Аукціон

1

Фол ніколи не чув імені Герхарда Шульца; вони ніколи не зустрічалися; жили на американському континенті, але в різних його частинах — один на півдні, в Парагваї, другий на півночі, у Вашінгтоні; Шульц був уже дідом; родина його налічувала двадцять сім осіб, щасливий чоловік, батько і брат; Фол поселився окремо від сім’ї, сумно й самотньо, віддавався повністю роботі, яка — після розлучення з Дороті — стала його непогамовною пристрастю; Шульц жив у розкішній гасієнді на березі вічно теплої, хоча й буро-червоної, брудної на вигляд Парани; Фол наймав номер у готелі; дві кімнати, вікна виходили на подвір’я, могила, колодязь; а ще кажуть: у Вашінгтон приїжджають дивитись, як цвітуть вишні; хіба що екзальтовані туристи, їх возять з Нью-Йорка, дуже престижно — за один день побувати в обох столицях.

Фол не знав, що «Шульц» — не справжнє прізвище дона Ерхардо; змінив сьомого травня сорок п’ятого року; раніше був Зульцем, штурмбанфюрером СС; його запросила до співробітництва американська секретна служба восени сорок дев’ятого в Ріо-де-Жанейро; вербування пройшло гладко, за п’ять хвилин; «Визнаєте, що на цьому фото ви зображені у формі СС?» — «Визнаю». — «Готові до розмови з нами?» — «Давно готовий». — «Це несерйозно, містер Зульц. Справжня розмова почнеться лише тоді, коли ви напишете нам імена мерзотників з вашої нинішньої мережі на півдні континенту». — «Я не називав би тих, хто опинився у вигнанні після перемоги більшовиків». — «Після нашої загальної перемоги, містер Зульц, — американців, англійців і росіян. Ми спільно розгромили тиранію Гітлера, і вам не треба втручатися в наші справи з росіянами, домовились? Щодо вигнанців, то це вже дозвольте нам судити, чи ваші друзі вигнанці, чи вони організовані в добре законспіровану бандитську мережу, о’кей?»

Фол не міг завбачити, що шифрограма, надіслана з філіалу його страхової фірми в Лондоні, викличе такий дивний, складний і невичислений процес: засідання Ради директорів фірми — зустрічі з потрібними людьми — вихід на ЦРУ — і, потім уже, коли діло пішло в роботу, — на відповідні підрозділи, яким доручено знайти підходи до «Еухеніо Ростоу-Масалю; справжнє ім’я Євгеній Ростопчин, громадянин Швейцарії, проживає в Аргентіні, район Кордови; 1952 року народження, одружений, має двоє дітей; зайнятий у сільськогосподарському бізнесі; необхідно вплинути на нього в тому плані, щоб він звернувся до батька по фінансову підтримку; зробити це треба через його матір, з якою князь Ростопчин розлучився 1959 року; леді Вінпресс Софі-Клер, проживає в Парижі, має будинок в Едінбурзі й квартиру в Глазго».

Результатом чималої роботи (аналіз архівів і розрахунок на ЕОМ) була цифра «УСГ-54179»; агент проживав у Парагваї, але мав апартамент у Кордові; Герхард Зульц, землевласник і компаньйон директора фірми по будівництву шосейних доріг; зараз ведуть трасу зовсім близько від земель Ростоу-Масаля; є можливість натиснути на сина князя, перетнувши його водні комунікації, а це рівнозначно економічному краху останнього.

… Людина — маленький гвинтик у величезному всесвітньому механізмі; ні про що не здогадуючись, сеньйор Еухеніо Ростоу-Масаль, він же Євгеній Ростопчин, він же «Женечка» (для батька) і «Шеня» (для матері), того ранку, як завжди, снідав на великій терасі, збудованій із старого, добре мореного дерева; в окрузі жили швейцарці; еміграція минулого століття; будинок поставили так, як це вміли робити в горах над Цюріхом, — на віки, але водночас легко й затишно.

Дружина привчила його до іспанського сніданку: кава з вершками і «чулос» — довгі хлібці, підсмажені на оливковій олії; в Памплоні, за часів Сан Ферміна, після ранкової естафети, коли розлючені бики промчать з кораля на Пласі де Торрос, усе місто вийде на площу пити каву з чулос; Марі-Ісабель страшенно пишалася тим, що народилася саме в Памплоні, дочка басків, золоте руно, спорідненість душ і мов з далекими грузинами, ось чому вийшла заміж за росіянина!

— Ти не голодний, любий?

— Не те слово! Справжнісіньке обжерство.

— Боже, який це страшний фільм — «Велике обжерство».

— Чому? В деяких частинах він забавний, та й сексу в ньому багато.

Діти, хлопчик і дівчинка, — три й шість років — хлюпалися в басейні; Марі-Ісабель попросила зробити два басейни: великий — для дорослих, маленький — для дітей; Еухеніо поманив пальцем дружину, та схилилася до нього; він шепнув:

— Я дуже тебе хочу…

— Я теж дуже хочу тебе…

— Ходімо?

І саме в цей час подзвонив сеньйор «Ерхардо Шульц»; говорив різко; в картах плутанина, вам продали землі, які два роки перед тим перейшли до нашої фірми, дуже шкодую; так, рішення місцевої влади на мою користь; ні, я не товариство благодійності; ні, я не відмовляюся від зустрічі, навпаки, я наполягаю на ній; компроміс можливий, чому ж ні, близько п’ятдесяти тисяч доларів; ні, про аванс не може бути мови; ні, місцевою валютою плату ми не приймаємо, всі розрахунки йдуть через банк у Манхаттені; гроші треба внести протягом тижня, діло є діло, в мене стоятимуть робітники, платити неустойку через плутанину у ваших документах я не збираюсь; добре, сьогодні о шостій в Кордові, юридична контора «Мазічі й Ечаверіа», в центрі.

Матір він знайшов у її едінбурзькому домі; синовому дзвінку зраділа:

— В Парижі страшенно погана погода, хлопчику! Я втекла звідти в тутешню весну. Чудово! Що в тебе з голосом? Чому ти мовчиш?

— Мамо… Розумієш… Мені… Нам негайно потрібні гроші…

— Що сталося?!

— Якась страшна плутанина із землею… Одним словом, це важко пояснити… Мені продали чужу землю…

— Як?!

— Ні, ні, не всю… Але саме ту ділянку, де в мене вода… Я лишився без води, це — кінець… Спека, все згорить…

— Я зараз же подзвоню батькові… А чому ти сам не хочеш? Добре, добре, Шеня, розумію, я це зроблю сама, в мене є двадцять тисяч, можу вислати тобі половину…

— Це не вихід, мамо. Мені поставили умову, за якою я зобов’язаний протягом тижня внести всі гроші, до останнього цента.

— Я передзвоню через десять хвилин.

Поклавши трубку, Софі-Клер раптом збагнула, що не пригадує телефону чоловіка. «Колишнього чоловіка», виправила вона себе; боже мій, яка я була дурна; він же єдиний, хто кохав мене; так, усе правильно, він просто нестерпний, бо, крім отих російських картин та ікон, для нього нічого не існує; так, звичайно, було прикро, коли він відмовляв мені в тому, що я заслужувала, але ж він відмовляв мені в платтях від П’єра Кардена, можна обійтися й без них; нічого не вдієш, коли я не хворіла його хворобою, нічого не вдієш, коли я була, та й не перестаю бути звичайною жінкою?!

Вона підвелася з тахти; голова розвалюється; судини, спадкове; батько помер від інсульту; слава богу, не мучився, не страждав від нерухомості чи німоти, тільки б не цей жах; Шеня (про чоловіка вона думала так само, як про сина, слово «Женя» не виходило в неї ні в розмові, ні в думках) читав мені якогось російського письменника: «Легкого життя я просив у бога, легкої смерті треба просити»; як правильно і як гірко; підійшла до столу, висунула шухляду, знайшла стару телефонну книжку, відкрила сторінку на «Р»; Ростопчин; невже й тут немає, все в Парижі? На щастя, телефон Ростопчина був; вона подзвонила в довідкову, їй сказали код Швейцарії, Цюріха; князь був ще в офісі; як завжди, сидів там допізна.

— Що сталося? — запитав він, вислухавши Софі. — І чому він сам не подзвонив мені?

— Ти ж знаєш, рідний мій, у нього твій характер. Він образився на тебе й не хоче принижуватись.

— А хіба перед батьком можна принижуватись? Та й чим я образив його?

— Не будемо сваритися, добре? Зрештою, мова йде про життя і смерть хлопчика…

— Що?!

— Так, саме так. Він купив не ту землю, в нього відрізають водопостачання, це згубно для його господарства з коровами… Словом, я не знаю подробиць, але, якщо ти не пошлеш йому п’ятдесят тисяч доларів, він загине…

— По-перше, не треба панікувати. Будь ласка, заспокойся, не плач, ради бога… Я зараз йому подзвоню. В мене немає вільних грошей, я відклав тридцять тисяч на аукціон…

— Невже тобі ці чортові картини дорожчі за долю сина?!

— Ти ж знаєш, що я зробив для нього все, Софі. Не будь несправедливою…

— Ти хочеш сказати, що в тебе немає грошей, щоб допомогти хлопчикові?

— Я не можу взяти гроші з діла, Софі. Це банкротство. Лише тому, що я веду діло, ти й живеш так, як тобі хочеться.

— Звідки ти знаєш, як мені хочеться жити?! Не говори за мене, будь ласка! Тільки я сама знаю, як мені хотілося жити!

— Дозволь, я передзвоню Жені, а потім зразу ж з’єднаюся з тобою.

Софі не відповіла, поклала трубку; ну й характер, подумав Ростопчин, це вона на старість подобрішала, як же я терпів її раніше? Терпів, бо любив. Ні, не так. Тому що любиш. Степанов правильно читав: «До жінки першої потяг, немов на вальдшнепа потяг, було всяко й буде всяко, тільки до неї залишиться потяг». Як добре, що я кинув курити, бо тепер палив би одну сигару за одною. Хоча Черчілль смалив до дев’яноста трьох років. Фу ти, чорт, якась плутанина в голові. Ану, сказав він собі, зосередься, і не дригай ногами. В житті бувало гірше; зрештою, мова йде про гроші; на старість вистачить, скільки мені лишилось, хто знає? Згадай, що було з тобою, коли ти зрозумів, що Софі пішла від тебе, пішла тому, що не любила, ніколи не любила, просто терпіла, а що може бути страшніше для чоловіка, коли він зрозумів це на шостому десятку? Згадай сімнадцятирічну дівчину з Ніцци, яку розстріляли в тебе на очах у сорок третьому. Згадай ту сковорідку, на якій ви смажили картоплю з мамою після війни. Згадай, як смажили картоплю на прогірклому маргарині, що його вишкрібали з тарілок у ресторані, й нічого, сміялися, ох, який був щасливий час, коли жила мамочка, голодний, злиденний, прекрасний час…

— Алло, Женю, здрастуй, це я.

Син відповів по-іспанськи, потім перейшов на англійську:

— Добрий день. Ти вже в курсі?

— Мама розповіла мені досить сумбурно…

— Справа в тому, що в мене було замало грошей, коли я купував цю землю, щоб найняти хороших адвокатів… Ти ж дав мені в обріз…

— Я дав тобі стільки, скільки ти просив.

— Мені не хотілося б слухати дорікання, тату.

— А в чому я тобі дорікнув? Алло… Ти чуєш мене?

— Чую, — відповів Ростопчин-молодший. — Але ти збився на російську, і я не зрозумів, що ти сказав.

Князь почухав потилицю, кілька разів глибоко зітхнув і заговорив французькою.

— Ти можеш негайно надіслати мені всі документи, Женю? Я найму для тебе хорошого адвоката.

— Марно. Мама, очевидно, сказала тобі, що в ситуації, яка склалася, мене можуть урятувати тільки гроші — п’ятдесят тисяч доларів.

— Добре, я щось придумаю. Але завтра — це нереальний строк. Ті гроші, які в мене є, це для аукціону.

— А те, що ти викупиш на аукціоні, піде в Росію?

— Безперечно!

— Чи не здається тобі це жорстоким, тату?..

— Не будемо судити про жорстокість. Це досить складне питання: хто до кого жорстокий і таке інше…

— Я не часто тебе просив…

— Тобі не доводилося мене ні про що просити. Я вгадував твої бажання…

— Ти не виконав мого головного бажання.

Ростопчин не стримався:

— Почекаємо, коли твоя дружина піде з іншим, кинувши тобі дітей… А я, коли діти виростуть, попрошу тебе вернути її в твоє ліжко, гаразд?

— Це нетактовно, тату.

— Правда завжди тактовна.

— Отже, ти відмовляєш мені?

— Ні, не відмовляю. Я кажу про нереальність строку. Порадься зі своїм юристом…

— У мене немає юриста.

— Найми. Я оплачу витрати. Гроші буде переведено сьогодні ж, назви номер рахунку. Попроси його обговорити умови плати з тими людьми, які наступають тобі на горло…

— Ніхто мені не наступає на горло!

— Це російський вираз. Нехай він домовиться про строк платежів, я надішлю гарантію.

— Вони не погоджуються на відстрочку платежів.

— Попроси свого юриста — ти найми його, негайно, найкращого в місті — зв’язатися зі мною. Я чекатиму дзвінка в офісі.

Син не попрощався, поклав трубку; знову подзвонить Софі, подумав Ростопчин, почнеться мука; на неї іноді находить затьмарення; може приїхати в Лондон і влаштувати скандал в Сотбі.

Він похолов від цієї думки, бо зрозумів, яка вона реальна; боже мій, хто це вигадав, що під старість у людини життя стає простішим?! Неправда, ой, яка ж це неправда! Навпаки, нема нічого складнішого за старість, час підведення рахунків, реєстр на те, що не здійснилося в житті, не вийшло, минуло, пройшло поряд…

Софі подзвонила через десять хвилин; голос дзвенів; він чомусь подумав, що вона виставить йому свій рахунок за телефонні розмови з Аргентіною, — франків п’ятсот, не менше; при чому тут рахунки, якось стомлено запитав він себе, бог з ними, з цими рахунками; просто дуже прикро відчувати себе старим, коли ти самотній і нікому не потрібний, порожнеча довкола, книжки й картини, хай йому грець. Ні, найстрашніше, коли тобі стає нудно, немов усе, що відбувається, вже було з тобою, багато разів було, і все завжди кінчалося нудьгою… Справді… Починалося любов’ю, а кінчилось… Любов? Що це таке, до речі? Мабуть, повсякчасне бажання зробити добре тому, кого любиш… Але ж моє «добре» відрізняється від того поняття «добре», якого прагне від народження (а втім, чи від народження?) той, кого ти любиш… А точніше сказати, очевидно, любов — це постійне небажання завдавати прикрощів, незручностей, неприємностей тому, кого любиш, образити бодай у чомусь. Любов — це коли ти для другого, і вже звідси — для себе, але лише — потім. Усе інше, — а ти думаєш про своє, сказав собі Ростопчин, не маючи сил підвестися з-за столу — стоїть на одвічній помилці. Чи користолюбстві.

(Після розмови з сином він усе-таки примусив себе встати, підійшов до стелажів, відкрив бар, налив чарку, пополоскав рота, відчув, як запекло в піднебінні, біль у потилиці вгамувався…

«Однак, коли помилка чи користолюбство сусідять з дисципліною, виникає нова ситуація; дисципліна — великий організатор: як почуття, так і закамуфльованої нечутливості. Часом той, хто любить, — не стримавши характеру, буває ж, господи, — образив ненароком, і любові завдано непоправного удару, а може, її й зовсім розбито. Інший користолюбець, відданий дисципліні, так веде свою партію, що любов — очевидна й постійна. А як же дисципліновано бреше обманщик, аби тільки зберегти маску любові! Це дуже зручно: вечірній чай, завжди люб’язна усмішка, розмови про дітей, все гарно й пристойно, все як у людей.

Невже дисципліна брехні — єдиний гарант добрих взаємин?! А щирість у виявленні людського самозвеличення — головний руйнівник любові? Де Бог, де Сатана? Невже сатана з хорошими манерами угодніший людям, ніж Пророк правди, який плете таке, чого не хочуть слухати?!)

Розмова з Софі була важка, зі сльозами; «не можна бути черствим егоїстом; адже йдеться про хлопчика…»

— Повторюю, я не відмовляю Жені ні в чому, як і ніколи не відмовляв. Ні тобі, ні йому. Просто зараз я не можу взяти з мого діла стільки грошей… Я вишлю вексель, гарантійного листа, цього цілком досить… Зрештою — пробач, будь ласка, що я змушений сказати тобі це, — але і його родина, і ти живете на ті гроші, які я заробляю; ні, я ні в чому не дорікаю вам, невже сказати правду — означає дорікати?

— Ти безсердечний нелюд, — Софі знову заплакала. — Ти зовсім не думаєш про хлопчика! Це страшно! Ти комп’ютер, а не людина, який жах, що я тебе зустріла!

— Софі, дорога, будь ласка, настройся на те, що я тобі котрий уже раз пояснюю… Я улагоджу справу Жені… Він, певно, так і не навчився робити серйозний бізнес. А втім, це було не дуже й потрібно, бо поруч завжди стояв я. Тепер він уперше зіткнувся з труднощами. Я не зовсім розумію, що там сталося, тому й попросив його спішно викликати юриста, двох, трьох кращих юристів… Якби аргентінські корови були єдиним джерелом доходу, тоді інша справа… Але ж мій тутешній дім належить йому. Все моє діло я заповів йому. Я не знаю, кому ти відписала будинок в Едінбурзі, я подарував його тобі, і ти маєш право розпоряджатися ним, як хочеш, але й він може бути Жениним… І твій паризький апартамент, і поверх у Глазго… Не треба ображати мене марно, кажучи, що я не піклуюся про Євгена. Я не можу ніяк збагнути, що сталося з його землею, я хочу в цьому розібратися. З допомогою спеціалістів… Ти заспокоїлася?

Софі понесло; Ростопчин примружився, одвів трубку, вирішив відповісти, коли змовкне її нерозбірливе белькотіння, тільки б не чути того, що вона говорить, нема сил; потім почулися короткі гудки; кинула трубку; її манера. І зразу пролунав новий дзвінок. Мабуть, Женя, подумав він; вона пішла від мене, коли він був крихіткою, а тепер стала захисницею. А я черствий комп’ютер. Не втішай себе, ти чудовисько, так тобі було сказано…

— Алло, добрий вечір, пан Ростопчин? Не думав застати вас у офісі.

— З ким маю честь?

— Це Фрідріх Хойзер з «Куріра». Щойно була передача по гамбурзькому радіо про вашу діяльність у сфері культури. Чи не могли б ви приділити мені п’ятнадцять хвилин, лише кілька запитань.

(Радіопередачі не було; про «гамбурзьке радіо» Хойзерові сказали люди Фола; продовження комбінації).

— Знаєте, я дуже стомився… Може, перенесемо розмову на завтра?

— Завтра матеріал має з’явитися в нашій газеті, пане Ростопчин. Буду вам дуже вдячний. Я працюю тільки п’ять місяців. Ваше ім’я досить добре відоме тут… Інтерв’ю відразу поставлять у номер… Це буде моя перша велика робота… Ви не уявляєте, як це для мене важливо…

«Цей вивчає життя не за книжками, — подумав Ростопчин, — такі вміють бути вдячними й пам’ятати».

— Приходьте, — сказав він. — Адресу знаєте?

(Фрідріх Хойзер з «Куріра» не був агентом секретної служби; після телеграми Фола в Нью-Йорк про необхідність прискорення роботи по Ростопчину були вичислені можливості корпорації АСВ в газетах і журналах Цюріха; серед залучених дослідники звернули увагу на Луїджі Роселлі; власник рекламного бюро; надзвичайно широкі зв’язки в світі преси; певна річ, суть комбінації відкривати йому не можна, але людина він кмітлива, зрозуміє, що треба, коли пояснити загальний абрис; головне, щоб у місцевій пресі з’явився матеріал; на другий день експресом його відправлять до Едінбурга, Софі-Клер; сімейні сцени дуже сприяють провалу всякого починання, особливо того, до якого причетний Ростопчин.

Серед усіх відомих йому журналістів Луїджі Роселлі спинився на Фрідріху Хойзерові лише тому, що той був молодий, щирий, напористий, об’єктивний і не ображався (дозволяв правити свої матеріали, аби тільки надрукували; жив самотньо, допомагав матері, хворій, старій жінці, котра мала невеличкий будиночок під Асконою, на самому кордоні з Італією; вів щоденник, у якому препарував себе; це й вирішило справу).

— Який я вам вдячний, пане Ростопчин! У мене є ціла година, щоб передрукувати нашу розмову, я встигаю в ранковий випуск.

Хойзер був у стареньких джинсах, поношеній вицвілій куртці; кеди стоптані; лейка, правда, хороша, стара, надійна, в Токіо на базарі коштує шалені гроші; за одну таку, тридцятих років, можна купити три нові камери, чудового дизайна.

— Голодні? — спитав Ростопчин.

— Що? — Хойзер не зразу його зрозумів. — Я?

— Ви, — всміхнувся Ростопчин. — Можу почастувати паштетом і смачним сиром.

— Велике спасибі, не відмовлюся. Вранці пив каву, а потім мотався по місту.

— Вовка ноги годують, — сказав Ростопчин.

— Що? — знову не зрозумів Хойзер.

— Це російське прислів’я.

— Так, але ж вовка годують зуби.

— Це — заключна частина операції, — зітхнув Ростопчин. — Спочатку треба почути, потім наздогнати, а вже загризти — як за іграшку, раз, два, і нема зайця…

Він вийняв з холодильника, вмонтованого в стелажі, їжу, поставив її на маленький столик біля каміна (і в кабінеті зробив камін, боявся холоду, з часів війни хворів на хронічний бронхіт, найкраще почував себе, коли починалася суха спека, часто згадував вірші Пастернака «Своєї зими останньої відстрочений прихід»), відкоркував пляшку пива, запросив хлопця:

— Пригощайтесь. І запивайте «пльзенським». У вас диктофон?

— Ні, я пишу сам, — відповів Хойзер. — І їм дуже швидко, навіть незручно, мов екскаватор.

— Хто швидко їсть, той швидко робить, тут немає нічого поганого. Я теж швидко їм.

Ростопчин з насолодою і спокоєм, що раптом пойняв його, дивився, як хлопець уминав паштет, тоненько й акуратно намазував на хліб крекер, умудрявся їсти так, що жодна крихітка не впала на стіл, тим більше на підлогу (все-таки ця спритність у них природжена, генетичний код, століття за цим стоять), як спритно розправлявся з сиром, запиваючи його маленькими ковтками пива. Все в ньому було націлено на одне — підкріпитися, — і гайда, за роботу.

— Спасибі, — сказав Хойзер, — я славно повечеряв. Ви такі люб’язні.

— Ще пива?

— Ні, ні, спасибі. Я п’янію від пива, як не дивно, — він витяг з кишені блокнот і ручку. — Моє перше запитання: чому ви, російський аристократ, князь, вигнанець, повертаєте в Москву культурні цінності?

— Я не вигнанець. Мої батьки добровільно виїхали з Росії. Їх ніхто не примушував. Я не вважаю себе вигнанцем. Ви хто за освітою?

— Юрист.

— Російської історії не вивчали?

— У загальних рисах.

— Значить, не вивчали. Ми всі завинили перед Росією, пане Хойзер. Особливо ми, російська аристократія двадцятого століття. Але це питання складне, в годину не вкладемося, та й у цілий день навряд…

— Я хотів би зрозуміти, що спонукає вас відправляти в Москву твори мистецтва із Заходу.

— Я повертаю Росії те, що їй належить по праву. Коли хочете знати, я таким чином дякую Батьківщині за те, що саме вона врятувала Європу від гітлеризму. До того ж, я високо ціню той величезний внесок у світову культуру, яку вона зробила.

— В минулому?

— Зараз — також. Ви не були в Радянському Союзі?

— Ні.

— Тоді нам важко говорити про це. Я дуже добре пам’ятаю Росію стару і багато разів бачив Росію нову…

— Вважаєте її країною обітованою?

— Я читаю їхні газети… Вони пишуть про свої вади… Тепер — особливо… А ми брехливо лаємо Росію за те, що вона Радянська. Це — погано, не можна закривати очей на їхні досягнення.

— А м’ясо вони купують на Заході.

— Правильно. Бо раніше м’ясо в Росії їли тисячі, — варто почитати російську статистику десятого чи дванадцятого року, — а тепер вимагають усі. За шістдесят сім років історії Радянської Росії понад десять років припадає на війни і років з двадцять на те, щоб підняти міста з попелу. Ні, знаєте, — чомусь дратуючись, спинив себе Ростопчин, — оскільки ви не спеціаліст у цьому питанні, нам буде важко порозумітися, давайте краще про культуру, тут, як показує життя, особливі знання не потрібні, всі судити про неї мастаки…

— Ви сердитесь?

— Та ні… Просто трохи прикро, коли про країну, з якою підтримують дипломатичні відносини, не говорять інакше, як про «криваву тиранію», про культуру — «так звана культура»; якась невпинна злобливість, відсутність об’єктивності…

— Так, але права людини…

— Паяє Хойзер, чому в такому разі жодна з місцевих газет не пише про те, що відбувається в Албанії, і хіба тільки там? Чілі, Йоганесбург, Парагвай… Чому така неприязнь до Росії? Чи розумно це? Гаразд, — він знову спинив себе, — повернемося до вашої справи.

— Добре, — Хойзер подивився на Ростопчина задумливо, мабуть, заново аналізуючи, що той сказав йому; князь говорив дивно, несподівано, з болем. — Скажіть, будь ласка, які картини ви відіслали в Москву?

— Доведеться піднімати документи. Я не пригадую. Багато. Ваш російський колега Степанов веде реєстр поверненого. Та ще доктор Золле з Бремена, Георг Штайн з Гамбурга. Ми послали Полєнова, Куїнджі, Коровіна, Рєпіна, ікони новгородських церков, унікальні книги часів першодрукаря…

— Пробачте? — не зрозумів його Хойзер. — Кого ви майте на увазі?

— Я маю на увазі людину, яка розпочала книгодрукування.

— Гутенберг?

— Це тут Гутенберг… У Росії — Іван Федоров…

— Он воно як… Скажіть по буквах імена російських художників, я не встиг записати…

— Давайте я запишу вам.

— О, велике спасибі, — Хойзер подав Ростопчину блокнот. — Така мука з цими іменами…

— Ви нічого не чули про Рєпіна?

— Ні.

— Цікаво, а кого з російських письменників ви знаєте?

— О, я дуже люблю російську літературу… Толстой, Достоєвський, Пастернак…

— А що вам найбільше подобається в Пастернака?

— «Доктор Живаго».

— А вірші?

— Ні, віршів не знаю…

— До речі, я повернув у Москву малюнок Пастернака-батька, він був найкращим ілюстратором Толстого.

— Та невже? Як цікаво! А в яку суму можна оцінити те, що ви передали в Москву?

— Я не підраховував.

— Яка доля тих картин, які ви повернули?

— Вони зайняли своє місце в експозиціях музеїв. Там чудові музеї.

— Ми про них нічого не знаємо.

— На жаль… Вони друкують дуже мало проспектів. А шкода. Російський живопис надзвичайно цікавий.

— А чому вони друкують мало проспектів?

Ростопчин розвів руками.

— Росію в думці не збагнеш… Це знову ж таки російський поет, Тютчев. Думаєте, я все розумію, хоч і росіянин? На жаль, аж ніяк.

— Скажіть, а пан доктор Золле… Чим він керується у своїй роботі? Адже він німець…

— Я не цікавився цим… Допомагає, ну й спасибі…

— Гамбург передав, що ви маєте намір взяти участь в аукціоні, який проводить «Сотбі». Це правда?

— Правда.

— Що вас найбільше приваблює в цій колекції?

— Врубель.

— Хто?

— Давайте блокнот, я напишу.

— Спасибі, — Хойзер подивився на прізвище художника, спитав: — Він німець?

— Справжній росіянин.

— Дивно. Абсолютно німецьке прізвище. Чому вас цікавить саме Врубель?

— А це вже мій секрет, — зітхнув Ростопчин і зиркнув на годинник. — Ще є запитання?

— Останнє: ким ви себе відчуваєте — громадянином Швейцарії чи росіянином?

— Я росіянин, ким же мені бути? Але я пишаюсь, що я громадянин прекрасної Швейцарії…

Луїджі Роселлі приїхав у «Курір», коли Хойзер закінчував передруковувати свій репортаж.

— Купую у вас це інтерв’ю для мого агентства, — сказав він. — Хороший матеріал, за нього треба платити, називайте свою ціну…

— Це зовсім несподівано, — розгубився Хойзер, — як ви дізналися?

— Якби я не вмів дізнаватися про все, що пахне смаленим, я не створив би фірми, Хойзер. П’ятсот франків? Добрі гроші?

Інтерв’ю, надруковане наступного дня в провінційних британських газетах, впадало в око: «На жаль, гроші й культура становлять єдине ціле», — говорить «червоний князь» Ростопчин». В інтерв’ю називалася сума, яку він витратив на картини, понад двісті тисяч доларів. «Я не шкодую про це, й надалі повертатиму в Росію те, що їй належить по праву, тому вилітаю до Лондона, в «Сотбі».

Але в цюріхському «Курірі» суму не називали; Ростопчин знизав плечима, коли прочитав про себе «червоний князь», ну, бог з ним, хлопчикові треба пробитися; коли б я був бідний, епітет «червоний» міг би завдати мені шкоди; поки я багатий, не страшно, нехай собі; син не дзвонив, Софі не відповідала; він набрав номер свого приятеля в Буенос-Айресі Джорджа Вілса-молодшого, попросив негайно зайнятися проблемою сина, послав телекс, у якому гарантував оплату всіх витрат, пов’язаних з веденням справи про землеволодіння сеньйора Еухеніо Ростоу-Масаля і поїхав до свого лікаря, Франсуа Нарро; голова тріщала, спазмол не допомагав, усе в очах двоїлося, набігаючи одне на одне…

Софі-Клер одержала газету вранці й одразу ж замовила квиток на літак у Лондон; «Шеню» попередила, що дзвонитиме йому завтра, в цей самий час; «ми мусимо захистити себе, хлопчику. В нього почався старечий маразм. Я хочу порадитися з друзями, нам допоможуть».

Коли лікар Франсуа Нарро, який славився тим, що широко застосовував магнітотерапію (листувався з світилами світової величини — Дельгадо в Мадріді й Холодовим у Москві), почав виписувати комбінацію ліків — чималу кількість мультивітамінів, які знижують тиск і розріджують кров (модифікація компламіну), Ростопчин раптом ударив себе по лобі.

— А все-таки я ідіот!

— Це буде років через п’ятнадцять, — весело пообіцяв Нарро. — Поки що не бачу у вас ознак склерозу; ідіотизм — хронічна форма склерозу…

— А може, відмінимо масаж? — спитав Ростопчин. — Мені треба негайно подзвонити.

— Дзвоніть від мене. Масаж конче потрібен — і загальний, і сегментальний.

— Але я маю замовити розмову з Москвою..

— Замовляйте. Я надішлю вам рахунок, оплатите.

— Ви — геній! Усе-таки в мені живе скіфська загальмованість, — сказав Ростопчин, підійшов до апарата, набрав стіл замовлень міжнародного телефону, попросив негайну розмову, продиктував номер Степанова й повернувся до стола Нарро.

— Одягайтеся, — сказав Нарро, підсуваючи Ростопчину рецепти. — В мене тепер новий масажист, я обладнав йому цілком автономний кабінет, ви зразу відчуєте полегшення.

Нарро практикував уже п’ятнадцятий рік. Недавно він обладнав свій кабінет за останнім словом техніки, заново перепланував ту квартиру, яку наймав уже двадцять років, аби тільки не виїжджати в інший район: по-перше, значно дорожче, ціни на житло зростають щорічно, а тут у нього контракт ще на десять років і — за угодою, — хазяїн протягом цих літ не має права підвищувати плату за оренду; по-друге, медицина повинна бути в усьому звичною; Нарро завжди приймав у костюмі з легкої зеленої шерсті; навіть черевики купував у тому самому магазині, — нестаріючий американський фасон, з дірочками на носках і важкими підборами; адреса лікаря, вважав він, так само мусить бути постійна; з віком пацієнти стають малорухливі, зайвий кілометр по місту може відбити клієнтуру, ризиковано.

В невеличкій вітальні сиділа чарівна дівчина, секретар-реєстратор (в разі потреби медична сестра); вона зустрічала клієнтів і вела їх до кабінету Нарро; коли це був перший візит, вона лишалася біля лікаря, щоб застенографувати розповідь хворого; потім пацієнт переходив у крихітний закапелок, де містилася лабораторія — кров, сеча, апарат ЕКГ (на цих трьох дослідженнях він тримав одного лаборанта, зате платив, як лікарю в державних клініках, тому той працював прекрасно), звідти пацієнта направляли до рентгенівського кабінету; Нарро завжди дивився сам, знімків не робив, лише загальний контроль, рак виявляв одразу, так він, принаймні, вважав; після цього походу хворий повертався до кабінету і через півгодини (чекав вироку в приймальні, інтригував з секретаркою-сестрою-реєстраторкою; Нарро підбирав помічниць з гарними ніжками, спідничка мала бути коротка; коли мужчина токує, це також терапія; відчує себе краще, повірить у геніальність лікаря — одне миттєве підвищення тарифу, за здоров’я треба платити) одержить — на підставі обстеження, аналізів, кардіограм, — рекомендації та ліки; в цей візит магнітотерапія не входила; зовсім інша такса.

Але згодом Нарро звернув увагу, що переважну більшість його пацієнтів становлять чоловіки; це ризиковано: головні носії чуток про лікарів, косметичок та кравців — жінки. За консультацію заплатив у відділі аналізу рекламного бюро тисячу франків; після обстеження його кабінету видали рекомендацію: залучити до роботи чоловіка-масажиста; довелося переробити рентгенівський кабінет, розділивши його; нічого, хоч не пишно, та затишно; через два місяці кількість пацієнток-жінок подвоїлася.

… Ростопчин задрімав на високому столі; масажист, пан Любіх, дипломований лікар (це надто важливо для візитної картки: «дипломований» лікар, інженер, пілот; усе відразу стає на свої місця в переговорах з роботодавцем: простяг картку — не треба називати ставки, оплата сама собою зрозуміла), працював артистично; хрустів його накрохмалений халат, хрустіли солі на шийних хребцях клієнта; насолода, повернення молодості, еластичність, тепло — що може бути прекраснішим?!

… Нарро зайшов без стуку.

— Князю, на проводі пан Степанов, Москва…

Ростопчин кинувся до апарата, як був, напіводягнений, схопив трубку.

— Та невже?! Слухай, який я щасливий, що застав тебе! Я, правду кажучи, поставився з гумором до твого повідомлення про польського пана Розена, але тепер він мені знадобиться, потрібні гроші! Чим жінки старіші, тим вони більші стерви… Коли Розен прилітає в Цюріх?

І Степанов відповів:

— Він буде в тебе завтра, Женю. Рейс Аерофлоту. Він зразу подзвонить, я дав йому всі твої телефони.

VII

2

— Ох, пане Вакс, — зітхнув Іван Юхимович Грешев, експерт з російської історії та слов’янської мови, — мені стає жаль вас, європейців, коли починаєте судити про російське мистецтво…

— Я — американець.

— Тим паче. Вас іще, як єдиної американської спільності, немає.

— Ми — кожен сам по собі, дуже індивідуальні, знаємо, чого хочемо, — заперечив Фол, — і саме в цьому й полягає наша спільність.

— Де вивчали російську?

— В Штатах, Празі й Москві.

— Чи служите в розвідці?

— Я ж вам дав свою візитну картку. Там чітко визначена моя посада в нашій фірмі.

Грешев, кумедно похитуючи пташиною, гострою головою, підвівся з низенького крісла (сімнадцяте століття, карельська береза; жовтий, під золото, атлас зносився й залиснів, але все ще зберігав таємницю якогось дивного, певно, геральдичного малюнка), почовгав до столу «Людовик», запросив Фола сісти поруч (стільці теж були обтягнуті золотистим атласом, спинки дуже високі, людина середнього зросту просто тонула в них, ставала карликом), сьорбнув чорного холодного чаю з високого кухля (фарфор, сімнадцяте століття) і лише після цього засміявся своїм деренчливим, старечим сміхом:

— Вельмишановний пане, я співробітничав і з британською розвідкою, і з приватним бюро пана Ніколаї після краху кайзера, з французами, з бельгійцями — мабуть, найталановитіші шпигуни, дуже жіночні, відчувають друга й ворога, як кажуть, флюїдами..; Не треба від мене таїтися, це створює фальшиві стосунки між співрозмовниками… Пологу не вийде, і потім не я вас шукав, а ви мене…

— Якщо вам хочеться вважати мене шпигуном — вважайте, — відповів Фол, — часом це подобається дорослим людям; яка не є, а гра.

— Я дуже стара людина, я забув, коли був дорослим.

Усе простіше: мій друг і ваш добрий знайомий подзвонив із Вашінгтона й сказав, що, Можливо, до мене навідається містер Фол, описав вас, у мене чіпка пам’ять, а ви дали картку з прізвищем Вакса, от і все… Що вас цікавить?

— Знаєте, дуже багато, але найбільше зацікавили мене ви, Іване Юхимовичу.

— Я всіх цікавлю. Всі хочуть мати рецепт на виживання. Знаєте, скільки мені років?

— Сімдесят?

— Не треба так грубо брехати… Ви прекрасно бачите, що мені за вісімдесят… І не говоріть, що, мовляв, не може бути! Мені дев’яносто два! Тому кожен день для мене такий неповторний, що й казати.

— Над чим ви зараз працюєте, Іване Юхимовичу?

Грешев зітхнув, розв’язав шворочки на старій папці (по-моєму, подумав Фол, вона ще російська, дореволюційна, з слідами тління) і вийняв звідти малюнок:

— Російський герб, двоглавий орел. Бачили коли-небудь?

— Звичайно. В історичному музеї.

— Там експонований один з тридцяти трьох. Запам’ятайте цю цифру! Тридцять три орли, дуже важливо для розуміння суті справи. Кожне царювання на Русі відзначалося своїм орлом. Авжеж, саме так! Я присвятив цьому дослідженню три роки. Ідіть сюди, ближче… Наш перший герб прийшов з Візантії з Софією Палеолог до Івана Третього, збирача земель моєї країни. Двоглавий орел, тобто герб Візантії, ніс у собі вищий смисл Держави; в лапах Західно-Римської імперії був меч, а Східно-Візантійської — хрест; підтекст очевидний — християнство йде на схід, оберігаючи мечем свої західні кордони. Дві корони, як і годиться; проте Максимиліан Другий, імператор Візантійський, посилаючи Софію, щоб обернути Русь у католицтво — в цьому сенс шлюбу, в чому ж іще?! — дав їй стяг, на якому був не імператорський орел, а цесарський, з однією короною, і в лапах його не було ні меча, ні хреста. Але захиталась Візантія, і наш Іван швиденько міняє візантійського орла своєї вінценосної дружини; з’являються дві корони, царські, а не княжі, і Георгій Побєдоносець на грудях. Через сім років, зразу після того, як Іванові не довелося більше принижено їздити в Орду, іго скинуто, орел знову змінився: крила вгору, в лапах — хрест і меч, дзьоби розкриті, люті… Син Івана, цар Василь, змінює орла по-своєму: замість двох корон — шапка Мономаха, бо з Москвою тепер Псков і Смоленськ, зростає царство, хоч і татарська Казань поряд, і Астрахань має кінну силу. Але помер Василь, і прийшов його син Ванечка, якого потім назвуть Грозним, і правитиме Руссю боярство, і прийде горе, вельмишановний пане, справжнє горе, смисл його в лінощах, бундючності й дурості російського боярства: чим жирніший — тим шановніший, чим млявіший — тим розумніший… От і з’явився орел боярський: опасистий, неповороткий, крила опущені, меча нема., дзьоби закриті, все подібне до політики того часу, — відступ на всіх фронтах, інертність, лінощі, животіння, інтриги, відгороджування од народу в кремлівських палатах, обжерство й пиття… Та як тільки Іванові виповнилося шістнадцять, сталося чудо — в стародавніх актах про це ні слова, жодного запису, — з’являється новий орел: крила догори, відчувається могутність, передпольотне поривання; у кігтях меч, дзьоби відкриті грізно — предтеча дійства, початок pyxy! І композиція завершується трьома хрестами — вперше, затямте собі, вельмишановний пане, вперше! Чому? Ще ж не висунута теорія Москви як спадкоємиці Риму! Адже Філофей, автор концепції третього Риму, ще не старий, не схожий на мене, він ще дорослий, — Грешев дрібно засміявся, тіло його затряслося, а очі дивилися на гостя холодно, з якоюсь погордливою зневагою. — Але ж бояри дістали Івана, він же ще не був Грозним, він був ще молодий, хлопчисько, ще молоко на губах не обсохло. І відрікся від царства, недостойні бояри його правління, тварюки, дрібнота, один одному горло перегризають, нашіптують, у заставу віддають, як з такими держати Росію? Тільки-но Іван пішов у Троїцько-Сергіївську лавру, тільки-но бояри заспокоїлись у Кремлі, то знову створили свого орла! Крила — вниз, у лапах — ні меча, ні хреста; немає й Мономахової шапки. Містика! А що ж? Хто велів міняти орлів? Хто давав такий наказ? Невідомо. Набирав Іван сили в своєму добровільному засланні, слухав мовчки Пересвєтова, котрий пропонував повчитися в турків владарювати: на всіх непокірних напустити яничар, гвардію імператора, все дозволено заради сили держави; от і виникла концепція опричнини. І замість Святого Георгія на грудях орла з’являється одноріг! Батечку святий! Розумієте, що таке «батечку святий», — спитав Грешев, але, захопившись, навіть не слухав, що відповів Фол, вів далі з запалом: — Справді, вперше, єдиний раз, у Троїцько-Сергіївській лаврі Георгій Побєдоноеець на грудях орла поступився місцем дивовижному неросійському однорогу. В чому справа? Не здогадуєтесь?

— Я про все це чую вперше.

— Цікаво?

— Авжеж, цікавіше за сучасну літературу…

— Так ось, цар Давид, біблійний герой, на ім’я «Лагідний», карав ворогів своїх куди більше, ніж Іван, прозваний «Грозним». І в казанні до псалму дев’яносто першого е рядки: «Вороги твої гинуть, а мій ріг ти піднесеш, як ріг Однорога». З Однорогом на грудях орел Івана благословив опричнину, страту, кров, — мор… А вже після розгулу опричпини Іван скасував Однорога — це напевне відомо, не містика, а указ царя, — повернув Побєдогюеця, все повертається на круги своя… Та прийшов Федір Іоанович, і знову крила орла стали жалісливими, тільки образ, злету не відчувається, корони нема, меч із лап випав, а замість нього — з’явилось яблука. Так, так, ось, дивіться, не вигадка, правда! Й дзьобики закриті, й очиці на орлиних головах сонні. Став на престол Борис: Годунов. І знову інший орел! Голови його волають, замість меча — Євангеліє. Про що благає Борис? Може, про полегкість? За Димитрія всенародно плаче і б’є чолом, благаючи прощення?! Прийшов Лжедмитрій, і з ним з’явився католицький орел, з імператорською короною, якою папа спокушав Івана Грозного в період його затворництва… І того не спокусив, і цей не встиг… І потім? При Шуйському що? Ні меча, ні хреста, ні Євангелія, ні імператорської корони, двоглавий птах, чудовисько хвостате… Тільки між головами гулька росте. Хто ж таке посмів, га? Кажуть, боязливий був російський мужик при царському дворі. Еге! Подивився б я на таке при Людовиках чи Стюартах! Хіба що іспанські вільнодумці, на кшталт Валаскеса і Гойї дозволяли собі щось подібне… Гуля на гербі! Шуйському — дуля! Ти бач?! І ви ще намагаєтесь Росію зрозуміти, хлопці-молодці? Я її збагнути не можу, а вам — куди! Не набрид? — різко зламав Грешев. — Може, у вас часу обмаль?

— Та годі вам, Іване Юхимовичу, — поморщився Фол. — Ви прекрасно відчуваєте, яке цікаве все те, про що ви розповідаєте. Збираєтесь друкувати?

— А кому воно тут потрібне? Вам треба, щоб я розгромив сільське господарство Рад. Або довів, що в них зі школою катастрофа. А герби — так, дрібниця, пусте… Ваша пропаганда вельми прагматична, на тому й обпечетесь, а от хлопці з «Свободи» таку отруту вивергають, так їх лихоманить від ненависті, що Кремлю кожен день подарунок роблять; злість же роз’їдає, вона як іржа, а росіянина можна добром, повагою, співрозмовою брати, інакше не вийде.

— Гм… Цікаво. Хоч і не Згоден. Але ви продовжуйте, будь ласка. Мене якраз російський орел цікавить більше, ніж усі нинішні катастрофи Рад.

— Росія пам’ятає орла, приготованого для Лжедмитрія в папстві: «Діметрус — імператор рекс»; ні меча, ні хреста, крильця — вниз, — Грешев знову захопився, говорив, жестикулюючи. — А з Романовими — крильця догори, Мономахова шапка, в лапах Держава, але Меча ще немає, — Русь виснажена боярським жахом. А потім з’явився Богдан Хмельницький — ось і триглавий орел, та ненадовго. Прийшла Софія, зник Георгій Побєдоносець… А після стрілецького бунту хтось намалював біля орла трояндочки! Квіточки, бачте! Яка чарівність, га?! Ну хто, Хто міг таке художникам наказувати?! Ніхто не міг, це саме… А потім Петровський орел, могутній і міцний… Помер Великий, і знову по-онесло! Чехарда! При Єлизаветі замість Побєдоносцева з’явився дивної форми хрест, скоріш євангелічний, у лапах — колос і меч, обвитий лозою миру… Але крильця — догори! Жити можна, бо літається… Прийшла Катерина Друга — і знову напасть, крильця — вниз, тільки дзьобики розкриті, зляться птахи, та коли при Анні Іоанівні Побєдоносець скакав на схід, то матінка повернула страстотерпця на захід, недаремно Петро вікно прорубав у Європу, не можна жити нашою татарською тьму-тараканню, понавигадували голобель, досить! А потім прийшов Павло, божий чоловік… Його тільки пани не любили, народ шанував, він сірих не кривдив, і знову Побєдоносець на схід повернув. О, господи, бідолашна моя Росія… Тільки при Олександрі Другому Визволитель Побєдоносець утвердився остаточно: все-таки дорога йому на захід. Ну, а потім почалася тарабумбія з Тимчасовим урядом, там жах як партачили, страшні символи з’явилися в гербі, говорити боюсь… Словом, за чотириста з гаком років більше як тридцять орлів, кожен цар затверджував свій герб. Ясно? І тільки ваші закляті вороги за шістдесят сім років серпа й молота не поміняли. Ось воно як! Вам би — сильним — з силою справу й мати, бо те, чого ви добиваєтесь — розвалу Русі, — т обернеться людям такою кров’ю, про яку навіть в Апокаліпсисі не написано. Прошу вас, вельмишановний пане, що ви хотіли від мене? Тільки спершу я сходжу в туалет…

«Треба було запитати на нього довідку, — подумав Фол. — Я припустився помилки, яка може бути непростимою. Це не людина, а міф, і водночас затаєна реальність його мислення значно більша, ніж у молодих одноплемінників. Ті ладні один одному горло перегризти, не життя, а гра в «хто найголовніший». Правду говорили — російська еміграція дуже склочна; де збирається троє росіян, там жди створення п’яти партій, точніше не скажеш. Але як же спритно цей дід вичислив мене, га?»

Грешев повернувся, сів за стіл, шморгнув носом (грає, зрозумів Фол), витерши його жовтою, пергаментною, з синіми прожилками рукою, повторив запитання:

— То який же ваш інтерес до мене, вельмишановний пане?

— Ви сказали про ваше співробітництво з розвідками…

— А з ким же мені ще було співробітничати? Хто гроші платить? Банк? На якого біса я йому? Інститут? Я ж не поет, не професор, та й приїхав сюди, коли росіян здебільшого шоферами таксомоторів брали. Це ж престижно, коли полковник генерального штабу нувориша вашого до дівок на авто возить… Якби Москва відчинила двері для всіх, хто бажає зазнати вашого раю, ви через рік приїхали б у Кремль з чолобитною: будемо всіляко сприяти, заборонимо «Свободу», припинимо «Посіву» гроші давати, тільки, ради бога, закрийте ви кордони, утримайте своїх скіфів дома, не можемо з ними справитися, ледарі вони обломовські, працювати не навчені, тільки горлати вміють і один з одним лобами битися…

— Чому ви, росіянин, так говорите про одноплемінників?

— Як? — Грешев знизав плечима.

— Різко, чи що… Пробачте, а ви — справжній росіянин?

— Звичайно, не єврей! Природжений…

— Тобто, — не зрозумів Фол.

— Нарешті, я дошкулив вам! Усе ходив коло та навколо, не піддавались, а тепер, на природженому, взяв! Це означає — дворянин я, природжений дворянин. Росіянин! З татарщинкою, звісно, та й без Німеччини не обійшовся, — скільки їх до нас наїхало, а, може, який французик з бабусею моєю поспав, вони мастаки нашим дурепам голови крутити: мон амі, поїдемо в Париж, там у мене апартаман, а в нього кімната на п’ятому поверсі, без ліфта й сортир у коридорі. Лише росіяни, схожі на мене, самі себе й лають. Інокровці дифірамби співають! Хто у вас з російського питання головний спец? Хто завгодно, тільки не росіянин! Пошкреби — інша кров закапає.

Фол посміхнувся.

— Мене цікавить Врубель, пане Грешев.

— У зв’яжу з майбутнім аукціоном? Чи заразилися ідеєю-визволеного православ’я?

— А було закріпачене?

— У нас було все, вельмишановний пане… Ось, пригадую, розмовляв я з німцями, вони мене залучали до аналізу тенденцій Росії на початку тридцятих років… Ні, ні, я від Хітлера втік, бог знає які книжки залишив у Берліні, я ж тільки з рапалівцями контактував, які хотіли дружби з Росією… Для них радянську літературу читав, — розумію, що приховане між рядками, вам цього не дано, і фотографії роздивлявся, альбоми нового живопису аналізував — на цьому матеріалі гадав майбутнє. Так вони, знаєте, фиркали — ні, ні, по-дружньому від здивування, тоді гидливості гітлерівців не було в ставленні до мого народу — не могли зрозуміти логіки мого міркування. Я їм після читання, молодого Пастернака, Саянова, Тихонова кажу: «Відроджується державна ідея!» А вони: «Ха-ха-ха!» Ну що робитимеш? Г А тут іще генерал Біскупський на мене сигналізує: «агент Комінтерну!» Так, так, у нас, коли в одну дудку не граєш з яструбами еміграції, — неодмінно агент і зрадник, обов’язково, мусиш бути, як усі, в унісон; свобода — свободою, а спробуй зі своїм поткнутися — замордують, коли не вб’ють, як нещасного Набокова… Врубель для Росії — знамення, вельмишановний пане, він її безмежно відчував… Безмежно, як, мабуть, ніхто інший у двадцятому столітті, тому його й знищили душогуби, а він же до нас спустився…

— Чому ним так цікавиться Москва?

— Тому, що вона — мати його.

— Ясно. А прізвище містера Степанова вам ні про що не говорить? Чи князя Ростопчина?

— Не більше, ніж вам, — Грешев усміхнувся.

— Добре, а чим пояснити поворот росіян до пошуку старовинних картин, викрадених скульптур, бібліотек, котрі зникли?

— Як чим?! Жити стали краще! Читати Росію навчили! Студентів наплодили безліч, спробуй, упорайся з таким змахом культури…

VIII

3

У квартирі нікого не було: Бембі поїхала за місто, до приятеля. Лис жила в Наді; дуже любить маму, нікого так не любить, як її; Степанов пішов до себе в майстерню, вийняв із шафи дві сорочки, джинси, кросовки; страшенно не любив збиратися в дорогу, неодмінно забуде щось важливе, а зайве покладе в чемодан; подзвонив Зіті; смішна, гарна й добра людина.

— Як у тебе сьогодні справи, Буратінко?

— Як завжди. Будні, Митю, скучаю; про вас думаю.

Степанов давно не дзвонив Зіті; здивувався; здається, раніше вона мене називала на «ти», терпіти не міг одностороннього «ти», щось у цьому є від темного панства.

— З якого часу ти мене на «ви»?

— Я завжди вас так називала.

— Чорт побери, не може бути…

— Правда. Ви просто не звертали уваги… А можливо, раніше називала на «ти», не пригадую… Я ж вас забула. Скучаю й забуваю, забуваю й скучаю…

— Невже? — він усміхнувся. — Я тебе в Будинку кіно з таким красенем бачив — просто сили нема. Атлет з широкими плечима.

— Коли ж це?

— Та з місяць тому.

— А ви з ким були?

— З чоловіками, — Степанов зітхнув. — Пив вино і про тебе розповідав.

— Так я й повірила.

— Ви, жінки, якусь дивну вдачу маєте: чим більш розпущені, тим зліше на нас бочки котите. Мовчала б ти, Зітулю, гріх.

— Хочете, щоб я до вас приїхала?

— Хочу.

— Треба помити кухню?

— Влучила в десятку. Та й заразом складеш мені чемодан.

— А ви куди?

— Недалеко.

— Знову на півроку зникнете?

— На тиждень.

— Так я й повірила. В такому разі атлетів з широкими плечима не згадуйте. Самі зникаєте без упину, а мені, бідолашній, дорікаєте… Ви сам?

— Ні. З дітьми і з мамою.

Зіта засміялася.

— Добре. Їду.

— У тебе гроші є?

— Немає.

— Позичити можеш?

— Спробую. А що треба?

— Купи чогось у кулінарії.

— Я дівчина безініціативна, ви мені вказівки давайте.

— Бурякових котлет купи. А коли є льодяна, тоді взагалі у нас буде чудова вечеря.

«Хороша людина, — знову подумав Степанов, поклавши трубку. — Їхнє покоління краще, ніж наше, легше, чи що, безпечніше. Ми запрограмовані на діло. А може, це правильно? Може, тривожно, що вони такі легкі й безпечні? Звідки це? Як звідки, — заперечив він собі, — від спокою. Війни не знали, карток на хліб і на черевики, страшних ночей не знали, коли ніхто не відав, чи буде ранок; конур у комуналках теж не знали, де один коридор, двадцять жильців і дві плитки, чергу на які розписано, і на ванну кімнату, а біля туалетів справжні баталії розігрувалися…»

Степанов якось коли ще був живий його, друг Режисер, — прийшов до нього в студію на Лихов провулок і попросив підібрати московську хроніку, починаючи з сорок п’ятого року: вулиці, ресторани, будинки, театри, магазини, квартири. Дівчата з монтажного цеху працювали два дні, приготували п’ять коробок; Степанов і Режисер зачинилися в маленькому задушному залі, переглянули матеріал і довго потім сиділи мовчки, смалячи сигарети; хроніка була варта того.

— Їй що пишеш? — спитав тоді Режисер.

— Сорок четвертий рік.

— А навіщо хроніка?

— Бо минуле завжди перекидається в майбутнє. Без відчуття історичного оптимізму немає мистецтва. Я ж пам’ятаю нашу Можайку в снігу й грязюці, було це в сорок п’ятому, і в сорок дев’ятому теж було; я ж пам’ятаю, як жахливо були одягнені наші люди: чорний або синій колір, наче уніформа, тільки часом на очі потраплять начальницькі бурки, білі з шкіряним жовтим рантом… Ми пам’ятаємо з тобою, скільки людей жило в комуналках, але перевірити себе конче потрібно. От і перевірив. Тридцять років — не строк для історії, а все ж за тридцять років зроблено стільки, скільки не було зроблено за минуле століття і першу половину цього…

— Пригадуєш, скільки коштували фільдеперсові панчохи?

— Пригадую.

— А в якому році у нас вперше почали продавати французькі духи?

— Років сім тому.

— А коли ти купив перший телевізор?

— Бог з ним, з телевізором, але ж тридцять років тому мало хто знав, що таке холодильник. А от уяви, як жити без холодильника сьогодні? Можеш?

— А ти?

— Не можу. Хоч убий, не можу. Але ж у американців майже в кожному домі був холодильник ще в тридцяті роки… І телевізори також. Ото ж то… Тільки прикро, що раз по раз робимо дурниці, а могли б так рвонути, так би вийшли на пряму, так утерли б носа тим, хто говорить, що система не працює… Точніше не скажеш: уперед до комунізму — означає назад до Леніна… Знаєш, я дуже пишаюся тим, що ми зробили за останню чверть століття. Я себе спокійно почуваю, коли сперечаюсь на Заході, бо не забуваю, що в нас було в п’ятдесят другому… Між іншим, найвродливіші дівчата на земній кулі — наші. Згоден?

— Згоден, — усміхнувся Режисер.

Зіта прийшла із згортком і відразу заходилася мити посуд. Це в неї якась пристрасть, подумав Степанов, витирати пилюку й мити посуд; а взагалі жінки охайніші за чоловіків, відмивають Євин гріх, в гени закладено, не інакше.

— А олія в тебе є? — спитала Зіта, злегка поцілувавши його в щоку ніжними холодними губами. (Цікаво, подумав Степанов, якось дивно все у них: варто ввійти в твій дім і почати мити посуд, як «ви» зникає, тільки «ти», чому це так? Він пригадав фільм «їх було п’ятеро», бойовик п’ятдесятих років; там була чудова актриса, вона грала роль проститутки; драматург написав їй прекрасні слова, коли вона піднімалася з коханим на фунікулері і він запропонував їй перейти на «ти»: «Через мою постіль пройшла так багато солдатів, і вони так легко називали мене на «ти», що найвищим благом кохання я відчуваю право говорити «ви» тому, кого люблю, і від нього чути те саме».)

— У тебе є олія? — знову спитала Зіта.

— Здається.

— Якщо нема — все пропало. Бурякові котлети розваляться, як тільки я покладу їх на сковорідку без олії.

— У мене тефлонова. Можна без олії.

— Я не вірю в ці нововведення.

— Ти дикунка?

— Страшенна.

— Картопляний бунт влаштуєш?

— Відбунтувалася, слава богу.

— Давай спочатку складемо мої речі.

— Дві хвилини, та й годі.

— Більше. Треба впакувати чорний хліб, дві банки ікри разом з кросовками і спортивним костюмом, вовняні шкарпетки, труси, книжки й джемпер.

— А джемпер навіщо? Весна.

— В Лондоні весни холодні.

— Ти в Лондон? Як цікаво! А плащ узяв?

— Ні.

— Але ж там безперестану йдуть дощі.

— Не більше, ніж у нас. Послухай, Зітулю, чого ти до мене, старого, їздиш?

Зіта засміялася.

— «Старий»! Ти не знаєш, що таке старий?! Це тюхтій. Або ледар. А ти вмієш квіти дарувати. Жінці нічого не треба, аби тільки квіти дарували.

Зіта поставила посуд в сушарку, оглянула маленьку кухоньку Степанова, сіла на табуретку біля вікна, підперла щоку кулачком і зітхнула:

— Життя якесь безглузде, правда, Юрійовичу?

— Є трохи. Чого це тебе на мінор потягло?

— Так… Ти одружився, коли я в перший клас пішла, а твій Лис і мій Миколка народилися в один рік. Ти самотній, і я самотня, а разом нам бути не можна, ні мені Миколка не простить, ні тобі — Лис і Бембі. Ти мотаєшся, 6Ід себе тікаєш, а коло мене атлети з широкими плечима упадають. Кажуть, доля кожного визначена наперед. Правильно?

— Біс його знає. Мабуть, усе-таки правильно.

— Ти щасливий, у тебе є улюблена справа…

— Це правда. Ходімо чемодан складати.

— Гайда.

Золота людина, подумав Степанов; найстрашніше, коли в жінці сидить хижачка; а взагалі, хіба не ми їх такими Зробили? Принизили до рівноправ’я, їм тепер, бідолашним, і в черзі треба після роботи стояти, і обід готувати, і білизну до пральні нести, а кавалер телевізор дивиться, лежачи на дивані. В тапочках. Коли б хоч босий, у цьому є щось від мужчини, та де там, усі пнуться в капці влізти, домашній спокій, повна втіха…

Зіта склала чемодан швидко і вправно; так тільки Бембі вміє складати, подумав Степанов; у Бембі почалося своє життя; і слава богу; я не маю права їй ні за що дорікати, я повинен тільки радіти; інакше все буде протиприродним; роки — це втрати, і нічого з цим не вдієш; Роланд відчував щастя лише тоді, коли проти нього виходила на поле битви сотня; коли ж йому протистояли п’ять рицарів, це викликало в нього роздратування; з кожним прожитим днем ворогів у тебе все більше: хвороби, відчуття самотності, страх перед втомою, котра не дає змоги писати так, як ти міг раніше, безсилля перед думкою — не встигнеш сказати всього, що зобов’язаний; літератор подібний до акумулятора, життя — безупинне підзарядження, тільки-но піднявся до розуміння чогось загального, тільки-но відчув слово, як раптом нападає хвороба, і все йде разом з тобою в небуття… Правду казав Уайльд, що слово могутніше, ніж музика й барви, бо в ньому і пристрасть, і натхнення, і музикальність, і розмаїтість, і — головне — думка…

Хоч таємниця набуття слова вічна, і щастя, коли ти станеш бодай часточкою цього процесу… Середні віки подібні до таємного скарбу людського духу, — аскетизм, відторгнення самого себе від краси й плоті, від зухвалої мудрості зберегло людству такий виблиск думок і почуттів, що люди заряджалися ним п’ять століть, — після того, як прийшло Відродження… Ціле тисячоліття Європа таїлась, ховаючись сама від себе… В цьому її мовчанні накопичувалось те, що дало Галілея і Леонардо, Рембрандта і Греко, а потім Матісса, Сурикова й Рєпіна, а згодом Врубеля…

— Знаєш, я інколи думаю, — сказав Степанов, коли вони повернулися на кухню, і Зіта ввімкнула маленьку електричну плитку, — що всі ці мої побивання за нашими картинами не дуже й потрібні…

— Ти ще слухай ідіотів… І, крім того, тобі заздрять… Живеш, як хочеш, дівчата до тебе липнуть, здоровий…

— Здоровий, — повторив Степанов. — Мрію якнайшвидше лягти в ліжко й заснути.

— А мені подобається дивитись, як ти спиш. Тобі страшні сни сняться?

— Я їх забуваю. А от Бембі всі свої сни пам’ятає.

— Бідолашна… Я так нею на виставці любувалась, так захоплювалася нею. Яка ж вона вродлива… Схожа на Надю.

— На мене також.

— А мій Миколка на батька схожий. Мене це лякає.

— Не здумай при ньому лаяти батька. Це відштовхне його від тебе.

— Я знаю. Хвалю батька, без упину хвалю… Знаєш, як важко раз у раз брехати?

— Але ж щось хороше в тебе з ним було?

Зіта знизала плечима.

— Рибу засмажувати?

— Ні в якому разі. Я сироїд.

— Знаєш, усе-таки найпрекрасніша поетеса — це Цвєтаєва.

— Ти любиш тільки її та Ахматову?

— Напевне… Нещастя створюють велику поезію.

— У вас з ним було хороше, — впевнено сказав Степанов. — Хіба Миколка — це не найпрекрасніше в твоєму житті?

— Так, — сказала Зіта. — Справді.

О восьмій ранку подзвонила Бембі.

— Тату, я не запізнилася?

— Ні.

— Я зараз приїду й одвезу тебе в Шереметьєво.

— Добре.

Зіта зітхнула:

— Не кажи Бембі, що ти марно клопочешся про картини. Це дуже боляче чути, так боляче, аж серце крається… Хто тебе образив?

— Ніхто. Просто мені здалося. Я ходив по відрядження в одну газету, і так мені стало сумно…

— Заздрять вони тобі! Не звертай уваги… Скільки в мене ще є часу?

— Хвилин десять. Випий кави.

— Не хочу. Я хочу поцілувати тебе. І, будь ласка, подзвони, коли приїдеш; бо ти тільки перед від’їздом дзвониш… А потім атлетами докоряєш…

— Збираєшся заміж за нього?

— Так.

— Правильно.

— Ні. Неправильно. Просто він спортсмен, майстер, Миколці це подобається, хлопчисько ж…

— Ти також майстер.

Вона всміхнулася.

— Я — колишній… А він ще їздить… Він гонщик, розумієш… Але якщо ти скажеш — не треба, я не вийду.

Степанов закурив.

— На жаль, я скажу «треба».

— Я все одно приїжджатиму до тебе.

— Це буде нечесно.

— Чесно. Кохання в нас немає з ним, так, мирне співіснування, дуже зручно.

— Ти дуже самотня людина, Зіто…

— Ні, — вона похитала головою. — Дуже самотня людина ти, Юрійовичу. І я тебе страшенно люблю…

«Ні, — подумав Степанов, — не те слово; ти просто звикла до мене, тобі спокійно зі мною, хоча, мабуть, з тим краще, та й молодий він, отже, сповнений фантазій, а що таке фантазія, як не мрія про спільне майбутнє, неодмінно щасливе? «Кохаю» — незвичайне слово. Хто любить попа, хто попадю, а хто попову дочку. Немає ще такого слова, не народилось, яке визначило б наші стосунки; вони стали типові; багато молодих жінок тягнуться до чоловіків мого віку — навіть не заради грошей чи інших благ, чому так?

От якби «Литературка» соціологічне опитуванню провела».

— Ти про що, Юрійовичу? — спитала Зіта.

— Про тебе, — відповів він і погладив її по щоці. — Спасибі, що прийшла, я дуже радий, Буратінко.

IX

4

Розен вийшов з літака, кутаючись у товстий шарф (купив у «Березке»; десь протягло; всі ці дні було чимало нарад; накурять, відчинять кватирку, протяги; москвичі загартовані, а його морозило, він злякався, що зляже, весь час хотілося кутатися, найстрашніше відчуття — холод).

У Цюріху було сонячно, хоч із гір задимав пронизливий вітер; пасажирів прилетіло небагато, після Великодня всі відсиджуються вдома; сезон ділової активності зараз трохи спадає; прикордонник ліниво глянув на його зелений паспорт; пропустив; пішов за багажем — віз, як завжди, чорний хліб, баночну воблу, дерев’яні сувеніри, які купив у магазині на вулиці Димитрова; прощаючись, сказав Степанову: якби йому дали право виробляти й торгувати російськими сувенірами по всьому світі, він кинув би верстати, став би мультимільйонером; ходите по золоту, а нагнутися не хочете; чемодан підвезли через п’ять хвилин; узяв каталку, пішов до виходу; спочатку в готель, звідти подзвонити російському князю; цікаво дізнатися, який його бізнес; чи можлива кооперація; завтра в банк, внести в діло десять тисяч баків; шкода, що про це не можна писати — в Нью-Йорку з’їдять і оком не змигнеш, та й Панама в цьому розумінні не краща; звичайно, місто пахне золотом, чудовий край, звідти можна крутити діла, але про підтримку росіян і думати не можна; довкола американські військові бази, справжні психи, в кожному бачать шпигуна; звісно, для реклами це непогано, меценатів поважають, тільки трохи пізніше, років через два, коли в мене в банках Женеви й Цюріха лежатиме стільки грошей, що не страшні будуть словесні напади; росіяни кажуть, до чужого рота не приставиш ворота, правильно, але в кожний розкритий дзьобик можна покласти п’ять тисяч доларів, і дзьобик закриється, гам — і нема!

— Містер Розен, — почув він чийсь тихий незнайомий голос за спиною, й одразу відчув холод у грудях; Жаклін правильно каже, що в нього абсолютне чуття, як у тварини.

Він обернувся; чоловік, який гукнув його, був у синьому пальті з тонкої шерсті; обличчя сильне, вольове; сила відчувалася в тому, як були посаджені його очі, круглі, пташині, дуже глибоко; брови розльотисті, густі, наче підведені в, салоні краси; різкі подовжні зморшки на щоках; ледь відстовбурчені боксерські вуха (по цяточках на мочках видно, що йому час від часу висмикують волосинки, кваліфікована робота, спеціалісти на вагу золота, прейскурант неймовірно високий), гладенький лоб, красива сивина; останнє, що помітив Розен, були лайкові, з дуже м’якої шкіри туфлі; як правило, такі можна купити тільки в магазині в Ка Де Be у Західному Берліні чи в лондонському «Селфріджес»; років сім тому подібне взуття вироблялося здебільшого в Іспанії, — куди їм дівати коров’ячі шкури, кориди щодня, бики чудові, випасені на соковитих травах; тепер такого взуття нема, женуть росхоже, демократизація суспільства, ринок точно реагує на зміни в політичному житті країни.

— Слухаю вас…

— Мене звати Луїджі, містер Розен. У мене до вас доручення.

— Так, але я не знаю вас, містер Луїджі. — Розен розмовляв по-англійськи пристойно, але з неймовірним акцентом, за освітою технік, пристрасть до точності, в російській же вимовляється, як читається, а в нинішньому рідному пишуть «брідге», а вимовляється «брідж», «вар», а читати треба «вор», «хоурз», а вимовляєтся «ауарз», нічого не вдієш, фонетика; тому, видно, росіяни, такі недовірливі до англосаксів, у всьому шукають другий смисл, а спробуй не шукати, якщо кожне слово — загадка і в ньому два смисла — один пишуть, другий вимовляють…

— Я — Луїджі Роселлі, власник фірми, що займається торгівлею прав на журнальні й газетні статті. З мафією не зв’язаний, — чоловік посміхнувся; зуби, як у Бельмондо (хоч далеко за п’ятдесят), а може, літав у Штати, там вживляють нові, вирвані у юнаків, які загинули в автокатастрофах, шалені гроші, але гарантія абсолютна, правда, якщо дупло, якось страшно лікувати зуб покійника. — Я відвезу вас, — він кивнув на свій «мерседес», — в дорозі договоримо…

— Але я не їжджу з незнайомими, — відповів Розен, шукаючи очима поліцію, побачив двох, заспокоївся. — Ви можете сказати мені те, що хочете, прямо тут…

— Добре, я під’їду у ваш готель, — сказав Луїджі Роселлі. — Справді, я не збираюся ні викрадати вас, ні шантажувати. Мене просили поговорити з вами про ту справу, яка стосується не вас, а вашої родини.

— Ну, то говоріть! — вигукнув Розен, склавши на грудях свої короткі маленькі руки.

— Ви не хочете, щоб я знав, де ви зупинитеся на цю ніч? Добре, ходімо в кафе.

— Так, але в мене чемодан…

— Це, звичайно, дуже серйозна перепона, — Роселлі якось смішливо шморгнув кінчиком тонкого, хоч і перебитого в хрящі носа. — Я займався спортом, я допоможу докотити ваш чемодан до кафе; за воду й сендвіч плачу я.

Коли вони сіли за столик, Роселлі попросив нахабного офіціанта, який дивився поверх голів відвідувачів, принести дві кави, спитав, чи не хоче Розен подвійної, той відповів, що він просто ошелешений тим, що відбувається, кави взагалі не п’є, тільки чай; серце; сказав, що вип’є склянку води; «Ні, ні, звичайнісінької, від мінеральної в мене печія»; й приготувався слухати, якось дивно при цьому поплескуючи себе по кишенях.

— Хочете курити? — запитав Роселлі. — Прошу. В мене без фільтра, я довго жив у Парижі. Звичка — друга натура…

— Дякую. Я кинув курити, тому не ношу з собою тютюну, хоч досі не можу собі відмовити у двох, трьох сигаретах…

— Фокуси, — раптом жорстко й сухо сказав Роселлі. — Так ви курити ніколи не кинете. Це небезпечна справа — сидіти між двома стільцями, містер Розен.

— Що? — спитав Розен, знову відчувши, як похолонуло в грудях.

— Те саме. Мені доручили сказати, що містер Степанов працює на Кремль; так званий червоний князь веде тут — за його завданням — пропаганду, «мир і дружба», словом, розумієте… Коли ви справді вирішили платити їм гроші, вашому ділу в Панамі може бути завдано неабияких збитків, містер Розен.

— Але я маю право витрачати свої гроші так, як хочу! Я це роблю в інтересах мого бізнесу, зрештою! Мені ніхто не допоможе, коли я собі не допоможу! І потім, що тут поганого — купити кілька картин і повернути їх Росії?

— Нічого. Абсолютно нічого. Мова йде лише про той аукціон, на який підуть ваші пожертвування. Ті люди, які хочуть придбати полотна Врубеля, не дозволять вивезти їх на Схід. Ці люди мають велику вагу в банківському світі. Вони зімнуть вас.

— А звідки ви знаєте, що я маю намір…

Роселлі витяг з кишені конверт; вийняв з нього два аркушики, простяг Розену.

— Читайте. Це запис телефонних розмов Степанова з князем…

— Ви з розвідки?!

— Боронь боже! Ви ніколи не вдавалися до послуг приватних детективних агентств?

— А навіщо мені це?!

— Прочитайте, прочитайте, містер Розен. А прочитавши, подумайте, чи не доведеться вам удаватися до них по допомогу.

— У вас є окуляри? — спитав Розен.

— Я читаю без окулярів.

Розен відкрив свій плаский портфель, — несподівано для себе простяг Роселлі ложку з Хохломи, яку на літаках Аерофлоту дарують пасажирам першого класу; взяв окуляри; прочитав сторіночки, не доторкаючись до них пальцями, й сказав:

— Та ви ж за ними стежили. У вас є підстави стежити за цими людьми? Вони роблять щось протизаконне?

— Повторюю, мене уповноважили передати вам, що у ваших інтересах узяти негайно квиток на літак до Нью-Йорка чи до Панами. І полетіти. Люди, які доручили мені цю місію, ставляться до вас з симпатією. Ви — довірлива людина. Москва втягує у свої тенета на чому завгодно — культура, спорт, медицина, — а потім бізнесмен опиняється в центрі павутиння, а виплутатися з нього по-доброму — неможливо.

— Так, але я заангажований, містер Роселлі! Я сказав у Москві; що хочу допомогти їм.

— Розумію, розумію… І під це пішли вам назустріч? Обіцяли пільги? Обіцяли всіляке сприяння? Скажіть їм, що у вас стався серцевий приступ. Якщо хочете, ми підготуємо відповідні довідки. Надішлете потім листа, ніби ви все ще сповнені бажання проявити себе на ниві меценатства, нехай тільки повідомлять, де буде новий аукціон російського живопису. Чудовий вихід…

— І все-таки ваш ультиматум ставить мене в скрутне становище. Можливо, пани, які доручили вам цю місію, якимось чином компенсують ті складності, які можуть виникнути у мене в Москві?

— Не думаю… Вас ніхто не примушував у Москві до меценатства, чи не так? Це була ваша ініціатива? Чи хтось натякнув на доцільність такої комбінації?

Розен знову сплеснув руками.

— Яка комбінація?! Я був цілком щирий! Зрештою, я зобов’язаний їм порятунком…

— Облиште, містер Розен. Своїм порятунком ви зобов’язані самому собі. І нікому більше. — Він обернувся до офіціанта, клацнув пальцями (чомусь саме це сухе, владне клацання справило жахливе враження на Розена, в животі знову похололо), не глянувши на рахунок, кинув гроші, поклав у кишеню здачу і різко підвівся.

Розен знову склав на грудях руки.

— Стривайте! Ми ні про що не домовились…

— Маю честь, містер Розен. Я своє доручення виконав, — відповів Роселлі й, обернувшись, м’яко, як рись, пішов до виходу.

— Почекайте! — благав Розен. — Ви сказали про висновок лікарів, почекайте!

Роселлі, не обертаючись, зупинився; якусь мить стояв, немов роздумуючи, потім повернувся, схилився над Розеном, який так і не підвівся із стільця, сказав — карбуючи, владно:

— Я знайду вас сьогодні о десятій вечора в «Савойї». Здається, ви зупиняєтесь саме там?

— Так, але звідки ви знаєте?!

— Містер Розен, ви не хлопчик, і я вийшов з дитячого віку. Ви комбінуєте, ви ще не вирішили… Даремне… Зважте все; що я вам сказав… Ви шукаєте вихід; ви — розумний, але я теж не дурень… Дивіться, не заграйтесь. Отже, «Савойя», лобі, о десятій вечора. Маю честь…

… Найперше, що зробив Розен, це подзвонив у Нью-Йорк, Жаклін; продиктував свій телефон, сказав, що недобре себе почуває, спитав, як діти, чи не дзвонив хтось із фірми, чи все спокійно, поскаржився на кольки в боці; на запитання, як справи — Жаклін була головним порадником, розумниця, — відповів, що все нормально.

Потім роздягся, налив у величезну ванну гарячої води І блаженно опустився в зелено-пінливе озеро; чомусь злякався, що може захлинутися, бо ноги не діставали до країв; найвищий шик, — утоплені в мармуровій підлозі величезні ванни, — розраховано на голіафів чи на те, щоб з тобою поряд ніжилася дівка; розслабився, заплющив очі й тільки тоді подумав, що становище в нього жахливе, з’явитися в Москві неможливо; якщо не допомогти князю, Степанов його просто не зрозуміє. Ні, сказав він собі, я мушу знайти вихід; мабуть, треба подзвонити князю, це просто необхідно; не можна, заперечив він собі, ці італійські бандити слухають усі телефони; їдо ж робити? Подзвонити тоді, коли князя не буде вдома? А що? Правильно. Сказати прислузі, що Розен тут, часу обмаль, треба дещо передати, літак відлітає через три години. А якщо прислуга його знайде? Чи сам князь приїде в аеропорт? Можна дати неправильний телефон. А потім сказати, що переплутала прислуга, ні, це наївно й жалюгідно. Треба було заздалегідь спитати номер його рахунку й переказати гроші, про це ніхто не дізнається, ніякі детективи, приватні чи державні; детектив — детективом, а банк є банк…

… Телефон у номері задзвонив різко, вимогливо; Розен знову відчув нудотну порожнечу всередині; накинув халат, прочовгав маленькими, як у десятирічного хлопчика, мокрими ступнями по синьому персидському килиму, зняв трубку; хтось уривчасто дихав, на його злякане запитання «Хто, хто там?!» не відповіли; його морозило, він дуже тихо витерся, немов у номері був хтось іще, невидимий, і, вийнявши з портфеля карти, швидко розкидав «наполеонівську косиночку», дуже вірив…

Потім подзвонила Жаклін; до неї щойно приходили; плакала; благала повернутись; плутано говорила про передчуття; «повір, рідний, якщо ти будеш упиратися, нас горе жде…»

5

Лондон приголомшив Степанова. Він бував у всіх столицях Європи, тривалий час жив у Парижі, Берліні, Мадріді; одного разу, років вісім тому, провів п’ять годин у столиці Англії; він тоді плив на теплоході в Гавр; влаштували екскурсію; «подивіться ліворуч, подивіться праворуч»; завели в діккенсівську крамницю старовинних речей; в одному з парків на хірургічно підстриженому газоні стояв голий хлопець з гривою скуйовдженого волосся, тримав на плечі орла й робив дивні гімнастичні вправи; птах у такт махав величезними крилами; Степанов відчув запах гнізда, терпкий, якийсь гнійний, він ловив для бази зооцентру орлів у Таджикистані, в середині п’ятдесятих, відтоді цей запах живе в ньому; мабуть, найчіпкіше в людині лишаються саме запахи; слово забувається, навіть обличчя коханої людини з роками стає розмитим, часом лише виблисне, — в хвилини горя чи радості, наче зламане вночі дерево, під час довгої, що розверзає небо, блискавиці.

Мабуть, найдужче його тоді вразили старі, стерті сходи — в порту; саме в них він відчув велич — вона майже не звертає уваги на зовнішні аксесуари; важливіше кількість суден, що стоять на рейді, ніж зовнішнє вбрання порту.

Він відчував Голландію, коли проїжджав по районах; де жив колись Джек Лондон; сам замолоду мріяв пожити тут, написати репортажі; намагався зробити це в Іспанії про Михайла Кольцова — не встиг, як багато проходить мимо, не встигаємо… Після того як вилетів з Аргентіни й гасав у невеличкому двомісному літаку над пустелею Наска в Перу, де хтось, колись виклав таємничі знаки для стародавніх астронавтів, розговорився з молодим пілотом; той учився в Буенос-Айресі; «у нас механіком був старий чоловік, він готував до польоту машини французького письменника із складним ім’ям». — «Сент-Екзюпері? — запитав Степанов. — Ви його маєте на увазі?» — «Здається так, — відповів хлопець, — щось схоже, старий дуже цікаво розповідав, як тоді літали через океан на маленьких двомоторних літачках і той француз, говорив він, не боявся піднімати машину ні в грозу, ні в ураган». Степанову тоді стало страшенно соромно; прожив два місяці в країні, а про Сент-Екзюпері забув; «суєта, суєта, несплати боргів гіркота». Він подумав тоді, звідки ці слова, і згадав Москву шістдесят четвертого, прем’єру «Трьох апельсинів» у Театрі юного глядача, банкет, який улаштував потім в «Арагві» Михайло Аркадійович Свєтлов; тоді ще був живий Мірінгоф, він привів Степанова в театр і примусив написати п’єсу, і Варпаховський ще був живий, і Гриценко, і Алейников, тільки не треба зараз про них, подумав Степанов, бо порожнім життя стане, а жити треба живими; Бембі треба жити, Лисом; але ж ці слова написав Свєтлов, а його вже немає; Степанов прочитав йому свої вірші, кожен прозаїк балується віршами, а Свєтлов — з його гострим місячним профілем, — узяв серветку й написав на ній: «Скільки разів у труні я лежав, скільки разів я друзям заборгував, суєта, суєта, суєта, несплати боргів гіркота». Простягнувши серветку Степанову, він сказав тоді: «хлопчику мій, не робіть чужого діла, краще поїдемо до мене, відкриємо холодильник, там у мене в каструлі, в жирному замерзлому бульйоні, лежить курка, і ми з’їмо її, бо їй самотньо й холодно, і, якщо хочете, поговоримо про поезію, хоч говорити про неї — блюзнірство». Михайле Аркадійовичу, Михайле Аркадійовичу, треба ж було перед смертю, знаючи, на що хворий, усмішливо жартувати: «до мого раку добре б чеського пива»…

Ні, нічого Степанов тоді не зрозумів у Лондоні; колишня, велич — маленька деталь; треба поїздити по цьому величезному й такому розмаїтому місту, треба подивитися на його парки та озера, зрозуміти всю значимість відмінності між районами Челсі і Кенінгстона, Вестмінстера і Дептфорда, Балхама і Блекхіса; треба проїхати по Тауер-брідж через Темзу й відчути таємницю Сіті, його уявну заплутаність, а — насправді, — жорстку, острівну логіку…

— Послухайте, — звернувся Степанов до Суржикова з торгпредства, який приїхав в аеропорт, — а все-таки, чому тут правосторонній рух? Чи ліво? Плутаюсь у цьому ліво-право, але чому навпаки? Не так, як скрізь у Європі?

— Від лицарства, — відповів Суржиков. — З часів середньовіччя лицар завжди був ліворуч, так уже повелося, бойові ряди, традиція.

Степанов згадав Сінгапур, дивну й сумну Джой, яка булл з ним весь час, поки він працював там на початку сімдесятих; він тоді легко звик до англійського руху; Сінгапур ще жив по законах колишньої імперії, для державних змін потрібні десятиліття, азбука політики, нічого не вдієш. А де тепер Джой? Ми були однолітками, це буде страшно, якщо я її зустріну; коли жінці п’ятдесят три, а ти був з нею п’ятнадцять років тому, це як поминки по назавжди втраченій порі, боронь боже, не можна, моторошно.

— Як з програмою, Дмитре Юрійовичу? Ви знаєте, що завтра о десятій ранку зустріч із сером Годфрі, він проводить шоу в театрі на Пікаділлі.

— Ні, Колю… Як казав Бабель, «про завтра не може бути й мови». Завтра весь день я буду в Сотбі, на Нью-Бонд стріт. Зустрітися з сером Годфрі можна пізно ввечері, або вранці — післязавтра.

— Добре, я внесу корективу… Зараз у готель?

— Так. Де мені забронювали номер?

— У «Савойї».

— Але ж це дуже дорого. Навіщо?!.

— Оскільки зустріч проводить фірма сера Годфрі, він і бронював для вас номер. Тут питання престижу, не можна. жити в другорозрядному, він має справу тільки з серйозними людьми.

— Від «Кларіджа» далеко?

— Не дуже.

Степанов подивився на годинник; сьома; можна ще прийняти душ, дуже стомився; візу одержав тільки напередодні вильоту, добряче пошарпали нерви; квиток у кишені, всі справи відклав, настроївся на поїздку, а візи немає; зі своїми можна воювати, піти нагору, а тут абсолютна безнадія: «Лондон ще не дав указівок, ждемо». Та й годі. От і жди, відчуваючи своє повне безсилля й малість; таке відчуття, немов тебе оглядають з усіх боків, вивчають, аналізують; наче мурашка якась, їй-богу.

… В номері працював кондиціонер, хоч на вулиці було не жарко; на столику, біля телевізора, стояли фрукти, горішки, візитна картка: «бажаємо всього найкращого в нашому готелі, управляючий адміністратор Хемфрі П’юдж». Спасибі, містер П’юдж, винограду в цьому році я ще не куштував, треба загадати бажання, завжди, коли куштуєш щось нове, чого ще не їв у цьому році — чи то свіжа картопля, редиска чи помідор, — загадуй бажання, збудеться, тільки загадуй не після того, як з’їси солодку жовто-зелену виноградину, а перед тим, добре її обдивившись, усе таки травень, чорт візьми; звідки виноград?! Хоча двадцяте століття; везуть літаком, тільки гроші плати…

… О восьмій годині він підійшов до «Кларіджа»; лакеї в коричневих фраках і високих циліндрах по-дружньому розчахнули двері; ні тіні догідливості чи рабської покори; виконують свою роботу, та й годі; в лобі князя не було; Степанов запитав портьє, чи приїхав «принс Ростопчин»; так слово «князь» звучить по-англійськи — «принс» і все.

— Звичайно, сер… Князь у себе, номер п’ятсот три. Вас провести?

— Ні, дякую.

— З ліфта — праворуч, п’яті двері, сер…

Степанов постукав; почув «заходь»; Ростопчин сидів біля телефону; прикривши трубку долонею, прошепотів: «Замучили дзвінками, вибач, що не спустився, сідай, пригощайся фруктами».

На столику була така сама ваза, як і в «Савойї»; виноград, груші, яблука й банани; горішків Степанов не побачив.

Після численних «так», «не може бути», «що ви кажете» Ростопчин, нарешті, повісив трубку:

— Дивовижна історія! Мене розшукав Зенон, мій друг по макі… А потім дзвонили якісь божевільні ідіоти… Як це добре, що ти приїхав, я дуже радий. Невже ти не міг узяти паспорт і прилетіти до мене в Цюріх? Ти мені був дуже потрібен у Ліфаря.

— Не міг.

— Та невже?! Чому?

— Тому що спочатку я маю домовитися з тим, хто пошле мене у відрядження… Це по-перше… Потім я мушу попросити візу й чекати відповіді… По-друге. Після цього одержу паспорт — по-третє.

Ростопчин зітхнув.

— Знаєш, я поставив таке ж запитання одному журналістові з Москви. Він відповів, що паспорт у нього завжди в кишені, їздить коли й куди хоче. Навіщо він брехав?

— Бо дурень, — відповів Степанов.

— Та невже?! — князь по-дитячому здивувався, дуже відверто й довірливо. — Але ж він доктор філології, професор.

— Хіба ти не бачив дурних професорів? Порушена пропорція голови й нижчеспиння, усидливості й розуму — ось тобі й дурний професор.

Ростопчин засміявся.

— Ой, яка ж правда, Митю! Питання пропорцій — головне питання людського буття… Дурнів, на жаль, багато.

(Фол, який слухав розмову князя й Степанова в сусідньому номері, всміхнувся, підморгнув своєму колезі Джільберту, — в свій час Джільберта направили в Оксфорд; вивчав на семінарі китайську історію; зацікавився економікою Радянського Союзу; останні два роки присвятив дослідженню російської літератури.)

— Вигляд у тебе стомлений, — сказав Степанов.

— А я справді стомлений, — озвався Ростопчин. — У Лондон приїхало стерво…

— Хто?

— Моя колишня дружина… Отож затям: цього разу я нічого не плачу. Ти привіз мені п’ятнадцять тисяч доларів з Міністерства культури й попросив бути твоїм консультантом, ясно?

— Ні, не ясно… Скільки тобі передав Розен?

— Я його й у вічі не бачив.

— Не може бути!

— Я сам здивувався… Він мені навіть не подзвонив…

— Не може цього бути, Женю! Я провів його в Шеремеетьєво! Він сів на літак! У Цюріх…

— Він не дзвонив, — повторив князь.

— Може, тебе не було вдома?

— Там завжди дворецький і кухар. Дружина дворецького біжить на кожен дзвінок, страшенно цікава, ти ж знаєш її…

— Нічого не розумію. Він, сам запропонував передати тобі десять-двадцять тисяч…

— Не думай про це, Митю. Навчися спокійно ставитися до втрат, бо розірветься серце. Золле привіз документи, — князь глянув на годинник, — він буде внизу через півгодини. Бідолашний, у нього немає грошей на літак, я оплатив проїзд, але він такий гордий… Ех, чому бідні люди такі делікатні? Вони ставлять у жахливе становище не себе, а тих, хто хоче їм допомогти… Ми пред’явимо документи Золле про те, що Врубеля викрали нацисти з Ровенського музею, і ми виграємо цю битву!.. А ті п’ятнадцять тисяч, що в мене лишилися… Так, так, на жаль, тільки п’ятнадцять. Я не хочу скандалу зі стервою, ти ж знаєш жінок… Підстаркуватих жінок… Боже, які чудові молоді дівчата, вірні подруги, як вони радіють кожному дню, як вони відчувають усю. примарність нашого світу, щасливі навіть годинок* доброти, певності й веселощів… Словом, п’ятнадцять тисяч ми пустимо на те, що цікавить твої музеї, — листи, книги, документи, а Врубель буде нашим так чи інакше. До речі, сюди летить чартерний літак з Нью-Йорка. Закупили колекціонери, отже, доведеться боротися.

— Я повинен подзвонити Розену…

— Що це тобі дасть? І взагалі — звідки він узявся? Ти ж мені не пояснив до пуття. Такий милий голос… Він сподобався мені по телефону, прекрасно розмовляє по-російськи…

— Розенберг теж прекрасно розмовляв по-російськи.

Ростопчин здивувався.

— Який? Майкл Розенберг? З «Нешнл корпорейшн»?

— Ні, Альфред Розенберг.

— Той, що крав картини в музеях?

— І розстрілював наших людей… «Брат фюрера»… Коли його вели на шибеницю в Нюрнберзі, він обкалявся від страху… А як грізно виступав на партайтагах…

(Фол шепнув Джільберту:

— Розенберг і Штрайхер-два найчорніші мерзотники з гітлерівської камарильї, Степанов правду каже.)

— Їж виноград, — сказав князь.

— Спасибі, я вже їв.

— Де?

— В своєму готелі. В «Савойї». У мене тут виступ… Тільки це й дало, мені можливість приїхати до тебе, Женю. Спасибі Андрію Петровичу…

— Це він організував?! Чудова людина! Він не скучає в Москві? Все-таки бути послом цікавіше, ніж керувати компанією…

— Його компанія має такий обіг, немов якась держава, не до нудьги. Думаю, тепер турбот у нього не менше, ніж було. Але все-таки я мушу подзвонити Розену. З ним щось сталося, запевняю тебе, Женю.

— Не треба мене ні в чому запевняти. Забудь про нього… Ходімо вниз, а раптом Золле вже прийшов… На нашу з тобою радість маю сказати: Ліфар на цей раз не пустив у продаж листи Пушкіна. Я умовив його.

— Як це тобі вдалося?

— Знаєш, краще потім… Усе це аж надто боляче, серце крається…

(Фол почекав, поки зачинилися двері в номері князя, вимкнув диктофон, на який записували розмову, зняв зі стіни пристрій для прослухування, заховав його в «дипломат», замкнув особливим ключем, підстрахував спеціальним кодом на заскочках — п’ять літер алфавіту, коли хтось спробує повернути бодай одну — з ручки бабахне паралізуючий газ, подивився на годинник і сказав:

— Ну, а про все, що буде далі, Джільберт, ми дізнаємося пізніше від наших хлопців, вони сидять унизу… Чи хочете піти послухати самі?

— Так, мені дуже хотілося б.

— Ідіть, а чому б і не послухати. Я не люблю дивитися на тих, кому готую зло; мені їх жалко.)

Золле був блідий, аж синій; він підвівся назустріч Ростопчину й Степанову, але руки не подав, лише рвучко схилив голову на запалі груди.

— Добрий вечір, панове.

Степанова приголомшив вигляд професора; він ще більше схуд, щоки позападали, довгі, пронизливо-чорні очі здавалося погасли.

— Поїдемо кудись повечеряти? — спитав князь. — Я запрошую. Тут страшенно церемонно й дорого. В районі Сохо чудові італійські кабачки, смачно і майже без грошей…

— Ні. Дякую, — озвався Золле.

Степанов сказав:

— Чому? Я з радістю заправився б. Після польоту в мене завжди вовчий апетит…

— Мені здається, — сказав Золле, — перша частина нашої розмови має відбутися тут, панове. Залежно від результатів буде ясно, як діяти далі.

— Що з тобою, Зигфрід? — здивувався Степанов і спантеличено глянув на професора. — Поясни, ради бога, я нічого не розумію.

— Я поясню, пане Степанов, — відповів Золле. — Для цього я й приїхав сюди…

Вони сіли за столик, підійшов офіціант, спитав, що питимуть гості, Ростопчин замовив каву, назвав свій номер, попросив передати рахунок портьє, зблід ще дужче і непомітно кинув під язик пілюлю.

— Пане Степанов, — почав Золле.

— Ми були на «ти», Зигфрід, — нагадав йому Степанов. — Я чимось тебе образив?

Золле немов спіткнувся; завмер; вимовив по складах:

— Ви були весь час зі мною нечесним!

— Тільки не треба сваритися, — мовив Ростопчин. — Прошу вас, панове! Нам гріх сваритися.

Золле тим часом, навіть не глянувши на Ростопчина, провадив своє:

— Я маю неспростовні дані про те, що ви постійно платили гроші панам Шверку, Цоппе та Ранненброку за ті жалюгідні матеріали, котрі вони діставали в процесі їхніх пошуків…

— Я?! — Степанов навіть руками сплеснув; згадав Розена, той так само махав долоньками, ну й тварюка, ну й пройдисвіт; але зразу ж забув курдупля; що це говорить Золле, нісенітниця якась. — Я ніколи нікому не платив, Зиг… пане Золле! Все те, що робили Штайн, Тойрі, князь та інші, як я вважав, робили вони це заради справедливості, керуючись бажанням допомогти повернути в музеї пограбоване.

Золле — по складах, дзвінко — продовжував, наче й не почув Степанова:

— Ви дуже добре знаєте, що я витратив усі мої заощадження на пошуки! Всі! До останнього пфеніга! Пошук — не хобі для мене, а життя! Ось, — він вийняв з товстого, пошарпаного портфеля велику папку. — Тут записано всі мої витрати. Судячи з тих сум, які ви переказували моїм малокваліфікованим колегам, витрати — справжня дрібниця, всього лише вісім тисяч марок. Якщо ви платили їм, то ви тим паче мусите заплатити мені!

— Тільки не сваріться, панове, — знову попросив князь. — Не можна й не треба. Ти повинен заплатити професорові Золле, якщо платив іншим, Митю…

— Але ж я не платив! — якось жалібно, обурюючись на себе за цю жалісливість, вигукнув Степанов. — Звідки в мене гроші?!

— Росіяни іноді викупали деякі речі на аукціонах. Це було в Парижі та в Монте-Карло, — правив своє Золле. — В мене є факти! Ви не смієте заперечувати факти, пане Степанов.

— Ну, добре, добре, — сказав князь. — Я оплачу ваші витрати, професоре, нам потрібні ваші документи про картину Врубеля, заради цього ми й зібралися тут…

— Я міг надіслати вам ці документи поштою, — таким самим дзвінким голосом відповів Золле, пополотнівши ще більше. — Мене спонукало приїхати сюди почуття обурення! За якісь нікчемні папірці пан Степанов платив іншим людям, поганим людям, з темним минулим, а я пустив на вітер усе, що було, як найдурніший осел! А я не осел! — голос його зірвався, і він заплакав. Він плакав мовчки, тільки сльози котилися по щоках, важкі, старечі сльози.

— Зигфрід, Зигфрід, ну що ти?! — сказав Степанов, поклавши руку йому на коліно. — Нас з тобою хтось хоче посварити! Це все неправда! Я був певен, що ми працюємо від серця, а не заради грошей…

— У пана Ранненброка є розписка, яку дали ви, — відповів Золле, все ще плачучи. — І ця ваша гидка брехня не дає нам змоги працювати далі разом.

— Дайте телефон пана Ранненброка, — сказав Степанов, — ми подзвонимо йому зараз же.

— Я не маю підстав не вірити розписці. Там був ваш підпис!

— Це фальшивка!

— Отже, троє людей, моїх співвітчизників, брешуть, і тільки ви кажете правду?!

— Повторюю, — відчеканив Степанов, — я нікому, ніколи і ніде не платив грошей! Я неофіційна особа, я… Словом, я наполягаю, щоб ми зараз же подзвонили цьому самому Ранненсбургу!

— Ранненброку! — так само відчеканив Золле. — І мені соромно за вашу брехню!

— Я не продовжуватиму розмову в такому тоні!

— Панове, але ж не можна так! — обличчя Ростопчина стало зморшкуватим, було помітно, що він старіє, швидко, день за днем. — Треба про все розмовляти спокійно…

Золле скинув руку Степанова зі свого коліна й обернувся до Ростопчина.

— Це ви можете розмовляти спокійно! І він, — кивнув на Степанова. — А я не можу! Не можу, розумієте ви?

І, схопившись, вибіг з «Кларіджа».

(Через дві хвилини після того, як подзвонили з холу й сказали, що чекають унизу на пляшку білого вина «лібефраумільх» сімдесятого року — пароль, який означав, що операція з Золле пройшла успішно, — Фол набрав цифри 752-9712; коли в готелі відповів телефон, попросив сімнадцятий номер, містера Грібла, відрекомендувався Ваксом з Нью-Йорка, фірма по реставрації старовини і скуповуванню творів образотворчого мистецтва, сказав йому, що все улагоджено, серйозного конкурента під час завтрашнього заходу не буде; річ, у якій зацікавлені, можна взяти за цілком пристойну ціну, діло зроблене.

Містер Грібл щойно прилетів з Америки; справді, любитель російської старовини; разом з іншими колекціонерами орендував чартерний рейс; після того, як вийшов з діла з дев’ятьма мільйонами на особистому рахунку, почав збирати живопис; землі в Техасі здавав у оренду, зайва підстраховка на випадок «чорної п’ятниці», інфляції двадцять дев’ятого року; земля — є земля, найнадійніший вклад капіталу.

— Я вдячний за інформацію, містер Вакс. Гонорар, як і домовились, буде переказано вам після закінчення завтрашніх торгів, на добраніч.

Фол підвівся, закурив, заходив по номеру, чорт з ним, з цим гонораром; все, що завгодно, аби тільки розвалити трійцю, втрачений Врубель поставить хрест на альянсі Ростопчин — Степанов — Золле; навіть коли німець і пошле «експресом» свої документи про те, що Врубеля викрали, князь їх не одержить, все як слід опрацьовано; Степанов — тим паче, та й потім Золле не знає, де він зупинився; можна спускатися вниз, рейнське вино з дивною назвою «молоко коханої жінки» воістину прекрасне, чому б не почати з нього?!

Фол подзвонив у лобі, попросив до апарата містера Джільберта, сказав, щоб за німцем наглядали, але не більше; подій ні в якому разі не форсувати; якщо вирішить повіситись, не допустіть цього, він нам потрібен живий і при повній свідомості; зараз джентльмен на останньому градусі істерики, можливий зрив; я повинен знати, на якому теплоході він відпливає або ж коли вилетить до Бремена; на аеродромі його мусять зустріти наші люди; дорога заспокоює, або ж, навпаки, доводить до крайньої межі; і те і те однаково вигідне комбінації.

Подзвонив Річардсону в Гамбург, попросив запустити в діло пресу; час; місце, куди прибуде Золле, й точну дату повідомить Джільберт, увімкніть автоматичний відповідач на телефонному апараті, якщо вийдете кудись надовго.)

— Ну то й що? — спитав Степанов. — Кінець ділу?

Князь стомлено мовив:

— Їсти хочеш?

— Дуже.

— Тоді їдьмо звідси к бісовій матері.

— Їдьмо.

— До італійців чи китайців?

— Ти ж хотів до італійців… Але в них усе з борошна, не боїшся розжиріти?

— Боюся. Поїдемо до китайців. Люблю цей народ.

— Я також. Вони музикальні…

— Чому?

— Не знаю… У них дуже м’які пальці… І голоси, як дзвіночки.

Ростопчин ледь підняв руку, до нього відразу підійшов офіціант; схилившись, по-горобиному повернув голову, немов роздивлявся щось дивовижне.

— Будь ласка, підкажіть, який китайський ресторан вважається в Лондоні найкращим? — спитав князь.

— Зараз я довідаюсь, сер, — офіціант підійшов до портьє, щось сказав йому, той швидко розгорнув один з двадцяти довідників, які лежали в нього під рукою; погортав їх, як учитель історії, професіонально. Через три хвилини офіціант повернувся, приніс аркушик паперу (весь у тиснених розводах, герб «Кларіджа», шрифт золотий, немає на них, дияволів, паперового голоду) з адресами й телефонами тринадцяти ресторанів:

— Це найпрестижніші, сер. Усього в місті понад двісті китайських закладів, але ми не вважаємо за можливе рекомендувати їх вам. Якщо дозволите порадити, то я поїхав би вечеряти в «Пекінз мун», Родней роуд, шість, район Валворс, дуже гарна кухня — не Кантон, ті штукарять, — справжній Пекін…

— Спасибі, — відповів князь, підводячись. — Завтра я скажу, наскільки ваша порада була слушною.

Вони вийшли з готелю; швейцар у своєму коричневому котелку зробив рукою факірський жест, одразу підкотив старомодний чорний «остін»; Ростопчин назвав адресу; поїхали; раптом обличчя князя завмерло, ще більше змарніло.

— Мені це дуже не подобається.

— Мені також.

— Я не про те… За нами стежать, Митю.

— Навіщо? Хто?

— Не знаю… Ті двоє, що сиділи поряд за столиком у лобі, вискочили слідом і їдуть за нами… Дуже дивно…

— Що ж, для тебе авантюра, для мене сюжет…

— Офіціант сказав «Пекінз мун»… Вони чули… Дуже добре… Ти ж не воював, Митю?

— Я не воював, Женю.

— Ну от, а я воював. Точніше — боровся. Партизани не воюють, вони борються… Слухайте, — звернувся він до водія. — Я вам буду дуже вдячний, коли ви зробите так, щоб наша машина проїхала під жовте світло. За нами їде автомобіль з людьми, яких я не хочу більше бачити.

— Так, сер, — відповів водій, — але штраф досить великий.

— Не маю сумніву, — відповів князь, сказав Стеланову по-російськи, — мабуть, вони не поїдуть на жовте світло, вони ж певні, що ми відправилися у «Пекінз мун»…

Він витяг з кишені папірець, який приніс офіціант, дав шоферові іншу адресу: Холлівуд роуд, шість; ресторану не назвав; уроки макі; похитав головою:

— Знаєш, пити ми з тобою не будемо. Є що аналізувати. А це можна робити тільки на тверезу голову…

(Люди Фола, загубивши таксі з Ростопчиним і Степановим, поїхали в «Пекінз мун».)

Ростопчин і Степанов сіли в «Голден дак» у глибині залу; офіціант приніс свічку, засвітив її; подав меню, вислухав замовлення й задріботів на кухню. Лоб Ростопчина був усе ще вкритий зморшками; Степанов ніколи раніше не бачив його таким — маска, а не обличчя.

— Зараз подзвонимо до юристів, — сказав Ростопчин. — Добре було б знайти зубатих журналістів. У тебе тут нікого немає?

— Нікого.

— Погано.

— Ти певен, що за нами стежили?

— Так.

— А навіщо нам потрібні юристи чи зубаті журналісти?

— Загинай пальці, — сказав Ростопчин. — Істерика Золле… Ти справді нікому не платив грошей за документи?

— Можу забожитися.

— Не повірю. Ви всі атеїсти… Отже, істерика Золле… Раз. Дуже дивна істерика… Мабуть, його хтось чимось страшенно образив, розумієш? Сказали про тебе таке, чого він просто не міг перенести… Він дуже чиста, незахищена, довірлива людина…

— Що б мені не говорили про нього, я ніколи не повірив би…

— Навіть коли подадуть докази?

— Які?

— Ну, такі, наприклад, що він навмисно вводить наш пошук в оману.

— Цього не може бути!

— Емоції, — сухо обірвав князь; він і говорив зараз інакше: рубано, коротко, сухо. — Якби тобі показали документи й виклали на стіл факти, ти повірив би. Так, так, не сперечайся. Значить, йому також виклали факти.

— Чому він не погодився подзвонити до того Равенбрюка?! Я ж пропонував…

— Тому що там був не один лише Ранненброк. Там були ще двоє. І вони розмовляли з ним його рідною мовою, Митю. Це дуже важливо, коли з людиною розмовляють її рідною мовою. Він пережив у «Кларіджі» трагедію…

— Чому?

— Тому що ти поводився неправильно.

— А як я мав поводитись?

— Як лікар. Як добрий лікар, який розмовляє з тяжкохворою людиною.

— То він псих, чи що?!

Ростопчин зітхнув.

— Очевидно до певної міри… Як і ти, до речі… Як і я… Люди, охоплені ідеєю, — психи. Це відбувається непомітно, поволі, але, якщо ти засинаєш з думкою про щось одне, дуже важливе для тебе, і з цією ж думкою прокидаєшся, все твоє єство поступово підкоряється одному, єдиному, В мене є бізнес, син, нарешті, в тебе діти, журналістика, книги, кіно, а він — один. Зовсім самотній. Зі своєю мрією. З нею він засинає і прокидається. Знаєш, чого мусульмани трьох жінок мають? Бо розумні… В однієї сьогодні її дні, вона шалена — набік, друга народила дитину — тож і доглядай її, а з третьою саме час облегшити плоть… У них психів нема… Тільки старі діди впадають у фанатизм, та й то на ісламі… В нас психів більше, бо одна спрямованість.

Так, так, я кажу серйозно… Коли б ти розпластався перед Золле, розмовляв, як з дружиною, що страждає істерією, можна було б домовитись. А ти росіянин, танкова атака, господи, коли ми навчимося вкрадливості?!

— Простори не ті, Женю. Вкрадливість — від малих відстаней, від необхідності притиратися… Добре, припустимо, із Золле все так. А далі?

— Далі… Я поки що не розповів тобі… Раптом, зовсім несподівано, мій син опинився «у безвихідному становищі»: хтось хоче довести, що він купив землю, частина якої належала фірмі, котра будує дороги. Юристи з Буенос-Айреса кажуть мені: справа дивна, але процес, якщо його розпочати, може обійтися страшенно дорого, противники мого сина — могутні люди… Включилося стерво… Шарпає нерви… Скандалить… Це вже удар проти мене. Я змушений був викласти гроші, щоб урятувати сина. Так, так, ті гроші, які відклав на живопис. П’ятнадцять тисяч я зберіг, але не певен, що нам вистачить… Тобто, певен, що не вистачить… Сотбі вміє розпалювати пристрасті. Це два. Тепер Розен. Якщо він сам до тебе прийшов, якщо має бізнес з Росією, заангажував себе пропозицією допомогти вам, установлені зв’язки, — а він, я переконаний, з твоєю допомогою це зробив, — і навіть не подзвонив мені… Чому? Не знаю. Але це три, Митю, це три. І — останнє. Два молодики, які сиділи поряд з нами в «Кларіджі», а потім кинулися до машини й поїхали слідом. Це чотири. Можеш заперечувати…

— Можу. По пунктах…

— Не треба, вельмишановний пане, — вони почули за спиною скрипучий старечий голос; сказав він це по-російськи, без акценту; обернулися різко, наче хтось штовхнув їх; за сусіднім столиком сидів пергаментний старий з водянистими, трохи витрішкуватими очима; тонка шия стирчала з широкого коміра старомодної сорочки, чорний у білий горошок метелик теліпався десь на грудях. — Ви не спростуєте доказів вашого знайомого. Це кажу вам я, Іван Грешев. Я живу по сусідству, милості прошу до мене, там і поговоримо.

6

До Нью-Йорка Розен відправився тієї самої ночі, коли прилетів у Цюріх; додому приїхав зовсім розбитий, зразу сів до телефону, зв’язався з Ендрю, адвокатом, який працював з ним останні п’ятнадцять років; відтоді, як почався хороший бізнес; той розсердився:

— Подивись на годинник. Це у вас у Москві день, а в нас ще й ранок не почався!

— Мені треба негайно зустрітися з тобою, Ендрю, — сказав Розен. — Негайно, розумієш?

— Поснідати даси?

— Звичайно.

… Вислухавши Жаклін (вона розповіла про все, що сталося, краще за чоловіка, тим паче-англійська була її рідною мовою), Ендрю знизав плечима:

— Якого біса ти взагалі поліз у це діло, Джозеф?

— Не вчи мене робити бізнес з росіянами, — відрубав Розен. — Скажи, як повестися. Щоб і кози були ситі, і сіно ціле.

— Це складна справа. І вона мені дуже не подобається.

— Можна подумати, що нам вона подобається, — озвалася Жаклін.

— Треба було б негайно, — замислено мовив Ендрю, — порадитися з кимось із польської общини.

— Це безумство! — вигукнув Розен. Він говорив рубака чи, коротко, зосереджено. — Ти добре розумієш, що вони порадять.

— Ну, то пошли гроші цьому червоному князю телеграфом.

— Якщо вони записали мою з ним розмову з Москви, то й телеграфний переказ буде зафіксовано.

— Бачу, в тебе є якась пропозиція, — мовив Ендрю. — То прямо й кажи, що в тебе на думці. А я відповім тобі, варто це робити чи ні. З погляду закону. Та й годі.

— Ти, особисто ти можеш вилетіти в Цюріх чи в Лондон і передати цьому князеві гроші?

— У мене післязавтра починається дуже важливий процес.

— Скільки коштуватиме, якщо перенести його?

— Це неможливо. «Електрисіті» заплатили мені великі гроші, йдеться про оренду землі, отже, неустойка тебе розорить.

— Якщо ти вилетиш сьогодні, завтра ввечері можеш повернутися.

Жаклін мерзлякувато зіщулилась, тугіше зав’язала на шиї рукави джемпера:

— Коли вони стежили за тобою, то чому не можуть так само стежити за Ендрю?

— Не повторюй дурниць про тотальне шпигунство в країні, — знову відрубав Розен. — Працює група, яка має свій інтерес у культурному бізнесі, це ясно. Мабуть, вони вгатили в діло великі гроші. От і все. А я піддався тобі, мені передалася твоя нервозність.

— Ти не знаєш, що мені сказав той тип, який приходив сюди, Джозеф. І потім, я жінка, я відчуваю небезпеку.

— Бувалий чоловік, такий, як я, — перебив її Розен, — відчуває небезпеку гостріше. Ти навіть не уявляєш, що мене чекає в Москві, коли я туди повернуся. Вони не люблять базік. Розумієш? Вони їх терпіти не можуть.

— Тоді я пошлю свою секретарку, — запропонував Ендрю. — Вона подзвонить князю.

Розен запротестував:

— Йому не треба дзвонити, Ендрю. Я ж сказав тобі.

— Ти також не панікуй, — зауважив Ендрю. — Одне — дзвінок з Москви, і зовсім інше — з Нью-Йорка.

Розен підвівся, швидко заходив по кімнаті, потім хруснув пальцями й спинився біля вікна:

— Між іншим, це непогано. Нехай вона подзвонить йому й скаже, що вилітає сьогодні. Попросить зустріти її і попередить, що везе йому гроші… Ні, цього говорити не можна… Я відчуваю, що не можна, розумієте ви мене?! Я відчуваю, що цього говорити не можна! В мене є його адреса, нехай вона летить у Цюріх і їде до нього в бюро. Чи додому. Або в Лондон, якщо він уже там. І все. Без слідів. — Розен подивився на годинник. — Банк відкривається через десять хвилин, я візьму гроші, а ти відправиш свою дівчину в Цюріх, мені подобається ця пропозиція. Тільки нехай вона нічого не каже, хто передав гроші, звідки й чому…

— Це несерйозно. Він же не хіппі якийсь, він неодмінно запитає, хто передав гроші. Я розумію, що десять тисяч — дрібниці. Та коли цей князь — серйозна людина, він змушений запитати, хто, навіщо і з якою метою передав йому гроші. Він же чекав тебе, Джозеф, а не мою Керол Ен.

— Ну, то що ти пропонуєш, Ендрю? — спитала Жаклін. — Ти все відкидаєш, але не вносиш ніяких пропозицій. Так у Джозеф а знову почнеться стенокардія.

— Вилікують, — посміхнувся Ендрю. — Вставлять стимулятор. Цього навчилися, аби гроші. Єдина можливість: Керол Ен просто скаже князю, що тобі загрожували, й тому ти просиш тримати в таємниці твій внесок у його діло…

— Я не певен, що він з цим погодиться. Він досить багата людина, і подачки не прийме. Тим паче, він росіянин, вони ж усі Мцирі…

— Хто? — в один голос спитали Жаклін і Ендрю.

Розен досадливо поморщився:

— Ех, нічого ви про них не знаєте! Словом, ти вважаєш, що так він не візьме грошей. А якщо написати листа?

— Ти ж сам сказав, що не хочеш залишати слідів, — озвалася Жаклін.

— Він попросить у листі, щоб князь поклав його в сейф, а ще краще спалив, — сказав Ендрю. — І напише всю правду про те, що сталося. По-моєму, це достойно. І виклич сюди твого російського співдиректора, хай негайно вилетить з Панами. Поясни йому, що трапилося, він передасть своїм, Москва поставиться до такої ситуації з розумінням, — Ендрю раптом усміхнувся. — Мені здається, їм це навіть сподобається, трохи нагадує те, що вони про нас пишуть.

— Звідки ти знаєш, що вони про нас пишуть? — Розен стенув плечима. — Користуєшся інформацією, яку друкують наші газети, а вони друкують лише те, що потрібно божевільним політиканам. А розповісти Паші треба, твоя правда. До речі, це вихід, це дасть нам змогу не метушитися…

Розен зняв телефонну трубку, набрав код Панами; Паша був в офісі.

— Ну? — тихо, звичним своїм голосом спитав Розен. — Як?

— Усе своїм шляхом, — відповів Паша; воістину, говоруни.

— Сідайте на перший же літак і летіть сюди, Пашо. Треба дещо вирішити. Жду.

— Лечу, — відповів той і поклав трубку; віза в нього була постійно, літати до Нью-Йорка доводилося разів зо два на півроку.

— Їдьмо в банк, — сказав Розен. — Потім повернемося сюди і я напишу листа. Своїй Керол Ен подзвониш з банку, так усе-таки буде краще.

… Тільки-но служба зафіксувала телефонний дзвінок у Панаму й суму, що зняв Розен зі свого особистого рахунку, почалася робота, результатом якої був дорожній інцидент: коли їхали в аеропорт Панами, вантажна машина, за кермом якої сидів наркоман, на великій швидкості врізалася в автомобіль, яким Павло Іванович Казов поспішав на рейс до Нью-Йорка.

7

— Отак воно, — закінчив Грешев. — Ясно?

— Кому це вигідно? — спитав Ростопчин. — Навіщо?

— Існує багато варіантів для відповіді, — посміхнувся Грешев. — Але жоден з них не буде правильним, бо я не можу відкрити вам усього, що знаю…

Ростопчин витяг з кишені чекову книжку, виписав сто фунтів, поклав на стіл.

— Це плата за ті розмови, які ми зараз проведемо з вашого дому. Можна?

Грешев подивився на чек.

— Будь ласка. Але ви виписали дуже велику суму.

— Ми довго розмовлятимемо.

— Будь ласка, — повторив Грешев. — Залишіть вашу адресу, князю, я поверну решту грошей.

Ростопчин дав йому візитну картку, старий, подякувавши, сховав її у стіл; а в нас так не можна, подумав Степанов, зразу сказав би: «Та що ви, що ви, це дрібниця». А потім неодмінно злився б; ні все-таки клятий Захід знає ціну сухій коректності, не гріх повчитися; нехай називають скупердяєм, жмикрутом, звинувачують у сухості, не страшно, можна пережити, зате споконвічна точність у стосунках — запорука їхньої довговічності.

Ростопчин вийняв довгу записну книжку, крім телефонів та адрес, вклеєна сторінка для пам’яті на кожен день, — що робити, кому подзвонити, кому написати; чудово дисциплінує; швидко перегорнув сторінки, набрав паризький номер:

— Франсуа? Жак? Та невже? Твій голос дуже схожий на батьків! Як справи? Невже?! Поздоровляю. Ні, з Лондона. Так, триденний ваканс, хочу повеселитись. А де батько? Он як… Там є телефон? Так, зараз. Хвилинку, пишу.

— Диктуйте, — проскрипів Грешев; перо (саме так, працював гусячими перами) в руці, стосик маленьких аркушиків паперу поряд, все продумано, той, хто запізнюється — бодай у чомусь, — приречений на загибель самим ритмом тутешнього життя.

— Шістсот тридцять сім, вісімдесят два, тридцять…

Хто? Мадам Фрелль? Вона жива?! Та невже?! Командор почесного легіону?! Але вона моя помічниця, чому ж я досі тільки офіцер легіону? Яка несправедливість! Поскаржуся Міттерану! Хоч йому не до мене, обіймаю, мій друже, до побачення!

Ростопчин поклав трубку, пожував губами:

— Пане Грешев, зрозумійте мене правильно… Де ви були в період з тридцять третього по сорок п’ятий роки?

Грешев усміхнувся.

— Запитання правомірне. Я виїхав з Німеччини в тридцять третьому. У Франції жив до сорокового. Потім у Лондоні. В міру своїх сил допомагав боротьбі проти Хітлера. Ви хочете сказати про те, хто саме викрав Врубеля? Остерігаєтесь, чи не був я зв’язаний з наці? Ні, не був, я їх ненавиджу…

Ростопчин повернувся до Степанова.

— Ти не розмовляєш по-французьки?

— Ні.

— Я не пригадую, чи знає Франсуа англійську… А зрештою, говоритимеш мені, я перекладу.

Він набрав номер, попросив до апарата мадам Фрелль, довго поздоровляв її, обіцяв прилетіти в Париж на уік-енд у кінці наступного місяця, потім попросив Франсуа; зразу заговорив про справи:

— Слухай, ти розмовляєш по-англійськи? Слава богу, я передам трубку моєму другові, він розповість тобі все, а ти даси йому безплатну пораду. Якщо ти став скнарою і не працюєш без гонорару, я прилечу в Париж, відвезу в «Крейзі хоре», і ми будемо квити, — він простяг трубку Степанову. — На, Митю, цей Франсуа — геній юриспруденції, тільки не говори сумбурно, намагайся бути послідовним.

— Добрий вечір, — привітався Степанов, — я хочу вам пояснити суть справи. З одного нашого музею було викрадено картину відомого художника — Вруб…

— Пробачте, ви не відрекомендувалися, — перепитав його Франсуа.

— Моє прізвище Степанов, я російський літератор.

— Давно живете на Заході?

— Я живу в Москві.

— Можна попросити князя?

Степанов дав трубку Ростопчину, шепнувши:

— По-моєму, він боїться розмовляти зі мною.

Ростопчин поморщився, досадливо махнув рукою — «не мели дурниць».

— Франсуа, це мій друг… Що? Ні. Так, упевнений. Значить, у мене є підстави… Ні, я не розумію тебе… Що? — він довго слухав те, що йому говорив Франсуа, потім перебив його; голос став сухий, якийсь навіть застуджений. — До побачення, Франсуа, я роздумав приїжджати до тебе…

Поклавши трубку, він сказав, ні на кого не дивлячись:

— Він виставив свою кандидатуру… Йому незручно…

Грешев подав голос:

— Будь проклятий той час, коли помер де Голль…

Ростопчин посидів у задумі біля телефону, потім знову заходився гортати свою книжку; подзвонив у Люксембург.

— Мадлен? Здрастуй, це я. Спасибі. А ти? Чудово. Де Олександр? Слава богу! Передай йому трубку, в мене невідкладна справа… Здрастуй, «Кинджал», це «Ейнштейн». Нічого. А ти? Та невже? Молодець. Послухай, я передам трубку рос… радянському письменникові Степанову. Він щойно з Москви, на кілька днів… Це мій друг… Йому… Нам потрібна консультація. Ти можеш його вислухати? Спасибі, я був певен. Ти розмовляєш по-англійськи? Нічого страшного, він теж не місіс Тетчер…

Ростопчин полегшено зітхнув, пояснив Степанову:

— Це адвокат провідних банків; диявол; знає все.

— Добрий вечір, містер «Кинджал», — Степанов чомусь усміхнувся трубці. — Я розповім про все по пунктах. Можна? Спасибі. Отже, в сорок другому році нацисти вивезли з Ровно три тисячі дев’ятсот сорок три картини європейських і російських художників. Картини зникли. Так. Жодної не знайшли. Так. Але завтра на аукціоні на продаж виставляють полотно нашого художника Врубеля, яки… Що? Я проспеленгую: «В», як «Відень», «Р», як «Рейк’явік», «У», як «Умберто», «Б», як «Брюссель», «Е», як «Едінбург», «А», як «Лондон», — швидко говорив Степанов. — Так, росіянин, від слова «врубать»… А по-польськи його прізвище означає «Горобець». Полотно вивезли з музею дванадцятого липня сорок другого року, про що є відповідний документ… Так, радянський… На титульному боці полотна, можливо, збереглися цифри «12-764». Це клеймо ейнзацштабу рейхсляйтера Розенберга… Так, саме той… Ні, він був рейхсміністром східних територій на той час… Так, на жаль, це все, що в нас є… Ми маємо намір заявити в «Сотбі», що картина викрадена, й зажадати її повернення… Ні. Більше нічого… Сьогодні мали надійти документи про тих людей, які пакували картину, вивозили її до рейху, передавали на збереження в соляну штольню, з описом і розпискою, але, на жаль, цих паперів ми не одержали… Від німця… Його прізвище Золле. Ні, із Заходу… Чому? — Степанов закрив мембрану долонею, шепнув — Він каже, що документів у нас замало…

— Спитай його, що буде, коли ми все-таки заявимо про факт викрадення, — сказав Ростопчин.

— Не треба про це, — Грешев похитав головою. — Краще я вам поясню, що може статися, коли ви виступите з такою заявою…

— Будь ласка, спитай, що може бути, — Ростопчин повторив роздратовано, а тому дуже чемно.

— Добре, а коли я все-таки заявлю завтра в «Сотбі», що вони торгують краденим? — спитав Степанов.

— «Сотбі» — могутня фірма, — відповів «Кинджал». — Вони працюють напевне. Тут щось не так… У кращому разі картину знімуть з торгів і призначать експертизу, в гіршому — вас притягнуть до суду за зловмисний наклеп; штраф може бути колосальний.

— Зараз, хвилинку, я передам князю, хвилинку.

— Економ час, — сказав Ростопчин, — дай трубку, я йому подякую; я тобі надзвичайно вдячний, «Кинджал», цілуй своїх, жду в гості, до побачення, ти був дуже люб’язний.

Поклавши трубку, поцікавився:

— Ну? Що він сказав?

— Або експертиза, або суд з колосальним штрафом, — відповів Степанов.

— Не вірю, — кинув Ростопчин. — Ти нікого не ображаєш, ти просиш провести розслідування…

— Вельмишановні панове, — проскрипів Грешев, — вам ні про що не говорить прізвище Дерінг?

— З філіалу «Дрезднер банку» в Швейцарії? — спитав Ростопчин. — Хайнц Дерінг?

Грешев підвівся зі свого царського стільця, підійшов до стелажа і взяв одну з численних папок:

— Я боюся смерті лише тому, що жалію оці свої цінності. До кого вони потраплять? Онуки продадуть їх з молотка, вони не розмовляють російською, а заплатять їм добре… Якби все пішло хоча б в один інститут… Ні, не Хайнц. Його звуть Олександр, він лікар з Освенціма…

— При чому тут Освенцім? — Ростопчин знизав плечима. — Вже близько півночі, у нас немає часу, треба знайти якогось британського юриста, зацікавити пресу, треба щось придумати, завтра буде пізно…

— Наберіться терпіння, князю, — сказав Грешев. — Я заберу у вас десять хвилин — навіть з читанням виписок з судового процесу…

— Давай послухаємо, Женю, — попросив Степанов, — десять хвилин нічого не вирішують…

— Отже, — почав Грешев, — в середині шістдесятих років якийсь американський письменник випустив книжку про лікарів-бузувірів, які працювали в Освенцімі. Серед інших було назване ім’я доктора Дерінга, котрий брав участь у двадцяти тисячах операцій на нещасних — без наркозу, з експериментальною метою; частину людей піддали кастрації, жінок — знову ж таки з експериментальною метою — прирікали на безплідність. Доктор Дерінг — він поселився в Лондоні після війни — звернувся в суд, вимагаючи притягнути до відповідальності автора та його видавців за наклеп…

— При чому тут це? — поморщився Ростопчин, гортаючи телефонну книжку.

— Англія — країна, що визнає в суді закон аналогів, — зауважив Степанов. — Я дуже хотів би послухати про Дерінга, пане Грешев…

— Мене звуть Іван Юхимович, — кинув старий. — Вам треба знати цю справу, щоб не попасти завтра в халепу.

— Будь ласка, розкажіть, Іване Юхимовичу, — повторив Степанов, — для мене це дуже важливо.

— Я не зупинятимусь на всіх перипетіях справи, але спочатку хочу запитати: хто заявить у «Сотбі» про те, що продають викрадену нацистами російську картину, яка є власністю українського музею?

— Я, — відповів Степанов.

— Якщо й ризикувати, то краще це зробити князю, — сказав Грешев.

Ростопчин хруснув пальцями, поцікавився:

— Чому? Я не відмовляюсь, я нічого не боюсь, однак хочу знати, чому краще це зробити мені?

— Тому, що ви — не червоний, — відповів Грешев і, вийнявши аркуш з папки, пояснив: — Я прочитаю вам, як тут, у Лондоні, де був єдиний процес над нацистськими бузувірами, допитували свідка, доктора Лорську, яка приїхала з Польщі. Я не читатиму про те, як допитували інших свідків, з Польщі, Ізраїля, Греції, Англії, лише доктора Лорську. На це потрібно десять хвилин, а може, й менше. Ви все зрозумієте, вельмишановні панове… Отже, високий суд викликав доктора Лорську з Польщі; попередні свідки, — що лишилися в живих, — нещасні жінки, приречені нацистами на безплідність, яким робили страшні операції без анестезії або ж давали експериментальний, до нестями болючий укол у спинний мозок — говорили про неї, як про «матір», яка робила все, щоб бодай трохи полегшити їхні страждання. Частину з них приписали полковникові СС Шуману, він різав їх, як… жаб; частину — генералові Глаубергу… Ув’язнених лікарів, котрі працювали в «блоці десять», час від часу розстрілювали, щоб вони не розголосили інформації про найстрашніше бузувірство двадцятого століття, про експерименти на здорових людях. Спочатку, як і належить, доктора Лорську запитали, де вона народилася, коли, її сімейний стан, потім запитали, якого вона віросповідання, жінка відповіла, що вступила в партію комуністів, працюючи медичною сестрою в Інтернаціональних бригадах в Іспанії, потім була в макі, її нагородив за це де Голль Хрестом Війни із Зіркою…

— Стривайте, стривайте, — Ростопчин якось дивно подався вперед, — скільки їй років?

— У шістдесят четвертому було сорок дев’ять.

— У ваших матеріалах описані її прикмети?

Грешев глянув на аркуш із справи, який він витяг з папки, швидко перебіг рядки (Степанов помітив, що старий читає без окулярів; дивовижно), похитав головою:

— Досить поверхово… Чорноволоса, з сивиною, риси обличчя правильні…

— Ні, — сказав Ростопчин, — моя польська подруга в макі, яку видали гестапо, була білявенька, голубоока, горбоносенька… Не та…

(Люди Фола об’їхали всі китайські ресторани, які назвав Ростопчину офіціант у «Кларіджі»; вони потрапили в «Голден дак» близько дванадцятої; так, були іноземці; один сивий, а другий коротко стрижений; так, вони пішли з містером Грешевим, це наш постійний клієнт; він живе поряд; що їстимете? Ах, тільки чай, добре, зараз; так, телефон унизу, прошу.)

— Я продовжу, — сказав Грешев. — Отже, спочатку пані Лорську допитував адвокат письменника, якого притягли до суду «за наклеп»… Він спитав: «Ви брали участь в експериментальних операціях?» — «Ніколи», — відповіла вона. «Ви пригадуєте грецьких дівчаток, у яких нацисти та їхні підручні вирізали фаллопієві труби, прирікаючи їх на безплідність?» — «Так». — «А єврейок?» — «Теж». — «Іспанок?» — «Теж. Я була присутня, коли померла одна з них після операції». Виступав адвокат «потерпілого», польського лікаря Олександра Дерінга, який ставив експерименти на нещасних разом з нацистами, хоч також був ув’язнений, — звільнили його в кінці сорок четвертого, він утік з повними чемоданами, супроводжуючи гітлерівців. «Ви були присутні при операціях, які проводив доктор Дерінг?» — «Ні». — «Звідки ж ви знаєте, що він проводив експерименти на здорових людях?» — «Від тих, хто вмирав у мене на руках». — «Вас запитали про те, чи ви комуністка… Ви підтвердили це. Ваше ставлення до людей, — я зовсім не маю на увазі доктора Дерінга, — підпорядковане вимогам доктрини, якій ви служите?» — «Не думаю». — «Хто розповів вам про те, що доктор Вірс також експериментував на здорових людях?» — «Доктор Самуель». — «Як він дізнався про це? Адже він був ув’язнений. Він що, допомагав есесівському професорові Вірсу робити операції на здорових людях?» — «Вірс наказував йому асистувати». — «Якої національності був доктор Самуель?» — «Німецький єврей, як мені відомо». — «Ви знаєте, що його стратили нацисти?» — «Так, я чула, що його загнали в камеру й отруїли газом». — «Чому?» — «Тому що він розповів людям, які були зв’язані з керівником підпілля в Освенцімі Юзефом Циранкевичем, про експерименти на здорових людях». — «Циранкевич потім став прем’єр-міністром комуністичної Польщі, чи не так?» — «Це так». — «Лікарі СС віддавали вам наказ доглядати дівчат, яких оперували?» — «Ні, це обов’язок лікаря…» Включився суддя: «У блоці десять було відібрано для експерименту чотириста молодих, здорових жінок і дівчат?» — «Так». — «Ці жінки знали, що їх можуть покласти на операційний стіл в будь-яку хвилину?» — «Ті, хто був старший, розуміли. Але ж там були й дівчатка, діти…» Суддя звертається до присяжних і просить їх прочитати вісім сторінок з книжки, проти якої порушив процес доктор Дерінг, лише вісім сторінок — до й після епізоду, пов’язаного з його роботою на СС… Потім адвокат доктора Дерінга запитав Лорську: «Скільки часу ви провели в «блоці десять» перед тим, як вам доручили вести лабораторні роботи?» — «Шість тижнів я сама була «заготовкою для експериментів». Потім вони дізналися, що' я «дипломований лікар», і послали в лабораторію. Але найбільше часу я проводила в післяопераційній палаті. Я намагалася допомагати прооперованим дівчаткам». — «Коли ви дізналися, що ув’язнений лікар Самуель робив експерименти за наказом есесівського лікаря Вірса?» — «Перед тим, як мене направили на роботу в лабораторію». — «Пробували ви вплинути на Самуеля, щоб він не виконував наказів лікаря-бузувіра?» — «Оперуючи, він не знав, що вони затівають. А коли зрозумів, то його зразу відправили в газову камеру». — «Ви, особисто ви, бачили газові камери, тортури, розстріли в таборі, чи вам розповідали про це інші ув’язнені?» — «Я сама бачила розстріли, бо вікна лабораторії виходили на блок одинадцятий, де й проводили екзекуції. На моїх очах. Я сама бачила, що в «госпіталі» людям насильно вводили фенол і вони помирали в муках. Я сама бачила, як людей били — до смерті». Суддя запитав: «Чи часто ви бачили екзекуції?» — «Два, три рази на тиждень… Але розстрілювали не одну людину. Розстрілювали сотнями… Жінок і дітей». Запитання захисника доктора Дерінга; стежте уважно, як він веде свою лінію, вельмишановні панове, я не порівнюю вашу справу з цим, — Грешев кивнув на аркуш паперу, — я просто прошу пам’ятати, що в країні, де існує право аналога, треба бути готовим до аналогій. Отже, захисник Дерінга: «Ви з кимось розмовляли про ці жахливі, недостойні страти, свідок Лорська?» — «Я нікому не говорила. Ми не дискутували, чому вони розстрілюють тих чи інших людей. Ми знали, що нацисти вбивають ні в чому не винних людей». — «І ви не знали, що спонукає їх виконувати наказ СС і розстрілювати ув’язнених?»— «Я думала, що в них немає нічого людського». — «Ви чули, мабуть, моє запитання до однієї із свідків… Я прочитаю його, щоб не ухилятися від стенограми: «Ви коли-небудь наважувались не виконати наказу нацистів?» Зачитую відповідь: «Я нічого не могла зробити проти їхніх наказів, бо вони зразу вбили б мене». Лорська: «Я розумію… Так, я розумію… Але я знала багатьох людей, які все-таки відмовлялися виконувати накази нацистів». Суддя: «Прочитайте свідкові показання свідка Межика». Зачитуються слова доктора Межика: «Відверто відмовитися виконати їхні накази було немислимо». Суддя: «Отже, я запитую, ви, особисто ви, вважали, що будь-яке ухилення від виконання наказів СС призведе до розстрілу?» Лорська: «Ні, не вважала». — «А чим же тоді каралася непокора? Тортурами? Ув’язненням у камеру, де немає світла і їжі?» — «Ви маєте на увазі карцер?» — спитала Лорська. Суддя відповів, що йому невідомі німецькі тюремні терміни. Лорська: «Я знала людей, які вміли не виконувати наказів есесівців, уникаючи при цьому покарання». Виступає адвокат захисту; до речі, старий лорд, вельмишановні панове, консерватор до самих кісток, благородна людина…

— Як його звати? — спитав Степанов.

— Лорд Гарднер.

— Він живий?

Ростопчин знизав плечима.

— Яке це має значення, Митю? Страшне те, про що розповідає Іван Юхимович…

Грешев посміхнувся.

— Далі буде страшніше… Отже, лорд Гарднер ставить запитання свідкові Лорські: «Ви сказали, що знали людей, які не виконували наказів нацистів. Можете назвати імена?» — «По-перше, доктор Хаутвал. По-друге, багато тих, хто формально не відмовлявся, але люди робили все можливе, щоб саботувати накази нацистів і бодай трохи полегшити долю своїх братів, ув’язнених… Навіть у тому випадку, коли операція могла б допомогти хворому, але той відмовлявся, — робити її не можна, це порушення клятви Гіппократа». — «Якби вам наказали провести експериментальну операцію на здоровій людині, ви погодилися б?» Лорська: «В перші дні мого ув’язнення в десятому блоці вночі я поговорила з доктором Хаутвал. Вона розповіла мені, які операції проводять нацистські лікарі і ті, хто їм служить. Вона сказала, що так чи інакше ми живими з табору не вийдемо, нам не дозволять лишитися в живих, бо ми знаємо те, що… Тому, сказала доктор Хаутвал, той час, який нам відпущено для життя, треба прожити так, як належить людям. Я ніколи, до останнього мого подиху не забуду цих слів: «Треба жити так, як повинні жити люди». Суддя: «Я хочу, щоб присяжні зрозуміли смисл вашої фрази: «жити, як належить людям». Коли б генерал СС, доктор, професор Глауберг сказав вам: «Завтра вранці ви робитимете зі мною операцію грецькій дівчинці», — ви відмовилися б?» — «Я покінчила б життя самогубством». — «А коли б вам не дозволили покінчити життя самогубством? Що на вас чекало б, якби ви відмовилися підкоритися наказам генерала СС?» — «Мабуть, мене відправили б у команду важких робіт». — «І більше нічого?» — здивувався суддя. — «Гадаю, ні», — відповіла доктор Лорська… Відповіла чесно, достойна людина, вона наївно думала, що лондонські судді й присяжні знають, що таке «команда важких робіт». Та сама страта, тільки ще тяжча: мордування, голод, гнійне конання на нарах протягом двох-трьох тижнів…

— Ну й чим скінчився процес? — запитав Ростопчин. — На скільки років засудили цього самого Дерінга?

— Його не засудили… Навпаки, письменник і його видавці змушені були внести один пенс компенсації за наклеп… На лікаря-бузувіра… Свідки, які показували проти нього? Вони «піддаються емоціям», і, крім того, хіба вони можуть пам’ятати все, що було тридцять років тому?! А Дерінг був ув’язненим, він виконував наказ. Він не був ініціатором звірства… Вас, вельмишановні панове, якщо ви наважитеся на скандал, — Грешев подивився на Степанова, — питатимуть у суді, чи бачили ви особисто картину Врубеля в Ровенському музеї. Чи повинні виконувати всі накази московських властей? Якщо ви не бачили цієї картини, то чи згодні показати під присягою, що на продаж виставлено саме ту, крадену? Що стосується номера, який поставили люди Розенберга на картині — то його вже давно вивели з полотна хімічним способом, — приведіть свідків! їхній проїзд і проживання в Лондоні — за ваш рахунок. Слухання справи — не менше тижня… Кількість свідків— не менше п’яти… І всі вони мають під присягою підтвердити, що самі упаковували картину й самі ховали її в рейху… Посадять вас у тюрму за борги, адже не зможете заплатити штраф фірмі «Сотбі», а ви ж на них хочете підвищити голос…

— Ми робимо не те, панове, — задумливо сказав Ростопчин. — Впадаємо у рідний російський транс, — нічого певного, ніяких доладних пропозицій. Мене цікавить лише одне: кому було вигідно посварити нас з доктором Золле? Кому було вигідно поставити мого сина в безвихідне становище і позбавити мене тих грошей, які я відклав для аукціону? Хто не дозволив містеру Розену взяти участь у нашій справі? Кому потрібно стежити за нами? Без відповіді на ці запитання, ми беззбройні…

— Я можу подзвонити в Нью-Йорк, Харрісону, — запропонував Степанов, — могутній журналіст, його знають скрізь…

— А чим він нам допоможе? — запитав Ростопчин. — Чим?

— Дасть людей з тутешніх газет, ті прийдуть завтра в «Сотбі». Якщо ситуація передскандальна, то в наших інтересах довести її до великого скандалу, — сказав Степанов.

— Великі скандали бувають тільки в Росії, — Грешев зайшовся сміхом. — Тут скандали вміють вчасно гасити. Ідеально було б з’ясувати, вельмишановні панове, хто буде завтра битися за Врубеля. Звідси, можна починати відлік тих заходів, яких треба вжити. Однак, можливо, дзвінок містерові Харрісону не завадить, якщо тільки він вирішить допомогти вам, а не відійде вбік. Я згоден з князем, справа не проста, ой, не проста…

— Пізно дзвонити Харрісону, — мовив Ростопчин.

Степанов подивився на годинник.

— Це в Англії не дзвонять після десятої, шокінг, а в Штатах тільки-но закінчився час ланчу.

… Харрісон був у редакції, здивувався дзвінку Степанова; «радий чути тебе, що нового; в мене все нормально, якщо не зважати на те, що старію; біг підтюпцем не допомагає; ну, давай, я весь увага»; не перебив жодного разу; довго мовчав після того, як Степанов розповів діло; попросив почекати; «візьму старі записні книжки й закурю сигарету; записуй; Боб Врешлі, надзвичайно сильний оглядач, не зашорений, розмовляй з ним відверто; ні, можна дзвонити вночі, він богемний хлопець; вранці я зв’яжусь із старими в газетах, можливо, вони пришлють своїх репортерів у «Сотбі» і на твоє післязавтрашнє шоу в театрі, про це варто написати, паблісіті допоможе тобі у справі з Врубелем; подзвониш завтра ввечері, сюди чи додому, розкажеш, що відбувається, дай мені трохи часу подумати».

Степанов поклав трубку, подивився на Ростопчина; перевів погляд на Грешева; той сказав, що Боб Врешлі — серйозна людина, до його слова прислухаються, і саме в цю хвилину пролунав телефонний дзвінок; Грешев стрепенувся, і Степанов помітив, як в очах старого з’явився переляк.

— Слухаю, — сказав Грешев, знявши трубку. — Так, це я.

Фол говорив повільно, важкими, короткими фразами:

— Іване Юхимовичу, це Вакс… Ви маєте право розповідати своїм одноплемінникам все що завгодно… Але, я гадаю, у ваших інтересах не обговорювати нашу з вами розмову. Я сподіваюся на вашу розсудливість. Справа серйозніша, ніж ви думаєте. Наслідки можуть бути найнесподіванішими. Чи ви вже розповіли їм про мій до вас візит?

— Ні, — відповів Грешев. — Але зараз скажу.

X