Біблійні казки. Казки та легенди про святих

Микола Чудотворець (Микола Угодник, Микола Мирликійський), або, як його називають в Європі, Санта Клаус — у християнських переказах його образ зазнав значної фольклорної міфологізації, поєднавши в собі дохристиянські персоніфікації добродійних сил і найновішу дитячу різдвяно-новорічну міфологію. Усі українські діти з нетерпінням чекають від нього подарунків 19 грудня.

Про половчина, якого передав на поруку один християнин викупу ради святому Миколі (Давньоукраїнська християнська легенда)

Був один чоловік цнотливий і мудрий у славному городі у Києві, який мав віру велику і любов до святого Миколи. І, не знаю з якої притчі, сидів у нього половчин цілий рік, у залізо закутий.

Одного дня каже йому християнин:

— Доки хочеш сидіти у мене? Дай за себе викуп, і одпущу тебе в землю твою.

Той же мовить йому:

— Як мене одпустиш, принесу тобі викуп, а поки мене держиш, не маю що тобі дати.

Християнин же мовить йому:

— Дай за себе поруку, то одпущу тебе.

Половчин же мовить йому:

— Ти сам відаєш, що немає нікого на Русі, хто б поручився за мене!

І сказав йому християнин:

— Як хочеш, дам тебе на поруку святому Миколі.

Той же мовить:

— Не знаю його, ані він мене не знає. То як же поручиться він за мене?

Тоді християнин повів його в церкву і показав йому ікону святого Миколи, кажучи:

— Як хочеш, сьому тебе дам на поруку.

Половчин же мовить з радістю:

— Хочу! Як мені повірите, то все привезу, що винен тобі.

Думав-бо, що віра того русина в святого Миколу нічого не важить.

Дивно-бо, браття, але той чоловік анітрохи не засумнівався, одпускаючи сього полоненика, ані помислив у серці своїм, чи принесе йому викуп, чи не принесе! Тільки єдине в умі мав — поруку святого Миколи. І був певен, що за ним не пропаде.

І се мовивши, той добрий чоловік одпустив полоненика, давши йому одежу і все, що треба в дорогу, і на коня свойого посадивши, і часу давши йому на сповнення обов’язку рік:

— Брате, гляди ж, не обдури; пам’ятай, перед ким обіцяв єси принести викуп або прислати. Якщо ж обдуриш, то знай: не втекти тобі од руки поручника твого.

Той же мовив:

— Учиню все, про що кажеш.

І се мовивши, поклонився і поїхав. Їдучи ж дорогою, погану думу в серці задумав, кажучи:

— Немає глузду, воістину, у русина сього, який мене передає образу на поруку, на дошці написаному, Миколою прозваному. Що той може мені зробити? Нині вже не бачу його, і він мене вже не бачить! Як же може дошка ходити чи їздити? Хоч би і великому чоловіку дав мене на поруку, і того в своїй землі не боюся. І викупу не дам!

І ту думку маючи, приїхав у землю свою.

Домашні ж його теж думали, що нерозумно його одпущено, не відаючи сили Божої і чудес Миколи святого. Нерозумна худоба, горда суєтним багатством! Вислухавши його, не боятися йому веліли свого поручника, вважаючи все те за іграшку і самі легковажачи сим.

Не багато днів минуло, аж з’явився йому істинний і правдивий і незабарний помічник і поборник християнам святий великий Микола, кажучи:

— Чи знаєш мене, друже?

Половчин же рече:

— Не знаю. Хто ти єси?

І сказав йому святий Микола:

— Чи не я поручився за тебе, що принесеш ти викуп християнину тому? Чого ж ради тягнеш? Се кажу тобі: повези за себе викуп, а то біду тобі сотворю!

І се мовивши, невидимий став.

Половчин же, дивуючись тому з’явленню, мав його за ніщо і скоро забув про нього.

Одного разу він, сівши на коня, поїхав на поле. І з’явився йому святий Микола, і скинув із коня, і потряс ним, кажучи:

— Чи не говорив я тобі, окаянче, щоб повіз за себе викуп християнину тому, який дав мені тебе на поруку? А ти скоро забув сказане мною. Тож ще раз кажу тобі: пожалій себе сам; повези за себе викуп; а як забудеш про се, то побачиш, що тобі буде од мене.

І се мовивши до нього, святий Микола невидимий став.

Половчин же той, сівши на коня, поїхав додому, на серці маючи думку повезти скоро викуп, почуваючи себе якось негаразд після другого з’явлення святого Миколи.

Але багато п’ючи, забув про се, гадаючи, що все минуло і нічого йому не буде. Як і нині багатьох бачимо: хоч і закон Божий відають, коли найде хвороба на них або біда велика, моляться Богові зі сльозами і на поміч прикликають попів, і монахів, і нищих старців, кажучи: люди добрі, помоліться за нас, хай помилує нас Бог заради вас; уже не будемо такі, як нині, а інший звичай приймемо, Богові вгодний. Коли ж полегшає їм в хворобі і в біді, то, здоровими ставши, удають, що нікого не знають, а на старців, жебраків бідних гордують і поглянути, немовби безсмертними стали.

Так і сей поганий половчин, коли потряс ним, з’явившись, святий Микола, тоді злякався його; коли ж минуло кілька днів, і не з’являвся йому, тоді він забув.

Аж по тім, за кілька днів, припало зібратися князів половецьких і вельмож їхніх, яких з’їхалося багато. І той половчин туди приїхав. І коли став на коні в сонмищі з ними, скинула його з коня сила Божа, невидима для всіх, хто бачив се і дивувався з сього, і стала терзати й поривати його, примовляючи:

— Чи не казав я тобі, окаянче: повези за себе викуп, щоб гірше тобі не було? Той-бо християнин з теплою вірою звернувся до мене і поклав печаль свою на мене. То як же можу я бачити його в печалі тій? Ти ж, нерозумний варваре гордий, забув про мою поруку, не побоявся суда Божого, що прийшов на тебе скоро, ані мого першого і другого з’явлення!

І сказав:

— А се нині втретє з’явився тобі. Терпи муку сю за непослух!

Страшно було бачити, браття, муки його; то головою товкло його об землю, то од землі підіймало і об землю шпурляло, то голова його була між ногами його, і до того ж невидимо, наче батогами, била його сила Божа, весь час приказуючи:

— А повези на собі викуп християнину тому!

Ті ж, що коло нього стояли, всі розбіглися; він же лежав, наче мертвий. Очевидці ж повідали, їдучи, роду його про муки, що були йому; ті ж, приїхавши, взяли його ледь живого.

І багато днів пролежав він, не можучи говорити, а коли, наче зі сну прокинувшись і підкріпившись, зміцнів, то повідав роду свойому про все, що сталося з ним, і про перше з’явлення святого Миколи, і про друге, і про кару, і про сказане. Вони ж, нічого не відавши про все, що було з ним і тільки нині почувши про се, почали гніватися на нього, таке кажучи:

— Хто такий нерозумний, як ти? Бачивши з’явлення перше і друге поручника свого, не забоявся, не повідав нам; ми ж бо думали, як раніше казав ти нам: «Кому він мене дав на поруку? Нерозумно дано мене на поруку Богові руському!»

Той же мовив їм:

— Е, не самому Богові, а святителю його Миколі!

Вони ж мовили йому:

— Хоч не Богові їхньому, так слузі його! Не відаєш хіба, який великий є Бог руський і які дивні чудеса він творить? То й слуги його великі. Не тільки сам чинить преславні діла, але й ті слуги його. Хоч яка біда од нас буває їм, а кажуть: «За гріхи наші Бог не помагає нам». А якби їм поміг, то ні єдиного з нас не зосталося б од них! Ти ж не побоявся Бога їхнього і святителя того і, бач, що собі придбав єси! Як нині не поїдеш з викупом на Русь, то йди собі од нас, і сам один згинь, щоб і ми з тобою кари не прийняли.

І злякався половчин той, таке почувши од них, і, не гаючись, повелів рабам своїм спорядитися і стадо коней одлучити, щоб ними дати викуп, і мале стадце до того прилучити, щоб дати за поруку святому Миколі, аби вже не мучив його; був бо він багатий дуже.

І так невдовзі поїхав на Русь із кіньми тими, і не тільки викуп пригнав панові своєму, але й над те, боячись поручника свого, нашого поборника і великого помічника, святого Миколу.

Коли ж пригнав усе те до города Києва, то не їхав до двору, де було сидів у пана того, а їхав спершу до церкви святого Миколи, де було дано поруку за нього, і, злізши з коня оддалік, пішки прийшов, за собою ведучи мале стадце оте коней, і, ввійшовши в притвор, узрів ікону ту святого Миколи і, зі сльозами впавши на землю, мовив:

— Не муч мене, пане, мій поручнику, святителю Миколо! Ось викуп увесь пригнав я християнину твоєму і тобі дещицю невелику за поруку, аби не гнівався на мене за те, що я хотів обдурити вас, недобре було мені.

І се вимовивши і коні оддавши ієреєві тої церкви, поїхав до пана свойого і, пригнавши на двір його більше стадо коней, поклонившись, мовить йому:

— Ось викуп мій, пане, а у поручника був уже!

І розказав йому все, що було з ним, по порядку.

Християнин же той, се почувши і побачивши, жахнувся серцем і здивувався з преславного сього чуда і, зразу вставши, пішов до церкви святого Миколи і, припавши перед образом його, багато сліз пролив, хвалячи милосердя його і кажучи:

— Що тобі принесу, святителю Божий, за все, що мені воздав, недостойному рабу твойому? Твоїми бо дарами увесь єсмь багатий!

І таку не раз сотворивши молитву в святій церкві його, пішов додому і скликав увесь рід свій, і плем’я, і друзів, і сусідів своїх, кажучи:

— Радіймо, що явив милість свою на мені, убогому, святитель Христів Миколай!

І розказав їм усе по порядку, що сотворилося з половчином. Вони ж усі, почувши се, наче єдиними устами, воздали хвалу Богові, кажучи:

— Дивен Бог у Своїх, творячи чудеса через святих Своїх!

Боголюбивий же муж той сотворив празник чесний святому Миколі, як те в пам’ять його годиться творити: із всеношним стоянням і співом; попів же і монахів на обід зізвав і старців милостинею наділив.

Оповідь про святого Миколая і святого Касіяна

Якось святого Миколая і святого Касіяна послали з раю відвідати землю. І побачили вони одного разу на дорозі бідного селянина, віз якого, навантажений сіном, глибоко застряг в болоті і який робив безплідні зусилля, примушуючи свого коня зрушити з місця.

— Підемо, поможемо добрій людині, — запропонував святий Миколай.

— Борони, Боже, — відповів святий Касіян, — я боюсь забруднити свою хламиду.

— Ну, тоді почекай мене або краще йди собі без мене своєю дорогою, — сказав святий Миколай, — і, сміливо зайшовши в болото, хутенько допоміг чоловікові витягнути воза з колії.

Коли, впоравшись із цією роботою, святий Миколай наздогнав свого товариша, то був увесь в багнюці, а брудна й розірвана хламида його нагадувала лахміття бідняка.

Великим було здивування святого Петра, коли він побачив його в такому вигляді біля воріт раю.

— Ох, хто ж то тебе так забруднив? — спитав він його.

Святий Миколай розповів, чому так сталось.

— А ти, — спитав святий Петро святого Касіяна, — хіба не був там із ним?

— Аякже, але я не маю звички встрявати у те, що мене не стосується, і перш за все я подумав, щоб не вимазати непорочну білизну моєї хламиди.

— Так ось, — сказав святий Петро, — тебе, святий Миколаю, за те, що не побоявся забруднитися, виручаючи ближнього з біди, віднині будуть святкувати два рази на рік і ти будеш в очах у всієї святої Русі найбільшим після мене. А ти, святий Касіяне, задовільнись непорочною білизною своєї хламиди, а святкувати тебе будуть лише у високосний рік — раз в чотири роки.

Як Івась від пана тікав, у діда служив і з чортівкою оженився

Одна бідна мати не могла свого сина вигодувати — пустилася у мандри. Іде коло гостинця, аж на той час їде пан. Бідна мати простягає руку і просить милостині у пана. Пан здалека приглядається і каже:

— Коли ти така бідна, то продай мені того хлопчика. Я дітей не маю, то в мене йому буде добре, в мене панство велике, то усе буде його.

Ну, на теє бідна мати згодилася, взяла гроші і пішла домів, а пан Івасеві дав ріжних забавок, аби йому не скучилося. Приїхали у панський двір — приставив пан своїй панії купленого хлопчика, і вона дуже стала радісна з такої великої несподіванки. Тоді зараз хлопця вбрала і порадилися посилати до школи.

Хлопець ходе до школи і за кілька літ виріс великий. Але завше зачинає сумувати, усе йому чомусь невесело. А там до тих панів заходила стара баба сільська, а той хлопець тую стару дуже любив, бо коли вона прийшла, то він зараз пригадав собі свою матір. То що іно міг, то завше для тої старої уділював подарунки, а стара завше йому казала, що за теє колись стане йому у вигоді. І так він зачав перед нею за своєю мамою жалувати і зачав її радитися, як можна зробити, щоби дістатися до матері. Тож вона його радить:

— Як не буде панів удома, то ти набереш трохи грошей та й можеш піти мандрувати, а як будеш іти, то ступиш до мене, я тобі щось дам.

За тиждень поїхали пани у далеку дорогу, а його зоставили господарем на цілий двір. Той закликав бабу, дав їй трохи грошей і собі набрав, кілько міг, і пускається в дорогу. Тоді закликала баба до себе, дає йому якогось зілля і каже:

— На, знаєш, сину, тебе можуть злапати, замкнути до арешту, а ти коли будеш чув, що вже полягали спати, тоді приложиш зілля до замка і в той час зараз ти втвориться (відкриється).

Поцілував стару в руку та й пустився в дорогу. Іде, що може зарвати, бо боїться, щоби його хто на дорозі не пізнав. Так незабаром і зайшов до ліса — тепер вже безпечніший. Іде лісом, та й вже вечір, і таки на теє не зважає, а йде, що іно може. Дивиться, а далеко в лісі світиться. Подумав собі: треба там вступити та трохи підночувати. Приходить, відхиляє двері, а там три хлопці на ланцюгах повпинані. Прийшов до хати і каже:

— Слава Ісусу Христу!

На теє йому відповіли:

— А пан де, що ти сам приходиш?

А той Івась питає:

— Який пан?

А вони йому кажуть:

— А ти не знаєш, де ти прийшов? Таж ту мешкає людоїд. Він нас полапав та й повпинав і так нас годує, доки не будемо тлусті, а тоді бере ріже, пече і так їсть.

А він каже:

— Ну, а що ж мені робити, коли тут так? Може, я міг би втекти?

— Не можеш втікати, бо він зараз прийде, то б тебе все рівно злапав.

Аж ту за маленьку хвилю прилітає той людоїд та й каже:

— А ти ту що робиш?

А Івась каже:

— Аво заблудив та й виджу, що світиться, та вступив підночувати.

На теє каже людоїд:

— Добре, я тебе підночую.

І зараз взяв ланцюг та його припняв, тоді запалив у печі і наклав дров. Дрова горять, аж як добре нагоріло, то людоїд взяв хлопця, котрий був найтлустіший, зарізав і кинув у вогонь, а сам взяв коновку, пішов приніс води. Коли хлопець спікся — той як сів, як зачав м’ясо їсти, то іно ноги зоставив на рано на снідання і цілу коновку води випив. Тоді перевернувся на землі і незабаром захропів на всю хату.

Тоді Івась виймає від баби зілля і приклав до свого ланцюга і на диво ланцюг розмикається. Тоді притулив до другого — і той зостав відімкнений. Тоді приступив до третього — і той зостав відімкнений. Та й каже до тих:

— Тікайте!

А сам взяв той рожен, котрим людоїд хлопця пробив, як не джахне йому в горло — аж наскрізь крізь карк в землю загараздив. Виходить надвір із хати, а тамті уже повтікали і слід щез, куди пішли. Ну, тоді було годі вже де ночувати — пустився в дорогу, бо місяць світив, то було видко, куди іти дорогою. Іде ж він цілу ніч аж до рання. Рано приходить в якусь гущавину, надибає чоловіка, що збирає хворост.

— Слава Ісусу Христу!

— Слава на віки! — відповів старий.

— А що ви робите, батьку? — питає подорожній.

— А збираю патички, треба дещо зварити їсти. А ви куди такі молоденькі вандруєте?

— Я іду за службою шукати.

— А коли за службою шукаєш, то згодися в мене старого. Тобі в мене буде добре і можеш ще чого доброго навчитися і я тобі добре заплачу. Але прошу мене слухати, що я скажу робити і куди я скажу іти, бо я зараз за непослух відправляю.

Привів його до хати і каже:

— Маєш щорання принести води, позамітати хату і принести дров та їсти зварити, а більше нічого. Тілько тебе прошу, як будеш патички збирати, то щоби-сь ніде не ходив на ліву сторону — і берися до діла.

Хлопець забрався до роботи і вже раз-два покінчив, що мав наказано — тоді просить старого, щоби йому дозволив піти на прогулянку. Старий дозволив, тілько ще раз напімнув, щоби на ліву сторону не йшов гуляти.

Івась пішов і бавився, кілько хотів, та вернувся до старого. А на другий день знов так зробив, як вчора. А на третій день хлопчину аж тягне піти на ліву сторону і такой пішов. Іде, дивиться, а там така велика саджалка, що тяжко оком углянути. Слухає і чує якийсь цвіркіт горлиць. Приглядається, а там наверха на дубі три горлиці. Та й спинився, став за дубом і приглядається, що вони будуть робити.

Аж нараз позлітали коло тої саджалки і поскидали з себе крила і в ту ж хвилю поставали дуже красні панночки. А той приглядається красоті і не може налюбуватися, а потому намислився і взяв одні крильця та сховав за пазуху. Аж нарешті панночки повилазили з води, повбиралися тих дві в свої крильця, а та одна не має. Тоті полетіли горлицями, а тота остає і зачинає дуже плакати. А тоті згори кажуть:

– Іди, а за тим дубом шостим від нас знайдеш свої сукні.

Вона пішла і находить Івася зо своїми сукнями і давай ріжним способом просити. А наш Івась приглянувся красоті, що на цілий світ кращої не можна найти, і каже:

— Я тобі скажу, що я тобі тих сукнів не оддам.

А вона на те каже:

— А й хочу, аби ти не віддавав.

А він каже до неї:

— Чекай, я зараз піду до хати, возьму свій маєток.

Приходить до хати, каже до старого:

— Прошу вас, дайте мені моє зілля, я си від вас піду.

На теє старий тоді каже:

— Сину, тепер, коли мене не послухав, то колись будеш каятися. Тепер я тобі щось подарую.

І виймає старий капшучок і каже:

— На, коли схочеш їсти, то скажеш: най ту стане стіл і на нім їдженя і пиття! І ще оден дарунок на тобі: вуздечку. Коли тя ноги зболять, то залізеш на тую панну і з неї стане кобила, то будеш мати на чім їхати. Щаслива дорога!

Пустилися молодята в дорогу. Ідуть, та й вже виголодніли. Тоді Івась вийняв капшук, потряс, каже:

— Най буде що їсти і пити!

І так вмить сталося. Понаїдалися, та Івась за капшук, сховав до кишені, а забув сказати, що вже досить і зачали Івасьові кишені наповнятися всілякими присмаками. Аж Івась замучився від себе їх відкидати, а по якімось часі через прикрість вимовив Івась, що вже повинен бути кінець, і на тім скінчилося. А як зболіли молодого Івася ноги — тоді закладає вуздечку своїй нареченій на шию і зробилася кобила хороша. Івась сів на кобилу та їде, аж земля гуде, і за якийсь час приїжджає до великого двора. І зачав розпитувати, як тото село називається, і вповіли добрі люди, як називається. Тоді переконався, що то давно колись було його село. Приїжджає на подвір’я і скидає вуздечку — зараз зробилася прекрасна панна. Приходять в хату.

— Дай Боже добрий вечір!

Стара мати відповідає:

— Дай Боже здоровлячко!

— Чи можете ви нас, мамуню, переночувати?

— Ай, мої панове солодкі, коли я навіть соломи не маю постелити!

— Та ми переночуємо на голій землі.

— Ай, мої панове, я вам не маю що дати повечеряти!

— Ей, мамуню, я ще і вам дам повечеряти!

— Ай, мої паноньку солодкі, я вам за теє дякую. Ото, щоби ви мені вповіли, чи не виділи ви мого сина, котрого я продала?

— Видів, видів, ходім вечеряти! Моя мамунцю рідна, таж я ваш син Івась, котрого ви продали панові!

— А, паноньку солодкі, Бог би з вас говорив! Та не може бути!

Стара вилазить з-за печі, обнімає свого сина, а ще не вірить, що то направду син. А Івась каже:

— Мамуню, а пам’ятаєте, як я рубав патички, там си пальчик втяв — і прошу подивіться, що він мені вже не виріс.

Стара з радости зачала плакати і свого сина цілувати і зачала співати хороших пісень з радости. Тоді стара сіла зо своїми діточками, повечеряли і ще довго-довго тішилася приходом свого сина, котрий як з тамтого світа прийшов. На другий день повставали і син дає матері тоті сукні і каже:

— Нате вам, мамуню, сховайте тоті сукні і прошу вас, щоби моя наречена не знати як просила, то не дайте їй тих сукнів, бо бисти потому не віджалували, але то вже би було пізно — а я іду троха на полювання.

І взяв си пістоля та й пішов до ліса. Ходить цілий день, але нічого не знайшов пожиточного і так повертає без нічого додому. Прийшов, застав все в порядку і тішиться молоденькою нареченою, переночував без жодної журби — на другий день пішов знов до лісу і також нічого не сполював.

А на третій день знов пішов як звикле, ходить, та годі що сполювати. Аж дивиться — сидять на дубі три круки і клекочуть. А він тоді подивився на них та зачав цілитися, буцімто хоче до них стріляти. І так повторяв тричі, а тоті тричі злітали і знову сідали. Тоді ще раз намірив, але не стрілив, чогось йому на серці так тяжко, же не може ногами поступати — а він, бідачисько, не знав, що його ноги так тяжко зажурилися, що перед ними така велика дорога постелилася…

Приходить додому і застає тяжкий зойк матері, і здивований питається:

— Чого так, мамуню, плачете?

— Ай сину мій любий, як не маю плакати за своєю дорогою потіхою, котрої я вже не буду мати!

Син зараз здогадався, що то за штука, і каже:

— Ви певне десь дали сукні моїй жінці!

— Ай, дала, дала, сину солодкий, прошу, не свари мене, що тебе не послухала.

— Га, я вам того не винен!

— Ай, сину, я не хотіла дати — як зачала просити і клястися, та я стара дала віру. Вона казала, що на теє убирається, щоби я подивилася, яка вона красна, а коли вбралася, тоді каже до мене: «Мамуню, як мене схоче Івась видіти, то скажете, що я буду в скляних горах».

Ну, не треба вам казати, як серце роздиралося бідному Івасьові: жаль своєї мами, жаль рідного села, жаль своєї хатини. Коли поглянув на то все, в очах потемніло. Ну, та що робити, жаль ваги не має. Тоді Івась взяв, потряс капшучком, сказав, най ту буде що їсти і пити, сідає зо своєю мамою та каже:

— Ото, моя мамо рідна, Бог знає, чи ви мене будете видіти, бо зараз по обіді стоїть переді мною велика дорога до скляних гір.

І так незадовго скінчили їдження, поклонився свої мамі і каже:

— Нате вам, мамуню, той капшучок, то будете мати пам’ятку за свого сина.

Стара мати, коли почула тоті слова, ревно заплакала і каже:

— А коли ж ти, мій сину, до мене прийдеш?

А син каже:

— Може, я ще прийду, як Бог позволить.

І так старій матері трошки легше стало. І тоді пустився Івась в дорогу. Іде, вже йому все одно, най робиться, що хоче. І так пустився під таку страшно велику гору, що її тяжко оком зглянути. Іде, іде, та й тяжко до кінця дійти. А дивиться на верх гори — три чоловіки щось мовби якусь сварню помежи собою мають. Відтак приходить ближче, а вони коли його вздріли, то біжать до нього зо всеї сили. Прибігають і кажуть:

— Чоловіче, ходи з нами. Мусиш нам помогти, а ми тобі заплатимо за твої труди.

Подорожній гадає: «Треба послухати».

Приходить на гору, а вони йому показують і кажуть:

— Коли тато вмирав, то лишив нам палицю, капелюх і черевики. Палицю то таку, щоби не знати, яке море велике, то як нею махне, то ставиться дорога, капелюх, що хто його возьме на голову, того ніхто в нім не може видіти, а черевики, що хто в них взується, то що вступить, то миля, а як скочить, то дві.

Тоді нагадав бідний подорожній, що то все для нього знадобилося, і каже:

— Слухайте, я вас в інший спосіб не можу годити, тілько так. Я пущу сесю брилу з гори, а хто з вас її затримає, того буде все.

Хлопець підважив брилу і та покотилася в долину. Брати кинулися навздогін, а наш подорожній тим часом взувся в черевики і вбрався в капелюх. А тим часом дивиться: та вже двох камінь помолов на муку, а третій в саму долину покотився. Тоді подорожній взяв палицю в руки та й далі в дорогу. Що ступить, то миля, що скочить, то дві. Прийшов до густого лісу, махнув палицьою — така дорога, хоч возом їдь!

— Ну, правда, нема що казати, — подумав Івась. — Маю щастя, і то неабияке!

От уже над вечором дивиться, а там в гущавині світло миготить. Подумав собі:

— Добра річ вступитися запитати, бо часом тут можуть знати дещо про скляні гори.

Наближається, дивиться, аж його страх перейняв, там стілько ріжних гадюків, вужів, що нема де ногою стати. Плоти з вужів, кілки в плоті з гадюків. І так бідний подорожній перелякався, що навіть забув, що він безпечний, бо його не видять тоті змії. Але все одно пустився далі. Приходить близько і питається:

— А є там хто в хаті?

– Є, — відповідає старий дідуньо, котрий тими зміями рядив.

— Чи не виділи ви, батьку, де скляні гори?

Старий каже:

— Я не видів, хіба би мої звірята.

І почав їх скликати. Як то все порушилось, то аж страшно погадати, а не так видіти. І старий каже:

— А не були ви хто в скляних горах?

Тоді всі відзиваються, що не були. Тоді старий каже:

— Видиш, що ніхто про скляні гори нічого не знає — бувай здоров!

Пустився наш Івась далі в дорогу і йде, аж земля стогне, і так нашого подорожнього захопила ніч, а бідачисько на теє не зважає, іно іде, що може, щоби скорше. Дивиться — далеко в лісі дуже ясно, мовби великий огонь горить. Приходить ближче, дивиться, а там стілько вовків, що тяжко оком зглянути. Приходить ближче, відчиняє хату, а там святий отець Миколай сидить та книжку читає. А він пізнав зараз, що то святий отець Миколай, і зняв капелюха та показався. Його святий питає:

— Чого потребуєш?

Івась каже:

— Може, ви знаєте, де скляні гори?

На теє святий каже:

— Я не знаю, але, може, мої хлопці знають.

І зачав святий скликати, і вже всі посходилися, тілько одного кривого нема. Тоді каже Миколай:

— Зачекай, бо ще нема одного.

Аж ту незадовго штикульгає кривий, а Миколай питає, чи не видів той, де скляні гори. Тоді кривий відзивається:

— О, батечку, я не видів, я заледво по тім світі ходжу, а де-би я до горів скляних зашкандибав…

Тоді Івась подякував старому, засадив капелюх на голову і йде далі, аж земля стогне. А знаєте, люди добрі, ще раз вам кажу, кілько він миль впакував, бо що вступив, то миля, а як скочив, то дві — то, знаєте, мені здається, що того порахувати не годен. І йому навіть корчі не заваджали, бо як махнув палицьою, то зараз сталася дорога, хоч возом їдь. І так тої самої ночі дивиться він, а там далеко в гущавині знов світло горить. Поступив крок, та й вже близько, а там тілько пташин, що оком не можна зглянути. Ну, і подумав Івась:

— От тепер я буду знати, де скляні гори, бо птиця найдальше летить.

Приходить до хатини, скидає капелюх і зачинає питати старця:

— Чи ви не виділи, де є скляні гори?

Старий відзивається:

— Я не можу з постелі злізти, а то я би знав, де скляні гори, але як хочете, то зачекайте, я поскликаю моїх пташок, то, може, з них хто знає, де вони є.

І зачинає старий свистати, аж у вухах глушить, і так вся пташина позліталася. А старий дивиться на тую птицю і питає:

— А не були ви в скляних горах?

То всі разом заклекотіли, як те море:

— Ми не виділи.

А старий дивиться та й каже:

— Ей, прошу, зачекай, ту ще всіх нема…

І знов старий своїм свистом кличе, а тут прилітає три круки, а старий зачинає сварити, де вони стілько бавилися, а вони кажуть:

— Не свари нас, пане наш, ми були аж у скляних горах.

Тоді каже старий:

— Ну, то добре, тепер повечеряйте і я вам дам роботу.

Вони повечеряли, а старий за той час каже:

— Як вони тебе будуть нести, то будуть тебе питати, чи ти видиш скляні гори, а ти хоч будеш видів, то скажеш, що ні! Аж як буде тобі здаватися, що вже минаєш ті гори, тоді скажеш: уже виджу, то вони тебе зараз пустять.

І сказав старий до птахів:

— Ото коли ви зо скляних гір, то запровадьте того чоловіка на скляні гори.

Вони зараз взяли Івася і кажуть:

— Що ж, небоже, мусимо тебе на крилах нести, бо ми не можемо так землею іти, як ти.

Та й взяли його на крила і понесли білим світом. Тож летять, що сили мають, аж перелітають над морем і кажуть:

— А пам’ятаєш ти, як ми сиділи на дубі, а ти хотів нас застрілити? А тепер ми тебе кинемо у воду.

І пустили бідного Івася в воду, а коли вже мав втонути, то другий крук підлетів і взяв на свої крила та й несе і каже:

— Та ти його не стріляв, іно мене, то він не має права тебе топити, іно я можу.

Та й також пустив, а коли вже він приближувався воді, то третій підлетів та й вхопив його на свої крила і каже:

— Та де я тобі дам утопитися — а я на кім за мою кривду помщуся! Таже ти на мене як стрілив, то мені аж пір’я затріпотіло. Я би тебе за це зараз втопив, але я хочу, щоби ти ще зобачив тоті гори, котрих ти дуже хочеш видіти. — А за хвилю каже: — А вже видиш?

А той дивиться, але таки направду не видить. А круки раз по раз питають:

— Чи вже видиш?

А хлопець каже, що ні. Крук розізлостився та й шелесть у воду, а коли уже до води долетіли, то його перший крук на крила хапає:

— Не бійся, я тобі не дам утопитися, тілько щоби був ласкав нам наказати про тоті скляні гори, як там тобі буде поводилося.

Летять вони, летять, що сили мають, аби скорше занести. І вже море проминули і питаються:

— А видиш?

Але Івась каже, що не видить. Аж вже Івасеві здається, що вже минає тоті гори, тоді каже:

— Тепер вже трошки виджу.

І круки зараз взяли та й пустили його на землю. А коли бідний Івась став на землю, то скляних горів ані зазором не видати. Став бідний під горою та й тяжко заплакав. Тоді подумав Івась про свій цілий вік, пригадав собі щастя, яке мав у панів, котрого не хотів шанувати, а врешті вирішив, що то ніц не поможе. Що зачав, то треба скінчити, і далі пускається в дорогу.

А знаєте, люди добрі, скло слизьке — хоч черевики порядні, та що з того: що вилізе він до половини гори, то знов зісунеться. Нарешті подумав си:

— Треба черевики скинути…

І що ж доброго зробив? Як визувся, то і кроку не ступив. Далі назад взувся і поволі з тяжким трудом видрапався на скляну гору, а там вже вийшов на рівну дорогу, і тоді вже далі своїми черевиками що ступить, то миля, а як скочить, то дві, і так до вечора зайшов до якоїсь хатини. Дивиться, а там світло видко.

Приходить ближче: якесь диво! То такі покої, що тяжко оком зглянути. Приходить ближче та й входить до сіней, дивиться, а там стара якась відьма з тарелями їсти носить. А наш Івась давай приглядатися, що за чудо. І дивиться, а там сидить три панночки, а межи ними його любка також вечеряє! Ах, Господи Боже, і подумайте, люди, як йому тоді на серці було!

І став бідний Івась в куточку та очей не спускає, бо си добре вважає, коли наречена подивиться до порога, то він зараз капелюха підойме та й вона його увидить. І так сталося: Івась підоймив капелюх, вона його зобачила і зараз закликала до себе. А коли стара відьма принесла їсти, то вона Івасеві казала, щоби і він з нею їв. Ну, знаєте, він був голодний, то таки добре замітав. Його ніхто не видів, але стара здогадалася і каже:

— Мені здається, що я ту живу душу чую. Може, ту мій зять прийшов, та не хоче показатися?.. Ну, прошу, зятю, як ти є, то покажися!

Тоді панна йому показала на міги, щоби показався, і він так зробив. Стара його привітала і каже:

— Добре, зятю, прошу, сідай та вечеряй, бо завтра рано я тобі роботу дам, бо я хочу видіти, чи ти вмієш робити…

Полягали вони спати. Рано повставали і стара принесла на снідання горнятко кави і маленьку булочку. Івась поснідав, тоді стара принесла скляну сокиру і каже:

— На, іди там до того ліса, що по лівій руці, щоби той ліс вирубав і в стоси поскладав, і нà тобі кулак пшениці, зараз засій і там зачекай, заки виросте, та й позбирай, щоби було що молоти на коровай.

Бідний Івась зажурився тяжко, бо знав, що він того не зробить, але все одно — послухав наказу і пішов. Приходить до лісу, а він такий, що йому кінця не видко… Прийшов до першого бука та кламснув сокиркою на початок — а сокира на мак розсипалася. Тоді наш Іван тяжко зажурився і каже:

— То вже моя така доля щербата, а більше нічого! Най ся діє воля Божа!

Сідає під буком та й плаче, що перед собою і світа не видить. Аж ту дивиться — приносить його наречена йому їсти і каже:

— А ти що ту робиш, Івасю? Та ти ще і не зачинав нічого робити! Таже скоро мама прилетить оглядати, чи ти добре поробив, а ти навіть не зачинав! Як же тепер з тим буде?

Івась каже:

— Роби, що хочеш, я того не розумію, що твоя мама каже робити…

А його наречена притиснула до свого серденька та й каже:

— Не журися, якось тото буде! Сідай та обідай, не бійся, я то все впорядкую.

А нашому Івасеві аж серце калатнуло з радости, і сідає та й обідає, бо знає, що вона вже з тим дасть раду. Пообідав, та й вона йому каже:

— Лягай, Івасю, поклади мені голову на коліна, я тебе приголублю.

І зачала в голові шукати, і наш Івась заснув, бо, сказати, був дуже змучений. Тільки-но він заснув, то зараз — бий її Божа сила — далася панна на штуку, поскликала чортів, а тоті раз-два з тим дали раду. Пробуджується, дивиться, а там стілько стосів, що тяжко оком зглянути, а всі в порядку такім, що йому найменше треба два роки тото робити, щоби так поскладав до такого порядку. Тоді подумав наш Івась:

— Ото, яку то чорти мають силу! А бодай їм зогнила!

Дивиться — а там такі стирти пшениці, що тяжко оком зглянути!

— О Господи, чи я сплю та мені сниться, чи то таки правда?

Але наречена каже:

— А видиш, ти сниш, а я працюю за тебе, щоби ти не повстидався перед старою моєю мамою. Слухай, Івасю, я іду додому, а тут незадовго мама прийде обглядати. Пам’ятай, що би-сь знав, як з нею рихтуватися. Виріжи си доброго грабчука і, коли вона прийде та й скаже: «А як ти ту, зятю, спорядив? Най-но я подивлюся, чи ти вартий бути моїм зятем». А ти вже ломаку нарихтуєш і скажеш: «Прошу!» Та й зараз намотаєш косу на руки, а ломаков так лупи, що сили будеш мати, а все питай: «А так добре, чи ні?» І так будеш бити, поки не скаже так, як має бути.

Так Івась і зробив, тілько й роботи має, що вишукати доброго грабчука, і далі жде на стару відьму. Аж ту пополудню летить вона, як шалена. Прилітає і давай чіпатися нашого Івася:

— А що, зятю, спочиваєш? Ходи, най перегляну, чи ти добре справився.

А наш Іван по наказі все зробив, як ухопить та як зачне бити, аж відьмі навкучилося. Тоді каже:

— Зробив, зробив досконало, ходи домів і не вповідай нікому, що я стоси рахувала, бо я з того дуже рада, що такого зятя достала.

— Та нащо би я вповідав, таж то ваша власть!

— Ну, я іду, а ти незабаром приходи.

І полетіла до своєї хати, а Іван ззаду іде та й си гадає:

— Ото, який то в чортів закон, що їх так треба дуже бити!

Приходить він до хати, а стара, якби не бита, порається коло вечері і зараз запросила зятя сідати та й щоби ішов на вечерю. Саджає за стіл і каже:

— Сідай та вечеряй, бо завтра треба рано встати та щось робити, бо то на весілля треба добре зладитися, бо ми з великої фамілії, то треба всіх запросити.

Повечеряли, полягали спати, рано повставали, а стара дає снідання, як вчора, та й каже:

— На, снідай, бо я тобі зараз дам роботу.

Той поснідав, стара принесла решето, одну цеглу і одну дощину та каже:

— На, іди там на тую долину і там вичерпаєш зо ставу воду решетом, а з тої дощини наробиш бочок. Як воду вичерпаєш, то рибу в тоті бочки поскидаєш, і нà тобі кулак гречки, засієш. За той час, ніж ти з тої цегли поставиш покої, то гречка виросте. Тоді щоби тую гречку змолов, і там позаносиш до спіжарні, а я тобі обід вишлю.

Івась забрав тото знаряддя і пішов до ставу, положив коло себе дощину і цеглу та й зачинає черпати воду решетом. А знаєте, як то воду решетом черпати. Аж ту виносить наречена обід та й каже:

— Ото, я не сподівалася, щоби ти так все вибудував!

А наш Івась як не крикне:

— Того ніхто не може зробити, хіба тілько чорти!

Тоді сказала наречена:

— Ей, що ти журишся. От, сідай та обідай, а по обіді то ти все поробиш.

І наш Івась сів та Й обідає, а коли пообідав, то наречена каже:

— Лягай, Івасю, поклади мені голову на коліна, я тебе приголублю.

Наш Івась скоро ліг, та й зараз захропів, буцімто вже спить, а тота тоді взяла помаленьку голову відсунула, та як не встане, як не свисне — в тій хвилі зараз позліталося таких багато чортів, що тяжко оком зглянути, а кожен з решетом. Тоді подумав си Івась: «О Боже милий, яка Твоя пречудна сила, добре, що Ти стілько ангелів сотворив, що вони їх в небі побідили, коли вони хотіли над Твоїм царством запанувати!»

І в той час зараз чорти воду вичерпали дочиста. І дивиться Івась — а вже тих бочок стоїть стільки, що іно рибу решетами зносять, тяжко оком зглянути! Ту вже і покої такі красні, що аж очі до себе беруть, та бо вже і гречка цвіте, тут вже і млин стоїть, вже пшеницю молотять — а Івась хропить на все горло, щоби чорти не здогадалися, що він не спить. Ну, в короткий час вже і гречка стоїть в копах, а млин як десь взявся, так і не знати де подівся. А там дивиться Івась, а вже й чорти позникали!

А наречена прилітає та й каже:

– Івасю, вставай, вже-сь виспався, подивися, кілько я вже зробила, а ти спиш та навіть ти не в голові, що мама казали, щоби на полудне було все готове. От як вони прийдуть обглядати, та пам’ятай, щоби-сь знав, як зарадитися з тим, бо то не жарт. Знаєш, моя мати то дуже тебе не любить і мене за тебе не хоче дати, то вона би тебе стратила, щоби іно спосібність найшла. Тож прошу тя, коли вона тут прилетить обглядати, возьми си доброго каменя і бий та питай, чи добре, а вона буде літати як шалена по найменших кутиках. Бувай здоров! А, ще-м ти забула казати: як прийдеш додому, то по вечері тобі моя сестра коня всідлає, щоби-сь їхав по гостей. То си пам’ятай, щоби-сь добре уважав, бо ти на такім коні ще ніколи не їхав, то тя може зрадити. То возьмеш собі три грабчуки і два застромиш за ремінь, а третій в руку, і як сядеш на того коня, то так щоби-сь бив, що сили стане, і завше будеш питати: «Куди?», а більше нічого щоби-сь не казав. А знаєш, як будеш сідати, то сідай ззаду, спереду не можна, бо він би тя забив. То, знаєш, мій тато тебе буде везти, а він мене дуже любить, то він по всіх силах буде старатися, щоби тебе згладити із того світа. А як приїдеш, то вже буде гостей багато. Мене посадять за стіл, а в котре місце, я й сама не знаю, і скажуть, щоби-сь відгадав, котра твоя жінка, а як не відгадаєш, то все пропало. То щоби-сь добре уважав, я буду квіткою телепати на середині голови, а ти скажеш: «То та моя». І покажеш пальцьом на мене. А відтоді щоби мене завше слухав, що я скажу робити.

І розійшлися, а наш Івась все розмірковує в голові і гадає:

— Коби так вдалося, то би не було зле…

Та й сідає і розважає, що з тим робити: чи так робити, як йому наречена казала? Де ж то можна так родичів бити? Ну, то вже в чортів такі звичаї, а більше нічого — і далі пішов покої обглядати. Входить і дивиться — ах, яка ж то краса! — аж очі до себе бере. Аж ту дивиться, стара відьма летить мов той вітер, аж заслинилася… Прилітає та й зачала кричати:

— А де ти, зятю, і що ти ту доброго зробив, най іно я подивлюся, чи ти варт моєї доньки за жінку.

А наш Івась вже каменяку добру має та й так златав стару, що вона іно трохи літна (ледве тепла). А проте й далі стара в кожен кутик заглянула, чи все гарно, чи до сподобання, тоді каже:

— Ну, зятю, прошу, перестань бити, бо вже більше я тебе не буду контрулювати. — І далі вже говорить, як направду рідна мати. — Тепер ходи, за то будем робити весілля.

Приходять додому і стара каже:

— Ну, старий, вже наш зять все поробив, що треба, зачинаймо лагодити весілля! А ти, доню, іди зладь шваґрові коня, бо його ноги болять по тяжкій праці.

Тоді довідався Івась, котра старша сестра, і тая зараз пішла, а стара виймає цілу паку листів і каже:

— На, знаєш, тепер маєш тоті всі листи роздати і зараз приїжджай, бо тої ночі має весілля скінчитися і ти маєш забратися, щоби-м тя не виділа, бо я тепер знаю, що вже з тобою нема що робити.

Івась взяв листи в кишеню, виходить надвір, а сестра тримає коня такого, що аж страшно дивитися на нього, і каже:

– Іди та сідай, бери уздечку!

А його вже дармо здурити, бо він вже на той спосіб вчений. Тоді Івась пішов, вирізав три порядних костурі, два застромив за ремінь, а третий взяв в руку та й далі на коня сідає і як не візьме мастити по голові, що сили має, а при тому нічого більше не каже, іно завше питає:

— Куди?

А той, мовби хмара, валить по бескидах, що вже Івась не знає, на котрім світі він живе, чи, може, і кості його рознесе чортяка… А де іно на яке ровище приїде, то там вже виходить якийсь ніби пан, Івась іно йому подасть листа, а більше нічого не каже, і так за короткий час всі листи роздав і не спам’ятався, як його кінь привіз перед ту хату, звідки виїхав.

А там уже гостей повно, а за столом повно дружок, а всі вбрані як одна. Він злазить з коня, а стара вийшла коня відбирати і іно тяжко зітхнула, коли подивилася, що коневі так тяжко голова збита, що кров кавалками валить, а прецінь нічого не каже. Тоді взяла коня, не веде до стайні, та веде до кухні. А Іван добре знає, що то за кінь, але нічого не каже, гадає си: «Бери тебе, чортяко, біда!»

А потому стара виходить і каже:

— Прошу, зятю, на весілля. Придивися і пізнай свою милу, бо як не пізнаєш, то задармо твої труди, що-сь тілько напрацювався.

Але Іван іно подивився, а на одній голові хитається квітка, та й зо всеї сили крикнув:

— А ось тота!

Тоді чортам пішло по носі, бо мусили зараз подружки з-за стола висунутися, а пустити молодого християнина до чортихи. А далі розпочалося дарування, але не таке, як в нас, бо молодого дарували грішми, а молоду череп’ям. Не міг же Івась надивуватися таким подарункам, а молода каже до нього:

— Най тебе тим дарують, чим і мене, бо то саме золото, а ті гроші, що тобі дають, то череп’я.

Івась зараз послухав, бо знав, що то правда, що вона каже, і зараз сказав:

— Прошу вас, панове гості, даруйте мене тим, що мою молоду.

І дарують і танцюють, що аж мило дивитися. А незабаром скінчилося дарування, тоді пообідали, і далі стара каже:

— Ну, тепер, зятю, ходи, дам ти віно, яке си сподобаєш, таке си возьмеш.

І виходять з-за стола, а його жінка каже:

— Пам’ятай, щоби-сь не брав тих скринь, котрі тобі будуть давали, іно тих три колодки, що коло груби, осикових. Бо то таки справжній маєток. Хіба найбільший пан такий маєток має.

На теє Івась головою кивнув:

— Ото, допоможи, Боже, тото додому приставити — буде чим жити.

А стара питає:

— Ну, зятусеньку, чого хочеш? Буде з тебе тих три скрині, в котрім маєш ціле віно за мою донькою.

— Ой, знаєте, мамо, я не хочу від вас нічого, іно тих три колодки, що коло груби.

А, милий Боже, якби стару хто окропом попік! Як не крикне, аж земля стряслася!

— А то-м си вигодувала доню, котра мене тепер так тяжко грабить! Ох, бодай ти мене більше не виділа, ані я тебе! Та ти з ним так, якби вже двадцять літ жила! На ти тоті колодки і зараз забирайся з моїх очей, щоб я тебе не виділа вже на своїм помешканню!

І зараз Івась забрав своє віно, перехрестився і пускаються з молодою в дорогу. А коли вже вийшли, як не зачнуть чорти заводити, як не зачнуть шаліти, що аж земленька стогне! А Івась бере черевики на ноги, а молоду на плечі, і гадає си: «Коби якнайскорше звідси втекти!»

Та що ступить, то миля, а як скочить, то дві, а чортиха жене, аж земля деренчить. Бо з того жалю чорти розлютилися та й пустилися в погоню. Як влетіли до лісу, як зачали дерева ломити, вітрами колисати, то де який був листок, то облетів, і не могли нічого порадити, бо молодята вже були далеко. І мусили вертатися додому, а там як не зачнуть сваритися і каятися! А далі посилають найстаршу доньку, щоби їх у дорозі здогонила і зараз таки на тім місці смерть їм поробила, а той маєток забрала і роздала межи бідних чортів.

Сестра пустилася в дорогу і так летить, аж заслинилася. А панна молода притулила вухо до землі та й каже:

— Ей, біда, небоже, за нами моя сестра летить! Вона нас як здогонить, то нам смерть поробить, бо вона дуже недобра. Але знаєш, що я зроблю — я перекинуся красним зіллям, а ти парканом, а вона любить дуже зілля нюхати, і коли ту прилетить, то все забуде.

І зараз таке красне зілля зацвіло, аж мило дивитися, а Іван перекинувся парканом, а зі скринь зробили два одвірки і двері. Аж ту прилітає сестра, стала і дивиться, а далі помаленьку вступила за паркан і зачала си тото зілля любувати, бо то вона іще такого красного цвіту навіть не бачила в житті. І налюбувалася, натішилася та далі полетіла додому. Прилітає і каже:

— Не могла здогонити, бо, знаєте, здибала дуже ладний зільник зо зіллям і дуже ладний паркан, а одвірки то аж мило дивитися і двері також такі красні, що до того зілля пасували.

На тоті слова стара закричала:

— Ей, нерозумна доню, та ж той паркан — той шахрай, а одвірки і двері — то моя праця, а то зілля — то наша зрадливиця. О, добре би була-сь зробила, щоби-сь була паркан поломила, а зілля позривала — тоби-сь була добре зробила!

Ах, як старий не крикне на наймолодшу:

— Ану, полети і так зроби, як мама каже!

І тота в погоню летить, що сили має. Тілько зараз почула сестра сестру і каже:

— Знаєш що, вже моя друга сестра летить!

Бідний Івась зажурився і каже:

— А що ж тепер будем робити?

— Ей, коли я з тамтою порадила, то з тою скорше пораджу, бо тота цілком дурніша від тамтої. Знаєш що, я перекидаюся ставом, а ти качуром, та й плавай, ряску збирай.

І зараз так зробилося. Молодша сестра прилітає до ставу та й вже нема куди летіти. Стала, подумала, подумала, а без той ставок було їй страшно летіти, та й вернулася додому. Прилітає додому і каже:

— Ой, не виділа я ніде зілля, тілько ставок, по котрім качур плавав дуже хитро.

Ах, як не крикне стара:

— Тумане, то наш зять качур, а став — то наша донька. Треба було його забити і була би-сь добре зробила.

Та й далі вже пустилася стара і летить вітрами, що аж повітря хитається. А панночка також її почула і каже:

— Тепер наша біда, бо вже мама летить. То я перекидаюся старою капличкою, а ти старим священиком та й відправляй, а як буде тебе питатися: «Чи не виділи ви яких двоє людей, то ти скажеш, жи-сь видів, як тота церква ставилася, а я на священика став тоді, коли ішли двоє молодих людей».

От прилітає стара, дивиться і каже:

— Панотче, чи не виділи ви ту двоє людей?

А старий обзивається:

— Видів, серце, але вже давно, ще іно як тую капличку ставили, а я іно тоді на священика вийшов, то ішло пару людей дуже красних…

Стара стала, подумала та й каже:

— Ну, то нема що робити! Та ж тота капличка така стара, що вже валиться, а то діялося вчора.

І полетіла додому щосили. Прилітає і каже:

— Брешеш, доню, я не виділа ані зілля, ані ставу.

А старий каже:

— Ах, негідна доненько, одна з другою мене та й маму дурити! А бодай вас качка брикнула!

Тоді стара зачала вповідати, що виділа в дорозі стару церков і старого священика. Ах, на тоті слова як не зареве старий, що аж страшно слухати:

— А ти, стара відьмо, та ти така дурна, як вони обидві! Та же каплиця — то наша донька, а священик — то наш зять, бодай розпалися! О, чекай, я того зараз буду знати, що з тим зробити!

І полетів по-чортівському. Ну, і що з того? Летить, та й нема церкви. Прилітає аж недалеко села, аж тоді його донька зачула і крикнула:

— Ой біда, тато жене!

Тоді Івась вбрав капелюха на себе, а вона зробилася бабою жебрущою, а його ніхто не видить, бо в капелюсі. Здоганяє старий та й каже:

— Чи не виділи ви ту двоє людей молодих?

— Ви мене питаєте за молоді люди — та я вже багато виділа в житті!

— Але я питаю про нових, може, тепер які прийшли до села?

— Е, та ту прийшло двоє, але вже поженилися — то, чуєте, якісь такі, що вона перше хрестилася, ніж шлюб брала.

Ах, як заридав старий чортяка, та й полетів як шалений! А Івась капелюха з голови скинув, а панна знову панною стала та й ідуть, аж серце радується. Приходять на материне подвір’я, Івась кинув тоті колодки та й скрині і почав кликати:

— Відчиніть, мамуню!

А стара з радости як скочила з печі, мало не забилася! Біжить та й відчиняє. О Господи, яка ж то радість, як стара мати вздріла свого сина! Встає, вітає, з радости тішиться, плаче та й свою нужду розповідає. Тоді невістка зараз сказала до старої:

— Мамуню, давайте вечеряти!

А стара зараз капшучком потелепала та й зараз вже є що їсти і пити. Повечеряли і полягали спати. Дивиться Івась, а надворі щось блищить. А мама питає:

— Ви, діти, не знаєте, що то так світиться?

А невістка каже:

— То колодки осикові — іди, Івасю, забери до хати!

Виходить Івась, дивиться, а то такі три красні скрині, що аж мило дивитися! Бере Івась до хати, але ані суди Боже одної рушити! Тоді Івась здивувався, що недавно ніс три, а тепер одної не може, і закликав жінку, щоби помогла. Зараз повиходили обидві з мамою, помогли то вносити, а коли повносили, давай маєток переглядати. Ох, Боже ласкавий, аж очі до себе забирає! Така краса, що аж мило дивитися! Повідкривали, а там саме золото і різні сукні, що аж очі до себе беруть! Переглянули, та полягали спати.

На рано повставали, пішли до ксьондза, дали знати тую річ, що панна ще не хрещена. Зараз священик казав її привести і вихрестити. І так зробили. Назвали Івасеву жінку Ірина і зараз заповіді виголосили, і зачалося весілля.

А мене на весілля запросили за музику. Але як гості за столом сиділи, то мав тоді музика вечерю носити. А коли господиня дала пироги, то я собі сподобав та почав з радости їсти. Господиня теє як вздріла, як мене гримнула хохлею, то я як скочив, а там стояла бочка з водою — та я зашпортався, на тую бочку впав та втопився. І відтоді мене нема.

Святий Миколай карає жінку, що не шанувала неділі

Була така жінка захланна, що не шанувала ніякого свята і пішла раз у неділю коноплі брати. Бере вона, бере, аж ту задзвонили в церкві на «Достойно». Вона дивиться, а до неї йде старенький дід. Прийшов, став та й дивиться, нічого не каже, та й вона нічого. Далі він усміхається та й каже:

— А що, жіночко, дуже пильно з роботою?

А вона каже:

— Та що маю дармувати?

А він каже:

— Ну, а що ся тобі за тото належить?

А вона нічого не каже. Тоді він до неї:

— Вибирай собі, що волиш: чи тут зараз каменем стати, чи двоє дітей плекати?

А вона каже:

— Та вже волю двоє дітей плекати.

— Добре, най тобі й так буде!

Та й обернувся та й пішов. А то був святий Миколай. Ледве він обернувся, а тота жінка дивиться, а їй дві гадини причепилися до грудей, та й ссут, так тягнуть, а хвостами так б’ють! Заки дійшла додому, то геть їй із боків кров текла, такі рани хвостами набили. І вже її не поверглися аж до смерти.

Святий Миколай і три студенти

То як ще святий Миколай ходив по світі, то зайшов був раз на ніч до одної корчми. А той шинкар то був великий злодій: хто в нього ночував, то він того різав, м’ясо пакував у бочки і потім варив та пік для інших гостей. То акурат перед тим ішли три студенти до школи, і він їх так порізав. А як святий Миколай зайшов до тої корчми, то він знав, що там діється, та й каже до інших гостей:

— Ану ходіть, подивимося до шинкаревої комори!

Пішли там, отворяють, а там усюди кров, людські кості, а ще одна бочка повна людського м’яса. То святий Миколай поблагословив тото м’ясо, а з нього зараз зробилися назад ті три хлопці та й повискакували з тої бочки.

І тоді люди схопили корчмаря і забили, а корчму спалили.

Злодійська свічка

Якийсь злодій та вкрав двоє коней. Тільки недалеко й від’їхав на них — кинулися вслід люди. Ось-ось наздоженуть. Бачить злодій — непереливки. Давай він святому Миколаю Угоднику молитися, порятунку просити.

— Як врятуєш, святий Миколаю, то поставлю тобі свічку, та таку велику, як кінська нога. Спаси мене цього разу, то вже ніколи не крастиму.

Коли це являється перед ним святий Миколай. Кинувся йому в ноги злодій:

— Порятуй, святий Миколаю. Свічку тобі поставлю, як оця коняча нога.

— Гаразд, — відповідає Миколай. — Бачиш ондечки волячий кендюх лежить. Розріж його негайно і сховайся туди.

Так і зробив злодій. Як наїхали люди, дивляться — коні крадені стоять, а нікого немає. Тільки кендюх волячий лежить.

– І де той злодій подівся? — дивуються люди. — Чи, може, злодія ніякого не було, одна мана?

Забрали своїх коней та й поїхали геть. Тоді знову явився святий Миколай і каже:

— Поїхали вже люди, можеш вилазити.

Виліз злодій з того кендюха, ледь дихає:

— Ледь не вмер, такий там сморід.

— Отак і мені ті свічки смердять, що ставите з краденого.

Пригоди діда-гуцула

Служив чоловік при війську двадцять штири роки. А мав двадцять штири роки, як ішов до війська. То був гуцул. І відпускають його з армії, би йшов додому. І дають йому на дорогу три хліба і три гроші. Так заслужив за такі роки. Іде він додому з тими хлібами і тими грішми. І вже вечоріло. Доходить він до одного села, а там лежить старий чоловік.

— Що ви тут, дідуню, лежите? — питає.

— Я з голоду не годен устати.

Він дав йому оден хліб і один гріш. І пішов далі. Здибає другого, що сидить.

— Що ви, діду, тут сидите?

— Я з голоду не годен далі йти.

Дав йому хліб і гріш і йде далі. Здибає третього, що сидить тамка. Поклонився до нього.

— Що ви тут, діду, сидите?

— Я голоден і не годен далі йти.

І він дав йому той третій хліб і третій гріш.

І пішов він далі, і вже смерклося. А село далеко. І він приготувався ночувати коло одного потічка. Заснув він там, і сниться йому, що прийшов святий Миколай. І зробилася велика ясність. Він пробудився — є святий Миколай. І питає його святий:

— Що ти хоч за то, що ти накормив трьох людей? Подумай, що ти маєш у мене просити. Ти можеш просити собі Царства Небесного.

А він каже:

— Я нічого не хочу, лиш хочу такий столик, щоби де я його поставлю, там попоїв і випив.

— А ще що хочеш? — питає святий.

— Ще хочу таку файку (люльку), аби я собі закурив, як попоїм.

— Подумай, чоловіче, що ти маєш собі третє просити.

— Хочу таку торбу. Аби що я хотів, я би взяв у ту торбу. Аби саме воно в торбу зайшло.

І святий Миколай відійшов від нього. А він ляг і спить далі. Ніч. А рано він пробудився — голоден. Умився в потоці та й такий голоден. І подумав: «Коби мені з’явився той столик, що святий обіцяв. І коби з’явилися мені файка й торба». І з’явилося то все. І він попоїв, закурив, торбу на плечі і пішов. А столик і файка зникли, іде він далі, йде, і приходить друга ніч. Ночує він на полі. І сказав, щоб з’явився йому той столик, аби попоїв. І з’явилося йому то все. І він попоїв, столик зник, а він з торбою пішов далі.

І приходить він до одного села. А то було ще за панщини. Він дивиться, а там пани б’ють одного чоловіка. Дають йому двадцять п’ять буків, що не йшов на панщину. А той гуцул приходить до них і каже:

— За що ви б’єте чоловіка?

А вони кажуть:

— Лягай на столець. І дамо й тобі двадцять п’ять буків.

А він каже:

— Фіть до торби!

І тоті два гайдуки й пан в торбу залізли. І він взяв торбу на плече і пішов далі. А тут уже смеркається. Він думає, де ночувати. Несе тих трьох у торбі, і не важкі вони йому. Зайшов він у місто, іде собі. А назустріч пан іде і його паличкою по голові.

— Що ти, хлопе, ходиш по тротуарі.

А він каже:

— Фіть до торби!

І пан шуп у торбу. Та й пішов гуцул далі. Здибає корчмаря з псом. Корчмар:

— Гуджя! Гуджя на діда!

А він:

— Фіть до торби!

І корчмар з псом скочив у торбу. А він торбу зав’язав та й іде далі. Вже зовсім смерклося. З’явився йому той столик, попоїв він, закурив. А він уже на поле вийшов. І дощ іде, і нема де ночувати. Дивиться — стоїть дім двоповерховий. Іде до того дому, хоче там ночувати. Вийшли панові слуги.

— Йдіть геть, діду, бо тут невільно ночувати.

Пан мав той дім, такий прекрасний, але в нім пан не ночував, бо там приходили у дванадцятій годині чорти. Слуги повіли про діда панові, а пан каже:

— Добре є. Відкрийте йому найбільшу кімнату нагорі і най там спить.

Пан хотів знати, чи він переночує там. Та й пустили його до тої кімнати, і він там спить.

Дванадцята година ночі, отворяються вікна, такий шум. Заходить одинадцять чортів.

— Добре, діду, що ти прийшов. Ми тебе ждали.

Дід каже:

— Фіть до торби!

І всі одинадцять в торбу залізли. Дід зашпилив торбу і поставив під голову. І спить далі. І тут летить дванадцята, чортиця, з козою кривою. А він каже:

— Фіть до торби!

І чортиця з козою в торбу.

Спить він до самого рання. А рано пан посилає слугів забирати мертвого діда. А дід каже:

— Чо ви мене так рано збудили? Я ще спати хочу.

Пішли слуги і повіли панові:

— Дідо живий.

Тоді пан сам іде до діда, але не каже «діду», а каже: «пане».

— Пане, ходіть до мене на снідання.

Пан нарихтував дідові їсти й пити. А він не хоче нічого, бо має свій столик. Питає дід-гуцул пана:

— У тебе є кузня?

– Є.

— Заклич двох здорових челядників і підемо в кузню.

Заходять у кузню, кладе гуцул торбу на ковадло і челядники б’ють молотами по торбі.

Кажуть пан і гайдуки:

— Пусти нас. Вже панщини не буде, лиш пусти нас.

І він пустив їх, і панщина скасувалася. Проситься пан, що паличкою бив його по голові:

— Випусти мене. Більше пан хлопа бити не буде, — сказав.

І випустив дідо його. А корчмар проситься:

— Випустіть і мене. Вже більше не буду хлопів споювати. Ані псами цькувати.

І випустив його з псом.

Просять чорти:

– І нас випусти.

— Присягайте, що підете з панового дому геть, більше не будете в пановім домі.

Вони присягнули, що вже не будуть у пановім домі. І він випустив їх. І взяв води свяченої та як кропне чортів, а чорти в той димник у кузні повтікали.

Забирає пан діда-гуцула до себе. І каже:

— Діду, ти будеш у мене, доки жиєш. Я тебе не відпущу від себе.

А дід-гуцул каже панові:

– Іди вже до того дому жити. Там уже більше чортів не буде.

А дід-гуцул не хоче в пана бути, бо він має свій столик, де хоче, там їсть. І ходить собі дідо по світі далі, а тут приходить смерть з косою.

— Досить тобі, діду, по світі ходити. Ти насміювався з людей, ти насміювався з чортів. Досить тобі того, треба вмирати.

А дід каже:

— Фіть до торби!

І зайшла смерть з косою в торбу. Дідо зашпилив торбу і ходить собі і носить торбу. Носить один рік, носить другий, третій. А на світі ніхто не вмирає, бо смерть у торбі. Ані худобина не гине, ані мухи не гинуть — нічого на світі не гине, бо нема смерти ні на кого. У торбі смерть. Люде Бога не бояться, бо ніхто не вмирає, нема смерти, люди бавляться, п’ють, ріжуться, а вмирати ніхто не вмирає, бо нема смерти. І людей намножилося доста в світі, і мух — всього.

І Бог не міг витримати, що так люди согрішили. І післав Бог до діда ангела, аби дідо пустив смерть, дідо випустив смерть з торби, і смерть його першого скосила, і дід умер.

По смерти іде дідо до царства. Каже ангел:

— Як ти підеш до царства? Ти не просив собі Царства Небесного, а просив торби.

Та й не приймають діда до царства, їде дідо до пекла. Приходить дід-гуцул під пекельську браму, а чорти як побачили його під брамою, то позамикали пекло і не пускають діда. Вернувся дідо знов до царства, проситься у святого Петра. І каже святий Петро:

— Заходи, діду, до царства.

А я пішов до Родовець, і купив горнець, і цій байці конець.

Про милосердя і заздрість

Була собі вдовиця і дуже бідно жила. І мала вона одну дочку. Дивиться вона, іде до них бідний чоловік. Прийшов до хати і просить жінку, щоби дала йому якусь милостинь, бо він бідний. І жінка дала йому останній кусник хліба. Дідо подякував і сказав:

— Дай Бог, щоби оте, що зачнете робити, ледве до вечора скінчили.

І дідо пішов. А мати каже до дочки:

— Знеси полотно та наміряєм трохи, щоби продати та купити їсти.

Дочка внесла полотно, та як зачали міряти, то міряли цілий день і так багато наміряли, що й подіти нема куди. Стільки його, що ніколи в них стільки не було. І хліба купили за то полотно, і вбралися. Так їм той дідо поблагословив.

А багата сусідка позавиділа бідній, що в неї вже дещо появилося в хаті. І спитала в сусідки:

— Звідки ви то все маєте?

Жінка розказала, як вона дала дідові останній кусник хліба і як дідо її поблагословив, сказав, щоб цілий день вона робила те, що зачне робити.

— А я якраз взялася полотно міряти і так за цілий день наміряла його цілу хату.

Багата сусідка побачила, як той дідо вдруге йшов, і каже:

— Ходіть, діду, до мої хати.

Дідо йде, а вона скоренько вкроїла кавалок хліба і дала в руку дитині. Дідо ввійшов, а вона відібрала в дитини той хліб і сказала:

— То я вже останній кавалок хліба вам даю.

І дідо подякував. І сказав:

— Якщо ти почнеш щось робити рано, щоби ледве до вечора скінчила.

Знесла вона до хати полотно, щоби міряти. Але дуже захотілося їсти. Мати каже:

— Біжи, дочко, винеси води. Нап’ємося та й будемо міряти.

І сталося так, що вони то полотно не міряли, а цілий день носили воду й пили. Так їм той дідо поблагословив. Так наділив їх за їх заздрість. А то був святий Миколай.

Як святий Миколай звірів поживою наділяв

Один чоловік, що звався Проць, їхав лісом і захопила його ніч. Мусив ночувати. Випріг він воли, дав сіна. Коли дивиться: недалечко від нього на пустирі звіряче збіговисько. Злякався чоловік, ще б пак! Вовки, лисиці, зайці, ведмеді… таке назбігалося — страх глянути! Сидить заєць поруч з вовком і не боїться його.

«Що за дивовижа!» — думає собі чоловік.

А коли йому вже від серця відлягло, він пильніше придивився і побачив: сидить на престолі поміж тією звіриною святий Микола — старий сивий чоловік. Сидить і щось тим звірам розказує, а вони слухають, розвісивши вуха.

І каже святий до медведя:

— Ти маєш завтра з’їсти Панькового вола. Ти, лисе, маєш у Доцьки всі кури поїсти. Ти, дику, маєш знищити побережнику кукурудзу.

І так далі, кожному звірові назначив, що має з’їсти. Вкінці звернувся до вовка і каже:

— А ти маєш нині досвіта з’їсти Процевого лисого коня, він пасеться на сіножаті під лісом.

А той Проць, як зачув наказ святого Миколая вовкові, то задумав обдурити вовка, а тим самим і святого Миколая. Він замастив болотом коневі лисину. На другу ніч збіглися звірі до святого Миколая і здають перед ним справу, що хто весь день робив. А Проць уже сидів на дереві і підслуховував. Говорив медвідь, лис, дик і аж приходить вовк:

— Я не з’їв лисого коня, — каже вовк, — бо там його не було.

— То з’їж самого Проця, — каже святий Миколай, — бо він тебе обдурив!

Як се наш Проць учув, аж мало не злетів з дерева. Та й бачить, що рятунку не буде, і став проситися:

— Святий Миколаю, пробач, що я втрутився у твою волю. Накажи вовкові, нехай цеї ночі прийде по мого коня, а наді мною змилуйся.

— Добре, — погодився святий Миколай, — але запам’ятай: кожна звірина має призначену свою поживу. І від долі своєї ніхто не втече, ні людина, ні звір.

З тими словами відпустив він Проця додому, і жоден звір не рушився до нього.