Біблійні казки. Казки та легенди про святих

Горда пава

Першим убогим пастирям сповістив янгол Божий про народження Ісуса Христа. Та ось послухайте, як розповідають дуже старі люди.

Не пастирі дізналися про це перші, а волові очка, найменші з усіх пташок, що мали свої гнізда в вертепі при дорозі до Вифлеєму.

Раннім ранком з’явився перед ними білий янгол і мовить:

— Сьогодні народиться тут поміж вами Дитятко Боже. Подбайте, щоб достойно Його прийняти.

І щез, а пташки заніміли, зачудовані незвичайною новиною і великою честю, яка їм припала, — побачити першими Божого Сина.

А потім кинулися порядкувати домівку.

— Та що зробимо з волом і ослом? Вони так багато місця займають і так голосно ремиґають, — журилися.

— Не бійтеся! — відізвався осел. — Ми теж хочемо побачити Дитятко, та будемо гріти Його своїм подихом, бо ніч холодна.

— То залишайтесь! Але миші треба доконче прогнати, вони цілу ніч шарудять і гризуть, спати не зможе Маленький.

— О, ні! Залиште нас! — просилися мишки. — Ми вам долівку позамітаємо хвостиками чистенько, а потім заховаємося в куточку. І ми хочемо бачити Боже Дитятко.

— Ну, то залишайтесь і робіть порядки. Але павуків не можна ніяк залишити, вони позатягали скрізь по стінах і кутках своє павутиння. Це ж негарно!

— О, ні! Залиште нас! — просились павуки. — У стінах і стелі є діри, крізь них дує вночі холодний вітер, а ми заснуємо їх щільно нашим полотенцем, щоб Дитятко не змерзло.

— Ну, то залишайтесь і робіть свою роботу! Та де покладе Мати Дитину? — питали волові очка один одного.

— Авжеж ніде інде, тільки в наших яслах, — відізвався віл. — Господар приніс нам ще звечора свіжого сіна, м’якенько й тепло буде в ньому лежати.

— Ні, сіно колотиме тільце Дитини, треба подбати про щось краще, — говорили мишки.

— А що ж м’якше від пташиного пір’я? — сказала волове очко-мати. — Я своїм дітям вистеляю завжди гніздо пір’ям. Скиньмося по пір’ячку і буде Дитинці постілька.

— Справді! Полечу я і сповіщу всіх птахів довкола, чого нам треба, — промовив волове очко-батько.

— А ми, — задзибоніли мишки, — скочимо до лисиць і вивірок, — у них є завжди багато вичесаної шерсти.

Ще далеко було до вечора, а вже птахи й звірі стали сходитися до вертепу зі своїми приносами. Найкраще пір’ячко принесли голуби й дикі гуси, — найм’якішу шерсть кози-ангори.

— Ах! — зітхнула волове очко-мати. — Коли б сотникова пава схотіла нам дати кілька пер зі свого хвоста! Ми ними прибрали б ясла в головах Дитятка.

— Можна її спитати, — порадив голуб. — Я з нею знайомий, полечу, попрошу.

А та пава жила в городі римського сотника Кая Клявдія. А була вона і справді гарна, не звичайна, як бувають наші пави, а вся сніжно-біла, тільки чубок на голові й пера в хвості мала блідо-рожеві. І пишалася ж вона цією красою, а ще більш своїм голосом, яким чарувала оточення.

Перед нею з’явився посол-голуб і, вклонившися низенько, мовить:

— Я до вашої милости з проханням.

— А саме? — спитала пава, гордо крутнувши головою.

— У вертепі, недалеко відсіля, має народитися цієї ночі Боже Дитятко. Волові очка прибирають домівку на Його прийняття. Чи не схотіли б і ви дати нам для прикраси кілька своїх пер — тих із хвоста?

— Я? — засміялася пава. — Чудне справді прохання! Для якогось бідного Дитяти — адже багаті не родяться в стайні — маю я псувати свою красу! Зрештою, сьогодні я виступаю у пана сотника перед римськими гістьми зі співом, і якраз чекає мене проба. Прощайте!

І голуб повернувся з нічим до вертепу.

— Не журіться! — потішав він волові очка. — Обійдемося без її пер. А ось що я вам пораджу: запросіть польових коників на музикантів, а світлячків на свічкарів.

— Ми таки зараз по них скочимо! — зголосилися мишки, завжди готові до послуг.

А коли сонце зайшло і стало сутеніти, вилетіли волові очка на дах вертепу, щоб зорити на дорогу, чи не йдуть сподівані гості.

Ось вони! Молода жінка і білобородий старець підходять поволі, втомлені довгою дорогою.

А коли ввійшли в вертеп, Пречиста Діва поклала Дитятко в яслах на пір’яній постільці.

І в цю мить засяяла над вертепом велика косата зоря, а світлячки засвітили свої ліхтарики, польові коники настроїли свої інструменти, а павучки поспускали зі стелі вниз тонесенькі срібні ниточки, що переливалися кольорами веселки. Мишки з куточків виставляли раз у раз свої мордочки, а віл і осел стояли мовчки, киваючи тільки повагом головами над Малим у яслах.

І було тихо, неначе світ увесь передумував якусь велику думу.

Раптом серед тієї тиші почувся знадвору пронизливий, хрипливий крик-зойк.

— Що воно таке? — питали стривожені волові очка. — Хто це сміє непокоїти в пізню ніч Боже Дитятко?

За часок прилетів голуб з розвідки.

— Новина в віллі римського сотника. Біла пава втратила голос. Лікарі кажуть, що вже ніколи не буде співати ні вона, ні її рід.

— А так хизувалася своїм співом і своєю красою, — промовила волове очко-мати, і глянула на Дитятко в яслах.

Але Воно лежало тихенько, тільки ручкою перебирало м’яке пір’ячко своєї постільки.

Коза Гаїза

Була вся біла з чорними вушками — тому і звали її пастирі Чорновушкою, хоч правдиве її ймення було Гаїза.

Лежала на Вифлеємському полі в стаді кіз і овець, але не спала. Цієї ночі ніяк не брався її сон. Бо ж і чудна якась була це ніч! Небо без зір, без місяця, а ясно, мов удень. Тільки якась велика зоря з довгою косою світить на сході. Такої зорі Гаїза ніколи ще не бачила, ні найстарші кози про неї не розказували.

Та ось пастирі, що спали при погаслому вогнищі, зірвалися на рівні ноги. Гаїза нашорошила вуха. Згори сходили якісь ясні крилаті постаті і повели пастирів із собою. Гаїза не могла вийти з дива. Пастирі навіть не оглянулися на отару, а пішли кудись за провідниками. Що воно все те значить?

Вона хвилинку переждала, а потім і собі подалася за пастирями. Дорогу показувала ясна зоря, що саме в ту сторону посувалася. Тихо було довкола, але якась чудна видавалась ця тиша. Поміж сухими травами сунуло гаддя, мурашки копошилися в своїх кіпчиках, птахи тріпоталися в гніздах, вода в потоці якось нечутно переливалася, пальми кивали гіллям, навіть степовий вовк пересунувся нишком попри стадо кіз і овець, а сторожкі собаки не забрехали.

Косата зоря спинилася над вертепом, що стояв при дорозі до Вифлеєму. Гаїза знала цей вертеп, бо часто заскакувала туди, щоб скубнути сінця з ясел і подратувати осла, що мав там своє стійло. Тепер не могла зрозуміти, що це таке є в тому вертепі, де спинилася косата зоря і крилаті постаті і пастирі.

Вона сміливо пересунулася вперед. Ніхто її не займав, усі з пошаною віддавали комусь поклін. Гаїза і собі заглянула туди і з дива мало не замекала. У яслах на сіні лежало мале Дитятко, а при ньому по один бік стояла молода жінка, а по другий — старець із довгою бородою.

«Бог народився! Я так і знала, що це не звичайна людська дитина», — говорила до себе Гаїза, вкладаючися на ніч у своєму стаді. — Та що з Нею станеться в майбутньому? А я таки забіжу ранком у вертеп, щоб знову порадувати Дитятко моїм танком».

І мала Чорновушка заснула сном безжурних козенят.

Гарфа Леілі

Далеко-далеко на Сході, в Арабії, жили колись три царі: Мельхіор, Каспар і Вальтасар. Та не тільки царями вони були, але й вельми вченими мудрецями, що вміли читати в зорях і з них провіщати майбутнє.

А саме в той час появилася на небі чудна косата зоря, — і з неї виворожили ті мудрі царі, що в Юдеї народилося Дитя, яке стане Месією, Спасителем світу. І ось порішили всі три вибратися з поклоном до Новонародженця.

А була в одного з цих царів, у Мельхіора, молода донечка — на ймення Леіля. Гарна вона була, як весняна квітка, здорова, але — німа. Не зроду. Коли їй ішло на шостий рочок, налякалася пустельного лева, що вдерся під мури палацу і пронизливим ревом сіяв пострах довкола. Тоді-то Леіля заніміла і стала сумна-пресумна. Бо в неї було багато думок і питань у голівці, багато почувань у серденьку, а не могла їх висловити. Зате вухо стало в неї дуже чутке на всякі звуки. Вона годинами вслухувалася у плюскіт водиці в палацових водограях, у щебетання пташок і шелестіння широколистих високих пальм у батьківських городах.

Щоб заспокоїти жадобу звуків Леілі, цар Мельхіор велів зробити для неї малу золотострунну гарфу. І тепер Леіля проводила цілі дні, граючи на своїй гарфі орлиним пером, як це водилося в Арабії.

Коли вирішено, що всі три царі виберуться в дорогу до Юдеї, Леіля стала знаками просити батька, щоб і її взяв із собою.

— Хочу теж побачити Новонародженця, малого Царевича, — немов говорили її очі й рухи. — Хочу завезти Йому теж дарунок від себе.

Але ні цар Мельхіор, ні цариця-мати не згодилися на прохання доні. Казали: дорога далека, непевна для старих, а що й говорити про дитину!

Тоді Леіля принесла свою золотострунну гарфу і, кладучи її між подорожні батькові клунки, давала зрозуміти, що хоче свою цінну забавку подарувати малому Дитяткові.

І вибралися три царі в дорогу, їхали на верблюдах із численною службою, а везли з собою багаті дари. Золоті прикраси, пахучі кадила арабські і цінне миро, олійки, бальзами. А ясна косата зоря ішла перед ними, показуючи дорогу.

Але царі не знали, де саме народився майбутній Месія, тому рішили вступити раніш до Єрусалиму і в тамтешнього царя Ірода про все розпитати.

Ірод збентежився дуже, коли почув про якогось нового Царевича. Він же ладив на престіл по собі свого сина. Скликав Ірод учених у письмі і священиків та спитав їх, чи справді і де народився новий Цар.

А вчені духівники відповіли:

— Написано в книгах пророків: «І ти, Вифлеєме, не найгірше з міст, бо з тебе вийде князь — пастир народу, а ім’я його Ісус».

Налякався Ірод цього віщування, покликав до себе потайки арабських мудреців і каже до них:

– Ідіть до Вифлеєму і розвідайте про Немовля, а повертаючи, вступіть знову до мене з вісткою, щоб я міг Йому поклонитися.

І подалися три царі в дорогу, а косата зоря вгорі стелила шлях перед ними. І весь час чекали мудреці, що побачать здалеку мури пишного палацу майбутнього володаря світу, коли це зоря-провідниця стала перед бідним вертепом.

Зупинилися три царі, злізли з верблюдів і з дарами увійшли в стайню. І побачили Дитятко, і Його Матір Марію, і старенького Йосипа, і вола, і осла, і дрібну пташню в щілинах покрівлі.

І впали мудреці на коліна перед Ісусом і поклонилися Йому. Почули серцем, що хоч народжений у бідності, Царем світу стане колись. І зрозуміли теж у покорі, що їх дари — ніщо для Малого. Золота Йому не треба, бо Його царство не від світу цього, ні пахучих кадил, що ними поганські жерці обкурюють своїх мертвих ідолів, ні дорогих бальзамів.

І засумували три мудреці, що вони, хоч багаті володарі, не мають чим обдарувати оцю вбогу Дитину. Та ось пригадав собі цар Мельхіор, що в нього у клунках є ще дарунок Леілі, єдина розрада його каліки-донечки, золотострунна мала гарфа. І приніс її і поклав несміливо в яслах перед Дитятком. А Ісусик ухопив її радісно в руки і доторкнувся струн, і полилася музика, якої не чули ще в своїм житті царі-мудреці, хоч мали на своїх дворах неабияких музик і співаків. А серце царя Мельхіора стрепенулося передчуттям якогось великого щастя.

Коли мудреці поверталися вже додому, об’явився їм у сні янгол Божий і остеріг:

— Не вступайте до Ірода, бо він недобре задумує на Дитятко. Хоче вбити Його.

І поїхали мудреці іншою дорогою, а косата зоря стояла ще довго на небі, їм на втіху, а Іродові на тривогу.

Уже цар Мельхіор доїхав до своєї столиці та увійшов зі слугами на подвір’я палацу, коли це почув дзвінкий дитячий спів у садку:

У яслах на сіні

Дитя спочиває,

А моя гарфа

Йому приграває.

— Леіля! Невже ж це вона співає? — дивувався цар, хоч давно вже, ще там у вертепі, було в нього передчуття чогось незвичайного, що стріне його дома.

— Так, це вона! — підтвердила цариця-мати.

І розповіла, що такої і такої днини, о такій і такій годині Леіля несподівано сплеснула в рученята і промовила: «Мамо, говорю!»

Тоді цар Мельхіор зміркував, що це сталося саме в той час, коли він вкладав золотострунну Леілину гарфу в руки Ісусикові.

І припав до землі, поклонився в сторону Вифлеєму і закликав голосом великим:

— Насправді живий Бог там народився!

Утеча до Єгипту

А сорокового дня по народженні Ісуса понесла Марія Дитятко до святині в Єрусалимі, щоб там по закону присвятити Його Богові і найменувати. І по закону жертвувала теж пару голубів і пару горличок.

І тої самої ночі з’явився Йосифові у сні янгол і сказав:

— Устань, візьми Дитя і Матір і втікай до Єгипту, бо цар Ірод наважується на життя Малого.

І встав Йосиф і, посадивши Марію з Ісусом на осла, вирушив у дорогу.

А водночас сповістив янгол усі живі тварини, що на землі і під землею, і в повітрі, і на воді, щоб помагали втікачам. І заворушилась уся природа. Мурашки висипали високі кіпчики на шляху, куди гнали воїни Ірода, бджоли засліплювали їм очі гострими уколами, дикі звірі страшним ревом полохали коней, сонце запалювало до грані мідяні шоломи, вітер навівав гарячого піску в обличчя, річки виступали з берегів і заливали дороги, а злі гадюки й скорпіони боляче в’їдалися в ноги вершників і румаків. Нелегка була погоня за Святою Родиною, бо все довкілля їй сприяло.

Сонце гріло — не пекло, вітрець холодив знеможене тіло. Високі пальми клонили вниз своє буйне гілля і скидали солодкі овочі. Дикі кози й антилопи підходили до Марії, щоб годувала своє Дитятко їхнім молоком. А коли Вона хотіла переполоскати Ісусикові пелюшечки, де не взялося чисте джерельце, даючи Матері свою чисту водицю.

Ночами крилися подорожні в скелястих печерах, а тоді павуки розпинали перед входом густу сітку, а пустельні звірі — леви і тигри берегли спочинок втомлених цілоденним ходом. Навіть погана гієна держала варту над втікачами, вгамовуючи на той час своє жалісливе виття, щоб не турбувати Дитятка.

Іноді по дорозі стрічали вони довгі каравани людей на верблюдах, але ці байдуже проїздили повз них.

Довго-довго мандрувала Свята Родина, поки підійшла до меж Єгипту. Пречиста Марія хотіла задля Дитятка вже десь поміж людьми в безпечному захисті хоч часок спочити.

Аж ось побачили вони вдалечині велику оазу. Росли там стрункі пальми над чистим потічком, а просторі шатра і загорожа для свійських тварин указували на добробут мешканців.

— Тут треба нам проситись на нічліг, — сказала Марія. — Може, не відмовлять нам гостини.

А в тій оазі, у найбільшому шатрі, жила розбійницька мати з невісткою і маленьким онуком. Коли наші подорожні увійшли в загорожу і стали прохати захисту, стара розбійницька мати сказала:

— Не можу вас прийняти. Мій син розбійник, тепер нема його дома, але як повернеться, вас повбиває, а на мене насварить.

На те Марія:

— Однаково нам у дорозі від розбишак погибати, то вже краще хоч одну ніч спокійно прожити під покрівлею. Ми вам місця не залежимо, страви не переїмо. Згляньтеся на оце Маля.

Зиркнула розбійницька мати на Ісусика, а Він до неї ручки простягає, всміхається. Жаль стало старій Дитини, і молода невістка за них заступилася:

— Пустіть їх, мамо!

— То заходьте вже всі троє, а осла поставте в загороді.

Увійшла Марія до шатра і передусім попросила теплої води, щоб Ісусика скупати. Подала їй розбійницька жінка води у широкій посудині і дивиться, як малий Ісусик радісно хлюпається. А тіло в Нього здорове, міцне, рожеве.

І з заздрощів скипіло серце молодої розбійниці, бо її синок Дизма ввесь був укритий струпами. І думає вона собі:

— Поганий мій Дизма, хай і Дитя оцієї зайшлої набереться від нього струпів.

І саджає свого синка у купіль разом з Ісусиком. А Ісусик усміхається до товариша, обіймає його рученятами й обливає жартівливо водою.

І глянь! — струпи починають опадати з Дизми, і тільце його стає таке чисте й гладеньке, як у здорової дитини.

Із дива не може вийти розбійницька жінка. Позирає на Марію, мов на чудотворця, і дякує зі сльозами в очах. А стара мати щедру вечерю готовить для подорожніх.

Надвечір повернувся розбійник зі своєю ватагою. Побачивши чужих людей, запалав спершу гнівом, але коли почув, як його синок оздоровів на тілі, то й сам почав припадати біля незвичайних гостей.

А другої днини ранком знову вирушила Свята Родина в дальшу дорогу. Розбійницька мати дала їм на прощання чимало харчів: дактилів, сухарів, верблюжого молока і добрий шматок печеного козлячого м’яса. А сам розбійник провів їх аж ген поза межі пустелі, у замешкалі вже місця Єгипту.

Тут поблизу старовинного Геліополісу, недалеко нинішнього Каїра, натрапили вони на давню оселю земляків і в ній зупинилися, знайшовши тут спокійний захист.

І жили вони там тихо-мирно, аж знову янгол сповістив Йосифові, що цар Ірод помер, і вони можуть вертатися до рідного краю.

На горі Голготі три хрести простягають чорні рамена. Посередині розп’ятий Він — Христос, обабіч два розбійники. І цей зліва почав насміхатися з Христа:

— Якщо ти Божий Син, спаси Себе і нас.

Але той другий скартав його, кажучи:

— Невже ж не боїшся ти Бога? Ми справедливо терпимо кару за наші злочини, але Цей невинний не заподіяв нікому ніякого лиха…

А Христос повернувся до нього і мовить:

— Дизмо! Колись давно ти дитиною в одній купелі зі Мною очистив своє тіло від струпів, сьогодні в кривавій спільній нашій муці обмивається твоя душа з гріхів.

І засяяло лице розбійника тихою радістю. І згадав він далеку оазу в пустелі, і стрункі пальми перед шатрами, і рідну матір. І малого хлопчика, що загостив до них надвечір, і батька-розбишаку, що вивів сина на дорогу злочину.

І щирий жаль за змарнованою молодістю обгорнув його душу, і сльози викотилися з очей. І тихо прошепотів він з вірою:

— Господи! Пом’яни мене, коли увійдеш у царство Твоє.

І від хреста Ісусового понеслися повні любови слова:

— Направду кажу тобі, ще сьогодні будеш зі Мною в раю.

Трепета

А коли архієреї й старшина ізраїльська засудили Ісуса на смерть, то вислали своїх слуг, щоб розшукали дерева на хрест, — знаряддя муки Сина Божого.

І вийшли слуги архієрейські на гору Ливан, де росли вікові кедри.

— Дайте нам свого дерева на хрест для Ісуса Назарея! — мовлять.

Гордо виструнчився найстарший кедр і мовить їм:

— Століття ми тут ростемо, а ще досі не сплямились поганим учинком. Не дамо дерева на муки цього Праведника, адже сам намісник кесаря, Пилат, не знайшов за Ним ніякої вини й обмив руки від його засуду. Геть від нас, слуги диявола!

І зійшли висланці вниз і стали перед могутнім дубом.

— Дай нам свого дерева на хрест для Ісуса Назарея! — мовлять.

Зашуміли розлогі верхів’я дуба:

— Царем дерев зробила мене лісова громада. Не личить цареві служити знаряддям злоби й сліпоти юрби. Я бачив Назарея під моїм гіллям, як навчав народ, як благословив дітей, що їх матері приводили до Нього, як оздоровлював хворих, калік, біснуватих. І для цього добродія людства мав би я стати знаряддям муки? Геть від мене, безвіри!

І спустилися слуги ще нижче на пустельні простори, де росли гінкі пальми.

— Дай нам, пальмо, свого дерева на хрест для Ісуса Назарея! — мовлять.

Згорда глянула на них широколиста пальма.

— Для Ісуса з Назарету? Того, що годував тисячі народу рибою і хлібом? Що воскресив єдину доньку Яїра і мертвого від чотирьох днів Лазаря, брата Марії і Марти? Цьому справжньому Синові Божому мала б я завдати муки? Геть від мене, поганці!

І далі помандрували слуги архієрейські. Аж перейшовши потік Кедрон, вийшли на гору в сад Гетсиманський. Росли тут оливні дерева-маслини і до них приступили висланці, мовлячи:

— Дайте нам свого дерева на хрест для Ісуса Назарея!

Сумно зашелестіла найстарша маслина:

— Я бачила Його тут учора вночі. Його учні поснули на підгір’ї, а Він, припавши до землі під моїм деревом, молився до Отця Свого небесного: «Коли можна, відверни від Мене муки, що Мене ждуть, але не Моя, а Твоя воля хай буде». І тривав у смертній боротьбі зі Собою, а кривавий піт спливав Йому з чола на землю. І цьому Праведникові, що приносить себе в жертву за гріхи світу, я мала б стати за ката? Геть від мене, запроданці лукаві!

І вже не знали слуги, куди їм — до кого вдатися, коли це побачили внизу ліс.

А росли в ньому поменші дерева: буки, граби, берези й осики, кущі ліщини й калини і високі папороті.

Глухою мовчанкою привітала лісова громада єрусалимських висланців. Дуб переказав їм уже, чого вони шукають. Тільки білява осика привітливо подалася вперед своїм гнучким станом. До неї приступили відразу архієрейські слуги:

— Осико! Дай нам свого дерева на хрест для Ісуса Назарея! Осудили Його в Єрусалимі за образу кесаря і Бога. Будеш стояти там на горі, а історія запише твоє ім’я на вічну пам’ять.

— Сестро! — загомоніло лісом. — Сестро! Не йди на ворожі улещування.

Але осика вже нагнула вперед свою білу стать.

— Чи справді буду височіти понад усіма?

— Зрада! — зашуміли понуро буки й граби.

— Зрада! — повторили берези й ліщина.

— Ганьба! Ганьба! — шепотіла калина, паленіючи зі сорому червоними коралями.

— Підла! Підла! Нікчемна! — гукали лісові дзвіночки, а за ними папороті й шипшини.

А осика вже лежала на возі, що їхав до Єрусалиму.

А в п’ятницю пополудні, коли сповнилася велика жертва на Голготі, о годині шостій померкло сонце і настала темрява по всій землі, що тривала до години дев’ятої. Церковна завіса роздерлася надвоє згори вниз, і мертва тиша сповила усе довкола. Ліс закляк з остраху, ні гілочка не ворухнулася. Та ось знічев’я листки осики почали дрижати, тремтіти швидко-швидко, тягом, безупинно, несамовито.

— Кара! Кара на осику! — линуло шепотом у лісовій громаді.

Так тремтить-тріпоче осика листками й донині при вітрі і без вітру, а на Україні люди назвали її за те — «трепета».

Бджола Мета

Тої днини вона ніяк не могла працювати. Було дуже гаряче, духота нестерпна, а вітер котив тумани пороху по дорозі.

А в Єрусалимі теж діялося щось незвичайне. На вулицях збиралися юрби народу, а довгий похід вояків провадив на гору Голготу якогось чоловіка, що упав під тягарем хреста.

Мета, обезсилена й утомлена, присіла на низькому кущику, що самітно виростав на узбіччі гори. Відсіля могла вона бачити все, що діялося довкола.

На верху Голготи стояли три хрести, а на одному з них розп’ятий був Він.

— Чоловік, що всім добро творив! — мало не скрикнула Мета.

Вона знає Його. І їй Він раз поміг, коли потопала в ставі Амігдальону, перевантажена медом. Підсунув їй листок і врятував. А тепер ці нелюди завдають Йому таких тяжких мук.

Блискавкою злетіла Мета вгору і присіла на рамені хреста.

— Як Йому помогти? Ах, як я можу Йому помогти? — билася з думками, дивлячись на облите потом і кров’ю обличчя Спасителя.

Та ось побачила жайворонка, що видзьобував колючки з тернового вінка на голові Ісуса.

— Ах, якби в мене такий дзьоб, як в оцієї пташини, — зітхнула Мета. — Умить повиривала б усі тернові колючки. Ах, якби в мене зуби дикої звірини, умить розшматувала б оцю жорстоку юрбу під хрестом. Та хто це та заплакана, прибита горем жінка? Чи не Мати Розп’ятого? А цей молодий юнак, мабуть, один з Його вірних учнів… А де інші Його ісповідники? Я ж бачила, що ходили за Ним, слухали Його наук і шукали ліків на недуги і смерть.

Губи Розп’ятого легенько заворушилися. Мета припала Йому до грудей.

— Пити! — почула тихий шепіт.

— Зараз! Зараз принесу води з потічка, — і рвонулася злетіти в долину, але в цей мент один з вояків підніс Христові на трості губку, намочену оцтом і жовчю. Меті аж у голові закрутилося від осоружного запаху.

— Тварюки! Катюги! Я зараз води принесу, меду принесу…

Мов камінчик, кинений з пращі, спустилася вниз на луги Геброну й уже за часок сиділа при Розп’ятому і ніжно пересувала своїм язичком по висохлих губах, напоюючи їх холодною водою і солодким медом. Літала безупинно сюди й туди, щаслива, що може помогти Йому, покинутому всіма. Спішилася, бо надворі чомусь дуже хутко смеркалося, і якась дивна лиховісна темрява затягла спроквола все небо.

Та ось очі Розп’ятого на мить розкрилися, глянули на метушливу комашку, і дві великі сльозини, змішані з кров’ю з чола, скотилися на малу жалібницю.

А тим часом вартові вояки, щоб не лишати розп’ятих на хресті на час свята Пасхи, почали перевіряти, чи всі вони вже померли. Коли наблизилися до Христа, побачили, що Він уже вмер. Тоді один з вояків підніс свій спис, щоб проколоти бік Ісуса, але в цю ж мить застогнав і опустив залізо.

— Проклята комаха! — крикнув, стріпуючи бджолу з руки і роздавлюючи її важким чоботом.

— Знаю, за що гину! — була остання жива думка в Мети.

У неділю вранці, ще сонце не зійшло і темрява вкривала землю, а Марія Магдалина і Сальомея спішили вже до гробу Господнього. Вони бачили напередодні, як справедливий Йосиф з Ариматеї клав тіло Христове у своїй скельній гробниці. А тепер ішли туди з пахучими олійками з мирри й альое, щоб намастити тіло Вчителя.

Коли прийшли на місце, побачили, що камінь при вході відвалений, а гріб порожній. Збентежені, не знали, що це значить — аж ось з’явився над гробом янгол у білій, ясній як блискавка одежі і промовив:

— Чому шукаєте живого між умерлими? Чи не провістив Він усе те, що з Ним сталося? Чи не провістив, що третього дня воскресне?

І жінки з радістю відійшли від гробу, щоб сповістити добру новину Його учням і вірним.

— Чи бачила ти, сестро, — заговорила по дорозі Марія Магдалина, — яку прегарну запинку мав янгол на своїй одежі, на правому рамені. Уся золота з переливом пурпури, мов каплі крови, і з темними пружками. Такої запинки я ще не бачила в нікого.

— Запинка? — аж скрикнула Сальомея. — Невже ж ти думаєш, що це була запинка? Це, сестро, була бджола! Я теж задивилась на неї і бачила, як вона рухала крильцями й перебирала ніжками. Бджола! Кажу тобі, справжня бджола!

— Та відкіля вона там узялася? — дивувалася Марія Магдалина.

— Мабуть, злинула разом з янголом з небес, бо так самовпевнено сиділа на його рамені, — пробувала пояснити Сальомея.

І обидві жінки підняли очі до неба, немов шукали там воскреслого Вчителя і малу злото-пурпурову бджілку.

Ісусикові пальми

Цеглястою пустелею мандрувало троє подорожніх. Попереду йшов дідусь із сивою бородою, вів за собою віслюка, на якому сиділа молода жінка з дитиною на руках. Видно, вже довго були в дорозі, бо їхній одяг був запорошений, а обличчя засмаглі.

— Тут відпочинемо, — сказав ураз старець і вказав рукою на невеличку, вкриту піском скелю.

За хвилину жінка сиділа вже на розстеленім смугастім килимку, в тіні під скелею і годувала дитину. Дідусь сягнув рукою у перевішені на хребет віслюка бесаги, добув з них жменю солодких дактилів і разом із боклагом з водою подав.

— От і все, що нам залишилося, Маріє, — сказав зажурений. — Кілька пригорщів дактилів і боклаг з водою.

— Не журися, Йосипе, — підставляючи Дитині долоню з дактилями, відповіла жінка. — Завтра вже будемо серед людських осель.

А потім, щоб розвіяти його тривожні думки, оглядаючись довкола, додала:

— Хороше місце вибрав ти, Йосипе, на відпочинок.

Він глянув здивований на голі розпечені на сонці скелі, на долинку, встелену піском, з якої де-не-де стирчало сухе бадилля, а потім на Марію, що, граючись, ловила ручку Дитяти, і місце те йому видалося справді не таке вже непривітне.

— Коли б так ще хоч дві-три пальми…

— Так, Йосипе, дві-три пальми та джерельце води, щоб кожний подорожній знайшов тут бодай стільки поживи, скільки ми її ще маємо.

Підживившись і відпочивши, Марія з Дитятком і Йосип пустилися в дальшу дорогу.

За деякий час тою самою дорогою посувався гурт людей. Ще недавно була це багата каравана, що везла зі Сходу шовк, золото і пахуче коріння, але в горах напали на неї розбійники, повбивали слуг, пограбували багатий крам і забрали з собою верблюдів. Ті з каравани, що зосталися в живих, насилу добилися до найближчої оселі, підлікували рани, запаслись поживою і, найнявши провідника, пустилися далі в дорогу до друзів і знайомих.

Але подорож пустелею була нелегка. У хворих почали відкриватися рани, і це припізнило їх у дорозі. Вчора забракло їм поживи, а сьогодні не стало води.

— Ще трохи, ще трохи зусилля, — заохочував їх провідник, — і завтра вже будемо серед людських осель!

Та шалена спека ломила не тільки сили, але й волю людей. Знесилені, падали на розпечений пісок, чекаючи смерти.

Враз провідник крикнув:

— Гляньте! Ось там, там… Бачите? — показував рукою.

— Там, там, бачите? — вигукували інші, допомагаючи хворим звестися на ноги.

Удалині, поміж скелями, майоріли вершки трьох пальм.

Коли подорожні, загасивши спрагу водою з джерельця і поживившись овочами дерев, полягали спочивати, провідник устав, розглянувся довкола і сказав:

— Не одну каравану провів я через цю пустелю. Перейшов я її уздовж і впоперек, здавалося мені, знаю в ній кожний камінчик та кожну бадилину, але ніколи я ще не бачив цих трьох пальм і цього джерельця…

А найстарший з-поміж подорожніх додав:

— Хіба сам Господь посадив їх тут, щоб врятувати нас від смерти!

Але ніхто з них не знав, що кілька днів тому на цьому самому місці спочивала Свята Родина в дорозі до Єгипту, і Боже Дитятко, граючись, власною ручкою застромило в пісок три зернятка дактиля, щоб сповнилось бажання Божої Матері і святого Йосипа.

Господь і орачі

Мандрував Господь через весняні поля тоді, як світять липким соком молоді бруньки верб і як у ставах край сіл переглядаються перші незабудьки. По-через плече Господа була перевішена свитка, біле, як молоко, волосся торкав легіт, той самий, від якого прозябали травки. Мило було Господові проходити межами поміж скиби піль, витягнені до сонця, і благословити людський труд.

У той час хлібороби не знали плугів, орали сохами: в кого нема худібки, сам тягне, аж піт очі залипає, а за ним повагом ходять галки, визбирують, що там Господь на долю дня послав.

Йде Господь, заткнувши руки за пояс, розглядає, як поорали люди свої наділи. Як побачить рівні, м’які скиби, то серце у Господа сквапніше б’ється у милім почутті. Він зупиняється і радіє. Бо сам Господь — хлібороб з віку на вік і земля кожної осени однаково Його цікавить.

Трапилося, що старий господар щось дуже негарно зорав поле. Не здужав він робити та й годі. Скиби криві, тут і там наче переламані, деякі врилися в другу скибу, або погнали вбік, куди не треба. А груда! Скиртами валяється! Така оранка, що аж не знати, де очі діти.

— Щось то, чоловіче добрий, негарно твоя соха виорала, — заговорив Господь до селянина і невесело похитав білою головою. — Що ж тобі земля вредить, сирото, га?

Селянин, що стояв з сохою обіч, не пізнав Господа. Думав, що дідусь іде певно на завтрішній храм у друге село. Сам бачив, що його робота нінащо, потер чоло присоромлено і відповів:

— Як Господь схоче, то не сохою, — кийком поколупаю землю і вона вродить! Бог бачить, що не здужаю робити.

Сподобалася така відповідь Господові.

Йде Господь межами далі, пташня цвірінькає, бузьки клекочуть, від сіл іде вечірній дим, весело… Аж дивиться, під самим лісом нивка, так то вже дбайливо виорана! Просто очей відірвати не можна: що пухка, що чорна, а скиби одна в одну, як стрічки оксамиту.

Сильно гарна була оця нивка під самим лісом!

Усміхнувшися непомітно в білу, по пояс, розгойдану вітром бороду, Господь зупинився на межі проти нивки, радий добрій роботі, каже до молодого орача:

— Ну й добре то потрудилася твоя соха, господа-рику!

Орач розпростав гордовито плечі, прижмурив очі щілкою від вдоволення і сказав, не дивлячись зовсім на Господа, отак собі, косо:

— Від учора вдосвіта я над цією нивкою труджуся, грудку за грудкою розбиваю, мало не дую на неї, то мусить бути гарно виорана. Моя нивка і без Бога вродить!

Змовчав Господь, постояв хвилинку, чудно якось насупивши густі й сиві брови, а далі говорить:

— Далеченько мені під вечір ліс кругом обходити, перейду я полегки твоїм полем навпростець.

— Та йдіть, про мене! — сказав орач.

І Господь пустився йти почерез ті скиби м’які, як пір’ячко, що чудово вилискували від вечірнього заходового проміння, і довго було видно Його високу постать, як, кидаючи тінь далеко на ниви, трохи пригорблена, йшла кудись в червонім попалі сонця. Сліди ніг Господніх шнуром простягнулися в вечірню далечінь.

Кинули орачі зерно на свої ниви. Вже стало воно сходити, день скорше, день пізніше прозябає тут і там соковита травиця. На тій нивці, де чоловік погано впорав, такі густі хліби, як гай, аж голубіють, в очах ростуть. Хто йде, не вірить, протирає очі — справжня благодать! А господар, що це його нивка, вийде, бува, глянути на свої засіви, то тільки руки складе і гляне крізь сльози у небо, дякуючи, що поблагословило його нікчемну роботу.

Але… що це за пустиня онде під лісом? На чудово виораній нивці ні стебелинки, як коли б вітер усе зерно звіяв і поніс світами. Тільки там, де станула нога Господня, де зостався слід її посеред пустого поля зеленіли маленькі купки жита, рясні, прегусті, як веселі острівці посеред пустки, і кожний палець Господній зеленів окремо…

Не захотіла нивка без Бога вродити!

Про пальму, що прагнула до зір

Давно, дуже давно через пустелю між Єгиптом і Палестиною проходили подорожні валкою-караваном. Люди та верблюди втомилися від тяжкої подорожі по глибокому піску, від спеки і спраги. Вони мріяли про спочинок. Насилу знайшли його в невеличкій оазі. З-під каменя вибігало прозоре джерело, а коло нього зеленіла трава й росли кущі.

Караван спинився. Всі відпочили, напилися холодної води, наповнили нею шкіряні мішки та з’їли свій скромний полуденок, що складався з кількох дактилів. Люди пішли далі, а на піску коло джерела зосталося кілька зерен дактиля.

Повіяв вітер з пустелі, наніс піску. Вогкість від джерела дала зернятам силу прорости, і незабаром біля дерева з’явилися молоденькі пальми. Їх було кілька, але та, що росла найближче води, вирізнялася серед них своєю красою.

То було чудове струнке деревце з мережаною короною листя. Коріння пальми жадібно пило воду з джерела і вигрівалося в сонячному теплі. Хутко пальма перегнала ростом своїх сестер та інші рослини, що були в оазі.

І стала вона з погордою дивитися на всіх. Вона нудьгувала в пустелі, не цікавило ії життя оази, ні тварини, ні рослини в ній. Набридли пальмі жовті безкраї піски й колючі кактуси, надокучили їй навіть люди, що інколи заходили в оазу. Пальмі хотілося чогось кращого, цікавішого.

Часто дивилася пальма на синє небо, а вночі — на чудові далекі зорі. Вони мінилися всіма кольорами і спокійно та ласкаво дарували свої промені всім: і гарній пальмі й колючому незугарному кактусові. Пальмі здавалося, що, якби ще трохи вище вона підросла, то досягла б зір. Повна бажання рости все вище й вище, вона простягала розкішне листя вгору та так і завмирала під палючим промінням сонця аж до ночі, а вночі… плакала незримими сльозами, що на ранок блищали перлистою росою на її листі.

І пальма забувала про невеличку громаду рослин і тварин, серед яких росла. Лише інколи вона робила ласку для джерела, питаючи його:

— Ну, як ти думаєш, чи скоро я досягну зір?

Джерельце мовчало. Воно теж любило зорі та було щасливе, коли вони купали в його прозорій воді свої сріблисто-золоті промені, але воно любило не тільки їх. Джерельце любило всіх: і ніжну шовкову травичку, що росла на березі, і пташок, що під час перелетів спочивали в оазі, купаючись у воді, і тваринок, що приходили заспокоїти свою спрагу.

Особливо любило джерело той час, коли в оазі спинялися на відпочинок люди. Весь берег наповнювався тоді гомоном, перекликами, сміхом, дрібних голосів дзвінків, почеплених на шиях верблюдів і віслюків. Гостинно давало джерело свою прозору воду кожному. Зі свіжими силами покидали оазу подорожні, благословляючи щедре джерело.

Одного пополудня все заворушилося в оазі. Джерельце загомоніло, зашелестіла травичка:

— Караван іде, караван!

Пальма байдуже дивилася назустріч подорожнім.

— Ні, це не караван, це лише двоє людей, та й не на верблюді, а на ослі, — промовила вона.

І справді, до оази наближалися подорожні. Старий чоловік втомлено ступав, ведучи на поводі осла, на якому сиділа молода жінка з Немовлятком на руках.

Пальма бачила все до дрібнички: і бідну одежу подорожніх, таку несхожу на шати багатих купців, що нерідко проходили через пустелю, і незвичайну красу молодої жінки, і світле мудре чоло сивобородого старого чоловіка. Якийсь надзвичайний неспокій і радісна надія оволоділи пальмою…

Ось подорожні в оазі. Жадібно п’ють воду з джерела. Жінка обережно виймає Немовлятко з покривала. Дитина змучена: уста запеклися, личко почервоніло від спеки. Лише сяють, як дві зорі, широко розкриті очі. З невимовною ніжністю та любов’ю дивиться Мати на Дитину. Намоченим у джерельній воді покривалом відсвіжує уста й личко Дитини.

Подорожні стали шукати тінистого місця, щоб покласти Немовлятко спати та й самим трохи перепочити. Але важко було тут знайти таке місце: рослини були невеликі й давали мало тіні. Лише пальма мала розкішне листя, та її корона була дуже високо.

Немовлятко, змучене подорожжю, почало тихо квилити.

І диво! Раніше ніякий плач, ніяке квиління не зворушували пальми, а тепер щораз більша тривога, щораз більший жаль охоплювали всю її істоту.

— Бідне Немовля! Яке Воно гарне і яке змучене!

Якби схилитися, то, може, в прохолоді листя воно б швидше заснуло. Схилитися? А зорі? Чи зможу я знову випростатися, щоб досягти зір?

Дитятко дрімало, але спека, видно, мучила Його. Воно знову стало тихо плакати. Мати з любов’ю і з жалем схилилася над Ним.

І тоді сталося щось незвичайне. Висока горда пальма покірно нахилилася майже до самої землі, з своєї розкішної корони вона утворила шатро, що захистило Немовлятко та Його Матір від пекучих променів сонця.

Пролунав легкий тріскіт. То розчахнувся надвоє стрункий стовбур красуні-пальми, а з-під кореня побігло нове джерело, що відсвіжило навколо траву й повітря. Дитинка спокійно зітхнула, розкинула рученята і стала розглядати чудові візерунки пальмового гілля.

А пальма дивилася в очі Дитини. Здавалося, що світло цих очей краще й чарівніше, ніж зоряні промені, до яких вона тепер тягнулася.

Схилена пальма запитала джерела:

— Може, хоч ти скажеш мені, чому я сьогодні така щаслива, ніби в очах цієї Дитини я побачила все світло зір, про яке мріяла здавна.

І джерельце тихо відповіло:

— Сьогодні, моя люба, ти пізнала любов — ти забула про себе, а подумала про цю змучену Дитину. Щоб дати Їй спочинок, ти не пошкодувала свого стовбура. І ще знай, що не звичайній дитині ти подарувала сьогодні свою любов, а Тому, Хто народився, щоб розказати всьому світові про Любов і Добро. Ти шукала чарівного світла зір, а знайшла його в очах Божественного Немовляти…

Над пустелею спадав вечір. На небі загорялися зорі. Та не шукала їх променів пальма. У хвилях срібного світла ночі їй вчувалася ніжна пісня.

То гурт янголів славословив Божественне Дитятко в Його відпочинку під час важкої подорожі, коли за велінням янгола святий Йосип забрав Матір та Дитину і помандрував до Єгипту.

Шлях Богородиці

В ізраїльській землі панував недобрий і жорстокий цар Ірод. Він завжди боявся за свою царську владу й корону.

Якось прийшли до нього три царі зо Сходу й спитали, де народився новий ізраїльський цар. Дуже злякався Ірод і звернувся з запитом до своїх священиків. Божі служителі подивились у святі книги і сказали йому, що той цар, про якого питають, народився у містечку Вифлеємі.

Ірод передав ці слова трьом царям і, приховавши свій страх та злість, попросив їх:

— Знайдіть новонародженого царя ізраїльського, а потім, вертаючись, вступіть до мене, бо я хочу теж Йому вклонитись.

Але даремно чекав Ірод на їх поворот.

Тоді запалав він гнівом, вислав до Вифлеєму своїх вояків і наказав їм повбивати всіх дітей до двох років життя. Але його лихі наміри не вдались. Господь не дозволив йому погубити Боже Дитя. Праведний Йосип дістав у сні осторогу від янгола. Тієї ж ночі Йосип посадив Божу Матір з Ісусиком на ослицю, і всі троє втекли до Єгипту.

Ірод довідався про це. Зараз вислав послів до єгипетського фараона, щоб видав йому Йосипа й Марію з Ісусом. Фараон, знавши жорстокість Ірода, дуже злякався, бо Іродові допомагали могутні римляни. Щоб заспокоїти Ірода, фараон наказав воякам шукати Ісусика по всьому Єгипті.

Старенький Йосип у розпачі не знав, що робити. Та вночі у сні знову з’явився йому янгол і наказав утікати з Марією та Ісусиком до берегів великого моря.

Негайно вирушили вони в далеку дорогу. Подорож була дуже небезпечна й важка: вдень дошкуляла їм страшна спека, спрага й піскові бурі, а вночі — холод і страх перед розбійниками. З трудом добрались вони до моря, і тут побачили велике многолюдне місто.

Але хто це йде вулицею і вже здалека вклоняється Святій Родині? Це ті самі три царі, що відвідали малого Ісусика в Вифлеємі.

Старенький Йосип розказав їм про своє горе. Царі порадились між собою, і один з них сказав Йосипові:

— Якщо хочете врятувати Боже Дитя, то ідіть зо мною. Ось мій корабель, поїдемо разом у мою батьківщину — Роксолянію. Там нічого вам боятися, бо в моєму царстві ні Ірод, ні римляни, ні боязливий фараон не мають жодного права.

Матінка Божа і Йосип втішились. Вони зараз зійшли на корабель і того ж дня відплили. Подорож морем була довга й небезпечна, та вона раділи, що врятували Боже Дитя від лукавого Ірода. З Божою поміччю переплили щасливо великі води, аж опинилися на морі, яке тоді називалося Евксинським, а згодом Чорним морем.

Тоді сказав до них цар:

— Тепер нічого вам уже боятись! Ми вже близько мого царства. Радійте, що всі небезпеки за нами!

Незабаром корабель причалив до берегів землі роксолян, Йосип і Марія з Ісусиком вийшли на суходіл і подякували Богу за цю ласку. Цар хотів був обдарувати їх гостинцями, але Йосип сказав:

— Хай тобі Бог заплатить за все добро, яке ти нам учинив! Наш Господь більший за всіх царів земних. Він не залишить нас без Своєї опіки.

Тоді Матінка Божа з Ісусиком та Йосип попрощалися з царем і пішли берегом ріки Бористену, що згодом дістала назву Дніпра. В одній балці знайшли вони порожню хату, і там замешкали.

Мати Божа всім серцем полюбила нову батьківщину. Вона молилась, щоб Бог не дозволив знищити цей добрий нарід лютим ворогам і завжди мав його у Своїй опіці.

Та не довго довелось Святій Родині жити в Роксолянії. Господь Бог мав інші плани, бо призначив своєму Синові проповідувати слово правди між ізраїльтянами. Тож одного ранку з’явився Матінці Божій святий янгол і привітав її словами:

— Вертайся, Маріє, з Ісусом і Йосипом до Назарету. Ірода вже нема на світі.

Почувши таку вістку, Мати Божа зраділа, але й засмутилась:

— На кого ж я залишу цей гостинний нарід, що так багато терпить від ворогів?

— Не тривожся, — сказав янгол, — Господь дасть цьому народові силу витримати. Його ніхто не переможе, і він завжди лишиться вірним Богові.

А діялось це якраз після весняного дощика. Було тепло й радісно.

Янгол поблагословив променистою рукою синє небо та золоте сонечко, і сталось велике диво. Від неба аж до землі, до стіп Матінки Божої простелилась промениста райдуга-веселка. Вона засяяла різними кольорами, розкинувшись чарівною доріжкою. По цій барвистій райдузі з’їхав укритий узорами ридван і зупинився біля янгола.

Свята Родина сіла у чудесний ридван, він піднявся райдужним шляхом і зник у небесній блакиті… З тяжким серцем розійшлись люди по своїх оселях…

А ви, діти, як побачите чудову райдугу-веселку на небі, знайте — це шлях Пресвятої Богородиці, яким Вона колись вернеться до нас поблагословити нашу волю.

Різдвяні троянди

Гомін ангельських співів з-під небес та ясна зірка на небі зацікавили дівчину, що вийшла до криниці по воду. Мерщій побігла до вбогої стаєнки, над якою та золота зоря сіяла. Пробравшись крізь натовп, побачила в яслах маленьке, усміхнене Дитя. Довго гляділа на нього здивованими очима. Вкінці забажала — як усі, що сюди прийшли — подарувати щось цьому любому Дитяткові. Але вона була дуже вбога. Крім лихенької запаски не мала нічого. Розжалена почала плакати, втираючи сльози своїми золотавими кісками.

Це вгледів Архангел Михаїл. Він бачить усе, що діють люде. Він злетів з неба, пішов до стаєнки, став за дівчиною і, легко торкнувши за рукав, почав розпитувати, що за жура в неї на серці.

Гануська — так звалася дівчина — не впізнала Архангела. Втираючи сльози, сказала:

— Дивись, пане, кожний обдаровує цю милу Дитинку, лиш у мене нема нічого, що могла б Їй дати.

— А що ти бажала б Їй подарувати?

— Це важко сказати, — відповіло дівча. — Хлопчик має вже все. Глянь лиш, скільки нанесли чабани? Не має у нього лиш квіток. От хоч би айстер чи троянд. Що ж коли це зима! Відкіля їх узяти?

— Заспокойся, — сказав Архангел.

Взяв її за руку, вийшов зі стаєнки і повів у поле. Тут ударив об землю ногою і — диво!.. — з мертвої землі почали виростати білі голівки квіток. Кругом почали розквітати легко зарожевілі троянди.

— Ах, яке чудо! — скрикнула дівчина, припала до землі і стала збирати чудесні квіти.

Миттю нарвала гарну китицю, кинулася полем до стаєнки та, розштовхуючи всіх, підбігла до ясел і поклала квіти в ногах Божого Дитяти. Ісусик же зняв рученята і сердечно пригорнув голівку дівчини.

Відтоді розквітають, усе саме на Різдво, Христові троянди.

Сарана

Вісім днів пройшло, як народився Ісусик, а все ще Марія Мати та її опікун Йосиф жили з Немовлятком у вифлеємській стаєнці. Важке було це життя. Вночі дошкулював холод, а Дитини не було чим прикрити, та й сіно, на якому воно спочивало, зовсім стерлося.

Дев’ятого дня ранком завинула Марія Ісусика в рядно і пішла шукати за дрібкою свіжого сіна. Ішла від хати до хати, питаючи скрізь, але кругом жили самі вбогі робітники і, хоч як їм шкода було маленької Дитини, не могли допомогти Божій Матері.

Пройшла добрий кусень дороги і побачила, осторонь від дороги, велику садибу якогось заможного хлібороба. Підійшла до хати. Крізь вікно виглянув сам господар і почав кричати:

— Чого волочишся по чужих обійстях? Чого тут шукаєш? Іди геть, а то прожену собаками!

— Не лякайся, пане, — промовила тихим голосом Божа Мати. — Я в дорозі. Додому не можу ще вертати і ночую в полі, в стаєнці. Та там холодно, а у мене, як бачиш, маленька Дитина. Воно мерзне. Дай мені дрібку сіна, щоб могла Свого Сина захистити від холоду.

— Сіна у мене нема, — крикнув люто господар. — А якби й було, то не для волоцюг! Я важко працював, щоб назбирати для моєї худоби!

— Це буде така мала дрібка, що не зробить кривди для твоєї худібки, — прохала далі Марія.

— Не дам, — лютував багатир. — Не на це я косив ціле літо, щоб роздавати!

Засмучена Марія-Мати відійшла.

Та ледве вийшла за ворота, почув нелюд, що його тіло корчиться і він стає все менший та менший. Не пройшло й кілька хвилин, а він скакав уже по обійстю і своїми губами видовженими, ніби два маленькі ножі, стинав-косив кожну травичку, яку надибав по дорозі.

За кам’яне серце, за безсердечну скупість замінив його Господь в коника-сарану, що безупинно січе-косить своїми губами-сікачами траву, але ніколи не є ситий.

Христос і розбійник

Важко журилася Марія-Мати, споглядаючи на Своє Дитя. Воно не в теплій кімнаті, а в стайні, не на м’якій постелі, а на соломі. Хоч добрі люди й нанесли дарів та бодай дещо облегшили Дитяті ці перші дні на землі, все ж таки цього ще було замало. Дитятко ще від уродження некупане. Нема ні посудини, ні теплої води. А в стайні курява, вона сідає на ніжне тіло Дитини, гризе, дошкулює. Кілька разів ходив старенький Йосиф по хатах, прохав, щоб дозволили Дитя викупати, але люди байдужі на чужі турботи, здвигали плечима, відправляли з нічим.

Вкінці взяла Марія Дитя і сама почала ходити від хати до хати, прохаючи дозволу викупати Його. Та скрізь зустрічала й вона відмову. Врешті підійшла до якоїсь бідної хатини. Проти неї вийшла вбого одягнена жінка і почала розпитувати, чого шукає. Зі сльозами в очах розказала Божа Мати свою журу. Жінка хвилину наче б надумувалася та вкінці промовила:

— Я не бороню. Дам тобі посудину та й теплої води. Але я не знаю, чи ти захочеш купати своє Дитя в нашій убогій хатині, де не все так, як годилося б для Нього.

Марія зраділа і вже й не слухала, що жінка говорить. Увійшла в хату, взяла посудину, вимила її і почала Ісусика купати. А Він радів, тріпотав рученятами і, хоч як ще маленький, усміхався. Жінка стояла побіч, приглядалася Немовляті, розпитувала Марію, відкіля вона, та згадувала, що чула щось про народження дитяти в стаєнці. Споглядаючи на ясну голівку, довкола якої сяяло золоте проміння, відчула до Нього якусь Божеську пошану.

Марія кінчала купати. Жінка вийшла. Та за хвилину вернулася, несучи на руках своє мале. Був це хлопчик, старший від Ісусика на кілька тижнів.

— Що це? — вжахнулася Марія.

Личко, рученята та ноженята дитини вкривав гидкий струп. Серце Божої Матері стиснулося жалем. А жінка почала розказувати, як зараз після народження вкрив цей струп дитину. Піднімаючи сорочину, показувала запалене тіло.

— Воно важко страждає, — говорила з сумом, — а ніякі ліки не помагають.

З жахом гляділа Марія на бідне дитя. Взяв її ляк і за Ісусика. Вона ж скупала Його в посудині, в якій купається це нещасне. Збентежена вийняла Сина з води, завинула в пелени і взялася виливати воду. Але жінка наче б чого налякалася, підбігла, придержала посудину і сказала:

— Залиши, я вже сама це зроблю.

Марія-Мати подякувала їй за добре серце і відійшла. Жінка довго проводжала її поглядом і начебто роздумувала над чимсь. Нараз роздягла дитину і посадила до купелі, де щойно купався Ісусик.

Ледве зачала дитину змивати, як струп став відпадати. За кілька хвилин не було з нього ні сліду.

— Чоловіче! — крикнула з радістю до мужа, який саме вернув до дому. — Ходи, глянь! Наш хлопчик видужав. Струп щез, а ціле тіло біленьке й гладеньке, як шовк.

— Дійсно, — чудувався чоловік, приглядаючись дитині. — Як це сталося? — питав здивований.

— Це Божа ласка. Це чудо. А вчинило його Боже Дитя, що народилося ген там, у стаєнці, — говорила жінка, сяючи з радости і розказуючи, як це все сталося.

Сповнені безмежного щастя та глибокої вдячности, пішли чоловік та жінка до стаєнки і впали на коліна перед Ісусиком, славлячи народженого Бого-сина.

Минули літа. І на горі смерти, на Голготі, знялись підряд три хрести. Посередині розп’ятий Ісус, а по Його правій та лівій — два розбійники. В терновому вінці, весь скривавлений, склонив Син Божий святу голову і молиться тихо за тих, що Його розіп’яли та ще й тепер глузують з Нього, насміхаються. Глузує викривленими від злоби устами і розбійник по Його лівій.

Лиш на лиці розбійника по правій видно безмежний сум, безмежний одчай. Перед його очима проходить усе його життя.

— Як безнадійно змарнував я, — думає він, — мої літа! Скільки кривди, скільки лиха-горя заподіяв я людям! І тепер вмираю, занапастивши душу.

Раптом почув глузування свого товариша розбійника.

— Якщо ти справді Син Божий, — казав цей, — то зійди з хреста та спаси й нас.

Мимохіть глянув він на Богосина. Здивований, широко розкрив очі. Кругом голови Ісуса побачив золоте сяйво.

Хто це та де розказував йому про якесь золоте сяйво довкола голови? — намагався нагадати.

— Ах, це моя мати розказувала, як мене дитину уздоровило якесь Боже Дитя, з золотим сяйвом довкола голівки. Ах, це той самий, — шептав сповнений безмежної пошани і, звертаючись до Ісуса в глибокій покорі та вірі, заговорив:

— Пом’яни мя, Господи, як прийдеш до царства Свого.

І зняв страждаючий Син Божий Свій повний любови погляд на нещасного грішника та промовив:

— Направду кажу тобі, ще нині будеш зі мною в Царстві Небеснім.

Роз’яснилося лице розбійника і якесь блаженне почування безкрайого щастя сповнило його зболілу душу.

Вмирав уже спокійний.

Чорний пустунчик

За ясною вифлеємською зіркою мандрували зі своїми почтами три східні царі-мудреці, що їхали зложити поклін народженому Божому Дитяті, їх слуги везли за ними багаті дари. В почті їхав і хлопчик мурин. Їхав на ослі і віз миро, яке його пан забрав для Ісусика.

Всі їхали повагом, тільки чорний пустунчик ганяв позаду почту на своїм ослику. Ставав на ньому дуба, вивертався, зводив усякі герці. Розбавився й ослик. Брикав ногами, лягав на землю, качався в піску.

Як заїхали царі-мудреці до Ірода, а слуги почали знімати з верблюдів та ослів клунки, спостеріг малий мурин, що прив’язаний до сідла кошик, в якому була посудина з миром, згубився. Щезла пустота хлопця, не цікавила його велич Іродового дворища, не смакували йому добірні страви, якими гостила всіх царська прислуга. Дрижав зі страху перед своїм паном, але не мав відваги йому розказати, що сталося. Змарнів та й зблід, хоч як був чорний.

Пройшло ще кілька днів. Подорожні покинули двір Ірода, а золота зірка завела їх до Вифлеєму і стала над стаєнкою, де родився Ісус. Слуги переодягли своїх володарів у багаті шати та стали витягати з клунків привезені для Божого Дитяти дари. Лиш муринчик стояв на боці коло свого ослика і з ляком чекав, що буде далі, що скаже його пан, як угледить, що посудини з миром нема.

Тим часом царі-мудреці підійшли до стаєнки, впали на коліна перед Божим Дитятком, віддаючи поклін, а слуги почали подавати дари. Цар-мудрець, що віз у дарунку миро, озирнувся здивовано за своїм муринчиком, не розуміючи, чому цей не подає дарунку.

Не видержав тепер пустун. Дрижачи всім тілом, підбіг, продираючись, до ясел, впав на коліна, маючи намір прохати у Ісусика пробачення та охорони перед своїм паном. Та замість того почав гірко, гірко плакати. Ісусик глянув на нього, всміхнувся, простяг ручку і ніжно погладив чорну, кучеряву голову хлопця.

Зчудований такою ласкою, звів хлопчина очі і…

— Що це? — скрикнув.

Перед ним стояв кошик з миром, який він, через свою пустоту, згубив.

Забувши страх, схопився, розцілував ніжки Ісусика, а потім, свавільно пустуючи, як перше, поскакав до свого ослика.

З даху стайні залинув за ним — наче голос срібних дзвіночків — сміх ангелів, а далі й сміх усіх, що були в стаєнці.

Осел-христоносець

Весь сніг, уся вселенна раділи народженням Божого Дитяти. Раділи люди, раділи всі сотворіння Божі, раділо навіть квіття. Лиш пекло скаженіло, бо прийшов Спаситель, бо ж Господь зіслав Того, Який мав відкупити людський рід.

Та лютував ще й цар юдейський Ірод. Стривожився, що втратить своє царство. Тож народжене Дитя не давало йому спокою. Похмурий ходив по своїй палаті і думав, як позбутися ненависної Дитини. Думав і придумав. Придумав таке, що саме пекло вжахнулося. Велів повбивати всіх дітей, що прийшли на світ в останні два роки. Думав, що з ними загине й Ісусик.

Тиха ніч вкрила Вифлеєм, над яким завис цей наказ. Тривожно мерехтіли ясні зірки, осяючи чумацький шлях на небі. А цим шляхом сходив з неба, ніби якась срібна з’ява, ангел. Це Божий посланець. Спішив він, щоб сповістити Йосифа про небезпеку. Скорою ходою підійшов до стаєнки. Від його сяйва пробудився старенький Йосиф. Пробудився, злякався. Ангел же промовив до нього:

— Бери Марію і Дитя і втікай до Єгипту. Лютий Ірод наважився на життя Дитяти.

Стривожений стояв Йосиф, слухаючи слів ангела. Коли ж цей розплився в срібній млі, відійшов до Марії, розбудив її та розказав, що звістив його Божий посланець.

Зажурені, почали Йосиф і Марія ладитися в дорогу. Йосиф бідкався, бо ж як йому іти в таку далеку дорогу з немічною Марією та Немовлям та ще й пішки.

Глибоко в стаєнці, за яслами, в яких спав Ісусик, прокинувся малий віслюк, наче даючи про себе знати. Йосиф зрадів.

— Візьму віслюка, — подумав. — Малий він, небагато в нього сили, а все ж таки порятує в дорозі.

Підійшов до віслюка, а цей, прочуваючи, мабуть, яке важливе матиме завдання, радісно став махати вухатою головою. Слухняно теж стояв, як Йосиф навантажував на нього клунки.

Зоріло. Свята Родина кидала Вифлеєм. Марія-Мати з Дитятком на віслюку, а Йосиф побіч, тримаючи в руці уздечку.

Дорога, якою їхали, це не був битий шлях, ані навіть добре протоптана стежка. Ніяк було б пізнати, що ходили тут деколи люди, коли б не кості в’ючних тварин чи й людей, що колись тут загинули. Стирчали вони з-під навіяних вітром піскових курганів, додаючи пустелі ще більшої дикости. А пустеля простягалася, як далеко глянути оком. Цілі дні мандрували наші подорожні, не стрічаючи ні дернини, ні зісохлої травички, ні води. Уночі розкладав Йосиф ватру, при якій засипали. А ослик тулився коло них, важко дихаючи по цілоденнім труді. Копита його підбилися, ноги кривавили, а голод і спрага гірко дошкулювали. Не раз теж дрижав зі страху перед дикими звірами, що з ревом проходили повз ватру, ставали і зі здивування гляділи на Святу Родину. Часто шаліли бурі-громовиці. Тоді подорожні шукали захисту під якоюсь скелею, а віслюк відпочивав і покріплявся листками якого куща.

Одного разу розшаліла буря, якої досі ще не було. Небо вкрили олив’яні хмари, громи гуркотіли без упину. Вкінці прийшла злива, що, здавалося, все затопить. Як надходила буря, проходили вони саме руслом річки, що зовсім висохла. Йосиф забрав Марію з Дитятком та сховався з ними під скелею, що стирчала над руслом. Ослик лишився по другому боці висохлої річки і жадібно скубав вогке гілля. Довго, довго шаліла злива. Втихати стала аж під вечір. Небо прояснилося, а останнє проміння сонця осяяло змочені піскові кургани та скелі. На місці висохлого русла котились жовті буруни, шаліла розбурхана річка. На протилежному березі бігав віслюк, жалібно іржучи. Розглядався, шукав своїх господарів.

Щоб заспокоїти бідну тварину, гукнув Йосиф до нього. Вгледівши своїх, кинувся осел стрімголов у розбурхані хвилі ріки, бажаючи дістатися на другий берег. Аж охнули Марія та Йосиф. Чорні буруни поглинули нещасну тварину. Та заки прохололи з першого жаху, побачили вухату голову свого вірного віслюка. Змагаючись із хвилями-бурунами, вибивався він над воду і пробував добитися до своїх господарів. Але рвучі хвилі били в нього, несли все далі, далі. Він то потопав, то знов показувався. Довго та далеко несла його річка. Та все-таки зносила ближче до берега, де стояла Свята Родина. Вкінці добився, виліз на берег. Аж сплеснули з радости Йосиф та Марія. А він підбіг до них, струшуючи з себе воду, обтер об них голову, а опісля почав лизати простягнені до нього рученята Ісусика, що Його Марія держала на руках.

Три тижні мандрувала Свята Родина. Бувало так, що ослик падав з виснаженням, мов мертвий. З жалем дивилися Йосиф та Марія на бідну втомлену тварину. Підшукували для неї смачної трави, холодної води, змивали покалічені ноги. Але вже ранком, по нічнім відпочинку, зривався віслюк бадьорий і дріботав далі, несучи дорогий тягар.

Врешті прибули до Єгипту. Скінчились труди. Марія-Мати взяла годувати Ісусика, а Йосиф знімав з осла клунки. Зняв і…

— Що це? — здивувався. — Маріє, — закликав, — ходи, глянь у нашого ослика на хребті хрест.

Здивовані, приглядалися знамені хреста, що видніло на хребті віслюка. Від шиї здовж хребта і поперек крижів коло передніх лопаток зчорніла смуга шерсті, творячи в той спосіб знам’я хреста.

Це в нагороду за тяжку та вірну службу Ісусикові відзначив Господь ослика хрестом, ніби лицарським орденом.

З тої пори ослики цієї породи носять це знам’я. А люди звуть їх теж христоносцями.

Зозуля

Вечоріло. Серед безкрайої пустелі воліклася важко втомлена Свята Родина, що втікала перед лютим Іродом до Єгипту. Прямувала до громадки дерев, що, ніби острів серед океану, зеленіли серед пісків.

Ще перед заходом сонця бажали добитися до цього затишного місця. Бажали відпочити по тяжкій дорозі серед спеки. Найбільше журилися Немовлятком. Воно змарніло, личко запалося, а оченята гляділи втомлено.

Добилися. З полегшою зітхнули. Ісусик начеб зчудований дивився на високі дерева, на зелені кущі, прислухувався тихому дзюрчанню джерела. Від якогось часу мучила його безсонність. Засинав аж над ранком, як починало світати, і спав недовго. Марія-Мати, в якої серце боліло від муки Дитини, теж цілими ночами не спала. Страждала, як ніколи.

— Треба тут опочити хоч два, три дні, — заговорив Йосиф, знімаючи з віслюка клунки. — І ти, Маріє, і Дитина такі виснажені, що далі йти годі. Може, тут серед дерев, де провіває холодний легіт, Мале заспокоїться, може, минеться Його безсонність.

Примістилися серед кущів, під високою пальмою. Марія уложила Ісусика, надіючись, що Цей засне. Але Він і далі не засинав. Непорушно сиділа Пречиста біля Нього, молилась, щоб Господь зіслав Йому сон.

Вкінці заснув Ісусик. Заснув, але знову аж над ранком. Дніло. Кругом було тихо, тихо. Навіть пташки, які вітають все ранок своїм щебетом, мовчали. Мовчали, бо побачили, що спить якесь неземне Дитятко з золотим сяйвом довкола кучерявої голівки. Мовчали, щоб не збудити Його. Одне одному давало тихим цвіріньканням знати, щоб не співали.

Та нараз залунало, майже над самою голівкою Дитяти, голосне «ку-ку, ку-ку». Від гомону прокинулась Божа Мати. Вона з перевтоми теж задрімала. Прокинулась і аж охнула. Стривожилася, бо ж гомін зозулиного «ку-ку» може збудити Її бідну Дитину. Глянула на Неї. Так, Воно вже не спало. Здивованими оченятами гляділо в той бік, відкіля йшов гомін. А зозуля не вгавала. «Ку-ку, ку-ку», — голосила на все горло. Аж заплакала Богомати. З тихим докором звернулася до зозулі:

— Пташино люба, покинь кувати. Моя Дитина хвора. Пожалій Її.

Старенький Йосиф почав відганяти вперту птицю. Та вона злетіла на другий кущ і відти далі голосила своє «ку-ку, ку-ку». Пташки, що скакали по гілках, кинулися до неї і стали їй начеб щось роз’яснювати, але без успіху. Вкінці відлетіла. Але що ж, коли Ісусик вже не спав і не було надії, щоб скоро заснув.

Ніжний легіт, тінь дерев та свіжість, що йшла від потічка, зробили своє. Десь коло полудня Ісусик заснув. Заснув міцним, здоровим сном. Але з полудня, начеб навмисне, злетіла зозуля і знов збудила Його своїм «ку-ку». Марія пригорнула Дитя до себе, немовби хотіла захистити перед нестерпним криком птиці, і зі сльозами в очах промовила до зозулі:

— Чи ж не знаєш, не розумієш, пташино, як дуже болить серце матері, коли її дитинка страждає?

Підійшов до зозулі й дрозд, що з іншими пташками сидів на кущі, і став їй дорікати:

— Не бачиш, погана, що тут Дитя спить і то хворе Дитя? Йому треба б відпочити, покріпитися сном, а ти вже другий день знімаєшся саме над Його голівку і кричиш своє «ку-ку». Де в тебе серце? Господь покарає тебе за цю безсердечність.

Але зозуля, мов на глум, голосила далі «ку-ку».

Ще таки того дня кинула Свята Родина оазу. Помандрували далі.

Тим часом, як надійшла весна, нагадала собі зозуля, що час їй будувати гніздечко, час скласти яєчка та чекати діточок. Нагадала, злетіла в кущі, почала збирати суху травинку, дрібне бадилля і лаштувати гніздечко, радіючи майбутнім щастям матері. Але що це? Ніяк не вдається побудувати гніздечко. Бадилля розлітається, травичка ломиться, не хоче держатися купи. Що це? Чи забула. Пробує вдруге, втретє. Не йде!

— Може завтра зумію краще, — думає збентежена. Але це саме діється на другий, ба й на третій день.

— Нічого не лишається, — думає. — Вишукаю готове гніздечко якоїсь пташини і там знесу яєчка.

Знайшла чуже гніздечко, зложила в нього яєчка і рада полетіла шукати поживи. Поживилась. Вертає. Але де ж гніздечко? Де зложила яєчка? Шукає, довго шукає. Не знайшла. Засмучена, втомлена, сіла на гілку, зажурилася.

За кілька днів знайшла нове гніздечко якоїсь пташини. Зраділа. Знесла в нього яєчка, але як злетіла по їжу, вернути до нього вже не зуміла. І не зуміла вже ніколи.

Відтоді складає зозуля свої яєчка в чужі гнізда. І чужі пташки виховують її діточок. Вона ж, хоч як дуже тужить за материнською радістю, за щастям виховувати, ростити своїх діточок, — цього щастя не знає.

Ось така важка кара впала на неї за те, що не хотіла зрозуміти любови та болю матері.

Христос і змія

Раз вибралася Марія-Мати в ліс, недалеко Назарету, щоб назбирати йому ягідок. Розрадуваний Ісусик ганяв від куща до куща, збирав ягідки та смачно ними ласував. Пташки, які зразу пізнали, хто до них загостив, літали понад головами Пречистої та Божого Дитяти, виспівуючи свойому Творцеві на радість щонайкращі пісні. Дерева та кущі, повз які проходив Ісусик, клонили свої гілки, навіваючи ними Йому прохолоду. Зайчики та серни ставали, дивуючись такою небувалою гостиною. Навіть хитра лисичка задивилася на хлопчика, з золотим сяйвом довкола голівки, забуваючи на ту мить, що вийшла на криваву виправу. Ісусик же підходив до тварин і гладив їх своєю дрібною ручкою.

Нараз скрикнула Богомати. До Ісусика підповзала змія. Пречиста, перелякана, підбігла до нього, схопила за руку та стала спішно відходити.

— Не втікай! — почула за собою і оглянулася. Це кликала змія. — Я вам нічого лихого не вдію. Я знаю, хто Ти і Твоє Дитя. Здалека я побачила, як Воно, Пресвяте, голубить тварин, і виповзла, бо забажала й собі цеї ласки. Але ви втікаєте так, як всі від мене тікають, бо ж я з роду проклятих. Так, проклятих за те, що колись злий дух, прийнявши нашу подобу, намовив до гріха перших людей. Господь влив у наші гострі зуби страшну їдь, щоб усі нас оминали, бо своїм укусом несемо смерть. Все, що живе, втікає від нас і не має для нас нічого, хіба лише проклін.

Ісусик задумався, слухаючи бідкань змії. По хвилині підійшов до неї, взяв її головку в Свої дрібні ручки і промовив:

— Віднині твої укуси не будуть смертельні.

Потому взяв Марію-Матір за руку і відійшов.

На місці, де Ісусик доторкнувся голови змії, а саме за її вушками, залишились дві ясні цятки, по яких і досі пізнаємо нешкідливого вужа.

Перша ялинка

Малий Ісусик зростав у невеличкому містечку Назареті. Це були найкращі, найщасливіші дні в житті нашого Спасителя. Марія-Мати усім серцем піклувалася своїм любим, русявим хлопчиком, а старенький Йосиф майстрував для Нього візочки, коники, а то й маленькі хатинки із усякою хатньою спорудою.

Великою радістю були для Ісусика забави з ровесниками, які жили недалеко домівки Святої Родини. Він бігав до них, придивлявся їхнім іграм, а то й сам з ними грався. Діти любили Його, бо був увічливий, добрий, сердечний. А вже найбільше горнулися до Нього убогі та кволі. Він все ставав в їх обороні, все захищав їх перед іншими недобрими дітьми.

Одного разу серед забави кинулися старші хлопці на троє вбого одягнених діток. Проганяли їх і врешті почали бити. Ісусик заступився за них, але погані хлопчиська кинулися й до Нього. Ніби здивований, глянув Він на них довгим та повним суму поглядом і промовив:

— Чи ж годиться кривдити слабших?

Збентежені та засоромлені, опустили хлопчиська очі і відійшли. Напастовані діти гляділи на свойого захисника з глибокою вдячністю.

Від цієї пори стали вони найсердечнішими друзями Ісусика. Вигадували для Нього всякі іграшки, заходили до Його дому, гралися з Ним. А й Ісусик їх полюбив. Заходячи часто до них, побачив, що живуть у злиднях, що мати ледве спроможна їх проживити, що вдома ще двоє маленьких діток, а батько помер перед роком. Це все розказав Марії-Матері, а вона веліла йому брати цих дітей до себе і тоді годувала, а навіть зодягала. Небавом так зжилися, що майже щодня навідувалися одне до одного.

Ісусик кінчав восьмий рік. Надійшов день Його уродин. Марія-Мати та Йосиф обрадували Його всякими дарунками. Прийшли й Його друзі. Весело, безжурно гралися до вечора. По вечері пішли друзі додому, а Ісусик став ладитися до сну. Нагадуючи те, що довелося Йому в цьому радісному дні пережити, нагадав і Своїх друзів. Нагадав і посумнів. Йому стало шкода цих бідних дітей. Вони напевно ніколи не дістають дарунків. В ту мить постановив зробити їм милу несподіванку.

Встав з ліжка, взяв Свої кращі забавки, покликав Своїх ангеликів і побіг до хатини, де жили бідні товариші Його забав. По дорозі послав одного ангелика по солодощі, другого по всяке вбрання, третього по яблука, що ростуть в небеснім раю, а ще іншого по золоті зірки, що сяють на молочній, чумацькій дорозі.

Обвантажені тим добром, підійшли в тиху, темну ніч під убогу хатину. В малім садочку, коло хатини, росла між грядками невеличка, самітня ялинка. На її галузках казав Ісусик ангеликам розвісити всі дарунки. Потім подякував своїм ангеликам за поміч, вернувся додому й заснув.

Як зійшло сонце і діти, прокинувшись, вибігли до садочку, вони з дива аж заніміли.

— Що це? — питали. — Відкіля це взялося?

Вкінці, побравшись за руки та радісно вигукуючи, завели довкола чуда-ялинки танок. Їх щастю не було краю.

Та радів і Ісусик. Радів щастям бідних дітей і постановив відтепер обдаровувати в день своїх уродин такою ялинкою всіх добрих дітей.

І так Різдво Ісуса стало для всіх дітей найкращим святом у році.

Божі діти

Кам’янистою дорогою, що вела до Єрусалиму, йшов малий пастушок Яків. Був дуже стривожений. Серед ясного дня скоїлось щось таке, чого він ніяк не міг зрозуміти: сонце раптом померкло, темні хмари закрили небо, і блискавиці освітлювали небосхил.

Уже наближався до Саерамської брами, як побачив юрбу людей, що, перелякані, втікали до міста. Малий Яків теж злякався і хотів десь заховатись, але, на щастя, йому назустріч вибіг Йозуе. Яків дуже зрадів, побачивши приятеля, і зразу запитав, що сталося.

Йозуе схопив його за руку й потягнув за собою. Вони опинилися під покрівлею якоїсь хати, і тоді Йозуе почав йому пояснювати:

— Хіба ж ти не чув, що сталося з нашим Пророком, Месією з Назарету? Старшина незлюбила його і засудила на розп’яття на Голготі. Я бачив, як Його провадили на страту. Він ніс важкий хрест, а слуги старшини Його били. Це було дуже жорстоко! Я не міг дивитися і втік.

Почувши слово «Месія», малий Яків здригнувся. Він теж зазнав від цього Месії великої ласки. Він був зроду сліпий, і це дуже турбувало його матусю. Вона шукала всяких способів, щоб помогти своїй дитині — та всі її заходи були даремні. Одного разу вона почула про Месію з Назарету, що зціляв людей від усяких недуг. Тоді вона взяла синка з собою і привела до Ісуса. Там було дуже багато дітей з матерями. Та Яків тоді нічого не бачив, тільки почув, що хтось поклав на його голівку руку, опісля доторкнувся очей і сказав:

— Якове, подивись на мене!

Темрява в очах зникла, і Яків побачив лагідне Божественне обличчя Месії і ті блакитні очі, що дивилися глибоко в його душу. О, він ніколи не забуде тієї чудесної хвилини. Тоді він уперше побачив Ісуса, свою любу матусю, золоте сонце і блакитне небо.

Тож, почувши про жахливу подію, що скоїлась із Месією, Яків схвилювався, і його очі залилися сльозами. Йозуе взяв Якова за руку, повів в оливковий сад, що прилягав до міських мурів, і почав потішати.

— Не журися, друже! Вони не можуть убити Месію, бо він — Син Божий! Він Сам про це навчав: казав, що Він посланий відкрити людям Божу правду і що всі люди мають стати дітьми Божими. Чи чув ти про це коли-небудь?

Яків слухав з полегкістю свого приятеля, а коли почув, що всі люди мають стати Божими дітьми, призадумався. Так, він пам’ятає, як зараз після зцілення його очей підійшов до Месії один законовчитель і запитав:

— Учителю, скажи мені, що маю робити, щоб увійти в Боже царство?

Ісус ласкаво усміхнувся, взяв Якова з-між дітей на руки, посадив собі на коліна і сказав до всіх людей:

— Амінь, говорю вам, що як не будете такі, як ці діти, не ввійдете в царство Боже!

Малий Яків тоді ще не розумів, що це означає. Але слова Месії запевнили його, що всі люди мають стати Божими дітьми. І ці слова запали Якову в душу. Що може бути краще, як стати Божою дитиною? Його серце сповнилось неземною радістю, і оченята заграли дивними вогниками. Він сміливо й радісно дивився в очі своєму приятелеві.

Обидва приятелі ще довше були б розмовляли, але побачили відділ римських вояків, що твердим військовим кроком зближався від гори Голготи. Хлопці розпрощались і розійшлись.

Малий Яків вертався додому. Він повірив словам приятеля, що Месію, який звав Себе Сином Божим, ніхто не може вбити. Він вірив і відчував цілою своєю істотою, що скоро мусить статися щось таке, що здивує весь Єрусалим. Бо хто ж може противитись волі всемогутнього Єгови? Бог може робити, що захоче. Той, хто привернув хлопчикові зір, не може бути приниженим, — він, Господь Саваот, мусить бути прославлений!

Недовго довелось малому Якову чекати на здійснення своїх сподівань. Третього дня, в саме свято Пасхи, рознеслася по Єрусалимі вістка, що Ісус, Учитель з Назарету, Син Божий — воскрес. Ісусові найближчі учні, що ранком прийшли до його гробу, знайшли гріб порожнім. Деякі з них бачили Ісуса живим і навіть з Ним розмовляли!..

Малий Яків дуже втішався цією радісною новиною. Він вірив у воскресіння Месії всією щирою дитячою душею. Ця Пасха була днем воскресіння Христа, найбільшого добродія, що обдарував його очі світлом. Побачивши матусю сумною, Яків зараз підійшов до неї і сказав:

— Не сумуйте, матусю! Месія таки воскрес!

Матуся усміхнулась, поцілувала свого синочка і сказала:

— Я теж вірю, що Він дійсно воскрес. Якщо Він міг вернути тобі, сліпому, зір, то силою Божою Він і воскрес. Ми ж залишимося Його вірними і вдячними учнями!

– І дітьми Божими! — додав Яків.