Біблійні казки. Казки та легенди про святих

Дерево до неба

У давні часи жили в одному селі двоє бідних людей. Старенькі були, без дітей, без помочі. Дідик був добрий, чемний, чесний, любив помогти другому, порадити, а жінка його була страшно паскудна баба. Не міг чоловік з тою жінкою ніколи ні доробитися, ні до ладу прийти, ні поваги не знав, ні доброго слова не чув. Він завжди молився і просив Бога:

— Боже, забери мене до себе, щоби я вже був спокійний на тім світі, бо я не можу терпіти нестатків і такого сімейного життя.

Одної ночі він ліг на сіні спати і приснився йому сон, що в нього в хаті через стелю, через солом’яний дах буде рости велике дерево. Щоби він його не пробував рубати, бо то буде дерево його щастя. По тім дереві він може полізти до раю і попросити собі в Господа Бога те, що він хоче, і Бог дасть йому за його доброту.

Устав він рано, увійшов до хати, а жінка каже:

— Чоловіче, чудо й диво перед хатою — росте дерево! Треба вирубати його або викопати з корінням. Що за порядок, що серед хати росте дерево?

А він відповідає їй:

— Жінко, послухай мене, не рухай це дерево. Це дерево буде для нашого щастя. Ми станемо багатими, будемо все мати.

Баба воркотить і воркотить щоднини, щоби то дерево знищити, а дід просить не рухати його. І те дерево росте не на дні, а на години. А з самого низу ростуть гіллячки, і можна дуже легко добиратися по них вгору.

Виросло те дерево, і одного доброго дня сказав дід:

— Жінко, я йду видіти, що там є нагорі.

Поліз дід угору, нема його й нема. Нараз злазить і каже:

— Я вже був під небом. Але не йшов на небо, бо хочу чути, що ти скажеш, хочу знати, що ти хочеш, бо ти мене будеш потому знов посилати, а я не зможу, не в силах буду знов лізти.

Вона каже:

– Іди до Бога й проси його, щоби ми стали багачами. Доки нам бути в цім нещасті, в цій нужді?

— Добре, — каже він, — я лізу.

І поліз він по тім дереві. Вже не видів добре, куди лізе, а ліз. Виліз на небо. Бог його зустрів файно, утворив царські двері і каже:

— Ну, що ти хочеш, чоловіче добрий? Що ти в раю собі жадаєш? Хочеш лишитися тут, у раю, чи хочеш мати добре життя на землі?

А він каже:

— Я хочу видіти, як поставиться до мене моя жінка, як я стану багатим. Бо вона мене дуже збиткує.

— То що жадаєш?

А дід каже:

— Хотів би бути багачем. Щоби в мене гавкали пси у дворі, щоби в стайні рикала худоба й іржали коні на пасовищі, щоби в мене поля були великі і щоб робили на них люди, щоби в мене були слуги, щоби я мав у що файно вбратися, щоб стіл був застелений з їдою, щоби я хоч трохи на своїм життю відпочив.

– Іди додому. Нім ти злізеш з цього дерева, то все в тебе буде.

Ліз він у долину чи день, чи два, чи три — довго ліз, бо він уже немічний був. Ще не доліз, подивився в долину — його хати нема, а дерево з великого дому росте. Він спустився туди — пси гаркають, панські, великі пси, на дротах поприсилювані, слуги бігають поперед хати, жінка його, вбрана в дорогу селянську одежу, ходить там. У холоді під деревом чекає на нього застелений стіл, і все злагоджено на нім. Там коні пасуться, там худобу доять жінки, там орати йдуть у поле. Кругом чорніються виорані поля.

Здибали його, на руках занесли до столу, посадили за стіл, приймають, пригощають — він став багачем. Той роботи в нього питає, той грошей прийшов зичити. А він нічого не знає. Жінка каже:

— Це все в нас є. Що люди питають, це все в мене є.

Пожили вони так щось три дні. А то дерево росте, розвивається, стає все грубше. А дід каже:

— Ну, жінко, тепер ми стали багачами, пора би нам уже мирно жити, щоб ти виглядала на жінку, а не на змію.

А вона каже:

— Я буду виглядати на жінку, але би ти ще раз поліз туди, де ти був, і сказав, що я не хочу бути багачкою, а хочу бути царицьою, а ти би був царем. Якщо ти це зробиш, то вертайся відти, а не можеш зробити, не вертайся. Най я лишуся тим, що я є, а тебе видіти не хочу.

— Добре, — каже, — йду.

Знов поліз він тим деревом догори. Приходить до Бога, а Бог його питає:

— Ну що є, добрий чоловіче?

— Ой, таке є, Боже святий! Недобре моїй жінці бути багачкою. Хоче бути царицьою. Хоче керувати людьми, аби все було під її опікунством.

— Ще цей раз тебе послухаю. Злізай на землю, і все буде, як твоя воля.

Злізав він, злізав на землю і нарешті зліз. Чує здалеку: вже трубачі трублять, військо штурмується навкруг царського двору. Боже, нема вже ні того поля, що було, ні тої хати. Дерево далі в дворі росте, але вже довкола квіти цвітуть, довкола палаци, доми великі. Псів тих уже нема, а перед палацом аж три коні запряжені в бричку. А баба його вийшла на ґанок, і він не пізнав її — корона на голові, блискуча одежа на ній, і так делікатно взута.

Наколи він лиш ступив на землю, впала на нього царська одежа й корона. Сам не знав, звідки то взялося. Навіть не встиг подивитися, в чім він убраний. Всі йому кланяються до ніг, цілують йому руки. Прийшли люди з якимись просьбами, прийшли жінки з дітьми просити помочі.

Прожили вони так, може, місяць, може, два. Баба управляла тою державою, керувала нею, а він піддавався їй, слухав, що вона казала. Але через якийсь час їй і то надоїло, і каже вона йому:

– Іди знов туди, де ти був, і скажи, що я хочу жити на небі. І аби я управляла всім світом, а не лиш одною державою. Зможеш таке зробити — вертайся звідти, не зможеш — не вертайся. А якщо ти не вернешся, би ти знав, що це дерево я зрубаю і лишуся царицьою. Мені буде добре й без тебе.

Він не хоче йти, просить:

— Жінко, бійся Бога, кілько я буду Богові докучати? Та нам і так добре, ми зажили так файно, все в нас є.

— Я тобі сказала, йди!

Лізе він знов на то дерево. А вона сказала слугам, щоб то дерево спиляли. Чує він, дерево хитається і тут-тут уже паде, бо вже то дерево рубають, — вона хоче, аби він не вернувся. Дерево хитається, а дід лізе все далі і далі. Приліз він догори, і знов здибає його Бог:

— Ну що є, чоловіче добрий?

Він каже:

— Господи Боже, прости мене і не пусти вже на ту землю. Лиши мене тут, щоб я вже тут доживав віка. Баба моя таке забагла, що такого нема ніде, і дерево рубає. Я лиш що не впав.

А Бог йому каже:

— Я це все знаю. Але ти йди на землю. Спускайся цим деревом, і спустишся над таким місцем, що ти там сам собі будеш жити. Не будеш ні паном, ні царем, лиш собі будеш добре жити. А як хоч видіти, що є з твоєю бабою, піди на те місце, де була твоя хата, де було те все царство, і подивишся, що там буде.

Подякував він Богові файно і спускається на долину. Спустився він в чуже село, межи чужі люди. Не знав, де він є, але його там здибали і сказали йому:

— Це буде твоя хата, ти тут будеш жити. Це буде твоє поле, ти будеш тут працювати і межи нами жити.

Через деякий час він захотів піти подивитися на своє старе місце. Привізся він туди на конях і побачив, що там лиш купа попелу, а на місці того дерева була яма. Він подивився на то і поставив там хрест, ніби на могилі. А жінка його десь поділась. Він перехрестився і сказав:

— Господи Боже, буду заказувати всім людям на світі, щоби не були зажерливі, захланні, щоби дякували Богу за життя, за здоров’я. Аби не прагли люди захопити світ, бо з того всього стає нічого.

Про діда, що носив глину мішком

Один дідо носив міхом білу глину для біління хат. Іде він з міхом, а при дорозі стоїть чоловік у бороді, у волоссі довгім. Придивився він до того чоловіка, а то був Бог. Він питає діда:

— Що би ти хотів, діду?

Каже дідо:

— Коби то кінь був та й візок, щоби я не ніс цю глину на плечах.

Іде дідо з глиною далі, дивиться: пасеться коник, та й візок малий стоїть. Так зрадувався дідо. Поклав глину на візок, впряг коня та й поїхав. Їде він, дивиться, стоїть знов той чоловік у бороді й волоссі довгім. Вклонився дідо тому чоловікові, а той питає:

— Добре тобі, діду?

— Добре.

— А що би ти хотів, аби тобі ліпше було?

— Хотів би бути попом.

Їде він далі. Просто церкви плачуть люди — умер піп, і треба попа.

— Ти би не був, чоловіче, попом?

— Та буду, — каже.

— Як будеш, то вже перебирай роботу.

І приймили його на парафію. Ідуть жінки сповідатися, несуть парастаси, несуть гроші. Все, що треба, в нього є — і гроші, і честь є. Їхав він когось сповідати, і стрічає його знов чоловік з бородою.

— Що, — каже, — добре тобі?

— Добре, — каже дідо.

— А що би ти хотів, аби тобі ліпше було?

— Я би ще хотів бути владикою.

І сталося так, що приймили його на ту диєцезію і він став владикою. Вже до нього приходять попи, на колінах ідуть до нього, цілують його в перстень. Він уже як король межи попами.

Їхав він одного разу на контролю по парафіях, і стрічає його той чоловік з бородою знов. Пізнав владика його, вклонився йому.

— Добре тобі? — питає його старий чоловік.

Каже він:

— Добре.

— А що би ти хотів, аби тобі ліпше було?

— Та хотів би ще бути папою римським.

— Буде так, як хочеш.

І запросили всіх владик на собор, і впала така рада, і видвигнули цього владику на папу римського. Уже він на цілий світ владика над усіма владиками, над усіма попами, і їздить він уже не парою коней, а повозом, і штири пари коней в нім.

І стрічає його одного разу той чоловік з бородою.

— А що, — каже, — чоловіче, добре тобі?

— Так добре, що добре.

— А що би ти хотів, щоби тобі було ще ліпше?

— Та ще би, — каже, — хотів бути Богом.

А Бог тоді сказав так:

— Як хочеш бути Божком, то носи глину мішком.

Та й зникло все: і добро, і повага, і слава. Лиш мішок у нього лишився з глиною і більше нічого.

Як чоловік до Бога мандрував

У Лаврові були біскупи й князевичі, і там вони у дзвін дзвонили, відправляли Службу Божу. І веліли вони постити, щоби Господь відвернув тоту кару — татарів — від нашої України.

А оден чоловік з нашого села ходив там на Службу Божу. І казали біскупи всім людям:

— Люди, моліться і постіть!

Той чоловік не мав дітей, тільки жінку. І обоє з жінкою їли тільки вівсяні коржі і студену воду пили. Цілий рік так постили.

Він чув, що Ісус Христос преобразився на горі, але не знав, на котрій. А знав, що тут суть гори Карпати і полонини.

— Певно, тота гора там. Піду до Господа, жеби мені заплатив за тото, що я постив.

І на самі свята, на празник, встав до дня, щоби ще не видно було, вбрався, обувся в ходаки і білі онучі, як то було колись, і пішов горі горбом аж у Боберку. А в Боберці вже розвиднілося. І там єдна дівчина йшла по воду, вона його запиталася:

— Чоловіче, де ти йдеш?

– Іду на Оливну гору, аби Ісус Христос мені заплатив, що я постив цілий рік.

— Йой-йой, як будете говорити з Господом Богом, запитайте, чому ми не віддалися. Нас є три сестри, і всі дома сидимо, заміж не вийшли. Чому то таке є?

І він іде далі. А там уже людей нема, ще не заселено. І так він ішов, ішов і зайшов до ріки Сяну. Визуває ходаки, бере під пахву, бо треба йти через ріку, та чує голос:

— Чоловіче, де ти йдеш?

Він обернувся — ніде нікого не видно.

— Я, ріка Сян, питаю тебе: де ти йдеш?

— Я йду до Господа Бога за платнею, бо я цілий рік постив.

— То запитайся і за мене. Я ріка Сян, і в мене риби немає. Усі ріки мають, а я не маю. Запитайся в Господа Бога, чому в мене риби нема.

— Добре, я запитаюся.

Іде він далі, і вже смеркається. «Де мені переночувати ту в лісі?» Виліз на гору. А там заходили з Боберки селяни, накосили і наклали великий оборіг сіна. Він виліз на той оборіг і ліг спати.

А вночі щось ходить по оборозі і бере сіно й мече вниз. І прийшло до нього, і взяло його в лаби, і хоче його кинути. А він як напудився і як руками бухнув — воно впало з оборогу на землю.

Він не спав ніч, бо боявся. Устав рано, дивиться, що то падало. А там медвідь розірваний лежить. А то за тим медведем дикі свині гнали, а він утік на оборіг і метав на них сіном. Він не знав, що там чоловік є. Як медвідь упав, його свині розірвали.

Рано встає він і лізе горі тою горою. Виліз на гору і зачав молитися Богу. Чує, десь дзвін дзвонить, і красно сонце гріє, красний день, хмарки ніде не видно. Думає він собі: «Певно, біскупи йдуть у Лаврові на Службу Божу, та дзвони дзвонять». Він прислухається, а то ангели на небі відправляють Службу Божу. Він упав лицем до землі та й слухає, як ангели відправляють: «Благословенне царство небесне Отця і Сина, і Святого Духа, всегда, і нині, і прісно, і во віки віков. Амінь».

– І що ти, чоловіче, просиш? — питають ангели з неба.

— Я постив цілий рік. Прийшов за платнею.

— Маєш позаду себе два бички червоні молоді. Оглянися й увидиш.

Обернувся — є бички. А він каже:

— Зустрів я дівчину, їх три сестри суть. Веліла мені та дівчина іспитати вас, чому вони не виходять заміж.

— Тому, що обсміюють людських парубків. Скажи їм, най покаються.

— А ще я йшов через річку Сян. І та річка веліла спитати, чому немає в ній риби.

— Скажеш тій річці Сян: тому не має риб, що ніколи нікого не втопила.

Він бере ті бички й жене. А голос ангельський повідає:

— Як будеш повідати ріці Сян, що нікого не втопила, щоби повів на тім боці, як перейдеш ріку, бо вона би тебе втопила.

Чоловік ще далеко бички жене, а Сян кричить:

— Гей, чоловіче, чи питав Господа Бога, чому я не маю риб?

А він повідає:

— Питав.

— То кажи.

— Зажди, поки бички не напою, бички хотять води.

Напоїв бички.

— Та кажи.

— Бички будуть пастися на тім боці, а я буду тобі повідати.

Перегнав бички і каже Сянові:

— Тому, що через тебе ходять вовки, медведі, і ти нікого не втопив. Тому не маєш риб.

А Сян каже:

— Е, коби ти був мені це на тім боці сказав, то я би був тебе втопив.

І жене він бички домів.

А тоті бички в Різдвяні свята до нього говорили. І він людям помагав, усім людям робив, бо люди не мали бичків. І тоті бички навчили його, як бульбу садити: щоби садив не колом, як садили наші предки, — пробив колом діру і верг бульбу, — а під плуг. Треба землю виробити, файно виорати і за другою скибою садити, не за першою. І він, як посадив бульбу коло ріки за другою скибою, то така бульба вродилася, що приїздили польські пани аж з Кракова дивитися на ту бульбу.

Та на старість померла його жінка, а бички відки прийшли, туди й пішли. А він пішов до Лаврова межи князі і межи біскупи. І записав тоту хатину і поле на Боже, і помер.

А церкви в тім селі не було, і люди задумали будувати церкву. І з Лаврова приходить післанець, і приносить документ: тут ставте церкву, де його хата була.

І поставили, де його хата була. І нині там церква стоїть.

Жовнір у раю і в пеклі

Колись при війську служили дванадцять літ. А одному біднякові добре було при війську, то він вислужив аж двадцять літ. І після того цар його звільнив додому. І вбрав його в щонайліпше вбрання. І зброю йому дав. І все глянц нове було. І він ходить по землі та й думає так: «Земському цареві я вже двадцять літ вислужив, а як мені тепер добитися до царя небесного?»

І він добився до Бога на другий світ. Вийшов туди, а там брама. А коло брами вартовий. Питає вартовий того воєнного:

— Що ти за оден?

А той відповідає:

— Я із землі. Я вислужив двадцять літ земському цареві, а тепер хочу служити небесному.

А той йому каже:

— Добре, стій тут на моїм місці, а я йду до Бога зазвідатися, яку тобі роботу дати.

Приходить той до Бога та й каже:

— Господи, прийшов із землі чоловік, узброєний, умундирований, і говорить, що вислужив земському цареві двадцять літ, а тепер прийшов небесному служити. Яку йому роботу дати?

А Господь каже:

– Іди й скажи йому, най стоїть на твоїм місці. Ти вже звільнений.

Та й стоїть там жовнір. При зброї і в мундурі.

Приходить до тої брами смерть. А він каже смерті:

— Куди ти, стара негоднице, йдеш? Стій, — каже, — тут, а я сам піду та зазвідаюся Бога, яких ти людей маєш брати.

Приходить він до Бога та й каже:

— Господи, прийшла смерть і питається, яких людей вона має брати.

Господь каже:

– Іди скажи їй, най бере сім літ щонайстаріших людей.

А вона приходила до Бога раз на сім років. Вернувся жовнір та й каже їй:

– Іди і підгризай сім років щонайстаріші дуби.

Та й пішла смерть, а він собі виймає з кишені тютюн, люльку, набиває в люльку тютюну і курить. Тут приходить ангел та й каже:

— Ти що робиш? Тут курити невільно.

А він каже:

— Я без того не можу жити.

Ангел йому каже:

— Якщо ти не можеш жити без курення, то потри свій тютюн на табаку і запри в табачницю. І коли тобі захочеться курити, то набери табаки в ніс. І не будеш курити.

Пройшло сім років, знов приходить смерть. А він каже:

— Куди, стара негоднице?

– Іду звідатися, яких людей маю брати.

Жовнір каже:

— Стій тут, я сам піду звідатися.

Пішов зазвідався, а Господь каже:

— Сім років най бере середніх людей. Не старих і не молодих.

Він прийшов і каже смерті:

– Іди і сім років би-с підгризала середні дуби. Не старі й не молоді.

Пішла вона і гризла сім років середні дуби. І вже штирнадцять років люди не мруть.

І приходить смерть третій раз. І каже, що прийшла до Бога питати, яких людей вона має брати. А жовнір каже:

— Стій тут, а я сам піду та зазвідаюся.

Господь каже:

– Іди й скажи їй, най бере сім років щонаймолодших людей.

А жовнір прийшов та й каже смерті:

– Іди й сім років щонаймолодші дубки підгризай.

І вона пішла гризти дубки, а люди вже двадцять оден рік не вмирають.

А як прийшла смерть четвертий раз, то вже вартового не питала, а сама злетіла до Бога. А Бог їй каже:

— Ой, чому ти така мізерна стала?

— Та чому би не була мізерна, як Ви мене приставили двадцять і оден рік дуби гризти, а не людей брати?

Почув це Бог і сказав до жовніра:

— Що ти наробив! Ти сказав смерті, щоби гризла дуби? А люди не мерли.

А він каже:

— Бо я людей жалував, щоби не мерли. А як багато дубів нагризла, то тепер багато сухих дров є.

Тоді каже Бог:

— За кару будеш носити її двадцять і оден рік на плечах, де їй треба буде йти.

І вони вже обоє на землі. Як Господь сказав, так смерть йому на плечах сидить, вона йому не злазить з плечей як день, так ніч.

Перейшли вони одне село, та як би нашу Либохору. Хто мав умерти, той вмер. А той мундур і зброю як дістав жовнір нові, то вони вічно нові, не старіються нич.

Ідуть вони на друге село. А то була дуже тепла погода, вона на плечах та й їй добре, а він ушнурований, та й він уже трохи й змучився. Та й сів спочивати. Та й виймає з кишені табачницю, та й нюхає. А вона дивиться через плече, що то він нюхає. А табачниця втворена. Смерть зробилася мухою та й залетіла туди. А він узяв та й закрив її там. Закрив табачницю та й кинув у кишеню. Та й виносив її двадцять і оден рік у кишені. І люди знов не мруть. Уже сорок і два роки не мруть.

І приносить він її до Бога. І втворив табачницю, і вона вилетіла.

Тоді Господь сказав:

— Що ж ти наробив?

А він каже:

— Я її в табачницю не кидав. Та ж вона сама залетіла. І мені легше було носити її в кишені, як на плечах.

І сказав Господь:

— Ти велико загрішив. Тепер іди в пекло.

Приходить він до пекла, а там двері залізні. Заходить він, а там дияволи. Він шинель з себе знімає, вішає на одну стінку, карабін на другу стінку. А то все посвячене. То дияволів пече. А він собі ходить по пеклі, шпацирує (прогулюється). Всі дияволи в страху, бо їх пече. Він вийняв з кишені крейду і рисує фундамент. Хоче будувати там церкву. А вони злякалися, дияволи. Де їм тепер дітися з пекла? І думають вони, що зробити, як його відтам вигнати. І що придумали? Зробили бубон, вийшли надвір і там бубнують. Думають, що він воєнний, то подумає, що то його часть проходить. Та, може, вийде відтам.

Він учув ту музику та й раз, шинель на себе, карабін на плече та надвір. Ходить він там, дивиться. Де та музика? Вони за той час замкнули пекло. Він вернувся і зачав карабіном у двері стукати, щоб його впустили, але то двері залізні, все, будь здоров.

Тоді він що робить? Вернувся до Бога. Приходить та й каже:

— Господи, я вийшов надвір, а вони замкнулися і не хочуть пускати мене до пекла. Що я нагримався в двері — не пустили. І я прийшов до Вас. Де мені дітися тепер?

А Бог каже:

— Йди на землю. Там умреш, тіло піде в землю, а душа прийде до мене і буде служити мені.

І на тому скінчилося.

Проклята царівна

Був собі цар. У нього померла жінка. Вродила дитину й померла. А вродилася тоді в неї дівчина-чорт, велика красуня. До сім днів стала вона говорити, до сім місяців виросла. Вона мала два серця: серце людське і серце диявольське.

Як вона стала гуляти, вона замовляла собі двадцять п’ять пар обув’я, і того їй вистачало на одну годину. Ті, що робили обув’я, не могли достарчити, і написали вони скаргу, і почепили її там, де вони робили. Всі люди читали і щоби то знав цар.

А вона ходила на гулянки, і батько не знав, де вона ходить. Вона мала крите царство прокляте.

І цар учув про тоту справу, довідався, що його дочка щодня побирає двадцять п’ять пар обув’я до танців. Довідався і йде туди, де то написано, де та скарга є. Приїхав, прочитав тоту скаргу і приходить до тої артілі, де роблять обув’я.

— Хто то писав? Чи то правда?

І йому сказали:

— Правда. Ми то написали, бо правда. За хвилину перед вами вона то обув’я забрала. Ми просимо в неї, кажемо, що не годні наробити стілько обув’я, а вона грозиться, що нам посудить тюрмою. І мусимо робити.

Тоді він полетів додому за дочкою. А вона то обув’я спрятала, заховала перед батьком. Цар каже:

— Слухай, дочко, де ти обув’я прятаєш? І де ти ходиш на гулянки?

А вона до нього каже:

— Не твій розум, тату, знати. І не взнаєш, бо то є моя таємниця.

Що йому робити? Він видить, що то є проклять. Чує, що вона ходить щоночі на гулянки. І ніхто не знає, куди. Тілько вона знає, куди вона йде. Цар думає: «Що робити? Біда». І розписав цар по світі: «Як знайдеться такий кавалір, такий герой, щоби її впильнував, то багато золота достане».

І приходять до неї різні. Зголосилися маршали, генерали. Любуються з нею. Але приходить дванадцята година, вона свого полюбовника засипляє, дає йому таке пити, що він на три години засинає. Робить як мертвого, і приходить інший полюбовник, і забирає її на гулянку.

А того цар кличе на допит у свій кабінет та й каже:

— Говори, ти любуєшся з нею?

— Любуюся, — каже, — любуюся.

— А ти ходив з нею на танці? Де ти з нею ходив?

Він каже:

— Нє, не ходив. Вона мені дала горілки напитися, і я заснув.

— Як ти не був з нею на гулянці і її не зловив, то не будеш її муж.

І цар далі пише по світі, щоб найшовся мудрий чоловік. Пише, що передасть усе своє царство тому, хто зловить його дочку, як вона йде на танці. І той має бути зятем царя. І багато-багато приходили до неї і з нею любувалися. А вона не лишень одного любила, а любила мілійони людей. Смаркатого, горбатого — всіх любила, вона любила душі мати. Бо багато вмирали через неї, топилися, вішалися, стрілялися. Вона на день по сто чоловіків тратила, бо вони смерть собі робили через неї. А скілько людей щодня тратилося, вона складала список, робила відповідний документ і відносила той документ злому духу, і вона діставала за то від злого духа золотий медаль, похвалу діставала.

А цар далі бореться, далі пише, що як найдеться така мудра людина, велику нагороду дістане, велику похвалу і навіть може царем стати. Нема такого.

Перейшов великий час, і ніхто такий не находився, і цареві вже хотілося від того всього стратитися. Цар думає стратитися, бо що йому робити?

А був їден сирота, такий неучений, як я. В школу не ходив, а ходив на річку купатися, річкою любувався. І все коло річки сидів. Коло річки був пісочок, він вибирав собі в пісочку місце, клався в пісочку спати і піском вкривався. Так укривався, що тілько твар його було видко.

А коло тої річки була збудована така фігура — лев. Лежить той сирота в пісочку, чує, хтось іде. А то проклята царівна, котра всіх любить. Вилізла вона на ту фігуру, на того лева. Приходить до неї чорт, із нею розмовляє. Та й каже:

— В тебе є багато полюбовників, а справжнього коханка ти не маєш.

— Мій тато всі сили виладує, щоби мене впильнувати, і ніхто не може мене їмити. Я любуюся з ними до дванадцятої години і їх збуваюся. Коли за мною має прийти полюбовник, щоб забирати мене на гулянки, я маю в креденсі таку горілку, такий напій, що свого коханка присипляю. Дам йому напитися і роблю, що я хочу. Мій тато вже від того посивів.

Вона виказала тому антихристові свою таємницю. А той у піску все прослухав. Вони забралися й пішли геть, а він собі встав і пішов додому. І йде до мудрого чоловіка, котрий знає писати. І каже:

— Напиши мені заяву до царя. Я підписуюся бути героєм.

І прийшла до царя та заява, і цар його покликує:

— Раз така справа, ходи.

І він прийшов. Цар питає, який він є вчений і де його документи. І видить цар по нім, що він є темна людина. І цар з ним не хоче говорити, бо думає: «Маршали й генерали не можуть її допильнувати. А така людина, що не знає підписатися, хоче допильнувати, героєм стати». І цар каже своїй поліції, щоби його забрали й покарали.

А заступця царя каже:

— Невільно його карати. Ти, цар, не писав, яка людина має бути, а писав, що хай приходить, хто знайдеться, хто хоче. Я буду сам з ним говорити.

І питає його той заступця:

— Слухай, чого ти тут прийшов?

— Я прийшов бути героєм у царської дочки. І все взнати про її діла.

— Але як ти не взнаєш про її діла цеї ночі, то тебе на світі не буде, ми тобі дамо муку і тебе розстріляють. Тої ночі маєш впильнувати. І на то підпишися, не впильнуєш — тебе нема.

Він каже:

— Ведіть мене до неї, до царської дочки.

І він підписався. І прийшов до царської дочки й каже:

— Слухай, панночко! Скілько ти маєш полюбовників, зрікайся їх усіх.

А вона каже:

— Аж тепер я натрафила на свого полюбовника. Будемо любуватися.

Запровадила вона його в свій ресторан і вгощає його. Дає йому їсти й пити, що йому лише багнеться, бо в неї все є.

Бавляться вони до одинадцятої години. В царя на вежі був такий дзиґар, що дзвонив, котра година, от він задзвонив одинадцяту. Вона знає, що мав прийти по неї злий дух антихриста, що мав її забрати. Вже приходить той час.

– Івасику, нап’ємося горілки та й будемо спати.

А він добре вислухав, де та горілка є, як вона говорила з проклятим духом, коли вони сиділи на леві коло річки. І він пильнується. Іде вона до креденсу, бере ту горілку, приносить два стаканчики, наливає. І пустила вона йому блуда в очі, її стаканчик порожній, а йому налляла. Він думав: «Що робити?» Треба горілку випивати. Випив, і горілка його заспить. Як її обдурити? Бере він келишок в руки.

— Пиймо за твоє здоров’я.

Він до неї кланяється тою горівкою, тримає келишок в руці і каже:

— Ой! Якийсь герой дивиться в твоє вікно.

Вона обернулася до вікна, а він стулив уста, і горівка потекла долі бородою в пазуху. Він витер бороду, а вона обернулася та й каже:

— Нащо ти мене обманюєш? Нікого нема.

Він каже:

— Я так зробив, бо як хто дивиться, коли я п’ю горівку, то я захлестуюся.

Вона дивиться на нього — горівки в келишку нема. А підлога суха, горівку на підлогу не вилляв. А він зразу скрутився.

— Йой, йой, мені спати хочеться.

І впав він і спить.

Але вона ще не вірить йому. Слухає, як він дихає. А він свій дих затримав у собі, перестав дихати. Не дихає цілу хвилину. Вона бере шпильки, голки, пхає йому поза нігті, чи він збудиться, чи не збудиться? Як він спить чародійним сном, то не збудиться. Але він мав таку волю, що витримав і не здригнувся. Бо якби був здригнувся, то вона мала його знищити.

Втворяються царські двері, втворяються палати. Приходить до хати проклятий цар. Поцілував її, вона схопила то обув’я, тих дванадцять пар, в котрих вона мала танцювати. І той цар з нею пішов. До пояса то був цар з короною, а від пояса кінь з копитами.

Коли вони вийшли, він зірвався з того сну і за ними. Щоб їхати, куди вони пішли. Вони летіли площею, далі дорога була. Сіли вони любуватися. А він іде й дивиться на них здалеку. Сів коло дороги й дивиться, що вони будуть робити далі. Проклятий цар схопив той пакунок з обув’ям і каже:

— На нас гості чекають.

Взяв її на себе і летить з нею, летить просто туди, де той хлопець сидить, і через нього скочив, і своїм копитом зробив йому знак, голову йому порушив. А вона мала й своє, людське серце. Обернулася вона, подивилася та й каже:

— Ти чоловіка перевернув, ти верх чоловіка вискочив.

А той, як скакав через нього, то йому шапку збив з голови. А він, той цар, каже до неї:

— То я з гриба збив шапку.

І полетіли вони далі. Хлопець зірвався, затер кров і летить за ними, вганяється, аби їх не загубив з очей. Ідуть вони, пруться горі скляною горою. Він вибиває копитами сліди і преться горі, а хлопець дряпається, тримається його слідів. І вилетів той проклятий цар з царівною на ту гору. А хлопець за ними вискакує.

Пішли вони в палац гуляти. І там сиділи, і на них чекали мілійони злих духів. Зачали вони плескати в долоні і їх вітати. Злий дух Антипко був їх слуга, котрий їх обував, і тоту царську дочку він обував, і як урвали нею, то лише вітер повіяв, і не можна було увидіти, як з нею гуляли. Антипко її взував що п’ять хвилин, і що п’ять хвилин вона тото рвала.

А той хлопець усе видів, усі їх діла. Вивидів усе і почав тікати від них геть у свою палату, і втік тою горою, і в свою палату сховався. І ліг він, і так лежав, придурився, що спить. Щоби вона, як прийде, застала його в сні і думала, що він коло них не був.

А той проклятий цар приніс, і поцілував, і пішов. Бавилися вони там годину часу. А тепер вона перемінювалася. Коли гуляла з чортами, то була змія, а як вернулася в свою палату, то стала знов людиною. Той пішов, а вона бере таке зілля і дає йому під ніс, аби він збудився.

Вона думала, що він дійсно зачарований. А він не спав, збудився він та й каже:

— Йой, як я твердо спав.

А вона сміється і каже до нього:

— Який же ти в мене полюбовник, як я з гостями гуляла, а ти спав?

Та ще й підсміховує вона його, що завтра він мав постраждати.

Вони бавилися до рання, їли, спали. І приходить поліція їх обох забирати на протокол. Що вони робили? Припровадили їх обох перед царя, перед уряд, і питаються її:

— Ну як, добрий був полюбовник?

Вона каже:

— Тату, нє. Я ходила на гулянки, а він спав.

Тоді звертається до нього цар, його питає, що він за оден. Як він пильнував? А він розказує, як він купався, як заховався в пісок і спав. А вона цілу година мала розмову з антихристом. І свою таємницю повідала, розказала, що вона робить. А він все вислухав.

І все він повідає. Яку вона давала горівку пити і що він робив. А вона слухає, повідає він про її таємницю, каже, що він її горівку не пив, а вилляв у пазуху. А вона не вірила, що він зачарований, брала шпильки й голки і пхала йому поза кожний ніготь. І як прийшов проклятий цар і завів її на скляну гору. А він за ними подряпав.

І показав він цареві, що в нього голова побита, повів, як проклятий цар йому збив шапку з голови. І все розказав, про всі її діла.

Тоді вона каже так:

— Тату, дали ви мені такого героя, що дійсно мене впильнував, він викрив мою таємницю. Тату, я вже тепер не живу більше на світі, а вмираю. Уряд знає мою таємницю, і я буду вмирати. Вибудуйте коло церкви лева і зробіть коло того лева золотий гробівець. І покладіть мене в срібну труну і поставте в той гробівець. І щоби була та труна на коліщатах, щоби заїжджала й виїжджала, і давайте до мене щоночі сторожа. Як не виконаєте мій приказ, то я вас замучу.

І цар дав тому Івасеві велику нагороду. За те, що він такі муки перетерпів, багато золота дали йому, і він пішов.

Вона завмерла, і поховали її так, як вона казала, і щоночі дають до того гробівця жовніра її пильнувати. А вона в дванадцятій годині ночі встає, закусує того чоловіка і випиває з нього кров, і тою кров’ю вона жила, а чоловік умирав. І так було кожної ночі.

І цареві погано було, що народ пропадає, давав щовечора воєнних пильнувати її, а військо відмовлялося, військо просило в царя:

— Не давайте людину на загибель.

Що цареві робити? Пожалував він військо, післав своїх людей по селах, аби по черзі цивільні люди пильнували, люди з районів, з областей, і йшли люди по черзі, і багато людей пропало.

Прийшла черга на одного студента, котрий вчився на священика. Іде він її пильнувати. Був місяць май, іде він до тої церкви, а коло церкви був той гробівець, у котрому вона лежала. Порозвивалися квіти, все пахне, а він плаче й сам до себе говорить:

— Боже, Боже, я собі думав, що я в Бога щасливий, що буду людей навчати, а мені треба вмирати.

Підходить він, а коло церкви горить вогонь. А в огні сидить дід. Студент підійшов, і жалує його, й плаче.

— Татуню, чого ви в огні горите?

— А я Господь Бог, я прийшов твою душу спасати. Іди на її гріб і забий карабіна у лева. Розбери з себе мундур і вбери в мундур того карабіна, яко чоловіка. Як буде наступати дванадцята година, ти стань під церквою і чекай, і запри віддих. Коли буде втворятися гріб, щоби ти не дихав дві минути. Вона буде шукати.

Вона встає і хоче закусувати того чоловіка, що стоїть коло гробу. Стала їсти, а то желізо і лах.

— Татку, чого ти мене обманюєш?! Чого ти не дав мені жовніра, а лах на желізо убрав?!

Вона робить крик, що вона голодна. Але він трохи дав віддих, трошки дихнув і вона зрозуміла, що тато не обманює, а жовнір обманює, і вона шукає його, рачки повзає. І каже:

— Йой, тато не винен. То жовнір мене обманює.

Шукає жовніра, а він переховується. І не дихає. А вона мац, мац, все обмацує. І на нього натрапила. А він не дихає. Камінь — не камінь, земля — не земля. І вона його проминула, пішла шукати далі. Все обмацала, увиділа, що не може на нього натрапити і сховалася в свій гріб.

А Господь Бог сказав йому, що як вона сховається в гробі, сміло щоби вбирався у своє вбрання і щоби йшов на своє місце до рання стояти, він вбрався і стоїть до рання. Уже тої ночі він смерти не боявся.

Рано приходить царський уряд його ховати, а він жиє. А на нього ж люди молилися, як він ішов до гробу пильнувати, йому сипали квіти під ноги.

Ведуть його до царя, там він має похвалу, нагороду, люди на нього моляться. І цар увидів, що він могучий чоловік. Злий дух не може його поконати, він дійсно щасливий у Бога. Він своє виконав.

Відбув він ніч і треба давати другого чоловіка. На другу ніч. Люди плачуть. Що робити? І приказали цар з урядом, що він має кожної ночі пильнувати там. Коли він такий щасливий у Бога, то має захищати свій народ. Розголосив цар по всій своїй великій державі, що за нього має молитися весь народ, і народ твердо молився, і провадив його народ до гробу й від гробу, ввечері й рано. Йому сипали квіти під ноги. Коли він ішов другу ніч пильнувати, він знов плакав і казав:

— Боже, Боже, тої ночі мене злий дух не поконав, а тепер він уже замучить мене.

А Господь Бог далі в огні. І кличе його до себе.

— Не поконає тебе злий дух, так роби, як я тобі скажу. Попроси, аби майстри скували тобі драбину на церкву на баню. І вилізь на церкву на баню і маєш там годину бідувати. Вона встане і почує, що ти на бані. А ти схопися твердо хреста. І вона буде ходити коло церкви і просити, аби ти зліз, аби не слухав нікого, лише її. Вона зробиться великою красунею, аби ти її полюбив. Велика красуня! Мішками золота тобі насипле, брильянтів, всякі костюми для тебе справить.

І він так зробив, як сказав Господь Бог. Виліз на церковну баню, і вийшла вона з гробу. Побачила його вгорі і каже:

— Приятелю, ходи до мене, будем любуватися. Подивися, що я для тебе маю.

А Бог йому наказав, щоби не слухав її. І він не хоче її слухати.

— Я пущу море, і тебе затопить вода, — вона до нього каже.

Не хотів він її слухати. А вода підходить, вже вище церкви вода, вже церква у воді, вже він у воді топиться. Але не дався втопити, витримав.

Вона пустила вогонь, щоби його вогонь спалив — він витримав і не згорів. Вона покликала слугів з довгими шаблями. Шаблі пекли у вогні і його тими шаблями рубала. І не порубали його, витримав.

Навколо церкви ліс виріс. Прийшли робітники рубати той ліс.

— Утікай відти, бо тебе ліс уб’є, — каже вона до нього.

І робітники то саме казали. А він витримав і то.

Перейшла година, вона сховалася в гріб. І зліз він з церкви і пішов пильнувати гріб. Вже сміло стоїть собі і пильнує. Вона вже більше тої ночі не встане. І Бог йому сказав, що ще їдну ніч буде пильнувати, і він її освободить.

Рано приходять люди по нього, цар з військом приходить забирати його відти. Приходять, а він живий. І йде він додому, і люди його величають, «Многа літа» йому співають, квіти під ноги кидають.

І бавилися другого дня. А ввечері йде він на третю ніч до її гробу, і знов іде коло того вогня, а Господь Бог у вогні. І каже до нього Господь Бог:

— Ще одна ніч буде тут для тебе, і ти маєш освободити її з-під диявольського ярма, на тобі Божий закон. Кинь той закон під її гріб, ту книжку побожну, вона встане, а ти ставай коло її гробу. Аби ти не боявся. Ставай під двері з лівої сторони. Двері будуть втворятися, а ти ставай за двері, і аби не дихав. В своє вбрання вбирай карабін і, як вона вийде з гробу і буде закусувати того «жовніра», скачи в її гріб і запирай за собою двері. Вона буде тебе просити, аби ти пустив її в гріб. І така красуня вона буде. Аби ти її не пустив, поки вона три рази не помолиться.

І він так зробив. Став коло гробу. Дзвонить та година, він пильнує тої хвилі, коли вона буде виходити з гробу. Вона вибігла, а він у гріб. Вона вернулася і просить його:

— Милий, пускай мене до себе, ми з тобою будемо жити. Я буду твоєю жінкою.

А він не слухає. Вона взяла ту книжку і помолилася. І знервувалася й каже:

— Пускай мене, я вже помолилася.

Він каже:

— Нє, сатано, неправда, другий раз молися. Читай, — каже, — книгу.

Вона помолилася другий раз, а він каже:

— Ще раз молися.

Помолилася вона третій раз, і злий дух з неї вискочив. І запищав, що не може поконати тоту справу. А вона воскресла. Вона стала жити! І загриміло, і той гріб рознесло, і вона до нього промовляє:

— Приятелю, прости мені, що я робила такі діла погані. Приймай мене за свою жону, і ми будемо жити ліпше за всіх.

А Бог йому приказав, щоб він брав її за жону. І вони були на гробі до рання. Зробився день, люди прочули, що царівна жиє і він жив. Дали цареві знати, щоби він привітав свою доньку, що донька воскресла. А цар боїться, бо знає, що вона проклята. Але вона просить, щоби тато не боявся, щоби тато прийшов.

Тато приходить з військом і своїм урядом, приходить привітати її. А вона прилізла до свого тата на колінах.

— Тату, простіть мені мої діла, простіть, що я людей поїдала, що я з вами так робила.

І перед усім народом просила його:

— Позвольте мені з цим хлопцем весілля зробити.

І став їх провадити народ. «Многая літа» співали», квіти під ноги кидали, «слава» кричали, що царицю освободив.

Та й зробили весілля, їли, пили, всі люди бавилися там, і я там бавився разом з ними. А тоді сів на літак, і послухайте, чи не так.

Хто був нагорі, буде внизу

Був цар, і царював він довгі роки. Та й уже старий він був, уже не міг царювати. Одного разу полягали вони з царицею спати. Сплять, і йому приснився сон, що він заїхав десь далеко в світ, до монастирської церкви. А там служби наймають.

Прокинувся рано цар і став розказувати про свій сон цариці:

— …Таке мені снилося.

А вона йому каже:

— А ти би там заїхав? Ти запам’ятав дорогу?

— Запам’ятав. Заїду там.

Ну та й добре, та й взяли вони фуру, позбирали дітей, взяли великі дарунки на церкву, доста священикам і прибули туди, на місце.

Священик став правити службу Божу. Править, а там в Євангелії є написано, що хто понижений, той буде повищений, а хто повищений — буде понижений. А цареві ті слова дуже не добрилися.

— А що? — каже він. — Як я тілько процарював, то я на старість маю бути понижений? Таке не може бути.

Та й тоді що він робить? Пішов до священика та й каже:

— Вирвіть ту картку з Євангелія.

А священик йому каже:

— Я не можу то зробити, бо то не я написав, а Бог написав. Ніхто вам то, — каже, — не зробить.

Тоді цар поїхав з тим до папи римського, і папа римський то не дозволив. Цар вернувся додому, скликав міністрів і каже:

— Беріть собі на тиждень їсти і, — каже, — йдіть шукайте мені такого оленя, аби мав золоту шкіру і золоті роги. А якщо знайдете, то дасте мені знати. Я його сам маю зловити і привести до своєї хати. А якщо не найдете, то я вас всіх вистріляю. Виб’ю вас.

Міністри зібрали молитвеники і пішли молитися, може, щоби Бог якось дав цареві ліпший розум. Може, щоби перемінив царя. Бо як цар так задумав, то так зробить. То було під неділю. Пішли вони, моляться під якимось там деревом, цілу ніч моляться. Вже другий день, неділя. Сонце зійшло, файно загріло. Вже втомились молитися. Дивляться вони — гей, та же пасе такий олень, як цар казав, має золоті роги й золоту шкіру й шерсть.

Вони зраділи, втішилися, що таке Бог дав їм чудо, та й каже старший міністр:

— Я йду привести царя, най цар подивиться, чи такого він хотів. А ви, — каже, — тут забавляйтеся.

Та й він поїхав, та й вернулися оба з царем.

— Чи такого ти, царю, хотів оленя?

— Такого, я собі сам його маю зловити на шнурок і привести додому.

— Ну, ти собі роби, що хочеш. Лови, як хочеш.

І вони пішли, а цар узяв шнурок та й за оленем. А олень трохи попасе, попасе та й далі відходить. Бо то Дух Святий. То не худобина, а Дух. Бог зіслав їм Духа Святого. Іде той олень, а цар за ним. Прийшов той олень до великої ріки, широкої й глибокої, страшно велика ріка. А олень на воду — та й переплив на другий бік. Та ліг та й спить.

Цар став та й думає: «Гм, олень у воді стомився і буде спати довго, то я його там зловлю, а відтам якось перепливемо». Переплив він річку і лише хотів накладати оленеві на роги шнурок, а олень стріпався, стрясся та й зник. Нема. А цар каже:

— От дурень я. Вони, значить, мене дурнем зробили. Бо ж ніякого оленя нема. Нема нічого, обманули мине. Тепер я їх, тих міністрів, все одно вб’ю.

Та й що він робить? Переплив річку і вертається туди, де все його вбрання лежало. Приходить — там нема нічого. Той олень зробився чоловіком, вбрав царське вбрання, забрав коня — все забрав, нічого не лишив. Та й каже цар:

— А то що таке? Нічого нема, я голий остався. Значить, мене Бог покарав. Я тепер став цілком понижений, бо голий.

Та й став цар за корч, та й плаче. А там бабка веде корову на мотузку. Та й дивиться на нього, дивиться та й каже:

— Гов, що то є, що ти, царю, тут об’явився?

А він каже:

— Як ти знаєш, бабко, що я цар? Я був цар, а тепер уже не цар. Я тепер уже понижений.

— Ей, — каже, — та я ж знаю, що ти цар, бо в мене є фотографія твоя. Я її коло серця ношу, а друга, велика, в хаті. То як я не знаю? Знаю.

Цар каже:

— Бабцю, я буду пасти твою корову за корчем, бо не можу вийти на галявину. Мене діти камінням б’ють, і я мушу ховатися. Я буду пасти корову, а ти, бабцю, йди домі і винеси мені щось їсти і якесь вбрання. Най буде й подерте, аби було вбрання.

Пішла баба домі, винесла йому їсти, винесла вбрання — все файно. Вбрала його бабка, а він каже:

— Тепер я, бабцю, піду домі. А там я маю в що вбратися, там є в мене всячина.

Та й пішов цар домі. Приходить, а там на брамі вартовий стоїть.

— Гей, що ти за оден?

— Та я цар, — каже, — я тут царював стілько й стілько років. То мій, — каже, — дім.

– Іди ти к чортовій матері! Що ти мені тут розказуєш? Який ти цар? Що ти за цар?

Та набили його, набили та й вигнали геть. Та й пішов він плачучи.

І сім років ходив він жебраним кавалком хліба. А замість нього був інший цар. Він був понижений на сім років. А в сім років той другий цар каже до міністрів:

– Ідіть скликайте всіх людей, яких надиблете. Жебраків усяких. Скликайте їх сюди, бо я роблю велику гостину. Скликайте всіх сюди.

І пішли поскликали, позвозили всіх жебраків. І того жебрака найшли, того царя. Найшли та й привезли його там. А він сів під пліт та й дивиться, та й думає: «Я колись мав великий авторитет, а тепер я під плотом сиджу».

А той другий цар дивиться на нього та й дивиться. Та й каже до тих своїх служителів:

— Беріть усі інструменти, які маєте до грання, і приграйте тому жебракові, що під плотом сидить.

А тоті служителі думають: «Жебракові? Ти здурів чи що? Та жебрака треба гнати». А вони не знають, що він цар був.

Ну, приграли йому файно. Підійшов до нього той цар, привітався, дав йому руку і каже:

— Вставай, ходи зо мною.

Завів його цар у фризієрню, постригли його файно, побрили. Вбрав його цар у царське вбрання, вивів на трибуну та й каже:

— Людкове, маєте оце свого царя, того, що був у вас багато років. Що вами, — каже, — правив.

І подув вітер, і той цар зник, а той остався на троні. І на прощання той цар йому сказав:

— Так урядуй, як я тобі лишаю, по Святім Письмі. Я познімав податки і все познімав з людей. І так далі урядуй.

І так той став урядувати. І так та байка кінчилася.

Божий друг

Мали родичі сина. Було то на різдвяне свято. А родичі були багацькі! Всього наварили, напекли, ще й горівки принесли. Приходить сивий дід до хати та й просить, щоби йому що дати. Але скупі родичі вигнали його ще мітлою та й ніц не дали. Видить то маленький син, скочив до стола, взяв півпляцка та й несе дідові.

— Бог заплатить! — каже дід. — Ти мене тепер нагородив, а я тебе колись нагороджу. Пам’ятай, як задзеленькає коло хати коник і як тобі дасть знати молоденький парубок, то йди з ним, сідай на коня і ніц не кажи.

Тото собі добре затямив хлопець. Та й багато пішло часу від Святого Вечора. Родичі повмирали, а син оженився. Справляв раз син той Святий Вечір та й чує — дзелень, дзелень перед вікном.

Попрощався тоді з жінкою, дітьми, каже:

— Я зараз верну!

Та й пішов на двір. Ту взяв його хлопець молоденький (а то був ангел!) та й посадив його на коня. Полетіли вони просто до неба. А там здибає його той сивий дід:

— А-а! — каже, — друже, а ти ту? Ходи за мною!

Та й ідуть вони, аж приходять в одно місце, де була велика трава аж по саму шию! Дивляться, аж тут пасеться корова така суха, що крий Господи! А так жере траву, аж із землею. А там далі видить поле, а на нім трава така, що ледве її видно. Та й там пасеться корова, але така тлуста, що мило подивитися. А дід каже:

— Видиш, друже, тота суха корова, то чоловік скупий, а тота тлуста, то чоловік гойний такий, що кожному давав всього на тамтім світі. Тепер вони так панують!

Йдуть вони далі. Аж тут видить дві пташки. А так вони б’ються крильми, що страх, так шамотаються. А дід каже:

— Тоті птахи — то чоловік і жінка, що жили вічно в незгоді. Раз каже чоловік до жінки: «Жінко, дай на Боже!» А жінка не хотіла дати. А другий раз жінка каже: «Даймо нині на Боже!» А чоловік: «Чекай, каже, маємо ще час до Покрови; не хтіла ти мене слухати, тепер і я тебе». І так вічно жили, а тепер за тото караються.

Йдуть вони далі, аж ту пекло — огонь вічний, смола. Так горить смола, смердить, клекоче всередині, виски, плач, зойки, що крий Господиньку. Дивиться син в пекло, та й видить там своїх родичів в страшних пекельних муках. Та й тяжко гірко заплакав… А відтак до нього долітають крики:

— Рятуй, рятуй!

Дає йому дід цибульку та й каже:

— Ану запхай троха тоту цибульку в вогонь.

Запхав він тоту цибульку в вогонь та й держить, а за головку стілько душ ухопилося! Тисячу, може!.. Він витяг цибульку, а душечки хребтами попадали в ще гірший вогонь. Та й каже дід:

— Видиш, друже, які їх вини та й кари великі, що навіть їм помогти не можна. Мучаться вони вічно за свої гріхи.

А той чоловік ліг собі з жалю за родичами під корчик та й спить. Та й так йому смачненько спалося! Усе горе своє забув. Аж приходить знову дід та й будить його.

— Вставай, — каже, — вже виспався. Чи знаєш кілько спав?

— Може, з півгодини!

— Та де, — каже дід, — вже сто літ спиш — видиш, як ту приємно, любенько, але що ж… Ти мусиш йти назад на землю.

І вони попрощалися та й поцілувалися. Тоді той чоловік зійшов з неба на тім самім коні. Дивиться він на світ — не пізнає його цілком: дивиться на хату, а на ній кропива та хабуззя росте. Ах, аж лячно йому стало. Він нараз такий сивий став, як той голуб, як тото молоко, аж горб виріс на плечах. Та й приходить до нього смерть з косою:

— Уу! — каже, — я за тобою цілий світ обшукала, а ти десь зі святими бавився!

Стяла його косою, а його душенька полетіла просто, як свічка, до неба.

Кому як суджено

Було собі два хлопці, два вірні товариші. Ходили вони разом у школу в селі. І один був з багатої сім’ї, а другий з дуже бідної. Закінчили вони ту сільську школу і треба їм десь поступати, треба далі вчитися.

І вже поступили вони обидва, і пішло в них навчання. Той бідніший вхопився до навчання і йде йому, як з води. А тому багатому навчання не йде. Але той бідний не має грошей, і нема йому за що й їсти купити, нічого нема. А той багатий товариш дає йому гроші, бере йому щось добре їсти.

Але навчання в багатого хлопця не йде. Якось він там тягнувся, тягнувся, але як прийшлося екзамени здавати, і він провалився. І великий йому позор. Як він у село покажеться? Батько такий багач, а він провалився. А той такий сирохман нещасний, їсти не мав що, вбратися не мав у що, і він здав екзамени, а той провалився.

То що ж робити? І він думав, що ради йому нема. Ніякої ради нема. Де він піде? Кінчив би вищу школу, то десь мав би роботу. Де дінеться? І з того всього взяв він і повісився.

Коли той повісився, той його товариш з бідної сім’ї став з нього сміятися. Що він, такий бідний, здав, а багач не здав і повісився. І того похоронили, а той далі сміється з нього.

Але сниться йому, що його багатий товариш йому каже: «Ти прийди до мене увечері на могилу. Я з тобою маю щось говорити». А він не йде. Як піде на могилу до повішеника? Йому другий раз то саме сниться — не йде. Третій раз сниться. Той каже у сні: «Як ти не прийдеш, ти поганим кінчиш».

Той іде. Бо що зробить? Прийшов на могилу, могила відкрилася, той виходить. І каже:

— Так. Ти в мене був перший товариш. Я такого більше не мав. Найперший друг. Я тобі допомагав, як міг, я тобі гроші давав і харчами помагав. Ти був обдертий. Я розумів, що курсант не має бути обдертий, і купував тобі одяг. А тепер ти з мене смієшся. Хіба так можна робити? Тобі тепер добре, ти прийдеш у село, і тебе будуть величати, а про мене будуть говорити, що я повісився. Нічого, ти ходи зі мною, щось увидиш.

Ідуть вони в село. Вийшли з кладовища і йдуть дорогою. Зайшли в село, приходять під одну хату.

— Дивися у вікно. Що ти там увидиш?

Дивиться він, на печі жінка вродила дитину. А збоку на печі ніж. Подивилися вони та й відходять.

— Що ти видів?

— Я видів, що дитина вродилася.

— А ще що?

— Ніж був там.

— Щоб ти знав, та дитина не погине своєю смертю, не вмре. Та дитина погине від ножа.

Ідуть вони далі. Прийшли під другу хату.

— Дивися.

Той повішений не дивиться. Він і так знає, що там є. А той другий подивився.

— Що ти там видів?

— Я видів, дитина вродилася.

— А ще що видів?

— А видів, що шнур лежить під стіною.

— Щоб ти знав, та дитина не погине своєю смертю. Та дитина повіситься.

Пройшли вони далі. А той каже:

— Ходім. Я вже тебе скоро відпущу.

Прийшли вони до ще одної хати, стали під вікно, дивиться той, вродилася дитина. І коло дитини ванна з водою. Ви розумієте, вони могли там ту ванну покласти, а могли й не класти. Але вони її таки поклали. Питає той повішеник:

— Що ти там видів?

— Видів, що ванна з водою стоїть та й дитина мала лежить. Певно, купати її будуть.

Мовить той:

— Нє. Вони, може, й не клали ту ванну й не знають про неї. Та дитина не вмре своєю смертю. Вона в молодому віці погине від води. Втопиться. Отак, мій дорогий колего, щоб ти знав, що кожному при народженні рішається його судьба. Він ще маленький, тільки вродився, а вже він суджений. Йому вже присуджено, якою смертю погинути має. А за тебе скажу: я тобі помагав, а ти мене після моєї смерти так обчесав. Не файно це перед людьми ти так зробив, бо так треба було, мені не було іншого виходу, мені так було написано на роду. І більше ти нікого не обсміюй, хоч би який він був. Ти був обдертий, голий і голоден. Я тебе не обсміював. Навпаки, я тобі допомагав. Отож старайся помогти чоловікові, най буде він і бідніший за тебе, най буде й дурніший. Старайся помогти чоловікові, і тобі й самому буде добре.

Що бачив молодший брат

Був собі господар. Він мав трьох синів і одну дівку. І коли він захворів і чув по своїй силі, що буде вмирати, покликав він усіх трьох синів до себе. І дівку покликав. І їм повів:

— Хлопці, ви маєте одну сестру. І щоби ви її ні за кого заміж не давали, тільки за того, котрий прийде перший сватати. Чи вдень, чи вночі прийде сватач — віддавайте. Чи він буде старий, чи молодий — який буде, за такого її дайте. А ти, дівко, так роби, як я кажу, і тобі буде дуже добре жити. А як так не зробиш, буде тобі погано.

І виговорив їм ті слова, і помер. Поховали його. І після того, як його поховали, минув рік. І точно через рік, у дванадцять годин ночі, хтось підійшов під хату і почав грюкати у вікно. Пішов найстарший брат і впустив його до хижі. Той чоловік заходить, старий, страшний, з бородою. Та й повів:

— Хлопці, я прийшов сватати вашу сестру.

А найстарший брат відповів:

— Я свою сестру за вас заміж не даю, бо моя сестра молода, а ви вже старі.

А той сватач звідається другого брата, середущого:

— А ти що скажеш? Даєш свою сестру за мене заміж?

А він сказав:

— Я так само скажу, як брат мій. Ви старі, а вона молода ще. То вона вам за жінку не підходить.

А той чоловік звідається третього брата, наймолодшого:

— А ти даєш сестру за мене?

А наймолодший брат каже:

— Даю. Я не забув вітцеві слова. Отець говорив віддати.

Як тільки найменший брат то повів, того чоловіка і їх сестри в хижі не стало. Тільки вітер в хижі подув. Ті два браття зачали з наймолодшим братом сваритися:

— Що ти наробив?! Чого ти таке сказав?! Пропала наша сестра.

А він каже браттям:

— Я не забув вітцеві слова, що їх отець говорив, як умирав. Ви пам’ятаєте, як нам отець наказував?

Тоті два браття здогадалися, що їм отець так говорив, і на другий день найстарший брат пішов глядати свою сестру. Ходив цілий тиждень по районах, по селах і ніде її не знайшов. Вертається він додому. Іде лісом, дивиться, в лісі стоїть дім. Такий красний, срібляний дім і срібляні огорожі. Позирає він, а його сестра голуби кормить, сотки голубів.

Він її впізнав, дуже зрадів, і вона його впізнала. Але вона йому не дуже зраділа. Він підійшов до неї, уклонився і сказав:

— Як ти, сестро, жиєш?

— Жию я дуже добре. Добра маю всякого доволі, а роботи в мене нема, тільки раз у тиждень погодувати отих голубів. І більше роботи ніякої не маю.

— А де ж твій чоловік? — зазвідався він її.

— Зараз прийде, — вона йому сказала.

І якраз позирає він, прийшов її чоловік на коні. Молодий, красний, добре вбраний. Упізнав він брата свої жінки і каже:

— Що скажеш?

А брат сказав:

— Прийшов я до вас у гості.

А той каже:

— Добре, що ти прийшов до нас у гості, на тобі косу, сідай на мого коня і їхай. Він тебе понесе, він знає куди. І де він почне пасти траву, там ти накосиш йому трави. Бо більше він пасти траву не буде ніде. Іншу траву не буде їсти. А я буду готуватися на гостину. Ти привезеш такої трави, щоби кінь їв. І ми будемо гоститися.

Той сів на коня, і кінь поніс його туди, куди йому треба було. Приїхали вони на один міст. Той міст був срібляний. Переїхали вони через той міст, зліз чоловік з коня і дивиться на той міст. От красивий міст! Постояв він, подивився кругом і подумав: «Відорву я собі одну срібляну дошку з того мосту і украду її. Як буду йти додому, вона мені пригодиться».

Він коня прив’язав, пішов відорвав з мосту одну срібляну дошку, дивиться, а під мостом горить огонь, а над тим огнем висить котел. А в тім котлі варяться людські голови. Як він то увидів, йому зробилося лячно. Пішов, відв’язав коня, сів на нього, проїхав трохи далі, увидів траву, зліз із коня, накосив трави, зв’язав, сів на коня і вернувся назад. Приїхав до сестри, прив’язав у стайні коня, дав коневі тоту траву їсти — кінь не їв.

Зайшов до хижі. На столі напитки й наїдки, є все, що треба. Господар звідається:

— Накосив ти трави?

— Накосив, — сказав він.

— Дав коневі їсти?

— Дав.

— Тепер ти мені повіж, що ти видів.

Він каже:

— Я нич не видів, хіба видів красний міст срібляний.

— А ще що ти видів?

– Іще видів, — каже, — під тим мостом горів огонь, а над тим огнем висів котел, а в тім котлі варилися людські голови.

— Так, — каже, — я піду подивлюся, чи їсть кінь траву. Якщо кінь траву їсть, то будем гоститися й ми.

Зайшов він до стайні, подивився — кінь траву не їсть. Зайшов він до хижі і сказав:

— Ти несправедливий чоловік, ти так не зробив, як я тобі наказував. І ти так не зробив, як тобі наказував твій отець. Тоді, як умирав. І в тім котлі буде твоя голова кипіти, де кипіли голови тих несправедливих людей. Я тебе гостити не буду. Іди собі геть і більше до нас не приходи.

І пішов найстарший брат домів. І перше пішов глядати тої долини і того мосту. Глядав, глядав — він того мосту не знайшов. І тої дошки не знайшов. Прийшов домів, і браття його звідалися:

— Найшов ти сестру?

Він повів:

— Найшов.

— Як вона жиє?

— Добре жиє, — він повів. — Я там гостився.

І сказав він середущому братові:

— Сестра казала, щоб ти прийшов.

На другий день пішов середущий брат. Пішов і найшов сестру. Бо той йому сказав, де вона жиє, в якому лісі. Він, як і старший брат, втішився сестрі, позвідався, як вона жиє. Вона сказала йому:

— Добре жию.

І він так само позвідався:

— А де твій чоловік?

Вона йому повіла:

— Зараз прийде.

І якраз цей приходить, на тім самім коні. І так само почав говорити з ним, та як зі старшим братом говорив:

— Чого ти до нас прийшов?

— Я прийшов відвідати сестру.

Той сказав:

— Добре ти зробив, що прийшов. Бери мого коня й косу і накоси трави, але тільки на тім місці, де кінь стане траву пасти. А я йду готуватися на гостину. Коли приїдеш, будемо гоститися.

Той так само зробив, як і старший брат. Несправедливо. Прийшов на той міст, так само відірвав одну срібляну дошку, увидів той котел з людськими головами, що варилися, і накосив трави на тім самім місці, що той косив. І вернувся до сестри. Прив’язав коня, дав коневі їсти і зайшов до хижі. Стіл накритий наїдками. Всяке їдення, всяке пиття на столі. Господар його звідається:

— Ти накосив трави?

— Накосив.

— Дав коневі?

— Дав.

— Тепер розкажи, що ти видів.

— Я видів, — каже, — срібляний міст красний, більше я нич не видів.

— Піду я подивлюся, чи їсть кінь, і ми зараз будемо гоститися, — сказав чоловік його сестри і пішов до стайні.

Подивився той у стайні — кінь траву не їсть. Вернувся до хижі і сказав:

— Ти такий несправедливий, як і твій брат. Я з тобою гоститися не буду. Іди собі геть і більше сюди не приходи.

І пішов середущий брат геть. Хотів забрати ту крадену срібляну дошку з мосту, але не знайшов ні того мосту, ні тої дошки. Прийшов домів і не признався браттям, що з ним було. І сказав найменшому брату:

— Тепер ти йди до сестри в гості. Вона тебе запрошувала.

І так само пішов на другий день найменший брат до сестри в гості. Прийшов у той ліс, найшов той дім, увидів свою сестру. Так само кормила вона тих голубів, як приходив найстарший брат. Як увиділа вона наймолодшого брата, дуже втішилася йому. І він так само їй втішився. Брат звідався:

— Як ти, сестро, жиєш?

Вона йому повіла:

— Дуже добре, брате, жию.

— А де твій чоловік? — він її звідався.

— Зараз прийде.

Якраз приїхав чоловік. Увидів наймолодшого брата своєї жінки і зазвідався:

— Чого ти прийшов?

— Я прийшов відвідати сестру і вас.

— Добре ти зробив, що до нас прийшов. На тобі мого коня, на косу і піди накоси трави на тім місці, де буде пасти кінь. Він тебе поведе, він знає де. А я буду готуватися на гостину. Як приїдеш, будем гоститися.

Сів найменший брат на коня, приїхав на той міст, подивився, який той міст красний, і подумав: «От красний міст. Хіба якісь злодії відорвали дві дошки з нього». Подивився він під міст і увидів той котел, що в ньому варилися людські голови, і поїхав далі.

Їхав він полем і заїхав у одне село. А в тім селі в кожній хижі плачуть люди. Він подумав собі: «Може, хтось умер або якесь інше горе людей спіткало. Але ж то би було не в кожній хижі, а лиш в одній або в двох. А плаче ціле село». Він позвідався одної жінки:

— Що сталося у вас, що у кожній хижі плач і зойк?

А жінка йому повіла:

— У нас люде дуже погано жиють, нема що їсти, нема в що одягнутися. І того люди йойкають і плачуть. Хліб не родиться.

І поїхав він на коні далі. Переїхав поле, ліс. Закінчився ліс, і заїхав він у ще одне село. А в тім селі в кожній хижі спів і музика. Він собі подумав: «Що таке, що в кожній хаті співають і музика грає? Подумав би, що, може, весілля. Та ж не в кожній хижі весілля може бути. Подумав би, що хрестини якісь. Так і хрестини в кожній хижі враз не можуть бути».

При кінці села знову звідується в одної жінки:

— Що у вас тут за співи? В кожній хаті музика грає і люди співають.

— Людям добре жити, — жінка йому сказала, — і люди гуляють, веселяться.

Переїхав він то село, заїхав у невеличкий лісок, а в тім ліску полянка і на ті полянці дуже пахуча трава. Дуже йому запах тої трави сподобався. А кінь тоту траву став пасти. Він зліз з коня і зачав тої трави косити. Накосив трави, ув’язав її, узяв тоту в’язанку на коня, сів і поїхав.

Коли він вертався, то вже в ті села не попадав, ні в тото бідне, ні в тото багате. І не попадав уже на той міст, а їхав, куди його кінь провадив, і попав просто до сестри. Зліз він з коня, прив’язав коня в стайні, дав коневі привезену траву, і кінь почав тоту траву їсти. А він зайшов до хижі. На столі стоїть їдення, випивка. Чоловік його сестри сидить за столом і звідається його:

— Ти накосив коневі трави?

А він сказав:

— Накосив.

— Ти йому дав їсти?

Він сказав:

— Дав.

— Піду подивлюся, чи ти мене не задурив, та як твої браття.

Пішов подивився — кінь їсть. Господар вернувся до хати і звідається наймолодшого брата:

— Тепер ти мені розкажи, що ти видів?

А він каже:

— Я багато дечого видів. Насамперед я, — каже, — видів гарний срібляний міст. Але з того мосту якісь злодії відірвали дві срібляні дошки.

А чоловік його сестри сказав:

— То твої браття зробили. А ще що ти видів?

— Ще видів, як під тим мостом у котлі варилися людські голови.

— То пекло. Там і твоїх братів голови будуть варитися, бо вони несправедливі люди.

— А потім, — каже, — заїхав я в єдно село. То там в хижах люди йойкали і плакали.

— То такі несправедливі люди, як твої браття, і їм Бог не дає ніякого добра.

— А потім, — каже, — заїхав я в ще єдно село. То там у хижах люди гостилися, співали, музика грала.

— А то — такі люди, як ти, совісні й справедливі. І їм Бог дав усякого добра, і вони собі так жиють, як у царстві. І ти так будеш жити, бо ти є справедливий. А тепер ми будем гоститися, співати, і музика в нас буде грати.