Аукціон

1

— Фріц Золле поховав кохану жінку півроку тому, — сказав Річардсон, пропускаючи Фола у невеличкий бар біля Репеєрбана, безлюдного, ще не освітленого різнобарвними рекламами; жодної проститутки, тиша і втома; а втім, у літні місяці дівиці працюють і вдень і вночі, напоказ; у квітні сезон ще не почався. — Посидимо тут, ніхто не заважатиме. Що питимете? Пиво? Чи віскі?

— Молоко. І хороший гамбургер.

— Молока тут нема. Я піду в «Едеку», це за рогом. Яке ви любите, жирне чи пісне?

— Жирне. Дякую, містер Річардсон, але ходити в «Едеку» не треба, не хочу завдавати вам клопоту. Вип’ю води, я погано переношу перельоти, живіт болить, з насолодою хильну з вами хорошого віскі завтра ввечері.

— Моє ім’я Стів…

— Дуже приємно, я — Джос. Ви, гадаю, знаєте предмет мого інтересу?

— Знаю. Дивно, людина з таким м’яким ім’ям займає таку тверду позицію.

— Розумну. Так точніше. Набридло відступати. Мій батько загинув у Нормандії, в сорок четвертому… Я шаную його пам’ять.

Річардсон очолював підрозділ, який займався аналізом інформації на інтелектуалів Західної Німеччини; саме йому доручили узагальнити всі матеріали, зібрані, на Фріца Золле; вказівку з Вашінгтона він дістав тиждень тому; в минулому — науковий співробітник Центру стратегічних і міжнародних досліджень Джорджтаунського університету, його залучили до роботи, коли команда Джорджтауна ввійшла в адміністрацію Рейгана, щоб відстоювати концепцію воєнно-морської присутності Сполучених Штатів у всьому світі для забезпечення контролю над ключовими енергетичними ресурсами.

— Якщо захочете смачно попоїсти, я одведу вас у хороше кафе, ситна їжа, і дешево. А я думав, що в літаку вас нагодували, тому запросив сюди — тут можна спокійно поговорити про справи, — немає відвідувачів, почнуть збиратися близько сьомої, так тут заведено.

— Ви все правильно вирішили. Давайте про Золле. Він мене дуже цікавить, Стів, дуже. Більше, ніж усі інші, — на даному етапі комбінації.

— Але я не знаю інших.

Фол відрізав:

— Я знаю.

Річардсон обернувся до бармена, щоб Фол не помітив гострого почуття неприязні, яке спалахнуло в ньому; інтелігент, він створював свої стосунки із співробітниками підрозділу на принципі довір’я, рівності й дружби, тільки тому він зумів зібрати унікальну картотеку й налагодити добрі зв’язки з провідною професурою університетів північної Німеччини (на півдні діяв інший центр, що базувався в Мюнхені, під дахом філіалу фірми «Кемікл індастрі лімітед», у Бонні працювала резидентура посольства, в Базелі та Аахені дислокувались філіали швейцарського і голландського центрів у рамках «Товариства по дослідженню проблем миру і розвитку»).

— Будь ласка, Франц, — сказав Річардсон бармену, — принесіть каву моєму другові й мені. Якби ви змогли організувати пакет молока, то було б чудово. І великий гамбургер. — Річардсон нарешті обернувся до Фола; в очах була прихильність; він давно вже підрахував, — щоб погамувати в собі гнів, йому досить семи-восьми секунд; правда, спершу на це витрачав секунд двадцять; співрозмовник, якщо він не був йолопом, не міг не звернути уваги на те, як довго Річардсон длубався в кишені, виймав сигарету, розминав її, прикурював; будь-яка затримка темпоритму неприродна; хіба що тільки заїкання. На жаль, далеко не кожен має цю дуже вигідну ваду: природна можливість продумати відповідь, погамувати непотрібні емоції, викликати усмішку чи співчуття; хто може запідозрити людину в хитрості, коли в неї природжений дефект мови?!

— Ви даремно на мене образилися, Стів, — сказав Фол. — Я ніколи не насмілився б просити імена ваших інформаторів. Кожен робить своє діло так, як вважає за потрібне, і з тим, хто йому припав до душі. Але я нікому не відкриваю того, що вважаю своїм. Зрозумійте мене правильно.

— Чому ви подумали, що я образився?

Фол знизав плечима.

— Я міг би вдати, що не помітив цього, але наші стосунки зламалися б, Стів. Я людина відверта, тому відповім вам: я знаю, як ви працювали над собою, щоб навчитися приховувати емоції. Я знаю, з ким ви ділилися своїми міркуваннями з цього питання. Навіть більше, — він посміхнувся, — знаю ім’я тієї актриси з Бохума, яка давала вам уроки, певний сплав систем Станіславського, Брехта і «Комеді Франсез»…

— Виходить, червоні не дуже й далекі від істини, коли кажуть, що ми стали країною тотального стеження, привіт Орвеллу, дуже весело…

— Червоні аж надто далекі від істини, а от ображатися один на одного нам не личить… Отже, я весь увага, Стів.

Річардсон відкинувся на спинку стільця, щоб не заважати барменові накривати на стіл, глянув на нього неуважним поглядом, закурив, заплющив очі й, відкашлявшись, почав монотонно, без усякого інтересу, немовби в обхід, розкручувати:

— Після того, як у Золле померла подруга, він лишився зовсім самотній, не пристосований до життя, з парниками, де раніше хазяйнувала фрау Анна, з кредиторами, котрих стримувала вона ж, з її родичами, яких тепер уже ніхто не може умовити, щоб вони почекали з виплатою процентів під гроші, взяті на ріст…

— Пробачте, що перебиваю, Стів. Гроші він узяв, щоб ксероксувати документи, необхідні для його пошуку російських, польських та французьких культурних цінностей?

— Звичайно. Я хочу спинитися на цьому питанні трохи пізніше.

— Ви ще раз пробачте. Не образитесь, якщо я, слухаючи вас, розправлюся з гамбургером?

— Ні, будь ласка. А я тим часом вип’ю каву.

— То чого ж ви такий колючий?!

— Я колючий у такій же мірі, в якій ви безтактний.

Фол швидко з’їв гамбургер, випив молоко з високої склянки, ретельно витер рот серветкою, на якій був зображений товстий бармен Франц, номер телефону й адреса його установи, взяв зубочистку, прикрив рот долонею і старанно перевірив, чи не лишилося м’ясо в роті (його стоматолог Збігнєв Крупчинський, хоч і взяв двісті сімдесят доларів за те, що полагодив тріснутий зуб, кровопивець, по праву вважався кращим лікарем в окрузі і найбільше застерігав, щоб у роті не лишалося бодай щось після їжі, пряма дорога до пародонтозу, профілактика і ще раз профілактика), сказав:

— Стів, якщо вам важко зі мною працювати, я згоден запропонувати ось такий паліатив співробітництва: ви знайомите мене з усіма матеріалами, а я — після їх вивчення — ставлю вам ті запитання, які можуть виникнути. Влаштовує? Я не люблю шарпати нерви колегам. У мене, мабуть, справді поганий характер. Ляпаю те, що думаю. Весь як на долоні, не привчений до протоколу…

— Привчені, — на цей раз відрізав Річардсон. — Мій контакт з тутешнього відомства охорони конституції ознайомив мене з записом вашої розмови з Мезаром із Аахенського університету. Ваш такт і чемність здалися мені взірцем джентльмена.

— Але ж Мезар німець, тобто іноземець. Ви ж знаєте про наш комплекс схиляння перед іноземцями — Європа, Відродження, мати світової цивілізації…

— Матір’ю світової цивілізації серйозні вчені вважають Єгипет, Грецію і Рим.

— Серйозні вчені, — жорстко засміявся Фол. — А я нувориш. Хлопець з провінції. Знаєте, якось одного англійця запитали, в чому секрет його інтелігентності?

— Знаю. Він відповів, що треба закінчити Оксфорд. Співрозмовник сказав, що він теж закінчив Оксфорд, тоді англієць хмикнув: «Я маю на увазі дідуся. Ваш дідусь повинен був закінчити Оксфорд». Ви цю притчу хотіли розповісти?

— Саме так.

— Ну й даремно, бо ваш дід закінчив університет, Джос. А мій батько був водієм таксі. Не підробляйтесь під мене, не треба. Тим паче — ви мій начальник… В якійсь мірі… Доти, поки я не відправлю рапорт у Центр з повідомленням про те, що прийняв запрошення Інституту аналізу зовнішньої політики в Кембріджі й залишаю свою роботу в конторі.

— Тільки не пишіть у рапорті, що з роботи ви звільнились через мою безтактність. Вам не повірять.

— Повірять, — відповів Річардсон, торкнувшись вказівним пальцем кишені «іджака, — я записав нашу розмову.

«Псих, — подумав Фол. — Чи клімакс? Господи, який же страшний вік між п’ятдесятьма й шістдесятьма роками. Невже я стану таким же?»

— Стів, послухайте. Я знаю імена всіх кредиторів Золле. З родичів покійної фрау Анни мене цікавлять тільки Зігфрід Рів і Карл Уве Райхенбау. Що стосується парників Золле, то він учора вранці здав їх в оренду племінниці покійної фрау Анни на два роки. Цікавить мене також пан Орс. Не знаю, чи він є у ваших паперах. Він дав можливість пану Золле ксерокопіювати матеріали в Боннському університеті. А там, мені сказали, сторінка коштує десять пфенігів, а не сорок, як на пошті.

— У вас є ще один центр, який працює на півночі? — запитав Річардсон трохи розгублено.

— Я мушу відповісти, що в нас немає ні другого, ні третього центру, які контролювали б ваші матеріали, та й самого вас, Стів. «Тотальне стеження», «маккартизм» і таке інше залиште для крикунів від лібералів. Ми з вами консерватори, люди традицій. Не треба задиратися за якусь там дрібницю. Я ладен повчитися у вас того, що ціню: сміливості думки, а вам не гріх перейняти мій досвід ритися в матеріалі. Я кріт, Стів, архівний пацюк. Люди мого плану знадобляться вам, теоретикам моделей майбутнього на європейському континенті…

— Хоч ви й сучий син, — посміхнувся Річардсон, — а голова у вас варить, нічого не скажеш. Про парники я нічого не знав.

— Я вигадав про парники, — зітхнув Фол. — Щоб збити з вас професорську пиху. І збив. Ось так. Поїхали далі.

2

Зігфрід Рів працював у бургомістраті, відав пропискою; тому мав контакти з таємною службою; хоч у Гамбурзі не так уже й багато було турецьких «гастарбайтерів»[5], як у Західному Берліні (понад сімдесят тисяч, район Кройцберга став просто турецьким — своя поліція, свої мечеті, магазини, школи, тільки доми розпусти, як і раніше, належали німцям), зате тут виявилося чимало іспанців і югославів; служби особливо цікавились югославами, хоч за іспанцями також стежили дуже ретельно, особливо після того, як у Мадріді до влади прийшли ліві.

Фол подзвонив до бургомістр ату за п’ять хвилин до обідньої перерви, передав Ріву привіт від пана Неумана (під таким прізвищем йому був відомий співробітник міністерства внутрішніх справ Альберте) і запропонував повечеряти, сказавши, що він прилетів з-за океану саме для того, щоб поговорити з ним про речі, що стосуються безпосередньо пана Ріва.

Той записав прізвище Фола («містер Вакс»), спитав, де зупинився заокеанський гість, чи зручний готель, чи немає якихось претензій до хазяїна («Вони всі зв’язані зі мною, тому звертайтесь без церемоній»), спитав телефон бару, звідки дзвонив «містер Вакс», сказав, що подзвонить йому, як тільки уточнить свій план на вечір; зразу ж після цього зателефонував «панові Неуману», розповів про напористого гостя з Нью-Йорка, вислухав рекомендацію прийняти запрошення; набрав телефон бару «Цур зеє», попросив покликати до апарата того пана, котрий щойно розмовляв з ним, домовився про зустріч і пішов у профспілкову їдальню, обідати; подумавши, від супу відмовився, бо ж запрошений на вечерю, а з’їв лише салат з сосискою.

… Карл Уве Райхенбау закінчив викладати в школі три роки тому; пенсія невеличка, доводилося підробляти консультаціями; готував службовців контор і фірм, які мали ділові зв’язки з Францією, мову знав чудово, три роки прослужив у Парижі, перекладачем при Штюльпнагелі, генерал захоплювався його вимовою.

Дзвінок Фола його не здивував, зразу ж погодився випити чашку кави, запропонував зустрітися біля Музею мистецтв, на Альтанштрасе, в барі, що на розі, там неподалік паркінг, ви легко знайдете, пане Вакс; а як же я вас упізнаю? Ага, зрозуміло, ну, а я сивовусий, у шміттівському, а точніше, ганзейському кашкеті чорного кольору, костюм чорний, сорочка біла.

Фол відзначив, що Карл Уве Райхенбау нічого не сказав про свою родимку на щоці, яка заросла чорними волосинками; людину з такою міткою впізнаєш серед тисяч; що значить дока, сімдесят років, а все ще вважає себе мужчиною; молодець, оце так Карл Уве, з ним можна розмовляти, люблю персонажів із стрижнем, це не квашена капуста, як Зігфрід Рів, стукав гестапо, стукає й досі, тому й боїться всього, в кожному іноземцеві бачить шпигуна, Геббельс усе-таки встиг виліпити цілком надійну модель, з таким справжня мука, а часу, щоб підвести до нього німецьку агентуру, нема, до торгів у Лондоні лишилося два тижні.

— Ні, пане Вакс, я не розмовлятиму з вами англійською, я звик робити тільки те, що вмію робити. Французькою — будь ласка, до ваших послуг…

— Пане Райхенбау, ваша англійська не гірша від моєї американської, — зауважив Фол. — Ми розмовляємо символами, поспішаємо, хай йому грець. Така вже нація: понаїжджали за океан самі бандити та революціонери, а тепер світ за них і розплачується.

Райхенбау всміхнувся:

— До людей, котрі наважуються лаяти свою націю, я ставлюся з інтересом і заздрістю… Чим можу вам прислужитися?

Він ще раз подивився на візитну картку американця: «Честер Вакс, віце-президент «Асоціації сприяння розвитку культурних програм», 23-я вулиця, Нью-Йорк, США», сховав у кишеню, вийняв люльку, тицьнув її в куток вузького, немов з натугою прорубаного рота, але не запалив.

— Ви п’єте каву з молоком? — спитав Фол.

— Якщо хочете почастувати мене, то краще віскі, люблю віскі, без соди, з льодом.

— Мені дуже приємно, що ви любите шотландське пійло, я його терпіти не можу, димом смердить… Гадаю, не відмовитесь від подвійної порції?

— Не відмовлюсь. Я сьогодні зовсім вільний, віскі звеселяє людину, чи не так?

— Біс його знає. Взагалі я не п’ю. Батько залякав. Суворий батько — тільки кава, скільки душа бажає, вдень: і вночі. А запросив я вас ось чого, пане Райхенбау… Мою Асоціацію цікавить робота друга вашої покійної сестри, фрау Анни.

— Я так і зрозумів, пане Вакс. Ваше прізвище зазнало скорочення? Ви були Ваксман або ж Ваксберг?

— Дідусь був якимось «маном», це точно, а в чому справа?

— Ні, ні, я далекий від расових забобонів, німці за це добре поплатилися після другої світової війни, просто, якщо ви мали в роду євреїв, мені буде простіше розмовляти з вами, діло явно торгове.

— Слава богу, ні. Часом мені здається, що мій дідусь був справжнісінький німець.

Райхенбау не стримав усмішки, похитав головою і запитав:

— Що вас цікавить у роботі Золле?

— Усе.

— Що ви знаєте про нього?

— Тільки те, що він зібрав унікальну картотеку культурних цінностей, викрадених у музеях Європи.

— Ким?

Фол погамував гостре бажання, що спалахнуло в ньому, відповісти: «нацистами, твоїми соратниками по партії, наволоч недобита», сказав лагідніше:

— Колишнім урядом Німеччини, режимом Гітлера…

— Я не дуже вірю цим чуткам, пане Вакс… Ну, та не в цьому суть. Є якісь пропозиції до Золле?

— Пане Райхенбау, ви добре знаєте, що Золле не захоче мати зі мною справи, він усі, свої дослідження передає росіянам…

— Це його право.

— Нехай так. А як же буде з тими грошима, що він їх обіцяє віддати вам ось уже три роки? Я маю на увазі п’ять тисяч марок, позичених у вас…

— Звідки вам це відомо?

— Це моя справа, пане Райхенбау. Я прийшов до вас з комерційною пропозицією, цілком реальною: ви передаєте нам копії його архіву, ми платимо вам п'ять тисяч марок.

— Пане Вакс, ваш дідусь не був німцем, — зітхнув Райхенбау. — Не треба вважати мене ганзейським йолопом з уповільненим мисленням. Архів Золле коштує кілька сотень тисяч марок, — щонайменше.

— Ви помиляєтесь. Більша частина його документів — це матеріали, які він ксероксував у нашому архіві, у форті Александрія. Нам відомі всі ті одиниці схованок, які він витребував для копіювання. Ми знаємо також, що він копіював у архівах Фрайбурга і Базеля. Це нас не бентежить. Йдеться про російські матеріали, про документи із Східного Берліна і, головне, про класифікацію архівів. Він витратив приблизно тридцять тисяч марок на все своє діло…

— Він ніколи й ні за яких умов не продасть своїх документів, пане Вакс.

— Отже, ви змирилися з тим, що втратили свої гроші?

— Відверто кажучи — так. Мені дуже прикро, бо грошей у мене обмаль, вам, мабуть, відомо й це, якщо знаєте все про Золле, але я не вмію бути зломщиком сейфів, це не мій фах.

— Добре, давайте сформулюємо завдання інакше: як ви вважаєте, коли ви попросите Золле, він піде на розмову зі мною? На відверту, конструктивну розмову?

— Про продаж його архіву?

— Так.

— За тридцять тисяч? — посміхнувся Райхенбау.

— Ну, скажімо, за п’ятдесят.

— Ні. Не піде. І за двісті тисяч він вам нічого не продасть.

— Чому?

— Бо він фанатик. Ви знаєте, що таке німецький фанатизм?

— Звідки мені, американцеві, знати це? Я роблю конкретне діло, мій бізнес цікавить архів професора Золле, ми — прагматики, емоції нас обходять…

— Тоді все-таки розпитайте в людей, обізнаних з німецьким фанатизмом, він чимось схожий з російським, дуже цікава штука…

— Я просив зустрітися зі мною, бо саме вас вважав обізнаною людиною, пане Райхенбау.

— Та годі вам… Ви думали, що я ладен на все за ті п’ять тисяч? Іти на все рисковано, пане Вакс, цей урок я дістав у минулому. Золле відчуває свою провину перед росіянами, поляками, французами, хоч він не воював — на відміну від мене.

— Ви теж не воювали, пане Райхенбау. Ви допитували французів перед тим, як їх гільйотинували…

— Ви молодші за мене, тому я позбавлений привілею вдарити вас.

— Б’ють, коли тебе справді образили. Я оперую архівами, пане Райхенбау.

Фол вийняв з кишені конверт, поклав його на стіл, підсунув мізинцем до Райхенбау, попросив у бармена рахунок і, підвівшись, сказав:

— Тут документи про те, як ви воювали в Парижі. Хочете скандалу — майте; погортайте на дозвіллі, я подзвоню завтра вранці. І не здумайте заперечувати факти: якщо ви були Райхенбоу, а стали Райхенбау, то істину легко встановлять свідки, їхні адреси в моїй записній книжці, вельми шановані пани з Парижа й Бордо.

З Рівом «містер Вакс» зустрівся на Еппендорфер-штрасе, поїхали в аргентінський ресторан, чудове «парижжя»[6], думаю, вам сподобається…

— Я жодного разу не був у аргентінському ресторані, — відповів Рів, розглядаючи огрядного, рвучкого в рухах чоловіка, який сидів поряд з ним у таксі. — Розповідають, що один наш ганзеєць купив землю на Фолклендських островах за три дні до початку війни, вклав у це всі свої гроші, попав під бомбардування і збожеволів від жаху…

— Вилікують, — відповів Фол. — Англійці вміють лікувати від божевілля. А парижжя вам сподобається, я певен. І вино там чудове. В аргентінців добре вино, краще за французьке…

— Де ви вивчали німецьку? — спитав Рів. — Ви прекрасно розмовляєте нашою мовою.

— В Берліні. Я там працював у центрі, де зберігаються документи на всіх нацистських злочинців. Починаючи з дрібних інформаторів гестапо й кінчаючи родичами Бормана.

— Як цікаво, — сказав Рів і довго відкашлювався, прикривши рот вузькою, сухою долонькою.

В ресторані вони сіли в кутку, щоб ніхто не заважав, причому, як здалося Фолу, не метрдотель повів їх, а Рів перший попрямував саме до цього далекого столика, на якому стояла свічка в товстому мельхіоровому свічнику на красиво вишитій салфетці: на білому полотні яскрава чорно-червона кайма, цілком у національному стилі.

Вино було теж з Аргентіни, рожеве, з бодег Мендоси[7].

Офіціант, як і належить в дорогому ресторані, налив вино Фолу, він покуштував, сказав, що чудове, потім налив келих Зігфріду Ріву, той трошки відпив, блаженно примружився; рука його ледь тремтіла, мабуть тому, що пальці міцно стискали тоненьку кришталеву ніжку.

— Добре вино?

— Дуже. Просто чудо! — відповів Рів.

— Парижжя вам сподобається ще більше, запевняю. Спасибі, що знайшли час для зустрічі. Для мене було дуже важливо побачити вас.

— Даруйте, але я не маю честі знати, хто ви.

— Хіба я не відрекомендувався? Пробачте, ради бога! Я працюю в сфері культури. Мене цікавить усе, що пов’язано з діяльністю пана Золле… А він же ваш родич… І — Ну, я не сказав би, що він мій родич. Ми підтримували якийсь там зв’язок, поки жива була моя сестра… Тепер він мені ніхто.

— Він ваш боржник?

— Так. Звідки вам це відомо? і — Відомо. У нас з вами спільні знайомі, вони сказали…

— Хто саме?

— Людина, яку ви давно й дуже щиро поважаєте. Ось моя візитна картка, можете дзвонити мені у Вашінгтон і Нью-Йорк, розмову я оплачу.

— Пробачте, але я все-таки не дуже розумію причину вашого інтересу до мене, пане Вакс, — сказав Рів, ще раз глянувши на візитну картку американця.

— Мої колеги і я зацікавлені в тому, щоб дістати архів пана Золле. Він, безумовно, чесна людина, отже, його борг — три тисячі марок, правильно? — тяжить над ним, і, мабуть, тривожить вас. Чому б вам не поговорити з ним по-дружньому? Запропонуйте йому компроміс: або він продає нам свою картотеку і ми виплачуємо вам його борг — незалежно від того, про яку суму ми з ним домовимось, або нехай запропонує свій архів Франції, де також зацікавлені в його роботі…

— А причому тут Франція?! Найбільше в його роботі зацікавлені червоні! Він же повернув росіянам якісь цінності! Знайшов сліди в архіві, влаштував скандал… Йому могли заплатити гроші тут, називали суму п’ятнадцять тисяч марок! Але він відмовився! Він же колекціонер, дослідник, псих…

— Фанатик, одним словом…

— Він не фанатик. Неправильно. Фанатик — це інше, це коли політика чи релігія. А він псих, як кожен дослідник, філателіст, колекціонер фарфору. Я зустрічав таких, вони несамовиті…

— А з чого все це почалося?

— Не знаю. Анна була дуже скритна, а він взагалі, як баба, — зовсім не вихований. Істерик, настрій міняється, як у вагітної жінки, вірить будь-яким чуткам, плаче, коли йому щось не вдається…

— Ви думаєте, це марна річ — влаштувати нам зустріч? Я запропонував би йому добрі гроші…

— Тільки згаєте час. Він, бачте, хоче спокутувати провину німців перед росіянами. А я не певен, що ми так уже й завинили перед більшовиками…

— Завинили, пане Рів, завинили. На конюшню їхню національну святиню, Ясну Поляну, перетворили не зулуси, а ви, німці… Золле сам прийшов до цієї ідеї? Чи йому хтось підказав таку думку?

— Не знаю. Що ви маєте на увазі? Контакт з комуністами?

— Ви припускаєте можливість подібного контакту?

— Ні… А втім, чому б і не припустити?

— Тому що це — безглуздя, пане Рів, — відрізав Фол. — І вам добре відомо, що наштовхнула його на цю думку церква. Конкретно — пастор Іверс. Чудова людина і найдостойніший слуга божий, який провину німців перед росіянами ніколи не відкидав… Скажіть, будь ласка, ви радилися з кимось із колег перед тим, як прийняти мою пропозицію?

— Я не розумію вас.

— Годі! Ви все розумієте. Вам рекомендували зі мною повечеряти. Тому давайте розмовляти довірчо, так, щоб ніхто третій про нашу розмову не дізнався. А цікавить мене виключно торгова справа: на що реагуватиме пан Золле, на що він відгукнеться, чим йому можна дошкулити і примусити вступити в переговори зі мною, які стосуватимуться продажу унікального архіву? Мене цікавлять риси його характеру, звички, больові точки, вразливі місця. Ви, людина з багатим досвідом, прекрасно розумієте мій інтерес. Ви найбільше спілкувалися з покійною фрау Анною, вона все-таки радилася з вами, ділилася думками. До речі, вона говорила вам про візити до них якогось пана Степанова? З Росії?

Рів допив вино, з полегкістю всміхнувся й сказав:

— Ну, нарешті, я починаю розуміти, в чому справа… Спочатку ви підійшли аж надто здалеку.

— Оберніться, — вимогливо сказав Фол, а його обличчя немов закам’яніло.

Рів злякано обернувся.

— Бачите, — додав Фол, — це несуть нашу парижжю. Не лякайтеся її розмірів, усе зметемо, тільки не треба поспішати…

Наступного дня Райхенбау попросив «пана Вакса» приїхати до нього додому; болить серце, не той вік, щоб хвилюватися.

Віддав усе, що знав, фантазував, як можна натиснути; багато говорив пустого, поки не згадав, що Золле трепетно ставиться до кожної замітки, яка з’являється в пресі про його працю, — робив з неї ксерокси, вклеював у альбом, посилав дітям фрау Анни. Якось він написав обурливого листа в історичний журнал, коли в інформації про його діяльність було допущено неточність, суща дрібниця, орфографія, а не злий умисел редакції. Перед ним вибачились, але він цим не вдовольнився, зажадав надрукувати офіційне спростування; журнал відмовив; Золле подав був позов, але адвокат, пан Тромке, не рекомендував йому починати процес; програєте; помилка дріб’язкова; виглядатимете хворобливим честолюбцем в очах усіх, хто вас знає; не солідно…

«Мабуть, це те, що треба, — подумав Фол. — Шкурка варта вичинки. Тепер мені й потрібен Річардсон, він сам надто вразливий, треба за ним гарненько пильнувати і він виведе мене на те рішення й на тих людей, які зроблять діло з Золле».

… Того ж дня майже одночасно і Райхенбау і Рів послали панові Золле офіційні листи, що звернуться до суду, коли протягом семи днів він не поверне грошей, які взяв у них в борг під відповідні розписки, завірені в бременській конторі в нотаріуса Герберта Казанські.

3

Річардсон жив сам один у невеличкій квартирі на Бебельалеї; на уік енд[8] їхав по чотириста тридцять третій дорозі до Бад-Зегенберга, зупинявся в пансіоні пана фон Укперна, нашвидкуруч переодягався і йшов на прогулянку, кілометрів сорок у день, не менше. Повертався щасливий, стомлений; пив з хазяїном справжнє пльзеньське пиво (найдорожче, п’ять марок пляшка, нічого не вдієш, імпорт), зачаровано, мов дитина, слухав історії про моряків (пан фон Укперн — у минулому капітан першого рангу, перебував на службі при адміралі Редері); старому подобався цей худий, довгов’язий професор історії; поступово Річардсон склав картотеку (всі розмови він писав, страшенно любив свої маленькі диктофончики, мов дитина) на всіх військових моряків рейху, що лишилися в живих; після цього протягнув нитки до тих видавництв, газет, журналів та літературних агентств, які працювали із старими (мемуари з кожним роком набирають сили, бестселери); таким чином він класифікував чимало журналістів-записувачів за їхньою ідейною спрямованістю, це легко обчислювалось на ЕОМ.

Дома він з Фолом не розмовляв, кивнув на віддушину, «друзі» з Баварії[9], звичайно ж, пишуть кожне слово, не ликом шиті; почастував гостя смачним чаєм з трав, зібраних під час прогулянок, спитав, чи не дошкуляє колезі остеохондроз, лихо тих, у кого сидяча робота, показав, як він змонтував собі шведську стінку особливої конструкції, а потім запропонував повечеряти в ресторані Шу Чжедіна; поїхали, певна річ, не туди, а до італійців, чудова кухня, хоч багато страв з борошна, зате вино лямбруска — унікальний напій.

— У мене є п’ять кандидатур, — сказав Річардсон, коли вони замовили їжу. — Журналісти різного плану, які співробітничають зі мною уже два-три роки, цілком надійні люди…

— Кого б ви порекомендували? Часу обмаль, промахнутися небезпечно.

— Якщо ми поставимо на вразливість пана Золле, на його загострене сприйняття друкованого слова, тоді треба пускати в хід слона. У мене є такий слон, з лівих, авторитетний, різкий, виступає з цікавими шлягерами і, — що найважливіше, — вхожий на телебачення. Світ зараз знає тільки тих, хто мелькає на екранах телевізорів, решта журналістів метелики, легковажність. Вальтер Шасс, не чули?

— Чув. Я переглядав перед вильотом ваші матеріали. Він піддається режисурі?

— Важко сказати… Честолюбний понад міру, суне, наче танк; а взагалі жодного разу не підводив.

— Він знає, на кого працює, чи ви використовуєте його втемну?

— Тільки втемну… Він же талановитий, його не візьмеш на тисячі марок.

— А на чому ви його взяли?

— Турне по Штатах, лекції в університетах. Зібрали десять молодих бовдурів, які вивчають проблеми Західної Німеччини, примусили гучно аплодувати, до того ж неодмінне інтерв’ю в місцевих телекомпаніях і кілька фотографій у газетах, ще й як сприяє зміцненню дружби.

— Його ставлення до релігії?

— Слушне запитання. Мене це також дуже насторожує. Він атеїст, страшенно лає клерикалів, усі мої розмови про революцію у Ватікані після Другого вселенського конгресу ні до чого не привели, завжди оперує архівними матеріалами радника посольства рейху при Ватікані Менсгаузена, який передавав у Берлін текст проповіді епіскопа Константіні: «Вчора на землі Іспанії, сьогодні на власній землі більшовизму, де Сатана знайшов своїх представників, хоробрі воїни, серед яких є солдати й нашої країни, ведуть велику битву. Ми всім серцем молимося за те, щоб ця битва привела їх до остаточної перемоги…»

— А про те, як Ріббентроп закликав свого посла у Ватікані фон Бергена всіляко уникати конфронтації з папою, він вам не казав?

— Ні. Мабуть, ще до тих архівів не добрався.

— Вміє працювати з документами?

— Не дуже… Але уважно читає історичні журнали, вони в нього всі помічені маркерами…

— Як ставиться до росіян?

— Період громадянської війни в Іспанії і другої світової оцінює позитивно; до нинішнього московського режиму настроєний негативно. Вони відмовили йому у візі, мої контакти всіляко натискують на цей мозоль, реагує досить хворобливо.

— Чому йому відмовили у візі?

— По-моєму, в одній з його статей були випади, спрямовані проти окремих осіб, а Москва цього не любить.

Фол посміхнувся.

— Можна подумати, що це подобається Вашінгтону. Я вам викладу схему. Поміркуйте, що в ній слабке, що піде в діло, а що взагалі треба відкинути. Отже, ми відкриваємо Вальтеру Шассу деякі матеріали… Мабуть, варто сказати, що ви одержали їх від друзів з розвідки, якої саме, не уточнюйте… Мовляв, росіянин, на прізвище Степанов, теж журналіст, постійно зустрічається з рядом німецьких дослідників, таких, як Георг Штайн, Кнорр і Золле, одержує від них інформацію про долю російських культурних цінностей, викрадених нацистами, причому — в цьому суть мого плану — Кнорру він платить за інформацію, гроші, правда, невеликі, міністерство культури росіян не дуже розкидається валютою, але все-таки платить, тоді як Золле нічого не платить. У чому справа? Де причина? Може, пан Золле — меценат? У нього рахунки в швейцарських банках? А може, він чомусь зобов’язаний безплатно віддавати свої матеріали Степанову?

Річардсон запитав:

— Скільки Степанов платить Кнорру?

— Та ніякого біса він йому не платить. У одного нацисти вбили всіх рідних, другий попав у полон до росіян з розпанаханим животом, вони його врятували від смерті, от і відслужує пам’ять…

— Чого ви хочете добитися, Джос? Я щось не дуже розумію ваш план.

— Це ж добре! Це чудово! Якби ви зрозуміли мій план, він тоді нікуди не годився б!

— Слава богу, я починаю до вас звикати, інакше знову розізлився б. Будь ласка, поясніть, чого ви хочете добитися?

— Мені треба, щоб Золле сказав Степанову: «друже мій, я весь у боргах, у мене немає жодної копійки, будь ласка, дай мені тисяч з десять, щоб я розплатився з кредиторами». І сказати це він повинен не десь там, а в Лондоні, і не коли-небудь, а ввечері восьмого травня, і не просто так, сам на сам, а в присутності ще однієї людини…

— Кого ж?

— Пийте вино, Стів. Лямбруска звеселяє. Плачу я.

— Вальтер Шасс не підійде для вашого діла, — сказав Річардсон і витяг сигарети.

— Невже? Погано. А чому?

— Бо він такий же кабан, як і ви, а я бачу в цьому ділі людську роботу.

— Ну й чорт з ним. Підійде інший, у вас же їх п’ятеро. За вас, Стів. Мені приємно працювати з вами. Слово честі.

III

4

Своє шістдесятип’ятиріччя князь Євгеній Іванович Ростопчин відзначив на самоті; нікого не кликав; напередодні злітав у Париж, відстояв службу в православній церкві на Рю Дарю, звідти подався до Ніцци, взяв в аеропорту напрокат маленький «фіат» (не любив показного шику, економив на дрібницях, щоб основні кошти вкладати в діло, а за проценти купувати російські книжки, картини, ікони, архіви) і поїхав на кладовище — невеличке, на околиці міста; дорога петляє, як у старому Криму, тут поховані тільки росіяни: Горчакови, Ростопчини, Вяземські, Єпанчини, Пущини, Раєвські, Бенігсени, Кутузови, Романови…

Наглядач кладовища, запійний серб Петя, як завжди в цей день, приготував великі букети троянд: білі — для бабусі, червоні — мамі; їхні улюблені кольори; пам’ять про людей продовжує їхнє життя серед нас, полегшує біль утрати, породжує ілюзію постійної присутності, безперервності буття…

Євгеній Іванович довго сидів біля скромних пам’ятників; потім пройшов маленькими, вузенькими алеями, зупинився біля свіжої могили, спитав Петю, кого поховали тут, чому немає хреста; той відповів, що померла Агрипина Василівна Нессельроде; жила в страшних злиднях, голодувала старенька; на хрест збирають, але пожертвування дають дуже скупо — по п’ять, десять франків, звідки гроші взяти, князю; старі померли, молоді по-російськи не розмовляють, розчинилися, соромляться предків, намагаються прізвище змінити, а вже імен православних і зовсім не лишилось, де був Михайло, там тепер Мішель, де Петро — П’єр; замість того, щоб Маріям стати Марі, де там, у Магдалени пнуться, аби тільки від свого кореня подалі, нещасні ми люди, кочівники; про євреїв кажуть, що вони розсіяні по світу, дзуськи, як уже хто й розсіяний, то це ми, он і колишній помічник американського президента Збігнєв Бжезинський слов’янин, і французький начальник генерального штабу Пєшков, хрещеник Горького Олексія Максимовича, Мішель Татю — Михайло Татищев, та й папа нинішній теж не італієць, а нашої слов’янської крові.

Євгеній Іванович дав Петі грошей, той пішов до крамниці, купив сиру, хліба, зелені, пляшку червоного вина з Сен-Поль де Ванса; взагалі князь не пив, а коли й пригублював, то тільки «вансовку», її так і Бунін називав, Іван Олексійович, і Шаляпін, коли приїздив на південь, і навіть Мережковський, хоч був суворої вдачі чоловік, і страшенно полюбляв розмовляти по-французьки; він і російську історію коментував чужою мовою, так, мовляв, точніше її відчуваєш, науці потрібна віддаленість.

Хтось із тутешніх старих людей якось сказав, що Північну Америку найцікавіше зрозумів француз Бомарше; китайську культуру відкрив італієць Марко Поло, він же й описав її, зробивши фактом світової історії; найкраще відчував Росію Бісмарк, а росіяни змогли синтезувати дух Європи, виражений англійською економікою, німецькою філософією і французькою революцією; хочеш не хочеш, а той факт, що Ленін був глибою, не перекреслиш.

… Ростопчин повернувся до рідних могил. Місце між могилою матері й князя Горчакова було вільне — він купив цю землю для себе, дев’ять років тому, коли син Женя одружився на співачці з Мадріда, поїхав з нею до Аргентіни, змінив прізвище, став Еухеніо Ростоу-Масаль (скоротив наполовину батьківське прізвище й прийняв дівоче прізвище дружини), купив пасовиська на кордоні Патагонії; батькові писав рідко, частіше матері. Американка, вона покинула Ростопчина, втекла з французьким режисером; була щаслива, поки той не помер від розриву серця, повернулася в Цюріх, подзвонила колишньому чоловікові, запропонувала помиритись; Женя (тоді ще не «Еухеніо») дуже радіз, хоч мати залишила хлопчика батькові двадцять років тому, крихіткою, тільки часом надсилала листівки на Різдво Христове, дуже красиві; Ростопчин відмовив: «я не прощаю зради». Женя тоді замкнувся, він усі ці роки, — хоч уже й закінчив університет — жив мрією про сім’ю; це ж шокінг, коли за столом немає тата чи мами; доводиться ухильно відповідати на запитання друзів; а в тому колі, де він бував, дуже педантично ставилися до того, щоб дім був кріпостю, всіх необхідних правил пристойностей дотримано; батько може мати двох коханок, а маму хай обслуговує атлет (п’ятдесят доларів за годину; звичайно дорого, але конче потрібно для підтримки життєвого тонусу, гарантує спокій і дружбу в сім’ї), зате зовнішнє, тобто форма, повинно бути абсолютним, на цьому тримається суспільство, не можна замахуватися на святе. Мабуть, саме тоді й почався розлад між батьком і сином; Женя перейшов на французьку, перестав читати російські книжки; через рік Ростопчин з жахом почув акцент у вимові сина; «хлопчику, ти не маєш права забувати рідне слово». Женя відповів, що його мова — французька чи англійська, в гіршому разі, німецька чи іспанська. «В Росії я ніколи не був, не знаю цієї країни і не люблю її». — «Хіба можна не любити батьківщини? — спитав тоді Ростопчин. — Ту землю, де народилися твої предки?!» — «Моя батьківщина тут, відповів Женя, а більшовики викинули твоїх предків і тебе разом з ними, хороша батьківщина»… Ростопчин сказав: у тому, що сталося, більше нашої провини, тих, хто правив, ніж більшовиків; ті відчували народ, а ми не знали його, жили окремо, в цьому трагедія; не тільки більшовики, а навіть Гучков і Родзянко, тузи, говорили цареві про необхідність реформ, не можна тасувати колоду знайомих з придворної бюрократії, такі собі люди, без ідей, зберігають традицію, а якою вона була, наша традиція, коли говорити чесно? Революція відбулася через п’ятдесят років після того, як скасували рабство, а правили імперією ті самі, сімдесятирічні, вони рабству й служили, інакше не вміли; треба було залучати до управління відповідальних людей, нового напрямку, підприємців, спеціалістів виробництва, а не старих дідів, на кшталт Штюрмера чи Горемикіна, котрі спали на засіданнях кабінету, намагалися зберегти звичне, цуралися самого поняття рух, страшилися реформ, а вже про конституцію і слухати не хотіли. «Зрозумій, Женю, Росія була єдиною країною в Європі, яка жила без конституції, визнаючи теорію общини — тобто не особистість, не сім’я, не громадянин понад усе, а клан, община, село; що добре для сотні, — те обов’язкове для кожного! В цьому наша провина перед Росією. Так, прикро, так, трагедія еміграції, та коли ми були в Москві, країна займала останнє місце в Європі, а більшовики, — хотіли ми того чи ні, — вивели її на перше місце, не зважаючи на всі трагедії й війни; немає нічого гіркішого за об’єктивність, емоції завжди приємніші, — душу можна розважити, поплакати чи покричати, але ж і світ підвладний розумові, тобто об’єктивному аналізу існуючого, а не навпаки. Якщо навпаки — тоді жди нової трагедії, тоді страхіття, крах. Апокаліпсис».

— Тату, — сказав тоді Женя, — я щасливий, що живу тут, я не хочу мати нічого спільного з тим, що було у вашій родині раніше… Мама дала мені душу американця, і я вдячний їй за це. Я живу просто й чітко, по тих законах, якими керується це суспільство…

— Двадцять років ти жив без мами. Зі мною, — мовив Ростопчин. — Коли ти був маленький, я мив тебе, одягав, водив до театру, ходив з тобою до перукаря, розповідав тобі казки…

— Ти дорікаєш мені? — син знизав плечима. — По-моєму, це звичайне ставлення до того, кому ти дав життя. Мама мені ніколи й нічим не дорікає…

— Не мама виховувала тебе, а я, Женю.

— Мама народила мене… І я її завжди пам’ятав. І любив. І ти не маєш права вимагати від мене, щоб я викреслив її з серця. Вона — моя мати.

— Справжня мати не кидає своєї дитини.

— Якщо ти посмієш ще раз так сказати про маму, я піду з твого дому.

«А за що ти житимеш? Ти, який звик до цього замку й до дворецького, і до своєї гоночної машини, і до польотів на море, і до моєї бібліотеки, і до ранкової кави, котру тобі приносить до спальні фрау Еліза?»

Але він не поставив цього запитання синові. Мабуть, тому і втратив його, бо безкарність — шлях до втрат.

Якби він тоді дозволив Жені залишити дім, той повернувся б через місяць, та де там, через тиждень; жити в студентському гуртожитку, вдвох з кимось, не для нього, не витримав би, навчився б шанувати того, хто гарантує звичні вигоди; але це так жорстоко, думав тоді Ростопчин, це і є те саме, проти чого я протестую — прагматична бездуховність, форма муштри; зручно, звичайно, ніяких емоцій, усе за правилами, абсолютне дотримання пристойностей, але, боже мій, який холод таїться в цьому, яке крижане, крихітне раціо; справді проблеми сім’ї проектуються на трагедії держави…

Відтоді Женя ні разу не вимовив російського слова.

Ростопчин запросив його поїхати до Росії.

— Я пам’ятаю Москву, — сказав він синові, — мені тоді було п’ять років, але я чітко її пам’ятаю… Давай полетимо туди, все-таки тобі треба побачити ту країну, звідки твій батько родом.

— Для чого?

— Ну хоча б для того, що я тебе прошу про це.

— Я зовсім забув твою мову, мені буде там нецікаво, який смисл?

— Я про це тебе прошу, — повторив князь. — По-моєму, я ніколи й нічим не принижував тебе, Женю. Виконую всі твої бажання, та хіба тільки виконую, я вгадую твої бажання… Принаймні, мені так здається… Я дуже тебе прошу, сину…

Той зітхнув, знизав плечима, погодився, але за умови, що поїздка має бути в ті місяці, коли скінчиться купальний сезон на Середземномор’ї, і ще не почнеться лижний сезон в Альпах.

Вони приїхали до Москви в жовтні; мрячив дощ, дув вологий, пронизливий вітер; Ростопчин попросив шофера, який віз їх з Шереметьєва (він купив люксовий тур, з автомобілем і двокімнатним номером у «Націоналі»), їхати повільніше; «неймовірно» раз у раз повторював, коли проїжджали Ленінградський проспект і вулицю Горького; ні, це не потьомкінське село, це дійсність; а він же пам’ятав, що тут була вузька вуличка, старенькі будинки; вони від’їжджали з Білоруського, кожна деталь укарбувалася в пам’ять; кажуть, «ти був ще зовсім маленький, ти не пам’ятаєш», це нісенітниця, нема нічого виразнішого за дитяче сприйняття, нічого рельєфнішого, правдивішого?!

Пізно ввечері пішли гуляти по Москві; біля «Арагві» Женя побачив чергу, спитав батька, що це; той пояснив; син пирснув: «весела батьківщина в мого батька, така весела, що навіть повечеряти не можна до пуття, треба мокнути під дощем, яке варварство»; але Ростопчин покладав надії на наступний день: Третьяковка, потім бібліотека Леніна, ввечері «Годунов»; з прогулянки вони повернулися до готелю близько дванадцятої. Женя попросив повечеряти, йому відповіли, що ресторан уже закрили; «що ж мені, снотворне приймати? Я не можу заснути на голодний шлунок»; сходіть у валютний бар, відповіли йому, там зроблять сандвіч.

Наступного дня програма була чудова; найбільше синові сподобався Верещагін; вразила картина, на якій зображено піраміду черепів — «цей художник умів працювати, нічого не скажеш»; «Купання червоної кінноти» він назвав пропагандистським живописом, те саме сказав і про портрети Петрова-Водкіна; в Ленінській бібліотеці спробував був розмовляти російською, але зніяковів, бо плутав відмінки, похнюпився, замовк, йому запропонували перейти на англійську; він спитав, які книжки Гітлера, Черчілля і Троцького можна дістати для вивчення; йому відповіли, що Гітлера, — як расиста й агресора, — заборонили в Радянському Союзі; праці Черчілля він може взяти в залі для науковців; промови Троцького, видані в стенограмах з’їздів партії, є тут, на видачі, і в продажу; «Годунов» йому здався затягнутим, хоч постановочно, — тут він погодився з батьком, — все було чудово.

Спектаклі МХАТу йому не сподобались, він погано розумів живу мову; в ГУМІ потішався над товарами й чергами; прийшов у захват від Театру оперети — це й зламало остаточно Євгенія Івановича; все, зрозумів він, хлопчика втратив, ніякий він не росіянин, марно намагається змінити його, син живе вузькими пеналами західних уявлень про те, що добре й що погано; кількість ресторанів і дансингів для нього важливіше за рівень культури; ні, я, звичайно! не захищаю російський сервіс, він ще поганий, це так, але не можна за деревами не бачити лісу! «Дерево — це і є ліс», — відповів Женя, не зрозумівши батька. Ростопчин пішов у бар і випив горілки; він у той вечір пив багато, сп’яніти не міг, молив бога, щоб той послав йому сльози, виплакався б, та очі були сухі; покликав Женю на прогулянку, зупинилися навпроти «Метрополя», показав мозаїку: «Це — великий Врубель». Женя знизав плечима: «якщо тобі хочеться називати великим того, хто робить щось дивне, називай, але я не можу з тобою погодитись, сподіваюся, ти не образишся на мене за це, чи тобі більше до вподоби нещирість? Будь ласка, я можу сказати, що це геніально».

Вони повернулися до Цюріха. Женя зразу полетів до матері, подзвонив звідти, попросив виділити йому частину грошей, починаю своє діло, соромно висіти в тебе на шиї, виріс уже, дякую тобі за все, батьку.

Відтоді Ростопчин жив сам один; півроку в нього в замку провела австрійська гірськолижниця, чудо, а не жінка; прекрасна в ліжку, незамінна в подорожах, турботлива подруга; якось вона сказала: «Мені тебе мало, ти зовсім не любиш своєї дівчинки». Він пішов до лікаря, той приписав йому мультивітаміни, він почав старатись, і збагнув, що ніякої любові в нього до цієї австрійської кішки нема; лише природне прекрасне; вона запропонувала запросити в дім когось із його молодих друзів, зрештою, любов утрьох цілком сучасна; він купив їй квартиру у Вадуце і влаштував на роботу; невдовзі вона зійшлася з одним із тамошніх банкірів, той бував у неї раз на тиждень, всі інші вечори вона проводила в Австрії, кілометрів двадцять до кордону, а там Фельдкірх, затишне містечко в Альпах, багато іспанців, югославів, мулатів, ніяких умовностей, ніхто не питає паспорта в готелях, спи, з ким хочеш, треба жити, доки можна, так мало відпущено жінці, так несправедливо мало, все треба встигнути, щоб не було страшно, коли залишиться тільки пам’ять, хай живе втома, панацея від мрії, надії, болю, розпачу, відчуття втрати самої себе…

… Із Степановим він познайомився випадково; ніч проговорили, перебиваючи один одного, потім Ростопчин приїхав до Москви і привіз перше російське видання Біблії; купив за дві тисячі доларів, випадково, на аукціоні.

— Мене не посадять, якщо я подарую це вашій бібліотеці? — спитав він Степанова.

Той не зразу збагнув його; чому?

— Ну, пропаганда релігійного дурману, чужа ідеологія, так у вас кажуть?

— Євгенію Івановичу, кудись вас не туди понесло. Про наше глупство я краще за вас знаю, бо живу тут, і серце моє крається дужче, ніж ваше, коли бачу рідну азіатчину, але ж ви не чужий і біль наш і радість приймаєте всерйоз…

Наступного разу він привіз дві ікони; Московська патріархія влаштувала на його честь прийом; «ну, добре, сказав він Степанову на прощання, а коли я вирішу зібрати колекцію картин і влаштувати свою особисту експозицію — подарунок Третьяковці, — таке можливе?»

З цього й почалося.

Але найбільше він охотився за Врубелем; підстави для того були особливі — мамочка дружила з його вдовою, співачкою Надією Забела.

… Коли Ростопчин спустився в невеличкий будинок Петі, стіл уже був накритий; він сів на покуті, під іконами, випив «вансовки»; Петя дозволив собі пригубити, самогонку гнав із пророслої пшениці з медом, старий російський рецепт.

— З днем народження, ваше сіятельство, сердечно бажаю щастя, а ось і подарунок вам, — сказав Петя і вийняв із старенької шафи вишитий рушник.

— Мій дорогий, — Ростопчин обняв його, відчувши, як у грудях розлилося тепло, — ну, спасибі тобі, догодив, розумнику…

Петя також розчулився; це його звичка — розчулюватись від радості ближнього, — допив свою самогонку, понюхав солоний сир і почав ставити запитання, так у них було заведено, ніби неписаний ритуал — після першої чарки розмовляти з півгодини про життя; як-не-як, прощаються на рік, хто знає, чи доживемо, наші літа до схилу йдуть, та й світ божевільний, натиснуть кнопку, й полетимо в пекло, там не дуже поговориш, відповідати за земні гріхи доведеться, а безгрішних немає, усі тепер сатаною мічені, бо влада золотого тільця окрутила людей.

— От поясніть мені, ваше сіятельство, чого це католики так між собою розлаялись? Чому в них стільки релігій стало замість однієї?

— Бачиш, Петю, — задумливо відповів Ростопчин, — гріх Ватікану в середньовіччя був такий жахливий, папство умертвило стільки великих мислителів, що далі терпіти цього люди не могли. Бунт визріває всередині того, що існує, а не зовні. Коли зовні — не так страшно, тут армія вирішить справу, а коли в кожному живе думка про несправедливість, дивізією діла не поправиш, тут гряде розвал… Першим од Ватікану, який був столицею святої інквізиції, відділилося англіканське віросповідання, вони відкинули папу, проголосили своїм главою короля; острів’яни, їм легше. Було це в середині шістнадцятого століття, й вони перемогли, а от Мартін Лютер ще до них почав, але того, чого досягли англіканці, за свого життя не досяг, лише після його смерті з’явилися і протестанти, і євангелічна церква. А кальвіністи? Відокремилися від папства в середині того ж століття, але ті вірили в людську долю. Що проповідував Кальвін? Він учив у своїй Женеві сподвижників: «Якщо ти морально активний, коли ця моральна активність приносить добрі плоди, тоді тобі судилося спасіння; лише біблія — єдине джерело віри, Священне писання не володіє таїнством святості». Він відкинув розп’яття та епіскопів, зберіг лише пасторів, настраждались люди від одноособової влади, от і кинулися в демократію, посміхнувся чомусь Ростопчин. — Від них, я думаю, і баптисти пішли, ті навіть ікон не визнають, дітей не хрестять, тільки дорослих, їхнє вчення також базується на Одкровенні Божому, тобто на Славі Його… Далі вже пішли викрутаси, Петю, всі оті адвентисти, квакери, свідки Єгови, тут, друже, страшенна мішанина, глупство, але все це не випадково — відлилося Ватікану й спалення Бруно, і заборона на думку, і знищення полотен, на яких було зображено оголене тіло Матері.

— А от я про свідків Єгови щось ніяк не втямлю, ваше сіятельство, вони до мене сюди приходили, розмови заводили…

— Жени їх у шию, психи! У минулому столітті їх створив божевільний американець Рассел. Лякав людей, що кінець світу настане вісімсот сімдесят четвертого року. А світ не зник, навпаки, почався розквіт науки, ремесел і мистецтва. Тоді вони швиденько перелопатили на те, ніби світ розколеться в дві тисячі чотирнадцятому році; отож нам з тобою ще дають тридцять років на життя… Не дотягнемо, як, Петю?

— Дотягнемо… Он Уїнстон майже сотню прожив, а коньяк пив і сигарети курив.

— То він же, Петю, у минулому столітті народився, коли молоко було коров’яче, а не порошкове.

— Правильно, але ж пеніциліну не було, від грипу люди помирали, як мухи.

У двері постукали, Петро спитав:

— Хто?!

Відповіли по-французьки; господи, подумав Ростопчин, я ж у Ніцці, на російському кладовищі, лишилося тут одноплемінників усього чоловік з десять, а відчуття таке, наче в Загорську, який же дивний світ, який незбагненний…

Приїхали туристи з Бельгії; їм сказали, що е російське кладовище, просять показати, обіцяють п’ятдесят франків за екскурсію; Петро відповів, що зайнятий, за гроші історії не розповідає, а тільки тоді, коли відчує потребу; запропонував самим прогулятись, а якщо мови не знають, то нехай надалі беруть з собою словники, та й російську не гріх учити, не остання мова на землі…

Випровадивши галасливих бельгійців дивитися могили аристократів, він повернувся до столу, й сказав:

— Виходить, тільки в нас, у православ’ї, єднання й братство, тільки наша православна церква завжди була сама собою…

— Та годі тобі, — поморщився Ростопчин. — Нема чого вдавати з себе богообранця, всі одним миром мазані… Про Никона чув?

— Це про якого? Про стародавнього?

— Та не такого вже й стародавнього… Розкол звідки пішов? Від чого?

— Від англійця, — відповів Петя впевнено.

— Від англійця, — повторив, зітхнувши, Ростопчин. — Нещасні ми люди, Петю. Коли щось не так, зразу шукаємо, на кого провину звалити: а себе винуватими ні в чому не хочемо визнати…

— А хто себе хоче винуватим визнати? — заперечив Петя. — Може, американець? Чи німець? А тутешні люди?! Вони за свою правоту повісяться.

— Американець найчастіше свою неправоту визнавав, Петю. Вони за часів Рузвельта визнали багато своїх помилок, на тому й вистояли… А ми? Мені ж мамочка, покійниця, розповідала, як усі один одному шепотіли, що Побєдоносцев Росію душить, цариця психопатка, тільки чаклунам вірить, що Росією править корумпована банда, але ж шепотіли, Петрику, а вголос славословили! Спробуй зачепити — на дибу! Слався, ура, не чіпай! От і відбувся сімнадцятий рік, коли вибухнуло зсередини… А ти про наше православне єднання… Дурниці це, Петю. Давно вже немає єдності, від Никона ще, від наших обновленців, які хотіли наблизити віру до народу, зробити її з незрозумілої догми храмом людським… Та не відразу піднялися наші дрімучі, хто за букву чіпляється, кому думка страшна, звідки тоді старообрядці з’явилися на Русі? А «безпопівці»? Через сто років докотився західноєвропейський протест проти темноти папських правителів і до нашої слов’янської матері. А вже потім невимовний жах, — скопці, різки… Такого ніде не було, в жодній християнській країні. А чому? Відповідай-но мені, добрий чоловіче? Не відповіси… Ніхто не хоче відповідати, боїмося себе образити, не хочемо в дзеркало глянути… Гаразд, Петю, давай помолимося мовчки, щоб і наступного року нам з тобою разом цей день відзначити. Доглядай могили, як і раніше.

Ростопчин дав Петі банкноту вартістю п’ятсот франків і, не прощаючись, пішов до орендованого «фіатика»; через п’ятнадцять хвилин був у аеропорту, а через дві години приїхав у свій замок над озером, у Цюріху.

Дворецький сказав, що прилетів Шаляпін, Федір Федорович, відпочиває в тій кімнаті, де завжди зупиняється; недобре себе відчув у дорозі, від обіду відмовився.

«Господи, — подумав Ростопчин, — оце так щастя! Коли про когось і можна було мріяти, то лише про нього! Як же добре він зробив, що приїхав, не забув про мій день!»

— Будь ласка, Шарль, накрийте на стіл там, де камін, до телефону не кличте, Федір Федорович любить птицю, нехай приготують фазана, запитайте на кухні, чи встигнуть? Тільки замочити треба не в білому вині, а в червоному, набагато смачніше…

Потім він піднявся до себе, прийняв ванну, як-не-як, намотав за добу більше тисячі кілометрів, узяв аспірин (дивні тут люди, надзвичайно тенденційні, подумав він, «узяв літак», «узяв метро», «узяв аспірин». Все беруть, беруть, коли ж віддати встигнуть?!), закапав в очі мультивітаміни (все-таки брехня прекрасна, добре відомо, що ці краплі зовсім не мультивітаміни, а збуджуючий засіб, вид наркотика, можна взяти тільки, коли припише лікар) і заходився переодягатись до вечері…

— Ох, Женю, — пророкотів Федір Федорович, відкинувшись спиною до великого каміна, складеного з сірого граніту, стиль Кастілії чи північної Шотландії кінця минулого століття, — яке щастя бути безпам’ятним, не знати, скільки нам років, не відати, де наші рідні. Якби пам’ятати лише радісне, якби забути, де тепер наші батьки, друзі, подруги…

— У тебе яка пора найщасливіша?

— Дитинство, звичайно ж… та й у кожного так. Згадай, як Лев Миколайович писав про чарівну зелену паличку, про брата Миколеньку, про доброго Карла Івановича… «Гутен морген[10], Карл Іванович», за однією фразою весь дух минулої епохи постає, з її спокоєм, неквапливістю, топленими вершками, самоварами на затишних верандах під гасовою лампою… До речі, ти знаєш, чому солов’ї вночі співають?

— Ні.

— О, це дивовижно… Вони, бач, заливаються, бо непокояться, аби самочка не заснула, розважають її, поки вона пташенят висиджує, а то ненароком випаде сонна з гнізда, тоді кінець, загибель роду, катастрофа…

— Та невже?!

— Уяви собі, абсолютна правда. Мені один ботанік казав у Римі, чимось на Дон Кіхота схожий, а втім, усі хороші ботаніки на нього схожі. А в тебе, до речі, яка пора найщасливіша?

— Старість, — Ростопчин зітхнув, але одразу примусив себе всміхнутися; не міг терпіти, коли його настрій передавався іншому, тим паче Федір Федорович приїхав без нагадувань, дуже зворушливо, все пам’ятає, голубчик; з найрідніших один він лишився на всьому білому світі; хазяїн «Максима» преставився, правда, на десятому десятку; Юсупова немає, обличчя Рахманінова й Буніна почав забувати, страшно…

— Ах, облиш, Євгенію, годі.. Не вірю… Дитинство в кожного — щастя…

— Федоре, але ж ти в дитинстві не голодував! А я вволю наївся лише років у сорок п’ять, коли розкрутив діло. Смішно: розбагатівши, я, звичайно, взяв собі особистого лікаря, і перше, що той зробив, — приписав мені найжорсткішу дієту: молоко, сир, шматочок хліба з висівок і фрукти. А я ж у молодості мріяв про великі шматки м’яса, що шкварчало на сковорідці, юшку, про яку мамочка розповідала, коли спершу курку варять, потім у цей бульйон кидають йоржа з щукою, а вже після цього, відцідивши, закладають стерлядь; царська юшка; і неодмінно п’ятдесят грамів горілки в неї, саме так варили на Волзі…

— Щось батько мені про таку обжерливість не казав, Женю… Хоч бурлак, може, не знав, перхебс[11]…

— Спочатку бурлак, — усміхнувся Ростопчин, — а потім— Шаляпін. Я хочу за його світлу пам’ять випити, Федоре.

Випили; точніше кажучи, сьорбнули по маленькому ковточку з високих, важких кришталевих бокалів.

— Я пам’ятаю, наче це щойно було: батько мені з Борисом подарував на день народження, як оце в тебе сьогодні, — всміхнувся Федір Федорович, — іграшковий театр… З цього все й почалося… Ще хлопчаком я зрозумів: театр — це надія, втеча від страху смерті. Так, так, саме так! Адже актор проживає на сцені не одне життя, а десятки. Зовсім різних, неповторних! Під кінець шляху з’являється втома; «і це було під сонцем»; не так страшно помирати. Але це тільки в Росії. У нас ставлення до театру святе. Мені Михайло Чехов розповідав, як кондукторка в трамваї до нього звернулася: «Михайле Олександровичу, я вас бачила в «Гамлеті» чотири рази». А тут усе інакше.

Шаляпін зітхнув; скептична усмішка торкнула його безкровні губи; закурив, глибоко затягся.

— Я до тебе прямо із зйомки, від Фелліні. Знаєш, його хист напрочуд феноменальний. Брак театрального професіоналізму йому заміняє незвичайний, просто-таки дивовижний талант. Я в складному становищі, ми, російські артисти, найвище цінимо професіоналізм, це в нас традиція, а вони нічого в цьому не тямлять. Я в нього якось знявся — майже без слів — у ролі актора Руїджері, забув уже про це, витратив давно ті гроші, й раптом він мене знову кличе: «Гратимеш Юлія Цезаря!» — «Та що це ти, Фелліні, я зовсім не схожий на нього! Згадай портрети імператора!» — «Дурниці! Я зняв тебе в ролі Руїджері, а той грав Цезаря, виходить геніальний монтаж, повір мені, я відчуваю стрічку ще задовго до того, як її зніму!» І я повірив. Взагалі, талановитій людині не можна не вірити, ти помічав це?

— Помічав, — погодився князь. — Твоя правда.

— Велл… Прийшов я в гримерну, роздягаюсь, нашвидку їм, — я ніколи цього не роблю після того, як накладуть грим, можна порушити малюнок, а поправити неможливо, — і тут мені приносять парик Цезаря. Кучері, уяви собі! Лляні кучері! Я людина начебто спокійна, але тут не витримав, кинув на землю парик: «Та як же вам, італійцям, не соромно?! Невже ви не знаєте, що ваш імператор був лисий?» Мене постригли… Обчикрижили. І все через нього, через Фелліні… Добре… Приносять вінок. Грубий, робота незграбна, на голові не тримається, якась дитяча іграшка, батько таке викидав у вікно… Йому Головін не тільки малював костюм, він на примірці біля кравця стояв, кожну складочку перевіряв… Ну, якось цей обруч я переробив, а тут Фелліні: «Як справи, Федоре?»— «Та хіба можна надівати такий вінок?» — «Та чорт з ним! Не витрачай марно сили свої, він однаково впаде у тебе з голови, коли вбиватимуть!» — «Ні, любий Фелліні, я хочу, щоб Цезар помер, як і личить імператорові… Вбраний у тогу… З вінком на голові… Хоч за римським правом його й не могли вважати справжнім імператором, але я, все-таки, сповнений до нього респекту.» Ти думаєш, він зі мною сперечався? Переконував у чомусь, як це заведено в нашому театрі? Зовсім ні! «Коли тобі так хочеться, вмирай у короні!» І — все! Нарешті я вийшов на знімальний майданчик і заявив Фелліні, що відому фразу «І ти, сину мій» скажу по-грецьки, ти ж пам’ятаєш, що в Стародавньому Римі найвищим шиком вважалося розмовляти мовою переможеної Еллади…

— Та невже?! — здивувався Ростопчин. — Я не знав!

— Ти просто забув, Євгенію, ти знав… Лише імператор Клавдій офіційно заборонив вживати в сенаті грецьку, бо ревно пильнував за тим, аби дотримувались римських традицій. Правда, і йому одного разу довелося вибачитись перед тими, хто зібрався, за те, що він сам змушений був вжити грецьке слово, якого не було в мові римлян, а слово це виражало найвищий смисл політики — «монополія»… Отже, сидимо, я жду команди режисера, готуюся до роботи, мізансцену розведено, а Брута все нема та й нема… І раптом приводять старезного діда. Уяви собі мій жах! Я кажу Фелліні: «Але ж Брут був незаконним сином Цезаря! А цей — старший за мене!» Виникла пауза, все завмерло на знімальному майданчику. А Фелліні здвигнув плечима й спокійно сказав: «Але ж це не доведено, лише гіпотеза». Каже, а сам десь далеко, його зовсім не цікавить історична правда, він переглядає свою кінострічку… Мою грецьку фразу, певна річ, під час монтажу він вирізав, залишив тільки два плани з тих десятків метрів, що знімав, а фільм вийшов геніальний… Ото ж я й кажу, його неймовірний талант покриває професію; вихлюпування дару — штука містична, Женю, незбагненна.

— Дуже цікаво, — стиха мовив Ростопчин. — Та й розповідаєш ти чудово. Немовби малюєш. Я все бачу, справді!

— Я — ніщо порівняно з Жоржем Сендерсом. Послухав би ти, як він тримав зал, коли розповідав зі сцени!

— А я навіть не знаю цього імені, Федоре, не чув про нього…

— Не дивно. Вони ж безпам’ятні, в Штатах. Є паблі-сіті — пам’ятають, немає — на смітник! Якби народився в них Шекспір, і не мав добрячого банківського рахунку, його ніхто не помітив би. А Сендерс з Петербурга, нашу гімназію закінчив, потім Америку потрясав, прекрасний драматичний актор. Але все молодим себе вважав… Шістдесят п’ять уже, а він п’є, як сорокарічний. І дівок міняє. Скільки я розмовляв з ним, переконував поберегти себе! Він обіцяв… О, як він клявся мені… Покінчив з собою, і — немає пам’яті. А Сашко Гітрі? Пригадуєш, син великого Люсьєна Гітрі, який пішов з «Комеді Франсез»?! Духу рутини не витримав, їм режисер давав у руки паперові квіти, вони на весь зал шелестіли, спробуй грати в такому страхітті. До чого це я? — Федір Федорович спохмурнів, глибокі зморшки зробили його обличчя схожим на маску.

— Ти заговорив про Сашка Гітрі…

— Ага, дякую! Він теж народився в нас, у Петербурзі. Його батько досяг вищого злету, коли наш антрепренер Теляковський підписав з ним контракт на рік роботи в Михайлівському театрі… Був такий у північній столиці, там усі вистави грали по-французьки, сама аристократія збиралася… Так ось, Люсьєн подружився з моїм батьком, на всі його репетиції ходив; заб’ється в куток залу й сидить… А він уже тоді комедії писав, його вся Франція ставила, улюбленець Парижа. Він — в одному кутку, я — в другому. І помітив я цікаву річ: то він дивився на батька з боготворінням, а то раптом обличчя завмирало — в найдраматичніших місцях… Мабуть, відчував, що у Федорові Івановичу втілилося те, чого він не досяг і ніколи не досягне. Я думаю, це його розуміння своєї — порівняно з Шаляпіним — малості свідчило про неповноцінність духу. Був у ньому «художник», але то був «художник-лімітед»! От Сашко Гітрі й скотився до зради… Став з німцями в Парижі співробітничати! Його не судили після війни, французи простили за легкість таланту, зате він сам себе звів: без реклами, без статей про нього, без шуму він жити не міг. Помер від раку… В невідомості… Хіба істинний художник може зрадити? Тільки Сальєрі, тільки невдахи…

— Як тобі фазан, Федоре?

— Це фазан? Яка розкіш? Чудо! Просто чудо.

— Ти іноді, — особливо коли падає тінь, — стаєш схожий на батька.

— На батька ніхто не схожий, Женю. Знаєш, хто написав його найкращий портрет?

— Не знаю.

— Коровін. Батько стоїть у жилеті. Я його подарував Батьківщині. Коровін цей портрет за двадцять хвилин зробив, він дуже швидко малював… Знаєш, як це було? Батько поспішав у Пітер, у нього було двадцять спектаклів у Великому і двадцять в Маріїнці, складав чемодан, ходив по кімнаті в жилетці, а Коровін: «Ану, постій, Федоре, я зараз, миттю!» І — таки закінчив! Ми потім батька на вокзал проводжали, й шофер так лідирував мотор, що батько буркнув: «господи, хоча б роздивитись, об що зараз на смерть розіб’ємося». Як міг Коровін схопити таку схожість без малюнка, пензлем — і досі не збагну! Між іншим, я ще один портрет у Росію привіз. Мабуть, найзабавніший. Було так: почав — у якийсь, там раз — Коровін малювати батька, і все йому не подобається, все не так, вважав, що несхожий. Вирішив замазати, а батько й каже: «почекай, дай-но мені пензля», — адже він сам малював чудово. Коровін віддав, але в батька теж нічого не вийшло. А тут саме прийшов барон Клодт, узяв пензель, але й він схожості не домігся. Коровін нервував, «усе, каже, замажу»; випадково забіг до нас Сєров, мовчки взяв пензель, зробив три мазки й одразу впіймав схожість. Коровін не хотів підписувати цього портрета, казав Сєрову, мовляв, це ти зробив, тоді Сєров поставив два підписи: «Коровін і Сєров». Цей портрет завжди був з батьком: спочатку на Новинському, потім у його паризькій квартирі, пізніше у мене в Римі, а тепер знову до Москви повернувся.

— Невже?! Яке диво! Ти записуєш усі ці історії, Федоре?

— Збираюся зробити книжку.

— Не можна зволікати, під богом ходимо.

— Так. Головне, є про що писати. Пригадую, як директор театру Теляковський дозволив батькові поставити «Дон Карлоса». Такого ще не було, щоб співак став постановником… Але Теляковський дозволяв батькові в опері все, як Петіпа — в балеті! І, знаєш, батько так працював зі співаками, що вони піднялися до рівня справжніх драматичних акторів. А це майже неможливо. Тенор Лабінський, який до того й ходити як слід не міг на сцені, так заграв, що люди плакали в залі… Еге ж… А після прем’єри батько запросив усіх на Новинський, мама накрила три великі столи, народу набилося — тьма-тьмуща. Батько, пригадую, підняв перший келих і, глянувши на всіх, суворо сказав: «Ви ж усе можете! Абсолютно все! Але ви — ледарі!»

Ростопчин зітхнув:

— Обломов у Цюріху помер би зразу.

Шаляпін кивнув:

— А як батько режисерував у паризькій опері! Приведе з собою Коровіна й Білібіна, лається так, що люстри двигтять: «вікно намалював — не там! Ці двері будуть незручні для співака! Як у цій мізансцені зі світлом працювати?!» Він був надзвичайно вимогливий до всіх, Женю, але насамперед — вимогливий до себе. Я тоді жив у нього в Парижі, він на моїх очах ліпив образ Кончака, боже, це було просто диво! Він у всьому метод Станіславського наслідував, боготворив його, а той учив: «коли не знаєш, як грати роль, піди до товариша й поскаржся… Почнеться розмова, потім неодмінно виникне суперечка, а в суперечці й народиться істина». От батько й вибрав мене як «товариша-сперечальника». Почали ми нашу звичну прогулянку від Трокадеро, там поблизу була його квартира, спускалися вниз, і як же він говорив, Женю, як прекрасно малював словом! Він чудово розчленяв образ на три складові: який Кончак був насправді, яким його уявляють глядачі і яким його треба зробити йому, Шаляпіну. Знаєш, він грим Кончака поклав у день вистави, без репетиції! Це ж такий риск! Чому? А тому, що вірив у свого героя, бачив його наяву… Сам собі брови підбрив, сам підібрав вузенькі татарські штанці й довгу сіру сорочку, нічого показного, все зсередини. Він і на сцені з’явився несподівано, наче щойно зіскочив з сідла, кинув повіддя слугам, стомившись після полювання… Пройшов через усю сцену мовчки, а потім почав умиватись, і робив це з такою насолодою, фиркав, обливаючи себе водою, що всі в залі відчували сині, в спалахах сонця, студені бризки… І звернувся він до Ігоря не по-оперному, врочисто, а як драматичний актор, все ще вмиваючись: «чого ти, князю, задумався?» Ой, який же тоді був успіх, Женю, який успіх… А я все-таки зважився сказати йому після прем’єри: «З театральної точки зору, ти бідно вдягнений». Батько не розсердився, промовчав, а згодом купив на Всесвітній виставці, в Радянському павільйоні, красивий бухарський халат. Його він і надівав після вмивання… Театр — це чудо, Женю… Треба, щоб люди на власні очі бачили, як Кончак з мисливця перетворюється на вождя племені, могутнього хана… Він ні в бібліотеках не сидів, ні до учених на консультації не ходив, він мені тоді лишив заповіт на все життя: «Мистецтво — це уява».

— Він тебе у співрозмовники взяв тому, що ти був молодим голлівудським актором?

— Ні! Я був підставною особою, таким собі Гораціо! Просто росіянин, та й цікавиться історією, зі мною можна було розмовляти, як з самим собою… Та й смаки однакові… Лише одного разу я відчув певний дискомфорт, коли сказав батькові, що цирк — розвага, він мені не до смаку. Батько навіть зупинився від подиву… Довго мовчав, а тоді, сумно зітхнувши, мовив: «У твоєму віці я був у захваті від цирку… Ось що значить виховання». Батько ріс серед покидьків суспільства, а я — завдяки його талантові — в квітнику… А втім, Дягілєв якось мене поправив: «Не в квітнику, а в напрочуд витонченому розарії». Др речі, ти ж знаєш, що Серж Ліфар хоче пустити в продаж пушкінські листи з дягілєвської колекції?

— Та невже?!

— Про це говорять у Римі. Я не думаю, що він може піти на це, але ти все-таки перевірив би.

У двері стиха постукали; Ростопчин глянув на годинник — північ; дивно, подумав він, що могло статися?

— Увійдіть, — сказав він і повторив голосніше (камін був величезний; поліна, охоплені полум’ям, сухо тріщали, могли не почути), — будь ласка!

Увійшов дворецький, безшумно наблизився до столу, схилився, наче зламавшись, і прошепотів:

— Уже вдесяте телефонує пан Золле з Бремена. Благає з’єднати з вами. «Чому князь ховається від мене, невже я чимось завинив перед ним?!» Я вирішив доповісти вам про це.

Ростопчин вибачився перед Федором Федоровичем, вийшов до кабінету; телефону Золле не пригадував, бачилися лише двічі, познайомив їх Степанов, розмови були чисто світські; довго шукав його візитну картку, на щастя, знайшов; набрав номер, почув густий, приємний голос історика; назвав себе; спочатку на другому кінці проводу, десь на березі Північного моря, за тисячу з гаком кілометрів звідси, мовчали, а потім Ростопчин почув важке, хворобливе дихання.

— Що з вами, пане Золле? Це ви?!

— Так. Я… Пробачте… Ви не могли б прилетіти до мене?

— Це неможливо, пане Золле. В мене розписано наперед весь цей тиждень… Приїжджайте до мене, прошу вас…

Золле довго мовчав, потім відповів ледве чутно:

— Мені нема за що…

— Я заплачу за ваш квиток. А що сталося, поясніть до ладу…

Золле говорити не міг; плакав; хрипко вибачився і поклав трубку.

5

Степанова розбудив Михайло, якого друзі називали Пі Ар Ю Сі, за англійською вимовою перших літер його прізвища, тобто Прюс. Один з найцікавіших перекладачів, журналіст і медик, він, як завжди, був переповнений інформацією (якщо говорити про основну професію Михайла, то вона дуже рідкісна, і визначати її треба коротко: «друг»).

— Ти спиш? — вимогливо спитав Михайло (він завжди ставив запитання, як заповзятливий слідчий прокуратури; голос металевий, а сміється сумно). — Дарма! Вчора я брав інтерв’ю в одного американця, він торговець, взагалі, дрібнота, тягне мільйонів на двадцять, більшого не вартий, так от, він знає твою книжку про нацистів, які пограбували музеї Європи…

— Бреше, — відповів Степанов, позіхаючи.

— Спочатку вибачся, а тоді я продовжуватиму…

— Бреше, — повторив Степанов. — Цю книжку англійською не перекладено.

— Я прошу тебе вибачитися за позіхання в розмові зі мною.

— Господи, Пі Ар Ю Сі, ти що?!

— Ну, гаразд, ти ж знаєш, я тобі завжди все прощаю!

Так от, американця звуть Йосиф Львович, він розмовляє по-російськи, як ми з тобою, дуже хоче побачитись.

— А на якого біса він мені потрібен?

— Потрібен. Але це не телефонна розмова.

— Збираєшся висадити в повітря міст? Отруїти водопровід?

— Що?!

— Коли це не так, то кажи все, що хочеш. Згідно з Конституцією, ми караємо тільки тероризм, расизм і заклики до війни, все інше цілком законне, тобто підлягає обговоренню по телефону.

— Ти божевільний, — засміявся Михайло. — Ну, добре, цей самий Йосиф дав мені зрозуміти, що він згоден ввійти в твоє діло.

— Тобто?

— Мені здалося, він збирається запропонувати свої послуги в пошуку, а також у поверненні того, що хочуть знайти твої друзі на Заході.

— Звідки така трепетна любов до Росії?

— Він хлопчаком утік від Гітлера з Польщі… Батька занесло в Штати, а його — до нас. Працював у Караганді, на шахті… На фронт не взяли, зір поганий. Ну, а потім повернувся до Франції, звідти перекочував до батька в Панаму і прийняв американське підданство. Каже, що росіяни врятували йому життя… Хоче віддячити. Тільки не знав, як це зробити… А коли прочитав тебе, миттю зрозумів, що треба зробити. Головне — ніякої політики, — він так і сказав: «Я дуже боязкий, боюся політики, як вогню».

— Бреше, — повторив Степанов і підвівся з низького дивана. — Хімічить.

— Невже? — голос Ні Ар Ю Сі став дзвінким. — Може, в тебе є підстави так говорити?

— Підстав нема, — відповів Степанов. — Які підстави, коли я його не бачив?

— Дати йому твій телефон? Чи послати к чорту?

Степанов знизав плечима.

— Нехай подзвонить…

— Тепер останнє. Як ти вважаєш, варто перекладати Апдайка? Чи краще написати в Рим, Гору Відалу, щоб він прислав мені свій новий роман? Підожди, я зачиню двері, страшенно кричить Тимко, в нього животик болить, учора з'їв помідор, животик здуло…

Степанов явно побачив, як Михайло — по-юнацькому поривчастий у свої п’ятдесят чотири роки — схопився з табуретки (він розмовляв по телефону завжди з кухні, обладнаної напрочуд затишно й красиво, чисто американський стиль, тамтешні архітектори навчилися робити чудовий дизайн для кухонь, як-не-як серце дому), зачинив двері в кімнату, де його молода дружина воювала з однорічним Артемом, повернувся на місце, закурив і рвучко підніс трубку до вуха.

(До речі, так усе й було).

— І ще: в тебе немає знайомих, які продають морозилку? Тільки не фінську, а нашу, за двісті вісімдесят?

— Ні, Михайле.

— Жаль.

— А може, в тебе є хороший дерматолог?

— Записуй, — Михайлова реакція була, як завжди, стрімка. — Скажи, що від мене, відрекомендуйся. Більше нічого?

— Ти в Лондоні був?

— Чи був я в Лондоні? Я жив у цьому чудовому місті півроку, коли возив туди виставку наших фотографій! Незабутні враження! Записуй телефони, я даю тобі прекрасних людей…

— Хто вони?

— Мої друзі, цього досить.

«Як Роман Кармен, — подумав Степанов, — той завжди писав мені рекомендаційні листи… І в Мадрід писав, своєму учневі Антоші Гонсалесу, земля йому пером, і Кепштайну в Париж, і в Голлівуд, Дмитру Тьомкіну; також помер; і у В'єтнам писав, у Гаагу, і в Токіо, і в Чілі, коли там був Корвалан; з його друзями відразу ж зав'язувалась дружба, і не так страшно було жити в цьому тривожному світі.

Воістину, «бюрократія дружби» — наймогутніша в цьому світі! Як прикро, що термін «рекомендаційний лист» вийшов з нашого вжитку; адже рекомендують лише того, в кого вірять; на візитній картці може бути безліч титулів, та хіба вони визначають справжню цінність людини? Яке все-таки щастя, що дружба неперервна, зникає ланка, але ланцюг зв’язку лишається, в цьому головна людська надія…»

Михайло продиктував телефони, пояснив, у кого можна зупинитись, якщо скінчаться гроші на готель, хто зможе фінансувати витрати на транспорт при умові, що відповіси тим же в Москві, хто допоможе подивитись найцікавіші вистави і хто — в разі потреби — проконсультує (до того ж безкоштовно) серце й нирки; спитав, чи немає у Степанова знайомих в Архангельську, туди летить його приятелька; записав адресу мисливця і краєзнавця Антипкіна; поцікавився, чи не болить у Миті потилиця у зв’язку з дикими атмосферними перепадами, і сказав, що має негайно вести на прогулянку свого пса Чао-Чао, але перед тим, як покласти трубку, пожартував:

— Не можеш без Пі Ар Ю Сея, бо я спритніший за тебе.

— Взагалі я Джозеф. Батько був Левом, на старості років став Левісом, отже, називайте мене Йосифом Львовичем. Дуже просто і майже по-російськи. Йосиф Львович Розен, — відрекомендувався непоказний, з попелястим обличчям чоловік у димчастих окулярах з дуже тонкими руками, майже як у балерини, і зовсім крихітними ніжками, взутими в гостроносі туфлі з крокодилячої шкіри. — Може, разом пообідаємо? Я з радістю запросив би вас у «Сакуру»…

— Ви мене в Панамі запросите, — відповів Степанов. — Тут я хазяїн. Так що годуватиму я, і не в «Сакурі», а в «Націоналі», там чудова російська кухня, поїхали…

— Але в мене призначена зустріч у «Верстатоекспорті» з моїм російським директором! Точніше, співдиректором, бо наша компанія змішана…

— То чого ж, запрошуйте співдиректора, — Степанов кивнув на телефон, що стояв на прилавку біля адміністратора готелю, де жив Розен.

— Це ж службовий, — так само вкрадливо мовив Розен, — незручно…

— Чому ви такий обережний? — усміхнувся Степанов; звернувся до адміністратора, назвав себе (взагалі він не любив, нескромно це, але ще гірше, коли нагрубить при американцеві, за своїх же соромно, такий душевний народ, а зовнішньої культури ні на копійку. На те, щоб пуд солі з’їсти, час потрібен, а іноземець на тиждень приїздить, з того, що за цей час побачить, складеться враження, вони швидкі на висновки), попросив дозволу подзвонити; адміністратор, — очевидно, з відставників, службист, вихований — дозволив, і спитав, над чим тепер працює Степанов, що нового треба чекати в журналах, читати нічого, а такі багаті традиції, та й питань невирішених безліч (говорив рубано, командно, мабуть, був певен, що Розен — теж росіянин, — розмовляє без акценту, тільки голову раз по раз втягує, немов черепаха, й обличчя то кам’яніє, то розпливається в усмішці).

Уже в машині Розен сказав, що співдиректора звуть Паша, чудовий інженер, дуже скромна людина, в Панамі у нього всі закохані, добре володіє іспанською та англійською, зовсім молодий, а дружина цілковита чарівність, нічого не скажеш.

«Цілковита чарівність», — зауважив Степанов, — погане наслідування Бабеля, а в того мова була відточена, чудова.

Паша сподобався Степанову одразу ж, бо й відрекомендувався він легко — називайте мене Паша, я молодий, ще набридне бути Павлом Івановичем, — і посмішка в нього була сором’язлива, і слухав він, наче всмоктуючи: деякі молоді тепер вважають, що все позаду, і сповнені поблажливого гумору та скептичного суму; смішно це, бо вікові грані змістились, і якщо колись про двадцятишестирічну красуню Пушкін писав, що вона, мовляв, уже старуха, то тепер п’ятдесятирічні жінки — ті, які тримаються добре, — відчайдушно крутять романи, а шістдесят років для чоловіка — справді так буває — час розквіту (а втім, подумав Степанов, ті його п’ятдесятирічні друзі, котрі одружилися з молодими, тобто взяли на себе офіційний обов’язок, досить швидко повмирали, або ж відправилися до Блохіна, в онкологію. Очевидно, узаконеність перевантажень небажана, кращий стимулятор — захоплення, хай живе Гете, в старого була губа не з лопуцька!).

— Що їстимемо? — запитав Степанов, коли вони сіли за стіл на другому поверсі «Націоналю»; вид на Манеж казковий, день весняний, відлига, краса яка, у такі дні музика в душі бринить і не страшно відчувати свої літа, і, хоч немає радісного передчуття, що все ще попереду, варто лиш звернути в провулок, як одразу зустрінеш найпрекраснішу жінку, про котру мріяв усе життя, чи махнеш з Юрою й Беллою на Мещеру, до безногого єгеря Анатолія Івановича, як же Юра гарно писав про нього в своєму мисливському циклі, який друкували в «Огоньку» і «Знамени», як же давно це було, а взагалі зовсім недавно, якихось десять років тому, три тисячі шістсот п’ятдесят п’ять днів, а скільки всього змінилося відтоді, боже мій!

— Я з’їв би супу, — тихо сказав Розен; (він взагалі говорив дуже тихо, й Степанову доводилося весь час напружуватись, щоб розуміти його, інколи читав, як глухий, по його губах; контузило ж мене, раптом подумав Степанов, від бомби, яку гахнули в Лаосі його нинішні співгромадяни, жорстоко бомбили мирних жителів). — І добре було б котлету.

— Тут вибір досить різноманітний. Рекомендую рибну солянку, це чудово. А завершимо рибою по-монастирськи…

— По-московськи, — виправив офіціант. — Ви назвали по-старорежимному, Дмитре Юрійовичу…

— П’ятнадцять років тому режим був той самий; тоді й перейменували, — в тон йому відповів Степанов і подивився на Розена й Пашу. — Хочете внести корективи?

— Якщо можна, я випив би пляшку пива, — сказав Розен.

— Чеського немає, — відповів офіціант, — тільки «жигулівське».

— Так воно мені й подобається! — Розен навіть підняв над черепашачою головою маленькі руки. — Особливо коли піниться…

— Зразково-показовий американець, — озвався Степанов, — провести б вас у державні секретарі! їй-богу, одразу всі спірні питання розв’язали б…

— Не втягуйте мене в політику, — попросив Розен, — я торговець, цим і пишаюсь, а продаю я не щось там, а радянський спосіб життя, — тобто ваші чудові верстати, і дуже непогано це роблю, правда, Пашо?

— Так, бізнес іде нормально, — відповів Паша, і стало зрозуміло, що молодий співдиректор до красномовців не належить.

— Взагалі вислів «продаю радянський спосіб життя» має двозначний смисл, — усміхнувся Степанов. — Ви так не думаєте?

— Та ви не сприймайте це всерйоз, я пожартував!

— Тоді попередьте заздалегідь. У нас є таке слово «жарт»… Перед тим, як готуєтесь смішити, застережіть слухачів: «жарт». І катай усе, що заманеться.

Розен подивився на Пашу злякано і здивовано; той засміявся:

— У Йосифа Львовича особливі стосунки з почуттям гумору. Ви краще розкажіть Дмитру Юрійовичу, — звернувся він до американця, — про свою ідею, тоді легше стане.

— У мене немає ніякої ідеї! Просто я сказав, що було б непогано, якби хтось у Радянському Союзі написав, як працює наша фірма, про наші успіхи й труднощі…

— Це не моя тема, — відповів Степанов. — Я разів два потрапляв у халепу з вашим братом: хвалив одного, а він, як з’ясувалося, був шахраєм і банкротом; другого лаяв, а той виявився фінансовим генієм, розкрутив чудовий бізнес, от редактор і сварив мене за це. Краще поговоріть з кимось із наших журналістів, які спеціалізуються на зовнішній торгівлі.

— Потрібне ім’я, — ще тихше сказав Розен. — Розумієте, для бізнесу потрібне ім’я. Це не жарт. Це практика життя. Тоді мені допоможуть і в Зовнішньоторговельному банку, і в усіх об’єднаннях, правда, Пашо?

— Ви не можете скаржитись на те, що вас кривдять, — зауважив співдиректор.

— Ні, звичайно, але ми маємо намір розширити діло! Без підтримки Москви я не потягну! Якщо нам дадуть розстрочку, ви прекрасно це знаєте, Пашо, — він обернувся до співдиректора, — ми йдемо семимильними кроками! Та коли вимагатимуть негайних платежів, я пущу сім’ю з торбами…

Офіціант приніс їжу.

Розен попросив у Степанова сигарету, вкрадливо пояснив:

— Це я так борюся з курінням. Навіть кишені піджака позашивав, щоб не носити сигарет. Але перебороти себе не можу, тож і ставлю себе в ганебне становище, випрошуючи сигарети. В пору моєї молодості це називалося «стріляю». Цей вираз лишився?

— Лишився. Стріляйте на здоров’я, — сказав Степанов. — Лікарі брешуть: не сигарета страшна, а стрес…

— Але в мене була операція на серці.

— У всіх були операції на серці. У кого з ножем, у кого без ножа…

— Без ножа все-таки краще.

— Хто знає, — зітхнув Степанов.

Розен з’їв дві ложки супу, відставив тарілку; відпив пива, одсунув фужер; склавши руки, наче ксьондз на проповіді, він хруснув пальцями й благально глянув на Пашу. Той зосереджено їв солянку; лобастий, подумав Степанов, гарно дивиться хлопець, усе добряче тямить, і в куточках рота усмішка з’являється саме тоді, коли треба; є люди-локатори, а є люди-стіни, зовсім непробивні; цей локатор.

Степанов зиркнув на мовчазного Розена — далеко йому до Ціцерона — і спитав:

— Ви чомусь зв’язуєте своє бажання взяти участь у тому ділі, яке роблять мої друзі на Заході, з проханням допомогти вам тут у вашому бізнесі?

Обличчя Розена лишилося незворушним, тільки маленькі долоньки стрімко злетіли над головою.

— Ах, при чому тут моє почуття вдячності й бізнес?! Я сказав Паші, що хочу взяти участь у поверненні до Росії викраденого гітлерівцями зразу ж, як тільки прочитав про це! Ніякого зв’язку з бізнесом, просто треба вміти віддавати борги!

Паша всміхнувся.

— Є зв’язок, Йосифе Львовичу, не гнівіть бога, є.

— Дякую, — сказав Степанов. — Оце вже серйозна розмова. Якщо не заперечуєте, поїдемо до мене після обіду, подзвонимо в Цюріх, Ростопчину, він фінансова пружина цього діла, без нього навряд чи вийшло б щось, домовитесь про зустріч… Можете полетіти звідси додому через Цюріх?

— Звичайно, — відповів Розен. — Післязавтра — п’ятниця. Банки ще відкриті. Мені буде дуже цікаво познайомитися з містером Ростопчиним. Не скажу, що в мене є зайві гроші, але я готовий витратитись — не з прибутків компанії, а віддати свої кревні, — бо відчуваю душевну потребу бути разом з вами і вашими друзями, містер Степанов.

Цюріх дали досить швидко, тому що Степанов подзвонив старшій на міжнародну станцію і пояснив, у чому справа; Ростопчин був у офісі; голос сумний, якийсь надломлений; що сталося, запитав Степанов, у тебе неприємності?

— У нас неприємності, — уточнив Ростопчин. — У тебе, у мене, у нас. Ти повинен прилетіти до мене в Цюріх завтра ж!

— Що сталося?

— Мені дуже шкода пана Золле. Він у жахливому стані, але не каже толком, що скоїлося. Здається, скрутно з грошима. Я просив його сюди приїхати, він не хоче, запропонував йому прилетіти в Лондон, восьмого, до нас з тобою, він погодився… Але найжахливіше те, що Ліфар післязавтра вирішує долю листів Пушкіна і віршів Лермонтова. Я не впевнений, що він зробить це правильно. Потрібна твоя допомога, тому, будь ласка, сідай у перший же літак…

— Стривай, Євгенію. В мене немає паспорта, візи… Я не одержу її зразу… Треба почекати, це нереально… Тим паче, що я добився дозволу летіти в Лондон, перелопачувати пізно…

— Перелопачувати? — Ростопчин зітхнув. — У роки мого дитинства цього слова я не чув.

— Подобається?

— Дуже.

— Я радий. Доведеться тобі поїхати до Ліфаря самому, Євгенію. Чи з паном Розеном…

— Хто це?

— Такий буржуй, як і ти. Тільки з шахтарів, не аристократ. Я передаю йому трубку, потім ми з тобою закінчимо розмову, гаразд?

— Ох, як це все жахливо! — зітхнув князь. — Візи, паспорти, кордони… Як звуть цього пана?

— Йосиф Львович.

Степанов дав Розену трубку, той відкашлявся, наче учень біля дошки, й сказав:

— Здрастуйте, ваша ясновельможність, це Йосиф Львович… Мені дуже приємно поговорити з вами! Я заочно ознайомився з вашою діяльністю, і вона мені здається благородною… От…

«Довго, видно, готував фразу, — подумав Степанов, — весь той час, поки ми їхали, не інакше. Такий торговець нам не завадить, у нього очі крижані, якщо вже вирішив, не відступить».

— Я не скажу, що в мене баків кури не клюють, — тим часом вів далі Розен, — але я згоден внести тисяч дві для початку. Містер Степанов розповів мені про аукціон у Лондоні… Я не можу там бути, але полечу в Нью-Йорк через Цюріх, одразу ж подзвоню вам…

Паша подивився на Степанова; обличчя його було, як у хлопчика, — неприховано радісним; він підвів великий палець, накрив його долонею, а потім «посипав сіллю», саме так у дитинстві ми виражали найвищу радість, згадав Степанов; Паші, мабуть, років тридцять, він ближчий до моєї дочки Бембі, ніж до мене, дивна проблема — потяг поколінь, вододіл пам’яті, кажуть, під старість чітко пригадуєш усе, що було в дитинстві, все повертається на круги своя; жаль тільки, що круг — останній…»

Запис телефонної розмови Степанова й Розена з Ростопчиним було переслано представництвом у Цюріху («Юридична контора Менсона і Доу») до Гамбурга, Фолу, тієї ж ночі; але його там уже не було, вилетів у Лондон; вранці послали наздогін шифрограмою з поміткою «терміново».

О десятій годині Фол прочитав телеграму, попросив надіслати запит на Розена, «який перебував у даний момент у Москві, але базувався на Панамі, якийсь бізнес, деталі невідомі», й подався на Нью-Бонд стріт, 34, у фірму «Сотбі», куди вже привезли картини Врубеля.

IV

6

— Взагалі, за любов карають, — сказав Фол містеру Джавісу, провідному експертові фірми «Сотбі» з питань європейського живопису. — А найбільше за батьківську. Як тільки діти зрозуміють усю глибину батьківської чи материнської любові, ми їх втрачаємо; з’являється відчуття власної непогрішимості та вседозволеності — особливо коли батьки живуть окремо. Про це моєму старшому братові сказав Хемінгуей, вони разом рибалили на Кубі, я згоден з такою концепцією.

Фол відійшов у куток темного залу «Сотбі», що, як і всяка престижна фірма, розмістилася в старому будинку вісімнадцятого століття; другий поверх, де призначено торги, було заставлено російським живописом; Фолу здалося, що в цьому синьо-червоно-дерев’яному залі росіянам холодно. Він ще раз глянув на Врубелівський ескіз обличчя хлопчика: сидить у колясці, сорочечка фіолетова, щоки повненькі, мов налиті, верхня губка роздвоєна, оченята розумні.

— У вас є діти? — спитав раптом Джавіс.

— Нема, — відповів Фол. — Або є такі, про існування яких мені нічого невідомо.

У нього було троє дітей від Дороті; хлопчики й дівчинка; Деніз, Ел і Кетрін; дев’ятнадцять, десять і сім років; усе скінчилося — і з їхньої матір’ю і з ними, — коли він зрозумів, як гидливо сторонилася вона його любові; протестант; сухар; ой боже мій, чи варто згадувати про це, один; зовсім один, хай живе свобода, страшна самітність, постійний погляд у дзеркало.

Коли вони розлучилися, Фол став пиячити. Схопило серце; і він подумав: чого це я? В них — і в Дороті з її торговцем, і в старшого сина Деніза з його тайландкою — своє життя; виросте Ел, заведе собі француженку чи росіянку; що ж, це його право; потім Кетрін — не інакше як порадує євреєм чи негром; я потрібен їм як гарант їхнього благопристойного життя: спромога робити суботні витрати; подорожі, заміський будинок, таксі, покоївка; нехай це щастя триває якнайдовше; тому я мушу вижити, а не зламатися на сімейних сценах, будь вони прокляті, не стати алкоголіком чи наркоманом; масаж кожного ранку; теніс, пробіжки; відколи розлучилися, жінкам не вірив, усіх їх вважав повіями.

— Це немовля — син Врубеля? — спитав Фол.

— У нас немає літератури про художників. Мені важко відповісти вам.

— У вас немає літератури тільки про росіян?

— Ні, практично про всіх. Крім, звичайно, Мікеланджело чи Ван-Гога.

— А як же можна працювати? — Фол здивувався. — Ви ж головний експерт з живопису!

— Абсолютно правильно, — підтвердив Джавіс. — Але ви не зовсім правильно трактуєте поняття «експерт». У. нашій фірмі завдання експерта полягає в тому, щоб з’ясувати справжню вартість картини, підготувати буклет для наступного аукціону, скласти каталог, повідомити людей, зайнятих нашим бізнесом, залучити мистецтвознавців і простежити за тим, щоб усі чекали події й готувалися до неї… Мабуть, вам це не цікаво?

— Дуже цікаво. Я ніколи не писав про торги.

— Ви штатний співробітник журналу чи вільний журналіст?

— Так, я працюю за угодою… На Америку, Австралію… Мене добре купують у Новій Зеландії, — сказав Фол. Він не брехав: статті журналіста, чию візитну картку він використовував для розмови в «Сотбі», справді на задвірках світу йшли добре — щось у них подобалось місцевим пастухам. — А хто вестиме торги?

— Я і мій колега, містер Адамсон.

— Он як? Отже, ви вестимете торги?! Дуже цікаво… Ви вже маєте інформацію про те, хто приїде сюди, на Нью-Бонд стріт?

— Ми маємо вичерпну інформацію, не можна покладатися на приблизні відомості.

— Кого ж ви чекаєте на аукціоні? Я маю на увазі імена, котрі самі по собі викличуть сенсацію…

— Очевидно, змагатимуться американці з французами. Дві шановані родини з Лондона доручили вести торг своїм брокерам. Я жду баталій… Імен ми не називаємо… Як правило, в залі знімає телебачення, отже, з випуску останніх вістей країна дізнається, хто був у нас на торгах.

— Буде багато американців?

— Фонд Селлівен, Інститут театру, що його фінансують Меллоні, й темна конячка із західного узбережжя, містер Кеббот, він розбагатів на нових видах упаковок для прохолодних напоїв у спеку, цікава ідея, мінімальна затрата робочої сили; їх було в ділі лише дев’ять чоловік, а взяли за три роки понад сім мільйонів…

— Понад дев’ять, — виправив Фол. — Я знайомий з Кебботом. Наш журнал брав у нього інтерв’ю…

— Он воно що, — Джавіс гостро глянув на співрозмовника. — Як ви гадаєте, він битиметься за російський живопис?

— Дивлячись хто його консультує. Коли Кеббота переконають, що це серйозний вклад капіталу, що, купивши тепер за двадцять тисяч, через три роки він одержить за цю ж картину сорок, — тоді битиметься.

— Це надзвичайно цікаво, дякую. А ще ми чекаємо містера Софокулоса. Він працює на емірів, там, на Сході, осідають найцікавіші роботи, новий Лувр.

— Скажіть, а чим може скінчитися, коли з’ясується, що на аукціоні на продаж виставлено крадену картину?

— Цього не буває в «Сотбі». Я готую аукціон майже півроку саме для того, щоб таких неприємностей не сталося. Як ви розумієте, ми працюємо в тісному контакті з поліцією і страховими компаніями, ні, ні, це абсолютно виключено.

— Останнє запитання, містер Джавіс. Чому фотоальбоми балетів Дягілєва і Ліфаря неймовірно дорогі, ціна вища, ніж на малюнки Пікассо і Далі?

— Цілком зрозуміло! За ці альбоми заплатять не менше ста п’ятдесяти тисяч фунтів, хоч початкову ціну для торгів ми визначали всього лише тридцять тисяч. Річ у тім, що на фотографіях костюми й декорації кращих балетних постановок Дягілєва. Не менше двадцяти одиниць. Якщо балети вирішили б відновити, довелося б замовляти нові декорації і костюми видатним художникам. Це коштуватиме, принаймні, п’ятсот тисяч, а то й більше, хоч тепер у театральному живопису немає особливо великих імен. Після Коровіна, Бенуа, Кокто, Головіна й Пікассо світ збіднів.

— До якої суми дійде торг?

— Як ви розумієте, запитання передчасне. А втім, не для публікації: гадаю, ми доведемо пристрасті залу до семисот тисяч фунтів…

Фол знову подивився на врубелівський портрет хлопчика:

— Цікаво, що з нього вийшло? Всі ми були чарівними немовлятами, втіхою для батьків, а потім…

— Як правильно ви сказали! Пробачте, я мушу йти, приїхала пані Прокоф’єва, подруга великого російського піаніста; очевидно, має намір битися за ряд його партитур. Буду вдячний, якщо надішлете мені вирізку з вашого журналу. До побачення, спасибі вам, — і Джавіс підійшов до невисокої жінки, оточеної молодими людьми, що розмовляли по-російськи; Фол відзначив, що їхня російська була чудова, не консервована, а справжня.

… Готель «Кларідж» був поряд, п’ять хвилин ходу; Фол найняв номер по сусідству з тим, який забронювали для князя Ростопчина; досить ризиковано покладатися на «братські» служби; апаратура прослухування в лондонському представництві концерну АСВ прекрасна, але розумніше користуватися своєю. План опрацьовано; Ростопчину не дадуть змоги спуститися в хол, до Степанова; його затримають у номері; подзвонить Зенон, вони знайомі з того часу, як разом боролися в макі, під Ліоном; про те, що Ростопчин приїхав у Лондон, Зенону скаже Харві, вони дружать; привід для дзвінка вмотивований — Ростопчин дуже добре знає все, що пов’язано з бізнесом текстилю в регіоні Середнього Сходу, як же не відповісти на запитання старого знайомого! Як тільки він закінчить розмовляти з Зеноном, подзвонить сам Харві й почне розповідати про колекцію російського живопису, на яку натрапив у Канаді; Ростопчин не може цим не зацікавитися; Степанов, — судячи з його психологічного портрета, — не чекатиме в холі, а підніметься у номер до друга, — що й треба! Він неодмінно підніметься в номер. Фол ретельно вивчив документи, зібрані на росіянина, накреслив штриховий характер, перевірив на ЕОМ — в основному збігалося; отже, напередодні торгів він, Фол, прослухавши розмову друзів, буде в курсі всього, що задумали приятелі, операція із Золле — наступний етап того ж вечора; розв’язка настане дев’ятого травня в «Сотбі»; молодець, Фол, усе-таки голова в тебе працює чудово.

… Полковник Брінінгз, котрий очолював секретний відділ спеціальних досліджень британської страхової корпорації «Долл», зв’язаної з американським концерном ДТ— АСВ, прийняв Фола лише на другий день після того, як той попросив про зустріч; був стриманий; дивився повз; говорив ліниво, крізь зуби:

— Мені досить важко зрозуміти ваш задум, містер Фол… У меморандумі, який надіслали ваші колеги, є певна недоговореність, це загальний абрис, нічого конкретного…

— Я готовий відповісти на ваші запитання, полковнику.

— Дякую, це дуже люб’язно. Отже, перше: як, по-вашому, містер Степанов — таємний агент свого уряду чи він просто має хворобливу схильність до колекціонування?

— Я не можу відповісти однозначно.

— Якщо людина хоче приїхати в Англію, щоб разом зі своїми друзями, — полковник подивився на папір, притиснутий яйцевидним мінералом з Парагваю, і, трохи калічачи, вимовив імена, — містером Золле і князем Ростопчиним бути присутньою на аукціоні «Сотбі», я не бачу в цьому нічого недозволеного. Кабінет її величності завжди дотримувався і дотримуватиметься духу й букви білля про права людини. Я не відокремлюю себе від кабінету її величності, містер Фол.

— Я також сповнений поваги до кабінету її величності, полковнику, але мені буває прикро, коли довірливістю і благородством джентльменів користуються негідники.

— Своєю найбільшою вадою, містер Фол, я вважаю надмірну недовірливість. Що робити, сорок три роки в секретній службі. Отже, я дозволю собі повторити запитання. Тільки вичерпна відповідь змусить мене зайняти певну позицію.

— Ви ставите мене в складне становище, полковнику. У нас немає абсолютної впевненості, що Степанов зв’язаний з площею Дзержинського, хоч я глибоко переконаний, що всі, кому Кремль дозволяє виїзд за «залізну завісу», так чи інакше відслужують своїм хазяям…

— Мені було б дуже цікаво дізнатися, як саме відслужує місіс Плісецька? Чи містер Мравінський? — полковник Брінінгз холодно всміхнувся і вперше за всю розмову подивився своїми недвижними крижаними очима в зіниці співрозмовника. — Якщо людина нашої професії відчуває в собі страх перед кожним, хто живе в іншому суспільстві, треба подавати у відставку, містер Фол. Країна свободи, обнесена колючим дротом упереджень, рано чи пізно перетвориться на концентраційний табір.

— Щиро вдячний вам за пораду з приводу відставки, полковнику. Я неодмінно обговорю це питання з президентом моєї корпорації. І все ж мені потрібна допомога, і я маю намір дістати її — в такій мірі, звісна річ, яку ви вважатимете розумною.

— Ви дістанете допомогу, коли переконаєте мене в тому, що вона необхідна, — з погляду моєї професії.

— З погляду моєї професії, — Фол посміхнувся, — вона конче необхідна. Я постараюсь сформулювати смисл нашого інтересу точніше: мені й моїм колегам не дуже подобається зворушливе єднання червоного літератора з аристократом, який живе у Швейцарії, та з ученим із Федеративної республіки; демонстрація такого «єднання людей доброї волі», — так, здається, пишуть московські газети, — відбудеться не десь, а в Лондоні, і не просто в Лондоні, за столом другорозрядного ресторану, а на Нью-Бонд стріт, де шельмуватимуть престиж «Сотбі», а потім у театрі на Пікаділлі, що його орендував на одинадцяте травня якийсь сер Годфрі, котрий веде представницькі шоу з політиками, журналістами й бізнесменами. Сер Годфрі вже розіслав триста запрошень у газети, журнали, на телебачення, в музеї, туристські фірми та компанії, які вклали гроші в культурний бізнес.

— Де ви роздобули ці дані? — спроквола спитав Брінінгз. — У моїх співробітників? Хто саме посмів передати вам цю інформацію?

Фол збагнув, що попав у пастку; брехати старій мумії марно; ас; усе зрозуміє відразу; сказати, що в нього в Лондоні є свої джерела інформації, теж не можна — британські амбіції, «непотопляючий авіаносець», «бастіон свободи» і таке інше.

— Я не думав, що ви так твердо тримаєте руку на пульсі, — Фол примусив себе всміхнутися. — Ви мене спершу так налякали, що я подумав, немов ви зовсім випустили з-під нагляду долю колекції, застрахованої у вашому женевському філіалі.

— Ви не відповіли на моє запитання, містер Фол.

— Взагалі, я не повинен відповідати на всі ваші запитання, полковнику. Ви можете звернутися в Нью-Йорк, коли мій шеф погодиться з вашими доказами, я відповідатиму на все, що вас цікавить. Я також шаную білль про права, сер…

— Містер Фол, ви знову не відповіли на моє запитання, занадто багато емоцій… Ви перебуваєте в Лондоні, і я маю всі резони дізнатися, хто інформує вас про ті події, які відбуваються в столиці британської співдружності націй…

— Все повертається на круги своя, воістину, — зітхнув Фол. — Ви ж розумієте, що я ні в якому разі не відкрию вам імен тих, хто допомагає мені в моїй справі, полковнику. Ставлячи таке запитання, ви просто робите неможливим наше співробітництво… В цьому, конкретно в цьому, заході…

— Чий це захід?

— Нашої фірми.

— Але він розпочатий за вашою ініціативою, чи не так? Ви не дуже схожі на тих, хто бездумно виконує наказ. Як мені здається, ви належите до племені фантазерів. Я чомусь переконаний, містер Фол, що саме ви запропонували своєму шефові й моєму давньому другові особисто провести цю справу в Лондоні.

— Це правда, полковнику. На щастя, у нас не дуже люблять ієрархію, як принцип організації розвідувальної системи страхової фірми. Чим більше щаблів, тим більше можливості спотворити правду. А ті, — Фол подивився на величезний стіл полковника, — хто займає ключові позиції на вершині ієрархії, нечасто зважають на рекомендації рядових працівників. От і виходить, що інформацію підганяють під вимоги босів заради видимого збереження єдності поглядів…

— Я вдячний вам за те, що ви ознайомили мене з вашою концепцією, зовсім нова; в такому разі, гадаю, ви наберетесь терпіння й вислухаєте мене. Я дуже погано ставлюсь до тих у нашій службі, хто єдиною метою розвідки — чи в таборі конкурентів, ворогів, чи друзів — вважає збирання інформації. Я за прогнозування в розвідці, містер Фол. Той, хто проти цього, — антиінтелектуал. Ставка тільки на операції недалекоглядна. До того ж культ секретності несе в собі загрозу для якості інформації, будучи страшною перепоною при переміщенні інформації від одного експерта до другого, бо автор секрету дорожить ним, як мати дитиною. Надмірна секретність служби його величності посміялася з нас, коли ми недооцінили Гітлера; відсутність прогнозів і некерований страх перед більшовизмом не дали нам змоги зробити правильну ставку, містер Фол, і почалася друга світова війна.

— А мені чомусь здавалося, що друга світова війна почалася через те, що Москва уклала договір з Берліном.

— Мабуть, у вас не було часу прочитати спогади сера Уїнстона Черчілля, містер Фол. Він дуже не любив більшовизм як ідейну течію, однак сер Уїнстон вельми шанобливо ставився до такого серйозного явища, яким була, є і буде Радянська Росія. Якби на Даунінг-стріт у тридцять дев’ятому році жив сер Уїнстон, а не сер Невілл, запевняю вас, пакту Москви з Берліном не було б, був би пакт Лондон — Москва…

— Щось подібне я читав у комуністичній пресі, полковнику…

— В комуністичній пресі працювали Маркс, Ленін, Плеханов, Люксембург, Тольятті, Торез, Пік; між іншим, свого часу Бернарда Шоу, Ромена Роллана, Теодора Драйзера і Уолтера Ліппмана також звинувачували в тому, що вони піддавалися впливу червоних. Я не рекомендував би вам скидати з рахунку комунізм, містер Фол, це досить серйозна доктрина.

… Увечері в клубі, де полковник Брінінгз завжди вечеряв, він зустрівся з сером Мозесом; своїм правом запрошувати сюди знайомих він не користувався — якщо вже клуб, то тільки для своїх; кожен знає кожного, абсолютна взаємна довіра — після дев’яти годин в кабінеті, де робота полягає в тому, аби не довіряти, тут можна нарешті розслабитись і по-справжньому відпочити.

Мозес Грінборо був кадровим співробітником розвідки; вийшов у відставку двадцять років тому, але в свої сімдесят два виглядав щонайбільше на п’ятдесят; все ще грав у теніс (тільки з тренером, уже побоювався перевантажувати себе надмірним пересуванням по корту; міра, в усьому має бути міра), раз на тиждень навідувався до однієї з своїх приятельок, влітку виїжджав у Норвегію, рибалити; він там воював у сороковому; залишилися ще друзі, однак спогадів уникав, вважаючи їх гіркою долею старості; не можна старіти, це — Дюнкерк, поразка, здача.

Як правило, полковник ніколи не розмовляв з Грінборо дро справи; якщо ти вийшов з діла, якщо вирішив відійти від нього, ти сам себе прирік на певного роду відчуження; закон буває писаний, але неписаний часом сильніший.

Так само, як і полковник, сер Мозес був пристрасним шанувальником Черчілля, — обидва мали щастя працювати в той час, коли він очолював кабінет його величності; промову в Фултоні вони розцінили як грандіозний маневр політика, котрий уступив Сполученим Штатам право на конфронтацію з Кремлем, вигравши, таким чином, для Британії право арбітра, найвище право в політиці; не його вина, що послідовники не змогли скористатися тим, що він так геніально придумав; біда послідовників саме в тому й полягає, що вони — послідовники, а він був людиною світового масштабу, такі народжуються нечасто.

Так само як і полковник, сер Мозес був прихильником європейської тенденції, повне розчинення в Америці відкрито називав «недоцільним»; твердість у ставленні до Москви вони ніколи не ототожнювали з нерозумною впертістю; гнучкість вважали серйозним інструментом політики; прогнозувати мир, виходячи з точної дати краху режиму в Кремлі, вважали хлоп’яцтвом; історія навчила їх реалізму; виступи в парламентах чи статті в журналах — одна справа, а практична щоденна робота в ім’я Британської співдружності націй — зовсім інша.

Саме цього вечора, всупереч правилам, полковник легко поділився з сером Мозесом деякими міркуваннями про те, що молодший брат починає розвивати надмірну активність на Острові; очевидна тенденція; так, цілком можливо, що якийсь росіянин зв’язаний із спецслужбами, але це треба довести; спробуємо, в цьому напрямі наші друзі працюють, причому дуже ретельно; однак мене не влаштовує головне посилання; зараз, коли в світі все тріщить, нерозумно, більше того, ризиковано перешкоджати контактам на рівні університетів, живопису, літератури, музики, журналістики; зрештою, це ті мости, якими згодом знову підуть політики; князь Ростопчин абсолютно нейтральний, справжній російський аристократ, який цілком ужився в наш світ, дуже дивно, правда? Німець з Гамбурга — це зразок найдосконалішого архівного черв’яка, він, до речі, допоміг нашим друзям знайти дивовижні матеріали про активність гітлерівської розвідки в Шотландії, так, так, він охотився за гітлерівцем, котрий, працюючи в штабі рейхсляйтера Розенберга, був ще й офіцером Шелленберга; до містера Золле звернулися наші люди, і він зразу передав свою документацію, відверта людина, довірлива й благородна… По-моєму, коли хтось і має бути зацікавлений у порушенні таких контактів, то саме Красна площа, хіба не так?

— Питання не однозначне, — відповів сер Мозес. — У певному розумінні Площі такі контакти теж вигідні.

— Ви абсолютно правильно сказали: в певному розумінні. Але в якому? Тут випадок безпрецедентний: аристократ, лютеранин і червоний. По-моєму, Степанов спирається на моральну підтримку містера Шагала, отже, коло розширюється. Якби містер Шагал був комуністом, я бив би на сполох. Але в даному випадку, — якщо тільки містер Степанов не виявить себе відповідним чином під час візиту, — я схильний не заважати йому. Більше того, було б добре, щоб ми знайшли сили захистити його від надмірної активності наших молодших братів. Як ви ставитесь до такої пропозиції?

— Це той випадок, коли я не готовий відповісти, полковнику, — сказав сер Мозес після довгої паузи. — Можливо, в цьому й полягає симптом старіння?

— Старість — це пам’ять. А ви пам’ятаєте ім’я сера Годфрі, чи ні?

— О, блискучий журналіст, майстер різноманітних шоу, я іноді граю з ним партію в Уїмблдоні, чудово тримає оборону… Він вас цікавить?

V

7

Назавтра, о дев’ятій п’ятнадцять сер Бромслі — особисто, а не через секретаря, — подзвонив полковникові Брінінгзу і попросив його приїхати в резиденцію на одинадцяту п’ятнадцять; «якщо вам доведеться почекати п’ять хвилин, ви, сподіваюсь, пробачите мені, приймаю колегу з Бонна; як правило, найголовніше німці кажуть наприкінці бесіди, перші сорок п’ять хвилин вони вивчають співрозмовника, готуючи до головного; містична нація».

І все-таки сер Бромслі прийняв полковника в точно призначений час; обмінявшись у дверях прощальним потиском рук з боннським заступником міністра, він одразу ж, не сходячи з місця, дружньо привітав свого давнього знайомого, запросив його до маленького столика, який секретарка міс Прізм, уже встигла прибрати після першого візитера і накрити до приходу Брінінгза (ветеранів служби сер Бромслі виділяв, ставився до них з помітною для всіх шанобою), сам налив йому чаю; зовсім недавно прислали з Пекіна, дивовижний аромат; сказав, що німця він почастував кавою; «цей жасминовий екстракт здоров’я я бережу для своїх»; і тільки після цього у звичній своїй манері — абсолютна прямолінійність у розмові з асами — сказав:

— Нью-Йорк ображений, полковнику. Я одержав телеграму від наших молодших братів, вони збентежені вашою позицією…

— Я чекав цього, сер. Ви в курсі того, про що вони просять?

— Лише в загальних рисах.

— Я вдячний долі за те, що великий англієць сер Сомерсет Моем подарував мені свою дружбу… Ні, ні, він тоді вже не співробітничав з вами… Він був членом мого клубу, ми зустрічалися лише там, і ось одного разу він запросив мене провести два благословенні дні в його замку на Рів’єрі. Ви пригадуєте його роман про письменника — «Скелет у шафі»? Про письменника та його чарівну легковажну дружину, про те, як він відчував правду, не знаючи її, і тільки тому писав ту правду, яка приголомшує.

— Це коли дружина літератора — після смерті їхньої дівчинки — не може сидіти вдома й пускається в гульню, віддається якомусь акторові, потім повертається додому, а він тієї ж ночі вже написав про все те, що з нею сталося?

— Саме це я мав на увазі, сер… Перш ніж відповісти містеру Фолу — так, як йому я відповів, — мені довелося зробити досить копітке дослідження… Я проаналізував наші досьє, знайшов дещо про князя Ростопчина, він був у макі, в тих групах, які співробітничали з нашими людьми, відгуки про нього найкращі, мужній, високо порядний, непідкупний; ніякого потягу до комунізму, та й звідки йому взятися…

— Пробачте, полковнику, але російський граф Ігнатьєв, військовий аташе імператора в Парижі, закінчив своє життя генерал-лейтенантом Червоної Армії…

— Полковник розвідки генерального штабу царської армії Борис Шапошников закінчив своє життя в ранзі маршала Червоної Армії, сер, найближчий співробітник Сталіна. Змикання російської ідеї з комунізмом — ще не вивчена тема; ми не маємо права керуватися в нашій державній діяльності емоціями невизнаних російських геніїв, які вони так уїдливо висловлюють у своїх безвідповідальних радіокоментарях, що передають на Росію з Мюнхена.

— Це доказ. Пробачте, що перебив вас…

— Я ворог монологів, — посміхнувся Брінінгз; очі з пронизливо-холодних стали блакитними, зморшки на лобі розгладились, і жовтувата, хвороблива блідість змінилася ледь помітним рум’янцем на вилицях. — Діалог передбачає два голоси, він демократичний, і я, як старий консерватор, найбільше шаную демократію, сер. Дозвольте продовжувати?

— Будь ласка, будь ласка! Ще чаю?

— Так, дякую. Він чудовий. Отже, князь… Я уважно переглянув усе те, що ми могли зібрати про нього. Він добився свого без будь-якої допомоги зовні. Причому, цікаво, не спекулював, не мав багатих покровителів, не дістав спадщини. Це мене насторожило. Я допитав наших ветеранів — тих, хто ще живий… Кого ми скинули на парашутах для зв’язку з макі. Князь, — його кличка в партизанів була «Ейнштейн», — виділявся дивною рисою… Багато жартував, розпатякував, тож на тупоголових справляв враження легковажного молодика, а проте князь був природженим скрупульозним аналітиком… Перед початком операції командування макі зачиняло його в бліндажі, й він вичисляв усі можливі варіанти успіху й провалу, помічаючи, здавалося б, найменші дрібниці… До речі, спершу кличка йому не сподобалась, бо до війни він, як і вся еміграція першої хвилі, євреїв не любив. Лише після того, як на власні очі побачив, що гітлерівці роблять з євреями, як вони поводяться з російськими полоненими, як по-звірячому катують французьких партизанів, став сам називати себе «Ейнштейном». Якби всі німці при Гітлері мали змогу побачити концтабори, думаю, вони самі скинули б біснуватого…

— Якщо ми стоїмо на позиції діалогу, то я дозволю собі не погодитись.

— Незгода співрозмовника тільки спонукає до того, щоб бути ще доказовішим у своїх посиланнях, — усміхнувся Брінінгз. — Словом, Ростопчин розбагатів лише тому, що має напрочуд аналітичний розум. Ніякої підтримки зовні, тим паче з площі Дзержинського. Після війни він поставив на поштові марки… Так, так, у нього було багато друзів-художників, усі вони допомагали макі; він створив концерн голодних живописців і запропонував видавцям серію марок, присвячену історії другої світової війни. В діло ввійшли люди лорда Бівербрука, тому марки й розійшлися ураганним тиражем, — до речі, і в Сполучених Штатах. Після цього князь купив землю в Австрії; тоді, невдовзі після війни, це було неважко, долар відчиняв усі двері; до того ж, точно вичисливши тенденцію, він купив ті землі, де стояли зруйновані під час війни готелі для гірськолижників; усі комунікації були цілими; потім він задешево придбав значний пай у фірмі канатних доріг у французьких Альпах, яка раніше належала колабораціоністу. І все покотилося: він продав половину земель в Австрії американцям, на виручені гроші відремонтував два готелі, прибуток уклав у туристський бізнес Кенії; на цьому зараз і стоїть.

— Коли й чому він зайнявся поверненням росіянам їхніх скарбів культури?

— Перші симптоми інтересу почалися після того, як Москва запустила «супутник». Авжеж, саме так, через дванадцять років після закінчення страшної війни, країна, де він народився, перша вийшла в космос. Я можу зрозуміти його гордість, сер. П’ятдесят сьомий рік, сорок років після більшовицького перевороту, до якого ми, Німеччина і Франція, по праву вважалися суперсилами Європи, а Росія була на задвірках, царство тьми й лінощів… А в п’ятдесят сьомому вийшла на перше місце на нашому євроазіатському континенті. На жаль, це істина, яку багато хто не хоче брати до уваги… Шкода… Тепер про містера Степанова. Я попросив підібрати на нього все, що можна. І з’ясувалося: його читають у Росії, досить широко читають, і, хоч він, на жаль, пише за кремлівськими рецептами, слово цієї людини багато важить у їхній країні… Коли наші молодші брати за океаном називають містера Степанова агентом КДБ, я запитую себе: невже розвідка така легка робота, що в ній можна працювати не на повну силу, залишаючи головний заряд енергії на літературу? Я з великою повагою ставлюся до професії, сер. Наш з вами друг воєнної пори Ієн Флемінг почав писати веселого Джеймса Бонда після того, як пішов у відставку з «Інтеллідженс сервіс»; те ж саме — Грем Грін. А Ле Карре? Великий Моем говорив: література — самопожираюча, вона забирає на свій вівтар усю людину, до останку… І от, уявіть собі, ми починаємо допомагати нашим молодшим братам у комбінації проти цього росіянина, до якого двісті п’ятдесят мільйонів його співгромадян ставляться з істинним респектом… Кому це принесе користь? Нам? Не певен. Навпаки. Ми дамо привід, шуканий привід росіянам, розпочати ту пропагандистську кампанію, в якій вони тепер дуже зацікавлені… На початку нашої розмови я недаремно згадав сера Сомерсета Моема і його роман «Скелет у шафі», де напрочуд яскраво відтворено дар передбачення літератора. Коли росіяни, — на відміну від наших молодших братів, — вважають Степанова письменником, а в них усе-таки були якісь письменники, у смаку їм не відмовиш, то містер Степанов може написати таке, що буде зовсім невигідно тій справі свободи, якій ми служимо, хіба не так? Звичайно, ми поставимо спостереження за містером Степановим, більше того, я цілком допускаю, що візит його може бути двозначним. Коли ми матимемо факти, тоді вдаримо! Вдаримо міцно… Якщо він справді має намір займатися тут своїми картинами — нехай собі; ми не повинні йому заважати, навпаки, він має переконатися в нашій неупередженості; Острів свободи, терпимість до всіх ідеологій, право кожного робити те, що він хоче…

— Не переступаючи при цьому межі закону, — всміхнувся сер Бромслі. — Ну, добре, я змушений погодитися з вами і, повірте, мене це радує. Що ви можете сказати про німця з Бремена?

— З ним досить спритно попрацювала гамбурзька резидентура молодших братів. Мабуть, вони готують його до скандалу. Та й не тільки його, мені здається. Вони замислюють свою операцію як певну мелодраму, суцільні сцени, заламування рук, зведення грошових рахунків… Побачимо. Я взагалі не дуже певен, що в них вийде так, як вони задумали. Отже, пан доктор Золле… Забавно, німці умудряються вміщати в одне значення два титули — «пан професор доктор Золле». Ця людина зрозуміла мені абсолютно. Коли відповідь на питання шукає математик чи фізик і знаходить її, він на деякий час заспокоюється, настає розслаблення: Ейнштейн любив музичити, Жоліо— Кюрі грав у шахи, а російський академік Тамм, який цікавив нас, займався альпінізмом. Тільки після доброго відпочинку вчений починає нову роботу. Тоді як колекціонер натрапляє на таку кількість загадок, що мозок його постійно перебуває в лункій напрузі, самому йому аж ніяк не впоратись: або він повинен мати апарат помічників, розгорнути починання в справжнє діло, або все це скінчиться для нього трагедією, потоне в документах, збожеволіє. Це нагадує алхімію — ще один крок, і золото нарешті в твоїх руках. У професора доктора Золле бездоганна репутація… Але він дуже нещасна людина… З такого конгломерату розмаїтостей — аристократ, червоний літератор і одержимий дослідник — не створиш мережі, це фантазії молодих з-за океану, сер.

— Я цілком задоволений вашим поясненням, полковнику, щиро дякую. Що ж ми відповімо нашим братам?

— Ми відповімо, що вони зробили нам неабияку приємність, ознайомивши зі своїми матеріалами. Але ми не вважаємо їх досить аргументованими. Якби вони внесли пропозицію з приводу того, як нашим людям увійти в діло князя, яким чином підвести агентуру до Золле, щоб його інформація, — перш ніж потрапити до червоних, — пройшла нашу обробку, якби вони сформулювали можливість нейтралізації містера Степанова, тобто старанно продумали, як домогтися, аби його активність у Москві стала менш впливовою, як посварити його з владою — чим менше популярних письменників разом з Радами, тим для нас вигідніше, — тоді ми згодні взяти участь у цій комбінації.

— Буду вам дуже вдячний, полковнику, коли ви знайдете час і напишете телеграму саме в тому плані, який ви щойно так блискуче сформулювали… А я попрошу службу дати візу містеру Степанову, бо, як я зрозумів, ви ладні взяти на себе відповідальність за цю справу. Ще чаю?

8

Ростопчин попросив шофера вигнати з підземного гаража спортивний «мерседес»; двигун — вісімка; хоч поліція обмежує швидкість до ста тридцяти кілометрів, — навіть на трасах, — доведеться тиснути й двісті; можуть оштрафувати, прикро, звичайно; збитки, зате зекономлено час: до Лозанни необхідно добратися за чотири години; там Ліфар; розмова буде нелегка; треба встигнути повернутися назад цієї ж ночі, завтра зустріч, яку не можна відмінити, а там і Лондон…

Він сів за кермо звіроподібного красеня, виїхав на порожню трасу, натиснув; увімкнув радіо, знайшов італійців, саме передавали серенади, нехай собі, аби не останні вісті, немає сили слухати, лякають один одного, як діти. Тільки ті грали в «козаків-розбійників», а тепер доведеться грати в «ракети-сховища», переможців тут немає, кулька на шматки, розлетимось, як пилюка; шкода.

На щастя, поліції не було; махонув чотириста кілометрів за три години, після Лозанни, правда, швидкість довелося скинути — вузенька дорога вкручувалася в гори; підйом у Гійон; найпрестижніший готель, Ліфар є Ліфар, усе життя в готелях, ніколи не мав свого дому; та хіба даси йому вісімдесят два? Худорлявий, меткий, скептичний:

— Ну, годі, князю, ви все дуже добре знаєте; так, мабуть, продаватиму пушкінські листи, така доля… Як дісталися вони мені шалено, так і підуть…

— А як вони вам дісталися? Газети писали, що їх придбав Дягілєв.

Ліфар засміявся добре поставленим акторським сміхом і заговорив (чимось невловно схожий на Федора Федоровича, ті самі акценти, розкотисте «р», мхатівська школа), захоплюючись своєю ж розповіддю:

— Мене тоді Дягілєв узяв з собою, в Лондон… До великого князя… Його дочка породичалася з британським двором, жила в замку, а батька поселила на мансарді, раніше там слуги жили… Поселила там неспроста — пив старий, тож людей соромилась… От він нас до себе й покликав, палець до губів приклав, шепнувши: «На червоненьке не вистачає… Віддам реліквію, листи Пушкіна, а ви мені гроші нишком від дочки передайте, не дай боже, дізнається — відніме!» Жартівник був. Замолоду, коли танцювала Кшесинська, — дріб на сцену кидав, — ревнував до царя, що правда, то правда… На другий день ми вже мали пушкінські листи, поклали реліквію в банк, подалися в Монте-Карло — там була наша балетна трупа. А вранці від радості Дягілєв помер. Міністр освіти Франції запропонував мені викупити листи, уклав рабський контракт, щоб гроші заробити; я танцював, мов приречений. А там — війна. В день, коли Париж було оголошено відкритим містом, мене викликав американський посол Булліт і його іспанський колега, попросили негайно поїхати у Віль-де Парі, в префектуру; там засідало чоловік з дванадцять, усі в повній прострації, а по місту вже кінні німці їздять, молоко роздають дітям — у Парижі все було не так, як у Росії… Приймають мене: «Ми вас дуже поважаємо, тому й звертаємося до вас». — «До ваших послуг». — «Якщо сьогодні Оперу не очолить хтось із наших, німці конфіскують її. Дирекція втекла, в місті нікого немає. Ми хочемо, щоб ви її зайняли… Даємо вам карт-бланш на всі ваші дії. Гроші, фонди — все у ваших руках». Що ж, я прийняв цю місію, гранд онер[12]… Ніхто тоді не знав, на скільки днів чи тижнів узяли Париж; я мусив був відважитись. Іду в дев’ятий арондісман, де містилася Опера, мені вручають банківські рахунки й ключі, повертаюсь до себе, в директорський кабінет, і відразу стаю вахтером, танцівником, пожежником, машиністом сцени… Я керував Опера чотири роки… І якщо де Голль повернув французам Батьківщину, то я створив їм балет! Шварц, Аньє, Гебюссі — це все мої учениці, чиї ж іще?!

Наступного дня прийшли машиністи сцени, пожежники, оркестранти. «Можна аванс?» — «Звичайно. Скільки?» — «Та добре було б тисячі зо три». — «Десять хочеш?» — «Хочу!» — «Бери!» — «А що робити?» — «Нічого! Приходити на службу і вдавати, ніби працюєш!» А вже й на Ейфелевій башті свастика, і на Ке д’Орсе; усе, що погано лежало, німці зразу привласнювали… І раптом в Опера пролунав телефонний дзвінок… Це було так дивно — телефонний дзвінок в Опера, в моєму кабінеті. Дзвонив перший комендант Парижа фон Гроте з готелю «Рітц», де був штаб окупантів. Викликають туди… «Викликають» — це коли поліцейські приїжджають на відкритій машині, якщо в закритій — значить, заарештовують. Смішно, в «Рітці» раніше найбагатші люди Америки зупинялись… Входжу в апартамен, підводиться генерал з моноклем і говорить чистою російською: «Сергію Михайловичу, ми дуже раді вас тут бачити!» Який негідник, га?!

… Ростопчин знав, що цих старих не можна квапити, нехай скаже те, що має на серці; свідчення очевидців допоможуть потім відділити правду від брехні; до головного треба підходити поступово, вже під кінець, як розм’якне…

«Коли я стану таким? — подумав він. — Років через п’ять. Мені теж є що згадати про перші дні німецької окупації Парижа, тільки я був у підпіллі, а він — в Опера».

— Я сторопів, — тим часом вів далі Ліфар. — Така чудова мова, така ленінградська, тобто петербурзька… «Ви — росіянин?!» — «Я німець, але служив у лейб-гвардії його імператорської величності! Я знаю всі ваші балети, страшенно люблю французьку культуру, купив віллу під Парижем!» Вухам своїм не вірю! «Ми пришлемо до вас у театр з рейху молодого ляйтера, він візьме на себе тягар господарських турбот, щоб ви цілком віддалися мистецтву!»— «Виходить, усе-таки берете театр? Хто ж керуватиме, — ви чи я?» — «Ні, ні, ви! Не хочете ляйтера — не дамо. Звертайтеся до мене в усіх питаннях, до ваших послуг!» Я вклонився і до дверей, а він мене зупиняє: «Сергію Михайловичу, у вас буде секретна місія, і ви мусите її прийняти!» — «В чому ж вона полягає?» — «Ви сьогодні повинні залишитися ночувати в Опера». — «Чому?» — «Тому що сьогодні в Комп’єні підписують мир. А після цього Хітлер хотів би в Опера». І, — при слові «Хітлер», — викидає руку. «Відповідаєте за все ви, це справа життя і смерті». Я бігом до міністра едюкасьйон насьональ[13]; той вислухав; «все на вашій відповідальності, ви прийняли повноваження, тільки, благаю, нікому ні слова!» Але я вирішив дезертирувати — вперше в житті… Зайшов в Опера, дав пожежникові на червоненьке, «залишаю тебе на ніч», і з переляку подався в єврейський дім — знайшов пристанище, як?! Хочу про все це написати в своїх «Мемуар д’Ікар»[14]. З першим метро лечу в театр, а мій пожежник розповідає робітникам сцени, як уночі до залу вдерлися німці, багато німців, серед них був один з вусиками, дуже добре знав про Опера, розповідав іншим, де й що. «Я вирішив, що це німецький співак, — вів далі мій пожежник. — Коли він спитав, де президентська ложа, я відповів, а чорт її знає, їх стільки в нас, отих президентів». Співак з вусиками засміявся і поплескав мене по плечу, а я — його. Коли всі виходили, співак звелів дати мені грошей за екскурсію, але я відмовився, — «від бошів не беремо». Робітники почали його лаяти, мовляв, гроші не пахнуть, а я спитав, як звати того співака. «А біс його знає. Рулер чи Фулер». — «А він був у військовій формі?» — «Так». — «З вусиками?» — «З вусиками. Як у Шарля Чапліна». — «То це ти Хітлера по плечу плескав!» Пожежник — бах, і знепритомнів! Відвезли бідолашного до лікарні, і він там помер від шоку… Уявляєте?! Не від кулі, а від самого імені Хітлера! Так… Я біжу до телефону, дзвоню в префектуру: алло, знаєте новину, в Опера був Хітлер! Дзвоню всім друзям і знайомим: «Хітлер у Парижі!» Я таким чином хотів повідомити в Лондон, що він тут, нехай діють! А через три дні французьке радіо передає з Англії: «Серж Ліфар прийняв в Опера Хітлера! За це його засуджено до смерті!» В мене волосся дибом! Але й німці радіо слухали, і вони були впевнені, що я приймав Хітлера, і тому не я їм уклонявся, а вони мені. А скільки я врятував грузинських полонених, коли ставив балет «Шота Руставелі»?! О, сотні! Так… Якось на репетицію прийшов страшний, небритий кавказець і каже: «Ну, здрастуй, товаришу!» Поруч сидить Кокто, настрій у всіх піднесений, союзники йдуть на Париж… Але ж є й колаборанти, інформатори! Я підморгнув музикантам, ті як бабахнуть на барабані! А той грузин закричав: «Вогонь! Плі!» Запала мертва тиша… Й тоді цей грузин, — його звали князь Ніжерадзе, — спитав так, щоб усі почули: «Ти кому робиш балет? Хітлеру?» А я — не думаючи ні секунди: «Чому Хітлеру, а не Сталіну?» Тоді він падає на коліна, виймає зі свого брудного пальта револьвер, простягує його мені й каже: «Убий мене, ти — мій брат!» Так… А коли прийшли союзники — в усіх газетах статті: «Ліфар з німецькими мільярдами втік до Аргентіни!» Я до генерала Леклерка; той: «Тримайся, ми тебе не дамо скривдити!» А в театрі суд: «Ліфар — друг Хітлера, приятель Абеца; розстріляти його! Він танцював для німців!» А суддя: «Ви переконані, що він танцював для німців?» — «Звичайно». — «Мабуть, ви користуєтеся чутками… А самі що робили в той час?»— «Як що? Ставив Ліфарю декорації! Розстріляти його!» — «Стривайте, виходить, що ви теж працювали на Хітлера, якщо ставили Ліфарю декорації?» Я повернувся до театру лише через два роки… А через тридцять дев’ять років Міттеран нагородив мене «Почесним легіоном»…

— Ви розповіли новелу, — мовив Ростопчин. — Сценарій фільму.

— Моє вміння розповідати сюжетно перший помітив Шаляпін, — усміхнувся Ліфар. — На моїй Пушкінській виставці він запропонував: «Серьожо, давай відкриємо драматичну студію, га?!» Але ж він був великим артистом, і, як усі великі, хотів, щоб його без упину славили… А це дуже важко… Чому він захворів? Знаєте?

— Ні.

— Ну, як же… Поїхав до Китаю, у Харбін… А там його російська еміграція в штики зустріла, «продає білу ідею, з червоними зустрічається, в радянському павільйоні на Всесвітній виставці був». Свист у залі, вигуки. Він дуже переживав, і захворів на рак крові… Я його на вокзалі зустрічав: поїхав — могутній, здоровенний, сильний, а повернувся, наче жердина. Насилу довіз його додому, — він же цілий будинок купив, — у нього там і студія була, вікна на подвір’я виходили, він мені тоді напам’ять «Моцарта і Сальєрі» читав… Саме там я й попросив його безплатно виступити для моєї Пушкінської виставки. «Ач, чого захотів! Тільки пташки безплатно співають! Ха-ха-ха!» — «Та в мене грошей немає, щоб вам заплатити!» — «Зароби!»— «Як?» — «Грай зі мною Моцарта. А я — Сальєрі!»— «Але ж я не драматичний актор!» — «Навчу! Ей!» — Тут до нього хлопчина-слуга скільки духу. «Ану, графинчик нам!» От ми горілочку клюк-клюк, пішло добре, і він став читати «Моцарта і Сальєрі» на два голоси. А як скінчив, я весь закляк, і волосся дибом стирчить… Еге ж… Це було за два роки до його смерті. А того дня приходжу провідати… Як завжди, сім’я п’є чай, доньки ситі такі, веселі, а біля його ліжка два лікарі, Залевський і Васильєв… Федір Іванович рве на собі сорочку й хрипить: «Ех, не звучить, не звучить, не зву-у-учить». Потягся на подушках і завмер. Залевський помацав пульс і каже, помер… Я перший про це в «Фігаро» надрукував, більше ніхто. А ховати? За які гроші? Ще тіло не захолонуло, як почали ділити майно… А Борис з Федором, головні Шаляпіни, в Америці… От і пішли мої грошики на похорон… Пішов я до директора Опера, до міністра — треба влаштувати проїзд катафалка по місту, організувати державний похорон. «Ні, він не наш, він росіянин, ми тільки Сарі Бернар робили таке». Пригнічений і принижений, звертаюсь до префекта поліції мосьє Маршана… Чого мене до нього принесло? Мабуть, тому, що Шаляпіна вшанували командорським ступенем Почесного легіону… «Як, командорові не дають права проїхати останній раз по Парижу?! Містом керую я! До мене всіх!» Ну, й поїхали ми по бульвару Осман, а я вже хор нашого Афонського замовив… Процесія зупинилася, і грянув російський спів… Більше такого ніколи не було… І пам’ятник Феді я поставив… Через двадцять років… Нічого я за це не хочу, щасливий, що міг зробити…

— Було б добре, якби ви зберегли листи Пушкіна для Росії… Це був би ще один ваш подвиг, Сергію Михайловичу…

Ліфар зітхнув і заплющив очі.

— Я знав, що ви цим закінчите… Я не продаватиму їх на нинішньому аукціоні, обіцяю… Але й безплатно Москві не поверну… Федір Федорович учив: «Тільки пташка безплатно співає». А я додам: «І комарик — танцює».

… На березі темного женевського озера, — після дуже нелегкої тригодинної розмови з Ліфарем — Ростопчин зупинив машину, спустився до берега й довго сидів, знесилений, не міг їхати далі, стиснуло серце…

9

Степанов поглянув на годинник; боже мій, запізнююсь до Савіна, Олександра Івановича; Розен чекає на вулиці; ось він, симптом підкрадання старості — невміння контролювати час, раніше він цокав у мені, я міг не дивитися на стрілки, вгадував з точністю до п’яти хвилин, навіть коли просинався вночі; кинувся до телефону; погортав книжку; номера «Космосу», де зупинився Розен, не було; заціпенів від того, що треба крутити «09»; дівчата з норовом, кидають трубку, не вислухавши, хай живе демократія і права робочої людини, можна подумати, що я рантьє, та й усі ті, хто до них звертається по довідку, стрижуть купони із своїх банківських рахунків, а не займаються, — такою ж, як і вони, — загальнодержавною справою… Дозвонившись, нарешті, до адміністратора готелю, він назвав себе; за щасливою випадковістю адміністратор читав його книжки; пішов на вулицю, до входу, шукати маленького чоловічка в димчастих окулярах, туфлі з крокодилової шкіри, стоїть десь біля колони, він завжди намагається сховатися, цей малюк, така вже в нього дивна натура, ви йому скажіть, що я запізнююсь, нехай чекає.

… Так, звичайно, бездоганний сервіс на заході! І красива архітектура сіл, і естетичний смак законодавців мод текстильної промисловості, яка щороку, — без спонукань центральної преси, сама, голубонька, — повністю замінює асортимент тканин, кофточок, колготок, і вдосталь бензоколонок, де не треба простоювати годину в черзі, щоб одержати свої десять літрів, — усе це чудово, але де, окрім нас (якщо, звичайно, людина досягла чогось у музиці, літературі, хірургії, театрі, космонавтиці, кіно, живопису) — можна відчути таке турботливе ставлення суспільства, зовсім різних людей, коли тобі потрібна допомога?! Степанов був далекий від національної месіанської ідеї, вона здавалася йому малоінтелігентною, а тому огидною, та й потім месіанство, як правило, породжується соціальною несправедливістю суспільства й тоталітарною несвободою кожного його члена, втіха мишей, не кажучи вже про те, що ця ідея неминуче закінчується державним крахом, бо логіка історичного розвитку абсолютна, її не скоригуєш словами. Але водночас, вважав він, того, хто зробив внесок у суспільство, в нас куди більше шанують, ніж деінде.

Савін прийняв їх у великому кабінеті, облицьованому дерев’яними панелями, запросив двох заступників; вислухав Степанова, який пояснив, що його візит зумовлений двома вихідними позиціями: по-перше, містер Розен продає наші верстати на Заході, й добре це робить, бізнес його зростає, цілком престижний, і, по-друге, оскільки містер Розен хоче ввійти в діло після повернення російських цінностей, він, Степанов, не міг не привести його до свого друга, союзного міністра; в бізнесмена (Червона Армія врятувала його від загибелі, під час війни жив у Союзі, вдячний нам за життя) є деякі питання, які доцільно вирішити відразу, на найвищому рівні…

Розен зблід ще дужче — рівень був для нього несподіваний; зчепив свої маленькі пальчики на грудях, сумно всміхнувся.

— Спасибі.

— Спасибі потім скажете, — озвався Савін; війну закінчив лейтенантом, за три дні до Перемоги дістав наказ захопити вокзал; відступали есесівці, йшли напролом на захід; йому тоді було двадцять, дуже хотілося жити, всі розуміли, ось-ось настане мир; із сорока чоловік, які були в обороні, лишилося в живих сім; він потім рік валявся по госпіталях; Зірка Героя знайшла його в Криму, в Місхорі; закінчив університет, вступив у заочну аспірантуру й поїхав у Воркуту, майстром; за сім років виріс до головного інженера комбінату; завівся з місцевою владою; позбулися; захистив докторську, призначили начальником будівництва нового заводу; здав у строк; перевели в Москву заступником міністра; три роки працював у Держплані; звідти — у цей кабінет.

— Так, але візит до вас — ініціатива містера Степанова, — обачно мовив Розен. — Я вдячний Об’єднанню, в мене чудові стосунки з усіма працівниками ваших фірм; компетентні, доброзичливі спеціалісти…

— Отже, до мене й моїх колег у вас прохань чи побажань нема? — уточнив Савін. — Чого ж тоді Дмитро Юрійович паніку зчинив? Добре, чаю вип’ємо, так чи інакше я вибрав час для вашого візиту, бюрократи, все намагаємося розписати по хвилинах…

— Звичайно, якісь проблеми є, — злякано подивившись на Степанова, мовив Розен, терзаючи свої маленькі руки, — але вони такі незначні, що я навіть не знаю, чи можна вас ними тривожити…

— Якщо прийшли — тривожте, — сказав Савін і, ледь усміхаючись, глянув на Степанова.

— Але це не повинно кинути тінь на працівників вашого Об’єднання, пане міністр, йдеться лише про строки платежів.

— Ви хочете мати резерв у часі, щоб одержувати в банку певні процентні відрахування з усієї суми?

— Ні, ні! Процентні відрахування мене не обходять! Тільки резерв у часі!

— Дивно, — сказав Савін, обернувшись до Степанова. — Перший бізнесмен, якого не цікавить прибуток! Навіть нас питання прибутку нарешті почали непокоїти…

Степанов подивився на Розена.

— Йосифе Львовичу, я вважаю — та й Олександр Іванович зі своїми колегами також, — що карти мають бути відкриті. Звичайно, вас цікавить прибуток, хоч і резерв часу вам потрібен, просто необхідний. Отже, називайте кота котом…

— Так, але пан міністр може подумати, що я скаржусь! А ті пани, з якими я маю справу, можуть на мене образитись, — Розен справді злякався; рівень не той, зрозумів Степанов; як завжди, я сприймаю бажане за дійсне, цей малий звик працювати поповзом, такий собі вкрадливий коробейник; він, мабуть, ніяк не збагне, чому літератор дружить з міністром, це не за правилами, у них такого немає, всі живуть у своїх сотах, як бджоли.

— Олександр Іванович не подумає, що ви скаржитесь, — сказав Степанов роздратовано. — Сформулюйте, що ви хотіли б. Усі питання можна обговорити прямо зараз, деталі вирішите в Об’єднанні…

— Але я просто хотів сказати, що мені дуже приємно… — Розен зовсім зніяковів. — Така увага… Якби ще можна було якось допомогти зі строками платежів… Верстати йдуть дуже добре, їх поставляють за графіком, та коли я матиму резерв у часі і, — в результаті цього, — зайвий процент, тоді можна побудувати хороші складські приміщення, з’явиться маневреність у торгових операціях.

Савін одразу спитав:

— Ви купите землю під склади? Чи маєте намір орендувати?

— Звичайно, купимо, — відповів Розен, — на оренді я пущу по миру своїх дітей, ніяких гарантій.

— Розумно. — Савін обернувся до одного із заступників, попросив: — Євгенію Васильовичу, зв’яжіться з нашими банкірами, треба, щоб вони обговорили це питання з паном Розеном… Як ваш радянський співдиректор? Знає толк у роботі? Чи вміє тільки балакати?

— Чудовий працівник, — відповів Розен. — Ним можна пишатися, надзвичайно компетентний…

— Це все? — запитав Савін. — У вас тільки одне питання? Більше нічого?

— Ну, я, звичайно, хотів би, якщо ви не заперечуєте, торкнутися питання про ціну на верстати…

Савін засміявся.

— З цього б і починали, чоловіче добрий… Я все ждав, коли ви до головного підійдете, боявся, не встигнете, в мене через десять хвилин нарада… Коли гарантуєте ринки, ціну не підніматимемо, хоч ви, напевно, знаєте, що японці й французи переглянули ставки на аналогічні машини. Залежить від вас: дасте добру кон’юнктуру, підтримаємо, обіцяю. Що буде через рік, відповісти не можу, бог дасть день, бог дасть їжу…

— Так, але цей рік для нас дуже важливий, пане міністр! Якщо це питання можна вважати вирішеним, я дуже вам вдячний, радянські верстати ще скажуть своє слово на континенті, це ж така пропаганда…

— Бізнес це, а не пропаганда, — відповів Савін. — Пропаганда — якби ми безплатно давали, ні за що ні про що, а ми тепер дорослі, перебуваємо в стадії набутку самоповаги, отак воно…

Подали чай з печивом і шоколадом; поговорили про ту справу, якою займався Ростопчин; добре було б, сказав Степанов, організувати експозицію картин і книжок, що їх князь повернув на Батьківщину; можна зробити буклет для всього світу; Савін усміхнувся: «Спочатку вибий у Держплані фонд. паперу й домовся про хорошу друкарню»; «це справа цікава, — погодився Розен, — куплять у всьому світі, по-перше, красиво, по-друге, сенсація»; прощаючись, Розен плутано дякував, спотикався об стільці й не знав, куди подіти свої руки; міністр подарував йому й Степанову по маленькому, дуже гарному макетику верстата, зробленому у вигляді мініатюрної настільної лампи. Розен сказав, що таку чудову річ можна запустити в конвейєр як сувенір, зразу дасть прибуток; валяйте, засміявся Савін, можемо продати ліцензію.

Коли Розен пішов до заступника міністра, який відав зв’язками з банками, а потім у протокол, — Савін, попросивши Степанова затриматись, розпитав про дочок, поскаржився, що після інфаркту лікарі й досі забороняють йому грати в теніс, поцікавився, коли виходить книжка, не забудь прислати, Дмитре Юрійовичу, ти мій боржник, я твою нову книжку виписав через експедицію, як-небудь зайди, залишиш автограф, бо незручно, ти ж мені всі подарував, і, вже проводжаючи Степанова, спитав:

— Ти в цій людині впевнений?

— У якому розумінні? — озвався Степанов. — Шпигунами чека займається, та й не годиться він, гадаю, для цього амплуа…

— Я не про те. Якийсь він недолугий… Не підведе тебе?

— У чому?

— Як у чому? Ти ж не тільки мені розповідав, як цей панамський американець хоче подякувати нам за врятоване йому життя і як захоплюється діяльністю Ростопчина… А ти не думаєш, що князя можуть ударити?

— Не думаю. Він незалежний. Та й за що його ударяти?

— Чорт його знає… Я багато разів спостерігав переговори… Напередодні підписання великих контрактів… Ти не уявляєш, як наші партнери б’ються за кожен цент, за півцента… На цьому, до речі, й стоять… А він такі цінності нам надсилає… І не хтось там — аристократ, у класовій солідарності не попрікнеш…

— Не дай боже, кокнуть. Ти не знаєш, яка це славна людина.

— Чому? — Савін знизав плечима. — Знаю… А цей твій протеже — кволенький, безмускульний.

— Не я його залучав до цієї справи, сам мене знайшов.

— Розумію… Це я так, про всяк випадок… У Лондоні допомога потрібна? Ми там також торгуємо верстатами, розходяться непогано, хоч дехто намагається їх барикадувати; справді, для кого — бізнес, для кого — політика…

VI