Біблійні казки. Казки та легенди про святих

Чому жінка слухається чоловіка

Коли ходив ще землею Господь зі святим Петром, Петро побачив якось «поганого» собаку й каже:

— Господи! Це — скажений собака!

— Нічого, святий Петре, — відповів на те Господь. — Сотвори воскресну молитву «Хай воскресне Бог», і собака нас не займе.

Йдуть вони далі. Побачив тоді Петро п’яного чоловіка й каже:

— Господи! П’яний чоловік іде!

— Еге, святий Петре, — каже Господь. — Давай обминемо його, бо п’яний чоловік гірший за скаженого собаку.

Петро подивувався цим словам Господа. Попросились вони ночувати в одну хату. Господар був п’яний і став ні за що ні про що бити свою жінку. Святий Петро й каже:

— Господи! Який же дурний п’яний чоловік, що дозволяє собі так жорстоко поводитися!.. І чому це так на світі встановлено, що чоловік безкарно знущається над своєю жінкою?

— Чоловік старший за жінку, — відповідав Господь, — а тому й дозволяє собі робити з нею все, що хоче.

— Господи! — став просити тоді Петро. — А чи не можна зробити так, щоб жінка стала старшою за чоловіка?.. Вона б так не билася.

— Воно б то й можна, — відказав Господь, — та тільки це на гірше. Жінка буде ще лихішою за цього чоловіка: коли вона стане старшою, вона й тебе поб’є.

— Ні, не буде гірше, — наполягав Петро.

— Ну, то нехай вже на якийсь час жінка буде старшою, — дав згоду Господь.

Оце через тиждень там, чи що, після того як жінки стали старшими за чоловіків, зайшов Господь зі святим Петром в село в хату до одного селянина, і просяться вони переночувати. Селянин і каже їм:

— Та чи знаєте, люди добрі: я б і радий був пустити вас переночувати, та, чи бачите, нині Бог так дав, що жінка вже стала старшою за чоловіка. Так от моя жінка зараз у корчмі, а тільки-но повернеться додому, одразу стане мене мотлошити — не минути тоді й вам лиха.

А Петро рече на те:

— Та вже що буде, те буде! Може, вона й не битиме нас: ми ж бо люди сторонні.

– Ідіть, тільки на мене не жалуйтесь!

Спас і каже Петру:

— Як ти хочеш, — мені все рівно, чи останемось у цього чоловіка, чи, може, підемо пошукаємо другого місця?

— Куди там ми підемо, собак дражнити! — відказав Петро.

От лишилися вони ночувати, повечеряли й лягли спати. Тільки що уляглись, коли ж чують, кричить п’яна баба, ще з вулиці чутно, як вона підходить. Прийшла й ну щосили грюкати в двері. Чоловік той, хазяїн, схопився:

— Се, — каже, — моя стара іде.

Та й пішов одчиняти, а Господу й святому Петру велів сховатися під піл. Тут двері з шумом розчинились і вона заходить та кричить:

— Що тут таке у тебе? Сам таскаєшся щодня та ще й волоцюг сюди приймаєш до себе! Геть!

І по тих словах почала гамселити чоловіка за те, що довго не відчиняв дверей. Молотила його, молотила, поки, нарешті, втомилася й сіла на лавці спочити. В цей час під полом щось загримкотіло. Почувши грюкіт, п’яна жінка заповзялася до чоловіка:

— А хто це в тебе під полом?

— Подорожні зайшли переночувати, — відповів чоловік.

— А, так ти посмів порядкувати без мене! Ну стривай, я всиплю перцю твоїм постояльцям!

З цими словами присікалась вона до святого Петра і давай мотлошити його щосили. Після того Петро каже Господу:

— Господи! Коли б уже світ хутчій!

— Е! — каже Бог, — ще далеко до світу!

— То ляж же ти, Господи, од краю, а я ще ляжу під стіною. А то я боюсь, щоб вона не побила мене ще раз.

Господь ліг скраю, а Петро під стіною. Між тим господиня відпочила й каже:

— Треба ще й другого віддухопелити — того, що лежить під стіною, а то один може й образитися.

І знов давай мотлошити щосили Петра.

— Бач, — каже вона після того, як розважила душу, — обидва, як один, — сиві та миршаві!..

Нарешті господиня вляглася спати, а Господь зі святим Петром поквапом подалися геть.

— Ні, Господи, — сказав дорогою святий Петро, — нехай буде по-старому: сам зараз бачу, що краще, коли чоловік старший за жінку.

— А я ж наперед казав тобі, — відповідав Господь, — що як жінка буде старша за чоловіка, то й тебе поб’є.

Ідуть вони та й ідуть — захотілось їм снідати. А святий Петро каже:

— Де ми, Господи, сядем та поснідаєм? Хіба ходімо під церкву…

А Бог каже:

— Ходімо під шинок краще!

Пішли, сіли. Коли приходить чоловік п’яний та й каже:

— Ох, Господи, як я впився сьогодні!..

— А, бач, — каже Бог до Петра, — прийшов чоловік п’яний та Бога споминає-таки…

Коли йдуть із церкви піп і дяк. Та й каже піп:

— Ото до чорта сьогодні в церкві дітей було! Я аж втомився, причащаючи!..

Бог до святого Петра й каже:

— Бач, яка правда! Попи із церкви йдуть та чорта споминають, а той чоловік із шинку вийшов та про Бога не забув.

Підходить той чоловік п’яний до Бога і святого Петра й каже:

— Здорові були, дядьки!

— Здоров, чоловіче!

— Будьте мені пробачні, дядьки, що я, випивши, хочу вас спитати: куди вас Бог несе?

— У путь, — кажуть.

— Нехай вам Бог помагає.

— Спасибі, — каже Бог, — дядьку, за добре слово! Чого б ми тебе, дядьку, попросили?

— Просіть, — каже.

— Піди нам ти, будь ласкав, купи проскурочки.

— Можна, — каже.

Пішов, купив і несе. Захотілось йому їсти, так він одну з’їв, а дві приніс:

— Нате, люди добрі. По правді скажу: одну я по дорозі з’їв, а дві — нате!

— Бач, — каже Бог до святого Петра, — хоч п’яний, а не обдурює. Як нема, то й нема…

— Е, треба правду казати. Кажуть: гріх брехати, — каже той чоловік.

— Роби по правді, небоже, — каже Бог, — то тобі й Бог поможе, не обдурюй довіку нікого!..

Попрощались вони й пішли. Ідуть та й ідуть — приходиться їм ночувати.

— Ну, — каже святий Петро, — до кого тепер підем ночувати?

— Ходімо, — каже Бог, — до вбогого.

Ото зайшли вони до бідної вдови. Та вдова нездужає, а дітей у неї багато… Встала вона насилу, наварила вечеряти. Повечеряли вони, вона їм постелила — та така рада. Поклала їх спати. Переночували. На другий день випровадила вона їх — пішли. Йдуть та й ідуть, — коли біжить вовк.

— Господи, — каже святий Петро, — куди цей вовк біжить?

— До вдови по порося!

— Нащо ж ти, Господи, робиш вдові таку кривду?

— Е, — каже, — так треба. Одне у неї порося, та й нехай з’їсть. Ще, — каже Бог, — ота вдова помре, а дітки залишаться сиротами!..

Прийшли додому. Посилає Бог ангела:

— Піди, — каже, — там удова нездужає, візьми у неї душу.

Прилітає ангел — аж діти лазять коло неї, пищать, та такі все дрібнесенькі. Ангел подивився, подивився — Боже мій!

— Що ж, — каже, — вони робитимуть, як із неї взяти душу? Не можна й приступити до неї — так пищать, бідні, та лазять коло неї.

А Бог і питає:

— Хто ж там є коло неї? Хто її доглядає?

— Нема, — каже, — нікогісінько. Хата нетоплена, лежить, бідна, сама та діти плачуть…

— А, Господи! — каже святий Петро. — Дай їй ще трохи пожити на світі, нехай вона діток підгодує!

— Ну, — каже Бог, — піди ж ти, святий Петре, на озерце — там стоїть куца хата і без кроков. Піди ж ти у ту хату, там така стара баба живе, така стара, що вже аж поцвіла! Спитаєш ти її, як схоче та баба умерти, то вдова ще трохи поживе на світі.

Святий Петро й пішов. Приходить у ту хатку, аж там така лежить баба — стара, стара… Він увійшов:

— Здорові були!

Вона:

— Здоров, мій шиночку!..

— Що, — каже, — бабусю, сама?

— Шама…

— Недобре, — каже, — самій жити? Краще б вмерти.

— Еге, — каже, — нехай ти шам умреш! Шаме літечко йде, та шонечко гріє…

Він і пішов від неї — не хоче вмирати. Прийшов до Бога й каже:

— Господи, не хоче баба вмирати!

— А що, — каже Бог, — я ж тобі казав, що треба вдові вмирати. Лети, анголе, візьми її душу!

Полетів ангел, аж діти кричать та лазять… Він узяв душу, приніс, віддав Богові. Пустив Бог душу в рай. А діти залишились.

Там через скільки-то років ідуть вони: Бог зі святим Петром. Аж їде коляска, шістьма кіньми запряжена.

— Угадай, — каже Бог до святого Петра, — хто це їде?

— Якийсь поміщик.

— Е, ні, — каже, — оце тієї вдови діти їздять. Бач, — каже, — я їх покарав та й помилував.

Три нагороди за гостинність

Був собі в одному селі чоловік-удівець. Не такий, щоб дуже заможний, проте як побачить подорожнього, неодмінно запросить до свого дому та почастує. Якось повз його двір дванадцятеро людей ішло. Вибіг той чоловік з хати, запросив їх до себе:

— Заходьте, добрі люди. Що Бог послав, тим і почастую.

А то були Христос і дванадцять апостолів.

Відпочили вони у того чоловіка, та й пішли собі далі. Як минули останню хату, каже Христос:

— Ходи, Петре, до того чоловіка й запитай, щоб він хотів від мене за гостину?

Повернувся Петро, каже чоловіку:

— Були оце ми в тебе — Христос та апостоли. Гарно ти нас почастував, щиро прийняв.

Запитує Господь:

— Що ти хочеш за свої гостини?

— Щоб ви повернулися до мене.

— Ні, — відповідає святий Петро, — назад ми повернутися не можемо, треба далі йти…

– Є в мене у саду груша, яка добре родить. Тільки їх ще зеленими хлопці обносять… Ото я бажаю, щоб хто вилізе на грушу, не міг злізти, поки я не скажу.

— Гаразд, — каже святий Петро. — Так воно і буде.

Відійшов він трохи, коли це чує, наздоганяє його той чоловік. Зупинився апостол, підбіг до нього чоловік, та й каже:

— А ще хочу — як сяде ворог на мою лавку, щоб так і прикипів і не міг встати, поки я йому не скажу.

— Гаразд, — каже святий Петро. — Так воно і буде.

Та й пішов собі далі.

Не встиг зробити й кілька кроків, як знов його наздоганяє чоловік і просить:

— А ще прошу Спасителя, щоб дав мені такі карти, щоб ними я завжди вигравав.

— Гаразд, — каже апостол. — Матимеш такі карти.

Приходить святий Петро до Ісуса та й каже:

— Три дурнички попросив той чоловік: щоб, як залізе хто на його грушу, — не міг злізти, поки він сам не дозволить, як ворог сяде на його лаву, щоб не міг підвестися, поки він не дозволить, а ще попрохав такі карти, щоб ними він завжди вигравав.

Минув якийсь час, виходить чоловік у двір, а на його груші сидять хлопці з повними пазухами грушок. І сваряться між собою.

— Чого ти мене тримаєш? — запитує один.

— Хіба ж я тебе тримаю? Це ти мені злізти не даєш.

Довго вони так сварилися, поки чоловік не дозволив їм злізти.

Жив той чоловік, щось років зі сто, але настав час і вмирати. Прийшла по нього Смерть.

— Час тобі вже й на той світ, — каже чоловіку.

— Бачу, що треба вмирати, — відповідає чоловік. — Тільки дуже вже хочеться мені хоч одненьку грушечку скуштувати. Вилізти на дерево уже не здужаю, може, ти пособиш?

— Добре, — відповідає Смерть, — зірву тобі грушечку.

Стриб на дерево, а злізти не може. Довго так сиділа, поки не зрозуміла, як не дозволить господар, їй і до другого пришестя не злізти. І так просила його і сяк — не відпускає.

— Як не даси мені ще сто літ життя, то сидітимеш на дереві вічно.

Що мала робити Смерть? Відпустила йому ще сто років життя.

Жив він собі ще дев’яносто дев’ять років, а як настав сотий — знову прийшла Смерть. Дивиться, а чоловік якогось листа пише.

— Зачекай трошки, — каже Смерті. — Посидь на лаві, погрійся, поки я листа допишу, а потім піду з тобою.

Сіла Смерть, а чоловік встає, запалює люльку й нумо по хаті походжати. Каже йому Смерть:

— Як дописав листа, то ходімо. Скінчився час.

— Може, й так, — відповідає чоловік. — Тільки сидіти тобі на цій лаві, поки не відпущу.

Сіпнулася Смерть раз, удруге, втретє… Наче прикипіла до лави. Бачить, вікувати їй у цій хаті. Почала вона знову благати чоловіка, щоб відпустив.

— Відпущу, як набавиш мені ще сто років.

Як не комизилася Смерть, а мусила-таки пристати до тих слів.

Прожив чоловік ще дев’яносто дев’ять років, а на сотий знову стала перед ним Смерть. Цього разу застала його в полі.

— Отепер я вже тебе заберу з собою. Нема тут ні лави, ні груші. Ходімо, нажився на цьому світі.

Йдуть вони, йдуть, і каже Смерть:

— За те, що ти наді мною так двічі позбиткувався, пошлю я тебе до пекла.

Не хочеться чоловіку до пекла.

— Хіба ж я заслужив у смолі кипіти? Ось давай зіграємо в карти. Як ти виграєш — піду я в пекло, а як виграю я — то віддаси мені одну грішну душу з пекла.

— А чому ж, — каже Смерть. — Можна й розважитися.

Як почали грати в карти, то виграв чоловік одинадцять душ, а сам був дванадцятим. Розлютилася Смерть:

— Не гратиму більше з тобою у карти, бо так усі душі з пекла витягнеш. Ідіть собі до раю, щоб вашої ноги тут не було.

Пішов той чоловік із визволеними душами до раю, коли це зустрічає їх Христос ізі святим Петром.

— Бачиш того чоловіка, який нас колись на обід запросив, а я йому за те три нагороди дав, — каже Господь. — Ти казав, що він собі три дурнички просив. А він зараз до мого царства йде і одинадцять душ веде…

Святий Петро і черешні

Ішов Ісус і святий Петро. Та й подибали на дорозі підкову. Та й Ісус каже:

— Підойми-но, Петре, цю підкову та й продамо в коваля. Коваль підкує комусь коня.

А Петро вдарив підкову ногою та й каже:

— Ото б усяке сміття підбирав. Нехай собі лежить, — та й пішов собі далі.

А Ісус підоймив ту підкову, поніс до коваля і продав, та й думає собі: «Що за то купити? Куплю черешень». Купив Ісус черешень. Ідуть вони далі. Вже й день минає. Бідкається святий Петро:

— Ото стільки пройшли, хоча б якогось сухарика пожувати. Аж живіт судомить.

А Ісус взяв, щоб Петро не бачив, та й зачав метати на дорогу по одній черешні.

А тих черешень було аж триста. Ісус непомітно метав по одній, а Петро підоймав та й в рот. Як викинув Ісус послідню черешню, тоді обернувся до Петра та й каже:

— Кілько ти, Петре, раз нахилявся за кожною черешньою?

А Петро каже:

— Не знаю.

— Видиш, не хотів ти раз нахилитися за підковою, а за черешнями нахилявся триста раз.

Про жінку, що не шанувала п’ятниці

Раз ходив Господь зі святим Петром по селу, і стали вони проситися до одного чоловіка ночувати. Чоловік цей жив у достатках, усього в нього було вдосталь, а подорожні мали всього лиш торбиночки за плечима, як у жебраків.

— А що — пустимо ми жебраків переночувати? — питає чоловік.

— Та воно пустити переночувати ще й можна б, та їм же, либонь, доведеться дати й повечеряти? — відповідає дружина.

— Та ми у вас хліба не просимо, — сказали подорожні, — дайте нам лиш куток переночувати.

Впустили їх, відвели куток. Вийняв Господь проскурку, перерізав її навпіл — одну половинку взяв собі, а другу дав Петрові.

— Набери, раба Господня, кваску, — попросив він тоді господиню.

Та набрала. Їдять вони проскурку, кваском прихлещують. Повечеряли так, помолилися Богу, а проскурка — знов ціла! Господар і каже тихо господині:

— Що воно за люди такі? Перерізали проскурку, повечеряли нею — й вона знов ціла!

А хазяйка відповідає:

— Та хіба це жебраки? Це дурисвіти чи цигани! І хіба то в них проскура?

А Господь все це знає! Переночували, помолилися і пішли собі. Йдуть, а святий Петро й каже:

— Господи! Що буде тій домівці, в якій ми щойно ночували?

— Озирнись! — відповів Господь.

Озирнувся святий Петро, а ту оселю так полум’ям і оповило. Ввійшли вони в іншу слободу, прийшли на самий край її.

— Давай попросимося до цього чоловіка. До бідного, переночувати.

Попросились, пустили їх. Господар і каже жінці:

— А знаєш що?

— А що?

— Розпали в грубці та звари хоч гречаних галушечок прочанам на вечерю: як же таким голодним людям лягати спати! Повечеряємо, чим Господь послав: що нам Бог дав, те й добрим людям, чим ми ситі й чому раді, тим і людей погодуємо: ми від того не збідніємо.

Зварила хазяйка галушечок, сіли, повечеряли, дістала також огірочків. Встали вранці, а воно все ціле на столі.

— Господи милосердний! — вигукнув вражений господар, — що це в нас за люди? Наварили галушок, і самі ми поїли, і вони повечеряли, хліб порізали — і все це залишилось цілим!

А жінка й каже:

— Це — сам Бог, котрий тепер ходить по землі!

Пішла вона тоді в комору взяти борошна: борошна було всього лиш на дні, а тепер раптом — повна діжка!

— Бачиш, я казала!.. Слава Тобі, Господи, що нам Бог таких людей послав!..

Господь зі святим Петром рушили далі. Йдуть вони полем, підійшли до панської повітки, а там дівчина ховається в передчутті близьких пологів. Господь глянув на неї і мовив:

— Поможи тобі, Боже, і Ти, Свята Богородице, і ти, Свята П’ятінко-Параскево!

Зачинив двері і пішов далі. Поминули слобідку, вийшли на міст. Бачать — якась жінка пере сорочки на льоду. Господь пройшов повз неї, насунувши шапку на очі, і не глянув у той бік, ніби й не бачив, що вона пере в п’ятницю. Перейшли через міст. Петро й каже:

— Господи! Як же це так?

— А що таке?

— Адже то була якась блудниця, а Ти перехрестив повітку і сказав: поможи тобі, Боже, і Ти, Свята Богородице, і Свята П’ятінко-Параскево, а цій Ти й шапки не зняв!

— Еге, святий Петре! А чи знаєш ти, який тепер день? Хіба можна сьогодні прати? Я не дозволяю сьогодні прати!

Святий Петро озирнувся, і побачив, що та жінка так прямо й пішла під лід…

Як Ісус Христос обдарував приятелів

Коли Христос ходив по землі з апостолом Петром, стрітили вони чоловіка. Вони його зазвідали:

— Де ти йдеш?

— Я йду в світ щастя шукати. Чи хотіли би ви взяти мене з собою?

Ісус Христос сказав:

— Якщо ти будеш чесний чоловік і будеш у Бога вірувати і за бідних не забувати, будеш із нами.

Він пообіцявся, що буде в Бога вірувати, буде чесний чоловік і за бідних не забуде ніколи. І взяли вони його з собою.

Ідуть вони далі і стрічають другого чоловіка. Питає Ісус Христос:

— Куди йдеш?

— Я йду в світ щастя шукати. Чи взяли би ви мене з собою?

— Якщо будеш чесний чоловік, у Бога будеш вірувати і за бідних не забувати, візьмем тебе.

Він пообіцявся, що буде в Бога вірувати, буде чесним чоловіком і за бідних не буде забувати. І взяли вони його з собою. Ідуть далі, стрічають третього чоловіка, каже йому Христос:

— Чоловіче, куди йдеш?

— У світ щастя шукати. Чи взяли би ви мене з собою?

А Христос каже:

— Підеш зо мною. Але щоби Бога не забував і бідного уважав.

Той пообіцявся, що буде вірувати в Бога і не забуде за бідних, і пішов з ними.

Ідуть вони далі. Один з них каже:

— Тут таке місце файне. Коби тут зробив млин, а люди би йшли по дорозі і до мене би йшли молоти, та мав би щастя і за бідного би не забув.

Христос махнув рукою і каже:

— Онде млин. Заходи в нього і мели. А за бідного не забувай.

І той пішов до млина, і вже меле.

Ідуть вони далі дорогою. Один подивився і каже:

– Ісусе Христе, тут би була красна корчма.

— Якщо будеш Богу вірити, я тобі подарую корчму. Торгуй, а за бідного щоби ніколи не забув.

— Добре.

І той лишився в корчмі, а вони йдуть далі. Третій пообзирався в однім селі, вибрав собі місце й каже:

— Боже, коби я мав тут сяку-таку маленьку хижку, тут землі доста, я би робив, а за бідного ніколи не забув.

Ісус дав йому маленьку хижку.

– Іди жий, а за бідного не забувай.

Пішли Ісус з Петром далі. Ходили вони по світі, ходили та й знов прийшли в ті краї. Прийшли туди, де жив той, що млин має. Христос остався надворі, а Петро пішов у млин. Увійшов Петро та й каже:

— Дайте мені якусь милостиню, бо дуже голоден.

Петро думав, що той дасть йому їсти, бо ж йому подарував Ісус млин і він обіцяв, що за бідних забувати не буде. А тепер мельник сказав Петрові так:

— Голоден? Іди, — каже, — міхи носи. Повиносиш наверх міхи, та й дам їсти. Таких нероб у мене доста.

— Я слабий, я не годен робити.

— Не годен робити, геть із двора!

Та й пса науськав на нього. Пес погнав його і покусав, і штани пірвав на нім, так що ледве втік із двора. Звідає Христос:

— Ну як, чи накормив тебе наш приятель?

— Накормив? Ледве утік. І покусав мене пес. Казав мельник, щоби я носив міхи, а я ледве стою на ногах, голоден і хворий.

Каже Христос:

— Петре, бідний він був, бідний і буде. Обернися назад і позирай, що з млином робиться. Млин горить і до кінця згорить. А ми, Петре, підемо до того, що подарував я йому корчму.

Млин згорів, а Ісус Христос із Петром пішли далі. Дійшли до тої корчми. Стали коло дверей, і каже Христос:

— Петре, іди до господаря, та най дасть тобі милостиню, дасть щось їсти.

Пішов Петро у корчму.

— Будьте добрі, пане корчмарю, дайте мені їсти, бо я дуже голоден. Я бідний і хворий.

Каже корчмар:

– Іди покачай тоті бочки, та дам тобі їсти.

Він каже:

— Де я можу бочки качати, як я хворий, голоден і не годен ходити?

— Не годен?

Каже корчмар п’яницям:

— Ану дайте йому. Вибийте, та й хай іде.

А п’яницям не треба довго думати, набили Петра і кинули вниз зі сходів. І пішов він голоден. Вийшов на вулицю, а Христос питає:

— Чи накормив тебе наш приятель?

— Він сказав п’яницям, та ще мене вибили.

Каже Христос:

— Позирай, Петре, як корчма горить. Пустий був, пустим і останеться, хто бідного не любить. Та нічого, Петре, уже недалеко той третій приятель, та підемо до того, та він дасть нам, може, їсти.

Прийшли до третього приятеля, що маленьку хижку мав. Стали біля фіртки, а господар вийшов надвір. Та й каже Петро:

— Чоловіче, будьте добрі, прийміть нас на ніч, бо ми не годні йти, ми дуже хворі, хочемо переспати у вас.

А він каже:

— Ходіть, люди, до хижі.

І жона вибігла із хижі. І він узяв єдного попід руку, а жона другого, повели їх до хижі, і наладили їм постіль. А вони кажуть:

— Ми бідні. Маємо струп. Та нам би треба помитися.

Нагріли їм води, помили струп і переоділи їх у друге плаття, дали їсти і поклали їх на постіль спочивати.

Каже Христос:

— Петре, ну як тобі тут любиться?

— Ой, — каже, — тут добре мені любиться, бо ці люди чесні й совісні.

Лягли вони, й той приятель їх питає:

— Що би вам помогло, аби вам ці рани загоїлися? Як вас вилікувати від тих ран?

А Ісус Христос каже:

— Напалити піч і кинути туди вашого хлопчика, аби він згорів там, і тим попелом посипати тоті рани, то вони загояться. Коли буде напалено, я встану і сам вкину його в піч.

Чоловік і жона наклали вогонь і дуже напалили піч. Христос устав і своїми руками кинув хлопчика в піч.

— Пару хвилин, — каже, — най там буде. А тепер одкривайте піч, і берім попіл.

Одкриває господар піч, а там його хлопчик бавиться, красний, як чічка, та й каже:

— Я так змерз.

Позирають господар з жінкою на них, а то такі красні люди, і все тіло на них чисте. Дивляться вони, а то Христос і Петро. І тоді вони їх пізнали. Устали Христос з Петром, і каже Христос:

— Жоно, я би вас просив, аби ваш чоловік провів нас на вулицю.

Вона з радістю пустила свого чоловіка провести їх на вулицю. Пішли вони, Христос поблагословив тоту хижу і зробив золоту драбину до неба. А господар дуже просився, що хоче на небо на оден день, і взяли вони його. Він був там оден день, і йому там дуже полюбилося. Христос каже йому:

– Іди вже додому.

– Іще хоч оден день хочу побути тут, — каже він.

– Іди, бо пізно тобі буде.

Зліз він по тій драбині додому, дивиться, біля його хати старенький дідо сидить, і хата вже не тота. Питає він того діда:

— Діду, хто тут жиє?

Дідо сказав, хто жиє.

— А хто тут раніше жив?

— Я, — сказав дідо. — Я свого тата не тямлю, бо я малий хлопчик був. Мамка моя розказувала, що двоє людей взяли мого тата, аби їх провів на вулицю. І мама вже його більше не виділа. Мама померла і мої вже, — каже, — діти повмирали.

А він питає:

— А кілько вам років?

— Мені вже, — каже, — сто двадцять років.

Він розповів свому старому синові, як він був у Царстві Божому і як йому там добре було. І признали вони, що то батько, а то син. Обнялися й поцілувалися і зразу повмирали, й розсипалися на порох.

Заєць без печінки

Була дичка, на тій дичці сиділа баба, держала на пупі книжку, з тої книжки починається казка.

Був чоловік, мав одного сина. А син удався такий тяжкий, лінивий, по-нашому сказати. Отець його тримав, доки жив та й доки мама жила. А далі старі заслабли, померли, остається він сам. Остався сам і дався у мандрівку. А то така була мандрівка, що ходив по світі з казанком на боку, де що дістав, то зварив. Де що дали, то з’їв.

І так він мандрував, і домандрувався, що вже важко було йти, бо дуже голоден був. І стрітився він з чоловіком.

— Добрий день, чоловіче!

— Добрий день. Ти, — каже, — що за оден?

— Я мандрівник.

А той каже:

– І я мандрівник.

А то був сам Ісус Христос, Син Божий. Каже мандрівник, що в нього на боці казанок:

— Брате, чи не маєш щось їсти, бо я дуже голоден?

Каже йому Божий Син:

— Не маю я їсти нічого, але скоро будемо їсти.

А мандрівник не знає, що будуть їсти. І пішли вони оба далі. Цей, що в нього казанок, звідає:

— Так що будемо їсти?

— Слухай, ми підемо по цій дорозі, перейдемо річку, а за річкою буде поле із пшеницею, а в тій пшениці піймаємо зайця.

А цей махнув рукою та й думає: «Коли то ще буде? То ж треба ще йти через річку, а далі полем. Та і як зайця в пшениці зловити?»

А Ісус Христос каже:

— Зловимо.

Пройшли вони по дорозі, перейшли річку і йдуть далі. Каже Ісус мандрівникові:

— Ти, брате, будеш туй, а я піду тим боком та нажену зайця. Коли він прибіжить до тебе, то ти й зловиш.

Цей каже:

— Добре.

А Ісус пішов другою стороною поля і нагнав йому зайця просто помежи ноги. І він зловив зайця за вуха.

— Чи зловив, брате?

— Зловив.

— Я, — каже Ісус, — дуже стомлений, то я буду спати. А ти зайця обдери, наклади огонь і пристав варити м’ясо. Усе м’ясо буде твоє, а мені лишиш печінку, оту білу м’якеньку.

І ліг Божий Син спати, а цей наскоро обдер зайця, обчистив, наклав огень, поклав у казанок м’ясо, приставив, і воно вариться. А він такий голоден. М’ясо було ще сире, а печінка скоро вварилася, вже м’яка, і він її посолив та й з’їв. А той спить.

Коли Ісус Христос пробудився, вже й м’ясо варене. Мандрівник каже:

— Вставай, брате, вже будемо їсти.

Коли вже м’ясо од кісток поодставало, Ісус устав і сказав:

— Брате, дай мені печінку.

А цей каже:

— Заєць був без печінки.

Ісус Христос більше не каже нічого, на тім вони й стали. Та переспали, встали раненько і йдуть далі. А цей м’ясо, що осталося, забрав собі в торбу, а те варене в казанку несе. Пройшли вони трохи та й сіли їсти. Мандрівник каже:

– Їж, брате.

А Ісус знову:

— Слухай, дай мені печінку.

— Брате, — каже, — я тобі раз ісказав, що заєць був без печінки.

Раз без печінки, то той знов не їв і лишив м’ясо мандрівникові.

Ідуть вони городом. Позирають, а в городі на кожнім домі чорна фана (прапор).

— Що тут за біда, чого смуток такий?

А мандрівник не питає за біду, а пішов на пиво, бо з’їв много м’яса та пива захотів. Учитель, Ісус Христос, звідає людей, чого чорні фани на домах. А корчмар каже:

— Но-но, прошу вас дуже красно, заходіть. Я виджу, ви великий чоловік. У нас, — каже, — таке діло, що в пресвітлого царя заболіла дочка вісімнадцятирічна, дуже хвора. Якби хто їй поміг, аби була здорова, дає цар торбу грошей.

Божий Син, Учитель каже:

— Ану підемо туди.

– Ідемо удвох, — каже мандрівник.

Приходять — дійсно дівчина вісімнадцятирічна, красна дівчина, пресвітла царівна на постелі лежить. І ледь не мертва. Каже пресвітлий цар:

— Ви доктор?

— Я доктор, — каже Син Божий.

— А це хто?

— Це мій помічник.

Каже цар:

— Чи могли би ви мою дівчину вилікувати, аби вона здорова була?

А Благий Учитель Ісус Христос відповідає йому:

— Можу вилікувати.

— Слухайте, як вилікуєте, я вам дам мішок грошей або три кіля золота.

А Благий Учитель каже:

— Дасте нам, кілько зможете. Но, — каже Ісус Христос до мандрівника, — я буду казати, а ти будеш робити.

— Буду, — каже той.

Сказав Ісус Христос:

— Принесіть діжу. Таку діжу, в якій людина миється.

А де в пресвітлого царя нема діжі? Принесли.

— Налліть, — каже, — чистої води.

Налляли. Каже Благий Учитель своєму помічнику:

— Дай ніж.

Помічник подав, Ісус Христос нагострив його добре. А дівчина ще жива лежить. Каже Ісус Христос:

— Бери ніж і відотни їй голову.

Той послухав, відрізав голову і кинув у ту діжу. Відрізав єдну руку, другу, порізав усю дівчину і покидав то в діжу. А вода в діжі така чиста, як була, і ніякої крові не видко.

Цар зайшов, глипнув та й каже:

— То це ви доктор?

— Я доктор, — каже, — а то мій помічник.

— Як не буде моя дівчина жива — мій меч, а ваша голова з плеч.

— Добре, — каже Ісус Христос.

А мандрівник стоїть і не говорить нічого.

Як то зробили, дали їм повечеряти, доктор не вечеряє. А помічник повечеряв, випив трохи, і полягали спати. А встали рано і пішли до тої діжі. Подивилися, а вода чиста. Як була чиста, коли зметали м’ясо, така чистенька й є. Каже Ісус Христос:

— Ти її порозрубував, а я буду складати.

І так красно зачав складати, а то зразу заживає. І як усе склав, устала жива дівчина, в три рази краща, як була.

Дуже дивно стало цареві, і дуже зрадувався він. Каже дівчина:

— Няньку пресвітлий, як я сильно спала!

І тоді цар зробив красну гостину. І каже:

— Но, кілько буде з мене грошей?

Каже Благий Учитель:

— Кілько бажаєте, кілько маєте дяку дати.

Цар бере у мандрівника торбу і кладе повну торбу грошей, та й каже:

— Спробуй, чи годен занести.

А мандрівникові мало, він хотів би більше. Та все торбу підойме, потримає та й каже:

— Ще докладіть.

Та як уже підняв та почув, що є десь сорок-п’ят-десят кіля грошей, та й каже:

— Та вже буде.

Поклонилися вони і йдуть далі.

— Но, брате, — каже мандрівник, — будемо ділитися, бо мені важко нести.

І каже йому Благий Учитель:

— Брате, а тепер я тобі щось повім, пару слів скажу. Я доктор, а ти помічник, і моя половина грошей така сама, як твоя. Але я в тебе не беру ніяких грошей, я тобі лишаю цілу торбу, лиш будь добрий, скажи мені, де ділася з зайця печінка?

— Заєць був без печінки.

— Значить, без печінки був?

— Без печінки.

Каже йому Благий Учитель:

— Ти йди лівою дорогою, а я правою. І слухай, брате, щоби ти більше не пробував докторувати, бо пропадеш.

І на тому вони розсталися. Дав йому Учитель руку і пішов. Він пішов управо, а мандрівник вліво.

Зайшов мандрівник у корчму і гуляє там у карти на гроші, бо має торбу грошей.

А в одного графа захворів син, шістнадцятирічний хлопець. А той граф із царем були кумами. Запряг граф коні в кочію (карету) і поїхав до царя. Він чув, що була в царя дівчина хвора, а вже здорова. Кучер жене коні, граф сидить у кочії. Приїжджають до царя, граф каже:

— Куме, як твоя дівчина, молода принцеса, що була хвора?

— Ходить, як чічка (квітка). Здорова.

— Як ти вилікував? — питає.

— Були в мене, — каже, — два доктори: доктор і помічник…

І він йому все розповів:

— Сказав мені доктор, щоби принесли діжу. Цього в мене є доста. Принесли, він сказав, щоби дівчина розібралася. І порізали її і зметали в воду. А вода, яка була увечері, коли зметали, така була й на рано чистенька. І доктор зачав складати, і таке вийшло, що дівчина ожила і стала краща, як була.

Граф подякував, вертають вони коні і їдуть шукати докторів. Приходять у корчму, а цей уже п’яний, уже співає, мандрівник. Питає граф:

— Це ви пан доктор?

— Я.

— Ви би могли мого сина вилікувати?

— Я, — каже, — вилікую.

— Я, — каже, — не цар, а граф, та як вилікуєте мого сина, я дам стільки грошей, як цар. Торбу грошей я вам дам. Аби був мій син здоровий.

Мандрівник каже:

— Я вилікую.

Прийшов він там, поклав свою торбу, підкочує рукави і каже:

— Принесіть діжу.

Налляли води, він відтяв хворому голову і хльоп у діжу. Відтяв праву руку, ліву руку, ноги, всього того хлопця порубав, зметав у діжу і каже:

— Дайте мені вечеряти і випити.

Граф дає йому їсти і випити і каже так:

— Слухай, не буде мій хлопець здоровий, ти будеш повішений серед міста, аби на тебе дивилися, і ніхто не буде мати права тебе зняти. Буде тебе вітер хитати, заки не висохнеш на шибениці, як жаба.

Дав Бог день. Мандрівник устав рано, випив, закусив. А в діжі сама кров, і вже м’ясо відстало від кістки. Підкотив він рукави і зачав складати тото докупи. Та й нічого у нього не виходить. На ті кістки м’яса не ставало. Граф увидів тото, сильно вгнівався і наказав за дві години поставити серед міста шибеницю. Поставили шибеницю, привели його туди, кати поставили його на стілець, і каже йому граф:

— Даю тобі п’ять хвилин говорити. Буде мій син здоровий чи не буде?

А звідки буде, як то вже нічого не осталося, лише кістки.

Стає кат на стілець, петлю йому на шию вдягає, один бере за один мотуз, другий за другий. Як граф махне рукою — ці потягнуть, стілець з-під нього вилетить і все. Граф каже:

— Слухай, докторе, у тебе зосталася ще одна хвилина.

Дивиться мандрівник: іде Учитель Благий.

— Прошу пана графа почекати хвилинку, онде йде, — каже, — мій доктор.

Підходить.

— Слава Ісусу Христу!

— Слава навіки. Чи ви, — каже, — доктор?

— Я доктор. То лише мій помічник. Спускайте його вниз.

Зняли йому петлю, і приходять вони до того пана графа. Видить Благий Учитель, що там нема нічого м’яса на кістці — все відпало. Зачав він то складати, і в нього то вийшло. Хлопець пробудився й каже:

— Няньку, як я сильно спав.

Каже граф:

— Пане, ви дійсно доктор, а той не доктор?

— Він — помічник мій, — каже доктор.

А хлопець такий здоровий і красний. Граф каже:

— Як я казав, так і роблю.

І дав йому граф торбу грошей. І вже є дві повних торби, бо цар дав торбу і граф торбу. Мандрівник каже:

— Брате, одна торба тобі, а друга мені.

А Благий Учитель відповідає:

— Слухай, брате, мені не треба ці гроші, хоч я їх заробив. Бери собі всі, але скажи мені правду, де з того зайця печінка?

— Я тобі казав, брате, заєць був без печінки.

І Благий Учитель пішов направо, а мандрівник наліво. А вилікуваний хлопець остався жити. Як той граф женив сина, я був на свадьбі і пив, гуляв, грав та співав, а вони живуть і будуть ще довго жити.

Звідки пішли гриби

Був колись чоловік, який не любив ніякої роботи, а освіти не мав. Хотів легко жити і не міг. І пішов він світом шукати, сам не знав чого. У цій дорозі надігнав його другий чоловік, поздоровкався і питає:

— Куди ти йдеш і звідки?

Той сказав:

— Я йду в світ.

— А я йду з села. В селі треба тяжко робити, а я цього не хочу і йду світом шукати легкого життя. А ви чого в світ ідете?

А той каже:

— Я теж так іду, але я ще знаю лікувати слабих людей.

— Це добре. Будемо іти разом. Може, й я би коло вас навчився лікувати.

— Добре.

Зайшли вони до одного села і спитали, хто тут є слабий, їм сказали, і вони пішли в ту хату ночувати. Зайшли до того слабого чоловіка, й цей, що назвався лікарем, каже:

— У мене є у фляшці цілюща вода. Наберіть у склянку простої води і дайте мені, і я дам у ту воду три краплі води цілющої.

Капнув він три рази в склянку з водою, і дали слабому чоловікові це випити. Коли слабий чоловік випив ту воду, через кілька хвилин лікар спитав:

— Як вам? Краще? Якщо краще, вставайте. Ідіть принесіть нам соломи, щоб ми переспали.

Той підвівся, заніс до хати соломи, розстелив і прийняв цих двох людей спати. Переспали вони, рано дали їм снідання. Поснідали вони, і лікар каже:

— Ми йдемо далі в дорогу.

— А скільки заплатити за те, що ви мене вилікували?

Лікар відповів:

— Ми за це не беремо ніякої плати.

Це були бідні люди, але той другий побачив, що в хаті є напечений хліб, і сказав до лікаря:

— Най нам дадуть хліба на дорогу.

Лікар каже:

— Дайте нам на дорогу хліба.

І господар дав їм три паляниці і мішок, щоб було в чім хліб нести. Чоловік, який не був лікарем, взявся той хліб нести, і пішли вони в дорогу.

Вони так довго йшли, що чоловік, який ніс хліб, зголоднів і сказав до лікаря:

— Ми би сіли та пообідали.

А йшли вони через ліс, і не було при дорозі води. Лікар каже:

— За цим лісом є поляна, на ній є криничка з водою і лавочка коло кринички, там ми будемо їсти.

Але то ще було дуже далеко, і той, що ніс хліб, не мав терпіння. Він усе ламав того хліба в мішку, клав у рот і жував. А коли він набирав хліба в рот, лікар знав про це і давав йому якесь питання, той мусив відповідати. І він обертався, випльовував хліб і тоді відповідав лікареві на його питання. І це повторювалось довший час, поки вони йшли до тої поляни. І одну паляницю той чоловік розплював повністю.

Прийшли вони до тої кринички, посідали на лавочку, і лікар каже:

— Викладай з торби на лавочку всі три хліби. Що з’їмо, то з’їмо, а що не з’їмо, то замотаємо і поставимо назад у мішок.

Цей дуже не хотів витягати, хотів ламати хліб у мішку і їсти, а лікар уперся, щоб таки витягнути. І мусив чоловік витягувати. Але хлібів було тільки два.

Лікар спитав:

— А де ж третій хліб?

— Нам дали тільки два хліби.

— Та ж було три, — каже лікар. — Де дівся третій?

— Не було третього, тільки два.

І лікар уже більше не допитувався. Поїли вони, поставили решту хліба в мішок і пішли далі. І дійшли вони до річки. Лікар каже:

– Ідем за ріку. Як не буде там слабих людей, то будем рубати явори та робити корита. Там файні яворові ліси.

На березі ріки витягли вони з мішка рушник, у який був замотаний хліб. Лікар сказав, щоб простелити рушник на ріці і щоб той держав за кінець рушника. Той чоловік держав, а лікар перейшов через ріку та ловить рушник за другий кінець і каже тому чоловікові:

– Іди рушником до мене.

Як той відійшов від берега трохи в ріку, лікар так зробив, що він почав занурюватися у воду. Лікар його опустив у воду аж по коліна, а той почав кричати:

— Чоловіче, я топлюся!

А лікар каже:

— Не втопишся, але скажи, де третій хліб дівся.

А той кричить:

— Не знаю. Третього хліба не було, тільки два!

— Якщо тільки два, то переходи далі.

Цей продовжує йти. Дійшов до середини річки, а на середині пускає його лікар знов у воду, але вже повністю, — той аж посинів. Лікар вихоплює його з води на рушник, а він кричить:

— Я мало не втопився!

А цей каже:

— Не втопишся, але скажи, де третій хліб. А як не скажеш, то втопишся.

І знов починає опускати його в воду. Той кричить із води:

— Докторе, я гину!

— Я вирятую тебе, але скажи, де третій хліб подівся.

А той говорить:

— Най гину, але бігме Боже не знаю. Третього хліба не було.

Коли той забожився, більше його лікар у воду не опускав. Той перейшов на другий край, і пішли вони далі. Та й дійшли до лісу. У тім лісі було дуже багато яворів. Лікар обдивився — з цих яворів можна робити корита і з цього можна жити. Знайшли вони грубого явора, і лікар сказав тому чоловікові рубати його, а сам пішов шукати другого такого явора. Порубав чоловік явора до половини, і з дупла посипалися мідні гроші. А чоловік бере ті гроші і накладає собі в пазуху, а тоді кричить:

— Чоловіче, чоловіче!

— Що є?

— Нам Бог дав щастя!

— Яке?

— Та гроші, — каже, — посипалися з цього явора.

— То дорубай, най явір падає на землю, та ходи сюди. Тут я знайшов ще одного грубого явора.

Приходить він до другого явора, рубає його, а лікар пішов по лісі шукати третього.

Дорубав чоловік до половини другого явора, і з нього посипалися гроші, але вже не мідні, а срібні.

Тоді він бере викидає з пазухи мідні і накладає срібних. Наклав повну пазуху та й тоді кричить:

— Чоловіче, чоловіче!

Лікар відзивається:

— Що є?

— Нам Бог дав щастя! — кричить цей.

— Яке?

— Гроші сиплються срібні.

— Урубай того явора, а гроші най зостаються в стропі, та йди рубати третього явора.

Цей так зробив: гроші в купі залишив і пішов рубати третього явора. Урубав до половини, і знов посипалися гроші, але вже золоті. Бере він срібні гроші викидає і накладає в пазуху золотих. Наклав і кричить:

— Чоловіче, чоловіче, нам Бог щастя дав!

Лікар обзивається:

— Яке щастя?

— Та, — каже, — золоті гроші висипалися з дупла.

— То дорубай явора, а гроші най стоять у купі. А я шукаю четвертого явора.

Четвертого явора той не знайшов та й вертається:

— Покажи, де ті гроші.

Цей показав. І сказав лікар таке:

— Візьми ці гроші і помішай усі на одній купі. Але викинь і ті з пазухи, помішай усі і розділи на три купи. Але щоб розділив порівну, бо котра купа буде менша, та буде твоя.

Цьому стало дивно: звідки той знав, що в нього в пазусі є гроші? Хитрувати вже не було куди, розділив він усі гроші на три однакові купи, та й сказав лікар:

— Ото твоя купа, а це моя.

А той питає:

— А третя купа чия?

— Третя купа того, хто третій хліб з’їв.

А цей тоді каже:

— Та це я з’їв.

— Не може бути. Ти ж казав, що тільки два хліба дали.

— Я тому так казав, що я не скористав з того хліба ні разу, ні разу не проковтнув, лиш розжував.

— А чому ти не проковтнув? — питає лікар.

— Бо як тільки я брав у рот та розжовував, ви давали мені питання, і я мусив відповідати. І через це я мусив обертатися назад і випльовувати хліб, і відповідати на ваше питання. Доки ми зійшли до тої поляни, я розплював цілий один хліб.

А лікар каже:

– І це правда, що ти розплював цілий хліб?

Той чоловік відповідає:

— Правда.

— Не може бути, — каже лікар.

— Бігме Боже, правда.

Тоді лікар каже:

— Забирай собі цю третю купу грошей, вона твоя. За гроші будеш ти в вогонь і в воду йти. І твоє покоління. Тяжко робити будете в поті чола і будете продавати за гроші маму й тата. А хліб, який ти розплював губами, буде людям на поживу. І буде він зватися «губи» (так у Карпатах називають гриби). Будуть вони зверху такі загнічені, як хліб.

Тому й немає насіння з грибів, що гриби сотворені з печеного хліба.

А той лікар був Господь Бог.

Як святий Петро коржика їв

Ісус Христос ходив зі святим Петром по селах. Вони людей вчили, проповідь давали, малих дітей благословили, і Петро голоден ходив.

Каже він:

— Я голоден, я вже з тобою не годен ходити.

Та й все Петро ходив по хатах, щоб дали йому попоїсти. А Ісус Христос не йшов. Та й Петрові казав:

– Іди, але би ти не сидів там довго, бо нема коли, треба йти далі.

Зайшов Петро до одної хати та й просить хліба. А ґаздиня каже:

— Почекайте, я лишень всадила хліб у піч, я вам дам, але годинку зачекайте.

А Петро вдивився, що там печеться коржик, на три рази вкусити, — той коржик уже спікся, бо то мале, — та й каже Петро:

— Я не буду чекати, бо товариш сказав мені, щоби я не сидів багато.

І попросив Петро того коржика, та й жінка дала, і він пішов.

Поклав той коржика у кишеню і Ісусові Христові не давав, хотів сам з’їсти, а Христові каже:

— Чекаймо годину. Жінка сказала, що спечеться хліб та й нам дасть.

А Ісус Христос мовить:

— Нема коли, Петре, чекати. Пішли.

І пішов Ісус Христос наперед, а Петро за ним.

Петро хотів якось той коржик з’їсти. Він його до рота, вкусив, а Ісус Христос викрутився до нього, хоче з ним говорити. Петро то з рота та й кинув у траву. І другий раз він кинув, і так три рази було. І тоді обернувся до нього Ісус Христос і говорить:

— Петре, ти в мене фальшивий товариш. Тобі та жінка дала коржик, а ти й сам не з’їв і мені не дав. Так не робиться. Є трохи — поділімся, є багато — поживімся. Ти кинув хліб у траву, а він так не може поневірятися, бо це хліб.

А Петро каже:

— Я не знаю, де я кинув той хліб.

Ісус на це сказав:

— Я знаю. Вертаймося.

Вертаються вони назад. Ісус показує палицьою:

— Генде кусок.

Петро взяв і йдуть далі. Знов показав Ісус палицьою:

— Генде кусок.

Петро взяв і той. І третій йому Ісус показав, і той узяв. І сказав Ісус Христос Петрові:

— Клади там під корч.

Петро поклав ті куски під корч. Ісус Христос їх переблагословив і сказав:

— Най буде губа-гриб.

І виріс з того гриб. То не вчені зробили і не чорти поклали, тільки Ісус Христос. І з того часу є гриби. Від Нового Завіту, бо в Старім їх не було.

Петро завстидався і взлостився, й каже:

— Я голоден, з тобою ходити не буду. Зроби так, щоб мені не хотілося їсти.

Ісус сказав, що можна це зробити, але треба вибрати зсередини. А Петро спитав:

— То мене не буде боліти?

— Ні, не буде, — сказав Ісус.

І черево Петрові втворилося, Петро сам собі вибрав з черева калюхи і кинув на корч.

І Петрові вже добре, їсти не хочеться. Ідуть вони далі дорогою. Але повертають до одної хати. Там був якийсь-то баль, за столом сиділи люди. Вони оба зайшли до хати, та й їх ґазди посадили за стіл, дали їсти. Ісус Христос їсть, а Петро не їсть, бо в Петра калюхів нема та й не хочеться їсти. Ґазди кажуть:

— Ви чому не їсте? Що, це недобре?

І ґазди й гості взлостилися на Петра — чого це він не їсть? І Петро набрався встиду.

Пішли вони відти, і сказав Петро до Ісуса Христа:

— Вчителю, я такого встиду набрався. Зроби так, аби й ти не їв.

А Ісус сказав:

— Що я тебе обходжу? Я можу їсти і не їсти. Ти хотів, і я тобі зробив, щоб ти не їв. А тебе що я обходжу?

Петро каже:

— Так не може бути. Або оба їмо, або оба не їмо. То зроби так, аби я їв, як і ти.

— То треба нам вертатися туди, до тих кишок, — каже Ісус Христос.

Прийшли вони до корча, а кишки лазять по корчеві, як гадюки, бо зголодніли, хотять їсти. І втворилося черево Петрові, і сказав Ісус:

— Клади собі ті калюхи.

Петро поклав, і то зцілилося, і знов Петро, як перше, їв і пив.

Як бог цигана вчив

Циган їхав усюди по селах. Та й так йому склалося, що згинув йому кінь, а циган з дітьми лишився на возі під будою. І надійшов Господь Бог. Та й каже циган:

— Боже, що Ти зробив! Чим я потягну віз, як мені скажуть виходити звідси? Якби я був на Твоїм кріслі і дивився на землю, я би такого не зробив.

А Бог сказав:

– Іди сідай на те крісло, де я сиджу. Побачу, що ти зробиш.

Циган пішов на те крісло, сів, дивиться, а там бідна вдова, що п’ятеро дітей має, пішла до багачки прати плаття. А багачка нарихтувала їй за то дві миски муки. Хотіла дати за те, що вона їй пере.

Бідна випрала коло річки плаття та й прийшла до багачки, поскладала його на жердку та й каже:

— Я піду гляну на свої діти, а потому прийду та й повішаю вам це плаття.

А багачка собі подумала: «Може, вона й не прийде повішати це плаття», — та й одну миску муки висипала назад у мішок. — Як вона не прийде повішати те плаття, то лиш одну миску дам».

А бідна глянула на дітей та й прийшла й повісила шмаття. Багачка ще не встигла набрати назад другу миску, а циган подумав, що вона не хоче більше муки дати, та й багачку знищив.

А Бог прийшов та й каже:

— Ну що ти, цигане, доброго зробив? Видиш, — каже, — ця жінка з п’ятьма дітьми жила би попри ту багачку. То помогла би багачці, друге помогла би, та й щось би заробила, та й вони би жили. А ти взяв та знищив багачку, та й бідній вдові не буде де заробити. А коня я в тебе забрав, аби ти не мучив коня та своїх дітей, аби ти розвів своє господарство, аби ти зробив собі хату і був господарем, а не мандрівником: щоб у тебе серед зими діти на возі не мерзли.

Отак Бог учив цигана, аби циган робив. А циган не хоче робити й досі.

Як поплатився Петро

В однім селі жив дуже бідний чоловік. Не мав він нічого. Пожаліли його ґазди і дали йому пасти худобу. Кажуть:

— Паси нам худобу. Який буде приплід за цілий рік, то буде твій.

І Бог поблагословив, що великий приплід був, бо кожна корова мала парадну теличку.

А тоді той час був, що ходив Христос з Петром по землі. Ідуть вони, позирає Петро та й каже:

— О Христе, які тут парадні телятка! Слухай, дай так, жеби ці телятка поздихали.

Каже йому Ісус Христос:

— Петре, ти поплачеш гірко за тото.

— Ні, Христе, лиш ти дай, я тебе прошу, жеби тоті телятка поздихали.

І Христос так зробив, жеби всі телятка в того чоловіка поздихали. Заплакав бідненький: не має нічого. Пожаліли ґазди його і кажуть:

— Не бійся нічого. Ми не дамо тобі й твоїм діточкам пропасти.

І виділили вони йому огородик землі.

— Посій на ній пшеницю і будеш мати.

Посіяв він пшеницю, Бог поблагословив, і така пшениця вродила велика — колоси такі, та аж до землі нагнулися. Іде Ісус Христос з Петром. Каже святий Петро так:

— О Христе! Дай, жеби та пшениця заклялася, так, жеби з одного возу не було більше, лиш одна мірка зерна.

Каже Ісус Христос:

— О Петре, поплачеш ти гірко.

— Ні, не поплачу, лиш будь добрий, я тебе прошу, зроби так, жеби з одного возу лиш була мірка зерна, а хто буде перший з тої пшениці хліб їсти, жеби вдавився.

Каже Ісус Христос:

— О Петре, поплачеш ти гірко.

— Ні, не поплачу.

Ідуть вони далі, раз позирають — така красива дівочка несе відро з водою. Приходять Ісус Христос і Петро:

— Дай, дівочко, нам води напитися.

Дівочка скоро напоїла їх водою.

— Ой яка красна дівочка! — говорить Петро.

Ідуть далі, видять, лежить оден легінь під садом і тримає відкритий рот, щоби йому впало в рот яблуко. Каже Петро:

— Йой, який лінюх! Слухай, — каже, — ти не знаєш, де живе тут якась вдова?

— Там, — та й указав він ногою, де живе.

— Який лінюх! — знов каже Петро. — Христе, що тепер зробимо?

— Знаєш, що зробимо? То зробимо, же тоту красиву й шиковну дівочку дамо йому в жони.

— Йой, не роби того, Христе.

– І зроблю я таке, бо коли той лінюх буде мати таку шиковну жону, то буде жити, а коли буде мати такого лінюха, як сам, то він пропаде.

Ідуть вони далі, йдуть, приходять на ярмарок, і каже Петро:

— Йой, так файно хліб пахне.

А то чоловік, якого Петро прокляв, що він буде мати з воза лише мірку муки, не маючи воза, носив пшеницю по снопику. І такий був великий урожай, що з кожного снопа було по мірці. Каже той чоловік:

— О жоно, будемо мати перший хліб. Але перший хліб понесім на ярмарок і подаруймо бідним, бо суть ще й бідніші од нас.

Так і зробив він. Жона спекла хліб, і він поніс його на ярмарок. І того хліба забаг Петро. Дуже йому полюбився запах хліба, і каже він:

— Христе, я би дуже їв той хліб.

— Поїж, — каже Христос.

Підходять, і дав їм чоловік того хліба. Петро вкусив його і вдавився. Плаче Петро, б’ється по голові. А Христос обернувся в другий бік і не хотів видіти, думає: «Я ж тобі говорив, поплачеш ти гірко. Помучся тепер за тото, що ти сам так просив, сам хотів того».

Доти собою Петро бив, доки на землю не впав. Тоді Христос обернувся:

— Ага, Петре, казав я тобі, поплачеш ти гірко. Щобись знав — ти той тепер хліб їв, про який казав: «Хто буде перший їсти той хліб, щоби вдавився». Ну й видиш, ти сам ним удавився.

І більше святий Петро ніколи такого не робив, все слухав, як йому Христос говорив.

Як Ісус Христос, Петро й Павло подорожували

Ішов Ісус Христос з Петром і Павлом. Зайшли до господаря на ніч.

— Я вас прийму, як мені змолотите до дня три копи снопів.

— Змолотимо.

Полягали спати. Бог дав день — тоті не встають молотити. Каже тоді той господар:

— Я вас прийняв як людей, пообіцялисьте, що змолотите три копи снопів, а вам то й не сниться.

— Ходи, — кажуть, — до стодоли, лізь на під, мечи снопи.

Він мече, а вони складають, припирають оден до другого. Питається їх ґазда:

— Як то ви будете молотити?

— То не твоє діло. Ти йди собі геть.

Ісус Христос вийняв з кишені свічку, засвітив і обійшов три рази зі свічкою снопи, і підвів очі до неба, і поблагословив рукою, і підпалив тою свічкою снопи. І солома відлучилася окремо, овес окремо, а полова окремо.

А той господар дивиться в шпару, як вони молотять, та й думає: «Я то вмію і сам ізмолотити, як вони молотили».

Вони пішли геть. Як відійшли трохи, він виліз на стайні і зметав усю сівбу, яку мав, та обійшов її три рази з запаленою свічкою і запалив. Петро обернувся та й каже:

— Господи, вже молотять.

Горить і стодола, і хата — все горить. А він, господар той, схопив колик у руки та й біжить за ними. Петро каже:

— Господи, біжить з коликом, заб’є нас.

— Не бійся нічого.

Прибігає той з коликом, хоче Петра вдарити. А Ісус Христос підняв руку та й каже до нього:

— Пр-р-р! — і він став конем. Каже Ісус: — Петре, веди його.

Він веде того коня, а якийсь чоловік тягає каміння собі на будову візком. Так тягне, так мучиться.

— Петре, дай коня тому чоловікові, най сам не тягне, а най коня впрягає.

Каже Петро:

— Нà коня, впрягай у віз і най тягає тобі.

Той каже:

— Я не маю, що давати коневі їсти.

— Що будеш возити, то буде й їсти. Будеш возити дерево, дерево буде їсти, камінь будеш возити — камінь буде гризти, сіно будеш возити — сіно буде їсти, а овес будеш возити — овес буде їсти. А як будяччя, то й будяк буде їсти. Тільки підкуй його, би босий не був. Але щоб його не бив. І пересадно не бери на нього, а тільки що може потягнути.

Так сказав Ісус Христос.

Взяв той чоловік коня, робить ним. А через деякий час знов ідуть всі троє — Ісус Христос, Петро й Павло. Той наладував повну фіру каміння та й їде до хати. Засадився в баюру та й так б’є коня по хребту, що кінь аж іспух. Віз запав аж по задні підтоки, а той грифом коня б’є. Ісус Христос надійшов з Петром і Павлом та й повів:

— Пр-р-р! — і той став конем, а кінь — чоловіком.

І сказав Ісус Христос:

— Здойми зі своїх ніг підкови і вкуй його. Бо я йому наказував, щоби тебе не бив. Іди собі з тим конем домів і ґаздуй. І щоби більше не примушував молотити, кого на ніч приймеш.

Як Ісус Христос і святий Петро по селах ходили

Подорожував Ісус Христос і святий Петро. Проходять одним селом, а в тім селі маленька церковця, у котру все сходилися люди молитися до Господа Бога. Ідуть попри тої церкви, а перед церкви люди стоять і дуже одні з других сміються. А Ісус зачав плакати. Святий Петро питає:

– Ісусе, святий Христе, чого Ви плачете перед Свої святині? Люди моляться та згадують Вас молитвою, а Ви плачете. Ви би мали радуватися, що Вас споминають в нагоді.

— Ні, Петре, вони кепкуються, насміхаються одні з других. Що одні вбрані файно, а другі дрантиво. А то гріх великий, бо хто в чім має, в тім іде помолитися. А другий іде в церкву на гонор. То не приймається у Господа Бога, тому я й плачу.

Ідуть далі. Дивляться, а то весілля гуляє в одного ґазди. Що за музика файна, а що гості гуляють, набуваються. Не можна надивитися.

Каже Петро святий Ісусові Христові:

— Постіймо з годинку. Не можу намилуватися та налюбоватися, як файно народ набувається.

А Ісус Христос каже Петрові:

— Ану дивися, Петре, що я роблю з цього весілля.

Махнув Ісус рукою — і там, де було весілля, умить стало озеро.

А Петро святий упав на коліна перед Ісусом Христом і каже:

— Чого ви так зле зробили?

— Петре, ти не видиш і не знаєш, що там мало робитися і вже зачиналося. Там улізли дияволи і народ юдили до великої бійки з ножами. А я цього не допустив, бо не можу дивитися на кровопролиття.

Ідуть вони далі. Прийшли в одно село, а серед села корчма. А там люди п’ють горівку, вино, пиво на подвір’ї корчми, бо то було літом. Та й оден до другого чарку п’є та й все каже: «Дай Боже! Дай Боже!» А Ісус Христос так зрадів, так увеселився. Петро святий каже:

– Ісусе Христе, Ви перед Своєю святинею так плакали, а перед п’янюгами радієте та смієтеся?

— О Петре, як не радіти перед корчмою, як за кожною чаркою згадують Господа Бога? Та все «Дай Боже» та «Дай Боже». Та як не радіти?

Та й пішли вони далі.

Як смерть бідному шевцеві допомагала

Ісус Христос, святий Петро і Смерть разом ходили всі троє по селі. Прийшли до багача, поздоровкалися, та й каже Петро:

— Боже, як цього багача поблагословити?

— Так, щоб він добре жив.

Та й поблагословив багача Бог, щоби добре йому було. Прийшли вони до бідного шевця, а той робить чоботи. Поздоровкалися вони, а бідний їм каже:

— Ви по правді не робите. Хто має, ви тому ще додасте, а хто не має, ви відбираєте. Лиш Смерть робить по правді.

І кинув у них швець своїм клевчиком, а вони погнівалися і пішли з шевцевої хати. Питає святий Петро:

— Боже, що цьому бідному за то належиться, що на нас кинув клевцем? Він має чвертку поля і посіяв на ньому пшеницю. Поблагослови йому, Боже, ту пшеницю так, щоб там яри та й води стали. Аби він пшениці не мав.

А Бог каже:

— Добре, будем благословити.

А на другий день Смерть прийшла до того бідного сама та й каже йому так:

– Ґаздо, продай свою чвертку пшениці панові дідичеві, бо Бог буде благословити тобі, що там будуть яри та й води. Продай та візьмеш гроші, бо пшениці не буде.

Швець пішов до дідича та й каже:

— Пане, купіть у мене ту чвертку пшениці.

Пан має гроші, каже:

— Куплю.

Та й він продав ту пшеницю панові, взяв гроші. А святий Петро вже знає, що він продав, та й каже Богові:

— Боже, той ґазда вже продав свою чвертку пшениці.

А Бог каже:

— Я тобі казав, що він хитріший, як ми, цей бідний.

Святий Петро каже Богові так:

— Поблагослови, Боже, ту чвертку пшениці панові, щоби була файна пшениця, щоби бідному жаль було, що він продав, а пшениця файна.

А Смерть знов приходить до того бідного та й каже:

— Відкупи в пана ту чвертку, бо там буде дуже файна пшениця.

Смерть повчає його, бо він її похвалив, сказав, що одна Смерть по правді робить.

Пан подивився на ту ниву з пшеницею, а то нема нічого, лиш води та й яри. Пан думає: «Гей, що я купив?» А бідний приходить та й каже:

— Пане, відпродайте мені ту чвертку пшениці.

— Відпродаю, — каже пан, — бери собі свою чвертку.

Бідний каже:

— Я всіх грошей не маю. Я вже трохи розходував.

— Кілько маєш, тільки давай і бери собі свою чвертку.

Відкупив бідний ту чвертку й пішов. А Бог поблагословив, і пшениця така файна, як троща, виросла. Бог гадав, що він панове поблагословив, він не знав, що вже бідний відкупив ту чвертку. А святий Петро каже:

— Боже, той бідний уже відкупив у пана чвертку.

А Бог каже Петрові:

— Я тобі казав, що він хитріший, як ми, той бідний.

Ну та й пшениця виросла. Вже жнива. Бідний косить, жінка збирає, в’яже. Бідний співає. Тішиться, що таку файну пшеницю йому Бог зародив.

Каже святий Петро:

— Боже, той бідний уже викосив пшеницю. Таких снопів наскладав! — ніби з цілого морга пшениці, а не з чвертки. Боже, як він буде везти ту пшеницю додому, поблагослови йому, щоби він з фіри пшениці більше не вмолотив, як оден корець.

Бог каже:

— Добре, благословлю, щоби був лише оден корець з фіри.

А Смерть приходить до цього бідного.

– Ґаздо, будеш везти пшеницю додому, щоб брав на фіру лиш оден сніп. Аби не більше за раз, лиш оден сніп. Будуть тебе благословити, що ти маєш намолотити лиш оден корець з фіри, а ти будеш мати корець з одного снопа.

І возив бідний свою пшеницю цілих дві неділі по одному снопові. А Бог так благословив, що з кожної фіри вийшов оден корець. Привезе бідний сніп, а жінка праником сюди-туди обтовкла, та й мають корець пшениці. І так багато навозив пшениці, що вже не має, де її подіти.

Каже святий Петро:

— Боже, ну що робити з цим бідним? Він возить по снопові і возить, і возить.

— Я казав, що він хитріший, як ми.

— Боже, поблагослови йому, — каже, — ту пшеницю. Як він змеле її в млині і привезе муку, а жінка спече з тої муки перший хліб, то як бідний укусить того хліба, щоби вдавився і вмер.

Сказав це Петро, а Бог каже:

— Добре, будем благословляти.

А Смерть приходить до бідного й каже:

– Ґаздо! Як жінка спече перший хліб і витягне боханець з печі, аби ти його не їв, того боханця, аби-с його виніс надвір і віддав за Богапрости за свого тата. Бо Бог буде благословити, що як ти укусиш перший раз того хліба, аби-с удавився і вмер.

Бідний змолов пшеницю, привіз з млина, жінка спекла хліб. А він з хати ніде не йде, чекає, щоб жінка витягла той боханець з печі. Ще весь хліб не спікся, а найменший боханець уже спікся. Жінка витягла його з печі.

— Давай його, жінко, живо сюди.

Жінка раз-два дала йому той боханець в руки. Він файно пообмітав попіл і бігом з тим хлібом на дорогу. А дорогою йде чоловік — файний, молодий чоловік. Не дає він тому чоловікові боханець, бо жаль йому було того чоловіка, не хотілося, аби він умер. Побіг він з тим боханцем далі. Прибіг аж до церкви. Дивиться, а якийсь дідуган старий ходить з палицею коло церкви. Бідний підбігає до того діда:

— Діду, нате вам цей боханець за Богапрости за мого тата.

Той дід узяв боханець та й укусив. Чує бідний: дід уже йойкає, стогне. Бідний вертається подивитися, як умирає старий коло церкви. Підоймає діда, термосає — нічого не помагає. Бідний придивився ліпше, а то святий Петро, той, що намовляв Бога так бідного благословити. Та й помер святий Петро під церквою. А бідний їв собі свій хліб і файні роки прожив, та й добре йому було.

Як наш ненашим став

Було де не було, давно, коли Христос ходив по землі із Петром святим, ішли вони дорогою, видять: один чоловік у личаних постолах копає дерев’яною мотикою. А Петро так зголоднів та й каже:

— Господи, такий голоден, що так ще ніколи не був голоден.

А Христос каже:

– Іди к тому чоловіку і проси у нього їсти.

— Господи, та то такий бідний. Та що від нього візьмеш?

– Іди, йди.

— Добре, буду йому щось казати.

Пішов та й каже:

— Чоловічку, будьте добрі, дайте мені щось їсти.

А у того чоловіка був сир несолений у тайстринці, що собі взяв на полуднє, та дав йому того сиру. Петро вкусив раз, та й уже ситий.

Приходить Петро до Христа.

— Чи дав тобі?

— Дав, Господи. Це такий милосердий чоловік. Чим би ми його наградили?

Каже Христос:

— Нічим, бо він тепер наш. А як ми його наградимо, він буде не наш.

— Господи, він усе буде наш, бо він такий добрий. Він має добре серце.

— Но, як ти вже так за нього просиш, то йди кажи, най копає під тим корчем, під малим буком. Лиш накажи йому, щоб личані постоли і дерев’яну мотику поклав так, аби вони на виду були.

— Добре.

Пішов Петро до того чоловіка й каже:

— Чоловіче, ану копніть мало під тим корчем.

— Е, чоловічку, чи раз я там уже копав? Копав я там уже не раз.

— Ану копніть тепер.

Зачав він там копати і знайшов котел з грішми. Зрадувався дуже.

Айбо каже Петро:

— Дерев’яну мотику та личані постоли покладіть так, аби на виду були, — та й одклонився й пішов.

А той чоловік, що гроші викопав, купив собі землю, нову хижу поставив, паном став. Христос знав, де той чоловік жиє, а Петро не знав. Через якийсь час ідуть вони знов тою дорогою. А Петро так ізголоднів, і каже він:

— Господи, такий голоден, що так я лиш раз був голоден.

— Йди до сеї хижі проси їсти.

— Е, там якийсь пан жиє, та, — каже, — той не дасть їсти.

— Як не дасть, то й не йди.

Пішов він. Пан увидів крізь шкляні двері, що там хтось іде.

— Що тобі треба?

Петро напудився та втік. Прийшов, а Христос питає:

— Чи дав тобі хліба?

— Не дав.

— Просив-єсь?

— Я не просив, бо спинив мене, і я напудився.

– Іди ще раз. Проси, не бійся, не вб’є тебе.

Пішов Петро, а той самий чоловік каже:

— Ти вже назад прийшов? Що тобі треба?

— Будьте добрі, дайте мені мало хліба. Такий голоден.

– Іди вичисти з-під свиней.

Прийшов Петро до Христа.

— Та дав тобі хліба?

— Не дав, казав, аби я йшов з-під свиней вичистити.

– Іди кажи, що вже вичистив.

Петро пішов туди, трясучися, бо він не чистив.

— Чи вичистив з-під свиней?

— Вичистив.

Пішов пан, подивився — так вичищено, так файно в нього ніде тут не було.

— Но, держи шапку.

Петро зняв із себе шапку, а він йому наметав відходів з-під стола. Та вкусив раз Петро, та й уже ситий.

Приходить Петро до Христа.

— Чи дав тобі хліба?

— Дав мені, — каже, — Господи. Та й Вам приніс.

— Но-но, давай. Тепер ідемо оба до нього.

Приходять, а той каже:

— Ти ще мені й другого ведеш? Що вам треба?

Каже Христос:

— Чоловічку, не говоріть нічого, а лиш глядайте дерев’яну мотику та й личані постоли.

Той уже напудився, до нього дійшло, що то щось не то. Та впав на коліна, зачав просити прощення.

— Нічого, нічого, чоловічку. Вийдіть та найдіть то, що я сказав.

Пішов він і найшов дерев’яну лопату і личані постоли, — він то хранив, — та й Христос перехрестив, і все його добро згоріло. Осталися лиш дерев’яна мотика та личані постоли.

— Но, — каже Христос Петрові, — оце той чоловік, що давав тобі несоленого сиру. Він був наш, а як ми його наградили і він забагатів, то не став вірити нікому, бо сам багато зажив. Він уже не наш.

Як Бог зі святими по землі ходив, людей випробовував і навчав святих

Давно ще колись, не за дідів і не за прадідів ходив по землі Бог зі святим Миколаєм і святим Петром, і уже святий Петро зовсім обдерся так, що й не стало на йому ніякого шмаття. А Господь каже йому:

— Піди, Петре, та укради собі шмаття де-небудь на тину, та й прислухайся, чи буде за те лаяти тебе хазяйка, чи ні?

От святий Петро пішов і покрав повішане на тинові людськеє шмаття, і убрався та й пішов до Бога, і каже:

— Я вже украв шмаття, але ж хазяйка мене за теє не лаяла, а тільки, оглядівшись, сказала: нехай йому Бог звидить і ізбачить!

А Бог вислухав цеє, та й каже:

— Ну, добре, коли так!

От Бог, святий Петро і святий Миколай всі зайшли в обідрану хату до одної найбіднішої вдови-мужички, упросились в неї на ніч і стали питати:

— Чи нема чого у тебе поїсти?

А хазяйка відказує:

— Нема в мене нічого. Я бідная, хліб собі заробляю, і тільки маю хліба, що один окрайчик на полиці.

А Бог до неї каже:

— Дай же нам хоч борщу.

Вона знову відказує:

— Та нема у мене ніякої страви, і нічогісінько не варила.

От Бог знову сказав:

— Погляди лиш, молодице, добре в печі, може, чи не знайдеш там чого-небудь.

Вона все-таки не хоче того слухати, а далі Бог як причепився добре до неї:

— Ану таки погляди в піч, та погляди.

От вона, аби відчепитися, іде до печі. Коли заглянула туди в піч, аж там багацько всякої всячини, понаварювано різної хорошої страви і варенухи. Та й каже вона:

— Що це такеє на світі значить, я не топила, аж багацько єсть понаварювано всякої всячини?

От вона повиймала все з печі, і всі вони понаїдались, та й полягали спати, а хазяйка все не знала, що то Бог прийшов до неї. На другий день вранці Бог, святий Петро і святий Миколай повставали, подякували гарно хазяйці, та й пішли дальше, і почули вони весільне грання. Аж надходять вони туди, коли дивляться, а там весілля у одного багатого мужика. От святий Миколай каже:

— Господи милостивий! Ходімо же і ми на те весілля, чи не дадуть і нам по чарці горілки та чого поїсти?

А Бог каже:

— Добре, ходімо!

От вони пішли туди замість старців, буцім просити милостині, а багатий хазяїн тої хати оглянувся до них та й знов став частувати за столом своїх весільних гостей, багатих хазяїнів, а далі став гукати на свою жінку:

— А дай лиш там старцям милостині!

А жінка його — така в убранні, що й куди! — закричала сердито:

— Ти гляди своїх людей, що частуєш, і не оглядайся до старців. Бо як ти принадиш сих дідів, то й не будуть через них двері зачиняться!

Далі погодивши, той хазяїн, як оглянувшись, побачив, що довго старці стоять в хаті, та нагомонів добре на свою жінку, — аж тоді вона дала тим старцям по маленькій чарочці горілки і по шматочку хліба, та й випровадила їх за двері. От Бог зі святим Петром і Миколаєм ідуть звідтіля, та й каже Бог:

— Ну та й багатий же цей чоловік, що ми були в нього на весіллі, а може, і кріпко він скупий, а його жінка іще гірше скупіша і дуже велика злоїдниця, та й і обоє вони не вміють в щасті шануватись і не хочуть помагати другим бідним людям.

От Бог зі святим Петром і Миколаєм пішли шляхом і на полі полягали спочивати, аж прибіг до них вовк, та й просить Бога:

— Дай мені, Господи, що поїсти, бо я цілі сутки нічого не їв і дуже охляв з голоду.

Бог вислухав цеє та й говорить:

— Піди, вовче, в село, там єсть найбідніша вдова-мужичка, що ми в неї ночували, у неї єсть одна тільки ряба корова, то візьми ту корову та й з’їж.

А святий Миколай почав просить Бога:

— Господи милостивий! Нащо ж ображати бідную вдову? Нехай вовк не бере в неї послідньої корови, бо вона буде гірко плакати і мучитися, а лучче нехай вовк візьме яку-небудь скотину у того багатиря, де ми були на весіллі, бо він багатий чоловік та ще й дуже скупий.

А Бог каже:

— Не можна так! Нехай візьме корову у самої тої бідної вдови, нехай вона до часу плаче та гірко бідує, бо вона на сім світі талану не має.

От вовк побіг до неї, а вони полягали спати. Святий Миколай і став жалувати бідної вдови, та й почав він придумувати, як би ухитриться і помогти для неї, а далі надумав і подивився, що Бог уже спить, а Бог все знав, та навмисне буцім спить, от святий Миколай взяв та мерщій побіг навперейми вовка другою стороною, щоб вмазати вдовину корову болотом, щоб та корова була чорна, а не ряба, щоб не з’їв її вовк.

І як прибіг туди святий Миколай, от скоріше болотом і обмазав ту корову, так що вона зробилась чорна, та й зараз вернувся назад до Бога. А Бог скоро встав, буцім нічого не знає, і каже до святих Петра і Миколая:

— А що, вставайте уже, та ходімо!

І тільки що хотіли вони йти дальше, аж знов прибіг до них той самий вовк і каже:

— Нема, Господи, у тої бідної вдови рябої корови, а тільки єсть у неї одна чорна.

От Бог все уже знає та й каже:

— Ну так з’їж ту чорну корову.

А святий Миколай бачить, що нічого не вдіє, та й замовчав. От вовк побіг до чорної корови, а Бог з Петром і Миколаєм почали іти шляхом. От ідуть вони та йдуть, аж котиться проти них бочка, а святий Миколай питає:

— А що це таке, Господи, котиться і куди?

Господь відказує:

— Це котиться бочка з серебром і златом до того багатиря, що ми були у нього на весіллі, бо такий його талан і така його доля, але все його щастя буде на сім світі!

А святий Миколай давай просить, каже:

— Господи милостивий! Уділи ж з цеї бочки хоча б з макітерку для тої бідної вдови, де ми ночували, в неї ж вовк і посліднюю корову з’їв.

А Бог відказує:

— Ні, того не можна! Бо цей талан даний одному тільки тому багатиреві.

От святий Миколай вже замовчав, і почали йти дальше, ішли та й ішли, аж святий Миколай захотів дуже пити води та й каже:

— Ах, як мені хочеться пити!

А Бог говорить йому:

— Колись я проходив через оцей яр, що недалеко від нас видно, там я бачив криницю. Іди туди, нап’єшся води.

Коли пішов святий Миколай туди в яр, аж там коло криниці побачив такого багацько темного та сірого страшенного гаду, такого сердитого, що аж кишить, от він злякався дуже та й насилу звідтіля утік. А Бог питає:

— Чого ти, Миколаю, так неначе злякався, аж побліднів з переполоху і, мабуть, не пив води?

А святий Миколай відказує:

— Не міг я напитися, та ще й як побачив, що там єсть такого багацько страшенного гаду, то насилу я звідтіля утік.

От Бог вислухав цеє та й сказав:

— Ну, ходімо же далі!

І пройшли вони дальше з п’ятеро гін, або більше, та й Бог знов каже до святого Миколая:

– Іди у цей другий ярок, там буде повная криниця, то вже там нап’єшся води.

От святий Миколай пішов туди, коли надходить в той яр, аж там побачив такого ще гіршого гаддя, та такого ж його превеликая сила і дуже багацько, та ще й далеко злішого, як попереду бачив, так що неначе горить трава. І святий Миколай зовсім перелякався та побілів, і насилу велику звідтіль утік, так неначе на йому волосся і одежа загорілися!

І прийшов до Бога та й з переляку насилу розказав, що не можна там напитись води, бо ще й гірший там єсть гад і далеко зліший от першого гаду, що він бачив попереду. А Бог каже:

— Ну, коли так, то ходімо же дальше!

От вони пішли дальше і довго йшли, аж побачили вдалині третій ярок неначе з садком, та й Бог каже:

— Ну, іди ж, Миколаю, в той ярок, де, бачиш, садок видно, а вже там певне нап’єшся води.

Коли святий Миколай пішов туди, аж там такая прехорошая криниця з пригожою водою, а над тею криницею і скрізь там такії різнії, прехорошії пахнючі цвітки та ягоди, яблука, хвиги, мигдаль, родзинки і всякі овочі, а птиці там хороше співають та щебечуть різними голосами, і таке все там захопливе, що й сказати і прописати не можна. От святий Миколай не знав, що й робити, чи воду пити, чи любуватися та приглядуватись. Нап’ється трохи пахнючої води, та й оставить пити, та все розглядає. І він тричі так потрохи пив тую воду, та все розглядував, і не зчувся — що він непомітно пробув там цілих три роки, як неначе одну минуту там був.

Аж приходить туди Господь Бог та й каже йому:

— Що це ти, Миколаю, так довго тут сидиш, що пройшло тому три роки, як ти пішов сюди пити води? А я тебе не дождався та й кинув, і далеко уже я пройшов, з півсвіта, поки знов до тебе вернувся.

От святий Миколай, вислухавши цеє, та й відказує:

— Господи Милостивий! Що це таке значить, що коло передніших двох криниць, куди я попереду ходив пити води, єсть там багацько страшенного гаду, що й приступить страшно, а тутинька, в третім яру, так дуже прехорошая криниця з водою і росте тут дуже гарная пахнючая всякая всячина, що й не можна налюбоватись і наслухаться птичого щебетання, що й любуйся, прислухайся та й ще того хочеться?

А Бог відказує йому:

— Оце ж знай, що передніший яр, де ти бачив багацько злого страшного гаду, то теє місце називається пеклом, і воно оприділено для того багатира, що ми були у нього на весіллі. А другий яр, де єсть іще гірше престрашенне гаддя, то також приготовлено пекло для жінки того ж багача, бо його жінка іще гірша від свого чоловіка. А як вони не вміли в щасті жити, добре шануватись і не хотіли помагати бідним людям, то за теє по смерті будуть вічно мучитись в тих пеклах. А оце третій яр, де ти, Миколаю, пив воду, та й довго так тут забарився через теє, що тутинька дуже гарно, називається рай, опреділений для тої бідної вдови, що ми в неї ночували, бо вона на сім світі цілий вік гірко бідувала, терпіла та плакала, но була добрая жінка і чесная, — то за теє по смерті буде мати в сім раю вічне пребагате щастя.

Як святий Петро пити хотів

Виїхав раз у поле орати якийсь багатий хазяїн та взяв із собою кілька бочок води, вже звісно, як на степ виїжджають дня на три. А Господь зі святим Петром ідуть, от і захотілось святому Петрові так пити, так пити… А це йому Господь послав вже таке.

— Піду я, Господи, до цього чоловіка та попрошу напитися.

— Е, Петре, не ходи лучче, бо не дасть.

— Ні, — каже, — Господи, піду, невже ж так одкаже?

Приходе та:

— Дайте, спасибі вам, водиці напитися!

— Е, — каже багач, — я виїхав у поле, а тут води нема. Я навмисне взяв запас води, бо мені волів треба поїти — не дам.

— Ну що, — каже Господь, — дав?

— Не дав, Господи!

— А що, я тобі казав, що не дасть? Он піди до того чоловіка, що там однією парою оре, той дасть.

— Невже ж, Господи?

— А піди, — каже, — попитай!

Приходе, а в того чоловіка така маненька тиковка, і води вже трошки. Запитав святий Петро, так і є, покинув той чоловік воли, подає йому тиковку.

— Звольтесь, — каже, — тут ще трохи є.

Напився святий Петро, і йдуть собі. І бачать, що їдуть чумаки того ж багача, а святий Петро і каже:

— А попрошусь я, Господи, невже стільки волів порожняком іде та не підвезе?

– І не ходи, — каже Господь, — не підвезе.

— Ні, — каже, — Господи, піду попитаю.

Пішов та й просить:

— Підвезіть трохи, спасибі вам!

— Е! — каже багач. — Вас тут всіх не підвезеш, у мене воли і так стають.

— А що? — каже Господь, — я тобі казав, що не просись, а он їде чоловік одним волом, так той сам попросить сісти.

От під’їхав той чоловік, що одним волом їхав, та:

— Сідайте, люди добрі, я вас трохи підвезу.

Сіли вони, а чоловік встав та пішки пішов. От приходять вони в слободу, а там того багача дім такий здоровий.

— Давай, Господи, — каже святий Петро, — попросимось сюди, невже ж не пустить?

— Ні, — каже Господь, — і не просись, Петре, бо все одно не пусте.

— Ні, Господи, попитаю.

Пішов під вікно і проситься:

— Пустіть, спасибі вам, переночувати!

— Е, тут як зійдуться робітники, то і самому місця не буде, іди собі!

— Ну, що?

— Не пустив, Господи.

— Я ж тобі казав: не просись, бо не пусте.

— Правда Твоя, Господи.

— Візьми ж, — каже, — жменю піску та кинь через голову йому в двір.

От святий Петро як кинув, так він червінцями і розсипавсь.

— Що це, — каже, — Господи, в його і свого багато.

— Багатому більше і треба. Тепер же йди он в ту хатку та просись, — там пустять.

— Та там, мабуть, Господи, і куска хліба нема.

— Та піди, попитай.

Пішов святий Петро проситися, аж так і є, пустили. А в тій хатці та жила така бідна вдова, що в неї як єсть нічого не було, побігла вона, — позичила зо жменьку муки, уварила їм затірочку.

От на другий день пішли вони, доходять до річки. Святий Петро і каже:

— Піду я, Господи, нап’юсь.

— Ні, — каже Господь, — не нап’єшся.

— Ні, піду, — каже.

Як пішов, аж там страшне як багацько людей лежить, вода їм через рот біжить, а вони кричать:

— Дайте води, дайте води!

— Ну що, — пита Господь, — напився?

— Ні, Господи.

— А що ж ти там бачив?

— Лежать, — каже, — люде, вода їм через рот біжить, а вони кричать: «Дайте води, дайте води!», а один найдужче всіх.

— От-то, — каже, — той багач, що тобі води не дав, піди ще он в ту хатку — там нап’єшся.

Дивиться святий Петро, а там стоїть хатка, зайшов він туди, аж там вдова та, що вони в неї ночували, і хліба в неї, і всього на столі — такого багато.

— Оце, — каже Господь, — та вдова, що нас прийняла. І тут у неї рай, а там, де ті люди стогнуть — там пекло.

От тоді вже святий Петро і зоставсь в раю, а Господь пропав, наче його і не було.

Господь і святий Петро дарують щастя

Був на селі парубок, такий собі чистий та гарний, і служив він по наймах, і за кого вже він не сватався, — ніхто за нього не йде, бо хоч сам і гарний, та стільки не заробляє, — все в нього нічого нема. От ходе він на вечорниці і кожну ніч баче, що у якогось чоловіка в недобудованій хаті — все кожну ніч світиться.

— Дай, — каже, — зазирну.

Поліз та й ліг на піч. Аж приходять два священики в золотих ризах, запалили свічечку, вийняли проскурку, — закушують. А тут прилітає янгол.

— Що, — каже, — Господи (а то були Господь та святий Петро), — народилась дитина, яке ти йому щастя дариш?

— А яке? — каже. — Дарую йому таке щастя, в якому я сьогодні перебуваю.

Закусили й пішли.

На другий день він знову сховався на ніч. Коли се приходять два мужики — так собі, не бідні й не багаті — в чистому одінні, запалили свічечку, положили окраєць хліба й закусюють.

Летить янгол.

— Народився, — каже, — Господи, хлопчик, яке ти йому щастя дариш?

— А таке, — каже, — в якому це я сьогодні перебуваю.

От на третій день приходе два старці, розмочили сухарики і їдять. Летить янгол.

— Народився, Господи, хлопчик, яке ти йому щастя дариш?

— А таке, — каже, — в якому це я сьогодні перебуваю.

Янгол же полетів, а той з печі та впав перед Господом:

— Яке ж, Господи, ти мені щастя даруєш? Даруй мені таке, як ти був в перший день.

— А чом же ти, — каже, — тоді не показувався?

Той стоїть, плаче.

— Не плач, — каже, — єсть у вас на селі Дроба, — то сватай її. У неї батько багач, то він за нею усе дасть. Та гляди, як будеш хазяїном і будуть в тебе питати: чиє се майно, то кажи: Дробене.

Поблагословили й пішли. От став він Дробу сватати, люди сміються: дивись, який парубок гарний, а таку корову сватає. А вона була там така погана, ряба, за те її і Дробою прозвали, ніхто, навіть найбідніший і той не хотів сватати.

Відгуляли весілля, живуть рік, другий, третій, став він першим хазяїном на все село. Тільки хто не спитає його: «Це ваше?» — він каже: «Ні, Дробене».

А там пожив у добрі ще кілька літ та й йому набридло — що, дума, все Дробене та Дробене. Тепер нехай уже це буде моє, а це Дробене. А тут як насунула туча, дощ, град — вибило якраз те, що він назвав своїм, а те, що назвав Дробеним, ще лучче красується.

— Хай же воно все до віку буде Дробене! — сказав.

Бог навчає жінку прясти

Іде Господь, а чоловік в кожусі в полі оре.

— А що се ти в кожусі ореш? Тепер і в сорочці жарко.

— Е, — каже, — нема в мене сорочки, жінка ніяк не напряде.

— Ходімо, я навчу.

— Коли б то!

Бог і навчив його жінку: в понеділок пряди, в вівторок пряди, в середу пряди, в четвер пряди, в п’ятницю помотай, в суботу помий, помаж та і спати ляж.

І так воно від віків, і кожен християнин знає, що в п’ятницю прясти не можна.

Як Бог нагородив бідного чоловіка

Був собі дуже бідний чоловік, і було в нього шестеро дітей. А тут так трапилось, що й сьоме на світ прийшло. От жінка й каже своєму чоловікові:

— Візьми, чоловіче, сокиру та йди на заробітки, бо нема чим і в хрест дитину ввести.

Чоловік узяв сокиру й пішов. Іде він день, іде другий, іде третій, уже забився в пущу таку велику, що ніяким способом не виб’ється з неї. Коли дивиться, аж іде чоловік, такий старий та сивий. От дід і питає:

— Куди ти, чоловіче, йдеш?

— На заробітки йду. Прийшла на світ дитина, та нічим у хрест увести.

— Рубай, — каже, — чоловіче добрий, оце дерево. Я тобі заплачу.

Ото той чоловік рубав три дні. Тоді дід набрав жменю срібла і дав йому. А це був Бог. Забрав чоловік гроші, подякував за роботу і пішов додому.

А Господь Бог зробив так, що його жінка ввела у хрест свого сина. Уже він і виріс, уже вона його й оженила. Дав-таки Бог, що вона розбагатіла й поставила дім на три поверхи, сина в дорогу посилає.

А чоловік зайшов у крайню хату та й питає, де б тут переночувати дорожньому чоловікові. Це було те саме село, звідки й він був, тільки він не пізнав. Усе перемінилось: і вулиці, й хати, — так-то Бог дав!

– Іди, — кажуть, — от-от у нас на селі є багата жінка, вона всіх приймає: і багатого, і бідного. Нагодує й одежу дасть, як у кого нема.

Ото він і пішов селом шукати, аж дивиться — стоїть дім на три поверхи, такий самісінький, як йому розказували. Він і зайшов.

Жінка його так привітала, наставила вечеряти, що тільки в неї було. Після вечері послала йому постіль, поклала як слід. Не пізнає, що це її рідний чоловік, а чоловік її зразу пізнав, та тільки не признається. А далі думав, думав і питає:

— Чи ти знаєш, жінко, як мене зовуть?

— Бог тебе знає, чоловіче добрий! Ти чоловік дорожній, як я можу знати!

— Як? — каже. — Ти мене не знаєш? Я ж твій чоловік!

— У мене, чоловіче добрий, чоловіка нема вже тридцять три роки. Як у мене прийшов на світ цей син, чоловік пішов на заробітки і Бог його знає, де він і дівся.

Тоді чоловік назвав її, назвав себе і розказав їй, як вона його із сокирою послала на заробітки. І як він тридцять три роки рубав у пущі і думав, що він три дні робить.

Тоді вони разом стали поживати те добро, що їм Бог дав. Ті гроші, що він додому в жмені приніс, ніколи не зменшувалися. Купить він що на них, хоч би карбованців на сто, — все гроші цілі у нього. І дітям, і внукам його ще залишилося.

Казка про коваля

В однім селі був дуже цікавий коваль, бувало, як вистругає плуга, рало, сокиру або скує воза, то — на чудо, аж сміється. А ще треба знати, же він був дуже гордий, казав себе величати: «майстер над майстрами». От одного разу він зі своїми наймитами робить в кузні, аж то йдуть три старці і заходять до кузні. Стали вони на порозі і кажуть:

— Будьте ласкаві, майстре, подайте нам.

Розсердився коваль на старців за те, що не назвали його «майстром над майстрами», і каже до них:

— Знайте, що мене все село і вся околиця зове «майстром над майстрами», а ви, обдертуси, зовете мене тільки майстром, пам’ятайте, щоб я не чув од вас того більше.

— Ну, коли ви такий майстер, що кажете величати вас «майстром над майстрами», — каже оден старець, — то, будьте ласкаві, скажіть нам, що ви умієте робити?

Розсміявся коваль і каже:

— Жеби-сь знав, що я умію все робити.

— А з старого молодого ви можете зробити?

Ще гірш засміявся коваль, — аж за живіт взявся, та й каже:

— А може, ви, приблуди, зумієте зробити таку штуку?

— А чому ж ні, зробимо.

— Ану, зроби.

Якраз в ту пору проходив коло кузні старий дід. Старець закликав його до кузні і казав своїм товаришам вкинути його на огонь. Вкинули дідка. Тіло його почорніло, нарешті він ввесь згорів, осталися тільки деякі кості. Потім один старець казав добути з вогню недогорілі кості, казав положити їх на ковадлі, і ну дути молотами. Ударили три рази по кістках, кості зробилися білі, ударили знову три рази, на костях стало рости тіло і вже цілий чоловік, тільки без духу. Тут старець дихнув на нього своїм духом, і той чоловік ожив, та вже не той дідок, що був перше, а парубок, молодий, здоровий, пристойний, хоч до шлюбу ставляй. Забачив коваль, здивувався, здивувалася і челядь його, котора пізнала, що то не прості старці зробили з старого молодого, а сам Господь Милосердний, Ісус Христос, і товариші його, святий Петро і Павло.

У коваля того був старий батько, старий як світ, казали, що йому єсть уже більше, як сто літ. От ковалисько, з дурного розуму, посилає по свого батька, вже то, бач, хоче вдати таку штуку, як Господь Милосердний зробив — одмолодіти старого. Приходить наймит до хати та й каже:

— Татусю! Майстер над майстрами вас кличуть.

Старий був уже глухий так, що наймит мусив добре кричати, поки він почує. Але ж то старий, розібравши, чого хоче од його наймит, каже:

— Йди до кузні і скажи майстрові, що я не здужаю і з печі злізти, не то що до кузні дійти.

Прийшов наймит до кузні та й каже до коваля:

— Не можуть татунь прийти до кузні.

— А коли не може, то підіть і вштирох принесіть сюди зараз.

Пішли наймити і принесли ковалевого батька.

— Ну, старий, знаєш, нащо я казав принести тебе сюди? Я хочу зробити з тебе молодого. Візьміть, хлопці, та вкиньте його на вогонь.

Закричав дід дивними голосами — та і Богу душу віддав. Витягли неживого батька, положили на ковадло і ну гріти молотами, аж кості поламалися. Б’ють молотами, нема нічого. Поламали всі кісточки, а тіло не наростає на них. От коваль і злякався вже:

— Ну, — каже, — буде ж мені тепер: забив батька!

Аж то на ту пору коло кузні знов проходять: Спаситель і святі Петро з Павлом. Вийшов коваль та і бух Господові в ноги:

— Ой, змилуйся, Господоньку! Забив я свого батька: хотів, бач, зробити з старого молодого, та не вдалася штука!

Змилувався Господь над ковалем, бо побачив, що він розкаявся в своїм гріху. Зайшов у кузню, казав забрати поламані кістки, вдарив кілько разів молотом, дихнув на нього Своїм духом, старий встав, та вже не старий, а молоденький, так літ на тридцять показує.

Тут Господь сказав йому, що він проживе ще три роки, а на четвертий умре, а ковалеві сказав, щоб він шанував свого батька, не як молодого, а так як старого. Та щоб він більше не був такий гордий і пішов з товаришами своєю дорогою.

Про чарівну дівчину і фальшиву молоду

Жили собі двоє бідних людей. У них було дуже багато дітей. І ще народилася одна дитина, дівчинка. Родичі хотіли охрестити її, і ніхто не хотів послужити хресту, бо вони були дуже бідні, не мали навіть що дати їсти, і каже жінка до чоловіка:

– Іди на друге село. Може, когось здиблеш.

І пішов чоловік. Дорога йшла через ліс. Подибає він чоловіка і просить його:

— Може, би ви послужили мої дитині хресту?

Той чоловік говорить:

– Іди далі. Я чув, що там хтось щось рубає.

Пішов чоловік, дивиться, а там чужий чоловік зрубує дерево на дрова. Він каже:

— Дай Боже щастя, чоловіче!

— Дай Боже здоровлячко!

— Я маю просьбу до вас. Я знайшов два чоловіки, а ще треба третього, щоб послужив хресту мої дитині.

— Добре, я послужу. Ідемо до тебе.

І вернувся чоловік з трьома кумами додому, бо той перший привів з собою ще одного. Заходять до хати. Взяли дитину й понесли до церкви хрестити. Охрестили. Перший кум — це був Ісус Христос. Він дав дитині таку крижму, як вона буде сміятися, будуть з писка золоті квіти вилітати. А другий — то був святий Петро. Він сказав:

— Як буде вона плакати, буде їй з очей капати діамант.

А третій — то був святий Павло. І він сказав:

— Як вона буде ходити, то за нею будуть сипатись гроші.

Приходять вони з церкви додому, сіли коло стола. А чоловік каже:

— Дорогі куми, я не маю що дати вам їсти. Тому ніхто й не хотів послужити хресту тій дитинці.

А Ісус Христос каже:

– Іди до свої комори, там є їда.

А жінка йому сказала:

— У нас комора пуста, там нема нічого.

— Я тобі кажу: іди й принеси.

Жінка пішла до комори, а там повно різної їди. Вона внесла до хати, куми погостилися. І ще сказали куми:

— Як будете купати дитину, щоби ту воду не виливали. Най стоїть до другого дня. І побачите, що з того буде.

Куми подякували за все і пішли геть. Мати скупала і воду лишила на другий день, як сказав кум. Переночували, рано встають, а в хаті так ясно, так красно. Мама дивиться, а з тої води зробилося золото.

І дуже вони збагатіли, і всього в них було доста. Дівчинка росла, дуже вродлива була. Як плакала, капав замість сліз діамант. Як сміялася, золоті квіти вискакували з писка. А як почала ходити, за нею сипалися золоті гроші.

Виросла та дівчина. Сподобав її хлопець з сусіднього села. І хоче з нею женитися. Роблять весілля.

А в сусіди була дівчина такої самої вроди, хіба не мала дару, не мала такого щастя, як тота.

Відіграли весілля. Збираються всі до молодого. Молодий сідає із дружбами на фіру і їде вперед. А молода з дружками сідають на другу фіру. А одної дружки, тої, що геть подібна до молодої, нема. Молода побігла її кликати. А лиха і зависна мати тої дружки молоду прибила, зняла з неї то весільне вбрання і вбрала свою доньку. І та пішла до дружок.

— Вона заслабла і не їде. Поїдем без неї.

І поїхали. І дружки думали, що то з ними їде молода.

А та зависна жінка думала, що молода зовсім убита. Як ті поїхали, вона затягнула молоду дівчину в ліс і кинула її в яр.

Вони приїхали до молодого на весілля і там бавилися. Молода сміялася, а золоті ружі з рота не вилітали. Молодому стало чудно. Що то за причина? Але він не міг нічого збагнути, бо в неї врода така самінька була, як у його молодої.

Ішов лісник на полювання. Слухає, щось у яру йойкає. Він дивиться, а там лежить дівчина побита.

— Врятуй мене, — говорить вона, — я тебе за це нагороджу.

Лісник приніс її додому, а жінка його почала дуже сваритися.

— Нащо ти несеш мені до хати трупа?!

— Вона мене дуже просила, і я не міг їй відмовити. Вона нас за це нагородить.

Дівчина сказала, щоби її ґаздиня покупала, а воду не виливала. Ґаздиня скупала дівчину і воду не виливала. Вони переночували ніч, рано дивляться, а в хаті дуже ясно, дуже красно стало. Замість води було золото.

Дівчина видужала, була вже здорова. Ходила по хаті і гроші за нею сипалися. А як сміялась, золоті квіти з писка вилітали. Як плакала, з очей капав діамант. Вони розбагатіли і дуже любувалися дівчиною. Лісник поставив коло хати золоту браму. Його дім був весь у золоті.

А її чоловік поїхав на полювання і в лісі заблудив. Не знав, як вийти з того лісу. Прив’язав коня і поліз на дерево, дивиться, в лісі стоїть хата і велика ясність коло неї. Він зліз із дерева і пішов у той напрямок. Заходить до хати і проситься на ніч. Лісник його прийняв. Коня поставив до стайні. Зайшов молодий чоловік до хати і сів коло стола. А та дівчина була в другій хаті, і двері були відхилені, вона сиділа коло стола й читала якусь книжку, до чогось дочиталася і засміялася. І з писка вилетіли золоті квіти. Вона ті квіти швидко позбирала в свій фартушок. А чоловік на то дивився. Він же з такою дівчиною женився!

А вона як подивилася на нього, відразу його спізнала. То був її чоловік. Він запитав у лісника, що то в нього за жінка. Чи може він з нею поговорити? Лісник почав розказувати про все. Розказав, як він її знайшов. І сказав лісник дівчині:

— Цей чоловік хоче з тобою щось говорити.

— Може зайти, — сказала вона.

Чоловік почав з нею говорити, почав жартувати, щоб вона засміялась. Але вона не сміялась. І говорили вони далі, і вона йому розказала, як тото все було. Що тота лиха жінка її вбила і затягла в ліс.

— Нащо ти поїхав, а мене лишив?

І він їй сказав:

— Перше їде молодий з дружками. Я не сподівався, що може бути така пригода.

І забрав він її з собою до своєї хати. А тоту другу з її матір’ю засудили до смерти. Прив’язали їх до коня і пустили в степ. І вони там пропали.