочати переговори на широкій базі згідно з нашими пропозиціями з листопада 1943 р. Треба забути сумне минуле і спільними силами будувати нове майбутнє.

Нам було ясно, що тут немає мови про будь-яку зміну політичного курсу Третього Райху, а просто воєнні події за останній рік ґрунтовно змінили все становище. Вся територія України опинилась в руках комуністів. Ми вважали, що якраз ця обставина головним чином врятувала нам життя. Замість того, щоб винищувати ворогів СССР в Німеччині, німцям краще їх звільнити і перекинути в совєтське запілля. Для нас такий вихід також був на руку. Ожила нова надія будь-якою дорогою повернутись на рідну землю. Я сам по трьох місяцях ув'язнення додатковою запискою до протоколу мого слідства подав таку пропозицію з таким самим мотивом, а саме, що було б нерозумно з боку Німеччини винищувати ворогів СССР і Німеччини, коли вся територія України переходить під комуністичну окупацію. Я також пропонував у цій записці, щоб дали мені змогу вибрати в кацетах та серед військовополонених від одної до п'яти тисяч відповідних людей і щоб перекинули нас авіашляхом для боротьби з комунізмом в запіллі СССР. Цей проект тепер, аж за рік, почав прибирати реальні форми, коли німці втратили надії на повернення в Україну. Лише тому вони нас досі не розстріляли.

Друге, що нам заявив Вольф — це те, що вони монтують спільний бльок всіх народів, поневолених комунізмом і що на чолі цього бльоку вже поставлений російський генерал Андрей Власов, як голова визвольного комітету «народів Росії» та головнокомандуючий Російської Визвольної Армії (РОА). Потім він запитав мене чи я не погодився б на розмову з генералом Власовим і чи я даю свою згоду на спільну антикомуністичну боротьбу окремої української армії, але під верховним командуванням генерала Власова? На це я відповів, що я готовий кожної хвилини говорити з генералом Власовим, або з ким іншим з росіян, але я можу зараз його, Вольфа, запевнити, що з нашої розмови не вийде нічого. Я знаю політичну плятформу генерала Власова, який стоїть за «єдіную і нєділімую» російську імперію і бореться за визволення «народів Росії». Таких «народів Росії» вже давно нема. Є російський народ і є український, білоруський, грузинський, вірменський та інші, які давно вже хочуть жити без наліпки «народ Росії» і без її опіки. Хай росіяни визволяють себе, а ми себе. Мусять бути окремі національні комітети та їх армії. Може бути мова про координацію операцій у спільній антикомуністичній боротьбі. А про «народи Росії» москалям вже давно час забути. А врешті, всі ці питання вирішуємо не ми — військовики, що німці повинні звернутися до всіх українських угруповань.

Почувши таку відповідь, д-р Вольф аж підскочив:

— Donnerwetter!.. Що це за комедія? Кого з вас не запитай — всі дають ту саму відповідь. Невже ви маєте тут змогу зговорюватись? Лівицький у Варшаві говорить те саме. Скоропадський в Берліні говорить те саме, Мельник, Бандера і ви тут в Саксегавзені говорите те саме. Що то все це має означати? Ми хочемо змонтувати якнаймогутніший спільний фронт проти комунізму, а ви його нам розбиваєте. Я даю вам три дні часу подумати над цим питанням.

На це я йому відповів, що якраз над цим питанням нам нема потреби думати. Воно вже передумане кожним з нас, починаючи від колиски. Це не є жодна змова, а політична концепція. Всі неросійські нації ведуть боротьбу насамперед за своє національне визволення з-під будь-якої Росії, а вже на другому плині стоять у нас соціяльні проблеми. Кожна нація побудує у своїй суверенній державі таку систему, яка відповідатиме її життєвим потребам та історичним традиціям. Всі ці нації вважають комуністичну систему за антибожу, шкідливу і злочинну. Тому й готові поборювати її всіма своїми силами, координуючи свою боротьбу з іншими антикомуністичними силами. Коли росіяни стануть на плятформу суверенности всіх цих націй і не рахуватимуть їх «народами Росії», тобто колоніями, тоді вони можуть бути нашими союзниками проти комунізму. Коли ж вони далі будуть великоросійськими імперіялістами, тоді вони автоматично стають у табір практичних та потенціяльних союзників комунізму. Ми певні, що чи білі чи червоні росіяни добровільно не зречуться колоніяльно-імперіялістичної політики. Зречуться вони лише тоді, коли їх імперія буде розбита зовнішніми силами.

Побачивши наше ставлення до концепції Власова, німці довго намагалися різними заходами зламати нашу поставу. І тут тверда одностайність усіх українців перекреслила всі німецькі та власовські заходи. Так само було й з іншими неросійськими націями. Ані одна поважна національна організація не погодилася на імперіялістичну концепцію Власова. Тоді поруч комітету та армії Власова були організовані окремі національні комітети та їх військо. Особливо тут була виявлена повна солідарність поміж українцями, білорусами, козаками, кавказцями та всіма тюрками-мусульманами. Дуже цікаву відповідь генералові Власову в гумористичній формі дали грузини.

Вони через свого делегата ген. Захаріядзе сказали, що коли їм вже конче треба підпорядковуватись російській імперії, то вони воліють слухати наказів Сталіна, а не Власова. Поперше тому, що Сталін їх земляк, а подруге тому, що Власов тільки генерал-лейтенант, а Сталін — їх земляк та ще й маршал. Цей дотепний жарт показав німцям та Власову, що їх затія з новою формою «народів Росії» — це безперспективний анахронізм.

Через кілька днів, десь в останніх числах жовтня 1944 року, нас випустили з кацету. Звільнили також Степана Бандеру з його товаришами, полковника Мельника з його співробітниками і сот. Ждановича. Ми домагалися звільнення всіх наших політичних в'язнів в Німеччині та підвладних територіях, але це питання німці тимчасово відтягали, пояснюючи це «технічними труднощами». Ми рахували цей маневр, як засіб шантажу при переговорах. І при всіх розмовах, що потім розпочалися, ми постійно ставили цю вимогу. Пізніше цю вимогу німці частково задовольнили. Ґестапо, однак, далі тримало частину наших людей, як закладників, щоб могти сильніше натискати на нас.

Від українців до переговорів між німцями та іншими націями спочатку був уповноважений полк. Мельник. Потім, коли вже створився Український Національний Комітет, на голову Комітету та Головнокомандуючим майбутньої української армії при німецьких збройних силах був делегований всіма угрупованнями — генерал-хорунжий Павло Шандрук. Проти кандидатури ген. Шандрука висловилися українські монархісти, але вони були переголосовані. Монархісти пропонували на голову комітету та на головнокомандуючого нової армії бувшого Гетьмана Української Монархії з 1918 р. ген. Павла Скоропадського. Інші групи вважали, що на голову цього тимчасового комітету не можна пропонувати кандидатури людей, що в минулому чи тепер, займали чи займають якесь офіційне становище в українському громадсько-політичному житті. Потрібна невтральна особа, якою й був генерал Шандрук, який не належав ні до якої політичної партії.

Переговори розпочалися в листопаді 1944 року і тягнулися до кінця лютого 1945 року. Головною перешкодою були москалі, які встигли переконати німців, що концепція Власова є найбільш пригожою формою нової організації всіх «народів Росії». Німецькими дорадниками в цьому питанні були головним чином балтійські аристократи, знання яких про сучасну Росію базувалися на тому, що вони перед 1917 роком займали у царській Росії високо-платні посади та розуміли російську мову. Від усіх соціяльно-політичних процесів останніх 25 років вони були так само далеко, як усі інші західні європейці. Вони мріяли тільки про знищення комунізму та поворот до своїх теплих місць в небольшевицькій Росії.

Не маючи іншого виходу, німці були змушені остаточно визнати Український Національний Комітет в Німеччині, як єдиного репрезентанта українського народу перед німецькою владою та верховний керівний орган для всіх українців на території Німеччини та її підвладних країнах. Комітет був умандатований всіма політичними угрупованнями та громадськими організаціями і отримав прерогативи законодавчої та виконавчої влади для всіх Українців і їх досі існуючих та новоорганізованих військових частин. Переговори закінчилися в кінці лютого 1945 року, а в перших днях березня німецька влада затвердила Комітет і видала дозвіл на організацію нової української армії.

Так само був затверджений Комітет Кавказьких націй під проводом Михайла Кедії та ген. Захаріядзе, визнана Білоруська Центральна Рада під проводом проф. Островського, Комітет Козаків під проводом інж. Глазкова та незалежні комітети мусульманських народів. Зовсім окремо, з великою помпою, був проклямований чомусь не в Берліні, а в Празі Комітет генерала А. Власова. Не зважаючи на тверду антиімперіяльну поставу представників усіх неросійських націй, він далі називав себе визвольним комітетом всіх «народів Росії». Всі ці народи через своїх представників, офіційно запротестували. З уваги на те, що неросійські комітети були майже силою виборені від німців, всі німецькі симпатії були по стороні Комітету Власова. Для нього робилася велика пропаганда в пресі, в радіо та у фільмах. Власов мав величезні матеріяльні засоби, розкішні приміщення для штабів, наче абсолютний феодал. Всі інші національні комітети залишалися майже невідомими, душилися по малих розбитих готеликах, без приміщень і без засобів. Фінансову кризу Українського Комітету рятували евакуйовані з України громадські установи.

Одначе, які б не були труднощі, новонароджений Український Комітет під проводом ген. Шандрука в березні 1945 року розпочав свою громадсько-політичну та військову роботу згідно з його власним пляном. Цю позитивну роботу Комітет виконував так довго, як довго на це дозволяли об'єктивні умови.

Розділ четвертий УКРАЇНСЬКА АРМІЯ В НІМЕЧЧИНІ

У перших днях березня 1945 року Український Національний Комітет в Німеччині видав відозву до всіх українців, перебуваючих на німецькій території та в контрольованих Німеччиною країнах, з повідомленням про своє заснування. Цією відозвою Комітет проголосив свою програму та організацію нової української армії при німецьких збройних силах. Нова армія за схемою складалася з двох основних частин:

— регулярної наземної армії, що мала завдання боротися на східньому фронті проти ворога України — СССР та

— іррегулярної частини, що мала офіційну назву — Група «Б» Української Національної Армії.

Група «Б» мала завдання перекинутися на східній фронт для диверсійно-партизанської акції проти комуністів в Україні. Армія підлягала наказам генерала Шандрука. Начальником штабу армії був призначений полковник Аркадій Валійський. Командиром Групи «Б» — отаман Тарас Бульба-Боровець. Начальником штабу Групи «Б» — полковник Андрій Доллуд, а потім полковник Іван Коваль, з нової еміграції.

Згідно з опрацьованим пляном штабу ген. Шандрука до складу регулярної частини УНА мали входити:

— організована в Галичині заходами Українського Центрального Комітету в 1943 році одна піхотна дивізія «Галичина», що отримує назву — Перша Дивізія УНА,

— всі наявні менші та більші українські добровольчі військові частини при різних німецьких з'єднаннях, що досі носять назву — Українське Визвольне Військо,

— всі особи української національности, які добровільно служать при німецьких військах, технічних та транспортних колонах,

— всі добровольці української національности з-посеред військово-полонених польської та совєтської армій, а також з-посеред цивільних робітників в Німеччині та амнестовані кацетники,

— всі добровольці української національности, що вже досі включені в ряди Російської Визвольної Армії ген. Власова, які виявляють бажання перейти в свою національну армію,

— всі українські поліційні батальйони, що по виході з України були приділені до різних німецьких військових з'єднань.

Згідно з пляном, опрацьованим штабом Групи «Б», в склад цієї іррегулярної частини мали входити добровольчі кадри за індивідуальним підбором та вибором штабом групи з усіх існуючих готових формацій УНА, а також шляхом амнестування кадрів з кацетів. Група була спочатку заплянована на 5,000 вояків. Потім штаб обмежив її силу до 1,500 людей, розбитих на малі бойові одиниці силою роя воєнного часу, керовану офіцером. В партизанських операціях окремі рої могли, на випадок потреби, з'єднуватися в чоти та сотні, діяти більшими відділами, рекрутуючи на місцях нових партизан в Україні.

На підставі попередніх підрахунків, Штаб УНА міг набрати до 250,000 воєнноспосібних українських кадрів, з числа тих, що зимою 1944 року опинилися в Німеччині та ще були на східньому фронті. Чверть мільйона готових, добре вишколених, вояків усіх родів зброї. Згідно з організаційним пляном армії, затвердженим Комітетом та Штабом УНА, І-ша Дивізія мала якнайскоріше перерости в корпус, а інші нові частини мали організовуватись в багатьох пунктах в окремі бриґади за родами зброї. Потім готові бриґади мали бути зведені, шляхом їх реорганізації, в нові дивізії. База кадрів для армії була колосальна, але знову так, як в 1941 році в Україні, не було сприяючої політичної коньюнктури для творення армії. Війна наближалася до кінця.

Намічені військові пляни Українського Комітету не були повністю здійснені з двох головних причин:

— тому, що німці одною рукою наші пляни затверджували, а другою рукою на кожному кроці їх саботували,

— і тому, що в травні 1945 року наступила капітуляція Німеччини.

Навіть перекинення першого батальйону Групи «Б», що вже в квітні 1945 року був готовий і з яким я мав намір відлітати з своїм штабом в Україну, не відбулося, бо в німецькій авіяції вже не вистачало на такі операції пального. Нам, натомість, запропонували робити короткі десанти зараз за фронтом — на польсько-чеську територію — на що ми не дали згоди. Так операція відкладалася аж до капітуляції Німеччини.

Поштовхом до німецького саботажу українських військових плянів були провокаційні антиукраїнські заходи москалів. Вони виступали дуже гостро проти Українського Комітету взагалі, а проти нашого військового пляну, зокрема. Вони навіть доносили на українців, називаючи «комуністами». Така поведінка москалів випливала з їх імперіялістичного чаду, а також тому, що Український Комітет домагався переведення вояків української національности з армії Власова в українську армію, а там їх було понад 70 %. Люди вмирали з голоду по таборах військовополонених. Української армії не було аж до весни 1945 року. А Власов почав вербування людей серед полонених ще влітку 1943 року, тобто ще довго перед проклямацією його Комітету. Замість голодової смерти в таборах, багато українців записалося добровільно в армію Власова. На цій підставі росіяни переконували німців, що концепція Власова єдино правильна, бо він має 70 відсотків українців. Коли ж в березні 1945 року появилася українська національна армія, майже всі українці з армії Власова почали домагатися переходу в українську армію. Ця акція загрожувала Власову повним банкрутством, бо так могла б розвалитися його армія, що складалася не з росіян, а з «народів Росії». Росіяни взагалі не дуже здавались в полон, а ті що й попали в полон, то за винятком одиниць, як патріоти СССР, гнали камінням з своїх таборів агітаторів Власова, як зрадників. Вони чекали, що ось-ось «батько Сталін» визволить їх. Після капітуляції тисячі їх поїхали автомобілями, уквітчаними червоними прапорами, годувати воші в Сибірі.

Формування української армії в Німеччині не було закінчене через капітуляцію. Була оформлена Перша Дивізія, як частина УНА, одна протитанкова бригада під командуванням полковника Петра Дяченка та два батальйони Групи «Б». Перша Дивізія була передана німецьким командуванням під команду генерала П. Шандрука. йшла активна робота по організації нових окремих бригад та відділів Групи «Б».

Український Комітет розвинув широку пропагандивну роботу в терені, для чого ще перед заснуванням Комітету був організований спеціяльний штаб української пропаганди під керівництвом майора Дацька. Пізніше цей штаб був підпорядкований Українському Комітетові. Майор Дацько розгорнув активну пропаганду серед українських вояків в армії Власова, щоб вони боролися за свободу своєї батьківщини — України, а не Росії. Проти цього гостро виступали росіяни, а допомагали їм німці. Все це разом взяте та нестабільність німецького фронту, який швидко наближався до Берліну, викликало великий хаос, в якому було тяжко орієнтуватися.

Погляди українців на справу організації Комітету та армії були поділені. Одна частина, тобто група Бандери, голосно говорила, що нам з німцями вже нема чого говорити, а треба їх тільки поборювати. Тому вони ні до Комітету, ні до штабу армії не послали своїх представників. Але самі, окремо, постійно вели переговори з німцями. Проте друга, більша частина, тобто республіканці, націоналісти полк. Мельника, монархісти, та представники громадських комітетів — д-р Доленко з Харкова, проф. Кубійович з Галичини вважали, що навпаки — перебуваючи на німецькій землі, нам треба організувати офіційний комітет та якусь збройну силу і разом з німцями боротися проти СССР до кінця війни. Передусім, організація Комітету й армії дає нам змогу наносити більше ударів головному ворогові України — комуністичній Москві, а подруге — Комітет і армія дають нам змогу організовано рятувати сотні тисяч наших людей, отримання подорожніх паперів та змогу організації евакуаційних транспортів на захід. Ця більшість вважала, що війна наближається до кінця тільки між Німеччиною та СССР, але війна України з Москвою не припиняється, а буде вестися далі. Кожна свіжа куля проти безбожного комунізму — це союзник України.

Передбачаючи скору капітуляцію, генерал П. Шандрук видав таємний наказ Першій Дивізії та всім більшим і меншим частинам УНА — відповідними маневрами відірватися від ворога на східньому фронті і всіма засобами транспорту та форсованими маршами негайно перекинутися на західній фронт і там здатися в полон союзницьким військам. Цей наказ був пляномірно виконаний.

Не маючи ніякого вигляду на здійснення плянів Групи «Б», я також видав в кінці квітня 1945 року наказ по нашій Групі з такою самою директивою. Полковник Доллуд і полковник Коваль, виконуючи цей наказ, розбили наших готових два батальйони на менші групи, які стаціонували в горах, в районі Йоганесберґа, і форсованими маршами вивели всіх людей в Баварію, де наші люди частково здалися в американський полон, а інші розсіялися серед німецького цивільного населення.

В цей самий час, напередодні німецької капітуляції, вибухло чеське повстання в Празі, скероване проти німців. Коли взяти під увагу, що все підпілля та партизанський рух в Чехо-Словаччині були тоді явно під керівництвом совєтських парашутистів, закинених з Москви, то треба припускати, що це повстання чехів було також спровоковане Москвою. Якраз в околицях Праги була розташована одна дивізія армії генерала Власова під його особистою командою. На заклик чехів про допомогу ген. Власов видав наказ своїй дивізії обернути зброю проти німців. Ця дивізія допомогла чехам звільнити Прагу від німців, але за пару днів Прагу «визволила» совєтська армія. Війська генерала Власова відступили, деяка частина вояків перейшла до большевиків, де їх на місці поголовно розстріляно, як зрадників, чи подвійних зрадників. Генерал Власов з рештою дивізії втік і здався в американський полон. Американці обіцяли йому «безпечний» полон, але при перевезені Власова «в інше місце», на американців «напали» в дорозі большевицькі людоїди, які і «викрали» Власова. Через деякий час радіо Москва подало до відома, що генерала Власова засудили на смерть через повішання. Так закінчив своє існування рух Власова. Армія генерала Власова, хоч була започаткована в 1943 році, так само як наша, мала тільки дві дивізії війська, хоч пропаганда голосила про «півмільйонову армію».

Мені стало відомо ще в Берліні восени 1944 року, що німці не мають повного довір'я до генерала Власова, як визначного совєтського офіцера і фанатичного російського імперіяліста. Події в Празі показали, що німецькі сумніви і підозріння не були безпідставні. Що було основною причиною віроломства союзу зброї ген. Власова — трудно сказати. В кожному разі, його останній чин в Празі не можна віднести до лицарських вчинків. Він знав усі стратегічні пляни Москви, добре бачив, що Німеччина так чи інакше програє війну і міг спокійно залишити хід подій самій історії, не зраджуючи свого союзника. Чи союзник був добрий, чи поганий — про це Власов міг подумати багато раніше, а не в обличчі його катастрофи. Чехам Власов нічого не допоміг: їх країна з німецької колонії стала совєтською колонією.

Щойно після закінчення війни з деяких таємних документів стало відомо, що Гітлер до останньої хвилини був проти організації будь-яких окремих військових частин при німецькій армії, сформованих з східньо-европейських націй. Проте німецька армія всіма силами намагалася організувати цілі національні армії. В Берліні по цьому питанні була постійна і гостра розбіжність поглядів між Ґестапо та командуванням армією. Тепер нам стало ясно, чому ми мали стільки перешкод та явного саботажу з боку німців при організації нашої армії. Згідно з таємною директивою Гітлера, організація національних військ була нарешті дозволена, але ці формації не повинні перевищувати одної-двох дивізій. Дії цих дивізій повинні були бути обмежені і мати більше політично-пропагандивний характер, ніж військово-стратегічний. Про цю директиву ніхто не знав.

Ясна справа, що німецький уряд міг мати свої пляни, а національні комітети — свої. І ці пляни не завжди були однозгідні. Але ми вважаємо роботу Українського Комітету наскрізь позитивною, бо вона була підпорядкована високій меті — служити ідеї збройної боротьби України проти Росії та большевизму, під якими знову стогне наш народ.

Офіційне визнання німецькою владою Українського Національного Комітету та його програми діяльности — було повною перемогою української національної політики у відношенні до Німеччини. Нам невідомо як розвивалися б події, якби Німеччина так скоро не капітулювала.

Але, якби, наприклад, в Німеччині в міжчасі відбувся державний переворот проти Гітлера, українська політика вже мала б в Німеччині готову політичну базу та свою збройну силу, якими вона мала б змогу відстоювати життєві інтереси України. Коли українські політичні чинники добивалися від німців визнання Комітету та дозволу на організацію армії, то вони мали на увазі цілу німецьку державу та німецьку націю, а не режим Гітлера. Проти цього режиму українська національна політика та її збройна (іррегулярна) сила в Україні зайняли таке становище, на яке той режим заслужив. Ідеологія нацизму була для нас чужа і явно ворожа. Але серед німецького народу ми мали нагоду побачити протягом другої світової війни дуже багато людей, які так само ненавиділи нацизм і прихильно ставилися до ідеї та програми нашої національно-визвольної боротьби. Всі ці люди в майбутньому можуть мати голос в новій Німеччині. Німеччина, як одна з великих держав, буде завжди відігравати велику ролю в світовій політиці.

Український Національний Комітет в Німеччині залишив сліди своєї праці для майбутніх поколінь. Особливо серед німецького вояцтва, яке високо цінить лицарські прикмети українського вояцтва. Про ці високі лицарські прикмети німці мали нагоду переконатися в багатьох кривавих боях, де український вояк хоробро та вірно боровся пліч-о-пліч з німецьким вояком. Політика своєчасно зміниться, а бойові традиції вояків будуть служити тривким мостом для нормалізації українсько-німецьких відносин, як двох окремих суверенних держав в новій організації європейського континенту, базованій на християнськім пошануванні волі людини і волі народу.

Розділ п'ятий

Так закінчився ще один етап боротьби українського народу за свою вільну і незалежну державу. Закінчився ще один етап, та не закінчилася боротьба за «бути чи не бути» козацькій нації.

Під час Другої світової війни український повстанський рух вписав ще одну героїчну сторінку в історію перманентної революції 50-мільйонового українського народу проти двох апокаліптично-тоталітарних формацій 20-го віку — гітлерівського расизму та марксо-большевизму. І якраз у тому, що українці заманіфестували перед усім світом і перед своїми ворогами свою крицеву рішучість виконати заповіт свого національного генія і пророка Т. Г. Шевченка — «у своїй хаті — своя правда і сила і воля» — полягає головне значення партизанської війни цього періоду.

Головною наукою партизанського руху з часу Другої світової війни, яку повині вивчити і запам'ятати «месники дужі» нашого завтра, є гіркий і болючий факт перенесення ідейно-політичної роздрібнености мирного часу на бойові фронти визвольної війни за волю України. Так було в 1917–1920 роках і так було в 1941–1945 роках. Така трагічна історія не має права повторитися в 198….? чи 199…? роках, бо це принесло б трагічну безнадійність для всього нашого народу.

Партизанський рух 1941–1945 років показав, що будь-яка партія з хворою концепцією хлоп'ячого бонопартизму неодмінно приносить лише диверсію і шкоду визвольному рухові. Так було з гітлеризмом, який не побудував «Нової Европи», але зруйнував Німеччину і так буде з усякими імітаторами тоталітарного бонопартизму.

Я думаю, що кожний читач моїх «Спогадів» сподіватиметься, що я кину хоч кілька променів-прожекторів у те наше невідоме, велике, що називається майбутнім. Або словами великого поета-патріота, свідка й учасника відродження держави в 1917–1920 років — Олександра Олеся:

І цей же невмирущий О. Олесь дає нам готову відповідь, закон, заповіт на завтра:

Ми не можемо ні на хвилину припиняти нашої боротьби. Нам треба спостерігати, вчитися, читати, змагатись, маючи перед собою одну велику ціль: «Знов храм наново будувати».

Але це нова велика тема, яка на жаль не вміщується у рамки моїх «Спогадів» і, як проекція на майбутнє, до «Спогадів» не належить. Нас вивів Господь на волю не для того, щоб займатися міжпартійними суперечками чи роздувати ворожнечу всередині нашого народу — це за нас роблять майстрі руїни і клясової боротьби — комунарі та марксисти. І вони та їхні прислужники роблять це досить успішно. Наше завдання — вчитися всього, що є краще та конструктивне в інших народів, вчитися спостерігати явища, шанувати один одного, пройнятися справжньою любов'ю до свого брата і спільно, як одна велика нація, як сини одного поневоленого народу, класти цеглинку за цеглинкою у величну будову нашого національного храму — Української Держави.

Якраз цій темі — темі нашого завтра присвятив я наступну свою працю, яка з Божою допомогою побачить світ у недалекому майбутньому.

Там буде мова про перегляд наших усіх визвольних концепцій, аналіза наших поразок, міжнародні фактори, які впливають на стан нашої бездержавности, про світову змову, яка безупинно працює, щоб накласти ярмо на шию всіх народів світу у формі світового уряду, про співзвучні нам сили серед народів світу, про потребу правдивої консолідації цих співзвучних нам сил та інші питання, від яких залежить розгром ворогів свободи і незалежности не лише України, а й інших народів світу.