Армія без держави

Розділ перший УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИКА В 1940 РОЦІ

На заході Европи шаліла воєнна пожежа. Після капітуляції Франції до війни приступила також фашистська Італія. На Далекому Сході Японія розпочала свою завойовницьку кампанію. Зброя держав осі Рим-Берлін-Токіо отримувала перемогу за перемогою. Британські острови під шаленим вогнем німецьких бомбардувальників. Англії загрожує кінець.

Світ з напруженням чекав, що скаже уряд ЗСА: чи приступить Америка до війни, чи там переможе політика ізоляціонізму? Сталін допомагає Птлерові великими поставками хліба та пального.

Якже виглядала українська національна політика на тлі цих політичних та військових подій? Які перспективи відкривали ці події для України? Які конкретні заходи для здійснення цих перспектив повинні були робити українські діячі та політики?

Насамперед, треба тут підкреслити, що в 1940 році антикомуністична боротьба поневолених Москвою народів нікого не інтересувала. Західні демократичні країни старалися утримати якнайкращі взаємини з большевицькою Москвою, а Гітлер підписав з нею союз. Відбувалася поважна своїми наслідками гра великодержав за те — хто має панувати над цілим світом: фашизм, комунізм чи демократія? Іншими словами — чи переможе раса, чи кляса, чи каса?

Західні демократичні країни вели оборонну війну. Вони не проголошували жодних нових соціяльно-економічних концепцій, хоч 20 століття їх явно вимагало. Концепція Сталіна — загально відома. Натомість, Гітлер розпочав наступальну війну проти цілого світу без жодної політичної концепції. Марево «герренфольку» та трафарет «Нова Европа» були не чим іншим, як божевільним самодурством Гітлера.

Ось чому, хоч і вибухла довгожданна 2-га світова війна, для України вона нічого не ворожила, бо при Союзі Сталіна з Гітлером СССР лишається непорушним і при союзі Сталіна з західніми демократіями — СССР залишається непорушним, при перемозі Гітлера над Сталіном одна деспотія замінюється другою — «з-під ринви та на дощ'».

І ось в такому божевільному коловороті світової політичної гри українська антикомуністична національна політика повинна була шукати напрямку своєї боротьби за державність. Крім того, українська нація була абсолютно ізольована від світу. Свою визвольну боротьбу вона веде виключно своїми власними силами. Поза компартією жодні політичні організації від вересня 1939 року офіційно не існували, їх Москва знищила.

Але це лише офіційно, на ділі ж Україна безперестанно бореться. Після варварської ліквідації большевиками таких великих українських національно-визвольних організацій, як СВУ, СУМ, БУД та військової організації генералів Криворучка й Дубового, яка існувала аж до 1939 року, центральні та східньо-українські підпільні організації навчилися ходити так, щоб їх ніхто не бачив, говорити так, щоб їх ніхто не чув. Жорстокий терор безбожного комунізму з мільйонами трупів навчив людей абсолютної конспірації. Минув час великих повстань 1920–1925 років, СВУ та масових саботажів 1923-35 років, настав час глибокого підпілля та широкого індивідуального контртерору визвольного руху проти масового терору та свавілля червоної сатрапії.

Суверенної України не стало на папері, але вона живе і діє в потенціялі історичної дійсности світу, як фактор, якого не витруть з книги життя і боротьби жодні ворожі сили та їх варварські засоби. Суверенної України нема в «найдемократичніших» конституціях Москви чи Варшави, але вона зате становить головний розділ в «найгуманніших» законах НКВД, КГБ та польської «Де-фі».

«Петлюрівські банди», «гайдамацькі собаки», «вороги народу», «саботажники», «терористи», «націоналістична гієна», «шпигуни», «диверсанти» — ось якими епітетами виповнені цілі томи документів Че-Ка, ГПУ, НКВД, МҐБ та КҐБ, як також польської «Де-фі» та лексикон польської та совєтської пропаганди.

Це доказ, що національна Україна вічно бореться. Вона має свої власні закони.

Українська національна політика в 1940 році, внаслідок таких бурхливих подій у світі, була дуже сильно потрясена, але однак вона без перерви виконувала свою службу національно-визвольної ідеї.

Уряд УНР на еміграції був поділений на багато осередків, як Варшава, Прага, Париж та Лондон. Президент Андрій Лівицький був воєнними подіями відрізаний та відразу конфінований німцями в Варшаві. Він тільки встиг передати широкі повновласти та директиви для формування нового уряду по другій стороні, прем'єр-міністрові Прокоповичеві в Парижі.

Восени 1939 року прем'єр Прокопович видав у Парижі Деклярацію від імени Уряду УНР про те, що Українська Народня Республіка солідаризується з демократичним світом, а не з тоталітарно-диктаторською агресією Гітлера або Сталіна. Ця деклярація була опублікована в «Тризубі» та в чужій пресі.

Отже, вся наша національна політична думка та її чин удома й на еміграції, помимо таких бурхливих подій та перемін у світі стояла на сторожі інтересів української нації та її державної суверенности. Серед активних наших організацій була велика диференціяція ідейно-політичного та програмового порядку. Але фактом є також, що в основному питанні, тобто в питанні боротьби за суверенну державу, всі ці організації завжди були однодушні.

Нова війна сколихнула придушені визвольні інстинкти поневоленої нації. Народня інтуїція вичувала, що 1-ше вересня 1939-го року — це сигнал великих подій світового маштабу, а не дата, що стосується самої Польщі. Це тільки початок великого світового катаклізму, який доведе до певних змін не тільки на заході, але й на сході Европи.

Почалися жвавіші дискусії серед людей більш-менш такого змісту:

— Хіба спілка Сталіна з Гітлером це не явна загибель для цілого світу! Хто переможе цей союз?

— Дурниця! Завтра обов'язково Сталін нападе на Гітлера, або Гітлер на Сталіна. Хай гризуться! Як їх обох нестане, тоді наша воля настане!

— З ким же і проти кого ми?

— З тим, хто буде воювати проти комунізму та російського імперіялізму. Проти кожного, хто захоче зробити з України свою колонію. За тим, хто буде шанувати суверенність української нації.

Така була генеральна лінія визвольної політики України в 1940 р. Цю лінію однодушно схвалював увесь український народ, його революційне підпілля та політична еміграція в усьому світі. Всі ці осередки були фізично поділені десятками кордонів, фронтів, морів та океанів, але духово вони були одною цілістю великої нації.

Самостійницьку поставу української нації дуже добре знали її вороги, тому вони намагалися всіма силами її підкосити, роз'ятрити внутрішні відносини, посилити міжусобиці, всіма засобами винищувати революційні сили народу. «Ново-визволені» західні землі України большевики прискореним темпом підрівнюють до відомих стандартів СССР. Наступ на рештки вільної національної думки, національної культури та економіки. Диявольське поборювання віри в Бога. Іншими словами русифікація, тоталізація, колективізація та атеїзація.

Наші старші революційні організації на центрально-східніх землях протягом чвертьвікової боротьби з таким брутальним ворогом, як Че-Ка, НКВД, вже навчилися «дихати в воді». Натомість, західньо-українські молоді революційні організації, опинившись нагло в 1939-ому році під «опікою» Сталіна, почали відразу швидким темпом поширювати свої впливи на Схід, складаючи тим самим непомірно-велику данину крови кровожадному ворогові.

Найбільше скупчення української політичної еміграції було перед другою світовою війною в Польщі. Це була прикордонна держава України, яка тримала частину української землі під своєю владою. З вибухом війни ця маса української еміграції опинилася під німецьким пануванням. її число ще побільшувалося постійним допливом свіжих втікачів з СССР. Згідно з договором з своїм союзником Сталіном, Гітлер не дозволяв нікому з емігрантів працювати в політичній ділянці. Люди буквально душилися в атмосфері «Нової Европи». Одначе, ця еміграційна маса всіма силами намагалася вести політичну діяльність і вона її вела: була всебічно активною, мала свої точно окреслені політичні ідеї та цілі. Вона була згуртована в неофіційних угрупованнях.

Засадничо ця еміграція весною 1940-го року була поділена на три основні ідеологічно-програмові групи:

— Республіканці-демократи — Націоналісти — Монархісти.

Республіканці були підпорядковані Президентові Андрієві Лівицькому. Націоналісти — наступникові полковника Коновальця, полковникові Андрієві Мельникові. Монархісти — колишньому Гетьманові Павлові Скоропадському.

Для громадських справ був заснований Український Центральний Комітет в Кракові під проводом професора Володимира Кубійовича. По всіх осередках були засновані місцеві комітети, підпорядковані УЦК. Ці комітети до певної міри заступали українцям на польській території під німецькою окупацією свою громадську самоуправу.

Були по всіх осередках клюби, в яких гуртувалися українці. Особливо добре працювали клюби гетьманців при їх старій статутовій організації «Українська Громада». Цей клюб мав право діяти офіційно і виконував корисну громадську ролю.

Республікаці, як ідейні противники фашизму, та колишні союзники ворога Німеччини — Польщі, були всюди в тіні. Деякі українські антидемократи навіть пробували різними способами переслідувати петлюрівців у Варшаві та Кракові, як «ворогів» національної ідеї. Відразу після приходу німців у Польщу всюди серед української еміграції почали вести перед націоналісти та монархісти.

Побачивши таку нездорову конкуренційну тенденцію серед українців, гітлерівці почали використовувати її у своїх цілях.

Поза Польщею, на терені всього німецького Райху,[6] діяла велика статутова організація під назвою Українське Національне Об'єднання під проводом полковника Омельченка. Ця організація вела культурно-освітню роботу серед мас українського робітництва. Хоч їй це було заборонено, вона таємно діяла також і в Польщі, де мала багато своїх філій.

Так виглядало організоване життя українців поза межами України перед великою бурею — німецько-совєтською війною.

Розділ другий ГОТУЮЧИСЬ ДО ПОВЕРНЕННЯ В УКРАЇНУ

Полковник Іван Данилович Литвиненко був одним з найактивніших членів нашої організації з-посеред старшої генерації. Військовою мовою — він був наче начальник штабу. Я заприязнився з ним ще в 30-х роках. Це палкий патріот трудової України, відважний вояк, далекозорий політик, найщиріший товариш і батько вояка. Зразу після капітуляції Польщі, восени 1939-го року, ми зустрілися з ним у Варшаві. Сотник Василь Раєвський також втік від большевиків з Полісся і покищо влаштувався учителювати на Холмщині. Керівництво Українського Національного Відродження сотник Раєвський передав молодому нашому активістові побратимові Марчукові.

Таким чином, в наслідок бурхливих воєнних подій, вище керівництво нашої організації було відрізане новим кордоном від самої організації. Я вважав такий стан недопустимим.

В листопаді 1939-го року ми зробили нараду неповної Управи УНВ в Холмі, в якій взяли участь полковник Литвиненко, сотник Раєвський і я. Інших членів у Холмі ще не було. На цій нараді я настоював на тому, що хтось з нас повинен повернутися до організації і виставив свою кандидатуру. Обидва мої колеги були проти такого пляну. Вони доказували, що роботою організації можна буде керувати з-заду кордону. Головний провід мусить бути там, де є більша безпека та воля рухів. Треба його доповнити новими людьми та активізувати діяльність тут і там.

По довгій і досить гарячій дискусії я переконав своїх старших колег, що вони помиляються. Хтось з вищого керівництва мусить обов'язково бути разом з народом, на місці. Роботу організації треба поширити та активізувати не на еміграції, а головним чином в Україні, переставляючи її зовсім на військовий лад. Коротко кажучи, мої міркування були такі: воєнні події кожної хвилини можуть перекинутися з заходу на схід. Хоч ми зараз не знаємо, що ті події принесуть, ми мусимо бути до всього все-сторонньо готові. Нам треба в глибокому підпіллі, найкраще на Поліссі, заснувати свою базу, перевести повну реорганізацію всіх наших сил, змілітаризувати УНВ та інші співзвучні наші організації, скоординувати їх роботу і так разом з народом реагувати на розвиток подій.

Нарада схвалила цю думку. Вирішено приготувати докладний плян політично-мілітарної акції демократичних сил в Україні на випадок німецько-совєтської війни — партизанськими методами. Проект пляну був зложений і поданий для дальшого опрацювання та затвердження генералові В. Сальському, як Військовому Міністрові та Начальникові Генерального Штабу Української Народньої Республіки.

Генерал Сальський зі своїм чистим баритонним «чудово-чудово» справив на мене глибоке і незабутнє враження, як людина і як великий знавець воєнної справи.

Ми почали спільними силами доповнювати наш плян різними новими варіянтами та деталями з кожної ділянки. Для консультації ми таємно притягли багатьох визначних українських офіцерів, головним чином партизансько-повстанських командирів з Першої світової війни. Деякі з них навіть не знали, для чого, властиво, молоді люди радяться з ними на партизанські теми.

На превеликий жаль, нагла смерть генерала Сальського зимою 1939/1940 р. жахливо відбилася також на нашому пляні. Ми докінчували вже самі, без незабутнього генерала, як генштабіста, стратега, тактика, командира і далекозорого політика.

В питаннях партизанської тактики консультантами в нашому пляні були: полковник Войнаровський-Гальчевський, колишній повстанський отаман Поділля «Орел», полковники — Іван Трейко, Андрій Доллуд, Петро Дяченко, сотник Галюк-Малиновський та багато інших фахових знавців повстанської війни.

У травні 1940 року наш плян був готовий. Ми подали його на затвердження Президентові і Головному Отаманові Андрієві Лівицькому.

20-го червня 1940 р. відбулася наша остання нарада. Президент Лівицький заявив, що найпізніше через рік вибухне німецько-советська війна і він остаточно затвердив наш плян та видав мені воєнний наказ такого змісту:

1. Негайно нелегально пробратися в СССР.

2. Готувати УНВ та всі революційні сили до військових дій, базуючись на кадрах УНВ.

3. Заложити свою головну базу на Поліссі і на місці зформувати Штаб з наявних там кадрів.

4. Перевірити стан активного підпілля УНР в усій Україні.

5. Старатися відновити старі або заложити нові таємні точки революційних організацій по всіх областях.

6. З вибухом війни зразу поставити під зброю територіяльну партизанську армію та поліцію. Від дня вибуху війни підписувати всі документи, як Командуючий отаман українських повстанських військ.

7. Більші оперативні військові з'єднання тримати головним чином на Поліссі та в тих областях, де є змога безпечніше маневрувати.

8. Доки не буде політичних передумов для організації регулярної армії та своєї Суверенної Української Держави, не піднімати масового повстання, а бути тільки невгасаючим вогнищем збройної боротьби України.

9. Доки не буде своєчасних дальших наказів та директив Уряду, не визнавати жодних чужих окупантів України, а широко пропагувати ідею Суверенної Держави, маневруючи між всіма чужими силами на своїй території.

10. На випадок браку зв'язку з Урядом, триматися цих основних напрямних та діяти так, як диктуватиме місцева ситуація.

З куди-більшим розмахом ніж ми, готувалися до війни націоналісти, хоч якраз у цей час (літо 1940 р.) в ОУН стався розкол на дві групи: властива ОУН під проводом полковника Андрія Мельника і так звана революційна ОУН під проводом Степана Бандери. Обидві сторони тримали факт розколу в таємниці. Цей розкол мав дуже жахливі наслідки, як на чужині в 1940 році, так і пізніше на рідних землях. Дуже загадкову ролю в розколі з-за куліс відіграла зовсім чужа, не українська людина — Рішард Ярий. Він став по стороні нової групи Бандери проти полковника Мельника і надавав увесь тон розколові. Немає сумніву, що чужі агентури попрацювали у цій справі.

Внаслідок розколу в полковника Мельника залишився верховний та середній провідний елемент організаційних кадрів, а група Бандери заволоділа низовими клітинами організації. Таким чином, створилося дві окремі організації. Одній відібрано руки і ноги, а другій бракувало голови. Почалася дуже гостра боротьба за саму назву ОУН, за впливи та вишколені кадри. Так весною 1940 року появилися «мельниківці» та «бандерівці», тобто створилась ще одна політична партія, яка крім себе нікого більше не визнавала.

Полковник Мельник почав творити новий низовий апарат, а бандерівці намагалися всіма силами притягнути на свою сторону якнайбільше провідного елементу і коли їм у цьому не щастило, то вакантні місця обсаджували іншими, менш кваліфікованими кадрами. Почалася міжпартійна боротьба, яка, на жаль, триває і сьогодні.

Я про всі закулісні справи, пов'язані з розколом ОУН, знав від свого кацетного приятеля з «Берези», редактора Ів. Мітринґи. Він, як провідний член організації з революційним «лівим ухилом», був по стороні Бандери. Він дуже критикував політику обох груп. Намагався з групи Бандери зробити революційно-демократичну партію, але Бандера, Стецько та Лебедь всі його пропозиції відкидали. Він дуже гостро виступав проти німців, переконував мене, щоб заснувати нову революційно-демократичну партію — антипода обох ОУН та компартії. Пропонував спільно взятися за це діло. Ставив дуже переконливі прогнози на майбутнє. Ясно передбачав поразку Гітлера у цій війні. Надіявся виключно на революцію поневолених большевиками народів після знищення гітлеризму.

Я йому заявив, що при існуючих обставинах не вірю в можливість заснування такої партії та що я вже отримав наказ Уряду УНР повертатися в Україну з іншими завданнями. На цьому ми розпрощалися з умовою, що незабаром спіткаємось в Україні.

Ще в Варшаві, а потім у Кракові, мені доводилось дуже багато дискутувати з д-ром О. Назаруком та іншими українськими монархістами, як Сава Крилач, Сєдлецький, Трохименко, сотник Петенко, полковник Трейко, інж. Гудимчук та інші. Вони дуже захищали гетьманську ідею побудови держави. Особливо мене аж разила колосальна ерудиція д-ра Назарука. Чого ця «ходяча енциклопедія» не знала? Ще в Варшаві при редагуванні нашої стінгазети ми постійно сперечалися. Я дуже гостро критикував його публікації, особливо за необ'єктивні мемуари про визвольні змагання 1917-21 років, де він своїм негативним ставленням до наддніпрянців та до Петлюрівського руху явно пропагував вузько-територіяльний, галицький патріотизм. Я, як поліщук, так би мовити невтрально стояв за соборність всіх наших земель та духову солідарність всіх українців.

Всіх українців д-р Назарук називав «нездібним плем'ям» і, як доказ, виставляв нашу бездержавність.

— Коли б то те наше плем'я, пане-товаришу, було здібне, то воно мало б свою державу. А раз тієї держави нема, то це доказ, що ми ні до чого не здібні. Такими півжартами д-р Назарук виводив мене з рівноваги. Я не міг спокійно вести дискусію, але він за це на мене не гнівався, а своїми речевими аргументами, показував, як треба дискутувати. Ми з «ворогів» зробилися приятелями. Це була людина з невичерпною енергією та терпеливістю.

Лише у двох питаннях ми з д-ром Назаруком ніяк не могли погодитися. Він мене не переконав, що спасіння для України — монархія, а я не переконав його, що тим спасінням є республіка.

Я почав практично готуватися в дорогу. Спочатку хотів взяти з собою ще трьох людей: одну дівчину, як зв'язкову та двох козаків. Згодом, на підставі наспілих відомостей про чимраз сильнішу охорону большевицько-го кордону, я вирішив пробиратися сам з одною дівчиною. Дуже багато наших кур'єрів останнім часом не поверталися назад.

На кур'єрку зголосилася добровільно панна Валентина Кульчинська. Вона перед війною не була членом нашої організації і не належала також до ОУН. Як донька відомого республікансько-демократичного діяча, священика з Дерманя, на Волині, отця Євгена Кульчинського, панна Тіна була кожної хвилини готова на найбільшу жертву за ідею та програму УНР. Вона стала членом нашої організації весною 1940 р. Мені її порекомендував полковник І. Литвиненко, який був з родиною Кульчинських в дружніх відносинах. Вона вже виконувала дуже багато всяких завдань і погодилася бути зв'язковою між мною та полк. І. Литвиненком.

Мене, між іншим, дуже турбувала тоді доля двох наших зв'язкових, також дерманців: У-го та Шавронського, яких я вислав на Рівенщину ще зимою 1939 року. Про них досі не було жодних відомостей. Лише перед самим моїм відходом Шавронський повернувся і повідомив, що У-й «вскочив», а йому пощастило втекти з якогось транспорту, що їхав на Схід.

Всі зв'язкові, що останнім часом поверталися назад, одноголосне стверджували, що большевики масово концентрують війська вдовж кордону, гарячкове будують укріплення і майже в кожному районі — аеродроми та площі для приземлювання літаків.

Це був добрий знак взагалі, але не для переходу кордону. Вздовж кордону вирубується ліс і охорона творить щось на зразок шахматної дошки з трьох до 4-ох ліній, з масою «вовководів» (собак). Коли обійдеш одну лінію, то обов'язково наткнешся на другу або третю. А ще глибше по лісах стоять таборами в наметах військові одиниці. Кого зловлять — арештовують.

Я почав вивчати мапу та накреслювати собі дорогу, беручи під увагу дані про розташування большевицьких застав, ліній, патрулів та військових частин по той бік кордону. Накладаючи трохи дороги, я накреслив собі таку лісисто-багнисту трасу вздовж лінії Володава, Ковель-Сарни, що на мою думку, там не повинно бути не то, що большевиків, але взагалі живої людини. В половині липня мій виряд та все інше були готові. Вимарш призначено на останню декаду липня, якщо сприятиме погода. Чим скорше наближався час відходу, тим більше полковник Литвиненко хвилювався. Він ще кілька разів пробував делікатно питати, чи не можна все ж таки виручитися кимось іншим? Після того, як я йому сказав, що я не маю наміру змінювати свій плян, то він більше не натякав. Так наближався кінець липня — час мого відходу в Україну. В кінці липня ми поїхали з полк. Литвиненком ще раз до Варшави. Я попрощався з усіма своїми приятелями, а на другий день ми поїхали на могилу генерала В. Сальського. Я не мав духової сили залишити польську землю, не віддавши ще одного поклону своєму воєнному міністрові.

Спочивай, Батьку Генерале, в чужій землі, поки ми не перевеземо Тебе в наш Пантеон туди, де Ти не погодився парадувати перед «чорносотенним трьохцвєтом», а повів свої полки лише тоді, коли замість «трьохцвєта» замайорив синьожовтий прапор Суверенної України. Присягаю, що ми це зробимо. Востаннє, прощай! Це було також прощання з Варшавою.

Розділ третій ЧЕРЕЗ БУГ ТА БАГНА

Кордон поміж СССР та смугою впливів Гітлера в 1940 році не спав. До Німеччини безупинним потоком йшли ешелони совєтських достав. Обидва союзники пробували за всяку ціну заглянути через дірку для ключа, що діється в підозрілого партнера. Німці також починають концентрувати свої війська вздовж кордону. Хвиля втікачів з СССР на польську територію зовсім припинилася. Через кордон ходять тільки вишколені німецькі та совєтські розвідники та зв'язкові українських, білоруських та польських підпільних організацій.

Кожна ця група ходаків через кордон має свої точно окреслені завдання — одні хочуть вивідати, що діється в інших. Серед них панує стовідсоткове недовір'я і сувора конспірація.

У прикордонній смузі повстає ціла низка «фірм» і кожна з них намагається ошукати іншу. Німці та большевики хочуть використовувати українців, білорусів та поляків. Українці, білоруси та поляки пробують використати для своїх таємних цілей як одних, так і других.

Обережність, недовір'я та підозріння панували і серед чотирьох українських угруповань. Про координацію практичної дії цих 4-х українських напрямків покищо не могло бути й мови. Як у політичній, так і в військовій ділянці серед націоналістів та монархістів панувала абсолютна нетерпимість до інших угруповань. УНР та законного Уряду України ні націоналісти, ні монархісти далі не визнавали.

Я спеціяльно їздив кілька разів до Кракова, щоб пробувати дійти до якогось порозуміння, але були марні мої зусилля. Про демократію вони не хотіли й слухати. Полк. Роман Сушко тільки мені заявив, що не зважаючи на ідеологічні розбіжності між Урядом УНР та Проводом ОУН, їх організація радо вітає кожну думку про військову співпрацю всіх тих українських організацій, які боряться за вільну Україну. Він мені пообіцяв поробити заходи, щоб передати на Волинь директиву у справі нав'язання контакту і співпраці їх людей з нашими людьми. Докладніше про ці справи я договорився зі зв'язковим ОУН на Волинь, Олександром Куцом з Луцька. Ми обидва, як товариші по недолі з Картузької Берези, могли говорити менш офіційно, а більше по-товариськи, з повним довір'ям один до одного. Хоч Куц був твердим націоналістом, проте він умів шанувати погляди інших людей. Ставився позитивно до тієї чи іншої форми їх організації та все стояв за ділову координацію всіх революційних сил.

Бандерівці були готові говорити лише на базі підпорядкування всіх людей їх наказам, з обов'язком стати членом їх організації. Монархісти виявили бажання співпрацювати у військовій ділянці. Я домовився з полк. І. Трейком про майбутню співпрацю. Він з сотником Леженком, інж. Гудимчуком та іншими своїм приятелями також готувалися повернутись в Україну перед вибухом німецько-совєтської війни.

З цих розмов та заходів мені було більш-менш ясно, що у справі військової співпраці на випадок війни, республіканці можуть все ж таки розраховувати на майже всі політичні угруповання, за винятком нової групи Бандери. Які б не були політичні вимоги ОУН та яке б не було принципове ставлення монархістів до Уряду та програми УНР — коли Батьківщина покличе всіх українців устами Уряду УНР до зброї, вони напевно підуть.

Я глибоко вірив, що на всі ці події матиме великий вплив сам час, тобто воєнний час. Коли не буде місця на політичне пустомельство, — всі сили нації підуть на реальне діло визволення України.

З таким внутрішнім переконанням я готувався до повороту на рідну землю, щоб там робити приготування до практичної національно-визвольної боротьби.

Як я вже згадав, німецько-совєтський кордон в 1940 році не спав. Там кожної ночі була стрілянина і блискавки ракет та прожекторів. Доходило до того, що деякі українські та польські розвідувачі дуже часто форсували кордон не тихцем, а пробивалися сильно озброєними більшими групами, прочищуючи собі дорогу автоматами та гранатами. Особливо практикували це бандерівці. Ми цієї методи не застосовували, бо вона коштувала надто багато людських жертв.

До мене доходили точні відомості про те, що багато таких більших груп, які пробивалися на совєтську сторону завдяки необережності і навіть зраді попадали у ворожу засідку. Так пропадали наші сили і розконспіровувалися місцеві організації.

У своїй підготові я всі ці моменти брав під особливу увагу. Спочатку я конче хотів забрати з собою ручний варстат малої польової друкарні, на якій можна було б друкувати летючки. Мені пощастило купити такий варстат у Варшаві. Але потім, коли від моєї групи відпало ще дві особи, я цей плян відкинув, маючи надію, що подібні речі можна буде «купити» у тов. Сталіна. І я не помилився. Ми «купили» не ручну польову, а районову друкарню. І не одну, а більше.

Полагодивши всі свої приватні справи, я зробився у своєму помешканні в єпархіяльному будинку на св. Даниловій Горі в Холмі людиною не від світу цього. Тіна Кульчинська протягом кількох місяців також мешкала там. Ми нетерпеливо чекали на свій сигнал — дощ.

Нарешті прийшов довгоочікуваний дощ у ніч на 1-го серпня 1940 р. Ідеальна темрява, хоч око виколи. Непрохідними хащами в околицях Володави ми «форсуємо» Буг. Бусолі зорієнтовані за дня. Німці свій берег Буга загородили колючим дротом і не дуже пильнують. Мертва тиша. Ніщо і не шеберхне уздовж кордону…

— Бувайте здорові, дорогий полковнику!

— Щасти вам, Боже! Уважайте на все, що вам сказано.

— Так є. Будемо уважати.

Полк. І. Литвиненко підважує кілком дроти і ми пролазимо. Перетягаємо свої наплечники. Ще один, останній стиск долонь через дріт, ще якась додаткова осторога…

Обережно спускаємось вниз до води. Дощ періщить. Роздягаємось і пакуємо речі в клунки. Я «рибою» перепливаю три рази туди і назад, щоб перенести на другий бік наплечники та одяг. Тіна гола дриґотить на дощі під корчами. Буг мовчить. Дощ рівномірно хлюпоче об воду і лише час від часу невелика хвиля хлюпне об берег. Це — наш союзник.

Щасливо перепливаємо Буг. Вбирання. По чарці спирту, щоб не простудитись. Починаємо орієнтуватися на новому місці. Вслухуємось на всі боки в абсолютну темряву та мертву тишу. Тіну дивує, чого той полковник був такий схвильований. Тут ніде нікого нема. А якби й був, то чи зможе він знайти макове зерно в океані води, темряви і лісу? Я мовчу, притишуючи її шепіт.

В ліву руку «Безард», у праву «Фіс». Непроглядні хащі не промовлять ні слова. Хочеться тримати нерви та емоцію стисло під контролем, а вони під впливом чогось невідомого розпливаються ширше від океану цієї темряви.

Вслухуємось — все тихо: тигром вперед, потім вперед на животі черепахою. Тіна слідом за мною. Страху наче і нема, а серце, мов бубон, розпирає груди. Побоювання, що бубона може почути не лише ворог на стійці на заставі, але й на самому Кремлі. Кожна зламана стеблинка створює страшний тріск. Кожний обережний крок робить несподіваний шелест. Тихіше, як можна тихіше…

Стежина диких свиней та кіз різко в'ється то наліво то направо, то знову завертає назад. Фосфорна стрілка «Безарда» скаче вгору, обкручується, скаче і бунтується. Протестує проти фальшивого курсу, наче каже — не туди!

І так метр, другий, третій, десятий, сотий, двохсотий, а може й п'ятисотий. Хто ж його тут розбере та порахує? То наліво, то направо, то навколо непрохідних хащів. То повзком, то тигром, а все вперед.

— Стой!.. твою мать!

Відразу «Русью» пахне. Перше слово — «мать»… Я — наліво, а Тіна — направо, за умовою. Врозтіч…

Та-та-та-та-та-та! Бах, бах, бах!

Ракети, прожектори. Видно, як вдень. Крик, лайка, собача гавкотня. Тривога на всьому відтинку. Не один і не два, а щонайменше рій прикордонників та ціла зграя собак летить на нас. Де ті собаки були раніше? Чому вони не гавкали? Ось чому хвилювався наш полковник.

— Стой!.. твою мать!.. Стой!

— Та-та-та! Бах, бах, бах!

Гасаючи сліпо в темряві, я знечев'я ввалився в якусь канаву і застряг по шию в трясовині. Мені відібрало ноги, ніяк рухнутися, а над головою свищуть кулі. Блимають та гаснуть ракети та снопи прожекторів. Тіна, чую, пошелестіла хащами далі. Собаки та прикордонники — за нею…

Та-та-та! Стой! Бах, бах, бах!

Та-та-та! Бах, бах, бах!

Десь недалеко появилася автомашина. Гострі стріли великих прожекторів пронизують безмежний океан темряви. Прочісують усі хащі та зарослі. Наче колодою тиснуть мене щораз глибше в трясовину. Залопотіли копита енкаведистських вершників десь зовсім недалеко від мене.

Зникли чвалом, стежкою в темряві. Всі сили ворога через мою голову погналися за Тіною… Стрілянина, матюки, гавкотня вовкодавів та стріли прожекторів чимраз, то все далі і далі від мене. Виразно навертають назад до Буга. Крутяться на одному місці.

— Та-та-та-та!.. Бах, бах, бах!

Я лежу по самі вуха у воді, а в моєму горлі — пекло. Язик пересох від страшної спраги, серце вже не може битися бубоном — пече нестерпним жаром. Його силу надщербили ще в Березі. Я відіткнув баклажку. Потягнув спирту. Почав пробиратися далі на Схід. Вліз в якусь непрохідну трясовину. З трясовини вибрався в такі густі та колючі хащі, що до самого білого дня не міг з них вилізти. Хоч я родився та виріс на Поліссі, але такої колючої та густої рослинности ще не бачив ніколи. Я дуже стомився і мене почав морити невмолимий і наглий сон. Хоч впадь на землю і лежи. Я зміг лише вилізти з води в густий корч на купині. Заснув може кілька хвилин на пруттях корча. Зараз же переборов втому і пішов далі.

По полудні на заздалегідь визначеному місці збірки на випадок розтічі мій товариш виправи не з'явився. Я чекав ще другий і третій день — даремно. Я ще мав надію зустрітися на дальшому і певнішому пункті, де виключена всяка помилка топографічної орієнтації. Також даремно. Я ще не тратив надії на останній пункт аж в Ковлі. І туди Тіна не прийшла.

Тіна залишилася там, в надбужанських хащах, на висоті Володави, на правому боці Буга. Там Україна спорудить їй великий пам'ятник. Це була перша героїчна жертва нової бойової акції збройних сил Української Народньої Республіки після перерви активної збройної боротьби в 1925 році.

Валентина Кульчицька не була дівчиною. Це був геройський козак. Скромний, відважний, зрівноважений лицар-вояк України. Полум'яна патріотка, самовідданий борець за волю нашої батьківщини — України. Вічна їй слава! І слава та подяка України достойним батькам, які виховали таких дітей. Сестра Тіни — Ірена, загинула в 1941 році в большевицькій в'язниці. Найменший брат, Леонід, був активним повстанцем на Волині. Як довго наша земля видаватиме таких героїв, так довго жодна ворожа сила не зможе закувати її кайданами вічної неволі.

Борсаючись в хащах, я так порвав свій одяг, що зовсім відпала потреба перебиратися в оригінального совєтського «колхозника». Відійшовши від кордону з 10 кілометрів, я знайшов сухий острівець, пересушився на сонці, відпочив і взявся заспокоювати свій голод. Мій пакунок з сухарями та білизною був прив'язаний до малого наплечника. Я його відрізав під час погоні. В наплечнику було тільки сало, кілька баньок конденсованого молока та пара плиток шоколяду. Цей шоколяд з молоком були одинокою моєю поживою протягом п'яти днів, доки я не відійшов далі, де вже можна було дістати хліба — на хуторах, або від пастухів у лісі. Я мусів протягом кількох днів триматися при кордоні, чекаючи Тіни.

Хоч я й мав зовсім добрий совєтський пашпорт, з власного «паспортного стола», але до моменту ознайомлення з новими обставинами та звичаями, я пробував якийсь час триматися подалі від таких місцевостей, де можна було налізти на окупантів. Помалу пробирався далі на схід відлюдними стежками та лісами.

Від постійного маршу в мокроті та болоті навколо непрохідних озер та хащів, я дуже багато накладав дороги. По прямій лінії — це була дуже коротка віддаль, хоч на практиці вона здавалася мені походом на Сибір. Мені дуже повідпарювалися ноги, пооблазила шкіра, між пальцями поробилися білі рани. Довелося два дні відпочивати та підліковувати ноги в стозі сіна в лісі.

Протягом цілого тижня я ночував або в стіжках сіна, або в копах хлібів на полі. Добившись в околиці Ковля, я «зцивілізувався». Зв'язався з своїми людьми. Нагодували, обіпрали. Виспався на людській постелі. Отримав звіти та пояснення про нові «порядки» під совєтом. Поїхав далі зв'язковими возами від села до села в напрямку не Сарн, а Рівного та Клеваня. Там я мав надію довідатися про долю своєї дружини.

У Клевані я своєї дружини не застав. Після величавого похорону Геннадія Янкевича її большевики мало не арештували. Добрі люди таємно вивезли її на Полісся. Ні в Клевані, ні в Рівному не міг довідатися про місце її перебування. Але я однак почувався тут, як в себе вдома. Наше підземелля провадить свою роботу ще більш активним темпом. Війна розворушує досі гальмовану стихію, дарма, що сталися колосальні зміни. Україна їх не визнає, а живе своїм власним життям.

З Рівного я попрямував на Полісся. Не знаю чи доля судить мені ще колинебудь в моєму житті пережити таку радість повернення на рідну землю, як це було в серпні 1940 року. Моя, не зовсім вже молода, але не така то ще й стара душа, раділа, наче мала дитина. У хвилюючі моменти зустрічей, я кидався на людей, а люди на мене, наче на христосування. Я був готовий цілувати не тільки всіх дорогих мені людей, але й кожне наше поліське дерево, кожний камінь і кожну стежку, по якій я так багато бігав колись босими ногами.

— Вернувся!..

— Вернувся!.. — пішло наче етером по цілому Поліссі, без радіо, без телефону. Безконечні делегації. Безчисленні таємні збори по лісах та клунях. Всі питають одне: коли війна Гітлера з совєтом? Всім треба пояснити, що війна буде, але ще не та, якої чекаємо ми. Що Гітлер напевно прийде сюди, але не на те, чого чекаємо ми. З його приходу лише одна користь — це часткове надщерблення сил большевизму. Що тільки по знищенні і Гітлера, і совєта, прийде наш час. Що на цей час нам треба терпеливо чекати, але не зі зложеними руками, а організовано!

— Правильно бає старий! Так воно, хлопці, й має бути!

— Іменно, тільки так!

І знов надходить ніч. Знов чекає готова підвода з охороною. Переїжджаємо на нове місце — нецілих 5 кілометрів від районового міста. Там вишкільний гарнізон Червоної армії в польських казармах. Маса вояків та офіцерів. Сила енкаведистів, міліціонерів та сексотів. Райпартком нової аристократії з купою перших, других, третіх, їмже ність кінця, секретарів. Райвиконком, Райзагс, Райхарчпромкооперація, Райнарсуд, Райзаготхліб, Рай-заготскот, Райзаготптиця, Райугіль, Райторг, Райліспром, Райзаготшкур, Раймолоко — та совєтських «раїв» не перерахувати. І кожний такий, «рай» має більше урядовців-дармоїдів, ніж колишня губерніяльна царська управа в Житомирі. Натомість, в колишньому «раї» — волості — сидів один старшина з писарем та сторожем. Хто ж всю цю «райську» сарану бюрократичних дармоїдів буде годувати? Вони ж паразитують на народі, як воші на тифозній жертві.

Тому то й не диво, що саме тоді, коли всі ці «рай-дармоїди» з'їхалися кожний зі своїм ділом до будинку сільради, куди силою зігнали всю громаду, щоб диктувати, кому розпочати посівну кампанію, кому негайно здати хліб завжди голодній державі, кому м'ясо, яйця, птицю, шкіру — на горищі цієї самої сільради в цей час під охороною двох РКМ, десятка рушниць та обрізів, відбувалося засідання зовсім іншої влади. Цю владу можна по-правді назвати «Верховною» бо ця влада «звисока» і з призирством дивилася на ту, що під нею, в сільраді. Тим більше, що майже половина села знає про те «верховне засідання» та мобілізує для нього постачання, а на низу проходить агітація, наче б нічого не сталося.

Як же після всього цього можна мені не любити наших поліщуків? Що за відвага та посвята в цих людей! Що за громадська дисципліна та братня солідарність! Яка безмежна жертва в ім'я загально-національної справи! Хто і коли навчив усіх цих вчорашніх анальфабетів такої «політграмоти» та національної солідарности? Слава ж тобі, наше дороге, українське Полісся! Але це була лише одна сторона медалі, тоді як їх обов'язково мусить бути дві. Це ще був переходовий час від польської окупації до большевицької. Медові місяці під «сонцем» сталінської конституції. Совєтська влада ще не встигла встабілізуватись. Вона щойно захопила стратегічні пункти, звідки провадить тихі спостереження і готується до головної баталії проти решти української нації, що їй так легко попала в руки.

Я докладно про все це знав та інтуїтивно відчував, які жахливі пляни снуються проти українського народу по тих «раях» та «обах». Нема у світі такої криці, якої не зігнули б ковалі Че-Ка, коли вона попадає в їх досвідчені руки, як безборонна жертва. Західня Україна якраз і стала такою беззахисною жертвою катів НКВД. Ні свої сили, ні чужа допомога, ні міжнародні закони — не були в силі оборонити ізольовану націю в обіймах комуністичного тоталітаризму.

Ось чому підпільна ідилія, що я її застав тепер на Поліссі завдала мені більше душевного болю, ніж радости. Я зразу почав думати над тим, як цю святиню кришталевих почувань людської душі зберегти від брудних закривавлених лап катів НКВД. Треба було негайно суворо дотримуватись всіх правил обережности у нашій конспіративній роботі.

Розділ четвертий В УКРАЇНІ

Мої перші висновки, зроблені зразу після повернення на Полісся, на жаль, виявилися правильними. Не все там було в повному порядкові. Мій досить діловий і сквапний заступник з Управи УНВ був мобілізований до польського війська і від нього не було жодної вістки, його заступила інша людина з меншими організаційними здібностями. Так само з лав нашої організації вибуло багато інших передових людей на периферію. Дехто вже мучився в лапах кровожерного НКВД. Мали відбуватись кілька процесів над людьми з інших національних середовищ. Молоді хлопці в руках чекістів почали «сипати». З-посеред старших людей, до яких мені дано рекомендації у Варшаві та Холмі, майже нікого вже не було на старих місцях. Все пішло врозтіч, ховаючись від ворога. Пов'язатися з ними — вимагало більше часу. Всі ці події не злякали молодого козацтва, навпаки, члени УНВ готувалися до «війни з совєтом». Місця тих, що вскочили в лапи НКВД, автоматично заступалися новими людьми. Організація поважно розрослася своїм числом, але якісно — це був сирий, не вироблений і не вишколений елемент. Практична діяльність організації була незадовільна. Всі інші попередні директиви не були повністю виконані. Організація почала розводнюватися своєю занадто поспішною та широко-закроєною акцією, замість того, щоб передусім відновити сильний та добре законспірований головний осередок. Ідеологічний рівень членів був низький. Всю увагу скеровувалось, головним чином, на «війну». Замість ідеологічно-світоглядового вишколу кадрів, по всіх затишних гаях, клунях та тихих закамарках старе і мале — всі клацають замками рушниць, пістолів, розбирають та складають ручні гранати, чистять та пересушують амуніцію.

Ліквідація польської «лінії Мажіно» перед приходом большевиків на відтинках Сарни-Олевськ та Сарни-Рівне дала не тільки шини на колеса та сталеву бляху на сошники нашим дядькам, але й багато зброї, боєприпасів та всякої військової техніки. Все це добро аж до польських радіо-приймачів та всяких складних оптичних приладів включно, хоч і не давало жодних виглядів на практичне застосування їх в сільському господарстві, опинилося чомусь спочатку в селянській клуні, а потім в спеціяльно споруджених сховищах по лісах. І все це сховане так, що сам сатана не знайде. Мовляв, запас у бік не коле…

Я до віку не забуду з яким задоволенням та любов'ю один дуже статечний старший господар в одному районі, спеціяльно запрігши коні, просив мене поїхати з ним до його клуні, що знаходилась далеко в лісі. Він мені хотів щось показати. Я догадувався, що мова йде, мабуть, не про борону і не плуг. Одначе те, що я побачив, вкрай здивувало мене. Не доїжджаючи до клуні, дядько жартома кинув мені репліку через плече:

— Зараз ви побачите мою найулюбленішу «корову». Ми приїхали до невеликої клуньки під дібровою з двома засторонками, повними сіна та порожнім током. На току виднілися дрантиві дощечки, крізь які вилазила глина. Під тим током був ще один поміст, під яким був просторий льох, виложений дубовим частоколом, а в тому льосі — «шестидюймовка» з амуніційною скринькою та усіма іншими додатками.

Гарматі нічого не бракувало — з замком, вичищена на «глянс», змащена та ще й до того, як казав її господар — з «намордником», тобто з чохлом на кінці дула. Точно так, якби вона стояла в першому-ліпшому артилерійському полку.

— Максиме, Бог з вами, як довго будували ви цій «корові» хліва?

— Три тижні ганяв усю свою сім'ю. Вона (показує на «корову») була застрягла в піску і ляхи хотіли її знищити піроксиліновими шашками в 1939 році, але мої хлопці взяли їх на «мушку» із-за корчів. Довелося позичати ще аж три пари волів. Насилу за ніч витягнули. Приклали гречкою, закіль збудували оцей «хлів». Ну що ж, пане директоре, коли значиться… той? Правда, пригодиться? Я ж старий бомбардир-наводчик, промаху не дам! Як треба, то я його, значиться, «прямой наводкой». Москву візьмемо!

Він обняв рукою дуло гармати, наче циган гарного коня. Прилип сивою бородою до холодної сталі. Цей жест нашого селянина глибоко зворушив мене. Мені зробилось якось невимовне радісно і водночас боляче. Як це могло статися — думав я собі — щоб народ, зложений з таких Максимів, опинився та так тяжко карався в чужому ярмі?

Подумати лише — господар лишає всю свою роботу ранньої осени, мобілізує всю свою сім'ю, щоб таємно копати величезний льох під клунею. Ріже дуби, яких вистачило б на половину хати. Будує сховище не для золота і не на хліб, а на гармату.

Мене це аж підбадьорило. Нації наших Максимів таки не бути в чужому ярмі! Такі Максими — це нащадки Святослава Хороброго, Байди-Вишневецького, Богуна, Хмеля, Мазепи, Сірка та інших лицарів.

По інших клунях та лісових норах була та сама картина. Всюди були пороблені з дерева і навіть повимуровувані з каменя сухі склепи, де стояли та висіли міномети, кулемети, рушниці, обрізи та всяка інша зброя з боєприпасами. А над тими сховищами пишається поліський багатир — ліс.

«Совєт» протягом одного року «визволення» повністю вилікував від комунізму навіть малу решту тих наших людей, які бувало плакали, таємно слухаючи київські програми. Навіть найзапекліші мої противники, які ще в 1935 році, перебуваючи в Картузькій Березі, називали мене реакціонером, тепер, побачивши сталінський соціялізм на приктиці, стовідсоткове розчарувалися. Цього ніколи не зробила б жодна пропаганда чи переконування. Всі ці мої вчорашні вороги тепер, в 1940 році вже були командантами проектованих наших повстанських загонів і нетерпляче чекали наказу — бити злочинну компартію.

Одначе, це була щойно половина нашої, так би мовити, норми. Це був лише романтичний порив, що розбурхував стихію. Я собі ясно усвідомлював, що самої романтики та стихійного пориву не досить. Потрібне ще ідейно-політичне виховання, програмове наставлення та практичне оформлення тієї стихії. Все це можна осягнути тільки шляхом зміцнення та розширення дисциплінованої патріотичної організації. Ми відразу взялися впорядковувати нашу організацію. Насамперед я заборонив по цілій лінії оте клацання зброєю. Наказав негайно перевести чистку організації, залишаючи тільки найдовіреніших та найбільш вироблених людей. Зброю попереховувати в абсолютній тайні. Ми видали інструкцію у справі ідейно-політичного вишколу кадрів. З уваги на явну небезпеку викриття цілих клітин організації через органи НКВД, вся організація прийняла нову систему, з новими людьми, новими зв'язками, гаслами та псевдами. Я сам з «Ґонти» зробився «Байдою». Словом, створено зовсім новий осередок, як початкову базу для майбутнього штабу політично-свідомої армії. Хай цей авангард буде невеликий, але його треба виховати на рідних політичних ідеалах та сильних духових основах. Лише тоді цей авангард зможе виконати всі свої завдання та виправдати всі ті надії, що на нього покладає поневолена нація.

Впорядкувавши більш-менш всі справи, бодай в проекті на Поліссі, я, не гаючи часу, щоб не застала зима, у другій половині жовтня 1940 року виїхав на двохмісячну інспекцію вглиб України. Починаючи від Житомира, через Київ, Чернігів, Полтаву, Харків, Дніпропетровське, Одесу, Вінницю і назад — через Житомир-Сарни. Я об'їхав всі головніші осередки.

Картина, яку я там побачив, була більше, ніж жахлива. Вночі викликають Івана в НКВД і питають про його сусіда Степана: як він поживає, хто ходить до нього, до кого він ходить? Що він їсть? Як одягається? Хто його приятель, а хто ворог? А що він читає? Що він думає? Як він ставиться до влади? Кого любить, кого ненавидить? Чому нічого не говорить? Яке його ставлення до «бандита» Петлюри? Звідкіля в нього нові чоботи? З ким дружать його діти? А де він бере м'яса та молока? Цим питанням немає кінця.

На другу ніч кличуть туди ж Степана і те саме питають про його сусіда Івана. А на третю ніч або посеред білого дня кличуть Грицька чи Омелька. Коли ж вони відмовляються відповідати, їм загрожують смертю або Сибіром. Ті, що погоджуються відповідати і доносити на брата свого в майбутньому — одержують кличку і стають сексотами до кінця свого життя. Так діється на селах, на заводах, на університетах, в школах, армії і всюди, де «так вольно дишет человєк».

Серед кожного народу знаходяться й такі, що не хочуть їхати в Сибір — погоджуються, до якогось часу доносять на брата чи сусіда, поки і їх не викидають на смітник, як господиня видушену цитрину.

Отже, як бачимо, Київ й Україна, яку я побачив своїми очима, підтвердили мої тривожні висновки, зроблені на Поліссі. Не кожна людина має силу вмерти за свої ідеали чи за свою батьківщину. Навпаки, навіть найідейніша людина, потопаючи, хапається за будь-яку нагоду врятуватися, хоч і бачить, що рятує не життя, а повільну смерть у задушливій тюрмі народів. Це прекрасно вивчили психологи НКВД. Вони дуже добре знають, як зламати найсильніший характер людини. На цих струнах людської слабости вони майстерно грають своїми брудними лапами.

На цьому покищо й тримається вся сила СССР. Але в цьому лежить його неминуча загибель. Все населення, чи може 99 % його, від робітника до найвищого службовця чи вченого — масово палають ненавистю до безбожної, антилюдської комуністичної системи.

На відновлення наших централізованих організацій треба особливих заходів, багато часу, відповідних кадрів та капіталу. Таких засобів ми тоді не мали. Бракувало кадрів. Грошей пізніше нам не бракувало, бо ми навчилися «позичати» їх у тов. Сталіна так, як колись він «позичав» у батюшки-царя.

Хоч я завжди був вічним оптимістом і ніколи не тратив віри в перемогу нашої справи, ця подорож по всій Україні справила на мене дуже болюче враження. Яку жахливу руїну зробила ворожа окупація! Яку прірву викопали вороги між братами однокровної спільноти! Як поколов, понищив, поділив, подвоїв Маркс та його послідовники наш український народ! Брат боїться брата й обходить його десятою дорогою. За кусень гнилої совєтської ковбаси, чи звичайного хліба, окупант «купує» душі нашого народу, нацьковує один на одного. Де не допомагають залякування, там повною парою діє масовий терор… Та це ж може довести до повного геноциду українського племени!

Але мене радувало те, що в підземеллі нашої батьківщини клекоче велика потенціяльна революційна сила, яка скаже своє слово, як прийде слушний час.

Петлюрівський рух організаційно був майже спаралізований. Повривалися нитки зв'язку. Залишилося «мало таких пунктів, де можна було говорити з людьми за старим паролем урядового підпілля. Не всюди і не зразу щастило мені відновити зв'язки. Люди боялися нас, а ми боялися їх.

Поява представників Українського Уряду на терені викликала серед старої революційно-демократичної гвардії велику радість. Дала їм нові надії, влила свіжі сили, так потрібні у підпільній роботі. Почали частіше з'являтися «бородачі» на зв'язкові пункти. Відновлювалась звітність з терену. Розходились ділові директиви Уряду по низах.

Ми всюди передавали своїм старшим революційним колегам палкий привіт від наступника Петлюри п. Андрія Лівицького та всього Уряду УНР. Точно інформували їх про міжнародне становище та наші перспективи. Давали директиви для дальшої праці. Устійнювали техніку дальшого контактування з штабом на Поліссі, їхали далі.

Всі ці люди мали багатий досвід революційної роботи. Хоч вони розсіяні, все ж таки вони де і як лише могли, робили спільне діло — ставили активний чи пасивний спротив окупантові.

Розділ п'ятий ПЛЯНОМІРНА РЕОРГАНІЗАЦІЯ СИЛ

Повернувшись з інспекційної подорожі по всій Україні в кінці листопада 1940 року, я відразу приступив до переведення в життя всіх наших реорганізаційних заходів. Передусім, нам треба було скласти зовсім новий плян структури нашої організації. Точно устійнити — в яких областях організація має вести тільки політично-революційну роботу, а в яких — готуватися до воєнної акції на випадок війни. Які завдання входитимуть до компетенції військово-повстанських одиниць, а які до компетенції поліції чи пізніше цивільної адміністрації. Яка їх взаємодія, контроль та керівництво цілости і т.п.

Це була каторжна робота. Мушу тут сказати відкрито, що якраз тоді під совєтською окупацією на початку в штабі я був майже сам. Всі наші молоді кадри були чудові виконавці, але провідного командного та штабового мозку організації нам катастрофічно на місцях бракувало. Колишніх старшин, на яких я розраховував, переходячи кордон, на місці не було. Я домагався підкріплення від Уряду, але перетягти через кордон хоч і «Володавським шляхом» старших людей було майже неможливо. Яких 90 відсотків вишколених зв'язкових не могли пробитися через кордон. Що ж говорити про старших?

З таких причин мені було дуже тяжко впоратися з моїм завданням, особливо у військових справах. Я ж був цивільною особою, хоч і не цілком. Основи військової справи я знав і понад усе любив військову справу.

Я читав багато військової літератури, але цього не вистачало. Де взяти фахове знання майбутнього командира, начальника штабу, інтенданта, зброяра, адміністратора та вишколювача війська. Це широка многостороння ділянка, яку треба було оволодіти.

Від кого і як навчитися бойових операцій і тактики партизанської війни? Треба бути спершу добрим регулярним вояком і щойно тоді проходити додатковий вишкіл на доброго партизана. Від кого всім нам, молодшим романтикам, здобути всі ці скарби воєнного мистецтва?

На щастя, в «культурной странє» Сталіна чого-чого, але фахової літератури не бракує. Не бракує її і з військової ділянки. День і ніч почали ми «гризти граніт воєнної техніки». Ганнібал-Чінгіс-Хан-Суворов-Наполеон-Клявзевіц-Фош… Клявзевіц доказує, що війна — це продовження політики іншими засобами. Це нам відомо. Фош вчить, як вести регулярну війну. Нам ще далеко до того. На це в нас є генштаб. Як же ж партизани можуть воювати? В блискавичному наступові та в ще блискавічнішому відступові полягає вся суть партизанської війни. Зрештою, сам Суворов також не раз «ретірував».

Візьмемо інших — Хмельницький, Богун, Сірко, Омельянович-Павленко, Тютюнник, Троцький, Котовський, Чапаєв. Хмельницький — так. Це перші піонери партизанської війни. Від них дуже багато можна навчитись. Вони майже ніколи не приймали оборонного бою, а лише самі накидали його ворогові, або зникали. Це — партизанни-клясики. Одначе, між технікою їхньої війни і нашої доби — велика різниця. Методи — ті самі, але техніка дії — цілком інша.

Омельянович-Павленко і Тютюнник. Вони вкрили вічною славою зброю легендарної армії Української Народньої Республіки, але вони переходили від регулярної армії до партизанської. Вони мали кадри і базу. Нам треба робити все навпаки. З іррегулярної повстансько-партизанської армії розвиватися і поступово ставати регулярною армією. Вони розвивалися згори донизу, а нам треба розвиватись знизу догори.

Отже, хто? Троцький, Котовський чи Махно? Невловима бойова техніка отамана Махна та поступовий перехід від партизанки до регулярної державної акції Троцького і Котовського — це чудове сполучення для прикладу кожному, хто хоче добре партизанити, не лише для того, щоб партизанити, а й для того, щоб будувати державу.

Простудіювавши десятки разів об'єктивну оцінку бойової тактики отамана Махна, написану його ворогами, я вирішив прийняти її на майбутнє, як основний закон бойової тактики наших майбутніх повстанських військ. Зводиться вона до одного речення — з-під землі та під землю. Політичне кредо анархіста Махна, очевидно, не могло для нас служити жодним прикладом. Воно відкидалося.

На оперативній тактиці Махна ми почали самі перешколювати свої кадри по всіх районах. З Троцького і Котовського ми взяли собі приклад, як повинна еволюціонувати революційна армія від партизанки до регулярної армії, підпорядкованій певній державній концепції. Різниця була тільки та, що Троцький та Котовський будували комуністичну тюрму народів, а ми маємо будувати свою суверенну національну державу. Вони збудували мостовий причілок світової комуністичної змови на румовищах нашої держави, а ми її мусимо відбудувати на румовищах московсько-комуністичної імперії.

Цілу зиму з 1940 на 1941 рік в нас кипіла праця. Маючи за основу плян с.п. генерала В. Сальського, ми пристосовуємо до наших місцевих умов. Відшукуємо послідовно все нових людей. Формуємо новий керівний апарат нової армії без держави, яка має виконувати зовсім нові завдання свого Уряду в запіллі ворога в модерний час.

Взимку 1940/41 року наші лави понесли дуже болючу втрату. У Винниці на судовій показусі большевики з великою помпою засудили на «вищу міру покарання», тобто до розстрілу, колишнього повстанського отамана Гайсинського повіту в 1918-20 роках — полковника Волинця. Царство йому Небесне.

Це був військовий фахівець великого маштабу, організатор повстанських з'єднань і мобілізатор постачання для повстанських військ. Після закінчення першої світової війни він оселився в Рівному, на Волині.

В 1933 році мене познайомив з полк. Волинцем полк. І. Литвиненко. Ми йому запропонували вступити в нашу організацію. Він погодився, але з застереженням, що прийме на себе будь-які обов'язки тільки при умові, що буде робитися конкретна бойова робота. До підпільної роботи тепер не почуває себе досить здоровим, бо має надірвані нерви. Таким чином полк. Волинець був нашим симпатиком та дуже добрим моїм дорадником у багатьох справах. Він знав про всі пляни та дії нашої організації і був дуже поважним співавтором тих чи інших її плянів. Це була високоінтелігентна та далекозора людина, гнучкий тактик. Я дуже багато від нього навчився з галузі воєнно-політичної тактики (бачити те, чого не видко).

Як могло статися, що ця людина в 1939 році залишилася в Рівному — я не знаю. Я був більш ніж певний, що він втече до Польщі, але до липня 1940 року його там не було. Я думав, що він уже на місці пішов у підпілля. Щойно перед моїм відходом в Україну, мої зв'язкові повідомили мене, що полк. Волинець заарештований і вивезений невідомо куди. Може він спочатку не тікав, бо не хотів кидати нову хату, а потім не мав змоги забрати з собою родину, коли нагла потреба диктувала втікати. Надмірна прив'язаність до родинного огнища та сякого-такого майна погубила чимало інших людей, які навіть думали, що теперішні большевики — не ті, що були в 1918 році!? (Людська наївність — безмежний океан). Добра наука для теперішніх українців у країнах вільного світу, яких так збаламутила совєтська захалявщина та культобман.

Вся большевицька преса в СССР мала ще одну нагоду для оплюгавлення «бандита» Петлюри та всіх інших «петлюрівських собак». Процес був показовий за всіма правилами беззаконного «правосуддя» ката Вишинського. На процесі була маса кореспондентів та журналістів. Всі вони аж запінювалися з приводу того, що цей старий «бандит», ще й тепер перед світлим трибуналом трудящих веде себе так само, як 25 років тому в Гайсині. Коли полк. Волинця запитали большевицькі кати чи винен він в тому, в чому його обвинувачують, він спокійно відповів — ні.

— Як то — ні? Ти не чуєш, що народ говорить?

— Хіба це народ, це ж…

Забула совєтська преса написати — де ж поділися ті амнестії, якими совєтські брехуни пробували затягати українців з-за кордону до свого пекла. Отаман Волинець не просив помилування. Навпаки, він виступив з гострим обвинуваченням проти тих, хто обвинувачував його.

— Я знаю, що я вмру сьогодні, але пам'ятайте також, що всі ви, починаючи від Сталіна, обов'язково виздихаєте завтра! Таке було останнє слово Гайсинського отамана полк. Волинця. Гідно жив і боровся за волю України. Гідно, як незаплямлений лицар помер. Вічна йому пам'ять і слава!

Розділ шостий ПЕРША СХЕМА УПА

Ми опрацювали більш-менш докладну схему нашої нової військово-революційної організації за територіяльним принципом совєтської адміністрації країни. Вона приблизно була така:

1. Головна Команда.

2. Дві, чи найбільше чотири області, становлять Окружну Січ з територільною назвою. Напр., «Поліська Січ», «Волинська Січ», «Полтавська Січ».

3. Область — Обласна Бригада — за назвою области.

4. Район — Районовий Полк — за назвою даного району.

5. З двох до п'яти сіл складався Курінь (батальйон) за назвою району з черговим числом.

6. Село — Сільська Сотня за назвою села.

7. Неповна сотня — Відділ — за назвою населеного пункту, або якою іншою окремою назвою.

На випадок всенароднього зриву Окружні Січі мали б бути злучені в Групи з двох, трьох або чотирьох Округ. В основному було запляновано 5 груп:

— 1. Група Північ

— 2. Група Схід

— 3. Група Південь

— 4. Група Захід

— 5. Група Центральна

8. Наша організація мала у своїй структурі два сектори: Політичний і Військовий.

Завдання Політичного сектора — тримати на місцях підпільну мережу таємної територіяльної організації для зв'язків, транспорту, політвишколу, пропаганди й організації постачання для військових частин на місцях.

Завдання Військового сектора: фаховий вишкіл та готування військових частин і ведення бойових операцій.

9. Кожне більше місто творить свої окремі сотні та курені, підлягаючи наказам даної районової чи обласної команди.

10. Поліція твориться окремо, підлягаючи наказам Головної Команди та територіяльних команд війська.

11. Цивільна адміністрація, коли на це будуть передумови, організовується з місцевих фахових людей за директивою і під контролем Політичного сектора війська.

Назва нової організації: УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ.

Кожна Окружна Січ має на своєму штампі територіяльну і загальну назву.

Згідно з наказом Уряду УНР, запроєктовується бойова одиниця майбутнього війська під назвою: Поліська Січ Української Повстанської Армії.

Всі наші Січі УПА на місцях мають організуватись за такою самою схемою з своїм місцевим командуванням, але покищо тільки в проекті і в абсолютному підпіллі. Доки не буде від Уряду УНР наказу ставити ту чи іншу Січ під зброю, ніхто ніде не може робити жодних збройних виступів. Практично це означало, що в запіллі має діяти лише мережа Політичного Сектора, мобілізуючи кадри та підготовляючи головним чином командний склад для майбутніх команд УПА.

Назву організація змінює по всіх округах автоматично з днем вибуху німецько-совєтської війни. Відтоді не існує більше Українське Національне Відродження, а тільки Українська Повстанська Армія.

Так в більш-менш грубих зарисах виглядав наш плян. Я сьогодні точних деталей без архіву не можу відтворити. Я тільки передаю дух та головні риси того пляну.

Ясно, що не всякий плян точно впроваджується в життя навіть в нормальних умовах. А що говорити про умови 1940–1944 років? Наш плян був кілька разів доповнений та змінений. Сама назва організації була пізніше змінена.

Ми не знали, яку політику поведуть німці в Україні, від якої залежатиме наша тактика. Ясним було, що під час модерної блискавичної війни, Україна буде переходити з рук до рук то одного, то другого окупанта. Політичної чи військової порожнечі, подібної до тієї, яка була в 1917 році над Україною напевно не буде. Я був у цьому певний і докладав всіх сил це переконання ширити серед своїх колеґ та серед народу.

Звідси й випливала проектована на майбутнє наша тактика: бити постійно того, хто постійно б'є нас. Допомагати тому, хто воює проти того, що б'є нас, навіть і тоді, коли він — наш явний ворог. Маневрувати так, щоб обом окупантам нанести якнайбільше втрат.

Ми знали, що коли Німеччина нападе на СССР, то СССР автоматично стане на стороні союзників аж до закінчення війни. Це значить, що за допомогою Великобританії та ЗСА — СССР буде на стороні переможців. А це в свою чергу означає, що Україна залишиться далі в так званому Союзі аж поки не назріє конфлікт між комунізмом СССР та демократією заходу, якщо назріє взагалі.

З таких міркувань, ми навіть і не пробували реалізувати плян всенароднього повстання в усій Україні, а зразу готувалися до того, щоб бути НЕВГАСАЮЧИМ НЕВЛОВИМИМ ВОГНИЩЕМ РЕВОЛЮЦІЙНО-ЗБРОЙНОЇ БОРОТЬБИ УКРАЇНИ.

Зрештою, коли б ми цей гігантський плян загального зриву й хотіли провести, то на це в нас не було фізичних сил, навіть ті сили, що ми мали, були розпорошені. Слава Богу, що не було потреби на таке діло.

Крім того, була ще одна слаба сторона нашої схеми організації повстанського війська. Хоч нам був виразний наказ ставити під зброю тільки одну Поліську Січ, то все ж таки наш плян був розрахований на суто територіяльне військо цілої України. Пізніше на практиці показалося, що такий плян можна здійснювати при умові загального зриву з можливістю тримати в своїх руках якусь територію. При «льотних» операціях без бази твердого запілля, військові відділи, знаходячись під землею окупованої ворогом території, не можуть бути прив'язані до жодної місцевости, а мусять бути в постійному маневрі, незалежно від того, чи є бої, чи нема. Партизанське військо в безперервному поході — це справжнє військо, а на кожному постої — це справжня банда.

Сама життєва практика внесла ще дуже багато тих чи інших поправок, але в основному плян був таки частково виконаний і дав позитивні наслідки.

Так помалу, починаючи з одного «фіса», з яким я переплив Буг, народжувалася та виростала наша славна дитина — УПА. Потім до того «фіса» долучились польські «мавзери», «максіми», «РКЕ» та «Корови». А з вибухом німецько-совєтської війни прийшли ще й «дехтярови», «максіми», «токарі» та навіть «Т-34» та сам «К.В». Дарма, що з них користи було мало — брак пального, запасних частин, ремонтних майстерень і т.д. Це надто голосна зброя. Танки для партизанів без запілля і бази — це лише купа заліза.

Наш рух міг внести свою долю у справу революційно-визвольної війни України під час Другої світової війни лише тому, що була велика ідея і конкретний плян для дії. Були, хоч і невеликі числом, але сильні духом люди, які палали патріотичною ідеєю і були готові на найвищу жертву для добра цілої нації. Всі події на Поліссі були наслідком тяжкої праці ще до початку війни. Протягом двох десятків літ готувався ґрунт, щоб тепер можна було сіяти на ньому таке досі невідоме зерно, як добровольча національна армія. Це були жнива для Петлюрівського руху та всіх інших самостійницьких організацій, які настирливо і безперебійно готувалися до цих жнив, особливо націоналістичний рух після 30-х років.

Революційні ідеали Української Народньої Республіки, що їх винесли з собою та сіяли по цілому світі гнані ворогом з центральних земель України палкі патріоти, знайшли пригожий грунт в поліських багнах та лісах. На голих скелях і в трясовині ці ідеали виросли в національно-державний чин у формі Української Повстанської Армії. Ось де треба шукати генези УПА об'єктивному історикові нашої бурхливої доби. В національному ренесансі цілої Поліської Округи, починаючи від ідейно-політичних основ, а не від того, щоб «здобувати» Полісся для своєї партії тоді, коли воно було вже здобуте німецькою зброєю для партії Гітлера. Командно-провідний склад УПА дали колишні вояки армії УНР, а людський матеріял — Поліська Округа та Волинь.

Політичні партії та інші організації, що потрапили дивитися вперед не через одну призму своєї вузько-партійної групи, а так, як цього вимагає державна рація відповідального часу — знайшли своє місце в лавах тієї армії, хоч політичне й не зовсім погоджувалися з концепцією та політикою державного центру УНР.

З уваги на те, що на практиці всі інші запроектовані Січі УПА не проявляли своєї діяльности крім Поліської Січі, то й уся повстанська акція спочатку коротко називалася «Поліська Січ».

Розділ сьомий НІМЕЦЬКО-СОВЄТСЬКА ВІЙНА

22 червня 1941 року совєтське радіо та преса повідомили рабів СССР, що Гітлер віроломно зламав союз Берлін-Москва та видав наказ своїм військам силою вдарити по збройних силах СССР. Рівночасно повідомлялося, що деяким бандам німецько-фашистських агресорів, через «незмобілізованість» Червоної армії, вже пощастило вдертися в межі СССР.

Одначе, «вони — сказав Сталін — знайдуть свою могилу на нашій священній землі». Таким чином, вчорашнє бундючне гасло — «розбити ворога на його території» — вже з першого дня війни гнучка діялектика Кремля заступила новим гаслом: «хоч морда в крові, а все ж таки наша бере».

Від Прибалтики до Чорного моря відбувається нечуване в історії людства видовище. П'ятимільйонова «незмобілізована» совєтська армія дає нечувану досі в історії воєн цілого світу нагоду ворогові знайти могилу на її «священній землі».

Такого чуда, як світ світом, а війни війнами, ще ніде ніколи не було. Цілі дивізії, корпуси, армії, цілі фронти йдуть вперед з піднесеними догори руками.

Появляється нова анекдота про нову зброю Сталіна — «руки вверх».

Лише частині мерзенних недобитків маршалізованих та генералізованих фронтових чекістів та комісарів, що їх не здолав перестріляти совєтський вояк, щастить на автах та награбованих конях день і ніч тікати лісами та багнами на схід. За ним суне хмара місцевих енкаведистів, міліціонерів, секретарів та голів усіх «райкомів», «обкомів», що досі наче мошка та п'явки, точили живу кров з нашого народу. Сунуть вони перелякані на смерть з їх родинами та бебехами.

Їх невпинно переслідують німецькі пробоєві частини есесів та Вермахту, з позакачуваними по лікті рукавами вовняних зелено-сірих одностроїв.

Одні на чолі носять труп'ячу голову — символ смерти, в других на череві виблискує «Ґот міт унс»[7] — з нами Бог. Перед ними їде танк, на якому високо стирчить кований золотом держак з червоною плахтою, на якій у білому крузі майорить спотворений та поламаний хрест — «гакенкройц» — свастика. Це мав би бути символ войовничости та непереможности гітлерівської Німеччини. Вояки один в одного — дуби — високі, стрункі, червонолиці з чистовиголеними обличчями та білявими чупринами. Вони заковані в залізо і сталь, а над їх головами вічно грає тьма гігантських сірих птиць, які постійно плюють на ворога градом заліза та вогню.

Перед ними швендяє обстрижена під машинку, щоб не було де ховатись вошам, напівкосоока голова, з чорною, запиленою, тижнями не митою бородою — хоч щойно другий день війни. Понура постать, виснажене голодом та солоною рибою обличчя. У царській, заялозеній, розхрістаній «гімнастьорці», в брезентових чоботях. Попруга через одно плече, а через друге — гордість совєтської збройної техніки — автоматична «вінтовка» Сімонова. Відома вона тим, що вона що 5–6 набоїв спиняється, а щоб її направити, то досвідченому офіцерові треба півдня, щоб її розібрати і назад скласти. Ззаду бовтається, вдаряючи ручкою по стегнах лопатка і протигаз. Замість військового наплечника — кропив'яний мішок, до якого прив'язана, взята чи не з миколаївських запасів «фуфайка». Там же прив'язаний погнутий та поржавілий «котелок» — ветеран ще Кримської війни…

Ця нещасна постать аж припадає до землі, тримаючи на горбі, не держак, а корабельну щоглу з величезною довгою червоною шматою з жовтою зіркою, на якій видніється серп перехрещений молотом — як і в німців спотворений хрест. Це символ панування цього молота над серпом і над усім іншим на п'ятьох континентах земної кулі.

Половина України, ціла Білорусь, ціла Литва та Латвія одним «махом» опиняються в руках Гітлера. Коли так піде далі, то за два тижні буде «большевизмус капут» (кінець большевизмові). Всезнаючий Гітлер забув, що «большевизм» має багато генералів — генерал — мороз, генерал — болото, генерал — простір і генерал — воша. Видатні німецькі генерали, як Бравхіч та інші звертали увагу Гітлера на всі ці факти, домагалися перепочинку для армії на лінії Дніпра для перегрупування сил, наладнання транспорту, поповнення постачання армії, закріплення запілля. А найголовніше — негайно проголосити таку політичну концепцію для окупованих німцями країн, яка наочно переконувала б всі народи Східньої Европи та Середньої Азії, що німецька зброя та німецька політика несуть не уярмлення, а справжню свободу.

Всі ці пропозиції німецької армії Гітлер відкидає, як зрадницькі. Бравхіч та багато його однодумців мандрують до концентрака. Всі збройні сили «очолює» сам Гітлер. Дає наказ — «вперед!»

У нацистського виродка запаморочення від успіхів. Наступаючи на п'яти втікаючого «молота», «гакенкройц» не має часу дати раду 5 мільйонам полонених Червоної армії, які забезпечили йому таку блискучу перемогу. У ньому діють інстинкти дикого варвара з новим ощадним калькулятором: пощо годувати стільки полонених? Чи де ліпше їх ліквідувати? Він заганяє 5 мільйонів людей за дроти та відразу морить їх під голим небом голодом, холодом, сльотою, спрагою та страшними муками аж до самої смерти…

Та не всі червоноармійці вмирають за дротами. Побачивши, що несе червона шмата з «гакенкройцом», вони тисячами сунуть на дроти, їх заливає олив'яний дощ з вартових веж. По сотнях і тисячах трупів своїх товаришів щасливі одиниці, десятки й сотні вириваються з обіймів смерти «гакенкройца». Біжать наосліп знову до «молота». Оповідають новим мобілізованим, що чекає їх в полоні. Комісари формують з них нові штрафні батальйони і кидають напіводягнених і напівозброєних на фронт, щоб вони «окупили кров'ю свою зраду родіни».

Німецькі війська блискавично взяли Крим, Київ, Смоленськ, всю Прибалтику. Беруть Миколаїв, Полтаву, Харків, Курськ, Бородіно, Великі Луки, В'язьму, Тулу, Калінін, відтинають Ленінград, підходять до Москви, напирають на Сталінград.

Сталін з комунобратією тікає з Москви далі на схід. Гітлер на ввесь світ трубить про перемогу. Світ задерев'янів від такої несподіванки.

Притиснений Гітлером до муру, Сталін бачить, що справа погана. Насамперед він укладає новий «НЕП» з Богом та російським націоналізмом. Ліквідує свій союз безвірників разом з його провідником Ярославським. Витягає з антирелігійного музею «дурман для народу». Дає новоспеченим батюшкам купони на хрести, чаші, ряси та ризи поза чергою, по твердих цінах, як новій клясі трудящих. Висвячує нового патріярха, бо брутально ним замордованих воскресити не в силі. Появляються нові єпископи «православної Русі». Оголошує війну чисто російською, вітчизняною. Наказує всьому народові молитися за перемогу.

У закордонній політиці компартія робить також крутий обманний поворот. Розпускає Комінтерн. Просить води, хліба, одягу, заліза, зброї, амуніції та вічної союзної дружби від нібито запеклих ворогів — буржуазно-капіталістичних шакалів світового капіталу.

Де ж поділась вся та передова техніка, якою совєтська пропаганда доганяла і переганяла Америку? Де та могутня зброя, на яку комуністи протягом 20 років вимотували живі кишки з 170 мільйонів рабів? Де та соціялістична гідність і большевицька гордість? Коли лінія партії була правдива? Чи тоді, коли священиків та вірних десятками чи сотнями тисяч гнали на Сибір, а хрести, церкви та іконостаси наші топтали ногами, розвалювали і нищили, чи тепер, коли знову дозволили молитися?

Так чи інакше світова демократія з відкритими руками приймає нового «союзника». Водою та повітрям сунуть з заходу масові поставки зброї, харчів, одягу, техніки, взуття, літаки, включно з атомними матеріялами. Сталін мобілізує нові резерви. Будує новий фронт. Затримує ворога. Переходить в протинаступ.

Демократи цим разом роблять те саме, що робив Сталін з Гітлером в 1939-40 роках. Чи не краще було б залишити цих обох «приятелів» поки вони знесиляться в боротьбі і тоді дати народам Европи зажити вільним демократичним життям без обох соціялізмів — сталінського і гітлерівського? Видно, що демократи не почувають себе співвідповідальними перед Богом та історією за оті всі злочини, що їх робили Гітлер та Сталін. Чим Сталін ліпший від Гітлера, що захід взявся йому так допомагати — тим, що винищив більше мільйонів людей, ніж Гітлер? А чим віддячиться він — світовою революцією?

Чому ж світова демократія допомагала і далі допомагає найбільшим тиранам світу — кремлівським комуністам? Відповідь на це питання приведе нас до аналізи світової комуністичної змови, що виходить за рамки цієї книги.

Розділ восьмий УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА В 1941 РОЦІ

З вибухом німецько-совєтської війни в 1941 році в Україні було досить помітне пожвавлення всіх тих підпільних рухів, що до цього часу діяли в абсолютному секреті. Однак, маючи такий сумний чвертьвіковий досвід, революційне підпілля Центральної та Східньої України далі діяло з великою обережністю, чого не можна сказати про Західню Україну, особливо Галичину. На цих наших землях політичне життя відразу почало прибирати відкриті форми.

Повний розгром Червоної армії та блискавичне захоплення всієї України німецькими військами й досить ліберальна окупаційна ситуація під тимчасовою військовою адміністрацією спочатку давали народнім масам України навіть деякі вигляди та надії на те, що німці остаточно не такі то вже «людоїди», як їх називає большевицька пропаганда. Робилися припущення, що з німцями все ж таки повинно бути краще, ніж з безбожним комунізмом. Як би воно не було, все ж таки німці — це європейська культурна нація, добрі господарі, не комуністи, не безбожники.

Але це були лише довоєнні припущення та перші враження, що їх робила на людей прекрасна німецька армія. Коротко кажучи, це були ті враження, які випливали з одчаю народніх мас та їх фаталістичної долі: «хай буде навіть сам чорт, аби лише не большевик» або «хоч і гірший, якби інший». Народ сподівався, що німці заведуть хоч якийнебудь правопорядок замість того дикого свавілля, яке панувало за большевиків. Так потішав себе народ перспективою кращого життя під новим «цивілізованим» окупантом.

Але ці припущення, що переважали серед народу України, дуже скоро розвіялися. Вже наступні тижні та місяці німецької окупації, коли німецька цивільна адміністрація Еріха Коха перебрала від армії управління окупованими землями України, показали марність таких припущень та сподівань. З цього моменту Україна відразу займає до нового «визволителя» таке саме негативне становище, як і до попереднього червоного окупанта. Перемагає твереза концепція: «перечекати цю фазу війни на поверхні пасивно, а в підпіллі вести свою активну роботу».

Такою була політична лінія, що її хоч окремо, але однодушно, провадили майже всі українські політичні угруповання, різні організації та окремі громадяни України. Всі припускали, що Німеччина оголосить якусь політичну концепцію для Східньої Европи (крім тієї, що витікала з «Майн Кампф») і щойно на підставі тієї концепції буде видно, яке становище до нового окупанта може зайняти українська офіційна і неофіційна політика. З уваги на те, що Німеччина жодної політичної концепції для сходу Европи не проголосила, а відразу почала за тенденцією «Дранґ нах Остен» (Натиск на Схід) вводити країну за країною в свою «нову Европу» — становище української національної політики до нового окупанта не змінилося.

Таку політичну лінію заступав Уряд Української Народньої Республіки з його масовим підпіллям, Організація Українських Націоналістів під проводом полк. Мельника, Союз Монархістів та інші українські національні організації.

З цього солідарного всенаціонального революційно-визвольного фронту випадала тільки одна так звана революційна Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери. Не чекаючи на те, що скажуть інші українські політичні чинники та німецький уряд, група Бандери 30 червня 1941 року сама одна проголошує через львівську радіостанцію наступний політичний акт:

Рівночасно з проголошенням акту 30.6.41 р. ця група опублікувала та пустила в масовий кольпортаж копію іншого, дуже важливого документу під назвою «Акт консолідації українських політичних сил». На жаль, я не маю під рукою цього документу. Зміст його зводиться до того, що всі українські політичні угруповання консолідуються, щоб таким чином створити один всенаціональний політичний провід Соборної України. Під документом було видруковано багато підписів визначних українських громадян, головним чином з Галичини. Чи цей документ та його підписи були дійсні, чи фальшиві — я не знаю, але сам документ був достосований до загальних подій з великою майстерністю.

Ці два документи робили велике враження на народні маси та внесли дуже серйозне замішання в ту політичну лінію всієї України, про яку була мова вище. Акт консолідації вказував на те, що наче б то серед всіх українських угруповань, хоч і не подано їх назв, нарешті припинилася зненавиджена народом партійна ворожнеча та створився якийсь один провідний політичний центр. Отже, все те, що говорять інші — брехня.

Насправді ж акт проголошення нової держави за плечима німецької армії та ще й з участю німецьких офіцерів та інших високих урядовців з привітальними телеграмами: Стецько-Бандера-Гітлер і т.п. вказували на те, що той новий політичний провід, як майбутній уряд України під німецьким протекторатом, договорився у цій так важливій справі з німецьким урядом та має завдання репрезентувати Україну перед німецьким урядом.

Народ ясно розумів, що якась нова форма адміністрації української території під німецькою окупацією мусить бути, що цю адміністрацію німці можуть передати тільки таким людям, яких вони добре знають і мають до них довір'я. Народ вважав, що серед українців, мусять знайтися такі люди, що будуть вести свою націю під німецькою окупацією. Якщо такою людиною сьогодні має бути навіть нікому невідомий, особливо на східніх землях, п. Степан Бандера, то на це під чужою окупацією немає ради. Всяка виборність у воєнний час під такою тоталітарною окупацією, як гітлерівська, відпадає. Вся відповідальність спадає тоді на тих людей, що беруться таке діло вести. Українському народові були відомі подібні приклади, де навіть найвищі національні авторитети жертвували своєю особистою гідністю, щоб не лишати своєї нації на волю долі в тяжку національну годину, а вести іншою дорогою до тієї самої мети. Під час другої світової війни таким прикладом був герой Франції маршал Петен.

Коли ж замість німецького протекторату на фронті, за фронтом, через радіо, газети та журнали шириться вістка про створення Української Держави, тоді тим більше така політична акція не може не мати хвилюючого впливу на маси народу. Бо це ж доказ, що німці — не «людоїди», а культурна і справедлива нація, яка несе на схід Европи свободу поневоленим націям.

Наскільки ці два акти та їх початкові наслідки були переконливі, свідчить той факт, що «державу» п. Бандери в перших днях благословить архипастирськими посланнями навіть така політично-письменна людина, як Князь Української Греко-Католицької Церкви Митрополит Граф Андрій Шептицький.

При цьому треба підкреслити, що якраз найбільшою жертвою ошуканства актом «консолідації» зроблено Митрополита Шептицького. Він благословив «державу» п. Бандери тільки тому, що його явно ошукав довірочний його ж підвладний духовник о. д-р Гриньох та сам «прем'єр-міністер» Ярослав Стецько. Вони о 4 год. ранку 30.6.41 р. з'явилися в Митрополита Шептицького, як спеціяльна делегація від С. Бандери, де заявили, що вони діють на підставі консолідаційної угоди з усіма політичними партіями та що їм «Український Національний Комітет» доручив проголосити створення української незалежної держави. Того ж самого дня до Митрополита Шептицького з'явилась делегація німецьких офіцерів в особах Ганса Коха та Зондерфюрера[8] Кайта, які заявили Митрополитові, що місцева команда німецької армії не має жодних застережень проти проголошення акту створення української незалежної держави. Ці ж самі старшини та багато інших були присутні на зборах, де була проголошена державність та «декрет» Степана Бандери, який призначував Ярослава Стецька головою «уряду» цієї держави.

За кілька днів Митрополит Шептицький довідався про дійсний стан речей та про політичну диверсію групи Бандери і змінив своє ставлення до державної фікції цієї групи. Незабаром все українське громадянство довідалось, що це не була серйозна акція, узгіднена з іншими українськими політичними чинниками та німецьким урядом. Вже 2 липня 1941 року німці відібрали від «уряду» Стецька львівську радіостанцію, а 13 липня німці розігнали ввесь уряд, а «прем'єра» арештували. При цьому було заарештовано чимало інших розконспірованих людей.

В Україні створилося невиразне становище — одні вважали, що треба ще почекати, а інші казали організовувати цивільну адміністрацію та всякі інші установи. Крайовий провідник групи Бандери — Іван Климів Легенда — автоматично стає «міністром» політичної координації та «головнокомандуючим збройних сил». Цей «міністер» видає за підписом — «Лейтенант Легенда» цілий ряд наказів по військовій лінії, повідомляє про створення своєї головної квартири з окремими центрами авіяції та танкових військ. Лейтенант Легенда наказує під загрозою кари смерти всім окремо повсталим з'єднанням в усій Україні підпорядкуватися директивам та наказам його головної квартири.

В одному з таких наказів (ч. 4) «міністер» Климів-Легенда, призначивши та впорядкувавши всі роди «збройних сил», на закінчення пише дослівно таке:

Думаю, що коментарів до цього «наказу» не треба. Цей наказ свідчить сам про себе та про його авторів.

Які ж позитивні та негативні моменти «державного» акту Бандери?

1. Акт 30.6.41 року офіційно пригадав широкому світові, що в Україні нуртує воля до своєї суверенної державности.

2. Акт намагався ту волю скерувати в належно організоване русло.

3. Акт являється історично-доказовим документом, навіки засвідчуючим, що Україна в 1941 році офіційно змагалася за свою суверенну державу.

Так, принаймні, пояснюють цей акт його автори. А тепер пригляньмося до його інших моментів:

1. Акт не був волевиявленням всього українського народу через репрезентативно-парляментарні органи. Він був наспіх проголошений кількома випадковими людьми. З таких причин це не є жоден акт національно-державної політики, а самозванча диверсія і явна отаманія.

2. Проголошувачі цього акту автоматично анулювали Четвертий Універсал Української Центральної Ради від 22.1.1918 року, яким була проголошена та затверджена суверенна Українська Народня Республіка.

3. Навіть зі становища авторів цей акт не може мати ані політично-дипломатичної, ані революційної законности, бо був проголошений за плечима чужої армії без згоди політичної влади та держави тієї армії. Цей акт мав би революційно-юридичну законність, якби він був проголошений не 30.6.41 р., а раніше і не за плечима німецької армії, а в підпіллі попереднього, совєтського, окупанта України. Німецька армія тоді застала б доконаний революційний факт, з яким, згідно з міжнародніми законами, повинна б рахуватись і його респектувати.

4. Проголошення цього акту внесло юридично-державний дуалізм в українську національну політику. Така затія являється доказом нерозуміння політичних законів авторами акту, чим компромітується державна традиція української нації перед широким світом.

5. Починаючи від 22.1.1918 р. ніхто не має потреби проголошувати українську суверенну державу, бо це Україна вже раз зробила і легітимний уряд тієї держави не припинив своєї політичної діяльности, як екзильний уряд окупованої ворогом країни. Може бути мова тільки про відновлення тієї держави.

6. Акт викликав певну дезорієнтацію та анархію серед народніх мас. Якщо це був революційний акт проти волі Німеччини, то чому там грубилося офіційно: «слава німецькому фюрерові», а коли за згодою німців, то чому автори акту не договорилися з німецьким урядом, щоб він той акт шанував?

7. Редакція самого акту неграмотна. Жодний акт будь-якої суверенної держави ніколи не має права бути інструментом вихваляння іншої чужої держави. Крім того, цей акт навіть не окреслює, якою має бути та держава: республіка, монархія, авторитарна диктатура, чи що інше.

8. Акти про відновлення держав та дії їх суверенної влади можуть бути практиковані тільки тоді, коли це робить або екзильний уряд на чужій території, куди ворог не має доступу, або на своїй території, тільки в такий час, коли політична та воєнна ситуація гарантує, що піднесений прапор найбільшої національної святині, якою є державність, не буде відразу будь-ким спрофанований. Таких передумов, навіть на кілька коротких днів Степан Бандера, проголошуючи свою «державу» під німецькою окупацією, не мав.

9. Акт без жодної підстави був коментований у світовій публіцистиці, як акт держави-сателіта під владою держав осі. По суті такий факт не відповідав дійсності, бо Україна ні де юре, ні де факто не була сателітом держав осі, а тільки окупованою територією під німецькою, румунською та мадярською адміністрацією.

10. Що в Україні не завмерла ідея відновлення своєї суверенної держави, свідчить постійна революційна боротьба з великими жертвами крови, а не «оперетковими державними актами» типу акту С. Бандери від 30.6.1941 р.

11. В часі Другої світової війни не було місця навіть для сателітної української держави, не говорячи вже про соборну українську державу та її суверенну владу. Це повинні були розуміти автори акту, як кандидати на державних мужів.

12. Національна революція, її політика та збройні змагання — це не дитяча забава в державу та війну, а поважна справа, за яку ціла нація платить величезну дань кров'ю та духовими й матеріяльними скарбами.

Щодо «акту консолідації», то, як потім виявилося, це була звичайна фальшивка для скріплення слабих позицій чужим авторитетом. В консолідаційних актах політичного характеру точно подаються назви організацій та їх провідників, а не одне загальне слово — «всі». Якраз всі офіційні політичні угруповання з «консолідацією» С. Бандери не мали нічого спільного.

Щодо військових «наказів» Климова-Легенди з його грандіозним маштабом та назначуванням «суверена» української землі, не зважаючи на їх загальну несумісність на тлі всіх подій, де про українську національну армію зовсім не могло бути мови, то ці накази були не чим іншим, як доказом повного політичного анальфабетизму всіх авторів тих актів та наказів. Сьогодні нам сором ці «державні акти» цитувати, щоб не осмішувати українського імени перед цивілізованим світом. Одначе, це нам нічого не поможе. Цілий світ про всі ці «державні акти» знає, а всі зацікавлені установи мають їх у своїх архівах. Це ж не була жодна таємниця, а офіційна політика цілої «держави».

Ми примушені ці документи цитувати насамперед для самих нас, щоб висвітлити повністю ту політичну ситуацію, яка була в Україні під час Другої світової війни. Робиться це в основному з двох мотивів:

— щоб дати майбутньому історикові нашої доби дійсні факти і події й — для того, щоб автори всіх тих примітивних «державних документів» з перспективи часу побачили самі себе в дзеркалі і не пробували безсоромно називати себе «проводом» всієї України.

Поминаючи вищезгадану гарячкову і шкідливу політичну диверсію вождівської отаманії, вся ділова українська національно-політична думка в 1941 році була наставлена більш-менш на таку генеральну лінію:

1. Які б не були обставини та зміни — високо нести прапор державної суверенности України.

2. Ворогом України ч. 1 рахувати Всеросійську імперію та комуністичну партію.

3. Ворогом України ч. 2 рахувати всяку іншу нову Росію, яка не відмовиться від своїх претенсій на Україну, як складову частину будь-якої «федерації» з нею.

4. Ворогом України ч. З рахувати кожну імперіялістичну Німеччину, яка нераз була тимчасовим окупантом України, але не мала і ніколи не матиме змоги закріпити своє панування над Україною. Проти всякої німецької агресії завжди реагують інші сили світу, а проти старшобратнього поневолення Москви не реагує ніхто, поки московська агресія не стане загрозою для інших націй.

5. Ворогом України ч. 4 рахувати Польщу та інші сусідні держави, які претендуватимуть на українські етнографічні землі.

6. Україна бореться за свою суверенну державу на всій своїй території за принципом етнографії, а не будь-яких інших історичних, стратегічно-політичних чи економічних міркувань.

7. Всяку антиворожу пропаганду в залежності від обставин треба вести всіма доступними своїми та чужими засобами з тим, щоб прапор національно-державної політики ніде і ніколи не був виставлений на зневагу.

По цій лінії по всій Україні почалася пожвавлена акція, що відповідала духові того чи іншого середовища.

З наказу УНР діяла наша організація, розсилаючи своїх представників по всій Україні. До Києва був делегований сотник Малинівський, як спеціяльний обсерватор Головного Отамана А. Лівицького. Він мав завдання за всяку ціну якнайдовше вдержатися в Києві та постійно звітувати про ситуацію в Україні. Треба зазначити, що за німецької окупації було дуже тяжко втриматися в Києві серед гестапівсько-енкаведистських провокацій.

Республіканці й монархісти трималися в абсолютному підпіллі, намагаючись впливати на хід подій або з підпілля, або через особисті «легальні» контакти окремих людей, або через обсаджування фаховими людьми господарських та громадських установ всенаціонального значення. Народ всюди офіційно сторонився від політики. Така була ситуація всюди, куди тільки приходили німці. Кожна політична партія та напрям, очевидно, намагалися поширити свої впливи якнайширше легально і нелегально, але це було дуже тяжке завдання. Це стосується, головним чином, центральних та східніх земель. Там старі організації були знищені, а нові не могли прийнятися на ґрунті, так глибоко переораному історичними подіями останнього чвертьвіку. Центральна Україна до всього ставилася з застереженням і обережністю. Цю обережність деякі західні українські організації, особливо група С. Бандери, фальшиво зрозуміли, як доказ політичної немочі, мовляв, раз там ніхто офіційно не зголошується до жодної політичної чи революційної діяльности, то це доказ, що в усій підсовєтській Україні ніхто до такого діла не здібний(?!).

А раз на сході України нічого нема, то це означає, що треба тій Україні дати все, починаючи від поліції, цивільної адміністрації, політичної грамотности та практичної організованости. Треба негайно поширити активну роботу своєї партії, яка має задавати тон всій політиці та громадському життю цілої країни.

Поширюючи свою «владу» щораз все далі на схід, вслід за німецькою армією, бандерівці розпочали офіційне «здобування» України, посилаючи туди кількасот недосвідченої патріотичної молоді з Західньої України. Свою організацію вони разом з проголошенням «держави» зовсім розконспірували, ставлячи її офіційно «провідною» партією. Ввесь дотеперішній підпільний апарат цієї організації стає «державною владою». Крім того, до практичної фахової роботи притягаються люди з-поза партії, але під постійною диктатурою та інструктажем 20-літніх юнаків, які, мов «комісари», доглядають та контролюють роботу старших бородатих місцевих виконавців. Ці молоді недосвідчені люди, не знаючи місцевих відносин, сіють по всій Україні підозру та хаос і, таким чином, дуже гостро наставляють місцеве населення проти всієї еміграції.

ОУН, з наказу полк. Мельника, також висилає на Центральну та Східню Україну багато своїх провідних та ділових кадрів під проводом полк. Сціборського, генерала Капустянського, сотника Сеника-Грибівського, д-ра Кандиби-Ольжича, Ярослава Гайваса та багатьох інших своїх визначних членів для здійснення своїх політичних плянів.

Почалися справжні перегони головним чином поміж цими двома націоналістичними групами. Бандерівцям пощастило закріпитися у Львові та Рівному, а кадри ОУН опанували ключові позиції в Житомирі, Києві, Харкові та інших більших осередках. Бандерівці крім Галичини та Волині через брак відповідних кадрів та несприятливі умови не мали змоги поширювати свою «державну адміністрацію». На центральних та східніх землях бандерівці вже почали діяти також, як підпільна організація. На тих землях, за дозволом німецької військової влади, всюди організувалася цивільна самоуправа з місцевих людей. На ці управи кожна політична група намагалася впливати шляхом таємного пропихання туди своїх кадрів, головним чином, на провідні посади: міліції, господарських, громадських та культурно-освітніх установ. Так більш-менш виглядала праця антикомуністичних чинників з початком німецько-совєтської війни.

Крім вищезгаданих рухів, що відбувалися централізовано-організованим порядком, багато людей з української еміграції, що не належали до жодних партій та організацій рвалися за всяку ціну пробратися на рідні землі на власну руку. Цим людям німці не давали дозволу вертатися в Україну. Все ж таки, попри всякі заборони, такі люди тікали аж з Франції, Чехо-Словаччини, Німеччини та Польщі та безперервним потоком різними шляхами пливли в Україну або на підроблені документи, або і без жодних документів, переходячи всі нові німецькі кордони тайком.

Місцеве населення до всіх тих людей, які приходили в Україну разом з німцями й відразу вели гостру антинімецьку пропаганду, ставилося з абсолютним недовір'ям. Частково тому, що різні люди несли різні гасла та ідеали, а частково тому, що німці ще не встигли так тероризувати місцеве населення, як це робили большевики. По селах та містечках відкрилися церкви, люди почали хрестити дітей і виконувати всі обряди, як це було в давніші часи в Україні, німці не лише дозволяли, а й сприяли ширенню антикомуністичної роботи серед населення. Ось чому було чимало випадків, коли місцеве населення, видавало в руки німців не одного діяча з західніх земель, який появлявся в тій чи іншій місцевості з пакою антинімецьких летючок. Люди просто розглядали таких людей большевицькими агентами.

Місцеве населення робило те, що йому підказував здоровий глузд на підставі того, що люди бачили на власні очі. Вони намагалися своїми силами якнайскорше впорядкувати відносини країни на місцях і приступали до негайної відбудови економіки, культурного життя та всього того, що можна було робити в межах законів нового окупанта.

Іншого вибору та виходу громадсько-політична думка України під німецькою окупацією і не мала. Всяка політична робота, крім суто антикомуністичної, була заборонена німцями. «Держава» С. Бандери зникла, як булька на воді. І ця група була змушена перейти на підпільне становище, як це досі було з усіма іншими політичними групами. Ніхто не міг передбачити який буде кінець: чи переможе комуна, чи нацизм. Так чи інакше Україна стане об'єктом поневолення.

Ясно, що при такій перспективі на майбутнє не можна було вимагати від катованої на протязі 25 років України офіційного вияву своїх внутрішніх почувань та політичної ініціятиви. Вона далі не вилазила з-під землі, але вже тоді почала готуватися до найгіршого в майбутньому, щоб діяти за далекозорим пляном згідно з ситуацією в міжнародній політиці.

У військовій ділянці справа виглядала трохи інакше. Молодь всієї України хапалася насамперед за зброю, як найбільш надійний засіб самооборони та наступу. Багато людей надіялося, що німці напевно дозволять організувати українську національну армію, незалежно від того, яка буде німецька політика. Молодь вважала, що той, хто має зброю, при всяких обставинах буде мати вирішальний голос на своїй землі. Ось чому по всій Україні готувалися кадри та цілі військові частини для майбутньої української армії. Ці самочинно організовані військові частини німці всюди зразу розпускали, залишаючи лише міліцію з розрахунку один міліціонер на сто душ населення. Українська молодь зразу зорієнтувалась до чого змагають німці і зразу почала ховати зброю від німців. Рух української міліції в перших днях воєнних дій був до того потужний, що, коли б була політична доцільність та практична змога, тобто дозвіл німців або наш наказ користатися з нього, то він міг би розростися в понадмільйонну армію. Але цей рух німці автоматично спинили і він почав переходити в підпілля.

Український антикомуністичний військовий рух централізованим порядком поширювався на всю Україну з трьох головних баз:

— з поліської, що діяла за наказами Уряду УНР,

— з буковинської, що діяла за наказами ОУН та

— з львівської, що діяла за наказами групи С. Бандери.

Полковник А. Мельник наказав новоорганізованому Буковинському куріневі війська, під командою отамана П. Войновського, з вибухом війни вирушити на схід і по можливості розвиватися в більшу українську військову частину, або вливатися в лави місцевої міліції в східніх областях. Перша можливість з відомих причин відпала і буковинці розформувалися та дали свої кадри місцевій міліції в округах Умані, Вінниці, Проскурова, Житомира, Києва та інших міст України.

З наказу Проводу групи Бандери було вислано вслід за німецькою армією на центральні землі Легіон ім. Бандери силою в 300 багнетів під командою отамана Романа Шухевича та ще одну меншу групу. Командира цієї групи я не пригадую.

Групу Шухевича німці деякий час в перших днях війни толерували, як окреме українське військо, а потім за пару тижнів розігнали.

Про долю українського війська на Поліссі, яке стояло під наказами Уряду УНР, буде більш докладна мова в дальших розділах цієї праці. Ця військова формація із-за специфічного положення Поліської території мала більш сприятливі можливості для своїх операцій, ніж всі інші військові формації. Все це було передбачене Генеральним Штабом УНР. Тому, власне, на базу цілого повстанського руху була обрана Поліська котловина з її недоступними багнами та непрохідними лісами.

Розділ дев'ятий ПАРТИЗАНСЬКА АКЦІЯ УПА

На тлі такої невиразної політичної ситуації України народжувалася наша нова революційно-партизанська армія. Від 22. 6.1941 р. автоматично перестало існувати Українське Національне Відродження, а на його місце зродилася Українська Повстанська Армія. Я сам перестав бути «Байдою», а прибрав собі нове воєнно-революційне ім'я й почав підписувати всі накази та документи, як «Отаман Тарас Бульба».

Хоч ми офіційно й проголосили Українську Повстанську Армію, але на практиці ніякого повстання на початку німецько-совєтської війни проти будь-кого не піднімали. Не було проти кого вести повстання. Комуністична державна влада та її армія блискавично і в паніці залишала нашу територію, а проти німців у червні 1941 року не був ще час повставати. Наша стратегія диктувала нам зовсім інший хід подій. Ми обмежувались малою партизанською акцією.

Початкові дії УПА покищо були невеликі. Ми навмисне не вступали в бої з відступаючими військами Червоної армії, а полювали головним чином на банди НКВД.

Вся наша початкова бойова акція зводилася до розбивання в'язниць, трудтаборів та відбивання від большевиків великих транспортів мобілізованих в Червону армію запасників, в'язнів та репресованих, їх тисячами гнали енкаведисти на схід через наші ліси. Головну ж увагу ми звертали на відбирання від всіх большевиків зброї та вогнеприпасів по магазинах і транспортах. Зброю та амуніцію ми відразу таємно ховали.

Німецькі війська Поліської котловини зовсім не пробували здобувати, а її попросту обійшли. Одна група пішла по лінії Гродно-Мінськ-В'язьма-Москва, а друга — по лінії Люблін-Рівне-Житомир-Київ. Такий стратегічний маневр німецького командування витворив досить цікаве становище: коли німецькі війська брали Смоленськ та Київ, у їх глибокому запіллі, а саме, в трикутнику Пінськ-Мозир-Коростень, бродили розбиті частини совєтських дивізій, частини військ НКВД, міліції та всяких інших совєтських організацій, що з вибухом війни носили зброю. Ці бродячі частини були відрізані від свого командування та головних баз. Рядові люди розбігалися, хто куди глядів, а партійці та чекісти намагалися всіма силами тримати цю розбиту та здеморалізовану масу у своїх цупких руках та швидко переформувати на малі боєздатні партизанські загони.

Німецьке командування, звертаючи головну увагу на головний фронт, не приділяло цій загрозливій ситуації великої уваги. Але такий стан непокоїв нас тепер, а ще більше пізніше, коли большевики влаштують свої партизанські бази в наших лісах.

Ми переставляємо військо УПА на офіційну «міліцію», організуємо в Сарнах Окружну Команду Української Міліції. Я обіймаю обов'язки Окружного Команданта Міліції, своїм заступником ставлю сотника Диткевича. Негайно організовуємо в Сарнах підстаршинську школу, нібито «міліції», а по суті — готуємо справжні військові підстаршинські кадри. Наша «міліція» — це не та міліція, що її дозволяють німецькі «ортскоманданти» з розрахунку 1 міліціонер на 100 душ населення, озброєні тільки одними рушницями з забороною контакту та спільних дій міліції одного району з іншим районом. У нас в кожному більшому містечку стоїть гарнізон силою від одного до двох батальйонів, а в кожному більшому селі — щонайменше 1–2 сотні міліції з кулеметами, мінометами та з похованими гарматами. Загальним числом наша «міліція» в усьому Поліссі перевищує 10,000 вояків, не ізольованих район від району, а охоплених монолітною організацією і підпорядкованих наказам неофіційно — Головної Команди Поліської Січі УПА, а офіційно — Окружної Команди Міліції в Сарнах. Факт наявности таких великих з'єднань совєтської партизанки, яка вже починає провадити велику диверсійну акцію на Поліссі, змушує німецьке командування ставитися до нашої міліції з більшою толеранцією, ніж по інших областях, де нема лісу та партизанської діяльности. Ця обставина дала нам змогу діяти цілком офіційно протягом деякого часу. Від нас німці не мали змоги вимагати скорочення числа та децентралізації наших операцій так, як це вони робили в інших областях. Німці намагаються використати наші сили для своїх цілей, а ми намагаємось використати своє упривілейоване становище для нашої рідної справи, тобто — вишколювати кадри, здобувати зброю та очищати ціле Полісся від російсько-комуністичної диверсії, щоб зберегти всю Поліську котловину, як базу для себе.

Поліська Січ вже своїми першими скромними бойовими операціями здобула собі велику славу й розголос по Україні. Це зробили головним чином ті тисячні маси мобілізованих, в'язнів та репресованих людей, що їх загони Поліської Січі повідбивали від ворога, нагодували та допомогли їм вертатися до своїх домів. Вони самі бачили, як босоногі, але хоробрі поліщуки билися з ворогом, наражаючи своє життя у боротьбі за життя інших своїх братів з цілої України. Від них вони чули й самі часто бачили, що командує тією босоногою ґвардією якийсь петлюрівський отаман Тарас Бульба.

Бандерівці далі домагалися від нас, щоб УПА офіційно визнала їх «владу» та підпорядкувалась наказам політичної лінії їх партії. Коли ж Головна Команда УПА в цьому домаганні їм категорично відмовила, заявляючи, що вона підпорядкована тільки Урядові УНР, а не будь-якій одній партії чи її псевдоурядові, тоді вони почали цю чисто військову формацію всяко провокувати, називаючи її «анархічною отаманією», «демократичною гниллю» і т.п.

Провід бандерівської групи був далекий від того, щоб зрозуміти, яка загрозлива ситуація формувалася на Поліссі, де по лісах аж кишіло від російсько-большевицьких банд, які готувалися не лише до оборони, а й до зачіпних терористично-диверсійних операцій. Одначе, на Поліссі в той час вождівська група не могла нічого зробити проти УПА, бо це була чисто військова організація, хоч і невелика, але збройна сила. Жодні провокації їм не допомагали, бо поліщуки знали командування своєї військової організації не відтепер, мали до нього довір'я і не піддавалися шкідницьким провокаціям.

В наслідок всіх попередньо згаданих подій, Полісся зробилося на деякий час «нічиєю» територією в новому безмежному царстві Гітлера. Всі шляхи трансполіського сполучення були мертві. Німецька армія пішла далі, а на її тилах, на поліській території, ще не було жодної сили, яка могла б ці простори опанувати. Пінськ, Лунінець, Сарни та ще деякі пункти вже були в руках нашої міліції, а поза тим — всюди бродили большевицькі банди. Наша розвідка з теренів, окупованих большевиками, приносила відомості, які давали нашому штабові змогу припускати, що ті большевицькі сили були досить поважні та що від них наростає загроза не тільки для Полісся, а й для всієї України та Білорусі. З таких причин Головна Команда УПА активно готувала всі свої сили до контрудару, розробляючи відповідні оперативні пляни.

По всіх районах, де большевицької диверсії не було, німці зовсім не рахувалися з жодними місцевими оборонними силами, а навпаки, пляново їх ліквідували. Ми постійно відтягали надмір своєї міліції з районів, опанованих німцями, в ті райони, де ще була наша, так би мовити, «автономія». Там німців зовсім не було. Вони, остерігаючись большевицьких нападів, що були на порядку денному, в такі райони взагалі боялися показуватись. В тих районах наша міліція могла вільно переводити всю свою військову, громадську та адміністративну діяльність зовсім суверенно.

Цю справу нам пощастило вести настільки дипломатично, що навіть ця акція була до деякої міри легалізована, спочатку через «ортскомандантуру» в Сарнах, а потім штаб 113 піхотної дивізії в Рівному, а ще пізніше — в штабі начальника тилу України (Вермахтсобербефельсгабер дер Украйне), що вже поселився в Рівному. Я сам з сотником Сиголенком кілька разів їздив на переговори з генералом Кіцінгером, поки цю справу пощастило довести до бажаного нами кінця.

Як нам, так і командуванню німецької армії, залежало на тому, щоб ціле Полісся якнайскоріше очистити від російсько-большевицької диверсії, яка жорстоко тероризувала передусім наше населення, а до того була великою загрозою німецькій армії в її запіллі.

В половині липня 1941 року приїхав з Варшави до Рівного полк. Ів. Литвиненко. Я склав Урядові докладний звіт про стан усіх справ та повідомив про всі наші пляни на найближче майбутнє. Він порозумівся з Президентом А. Лівицьким і за кілька днів дав мені урядову апробату цілого нашого пляну очищення всього Полісся від большевиків з рівночасною заявою, що дальші директиви Уряду будуть нам прислані своєчасно.

Ми домагалися від німців визнати Поліську Січ, як окрему національну військову частину. Німці закривалися тим, що вони не мають на це права, бо у справі організації української армії вони ще не мають жодних наказів від вищих чинників. Тому генерал Кіцінгер годився лише на піввійськову, півміліційну акцію спеціяльно для Полісся. Це означало, що українська міліція на Поліссі має право діяти без всіх тих обмежень, які стосуються міліції всіх інших областей. Цього нам було досить. В очах німців ми лишалися далі, як міліція, а для себе ми, хоч і не офіційно, діяли і рахували себе, як українське національне військо.

Вже в перших днях німецько-совєтської війни лави Поліської Січі з кожним днем дуже зростали за рахунок все нових людей. Все це був зразково здисциплінований військовий народ, вихований в дусі палкої любови до батьківщини та свого рідного війська. Це були старші люди з царської та української армій та молодші вояки з польської та совєтської армій. Багато було також втікачів від совєтського переслідування, етапів та тюрем.

По всіх наших гарнізонах та міліційних станицях кипіла вишкільно-організаційна робота. Вчорашні цивільні люди на очах мілітаризувалися. На звільнених районах організовувалася цивільна адміністрація під контролею та опікою Поліської Січі. Вся Поліська котловина та її власна збройна сила готувалися до нових великих подій своєї історії.

Розділ десятий ПРИГОТУВАННЯ ДО ГЕНЕРАЛЬНОГО НАСТУПУ

Готуючись до генерального наступу проти московсько-большевицьких сил на Поліссі, ми насамперед вислали делегацію під проводом хорунжого Петра Довматюка-Наливайка до білорусів, щоб з цим нашим братнім сусідом нав'язати якнайтісніший контакт зараз і на майбутнє. Становище в Білорусі в той час було дуже подібне до нашого. Частина країни була повністю опанована німцями, а в іншій частині проходив фронт з боями. Вся південно-східня Білорусь, тобто поліська частина, що межує з Україною, була в руках російсько-большевицьких банд. Така сама історія в білорусів була з міліцією, їх міліцію німці також обмежували пропорцією один до ста. Вони так само решту своїх міліційно-військових сил відтягали далі від німців в свої поліські терени.

Білоруси вітали нашу делегацію з особливою гостинністю, питомою хіба тільки цьому лицарському народові. Вони повністю схвалювали спільний плян якнайскорішого очищення всіх наших поліських земель від російсько-большевицького терору. Делегації договорилися, що штаб білорусів приготує також свій плян, а тоді обидва пляни узгідняться і за одним сигналом розпочнеться генеральний наступ. Становище білорусів до німців було однозгідне з нашим становищем. Білоруси так само боролися за свою суверенну державу проти СССР і були готові на чинну боротьбу проти Німеччини, якщо німецька політика не буде шанувати державних аспірацій білоруського народу.

Відділами Білоруської Самооборони командував капітан Всеволод Родзька та його заступник поручник Михайло Вітушка. Вони діяли під політичним проводом проф. Радослава Островського, що потім був обраний Президентом Білоруської Центральної Ради.

Тимчасово виконуючим обов'язки начальника штабу Поліської Січі УПА був сотник Іван Комар-Рогатий з Клесова. Ця досить активна людина не мала на таке становище відповідних кваліфікацій, хоч ад'ютант штабу, молодий старшина з польської армії хорунжий Дорошенко у дуже великій мірі покривав брак кваліфікацій в сотника Івана Комара-Рогатого. Робота штабу, однак, ще не могла стояти на тому рівні, якого вимагала ситуація. Штаб містився в будинках каменоломної фірми «Пугач» в лісі під селом Вири, Клесівського району. Там стояв також постійно гарнізоном один неповний курінь війська для охорони штабу. Курінь постійно зростав за рахунок все нових добровольців, переводив муштру та всебічний вишкіл. Я в той час був примушений перебувати переважно в Сарнах та в роз'їздах.

Перед заплянованим наступом Поліська Січ відчувала катастрофічний брак командного складу, особливо штабівців. Люди почали постійним потоком напливати, але це не були якраз такі люди, яких ми так потребували. Десь в останніх днях липня 1941 року я вирішив поїхати до Львова, щоб там остаточно оформити справу військової співпраці УПА з проводом ОУН та конкретно договоритися з проводом групи С. Бандери, щоб їх люди на терені не ставили нам різних перешкод.

З бандерівцями, що містилися, наче ЦК ВКП(б), на вулиці Руській, як звичайно, ні до чого не можна було договоритися. Вони далі стояли на своєму становищі. Домагалися ліквідації всіх організацій та підпорядкування людей цих організацій тільки наказам політичної лінії їх проводу. Зорієнтувавшись в ситуації, я навіть не пробував більше з ними говорити про всі справи, бо бачив, що всі ці розмови не дадуть жодного позитивного наслідку. Ці розмови справили на мене дуже пригнічуюче враження.

За допомогою свого земляка і приятеля п. О. Ждановича, що був членом ОУН, я відшукав політичний штаб другої національної групи полк. А. Мельника.

Від проводу ОУН у Львові вже були: полк. Микола Сціборський, сотник Омелян Сеник-Грибівський та інші визначні члени, які збиралися далі їхати до Києва через Житомир. Наші переговори з перервами тяглися три дні й були закінчені 5 серпня 1941 року укладенням такого договору:

1. Українська Повстанська Армія, як зародок української національної збройної сили, не підлягає жодній політичній партії чи організації, а тільки державному центрові УНР, де всі партії та організації можуть бути репрезентовані на паритетних засадах чи якихось інших умовах.

2. Організація Українських Націоналістів, попри деякі принципові розбіжності в її політичній лінії з тією політичною лінією, що її веде Уряд УНР, не має жодних застережень проти того, щоб військові кадри, охоплені націоналістичним світоглядом та приналежні, як члени чи симпатики до ОУН, добровільно голосилися в ряди УПА, підлягали всім її внутрішнім законам та брали участь у всіх боях, як рівноправні вояки УПА.

3. Для прискорення справи поповнення рядів УПА фаховим командним складом, провід ОУН зобов'язується шляхом організаційного відрядження постійно посилати такі кадри до диспозиції Головної Команди Поліської Січі УПА.

4. Для постійного контакту та духово-ідеологічної опіки над вояками УПА, членами ОУН, провід ОУН делегує до Головної Команди УПА свого постійного делегата, якому Головна Команда УПА зобов'язується створити всі сприятливі умовини для виконування його службових обов'язків.

5. Вояки УПА — члени ОУН — мають право обслуговуватись ідеологічно-програмовою літературою ОУН та іншими виданнями цієї організації.

6. Всяка пропаганда ідеології ОУН поміж вояками УПА, приналежними до інших політичних світоглядів, організацій чи партій або безпартійних, забороняється. Так само забороняється в рядах УПА подібна пропаганда інших партій та організацій.

7. УПА має свій власний політичний відділ, що виховує все вояцтво в загально-національній ідеології та діє за надпартійною і виключно державницькою програмою.

8. На світоглядово-виховну, пропагандивну та стратегічно-дійову й тактичну лінію Головної Команди УПА провід ОУН може мати свій вплив шляхом спільної консультації, на рівних правах такої ж самої консультації, як дорадчого голосу, з участю представників всіх інших політичних організацій, що готові по військовій лінії співпрацювати з УПА. Остаточно вирішальний голос по всіх питаннях має тільки апартійна Головна Команда УПА.

Деякі мемуаристичні публікації ОУН з часів Другої світової війни через слабу поінформованість трохи перебільшують практичний вплив ОУН на дії УПА. Як виникає з поданих пунктів офіційного договору, ОУН могла мати свій вплив на політичну та стратегічно-тактичну лінію УПА тільки, як рівноправний консультант з дорадчим голосом, так само, як всі інші організації. Ми не бачимо жодної потреби зменшувати тих колосальних заслуг, що їх дала ОУН для УПА, але так само не маємо жодних підстав ті заслуги перебільшувати. Треба триматися історичної дійсности. Ця дійсність була такою, що ОУН, маючи свою власну широку політично-військову програму, до концепції УПА ставилася цілком позитивно і всіма силами цій військовій формації допомагала.

Вже в часі перших переговорів у Львові зголосилося добровільно до УПА 10 молодих старшин та підстаршин, членів ОУН, які відразу поїхали зі мною на наш лісовий фронт.

Повернувшись зі Львова до Рівного 5.8. 1941 року, я застав там дуже дорогих гостей. Це були: полк. Петро Дяченко та полк. Іван Трейко.

З полк. Трейком ми відразу оформили аналогічний договір про участь українських монархістів в рядах УПА, як це зроблено з представниками ОУН. Полковник Дяченко зголосив свою готовість прийняти обов'язки Начальника Штабу УПА й відразу поїхав зі мною до Клесова. З полк. Дяченком був його син Юрко та ще один молодий, дуже солідний і здібний штабовий старшина з польської армії, поручник Омелянів-Терлиця.

Ми енергійно заходилися організовувати новий штаб та опрацьовувати нові оперативні пляни. З появою полк. Дяченка та поручника Омелянова-Терлиці в нашому штабі повіяло більш воєнним, ніж партизанським духом. До Сарн вже приїхало багато німців. Нам в цих околицях з кожним днем робилося тісніше. Ми постановили відбити від большевиків місто Олевськ, з його багатьома військовими казармами, щоб туди перенести свій штаб. Це виникало також із нашого договору з білорусами. Всі райони на схід по лінії Слуцьк-Лунінець, в напрямку Мозиря, мали очищувати білоруси. Нашим завданням було витиснути росіян з районів Столін-Сарни-Олевськ-Зв'яльге-Овруч і з'єднатися з білорусами в Мозирі.

Полковника Дяченка я особисто мало знав. Я знав цю людину тільки з історії наших визвольних змагань 1918-20 років, як командира славного кавалерійського полку «Чорних Запорожців» Армії УНР. Мені було відомо також, що він довший час перед Другою світовою війною служив контрактовим старшиною в польській армії та скінчив курс польської Академії Генерального Штабу. Особисто я познайомився з ним у Варшаві зимою 1939-40 року, коли він повернувся з німецького полону. Тоді його дуже сердечно вітали в приміщеннях нашого комітету його колишні товариші по зброї, «чорні» та всі інші вояки. Я мав тоді з ним кілька розмов, натякаючи на те що ми маємо в Україні невелику військово-революційну організацію, яка дуже зацікавлена нав'язувати контакти з усіма українськими визначнішими вояками. Полк. Дяченко та його варшавські приятелі, як сотник Сім'янців та інші, прізвищ яких сьогодні не пригадую, на такі зв язки та можливу співпрацю в майбутньому радо давали свою згоду.

Отже, моя несподівана зустріч з полк. Дяченком 5 серпня 1941 року не була першою. Він мене сердечно поздоровив з досьогочасною працею та її наслідками. Потім він мені заявив, щоб я не боявся, що він їде в моє «лісове царство» робити мені будь-яку конкуренцію. Навпаки, він прибув лише для того, щоб спільними силами продовжувати наше спільне військове діло. На це я полковникові Дяченкові відповів, що я жодної конкуренції не боюся. Те, що в «лісі» можу зробити я, не зробить він, а те що в штабі чи на фронті може зробити він, того не зроблю я. Отже, роботи для всіх є дуже багато, та тільки мало людей. Ми по-дружньому стиснули руки і взялися за конкретну роботу. Ділове командування Поліською Січчю перебрав полковник Дяченко, а я далі очолював цілість, як Головнокомандуючий УПА та Окружний Комендант міліції в Сарнах. Полковник Дяченко переніс свій штаб з с. Вирів до районового містечка Клесів.

Ми негайно вирішили вислати один курінь в розвідку в напрямку Олевська під командою поручника Омелянова. Курінь Омелянова мав складатися з одної сотні з Клесівського куреня та цілого Людвипільського куреня. Я дав накази і сам виїхав у інспекційну поїздку в напрямку Пінська. Командир Людвипільського куреня, хорунжий Адам Воловодик-Граб, мав негайно заешелонувати цілий свій курінь на залізничній станції Мочуленка, переїхати до Рокитного, отаборитись, підпорядкуватись наказам поручника Омелянова та далі діяти під його командою згідно з наказами полк. Дяченка. Рівночасно був виданий наказ командирові розміщеного по селах Рокитнянського куреня готуватися до бойових дій.

Хорунжий Граб, через непередбачені перешкоди, не міг відразу виїхати до Рокитного з усім своїм куренем. Вислав до диспозиції поручника Омелянова покищо одну свою сотню під командою, здається, бунчужного Михайла Рибачка-Кваші. Сам з рештою свого куреня прибув до Рокитного трохи пізніше. Це було не цілком добре, бо якраз в тих околицях, що були найближче від Олевська, Людвипільський курінь у нас був найбільше «військовий», прекрасно зорганізований, солідно вишколений. Він складався з добірного бойового елементу, з досвідченими командирами. Людвипільський курінь мав три сотні піхоти, одну сотню тяжких кулеметів, чоту кіннотчиків, одну «6-дюймовку» і навіть одного «Т-34». Панцер і гармата були сховані. Курінь стояв у колишніх польських казармах в лісі за Случем поміж селами Губків-Віллія, куди німці досі взагалі не мали жодного доступу. Курінь жив абсолютною «автономією», як чисто військова українська частина з дотримуванням всіх правил та норм військової дисципліни. Таких умов в інших районах не було. По містечках були тільки районові команди, а військо було розташоване по селах. Отже, там не було такої пружности керування військом і сама дисципліна також була недостатньою.

З цих міркувань я хотів дати до диспозиції поручника Омелянова для його дуже тяжких операцій якраз Людвипільський курінь. На жаль, цей плян повністю не вдався. Поручник Омелянів, досягнувши із своєю сотнею Рокитного, там хорунжого Граба з його куренем не застав. З уваги на те, що від полк. Дяченка він мав наказ вирушити в околиці Олевська негайно, він на швидку руку комплектує собі в Рокитному інший курінь, куди ввійшли по одній сотні з Клесівського, Людвипільського та Рокитнянського куренів, і вирушає в дальший похід, як наказано.

Курінь Омелянова почав обережно пробиратися лісами з невеликими боями на південь від Рокитного. Осягнув і перейшов колишній польсько-совєтський кордон в районі Остні. Почав ловити «язика» про Олевськ та дальші опановані большевиками райони. В селі Лопатичі, Олевського району, здобув одного панцера «Т-34» та багато іншої зброї. До штабу регулярно пливуть звіти та донесення, а з штабу до Омелянова — накази та директиви. На штабових мапах щоденно зростає лісок хоругвок різнокольорових трикутничків та інших значків. Починається справжня модерна війна.

В Пінську я сам зустрівся ще раз з білоруською делегацією. (На превеликий жаль, не пам'ятаю прізвищ тих людей). Ми остаточно узгіднили спільний плян нашого наступу. Білоруси нас поінформували, що вже так само вислали кілька бойових груп на розвідувальні дії в терени, опановані ворогом, їх всебічна розвідка доносить про великий хаос серед большевиків, що його намагаються ліквідувати партійці та чекісти. Всі інформації білорусів точно сходяться з донесенням нашої розвідки. Ми устійнили нові гасла для дальшого контакту та договорилися, що акція буде розпочата за нашим сигналом.

В міжчасі події розвинулися так, що полк. П. Дяченкові довелося виїхати з України в Польщу і таким чином, Поліська Січ знову залишилася без начальника штабу. Вслід за полк. П. Дяченком від нас виїхав також поручник Омелянів, Юрко Дяченко та ще кілька старшин та підстаршин. Полковник П. Дяченко запевнив мене, що він докладе всіх сил, щоб повернутися назад в Україну, але я вважав, що з цього нічого не вийде. Це була для Поліської Січі дуже болюча втрата, тим більше, що Січ готувалася до своєї генеральної розправи з таким грізним ворогом.

Всюди, де стояли гарнізони Поліської Січі, був зразковий лад і порядок. Воякам та міліціонерам було суворо заборонено грубо трактувати цивільне населення незалежно від національности чи віровизнання. Поліська Січ суворо дотримувалася всіх законів воєнного часу, як регулярна армія.

Все постачання війська, як правило, переводилося тільки через місцеві органи цивільної адміністрації. Був виданий наказ до населення здати всяке військове майно, який виконувався без жодних застережень чи спротиву також через місцеві адміністративні органи. Жодних конфліктів на цьому тлі поміж нашим військом та населенням ніколи не було.

Повернувшись з Рівного, я застав у нашому штабі дуже дорогого гостя. Це був сотник Василь Раєвський. Йому доручено обов'язки зв'язкового офіцера Уряду до Головної Команди УПА.

Ми відразу засідаємо з сотником В. Раєвським, поручником Дорошенком та іншими старшинами на цілий тиждень, щоб викінчити оперативний плян, започаткований полк. П. Дяченком та поручником Омеляновим. Вони встигли лише частково підготувати деякі матеріяли. Працюючи вдень і вночі, ми аж «впріваємо» над кожним деталем пляну. Нарешті плян був готовий. Я забрав його разом з усіма додатками та мапами до себе в Сарни. Відложив на кілька днів, щоб він трохи «остиг», а потім треба було наложити остаточну резолюцію.

Коли ж за кілька днів я сам знову поринув у всі деталі нашого оперативного пляну, мене прошила якась дивна судорга. Наш плян — це не плян воєнних операцій, а якась дивовижна фантазія. Треба брати цілі міста, села та лісові масиви. Це ще не біда. Треба брати цілий ряд укріплених вогневих точок «лінії Сталіна» та багато нових оборонних землянок по лісах!

Чим же їх брати? Де наша артилерія? Де вогнемети? Де маса боєприпасів до тяжкої зброї? Про допомогу з повітря — нема мови. І взагалі нам ніхто не дає ніякої допомоги.

Пляном передбачено опанувати бункери звичайним динамітом з каменоломень. Міста, села та великі лісові масиви має брати маса величезної армії з міліції та цивільних під керівництвом «літаючих бригад», тобто рухомих куренів Поліської Січі.

Увесь плян побудований не так, як у людей, а все навпаки. В усьому світі люди воюють головним чином вдень, а наш бойовий плян — це виключно нічні операції. Нормально люди покладають всі надії на наступальну силу та вогонь своєї зброї, а наша вся надія на повільний непомітний підступ та якнайшвидший відступ після кожної операції.

Одинокий козир в наших руках це те, що всі армії цілого світу ведуть свої операції по мапах та бусолях, а в нас є люди, що знають кожну стежку до кожного об'єкту, що його треба брати. Ми воюємо на своїй землі і за свою землю.

Цей одинокий козир і добре знання каменоломних динамітників, які завжди виконають кожне своє завдання так, як їм буде наказано, давали мені глибоку віру в те, що наш оперативний плян — це не фантазія, а реальний задум, який напевно увінчається успіхом. Але це була лише моя глибока віра. А хіба ж можна посилати тисячі людей на небезпеку явної смерти на підставі однієї віри в перемогу? До тієї віри потрібні ще реальні докази. І якраз цих реальних доказів в нашому оперативному пляні я не міг дошукатися. А коли й були, то дуже проблематичні, бо залежали від цілого ряду дуже складних комбінацій.

Але Бог не без милости, а козак не без щастя. Саме тоді, коли я ще до кінця «допрівав» над кожним деталем нашого оперативного пляну, пробуючи їх якось поліпшити, щоб з якнайменшими втратами осягнути якнабільшу ціль, стійковий зголошує, що зі мною хоче говорити якийсь пан.

— Просіть зайти.

До кабінету входить високий худорлявий, трохи зизоватий добродій літ понад 50. Людина військова — це відразу видно. Скромний, мов аскет.

— Пане Отамане, дозвольте відрекомендуватись: підполковник Петро Смородський. Зголошуюсь до вашої диспозиції в Поліську Січ. Ось мої документи.

Особистий пашпорт, послужний список армії УНР. Підполковник генерального штабу. Грамота Хреста Симона Петлюри. Дипломи двох факультетів вищої школи, агроном і торговельник. Всі документи поцвіли — були закопані. Тепер шануються, наче святі мощі, старанно попідклеювані.

— Сердечно вітаю. Дуже приємно познайомитись. Де ж ви, пане полковнику, мешкали і звідкіля оце добилися до нас?

— Мешкав я в Рафалівці, Сарненської округи. Торік був засуджений большевиками, втік з транспорту. Ховався в Карпатах майже рік, а тепер їду до хати. Про нашу Січ почув ще у Львові. Душа помалу відживає. Зголошуюсь до військової служби, до хати вспію.

Я попросив гостя на обід. На хвилину вибачився — зателефонував до голови міста Сарн, адвоката Маринюка, чи він знає полковника Смородського з Рафалівки. Так, всі знають і дуже раді, що полковник ще живий. Його давно вже поховали.

Я перед війною якось не мав нагоди познайомитися з полк. Смородським, хоч дуже часто споживав масло з його молочарні з його прізвищем на опакуванні.

До Українського Національного Відродження полк. Смородський не належав. Протягом довгих місяців при безсонних ночах та неспокійних днях з тисячами справ я був до того перемучений, що я й не пригадав собі, як на однім списку людей, одержаному в Варшаві, було на самому початку прізвище полк. П. Смородського. Забув я також, що через деякий час після того, як я повернувся в Україну, наш Сарненський обласний осередок в одному з своїх звітів лаконічно повідомляв, що полк. Смородський ліквідований.

Тепер я все собі пригадав. Перевірка була закінчена. Супроти особи полк. Смородського не може бути жодних застережень. Навпаки, це дуже поважна та високозаслужена перед нацією людина, як на військовому, так і на громадсько-національному відтинку. Людина бездоганно чесна і має високі кваліфікації.

Таким чином, Поліська Січ зовсім несподівано і наче з самого неба і якраз в пору, отримала нового начальника штабу.

Вже перші наші загони, що переходили колишній совєтсько-польський кордон в липні 1941 року, зіткнувшися з місцевим населенням колишньої підсовєтської України, серед багатьох всяких звітів та донесень, повідомляли, між іншим, таке:

«В селі Н. ми організували мітинг, нав'язуючи дружні відносини з місцевою молоддю. На зборах говорив я та бунчужний С. Ми закликали населення вступати до лав нашої повстанської армії та чинно боротись за ідею української суверенної держави. Виступив якийсь бородатий дядько літ під 50 і запитав: «Яка ваша програма?» Ми сказали, що ми військо, а не політична партія. В нас програми нема. Всі присутні в регіт!

— Як то? Ви воюєте без програми?! Защо ж та в ім'я чого маємо ми з вами воювати? Армія хлопців мусить мати або свою державну програму, або програму тієї парті, яку вона захищає.

На підставі подібних звітів, які свідчили про те, що країна вимагає навіть від війська ясно конкретизованої політичної плятформи аж до соціяльних постулятів включно, ми опрацювали для майбутньої нашої просвітньої роботи, на базі програмових тез УНВ наступну політичну програмову плятформу під назвою:

Ця скромна плятформа дуже подобалася як нашим воякам, так і всьому населенню по обох боках колишнього совєтсько-польського кордону. Люди знали, за що мають боротися. Хоч вона була дуже малословною, але практично вона була досить багатомовною в усіх питаннях і зробилася серйозною основою програмових міркувань не тільки війська, але й ширшого громадянства. Дуже багато принципів цієї плятформи відразу почали вводити в життя цілі громади та райони, що були під впливом та контролем Поліської Січі.

Ця плятформа була багато разів змінювана та модифікована, а в пропагандивних летючках скорочувана, але її основні принципи лишалися ті самі. Це була основна база політично-програмового світосприймання всього повстанського руху.

Розділ одинадцятий ПОЛІСЬКА СІЧ В НАСТУПІ

Перші дні співпраці з новим начальником штабу — це була справжня каторга і для мене і для начальника штабу. Насамперед, тут зійшлися два цілком протилежні бігуни, як характером, так і військовим та життєвим стилем людей. Полковник Смородський — це холоднокровний флегматик і аскетичний педант, я ж, навпаки — буйний холерик, якому «море по коліна». Полковник Смородський — це ходячий резервуар всесторонніх систематичних знань нормального часу та штабної практики регулярної армії. Я ж, натомість, несистематизований самоук, революціонер і партизан.

Я спочатку робив на нього враження, якщо вже не повного людоїда, то в кожному разі вивершеного горлоріза. Про нього, я мушу признатися цілком щиро, в мене на початку складалося враження, що цьому буквоїдові місце не в штабі партизанської армії за воєнними мапами, а скорше в манастирі над папірусами.

В жодних інших умовах двоє подібних людей не могли б разом не то що працювати, але й взагалі зустрічатися в одному місці. Але війна в'яже людей не тільки дисципліною, а й ще якимись невидимими ланцюгами природи. Нас в'язала і тримала разом при одному ділі любов до України, нашої поневоленої Батьківщини, яка є однакова, як в холерика, так і у флегматика, як в найвищого ерудита, так і в найпримітивнішого неука. Тут діють якісь особливі природні закони, яких ще не дослідила жодна наука.

Почалося з нашого оперативного пляну. Для полк. Смородського це взагалі не був плян воєнних дій, а щось в роді «бреда сумасшедшего».[9] Він тільки через свою високу інтелігентність та архиверсальську вихованість не казав мені цього одверто. Але в мене дуже високо розвинені почуття інтуїції, які мені часто ясно підказують, хто що думає.

Я не обороняв наш плян, а просив полковника скласти другий. Він був настільки чесний, що навіть не відважувався за таке діло братися. Як він може скласти оперативний плян проти противника, який не стоїть суцільним фронтом, проти якого він мав би виставити також суцільний фронт? Хто від нас праворуч? Вітер. Хто від нас ліворуч? Білоруси. Які сили противника? Не то 10, не то 40 тисяч на величезній непрохідній території. Де наші резерви? На небі. Чим озброєний ворог? Майже всіма родами зброї регулярної армії. Яка зброя в нас? Головним чином рушниця, кулемет, обріз, ручна ґраната. Де наші боєприпаси та постачання? Головним чином у ворога та по сховищах в лісах. Який транспорт? Де та які засоби зв'язку? Де медична та санітарна служба? Де взагалі все те, що потрібне для ведення війни? Нема нічого. В таких умовах жодного оперативного пляну полковник не складе.

Але ж, не дивлячись ні на що, воювати все ж таки треба. Це полк. Смородський дуже добре розумів. І в цьому питанні від першої зустрічі ми були цілком однозгідні. Який же тоді вихід?

В зв'язку з такою неминучою потребою боротися, не зважаючи на дуже несприятливі умови, я почав пояснювати полковникові кожну деталь нашого пляну, побудованому на основах бойової техніки отамана Махна за принципом: «з-під землі та під землю». То байдуже, що ми є наступаючою стороною. В такому разі наш наступ мусить мати два роди операцій:

— авангардні налети по ночах на опірні пункти ворога, щоб він абсолютно не орієнтувався в наших силах та постійно був битий там і тоді, де і коли такого удару якнайменше сподівається,

— операції маркованого генерального наступу непроглядною масою «величезної армії».

Я доводив, що добре маневрування цими двома родами операцій мусить дати нам бажані наслідки. Я запевнював полковника, що пропаганда тут грає більшу ролю від сили вогню бойового удару. Після довшого вивчення ситуації та відбуття кількох нарад командирами окремих частин та районів, полковник дуже швидко вникає в нові для нього воєнні обставини і зробився таким самим ентузіястом нашого партиазнського пляну, як ми всі.

Взагалі, ми з полк. Смородським дуже скоро стали не то що в усьому завжди однозгідні, але й зробилися великими приятелями. Я побачив, що цей університетський буквоїд може не лише сидіти за папірусами в келії манастиря, але що йому куди краще пасує військовий однострій з нашими бодай саморобними нараменниками і що ця людина потрапить, сидячи за топографічними мапами з телефонною слухавкою в руці, керувати багатогранними військово-партизанськими операціями та всіма іншими секторами, як військового так і цивільного життя; з нічого десь здобувати для свого війська одяг та інше постачання, поставити зразкову медичну та культурну опіку, провадити постійний вишкіл рекрутів та підстаршин, організувати міліцію та всю цивільну адміністрацію на місцях, ставити зразкові та добре здисципліновані військові гарнізони для наведення порядку в загрожених районах, майстерно маневрувати своїми невеликими резервами з одного місця на друге для маркування «величезної армії» і т.п.

Полковник Смородський з свого боку за деякий час прийшов до переконання, що цей бородатий «горлоріз» дуже далекий від «людоїда», що це людина, з якою також можна про все договоритись та гармонійно працювати. Відмінні риси характерів нічого не шкодили, а навпаки, доповнювали один одного, щоб, таким чином, все робилось і не дуже «з копита» і, щоб не відтягалося в безконечність. Це все ми собі потім одверто один одному сказали і таким чином все було в повному порядку.

В той самий час, коли наш штаб дискутував над своїм оперативним пляном, наш ворог встиг у чималій мірі терором навести порядок у своїх рядах. Переформував недобитки з розбитих частин в нові бойові одиниці. Почав робити терористичні випади на ті села і містечка, де його досі не було чути. Большевики зорієнтувалися, що в Поліській котловині німецькі війська ніколи не будуть їх переслідувати. Набралися більше відваги. Перестали панічно втікати. Всюди почали завзято битися з українською та білоруською міліцією. Почали переходити в протинаступ.

Появилася большевицька дуже гостра пропаганда проти українських та білоруських «зрадників родіни». Повний розгром Червоної армії приписувався не деспотичній політиці Сталіна та його горлорізів з Політбюра, а українським та білоруським «зрадникам». І яких лише помий не виливала на голови українських та білоруських патріотів московська пропаґандивна кухня! Не підставі цієї пропаганди старе й мале, хто не покинув своєї рідної землі та не пішов разом з відступаючим російсько-комуністичним окупантом за Волгу — все це «зрадники родіни». З таких причин всіх цих зрадників треба тотально винищувати. Вслід за цією оскаженілою пропагандою пішов такий же дикий чин терору.

Святою святих воєнно-політичної стратегії смертельно-загроженої московсько-комуністичної імперії стала доповідь самого Сталіна, виголошена по радіо 3 липня 1941 року. У цій доповіді, чи радше наказі, колись бундючний, а тепер переляканий, наче щур у пастці, «вождь трудящих» прогарчав дрижачим від жаху голосом більш-менш так:

— Дорогі брати і сестри! Робітники і колхозники і прочая, і прочая… до маршалів. На нашу батьківщину віроломно напали німецькі фашистські союзники…

Вже багато райнів нашої землі опинилися в руках ворога. Нам загрожує смертельна небезпека…

Відступаючим військам Червоної армії та всім громадянам СССР наказую:

1. Не лишати ворогові ані одної голови худоби, тягла, вагону — все забирати в глибоке запілля.

2. Не лишати ворогові цілим ані одного метра залізничного полотна, жодного заводу чи найменшої фабрики та інших споруд. Ворог всюди мусить застати одну голу землю.

3. Палити хліб на полях. Чого не можна вивезти з військових, державних, кооперативних, колхозних та совхозних комор — спалювати все до одного грама.

4. На всіх теренах, окупованих ворогом, наказую відразу організувати відділи месників-партизанів, які мають в запіллі ворога створювати нестерпний стан.

5. Всіх тих громадян СССР, які не відступають разом з Червоною армією трактувати, як зрадників та ворогів нашої загроженої батьківщини.

На підставі цього наказу появилась ціла маса додаткових інструкцій, що наказували всім большевицьким партизанам здійснювати всі пункти цього наказу та маси додаткових пояснень та директив. Ці інструкції були переповнені шаленою отрутою розагітованих московсько-комуністичних імперіялістів проти всього цивільного населення України та Білорусі. На підставі цих інструкцій розпочали свою тотально-винищуючу диверсійну роботу всі большевицькі партизанські банди. Вони відразу взялися довершити те, чого не здолали зробити в перших днях втікаючі комуністичні верховоди. Вони почали палити цілі села та міста, стіжки та дозріваючі лани хлібних культур. Вони заходилися вистрілювати до решти по селах та містах не тільки всіх здорових мужчин, але навіть жінок, старців та дітей. В цілих районах знову починає відновлюватись совєтська влада з усіма її атрибутами тотального терору та економічної руїни. Компартія організовує на всіх окупованих німцями теренах колосальну мережу шпигунства, їх шпигуни всюди пролазять в німецький окупаційний апарат, руйнуючи німецькими руками все, що було антибольшевицьке.

Щоб ці людиноненависницькі злочини московсько-большевицького терору на Полісі припинити, бодай, як масове явище, українська і білоруська нації солідаризуються до якнайтіснішої співпраці. Штаб Поліської Січі УПА остаточно викінчує свої пляни. Ще раз узгіднює їх з штабом Білоруської Самооборони. Призначається день наступу в усьому Поліссі на 20 серпня 1941 року. Я повністю передав Окружну Команду Міліції в Сарнах своєму заступникові, сотникові Диткевичеві, звільняючись зовсім від обов'язків Команданта Міліції і переймаю тільки командування Поліської Січі УПА. Ми рівночасно пляново відтягаємо з Сарн свою підстаршинську школу, що вже закінчила короткий курс, та всі інші наші військові резерви поза міліцією. Ввесь штаб переноситься до Клесова. Спеціяльно формується один сильний рухомий курінь для зв'язково-бойової акції з білорусами на північному сході від Сарн. Командування цього куреня приймає сотник В. Раєвський.

Крім того, сотник Раєвський ще отримав особисто від мене окремий таємний наказ у справі таємного переховування всієї ліпшої зброї. У південних районах таке саме таємне доручення поза офіційними обов'язками мав хорунжий Петро Довматюк. Для цієї акції були при частинах спеціяльні осередки, що складалися з найдовіренніших людей. Вони відвозили зброю та всякі трофеї до «штабу». Передавали в інші руки. За всю цю акцію відповідав сотник Раєвський. Вся ліпша зброя систематично ховалася в добре підготовлених мурованих сховищах. Хорунжий Довматюк був великим спеціялістом будувати такі сховища.

Головні сили ворога з командними пунктами були розташовані переважно в двох районах:

— В районі Турів-Мозир діяв штаб північної групи з решток одної піхотної дивізії під командою генерала Клінова. До цієї групи долучився також штаб та рештки одної панцерної дивізії під командою генерала Кулика.

— В районі Олевськ-Зв'ягель (Новгород-Волинськ), в системі вогневих точок «лінії Сталіна», діяв штаб південної групи, що складалася з великої частини одної розбитої дивізії. Прізвище полковника, який командував цією групою, я не пригадую. Цю групу десь в половині липня розбила і розігнала одна німецька дивізія есесів, але коли німці пішли далі, вона знову переформувалася і далі вела диверсійну акцію на цілому Півдні Полісся.

По цілому терені у великому трикутнику Бобруйськ-Гомель-Коростень бродило по лісах та було розташовано по різних пунктах багато менших і більших рухомих та посадних бойових груп. Цілість підлягала наказам командного пункту Мозир, що за всяку ціну намагався охопити ці групи своїми наказами і координувати їх дії.

Вся наша підготовна акція була закінчена. У точно визначений час по всій лінії почався генеральний наступ.

Може така назва надміру претенсійна, але це був справжній наступ невеликих сил і невеликого маштабу, але дуже великого і всестороннього значення. Це проба сил і можливостей двох дружніх націй в їх боротьбі за свою національну гідність та свободу, за фізичне існування сотень тисяч людей на тлі великої світлої пожежі, де дві імперіялістичні потуги б'ються за володіння нашою землею.

Всі районові команди міліції, призначені до бойової акції, отримують наказ посилити свою дію спільними операціями разом з іншими районами та «літаючими» куренями Поліської Січі. 21 серпня 1941 року по довгих боях з триразовим переходом з рук до рук, Поліська Січ здобуває місто Олевськ. Туди відразу переїжджає наша Головна Команда. Полк. Смородський оголошується наказом, як Начальник Штабу та Начальник Олевського гарнізону УПА. В самому Олевську стає новий Олевський курінь Поліської Січі. Відразу організовується наша друга підстаршинська школа. Закладається своя тижнева газета «Гайдамака», як орган Поліської Січі. Організовується місцева міліція і самоуправа. На очах стихійно обновлюється всестороннє, досі придушуване терором большевицьких банд, громадське життя. В ряди Поліської Січі масово зголошуються старшини та вояки Червоної армії, як наші нові товариші зброї з теренів, що ми від них були протягом чверти віку відділені совєтсько-польським кордоном.

Маневруючи силою, зложеною всього з одного гарнізонного та чотирьох рухомих куренів-бригад та цілою масою озброєної міліції на місцях, що в загальній сумі давало нам більш-менш 10,000 вояків, ми розпочали свій генеральний наступ проти ворога, що також, за нашими остаточними підрахунками, нараховував на Поліссі приблизно 15,000 вояків. Білоруси свої сили обраховували на 5,000 вояків. Отже, сили обох противників були більш-менш рівні.

Але большевики мали перевагу в тому, що вони були в обороні, а ми в наступі. Вони оборонялися в закріплених позиціях, мали великі запаси автоматичної зброї та боєприпасів, їх військо складалось з самих вишколених вояків, чекістів та міліції, кероване фаховими кадрами. Тоді, як наше військо — це слабо озброєний, на скору руку зібраний всякий народ, головним чином, недосвідчена в боях молодь. У нашому війську сотнями командували підстаршини, а наймолодші старшини були примушені командувати куренями.

Зате ми переважали большевиків тим, що ми воювали на своїй землі. Вони були розсипані незчисленними острівцями на величезному просторі. Ці острівці були змушені боронити себе окремо, а ми могли довільно перекидати менші і більші загони, куди нам було треба, тобто вся ініціятива маневру була в наших руках. Ворогові було тяжко знати, де і коли ми по них ударимо. Це був великий козир в наших руках. Крім того, бойовий дух наших наступаючих військ був куди сильніший від солдатської маси зформованої з решток розбитої армії, яка тепер відступала в невідоме під напором «великої петлюрівської армії отамана Бульби», як про це голосила наша пропаганда.

Скільки не пробували чекісти та партійці підносити бойовий дух цієї безладної маси, головним чином — автоматом, він, однак, з дня на день помітно падав. Деморалізація росла на очах. Після кожного нічного бою, пекельними детонаціями динаміту під бункерами, сотень мінометних канонад на оточені села, містечка чи лісові масиви, червоноармійці розбігалися, хто куди міг. Вони ховалися по лісах від своїх начальників та комісарів. Серед них було багато українців, білорусів та інших національних меншин, яких силою терору тримали в большевицьких лавах. Тепер вони масово переходили на наш бік, в українсько-білоруські відділи. Це були найкращі наші бойові товариші.

На білоруському відтинку була така сама ситуація. Вся акція проходила досить жваво за одним пляном, одною тактикою, тими самими методами боротьби та засобами пропаганди. Сотник Раєвський постійно доносив до штабу про загальну ситуацію та поодинокі випадки на його відтинкові. Село за селом, лісовий масив за масивом, район за районом нашої багнистої поліської землі визволяється з-під тотального терору і повертається хоч на короткий час, до всестороннього вільного життя. Це відповідь на наказ Сталіна робити голу землю на життєвому просторі народів, до яких Сталін і його большевицька зграя немає жодного права. Це акт самооборони перед явною смертю сотень та тисяч людей.

Босонога гвардія українських деревлян та білоруських кривичів з безприкладною в цілому світі хоробрістю та завзяттям вписує золоті сторінки в історію визвольної війни волелюбних народів. Ця війна в тисячу разів тяжча та грізніша своєю винищувальною силою від усього того, що цілий світ називає війною.

Основна зброя цього дивного війська — це непоборна воля до національної свободи та державної суверенносте. його артилерія — міномет та амонал. Це військо босе й голе в непроглядній темряві та при дивовижному сяйві ракет та прожекторів, під градом куль з кулеметів та автоматів вужами підлазить під бункери, підкладає скрині амоналу, запалює гніт, зникаючи в обіймах поліської темряви та хащів. Бере бункер за бункером, село за селом, район за районом. Українсько-білоруські поліщуки стають повними господарями своєї рідної землі.

Їх бойові сили ростуть з години на годину за рахунок все нових товаришів зброї з визволених районів та дезертирів від ворога. Тут їх формують в нові сотні та курені, організовують сільські та районові команди міліції. Самі постійно пробиваються все далі і далі вперед. Ще сотні й тисячі людей чекають на їх братню допомогу.

Бойові сили ворога з години на годину рідшають за рахунок втрат та дезертирства. Розтають, наче віск від вогню. Залишаються самі партійці та чекісти, що, мов зайці, тікають далі, щоб організувати оборону в інших пунктах.

На домагання сотника В. Раєвського висилаємо ще цілий Рокитнянський курінь під командою поручника Дуба, який починає свою акцію на північний схід від Олевська, вниз по річці Уберті в напрямку Перга-Корище-Радзівіловичі. В цей час Людвипільський та Клесівський курені під командою поручника Ковальчука, блискавичними операціями вибивають південну большевицьку групу в районах Олевськ-Емельчино. Дають вільний зв'язок з Олевська до Житомира, який досі відбувався через Сарни-Рівне. В районі Зв'ятеля натикаються на німців, роблять крутий поворот північною частиною районів Коростень-Овруч, здобувають Лєльчицю. Також беруть курс на Мозир з півдня. Там білоруси просять негайної допомоги. Пропонують разом здобути Мозир, заснувати там спільний штаб обох братніх армій свободи для дальшої боротьби.

Залізний півперстень, що почав дошкульно стискати ворога чимраз далі на схід, на очах помітно звужується. Хоруговки та кольорові знаки «літаючих бригад» на штабних мапах, починаючи від Слуцька-Лунінця-Сарн-Зв'ягеля, все більше і більше згущуються, створюючи великий клин, на вершку якого стоїть Мозир.

В Коростені, Гомелі та Мінську вже стоять на суші німецькі танки. Цей другий наш «визволитель» спокійно приглядається до нечуваної в історії воєн операції. Уважно слідкує за всіма подіями. Дивується, що те, чого не могли зообити його танки та літаки, доконує обріз і динаміт босоногої ґвардії.

Ворог притиснутий до Прип'яті там, де вона впадає в Дніпро. Його розбиті рештки форсують Прип'ять. Переходять Дніпро на північ від Чернігова. Беруть курс на свої Брянські ліси.

Ця гігантська операція, виконана такою малою силою, бездоганно вдалася лише тому, що наступ переводився двома родами операцій, де рухомі курені Поліської Січі УПА та Білоруської Самооборони були не звичайними куренями, а «літаючими бригадами», а за ними всюди сунула «непрохідна маса міліції», що так само перекидалася з району в район. Ніхто не знав ні складу, ні числа «літаючих бригад», що всюди творили авангард «динамітників», ні точної сили «великої армії». «Літаюча бригада» то розбивалася на кілька відділів, що були менші від нормальної сотні, то з допомогою «маси» виринала сильнішою за нормальний полк. Таким чином, ворог ніяк не міг встановити силу свого противника, що наче лявина розбурханого вулкану сунула на нього з усіх сторін.

Головним «арсеналом» цілої операції були сховища вибухових матеріялів Клесівських Гранітних каменоломень, що їх в пору забезпечила Поліська Січ перед висадженням в повітря втікаючими большевиками, і всі наші та білоруські лісові зброєсховища.

Головним транспортом були коні та воли. Зв'язок: також коні та пішоходи, а головним чином наші та білоруські дівчата. Вони переносили накази та звіти через непрохідні багна та хащі поміж ворожими з'єднаннями. Вони розносили на терен, опанований ворогом, всяку пропаганду, а звідти приносили докладні відомості про сили та розміщення ворога. Вони перев'язували та доглядали ранених, підносили хліб, воду та амуніцію і діяли не гірше вояків Поліської Січі.

На превеликий жаль, нам ще не дозволяє час на висвітлення цієї епопеї українсько-білоруської зброї в її братньому союзі проти свого вікового ворога. Треба було б згадати імена, факти, подробиці боїв і т.д. Ця подія заслуговує на її повне віддзеркалення для майбутніх істориків та дослідників української національно-визвольної боротьби, але на це потрібно було б кілька томів. Щойно з цих томів об'єктивної історичної правди світ довідався б чи ми були «коляборантами» Гітлера та Сталіна, чи боролися за свої національні та вселюдські ідеали проти обох тоталітарних деспотів, а головним чином проти деспотизму марксистського типу, який намагається сьогодні робити голу землю майже по всіх країнах світу.

Ми знали за що боролися тоді і знаємо за що не перестаємо боротися сьогодні. Ми бачили, що в нашій борні на смерть чи життя ми не мали щирого і чесного союзника тоді, так само не бачимо тих чесних союзників і тепер.

1. Операція, хоча проведена в порівнянне малому маштабі, мала, однак великий всебічний, тобто національний, політичний та військово-стратегічний характер.

2. Операцію викликала нищівно-завойовницька політика комуністичної Москви у відношенні до України та Білорусі, з варварським намаганням помститися над цими націями за злобно видумані обвинувачення в «зраді», навіть тоді, як московського лаптя не було вже в цих волелюбних націях.

3. В операції з обох сторін брало участь понад 30,000 вояків. Як на партизанську війну, це величезна сила війська. Сотня добрих партизан заступає полк регулярної армії.

4. Для обох воюючих сторін операція мала колосальне стратегічне значення. Обидві сторони намагалися тримати Поліську котловину в своїх руках, як базу для своїх майбутніх партизанських операцій.

5. Ціла операція — це яскравий доказ того, що може доконати зброя абсолютної правди та бойовий дух проти зброї неправди і поневолення, хоч вона й закована в залізобетон, холодну сталь і послуговується неперебірливими методами тоталітаризму за правилом: ціль виправдує засоби.

6. Перемогу в операції здобули не большевики, а українці та білоруси, не зважаючи на те, що їм ніхто не давав жодної допомоги, а навпаки, німці всюди відбирали від українців та білорусів зброю, не дозволяли створити українсько-білоруське військо. Вони дозволяли лише організувати міліцію за принципом один міліціонер на 100 душ населення.

7. Поліська операція наочно доводить, що таку саму перемогу здобудуть всі нації, що їх поневолює московсько-комуністична імперія, як настане час генеральної розправи з тією імперією на тлі майбутньої епопеї повсталих народів світу проти сваволі червоного тоталітаризму.

Розділ дванадцятий «ОЛЕВСЬКА РЕСПУБЛІКА»

Перше «совєтське» містечко на колишньому кордоні поміж СССР та Польщею в діях УПА має свій окремий розділ. І це не випадково і не дарма. Від половини серпня до половини листопада 1941 року Олевськ був справжньою столицею, щось на зразок окремої абсолютно суверенної української національної республіки. Ця «республіка» мала свою окрему територію, що її сама виборола від ворога, свою адміністрацію, своє військо, своє законодавство воєнного часу, свій суд, свою виконавчу владу.

Німецький окупант на цю територію ще не показувався, а залишки большевицького окупанта були розгромлені на голову. Уся Поліська котловина протягом половини року жила своїм окремим, суверенним життям. З цього відтинку часу три місяці проходили в оскаженілій боротьбі з совєтськими диверсійними бандами, а друга половина, до появи німецької окупаційної адміністрації Еріха Коха, проходила в умовах справжньої свободи і вільної творчости в усіх ділянках життя. І вся ця свобода та її творчість була зв'язана з іменем досі майже невідомого більшого районового містечка Олевськ.

В усьому величезному трикутнику Слуцьк-Гомель-Житомир — ніхто не вважав німців за ту силу, що розбила Червону армію та вигнала безбожну диктатуру з України та Білорусі. Все це діялося поза поліською територією. Все Полісся бачило і знало, що навіть тоді, коли німецька армія взяла Смоленськ та Київ і пішла далі на Москву і Харків — ціле Полісся було в руках комуни. Там всюди стояли большевицькі партизанські гарнізони та офіційно діяли «райвиконкоми» та «обкоми». І щойно в серпні і вересні появилися «літаючі бригади» Поліської Січі та Білоруської Самооборони з масою місцевої міліції, які знищили партизанські сили Червоної армії з їх «сільрадами», «райвиконкомами» та «обкомами» та органи свавільного насилля і терору — НКВД. Лише тоді населення Полісся дихнуло вільною волею святою.

Цим і пояснюється та палка любов та шана всього населення Полісся не до німецького «визволителя», а до своєї збройної сили, тобто — Поліської Січі УПА та Білоруської Самооборони. В білоруських районах «Палєская Сєч» була як в себе вдома, а курені Білоруської Самооборони на українській території були дорогими гостями, їх вітало населення як найрідніших братів і справжніх визволителів. Це була безприкладна маніфестація братніх почувань та солідарности обох націй до їх рідної збройної сили, як єдиного реального фактору їх визвольної боротьби. Це був зародок великого союзу двох братніх народів та скромні початки їх спільного чину в бурхливому майбутньому.

Я повік не забуду тріюмфальн'ого в'їзду Головної Команди Поліської Січі до визволеного Олевська та інших місцевостей. Це були такі урочисто-щирі маніфестації, яких в усьому Поліссі не зазнав ніхто від часів наших козацьких воєн та походів армії УНР. Протягом трьохсот літ Полісся було змушене дуже часто вітати всяких «благодєтєлєй», «союзників», «оборонців» та «визволителів». Були тут татари, росіяни, поляки, шведи, французи та німці. Були в давнину, були й не так давно. Були «білі» і «червоні» москвини. Були царські генерали та губернатори, були й совєтські комісари, комдиви та маршали. Були польські воєводи, графи та поміщики. Всі вони були тут і їх наш народ мусів вітати і вітав. Навіть тепер подекуди вже доводилося вітати німецьке військо, його «ортскомандантів» та генералів. Він їх «вітає»…

Але такого вітання, як справляє ціле Полісся своїй рідній військовій формації, що навіть називається «Поліська Січ» вже дуже давно не бачили навіть самі найстарші столітні дуби та сосни непрохідних поліських лісів. Перед кожним селом — вітальна арка з масою народу. Перед кожною десятою чи двадцятою хатою — стіл з хлібом-сіллю, з пообгризаними мишами старими церковними хрестами, образами та рештками старих хоругов без держалн, і обов'язково з водою у відрах!

Де взялися ці повищерблювані хрести, безрамні образи та понівечені часом та большевиком хоругви?

Там же ж протягом 25 років за це розстрілювали та засилали на каторгу старе і мале, в кого ці «дурмани» знаходили. В ім'я чого цей, так жорстоко катований народ зберігав всі ці святощі, наражаючи себе на небезпеку смерти та з якої це нагоди він їх тепер з такою урочистістю витягає з-під влади щурів та мишей, щоб поставити на незграбний поточений шашлями столик, але зате накритий соняшною скатертиною, поперевишиваною червоною ниткою?

Цей лицарський народ чверть століття зберігав свої скромні хрести, хоругви та образи, не зважаючи на жорстокий терор, бо це тисячолітні святощі його славних предків. А так гордо й радісно витягає він їх сьогодні від мишей та щурів, бо треба вітати своє рідне військо!

Наші молоді старшини та вояки з-поза Полісся ніяк не можуть розгадати одної таємниці. Вони не раз бачили, як поліське населення вітало чи то «білих» чи «червоних» «визволителів», але вони ніде не бачили — води. Був хліб-сіль, були квіти, але води — ніде не було.

Це велика таємниця. При вітанні предки нашого деревлянського племени ставили воду, як особливий додаток до хліба-соли, лише перед тим, кого рахували не тільки дорогим гостем, але й своїм рідним другом чи великим добродієм. Це найвища міра довір'я, гостинности та вдячности. Це означає те саме, що моя хата — твоя хата. Ось чому на всіх вітальних столах перед вояком Поліської Січі УПА та Білоруської Самооборони нараз появилася ознака найщирішого вітання — вода.

Це пояснюється тим, що той вояк якраз бореться, жертвуючи самовіддано своє життя за той же самий народ, за його правду, за його святощі, за Бога й Батьківщину, за віру своїх предків, за суверенну Україну і Білорусь, складовою частиною яких є Полісся.

Наші заболочені та пообложувані пісковими бортами «Зіси» та «Гази» всюди пробивалися поміж масою шаліючого від радости натовпу з сльозами на очах по горах васильків, цвінтурії та всяких інших осінніх квітів, що на них так бідна наша поліська земля під цю пору року. А де не вистачало цих скромних природніх прикрас, там на наші колони з обох боків летіла маса кознику та стерні, але яка ж вона була нам дорога. Навіть найкращі рожі, левконії чи жоржини при інших обставинах не викликали в мені такої радости, як цей звичайний козник, що валився на нас з цілого лісу старих і дитячих рук зодягненої в лахмани та личаки маси.

Після кожного виходу з машини ми цілі десятки метрів добивалися до столів по вишиваних рушниках та скатертках, щоб прийняти хліб-сіль, почути слова радости й найсердечнішої вдячности, коротко подякувати і пробиватись далі.

Старе й мале, діди і парубки, жінки і дівчата під гучні вигуки: «Слава! Слава!» всюди проривають кордон охорони, заступають дорогу. Вони хочуть «добре побачити» свого нового отамана та його січовиків. Хапають за руки, цілують заболочені поли гумових плащів та шкірянок. Цілують коней, стремена, колеса тачанок, польові кухні, автомашини. Що до кого найближче…

Чогось подібного я ще в своєму житті не бачив і не переживав. Це була вже навіть не стихія, а якийсь особливий шал ентузіязму. Я абсолютно ні від кого не ховався від страху, що мене в цьому розбурханому морі хтось може вбити. Направо і наліво вітався обома руками з сотнями людей. В тисячах розпромінених очей я бачив тільки невимовну радість, щастя і почуття вдячности. Я був свідком всяких своїх і чужих маніфестацій, але такого явища, з такою полум'яною любов'ю та ентузіязмом не бачив ніде. Тим більше, що ці маніфестації відбувалися спонтанно, без приготувань.

Це був вибух віками заглушеної лицарської традиції. Тут враз промовила козацька кров і передвічна стихія нічим не знівеченої любови цього народу до своєї рідної збройної сили, пошана до свого рідного начальника, до своєї рідної влади. Це були прояви не рабопослушности, а лицарська самопошана, національна гордість та дисципліна. Тому й не випадково, що чогось подібного не бачимо при всіх тих маніфестаціях, що відбуваються без води.

Містечко Олевськ стає столицею цього тріюмфу. Під охороною своєї рідної збройної сили усе Полісся, мов щойно на світ народилось. Відроджується громадське життя, адміністративна самоуправа, господарство, культура, освіта, преса, видавництва, охорона здоров'я — одним словом все, що хоч на деякий час вирвалось з-під гніту серпа та молота й білого орла.

Майже в кожному районі починають виходити рідні газети — ціла маса «Вістей», «Голосів», «Газет», «Слів». Появляються інші видавництва. Відновляються зруйновані комуною церкви. Організовуються спортові товариства, професійні та аматорські театри і хори. І все це виростає наче з-під землі. На все знаходяться фахові сили на місцях. За що ці люди не візьмуться — горить в руках.

Відбудовуються фабрики та заводи. Десь «знаходяться» машини. На очах виростають нові димарі, з'являються електростанції, залізничні та інші варстати, автоколони. Хто зна, звідки й беруться трактори, комбайни, жниварки, молотарки, амбуляторії, лікарські кабінети і т.п.

Все це виробництво організовує сам робітник на тимчасовому положенні про трудову власність, в якому проектується оформити того робітника в майбутньому, як дійсного власника-акціонера заводу чи фабрики.

Тартаки, шкляні гути, порцелянові заводи, мебльові фабрики, цегельні, гарбарні, ґуральні, паперові фабрики. Все це національне майно, що ще вчора лежало в руїнах, сьогодні вже починає давати нову продукцію. Рівночасно відбудовуються і виробничі цехи і самі будови заводів під гаслом — «перше продукція, потім дах над головою».

Ніде ніхто нікого не агітує до жодних «соцзмагань». Ніде, ніхто нікого не судить за «прогул» та «саботаж». Зникла совєтська панщина. Всюди закипіла робота без підганячів та бригадирів. Народ став справжнім власником засобів виробництва і творить сам, з своєї власної ініціятиви. Люди працюють не по годинах, а день і ніч, бо бачать, що працюють для себе самих.

Всі колхози народ відразу ліквідує, як найогидніше зло комуно-рабської системи. Діляться врожаєм. Ведуться приготування до колективних посівів з індивідуальним користуванням через нестачу тяглової сили.

Всі «радянські господарства», частково в перших днях понищені та розграбовані, або цілком ліквідуються, або знову організуються, як державні господарства. Заводяться дослідні станції, створюються насінні фонди. Про все вирішує сам народ. Зник комісар з поліської землі, який повчав відвічних господарів нашої землі, як орати та сіяти землю. Пригадується, як один з таких комісарів присікався до селянина, чому він не сіє, а чогось вичікує.

— Забув штельваги, товаришу комісаре.

— Сій сьогодні овес, а завтра будеш сіяти штельваги — наказав комісар.

Нервовим центром всієї діяльности був Олевськ. Звідси на всі боки пливли накази та директиви. Туди з усіх сторін напливали звіти, питання, пропозиції та проекти. Всі ці нитки тримала в цупких сухорлявих руках одна людина, яка на все зразу знаходила рішення і своєчасно давала всі накази та директиви. Тією людиною був наш начальник штабу, полковник Петро Смородський. Це — зразковий вояк, діловий господар і добрий комерсант. Він має всесторонню фахову начитаність та досвід. А головне, не дивлячись на всі ці високі якості і прикмети — це скромна, тактовна і доступна для всіх людина. Він з кожною людиною терпеливо та людяно поговорить, наче рідний батько. Дасть всяку допомогу чи пораду. Кого треба — добре висповідає, покарає, а кого нагородить. Я не чув ні разу, щоб на нашого начальника штабу хтось за щось гнівався, чи мав до нього якісь претенсії, хоч він дуже багато січовиків і навіть старшин досить жорстоко карав за їх негідні вчинки. Він при цьому давав їм таку словесну «школу», що вони потім були готові за свого полковника кожної хвилини наложити головою.

Тримати в руках таку розбурхану масу, як на скору руку зібрана перша-ліпша партизанська частина та всякий народ в міліції та цивільній адміністрації все нових теренів в такому революційному хаосі, як це було в нас в 1941 році — треба бути тільки тим, чим був в штабі УПА полковник Петро Смородський.

До всього сказаного я від себе можу додати, що коли українська нація була здібною видати таких людей, як наш начальник штабу, які в такому хаосі на голій землі, зуміли доконати таке чудо, як наш Олевськ, то ця нація має всі дані доконати найвище чудо-ідеал і мрію українського народу — навіть на попелі чи на голій землі воздвигнути храм Української Суверенної Соборної Держави.

Олевськ відразу прибрав усі внутрішні та зовнішні ознаки українського національно-адміністративного осередка. Леніни, Сталіни та всі інші «вожді трудящих» зникли з площ, установ та вулиць «олевської республіки». На їх місце появилися портрети українських князів, гетьманів та інших видатних людей України, а найбільше було всюди портретів Симона Петлюри. Всі вулиці містечка Олевськ управа переіменувала іменами українських діячів. Не забула при цьому Олевська міська управа за своє сучасне військо. Якось в'їжджаючи з Сарн на червоноармійську вулицю Олевська, я побачив на першому будинку велику таблицю: «Вулиця Поліської Січі». Дуже добре, думаю. А виїхавши на головну вулицю, я мало не остовпів. Там стоїть: «Вулиця Отамана Тараса Бульби». Я відразу видав наказ напис зняти і вулицю переіменувати.

З'явилася до нашого штабу делегація від міської управи. Міська управа просить відмінити той наказ. Я їм пояснив, що на таку особливу честь я ще не заслужив, щоб за мого життя іменувати вулицю міста моїм іменем. Делегація настоює на своєму. Це вже саме місто рішає. Управі буде дуже прикро, коли їй доведеться цю вулицю переіменувати.

Я наказу не відмінив. Написи з вулиці були зняті, але… інші не появилися, а вулицю далі називали іменем командира Поліської Січі.

В перших днях вересня 1941 року до Олевська блискавично прилетіла дуже прикра вістка з Житомира. Там 30.8.41 року публічно хлинула українська кров від української руки. Ставленик патологічного вождизму, бандерівець Кузій на вулиці, стріляючи в спину, застрілив двох старшин української армії: полковника Миколу Сціборського та сотника Сеника-Грибівського, які були членами проводу ОУН і їхали до Києва. Це була дуже пригнічуюча вістка.

Така боротьба групи блискавичного відокремлення з політичними противниками того ж самого націоналістичного світогляду викликала в народніх масах підсовєтської України дуже пригноблююче враження і сильне обурення. Тим більше, що полковник Сціборський був родом з Житомира, де все старше покоління знало цю людину, як доброго вояка та великого революційно-визвольного діяча Української Народньої Республіки з часів визвольних змагань 1917-20 років. На еміграції він став співініціятором нового націоналістичного руху, як теоретик по ідеологічно-програмовій лінії і мав сильний вплив на координацію дій націоналістичного руху з державним центром УНР.

Житомирський акт відкритого братовбивства та терору з боку вождівської групи проти своїх людей на тлі такої невиразної політичної ситуації України, остаточно скомпромітував цю групу в очах політично-обізнаного громадянства. Коли ще всі «державні акти» цієї групи люди були схильні виправдувати політичною невиробленністю цих молодих людей, то вже такі ганебні факти, як явне братовбивство, народ кваліфікує не інакше, як явний злочин провокований чужою рукою.

Полковника Сціборського я знав до Другої світової війни тільки з його публіцистичних праць. Щойно в часі моїх переговорів з ними 2–3 серпня 1941 року у Львові я мав нагоду познайомитися з цією людиною особисто.

Його теорії націократизму були мені чужі. Але вони були написані на такому високому інтелектуальному рівні та подані в такій оригінально-новій формі й побудовані на такій переконливій аргументації, що навіть найзапекліші його противники ставилися до нього з великим респектом.

Я не дуже знав цю людину, щоб тут давати їй бодай найскромнішу характеристику. Можу лише сказати, що хоч Сціборський був великим противником української демократії, проте він рівночасно був ще більшим патріотом такої України, в яку він вірив, яку визнавав. Нагла смерть Сціборського — це велика втрата не тільки націоналістичного табору, а й всієї української нації. Ідеологічно-програмові концепції Сціборського можуть бути заперечені тільки або сильнішою та більш ґрунтовною теоретичною концепцією, або життєвою практикою.

Це був політичний противник з уродженими лицарськими якостями характеру, його зброя була гостра, як бритва, а рубала тільки там і тоді, де і коли дозволяє лицарська етика. Коли він бачив, що не має рації, то мав відвагу це відразу признати. Пригадую один цікавий фрагмент з нашої дискусії у Львові. Стояло питання про Уряд УНР. Я запитав, чому ОУН досі не визнала нашого законного державного центру? Сотник Сеник-Грибівський почав мене переконувати, що це діється не з вини ОУН, а з вини Уряду УНР, що старий Уряд УНР не стояв і тепер не стоїть на висоті своїх завдань і через те він своєю реґресивно-пасивною політикою довів до того, що тепер Президент Андрій Лівицький сидить у Варшаві буквально сам.

На це я заявив:

— Байдуже, з ким сидить Президент УНР в Варшаві. Головну ролю грає те, що той Президент не є сам у Києві, Полтаві, Чернігові, Харкові, Одесі, Житомирі, Сарнах і т.д. Доказом цього може служити той факт, що наша понад десятитисячна Поліська Січ — це люди, які визнають Президента УНР. Таких Січей кожної хвилини може бути більше по всій Україні, якщо на це буде наказ того Президента.

— Ми — молоді республіканці — продовжував я — також бачимо негативні сторони нашого старого Уряду. Але це нас не турбує. Уряд буде змінений. Справа не в поодиноких людях, а в державній концепції. Люди приходять і відходять, а народньо-правна концепція УНР існує вічно, як синонім абсолютної суверенности України та її законної державности.

Тоді забрав довше слово полковник Сціборський, яке закінчив таким визначенням:

— Ми глибоко віримо, що до всебічного порозуміння поміж нами та Урядом УНР вже недалеко. Ми не покликані сьогодні ці справи тут вирішувати. Тепер воєнний час і я признаю рацію Отаманові. Всі сили народу на єдиний фронт!

Десь у половині вересня я поїхав до Рівного на розмову з полк. Ів. Литвиненком, куди він знову прибув. Тепер він переїздив на постійне перебування в Крем'янецький район. З «високої політики» нічого не було чути. Я зложив через нього Урядові звіт про всю нашу досьогочасну роботу та успіхи. Він цим був дуже задоволений. Передав нам сердечний привіт від Головного Отамана А. Лівицького, полковника Садовського та інших членів Уряду УНР.

Ситуація була така, що полковник Литвиненко не бачив можливости втриматися нам довший час на очищеному від большевиків Поліссі. Туди незабаром німці пришлють свою цивільну адміністрацію. Від імени Уряду УНР він дав мені директиву триматися так довго, як це буде можливо, а потім дуже обережно офіційно ліквідувати цілу нашу «республіку». Штаб знову переставити на підпільно-повстанську акцію, але тієї акції не розпочинати відразу, а чекати дальших наказів та директив Уряду.

З уваги на те, що самого Президента німці тримають під домашнім арештом у Варшаві, ціла наша майбутня акція мусить вестися дуже обережно та так, наче б Президент про неї «нічого не знає».

Про все це я не мав права нікого інформувати, включно з начальником штабу. Для зв'язку посилати тільки сотника Раєвського. Все має робитися на місці так, наче б ми вирішували всі питання самі без жодних директив зверху. Ми договорилися про все і він поїхав.

Наша газета «Гайдамака», як одинокий вільний пресовий орган, до якого не добралася ще німецька цензура, мала дуже велику популярність по всій Україні. Ми її транспортували до Рівного, звідки вона розсилалася на всі сторони. Редактором газети спочатку був сотник Сиголенко, а потім редакцію перебрав один учитель з Житомира — пан Бобенко. Ні Сиголенко, ні Бобенко не були професійними журналістами. Газета відчувала брак бодай одного доброго фахового редактора. Я давав фейлетони у формі «Листів до Сталіна», писані поліським діялектом під псевдонімом «Діда Гаврила Обруча» та дуже рідко ще деякі матеріяли, але цього було мало. Я не мав часу писати.

Саме тоді, коли я розглядався по Рівному за відповідним журналістом, щоб притягти його до співпраці в «Гайдамаці», наче з неба являється мій кацетний приятель, редактор Іван Мітринґа.

Мітринґа заявив мені, що він їде спеціяльно до мене, щоб співпрацювати в газеті, як також, щоб порадитися зі мною у ще одній справі. Він сказав, що їх вже є ціла опозиційна група проти партії Бандери в складі: Мітринґа, д-р Турчманович, Роман Паладійчук, Василь Ревак, Борис Левицький та інші. Вони вирішили ще в Кракові відійти від групи Бандери та мають постанову здійснити цей плян після організації нової політичної партії, про який він говорив мені в Кракові минулого року.

Мітринґа щойно повернувся з інформативно-студійної поїздки, що її робила ціла група по всій правобережній Україні, їхали вони машиною з фальшивими документами. Їх Гестапо мало що не схопило, але вони втекли, Всі інші члени групи поїхали назад до Львова та Кракова, а він тримає курс на наш «ліс».

Мітринґа, як звичайно, далі пропаґує зовсім протинімецький курс. Повідомляє, що все українське населення вже починає поважно орієнтуватися щодо німецьких цілей в Україні. Робить з ситуації належні висновки. Вже ростуть активні антинімецькі настрої в народніх масах. Провідні кола конспіруються. Вичікують. Ніхто не хоче себе виявляти. Жвава пропаґанда та практична діяльність, що її так активно та «навипередки» провадить ОУН та група Бандери, за інформаціями Мітринґи, не мають жодних виглядів на успіх в народніх масах підсовєтської України. Взагалі, вся націоналістична ідеологія, світогляд та програма — все це, на погляд Мітринґи, не те, чого вимагає Україна, його висновок: треба обов'язково організувати якусь нову політичну силу, яка вела б розумну, насамперед, ідеологічно-світоглядову боротьбу проти компартії, німців та супер-націоналістів. Такою силою може бути тільки зовсім нова революційно-демократична партія.

Їх група вже робить конкретні заходи у справі організації нової партії. Приступає до опрацювання ідеологічно-програмових тез і т. ін. Він мене запитує, чи я досі не змінив свого погляду на цю справу? Чи я не погодився б включитися до цієї роботи з цілою УПА? Тобто зробити так, щоб УПА була зародком майбутньої армії, підпорядкована політичній лінії тієї нової демократичної партії.

Мітринґа твердить, що він має поважні підстави побоюватися, що коли в Україні не постане тепер така солідна підпільна, але дуже сильна демократична організація, то на тлі тієї політичної порожнечі, яка тепер витворюється, бо ж активно діють лише компартія і націоналісти, в наслідок розчарування народніх мас в «Заході», перевагу візьме гнучка пропаганда большевиків. Тим більше, що та пропаганда, на думку Мітринги, напевно злізе з інтернаціонального коня, а пересяде на суто національні паролі, «повну самостійність» всіх совєтських республік.

Крім вищезгаданого, Мітринґа, наче пророк, твердив, що німці далі Волги взагалі не посунуться та почнуть відступ. Отже, треба розраховувати ще на досить затяжне підпілля в большевиків.

На це я відповів Мітринзі, що наскільки доцільним вважаю організацію нової революційно-демократичної партії, настільки не вважаю доцільним підпорядковувати військо будь-якій партії. Військо підпорядковується тільки Урядові. І тільки через Уряд окремі партії можуть впливати на формування політичної лінії для війська. Отже, в справі організації партії я готовий всіма засобами допомагати, але сам не буду вступати в ту чи іншу партію. До війська приходять члени різних партій. Командування війська мусить бути об'єктивне і безпартійне.

Я йому також заявив, що я вже наткнувся на групу людей на Волині, з Іваном Либаком та Леонідом Щербатюком на чолі, яка має подібні заміри і робить ті самі заходи. Це колишні соціял-радикали, соціял-демократи та безпартійні (Щербатюк). Добре було б, якби вони договорились, щоб не розпорошувалися сили у двох організаціях. Мітринґа дуже радо погодився розпочати розмови. Щербатюк тоді ще був у Києві з д-ром Харитиною Кононенко в Червоному Хресті. Я пов'язав Мітринґу з Либаком та іншими його приятелями. Вони навіть вже «охрестили» свою майбутню організацію «Українською Національно-демократичною Партією». Вони хочуть тримати свою організацію в абсолютному підпіллі до певного часу і покищо вестимуть лише підготовчі роботи. Їм бракує теоретиків для опрацювання ідейно-політичних напрямків нової партії та її програми. Взагалі — це дуже тверезо думаючі і серйозні люди.

Вони майже в усьому були однозгідні з Мітринґою за винятком деяких програмових питань. Мітринґа заступав дуже лівий курс, не виключаючи навіть колгоспів, якщо цього десь хоче народ. Він мотивував це тим, що трагедія полягає не в тому, що в Україні є колгоспна система для продукції хліба, а в тому, що той хліб безкоштовно забирає чужа держава. На його думку, у своїй державі це відпадає, а колективне господарство завжди дасть більшу продукцію. Такими поглядами Мітринґа насторожував проти себе багато людей, які підозрівали його в націонал-комуністичних тенденціях, від яких він по-правді був далеко. Він тільки не визнавав доцільности безконтрольного приватного капіталізму, а підпорядковував його суворій контролі держави. Всюди давав перевагу нації — через державу, а не одиницям — через приватну безконтрольну кишеню. Відстоював плянове господарство, яке тепер практикує кожна держава, незалежно від того чи вона соціялістична, чи капіталістична.

На цій нараді вони вирішили, що обидві групи приготують проекти своїх постулятів та тез і в майбутньому порозуміються щодо дальшої акції.

Мітринґа поїхав зі мною до Олевська й неофіційно став редактором нашої газети. Офіційно газету підписував ред. Бобенко. Редакторові Мітринзі я дав сувору інструкцію щодо змісту нашої військової газети. Мітринґа точно і дисципліновано дотримувався цієї інструкції. Він поставив газету на високий рівень. Для вишколу юнацтва та пропаганди українознавства почав друкувати в газеті свій популярно-історичний нарис «Хто ми такі?», в якому виявляв гнучкий підхід, як до самої проблеми, так і до читача. На жаль, цього нарису не докінчено, бо газета десь по 12-му числі перестала виходити.

В самій редакції не обійшлося без клопоту. Ми намагалися тримати газету в цілком незалежному тоні у відношенні до німців. Ми їх просто промовчували, наче б їх і не було. Але відповідальний редактор Бобенко мав тенденцію кадити «визволителям». Я останнім часом мало бував в Олевську. У полковника Смородського та сотника Сиголенка, а особливо у ред. Мітринґи створилося враження, що Бобенко підісланий до нас з Житомира, як аґент або Ґестапо, або НКВД для шпигунства, провокації та компромітації. Поведінка цієї людини була явно провокативна. Він одверто почав загрожувати сотникові Сиголенкові, що як його та чи інша стаття з «кадилом» не буде вміщена, то він поїде до Житомира скаржитися німцям. Як же це так, мовляв, нас німці визволили від комунізму, а ми у своїй газеті про них навіть нічого не згадуємо?

З уваги на те, що наші справи вже так чи інакше наближалися до ліквідації «республіки», Бобенка з редакції ми не викидали, а залишили, щоб «тягнув» до кінця. Газета вже почала переставлятися з органу «Поліської Січі» на німецьку районову газетку. 5 листопада 1941 року до Олевська приїхав Ґебітскомісар, який почав обережно заводити порядки «Нової Європи». Він викликав до свого штабу нашого адютанта сотника Сиголенка і поставив вимогу, щоб штаб Поліської Січі підпорядкував свою роботу його наказам. Іншими словами, він хотів спокійно спати під охороною української зброї. Я послав сот. Сиголенка до Ґебітскомісара вдруге, щоб повідомити його, що Поліська Січ, як українська військова одиниця, німецькій цивільній владі не підлягає, а тримає зв'язок з німецьким військовим командуванням. Наша відповідь на нову ситуацію буде дана Ґебітскомісарові після нашого порозуміння з генералом Кіцінгером.

Розділ тринадцятий ЛІКВІДАЦІЯ ПОЛІСЬКОЇ СІЧІ

Поліська Січ та Білоруська Самооборона повністю і з честю виконали своє перше бойове завдання, вкриваючи свої прапори вічною славою. Вся Поліська котловина була очищена від дикої диверсії большевиків і дуже швидко почала загоювати свої тяжкі рани, повертаючись помалу до більш-менш нормального життя.

Але розбити якогось партизанського ворога і перегнати його в інше місце — це не те саме, що його цілком знищити. Його треба або переслідувати далі, або не допускати назад відповідною обсадною силою звільненої території. Українсько-білоруські партизани витиснули ворога в Брянські ліси, але далі його переслідувати ми не мали змоги. Зате була дуже велика потреба та реальна змога забезпечити цю територію такою силою, щоб той самий ворог не міг вернутися завтра назад. Ми були більш ніж певні, що Москва докладатиме всіх сил, щоб суходолом та повітрям перекидати своїх партизан в Поліську котловину.

Хто ж і якими силами забезпечить Полісся від нової большевицькоі небезпеки? Німецька армія? Ні. Всі свої резерви німецьке командування кидає на головний фронт, а якби якісь резерви були для Полісся, то що може зробити німецький вояк в багнах та лісах? Він вже раз їх обійшов не для того, щоб вертатися туди знову. Поліська Січ та Білоруська Самооборона могли б забезпечити спокій на Поліссі, але німці, а особливо Ґестапо та гітлерівська партія, не армія, бояться цієї місцевої військової сили гірше, ніж московської диверсії, яка вже «знищена».

Вони, маючи явно нечисту совість у відношенні до всіх завойованих націй на сході Европи, з байдужістю, а може й з почуттям внутрішнього вдоволення спостерігали, як населення Полісся було змушене голими руками боронити свої стріхи та виганяти большевицькі банди з своєї священої землі.

Ми не раз, сидячи в своєму біда-штабі, в порозбиваних олевських казармах, за мапами та звітами з цілого терену, мов на екрані бачили, як в Рівному та Мінську нові нацистські «аристократи», порозвалювавшись у вигідних фотелях з цигарами в зубах, складали свої диявольські пляни проти нашої країни. Але що ми могли зробити? Розпочати відразу одверту збройну боротьбу проти ще одного ворога? Який сенс? Яка стратегія? Нам конче треба, щоб Берлін з Москвою кривавилися якнайдовше і то на московській території. Кожний штаб комбінує так, щоб в той самий час було якнайменше фронтів. Тому-то й ми, хоч і в мініятюрному маштабі, не могли робити інакше.

При цьому ми були повністю ізольовані від світу і світ цей рахує нас «коляборантами Птлера», лише тому, що ми опинилися під німецькою окупацією. Все це діється в той самий час, коли райхкомісари починають насаджувати на нашій землі своїх генералкомісарів, ґебітскомісарів з цілою бандою садистичних катів для здійснення людиноненависницьких плянів «Нової Европи».

Туполобі нацистські «дипломати» та «стратеги», думали, що тут, як в Німеччині, досить повісити таблицю з написом «amtlich verboten»[10] і вже туди ніхто ногою не стане. Вони не знали того, що для нас всі чужі заборони, будь вони совєтські, німецькі чи турецькі, — це законне беззаконня, проти якого боремося цілими віками. А для большевиків це «verboten» взагалі нічого не значить, бо з Брянська назад до Мозири чи Коростеня — лише один крок.

У нас була директива Уряду та своя тверда постанова розпочати активну збройну боротьбу проти нового окупанта, як тільки головний фронт досягне бодай Волги. Гітлерівці цей момент очевидно також передбачували. Вони скорше сподівалися удару спротиву від України та Білорусі, ніж від «розбитих» большевиків. Наскільки їх припущення у відношенні до можливої антинімецької акції України та Білорусі були вірні, настільки думки, що «розбиті» большевики, як на головному, так і на партизанському фронті, були абсолютно фальшиві.

Німецьке командування звертало належну увагу на Поліську котловину, як на можливу диверсійну базу для большевицьких партизан та їх розвідки. Натомість, Ґестапо хотіло тримати цю територію у своїх руках місцевою міліцією, очолюваною в кожному районі одним німецьким «вахмайстром», бо, мовляв, це буде дуже дорого коштувати. Замість до війська та міліції, всі молоді люди Східньої Европи були змушені їхати на рабську працю до Німеччини, або працювати на місцях для німців.

Ми стояли перед дуже складною проблемою: як перейти з офіційного Олевська до підпільного «лісу»? У наш рух разом з білорусами було втягнене силою обставин все цивільне населення великої території, що нараховувало понад один мільйон людей з усіма установами. По наших військово-міліційних штабах, як і по всіх адміністративних та громадських установах працювало зовсім явно дуже багато людей. Тут же на місці було їх майно, житла і т.п. Коли ми несподівано втічемо «в ліс» і відразу розпочнемо явну боротьбу з німцями — вся ця маса народу буде репресована німцями, так само, як і большевиками. Щодо цього ми не мали жодних сумнівів.

Втримати цю величезну територію на довгі літа в своїх руках ми не мали найменшої змоги. Передусім, ми могли розраховувати лише на власні сили та запаси — ніхто нам не допомагав. Воєнних матеріялів нам якось вистачило б для партизанської боротьби, але не проти танків чи літаків справжньої фронтової війни. Навіть, якби ми втрималися перед німцями своєю «звуженою республікою», то коли повернеться назад совєтська армія з її «спецами» у боротьбі з партизанами, то «республіка» однак буде знищена.

Отже, вихід був тільки один: розв'язати Поліську Січ офіційною дорогою. Звільнити всіх людей і порозсилати по домах, по можливості в інші місцевості, а таємно організувати в лісі новий штаб та нову базу для майбутніх партизанських акцій, коли на це дозволить час. Про цілковиту ліквідацію збройної боротьби як проти німців, так і проти москалів не могло бути мови. Але до цієї боротьби треба було всебічно приготуватись.

Маючи вже таку секретну постанову Головної Команди УПА, я з сотником С. Сиголенком поїхав 9 листопада 1941 року ще раз до начальника тилу України генерала Кіцінгера в Рівному і офіційно йому заявив, що коли німецьке командування не визнає Поліської Січі в силі 10,000 багнетів, як спеціяльну військову українську частину для охорони Поліської котловини від большевицьких партизан, тоді ми зараз же цю формацію розпустимо. При цьому я додав, що совєтська диверсія ще не знищена повністю, а лише витиснена на іншу територію, що загроза большевицьких партизан зникне тоді, коли зникне совєтська армія в глибині СССР.

Генерал Кіцінгер заявив, що він тут безрадний. Німецьке командування має все це на увазі, але ця територія вже входить в орбіту впливів цивільної німецької влади, а не армії. Отже, й питання безпеки цієї території вже не належить до компетенції німецької армії, а до компетенції райхскомісара України та його адміністративних і поліційних органів. Він від імени німецької армії сердечно подякував воякам Поліської Січі за таку блискучу воєнну операцію проти спільного комуністичного ворога. Відтепер у цих справах треба говорити з представниками німецького цивільного управління. Якби у нас було бажання, то він міг би домовитись, щоб переслідувати противника далі на північ від Чернигова у прифронтовій зоні. Для цього потрібно більш-менш 1000 людей, при чому зброю та постачання дасть німецька армія. На цьому наші зв'язки з німецькою армією закінчилися. Я дипломатичне сказав генералові Кіцінгерові, що ми тут самі відповіді щодо Чернигівської пропозиції не можемо дати, хоч та відповідь вже була давно готова. Словом, почалася, як це ми називали, «лісова дипломатія». До жодних представників Коха ми не заходили, а поїхали ліквідувати Поліську Січ.

Повернувшись до Олевська десь коло 12 листопада 1941 року, ми застали там одного «гавптштурмфюрера есес» з Житомира. Він ні менше, ні більше, а тільки привіз наказ обласної команди СД з Житомира Поліській Січі негайно «ліквідувати всіх жидів» в Олевську та інших районах.

Я наказав сотникові С. Сиголенкові дати цьому «фюрерові» та Ґебітскомісарові таку відповідь:

1. Поліська Січ — це українська військова частина, яка не підлягає юрисдикції німецької цивільної влади і має своїм завданням боротися не з цивільним населенням, а лише з озброєним противником, в цьому разі з совєтською військовою диверсією.

2. З уваги на те, що останні наші переговори з генералом Кіцінгером щодо дальшого існування Поліської Січі, як окремої української частини, не дали позитивних наслідків, ця формація 15 листопада 1941 року розв'язується. Олевський штаб ліквідується. Всі люди йдуть по домах.

«Гавптштурмфюрер» трагічно розвів руками, що в такому випадку на «ліквідацію» жидів їм доведеться стягати їх мішану поліцію з кількох областей. На це сотник С. Сиголенко відповів, що це вже їх справа. З моментом приїзду Гебітскомісара до Олевська та перебрання ним цивільної влади датою 5 листопада 1941 року, ми не маємо вже нічого спільного з тим, що тут діється. Сотник С. Сиголенко повернувся до мене дуже схвильований та обурений, що ті гітлерівські людоїди трактують масову «ліквідацію» безборонних людей, як якусь зовсім нормальну річ. Цих людей не могла врятувати жодна сила.

Публічне видовище масового розстрілювання старців, жінок та дітей викликало в Олевську страшне враження та обурення. Старе та мале відразу заговорило: «Це варварство! Сьогодні їх, а завтра нас!»

З 485 душ, громадян Олевська жидівської національности врятувалося втечою всього коло 25 людей та одна 16-літня дівчина Соня (прізвища не пригадую). Вона працювала в нашій їдальні для старшин. Вона добре володіла українською мовою і не була рисами обличчя подібна до жидівки. Всі наші люди знали, що вона жидівка, але ніхто її не видав. Навпаки, в часі загальної облави по всьому місті сотник С. Сиголенко, з мого дозволу, сховав її у своїй квартирі. Вночі відпровадив її з одним козаком до своєї нареченої в с. Борове Рокитнянського району. Її матір та сестру розстріляли. Ця дитина мало що не збожеволіла. Все хотіла сама потім бігти до Олевська, щоб її застрілили разом з усіма іншими, але її заспокоювали і нікуди з хати не випускали. Потім вона трохи заспокоїлась, отримала нові документи, як українка і все було гаразд. Жила і працювала у наших довірених селян, найбільше в Бистричах. Де вона тепер — не знаю.

Між іншим, я ніколи не припускав, що жидівський народ є аж настільки фаталістичний. В Олевську вже давно було відомо, що сталося з жидами в Києві, Рівному та Житомирі. В наших казармах працювало багато жидів по всіх варстатах, як шевці, кравці, гарбарі та інші ремісники. Коли був виданий ґебітскомісаром наказ про те, що 16 листопада 1941 року всі жиди повинні зібратися з своїми речами на одній площі для «переїзду» в інше місце, ми зробили звечора так, що сотник С. Сиголенко «проговорився» перед головою жидівської громади, що цей «переїзд» означає. Він виразно підказував, щоб жиди вночі тікали, поки ще є час. Голова громади, старша людина, подякувавши нам, сказав, що він про це повідомить всіх своїх людей, але чи хто з них буде тікати — він сумнівається. По-перше тому, що нема куди тікати, їх однак половлять і постріляють, а по-друге, коли Бог допускає таку кару на Ізраїля за його гріхи, вони не мають права противитись Божій волі.

З уваги на те, що українсько-жидівські відносини ще й далі залишаються натягнутими, незважаючи на зусилля певних українських та жидівських груп чи поодиноких людей якось ці відносини унормувати, варто тут бодай в кількох словах кинути трохи світла на цю запутану проблему України.

Я вважаю, що жидівська проблема — це світова проблема і як вона буде розв'язана в усьому світі з усіма націями, то буде вона розв'язана і в Україні. Зважаючи на те, що Україна століттями була об'єктом нападів, окупації та гніту з боку інших держав, ніхто і ніде не може мати до України та українців будь-яких претенсій, що ми шовіністи чи агресори. Не можуть цього говорити й жидівські провідники. Якщо в Україні під впливом роздмухуваного царським самодержавієм антисемітизму були випадки протижидівських виступів, то це не значить, що всі українці мають тотально відповідати за дії кількох одиниць, що допускалися актів антисемітизму.

Так само українці, як і всі інші нації, не можуть кидати тотального обвинувачення в сторону жидівської нації, бо якщо є випадки жидівського втручання в життя інших націй, то знову ж таки за це не можна обвинувачувати всіх жидів. Я вважаю, що в кожному народі є добрі і злі люди. Є вони серед нас, так само є вони серед жидів. І лише з такою міркою можна і треба підходити до питання унормування відносин між українцями та жидами. Та сама нація, що видала з себе Троцького, Кагановича, Ягоду чи Шварцбарда — дала також Марголіна, Красного та багатьох інших приятелів України. Отже, хто виступає з заявою, що всі жиди сякі і такі, чи всі українці сякі чи такі — той є ворог обох і жидів і українців, бо таким чином українсько-жидівські взаємини ніколи не будуть внормовані.

Ми знаємо, і це є історичний факт, що сучасну совєтську імперію фінансували великі магнати жидівського роду, але в цей самий час серед жидівського суспільства є групи, які такої політики їх багачів не підтримують і засуджують. Навіть тепер (1974 р.), коли, як жиди, так і українці вільного світу гостро відчувають потребу унормування українсько-жидівських відносин, то сям, то там, чуємо, появляються провокативні книжки жидівських авторів, які не перестають виливати помиї на все, що є українське, ставлячи українців у гірше становище, як нацистів, які спричинили і доконали погроми жидівського населення під час Другої світової війни.

Українська Народня Республіка в часі визвольних змагань, йдучи на зустріч жидівській меншині в Україні, може, як ні одна держава у світі, дозволила жидам свою автономію. В Уряді УНР були міністри жидівського роду. На українських грошах були написи жидівською мовою поруч з українською мовою. Голова держави Головний Отаман Симон Петлюра спеціяльними наказами поборював найменші прояви антисемітизму з боку українських вояків. Чого можна ще бажати від українців, які своєї держави не мають і за всяку антижидівську агітацію німців чи москалів відповідати не будуть.

Якщо певним жидівським групам здається, що наше органічне бажання бути господарями на своїй власній землі входить в колізію з їх дивовижними плянами світового панування, то ми мусимо категорично заявити, що від цих представників племени Ізраїля ми сподівалися і сподіваємося кращого розуміння і трактування нашої національної проблеми.

Відрадним явищем є, що й жиди сьогодні вже не такі, якими вони були вчора. На підставі їх героїчної боротьби за свою національну державу в Палестині, вони зробилися державницькою нацією, яку український народ високо шанує, бо він сам провадить таку боротьбу вже понад 300 років. І треба думати, що маючи гіркий досвід кривавої боротьби за свою державу, жиди також будуть спроможні зрозуміти і належно оцінити подібну боротьбу інших націй за свою національну незалежність, в тому числі і нашу визвольну боротьбу за свою суверенну державу.

Ліквідація Поліської Січі переводилася за точним плином. Всі міліційно-осадні та рухомі курені насамперед поховали добру зброю, а всяку непотріб віддано новій міліції. Всіх людей розпущено по домах. Залишився тільки Олевський гарнізон з його трофейним магазином, в якому крім брухту не було нічого особливого. Вся ліпша зброя та воєнний матеріял, що міг бути ще використаний, ввесь час таємно ховався в інших місцях.

Видано накази, за якими козаків Олевського гарнізону підвищено до ранги старших козаків. Всіх старшин та підстаршин, які досі були чинні в лавах Поліської Січі УПА, автоматично підвищено та затверджено в ранґах на один ступінь вище.

При цьому виринула проблема, як нагородити за всю досьогочасну службу мене, як Командира цілої частини та революційного і громадського діяча. Річ у тому, що я не мав жодного офіцерського звання, яке можна було б підвищити так, як це зроблено з іншими старшинами та підстаршинами. На пропозицію полковника П. Смородського у цій справі була скликана спеціяльна нарада Головної Команди з участю всіх старшин, що були тоді в Олевську. На цій нараді по короткій дискусії, полк. П. Смородський запропонував схвалити більш-менш таку постанову (точного тексту не пам'ятаю):

Поза тим було видано ще цілий ряд наказів. Все це було оформлено документами на друкованих формулярах. Видано всім воякам посвідки про їх службу, послужні особисті анкети і т.п. Все це робилося так, як у реґулярній армії з усією точністю та педантичними формальностями нашого Начальника штабу.

Мимо такої плянової ліквідації цієї славної військової частини, сам момент ліквідації останнього Олевського гарнізону був дуже драматичний. Для вояка краще вмерти, ніж кидати з своїх рук зброю під ноги ворога або «союзника». Я ніяк не можу забути того трагічного моменту, коли цілий Олевський курінь був зібраний на площі в повному виряді для останнього звіту та зачитання ліквідаційного наказу.

Звіт здавав мені в окруженні цілого штабу інспекційний старшина гарнізону поручник Лев Ковальчук. Після перегляду цілого куреня, починаючи від прапора, знову була дана команда «струнко» та відчитано ліквідаційний наказ — з очей всього складу куреня бризнули сльози!

Це були несподівані сльози гордого молодого лицарства, яке не плакало, коли йому фельдшери без наркозу ампутували руки або ноги в найпримітивніших санітарних умовах. Але тепер, коли йому без жодного фізичного болю ампутовано символ його вояцької чести — скромну стару рушницю, — на його очах появилися сльози, що повільно горохом котилися вниз по гарних молодих лицях, їх ніхто не міг обтирати, бо цілий курінь стояв під зброєю на «почесть дай!».

Я був до того схвильований такою несподіваною картиною, що не міг промовити ні слова. Забрав слово полковник Петро Смородський. Він усіх нас заспокоїв дуже змістовною промовою. Почав він свою промову з того, що в його житті це вже другий раз доля судила так, як тут, розставатися з тим, що святе для вояка — зі своєю зброєю. Перший раз він віддав свою зброю полякам в 1920 році, коли армія УНР закінчила свої трагічні визвольні змагання. Сьогодні він віддає свою зброю німцям, коли військо тієї ж самої УНР, що ним являється наша славна Січ, гідно і чесно виконало один етап свойого бойового завдання. Полковник зробив порівняння, заявивши, що сьогодні йому багато легше складати цю зброю на купу, бо це робиться на початку, а не в кінці війни, як це було в 1920 р. Цієї зброї так тоді, як і тепер нам ніхто не давав, а ми здобули її виключно самі. Це символ і наявний доказ, що коли Україна знову видасть нам бойовий наказ, то ми знаємо, де і як ту зброю знову здобувати. Але все це ми мусимо робити мужньо та розважно, згідно з наказами і плянами національної влади та Головної Команди Військ України.

Полковник П. Смородський витягає з кобури свого пістоля, цілує і кидає на землю. За його прикладом так само робить цілий курінь.

Так, по-лицарському, пляново закінчила своє легальне існування перша легендарна українська чисто-національна військова одиниця часів Другої світової війни 16 листопада 1941 року.

Всі люди роз'їхалися по домах. Для ліквідації справ Поліської Січі в Олевську залишився ще на кілька тижнів один старшина з десятьма підстаршинами та козаками, поручник Чортенків.

Демобілізованих вояків, які роз'їздилися на всі сторони, Олевське населення прощало так само, як і вітало, але ця сердечність виявлялася цим разом не в захоплених оваціях, а в тихих сумних поглядах, наче після похорону найдорожчої людини. Жінки та дівчата не могли стримувати сліз… Поліської Січі нестало. Вона пішла в ліс. Над Олевськом та над цілим Поліссям знову запанувала непевна атмосфера невідомого завтра, мов тяжка темна хмара. Це була атмосфера так званої «Нової Европи» Гітлера.

Поліська Січ УПА була своїм численним складом малою військовою частиною, озброєною дуже скромними засобами, але її політична концепція, маштаб дії та практичні військово-революційні успіхи мали і будуть мати велике військове, революційне і виховавче значення для нескореної України.

Все це треба завдячувати тільки тому, що ця військова одиниця дихала одним сильним геройським духом, мала зразкову дисципліну та чисто-лицарську мораль. Вона діяла за глибоко-продуманими плянами, як справжнє дитя нашої християнської волелюбної Батьківщини-України.

Це й була та грізна і невловна сила, яка буревійно потрясала багнисто-кам'янисті надри Поліської котловини поруч вибухів динаміту та дзвонів сталі в каменоломнях від Першої до Другої світової війни. Не вгаває вона там і сьогодні. Вона буде давати про себе знати, доти, доки волелюбна українська нація не осягне своєї суверенности. Вона була продовжувачем традиції армії без держави в боротьбі проти всіх і всяких ворогів України.