Аукціон

1

Ростопчин і Степанов попрощались о п’ятій ранку; від Грешева поїхали в Сохо; пили; князь став сірий, обличчя обрезкло, повіки набрякли, здавалися водянистими; завжди стримано-веселий, тут він був неприродно веселий, але часом завмирав; очі ставали неживими; раз у раз повторював: «Чим же ми їм заважаємо?! Я хочу збагнути, чим ми можемо їм заважати?!»; коли Степанов сказав, що вони можуть заважати тим, кому небажаний діалог, князь досадливо махнув рукою: «Не вплутуй у наші добрі стосунки пропаганду»; запросив акуратненьку німкеню до танцю; музика була оглушлива, якісь зловісні рок-н-роли, і хоч Ростопчин вправно рухався в такт мелодії, вся його подоба протестувала проти неї; Степанов згадав лікаря Кирсанова, той розповідав йому про свою стратегію інтриги з дівчатами, вироблену ще наприкінці тридцятих років: «Без патефона нічого не вийде; потрібно мати три гарні пластинки, «Бризки шампанського», «Не залишай мене» або щось у цьому дусі; танго — дорога до блаженства, легальні обійми, поцілунок під кінець танцю правомочний, продовження ніжності; почуття також мав свою логіку».

Ростопчин рухався в такт рваній мелодії, махаючи руками, обличчя його стало зовсім бліде, він щось говорив німкені; та відповідала діловито, без усмішки; домовляються, зрозумів Степанов; знову пригадав Берлін, літо шістдесят восьмого, спекотливе літо; Степанов тоді запросив Анджелу з подругою, звали її Ані; висока, у великих окулярах, сумна-пресумна; Режисер був ще живий; також танцювали, і Степанов не міг стримати усмішки, коли шістдесятирічний Режисер витанцьовував з Ані; шістдесят років, звичайно, не вік для мужчини; кохані жінки кажуть, що це пора розквіту, прибріхують, звісна річ; мені тоді було тридцять шість, як же промайнув час, ай-ай-ай!

«Зараз тобі за п’ятдесят, — подумав він, — і ти впевнений, що все ще попереду; чудова властивість людської натури — надія на краще, забуття прожитого; Режисерові було шістдесят, лише на сім років старший за мене». Степанов колись написав вірші, він і досі писав їх для шухляди; після конфузу зі Свєтловим соромився показувати будь-кому: «Мені тридцять, мені тридцять, мені скоро шістсот, іде мій останній молоденький рік…»

Він дивився на Ростопчина, який, кумедно смикаючись, рухався в такт музики, згадував Будапешт, художницю Єву Карпаті, тихий Будинок творчості кінематографістів на березі Дунаю, її маленьке ательє на вулиці Толбухіна, згадував, як вона показувала йому свої дивні картини, все у синьому кольорі: дівчата і птахи. «Я не хочу виставлятися. Навіщо? Живопис — це завжди для себе». Він тоді написав їй вірші, там були рядки: «Ведь если приходим не мы, то другие; чужие другие, плохие; все смертно, все тленно, все глупо, пассивность таланта преступна!» Перед вильотом Єва спитала: «Хочеш, щоб я приїхала до тебе?» А він бачив перед собою обличчя маленької Бембі; Лиса тоді ще не було, бачив обличчя Наді з її круглими очима, немов у доброго теляти, і ямочки на щоках, і не знав він ще тоді нічого про те, що в неї було, картав себе без упину за самого себе, за те, що такий жадібний до людей. «Ти — колекціонер, — сказала йому Надя під час однієї із сварок, — ти збираєш людський гербарій». Він тоді поцілував Єву в її задертий смішний носик, узяв за вуха, наблизив її обличчя до себе й відповів: «Я дуже цього хочу, Євочко, тільки, будь ласка, не приїжджай, ні в якому разі не приїжджай; дорослі вміють терпіти біль, а маленькі від цього гинуть».

— До вас можна? — спитала Степанова чорненька, чимось схожа на Єву дівчина. — Вам скучно, я вас розважу.

Степанов погладив її по щоці, посміхнувся.

— У мене немає грошей, Васильок.

— Що? — дівчина здивувалася. — Що ви сказали?

— Я сказав, що в мене немає грошей.

— Це я зрозуміла… Васильок… Що це?

— Квітка. Або ім’я. У мене був друг, він помер, він усіх хороших людей — чоловіків і жінок — називав одним ім’ям — «Васильок».

— Як цікаво! Звідки ви знаєте російську?

— Я — росіянин.

Уперше в житті бачу росіянина. Ні, це не так, я бачила Хачатуряна.

— Він вірменин.

— Ну то й що? Він же з Росії.

Підійшов Ростопчин:

— Беру свою дівку… Хочеш узяти цю?

— Ні, спасибі.

— Вони тут здорові. Чи ти боїшся?

— Сили немає, Женю.

Ростопчин зітхнув:

— Думаєш, вона в мене є? Я заплачу. Скільки вона коштує? Ти спитав?

— Ні, я поїду до себе.

— Добре, завтра о дев’ятій тридцять в «Сотбі». Не запізнюйся, треба заздалегідь узяти місця, буде багато народу. До скорого!

… Ростопчин повернувся в «Кларідж» о восьмій ранку; в холі сиділа Софі-Клер; вона підвелася йому назустріч з крісла; усмішка в неї була холодна, наче маска.

— Здрастуй, любий, я дуже рада тебе бачити.

— Здрастуй, — відповів Ростопчин. — Щось з Женею сталося?

— Абсолютно нічого. Просто я приїхала побачитися з тобою.

— Давно?

— Тільки що.

— Поснідаємо разом?

— З радістю.

— Слава богу, що з хлопчиком усе гаразд. Піднімешся до мене? Я хочу прийняти душ і переодягтися.

— О ні, я замовлю нам сніданок тут.

— Мені, будь ласка, континентальний, я не можу їсти ваш острівний поредж[15].

— Добре, любий. Яєчню з шинкою? Ти ж так любив яєчню з шинкою…

— Рідна моя, ти мене сплутала зі своїм другим чоловіком. Я завжди їв омлет. Ти снідала пізніше за мене й тому просто не знаєш, що я ненавиджу жовтків. Тільки омлет. Замов мені дві склянки холодного лимонного соку, будь ласка.

— Неодмінно, любий. А ще?

— Ще дві сосиски, — сказав Ростопчин. — Є такий російський вислів «гуляти — то гуляти». Пригадуєш, я так хотів навчити тебе моєї рідної мови?

— Ти й досі певен, що твоя рідна мова — російська? — всміхнулася Софі. — Як де дивно. Я жду тебе в кафе, любий. Я можу зробити замовлення на твій номер?

Ростопчин стомлено подивився на неї і відповів:

— Ні, кожен платитиме за себе. Ти ж розориш мене своєю сосискою, я не переживу цього.

— Я хочу з’їсти саме поредж, це набагато дешевше, любий. Жду тебе.

Ростопчин пустив холодну воду, став під душ і заходився розтирати себе жорсткою щіткою (возив з собою завжди); коли відчув, що вода стала крижаною, пустив гарячу; потім знову холодну; найкращий масаж судин; голова поступово світлішала; уривки думок, слів, спогадів відступили; у скронях застукотіло: «Чому вона прийшла сюди? Як дізналася, що я тут? Хоч я завжди живу в «Кларіджі», коли прилітаю в Лондон, але вона прийшла сюди недарма, щось буде».

Ростопчин розтерся цупким рушником, аж шкіра стала червона, потім поголився, протер щоки сухим одеколоном, надів синій костюм, який учора ще, зразу після приїзду, попросив випрасувати, зав’язав галстук; він завжди довго й дуже старанно зав’язував галстук, стежив за тим, щоб вузол був великий, навіть ледь-ледь недбалий, але абсолютно точний за малюнком — рівний трикутник, без жодної складки.

— Ну що? — спитав він своє зображення в дзеркалі. — Час платити по рахунку, старик?

Кинув під язик дві таблетки реактивану; не наркотик, звичайно, але все-таки дає заряд бадьорості, спати не хочеться, тільки ледь паморочиться в голові й кінчики пальців крижаніють; одразу закалатало серце; взяв з плоскої аптечки серцеві краплі, чудові краплі, серце вмить заспокоюється, наче й не билося щойно в горлі, не давило в сонячному сплетенні гіркою, нестерпною печією.

… Софі сиділа за столиком, посміхаючись раз і назавжди виробленою усмішкою; «Як мертвяк, — подумав Ростопчин, — саме так гримують мертвяків. До того ж за великі гроші. Який жах, суспільство заповзято обдирає своїх громадян у дні народження і смерті; ну й планета, страх божий, троглодити».

— Пробач, що примусив тебе чекати.

— Нічого, любий. Як слід підкріпись, нам з тобою доведеться витратити дуже багато емоцій під час торгів; емоції — це калорії.

— Ти хочеш піти в «Сотбі»?

— Так, любий, це дуже цікаво. Я хочу подивитись, як люди кидають гроші на вітер.

— Саме в «Сотбі» люди вкладають гроші в діло. На вітер там не кидають ні пенса.

Обличчя Софі ледь здригнулося; він зрозумів — хотіла посміхнутися; позаминулого року зробила підтягування шкіри; рахунок виставила шалений; відтоді взагалі пере? стала сміятися, бо лікарі сказали, що це сприяє появі ще глибших зморщок, нова операція навряд чи допоможе.

— Але ти кинув на вітер не один десяток тисяч, любий. Гроші, які кожен батько береже для сина, йдуть на комуністів.

— Гроші, вкладені в картини, повертаються на мою батьківщину.

— Я розумію. Ти дуже апетитно їси. Я заздрю тобі..; Ти маєш намір і сьогодні повернути своїй батьківщині якісь картини?

— Пробач, але це моя справа.

— Ні, любий, з сьогоднішнього дня це не тільки твоя справа, але й наша. Хлопчикова, моїх онуків і, коли хочеш, моя. Я проконсультувалася у Едмонда, ти, звичайно, пригадуєш його, в нього юридична фірма, ми з ним розмовляли два дні й ретельно обговорили ситуацію. Я пішла від тебе, не вимагаючи розподілу майна, любий. Я збираюся зробити це тепер, щоб ти не міг безупинно перекачувати наші гроші в Росію. З сьогоднішнього дня я наклала арешт на твої рахунки.

Ростопчин обернувся; офіціант миттю підійшов до нього; і цей схиляє голову по-пташиному, трохи набік, наче зацікавлена чимось синиця, та й очі малюсінькі, як намистинки.

— Я випив би «бладі мері»[16], — сказав Ростопчин. — І з’їв би ще дві сосиски. Ні, мабуть, усе-таки три сосиски.

— Дві сосиски — це одна порція, сер.

Софі кивнула.

— З’їж іще дві порції, любий. Ти завжди багато їв уранці після того, як пив уночі…

— Коли ти була зі мною, я не пив, рідна моя, — відповів Ростопчин і попросив офіціанта: — Ще масла, будь ласка. І не одну, а дві порції.

— Так, сер, — сказав офіціант, відпливаючи, що аж ніяк не гармонувало з його пташиною голівкою; він усе ще тримав її трохи набік.

Провівши його поглядом, Ростопчин нарешті примусив себе подивитися на Софі; вони всі дурепи, подумав він; усі без винятку; ми вигадуємо собі розумних жінок, а їх просто нема; вона зробила підлоту, але мені жаль її; нехай ділить майно; зрештою, втратять вона й Женя, вони жили на мої гроші, а тепер я можу продати діло; ділити то ділити; мені вистачить до кінця днів, навіть коли я виплачу їм половину за замок і колекції; ні, заперечив він собі, не вистачить; ти тоді нічого й ніколи не зможеш повернути Росії, бо треба ж буде так само платити дворецькому, кухареві, служниці, шоферові; двадцять тисяч на рік тільки страховка; а скільки тобі лишилося жити, ніхто не знає; сидить людина, будує собі плани — поїхати на полювання до Кенії чи полікуватися у Віші, а саме в цей час маленький тромб набряк в артерії, і його щосекунди підштовхує потік крові, повільно й неухильно жене до серця, щоб закрити клапан; темний, гарячий удар у голову і — вічність. Ні, подумав він, стежачи за офіціантом, який ніс на срібній таці горілку й томатний сік, зрештою в мене є сейф у банку, він анонімний; не так уже й багато, але все одно я продовжуватиму своє діло; вона ніколи мене не зрозуміє, навіть Женя не зрозумів, куди вже їй; боже, як це бридко — грати з людьми, а інакше я не можу зараз, просто не маю на це права. Як там, у Тургенєва? Росія може обійтись без нас, але жоден з нас не обійдеться без Росії. Боже, яка ж це правда, трагічна правда… Ти не помилився, «Ейнштейн», коли вчора, ні, сьогодні, — ніч завжди сьогодні, як весна є початком осені, справжню весну відчуваєш у грудневу, похмуру негоду, — ні, не помилився, коли говорив сьогодні вночі Степанову, що проти нас грають, і нею, Софі, адже по-російськи вона Сонька, також грають, старою, нещасною дурепою, тільки хто грає? Хто?!

— За твоє здоров’я, — сказав він Софі, змішавши горілку з томатним соком, присоливши й приперчивши. — Як завжди, ти робиш дурниці.

— Чому? — спитала вона; боже, все-таки як страшно, коли на тебе дивиться не обличчя, а маска, монстр якийсь, а не жінка.

— Я поясню, — сказав він, накидаючись на гарячу сосиску. — Хочеш шматочок? Ой, як смачно…

— Ти дуже люб’язний, спасибі тобі, я й так з’їла багато пореджу. Будь ласка, поясни, яку дурницю я зробила.

— Зараз, — відповів він. — Страшенно смачна гірчиця. Раніше я вважав, що немає смачнішої за німецьку, а тепер нарешті зрозумів, що саме ви готуєте найсмачнішу. Дурниці робиш ти, рідна моя, тому, що я вкладаю в картини не так багато грошей, як про це говорять…

— Любий, не будемо брехати одне одному, гаразд?

— Не будемо. Згоден. Ти змусила мене говорити тобі всю правду. Продовжувати?

— Буду вдячна тобі.

Ростопчин поморщився.

— Господи, та розмовляй зрештою без цих острівних кривлянь!

— Я острів’янка, любий, нічого не вдієш.

— Отже, я роздував чутки про гроші, які витрачав на російські картини, Софі. Так, так, саме так! Роздував! Бо в мене є бізнес з Москвою, а росіяни, тобто ми, я, коли хочеш, натури емоційні, визнаємо слово, — на відміну од вас, людей діла… Вони допомагали мені в моєму бізнесі, давали відстрочки платежів, я клав гроші в банк, великі гроші, стриг з них проценти. З оцих процентів ти й Женя живете в достатку, не думаючи про те, що може статися з вами завтра. І сьогодні в «Сотбі» я витрачаю не свої гроші; якщо ти накладеш арешт на ту картину, яку хоче викупити містер Степанов, буде скандал, твоя правда, але це буде скандал проти тебе, ти виглядатимеш смішною, психічно неврівноваженою людиною.

Вона вже не всміхалася, а трохи розгублено спитала:

— Ти хочеш сказати, що містер Степанов витрачатиме свої гроші?

— Так, рідна моя, свої. Я лише консультую його, він ще жодного разу не торгувався на таких аукціонах, як «Сотбі».

— Чудово, любий, я хочу подивитися, як він передаватиме тобі гроші. Чи він уже передав їх тобі? Якщо ти покажеш мені його чек, я попрошу пробачення, я вмію визнавати свою провину.

— Авжеж, ти вмієш визнавати провину!

— Ти даремно іронізуєш. Як тільки ти покажеш мені докази, я зразу ж попрошу в тебе пробачення. Я ніколи не думала, що ти робиш бізнес. Я щаслива, коли це так. Шкода, що ти ніколи не говорив мені про це раніше. Я могла бути поганою дружиною…

— Невірною, — виправив її Ростопчин. — Погана дружина — півбіди, рідна моя, а от коли дружина, кинувши сина, тікає з твоєї постелі в постіль до іншого чоловіка, де зовсім інша справа.

— Ти говориш безтактно.

— Хіба я сказав неправду?

Софі посміхнулася своєю мертвою усмішкою; він помітив, як її пальці шарпали серветку; вона вважає, що бореться за сина, подумав він; коли вона втекла від мене, кинувши Женю, їй і на думку не спадало, що хлопчика скалічено; дитинству потрібна мати, зрілості — батько.

— Не треба сваритися, любий. Коли я побачу, як містер Степанов передаватиме тобі гроші, я перегляну своє рішення. Інакше мій адвокат, ти повинен його пам’ятати, заарештує твою покупку. Будь ласка, не сердься, можливо, я жорстока з тобою, але я — мати.

— Мати. Так, це правильно, — сказав Ростопчин і повторив — Мати… Я залишу тебе на хвилинку, рідна моя, я забув у номері апарат, хочу зробити фотографії в «Сотбі»…

— Я піднімуся з тобою. Мені захотілося поглянути на твій номер, любий, ти, сподіваюсь, не проти?

Ростопчин похолов від гніву, ще якась мить — і він вибухнув би, але згадав, що у ванній стоїть великий, позолочений телефонний апарат; я подзвоню Степанову з ванної; ввімкну душ, — заболіла голова, вночі пив, — подзвоню йому й скажу, щоб він зайшов у банк, у будь-який банк, і відкрив рахунок на сто фунтів, на двадцять, це не так важливо, на скільки, але щоб він написав при ній на чеку цифру п’ятнадцять тисяч фунтів стерлінгів; ця дурепа повірить, вона ж ніколи нічого не знала про наше трикляте життя, ніколи не знала, як заробляють, вона вміла витрачати, нічого іншого вона не вміла…

… Він пропустив Софі, відчинивши перед нею двері, ввімкнув телевізор; по першій програмі передавали останні вісті, по другій ішла передача про тварин Індії, слони добре ревуть, прекрасно, багато шуму, підходить, та ще у ванній вода, вона не почує. Ростопчин обчистив Софі банан, відкрив міні-бар, узяв сік, вибачився, «страшенно заболіла голова, я зараз, одну хвилинку, пив цілу ніч, старий дурень», увійшов до ванної, пустив душ, зняв телефонну трубку, прикрив долонею, попросив портьє з’єднати з «Савойєм»; назвав тамошній телефоністці прізвище Степанова; гудки були довгі, тягучі, ніхто не відповідав; але ж він не міг піти в «Сотбі», ще рано! 'В нього є ще півгодини, він не міг, не міг піти, повторював Ростопчин, сидячи на краєчку ванни, відчуваючи до себе гостру гидливу й безнадійну жалість.

XI

… Степанов прокинувся рано, вийняв з чемодана спортивний костюм, кеди, почистив зуби й спустився в хол.

— Де тут можна побігати? — спитав він швейцара в синьому циліндрі, синьому фраку і в сліпучо білій сорочці з синім метеликом.

— О, це зовсім недалеко, — відповів той. — Вам треба пройти по Сеймур стріт, або краще по Орчард ролд на Оксфорд, а там рукою подати до Хайд-парку, чудове місце для пробіжок. Але бігайте по рингу; в «кутку розмов»[17] навіть о сьомій ранку можуть стояти психи, які базікають про майбутню загибель цивілізації, а таке відвертає увагу, — я сам бігаю, сер, це спорт, який дає змогу усамітнитись, у цьому його смисл, хіба не правда?

— Правда, — погодився Степанов. — Суща правда.

І — подався безлюдними вулицями центру до Хайд-парку.

«Як дивно, — подумав Степанов, — люди звикають до вічного; цей веселий, дружелюбний швейцар сказав про Хайд-парк, як про щось зовсім природне й звичне, для мене ж за цим словом постає історія, а історія лише тоді захоплююча, — як найталановитіший детектив Жапрюзо чи Грехема Гріна, — коли вона проходить крізь твою долю, коли ти порівнюєш своє становище із знанням, яке вторгається в тебе, піднімаючи ще на одну щаблину; а втім, математики зробили так, що слово «знання» чомусь відійшло на другий план; «інформація» — сухіше й точніше; хай живе об’єктивність; навіть про касети з музикою моя Лис каже: «Тату, в мене є нова інформація, хочеш послухати?» Ще в середині минулого століття, коли в Штатах продавали негрів, а в нас пани шмагали селян, тут, у Хайд-парку, говорили все, що душі заманеться; говорили тому, що людей об’єднувала індустрія, а не проповідь, так і склалася нація, так і створилися традиції.

Степанов різко повернув і зразу ж побачив, як чоловік, що швидко йшов за ним безлюдною стежкою, здригнувся; Степанов розгубився, але на одну мить, і згадав учорашню машину, яка їхала слідом за їхнім таксі, потім розповідь Грешева про американця, котрий цікавився Врубелем, знизав плечима; грошей людям дівати нікуди; побіг назустріч типу; той одвів очі, милуючись порожнім Хайд-парком; тільки біля озера бігли підтюпцем дві дівчини у смугастих джемперах: бідолашні, думають, що з потом спаде жир; не спаде, на жаль, це від бога, точніше від тата й мами. Якщо люди навчаться регулювати обмін речовин, середня тривалість життя підвищиться до ста років; спробуй настачити хліба з маслом на мільярди столітніх, коли вже тепер діти вмирають кожні п’ять хвилин у Африці та Азії від голоду. Світ намагається розфасувати проблеми по крихітних сотах; навіть на станції техобслуговування машин майстер по ремонту карбюратора нічого не тямить в електриці, спеціаліст по замках тікає як чорт від ладану од мастильних робіт, а бляхар нічого не розуміє у двигуні; відсутність колективної відповідальності за справу; ще п’ятдесят років тому кожен водій (а їх було мало) міг розібрати машину по гвинтику, а тепер, комусь щось не так, жене до слюсарів; відчужилися від техніки, моє діло крутити баранку. Те саме і в політиці: питаннями голоду займається одна комісія, загрозою біологічної війни — Друга, ядерними випробуваннями в повітрі — третя; як би звести їх воєдино? Чи можливо це? Особливо беручи до уваги той величезний рівень інформації, закладеної щоденністю науково-технічної революції в голови людей. Нарікання на те, що раніше, до супутників, життя було краще, наївні; справжня інтелігентність прагматична і повинна йти в світ з позитивними пропозиціями: як створити національні парки, я к зберегти порожні села, щоб людина не на. словах, а на ділі була зв’язана із землею-прародителькою, як перебороти страх у тих, хто боїться високого заробітку людини, котра так важко працює на землі; знову ж таки, російський куркуль — категорія національна, але ж куркуль одне, а справжній хазяїн — зовсім інше; страх перед глитаєм традиційний, історичний, пояснимий; як довести, що потяг городянина до землі — запорука державної могутності, так би мовити дріжджі патріотизму; я к сприяти цій тенденції, а не чинити їй опір?! Але ще й який чинять опір — «збагачення». Яке збагачення?! Якщо кожен матиме свою зелень, свої огірки та помідори, свої фрукти — це ж така підмога державі! Та де там, знову притискують «власника-садівника», відучують людей від копання в землі, від щастя спілкуватися з нею; зростає утриманство, — «нехай директор думає, як нас забезпечити усім на осінь, йому за це гроші платять і на машині возять»; а директор цей трохи більше за робітника одержує і до пенсії далеко не завжди доживає — часто розривається серце від перевантажень, від стресів, хай їм грець!

(Фол важко затягувався; хрускотів пальцями; його апарат прослухування — чорненький присосок на стіні, — фіксував шум води у ванній Ростопчина, передачу про тварин у Африці, будь вони неладні, ці слони, — і жодного слова.)

Ростопчин, не кладучи трубки, підставив голову під душ; стерво все зрозуміє, якщо я вийду з ванної з сухим волоссям; закусила вудила; не хоче лишати мене одного; стежить; треба було сказати, щоб ішла геть, що не хочу бачити її, зовсім чужу мені жінку, з іншим прізвищем, але я не вмію так, я ганчірка! Ні, ти не ганчірка, «Ейнштейн», ти не сидів у кущах, коли йшла боротьба, ти знав, що таке смерть, і не боявся її, а в молоді роки її бояться гостріше, ніж на старості, яка ж ти ганчірка, самоприниження; не треба, це від психічного нездоров’я, а ти ніколи не страждав істерією; виразка була, інфаркт був, печінка нікудишня, але голова працює; просто ти боїшся завдати будь-кому болю, і це обертається проти тебе; справді, доброта гірша за крадіжку; де ж Степанов; він не міг уже піти, мабуть, у кафе, снідає; він завжди викурює дві сигарети після кави, збирається перед днем; він зараз повернеться в номер, треба ждати; я вчора неправильно поводився із Золле, я повинен був відкрито підтримати Митю; ой, як це важливо — відкрито визначити позицію, не можна примирювати, арбітр — це одне, а примирник — зовсім інше; коли б я сказав Золле: «не будьте бабою, хіба можна не довіряти друзям, краще давайте подзвонимо вашим німцям», — усе склалося б інакше; Степанов правильно робив, коли пропонував йому це, а я метався між ними, дід-миротворець, і це обернулося істерикою «німця, розривом; ніяких документів Золле не прислав, а я чомусь був певен, що, повернувшись, матиму їх у номері, тому й пив, зволікаючи з поверненням у «Кларідж», мучився з цією німкою в її поганому готелі, куди доводиться проходити під наглядом двох здоровил; звичайно, у тебе з нею нічого не могло вийти, любов під пістолетом не для мого віку, потрібне розслаблення, ніжність, довіра; а що коли Степанов пішки подався на Нью-Бонд стріт? Цілком логічно, нове місто, дуже цікаво подивитися, ходить собі по вулицях, розглядає перехожих; він у Цюріху годинами просиджував за столиком кафе на вулиці, пив воду, курив, а потім повертався до мене й години дві бурмотів на свій маленький диктофон, але зовсім не про те, що бачив, а про чоловіків і жінок, про те, що любов і справедливість — різні речі; якщо хлопчик захищає батька, коли на того нападає мама, то це ще не любов, це обов’язкове право людини на чесність, не можна біле називати чорним; про те, що Достоєвський творив характер, який світ визнав російським, а Толстой і Лєсков із Салтиковим-Щедріним ішли за цим характером, були його рупором, крізь них лилося, дзвеніло, затоплювало; та якщо Толстого все-таки прийняв Захід, то дехто з Лондона, Парижа і Берліна не вважали за можливе побачити прозорливий геній Щедріна, і непередбачене розуміння проблем Росії, приховане в прозі Лєскова; Степанов наговорював на свій диктофончик про те, як чудово напрацьовує західнонімецьке телебачення вдячну пам’ять покоління: в день, коли помер композитор Кентнер, — автор «Паломників у ночі», «Овер енд овер», «Іспанських очей», чудовий музикант, — заплановану програму поламали, аби показати двогодинну передачу, присвячену улюбленцю молоді; страшно, звичайно, дивитися на веселого стриманого чоловіка, який диригує оркестром, його немає більше, помер п’ятдесятишестирічним у зеніті слави, емігрував з Німеччини, там його не визнавали, знайшов себе в Штатах; підспівує співакам, підморгує телекамері… Підморгував телекамері, більше не буде, але пам’ять про нього, після такої передачі, залишиться надовго; про те, що наші — я думаю, про росіян «наші», як і Степанов, — не вміють робити зірок, прогавили Висоцького, Алейникова, Бориса Андрєєва, Бернеса; французи зробили стереотип національного героя, знімаючи Габена з картини в картину, те саме з Бельмондо й Делоном, а наші все нових відкривають, російська пристрасть до винахідництва велосипедів, не вміють канонізувати героя, глупство яке, га?!

Так, подумав Ростопчин, він пішов, і я не зможу йому сказати про те, що мусив сказати, а коли розмовлятиму з ним по-російськи при стерві, вона все зрозуміє, вони все відчувають, ці кляті старі жінки, Клаузевіци якісь, а не люди, хай живе весела довірливість молодості, різниця у віці — гарантія добрих стосунків, їхньої стабільності, саме так, одруження одноліток — замок на піску, союз плюса з плюсом, з кожним роком дедалі більше відштовхуються…

Звичайно, вона влаштує в «Сотбі» скандал; у неї все підготовлено, і цей Едуард, чи Едмонд, якого я ніколи в житті не бачив і не знав, напевне, вже там; зачаївся, мов яструб, крильця склав, налетить каменем; ой, який це буде подарунок пресі, коли я почну торгуватися, а він зробить заяву, що будь-яку покупку не видадуть мені, поки суд не прийме рішення про розділ майна, невже це робота тих, кого я не знаю, але хто стежив за нами втора, влаштував скандал із Золле, не дозволив прийти до мене Розену? Ти повинен стати змієм, сказав він собі. Якщо Степанов не зніме трубки, ти мусиш перетворитися в вужа, брехати Софі, стелитися перед нею, пообіцяти їй усе, чого вона забажає, і прийти до компромісу зараз же, перед торгами. Авжеж, я зроблю саме так, але виконаю те, що обіцяв, а там видно буде, бог дасть день, бог дасть і їжу…

2

… Степанов відчинив двері, почув телефонний гудок, подумав, хто б це міг дзвонити так рано, зняв трубку, сказав своє звичне «Степанов», він завжди так відповідав на дзвінки, ке «алло», «так», «слухаю», а саме «Степанов», до тебе ж дзвонять; телефон конкретний, бо несе інформацію, підданий слова, ти повинен відповідати йому, таїнству цієї чорної трубки, що з’єднує тебе із світом; чорт, як же люди стільки років жили без цього дивовижного чуда; хоча тоді, раніше, була прекрасна література — листи; а хто зараз пише листи? Дзвонять, у кращому разі, листівку надішлють, — на день народження чи на Перше травня.

— Слава богу, — почув Степанов шепіт Ростопчина. — Я був у відчаї, як це добре, що ти повернувся… Слухай, перед тим як прийдеш у «Сотбі»…

— Чому ти шепчеш? — здивувався Степанов.

— Тут стерво. Може бути страшенний скандал. Не питай ні про що, роби, як скажу. Перед тим, як ти прийдеш у «Сотбі», можеш навіть спізнитися, чорт з ним, — але неодмінно, чуєш, неодмінно, зайди у будь-який банк і відкрий рахунок… Почекай, а в тебе немає російського банківського рахунку?

— Є, але він дома, — посміхнувся Степанов, — та й карбованці тут не йдуть…

— Я так і думав. Отже, ти зайдеш у банк, відкриєш рахунок, поклади хоч десять фунтів, це не так важливо скільки, головне, щоб у тебе була чекова книжка, вони її видадуть тобі, — сядеш біля мене, я представлю тебе стерву, ти виймеш з кишені банківську книжку й випишеш, але так, щоб вона це бачила, чек на п’ятнадцять тисяч фунтів… Ні, про всяк випадок на сімнадцять тисяч… Передай мені цей чек, подякуй за те, що я згодився бути твоїм представником, скажи їй, що ти в захваті від її краси, будь світським, розумієш? Учора ти правильно поводився з Золле, а я був, як ганчірка, все, до скорої…

— Стривай… Це ж якийсь спектакль…

— Так, але я не бачу іншого виходу. Коли зможу щось зробити за цю годину, то скажу тобі в «Сотбі», скажу по-англійськи, при ній не можна розмовляти російською, вона вчинить скандал, вони тут усі такі підозріливі.

(Фол ударив кулаком по коліну, сказав Робертові: «Ніякого біса не чути, цей князь пустив воду, їдьмо!» Він швидко сховав апаратуру й кинувся до ліфтів; треба встигнути перехопити містера Грібла в кафе; він повинен купити Врубеля, повинен! У крайньому разі, якщо він скупердяй, запропоную йому свої гроші, шеф, думаю, виб’є компенсацію; в таксі посміхнувся: дзуськи, коли наш посол у Гані повернувся додому у відпустку, державний департамент відмовив йому в оплаті грошей за таксі — з аеропорту Кеннеді до Сентрал-парку; таксі оплачують тільки сімейним, у кого є діти й дружина, а взагалі, найбільш надійний той посол, у якого є онуки; в ганського діяча була тільки мати; бухгалтерія державного департаменту зажадала від посла докладного пояснення, що мати була разом з ним; він написав чудову відповідь: «Я їхав у таксі, а моя мама бігла слідом з чемоданами в руках». Насміялися досхочу, але п’ятнадцять доларів так і не віддали. Чорт з ними, хай не оплатять, зрештою шкурка варта вичинки; успіх цього діла відгукнеться в майбутньому, гроші рано чи пізно повернуться сторицею, треба вміти втрачати, лише тоді можна одержати у сто разів більше.)

В банку було ще порожньо, тихо й урочисто, як у крамі.

Степанов згадав, як вони з Бембі приїхали в Гренаду і рано-вранці зайшли в старовинний, чудовий храм; зимове сонце пробивалося крізь вітражі, підлога здавалася кольоровою, жовто-синьо-червоною; ходити по такій підлозі — кощунство, але молоденькі дівчата із засмоктаними губами, з синіми тінями під очима від безсонної ночі швидко, з серйозним виглядом, прочовгали своїми «коледжами» — гостроносенькими туфельками з мідною пряжкою, без каблука, вищий шик, підкреслює форму ноги, — квапливо й діловито стали на коліна перед іконою, благаючи простити їм гріхи, завчено перехрестилися і знову заспішили по казкових тінях вітражів, кинутих на підлогу, до виходу. Бембі тоді сказала: «Нагрішили, помолилися та й знову за роботу».

Степанов подивився на клерків, які сиділи за овальними, красивої форми столами; порядок абсолютний; на висувній дощечці друкарська машинка, це тільки ми багаті, тримаємо секретарок, тут усі службовці знають машинопис і стенографію, час — гроші, молодці, дияволи; «вчіться у капіталістів хазяйнувати, за ними двісті років досвіду»; господи, яка ж була правда у всьому, в кожному його рядку, в кожній замітці на полях книжок; Ленін і Петро, два піки російської історії. А втім, Ленін — пік світової історії; до речі, і тим, що жінки дістали тут право не тільки голосувати, а й бути прем’єрами, вони йому зобов’язані, Леніну; тутешні власті предержащі були змушені відступити після нашої революції, інакше їх змели б, якби вони не здали своїх залізобетонних старорежимних позицій.

Степанов пішов не до клерка, а до дівчини; дуже красива, одягнена надзвичайно старанно, але водночас вільно, з паризьким шиком; на обличчі усмішка: «Доброго ранку, будь ласка, сідайте, чим можу вам допомогти?»

— Я хочу відкрити рахунок.

— Особистий?

— Так.

— Тоді, будь ласка, зверніться до містера Джонса. — Вона обернулася до цибатого хлопця з типово англійською зачіскою — волосся закриває половину лоба; комірець високий, із шпилькою; галстук тоненький; сіро-чорний картатий піджак. — Боб, це до тебе.

Той підвівся, привітно помахав Степанову рукою.

— Прошу вас, сер…

— Доброго ранку, мені потрібно відкрити рахунок…

— О, ми це зробимо дуже швидко. Будь ласка, заповніть бланк. Не сердьтеся, що такий довгий. Бюрократія наш бич, — він посміхнувся. — Хочете вкласти гроші в діло, на терміновий вклад чи відкрити поточний рахунок?

— Поточний рахунок.

— Я рекомендував би вам подумати над вкладом грошей у акції «Нестле», вони різко пішли вгору… Хороша тенденція у аграріїв Айови…

— Ні, дякую, я хочу мати чеки, щоб не носити з собою грошей…

Клерк перебіг бланк-анкету, підвів на Степанова очі, в яких було доброзичливе здивування.

— Ви — росіянин?

— Так.

— Як цікаво… Яку суму ви хочете покласти на рахунок?

— Чотириста фунтів…

— Ви не написали вашої адреси в Англії, сер.

«Зараз він неодмінно зажадає якусь довідку, — з тугою подумав Степанов. — І все полетить шкереберть».

— Я живу в готелі…

— Але ви маєте намір найняти квартиру, чи не так?

— Ні. Я приїхав сюди ненадовго, не хочу носити з собою грошей.

— Взагалі ми, як правило, відкриваємо рахунок лише тим, хто має тут квартиру…

«Якщо я скажу «радянське посольство», він попросить письмове підтвердження, — подумав Степанов. — Час буде втрачено; вже пів на десяту».

— Знаєте, — сказав Степанов, — у мене є тут два видавці…

— О, ви письменник?! Уперше бачу живого письменника… Ви емігрували?

— Ні. Я — червоний.

— Як цікаво, — повторив клерк. — А ви не могли б назвати ваші видавництва?

— Так, звичайно.

Клерк вийняв з шухляди стола телефонні довідники, швидко погортав їх і похитав головою.

— Але «Макгірі енд Лі» у списках немає. Мабуть, збанкрутували, книговидавнича справа ненадійний бізнес, усі дивляться телевізор. Як прізвище вашого другого видавця? Ага, дякую. Будь ласка, дайте мені ваш паспорт, велике спасибі, о, який червоний, на фото ви значно старші за свої роки, я не дав би вам і сорока семи…

Він розмовляв, виписував дані з паспорта, набирав номер телефону, щось рахував на маленькому кишеньковому комп’ютері, приязно посміхався і навіть устигав курити нікарагуанські безфільтрові «Ройал».

— Добрий день, — набравши номер, клерк посміхнувся невидимому співрозмовникові, — це з «Бенк інтернешнл», Роберт Джонс, я хотів би з’єднатися з комерційним департаментом; ні, група розрахунку з авторами; спасибі. Добрий день, це «Бенк інтернешнл», Роберт Джонс, група особистих розрахунків. Будьте ласкаві, допоможіть мені одержати довідку: ви видавали книжку містера Дмитра Степанова, Росія, ні, пробачте, Радянський Союз… Який рік? — він запитливо подивився на Степанова, але з тією ж доброзичливою, якоюсь підбадьорюючою усмішкою, — банк, святая святих, початок усіх початків, сховище бабок, хай їм грець, — має стати улюбленим місцем вкладника.

Степанов назвав рік, титул, прізвище перекладача.

Клерк передав усе так, немов він знав це давним-давно, просто забув, ради бога, пробачте, буває…

— Ага, чудово. Все розпродано? Чудово! Пейпербук[18]? А коли ви збираєтесь випустити друге масове видання? Чудово. Ми будемо дуже вдячні, якщо ви надішлете нам коротеньку довідку про гонорари містера Степанова. Можливо, він захоче взяти гроші в кредит, ми з радістю підемо. Йому назустріч після того як одержимо ваше підтвердження. Пробачте, з ким я говорив? Ах, міс Тейсі, дуже приємно, всього вам найкращого…

Він поклав трубку, всміхнувся до Степанова ще приязніше й сказав:

— Усе гаразд, я оформлю документи, ви познайомитеся з директором нашого філіалу, містер Томпсон буде радий потиснути руку радянському літераторові, ваші книжки швидко розкуповують, вітаю, по-моєму, тільки містер Солженіцин так само добре продається, ви, звичайно, схиляєтесь перед його талантом, чи не так?

— Та не дуже, — хмикнув Степанов, — у нас досить складні стосунки з ним…

— Я бачив його по телевізору, в нього така гарна борода, він схожий на апостола Павла…

Степанов подивився на годинник; дев’ять сорок.

— Скажіть, — запитав він, — через скільки ми закінчимо процедуру?

— О, на це потрібно не більше п’ятнадцяти хвилин…

— А до Нью-Бонд стріт далеко?

— Рукою подати. Який номер будинку вам потрібний?

— Тридцять чотири.

— Ах, це «Сотбі»? П’ять хвилин ходу, я намалюю вам, у чужому місті завжди краще йти за намальованим планом…

Степанов побачив, як у банк зайшов чоловік; роздивлявся всіх, — крім Степанова; ах ти, Васильок, подумав Степанов, виходить, це ти мене пасеш? Що я тобі зробив, любий, що?

— Містер Степанов, вам треба розписатися в п’яти пунктах, ради бога, пробачте, але такий порядок, будь ласка, тут, тут, тут, тут і тут…

Чоловік сів за сусідній столик і спитав:

— Де я можу поміняти швейцарські франки на австрійські шилінги?

Степанов посміхнувся:

— В касі. Тут відкривають рахунки.

— Спасибі, — відповів чоловік, кинувши погляд на Степанова; встав, підійшов до каси, закрив віконце спиною, витяг з кишені портмоне й подав купюри в маленьке віконечко.

(Степанов даремно його підозрював, це був Генріх Брюкнер, турист із Відня; випадкова людина, а за Степановим давно стежила підстаркувата жінка, на яку він не звернув уваги, сіра, сивоволоса, худорлява дама, хіба така може бути із служби?)

Клерк зняв трубку, спитав боса, чи можна зайти до нього з російським письменником; автор бестселерів; «Тираж його книжки величезний, двадцять тисяч примірників, зараз готується «пейпербук»; добре, ми йдемо, сер».

Кабінет директора філіалу банку (в таких у нас платять за квартиру й телефон) був оздоблений мореним дубом; меблі старовинної роботи, різьблені; високий сивий чоловік підвівся назустріч Степанову, рвучко тряснув його руку вниз, наче чемпіон з боксу, мовчки показав на крісло, потім зауважив:

— Взагалі ми не любимо відкривати рахунки на таку суму, як ваша, містер Степанов, чотириста фунтів — не гроші, самі розумієте, але мені вже подзвонили з вашого видавництва, цілком серйозні гаранти; ми не відкриваємо рахунку такого, як ваш, людям, які не мають постійної квартири, та я думаю, якщо ви назвете свою тутешню адресу — посольство Радянського Союзу, це буде для нас ще більшою гарантією…

— Я не збираюся купувати «роллс-ройс», — спробував пожартувати Степанов.

— А чому?! Ми дамо вам позику на купівлю лінкора, якщо посольство підтвердить вашу кредитоспроможність. Ваш гонорар за пейпербук приблизно двадцять тисяч фунтів, це все-таки гроші. Перш ніж випишуть вам чекову книжку, я попросив би вас написати заяву у ваше видавництво, текст я продиктую: «Прошу перерахувати гонорар за друге видання моєї книжки масовим тиражем на мій рахунок у «Бенк інтернешнл…» Який номер рахунку у містера Степанова? — запитав бос у клерка.

— Тринадцять тисяч чотириста вісімдесят три.

— «На рахунок тринадцять тисяч чотириста вісімдесят три…» Ви згодні написати такого листа на моє ім’я?

— Звичайно.

Бос простяг Степанову важку срібну ручку «паркер», підсунув стосик паперу (жовтий, дуже важкий, обрізаний узорчасто); Степанов швидко написав заяву з помилками, підсунув директорові, той швидко перебіг текст очима й кивнув:

— Чудово, містер Степанов. Я радий, що ви вирішили стати вкладником нашого банку. Ми інформуватимемо вас про найцікавіші можливості вкладу грошей, Розумний вклад навіть невеликого капіталу може дати прибуток не менше як десять процентів, активність ряду фірм викликає захоплення, ми даємо цілком гарантовані рекомендації, на кого слід ставити, всього вам найкращого…

XII

3

У залі було повно народу; стрекотали камери телевізійних компаній; на трибуні, схожій на наші в сільських клубах (тільки з великими позолоченими буквами «Сотбі»), стояв високий чоловік у строгому чорному костюмі й, дивно округлюючи кожну фразу, немов любуючись нею, співуче говорив:

— Картина пензля Бенуа, розмір шістдесят два сантиметри на сорок чотири. Олія. Називається «Танок». Приблизна дата створення картини — десятий, дванадцятий рік цього століття. Ми пропонуємо початкову ціну тисячу фунтів…

Степанов побачив князя; той сидів у другому ряду, третім скраю; біля нього сиділа жінка; крайнє місце було порожнє, єдине в усьому залі; це для мене, зрозумів Степанов; він готує комбінацію, — мадам з її місця легше побачити, коли я виписуватиму чек; він пройшов крізь напружену тишу залу, сів, уклонився Софі, потиснув руку Ростопчину; той шепнув:

— Познайомся, будь ласка, рідна моя, це містер Степанов.

— О, як приємно, містер Степанов, — посміхнулася жінка мертвою усмішкою, — ми хвилювалися, де ж ви, ледве зберегли для вас місце.

— Я заблудився, — самими губами, майже беззвучно, відповів Степанов.

Ведучий тим часом оглядав зал; він помітив чийсь легкий кивок; спокійно, але із стриманим азартом, який одразу передався присутнім, холодно прокоментував:

— Одинадцять сотень фунтів… Тисяча сто фунтів, тисяча… сто… фунтів…

Його чіпкий погляд зафіксував ледь піднятий вказівний палець в іншому кутку.

— Дванадцять сотень фунтів, тисяча двісті… фунтів… тисяча…

Поряд з трибуною стояли шість брокерів, чоловіків і жінок, які купували картини, листи, фотографії за завданням своїх клієнтів; вони так само уважно стежили за залом, але Степанову здалося, що бійка йде між двома чи трьома людьми з п’ятисот тих, що тут зібралися; він не міг зрозуміти, хто бився; а брокери й ведучий бачили їх добре; їхні погляди прудко ковзали по обличчях, затримуючись лише в середині залу і в лівому кутку, там, мабуть, і сиділи ті, хто воював за Бенуа.

— Тринадцять сотень фунтів… тисяча… триста… фунтів, тисяча… трист…

Один з брокерів, що стояв за спиною ведучого, шепнув:

— Чотирнадцять сотень…

Не оглядаючись, ведучий спокійно, але все ще з прихованим азартом, атакуючи, розпалював пристрасті:

— Чотирнадцять сотень фунтів, тисяча… чотириста… фунтів… чотирнадцять сотень фу…

Ледь затремтів вказівний палець у правому кутку, ведучий вловив:

— П’ятнадцять сотень фунтів, тисяча… п’ятсот… фунтів, тисяча п’ятсот фунтів, тисяча… п’ятсот… фунтів…

На великий палець ведучого надіто товстий дерев’яний наперсток; удар його по трибуні прозвучав неприродно голосно, зловісно.

— Продано! Тисяча п’ятсот фунтів, леді і джентльмени… Друга картина, — він обернувся до служителів, які винесли полотно, — належить пензлю Брюллова, вісімдесят на шістдесят сантиметрів. Олія. Нашим експертам важко визначити навіть приблизну дату… Художник цей маловідомий, хоч багато років прожив на Заході, в Римі, в середині минулого століття… Ціна для початку торгів — півтори тисячі фунтів стерлінгів… Півтори тисячі фунтів стерлінгів, — ведучий понизив голос; перехід був, як в органі, запрограмованому режисером у драматичному спектаклі, — півтори… тисячі… фун-н-тів, п’ятнадцять сотень фунтів… Тисяча шістсот фунтів, — очі його металися з лівого кутка в центр залу, — сімнадцять сотень фунтів, вісімнадцять сотень фунтів, тисяча дев’ятсот фунтів… тисяча дев’ятсот фунтів… тисяча дев’ятсот фунтів, — він не дивився на того, хто назвав цю суму, він піддрочував інших; суть аукціонів «Сотбі» в тому й полягає, щоб підвищити початкову ставку якнайбільше; розіграти спектакль, цей ведучий не торговець, він лицедій, він відвідував режисерські курси, випитував у дипломатів, котрі пішли на пенсію, як ввести в раж противника; в цьому залі зібралися його друзі — вороги; чим вищу наб’є він ціну, тим більший процент одержить від тих, хто дав «Сотбі» свої картини на продаж; може бути справжня мазанина, але і її можна подати так — коли, звісно, маєш хист, — що гроші потечуть рікою; звичайно, потрібні затрати на рекламу в пресі, на телебаченні; що ж, вкладені гроші, та ще коли їх укладено кваліфіковано, не пропадають, а навпаки, приносять дивіденди, важливо тільки все скалькувати, воістину політики багато чого беруть з торгівлі, термін «скалькульований риск» запозичено у біржових маклерів.

Степанов витяг чекову книжку; вона була новенька, в чудовому портмоне з емблемою банку, написав суму: «сімнадцять тисяч фунтів стерлінгів»; писав повільно, весь час відчуваючи на собі погляд Софі; спритна жінка, подумав він, усе тямить; він умів відчувати погляд, навіть не обертаючись; відчував шкірою, коли на нього дивилися зі спини; якось він записав у блокнотику фразу «міра обезшкірення художника визначає рівень його таланту»; потім подумав, що це він про себе жахнув так; стало соромно; старанно закреслив написане і навіть замазав білим німецьким «тип-ексом», щоб і сліду не лишилось, а раптом комусь упаде в око, ославишся.

— Тут сімнадцять тисяч, — прошепотів він Ростопчину ледь чутно; говорити під час торгів заборонено; це — спектакль; навіть кашляють тільки в паузах, коли виносять нову картину, наче на фортепіанному концерті, тут стоїть така тиша, що чути, як працюють телекамери, а працюють вони («ролефлекси», звичайно) майже так, як осіння муха літає, беззвучно.

— Дев’ятнадцять сотень фунтів! — ведучий стукнув дерев’яним наперстком. — Продано!

— Більше в тебе немає нічого? — так само пошепки спитав Ростопчин.

— Триста фунтів, щоб розплатитися за готель, — Степанов посміхнувся Софі-Клер.

— Готелі страшенно дорогі, — прошепотіла вона. — Краще зупинятися в сімейному пансіоні, набагато економніше.

— Спасибі, наступного разу я неодмінно так і зроблю.

Ведучий обернувся до картини, яку винесли на просценіум.

— Ескіз російського художника Верещагіна. Розмір шістдесят два на сорок один сантиметр. Роботи цього майстра також мало відомі на Заході; його вважають співцем воєнної тематики. Ми називаємо ціну на торг: вісімсот фунтів стерлінгів… Вісімсот фунтів стерлінгів, вісімсо-о-от фунтів… Дев’ятсот фунтів, дев’ятсо-о-о-от фун… Тисяча фунтів, одинадцять сотень фунтів, — голова ведучого нерухома, очі бистрі, — дванадцять сотень, тринадцять сотень фунтів, чотирнадцять сотень, п’ятнадцять сотень; в торг включився хтось третій; Степанов зрозумів це, помітивши, як швидко переміщувались очі, ні, не очі навіть, а зіниці ведучого; обернувся, вичислив новенького; судячи з картатого піджака й метелика — американець; ці або в чорному, підкреслено скромні, або такі яскраво-картаті, що хоч зажмурюйся.

«Коли ж це було?» — подумав Степанов. Давно, дуже давно, восени шістдесят восьмого, коли Мері Хемінгуей прилетіла до Москви, і він пішов з нею в Третьяковку, найдужче її вразив саме Верещагін; «як багато роботи», захоплювалась вона тоді, «як страшно! Як він відчував горе, цей Верещагін! Тато був би у захваті, але чому ж у нас його не знають?!» А потім вони поїхали в Ясну Поляну, і добрий внук Фета, який працював у музеї, показав їм зимові речі Толстого, вивішені на балконі будинку. «Сушимо, боронь боже, міль»; того дня музей був зачинений, їх пустили тільки з поваги до вдови Хемінгуея; дивне й особливе відчуття охопило тоді Степанова в порожньому, тихому домі Толстого; Мері жартома запропонували приміряти зимову шубу Толстого, вона сказала, що це недостойно її, але все-таки поміряла і втонула в ній, а Степанов здивувався, який, виявляється, великий на зріст був граф; Віктор Конецький розповідав, що й Антон Павлович Чехов був дуже високий і говорив густим басом, і бенкетував у молодості так, що аж гуло, а коли плив із Сахаліну на пароплаві навколо Азії, стрибав з носа, і матроси кидали йому кінець, він за нього чіплявся, і його піднімали на корму, причому не «солдатиком» стрибав, а по-справжньому, «рибкою», ризикована забава, та він і в творчості був ризикований, тільки наші літературні дурні вважають його співцем «маленької людини». Коли ввечері вже поверталися до Москви, Мері тихо, з жіночим болем розповідала, як вони з Хемінгуеєм прилетіли в Париж, — вони завжди літали на фієсту в Памплону через Париж, місто молодості Тата — і до них подзвонила журналістка й попросила інтерв’ю; «А я прала собі комірець, мереживний, бельгійський, такий гарний, ми ввечері збиралися до театру; Тато сказав: «Мері, до нас прийде журналістка, у неї дуже славний голос»; і вона прийшла. Тато запросив нас у кафе, на вулицю, замовив каву з молоком, а вона просто не зводила з нього очей — висока, вродлива, молода — і ставила вимогливі запитання, мене це образило, а він слухняно відповідав їй, і очі в нього пожвавішали; у нього часом, в останні роки, був важкий погляд, неначе в себе дивився, немов нікого навколо не було. — Мері закурила; глибоко затяглась; розповідала далі якось інакше, ніби наперекір самій собі. — А потім я впустила сірники, різко нагнулась, щоб підняти їх і побачила, як вона, ота корова, обхопила ногу Тата своїми ногами. Я допила каву, вибачилась, — треба допрати комірець і як слід його випрасувати, бельгійське мереживо нелегко прасувати, ручна робота, як-не-як. Тато посміхнувся і сказав, що скоро повернеться, а журналістка все ще не зводила з нього очей, до кави своєї не доторкнулася, тільки без упину крутила в довгих пальцях маленьку вазочку з синіми квітами… Коли я приїхала в Лондон, перед нашою висадкою в Нормандії — адже я там познайомилася з Татом, — Вільям Сароян приніс мені в такій самій вазочці пучок зелені, там навіть цибуля була, і сказав: «Замість квітів, не осуди…» Я прасувала цей клятий комірець в нашому номері й плакала… Тато повернувся не скоро, був якийсь стомлений, порожній, хворий… Він сів на ліжко покликав мене, погладив по щоці й сказав: «та перестань думати про цю товсту дівку… Вона важка, як рояль… Погано настроєний рояль, на якому ніколи не зіграєш нашої з тобою памплонської пісеньки…» Та й з життя він пішов з цією пісенькою… В ту останню ніч він дуже довго мився, чистив зуби; зайшов до мене з ванної і запитав: «Мері, ти не забула нашої памплонської пісеньки? Я ніяк не можу згадати її». Взагалі він пам’ятав багато пісень, іспанських і наших, навіть французькі пам’ятав, особливо двадцятих років… Та коли тебе питають несподівано, ти не зразу пригадуєш те, що знаєш, а він спитав мене зненацька й знову пішов у ванну, і раптом там, коли підправляв бороду, — він підправляв бороду того вечора, — заспівав… «Чуєш, Мері» я згадав, сказав він мені' повернувшись до кімнати, я згадав…» І знову, — як тоді в Парижі, погладив мене по щоці, в нього ж були такі ру…» — Вона знову закурила, довго мовчала, а потім тоненьким голоском заспівала памплонську пісеньку, і Степанов відчув, як у нього перехопило подих, і він теж вийняв сигарети, хай живуть рятівні сигарети, такі шкідливі для здоров’я, що б ми без них робили, особливо, коли серце стискається і дихати важко…

— П’ятнадцять сотень фунтів… — тим часом продовжував ведучий, — шістнадцять сотень фунтів, сімнадцять сотень фунтів, вісімнадцять сотень фунтів…

Ростопчин подивився на Степанова; в очах у нього був переляк:

— Жах, — прошепотів він, — це жах…

Софі-Клер зразу ж закам’яніла.

— Я не зрозуміла, любий, що ти сказав?

— Пробач, рідна, я сказав по-російськи… Жах, просто жах, які ціни, я боюсь, що містер Степанов не зможе нічого купити на свої гроші…

— Вісімнадцять сотень фунтів… Вісімнадцять… сотень фунтів… ві-сім-над-цять со-отень фунтів… Продано!

Верещагіна купив «картатий» американець, містер Грібл; наводку мав від Фола.

Потім винесли Врубеля.

— Полотно російського художника Врубеля, — оголосив ведучий. — Олія. Сто на сімдесят три. Живописець мало відомий на Заході, доля його чимось схожа з трагічною долею великого Ван Гога. Ціну для торгу ми визначили дві тисячі фунтів… Дві тисячі…

Степанов подивився на князя; той сидів нерухомо.

— Дві тисячі фунтів… Дві тисячі фун… — погляд метнувся в куток залу, — двадцять одна сотня, двадцять дві сотні, двадцять три сотні, двадцять чотири сотні, — Степанов знову подивився на князя, обернувся; в торгівлю включився хтось іще, але хто саме, зрозуміти не міг, людину було видно тільки ведучому, — двадцять п’ять сотень… двадцять вісім сотень… — палець з дерев’яним наперстком піднятий; зараз усе буде закінчено, чого він зволікає?!

Степанов різко обернувся до Ростопчина, той поворухнув вказівним пальцем, ведучий, хоч і дивився, здавалося, в інший бік, одразу ж помітив його жест, зиркнув оком на князя, до нього тут же підійшов один із службовців «Сотбі», подав картку; потрібно заповнити: ім’я, прізвище, адреса; Ростопчин сидів так само спокійно, жоден м’яз на обличчі не здригнувся, маска, як у Софі-Клер, тільки ледь смикалася верхня губа.

— Двадцять дев’ять сотень, три тисячі, тридцять одна сотня, тридцять дві сотні, тридцять чотири сотні, тридцять п’ять сотень, тридцять шість сотень, тридцять вісім сотень, тридцять дев’ять сотень, чотири тисячі, — ведучий, вдавалося, сам включився в гру, очі його металися від одного учасника битви до іншого, — сорок одна сотня, сорок дві сотні, сорок три сотні, сорок п’ять сотень, сорок шість сотень… сорок шість сотень…

«Усе, — подумав Степанов, — дарма він панікував, ми виграли, господи, щастя яке, ми зможемо повернути ще й листи, і Білібіна, і Головіна…»

Брокер, який стояв за трибуною неголосно сказав:

— П’ять тисяч.

Ведучий, не обертаючись, вів далі гру, монотонно повторюючи, ніби завчено:

— П’ятдесят одна сотня, п’ятдесят дві сотні, п’ятдесят три сотні, п’ятдесят чотири сотні… п’ятдесят… чотири… сотні, п’ятдесят…

Брокер, той, що назвав суму п’ять тисяч фунтів, підійшов до міжнародного телефону; їх було кілька; прикріплені на стіні, кабінки зроблено так, що туди можна просунути голову, — гарантія того, що сусід, котрий зняв трубку поряд, нічого не почує; набрав номер; спина в нього була тоненька, як у молодого Миколи Черкасова, коли той танцював Пата наприкінці двадцятих років, поки не став депутатом Балтики.

— П’ятдесят… чотири… сот…

Мізинець Ростопчина здригнувся; торг продовжувався ще з більшою несамовитістю; Степанов знову обернувся, але, крім картатого американця і сухорлявого непоказного дідка, що сидів неподалік від них, — один кивав, другий піднімав ліву руку, — нікого не помітив.

Коли суму догнали до тринадцяти тисяч, ведучий знову почав тягти жили, повторюючи, як заклинання:

— Тринадцять тисяч фунтів, три-над-ця-ать тис-сяч фу…

Ростопчин показав губами, навіть шепоту його не було чути:

— Чотирнадцять…

Брокери облишили торгівлю, дивилися в зал, запала гнітюча тиша, навіть телекамери не було чути, а може, вона перестала працювати.

— Все, — прошепотів князь, полегшено зітхаючи, — ти повезеш Врубеля.

— Чотирнадцять тисяч фунтів, чотир-над-цять тися-а-ач фунтів… П’ятнадцять тисяч фунтів, п’ятнадцять тисяч фунтів.

— Шістнадцять, — князь підняв мізинець.

— Шістнадцять тисяч фунтів, — ведучий змусив себе бути байдужим; він досяг свого, здавалося йому, підняв ціну, не знаючи, що битва за Врубеля була розроблена задовго до того, як почався цей аукціон і сюди прийшли глядачі, яких бентежила не доля мистецтва, не історія шедеврів, що йшли з молотка (чи, — точніше, — дерев’яного наперстка), а лише торг, битва сильних світу цього чи їхніх довірених — Шістнадцять ти-и-и-исяч…

Ростопчин ледь обернувся до Степанова.

— Оскільки в мене виникли непередбачені фінансові труднощі, я можу допомогти тобі — дати в борг, звичайно, — не більше, як три тисячі. Ти не заперечуєш, рідна? — він перевів погляд на Софі.

— Я думаю, ти виграв для містера Степанова цю картину, — сказала вона. — Це безумство платити за нікому не відомого художника такі гроші…

— А якщо? — спитав Ростопчин. — Гадаю, ти не заперечуватимеш?

— Не більше як тисячу, — мертво всміхаючись, сказала Софі-Клер. — Я думаю, ти поясниш ситуацію містеру Степанову… Якщо ж підеш на більше, я запрошу Едмонда, він у сьомому ряду, на сьомому кріслі, невже ти його не помітив, любий?

— Шіст-над-цять тис-с-сяч, — палець з дерев’яним наперстком піднятий, зараз ударить, ну, удар же, чорт паршивий, удар швидше…

Той самий брокер, з вузенькою, дитячою спиною, котрий дзвонив по телефону, кашлянувши, сказав:

— Сімнадцять тисяч.

Князь підняв мізинець.

— Вісімнадцять тисяч фунтів, — почав дражнитися ведучий, — вісімнадцять тисяч фунтів, вісім-м-м-на— дцять тисяч…

— Двадцять, — сказав брокер.

Ростопчин обернувся до Софі; та зробила ледь помітний рух, подавшись уперед; Степанов зрозумів, що вона зараз встане.

— Двадцять тисяч, двадцять тисяч, два-д-д-дцять тисяч, двадцять тисяч… Продано! Перерва, леді, джентльмени!

В залі загомоніли, засовали стільцями, почали голосно розмовляти; Степанов почув сміх, і зіщулився, усе це було протиприродним, чужим тому, що в ньому відбувалося зараз; він подивився на Ростопчина; той усе ще сидів нерухомо. Софі-Клер поклала свою суху долоню на його руки — пальці зчеплені, нігті білі, аж сині.

— Який жаль, любий. Я так переживала за містера Степанова, — сказала вона. — Я зворушена твоєю мужністю, спасибі за те, що ти виконав обіцянку. Ми будемо обідати разом?

— Ні, — відповів князь, насилу розтуливши губи. — Нам доцільніше побачитися завтра в твого адвоката. В будь-який зручний для тебе час…

— Це можна зробити й післязавтра. Така гостра необхідність відпала, любий, я спокійна за долю нашого сина.

— Післязавтра я вилечу з острова, — він підвівся, повернув Степанову чек, сказав по-російськи: — Жди мого дзвінка у себе в номері… — І, кивнувши Софі, пішов із залу.

«Так, — сказав собі Ростопчин, — я вмів бути змієм, коли воював. Зараз теж почалася битва. Софі, звичайно, не наці, але вона мій противник, отже, я мушу стати перевертнем, і я перейду цю чортову Бонд стріт, зайду в крамницю і почекаю, поки підуть Софі і Едуард, чи Едмонд, яка різниця, вона права, я його пригадую, рудий, на лівій щоці велика родимка, розмовляє, трохи затинаючись, немов з розгону, навряд чи він змінився за тридцять років, добре грав у теніс, такі за собою стежать».

Він увійшов до крамниці і, відмовившись від послуг продавця, котрий зразу кинувся до нього, неквапливо роздивлявся товари, весь час поглядаючи на масивні чорні ворота «Сотбі».

Ну, швидше, благав він, швидше виходь, стерво! Ти зробила все, що хотіла, не заважай тепер мені зробити те, що я мріяв зробити! Він згадав, як сидів у кущах, за півкілометра від дороги, в сорок четвертому, чатуючи на німецькі штабні машини; боші тікали від союзників, вивозили архіви; надійшов наказ перехопити нацистів, а як перехопиш, коли всі макі повернули на Париж, з усього загону їх залишилося четверо, а німці напевне охороняють штабних, чоловік з двадцять есесівців, не менше… Він довго тоді обмірковував, як виконати наказ; «Ейнштейн», одним словом; запропонував уночі перекопати дорогу; на щастя, тут вона була грунтова, а зверху покласти фанеру і задекорувати камінням; перша машина провалиться, друга вдарить її ззаду; постріляємо з лісу; почнеться паніка; німці порозбігаються, знають, що війна кінчилась, вони тепер можуть битися, тільки коли їх багато, чи є наказ, а під час відступу накази не такі точні, як у дні наступів…

Він нарешті побачив, як Софі й рудий юрист вийшли із залу; ач, як ніжно він веде її під руку! Ось у чому справа! Голуб’ята в’ють гніздечко! Потрібні грошики! Будиночок на півдні Франції! Ай-яй-яй, старий дурню, коли ж ти навчишся не вірити людям?! Не треба, сказав він сам собі, завжди вір людям, від недовіри страждаєш ти, а не вона, це, як заздрість, губить людину, їсть її черв’яком, перетворює в Сальєрі; ну, добре, голуб’ята, вийте гніздечко; мабуть, і Жені в Аргентіні все підстроїв цей рудий, вони мастаки на такі трюки, а чого б і ні?!

Ростопчин діждався, поки вони сіли в машину; вийшов з крамниці, швидко перетнув Нью-Бонд стріт, мигцем піднявся на другий поверх; ведучого обступив натовп, розмовляли жваво, його вітали, діло було зроблено чудово, справжнє шоу, причому безкоштовне, краще за футбол, і там тепер стали шахраювати, заздалегідь домовляються про рахунок, реванш коштує дорожче, а на аукціоні нічого не можна передбачити; це як корида, бій півнів, переможця ніхто не наважується назвати; брокер з дитячою спиною стояв біля телефону, говорив дуже тихо, повільно, якось дивно шморгаючи гострим носом, на якому — Ростопчин тільки тепер це помітив, — росли жорсткі, рідкі чорні волосинки; брокер глянув на туфлі Ростопчина, оцінив їх, куплені в найкращому магазині, дуже м’яка шкіра, добре поношені, отже, не показуха, людина цілком серйозна.

Ростопчин почекав, поки брокер скінчив свої безупинні «так» і «ні», повісив трубку, витер спітніле чоло; дав йому свою візитну картку, той уважно прочитав.

— Дуже приємно, князю, чим можу служити?

— Служити — нічим. Мова йтиме про діло. Кому ви купили Врубеля?

— Я не можу відповісти на ваше запитання.

— А ви подзвоніть тому, хто доручив вам представляти свої інтереси і передайте, що я маю цілком серйозну й дуже цікаву пропозицію.

— Добре, залиште свій телефон, я зв’яжуся з вами ввечері, десь близько сьомої.

— Це тільки ми, росіяни, говоримо «десь близько», — всміхнувся Ростопчин. — Ви англієць, вам треба точно відповідати. Мене не влаштовує сьома година. Я хочу, щоб ви подзвонили вашому шефові зараз же…

Брокер ще раз оцінююче оглянув вилощеного холодного чоловіка; прочитав візитну картку: «Принс Ростопчин дженерал дейректор ов «Констракшц корпорейшн», Цюріх, Відень, Амстердам, Найробі»[19]; повернувся до нього спиною, вліз головою в скляну будочку і заходився набирати номер. Код Едінбурга, помітив Ростопчин; а тепер запам’ятовуй номер, писати не можна, але ти мусиш запам’ятати; якщо його шеф відмовиться розмовляти, ти подзвониш йому сам, доб’єшся зустрічі, полетиш в Едінбург, ти зобов’язаний повернути цього Врубеля, ні, це не азарт колекціонера, це питання принципу; коли мені оголошують війну, і це неспровокована війна, я мушу прийняти бій і виграти його. Дуже добре, я запам’ятав номер, як тільки він мені відмовить, я зразу ж запишу його в блокнот, треба без упину повторювати, щоб укарбувався в пам’ять…

Брокер говорив пошепки, перейшов на свої «так», «ні», «так», потім обережно повісив трубку, виліз із скляної будочки, знову витер спітніле чоло й сказав:

— Сер Мозес Грінборо, за чиїм дорученням я купив цю картину, згоден переговорити з вами в будь-який зручний для вас час, сер.

— Ви продиктуєте мені номер?

Брокер посміхнувся.

— Гадаю, ви й так його запам’ятали.

4

Оглядач телебачення, ведучий шоу Роберт Годфрі чекав Степанова в холі готелю; підвівся з крісла, в якому сидів так, наче привіз його з дому, сліпуче всміхаючись, пішов назустріч.

— Я відразу вас упізнав! Дуже приємно, містер Степанов! Можете не вибачатись! Я не сумнівався, що торги в «Сотбі» затягнуться. Я не маю ніяких претензій, ні. Їдьмо обідати. Я замовив стіл у французькому ресторані «Бельведер», це в «Холланд-парку», напрочуд гарно і готують справжній буябес, там ми обговоримо всі наші проблеми, а їх дуже багато…

Буябес — юшка з різних сортів риби, з лангустами та креветками, пряно-гострий, обпікаючий, — був чудовий.

— Тепер слухайте, — сказав Годфрі, опорожнивши першу тарілку (буябес подають у великій фарфоровій супниці, принаймні на п’ятьох чоловік), що я вам говоритиму.

Можете перепиняти, коли не згодні, я боксер, навчений відбивати атаку…

— Я також бавився боксом.

— У якій вазі?

— В середній.

— Років з двадцять тому?

— Тридцять, — зітхнув Степанов. — На жаль, тридцять.

— Знаєте, — мовив Годфрі, — я певен, що заняття спортом, коли воно було пристрастю, закладає в генетичний код людини зовсім нові якості… Якості борця… Нас не так легко взяти, як інших. Витримка, окомір і безстрашність. Розбитий ніс загоїться, брову можна зшити, до того ж, дуже подобається дівчатам, вони люблять зовнішній прояв мужності. Так от, я маю підстави припускати, що наше з вами шоу намагатимуться загнати в кут; ми повинні нав’язати бій, ні в якому разі не можна займати оборонну тактику…

— Я взагалі не дуже уявляю, як усе це відбуватиметься, містер Годфрі…

— Нам з вами завтра тримати площадку, давайте називатимемо один одного на ім’я; я — Боб, ви — Дмитро… У вас є скорочене ім’я? Дмитро — важкувате для нашої аудиторії, британці — шовіністи, хочуть, щоб був Джон чи Ед; так звичніше, нічого не вдієш, — уламки імперії. А що, коли я називатиму вас Дім?

— Давайте.

— Прекрасно. Спасибі, Дім. Отже, в мене є всі підстави вважати, що нас намагатимуться розп’ясти. Так, так, я одержав гроші за те, що вестиму ваше шоу про культурні програми в Росії, і тому я не розділяю себе і вас на завтрашній вечір. Я шанувальник місіс Тетчер, я маю нагороди від канцлера Коля і Жіскара д’Естена, але мене запросили працювати, я одержав гроші від ваших туристських фірм і відпрацюю гонорар якнайкраще… Тому слухайте уважно… Чого ми не маємо права допустити? По-перше, анархії. Я завжди тримаю аудиторію в кулаці, під контролем. По-друге, не треба боятися загострення нашого діалогу, коли я представлятиму вас аудиторії. Я приготував список підступних запитань, ми зараз опрацюємо відповіді…

— Не треба, — сказав Степанов.

— Чому? — здивувався Годфрі. — Це дуже зручно! Ми заздалегідь усе відрепетируємо, у мене в фірмі є співробітник, який закінчив театральну школу, він поставить вам репліки, зарежисує ті місця, де треба посміятися, а де бути роздратованим! Так заведено, Дім! Вас знають у Росії, але тут ви нікому не відомі! Зірці простять усе! Вам — ні! Марлон Брандо тепер не вчить ролі, він вставляє у вухо мікроприймач, і асистент режисера диктує йому текст! Але він вимагає мільйон за роль! Він зірка! І йому підкоряються! А вам треба завоювати аудиторію. І вона — а це головне — буде далеко не дружелюбна! Отже, не відмовляйтесь від моєї пропозиції. Вона продиктована виключно дружніми міркуваннями, завтра ввечері ми робитимемо з вами одне діло, і ми зобов’язані зробити його добре: ви — тому, що росіянин, приїхали із завданням — пропагувати радянські фестивалі, я — тому, що заангажований хорошою сумою.

— Не треба, — повторив Степанов. — Я дуже зворушений, Боб, тільки не треба заздалегідь учити текстів…

— Дім, зрозумійте, становище досить складне… Якби ви сказали, що Росія вам остогидла, тоді не було б запитань. Але ви, гадаю, не маєте наміру виступати з такими заявами?

— Звичайно, ні…

— От бачите…

— Боб, не треба нічого готувати заздалегідь… Їй-богу…

Годфрі знизав плечима.

— Дивіться… Я не можу не бути агресивним, Дім. Я живу тут, ви — там. Я мушу бути агресивним, щоб мені повірила наша аудиторія. Інакше люди подумають, що мене перекупили, і шоу не вдасться. Всі підуть із залу, тим паче завтра п’ятниця, уїк-енд, люди виїжджають за місто й на море. Я мушу спочатку наскакувати, допитувати, а ви повинні відповідати мені так, щоб це було цікаво тим, хто в залі.

— Я постараюсь.

— Дивіться, я все-таки не відмовлявся б від режисури… Тепер повернімося до проблеми контролю над аудиторією… Я розіслав чотириста запрошень. У театрі триста сорок місць; надійшло триста відповідей, в яких підтверджується прийом запрошень. Ось список, перегляньте…

Степанов глянув на сторінки: директори фірм, Бі-бі-сі, «Свобода», редакції газет, інститути по дослідженню контролю кон’юнктури, політики, «радянологи», інститути громадської думки, група «Північ — Південь», асоціація художників «Магнум»…

— Серйозні люди? — опитав Степанов, переглядаючи імена.

— Надзвичайно… Тому випустити діло з рук, дозволити йому котитися навмання нерозумно. До речі, я гадаю, ви не збираєтесь читати вступне слово, написане на папері? Це справить шокове враження; що прощається політикам — недопустимо вам.

— Ні, ні, я нічого не читатиму по-писаному.

— Дуже добре, — Годфрі, задоволений, відкинувся на спинку стільця, насипав собі й Степанову ще по ополонику буябеса, швидко з’їв юшку, витер рота накрохмаленою серветкою й вів далі: — Моя фірма — десять чоловік, але кожен вартий десятьох, можемо виступати в чотирнадцяти країнах, навіть у Шрі-Ланці, кожен співробітник володіє щонайменше трьома мовами, — підготувала бланки, їх роздадуть присутнім; запитання приймаємо тільки в письмовому вигляді, де має бути названо прізвище, адреса й місце роботи;. це дуже дисциплінує. Отже, ті, хто захоче вчинити скандал, повинні дуже ретельно продумати можливі наслідки; у цій країні прощають усе, але терпіти не можуть безтактності. Як вам моя конструкція?

— Нехай би запитували із залу…

Годфрі, сьорбнувши мінеральної води, пильно подивився на Степанова:

— Ви брали участь в такому шоу?

— Ні.

Він повторив здивовано:

— Ні… Ви не брали участі в таких шоу на Заході… А до них старанно готуються кандидати в президенти, майбутні прем’єри, власники корпорацій. Вони розумні люди, Дім, і не з лякливих. Дивіться, я попередив вас. Коли я зрозумію реакцію залу, коли відчую, що ви програєте, коли я буду певен, що аудиторії хочеться, аби вас розтоптали, я перший почну топтати. Це правила гри, а я дотримуюся правил…

— Що ж, правила є правила, — погодився Степанов. — Я радий, що ви ставите всі крапки над «і». Це по-джентльменськи.

— Не треба жити уявленнями, породженими прозою Голсуорсі, — поморщився Годфрі. — Пора джентльменів скінчилася, бо ми дуже відстали; треба ламати нашу острівну претензійність; схопили облизня, нас затиснуто між могутністю Штатів і Західної Німеччини; всі колишні позиції втрачено. «Традиції, традиції», — немов перекривляючи когось, посміхнувся Годфрі, — яка нісенітниця! В Ольстері бомби, в Шотландії страйки шахтарів, у Лондоні безробіття, наркоманія і тероризм… Прекрасна традиція, чи не так? Отже, — зробив висновок Годфрі, — я одержую тексти запитань із залу. Ті, що влаштовують мене, задані по суті справи, я оголошую. Ті, що мають скандальний, спекулятивно-політичний характер, я пропоную обговорити в кулуарах, на коктейлі, після закінчення нашого шоу, цілком демократично, ніхто не образиться, ви ж не відмовляєтеся відповідати?

— Ні в якому разі.

Годфрі нарешті закурив, розслабився, кивнув:

— Демократія лише тоді демократія, коли нею можна управляти й коли піддається чіткій організації. Інакше почнеться хаос, а це смішно, бо некоректно. В мене зібрано деякі матеріали на тих, хто візьме участь у нашому вечорі. Хочете ознайомитись?

— А який сенс?

— Вважаєте, що немає сенсу?

— Якщо шоу — гра, то я віддаю перевагу грі без шпаргалок.

— Вас добряче били на рингу?

— Перепадало.

— В теніс граєте?

— Граю.

— Лютуєте, коли програєте?

— Абсолютно байдужий.

— Але ж це неприродно! Чи ви говорите мені неправду!

— Істинна правда, Боб. Теніс для мене — засіб стимулювання працездатності… Після цього добре працюєш за столом… Я люблю грати без рахунку; покидав, розім’явся як слід, — і бігом до друкарської машинки.

— Добре, а жінки?

— Дуже люблю, — відповів Степанов, — особливо коли вони розумні.

— Ви певні, що на світі є розумні жінки? — посміхнувся Годфрі.

Степанов постукав себе пальцем по лобі:

— Тут живуть. Коли чоловік, помираючи, мріє про зустріч з розумною жінкою, він помер щасливим, і прожив веселе життя.

— Хороша відповідь, — кивнув Годфрі, — я неодмінно вріжу її вам під час шоу.

— Я відповім по-іншому, — сказав Степанов. — Я не дуже пам’ятаю сказані слова, в пам’яті лишається тільки те, що написано…

Ні, заперечив він сам собі, у тебе в пам’яті залишиться кожне слово, яке сьогодні було сказано в «Сотбі», коли тебе й князя відлупцювали, як у дитинстві, це тоді називалося «в темну»: накидають ковдру і б’ють, а хто б’є — не знаєш. Як же ти повернешся до Москви? — запитав він себе., — Як подивишся у вічі Андрію Петровичу? Всім тим друзям, котрим обіцяв привезти Врубеля. Треба заборонити собі думати про це до завтра. Ти зараз маєш право лише на те, щоб хоч шоу пройшло добре. А це вже твоє право, — до кінця днів своїх пам’ятати жах сьогоднішнього «Сотбі».

… Коли Степанов повернувся, в холі готелю його покликали. Він обернувся: в кріслах сиділо двоє чоловіків, років п’ятдесяти, один — зовсім лисий, другий із сивиною, у вузеньких окулярах, дуже товстий.

— Ви Степанов? — уточнив лисий.

— Я.

— Ми за вами…

5

Фол покрутив у руках анкетку, надруковану сером Годфрі, подивився на Джільберта, який працював у Лондонському філіалі «Калчер енелісіз», «група дослідження культури», смішливо почухав кінчик. носа й сказав:

— Якщо ми на сьогоднішній вечір матимемо людину, котра добре знала Степанова в Росії, і якщо ця людина до того ж не буде дурна, як пень, то в нас з’явиться реальна можливість виграти партію до кінця. Якщо ж ми такої людини до завтрашнього дня, точніше кажучи, до вечора, не знайдемо, я не берусь передбачати наслідків, шоу можна перетворити в пропаганду, Степанов розповість подробиці битви за Врубеля, пожива для журналістів…

Джільберт належав до тих працівників, які насамперед думають про те, що відбувається у них вдома; яка програма ТБ; чи можна буде поїхати з друзями до моря чи в маленький пабп[20], де подають смачне пиво; ще в університеті він зрозумів, що зірки з нього не вийде; не був честолюбивий; сприймав життя таким, яким воно є; тому, вислухавши Фола, він зразу прикинув, як би взагалі одвести від себе все це діло, яке здавалося йому, — після істерики Золле, — надто емоційним.

— Через дві години у нас будуть імена, Джос, — сказав він, підводячись. — Я запитаю мій центр, там зроблять моментально на комп’ютерах.

— Голова все-таки краще, — відповів Фол. — Ви тут сидите вже десять років, мабуть, не гірше за будь-який комп’ютер знаєте свою клієнтуру.

Джільберт похитав головою.

— Клієнтури не передбачиш. Я покладаюсь тільки на систему ЕОМ, це надійніше.

… Він повернувся раніше; розбудив Фола — той просто звалився після торгів, страшенне перенапруження, — простяг листок з прізвищами, тицьнув пальцем у верхнє:

— Вважають, що він найбільше підходить для цього. Анатолій Гадилін, кореспондент «Свободи». Я його викликав з Парижа, буде за три години.

… Гадилін прийшов не сам, а з молоденькою, веснянкуватою дівчиною, Пат; прилетіла з ним з Парижа, перекладачка; Гадилін розмовляв тільки російською, жартував, що справжній патріот не має права розмовляти ніякою іншою мовою, крім своєї: «При всьому моєму космополітизмі я первісно плоскінний»; про те, що Фол розмовляє по-російськи, йому не сказали.

Фол міцно потиснув руку Гадиліну, пильно глянув йому в обличчя, є щось породисте, від Муссоліні; правда дуже помітні сліди від прищів, а втім, подумав Фол, можна трохи підгримувати, нічого, зійде, тим паче в театрі напівтемрява, спробуй роздивися.

— Зголодніли з дороги? — спитав Фол. — Ходімо попоїмо?

— А як же дієта? Я сиджу на дієті, я визнаю здоровий голод! — Гадилін розсміявся, і сміх його не сподобався Фолу — якийсь дуже істеричний, багато ситості і «ячества», характер — особливо під час першої зустрічі — найточніше виявляється саме в тому, як людина сміється, так, принаймні, вважав Фол, а він звик вірити собі й не тому, що не зважав на думки інших, навпаки; просто життя досить часто ставило його в такі ситуації, коли треба було приймати круте рішення, часу на комп’ютерні дослідження не лишалося, або ти — їх, або вони — тебе; дрібниця часом давала відмичку до розуміння контрагента, а це — запорука успіху.

В невеличкому кафе Фол розпочав свій тест; переглянувши меню, сказав:

— Ви не вважаєте, Пат, що тільки в Англії можуть писати так витончено: «скремлд егг віз гріллд бекон, саутід машрумз, томатто енд скотіш потато скоун»?[21]

Дівчина похитала головою:

— Так пишуть у Шотландії. Англійці значно стриманіші, їх більше.

Фол, немов забувши про Гадиліна, посміхнувся:

— Бачите, як ловко я з’ясував, що ви — шотландка!

— На жаль, я американка, містер Фол. Мій дідусь був шотландцем.

— Я поважаю ваш народ.

— Ні, — Пат знову похитала головою. — Я не можу вважати себе шотландкою. Потрапивши в Едінбург, я зрозуміла, що перебуваю за кордоном.

— І все-таки ми — одне ціле.

— Знаєте, як Оскар Уайльд відповів, коли його спитали, в чому різниця між американцями й англійцями?

— Не знаю, — Фол відчував якусь дивну радість, що з росіянином прилетіла саме ця веснянкувата, кирпатенька, голубоока дівчина.

— Він відповів чудово: «в мові».

Фол засміявся; Гадилін, відчуваючи дедалі більшу незручність через те, що розмовляли не з ним, по-англійськи, наче його тут і не було, поцікавився:

— Чого він заливається?

Фол не дав відповісти Пат; він точно вичислив, що дівчині буде легше відповісти йому, якщо він швидко й вимогливо спитає її: рідна мова — головне, що зближає людей, роблячи їх спільністю.

— Коли це сказав Уайльд? — мовив він. — Напередодні трагедії?

— Не знаю. Мабуть, так, — відповіла дівчина, і лише потім пояснила Гадиліну, що мова йде про те, наскільки близькі англійська, американська і шотландська мови.

— А при чому тут Оскар Уайльд? — не зрозумів Гадилін.

Фол знову не дав їй відповісти:

— Вас прислали з ним? Чи ви працюєте по найму?

— Я проходжу практику.

— Де?

— В Сорбонні, там чудова російська…

— Давно працюєте з цим джентльменом?

— Три години, — Пат нарешті всміхнулась, і Фолу дуже сподобалася її усмішка, така вона була відкрита й приязна.

«Якби не мої сорок чотири роки, — подумав він, — якби в мене не було трьох дітей, така дівчина могла б ощасливити. А втім, заперечив він собі, чому я вирішив, що вона думає так само, як я? Ні, я вирішив правильно, у неї ранні зморшки під очима, хоч дуже молода, і в ній є та скутість, яка проявляється у тих дівчат, котрих хтось образив. Зростає покоління хлопців, позбавлених чуйності; це тривожно; справжні солдати — добрі; як правило, жорстокі лише білоручки, розбещені батьками, котрі багато заробляють, такими, як я. Бідолашна Америка, хто зможе за неї воювати? Нестрижені панки? Трясучі наркомани? Тупі хлопці з провінції, які нічого не вміють, якщо немає над ними дядька?»

— Три години, — всміхнувся Гадилін. — Це навіть я зрозумів з моєю жахливою англійською… Він вас запитав, чи давно ми знайомі?

Фола почала захоплювати ця гра; кожен тест — форма гри; він не дав Пат відповісти Гадиліну:

— З вами підписали контракт на роботу?

— Ні. Мені сказали, що заплатять післязавтра, коли повернуся.

— Хто вам дзвонив?

— З представництва страхової компанії «ДТ», містер Раббінс.

— Скільки він вам пообіцяв?

— Готель, їжа, транспорт — за його рахунок. Ну, і сто доларів за переклади.

— І ви, — я певен, — вирішили на ці гроші з’їздити до Шотландії?

Пат кивнула; Фол помітив, що на лівій щоці в неї з’являється ямочка, як предтеча посмішки.

Гадилін глянув на годинник, і Фол зафіксував, як він явно це зробив; нічого ке вдієш, в чужомовній країні швидко розвивається комплекс неповноцінності; лише натискуючи на больові точки, можна зрозуміти, на що людина здатна в ділі.

Гадилін дивився на спину Фола, що відбивалась у великому дзеркалі; в усіх ресторанах середнього розряду зловживають дзеркалами; спина була міцна, спортивна.

«Які ж вони тут усі бездуховні тупиці, — подумав Гадилін. — Нічого про нас не знають, дурні, сильні діти. Що вони можуть без нас? Хто компетентний у предметі Росії, як не ми?» Оце вже справжні великодержавні шовіністи! Не бовкнути б такий термін при всіх, люди з Володиного журналу з потрохами з’їдять, чистоплюї».

Гадилін боявся самотності — саме в ті години треба було думати, а думати було гірко, бо всі його мрії про роботу на Заході, про нові книжки, які потрясуть читача, про фільми й спектаклі загинули; ніхто тут нікому не потрібен; кожен тільки про своє; далі свого носа нічого не бачать; яке їм усім діло до нашого болю й туги?! Гроші, гроші, гроші….

Але самотність була безпросвітна; хіба зараз він не приречений на самотність, коли Пат так відкрито кадриться з оцим типом лише тому, що він — свій, а йому, інтелектуалові, доводиться вдавати, ніби розуміє їхню розмову, однак вважає за краще мовчати, нехай собі воркують. Гра; треба завжди грати, коли маєш справу з ними; а як зі своїми, то відразу починають собачитися, «хто талановитіший»; будь прокляте це чортове життя… Хоча б одна повія розуміла по-російськи, можна було б у неї лягти на грунт, виговоритися, та де там, не розуміють. Коли йому дорікнули в Мюнхені, знову ж таки вони, янкі, мовляв, коментарі аж надто злобні, відчувається уразливість самолюбства, він відповів: «Ідіть, цілуйтеся з ними, я не збираюся це робити!» Йому заперечили, — ох, уже цей саксонський такт, будь він неладен, — що цілуватися з Радами ніхто не буде, але озлобленість до всього, що б у Росії не написали чи поставили в театрі, — не може не шокувати; невихованість.

Тоді він уперше по-справжньому позаздрив тим, хто вмів пити, гудів цілий тиждень, скидав тягар і — знову за роботу; а я все ношу в собі; вантаж невисловленої образи — найтяжчий, тому й серце почало стискати, а чого б то ще…

Закуривши, Фол, нарешті, обернувся до Гадиліна:

— Давно працюєте на «Свободу»?

Пат переклала.

— Давно, — Гадилін відповів сухо, все. ще намагаючись дивитися на відображення спини співрозмовника в дзеркалі.

«Я влучив у десятку, — зрозумів Фол. — Ось тепер він готовий до розмови. З такими характерами інакше не можна, спочатку потрібно розім’яти».

— А чим ви займалися в Росії? — спитав Фол, добре знаючи (Джільберт навів довідку), що Гадилін був одним з наймолодших членів Спілки письменників; спочатку опрацьовував комсомольську тему, спробував себе в жанрі детективу, присвятивши одну з повістей роботі радянської контррозвідки, потім переключився на історичні романи про революціонерів; у сорок років він знову спробував писати про комсомольців — явно шукав ринок, хотів ухопити бога за бороду, але марно, критика була байдужа до нього, читачі не помічали; поїхав на Захід, запропонував свої послуги «Свободі»; тримали за інформацію, бо він був напханий абсолютно фантастичними історіями про колег, які лишилися в Москві; іноді тим, хто вивчав його в Ленглі, здавалося, що він задовго до від’їзду почав вести досьє на всіх, з ким дружив.

Гадилін відхилився на спинку стільця, давши змогу офіціантові накривати на стіл, і, ситно засміявшись, відповів:

— У Росії я займався письменництвом. Тільки там мої книжки видавали більшими тиражами, ніж тут.

Фол умисне не вхопив той «кінчик», який кинув йому Гадилін, згадавши про тиражі своїх книжок; мабуть, думав борзописець, американець (люди практичні) зацікавиться кількістю виданих книжок, назвами, видавцем, перекладачами; такий діалог мав зрівняти їх, але саме цього Фол хотів уникнути.

Ще працюючи в Центральному розвідувальному управлінні, він стикався з людьми гадилінського кшталту; майже всі вони передвіщали близький крах Кремля і заявляли, що готують викриття століття — нову книжку, яка потрясе росіян, спонукає їх до активних дій проти чекістського терору.

Спочатку це впливало, особливо на молодих співробітників; проте згодом ентузіазм заступало гірке розчарування, що таїло в собі здебільшого два виходи: одні взагалі пропонували припинити ідеологічну роботу на Росію як безперспективну, другі наполягали вдатися до ще жорстокіших методів боротьби; час білих рукавичок скінчився; настала пора закручувати гайки.

Як завжди, керівництво стояло над сутичкою, підтримуючи обидві точки зору; тому, вважав Фол, справа й не зрушилася з мертвої точки. «Хочу позиції, — сказав він своєму шефові, переходячи до страхової фірми, — будь-якої, але позиції, сформульованої надовго й безкомпромісно. В «російську таємницю» я не вірю, просто ми погано працюємо, не можемо намацати больової точки, не уявної, а справжньої».

— Скажіть, містер Гадилін, вам щось говорить ім’я російського письменника Степанова? — спитав Фол.

Гадилін скептично посміхнувся:

— Письменник?

— Так, — Фол знову закурив. — За нашими відомостями, його дуже широко читають.

— Там усіх фироко читають.

— Така дурна нація? — здивувався Фол.

— Ні, чому ж? Просто людей позбавили літератури. У них голод на книжку.

Фол поцікавився:

— Толстой і Достоєвський теж заборонені для читання?

Пат усміхнулась, очі зразу стали лагідніші; Гадилін насупився.

— Фо він таке? — спитав він своїм ситним голосом (замість «ч», «ш», «щ» і «ж» говорив «ф»).

— Перекласти? — запитала Пат.

— Я до вас звертаюсь.

— Але я знаю його так само, як і ви, містер Гадилін.

— Спитайте його, чим викликаний мій політ до Лондона, — такий спішний.

Фол, вислухавши Пат, відповів:

— Я поясню вам. Але спочатку мені хочеться зрозуміти ваші пропозиції. І тому я ще раз запитую вас, що ви знаєте про Степанова.

Гадилін засміявся.

— Графоман і мільйонер.

— По-російськи ці два поняття неоднозначні, містер Гадилін, та і в нашій країні до мільйонерів поки що ставляться добре — дурень мільйон не заробить. У чому полягає графоманство Степанова?

Гадилін знизав плечима.

— По-моєму, це твердження не потребує розфифровки.

— Тут — потребує, — суворо заперечив Фол. — Графоман, мені здається, звучить як образа. Хіба не так?

— Щодо Степанова це звучить як звичайна констатація факту. Кадровий офіцер КДБ, пифе фпигунські романи, лиже руки хазяям…

Пат переклала «цілує», смисл міняється, як би їй підказати, що завтра треба бути дуже точною при перекладі.

— Скажіть, а з погляду права, — вів далі Фол, — фраза «лизати руки хазяям» може вважатися як образа особи?

Нехай ображається, — обізвався Гадилін. — Це мене не обходить.

— І все-таки, чому в нього є читач?

— У липогонів, які пишуть розложисту клюкву, завжди є фитафі.

Пат вийняла маленький словничок, попросила Гадиліна ще раз повторити фразу; бідолашненька, подумав Фол, вона не знайде там ні «розложистої клюкви», ні «липи», яку мав на увазі борзописець.

Вона й справді переклала «клюкву» як «ягоду», а «липу» як «дерево».

«Цей недолугий геній завтра може виглядати психом, коли під час шоу Пат перекладе його слова про Степанова, як про автора «ягід» і «лип»; російський Дарвін, ото сміху буде. Дуже важливо, — подумав Фол, — точне розуміння мови! Скільки трагедій може статися через неправильно перекладені слова».

— Містер Гадилін, дозвольте мені пояснити вам ситуацію…

— Дафно пора, — сказав той.

— Перекладати? — спитала Пат.

— Мофете.

Пат сказала:

— Містер Гадилін давно жде цього.

Фол кивнув, подумав, що в принципі йому самому треба було б перекладати завтра Гадиліна, дівчина не справиться; бідолашна, вона зовсім не відчуває мови, їм утовкмачують у голову граматику, а кому вона потрібна, краще б неграмотно, зате зрозуміло.

— Отож, — так само монотонно сказав Фол, — завтра в театрі Степанов братиме участь у шоу…

Гадилін вислухав переклад, хмикнув:

— Хіба, він уфе почав співати?

«Все-таки жахливо, що ці росіяни не вміють у нас адаптуватися, — подумав Фол. — Прожити сім років на Заході й досі не знати, що в шоу у нас беруть участь конгресмени, публіцисти й директори банків. А може, це при-’ родне відштовхування: він виховувався в Радянській Росії, він хоче, сам того не розуміючи, щоб тут усе було подібним до того, до чого він звик. Ні, воістину, вони дивні люди: немає жодної такої склочної еміграції, як російська! Кожен сам собі Толстой, всі інші — нікчеми й графомани, нещасна нація».

— Під час цього політичного шоу, — хоч воно й присвячене питанням культурного обміну, — моїм друзям здається доцільним, навіть обов’язковим, невеличкий скандал, аби всі, хто прийде сюди, переконалися, що містер Степанов маріонетка, яка виконує тут завдання Кремля…

— Без завдань Кремля від них ніхто не їздить на Захід.

— А на Схід?

— Теф.

Пат не зрозуміла; Гадилін повторив роздратовано:

— Теф! Так само!

Фол потамував усмішку.

— Містер Гадилін, я з вами згоден, але в цій країні публіка вимагає доказів. Ви можете писати для «Свободи» все, що вам заманеться; вас слухають тільки росіяни, а тут ви маєте справу з людьми, стомленими демократичними інститутами. Будь-яка образа Степанова, як особи, чи країни, котру він представляє, це — ваша поразка. Ваші запитання мають бути коректними, а тому — вбивати наповал.

— Вашу наївну, довірливу публіку навряд фим проймеф…

— Не треба вважати публіку цієї країни такою вже непідготовленою, містер Гадилін. Тут живуть цілком достойні люди, які думають по-своєму, і, будь ласка, дайте їм змогу думати так, як вони хочуть. Вони ж, наскільки мені відомо, не нав’язують вам своєї точки зору на ті чи інші події, чому ж ви вважаєте за можливе повчати їх, як їм треба думати?

— Пробачте, містер Фол, але мої друзі сказали, що ви якийсь фінансовий ділок… Чому вас цікавить Степанов? Навіщо вам, саме вам і вафим друзям, потрібен скандал?

— Поясню. Мій бізнес пов’язаний із страхуванням творів культури. Це мільйонний бізнес, ми страхуємо колекції на сотні мільйонів доларів. Активність містера Степанова та іже з ним завдає певної шкоди нашій справі, тому ми знайшли шляхи до ваших мюнхенських друзів, а ті люб’язно допомогли зустрітися з вами.

— Чому вибрали саме мене?

Фол хотів відповісти, що всі інші відмовились, але стримався, побоюючись непередбаченої реакції співрозмовника: як кожного, хто впадає в істерику, Гадиліна могло понести; не час; з ним ще треба добре попрацювати.

— Які запитання могли б показати Степанова в поганому світлі?

— Що значить «які»? — Гадилін знизав плечима. — Звичайно, громадянські права…

Фол поморщився:

— Я назвав сферу мого інтересу. Питання культури, розумієте? Куль-ту-ри…

— Трагедія худофників абстрактного фивопису в Росії…

— Абстрактний живопис захирів і на Заході, погодьтеся. Після Пікассо ця епоха скінчилася. А ще?

— Терор цензури.

— Уже тепліше. Іще?

— Неможливість самовираження.

— Дуже добре. Іще?

Пат невміло закурила і, подивившись на Гадиліна, сказала:

— Але ж виставка російських художників у Парижі зібрала безпрецедентну кількість золотих і срібних медалей… Про це багато писали…

— Хіба не зрозуміло, фо це був крок Міттерана перед його візитом до Москви?! — розсердився Гадилін.

Фол діждався, поки Пат переклала; нехай вірить, що я не розумію по-російськи:

— Виходить, художники на Заході теж позбавлені свободи, містер Гадилін, якщо вони мусять підкорятися диктату свого президента?

— Думаю, це останній соціалістичний президент у Франції. Вони з ним лиха ковтнули.

Пат попросила повторити останнє слово; Гадилін сказав «наїлися»; вона не зрозуміла, спитала «чого»?

Щоб не розсміятися, Фол закурив, глибоко затягся й мовив:

— А розкажіть-но мені про те, як зустрічалися з ним у Росії? Ви часто зустрічалися?

— Колись ми друфили. Але він купив «ЗІМ» і зразу відділився від нас.

— Що таке «ЗІМ»? — спитала Пат.

— Це дуже великий автомобіль, — відповів Гадилін нетерпляче.

— Вам було прикро, що він купив «ЗІМ»? — спитав Фол.

— Ми не любимо вискочок, містер Фол. Як усі нормальні люди.

— На якому автомобілі ви їздите тут?

В очах у Гадиліна з’явилося неприховане роздратування:

— На старенькому, містер Фол, на старенькому.

— Гаразд. Про автомобіль «ЗІМ» тутешня аудиторія не зрозуміє. А мені розповідайте, мені все цікаво, я хочу зрозуміти, що треба зробити завтра, часу обмаль, ось у чому фокус…

— Це все якась дивина, містер Фол… Хіба не прецедент для хорошого політичного скандалу сам факт, що чекіст у центрі Лондона пудрить мозок шановній публіці побрехеньками про російську культуру?!

Пат знову заглянула в словничок; Фол зрозумів, що вона шукає слова «пудрити» і «побрехеньки», так і було; але переклала пристойно; «пудрити парики» і «байки»; вона, мабуть, думає, що «пудрити парики» застосовне до тутешньої палати лордів або ж до високого суду; а все— таки зрозуміють, по-своєму, але зрозуміють.

— Якби ви довели, що містер Степанов прибув сюди як офіцер КДБ, це було б прекрасно, містер Гадилін.

— Я назву публіці будь-яку з його книжок: фекісти, фурналісти, дипломати…

— Гм… Як ви ставитеся до ідеї свободи підприємництва?

— Так само, як і ви.

— Тоді ваш доказ обернеться проти вас, містер Гадилін! У залі зберуться серйозні люди великого бізнесу. Це особиста справа містера Степанова писати те, про що він пише, ніхто не має права дорікати йому за таке. Це все одно, що дорікати Гремові Гріну і Ле Карре. Можете зачитати уривок з його книг, де він закликав би завоювати Острів силами ЧК? Або щось подібне? Ні. Отже, озлобите публіку, містер Гадилін, бо шановні джентльмени, котрі зберуться в театрі, мають вигідний бізнес з Росією. Вони будуть шоковані, якщо ви, на підставі факту написання Степановим шпигунського бестселера, звинуватите їх у співробітництві з КДБ, що є одним з інститутів державної машини, яка входить — на рівні з зовнішньоторговельними об’єднаннями, — до складу Ради Міністрів Росії…

— Нещасні довірливі бізнесмени… Чим більфе вони торгують з Росією, тим глибфу яму копають собі.

— Це їхня особиста справа. Не треба давати безплатних порад, тут цього не люблять. Я визначив предмет мого інтересу. Подумаймо про нього серйозно, добре? І — останнє: вам не здається, що в своїх передачах по радіо «Свобода» ви робите все, щоб радянські письменники бачили в Кремлі свою єдину надію і захист. Ви ж їх нещадно топчете… А може, доцільніше, навпаки, відвернути їх від режиму, наблизити до нас? Ви згодні? Чим більше ви похвалите Степанова тут, тим менше йому віритимуть там. Це діалектика, містер Гадилін, а з нею сперечатися марно.

6

Політ до Едінбурга тривав годину чи навіть менше. Ростопчин не помітив, скільки точно, бо весь був націлений на те, з чим він мав незабаром зустрітись. Перегорнув довідник, який лежав на столику: «Що купити в Шотландії»; з’ясував для себе, що шотландське слово «Грасс-маркет» близьке до німецького, дивно; став найбільшим ринком ще в тисяча чотириста сімдесят сьомому році, що гральні карти Соммервіля з Едінбурга — найелегантніший подарунок, а фірма Джофрей пропонує великий вибір національного одягу (чому б не повернутися до Цюріха в картатій спідничці, дуже ефектно); від обіду, запропонованого стюардесою, відмовився; шкодував, що не зможе подивитися колекцію Баррела, все-таки до Глазго дев’яносто кілометрів, а колекція унікальна: Рембрандт, Лукас Кранах, Дега, Мане, Сезанн, чудовий китайський фарфор, персидські вироби з металу; першу картину в свою колекцію сер Уїльям Баррел придбав шістдесят п’ять років тому, коли йому було п’ятнадцять; десять шилінгів, котрі дав йому батько, щоб він купив м’ячики для крокету, хлопець витратив на акварельну картинку, яку продавала сива, напівбожевільна бабуся…

У невеличкому, компактному аеропорту Ростопчин зайшов у аптеку, купив пілюлі для серця (запропонували сім різних упаковок, усі для стимуляції серцевого м’яза; вибрав червоно-синю, найдорожчу, дев’ять фунтів), подзвонив серу Мозесу; підійшов дворецький; здавалося, він тільки й чекав дзвінка незнайомого гостя з Цюріха.

— Вам треба взяти таксі, князю. Є дві дороги, якими варто скористатися. І та й та пов’язані з пам’яттю сера Вальтера Скотта. Можете поїхати через Піблс уздовж берегів прекрасної Туїд до Мелроз, або ж мимо замку сера Вальтера, цей шлях коротший, і ви встигнете помилуватися Абботсфордом, не знаю, чи відкритий музей нашого корифея в ці години для огляду. Якщо летітимете ранковим рейсом, номер у готелі для вас замовлено.

Таксист, вислухавши адресу, похмуро сказав:

— Англійці лізуть у Шотландію, як тільки можуть. Мирна окупація. Англієць Грінборо на землі Вальтера Скотта, який жаль, — у сера Мозеса лише прізвище шотландське, все інше — лондонське.

Більше він не зронив жодного слова за всю дорогу. Поля були доглянуті, вівці бундючні в своїй ситості, маленькі озера в променях північного сонця схожі на ртуть з розбитого градусника; Ростопчину здалося, якщо зупинитися, виключити мотор і вийти з машини, то він одразу почує спів цикад, як у Криму, коли його возили з Ялти до Байдарських воріт; цикада — символ тепла, але чому так крижаніють руки, мізинці взагалі потерпли, навіть нігті посиніли.

… Сер Мозес зустрів Ростопчина біля входу в невеликий акуратний будиночок; хол, кабінет, бібліотека і велика веранда; нагорі дві спальні, ванна — от і все.

— Мій батько наполовину шотландець, — мовив сер Мозес, — тільки тому мене тут терплять.

— Як дивно, — озвався Ростопчин. — Здавалося б, одна мова, одна культура…

— Ви помиляєтесь, князю. — Мозес Грінборо запросив Ростопчина сісти в крісло, дуже старе, в якому він потонув. — Я зараз скажу вам по-шотландськи, а ви перекладіть мені англійською. Ось послухайте: «хаггіш ві башд нйпс чаміт татйз ан а ві драм»! Ну, що це?

— Не розумію.

— Повторити ще раз? — не приховуючи радості, спитав сер Мозес; мабуть, він любив цю гру, випробував на гостях не раз.

— Ні, спасибі, не треба, — відповів Роетопчин, стискаючи і розтискаючи пальці, щоб бодай трохи зігріти їх; пілюлі не допомогли.

— По-англійськи це звучить: «хаггіс віз машд турніпз енд потатос, сервд віз віскі»[22]. Де ж тут одна мова?! Це зовсім не діалект, подібний до північних наріч німецького чи баварського сленгу! Це зовсім особливе, материкове, якийсь загадковий міст з Європою. — Сер Мозес узяв зі столика маленький мідний дзвіночок, подзвонив; дворецький з’явився миттю. — Будь ласка, принесіть з моєї спальні румунський препарат, у нашого гостя погано з серцем.

— Як ви здогадалися? — спитав Ростопчин.

Сер Мозес знизав плечима:

— З тридцять шостого до шістдесят восьмого року я служив у військово-морській розвідці, а ця служба вчить спостережливості. Правда, участь у героїчній епопеї французьких макі, мабуть, учить цього ж.

Дворецький приніс ліки й графин з холодною водою.

— У нас свій колодязь, — пояснив сер Мозес. — Вода просто чудова. Часом мені здається, що вона лікує радикальніше за фармацевтію. А втім, цей румунський препарат справді унікальний; мультивітаміни; повертає молодість, нормалізує ритміку серця. Через п’ять хвилин ви абсолютно заслужено викурите свою сигарету, а коли нігті знову стануть рожевими, ми з вами вип’ємо віскі.

— Якщо вріжу дуба, витрати на перевезення тіла — за ваш рахунок, — сумно пожартував Ростопчин.

— У селі живуть, князю. Вмирають у столицях. Я купив цей будиночок, коли зрозумів, що помилився у виборі кар’єри. Це сталося через три місяці після того як я почав працювати у розвідці, перед Різдвом тридцять шостого року… Ми одержали звіт нашого військово-морського аташе в Берліні, капітана першого рангу Траубріджа. Ви напевне чули це ім’я. Ні? Дивно, він вніс вклад у справу боротьби з нацистами, до того ж не малий. У своєму звіті він написав, — цитую по пам’яті, можливі якість неточності, — що англо-німецький військово-морський договір був у післявоєнний час одним з головних принципів політики, яка характеризувала ставлення Німеччини до своїх колишніх противників. Історія показує, що, коли настане час, Німеччина зробить з цим договором те саме, що вона зробила з іншими. Цей час ще не настав. Так от, ці дві пророчі фрази капітана не включили в щорічний звіт нашому міністрові закордонних справ. Так, саме так, бо начальник управління оперативного планування містер Філліпс написав на полях його повідомлення, — причому це було написано першого січня тридцять сьомого року, — що йому дуже «бажано дізнатися, які саме факти стали підставою для такого категоричного твердження». І все. Цього було досить, щоб відкинути прозріння… Правда, будь-яке прозріння тенденційне. Ми, молоді, не вірили Гітлеру; наша невіра трактувалася апаратом прем’єра Чемберлена як спроба повернути Даунінг-стріт до діалогу з Москвою; це вважалося зрадою присяги. Лише в сороковому році, коли сер Уїнстон очолив кабінет, я відчув себе потрібним Великобританії, бо зрозумів, що ми боротимемося проти коричневого тирана до останнього солдата… Це не фраза, ні… Це моя життєва позиція… Ви приїхали для того щоб говорити зі мною про долю картини Врубеля?

— Так.

— Ви знаєте, з ким мій брокер бився на аукціоні?

— Серце відпустило?

— Так.

— Я бачу — нігті порожевіли. Отже, віскі?

— З задоволенням.

— Я думаю, ми не кликатимемо доброго Джозефа, а обслужимо себе самі?

— Звичайно. У мене зовсім відпустило серце й одразу захотілося випити.

— Чудово. Я радий за вас.

Сер Мозес Грінборо встав, приніс пляшку з віскі, поставив на столик, вісімнадцять років витримки, колір осіннього поля; спитав, чи питиме гість з льодом; погодився, що таке віскі треба пити чистим, без води й льоду, справжнє здоров’я; коли налив у кришталеві склянки, Ростопчину здалося, що тепле віскі пити неймовірно важко; відчуття, що межує з нереальністю, — безперервна тяжкість вологи…

— Ну? — спитав сер Мозес, зробивши легкий, блаженний ковток.

— Чудово.

— Кажуть, росіяни все-таки віддають перевагу горілці.

— Правильно. Але ж основа одна: хліб. У вас ячмінь, у росіян — пшениця.

— Я думав, що ви скажете «у нас», а ви сказали — «у росіян»…

— Я невідмивно росіянин, сер Мозес, і цим високо горджусь. Але п’ю віскі, а не горілку. Люблю французькі костюми. На «Ладі» не їжджу, тільки на «мерседесі»; щів не люблю — це звичайний суп у росіян, я люблю цибульний. Та хіба це визначає національну приналежність?

— А що ж?

— Язик і зір.

Сер Мозес здивувався.

— Дивне поєднання. Чому саме язик і зір? А серце? Кров? Характер?

— Серце — шматок м’яса, добре тренований м’яз, воно в усіх однакове. Як і кров. Характер міняється — після беззастережної капітуляції німці стали інші; хоч би що там говорили. А зір… У нас, у росіян, його визначають як розуміння, запам’ятайте це. Осягання походить від слова зріти… Цікаво, ці сполучення виникли задовго до того як медики встановили, що зоровий нерв — найкоротший і найтовщий, проходить від мозку до обличчя людини. А зіницю в Росії називають «круглою дірочкою в райдужній оболонці»…

— Якась феєрія символів, — озвався сер Мозес, доливаючи віскі; пилося добре; Ростопчин шкірою відчував удачу; примушував себе чекати; навмисне не питав про те, з ким бився вузькоспинний брокер Мозеса; нехай сам скаже.

— Таємниця національного зору, — вів далі Ростопчин, — незбагненна мені, але в тому, що вона існує, я не маю сумніву. Причому національне привнесене в цю таємницю ззовні: інакше збіглий афінянин не став би великим іспанським художником Ель Греко, а єврей із смуги осідлості — співцем російської природи Левітаном.

— Ми — виняток, — мовив сер Мозес Грінборо. — Англію прославили англійці.

— Німець, болгарин чи японець переконані в тому, що Роберт Берне і Вальтер Скотт-англійці. Їм невідомі складності англо-шотландських відносин, — Ростопчин усміхнувся. — Щодо вашого живопису, то він виник з експерименту фламандців та іспанців; вплив очевидний, сперечатися про це немає сенсу… Якщо ж ми повернемося до мови, тобто до проблеми Бернса і Скотта в англійській літературі, то я знову змушений удатися до дослідження цього предмета, звернувшись до словника, який визначає язик як м’ясистий снаряд у роті, що служить для того, щоб підкладати зубам їжу і розпізнавати її смак, а також для словесної мови. Але при цьому існує й інше тлумачення: сукупність усіх слів народу і правильне їх сполучення для висловлювання своїх думок. Є й третє: мова суть народ, земля з одноплемінним населенням і однаковою мовою. І, нарешті, четверте, це, правда, трактування російської православної церкви: мова — це іновірці, іноплеменники, чим не Берне? Але як же тоді пояснити феномен німця фон Візіна, який став великим російським драматургом Фонвізіним? Чи Пушкін, потомок ефіопа, творець російської літературної мови? Або шотландець, — по батьку, — Лер Монт, відомий світові як Лермонтов? Чи Пастернак?. Ось чому я виділяю субстанцію язика-мови і зору, як основної національної приналежності людини.

— Вас завжди тягне в Росію? — запитав сер Мозес.

Ростопчин задумався; запитання було цікаве, він сам ніколи не ставив його собі, і не тому, що боявся відповіді, а через той ритм, в якому жив; саме цей спопеляючий, стрімкий ритм і давав йому змогу робити для Росії те, що він намагався робити; яка вигода від безпорадного, слабкого, стражденного плакальника? Батьківщині допомагають сильні.

— І тягне й не тягне, — відповів Ростопчин задумливо. — А взагалі, нелегко бути однозначним. Ви мене спантеличили, загнали в глухий кут своїм запитанням. Я — в ділі, яке крутить мною… Не я — ним… Але я виріс під впливом російського мистецтва. Мати виховала мене росіянином… Я можу плакати, коли читаю Пушкіна… Проте я вже не можу відмовитися від того ритму, в якому живу шістдесят років… В цьому розумінні я — європеєць, щоденна гонитва за самим собою…

— Ви в усьому згодні з Кремлем?

— Ні.

— А в чому згодні?

— В тому, що росіяни не хочуть бійки.

— А хто її хоче? По-моєму, ніхто. Якийсь фатальний обвал в катастрофу. Всесвітній амок. То ви не знаєте, з ким я воював за Врубеля?

— Ні.

— З американцем. Він не стільки колекціонер, скільки… Словом, він скуповує картини, як акції. У нього, очевидно, погані радники, зовсім не думають про престиж клієнта. Якби я не вдарив вас своєю ціною, картину забрали б у Штати.

— Яка різниця? Англія — теж не Росія…

— Шотландія, — лагідно виправив сер Мозес. — Картину привезли сюди, в Шотландію, тим рейсом, який вилетів до Едінборо (він вимовив назву Едінбурга умисно по-шотландськи) за півгодини до вашого приходу… Мабуть, ви хочете, щоб я уступив її вам?

— Не мені. Містеру Степанову.

— Хто це?

— Мій друг з Москви.

— А не хочете дізнатися, чому я воював з тим американцем?

— Хочу.

— Чому ж не питаєте?

— Чекаю, поки розповісте самі.

— Я дещо чув про вашу активність, князю… Вона здається мені цілком виправданою. Але не думайте, що ваша діяльність не оточена сонмом легенд, абсолютно суперечливих… Мені це нагадує операцію, придуману адміралом Канарісом, — він був блискучим вигадником, і коли його називають нашим агентом, я дивуюся з такої наївності… Приблизно в тридцять восьмому році, ще до того, як прийшов сер Уїнстон, нашому посланникові в Берліні передали «найкомпетентнішу і найдовіренішу інформацію» про те, що найближчим часом німецька авіація може завдати удару флоту метрополії, і це стане сигналом початку війни. Ультиматуму чи джентльменського оголошення про початок битви від Гітлера марно було чекати; підступного удару справді могли завдати кожної хвилини… Вирішили привести в бойову готовність зенітну артилерію на кораблях… Перший лорд адміралтейства Стенхоуп поїхав на авіаносець «Арк Роял» і там — при журналістах — сказав, що зенітну артилерію імперії приведено в бокову готовність для відсічі будь-кому, хто намагатиметься несподівано напасти на нас». Таким чином ми продемонстрували, як панічно боїмося Гітлера; спроба Чемберлена стати на перешкоді публікації цього пасажу в пресі виявилась малорезультативною; якщо «Таймс» і «Дейлі телеграф» прислухалися до прохання уряду й промовчали про промову лорда Стенхоупа, то «Дейлі скетч» — з тиражем погано, потрібна сенсація — вмістила текст повністю, пославшись на те, що все це вже пройшло по Бі-бі-сі… Пропагандистська машина Гітлера залементувала про «війну нервів», котру постійно веде англійський імперіалізм… Ми попали в пастку, як полохливі діти… Канафіса нема, та хтось дуже вдало лякає вами американців… А я не з лякливих… Я прихильник європейської концепції, князю, ми живемо за три години льоту один від одного, нам конче потрібно наводити мости дружби, час кидати каміння минув, замість каміння кидатимуть балістичні ракети… Тому я згоден обговорити питання про долю картини Врубеля… Я не можу уступити її за вашу ціну, але віддам, якщо ви повернете мені мої двадцять тисяч…

Ростопчин витяг чекову книжку, мовчки написав суму, простяг серу Мозесу, той устав, поклав чек на письмовий стіл, узяв тонку папку, обернувся й сказав:

— На жаль, я позбавлений змоги подарувати картину росіянам, це можуть неправильно витлумачити в Лондоні, але я хочу вам передати листи, пов’язані з долею військового художника Верещагіна, — і вручив Ростопчину папку.

Ростопчин розгорнув її, одразу згадав матусю, бо листи були з «ятями», на товстому голубуватому папері і з тією орфографією, якою до кінця днів користувалася старенька, листуючись з друзями, котрі виїхали до Австралії.

XIII

XIV

XV

Ростопчин підвів очі; в них блищали сльози.

— Мені переклали це, — сказав сер Мозес, — я був шокований тоном і змістом. Але найжахливіше те, що після трагічної загибелі живописця Двір Його Імператорської Величності не захотів купити його серіал, і американці запропонували вдові мільйон доларів за роботи покійного Верещагіна. Вона вблагала вашого государя взяти картини за десяту долю американської ціни. І невдовзі покінчила життя самогубством. Брат художника також. Якась лиха доля тяжить над вашими геніями, страшна, незбагненна доля…

Ростопчин повільно допив віскі, взяв солоний горішок, подихав на нього, але не з’їв, поклав на срібну підставочку, запитав:

— Отже, ви боролися в «Сотбі» з американцем для того, щоб утвердити європейську тенденцію на нашому континенті…

Сер Мозес усміхнувся.

— Я думав, ви все ще давитимете на мене своєю скалькульованою незацікавленістю… Мій друг Ян Флемінг, який згодом став таким знаменитим через свого Джеймса Бонда, і я працювали з сером Годфрі, начальником військово-морської розвідки Імперії… До речі, вам не здається, що «імперія» звучить надійніше, ніж «співдружність націй»? — сер Мозес знову всміхнувся. — Після того як росіяни проголосили «союз нерушимий», а потім почалася війна з Гітлером, і Рузвельт став дошкуляти нам «імперіалізмом», Черчіллю нічого не лишалось, як мовчки погодитися на британський паліатив, от і вийшла «співдружність»… Розвиток світу воістину циклічний, події в Петрограді, які так негативно сприйняв Лондон у жовтні сімнадцятого, все-таки основоположенням нової якості Англії через якихось тридцять років. Світ парадоксальний… Але ж ви хотіли знати, чому я боровся в «Сотбі» проти американця… Після того як Гітлер увійшов до Парижа переможцем, і Серж Ліфар танцював на його честь в Опера…

— Він не танцював на його честь, — відповів Ростопчин, стримавши несподіване бажання заново роздивитися обличчя співрозмовника. — Це помилкова інформація.

— Невже? Дивно, ми одержали її від людей де Голля. А втім, це деталь; вона не істотна. Істотне зовсім інше — крах британського експедиційного корпусу в Дюнкерку, коли Гітлер викинув нас з континенту. Саме тоді американський військово-морський аташе Алан Керк сказав серу Годфрі, що Британію буде розгромлено до кінця серпня сорокового року, якщо тільки Сполучені Штати не прийдуть на допомогу. Американець, він звик називати речі своїми іменами, що думаю те й кажу, Америка велика, Англія маленька, Америка зберігає нейтралітет, Англія протистоїть Європі, окупованій Гітлером… Але сер Годфрі запропонував Керку побитися об заклад на півкрони; той відмовився, вважаючи, що своєю відмовою він щадить нашого шефа; для американця все одно — мільйон чи півкрони; головне — грошова одиниця, з півкрони може початися мільярд. Ви не можете собі уявити, князю, яка складна ситуація була в той час… Тепер в Америці не люблять згадувати про ту задушливу атмосферу ізоляціонізму, що панувала тоді за океаном. Лише після смерті Рузвельт став символом Америки, а в сороковому році ми, в розвідці, аж ніяк не були впевнені, що його переоберуть на новий строк. А якби його не переобрали, переконаний, Америка не вступила б у війну, або вступила б значно пізніше. Отже, наше завдання, розвідки Імперії, полягало в тому, щоб зробити все для переобрання Рузвельта, а це була нелегка справа, повірте. Ми почали з дезинформації, з гігантської, не відомої ще світові дезинформації, коли сер Уїнстон особисто складав звернення до англійців, а через їхню голову до всього світу, змальовуючи ситуацію на фронті не такою, якою вона була насправді, а такою, яка потрібна була, щоб американці зрозуміли: їх чекає трагедія, коли Рузвельт знову не прийде в Білий дім… Сер Годфрі спостерігав, як Черчілль робив ці свої промови: в одній руці довжелезна сигара, в другій — віскі з содовою; одягнений у зім’яту куртку з багатьма кишенями; ходить по величезному кабінету, диктує, не дивлячись на стенографістку, поряд, для страховки, друкарка, яка бере з голосу; зрідка поглядає на сера Годфрі, немов запитуючи, чи не дуже його заносить, Черчілль вважав себе першокласним журналістом, і неспроста, саме тому він і став прем’єром — з великої популярності у ще більшу популярність… Він, наприклад, дозволяв собі виголошувати по радіо, що половину німецьких підводних човнів уже потоплено… Та ми знали — це не відповідає істині… Годфрі виступив проти Черчілля, — звичайно, дуже стримано, коректно, як і подобає джентльменові, — але виступив. Він вважав, що люди, наділені владою, не дуже люблять інформацію, яка здатна викликати політичні складності… Я схиляюсь перед сером Уїнстоном, але й перед сером Годфрі я теж схиляюся, тому й закінчу цю нудну, сумну й довгу новелу про те, як ми втретє привели Рузвельта до влади, як створили американську розвідку, і що ми дістали в подяку за це… А втім, можливо, я вже набрид вам?

— Ви розповідаєте дуже цікаво… Стає трохи страшно за світ, у якому живеш… На поверхні — суща нісенітниця; головне, що визначає епоху, стає відомим, коли наш поїзд уже пішов, ми старі, і на подальший розвиток подій вплинути не можемо…

— Можемо… — несподівано сухо сказав сер Мозес. — Тому я вам усе й розповідаю… Словом, прем’єр-міністр саме серові Годфрі доручив зробити так, щоб британська розвідка сприяла створенню американської секретної служби… І Годфрі вилетів у Вашінгтон з Яном Флемінгом, а я залишився на зв’язку в Лондоні. Ви не уявляєте, яка нелегка була місія сера Годфрі… Адже джентльмени з міністерства закордонних справ мріяли, щоб його місія провалилася. У Вашінгтоні він стикався з тими, хто не хотів війни з Гітлером і вимагав продовження нейтралітету… Розвідувальне управління Штатів, котре очолював бригадний генерал Шерман Майлс, що представляв інтереси армії, капітан першого рангу Керк, який керував морською розвідкою, і шеф ФБР Едгар Гувер жили за принципом щуки, рака й лебедя. Єдиною надією сера Годфрі був Білл Донован. Він зустрівся з ним у Лондоні ще за рік до свого польоту у Вашінгтон… Польоту, який привів його до падіння… Ні, я не звинувачую Черчілля; політика — це битва гігантів, хай виграє сильніший, спортивний термін цілком застосовний до протистояння державних лідерів, нічого не вдієш… Мені здається, він провів грандіозну операцію з Донованом, наш сер Годфрі… Він підставився під нього, він зіграв роль довірчого інформатора американця, який рвався до влади в американській розвідці… І таке буває, чого тільки не зробиш на користь справі… Якби просочилася хоч крапля інформації про те, що ми працювали з Донованом, а не він з нами, грі сера Годфрі настав би кінець. Америка все ще стояла б на роздоріжжі, а це загрожувало крахом для Британії… Саме Донован, вислухавши у Вашінгтоні розповідь сера Годфрі про те, що Гувер та іже з ним всіляко опираються самій ідеї спільної роботи проти нацистів, висунув ідею про необхідність зустрічі Годфрі з Рузвельтом. Інакше справа приречена на провал. Ян Флемінг, який працював до війни в агентстві «Рейтер» — цілком надійний дах, — зв’язався з одним з редакторів «Нью-Йорк тайме» Сульцбергером, той подзвонив дружині президента Елеонорі, вона влаштувала вечерю, на яку запросили сера Годфрі; після прісної їжі й нудного фільму мого шефа покликали до кабінету Рузвельта; розмова тривала півтори години, і це була нелегка розмова, яка, проте, закінчилася тим, що в Сполучених Штатах створили відділ стратегічних служб, ВСС, на чолі з Біллом Донованом. Наше завдання було виконано, сер Годфрі переміг, і за це, звичайно, його перевели з Лондона в Індію, командувати тамтешніми підрозділами нашого флоту, що ж, боротьба є боротьба, але діло було зроблено, Америка обрала шлях війни проти Гітлера… Однак наприкінці сорок четвертого року люди Донована закусили вудила, забувши, кому вони зобов’язані своїм народженням… Ми, острів’яни, князю, ми не прощаємо образ. Чим ближча нам людина по духу, тим болючіше ми сприймаємо образу… Ми не прощаємо образ, саме тому Черчілль і виступив з промовою у Фултоні: нехай Америка — з його подачі, — стане першою в проголошенні доктрини сили проти Росії, нехай; все одно останнє слово залишиться за нами, і рано чи пізно ми це своє слово ще скажемо. Я, принаймні, сказав його сьогодні вранці в «Сотбі» і повторюю зараз, уступивши вам Врубеля… Культура — шлях до політичного діалогу з Москвою, хіба не так?

Ростопчин похитав головою, всміхнувся, підвів очі на сера Мозеса, довго розглядав, його красиве, не торкнуте віком обличчя, а потім мовив:

— Це для вас діалог… Для мене це життя. Тобто пам’ять… Вдячна пам’ять… Політика не для мене, дуже шкодую.

— Я розумію. Але й ви постарайтеся зрозуміти мене, князю. Я, — через факт моєї минулої діяльності — не можу відкрито допомагати вам і містеру Степанову, це проти статуту мого клубу, хоч і колишнього. І все-таки, якщо вам чи містеру Степанову потрібна буде допомога, ось моя картка, я до ваших послуг. Але при одній умові: моє ім’я не має права стати надбанням преси.

7

Лисим, який окликнув Степанова в холі «Савойя», виявився Валера Распопов з іранського відділення, він був на курс старший; «А я — Ігор Савватєєв з арабського, пригадуєш?» — «Ні, пробач»; з Валерою, Суриком Широяном і Зією Буніятовим виступали в одній концертній бригаді, їздили з шефськими концертами в колгоспи Підмосков’я; найпопулярнішим був їхній номер, коли вони співали, — на мелодію відомої в ті роки пісні — свою, студентську: «Іди вперед, наш караван, Степанов, я і Широян».

Обидва тепер працювали в Лондоні, один у морському представництві, другий у банку; інститут сходознавства давав чудову філологічну підготовку, англійська й французька йшли на рівних, разом з основною мовою; а втім, Генрієта Минівна, викладач англійської в групі Степанова, без упину шпетила його за «варварську американізовану вимову»; «вас не зрозуміють у Лондоні»; нічого, розуміють.

— Поїхали вечеряти, — сказав Валера, — там і Олена буде, пригадуєш, з китайського, і Олег…

Степанов ледве тримався на ногах, але відмовитися — це все одно, що зрадити самого себе, свою молодість, коли студентські бали дозволялися до третьої ночі, а потім ще гули до п’ятої, о восьмій поверталися на Ростокінський, в приміщення колишнього ІФЛІ[23], розходилися по невеличких кімнатках, п’ять столів, щонайбільше сім, де навчалися до п’ятої години, і ніхто не знав, що таке втома, хто ж про неї знає в двадцять років, ніхто, звичайно.

… В домі зібралося багато народу; всі хотіли, щоб спочатку Степанов розповів про московські новини в літературі, кіно, живопису й театрі. Раніше, ще до того, як йому довелося довго жити за кордоном, він не дуже розумів такий інтерес, у чомусь навіть ажіотажний, екзальтований, чи що. Тільки через багато років, коли повертався в Москву із закордонних відряджень, він по-справжньому зрозумів це тужливе відчуття одірваності від свого; болісна втрата пульсу життя дому; випадання із складного ритму; він просиджував біля телефону годинами: «А як зйомки у Ароновича? Що з виставкою молодих художників? Чи закінчив зйомки Рязанов? А де Волчек? Чому не запросили на головну роль Гафта? Чи перекладають нову книжку Думбадзе? Чи опублікований Аннінський? Чи затверджено план видавництва? Коли засідання редколегії?» Але ж кожне запитання, крім відповіді, також породжує багато нових запитань. Іноді Степанову здавалося, ніби він повернувся до Москви з провінції, хоч жив у європейських столицях; дивно там життя буяє, багато цікавого, та тільки дим вітчизни нам втішний і приємний, точніше не скажеш.

Запитували про тиражі, чому малі; Степанов намагався відбутися жартами, тут, мовляв, ще менші, потім порадив звернутися до Держкомвидаву, це там вирішують, і точно скажуть, їм і карти в руки; відповідь нікого не задовольнила, навіть, йому здалося, образила присутніх, довелось говорити про болюче: так, вольове планування, зовсім не зважають на реальний читацький інтерес, не працюють з бібліотеками й книжковими магазинами, шкода, звичайно, простір для соціологічного аналізу; так, хочемо бути добренькими, одинадцять тисяч членів Спілки письменників, кожен має право — як член організації, — на книжку; демократія, як же інакше?! Ви кажете, того не читають, цього не купують! На жаль, неправильно! Живе такий письменник в невеличкому обласному місті, і його хочуть читати свої, спробуй відмов — нечесно! От і доводиться видавати. Тут, на Заході, перший тираж три тисячі, у нас — тридцять; треба ламати структуру, а це дуже важко, процес болючий, потрібна оперативність, точне розуміння ринку, а він особливий, ідеологічний; тому, звичайно, набагато легше роздати всім удовам по парі сережок — і кози цілі, і вовки ситі…

Розповів про експеримент, який поставив покійний академік із Західної Німеччини доктор Клаус Менарт; приїхав до Москви писати книжку про те, що читають росіяни; народився він у Замоскворіччі, дід його був хазяїном шоколадної фабрики, яка потім стала «Красньїм Октябрем», обгортку «Золотого — ярльїка» малював його батько; до семи років, поки не розпочалася імперіалістична війна, Клаус розмовляв російською мовою, грався з нашими хлопчиками й дівчатками, слухав церковні співи на православну Паску; на масницю їли млинці; батькові друзі, сибірські заводчики з татарською кров’ю, навчили матінку ліпити пельмені; часто ходив у Третьяковську галерею (батько заборонив хлопчикові говорити «третьяковка», вчив, що цей великий музей треба називати повним титулом, він того заслуговує); «Синього птаха» дивився тричі, плакав від жаху й щастя, відтоді став справжнім поклонником МХАТу; коли в середині двадцятих років повернувся до Союзу журналістом, дотримувався антирадянських поглядів; другу світову війну зустрів у Китаї, був інтернований, повернувся до Німеччини після капітуляції, створив інститут радянології — практично перший у світі, був головним редактором журналу «Остойропа»; центр антирадянської пропаганди; радником канцлера Аденауера з російського питання, займав крайню позицію.

До Радянського Союзу його пустили без особливого бажання, сподівалися, що він напише ще один тенденційний твір, а їх у Менарта було немало. Він почав свою роботу в Москві з того, що заздалегідь склав список двадцяти чотирьох популярних письменників, потім подався в міські бібліотеки, полетів до Братська й Волгограда, сидів у маленькому читальному залі в селі під Калініном, довго розмовляв зі своїми фаворитами, яких справді найбільше читають у країні, й опублікував у Сполучених Штатах і ФРН книжку «Про Росію сьогодні. Що читають росіяни, які вони є». Вона справила ефект бомби, що вибухнула; дехто зловтішався, дехто замовчував, бо висновки, до яких прийшов Менарт, аж ніяк не вкладалися в рамки, яких він сам дотримувався раніше. Він запевняв, що росіяни дійсно не хочуть війни, насамперед їх цікавлять проблеми, які стоять перед нами, і вони пишуть про них відкрито; цензура, очевидно, зовсім не обмежує права на критику, якщо вона має «позитивний характер», тобто не закликає шалено до знищення (це в Росії неможливо, багато хто намагався, тільки ніхто не зміг нічого знищити), а досліджує можливі шляхи подолання того, що заважає суспільству в його поступовому рухові до прогресу.

— Так от він, Менарт, — сказав Степанов, — провів ту роботу, яку треба було б виконувати нашим соціологам разом з видавцями: опитував у десятках бібліотек читачів, — яку книжку вони б хотіли мати? Яка не цікавить їх? Чиї імена найбільше любить народ? Хто залишає читача байдужим? Чому? Причина?

— То чому не зайнятися цим серйозно? Колективу? А не одній людині? — втрутився Ігор Савватєєв. — Тим паче іноземцеві?

Степанов усміхнувся.

— Тому, що в нас з’явилася нова література, «секретарська», так би мовити, тобто недоторканна. На жаль. Але найдосадніше те, що молодих письменників у нас дуже мало, тривожно мало… Середній вік членів Спілки приблизно шістдесят сім років, багатенько…

— Чому? — трохи роздратовано, не дивлячись на Степанова, спитав Ігор Савватєєв.

— Однозначно не відповіси. Ми, старше покоління, винні. Мало шукаємо. Занадто опікаємо. Не дуже готові до тієї проблематики, з якою йдуть у життя молоді. Але й молодь винна, бо цурається гострих тем, виплескує на папір самих себе, суцільні сповіді. Фадєєв був партизаном, тому в двадцять сім років написав «Розгром», Федін після армії жив у комуні «Серапіонових братів», їх Горький плекав, Бабель був комісаром у Конармії. А Паустовський? Леонов? Симонов опалений Халхин-Голом і Сталінградом, Бондарєв знає про останні залпи війни не з чуток, Василь Биков пройшов фронт, і Нагибін; Юрій Казаков вторг— ся в літературу з світу музики; Шукшин учителював; Георгій Семенов ліпив стелі; за кожним — біографія. А молоді вступають до Літературного інституту, їх учать писати, ось у чому річ. А чи можна навчити?

— Тоді навіщо інститут кінематографії? — спитав Распопов. — Хіба можна навчити знімати фільми? Фелліні цього не вчили, як і Ейзенштейна з братами Васильєвими.

— Тут трохи інше, — заперечив Степанов. — Навчити хлопця писати сценарій чи режисирувати фільм неможливо, це так, якщо до того в нього не було біографії. А от актора треба вчити ремеслу з дитинства. Вся історія лицедійства свідчить про це; спадкоємність театральних прізвищ, наприклад, тих же Садовських, Ліванових, Абдулових. Але і в акторському ділі ми партачимо. Французькі продюсери знають, що картину з Бельмондо дивитимуться всі, от вони його й катають. А ми розкрадачі в ставленні до наших акторів. Чому щороку не пишуть сценарії на Крючкова, Гурченко, Баніоніса, Тихонова, Гафта, Куравльова, Броневого, Волчек, Петренка, Басілашвілі, Нейолову?! Я розумію, жадоба до режисерського відкриття, але ж Фелліні не боявся тягти з картини в картину Мастроянні! Ніколи не забуду фільм Лео Арнштама «Глінка». Там наш великий, зовсім ще не оцінений артист Петро Алейніков чудово зіграв Пушкіна; до того ж без слів; якась дивовижна пантоміма! А глядачі сміялись, бо хотіли бачити Алейнікова у «Вані Курському», і ні в кому більше! Акторський вік короткий, а зйомки фільмів страшенно довгі… Треба думати про час, а тут ми марнотрати. Та хіба тільки тут? Багато в чому я звинувачую критику, до речі. Чому Кеосаян, зробивши своїх «Невловимих месників», перейшов у так зване серйозне кіно, де пре серйозність, а успіху у глядачів нема? Чому не няньчили Леоніда Гайдая з його «Кавказькою полонянкою»? Чому не зробили ці жанри національною гордістю?! Як могли не підштовхнути Саву Куліша до продовження тенденції «Мертвого сезону»?! У одних поблажливість критики напрацьовує якості бійця, іншим ламає хребет.

— А от чому, — спитав хтось із молодих, звичайно, не сходознавець, — американське телебачення щотижня показує фільми про прокурора, суддю, приватного детектива, сищика, працівника дорожньої поліції, агента з відомства по боротьбі з наркотиками, про фебеерівця, цеерушника, залучаючи до екрана мільйонну аудиторію, а в нас такі фільми показують раз на місяць — у кращому випадку?

— Ви поставили мені запитання, яке я завжди ставлю перед своїми колегами з телебачення, — відповів Степанов. — По-перше, дається взнаки старе, зашкарубле ставлення до теми: якщо поліція, значить, несерйозно, другосортне, дешевеньке. По-друге, ревниве стримування за фалди тих, хто може вирватися вперед на темі; питання популярності, тобто лідерства, теж не скинеш з рахунку; честолюбство в світі мистецтва — зовсім особливе, і це властиве не тільки нашому суспільству, прочитайте щоденники братів Гонкур про те, як критика катала Флобера і Золя; «не серйозно», «нудно», «сенсаційно», «жадоба дешевої популярності»… А як цькували «Братів Земганно»? А що писали про Гюго, поки він не став живим пам’ятником?!

— Чи не занадто суворе узагальнення? — спитав Савватєєв. — Наші молоді товариші можуть подумати, що чвари — неодмінний атрибут світу мистецтва.

Степанов хотів було заперечити; тхне якоюсь старезною демагогією, але Распопов почав весело розповідати про те, як він зустрічався в Москві з Женею Примаковим, Ігорем Бєляєвим і Михайлом Перельмутером (його називали «шухер-мутер», дуже часто вживав це поширене тоді слово, «шухер»; в ході було і «атас», і «атанда», але він завжди кричав «шухер», коли нападаючі близькосхідного факультету штурмували ворота «далекосхідників»; Мишуню тримали півзахисником; пильний; відчував народження атаки, попереджав заздалегідь).

Потім сіли вечеряти, але й тут, за столом, раз у раз виникала суперечка; можна подумати, що потрапив на засідання секції критиків; усі все читають; усе знають про всіх у світі кіно; що я їм скажу нового, цікавіше їх слухати.

А потім Распопов згадував тих, кого вже немає. Навасардова, Котова з Міністерства закордонних справ, Кочаряна, боже мій, та чи не рік тому був випускний вечір, чи не вчора ще тільки починали працювати, як же невтримно лине час, яке безповоротне минуле!

— Ти звернув увагу, Митю, — зітхнув Распопов, — що ми в чомусь схожі на «генерасьон пердю», про яке говорила Гертруда Стайн молодому Хемінгуею? Тих розчухрала війна, а нас — новий ритм часу; люди не готові до нових швидкостей, треба б думати про те, як продовжувати години, а ми женемо їх, женемо, женемо…

(Саме в цей час Фол, прийнявши третю таблетку аспірину — голова розвалювалась, морозило — зустрівся з літературним агентом Робертом Маклеєм у нього в бюро, в невеличкому будинку, котрий тягся вгору, наче димар каміна; кімнатки були крихітні, сиділи одна на одній; сімнадцяте сторіччя, важкі дерев’яні сволоки, стрільчасті, маленькі вікна, багато старовинних книжок на стелажах; двадцяте сторіччя було представлено телетайпом, який працював безупинно, і ця його суха робота здавалася тут протиприродною, жахливою.

Фол розклав перед Маклеєм фотографії: Степанов з Че Геварою на Кубі; з Альєнде; з принцем Суфанувонгом в партизанських печерах Лаосу; з палестинцями в Лівані; з Хо Ші Міном; з Омаром Торріхосом в Панамі; на з’їзді неонацистської партії в німецькому кертче — все це було фотокопійовано з його дорожніх нарисів, але на особливий манір, аби створити враження, немов кадри зроблено прихованою камерою. Заздалегідь усе виготовили в ательє Брауна в Нью-Йорку; нічого недозволеного, своєрідна форма подання, ніякого викривлення першоджерела. А останнє фото, кольорове, зробили сьогодні на аукціоні «Сотбі»: в перших, найпрестижніших рядах, князь Ростопчин, окам’яніло усміхнена Софі-Клер, дочка особистого секретаря покійного короля, і Степанов.

— Текст дуже короткий, — вів далі Фол. — Підписи під кожним фото ось тут, — він тицьнув негнучким пальцем в аркушик паперу. — Загадковий письменник Степанов разом з Че під час планування партизанської акції. У партизанів В’єтнаму напередодні штурму Сайгона — в їхній формі, запам’ятайте це. З палестинцями, коли точилися бої в Лівані. Ну і все, в цьому ж роді. Матеріал цілком надійний. А останнє фото, де він у «Сотбі», — має бути найбільшим. Підпис запитальний: «КДБ укорінює Степанова у вище суспільство Англії?» І все. Тільки запитання. Як?

— Беру. Скільки хочете за матеріал? Дейвід (репортер «Кронікл», з ним підтримували постійний контакт люди місцевої резидентури, він же й рекомендував Фола, його рекомендації цінили, одержував процент з угоди) сказав, що ви не дертимете три шкури.

— Назвіть свою ціну, — стомлено відповів Фол.

— Це ваша робота. Ви її оціните краще.

(Дейвід, переглянувши матеріали, назвав ціну, приблизно п’ятсот фунтів; Фол виходив саме з цієї суми у своїй грі. Коли просиш дешево, до матеріалу ставляться з недовірою.)

— Сімсот фунтів, — сказав Фол. — По-моєму, цілком нормальна ціна.

— Це несерйозно.

— Називайте свою ціну, я ж просив вас.

— Двісті.

Фол згріб фотографії, позіхнув:

— Триста мені пропонував О’Лірі.

(Літературний агент О’Лірі був згоден заплатити двісті п’ятдесят, з ним годину тому розмовляв Джільберт; психологічна атака; називай ціну, шотландець, швидше називай ціну, я готовий тобі заплатити, аби тільки завтра це з’явилося у вечірніх випусках, напередодні шоу Степанова в театрі, давай, шотландець, все одно я тобі всучу матеріали, ти в облозі, бери.)

Уступив за двісті п’ятдесят — при умові, що матеріал буде надруковано завтра ввечері; підписали угоду, випили, потиснули один одному руки; «тільки спускайтеся обережніше, містер Вакс, сходи підступні, можна поламати ноги. До завтра. Близько дванадцятої я скажу вам, у якій газеті це буде надруковано. До речі, ви не запропонували свій заголовок?» — «Ага! Забув. Морозить. Почуваю себе дуже кепсько. Заголовок простий: «Хто ви, доктор Степанов?» — «Натяк на Зорге? Годиться, непогано»).

— Послухай, Дмитре, — сказав Распопов, — а ти знаєш, що Зія став повним академіком?

— Знаю. Я гостював у нього в Баку.

Зія був найстарший в інституті; в сорок дев’ятому, коли вони поступили, йому виповнилося двадцять шість; здавався старим; на скронях рання сивина; на лацкані пошарпаного піджака Золота Зірка Героя Радянського Союзу. Його батько в тридцять сьомому потрапив у велику біду; коли почалася війна, Зія пішов добровольцем; першу медаль одержав ще зовсім хлопчиком; став лейтенантом; попросився командиром штрафбату; перед тим, як вести штрафників на прорив глибокої оборони німців, написав листа в Москву, просив за батька; був поранений; батька помилували, став працювати в шахті вільним; у сорок четвертому році відбили у німців хутір на Західній Україні; прийшла бабуся в сльозах: твої солдати вкрали порося, так його берегла, так ховала, як жити тепер?!

Зія вишикував штрафбат, вивів на плац стареньку, та показала на двох рецидивістів, до війни скубли в автобусах.

— За мародерство у нас одна кара, — сказав Зія, — розстріл.

Бабуся заголосила: «Пощади їх, молоді ж вони, бог з ним, з тим поросям!» — «З поросям нехай, — відповів Зія, — але вони носять форму Червоної Армії, ганьблять ідею, немає їм прощення». Бабуся повисла в нього на шиї, і він зразу згадав свою худеньку азербайджанську маму; такі ж гострі лопатки були у цієї старенької, і так само волосся її пахло димом від печі; «добре, гади, — сказав Зія, — зараз побіжите по дорозі навколо хутора й кричатимете кожному стрічному, що червоноармійці, навіть штрафники, ніколи не були й не будуть мародерами!»

Ті побігли; Зія запряг свого коня в маленьку фасонисту одноколочку, поїхав слідом, не простежиш — ляжуть у кущах дохнути, знаю я цю публіку.

А тим часом назустріч двом скубачам, які бігли по курній дорозі, вигукуючи, що мародерів у батальйоні славного капітана Зії немає й не буде, їхав генерал в «опель-адміралі»; покликав захеканих штрафників, вислухав їх, почекав Зію, поки той під’їхав на своєму фасонистому возику, й сказав, що існує трибунал, зобов’язаний розглянути факт крадіжки поросяти й покарати винних якнайжорстокіше, але ображати гідність людини нікому не дозволено; теж мені, Сіндбад-Морехід, пускає поперед себе герольдів; та тебе самого треба віддати під трибунал за порушення статуту; правда, трибуналу можна уникнути, якщо негайно піднімеш своїх людей і передислокуєшся до Дуброви, туди пре німецька танкова бригада; утримаєш міст, не пустиш німця — закрию питання, ні — нарікай на себе. Протриматися треба добу, потім підійде артилерія.

Триматися довелося три доби. З батальйону зосталося лише дев’ять чоловік; генерал приїхав, обійшов шеренгу — всі поранені, ледве на ногах стоять; спитав кожного: «За що потрапив у штрафбат?» — «Сказали, що «ворог народу». — «Орден Червоної Зірки, вільний». — «Спізнився на роботу». — «Чому?» — «Поїзди не ходили, дали три роки». — «Медаль «За відвагу», вільний». — «Злодієм був». — «Більше не кради, вільний». Комісару Зії, двадцятирічному Віті Файну, такому зраненому, що стояти не міг, лежав, попелястий, під деревом, дав Червоного Прапора й пішов до машини; Зія мовчки супроводжував його; і вже коли генерал зачинив дверцята, сказав ображено: «А я що, хрін собачий?» Генерал посміхнувся: «Про тебе буде особлива розмова». Через місяць Михайло Іванович Калінін вручив йому Зірку Героя; батько повернувся в Баку; отаке життя.

Распопов відійшов до телефону, Лєночка (все ще гарненька, тільки розтовстіла, а була як тростинка) запропонувала тост за альма-матір; жаль, що закрили наш інститут сходознавства, саме того року, коли американці відкрили сотий сходознавчий центр; таємничо думало Міністерство вищої освіти, нічого не вдієш; пригадала, заливаючись сміхом, як мучилися дівчата з вимовою китайського дієслова «могти»; згадала добрим словом викладачів, директора Болдирєва, генерала Попова, Симочку Городникову, Пекарського, Арабаджана, Поляка, Максюту, Соловйова, Разуваєва, Вітю Солнцева, Кабиркштіс, Кіма, які ж хороші люди, як чудово оберігали дух дружби в ставленні до студентів, ніякого протегування, відвертість; дуже тепло говорила про професора Яковлева, роботи якого надто критикували після виходу в світ книжки «Марксизм і питання мовознавства», звинувачували в наслідуванні вчення Мappa; він читав свої лекції блискуче, посміювався у прокурені вуса, нікому не ставив оцінки нижче «четвірки», стипендія для студента, особливо в ті роки, була неабияка справа.

Степанов пригадав, як Зія, — він жив у гуртожитку з Гаруш’яном, «маленьким професором», який усі вечори просиджував у бібліотеці, — зразу ж після одержання стипендії (йому платили підвищену, але не «сталінську»), відправлявся в магазин, купував макарони, цукор, сіль і чай на місяць уперед, відкладав сотню (нинішню десятку) на молоко та яйця, цілком вистачить; одну сотню ховав на обіди в студентській їдальні (останнього року, правда, коли дозволили продавати пиво, відкладав сто п’ятдесят) і йшов з хлопцями в «Аврору», найулюбленіший ресторан сходознавців; чудова музика; танцювали до третьої ночі;) потім йшли пішки в гуртожиток, співали пісні; коли поряд Зія — нічого не страшно, у міліцію не заберуть…

— Послухай, — сказав Савватєєв, — а тебе наші домашні проблеми не цікавлять?

— Це — як? — не зрозумів Степанов.

— Ну, ти все більше вдаєшся в історію чи політику…

— По-твоєму, ці іпостасі буття до домашніх проблем не причетні?

— Ти образився?

— Ні, чому ж? На запитання не варто ображатися, це не демократично.

— Трохи віддає Еренбургом…

Степанов навіть головою затряс:

— Стривай, щось я тебе зовсім не розумію… Ти про що?

— У тебе немає книжок ні про втрачені традиції, ні про труднощі, які переживає село, ні про тривожні симптоми серед сучасної молоді… Велика література завжди народжувалася на ниві внутрішніх проблем.

— Можливо, — пригадавши московського редактора Федорова, відповів Степанов, зрозумівши, що сперечатися марно.

— Слухай, — Савватєєв ще ближче присунувся до Степанова, — а ти справді не пригадуєш мене?

— Не сердься. Адже ти був старший на курс?

Той знизав плечима.

— Не в цьому справа. Я ж виключив тебе з комсомолу, Я вів те засідання комітету. Невже не пригадуєш?

Степанов пильно подивився на цього сивого чоловіка, але все одно не побачив у ньому того, хто тридцять два роки тому, після того, як посадили батька, котив на нього, бочку; нечесно, з чужого голосу; невже він? Слава богу, що не пригадую його, подумав Степанов, у голові і в серці треба тримати добре, так чесніше й легше жити. Зате я пам’ятаю, як на ті комсомольські збори прийшов Зія, як терпляче слухав довгих, а потім устав і роздовбав їх у пух і прах; пригадую, як Зія потім казав: довести себе можна лише одним — ділом; людина, яка скаржиться, — це не людина; тільки робота може перетворити тебе в особистість; запам’ятай, той, хто хоч у чомусь виділився, бере на себе відповідальність; якщо складеться — все гаразд, якщо ні — зімнуть; нічого не вдієш, закон лідерства; мені подобається те, що ти пишеш, сказав тоді Зія, значить, пиши до упору; проявити себе — це зробити діло, все інше — слова, скороминуще, суєта суєт і всяка суєта…

Все правильно, Зія розумник, у пам’яті назавжди зосталися обличчя Євгена Примакова, Віктора Борисенка, Льоні Харюкова, словом, тих, хто був другом; обличчя недоброзичливців стерлися; як це славно, справді; маяки дружби, немов нічні вогники на злітно-посадочній доріжці туманної ночі при поверненні додому з тривалого відрядження.

(Саме в цей час Фол набрав домашній номер Річардсона в Гамбурзі й сказав, що «штуку» слід запускати в редакції негайно, треба впоратися до завтрашнього вечора; той зрозумів, усе обговорено заздалегідь: буде надруковано інтерв’ю із Золле, в якому професор скаже, скільки доларів Степанов платив дослідникам із Шварцвальда і Франкфурта-на-Майні за матеріали про долю російських картин та ікон, які зникли; Степанова цікавлять імена й адреси людей, так чи інакше зв’язаних з вивезенням російських скарбів у рейх; найбільше його цікавлять, наголошувалось у врізці, підготовленій Річардсоном, не так особи, які прямо працювали на рейхсляйтера Розенберга, як експерти, історики мистецтва, вчені, журналісти, підприємці, зв’язані нині з організацією аукціонів та виставок; за цим інтересом відчувається рука; такі відомості дають змогу шантажувати тих, кого у свій час присилували нацисти до співробітництва; їх можна шантажувати, примушуючи виконувати завдання, угодні Москві.

Випуск західнонімецьких газет, які надрукують інтерв’ю професора Золле, відправлять з першим рейсом у Лондон; о восьмій вечора газети мають бути в театрі, не менше трьохсот примірників, щоб роздати всім учасникам шоу, удар має бути масованим.

А після цього, випивши реактивану, щоб бодай трохи збадьоритися, Фол спустився в хол готелю, де його чекав контакт, який узявся опублікувати в тутешній пресі повідомлення про те, що Степанова зобов’язали цькувати бізнесменів, зайнятих у сфері культури; він намагається викликати невіру в чесність і компетентність власників аукціонів, що виставляють на продаж живопис, книжки та скульптури.)

— Знаєш, — сказав Савватєєв, — я завтра приїду в театр, хочу послухати, як відбиватимешся. Ти не проти?

— Ну чому ж? — відповів Степанов. — Дуже важливо знати, що поряд свої.

— І я так думаю. Наших буде чоловік з десять.

— Чудово.

— А знаєш, чому я тобі нагадав про те засідання комітету комсомолу?

— Ніяк не збагну.

— Захотілося перевірити тебе. Мені здалося, що ти зразу мене впізнав, тільки навчився тримати себе в руках… Раніше ти був дуже гарячий.

— Таким і залишився.

Савватєєв похитав головою.

— Ні, ти просто не пам’ятаєш себе. А я тебе пам’ятаю дуже добре. Чесно кажучи, я спочатку не вірив, що ти сам пишеш книжки…

— Як це? — здивувався Степанов.

— Ну, допомагає хтось. Людина має бути однакова — в житті і в роботі, а ти різний.

— То це ж добре. Людська обструганість зручна на певному етапі, потім починає заважати.

— Правильно, безперечно так… Але мені здається, що письменник народжується з талантом. А ти в ресторанах процеси вчиняв, з Іриною недобре розстався… До того ж оця твоя розхристана манера поведінки… Письменник повинен завжди вбирати, в ньому мусить бути константа зосередженості, а ти був зовсім іншим, у тобі було багато від вуличного хулігана.

Степанов усміхнувся, подивився в короткозорі, витрішкуваті очі Савватєєва:

— А зараз ти мені простив?

Савватєєв зітхнув, відповів задумливо:

— От бачиш… Я не про це… Ти все-таки лишився, який був.

— Пробач, — сказав Степанов. — По-моєму, це добре — залишатися таким, як був. Ти мене просто обрадував.

Валера Распопов сів до рояля, заграв:

— Іди вперед наш караван, Степанов, я і Широян…

Лєночка витерла сльози й шепнула:

— Знаєш, як Широян умирав? Він дуже плакав, боявся, що буде з його дружиною, він її так любив, бідолашний…

«Ми вступили в пору втрат, — подумав Степанов. — З кожним днем їх буде дедалі більше й більше. Та, — хоч це й жорстоко, — кожна втрата — підведення підсумку, що залишається в пам’яті? Так, життя — це пам’ять».

Він заплющив очі, зразу ж побачив зал «Сотбі»; землисте обличчя Ростопчина; почув тягучий голос ведучого «п’ятнадцять сотень, шістнадцять сотень, сімнадцять сотень»; знову подумав про те, з чим повернеться до Москви; який сором; обіцяв привезти Врубеля; базіка…

Коли Степанов повернувся в номер, було вже за північ; тривожно спалахувала біла лампочка, вмонтована в телефон, — прохання подзвонити в службу інформації, повідомлять, хто шукає й коли; набрав цифру «6»; дівчина, немов чекала його, сказала, що вже шість разів дзвонив «принс Ростоучи», просив зв’язатися з ним, хоч би коли містер Степанов повернувся.

Набрав номер «Кларіджа», попросив Ростопчина.

— Та невже?! — вигукнув той. Голос князя був радісний, хоч у ньому відчувалась якась надтріснутість. — Зараз же бери таксі й приїжджай до мене, якщо немає сили прогулятися.

— Женю, вранці, — почав благати Степанов. — Стомився, ноги трясуться.

— А в мене руки. Жду, — й поклав трубку.

Степанов хотів передзвонити, але зрозумів: сталося щось дуже важливе, інакше Ростопчин не розмовляв би так; підставив голову під кран, довго розтирав залишки свого волосся, зняв костюм, надів похідні джинси й куртку, спустився вниз, сів у таксі, назвав «Кларідж»; водій здивовано подивився, але нічого не сказав; віз усього п’ять хвилин, зовсім поряд; англійці рідко ставлять запитання, кожному вільно чинити так, як він вважає за потрібне.

Портьє привітався із Степановим з таким же стриманим достоїнством, як і вчора, коли він був у костюмі; їхнє діло вітати кожного, хто входить у дім, всередині є своя, особлива служба, яка швидко в усьому зорієнтується; найстрашніше — налякати клієнта; тепер і Рокфеллер ходить у стоптаних кросовках, от буде шокінг, коли його турнуть од дверей!

… Ростопчин лежав на ліжку в трусах; ноги набрякли; руки знову стали холодні, як лід; але очі його сяяли: картина Врубеля стояла на стільці; він кивнув Степанову:

— Бачиш?

Той сів на ліжко, мов підкошений.

— Женю! Любий! Як?!

(Фол ще раз намастив лоб і скроні китайським «тигрячим бальзамом»; зробив рівень запису розмови в сусідньому номері максимально голосним; кожен звук віддавався в маленьких навушниках, немов удар у дзвін.)

8

… А потім Золле ліг на широке ліжко, підсунув під голову подушку Анни, вона завжди спала на цій, довгій, жартома називала її «батоном», заплющив очі й знову відчув нудоту. Вона мучила його весь час, коли він повертався до Бремена на теплоході; грошей вистачило тільки на палубний квиток; дуже штормило; один з моряків порадив добряче попоїсти, це допомагає; «І не бійтеся випити як слід, виблюєте, стане легше».

Золле пішов у туалет, порахував гроші; аби вистачило на автобус, щоб добратися від порту додому; де там уже їсти; сидів усю дорогу біля поручнів; двічі блював жовчю, тремтіла щелепа; думати ні про що не міг; якась каша в голові; мелькали дивні обличчя, — то Рів з Райхенбау, прокляті родичі, шкіряться, ховаючись один за одного; то поблажливо усміхнений Ростопчин у своєму розкішному шовковому костюмі, то розгублений Степанов, — жовна перекочуються грецькими горіхами, набрякли мішки під очима; то чувся голос пана з «історичного товариства», який дзвонив напередодні від’їзду в Лондон: «п’ятнадцять тисяч марок ми готові заплатити зразу ж, даремно відмовляєтесь, пане Золле, всі права на пошуки зберігаються за вами»; іноді він близько бачив обличчя Анни, її добрі великі очі; вони стали якимись зовсім іншими перед смертю; вона знала, що кінець близько, рак печінки, в клініку відмовилася лягти — навіщо зайві витрати, і так у боргах; пила наркотики, тому гострого болю не знала, тільки відчувала, як день за днем знесилюється; обличчя стало жовте, а вуха, раніше такі маленькі, красиві, тепер були схожі на старе капустяне листя.

Я не маю права розпускатися, повторив Золле; треба примусити себе почути музику Вагнера, вона живе в кожному, треба примусити себе до того, щоб не стримувати її в собі, не боятися її грізної, очищувальної значущості, а, навпаки, йти за нею, відчуваючи, як напружуються м’язи й тіло перестає бути кволим і безвольним; однак Вагнер не звучав у ньому, інколи він чув веселі переливи Моцарта, сонячні, дитячі; кожна людина — це дитинство, нічого в ній не лишається, крім дитинства, все інше від життя, а яке ж воно жахливе, боже мій.

На берег у Бремені Золле вийшов знесилений; сів на лаву, відчуваючи, як підступає голодна млість; от буде соромно, якщо я блюватиму прямо тут; до туалету я просто не зможу добігти; впаду.

Біля нього сів, віддихуючись, дуже товстий, погано поголений чоловік у досить брудній сорочці й курточці, закапаній на животі вином і соусами; витяг сигарету, дуже грубо розім’яв її, прикурив і, витерши з лоба піт, запитав:

— Ви пан професор доктор Золле? Дослідник і історик?

— З ким маю честь? — мовив Золле крізь зуби: боявся, що почне блювати.

— Я — Бройгам, з «Нахріхтен». Редакція доручила зробити інтерв’ю з вами. У сьогоднішній вечірній номер.

— Не можу, — відповів Золле. — Я себе погано почуваю. Подзвоніть мені додому… Пізніше…

— Чого це ви такий землистий? Погано переносите морські мандри? Не треба було сидіти в каюті. Вийшли б на палубу…

— Я весь час сидів на палубі.

— Треба було напитися. І з’їсти супу. Дві порції. Ви все виблювали б, та й по всьому.

Золле підніс зім’ятий носовичок до губів, заплющив очі, на скронях виступив холодний піт.

Бройгам витяг із задньої кишені брюк пласку пляшечку, простяг Золле.

— Віскі. Ковтніть.

— Я голодний, — сказав Золле, відчуваючи, як сльози самі по собі заслали очі й солоно потекли по щоках.

Бройгам узяв його під руку, допоміг підвестися, одвів до буфетної стойки, замовив гамбургер і пиво.

— Не подумайте відмовлятися. Вам умить полегшає…

— Я блюватиму.

— Ну й що? Дам дві марки буфетнику, він після цього запропонує вам поблювати ще раз. Були б гроші…

Золле з’їв гамбургер і справді відчув себе краще.

Цей товстий чоловік заспокійливо впливав на нього; взагалі до зустрічі з будь-яким журналістом він готувався заздалегідь, перечитував альманах латинських виразів, перегортав древніх, особливо Таціта; коли говориш з людьми преси, дуже важливо бути лапідарним у слові, вони ж так старанно підганяють тебе під конструкцію, наперед ними продуману; увага й ще раз увага; але цей товстун був якось по-доброму флегматичний; теж достатку, мабуть, невеликого, весь пом’ятий, як і я…

Золле полегшено підвівся:

— Ну, що ж… Ходімо на автобус, не тут же розмовляти…

— У мене машина, — відповів Бройгам. — Далеко живете?

— Не дуже. Я покажу на карті, важко пояснити, маленький тупичок за озером.

Та коли Бройгам привів його на стоянку, Золле знову відчув себе самотнім і нещасним, і знову запаморочилася голова; журналіст відчинив дверцята величезного сріблястого «БМВ», у таких роз’їжджають тузи, а я думав, у нього якась французька «онуча» чи пошарпаний «фольксваген»; знову кордон; як же трагічно розкреслено наш світ кордонами — не тільки між державами, а й поміж людьми; це страшніше; кожний, хто йде по вулиці, а тим паче їде по автобану, — суверенна держава; повна роз’єднаність…

Дома він знайшов пачку бразільського «Пеле», єдине, що в нього лишилося; холодильник порожній; запропонував Бройгаму чашку кави; той сказав, що крім віскі нічого не п’є, перейшов до діла; спочатку цікавився роботою, просив показати документацію, потім спитав про мету подорожі в Лондон; швидко робив помітки в потріпаному блокноті, з якого раз по раз випадали списані аркушики; ні диктофона, ні фотоапарата; а втім, серйозні журналісти самі не знімають, возять з собою фотографа; Золле пам’ятав, як йому пояснив про це той хлопець, який брав у нього інтерв’ю незадовго до смерті Анни; написав багато нісенітниці, його спростування жодна газета не надрукувала, яке їм діло до фактів, подавай смажене!

— Скільки коштує ваш архів? — спитав Бройгам.

— Усе моє життя, — відповів Золле. — Я віддав цій справі всього себе. Ми відмовляли собі в усьому, моя покійна подруга і я…

Бройгам витяг з пожмаканої пачки (страшно дратував ло Золле, звичка до акуратності в роботі з документами стала його другою натурою; будь-яку розхристаність, неохайність, необов’язковість сприймав як образу) розкришену сигарету, розправив її, закурив, пихнув в обличчя Золле якимось солодким димом, важко закашлявся, довго сидів, заплющивши очі, пояснив — астма; не перестаючи курити, запитав:

— Як про вашу роботу дізналися росіяни?

Золле здивувався:

— Ви маєте на увазі Степанова?

— Так.

— Ми багато років обмінювались інформацією.

— А звідки вона в нього?

— Він часто їздить. Та й потім йому допомагають учені з музеїв Росії. Йому легше…

— Ви багато передали йому документів?

— Дуже.

— А він вам?

Золле не чекав цього запитання; якось не спадало на думку підраховувати, скільки матеріалів привозив йому Степанов із Швейцарії та Голландії; останній раз передав документацію з Варшави; обіцяв надіслати нові дані з Праги. Він згадав, як Степанов віддав йому листа з Баден-Бадена; відтоді почався новий етап пошуків; але ж лист було адресовано не йому, Золле, а саме Степанову; а він зразу відправив його мені; і документи з Берліна передавав цілими папками, і влаштовував мені запрошення, і писав про мене так, як ніхто інший не писав; усі шукали сенсацію, а він розповідав про мене й Анну, про те, як я почав, що знайшов; господи, він був такий добрий до мене, подумав Золле, сидів за цим столом, слухав годинами, допомагав готувати вечерю; ми так славно бенкетували втрьох — я, Анна й він… Боже мій, подумав Золле, зі мною коїться щось недобре. Я думаю спочатку про себе, потім про Анну, а вже потім про нього. Що зі мною?

— Почекайте, — сказав він Бройгаму. — Мені необхідно подзвонити у Франкфурт.

— У мене ще два-три запитання.

— Ні, ні, я повинен подзвонити у Франкфурт, це дуже важливо.

— Заждіть, пане професор доктор Золле, зараз подзвоните. Мене ж покарають, якщо я запізнюся з матеріалом у номер. Хто фінансує вашу роботу, ось що мене цікавить. У вас величезні витрати, як я розумію. Хто оплачує ваш труд?

— Я.

— Джерела? У вас є якісь прибутки? Рента?

— У мене є борги, пане Бройгам. Це все, що я можу вам сказати.

Провівши журналіста, він подзвонив у Франкфурт, в «історичне товариство»; саме ті люди й сказали йому, які гроші Степанов платить іншим дослідникам; його це так приголомшило, що він навіть не поцікавився їхніми адресами й телефонами (розрахунок Фола базувався на його природженій авторитарності; як-не-як німець старшого покоління, у них це в крові; коли говорять люди з «історичного товариства», дипломовані дослідники — значить, правда, інакше й бути не може; спрацювало). Золле був тоді оскаженілий; два дні не знаходив собі місця; яка підлість — використовувати дружні стосунки, а платити зовсім стороннім особам, вклад яких у справу зовсім незначний!

— Алло, здрастуйте, це професор Золле, з Бремена.

— Добрий день.

— Ваші люди дзвонили мені дев’ять днів тому. Я хотів би зв’язатися з ними. Негайно.

— Пробачте, але хто саме дзвонив і з якого питання?

— Я забув прізвище. З питання пошуку російських картин, що пропали під час війни.

— У нас немає російського відділу, пане професор Золле. Ви певні, що дзвонили від нас?

— Абсолютно.

— Будь ласка, почекайте біля апарата, я спробую вам допомогти.

— Дякую.

«Я зараз же подзвоню в Лондон, — подумав Золле. — Старий чванливий учений черв’як! Мене занесло! Так, так, мене занесло! Я повинен був поговорити з Степановим і князем як з друзями. А я образився. На кого?! Не можна ображатися на друзів. Їх треба намагатися зрозуміти. Ах, як правильно ти став думати, коли минув час і все втрачено. Так, втрачено! Без сумніву аукціон у розпалі. Я подзвоню в «Сотбі» й зроблю заяву, що Врубеля було викрадено. Я назву номер, під яким його вивіз рейхсляйтер Розенберг. Сліди цього номера мали лишитися на картині, якщо зробити хімічний аналіз. У лівому нижньому закрайку. Вивести це зовсім неможливо. Експертиза підтвердить мою правоту. А коли не підтвердить? Хто плататиме штраф? Ти? Чим?»

— Алло, добрий день, пан доктор Золле, це Дукс, мене перехопили біля дверей, ішов на обід, як поживаєте?

— Будь ласка, назвіть мені телефони тих панів, яким Степанов платить гроші.

— Що?! Ви мене плутаєте з кимось, пан доктор Золле! Я пропонував гроші за вашу документацію, п’ятнадцять тисяч марок, наші умови залишаються в силі, але я не знаю, про якого Степанова йде мова. Ви мене плутаєте з кимось…

Карбуючи кожну літеру, Золле майже викрикнув:

— Мені дзвонили! З вашого товариства! І назвали імена тих дослідників, яким Степанов платить гроші! Я вимагаю, щоб ви негайно дали номери їхніх телефонів!

— Пан Золле, — голос на іншому кінці проводу став зляканим, — я поговорю з нашими колегами, я передзвоню, не хвилюйтеся, ми знайдемо того, хто з вами зв’язувався.

— Як довго мені чекати?

— Я передзвоню надвечір.

— Ні, я наполягаю, щоб ви з’ясували моє питання негайно! Чуєте? Негайно!

— Але це неможливо, пан Золле. Люди пішли на обід. Троє колег у відпустці, п’ять чоловік у відрядженнях. Я постараюсь зібрати інформацію, але раніше вечора мені нічого зробити не вдасться. Будь ласка, не хвилюйтеся, ми все з’ясуємо.

Розлючений Золле ударив долонею по важелю, почувши довгий гудок, набрав номер довідкової служби, спитав, як з’єднатися з бюро довідок Лондона; йому продиктували; він передзвонив ще раз, не думаючи, що скаже Ростопчину, Степанову чи людям «Сотбі», головне — сказати те, що він мусить сказати; боже мій, що роки й злидні роблять з людьми?! Дівчина з лондонської служби інформації німецької не знала, щось довго пояснювала йому, а він — несподівано для самого себе — почав болісно підраховувати, скільки йому коштуватиме ця нікому не потрібна міжнародна розмова; по рахунках не платив уже три місяці; який жах; ось-ось відключать номер, німота…

Потім подзвонив у Цюріх, у бюро князя; як це я зразу не здогадався, старий віслюк?! Попросив секретаря негайно подзвонити в Лондон, в «Сотбі», це на «Нью-Бонд стріт, тридцять два; будь ласка, запросіть до апарата князя; еге ж, він там; він безумовно в залі; скажіть, що Золле має намір зробити екстрену заяву; я жду біля апарата; будь ласка, поспішіть, справа надзвичайної ваги».

Секретар передзвонила через півгодини, саме тоді, коли Золле знову вирішив дзвонити їй; раніше за таку роботу гнали в шию.

— Пане професор доктор Золле, я повинна засмутити вас, торги давно скінчилися.

«Що ж робити? — Золле вже вкотре повторював це тупе безсловесне в своїй безнадії запитання. — Що ж мені робити?! Боже, поможи і навчи! Як діяти?!»

З цим він і заснув.

Розбудив його телефонний дзвінок; за вікном уже смерклось; скільки ж я спав; вічність; треба зв’язатися з камердинером князя; мабуть, він знає його телефон у «Кларіджі»; хай попросить його подзвонити мені; а може, це він дзвонить?

Золле встав, підійшов до телефону, думаючи про те, яка буде його перша фраза; я мушу вибачитися; саме так; інакше мене неправильно зрозуміють; я так і скажу: був якийсь амок, пробачте мені, князю; передайте Степанову, що я жду його дзвінків, ми й далі працюватимемо разом; з ким не буває зриву; роки; нерви не витримують; ні про які гроші не може бути й мови; продам квартиру, на борги вистачить, а собі орендую кімнату на першому поверсі, це набагато дешевше…

Він рвучко зняв трубку.

— Алло.

— Це Райхенбау.

«Будь ти проклятий, — стомлено подумав Золле. — Ростопчин мені не подзвонить. Я поводився, як істерик, а вони, ці вилощені князі, не люблять, коли поводяться щиро, вони звикли хизуватися, для них головне — зовнішня манера поведінки, що їм до того, в якому становищі я опинився?! Стривай, — він знову осадив себе. — Що з тобою? Так, усе жахливо, так, ти не зміг знайти те, що хотів знайти, але навіщо ти звинувачуєш тих, хто до тебе найближчий? Завжди в усьому звинувачують найближчих, кого ж іще? Тих, хто далі, остерігаються, бо вони чужі… Бідолашна Анна, це я винен, що її не стало! Я, тільки, я!»

Золле відкашлявся, відчуваючи, що зараз зірветься; це буде непростимо; шакали люблять падло, не можна робити їм приємність; змусив себе говорити трохи ліниво, дуже спокійно:

— Слухаю тебе, дорогий Райхенбау.

— Ні, це я тебе слухаю.

— Завтра я йду в контору, щоб якнайшвидше продати квартиру. Отже, грошей у мене вистачить з лишком, аби розплатитися з тобою й Рівом.

— Ми не дозволимо продавати квартиру Анни. Це її власність… Ти їй ніхто. Квартира належить нам.

— Звертайтеся до суду.

— Невже ти не розумієш, що суд буде на нашому боці?

— Чого ти хочеш? — закричав Золле. — Ну чого ви всі від мене хочете?!

— Продай свої матеріали. Нехай вони стануть загальним надбанням. Тут, у Німеччині. Ти чуєш мене?

— Чую, — після довгої паузи відповів Золле. — Хто тебе просив про це?

— Совість. Моя німецька совість, — і Райхенбау поклав трубку.

9

— Я дві години тому повернувся з Шотландії, — сказав Ростопчин. — От… І привіз Врубеля. Можеш летіти додому… А ще я привіз листи про Верещагіна, — він кивнув на столик; біля срібної вази з фруктами лежала папка. — Це теж тобі. Бачиш, як ми впоралися…

— Нічого не розумію, — Степанов навіть головою затряс. — Як ти зміг?

— Я тобі розповідав, яка в мене була кличка в макі?

— Ейнштейн.

— Отож! Я вичислив, що проти нас працюють, і провів свою операцію. Ні, але ти подивись, яка чудова ця картина! Поглянь в очі хлопчика! Я боюся в них довго дивитися, Митю, починається якась містика…

— Ти вручиш мені цю картину завтра в театрі, — сказав Степанов. — Це буде напрочуд дивовижно, Женю.

— Завтра вранці я відлітаю.

— Це неможливо. Ти повинен вручити цю картину привселюдно. Інакше я не зможу її вивезти, затримає таможня.

— Не затримає. Там усі документи, — Ростопчин знову кивнув на столик. — Я написав, що віднині це твоя власність, документи в повному порядку.

— Ні, буде жахливо, якщо ти не вручиш мені цю картину сам! Це твоя заслуга, це ти переміг тих, хто заважав… Ні, ні, не можна, аж ніяк не можна, щоб ти полетів. Чи ти боїшся Софі?

— Тепер я нікого не боюсь, — усміхнувся Ростопчин. — Я мов жінка: завжди боюся до; те, що сталося після, мене вже не тривожить.

— Ти мусиш лишитися. Зрозумій, це буде сенсація. Про це дізнається багато людей. І серед них знайдеться ще один чоловік чи два, які допомагатимуть нам далі.

Ростопчин сів на ліжку; Степанов, дивлячись, як важко він підводився, був страшенно вражений тією переміною, що відбулася з ним за один день.

— Подивися в очі хлопчика, — тихо сказав Ростопчин, — Давай помовчимо з тобою й подивимося в його очі…

(Через годину п’ятнадцять Фол спустився вниз, сів у таксі й поїхав до Джільберта; небо на сході ставало попелястим; третя година ранку; ранні світанки; він боявся цих світанків; наче поминки по давно минулій молодості; найкраще почував себе восени; плакав над пушкінськими рядками «в багрец и золото одетые леса»; після смерті мріяв знайти життя в дереві; найбільше любив пальми.

— Джільберт, не сердься, що я розбудив тебе, — сказав Фол, коли, пустивши воду в кранах, вони сіли на кухні. — Становище критичне. Ми з тобою не врахували досвід князя. Він обіграв нас.)

10

У фойє театру ще нікого, не було; Степанов і Годфрі приїхали перші, подивилися стенд з фотографіями музеїв Москви, Ленінграда, Києва й Тбілісі; послухали музику, яка передуватиме початкові шоу.

— В мене немає хороших російських записів, тому я зупинився на нейтральному; зрештою, Гендель — це Гендель, дуже стриманий, все всередині, інша музика розпалює пристрасті, а нам цього не треба.

Степанов кивнув, присів на краєчок стільця.

— Боб, у мене є для вас сюрприз…

— На шоу прийде рота російських солдатів? — розсміявся Годфрі.

— Ну, це вже не сюрприз, а захід, — у тон йому відповів Степанов. — Ні, до нас прийде князь Ростопчин.

— Той самий?

— Так.

— Чудово. Він погодився сказати кілька слів?

— Більше того! Він подарує моїй країні картину Врубеля!

— Це справді сюрприз.

— Послухайте, Боб… Князь розповідав мені про керівника того чоловіка, який уступив йому Врубеля… Його звали сер Годфрі… Він був шефом військово-морської розвідки імперії…

— В якомусь родичанні ми перебуваємо, Дім, але в досить віддаленому. Якби він був моїм батьком, я жив би на Канарських островах, а я животію в туманному Лондоні. Спасибі президентові Рейгану: він не тільки вручив мені орден, а й улаштував політ у Голлівуд, абсолютно казкове місто.

— Так, місто казкове, — погодився Степанов. — Я гостював там у композитора Дмитра Тьомкіна.

— Це той, що написав музику до «Сто мужчин і одна дівчина»?

— Саме так. Він росіянин.

Годфрі штовхнув Степанова в бік; почали приходити гості; чоловіки були в темних костюмах; «іноземці, — шепнув Годфрі, — наші одягнені скромніше, мабуть, французи чи американці із західного узбережжя»; піднялися в зал; там зібралися дівчата з фірми Годфрі — француженка, німкеня, американка, китаянка і дві англійки; одягнені як стюардеси, фігурки, мов виточені, обличчя усміхнені; в шоу має бути все красиво, особливо жінки, які допомагають ведучому.

— Дім, — сказав Годфрі, — народу дуже багато. Сьогодні п’ятниця, початок уїк-енда, травень. Це — безпрецедентно. Йдуть не на вас. Повторюю, в цій країні вас, як письменника, не знають. Ідуть на вашу країну. Тому — пропоную востаннє — давайте прорепетируємо початок, це ж у ваших інтересах.

— Ні, спасибі. Знаєте, в мене є приятелі, які по багато разів протягом багатьох років розповідають сюжет своєї нової книжки. Вони ніколи її не напишуть. Вони проговорили її, їм уже нецікаво, вони її знають напам’ять. Завжди треба, щоб було цікаво. Вам, мені, залу.

— Дивіться, — повторив Годфрі. — Я відроблю свої гроші чесно, але я не маю наміру втрачати обличчя, Дім. Я готовий до діалога з вами, але не до такого, щоб пропагувати ваші ідеї. Я живу тут, і мені дуже подобається жити тут, розумієте?

— Прекрасно розумію, — Степанов усміхнувся: — Хто зустріне князя?

— Не знаю. Мої дівчата ніколи його не бачили…

— Треба посадити його на сцену…

— Цього робити не можна. Ви і я. Третій — завжди зайвий. Це нераціональне відвертання уваги. Ми зарезервуємо йому місце в першому ряду, дуже престижно. А коли він даруватиме картину, запросимо його на сцену. Мері, — Годфрі звернувся до худенької американочки, — будь ласка, подивіться, скільки прийшло людей?

— Я вже дивилася, — втрутилася француженка. — Буде повний зал. Публіка дуже престижна.

— Спробуй, розворуши її, — сказав Годфрі. — В цьому розумінні студенти набагато кращі… До речі, Дім, зніміть галстук, будь ласка. Ви його зовсім не вмієте пов’язувати, та й взагалі це не ваш стиль.

— Якби знав, захопив би з собою форму в’єтнамських партизанів, зберігаю як реліквію.

— До речі, жаль, що не прихопили. Одяг — найважливіший елемент шоу; вивірений прийом, дозований епатаж — все це на користь справі. А тепер розслабимося й посидимо кілька хвилин абсолютно мовчки.

(Фол старанно загасив недокурок у попільниці, подивився на годинник: до початку шоу чотири хвилини…

«А що, коли Ростопчин не прийде в театр? — з жахом подумав Фол. — Через кілька хвилин з’являться вечірні газети із залпом проти нього й Степанова. Газети доставлять у театр; дуже добре; а якщо старий дурень купить газету в якомусь кіоску? По дорозі до таксі? Чому ні? І вирішить не йти на Пікаділлі. Зрештою, є ж у нього хоч якась захисна реакція?! Чи ті, кому за шістдесят, уже не звертають уваги на все, що не вкладається в схему їхнього мислення? Він не прийде, і тоді репортаж про те, що він дарував росіянам у театрі отого Врубеля, виявиться липою! Вся комбінація зійде нанівець! Аби тільки зараз не зірватися, — сказав собі Фол. — Заспокойся, так буває завжди, найостанніші хвилини дивовижно напружені. Нічого страшного, аби тільки не зірватися і не напитися, це буде жахливо. Зараз потрібна холодна голова, кожне слово мусить бути вивірене, кожен вчинок — вичислений до останньої дрібниці. Ти повинен перемогти, ти доведеш, що твоя правда, що саме твоя концепція потрібна Штатам, ти зробиш усе, як задумав, аби тільки не зірватись, інакше буде дуже прикро, Джос, будь ласка, вгамуйся, перебори себе, це хвилинна справа, гаразд?»

Він витяг з свого «дипломата» аркуш паперу з листом редакторові «Нью-Йорк таймс» від Саймона Бренкса, Лондон, Челсі, Клінктон-стріт, двадцять три, цілком пристойна кандидатура; все-таки Джільберт — молодець, хоч і ледар, зате має хороші контакти в місті, не марно просидів тут стільки років.

Лист він обдумав заздалегідь, ще в Штатах, перед вильотом у Європу, кожну фразу відлив, виношував не рік, і не два, а цілих п’ять років, відразу після того, як пішов з Ленглі; бог послав Гадиліна; зрештою, кого він іще міг йому послати, крім цього прищавого неврастеніка; серйозні люди осідають в університетах; лише невдахи харчуються «Свободою».

Він витяг ручку, пробіг текст іще раз; ні, правити нічого, якщо тільки Гадилін не видасть те, що виходить за рамки; Фол вичислив його точно, збою не повинно бути.

«Сер! Я вивчав російську мову протягом трьох років, читаю радянську літературу і тому цікавлюсь передачами радіостанції «Свобода», яка відгукується не тільки на політичні й економічні проблеми Росії, але й рецензує. хоч якоюсь мірою помітні твори письменників, що живуть за залізною завісою. Демократизм західного суспільства передбачає критику всього, що здається нам неправильним, загрозливим, порочним. Однак наші традиції такі, що найсерйозніша критика мусить бути доказовою й коректною. А хіба можна назвати коректними й доказовими виступи експерта з російської літератури містера Гадиліна, котрий емігрував на Захід і відтоді подвизається на «Свободі»? Наведу лише деякі епітети, якими він називає своїх колишніх колег: «пес», «лизоблюд», «графоман», «раб», «зломщик», «продажний наймит», «кримінальник».

Відчуття непорядності викликає й показна поінформованість літературних експертів про подробиці особистого життя тих, з ким їм доводилося зустрічатися в Москві; все це відгонить негідною нашого суспільства малістю.

Я не хочу образити містера Гадиліна, але, справді, такий стиль не можна не порівняти з гавканням маленьких собачок на великого пса, який цього гавкання навіть не чує.

Якщо радіостанція «Свобода» є трибуною для зведення особистих рахунків м-ра Гадиліна з тими, хто чогось досяг у Росії, то це одна справа. Тоді треба б повідомити слухачів, що в Мюнхені працює перша в світі радіостанція, що займається аналізом творів літератури та мистецтва за залізною завісою. Тоді виникає запитання, яку причетність до цих чвар мають високошановні люди з адміністрації Білого дому, котрі входять у керівну раду «Свободи»? Хто ким керує: м-р Гадилін нами чи все-таки ми бодай трохи можемо впливати на честолюбні амбіції літературних експертів, які позбавлені демократичного досвіду критики, а тому й нав’язують нам манеру і стиль, прищеплені їм за залізною завісою з дитинства? Взагалі іноді в мене складається думка, що м-р Гадилін працює за завданням Москви, аби пропагандистам Кремля було легше говорити своєму народові про дух недоброзичливості, притаманний світові імперіалізму по відношенню до всього, що відбувається в Росії.

З повагою».

Підпис. Адреса. Ніякої фальшивки, все чисто. Нехай Лейнз, який відповідає за «Свободу», покрутиться, крити йому нічим, дурнів теж треба вчити. Зрештою, кожен дурень має хоч одного розумного боса; почухаються; згадають мої слова; помилку виправити ніколи не пізно.

«Стоп, — сказав собі Фол. — Дуже погано, якщо вони пригадають мої слова. Тоді штука не зіграє. Не дай боже, якщо вони згадають мої слова. Вони не повинні навіть думати про мене, лист має бути шоком, ударом під груди, тільки тоді вони прийдуть до мене. Вони прийдуть. Але я буду в новій якості, коли повернуся додому. Я вирвуся вперед. Не я повернуся до них, а вони не зможуть без мене й без того діла, якому я служу тепер».

Однак коронний матеріал ще не було підготовлено. Це треба зробити дома: дві-три публікації про те, як фірма «АСВ», страхування культурних цінностей, бібліотек та архівів, дістала інформацію про те, що в світі ходять твори російської, польської, угорської, чеської, французької та італійської культури, викрадені нацистами з державних музеїв. «АСВ» не може страхувати крадене; нацизм зламали мужністю чесних американських, російських та англійських хлопців, які звільнили Європу від коричневого жаху; але компетентні працівники «АСВ», залучені до розслідування інформації, з’ясували, що факти не відповідають дійсності; все награбоване нацистами давно повернено законним власникам; йшлося про черговий шантаж Москви, що має як ідеологічні, суто пропагандистські цілі (повсякчасне мусування чуток про те, нібито багато нацистів співробітничало з відповідними службами США), так і тривожніші, пов’язані із спробою підірвати довір’я громадськості до самого інституту страхування.

Це Америка прочитає; це передрукують у Європі; це буде перемога, аби тільки цей бісів князь не купив газети, а доїхав до театру, аби тільки він сів у перший ряд, на відведене йому місце і вручив цього психопата Врубеля своєму одноплеміннику!)

Світло в залі повільно погасло; лише два прожектори висвічували Годфрі й Степанова; і все-таки Степанов бачив Распопова і Савватєєва в другому ряді, бачив порожнє, — наче вибитий зуб, — місце Ростопчина в першому; побачив Ігоря з торгпредства, теж сходознавець, учора не зміг приїхати: політики сваряться, а торговці продовжують своє діло; не буде обороту капіталу — світ зупиниться.

— Леді і джентльмени, — почав Годфрі, — насамперед я хочу привітати вас у цьому залі. Дозвольте представити нашого російського гостя, містера Степанова. Ми з ним по різні сторони барикади, але нині барикада розділяє не вулицю, а світ, тому будь-яка спроба поговорити один з одним, відклавши набік зброю, угодна богові, який створив людей для життя, а не для смерті. Діалог через барикади бажаний прогресові, — на цьому я стою і з цього починаю нашу зустріч.

В трьох місцях залу заплескали; «підсаджені», подумав Степанов, даремно він це затіяв, щось у цьому є жалюгідне; панувало напруження, воно було гнітюче.

— Дім, — Годфрі обернувся до Степанова. — Я хочу, щоб ви самі розповіли про себе присутнім.

— Краще б з вашою допомогою.

— Чудово. Де ви вчили англійську?

— В інституті сходознавства.

— А якою була ваша основна мова?

— Афганська. Пушту.

В залі пробіг шепіт.

— Скільки вам років?

— Я старий. П’ятдесят три.

— Ви одружені?

— Я живу сепаратно.

— Це дозволено в Росії?

— А в Англії дозволено вранці вмиватися?

Годфрі засміявся:

— О’кей, о’кей, я не хотів образити вашу країну своїм запитанням, у. нас досить туманні уявлення про те, що у вас дозволено, а що — ні. У вас є діти?

— Двоє.

— Ви дружите?

— Я думаю, що дружимо, але точніше відповіли б вони самі; батьки частіше помиляються.

Годфрі різко обернувся до залу».

— Леді і джентльмени, зараз мої любі помічниці роздадуть вам папірці для запитань. Будь ласка, напишіть своє ім’я, адресу, фах. Потім помічниці зберуть ваші запитання, я їх зачитуватиму. — Він знову звернувся до Степанова. — Дім, ви — письменник. Яка тематика ваших книжок?

— Різна.

— Ви пишете документальну прозу чи віддаєте перевагу вимислу, белетристиці?

— І так і так.

— Ви пишете про політику?

— Про неї також. Світ надзвичайно політизований; люди, слава богу, почали цікавитися політикою, мені це подобається, хоч якась гарантія від можливого безумства.

— «Слава богу»? — перепитав Годфрі. — Будь ласка, не ображайтеся, але хіба в Росії можливе публічне використання оцих двох слів? Я маю на увазі «слава богу».

— Коли б ваші видавці публікували більше нашої літератури, ви не запитували мене про таке. Це аналогічно тому, якби я спитав вас, чи дозволено в англійській мові вживати слова «революція» і «товариш».

— Про те, хто кого більше публікує, мабуть, ми говоритимемо пізніше, коли надійдуть запитання із залу. Поки що я — узурпатор вечора, отже, вам доведеться відповідати стисло й однозначно. Я прочитав у американській літературній енциклопедії, що ви писали книжки про політиків, шпигунів та сищиків. Це правда?

— Абсолютна.

— Ви це робили за завданням?

— Письменник схожий на собаку: і той і другий не люблять ошийників.

— Вас направили сюди розповісти у нашому сьогоднішньому шоу про культурні програми в Радянському Союзі. Як поєднати ці теми в творчості! політика, шпіонаж, культура?

— У вас опубліковані документи про те, що американський розвідник Даллес поставив перед нацистським шпигуном Вольфом головну умову для початку сепаратних переговорів у Швейцаріїї повернення картин s музеїв Італії. Теми, як бачите, пов’язані: політика, шпіонаж, культура.

— Чи не здається вам, що захоплення воєнною темою в літературі веде до мілітаризації суспільства?

— Літературу, яка прославляє війну, не можна вважати за літературу. Така продукція справді спонукає суспільство до мілітаризації. А наша література про війну виховує ненависть до неї, бо показує її страхіття, яких, на щастя, ви не зазнали.

— Не кажіть. Ми пережили жах нацистських бомбардувань.

— Але не пережили окупації, масових розстрілів І душогубок.

— Пробачте? — Годфрі подався до Степанова. — Не зрозумів.

— Душогубки — це машини, в яких людей убивали відпрацьованим газом. Випробування провадив есесівець Рауф, який став помічником Піночета через дві години після фашистського путчу в Сантьяго.

— Ви добре пам’ятаєте війну?

— Не так, як солдати, але пам’ятаю.

— Коли ви вперше зацікавились проблемою війни й культури?

— У сорок другому.

— Чому саме тоді?

— Тому що в сорок другому ми викинули гітлерівців з Ясної Поляни… Це музей Льва Толстого. Під Тулою. В кабінеті Толстого нацисти тримали коней.

— Ви не думаєте, що тут більше пропаганди, ніж факту?

— Не думаю.

— Тому, що ви, безумовно, вірите радянським засобам масової інформації?

— Тому, що я був у Ясній Поляні в сорок п’ятому, Восени. Та ще тому, що хлопчиськом, улітку сорок п’ятого, бачив Дрезден, руїни зруйнованої галереї.

— Як ви потрапили до Німеччини в сорок п’ятому?

— З солдатами.

— Воювали?

— Ні. Я втік на фронт, шукав батька.

— Ваш батько живий?

— Ні.

— Загинув на фронті?

— Ні. Він помер після війни.

— Яке в нього було звання?

— Полковник Червоної Армії.

— А мати?

— Вона вчителька історії. Жива, здорова, старенька.

— Дім, пробачте, моє наступне запитання може здатися вам дивним, але я все-таки хочу його вам поставити. Кого ви більше любите: батька чи матір?

Чортове шоу, подумав Степанов, хоча б закурити дозволили, теж мені, демократія. У нас заборон багато, але й у них вистачає; дорого я зараз віддав би за одну затяжку; ну, як мені відповісти йому?! Даремно я відмовився, коли він пропонував порепетирувати; не можна відповісти, що, мовляв, люблю обох однаково, так діти відповідають: «І тата, і маму». Як пояснити їм мою провину перед батьком, перед його останньою любов’ю? Не його гріх, а їхня з мамою біда, що вони такі різні. Спочатку закохуються, про свої різні характери починають думати вже потім, коли свято скінчилось і почалися будні; завжди і в усьому перемагав примат почуття; логіка схожа на стерв’ятника, вона приходить як відплата, реакція на вчинене. А я не зміг простити йому його останньої любові, не зміг зрозуміти, яка вона була висока й чесна; двоє старих людей знайшли одне одного. «Старі? — спитав він себе. — Йому тоді було п’ятдесят три, стільки, скільки тобі зараз. Батько подумав про себе вже після того, як я закінчив інститут, одружився й відійшов від нього; до цього він, — навіть коли жив у холодній кімнатці з дров’яним опаленням у баби Маші, — завжди спочатку думав про мене, а вже потім про себе… Синівська ревність? Ні. Мабуть, егоїзм. Хоч ревність і егоїзм — дві сторони однієї медалі». Але ж ти не можеш забути образи, яку пережив на батьківському шістдесятиріччі, коли не ти був біля нього, а його кохана, а вас же з ним зв’язувало, — у важкі роки, — таке горе, яке зараз навіть неможливо уявити собі; ти був чесний у ставленні до старого, бився за нього з останніх сил, не задумуючись над тим, що на тебе чекає за це, а він сидів з коханою жінкою на своєму ювілеї і не покликав тебе, щоб ти був поруч… Ну то й що? Ти ж сам кажеш, що це велике щастя — вміти забувати горе, жити сьогоднішньою радістю і завтрашньою надією. Все повертається на круги своя, воістину так. Хіба Бембі і Лис не повторили тебе, двадцятип’ятирічного? Повторили, ще й як повторили. Але ж вони, як і ти, проектували свою маму на іншу жінку, яка була поруч з тобою. Хоч би якою була інша жінка, як би тебе не любила, рідна мама завжди здається найкращою, найчеснішою і найрозумнішою, навіть якщо вона й винувата в тому, що життя в сім’ї не склалося, така вже людська природа. Ні, заперечив він собі, справа тут не в стосунках, які склалися між батьком і дітьми. Я дружив з батьком, я так пишався дружбою з ним! Він сам стер грань у наших стосунках, грань, яку взагалі не можна переступати; небезпечно. І я був таким самим з Бембі й Лисом, я був їхньою власністю, я належав тільки їм і нікому більше, так мусить бути завжди, до самого кінця. А чи мусить?

— Знаєте, Боб, ви мені поставили те запитання, на яке я боюсь відповісти.

— Чому?

— А кого ви більше любите?

Годфрі відкинувся на спинку низького крісла.

— Тут запитання ставлю я.

— Наполягати на відповіді недемократично?

— Можна, але так не заведено. Хоч ви відповіли, не обов’язково ж ставити жирну крапку… Але я все-таки, мабуть, більше люблю матір. Сини більше люблять матерів, Дочки — батьків, так мені здається…

Одна з дівчат передала Годфрі красивий дерев’яний ящичок із запитаннями.

— О, — сказав він, нарахувавши дев’ятнадцять папірців, — уже чимало.

Годфрі швидко переглянув кореспонденцію, говорячи при цьому, що запитувати може кожен, про все, кому що заманеться, відповіді містера Степанова мають право бути спірними, але — щирими; зачитав перше:

— Місіс Езлі хоче знати, які культурні центри Росії найцікавіші сьогодні. Будь ласка, Дім.

Степанов спитав:

— Як відповідати? Однозначно? Чи настав час термідора, і я стаю узурпатором сцени?

По реакції залу він відчув, що напруга стала не така тяжко-гнітюча, яка була на початку.

11

Ростопчин загубив назву й адресу театру, де відбувалося шоу; все-таки російськість у нас незнищенна, подумав він; ну чому я не записав у телефонну книжку? Попросив шофера зупинитися біля першого ж бару, розміняв за прилавком фунт, спустився вниз, до туалетів, завжди там був телефон; стара жінка зі скуйовдженим волоссям сиділа на стільці, що розділяв «леді» й «джентльменів», і читала газету.

Ростопчин швидко переглянув два довідники, що лежали біля апарата, до біса ж цих театрів, старість — це коли пам’ять зраджує; Степанов двічі повторив адресу; де ж цей клятий папірець, куди я його заткнув?

Він знову витяг записник, гаманець, переглянув усе ще раз, адреси не було. Раптом його охопив жах: картина в таксі, шофер може поїхати, всі вони шахраї! Він кинувся нагору; таксист сидів, розслабившись, кепку насунув на очі, мабуть, працював уночі.

— Послухайте, — сказав Ростопчин, — там у мене скло, — він кивнув на картину, — головне, щоб не впало.

Якусь нісенітницю верзу, подумав він; зовсім не вмію брехати; хоч, мабуть, це добре, брехня — зброя слабких, видно, тому дуже вміло брешуть жінки; брешуть і криються від нас; все-таки вони набагато скритніші за нас! Доти, поки Софі не зникла з Цюріха, я не здогадувався, що вона вже півроку спала зі своїм американцем, тільки частіше, ніж було досі, влаштовувала мені сцени ревності.

Ростопчин подивився на номер машини, хоча б не забути, якщо все-таки поїде; чи взяти картину з собою? Смішно, ну й що, зате не ризикую.

Ростопчин повернувся в бар, знову підійшов до телефону, набрав номер довідкової служби.

— Доброго вечора, де сьогодні відбувається шоу російського письменника Степанова?

Не підводячи голови, стара зі скуйовдженим волоссям сказала писклявим голосом:

— Шоу йде на Пікаділлі.

Ростопчин повільно обернувся:

— Що ви сказали?

Стара подала йому газету.

— Тут написано про якогось Степанова. Можливо, це саме той, який вас цікавить.

Ростопчин узяв газету; вечірній випуск; на другій полосі надруковані кадри кіноплівки: Степанов з Че; у військовій формі у партизанів В’єтнаму; в Лаосі поряд з обслугою зенітного кулемета; з палестинцями; в Чілі; останнє фото в «Сотбі», разом з ним, Ростопчиним; біля них сидить усміхнена Софі. І заголовок: «А тепер нове завдання КДБ — укорінення у вищий світ Лондона! Хто ви, доктор Степанов?» Жирним курсивом було набрано адресу театру: «Сьогодні ввечері Степанов дає політичне шоу, текст якого затвердило бюро кремлівської пропаганди».

Ростопчин простяг старій монету.

— Я візьму цю газету?

Стара, глянувши на монету, сказала:

— Мало дали, номер коштує втричі більше.

12

… Гадилін сидів з Пат у таксі навпроти входу в театр; коли підкотила жовта малолітражка, на дверцятах якої була написана назва газети, телефони й адреса, водій, не вимикаючи мотора (стоянка заборонена), кинувся до театру, затиснувши під пахвою пачку газет, він сказав:

— Ну, фо, пора й нам, як?

— Нервуєте?

— Я?! — Гадилін засміявся. — Чого ви так думаєте? Я зроду віку забіяка. Знаєте есерівський лозунг? В боротьбі знайдеф ти право своє…

13

Ростопчин сів за столиком біля вікна так, щоб було видно таксі; повільно, відчуваючи, як калатав серце, прочитав замітку «Хто ви, доктор Степанов?»

Так писали про Зорге, згадав він. Був навіть фільм про цього росіянина. Хоч який він росіянин? Німець. Ні, росіянин, він же був з ними, а не з Гітлером. Генерала Власова я не можу назвати росіянином. А от Антон Іванович Денікін — росіянин; коли йому запропонували очолити підрозділи «визвольної» армії, він відмовився: Батьківщиною не торгую.

Про що я? Чому раптом Денікін? — здивувався Ростопчин. — Просто, мабуть, я ошелешений, ось у чому річ. Зажди, Ейнштейн. Давай розберемося без гніву й пристрасті. Що, власне, сталося? Хіба я не знав, що Степанов був і в партизанів, і в Чілі? Він завжди з захватом говорив про це. В цьому для мене нічого нового. Для тебе — так, відповів він собі, але для тутешньої публіки — все нове, і тому повірять. Стривай, а в що, власне, вони повинні повірити? Як — у що? В те, що Степанова вкорінюють у тутешній вищий світ. В те, що він виконує завдання свого КДБ. Стоп. Хвилинку. З чого почалося наше знайомство? Адже не він мене знайшов. Його знайшов я, коли прочитав про те, що він робить для повернення наших картин і книжок. І запросив його до себе, хіба не так? Звичайно, це було так. Чорт, як же називалися ці румунські ліки в сера Мозеса? «Геро» чи «анте», щось у цьому дусі. Лягти б у хороший санаторій на місяців два, підлікувати серце. Не підлікуєш, заперечив він собі, вже шістдесят п’ять, життя прожито; це добре, що ти козиришся, отже, лишилися ще якісь резерви, але собі самому треба казати правду; все скінчилося, відпущено дуже мало, хоч як це прикро; решту днів тут, на землі, треба провести з гідністю, не впасти в маразм, не кидатися до віщунів, намагатися поводитись так, як поводився досі. Ні, так не можна. Федір Федорович розповідав про актора Снайдерсе: він помер через те, що вважав себе молодим навіть після того, як відсвяткував шестидесятип’ятиріччя… Ну й що? Правильно робив! Немає нічого страшнішого, як забитися в конуру й чекати. Чекання любові возвеличує, чекання успіху в справі вчить мужності, чекання смерті — протиприродне… Чому? Бо не смерті чекають старі, а дива. Раптом у якійсь лабораторії винайдуть штучний білок? Чи якийсь надзвичайний серцевий стимулятор? Чи ерзац-нирки? Живи ще шістдесят п’ять… Не хочу… Ні, неправда, обірвав себе Ростопчин, ти хочеш цього. Ти закриєш очі на те, що станеш висохлою мумією, не зможеш любити, мандрувати й випивати. Ти зможеш лише існувати… Ну то й що? Це ж прекрасно, існувати… Я іс-ну-ю! Стривай, але ж Степанов справді жодного разу не просив мене ні про що, не закликав стати червоним, не боїться критикувати те, що відбувається вдома, тільки він не злостився, коли говорив про непорядки, про лінощі, малу компетентність, він завжди шукав певних рішень, пропонував альтернативи… Так, він базується на міцності їхнього ладу. А хіба я вважаю, що Ради розвалюються? Ні, не вважаю. Це тут. так вважають, але ж вони не знають і не розуміють Росії. Надто складна для них наша державна ідея, дуже важко її зрозуміти без глибокого знання предмета, надто особлива й трагічна наша історія; єдина в світі євразійська держава, чому про це ніхто не думає тут?

Він неквапливо закурив; ти зараз встанеш, поїдеш до театру, вручиш картину Степанову і скажеш те, що треба сказати; комусь дуже не хочеться щоб ми робили з ним ту справу, яку розпочали п’ять років тому; і це стеження, коли ми їхали з «Кларіджа», і Софі, і цей торг, та й отой Мозес… Що — Мозес? Він урятував Врубеля для Росії, не можна бути невдячним. І не можна піддаватись підозрінням. Але кому ми заважаємо? Кому заважає він, Степанов?

14

— Насамперед, — вів тим часом далі Степанов, — я порекомендував би іноземцеві, який приїхав до Радянського Союзу, точно визначити, чого він хоче. Якщо він хоче мати витончений сервіс, йому треба тікати стрімголов додому; наш сервіс не нав’язливий; навіть дуже стриманий.

В залі засміялись.

— А коли ви хочете дізнатися щось про нашу культуру, та й не тільки про нашу, то я рекомендував би вам почати не з Третьяковської галереї і не з Музею образотворчих мистецтв імені Пушкіна, які загальновідомі, а з Театрального музею Бахрушина і з Бібліотеки іноземної літератури. Там ви зрозумієте багато з того, про що у вас зовсім не знають. І те й те — унікальне. Радив би також подивитися експозиції Історичного музею і Музею Сходу, це допоможе зрозуміти концепцію Росії. А ось запитання — про театри… Великий знають усі, але й крім Великого у Москві є що подивитися. Правда, мовний бар’єр утруднюватиме розуміння спектаклів, але це вже не наша провина, а ваша біда… У нас у Москві стільки середніх спеціальних шкіл, де діти вивчають вашу мову з другого класу, скільки в Англії і Америці — інститутів… Отже, хто кого хоче краще знати — очевидно. Ви — стримані в цьому бажанні, ми — відверто жадібні.

Годфрі трохи підвівся в кріслі, почувши якийсь шум нагорі, там, де був вхід, освітлений темно-червоними ліхтариками; одна з помічниць, зрозумівши його погляд, швидко піднялася нагору; туди ж, помітив Степанов, усе ще відповідаючи на запитання, підійшли інші дівчата, вся рать Годфрі; потім одна з них хутко збігла, Годфрі наблизився до краю сцени, схилився до неї, дівчина щось шепнула йому, він ледь нахилив голову, повернувся на місце і, обернувшись до Степанова, сперся підборіддям на кулак, усім своїм виглядом показуючи, з якою цікавістю він слухає виступ росіянина.

Коли Степанов почав зачитувати наступне запитання, Годфрі подався до нього ще ближче.

— Дім, прошу пробачення… Справа в тому, що привезли вечірній випуск газети… Я не знаю, хто це привіз і навіщо, але там хроніка, присвячена вашому перебуванню в Лондоні, просять роздати по рядах. Думаю, ми все-таки не перериватимемо розмови. Ті, хто хоче, поговорять з вами в холі, після виступу.

— Я вперше беру участь у шоу, — відповів Степанов, — отже, робіть, як у вас прийнято.

— Нехай роздадуть газети! — вигукнув по-російськи Гадилін.

Годфрі здивовано подивився на Степанова; той переклав; голос цього чоловіка здався йому знайомим.

— Будь ласка, якщо хочете висловитися, — сказав Годфрі в темряву, карбуючи кожну літеру, — напишіть своє побажання чи запитання на аркушах, які вам запропонують мої помічниці; певно, джентльмен запізнився, — звернувся він до Степанова, — і не чув мого пояснення про те, як проходитиме шоу.

— Нехай роздадуть, — неголосно мовив Степанов. — Це, мабуть, неспроста, що ж, нехай.

— Мені здається, це ви даремно.

— Тоді не треба.

Дівчата Годфрі працювали віртуозно — посмішка наліво, посмішка направо; деяке замішання, обертання, шепіт було погашено; довгонога американка в коротенькій спідничці принесла на сцену скриньку, наповнену папірцями з запитаннями.

— Вас добре експлуатують, Дім, — сказав Годфрі, швидко перебігаючи кореспонденцію. — Ми, капіталісти, марно часу не гаємо, якщо прийшли на свою роботу — працюйте! — І, відклавши три запитання, він подав решту Степанову.

— Що знають у Росії про західний живопис? — прочитав Степанов. — У нас є колекції, які не дуже поступаються тутешнім. У Ермітажі, наприклад, зали Матісса мені здаються найцікавішими в світі. У нас чудовий Пікассо; до речі, «Любителька абсенту» теж у Ермітажі. На жаль, з харківського музею нацисти викрали Рафаеля, Рубенса, Рембрандта, Гольбейна, Сіслея. Всього з України було вивезено триста тридцять тисяч творів культури.

В залі загомоніли.

— Так, так, я не обмовився, триста тридцять тисяч, — повторив Степанов. — Приблизно стільки ж викрадено в Білорусії та музеях Російської Федерації. Одним словом, наші люди знають про західний живопис значно більше, ніж у вас знають про наш.

Саме тоді ввійшов Ростопчин; ох, подумав Степанов, слава богу; я навіть боявся думати про те, що він не прийде; яке біле обличчя, майже крейдяне; видно, годився у перукарні, від них завжди виходиш білий, вони роблять масаж і компрес; а потім пудрять.

Він шепнув Годфрі:

— Прийшов Ростопчин.

Той ледь повернув голову, Ростопчина провели на залишене для нього місце в першому ряду. В правій руці він держав картину, в лівій — газету, яку передав француженці, шепнув їй щось на вухо, та кивнула, піднялася на сцену, дала Степанову вечірній випуск; він зразу ж побачив заголовок, фотографії, повернувся до Годфрі.

— Мабуть, хтось привіз сюди саме цей випуск. Не заважайте людям робити своє діло, нехай роздадуть, я — відповім.

— Пропаганда не пройде. Я вдарю вас перший.

Степанов посміхнувся.

— Але ж буває іноді правдива пропаганда, чи ні?

(Фол зняв телефонну трубку, тільки-но почув дзвінок.

— Ну? Почалося?

Але відповів не Джільберт, а жіночий голос:

— Пробачте, сер, вам надійшов пакет із Гамбурга. Прислати зараз, чи ви заберете, коли будете вечеряти?

— Пришліть, будь ласка.

Фол подивився на годинник; минуло сорок три хвилини; пора б. Закурив, жадібно затягся, подумавши, що сигарета краща за віскі; завтра піду в сауну, випарю всю нікотинову гидоту й замовлю масаж, на годину, не менше. Сегментальний, радикулітний, хребетний — все це дурниці, потрібен загальний, від голови до п’ят, добре, якби робила жінка: в Японії вони масажують надзвичайно.

Фол посміхнувся, згадавши, як він прилетів у Токіо; хлопець, чимось схожий на Джільберта, котрий представляв контору, запросив його в лазню; ви повинні знати, Джос, тут чудовий масаж, ніхто в світі вам такого не зробить; Джос купив талон на «масаж першого класу; «японський Джільберт» — він одержував удвічі більше, ніж Фол, Ленглі завжди економило на командировочних, зате людям із резидентур платило чималі гроші — замовив «екстра-клас»; до Фола вийшла чарівна японочка в бікіні, а до того цибатого Джільберта привели товстючого чоловіка з біцепсами; Фол упав на підлогу від сміху; воістину, бог карає скупість.

… Фол угадав дзвінок за мить до того, як він пролунав.

— Він прийшов, — сказав Джільберт.

— Починайте.

Фол поклав трубку, потягся з хрускотом; все, почалося; Джільберт запише те, що там відбувається; може бути істерика в Гадиліна — на мою користь; він не мій кадр, а Лейнза; нехай той і відмивається; я завжди казав, що ними треба керувати жорсткіше, перевіряти кожне слово; пускати боротьбу на самоплив — значить, зраджувати її. Бабські наскоки на Ради, зведення старих рахунків — це не метод; Москву треба без упину плутати; хвалити те, що хвалять вони, лаяти те, що там критикують; внесення сум’яття — запорука успіху. Концепція насильного повалення ладу — утопія; точно розроблений заклик до критики існуючого викличе там куди більший шок, ніж нападки з підворотні на все, що ними створено. А моє діло я все-таки доведу до кінця; альянс Ростопчина із Степановим буде зруйновано, неможливість дружнього діалогу буде доведено; ось як треба працювати. Повернення викраденого нацистами — фікція, ще одна операція, задумана площею Дзержинського; нехай відмиваються, якщо зможуть; ставлю дев’яносто дев’ять проти одного, що акції нашої «АСВ» попруть угору.)

Степанов дивився в темний зал, намагаючись побачити обличчя й зрозуміти, хто прийшов сюди для того, щоб зробити своє діло; але сутінки були особливі, розчиняли в собі людей; сиди на сцені в промені сліпучого прожектора й відповідай на запитання.

— Всі переглянули публікацію? — спитав Степанов.

По реакції зрозумів, що всі.

— Те, що тут надруковано, — правда. Дійсно, я схиляюся перед пам’яттю Че і пишаюся тим, що був з ним знайомий; дійсно, я захоплювався тим, що зробив для Панами генерал Омар Торріхос, і оплакував його загибель, дивну загибель, угодну його ворогам. Дійсно, я був з партизанами Лаосу і солдатами В’єтнаму під час війни. На жаль, я не захистив дисертації, тому в мене немає титула «доктора», але, як ви розумієте, тут мають на увазі Зорге, його називали «доктором». Може, ви пригадуєте фільм Іва Чампі «Хто ви, доктор Зорге?» про Зорге. Так от, все-таки називайте мене просто Степановим, а титул «доктор» залиште тим, хто готував цей випуск.

У залі засміялись, і сміх був доброзичливий.

Дівчина (здається, англієчка, вони раптом стали всі на одне лице, дуже гарненькі, милі, схожі одна на одну, ось що робить форма, навіть така продумана, як. у них) принесла Годфрі ще скриньку з запитаннями. Туди ж заткнули гамбурзьку газету; Годфрі переглянув газету, подав Степанову; впадала в око шапка: «Хто постачає гроші російському письменникові Степанову?» У врізці йшлося про те, що активність Степанова у Федеративній республіці носить політичний характер — спроба дезавуювати тих, хто під час війни виконував свій солдатський обов’язок; далі було інтерв’ю Золле; прізвищ людей, кому платив Степанов, не назвали.

— Тут прийшла ще одна газета, — Степанов підняв сторінку над головою. — Щойно вийшла в Гамбурзі, вечірній випуск… У кіосках, б’юсь об заклад, її взагалі немає, а коли з’явиться, то тільки завтра вранці. Але мені все це навіть дуже подобається. Пробачте за мою варварську німецьку, я спробую перекласти вам зміст… Мова йде про те, що я, Степанов, плачу гроші ряду німецьких дослідників за матеріали про пограбування наших культурних цінностей, які вони знаходять в архівах… На жаль, не плачу… Було б добре, коли б я мав гроші, щоб платити німецьким дослідникам, то, можливо, справа з поверненням награбованого пішла б швидше. Одна деталь: інтерв’ю дав мій давній друг професор Золле, який учора привіз сюди документи про те, що «Сотбі» торгує краденим, але з ним хтось так попрацював, що він поїхав звідси… Тут, у газеті, не названі імена тих людей, яким начебто я плачу гроші. Чому? Це недогляд. Я хочу назвати вам ці імена, їх хтось заздалегідь підготував для містера Золле. Будь ласка, запам’ятайте ці імена: пан Ранненброк… Нібито в нього є моя розписка… Нехай він її подасть. Я тоді звернуся до суду, це — фальшивка. Та ще — пани Шверк і Цопе. Я не знаю цих людей, ніколи їх не бачив, не мав з ними ніякої справи. Якщо тут присутні ті, хто цікавиться, як доводиться працювати, щоб повернути вкрадене, я даю їм привід для роздумів. Зв’язатися з Гамбургом неважко, номер телефону газети надрукований на останній полосі, що вони скажуть, цікаво?

Годфрі передав Степанову запитання, шепнув:

— Почалося… Я передбачав дещо, але такого не міг собі уявити. Прочитайте, а я відповім.

Степанов швидко перебіг запитання: «Яке ваше військове звання? Скільки вам платять за те, що ви брешете західній аудиторії?»

— Тут надійшло кілька запитань, — говорив тим часом Годфрі, — які не становлять інтересу для аудиторії. Автори запитань можуть підійти до містера Степанова після закінчення нашої розмови, і в холі, під час коктейлю, обговорити проблеми, що їх цікавлять. Чи не правда, Дім?

— Правда. Але, може, ще хтось цікавиться цим? Мене, зокрема, запитують, яке моє військове звання і скільки мені платять за те, що я брешу західній аудиторії…

В залі стало гамірно; Годфрі досадливо сказав:

— Дім, ці запитання написав іноземець. Ніхто із справжніх острів’ян не дозволить собі такої безтактовності. Ми не любимо вашого ладу, але ми прийшли сюди поговорити про культурні програми в Росії, і ми це робимо…

— Безперечно… І будемо робити. Але щоб не було недомовленого: моє військове звання — капітан другого рангу в запасі. Платять мені видавництва. Радянські й тутешні, західні. Судити про те, чи я брешу і наскільки кваліфікована моя брехня, — це вже справа читачів… Наш Пушкін сказав прекрасно: «Сказка ложь, да в ней намек! Добру-молодцу урок». Ну, а тепер серйозне запитання: «Чи було Відродження в російському живопису?»

Гадилін не витримав, вигукнув з місця:

— Досить пудрити мозок цим довірливим агнцям, Степанов! Розкажи краще про свою шпигунську місію!

Пат смикнула його за лікоть; Гадилін відмахнувся.

— Джентльмен, — голос Годфрі став холодним, — будь ласка, розмовляйте тією мовою, яку розуміє аудиторія, якщо ви не в змозі володіти пером і папером…

В залі засміялись.

Пат встала і вийшла.

Гадилін розгублено сміявся разом з усіма.

— Містер Годфрі, — долинув старечий голос із темряви, з верхніх рядів, — мене звуть доктор Грешев. Я росіянин за походженням, підданий її величності королеви, я вмію користуватися пером і папером, але мені хотілося б внести ясність у те, що відбувається, і я бажав би зробити це в усній формі — лише для того, щоб повернути нашу цікаву розмову до її одвічного смислу.

— Це дуже цікава людина, — шепнув Степанов Годфрі, — нехай скаже.

— Анархія губить шоу, Дім.

— Або робить його справжнім. Нехай.

— Ви вийдете на сцену, містер Грешев? — спитав Годфрі.

— На це треба багато часу, бо мені дев’яносто три роки. Якщо дозволите, я все скажу з місця. Леді й джентльмени, я займаюся російською історією, вона дивовижна й зовсім невідома на Заході, тому й багато помилок припускають тутешні політики… Так от, позавчора, напередодні торгів в «Сотбі», де пустили з молотка російські картини й листи, до мене прийшов містер Вакс, він же Фол, — з розвідки якогось страхового концерну Сполучених Штатів… Його цікавила доля творів російського мистецтва, що опинилися на Заході, і — не менше того — активність містера Степанова, а також його друга князя Ростопчина… Під час війни я працював у міністерстві закордонних справ її величності, тому можу небезпідставно сказати, що розвідка марно нічим не цікавиться… Я відчуваю запах комбінації в усьому тому, що тут відбувалося… От і все, що я хотів прокоментувати.

У залі зчинився гамір.

… Савватєєв підвівся зі свого місця й пішов до того крісла, де сидів Гадилін; Распопов обернувся, спитав по-російськи:

— Ти куди?

Гадилін, почувши російську мову, злякано схопився з місця й вискочив із залу; Степанов тільки зараз впізнав його; бідолашний Толя, який же гіркий хліб еміграції, а в нас колись був перший хлопець на селі, салон дома тримав, збирав нас на вогник, вів бесіди, сам не пив, шанувався, дуже уважно слухав, «боржомчиком» удовольнявся, голубчик…

— Я все-таки закінчу про наше Відродження, — посміхнувся Степанов, обернувшись до Годфрі. — Це буде складна розмова, бо я вважаю російським Відродженням іконопис рубльовської школи. Не знаю, чи говорить щось це ім’я аудиторії…

Ростопчин важко підвівся зі свого крісла, обличчя стало зовсім блідим, і сказав:

— На жаль, ні.

Годфрі підняв руку.

— Леді й джентльмени… Я не хотів говорити про сюрприз, який приготовлено для вас… Дозвольте представити вам князя Ростопчина з Цюріха…

Ростопчин обернувся до залу.

— Вчора під час розпродажу картин великих художників батьківщини моє російське серце розривалося від болю і гніву. Я вірю в бога, і він поміг — незважаючи на те, що мені дуже хотіли перешкодити, — повернути Батьківщині картину великого Врубеля. Будь ласка, — він обернувся до дівчат, — вона дуже легенька, підніміть її на сцену… На жаль, я не можу не погодитися зі словами містера Грешева: за всім тим, що відбувалося й відбувається, я бачу возню… І кажу я це, — він вимучено всміхнувся Степанову, — як капітан першого рангу запасу. Тільки звання мені присвоєно не в Москві, а в Парижі на початку сорок п’ятого де Голлем…

15

Через півгодини Софі-Клер — як тільки Фол подзвонив її адвокату Едмонду і повідомив, який подарунок зробив князь Росії — набрала номер телефону сина.

— Маленький, будь ласка, візьми ручку й запиши текст… Ти повинен зараз же відправити телеграму Едмонду… І, будь ласка, пиши без помилок, тут важливе кожне слово: «Як мені стало відомо, психічний стан мого батька князя Ростопчина вступив у критичну фазу. Якщо раніше він посилав у Росію якісь картини й книжки на суми, що не перевищували десяти тисяч доларів на рік, то тепер, піддавшись гіпнотичному впливу нечесних людей, батько ставить себе й мене на грань фінансового краху, вкладаючи всі наші гроші в сумнівні твори мистецтва, які нібито належать Росії. Усе це більше схоже на маніакальну маячню, ніж на філантропію». Записав? Далі: «Керуючись щирими синівськими почуттями, розуміючи, що батько може розоритися, якщо він і надалі буде так безглуздо розтринькувати гроші, усвідомлюючи, що в його похилому віці можливі будь-які відхилення від психічної норми, прошу розглянути мою позовну заяву, пов’язану з актом встановлення над ним опіки». Коли почнеться процес, я перекажу тобі гроші для польоту сюди, в Європу. Завтра всі його рахунки буде заарештовано, хлопчику. Не хвилюйся, твоє діло владнає Едмонд. Текст телеграми про твою претензію на замок батька в Цюріху я продиктую завтра… Чому ти мовчиш?

— Це дуже жорстоко, мамо.

— Що саме, хлопчику?

— Все це.

— Ти хочеш, щоб він віддав наше майно червоним?

— Зрештою, він його заробив.

— Хлопчику, я розумію тебе. Це приємно, що ти такий добрий. Але ти не маєш права забувати своїх дітей. Про себе я мовчу; я стара; мені багато не треба..

— Ти не хочеш поговорити з ним ще раз?

— Це безнадійно. Я ж тобі все розповіла. Він обдурив мене. І обдурюватиме далі. Ти чуєш?

— Так, мамо, я чую.

— Ти відправиш цю телеграму?

— Не знаю.

— Хлопчику, завтра може бути пізно… Мені все пояснив Едмонд…

— При чому тут Едмонд? Я живу… поки що живу з сім’єю в будинку, який купив мені батько… Біля тебе Едмонд… А батько один. Він завжди був самотній…

Софі-Клер заплакала.

— Він міг би повернути мене, якби захотів… Він усім здається добрим і милим… А він фанатик. Одержимий, який не бачить нічого, крім своїх химер… Я ніколи не розповідала тобі всього, я щадила тебе…

— Не плач, мамо…

— Ти вб’єш мене, якщо зараз же не продиктуєш телеграми. Ти знаєш, яка я хвора… Якщо я помру, не впевнена, що ти влаштований, а батько досі палець об палець не вдарив, аби допомогти тобі, — це буде жахлива смерть…

— Не плач, мамочко. Будь ласка, не плач. Я подзвоню тобі. Дай мені подумати. Все-таки він мій батько…

16

… Ростопчин заїхав по Степанова в готель; його літак відлітав за годину до московського рейсу; Степанов зразу ж помітив на сидінні «Стандарт» і «Пост»; саме в цих газетах було надруковано невеличкі замітки про червоного письменника, який брав участь в шоу, присвяченому культурним програмам за залізною завісою; ніяких шпильок; сухий виклад двох-трьох відповідей; про головну подію вечора на Пікаділлі, про те, що Ростопчин подарував Радянському Союзу роботу Врубеля, не було жодного рядка.

«А я умовив його лишитися саме для того, щоб цей подарунок став подією, — подумав Степанов, не знаючи, що сказати Ростопчину і як поводитися; він почував себе винним за те, що надрукували лондонські газети. — Його правда: все, що відбувалося, відбувалося неспроста. Вчорашній вечір це підтвердив, а сьогоднішні газети — вирок».

Ростопчин немов відчув настрій Степанова, поклав крижані пальці на його руку, всміхнувся.

— Митю, Митю, таке життя. Яким би крутим воно не було, все одно йому треба радіти. І ще: кожен з нас визначний лише в тій мірі, в якій він зміг наблизитися до мистецтва. Знаєш, чому люди зберігають пам’ять про деспотів? Бо ті, на відміну від юрби, могли нагнутися, щоб підняти ноти, що впали з рояля, коли грав Моцарт. Знаєш, чому мене так вабить російське мистецтво? Та хіба тільки російське? Бо воно по-справжньому аристократичне, бо неповторне. Якби світ відмовився від множинності однакових характерів, а став сонмом неповторностей, яке щасливе було б людство! Ось про що я подумав, коли прочитав це, — він кивнув на газети. — Мені тепер буде важко, Митю. Доведеться лягти в клініку. А потім розпочнеться суд. Так, так, суд. Про це теж є повідомлення в пресі… Женя почав проти мене процес. Це син, ти розумієш? За ним стоїть стерво, мені шкода хлопчика, вона ним крутить, але від цього справа не міняється. Вона вміє боротись. Якщо я не зможу бути з тобою, — всяк може статися, не заспокоюй мене, не треба, Митю, — візьму цю візитну картку. І не загуби. Бачиш? Сер Мозес Грінборо. Це він урятував нам Врубеля. Він складна людина, але тим цікавіше тобі буде. «Прості люди» — злочин, у цьому є щось від лісоповалу. Немає в світі простих людей. Є розумні й дурні. Він — розумний. Він просив не вживати його ім’я всує. Але він готовий бути з нами… З тобою… Не думай, я не злякався. Просто дуже болить серце. Цей самий сер Мозес напував мене якимись румунськими пілюлями, забув, як вони називаються, от досада, дуже мені допомогли.

— Геровітал?

— Та невже?! — зрадів Ростопчин. — Звідки ти знаєш?

— Я пив їх. Хороший вітамін.

— От здорово! — Ростопчин через силу всміхнувся. — Давай-но я запишу. На цей раз у книжечку, щоб не загубилося.

— Женю, а може, тобі приїхати в Москву? Я поклав би тебе в хорошу клініку, у нас уміють налагоджувати серце.

Ростопчин подивився йому в очі, ледь кивнув головою, усміхнутися не зміг, зітхнув.

— А вік? Теж уміють налагоджувати? Чи ще не навчилися? Добре, Митю. Йди крізь таможню першим. Я повинен упевнитися, що ти пройшов. До скорої, друже.

Сер Мозес Грінборо подзвонив генералові Бромслею, як тільки з аеропорту Хитроу йому повідомили, що Степанов цілком благополучно пройшов таможений догляд і подався, притиснувши до себе Врубеля, в невеличкий тісний бокс, де пасажири чекали посадки на літак, що летів до Москви.

— Усе гаразд, — сказав сер Мозес. — Тепер він прийде до мене й тільки до мене. Куди йому ще йти після всього, що сталося? Отже, є всі підстави вважати, що саме ми, англійці, а не містер Фол, зможемо зробити висновок: за чиїм завданням, як і де Степанов шукає культурні цінності. У версію його «власної ініціативи» я, признатися, теж не дуже вірю. Ну, що скажете? Здатні ми, старі, на що-небудь?! Чи пора остаточно списувати в архів?

… Ростопчин прийняв дві капсули від серцевого болю; купив перед посадкою на літак; чудова упаковка, дуже красиво намальована людина, пронизана товстими, пульсуючими яскраво-червоними кровоносними судинами, але біль не минав. Він попросив у стюарда маленьку пляшечку віскі, розширює судини, мабуть таки допоможе.

Випив залпом, не діждавшись, поки принесуть склянку з льодом; відчув пахощі ячменю, заплющив очі й зразу побачив велике руде поле з острівцями синіх волошок; це було в Криму, в останній його приїзд туди; він жартував тоді, що таке можливе тільки там; будь-який хазяїн на Заході кожну волошку власноручно висмикував би; збитки для бізнесу; боже, подумав Ростопчин, як це добре, що в нас не висмикують волошки з рудого поля; якась таємнича жіночність прихована в суцвітті рудого й голубого. Та ще він запам’ятав, як по вузенькій, курній дорозі, через поле, неквапливо їхав білявий хлопчина на возі, запряженому буланим конем, а поряд, весело задираючи зад, бігло лоша, схоже на дівчинку-підлітка, таке ж довгоноге й полохливе; тільки б довше бачити мені це, подумав Ростопчин, тільки б не тікало від мене це видіння, боже мій, яке чудове воно і скільки в ньому спокою, воно викликає в мені таку ж загадкову радість, як терпкі пахощі мандаринового варення, що стояли в одежній маминій шафі, коли ми ще жили на Поварській, у нашому домі; яке ж це було заборонене, трепетне щастя, — влізти в маленьку шафу, відчути пахощі мандаринового варення, якихось дивних гіркуватих парфумів; немає й не буде на світі інших таких пахощів; мамочка, Поварська, першопрестольна, сніг за вікном, передзвін дзвонів у церкві Петра й Павла, тихий, протяжний, стрімкий скрип саней і фиркання коней; все в голчастому інеї; гривасті, з глибинно-голубими очима й моховитими, теплими, тріпотливими ніздрями, що пахли свіжим хлібом.

… Дворецький зустрів його на своєму старенькому «рено»; все заарештовано, князю, вас ждуть адвокати; яка підлість; ми залишаємося з вами, що б не сталося.

Ростопчин вдячно поплескав його по плечу, говорити не міг, тиснуло; він помер по дорозі в замок; обличчя його було спокійне; у куточках рота застигла здивована усмішка, в якій видніло щось невиразно дитяче; але так було лише якусь мить; потім лоб і щоки швидко пожовтіли, стало помітно сивину і болісні зморшки на запалих старечих скронях.

Ялта — Лондон

1984 р.