Білі зуби

6. Спокуси Самада Ікбола

Діти, Самад підчіпляв дітей, як підчіпляють інфекційні хвороби. Не те щоб усе було аж так погано — свої двоє були у нього бажані — наскільки діти взагалі можуть бути бажаними для чоловіка, — але він не підозрював, що так буде. Про це ніхто не попереджає — про те, що доведеться знатися на дітях.

Років сорок він мандрував собі життєвим автобаном і навіть не підозрював, що, наприклад, між роздовбаним устаткуванням придорожніх СТО жили покидьки суспільства — скиглячий і нудотний прошарок; він про них нічого не знав, і взагалі це його не обходило. А потім, десь посередині вісімдесятих, він заразився дітьми; дітьми інших людей, дітьми — друзями його дітей, і друзями друзів його дітей; і дітьми з дитячих програм на дитячому телебаченні. До 1984 року принаймні тридцять відсотків його соціального і культурного кола складалося з тих, кому менше дев’яти, — і це, врешті, призвело до його неминучої теперішньої ролі. Самад став батьком-вихователем.

За дивним законом симетрії, батько-вихователь — наче дзеркальне відображення батьківства взагалі. Все починається невинно. Випадково. Ти раптом опиняєшся на щорічному Весняному Ярмарку з торбою бобів, допомагаєш із лотерейними квитками (бо симпатична рудоволоса вчителька музики тебе попросила), виграєш пляшку віскі (а всі шкільні лотереї підтасовані), і, ще не усвідомивши, куди тебе хилить, уже відвідуєш щотижневі шкільні збори, організовуєш концерти, обговорюєш плани щодо музичної частини, докладаєш власні гроші, щоб оновити воду в шкільному фонтані, — ти вже вплетений у школу, ти весь у ній. Рано чи пізно ти вже не просто висаджуєш свого малого з машини під шкільними воротами — ти входиш в ці ворота разом із ним.

— Опусти руку.

— Я не опущу руку.

— Опусти її, прошу тебе.

— Відчепись від мене.

— Самад, чому тобі так подобається мучити мене? Опусти.

— Я маю думку. Я маю право на свою думку. І вже ж я маю право на те, щоб її висловити.

— Маєш. Але навіщо тобі висловлювати її так часто?

Самад та Алсана сичали одне на одного, сидячи на батьківських зборах у середу, на початку липня вісімдесят четвертого року, і Алсана з усіх сил намагалася примусити чоловіка опустити його вперту ліву руку.

— Відчепися ти, жінко!

Алсана схопила його руку своїми манюнькими долонями і спробувала застосувати китайський прийом:

— Самад Мія, як ти не розумієш, я лише намагаюся врятувати тебе від тебе самого!

Боротьба тривала, і голова зборів Каті Мінівер, кістлява біла розлученка у тісних джинсах із неприродно кучерявим волоссям і блискучими зубами, щосили вдавала, що не помічає Самада. Про себе вона лаяла місіс Генсон, товстуху, котра сиділа за ними і голосно торочила про шкідників у шкільному саду, наче навмисно привертаючи увагу до піднятої руки Самада. Рано чи пізно доведеться надати йому слово. Між двома кивками для місіс Генсон Каті нишком зирнула на протокол, який ліворуч від неї дряпала місіс Хілнані, секретарка. Їй хотілося вірити, що справа не у хворій уяві, несправедливості чи недемократичності, або — ще гірше — расизмі (вона ж читала «Кольорового Сліпого» — тижневик «Об’єднання Райдуги», і цілком добре впоралася з їхнім тестом) — справа не в расизмі, який в’ївся у підкірку так, що вона не зауважила його. Ні, ні. Вона цілком у порядку. Жоден абзац протоколу не був расистським:

— Так, містере Ікбол?

Самад із силою відчепив пальчики Алсани від свого лацкана, трохи недоречно встав зі свого місця, пошарудів між паперами на парті, витягнув із купи потрібний йому аркуш і розгорнув його перед собою.

— Так-так. Я маю пропозицію.

Від зборів почувся придушений стогін, що супроводжувався вовтузінням, шкрябанням, перекиданням ноги на ногу, шарудінням у сумочках і поправлянням одягу.

— Ще одна, містере Ікбол?

— А, так, місіс Мінівер.

— Ви один уже висунули дванадцять пропозицій за цей вечір; я думаю, можливо, ще хтось…

— Але ця занадто важлива, щоб її відкладати, місіс Мінівер. Тож, якщо я тільки…

— Міз Мінівер.

— Перепрошую?

— Я маю на увазі… Я — міз Мінівер. Увесь вечір ви… і це, гм… справді — не місіс. Слід казати міз. Міз.

Самад розгублено подивився на Кіті Мінівер, потім у свої папери, так, наче відповідь могла б знайтися між ними, потім знову на обурену голову зборів.

— Пробачте… хіба ви не одружені?

— Розлучена, якщо чесно. Так, розлучена. Я залишила прізвище.

— Ага. Прийміть моє співчуття. Міс Мінівер. Тепер же до справи.

— Перепрошую, — сказала Каті, хапаючись за власні кучері. — Я також і не міс. Перепрошую. Бачите, я була одруженою, тож…

Елєн Коркоран і Жанін Ланзерано, дві подружки із Жіночого Руху, посміхнулися Каті на знак підтримки. Елєн потрясла головою, щоб Каті було не заплакала (бо ти ж тримаєшся чудово, справді чудово!); Жанін німо проказала самими губами «Так його!» і підняла великий палець вгору.

— Мені дещо заважає… просто я думаю, питання тут не у громадянському стані — це не для того, щоб збити вас із пантелику, містере Ікбол, я просто почувалася б більш… якби ви… я маю на увазі — МІЗ.

— Міззззз?

— Міз.

— А це що — якийсь лінгвістичний гібрид між словами місіс і міс? — запитав Самад зі щирою цікавістю, не зауважуючи, що нижня губа Каті Мінівер уже тремтить. — Щось, щоб сказати про жінку, яка або втратила чоловіка, або вже не має шансів знайти собі іншого?

Алсана зі стогоном опустила голову в долоні.

Самад подивився у свої записки, обвів там щось ручкою і знову повернувся до зборів.

— Отже, День врожаю.

Йорзання, чухання, закидання ноги на ногу, поправляння одягу.

— Так, містере Ікбол, — сказала Каті Мінівер. — Що ви хотіли сказати з приводу Свята врожаю?

— Я, власне, хочу дізнатися: що собою взагалі являє цей День врожаю? Що воно таке? Нащо це? І чому мої діти мають це святкувати?

Класна керівничка, місіс Овенс, м’яка жінка із гладеньким обличчям, половину якого приховувала драматично підстрижена гривка, прийшла на допомогу Каті Мінівер:

— Містере Ікбол, ми вже обговорювали релігійні свята восени. Я переконана, вам відомо, що наша школа визнає велику кількість різних релігійних і нерелігійних свят, а саме: Різдво, Рамадан, Китайський Новий рік, Дівалі, Йом Кіппур, Ханнуку, День народження Хайле Селассі та смерть Мартіна Лютера Кінга. Свято врожаю є частиною шкільного курсу на релігійну толерантність, містере Ікбол.

— Розумію. І багато, місіс Овенс, у Манор-Скул язичників?

— Язичників? Боюсь, я вас неправильно зрозу…

— Це дуже просто. Християнський календар має тридцять сім свят. Тридцять сім. Мусульманський — дев’ять. Тільки дев’ять. І вони зовсім витіснені цією неймовірною навалою християнських свят. Тепер моя проста пропозиція. Якщо ми викинемо всі поганські свята із християнського календаря, звільниться приблизно двадцять днів, — Самад підглянув до свого аркуша, — двадцять днів, коли діти зможуть святкувати Лайла-уль-Кадр у грудні, Ейд-уль-Фітр у січні та Ейд-уль-Адга у квітні, наприклад. І перше поганське свято, яке має вилетіти, це, на мій погляд, і є Свято врожаю.

— Боюсь, — сказала місіс Овенс зі своєю приємною, але твердою посмішкою, — витирати християнські свята з календаря трохи не в моїй компетенції. Інакше б я відмінила Святвечір, щоб звільнити собі купу часу, який щороку витрачаю на готування-прибирання.

Самад проігнорував смішок, що прокотився після її репліки, і наполягав далі:

— Але це те, що я думаю. Свято врожаю ніяке не християнське свято. Де у Біблії сказано: «Бо повинен будеш красти їстівне із сервантів батьків своїх і нести його до школи, і муситиме матір твоя пекти хлібину у формі риби»? Це язичництво! Покажіть мені, де це сказано: «І віднесеш коробку морожених рибних паличок Бабі Язі, що живе у Вемблі»?

Місіс Овенс, незвикла до сарказму, якщо його використовували не з педагогічною метою, наприклад: «Чи ми живемо в сараї? Я думаю, що у власному домі ви теж так поводитеся?» — спохмурніла.

— Містере Ікбол, без сумніву, ідея милосердя — це той аспект, який робить Свято врожаю достойним святом. Дарування їжі літнім людям — звичай, вартий поваги, є для цього пряма вказівка у Письмі чи немає. Звісно, в Біблії не написано, що ми маємо їсти індичку на Різдво, але чомусь ніхто не засуджує цей звичай. По щирості, містере Ікбол, ми розглядаємо такі речі швидше як громадські, аніж релігійні.

— Бог для людини — її громада, — підвищив голос Самад.

— Та-а-ак. Будемо голосувати за пропозицію?

Місіс Овенс нервово оглянула залу.

— Хто-небудь приєднується до пропозиції?

Самад стиснув руку Алсани. Вона копнула його під столом. Він наступив їй на великий палець. Вона щипнула його в бік. Він заломив їй мізинець, і вона вимушено підняла праву руку, водночас штурхаючи його лівою в живіт.

— Дякую, місіс Ікбол, — сказала місіс Овенс, і Джаніс та Елєн глянули на Алсану із засмученими, жалісливими усмішками, з якими зазвичай дивляться на залежних ісламських жінок.

— Усі, хто «за» викреслення Свята врожаю зі шкільного календаря….

— На підставі його язичницького коріння!

— На підставі його певних язичницьких… конотацій. Підніміть руки.

Місіс Овенс оглянула залу. Піднялась одна рука — симпатичної вчительки музики Погші Барт-Джонс — велика кількість браслетів зіслизнула вниз по передпліччю. Потім Чалфени, Маркус і Джойс, не першої молодості гіппівське подружжя, вбране у псевдоіндійському стилі, підняли руки з викликом. Потім Самад притис поглядом Клару та Арчі, які покірно сиділи з протилежного боку, і над зібранням піднеслося ще дві руки.

— Тепер «проти».

Піднялись решта тридцять шість рук.

— Пропозиція не пройшла.

— Я впевнений, що відьми, гобліни та інші сонцепоклонники Манор-Скул будуть задоволені, — сказав Самад, сідаючи на своє місце.

Після зборів, коли Самад повертався з туалету, відливши з деякими труднощами в мініатюрний пісуарчик, в коридорі його перестріла симпатична вчителька музики Поппі Барт-Джонс.

— Містере Ікбол.

— Гм-м?

Вона простягнула довгу, білу, всіяну легким ластовинням руку:

— Поппі Барт-Джонс. Я викладаю Маджіду і Міллату в оркестрі та на співах.

Самад замінив свою мертву праву руку, яку вона збиралася потиснути, на живу ліву.

— Ой, пробачте!

— Нічого, нічого. Вона не болить. Просто не рухається.

— А, добре. Добре, що немає, знаєте, болю.

Вона виглядала, як кажуть, красивою без зусиль. Мала десь двадцять вісім, від сили тридцять два. Худорлява, але не важка кісткою, із рельєфними, як у дитини, ребрами; довгі пласкі груди з задерикуватими пиптиками; відкрита біла сорочка, якісь доволі зношені джинси і сірі кросівки, купа темно- рудого волосся, зав’язаного у зворушливий хвіст. Солом’яні пасма обрамлюють шию. Ластовиння. Мила, трохи дурненька посмішка — так вона зараз посміхалася Самадові.

— Ви хотіли щось сказати про близнят? Якісь проблеми?

— О, ні, ні… так, ви знаєте, з ними все добре. Маджідові складнувато, але з його гарними оцінками, думаю, музика йому не так уже важлива, зате Міллат має просто талант до саксофона. Ні, я просто хотіла вам сказати, що ви мали рацію, — мовила вона, вказуючи через плече на залу. — На зборах. Я теж завжди думала, що Свято врожаю недоречне. Тобто я маю на увазі, якщо хтось хоче допомогти старим, знаєте, це добре, — хай голосує за інший уряд, і не треба буде посилати їм консерви зі спагеті, — вона посміхнулася йому знову і заклала руде пасмо за вухо.

— Дуже шкода, що більшість не погодилася, — сказав Самад, задобрений її другою посмішкою і черв’ячком, що прокидався у його здоровому 57-річному тілі. — Ми були сьогодні в абсолютній меншості.

— А все ж Чалфени були за вас — вони гарні люди, інтелектуальні, — сказала вона пошепки, ніби йшлося про якусь екзотичну заразу із тропіків. — Він вчений, а вона займається чимось, пов’язаним із садівництвом, але обоє дуже переймаються вашим питанням. Я говорила з ними, і вони кажуть — ви маєте наполягати. Знаєте, я тут подумала, може б, ми зібралися якось усі разом і за наступні кілька місяців підготували другу пропозицію — на вересневі збори — ближче до безпосередньої дати, зробили б це більш логічним, може б, надрукували якісь листівки, щось таке. Бо, знаєте, я справді цікавлюся індійською культурою. Я думаю, ці свята, які ви назвали, були б набагато більш…. колоритними, і ми б могли це пов’язати з малюнком, музикою. Це б могло бути дуже цікаво, — сказала Поппі Барт-Джонс, чим далі, тим більш зацікавлена сама. — І я думаю, це було б справді корисно для дітей, знаєте.

Самад розумів, що ця жінка не може мати до нього жодного еротичного інтересу. А все ж він озирнувся, чи немає поблизу Алсани, забрязчав ключами в кишені, відчув, як захололо в грудях, і зрозумів, що це страх його Бога.

— Я, бачите, насправді не з Індії, — сказав Самад значно терплячіше, ніж він зазвичай реагував на постійну потребу подібних уточнень, відколи переїхав до Англії.

Поппі Барт-Джонс виглядала здивованою і розчарованою:

— Не з Індії?

— Ні. Я з Бангладеш.

— Бангладеш…

— Перед тим з Пакистану. Перед тим з Бенгалу.

— Ага. В деякому сенсі перекотиполе.

— В деякому.

Запала незручна пауза, під час якої Самад ясно зрозумів, що хоче цю жінку так, як не хотів жодну от уже десять років. Бажання навіть не переконалось, що поруч не було сусідів, бажання просто копнуло двері і зайшло, як до себе додому. Йому заслало очі. І раптом він усвідомив, що його обличчя міниться від виразу збудження до виразу жаху — в гротесковій пародії на те, що відбувалося у нього всередині, поки він зважував усі фізичні та метафізичні наслідки Поппі Барт-Джонс. Він мусив заговорити, поки ще не було пізно.

— Ну… гм, це гарна ідея — заново подати пропозицію, — сказав він супроти власної волі, бо зараз говорило щось набагато сильніше за його волю, — якщо ви маєте на це час.

— Так, можемо домовитися. Я зателефоную вам за кілька тижнів. Чи могли б ми зустрітися після оркестру?

— Це… було б гарно.

— Супер! Отже — вирішено. Знаєте, ваші хлопці, вони просто симпатяги — такі незвичайні. Я говорила це Чалфенам, і Маркус прямо сказав: він сказав, індійські діти, якщо ви дозволите мені так сказати, — вони значно…

— Значно — що?

— Значно тихіші. Вони дуже чемні, але дуже, ну, я не знаю, покірні.

Самад скрутився всередині, уявивши, що це чує Алсана.

— А Маджід і Міллат такі… такі жваві.

Самад спробував усміхнутися.

— Маджід дуже розвинутий інтелектуально як на дитину дев’яти років — це вам усі скажуть. Ви знаєте — його одразу зауважують. Ви мусите ним ду-уже пишатися. Він як маленький дорослий. Навіть його одяг… Здається, я ніколи не бачила, щоб маленький хлопчик одягався так… строго.

Близнятам дозволяли самим вибирати свій одяг, але якщо Міллат циганив в Алсани яскраво-червоні «Найк», «Олд Кош Бегош» і дивацькі джемпери з малюнком ззовні і зсередини, то Маджід за будь-якої погоди носив сірий пуловер, сіру сорочку і чорну краватку під свої чорні лаковані туфлі й окуляри № 115, що стирчали в нього на носі, наче у старого бібліотекаря. Алсана часом говорила йому:

— Гей, малий, а як щодо голубого — так, для амми, а? — і вела його у дошкільний відділ «Мазекер». — Ну, тільки одну голубу футболку. Для амми, Маджіде. Як може не подобатися голубий — це ж колір неба!

— Ні, амма. Небо не голубе — це просто біле світло. Біле світло містить у собі всі кольори веселки, а коли воно розбивається на мільйони молекул у небі, то кольори коротких хвиль — голубий, фіолетовий — оце і є те, що бачить твоє око. Насправді небо не блакитне. Просто так виглядає, розумієш. Це називається розсіяння Рейлі.

Дивна дитина з холодним інтелектом.

— Ви мусите так пишатися, — повторила Поппі з широченною посмішкою. — Я б на вашому місці страшно пишалася.

— На жаль, — зітхнув Самад, у якого від прикрої думки про другого сина вже дві хвилини як зникла ерекція, — на жаль, Міллат взагалі ні на що не здатен.

Поппі образилась:

— Зовсім ні! Ні, я зовсім не мала цього на увазі. Я думаю, він просто трохи заляканий Маджідом, але він теж непересічна особистість! Він просто менш… академічний. Але всі його просто обожнюють — такий милий хлопчик. Звісно, — підморгнула вона, поплескавши Самада по плечу, — добрі гени.

Добрі гени? Що це вона мала на увазі — добрі гени?

— Пррривіт, — сказав Арчі, виринаючи з-позаду них, і вліпив Самаду штурхана. — Прррривіт! — повторив він, тиснучи руку Поппі з іронічно-вишуканим виразом, якого набував, спілкуючись з освіченими людьми. — Арчі Джонс. Батько Айрі, за всі мої гріхи.

— Поппі Барт-Джонс. Я викладаю Айрі…

— Ну так, музику, я знаю. Триндить про вас увесь час. Вона засмутилася, що ви провалили її по скрипці, але — може, наступного року, нє? Отож! — сказав Арчі, розглядаючи то Поппі, то Самада, який стояв трохи збоку, якось неприродно витягнувшись. — То ви зустріли зануду Ікбола! Слухай, Самаде, а ти таки трохи перебрав на тих зборах! Чи не так? — моргнув він до Поппі.

— О, не зовсім так, — сказала Поппі м’яко. — Я думаю, містер Ікбол у чомусь мав рацію. Багато що з його промови справило на мене враження. Я б не проти сама бути такою обізнаною в деяких питаннях. На жаль, моя освіта трохи однобічна. А ви, я не знаю, ну, щось на зразок професора, містере Ікбол?

— Ні-ні, — заперечив Самад, злий, що через Арчі мусить казати правду; слово «офіціант» застрягло йому в горлі, мов кістка. — Ні, я працюю в ресторані. В молодості я здобував освіту, але війна перервала мої студії і… — Самад весь скорчився до кінця речення, його серце впало, бо все ластовиння Поппі Барт-Джонс злилося в один великий червоний знак питання.

— Війна? — запитала вона так, ніби він назвав радіо, піанолу чи зливний бачок. — Фолкленди?

— Ні, — сказав він прямо. — Друга світова.

— О, містере Ікбол, хто б подумав! Ви, напевне, завжди були такі молоді.

— Там були танки, старші за нас, мила моя, — вишкірився Арчі.

— Оце так несподіванка, містере Ікбол! Але кажуть, темна шкіра не така зморшкувата, правда ж?

— Таке кажуть? — сказав Самад, уявляючи, як її пружна, рожева шкіра збирається в брижі мертвого епідермісу. — А я думав, це малі діти роблять чоловіка молодим.

Поппі засміялася:

— Ну, і діти також! Але, — додала вона, зашарівшись і знітившись, водночас почуваючись впевнено, — ви виглядаєте просто чудово. Я думаю, вас неодноразово вже порівнювали з Омаром Шаріфом, містере Ікбол.

— Ні-ні-ні-ні, — сказав Самад, сяючи від задоволення, — єдине спільне із Шаріфом — це любов до бриджу. Ні-ні-ні… І, до речі, просто Самад, — додав він. — Називайте мене Самад.

— Доведеться називати його Самадом іншим разом, міс, — устряв Арчі, який завжди називав вчительок міс, — бо ми мусимо йти. У машині нас чекають дружини. Спільна вечеря, такі справи.

— Приємно було познайомитися ближче, — сказала Поппі, знову тягнучись не до тієї руки і червоніючи, коли Самад простягнув іншу.

— Навзаєм. До побачення.

— Давай-давай, — сказав Арчі, підганяючи Самада в бік стоянки. — Боже ж ти мій, ти схожий на собаку різника, ого-го. Чудово, ну просто чудово. Щоб мені трясця, от уже ж розпинався. Що це тебе понесло — про спільну любов до бриджу? Я тебе сто років знаю, ніколи не бачив, щоб ти грав у бридж. Хіба в покер.

— Стули пельку, Арчібальде.

— Та нє, на Бога, ти був неперевершений. Це на тебе не схоже — то ти був знайшов Бога і все таке, а тут на тобі — принади плоті збили тебе з пантелику!

Самад спихнув руку Арчі зі свого плеча.

— Звідки в тебе ця бридотна вульгарність?

— Та я якраз…

Але Самад не слухав, він намагався відтворити в голові дві англійські фрази, в які прагнув вірити ось уже десять років свого англійського життя — фрази, котрі могли порятувати його від мерзенного полум’я в штанях:

Для чистих душею все чисте. Для чистих душею все чисте. Для чистих душею все чисте.

Щиріше не скажеш. Щиріше не скажеш. Щиріше не скажеш.

Але відмотаємо трохи назад.

I. Для чистих душею усе чисте.

Секс, принаймні спокуса сексу, довго була проблемою. Відколи страх Божий закрався в Самадові кістки, десь року 1976-го, коли він щойно одружився із дрібнорукою, слабосилою і нечутливою Алсаною, він запитав старого аліма в мечеті в Кройдоні, чи дозволено законом Божим, щоб чоловік… рукою, покладеною на…

І поки він дійшов до половини своїх пробних зізнань, старий алім тихо простяг йому буклетик зі стосу на столі і вказав зморщеним пальцем на пункт три.

— Аліме, — перелякано запитав Самад, — а коли чоловік не постить?

Старий мудрець спохмурнів:

— Колись про це спитали Ібн Умара, і він відповів: «Це просто потирання чоловічого члена, аж поки з нього вийде вода. Просто масування нерва».

Самад зібрав уже свою мужність, але алім продовжував:

— Однак в інших записах він відповів так: «Заборонено мати статевий акт із самим собою».

— А котрі записи правильні? Халал чи хараам? Дехто говорить, — ледь наважився сказати Самад, — для чистих душею все чисте. Якщо хтось вірний і твердий у своїй вірі, якщо не чинить нікому зла, ні образи…

Проте алім лиш засміявся:

— Ми знаємо, хто таке говорить. Хай змилується Аллах над англіканами. Самаде, коли чоловічий член ерегований, дві третини твого розуму не працює, — сказав алім, хитаючи головою. — І третина твоєї релігії теж. Є гадіт Пророка Мухаммеда — благословенне його ім’я — і в ньому мовиться: «О, Аллах, шукаю рятунку в тобі від спокус слуху свого, і зору свого, і язика свого, і серця свого, і таємних моїх частин».

— Але ж відомо… відомо, що якщо чоловік чистий душею, тоді…

— Покажи мені чистого чоловіка, Самаде! Покажи мені чистий вчинок! О, Самаде Мія… моя тобі порада — тримайся подалі від своєї правої руки.

Звісно, Самад, інакше не був би він Самадом, застосував найкращу частину власного західного прагматизму, і, прийшовши додому, жваво попрацював своєю робочою лівою, повторюючи «Для чистих душею все чисте. Для чистих душею все чисте», аж поки досяг оргазму — липкого, сумного, депресивного. І цей ритуал тривав п’ять років у маленькій спальні нагорі, де він спав сам (щоб не будити Алсану) по тому, як приплітався додому з ресторану о третій ранку — кожного Божого ранку — тихо, таємно; бо це його, вірте чи не вірте, мучило — це таємне посмикування, вичавлювання, розляпування, страх, що він нечистий, що те, що він робить — нечисте, що він ніколи вже не буде чистим, і його Бог завжди посилав йому знаки, маленькі попередження, маленькі прокляття: інфекція уретри (1976), сон про кастрацію (1978), брудне простирадло із засохлою кірочкою, яке потрапило на очі розгубленій тітці Алсани (1979), — аж до переломного 1980 року, коли Аллах проревів просто в його вухо, як море, що шумить у мушлі, і настав час, щоб владнати врешті цю справу.

2. Щиріше не скажеш.

А справа була така: 1 січня 1980 року, наче новорічні дієтники, які відмовляються від сиру за умови, що вони можуть їсти шоколад, Самад відмовився від мастурбації заради випивки. Це була бізнесова угода, яку він уклав з Богом: Самад був частиною однієї сторони, а Бог — його бездіяльним партнером. Відтоді Самад насолоджувався відносним миром у душі і численними «Гіннесами» з Арчібальдом у барі; він навіть виробив звичку допивати склянку, дивлячись у небо, як християни, думаючи: загалом я непоганий чоловік. Я не дрочу ковбаску. Лишіть мене в спокої. Я заслужив чарочку. Щиріше не скажеш…

Але, звісно, Самадова релігія не надавалася для компромісів, пактів, угод і слабощів, і щиріше не скажеш. Він грав не за ту команду, якщо він бажав співчуття і поступок, якщо прагнув ліберальної екзегези, якщо хотів, щоб йому дали спокій. Його Бог зовсім не був схожий на чарівного білобородого стариганчика англікан, методистів і католиків. Його Бог не займався тим, що видавав людям поблажки. У той момент, коли Самад накинув оком на милу рудоволосу вчительку музики Поппі Барт-Джонс, того липня 1984-го він уже знав це напевне. Він знав, що його Бог мститься, все — гру закінчено, контракт було розірвано, і святої умови, врешті, ніколи не існувало; спокусу було кинуто на його шлях навмисно і загрозливо. Коротше — п’єса була зіграна.

Мастурбація знову здолала Самада. Ті два місяці, що він де-не-де бачив милу рудоволосу вчительку музики, були найбільш липкими, смердючими, найбільш сповненими провини днями в Самадовому житті. Де б він не був і що б не робив, його не полишало дивне синестетичне відчуття жінки: він бачив рудизну її волосся в мечеті, вдихав запах її дотику в метро, тішився її посмішкою, поки йшов сам-один на роботу; а це, в свою чергу, змушувало його відвідувати всі громадські туалети в Лондоні і мастурбувати так, що навіть для шетланського шмаркача це було б уже занадто. Єдиною втіхою було те, що він, наче Рузвельт, уклав Великий договір: і він мав перемогти — ціною голодування. Самад задумав якось очистити себе від форм і запахів Поппі Барт-Джонс, від гріху істімни, і хоча це не був сезон посту і на дворі стояли найдовші дні року, між сходом і заходом сонця жодна крихта і жодна крапля не бувала в роті Самада, не було там, завдяки маленькій срібній плювальниці, навіть його власної слини. А позаяк з одного кінця не надходило їжі, те, що виходило з кінця іншого, було таким мізерним, тонким і прозорим, що Самад майже переконав себе, що його гріх маліє, що одного чудового дня він зможе масувати Одноокого Джека так сильно, як тільки захоче, і з нього нічого не з’явиться на білий світ.

Та незважаючи на виснажливий голод — духовний, фізичний, сексуальний, — Самад усе ж мусив працювати свої дванадцять годин у ресторані. Щиро кажучи, його ресторан став єдиним місцем, де він ще міг якось перебувати. Він не міг дивитися на власну сім’ю і не міг ходити до «О’Коннела», бо не хотів тішити Арчі своїм жалюгідним виглядом. До середини серпня він збільшив свій робочий день до чотирнадцяти годин; щось у самому ритуалі — підібрати кошичок рожевих серветок і йти за Шівиним візочком штучних гвоздик, поправляти виделки й ножі, протирати келихи, стирати слід пальця на порцелянових тарілках, — заспокоювало його. Яким би поганим мусульманином не був Самад, ніхто не закине йому, що він неуважний офіціант. Він брав якусь нудну навичку і шліфував її до ідеалу. Бодай тут він міг напучувати інших: як приховати несвіжість цибулі у бгаї, як візуально збільшити кількість коржиків на таці, як пояснити австралійцю, що насправді він не хоче стільки перцю чилі, скільки його замовляє. По той бік дверей «Палацу» він був мастурбатором, поганим чоловіком, байдужим батьком, аморальним, наче англіканин. А тут, усередині, в цих жовто-зелених смугастих стінах, він був одноруким генієм.

— Шіво! Бракує квітки. Отут.

Минуло два тижні відтоді, як Самад уклав свій Пакт, звичайного робочого п’ятничного дня офіціанти готувалися до відкриття.

— Ти пропустив цю вазу, Шіво!

Шіва підійшов, щоб зазирнути в порожню тоненьку, як олівчик, аквамаринову вазу на столику дев’ятнадцять.

— А на столику п’ятнадцять у соусниці плаває шматок лайма в манговому чатні.

— Невже? — сухо сказав Шіва. Бідний Шіва; йому майже тридцять; не такий уже й красень; усе ще тут. Йому ніколи не складалося так, як він планував. Він пішов з ресторану, як непевно пам’ятав Самад, на короткий час у 1979-му, спробував заснувати страхову фірму, але «ніхто не хотів мати справу з хвальками-пакі», і йому довелося повернутися — трохи менш агресивним, трохи більш зневіреним, наче загнана коняка.

— Так, Шіво, чесно і по правді.

— І це тебе дістає — так?

— Я б не казав «дістає», ні… швидше це мене хвилює.

— Бо щось тобі крутить у дупі останнім часом — усі це бачать.

— Усі?

— Усі ми. Хлопці. Вчора це була крупка солі в серветці. Позавчора Ганді на стіні висів нерівно. Минулого тижня ти взагалі наче сказився, — Шіва кивнув у бік Ардашіра. — Наче скажений. Ти не посміхаєшся. Ти не їси. Ти до всіх чіпляєшся. А якщо головний офіціант не в собі, то всім паскудно. Це як капітан футбольної команди.

— Вбий мене — не маю уявлення, про що ти говориш, — сказав Самад крізь губи, віддаючи йому вазу.

— Вбий мене — ти знаєш, про що я, — сказав Шіва, ставлячи вазу на місце.

— Навіть якщо я чимось переймаюся, немає жодних підстав, чому б це мало впливати на мою роботу, — сказав Самад, простягаючи йому вазу і відчуваючи, як у ньому здіймається паніка. — Я не хочу турбувати інших.

Шіва поставив вазу на місце:

— Значить, тебе щось турбує. Ну ж, Самаде… Я знаю, ми ніколи не були близькими друзями, але ми обидва гибіємо в цьому ресторані. Скільки ми пропрацювали разом? Самаде Мія?

Самад зиркнув на Шіву, і Шіва вразився, побачивши, як той пітніє.

— Так, так… є дещо, що мене турбує.

Шіва обійняв Самада за плече:

— То чому ми не пошлемо ці гвоздики і не підемо робити тобі каррі — сонце зайде вже за двадцять хвилин. Давай, ти можеш розказати Шіві про все. Не тому, що я особливо переймаюся, але тому, що я тут, блін, працюю, а ти вже дуже мене дістав, старий.

Самад, дивно зворушений цією неелегантною пропозицією камізельки, в яку можна виплакатися, відклав своїх рожевих лебедів і пішов за Шівою до кухні.

— Тварини, рослини, мінерали?

Шіва стояв за столом, різав курячу грудку на ідеальні кубики і вмочав їх у кукурудзяну олію.

— Прошу?

— Це тварина, рослина чи мінерал? — нетерпляче повторив Шіва. — Ну, те, що тебе турбує?

— Тварина, можна сказати.

— Жіночого роду?

Самад упав на табуретку й опустив голову.

— Жіночого, — зробив висновок Шіва.

— Дружина? Сором за це, біль від цього впадуть на її плечі, але ні… не вона причина.

— Ну то яка інша пташка? Я на цьому спеціалізуюсь, — Шіва ніби наїхав вперед камерою, заспівав тему з «Мастермайнд» і клацнув, наче знімаючи. — Шіва Бгаваті, ви маєте тридцять секунд, щоб трахати чужих жінок. Перше питання: чи це добре? Відповідь: залежить. Друге питання: я потраплю в пекло?

Самад перебив, обурений:

— Я не… кохаюся з нею.

— Я почав, то я уже закінчу: я потраплю до пекла? Відповідь…

— Досить. Забудь про це. Будь ласка: я тобі нічого не казав.

— Хочеш до каррі кабачок?

— Ні… Досить зеленого перцю.

— Ну і добренько, — сказав Шіва, підкидаючи в повітря зелену перчину і ловлячи її на краєчок ножа. — Одна куряча бхуна уже готова. То як довго це вже триває?

— Нічому тривати. Я зустрів її лише раз. Я майже не знаю її.

— Ну, то в чому проблема? Помацались? Лизнулись?

— Ми тільки потиснули руки. Вона вчителька мого сина.

— Шіва скинув цибулю і перці в гарячу олію.

— У тебе були не зовсім правильні думки. То й що?

Самад встав.

— Це не просто неправильні думки, Шіва. У мене все тіло бунтує. Воно мене просто не слухається. Ніколи раніше я так не мучився фізичними спокусами. Наприклад, я тепер постійно…

— Та ясно, — сказав Шіва, киваючи на Самадів пах. — Ми це теж зауважили. Слухай, чому б тобі не потішити свого хряща перед тим, як іти на роботу?

— Я так… Я тішу… Але це не допомагає. Крім того, Аллах це забороняє.

— Ой, Самаде, не треба перейматися релігією. Це тобі не пасує, — Шіва стер сльозу від цибулі. — Відчуття вини — це нездорово.

— Це не відчуття вини. Це страх. Мені п’ятдесят сім, Шіво. Коли досягаєш мого віку, починаєш задумуватися про віру, починаєш боятися, щоб не стало запізно. Англія мене зіпсувала, я бачу це зараз — мої діти, моя дружина — вони теж зіпсовані. Мабуть, я завів неправильних друзів. Напевно, я був надто нерозважливим. Мабуть, я вирішив, що розум важливіший за віру. І зараз — оця остання спокуса, щоб добити мене. Щоб скарати мене, розумієш? Шіво, ти знаєш жінок. Поможи мені. Як можливе це почуття? Я знаю про її існування всього кілька місяців, я говорив з нею лише раз.

— Ти сам сказав: тобі п’ятдесят сім. Криза середнього віку!

— Середнього віку? Ти про що? — кинув Самад роздратовано. — Чорт, Шіво, я не збираюся жити до ста чотирнадцяти років.

— Просто так кажуть. У журналах пишуть. Це коли чоловік у якийсь момент свого життя починає відчувати, що він уже по той бік вершини… і потім — ти настільки молодий, наскільки ти відчуваєш жінку, якщо ти добрав, про що я.

— Я на моральному роздоріжжі, а ти мені мелеш казна-що.

— Мусиш про це знати, друзяко, — спокійно, терпляче проказав Шіва. — Жіночий організм, G-точка, рак яєчок, менопауза — криза середнього віку теж із цієї опери. Інформація, яку сучасний чоловік повинен мати під руками.

— Але я не хочу мати такої інформації! — закричав Самад, зриваючись на ноги і міряючи кроками кімнату. — От у чому справа! Я не хочу бути сучасним чоловіком! Я хочу жити так, як жив завжди! Я хочу повернутися на Схід.

— А-а, так… та ми всі хочемо — чи не так? — промимрив Шіва, помішуючи перець та цибулю. — Мене вивезли, коли мені було три. Чорт його знає, ця країна мені нічого не дала. Але хто має гроші на квиток назад? І хто хоче жити в хибарі зі ще чотирнадцятьма робітниками? Хто мені скаже, ким би був Шіва Бгаваті, якби повернувся назад у Калькутту? Принцом чи жебраком? І хто, — додав Шіва, і потроху його колишня краса поверталася на його обличчя, — хто зможе вичавити із нас Захід, якщо вже він в’ївся в наші кістки.

Самад продовжував ходити кімнатою.

— Не треба було приїжджати сюди — от де корінь всього зла. Ніколи не привозити своїх синів сюди, так далеко від Бога. Віллесден Грін! Телефонні картки у вітринах кіосків, Джуді Блюм у школі, презервативи на тротуарах, Свято врожаю, вчительки-спокусниці! — ревів Самад. — Шіво! Зізнаюся тобі — лише між нами — мій найкращий друг Арчібальд Джонс — невірний! І тепер спитай мене: який приклад я даю своїм дітям?

— Ікболе, сядь. Заспокойся. Слухай: ти просто когось хочеш. Люди хочуть людей. Так є від Делі до Депфорда. І це не кінець світу.

— Якби ж то я мав певність, що це так, як ти кажеш.

— Коли ти знову побачиш її?

— Ми будемо обговорювати шкільні справи — першої середи вересня.

— Ага. А вона індуска? Мусульманка? Вона не із сикхів, правда?

— Ще гірше. Це найгірше з усього, — прохрипів Самаде. — Вона англійка. Біла. Англійка.

Шіва потрусив головою:

— Я зустрічався з багатьма білими пташками, Самад. З дуже багатьма. Інколи все було, як по маслу, інколи нічого не виходило. Дві милі американочки. З розуму сходив за зіркою-парижанкою. Навіть жив рік із румункою. Але ніколи з англійкою. Без шансів. Жодних шансів.

— Чому? — заволав Самад, кусаючи власний великий палець і чекаючи страшної відповіді, присуду згори. — Чому, Шіво Бгаваті?

— Забагато історії, — загадково відповів Шіва, сервіруючи страву. — Забагато чортової історії.

8:30 ранку, перша середа вересня 1984-го. Самад, блукаючи десь у своїх думках, почув, як відчинилися і зачинилися двері його «Остіна Мініметро» — далеко-далеко в реальному світі, — повернувся ліворуч і подивився на Міллата, що сів у машину. Чи принаймні на щось схоже на Міллата від шиї та нижче: замість голови у Міллата був Томітронік — міні-комп’ютер, схожий на великий бінокль. Усередині — Самад сам колись спробував це — маленька червона машина, котрою керував його син, мчала навперегони із жовтою і зеленою машинами вздовж тривимірної дороги, зімітованої світлодіодом.

Міллат припаркував свій маленький зад на коричневе пластикове сидіння.

— Оооо! Яке холодне! Яке ж холодне! Мій зад замерзає!

— Міллате, де Маджід та Айрі?

— Ідуть, ідуть.

— Так швидко, як поїзд, чи так, як слимак?

— Ііііік, — гикнув Міллат від віртуального удару, який послав його червону машину в небуття.

— Міллате, будь ласка, зніми це.

— Не можу. Мені треба один, нуль, два, ще сім, ще три очка.

— Міллате, тобі нарешті час вивчити числа. Повтори: десять тисяч двісті сімдесят три.

— Деця тиця віті сімдеця ри.

— Зніми це, Міллате.

— Не можу. Тоді я помру. Ти що — хочеш, щоб я вмер, абба?

Самад не слухав. Він мусив бути в школі ще до дев’ятої, якщо хотів, щоб ця поїздка мала бодай якийсь результат. Бо о дев’ятій вона має бути в класі. Дві хвилини по дев’ятій вона своїми довгими пальцями розгорне журнал, три хвилини по дев’ятій вона цокотітиме своїми нігтиками із високими півмісяцями по дереву стола десь поза його очима.

— Де вони? Вони що — хочуть запізнитися до школи?

— Угу.

— Вони завжди так запізнюються? — запитав Самад, бо це переважно була не його справа, школою займалися Алсана або Клара. Це тільки задля Поппі Барт-Джонс, щоб лише побачити її краєм ока, він узяв на себе цю найбільш бридку батьківську повинність. Він доклав чималих зусиль, щоб переконати Алсану, що нічого не сталося, що він просто так вирішив узяти участь у транспортуванні своїх та Арчиних нащадків до школи.

— Але Самаде, ти ж не приходиш додому раніше третьої ночі — ти що, здурів?

— Я хочу бачити своїх хлопців! Я хочу бачити Айрі! Кожного ранку вони на трохи підростають — а я ніколи цього не бачу! Міллат виріс на два дюйми.

— Але не о восьмій тридцять ранку. Це що — неймовірно, що вони ростуть увесь час — слава Аллаху! Ну так, це мусить бути якимось чудом. Так чого це ти вибрався так рано, га? — вона ткнула нігтем у складку на його животі. — Якийсь фокус-покус? Я навіть можу це чудо внюхати — наче стухлий козячий язик.

Ах, кулінарний нюх Алсани — нюх на провину, обман, страх, — їй у цьому не було рівних на цілу околицю Брента, і Самад нічого з цим не міг вдіяти. Вона знала? Вона відчула? Самад проводив ночі в страху (якщо не дрочив ковбаску), і цей страх він приніс до своєї машини зранку, щоб вивезти його разом з дітьми.

— Де, в чортової матері, вони ходять?

— У чортової матері і ходять!

— Міллате!

— Це ти вилаявся, — сказав Міллат, набираючи чотирнадцять очок і також п’ятсот бонусу за те, що зумів підірвати жовту машину. — Ти завжди лаєшся. Як містер Джонс.

— Ну, у нас є спеціальні ліцензії на лайку.

Безголовий Міллат не потребував обличчя, щоб виразити обурення:

— ТАКИХ РЕЧЕЙ, ЯК…

— ДОБРЕ, ДОБРЕ, ДОБРЕ, — здав позиції Самад, розуміючи, що йому не світить встрявати в онтологічну суперечку з дев’ятирічним хлопчаком. — Добре, ти мене впіймав. Немає таких речей, як ліцензії на лайку. Міллате, де твій саксофон? У тебе сьогодні оркестр.

— У багажнику, — сказав Міллат недовірливим і водночас гидливим голосом: той, хто не знав, що саксофон мандрував у багажник в неділю ввечері, був просто гальмом. — А чому це ти нас підвозиш? По понеділках нас везе містер Джонс. Ти ж поняття не маєш, як нас підвозити і як вести до школи.

— Я впевнений, що якось уже впораюсь, дякую, Міллате. Це не ракети будувати. ДЕ ці двоє? — закричав він, сигналячи, казячись від того, як чітко його дев’ятирічний син вловлює його незвичну поведінку. — І коли ти, врешті, знімеш цю чортову штуку! — Самад схопив Томітронік і стягнув його на Міллатову шию.

— ТИ ВБИВ МЕНЕ! — Міллат зазирнув назад у Томітронік із виразом жаху, якраз щоб побачити, як його маленьке червоне альтер-его врізається в бар’єри і зникає в катастрофічному феєрверку жовтих іскор. — ТИ ВБИВ МЕНЕ, КОЛИ Я ВЖЕ ВИГРАВАВ!

Самад закрив повіки і закрутив очні яблука так глибоко в череп, як лише міг, бажаючи, щоб його мозок зміг засліпити їх, якби він тільки міг зробити це, як зробив це Едіп, — нещасна жертва західного розкладу. Подумати: я хочу іншу жінку. Подумати: я вбив свого сина. Я лаюся. Я їм свинину. Я регулярно дрочу ковбаску. Я п’ю «Гіннес». Мій кращий друг невірний. Я кажу собі, що якщо я тру вгору-вниз і не використовую руку, то це не рахується. А це — о! — це рахується. Це все рахується на Його великій рахівниці. Що буде, як прийде Махшар? Як я себе виправдаю, коли прийде Страшний Суд?

…Клац-бац. Клац-бац. Перший Маджід, друга — Айрі. Самад відкрив очі і подивився в дзеркальце заднього огляду. Ззаду сиділи двоє дітлахів, на яких він чекав: обоє у своїх маленьких окулярах, Айрі з купою афрокучерів (несимпатична дитина: гени невдало змішалися, Арчин ніс і Кларині жахливі зуби, як у кролика), Маджід із його чорним прямим волоссям, занудно прилизаним з проділом посередині. Маджід тримав флейту, Айрі — скрипку. Але, окрім цих простих речей, ще щось було не так. Або він дуже помиляється, або щось зіпсулося в цьому «Мініметро» — вони щось запланували. Обоє були з ніг до голови вбрані в чорне. На лівих руках у них були білі пов’язки із абияк намальованими кошиками з овочами. Обоє мали великі зошити і ручки на шнурку, перекинутому через шию.

— Хто з вами таке зробив?

Мовчанка.

— Це амма? І містер Джонс?

Мовчанка.

— Маджіде! Айрі! Що — язики проковтнули?

Ще впертіша мовчанка; дитяча мовчанка, якої так хочуть дорослі та якої вони так лякаються, коли вона врешті западає.

— Міллате, ти знаєш, що тут відбувається?

— Нудота це все, — проскавчав Міллат. — Вони намагаються бути розумними, розумними задаваками, ідіоти, Лорд Магу і Місіс Потвора Пу.

Самад повернувся, щоб бачити двох заколотників:

— Я можу запитати вас, що відбувається?

Маджід схопив свою ручку і своїм акуратним, стерильним письмом надрукував: ЯКЩО БАЖАЄШ, потім віддер шмат паперу і простягнув Самаду.

— Обітниця мовчання. Розумію. Ти теж, Айрі? Я думав, ти достатньо розумна, щоб не бавитися в таке.

Айрі зашкрябала у своєму записнику і простягнула послання Самаду. МИ ПРОСТЕСТУЄМО.

— ПроСтестуємо? Що таке Прос і нащо ви його тестуєте? Це твоя мати навчила тебе цього слова?

Здавалось, Айрі зараз прорветься поясненнями, але Маджід зробив рух, ніби застібнув блискавку на її губах, забрав записку і перекреслив перше С.

— Ага. Ви протестуєте. Добре.

Маджід і Айрі маніакально закивали.

— Ну, це вже по-справжньому цікаво. І я думаю, ваші матері спроектували вам цілий сценарій? Костюми? Записники?

Мовчанка.

— Ви справжні політв’язні. Нічого не кажете. Добре: а можна поцікавитися, проти чого ви протестуєте?

Обидвоє вказали па свої пов’язки.

— Овочі? Ви відстоюєте права овочів?

Айрі закрила рота рукою, щоб не випалити відповідь, а Маджід поспіхом шкрябав у записнику: МИ ПРОТЕСТУЄМО ЗА СВЯТО ВРОЖАЮ.

Самад гаркнув:

— Я ж сказав, я не хочу, щоб ви брали участь у нісенітницях. Нас це не стосується, Маджіде. Для чого ти завжди стараєшся бути тим, ким ти не є?

Запала взаємна злісна мовчанка, бо кожне пам’ятало неприємний епізод, на який натякав Самад. Кілька місяців тому, на Маджідів дев’ятий день народження, кілька дуже пристойних, дуже чемних білих хлопчиків постукали в їхні двері і запитали Марка Сміта.

— Марк? Тут не живе Марк, — сказала Алсана, нахиляючись до них із доброзичливою посмішкою. — Тільки родина Ікболів. Ви помилились.

Але не встигла вона сказати це, як Маджід увірвався на поріг, відпихаючи матір подалі.

— Привіт, хлопці.

— Привіт, Марк.

— Я йду грати в шашки, мам.

— Добре, М-М-Марк, — сказала Алсана, мало не заплакавши від образи за коротке «мам» замість «амма». — Не будь довго, добре?

— Я ДАВ ТОБІ СЛАВЕТНЕ ІМ’Я МАДЖІД МАГФУЗ МУРШЕД МУБТАСІМ ІКБОЛ! — закричав Самад вслід Маджіду, коли той повернувся додому і кулею промчав нагору у свою кімнату. — І ТИ НАЗИВАЄШ СЕБЕ МАРКОМ СМІТОМ!

Але це був тільки симптом — сама ж хвороба ховалася глибше. Маджід справді хотів би народитися в іншій сім’ї. Він хотів би мати котенят, а не тарганів, хотів би, щоб його мати грала на віолончелі, а не на швейній машинці; хотів би, щоб перед його будинком росли квіти, а не гори чужого сміття; хотів би, щоб замість зламаних дверцят від машини кузена Куршеда у вітальні стояв рояль; хотів би на свята з’їздити на велосипедах у Францію, а не теліпатися автобусом до тіток у Блекпул; хотів би, щоб підлога в його кімнаті була з блискучого дерева, без потворного старого зелено-помаранчевого килима з ресторану, хотів би мати батька-лікаря, а не однорукого офіціанта; і цього місяця всі його бажання вилилися в одну мрію — взята участь у Святі врожаю — так, як це міг би зробити Марк Сміт. Як це зроблять усі.

АЛЕ МИ ХОЧЕМО! ЯКЩО МИ НЕ ПРИЙДЕМО, НАС ЗАЛИШАТЬ ПІСЛЯ УРОКІВ. МІСІС ОВЕНС КАЖЕ, ЩО ЦЕ ТРАДИЦІЯ.

Самад ляснув себе по чолу:

— Чия традиція? — заволав він, поки Маджід, стримуючи сльози, похапцем дряпав нову записку. — Чорт забирай! Ти мусульманин, а не якийсь ельф! Я сказав тобі, Маджіде, я сказав тобі, за яких умов дозволю тобі. Ти їдеш зі мною на хадж. Якщо мені судилося торкнутись того чорного каменя ще за життя, мій старший син має бути зі мною поруч.

Маджідові зламався олівець, і він дописував огризком.

ЦЕ НЕ ЧЕСНО! Я НЕ ПОЇДУ НА ХАДЖ. МЕНІ ТРЕБА ХОДИТИ ДО ШКОЛИ. Я НЕ МАЮ ЧАСУ ЇХАТИ В МЕККУ! ЦЕ НЕСПРАВЕДЛИВО!

— Ласкаво просимо у двадцяте століття. Це не чесно. Але чесно взагалі не буває.

Маджід видер наступний аркуш із блокнота і сунув його батькові перед очі:

ТИ СКАЗАВ ЇЇ ТАТОВІ НЕ ПУСКАТИ І ЇЇ ТЕЖ.

Самад не зміг заперечити. Минулого вівторка він попросив Арчі на знак солідарності утримати Айрі вдома на тиждень фестивалю. Арчі відмазувався і прирікався, побоюючись Клариного гніву, але Самад переконав його:

— Дивись на мене, Арчібальде, хто носить штани в моєму домі? — Арчі подумав про Алсану, в її таких милих шовкових штанцях із закоченими штанинами, і про Самада, який переважно ходив у довгому шматі сірої бавовни з вишивкою, — лунгі, обгорнутому навколо талії, — для Арчі, як не крути, — спідниця. Але він нічого не сказав на це.

МИ НЕ БУДЕМО БІЛЬШЕ РОЗМОВЛЯТИ, ЯКЩО ТИ НАС НЕ ПУСТИШ. МИ НЕ БУДЕМО РОЗМОВЛЯТИ БІЛЬШЕ НІКОЛИ. НІКОЛИ, НІКОЛИ. КОЛИ МИ ПОМРЕМО, ВСІ СКАЖУТЬ, ЩО ЦЕ ТИ ВИНЕН. ТИ. ТИ. ТИ.

«Чудово! — подумав Самад. — Ще кров і бруд провини на моїй єдиній придатній руці».

Самад нічого не знав про диригування, але він знав, що йому подобається. Направду, те, що вона робила, було досить простим, просто три-чотири, просто одновимірний метроном її вказівного пальця у повітрі — але, ох, скільки радості від простого споглядання! Вона стояла спиною до нього, і її боса нога неусвідомлено піднімалася на кожну третю долю зі шльопанця; її задок легко випинався, натягуючи джинси кожного разу, коли вона нахилялася вперед на незграбно виконуване крещендо — скільки втіхи! Яке видовище. Лише така думка могла стримати його від того, щоб кинутися на неї та викрасти її звідси; це так лякало його, що він не міг відвести від неї очей. Втім, він мусив залишатися на місці: вона була потрібна для оркестру — бачив Бог, вони ніяк не могли впоратися з адаптацією «Лебединого озера» (більше нагадувало качок на нафтовій плямі) без неї. І все ж яким жахливим марнуванням це було — таке відчуття буває, коли бачиш немовля в автобусі, яке бездумно чіпається до грудей чужої пасажирки поруч, — яке марнування, ця краса має обслуговувати цих жовторотих, що гадки навіть не мають, що з нею робити. Він зловив себе на цій думці. Ох, Самаде Мія… Як то низько має впасти чоловік, якщо він ревнує до дитини на жіночих грудях, коли він ревнує до молодості, до майбутнього… А потім, уже не перший раз того дня, коли Поппі Барт-Джонс вийняла ногу зі шльопанця, а качки врешті прийняли невідворотність екологічної катастрофи, він спитав себе: «Для чого, в ім’я Аллаха, я тут?» Відповідь повернулась ще раз, нестримна, як поклик до блювання: «Бо я не можу бути ніде інде».

Тік, тік, тік. Самад був вдячний паличці на диригентському пульті, яка відволікала його від власних думок, ці думки зводили його з розуму.

— А зараз, діти, ді-ти! Спиніться. Ш-ш-ш, замовкніть. Інструменти від губів, смички вниз. Вниз, Аніто. Отак, так, на підлогу. Дякую. Тепер: ви, мабуть, зауважили, у нас сьогодні гість, — вона повернулася до нього, і він відчайдушно спробував сконцентруватися на якійсь одній її частині, на якомусь дюймі, що не розпалював би так його кров. — Це містер Ікбол, тато Міллата і Маджіда.

Самад встав, наче це його закликали до уваги, почепив свій піджак із широкими лацканами на косо повішений гачок і знову сів.

— Привітайтесь із містером Ікболом.

— ДОБРИЙ ДЕНЬ, МІСТЕРЕ ІКБОЛ, — прозвучало хором від усіх юних музикантів, окрім двох.

— Тепер: я думаю, ми маємо грати втричі краще, бо ми маємо слухача — так?

— ТАК, МІС БАРТ-ДЖОНС.

— Містер Ікбол сьогодні не просто слухач, він особливий слухач. Це завдяки містеру Ікболу з наступного тижня ми більше ніколи не гратимемо «Лебедине озеро».

Цю заяву зустріли ревом і какофонією труб, барабанів і цимбалів.

— Добре, добре, заспокойтесь. Я не сподівалася на аж таку підтримку.

Самад посміхнувся. В неї було почуття гумору. В неї були розум і дотепність — але хіба чим більше причин для гріха, тим менший гріх? Він знову мислив, як християнин; він переконував Бога, що щиріше не скажеш.

— Покладіть інструменти. Так, так, ти, Марвіне. Дякую, дуже дякую.

— А що ми робитимемо замість того, міс?

— Ну! — почала Поппі зі своєю напівсоромливою-напівдражливою посмішкою. — Дещо, що вам дуже сподобається. Наступного тижня я хочу поекспериментувати з індійською музикою.

Цимбаліст одразу засумнівався, чи знайдеться йому робота при такій радикальній зміні жанру, і кинув перший камінь:

— Що? Ви маєте на увазі цю Ііііііі ІІІАА аааа ІІІіііі АА-Ооооо музику? — перепитав він, певно перекривляючи струнні з індійського мюзиклу чи з задньої кімнати індійського ресторану і супроводжуючи їх кивками. Клас розреготався так голосно, ніби духовий оркестр, і зайшовся луною: «Іііі Іаааоо ООАааа ІІНОООо иииии…» Ці звуки, доповнені пародійним вищанням скрипок, проникли в Самадів глибокий еротичний півсон і відправили його уяву в сад, сад, обрамлений мармуром, де він бачив себе вдягненим у біле, схованим за деревом, щоб невидимкою спостерігати за Поппі Барт-Джонс, вбрану в сарі і бінді, вона звабливо блукала серед фонтанів, часом видима, часом схована за бризками води.

— Ей, я не вважаю, — почала Поппі Барт-Джонс, намагаючись перекричати галас і підвищуючи голос на кілька децибелів. — Я НЕ ВВАЖАЮ, ЩО ЦЕ ДОБРЕ… — тут її голос спустився до звичних тонів, бо клас зауважив роздратування і затих. — Не гарно сміятися з чужої культури.

Діти, не розуміючи, що вони якраз це щойно зробили, але усвідомлюючи, що це найтяжчий злочин відповідно до Правил Манор-Скул, втупилися в підлогу.

— Чи ти так думаєш? Чи ти? Як би ти почувалася, Софі, якби хтось насміхався з гурту «Квін»?

Софі, трохи відстала дівчинка дванадцяти років, замотана з ніг до голови в рокерське шмаття, виглянула з-за окулярів.

— Мені б це не сподобалось, міс.

— Не сподобалось? Тобі б не сподобалось?

— Ні, міс.

— Тому що Фредді Меркюрі — це частина твоєї культури.

Самад подумав про те, як офіціанти «Палацу» говорили між собою, що імідж Меркюрі насправді взятий від перса Фаруха, якого шеф-кухар пам’ятав ще зі своєї школи в Панчгані, біля Бомбея, — ну, може, лише зі світлою шкірою. Але хто хотів удаватися в деталі? Він не хотів переривати милу пасіонарну Барт-Джонс, тому Самад промовчав.

— Інколи чиясь музика видається нам дивною, бо їхня культура відрізняється від нашої, — урочисто сказала міс Барт-Джонс. — Але це не означає, що вона гірша, чи не так?

— НІ, МІС.

— І ми можемо дізнаватися багато нового одне про одного через наші культури, так?

— ТАК, МІС.

— Наприклад, яку музику любиш ти, Міллате?

Міллат задумався на хвильку, повісив свій саксофон на бік і почав грати на ньому пальцями, наче на гітарі.

— Наро-о-оджений для ру-у-у-уху! Да да да да дааа! Брюс Спрінгстін, міс! Да да да да дааа! Бейбі, ми наро-о-оджені…

— Гмм, може, ще щось? Щось, що ти слухаєш вдома?

Міллат похнюпився, схвилювавшись, що бовкнув зайве. Він подивився на батька, який несамовито жестикулював за спиною вчительки, намагаючись передати рухи голови і рук бгарати натьям, танцю, який так любила Алсана, коли її серце ще не обважніло від суму, а руки й ноги ще не зв’язали діти.

— Жахи! — проспівав Міллат на всю горлянку, вирішивши, що зрозумів батькову підказку. — «Ніч жахів» Майкла Джексона, міс! Майкл Джексон!

Самад вхопився за голову. Міс Барт-Джонс здивовано дивилася на хлопчика, що крутився перед нею і хапався за власні штани.

— Добре, дякую, Міллате. Дякую, що поділився… цим.

Міллат вишкірився:

— Та без проблем, міс.

Поки дітлахи стояли в черзі, щоб обміняти двадцять пенсів на два сухих коржики і чашку несмачного соку, Самад пішов за повітряною Поппі Барт-Джонс, наче хижак, — до кімнати музики, малесенької, без вікон, схожої на пастку, повної інструментів і нот, і аромату, який Самад пов’язував з нею, але тепер бачив, що це запах старої шкіри скрипкових футлярів і струн.

— Це, — запитав Самад, вказуючи на стіл під горою паперів, — ваше робоче місце?

Поппі почервоніла:

— Крихітне, так? Музичний бюджет урізають кожного року, аж цього року не стало чого урізати. Вже дійшло до того, що вони запихають столи у комори і називають це кабінетами. Якби не Джі Ел Сі, не було б навіть столів.

— Кімнатка справді крихітна, — сказав Самад, відчайдушно оглядаючи кабінет у пошуках місця, з якого він не міг би торкнутися її рукою. — Можна навіть сказати, клаустрофобна.

— Я знаю, що вона жахлива, — але ви сідайте, будь ласка.

Самад пошукав очима крісло, яке вона, певно, мала на увазі.

— А, Господи! Пробачте. Воно тут, — однією рукою вона змела папери, книжки і сміття на підлогу, вивільняючи підозрілий стілець. — Я його сама зробила, але він надійний, сідайте.

— Ви ще й тесля? — поцікавився Самад, знову шукаючи нового виправдання для гріха. — Майстер та музикант в одній особі?

— Ні, ні, ні — я відвідала кілька уроків на вечірніх курсах — нічого такого. Я зробила спершу стільчик для ніг, але він зламався. Зовсім ні. Знаєте, я навіть не знаю жодного теслі!

— Завжди можна згадати Ісуса!

— Але сказати «я ж не Ісус» якось не звучить. Звичайно, я не Ісус, але це вже з інших причин.

Самад сів на свій хиткий стільчик, коли вона сідала за стіл.

— Маєте на увазі, що ви нехороша людина?

Самад бачив, як ненавмисна урочистість питання схвилювала її; вона поправила гривку, покрутила перламутровий ґудзик на блузі, ледь усміхнулася.

— Хотілося б думати, що не так усе погано.

— І вам достатньо просто так думати?

— Ну… я…

— О, міс Барт-Джонс, вибачте мені…. — почав Самад. — Я жартома.

— Ну… скажімо, я не містер Чіппендейл, та й по всьому.

— Звісно, — сказав Самад, думаючи, що її ноги набагато кращі, ніж трон королеви Анни. — По всьому.

— То про що ми?

Самад трохи перехилився через стіл, щоб зазирнути їй у вічі:

— А ми про щось говорили, міс Барт-Джонс?

(Він покладався на свої очі; колись люди казали про Самада Мія — хлопчика з Делі, що він мав очі, за які не шкода вмерти.)

— Я шукала… шукала… я шукала свої ноти. Де вони?

Вона почала розкопувати завали на своєму столі, і Самад відкинувся на стільчик знову, відчуваючи певне задоволення від того, що — він же не помилявся? — її пальці злегка тремтіли. То що — мить прийшла? Йому було п’ятдесят сім — добрий десяток років, відколи востаннє була така мить, — і він не був певен, що тепер зможе розпізнати її. «Ти, стариганю, — сказав він собі, поки витирав обличчя хусточкою, — ти, старий дурню. Забирайся негайно, поки твій гріх не затопив тебе (а він уже пітнів, наче свиня), забирайся, поки ще не пізно». Хіба можливо? Хіба можливо, щоб цей цілий місяць — місяць, коли він вичавлював і розхлюпував, молився і благав, чинив і думав, думав завжди про неї, ніби вона думала про нього?

— О! поки я шукаю… Я згадала, що хотіла вас дещо запитати.

«Слухаю!» — сказав антропоморфний голос у Самадовому правому яєчку. Що б ти не запитала, відповідь «так-так-так». Так, ми кохатимемося на цьому самому столі, так, ми палатимемо від бажання, і так, міс Барт-Джонс, так, відповідь неодмінно, незмінно буде ТАК. Але якось, з того раціонального світу, де розгорталася їхня розмова, чотирма дюймами вище від його мошонки, прозвучала відповідь:

— Середа.

Поппі розсміялася:

— Та ні, я не мала на увазі, який сьогодні день, я ще не така неуважна. Я мала на увазі, який це день? Тобто — для мусульман. Просто я бачила Маджіда у якомусь спеціальному костюмі, а коли запитала його, навіщо це, він промовчав. Я дуже перелякалася — може, я образила його чимось?

Самад спохмурнів. Дивно, коли тобі нагадують про дітей у той час, коли ти думаєш про форму і твердість соска, що так чітко промальовується крізь бюстгальтер і блузу.

— Маджід? О, прошу вас, не беріть у голову. Ви не могли його образити.

— А, отже, я мала рацію, — переможно сказала Поппі. — Це було щось на кшталт, ну, я не знаю, вокального посту?

— Еее… так, так, — додав Самад, не бажаючи вдаватися до подробиць сімейної дилеми. — Це символ з Корану… означає, що день розплати застане нас неготовими. Безголосими, розумієте? Тож, и-и-и, тож найстарший син у сім’ї вбирається в чорне і, гм, замовкає на… деякий час… це як очищення.

Господи милостивий.

— Розумію. Це просто дивовижно. А Маджід старший?

— На дві хвилини.

Поппі посміхнулася:

— Ну, майже немає різниці.

— Дві хвилини, — повторив Самад терпляче, бо Поппі зовсім не знала, як насправді важили такі короткі моменти в цілій історії Ікболів, — становлять суттєву різницю.

— А як називається ритуал?

— Амар дурбол лагче.

— Що це означає?

Дослівне пояснення: я зле почуваюся. Це означає, міс Барт-Джонс, що в мене мліє кожна жилка від бажання вас поцілувати.

— Це означає, — сказав вголос Самад без паузи, — мовчазне служіння Творцю.

— Амар дурбол пате. Ух ти! — подивувалася Поппі Барт-Джонс.

— Це точно, — сказав Самад Мія.

Поппі Барт-Джонс нахилилася до нього:

— Я не знаю… Як на мене, це просто неймовірне зусилля самоконтролю. У нас на Заході такого не буває — почуття жертовності, — я так захоплююся вашою витримкою, вашим самозреченням.

На цих словах Самад копнув, наче самогубець із зашморгом на шиї, власний стільчик і закрив говіркі губи Поппі Барт-Джонс своїми власними, гарячими.

7. Моляри

Гріхи східного батька падають на голови його дітей. Переважно гріхи чекають свого часу, зберігаючись у генах, наче облисіння чи рак яєчок, але інколи разять у той же день. Інколи — у ту ж мить. Принаймні так можна пояснити те, що через два тижні, впродовж друїдського Свята врожаю, Самад тихцем спаковував єдину свою сорочку, яку ніколи не вдягав до мечеті (для чистих душею все чисте), в поліетиленовий мішечок, щоб стрітися з міс Барт-Джонс (16:30, Гарлесден-Клок), не викликаючи підозр… а Маджід і подобрілий Міллат вислизали з хати із чотирма банками сої, термін яких збіг (щиріше не скажеш), щоб стрітися з Айрі (16:30, біля кіоску з морозивом) і піти до їхнього старого, якому вони мали віднести свої язичницькі подарунки якогось містера Дж. П. Гамільтона з Кензал Райз.

І, без їхнього відома, під цими двома виправами пролягали невидимі ізолінії — або, кажучи сучасною мовою, це був повторний досвід. Таке вже колись було. Це так, як дивитися телевізор — у Бомбеї, чи Кінгстоні, чи Дацці знову передають ті самі нудні британські комедії ситуацій, якими завалювали колонії. Бо іммігранти завжди наражаються на повторення — так уже влаштовані ці переїзди з Заходу на Схід, чи зі Сходу на Захід, чи з острова на острів. Навіть коли ти вже приїхав, ти все одно продовжуєш рухатися туди-сюди; твої діти не можуть знайти собі місця. Для цього немає слова: первородний гріх — занадто сильно сказано; може, краще, першородна травма. Врешті, травма — це те, що повторюється, і в цьому трагедія Ікболів — вони не можуть зупинитися і не перегравати кожного разу наново той відчайдушний стрибок з однієї землі в іншу, з однієї віри — в іншу, з обіймів коричневої матері — до блідих, вкритих ластовинням рук імперіалістичного монарха. І мусить пройти багато репетицій, поки вони зможуть змінити п’єсу. Це те, що відбувається з Алсаною, коли вона голосно строчить на своєму велетенському «Зінгері», обкидаючи безшовні труси, поки її чоловік і діти валандаються будинком, пакують одяг, пакують харчі. Це і є повторення. Це — стрибок між континентами. Це повторний запуск. Та не все одразу, не все одразу…

То як молоді мають зустріти старих? Так само, як і старі готуються до зустрічі з молодими: трохи поблажливо; не чекаючи на чиюсь правоту; знаючи, що інший не зрозуміє того, що вони йому скажуть, і пропустить це повз вуха (навіть не стільки повз вуха, скільки між ногами); відчуваючи, що вони мають принести щось, чого чекає інший, щось, що підійшло б. Наприклад, бісквіти «Гарібальді».

— Вони таке люблять, — пояснила Айрі свій вибір близнюкам, поки вони їхали до своєї зупинки 52-м автобусом. — Вони люблять, щоб були родзинки. Старі люблять родзинки.

Міллат шморгнув носом з-під Томітроніка:

— Родзинок ніхто не любить. Дохлі виноградини — фу. Ну хто може таке їсти?

— Старі люди їдять, — наполягала Айрі, запихаючи бісквіти назад у сумку. — І потім, вони ніякі не дохлі, вони сушені.

— Ну так, тільки спочатку вони здохли.

— Та заткайся, Міллате. Маджіде, скажи, щоб він заткався!

Маджід посунув скельця на самий кінчик носа і дипломатично змінив тему:

— А що в тебе ще є?

Айрі попорпалася в сумці:

— Кокос.

— Кокос!

— Щоб ти знав, — кинула Айрі, забираючи кокос подалі від Міллата, — старі люблять кокоси. Вони можуть налити кокосове молоко в чай.

Айрі випльовувала слова Міллатові в обличчя:

— І ще взяла хрусткі французькі хлібці, і трохи сирків, і яблука…

— У нас є яблука, ти, вождяка, — перебив Міллат. «Вождяка» з якихось непояснюваних етимологічних причин сленгу Північного Лондона означало ідіот, гівнюк, дрочилка, найгірший невдаха на світі.

— Щоб ти знав — у мене більше яблук, і вони кращі, і ще є кендальський м’ятний пиріг, акі та сушена риба.

— Нанавиджу акі та сушену рибу.

— Хто тобі сказав, що ти її їстимеш?

— Я не буду.

— А тебе ніхто не просить.

— Ну і добре, бо я й не буду.

— Ну і добре, бо я б тобі не дала, навіть якби ти мене просив.

— Ну то й супер, бо я тебе не просив. Така дурня, — сказав Міллат, не знімаючи Томітроніка, і показав, яка це дурня, традиційно постукавши Айрі по чолі. — Дурня в голові.

— Ну, щоб ти знав, не твоя справа, бо тобі все одно не дістанеться.

— Оооо, стає гаряче, стає гаряче! — зарепетував Маджід, вставляючи своїх п’ять копійок. — Тебе пошили в дурні, друзяко!

— Щоб ти знав, це не мене пошили в дурні, це вас пошили в дурні, бо це для містера Гамільтона…

— Наша зупинка! — вигукнув Маджід, зриваючись на ноги і надто наполегливо тиснучи на кнопку.

— Якби хтось мене послухав, — сказав один обурений пенсіонер іншому, — котились би вони всі назад до їх…

Але ці найдавніші у світі слова раптом загубилися між дзвінком і тупотінням ніг, аж поки не затихли разом із виплюнутою жуйкою під сидінням.

— Дурня, дурня, така фігня, — виспівував Міллат.

Трійця скотилася східцями автобуса.

А 52-й автобус ходить в обидва боки. Від Віллесденського калейдоскопа ви можете сісти і поїхати на захід, як це зробили діти; через Кензал Райз, до Портобелло, до Кінгсбріджа, спостерігаючи, як кольорові тіні поступово інкрустуються в біле світло міста; а можете поїхати на схід, як це зробив Самад; Віллесден, Долліс-Гілл, Гарлесден, із жахом спостерігаючи (якщо ви схожі в цьому на Самада, якщо все, що ви дізналися про місто, зводиться до того, що ви переходите вулицю, якщо бачите на ній кольорового), як біле розчиняється в жовтому, а жовте стає коричневим, а потім ви під’їжджаєте до Гарлесден-Клок, подібного до статуї королеви Вікторії в Кінгстоні, — висока каменюка, оточена чорним.

Самад дуже здивувався, так, здивувався, коли вона прошепотіла «Гарлесден», поки він стискав її руку після поцілунку — він усе ще відчував той поцілунок на своїх губах — і питав, де б вони могли побачитися, подалі звідси, зовсім далеко звідси («Мої діти, моя жінка», — безпорадно пробелькотів Самад); він чекав почути «Іслінгтон» чи «Західний Гемпстед», або хоч «Шотландські котеджі», натомість вона сказала: «Гарлесден. Я живу в Гарлесдені».

— Район Стоунбрідж? — сполохано перепитав Самад; яким же винахідливим був Аллах, обираючи кару, Самад уже уявляв себе зверху на коханці, зі зрадницьким чотиридюймовим ножем у спині.

— Ні, але недалеко звідти. Ти хочеш зустрітися?

Самадів рот був наче самотній стрілець на порослому травою горбі, який стріляє собі у скроню і водночас відчуває, як росте його могутність.

— Так. О, чорт забирай! Так.

Тоді Самад поцілував її знову, перетворюючи щось відносно чисте у щось інше, накриваючи її груди своєю лівою долонею і смакуючи її затриманий від насолоди подих.

А потім вони проговорили короткий діалог, обов’язковий для тих, хто бреше, щоб відчувати себе меншими брехунами.

— Я не мав права…

— Я не знаю, як це…

— Ну, нам треба зустрітися, принаймні, щоб обговорити, що ста…

— Справді, те, що сталося, треба обгово…

— Бо тут таки щось відбулося, але…

— Моя дружина… мої діти…

— Нехай мине деякий час… через два тижні, у середу? 16:30? Гарлесден-Клок?

Хоча б пунктуальність у цьому сороміцькому карнавалі Самадові не зрадила: о 16:15 він вийшов з автобуса, і йому залишилось 5 хвилин, щоб заскочити в «макдональдсівський» туалет (біля якого стояли чорні охоронці, чорні охоронці, щоб не впускати чорних) і перебратися з ресторанної форми в темно-синій костюм із V-подібним вирізом та сіру сорочку, в кишені якої був гребінець, щоб привести до ладу густе волосся. Тоді це буде 16:20, п’ять хвилин, щоб забігти до кузена Хакіма і його дружини Зінат, які торгували в місцевій крамниці «1 фунт + 50 пенсів» (із тих, що нібито продають усі товари не вище за цю ціну, але насправді це мінімальна ціна) і які мали б забезпечити йому алібі в разі чого.

— Самаде Мія, о! Такий красень сьогодні, це не може бути просто так!

Зінат Махал: рот такий величезний, як Блеквольський тунель, і Самад на нього розраховував.

— Дякую, Зінат, — сказав Самад, роблячи навмисно нещиру гримасу. — А щодо причини… Ну, навіть не знаю, чи казати.

— Самаде! Мої уста — могила! Що б ти мені не сказав, це в мені і помре.

Що б ви не сказали Зінат, це неодмінно активувало телефонну лінію, навантажувало антени і запускало радіохвилі і сателітки, аж поки сигнал не приймали далекі-далекі цивілізації з далеких-далеких планет.

— Ну, якщо чесно…

— Заради Аллаха, розкажи! — зойкнула Зінат, мало не лягаючи на прилавок, щоб краще розчути поголоси. — Куди ти вибрався?

— Ну… я маю зустрітися з одним чоловіком з Парк Роялю з приводу страхування. Я хотів би, щоб Алсана була добре забезпечена після моєї смерті, але ж! — сказав він, помахуючи пальцем біля носа своєї слухачки, сяючої від цікавості, вкритої прикрасами, занадто нафарбованої. — Я не хочу, щоб вона знала! Думки про смерть дуже засмучують її, Зінат.

— Ти чув, Хакіме? Деякі чоловіки хвилюються за майбутнє своїх дружин! Ну, давай же, йди, не маю права тебе затримувати, братику. І не хвилюйся, — закричала вона йому навздогін, одночасно сягаючи своєю рукою з довжелезними, аж загнутими нігтями, по телефон. — Я й словом не обмовлюся при Алсі.

Алібі забезпечене; залишалось три хвилини, щоб вирішити, що літній чоловік може принести молодій дівчині; щось таке, що літній темношкірий чоловік приніс би білій дівчині на роздоріжжя чотирьох чорних вулиць; щось, що було б до речі…

— Кокос?

Поппі Барт-Джонс взяла волохатий м’ячик у руки і розгублено подивилась на Самада.

— Це така специфічна річ, — нервово почав Самад. — Із соком всередині, але тверде, як горіх, чорне і старе зовні, біле і свіже всередині. Непогане поєднання, я думаю. Інколи, — сказав він, не знаючи, що б додати ще, — ми використовуємо його для каррі.

Поппі посміхнулася; ця прекрасна посмішка, що так підкреслювала природну красу її обличчя — у цій посмішці, подумав Самад, було щось таке, у чому не було гріха, щось чистіше і краще, ніж те, що вони чинили.

— Дуже мило, — сказала вона.

Уже далеко на вулиці, за п’ять хвилин ходи до адреси, записаної у їхніх зошитах, Айрі все ще почувалася пошитою в дурні, і їй хотілось відігратися.

— Моє, — сказала вона, показуючи на старезний скутер, спертий коло метро Кензал Райз. — Моє і моє! — вона показала ще на два ВМХ біля першого.

Міллат і Маджід моментально включилися. «Володіння» чимось на чиюсь вимогу, наче новоприбулий колонізатор, володіння чужими речами на вулиці було їхнього улюбленою справою.

— Ну на шо мені оце-о гівно, друзяко? — сказав Міллат з ямайським акцентом, який діти всіх національностей вживали, щоб висловити зневагу. — Осьо моє, — додав він, показуючи на розкішний, блискучий червоний МG, який уже заїжджав за ріг. — І оце осьо-о! — закричав він, тикнувши перед Маджіда в ВМW, що пронеслося повз. — Дядьку, оце моє, — сказав він Маджіду, хоч той і не суперечив. — Тільки так.

Айрі, трохи збита з пантелику таким поворотом подій, відвернулась від дороги і глянула на землю, і її раптом осінило.

— Моє — оце!

Маджід і Міллат спинилися й ошелешено подивилися на бездоганно білі «Найки», які тепер належали Айрі (один з червоною міткою, другий із синьою; такі красиві, що, як сказав Міллат, хочеться повіситися), неважливо, що невтаємниченому оку здалося б, що «Найки» йшли собі до Квінс Парк, мов приклеєні до високого підлітка з акуратними дредами на голові.

Міллат заздрісно кивнув:

— Твоя взяла. Я сам хотів би мати такі-о.

— Моє! — сказав раптом Маджід, вказуючи брудним пальцем кудись вгору, де у вітрині крамниці стояв хімічний набір чотирьох футів завдовжки, із підстаркуватим телевізійним обличчям на упаковці.

Він тикнув пальцем у вітрину:

— Ух ти! Оце моє!

Пауза.

— Оце? — недовірливо перепитав Міллат. — Оце? Хімічний набір?

Поки Маджід зрозумів, що відбувається, дві долоні голосно бацнули його по чолу і почали терти, аби привести до тями. Маджід кинув на Айрі благальний погляд а ля «і ти, Бруте», знаючи, що це марна справа. Ніякої справедливості у майже десятилітніх не існує.

— Дурня! Дурня! Така фігня!

— Але ж містер Гамільтон… — простогнав Маджід з-під ваги дурні. — Ми вже прийшли. Ось його будинок. Це тиха вулиця, не треба так кричати. Він старий.

— Якщо він старий, то мусить бути глухий, — сказав Міллат. — А якщо він глухий, то він не чує.

— Так не можна. Старим людям це важко. Нічого ви не розумієте.

— Він, напевне, дуже старий і не зможе сам вийняти продукти із сумок, — сказала Айрі. — Треба вийняти їх і віднести в руках.

На цьому і погодилися, тож трохи часу пішло на прилаштування їжі на руках та інших можливих згинах і вигинах тіла так, щоб «здивувати» містера Дж. П. Гамільтона щедрістю їхнього доброчинства, коли він відчинить двері. Містер Дж. П. Гамільтон направду здивувався, коли, відчинивши двері, побачив перед собою трьох кольорових дітлахів, по самого носа нав’ючених пакетами. Такий же старий, якого вони уявляли собі, але значно вищий і чистіший, він прочинив двері і, тримаючи свою обплутану синіми венами руку на ланцюжку, висунув кучеряву голову в щілину. Айрі здалося, він був схожий на благородного, хоч і підстаркуватого орла: пучки сивого волосся, немовби пір’я, стирчали з вух, манжетів і вирізу светра, одне пасмо впало на лоб, пальці міцно тримали ланцюжок, наче кігті, і він був добре вбраний, як на стару англійську птаху в Країні Чудес, — замшева камізелька і твідовий піджак, годинник на золотому ланцюжку. Він виблискував, як та сорока, — від голубих вогників оченят, прикритих біло-червоними повіками, до відблиску печатки на пальці, чотирьох срібних медалей просто над серцем і сріблястого ріжка конверта ВМС, що визирав із нагрудної кишені.

— Будьте такі ласкаві, — долинув до них голос чоловіка-птаха, голос, у якому навіть діти вчували належність до іншого класу, іншої ери. — Мушу попросити вас забиратися з-під моїх дверей. У мене немає грошей чи чого іншого; тож, якщо ви хочете щось украсти або щось продаєте, боюсь, ви будете розчаровані.

Маджід виступив уперед, намагаючись потрапити в поле зору старого, ліве око якого, голубе, наче те розсіяння Рейлі, дивилося кудись повз них, а праве заледве відкривалося під вагою навислої зморщеної шкіри:

— Містере Гамільтон, якщо пам’ятаєте, нас послала школа, а це все…

Старий сказав «до побачення» так, ніби промовляв це до літньої тітоньки, що ступала на підніжку поїзда, потім ще раз повторив, і через дві смуги дешевого непрозорого скла на закритих дверях діти побачили довгу розмиту, наче від спеки, постать містера Гамільтона, що повільно віддалялася коридором, аж поки її коричневі обриси не злилися з такими ж обрисами хатнього начиння, і врешті все зникло.

Міллат стягнув свій Томітронік на плечі і, зсунувши брови, схопив кулачком дверний дзвінок і смикнув його вниз.

— Може, — припустила Айрі, — він не хоче продуктів?

Міллат на мить відпустив дзвінок:

— Він мусить їх хотіти. Він сам просив, — буркнув він, з усіх сил смикаючи за дзвінок. — Господній урожай, чуєте? Містере Гамільтон! Містере Гамільтон!

І тоді процес зникнення повільно повторився у зворотному порядку, старий відділився від атомів сходів та вішалки і, поступово збільшуючись, виріс у дверях.

Міллат нетерпляче тикнув шкільну роздруківку йому в руки:

— Господній урожай.

Але старий похитав головою, наче птах під час купелі:

— Ні, ні, я не бажаю, щоб мене залякували, аби я щось купив, під моїми власними дверима. Я не знаю, що ви продаєте, — дай Бог, щоб це не були енциклопедії! — у моєму віці людині, навпаки, потрібно якомога менше інформації.

— Але це безкоштовно!

— Так?.. Бачу… Чому?

— Господній урожай! — повторив Маджід.

— Це допомога для місцевої громади. Містере Гамільтон, ви, мабуть, домовлялися з нашою вчителькою, бо вона нас сюди прислала. Може, ви просто забули? — додала Айрі своїм дорослим голосом.

Містер Гамільтон торкнувся скроні, ніби намагаючись пригадати, потім помаленьку відчинив двері навстіж і зробив пташиний крок уперед, під осіннє сонечко:

— Що ж… прошу зайти.

Вони зайшли за містером Гамільтоном у тінистий хол старого будинку, наповненого по самий дах потертим і надщербленим вікторіанством з перебивками більш сучасного життя — поламаними дитячими велосипедами, непотрібним «Читай правильно», чотирма парами гумаків різних сімейних розмірів.

— Що ж, — щиро сказав він, коли вони зайшли до вітальні з красивими вікнами-дверима, крізь які виднівся сад, — покажіть, що ви принесли?

Діти висипали все, що мали, у поїдений міллю шезлонг, Маджід викладав усе, як за списком, поки містер Гамільтон запалював цигарку і досліджував міський пікнік старечими пальцями.

— Яблука… о, Боже, ні… соя… ні, ні, ні, картопляні чипси…

Так тривало, аж поки всі предмети були перебрані і забраковані, і старий подивився на них майже зі сльозами на очах.

— Я не зможу з’їсти нічого з цього, розумієте, надто тверде, надто в біса тверде. Найбільше, що я зможу, — так це молоко з кокоса. Однак… ми ж поп’ємо чаю, правда? Ви залишитеся на чай?

Діти безпорадно подивилися на нього.

— Ну ж бо, дорогі мої, сідайте.

Айрі, Маджід і Міллат зайорзали на шезлонгу. Раптом вони почули якесь клацання і побачили зуби містера Гамільтона у нього на язиці, так, наче з першого рота виповз інший рот. Але зуби вмить сховалися назад.

— Просто я не можу їсти твердого, хіба перемолоти його. Моя власна провина. Багаторічне нехтування. Бачите, чисті зуби не були такою вже чеснотою в армії, — він незграбно ляснув себе по грудях тремтячою рукою. — Розумієте, я був військовим. А ви — скільки разів на день ви чистите зуби, молоді люди?

— Тричі! — збрехала Айрі.

— БРЕШЕ! — закричали Маджід і Міллат хором. — ТІМ’Я ПОЧЕШЕ!

— Два з половиною рази.

— О, хай мені грець, а це як? — сказав містер Гамільтон, розгладжуючи штани однією рукою і тримаючи чашку чаю в другій.

— Раз на день, — покірно сказала Айрі, і щось у її голосі свідчило, що це правда. — Як правило.

— Боюсь, що потім доведеться шкодувати. А ви двоє?

Маджід мало не вихопився з ідеєю фантастичної машинки, що чистила його зуби під час сну, але Міллат сказав прямо:

— Так само. Раз на день. Більш-менш.

Містер Гамільтон задумливо відкинувся у своєму кріслі.

— Інколи ми забуваємо про важливість наших зубів. Ми ж не нижчі тварини, у яких весь час змінюються зуби і все таке, ми, знаєте, ссавці. А ссавці мають лише два шанси із зубами. Ще цукру?

Діти, дбаючи про шанси для своїх зубів, відмовилися.

— Але, як у всьому іншому, тут два боки справи. Чисті білі зуби теж не завжди добре, ось побачите. Наприклад: коли я служив у Конго, єдиною прикметою, щоб вирізнити нігера, були його білі зуби, якщо ви мене розумієте. Жахливо. Чорні як содоміти. Вони через це і гинули, нещасні виродки! А я вижив, щоб по-іншому подивитися на це все, розумієте?

Діти мовчали. Раптом Айрі почала схлипувати.

Містер Гамільтон продовжував:

— Це такі армійські речі, рішення, яке приймаєш на війні, — побачив, як блиснули білі зуби, і — бах туди! Отак було. А то чорні як содомія. Жахливі часи. Усі ці молоді, красиві юнаки лежали мертві просто переді мною, просто під моїми ногами. Розпороті животи, знаєте, їхні кишки просто в мене на чоботах. Наче чортів кінець світу. Чудові Краутцові хлопці, чорні, як піка; бідолашні ідіоти, вони навіть не знали, навіщо їх туди привезли, за кого вони воюють, у кого вони стріляють. За них вирішувала рушниця. Швидко і брутально, діти. Бісквіту?

— Я хочу додому, — прошепотіла Айрі.

— Мій тато був на війні. Він був за Англію, — вистрілив Міллат, червоний від обурення.

— Маєш на увазі футбольну команду чи армію?

— Британську армію. Він керував танком. «Містером Черчіллем». Разом з її батьком, — пояснив Маджід.

— Боюсь, ти помилився, — сказав містер Гамільтон своїм м’яким голосом. — Наскільки я пам’ятаю, тоді не було чорномазих. Сьогодні так уже не можна говорити, правда? Але не було… не було пакистанців… їх треба було би годувати. Ні, ні, — бурмотів він, оцінюючи запитання, наче мав нагоду вибірково переписати історію. — Навіть не може бути мови. Це було б занадто. Жодних пакистанців. Пакистанці мали свою Пакистанську, чи як вона там уже називалась, армію. А бідні британці, вони й так несли на своїх плечах достатньо, гідні діти королеви…

Містер Гамільтон тихо засміявся до себе, повернув голову і мовчки розглядав гнучкі гілки черешні, що займала цілий кут його саду. Після довгої паузи він повернувся до дітей, і на його очах знову виступили сльози — скупі, гострі сльози, наче його вдарили по щоці.

— А ви, молоді люди, не розказуйте байок. Байки псують зуби.

— Це правда, містере Дж. П. Гамільтон, він справді воював, — сказав Маджід, як завжди примирливо, як завжди, шукаючи компромісу. — Його поранили в руку. У нього є медалі. Він був героєм.

— А коли у тебе зіпсуті зуби…

— Але це правда! — заволав Міллат, копаючи тацю, яка стояла між ними на підлозі. — Ви, чортів старий дурень!

— А коли в тебе попсуті зуби, — продовжив містер Гамільтон, дивлячись у стелю, — ааа, їх тоді вже не повернеш. Вони вже не будуть виглядати так гарно, як колись. Кицюні вдруге не подивляться на тебе — ні за кохання, ні за гроші. А поки ти молодий, то гляди свої треті моляри. Їх, здається, називають зубами мудрості. За ними треба дивитися в першу чергу. Це була моя помилка. У вас ще їх, мабуть, нема, але у моїх правнуків уже почали різатися. Проблема із зубами мудрості в тому, що ніколи не знаєш, чи вони помістяться у тебе в роті. Це єдиний орган, для якого ще треба дорости. Мусиш бути достатньо великим, щоб вони вмістилися, розумієте? Бо якщо ні — то, хай мені грець, — вони ростуть, як покручі, або ще гірше, не ростуть взагалі. Вони застрягають у кістці, — це називається, по-моєму, імпакція, — і тоді виникають страшні, просто страшні інфекції. Пророщуйте їх якомога раніше — ось що я кажу своїй онуці Джоселін для її синів. Ви просто зобов’язані це робити. Це не можна змінити. Якби ж то я це зробив свого часу. Якби ж то я похопився, коли ще не було пізно. Бо це батьківські зуби, я певен, що зуби мудрості передаються по батьківській лінії. Мусиш бути достатньо великим для них. Бачить Бог, я для своїх був замалим… Ото виймайте і чистіть їх тричі на день, якщо моя порада щось для вас важить.

Поки містер Дж. П. Гамільтон похопився глянути, чи важить щось його порада, троє темношкірих гостей уже втекли, прихопивши із собою торбу яблук (яблук, які він збирався попросити Джоселін змолоти в комбайні); ноги в руки і бігцем куди-небудь до клумби, до шматочка міських легень, кудись, де б можна було вільно дихати.

Тепер діти знали місто. Вони дізналися, що місто породжує Божевільних. Вони знали містера Біле Обличчя, який розгулював по Віллесдені із пофарбованим набіло обличчям і синіми губами, у колготках і гірських черевиках; вони знали містера Газету, високого худющого чоловіка в довгому, до кісточок, плащі, який щодня сидів у бібліотеці Брента, витягав зі свого дипломата свіжі газети і методично дер їх на шматки; знали вони і Божевільну Мері, чорну вуду із червоним обличчям, чия територія простягалася від Кілбурн до Оксфорд-стрит, хоча чаклувала вона із коробки у Західному Гемпстеді; вони знали містера Перуку, в якого не було брів і котрий носив штучне волосся не на голові, як годиться, а на шнурочку на шиї. Але ці люди декларували своє божевілля — вони були кращими, не такими жахливими, як містер Дж. П. Гамільтон, — вони виставляли свою недугу напоказ, вони були цілком божевільні, а не так — однією ногою там, другою — тут. Вони були справжніми божевільними, у шекспірівському сенсі, вони говорили осмислено, коли ви цього найменше чекали. У Північному Лондоні, території, яку місцева рада ухвалила колись перейменувати на Нірвану, було цілком нормально почути дикі слова з уст білолицього, синьогубого чи безбрового перехожого. На тому боці вулиці чи на іншому кінці вагона метро вони використовували свій шизофренічний талант, щоб поєднати непоєднуване (розгледіти цілий світ у піщинці, розгорнути оповідь з нічого), щоб загадати вас, заримувати вас, вилаяти вас, як цуценят, щоб сказати вам, ким ви є і куди зараз прямуєте (переважно у напрямку Бейкер-стрит — більшість сучасних провидців їздить лінією «Метрополітан»), і навіщо. Але місто не цінує їх. У нас у кістках закладено, що вони прийшли, аби потривожити нас, що вони ганьблять нас, коли хиткою ходою просуваються по салону автобуса, вирячкуваті, з прищем на носі, вони йдуть, щоб неуникно запитати нас, чого ми витріщились. Чого ми, в біса, витріщились? Лондонці розробили щось на зразок захисного механізму — вони навчилися не витріщатися, ніколи не дивитися в очі, за будь-яких умов уникати цих очей із питанням «Чого ти витріщився?» — щоб не казати цього боягузького, жалюгідного, нікому не потрібного «Нічого». Так, якщо є здобич (а ми є здобиччю божевільних, які переслідують нас, палаючи бажанням повідати свою правду нещасному пасажиру), то є і мисливець, і справжні професіонали сьогодні вже відмовляються від старої зачіпки «Чого ти витріщився?» і переходять до більш екзотичних варіантів. Візьміть бодай Божевільну Мері. О, принципи ті самі, впійманий погляд, але вона бере вас на мушку вже із сотні, двохсот, навіть трьохсот ярдів, і хай лиш на мить упіймає ваше око, то вже кричить на всю горлянку, трясучи дредами, пір’ям і шматтям, вимахуючи палицею гуду, і підбігає, щоб плюнути на вас і почати свою прокламацію. Самад знав про це — вони вже зустрічалися, він і червонопика Божевільна Мері; одного разу йому навіть довелося сидіти біля неї в автобусі. Якогось іншого дня Самад би віддячив їй по заслузі. Але сьогодні він чувся винним і вразливим, сьогодні він вів за руку Поппі, і вже скрадалися сутінки; він не був готовий до Божевільної Мері та злого правдоплюйства, її потворного божевілля — і звісно, саме тому вона підкрадалася до нього, навмисно переслідувала його на Черч-роуд.

— Задля твого ж добра, не дивись, — сказав Самад. — Просто йди, йди прямо. Я не знав, що вона заходить аж так далеко у Гарлесден.

Поппі якомога непомітніше зиркнула на кольорову масу, що стрибала вулицею на уявному коні, їй стало смішно:

— Хто це?

Самад пришвидшив крок:

— Це Божевільна Мері. І вона зовсім не смішна. Вона небезпечна.

— Та ну, не сміши мене. Вона просто бездомна і розумово… не зовсім здорова, хіба це означає, що вона хоче комусь зла?

Самад зітхнув:

— По-перше, вона не бездомна. Вона покрала коробки з-під велосипедів з усього Західного Гемпстеда і влаштувала з них неабияку конструкцію у Форчун-Грін. А по-друге, вона не «бідна жінка». Усі бояться її духу, вона отримує безкоштовну їжу у всіх продуктових крамничках Північного Лондона, відколи закляла Рамчандра-плейс і за місяць там повністю зупинився бізнес… — А чудове повнувате тіло вже починало добряче пітніти, бо він змінив передачу у відповідь на прискорення Божевільної Мері на тому боці вулиці. Захекуючись, він прошепотів:

— І вона не любить білих.

Поппі здивовано подивилася на нього:

— Справді? — сказала вона, наче для неї це була якась дивина, і обернулася, щоб допуститися фатальної помилки — подивитись. В одну мить Мері була вже біля них.

Смачний плювок вцілив Самадові межи очі. Він витер його, притягнув Поппі до себе та спробував обійти Божевільну Мері і пірнути у дворик церкви Святого Андрія, але палиця гуду впала їм під ноги, прокреслюючи в ріні та пилюці лінію, яку не можна було переступити.

Вона заговорила повільно, із такою злою гримасою, що лівий бік її обличчя виглядав спаралізованим:

— Ти… нащо-ось… ви… тріщилася?

Поппі встигла верескнути:

— Ні!

Божевільна Мері вдарила Поппі палицею по руці та повернулась до Самада:

— Ти, сер! Ти… нащось ви-и-итріщився?

Самад захитав головою.

Раптом вона почала завивати:

— ЧОРНИЙ! ВОНИ ЛОВЛЯТЬ ТЕБЕ ВСЮДИ, ДЕ ТИ ХОДИШ!

— Прошу вас, — затинаючись з переляку, сказала Поппі. — Ми не хочемо проблем.

— ЧОРНИЙ! — їй подобалося говорити, ритмічно розтягуючи фрази. — ЦЯ СУКА ХТІЛА БИ, ЩОБ ТИ ЗГОРІВ.

— Це наша справа… — почав був Самад, але другий плювок спинив його.

— В горах і долах тебе упіймають, тебе упіймають, в горах і долах тебе чорт злигає, — вона проказала це сценічним півшепотом, хитаючись у такт із розставленими руками, задерши палицею гуду підборіддя Поппі Барт-Джонс.

— Шо вони робили з нашими тілами — вони вбивали нас і робили з нас рабів. І як це вирішити?

Божевільна Мері підняла підборіддя Поппі вище і перепитала:

— ЯК ЦЕ ВИРІШИТИ?

Поппі схлипувала.

— Будь ласка… Я не знаю, що ви від мене хочете…

Мері прицмокнула і знов обернулася до Самада:

— ЯК ЦЕ ВИРІШИТИ?

— Я не знаю.

Мері огріла його палицею по литках:

— ЯК ЦЕ ВИРІШИТИ, ЧОРНИЙ?

Божевільна Мері була жінкою разючої краси: благородне чоло, крупний ніс, непідвладна віку чорна лискуча шкіра і довга шия, про яку мріють королеви. Але Самад бачив лише її страшні очі, що палали злістю на межі повного колапсу, він бачив їх, вони говорили до нього одного, саме до нього. Поппі тут була ні при чому. Божевільна Мері дивилась і впізнавала його. Божевільна Мері побачила побратима. Вона вгледіла в ньому божевільного (а це знак); він знав, що вона розгледіла злого чоловіка, мастурбатора, заблукалого чоловіка, що покинув своїх дітей, чужинця в чужій землі, затиснутого кордонами… чоловіка, якого треба було сильніше потрусити, і він побачить сенс. Чого б інакше вона вибрала його із цілої вулиці людей? Просто вона розпізнала його. Просто вони були споріднені душі, він і Мері, обидва далекі від світу сього.

— Сатьяграха, — сказав Самад, дивуючись власному спокою.

Божевільна Мері, незвикла до того, щоб отримувати на свої питання відповіді, здивовано витріщилась:

— ЯК ЦЕ ВИРІШИТИ?

— Сатьяграха. Це санскритське «правда і твердість». Слово Ганді. Насправді, він не сповідував «пасивного опору» або «громадської непокори».

Божевільна Мері стала хапати повітря, здригатися і клясти, але Самад відчув, що вона слухала, її мозок намагався перетравити чужорідні слова.

— Цих слів йому було замало. Він хотів показати, як те, що ми називаємо слабкістю, має стати силою. Він розумів, що інколи бездіяльність досягає найвищої мети. Він був індусом. Я мусульманин. Моя подруга…

— Римокатоличка, — тремтячи сказала Поппі. — Пропаща.

— А ви? — почав Самад.

Божевільна Мері кілька разів пробурмотіла «хрін, сука, расклат» і плюнула на землю, з чого Самад зрозумів, що вона пом’якшала.

— Я хочу сказати…

Самад глянув на купку методистів, які, почувши шум, занепокоєно збиралися під Святим Андрієм. Його впевненість росла. У Самаді завжди жив нереалізований проповідник. Усе-знаю, ходжу-і-повчаю. Дайте йому маленьку аудиторію і більше свіжого повітря, і він завжди переконував себе, що все знання у всесвіті належить йому.

— Я хочу сказати, що життя — великий храм, так? — він вказав на потворну цегляну будівлю з її тремтячими віруючими. — В ньому широкі проходи, — він обвів рукою море чорних, білих, коричневих, жовтих, які снували туди-сюди центральною вулицею. Показав на альбіноску біля «Кеш-енд-Кері», яка продавала ромашки, вирвані з церковної клумби. — Я і моя подруга хотіли б піти далі цими широкими проходами, якщо ти не проти. Повір мені, я розумію те, про що ти говориш, — сказав Самад, надихаючись прикладом іншого великого проповідника Північного Лондона — Кена Лівінгстона. — Мені теж непросто — всім непросто у цій країні, новій і звичній для нас водночас. Ми розщеплені люди, так.

І тут Самад зробив те, чого ніхто не робив із Божевільною Мері ось уже п’ятнадцять років: він торкнувся її. Легенько торкнувся плеча.

— Ми розщеплені люди. Узяти хоча б мене. Одна моя половина сиділа б спокійно, зі схрещеними ногами, дослухаючись, як речі, над якими я не владний, омивають мене. Але інша половина прагне священної війни. Джихаду! Звісно, ми можемо з’ясовувати це тут, на вулиці, але врешті, я думаю, твоє минуле — не моє минуле, і твоя правда — не моя правда, і твоє рішення — не моє рішення. Тож я не розумію, що ти цим хочеш мені сказати. Правда і твердість — це моя пропозиція, якщо вона не для тебе — питай інших людей. Моя особиста надія — в останніх днях. Пророк Мухаммед — мир йому! — говорить, що в День Воскресіння у кожного відбереться свідомість. Глухі і німі. Жодних балачок. Без’язикі. І хай мені чорт — як це все спростить справу! А тепер — вибач.

Самад рішуче взяв Поппі під руку і твердо рушив уперед, поки Божевільна Мері заніміла перед тим, як кинутися обпльовувати методистське зібрання.

Поппі стерла перелякану сльозу і полегшено зітхнула.

Вона подивилася на Самада:

— Такий спокійний у критичній ситуації. Я вражена.

Самадові став перед очима його прадід, який люто розмахував рушницею; він боровся проти нового, він обстоював традицію.

— Це родинне, — сказав Самад.

Трохи згодом Самад і Поппі кружляли Гарлесденом, десь біля Долліс-Гілл; коли вони підійшли до Віллесдена надто близько, Самад почекав, поки сонце остаточно зайде, купив пачку липких індійських солодощів і звернув до Раундвуд-парку, щоб насолодитися останніми квітами. Він не вмовкав, наче прагнув заговорити своє фізичне бажання, а воно все одно тільки зростало. Він розповідав їй про Делі 1942-го, вона йому про Сан-Албанс 1972-го. Вона нарікала на довгий перелік абсолютно невдалих стосунків, а Самад, не маючи права критикувати Алсану і навіть згадувати її ім’я, говорив про дітей: про свій страх за Міллата, що весь свій час витрачав на дурниці й обожнював галасливе ТБ-шоу про команду А; про те, як турбується, чи достатньо Маджід буває на свіжому повітрі.

Що ця країна робить з його дітьми, хотів би він знати, що вона робить з його дітьми?

— Ти мені подобаєшся, — врешті сказала вона. — Дуже. Ти кумедний. Ти знаєш, що ти кумедний?

Самад посміхнувся і похитав головою:

— Ніколи не думав про себе як про доброго коміка.

— Та ні — ти кумедний. Ці речі, які ти розказував про верблюдів… — вона засміялася, і її сміх передався йому.

— Що саме?

— Про верблюдів — коли ми гуляли.

— А, ти про це…

— Люди схожі на верблюдів: на сотню знайдеться лише один, кому б ти повністю довірився.

— Точно!

— Це не смішки, це Бакарі, частина восьма, сторінка сто тридцята, — сказав Самад. — Це добра порада. Я перевірив на собі.

— Все одно, це кумедно.

Вона присунулася ближче і поцілувала його у вухо:

— Направду, ти мені подобаєшся.

— Я міг би бути тобі батьком. Я одружений. І я мусульманин.

— Так, спільного мало. То й що?

— Що це за фраза «То й що?» Це англійська? Це не англійська. Тільки емігранти розмовляють сьогодні мовою королеви.

Поппі видала смішок:

— А все ж я тобі кажу: «То й…»

Але Самад закрив їй рота долонею і на якусь мить здалося, що він замірився вдарити її:

— То й все. То й усе. У нашій ситуації смішки не до місця. Я не хочу обговорювати з тобою плюси і мінуси. Давай триматися того, для чого ми вже тут, — виплюнув він. — Фізичного — не метафізичного.

Поппі відсунулася на інший бік лавки і нахилилася вперед, спершись ліктями на коліна:

— Я усвідомлюю, що між нами немає нічого, крім цього. Але я не хочу, щоб зі мною так говорили.

— Пробач. Не треба було мені…

— Просто через те, що ти відчуваєш провину, я не мушу…

— Так, пробач. Я не маю…

— Бо ти завжди можеш піти, якщо…

Зліпи половинки своїх думок, і ти отримаєш ще менше, ніж було на початку.

— Я не хочу йти. Я хочу тебе.

Поппі трохи проясніла і посміхнулася своєю напівсумною-напівзадерикуватою усмішкою.

— Я хочу залишитись на ніч… з тобою.

— Добре, — сказала вона. — Бо я купила тобі ось це, поки ти купував свої цукерки в сусідньому магазині.

— Що це?

Вона запхала руку в сумочку, і за хвилинку, поки вона порпалася між помад, автомобільних ключів і монет, сталися дві речі.

1. Самад заплющив очі і почув слова: для чистих душею усе чисте, а потім, майже одразу: щиріше не скажеш.

2. Самад розплющив очі і ясно побачив біля паркової естради своїх двох синів, які вгризалися своїми білими зубками в зелені яблука, посміхались і махали йому руками.

А потім Поппі, тріумфуючи, витягла із сумочки шматочок червоного пластику.

— Зубна щітка, — оголосила вона.

8. Мітозис

Подорожній, що випадково забрів в «О’Коннелівський більярдний клуб» і сподівається почути там м’які перекати дідівської говірки або прагне ефектно зрикошетити червону кулю від бортика прямо в лузу, буде дуже розчарований, бо не знайде ні ірландськості, ні більярду. Натомість він побачить стіни в гобеленниках, репродукції кінних перегонів Джорджа Стабба, якісь невідомі східні письмена в рамочках — і все це в безладі. Подорожній озирнеться в пошуках стола для снукера, а натомість побачить негра із жахливими вуграми на обличчі, який стоїть за стійкою і смажить яєчню з грибами. Око спиниться на ірландському прапорі, скріпленому з картою Арабських Еміратів і так розвішаному від стіни до стіни, щоб він відгороджував негра від решти відвідувачів. Потім спантеличений подорожній відчує на собі кілька пар очей — одні поблажливі, інші недовірливі; нещасливий незнайомець побреде геть. Задкуючи, чіпляючись за картонне зображення Віва Річардса[2] в повний зріст.

«О’Коннел» — це місце, куди приходять сімейні чоловіки, щоб побувати в іншій сім’ї. На відміну від кревних зв’язків, тут свій статус треба заслужити; потрібні роки самозреченого волочіння-просто-так, чортзна-що-робіння, об-стінку-опирання, дуття-на-вітер, спостерігання-за-нічим — все це вимагає більше самозречення, аніж бездумна мить продовження роду. Потрібно знати місце. Наприклад, є цілком певні причини, чому «О’Коннел» став ірландським більярдним клубом без більярдних столів, який, до того ж, належить власникам-арабам. І є причини, чому прищуватий Мікі зготує вам картоплю, яйця і боби, картоплю і боби або боби, яйця, картоплю і гриби, але, за жодних обставин, не картоплю, боби, яйця і шинку. Треба бути старим перцем, щоб знати таке. Пояснення потім. А поки що достатньо сказати, що в «О’Коннелі» був Арчин та Самадів другий дім; уже десять років вони приходили сюди між шостою (Арчі закінчував роботу) і восьмою (Самад розпочинав її), щоб побалакати про все, від Об’явлення починаючи і закінчуючи цінами на сантехнічні роботи. І про жінок. Про гіпотетичних жінок. Якщо повз заляпані жовтком вікна «О’Коннела» проходила жінка (від часів царя гороха всередину не заходила жодна жінка), вони вишкірялися і розводились — залежно від Самадової релігійної налаштованості у той вечір — про те, чи хтось би викинув її з ліжка, якби поспішав, про відносну користь колготок і панчішок, і врешті переходили до великих дебатів: малі груди (зате стоять) versus великі груди (зате звисають). Але ніколи не йшлося про реальну жінку, зі справжньої плоті і крові, вологу і спітнілу жінку. Жодного разу дотепер. Так безпрецедентні події останніх кількох місяців визначили зібрання в «О’Коннелі» раніше, ніж зазвичай. Самад врешті зателефонував Арчі й висповідався у всьому: він збрехав, він брехав; його бачили його діти, і тепер вони в нього перед очима вдень і вночі.

Арчі трохи помовчав і сказав:

— Розтуди його за ногу! Тоді зустрічаємося о четвертій. Розтуди його…

Отакий він був, Арчі. Спокійний у кризовій ситуації.

Але вже була четверта тридцять, а Арчі і не пахло, з відчаю Самад погриз усі нігті до самої кутикули і плюхнувся на стійку, носом об скло, за яким зберігались гамбургери, перед самими очима — листівка з вісьмома визначними місцями графства Антрім.

Мікі, шеф, офіціант і власник, який пишався тим, що знав кожного свого відвідувача на ім’я і розумів, коли хтось виходив з ладу, віддер Самадового носа від скла лопаткою для яєчні.

— Оба-на.

— Привіт, Мікі, як справи?

— Та по-старому, все по-старому. Але чо ти про мене? Ти мені скажи, що нафіг з тобою таке? Га? Га? Я ж тебе бачив, щойно ти поріг переступив, Саммі. Писок витягнувся як лайно. Ну, можеш сказати старому Мікі.

Самад застогнав.

— Оба, нє. Не те, що ти подумав. Я симпатична сторона сервісу, я сервіс нафіг посмішкою, я б ващє носив червоний галстук і червону шапочку, наче лайнюк з «Містера Бургера», якби мій чортів казанок не був таким великим.

Це не була метафора. У Мікі була нереально велика голова, наче його прищі потребували більше місця і одержали дозвіл на перепланування.

— У чому справа?

Самад подивився на велику червону пику Мікі.

— Просто я чекаю на Арчібальда, Мікі. Не турбуйся. Зі мною все в порядку.

— Ранувато, нє?

— Перепрошую?

Мікі звірився з годинником на задній стіні, годинником з палеолітичними інкрустаціями засохлого яйця на циферблаті:

— Кажу — ранувато, нє? Для тебе і для малого Арчі. Ти приходиш о шостій. Порцію картоплі, бобів, яєшню і гриби. І один омлет з грибами. Єсно, ще залежить від пори року.

Самад зітхнув:

— Маємо багато про що поговорити.

Мікі закотив очі:

— Сподіваюсь, не про Мангі Панді як-там-його-засранця знову, правда? Хто кого підстрелив, хто кого повісив, мій дід керував пакі чи чим-він-там-засранець-керував, наче кожний нещасний засранець важна птиця. Ви мені розлякуєте клієнтів. Ви створюєте… — Мікі погортав свою нову біблію, «Пожива для Думки: Путівник для менеджерів і працівників харчової промисловості — стратегія орієнтації на клієнта і відносини з покупцями». — Ви створюєте синдром повторення, який заважає цим всім пацанам одержувати смакові враження.

— Ні, ні, ми не будемо про мого прадіда. Сьогодні інші речі.

— О, типу дякую. Синдром повторення, от шо це таке. — Мікі голосно закрив свою книжку. — Я подаю «Салл», старий. Як на 4,95 — то просто супер. А, так, про муллу, — відірвешся сьогодні? — спитав Мікі, підморгуючи вниз.

— Я мусульманин, Мікі, і я більше не приймаю.

— А, ну єсно, шо так, ми всі брати і все таке — але ж, старий, чоловіку треба жити. Ну а шо, не так.

— Не знаю, Мікі. А що — так?

Мікі ляснув Самада по плечі:

— Єсно шо так! Казав я колись своєму братові Абдулі…

— Котрому Абдулі?

У Мікиній великій родині була традиція називати всіх синів Абдулами, щоб привчити їх не прагнути якогось вищого статусу, і все це було дуже добре, от тільки поки вони росли, їх усі плутали. Втім, діти винахідливі, і всі численні Абдули додавали собі ще англійське ім’я-через-дефіс.

— Абдул-Колін.

— Ага.

— Як, ти знаєш, Абдул-Колін трохи вдарився у фундаменталізм — ЯЙЦЯ, БОБИ, КАРТОПЛЯ, ТОСТ — довга, як лайно, борода, жодної свинини, ні грама в рот, ні палички в дірочку, сама робота, як лайно, — от куди ти котишся, старий.

Абдул-Мікі посунув миску шкідливих вуглеводів нудному стариганю, чиї штани були підтягнуті так високо, що, здавалося, от-от проковтнуть свого власника.

— Ну, і де ти думаєш, я побачив Абдула-Коліна минулого тижня? Без варіантів, на Мікі Фінна, вниз по Гарроу-роуд, і я кажу: «Оба-на, Абдул-Коліне, оце так сране навернення зі сраних книжок!» — а він мені, ну, знаєш, весь серйозний такий, з усьою бородищею, він мені…

— Мікі, слухай, а давай ми цю історію відкладемо на потім… бо це…

— Нє, добре-добре. Хтів би знати, чо я нафіг розпатякався.

— Ти б не міг сказати Арчібальду, що я буду під навісом за пінболом, коли він прийде. А! І — як завжди.

— Не проблема, старий.

Хвилин через десять двері рипнули і Мікі відірвався від Розділу 6 «А в моєму супі — муха: розв’язання проблем недоброзичливості з приводу гігієни», щоб уздріти Арчібальда Джонса, який рухався до стійки із дешевеньким кейсом у руці.

— Дуже добре, Арч. Як пакувальний бізнес?

— Та, сам знаєш… Комсі-комса. Самад десь є?

— Десь? Десь? Та він уже ошивається тут, як той сморід, цілих, блін, півгодини. Писок, як лайно. Хтось мусить взяти совок і згребти усе його лайно і видраяти його.

Арчі поклав свій кейс на стійку і наморщив носа:

— Що, паскудно йому, так? Між нами, Мікі. Я направду хвилююся за нього.

— Іди, скажи це грьобаній стіні, — сказав Мікі, злий від того, що Розділ 6 зобов’язував його полоскати посуд окропом. — Або ж — що те саме — вали під навіс за пінболом.

— Подякував, Мікі. Ага, омлет і…

— Знаю. Гриби.

Арчі поплівся лінолеумом «О’Коннела».

— Привіт, Дензеле, вечір добрий, Кларенсе.

Дензел і Кларенс були двома винятково грубими ямайськими стариганями за вісімдесят, і у них смерділо з рота. Дензел був неможливо товстим, Кларенс — жахливо худим, в обох не було родини, обидва носили м’які капелюхи і сідали за столик у кутку пограти в доміно, адже їм уже недовго лишилось.

— Що сказав цей йолоп?

— Він сказав: «Добрий вечір».

— Він що — не бачить, що ми граємо в доміно?

— Не бачить. У нього задниця замість очей. То як він має бачити?

Арчі пропустив цю репліку і сів навпроти Самада.

— То я не розумію, — сказав він, починаючи з тієї самої фрази, на якій обірвалася їхня телефонна розмова, — ти їх бачив у своїй уяві чи насправді?

— Це направду дуже просто. Першого разу, найпершого разу, вони справді були там. І відтоді, Арчі, усі ці тижні мої близнята в мене перед очима кожного разу, коли я з нею — зразу перед очима! Навіть коли ми… я їх бачу. Вони стоять і посміхаються.

— То, може, ти просто перепрацювався?

— Слухай сюди, Арчі: я їх бачу. Це знак…

— Давай так, Семе, ближче до фактів. Коли вони тоді засікли тебе — що ти зробив?

— А що я міг зробити? Я сказав: «Привіт, діти. Привітайтеся із міс Барт-Джонс».

— А вони що сказали?

— «Привіт».

— А ти що сказав?

— Арчі, я й так тобі розкажу все, що сталося, без цих дурних питань.

— КАРТОПЛЯ, БОБИ, ЯЙЦЕ, ПОМІДОР І ГРИБИ!

— Семе, це тобі.

— Відмовляюся. Це не мені. Я ніколи не замовляю помідорів. Я не люблю ці нещасні помідори без шкірки, їх спершу варять до смерті, потім смажать усмерть.

— Ну, це точно не моє: я замовляв омлет.

— Так і не моє ж. Так от, може, я продовжу?

— Вперед!

— Я подивився на своїх малих, Арчі… Я подивився на своїх чудових малих… і моє серце тріснуло — куди там, ще гірше, — воно просто розлетілося на шматки. Воно розлетілося на мільйон скалок, і кожна увіп’ялася в мене, наче смертельний кинджал. Я постійно думаю: чого я можу навчити своїх синів, який шлях я можу їм показати, якщо я втратив сам себе?

— Здається, — невпевнено почав Арчі, — проблема в жінці. Якщо ти справді не знаєш, що з нею робити далі, давай кинемо копійку: герб — ти залишаєшся, решка — ти йдеш, принаймні ти виріш…

Самад вгатив кулаком по столу:

— Не буду я кидати ніяку чортову копійку! Тим більше, що уже занадто пізно. Ти що, не розумієш? Що зроблено, те зроблено. Я пропащий, тепер я розумію. Тепер я мушу сконцентруватися на тому, щоб врятувати своїх дітей. Я маю зробити вибір, моральний вибір, — Самад понизив голос, і Арчі вгадав, про що він скаже ще до того, як Самад відкрив рота. — Ти сам зробив важкий вибір, Арчі, тоді давно. Ти про це не говориш, але я знаю, ти не забув, як це. Ти маєш кулю в нозі, щоб не забувати. Ти боровся з ним. Ти переміг. Я пам’ятаю. Я завжди тобою захоплювався за це, Арчібальде.

Арчі втупився в підлогу:

— Я б не хотів…

— Повір мені, від того ніякого кайфу — витягувати на світло твоє старе-забуте, друже. Я просто намагаюся, щоб ти зрозумів мою ситуацію. Тоді, як і тепер, питання те саме: в якому світі мають рости мої діти? Тоді ти зробив свій вибір. Тепер — моя черга.

Арчі, зауважуючи про себе, що в мові Самада не більше сенсу, ніж це було сорок років тому, грався зубочисткою.

— Му… чому ти тоді просто не перестанеш бачитися з нею?

— Я намагаюсь… я намагаюсь…

— Що — аж така?

— Ні, ну, це не зовсім… я би сказав, що з нею добре, так, це не розпуста… ми цілуємось, обіймаємо одне одного.

— Але не…

— Ні, в прямому сенсі, ні.

— Але хоч якісь…

— Арчібальде, ти думаєш про моїх дітей чи мою сперму?

— Про дітей, — сказав Арчі. — Однозначно про дітей.

— Бо в них уже живе непокора, Арчі. Я бачу це — вона ще мала, але вона росте. Кажу тобі, я не знаю, що діється з моїми дітьми у цій країні. Куди не глянь — все те саме. На минулому тижні Зінат зловила свого малого, коли той курив маріхуану. Наче якийсь ямаєць! — Брови Арчі вмить злетіли. — О, я не мав на увазі нікого образити, Арчібальде.

— Я й не образився, старий. Але не треба судити, поки сам не спробував. Шлюб з Ямайкою сотворив чудо з моїм артритом. Але це так, між іншим. Кажи далі.

— Тепер, візьми сестер Алсани — з їхніми дітьми самі неприємності. Вони не ходять до мечеті, вони не моляться, вони дивно говорять, дивно вдягаються, вони їдять всяку бридоту, вони злягаються бозна з ким. Ніякої поваги до традицій. Це називають асиміляцією, але це насправді зіпсутість. Зіпсутість!

Арчі спробував виглядати шокованим, потім обуреним, бо не знав, що на це сказати. Йому подобалося, коли люди знаходили спільну мову з цим життям. Він собі думав, що люди мають просто жити разом, чи що, в мирі, чи гармонії, чи як це називається.

— КАРТОПЛЯ, БОБИ, ЯЙЦЕ, ГРИБИ! ОМЛЕТ З ГРИБАМИ!

Самад підняв руку і повернувся до стійки:

— Абдуле-Мікі! — заревів він, легко і смішно перекривляючи кокні. — Сюди, будь ласка, шеф!

Мікі зиркнув на Самада, зігнувся до стійки і витер носа об фартух.

— Ти це знаєш уже давно і краще за всіх. Тут самообслуговування, джентльмен. Це вам не чортів «Валдорф».

— Я принесу, — сказав Арчі, сповзаючи зі свого стільця.

— Як він? — тихо спитав Мікі, подаючи Арчі тарілку.

Арчі нахмурився.

— А я шо, знаю? Знов завівся про традиції. Бачиш, хвилюється за своїх синів. Тепер у такому віці легко збитись на манівці, сам знаєш. Не знаю я, що йому на це сказати.

— Кому розказуєш, старий, — мовив Мікі, трясучи головою. — Та сама чортова історія. Візьми мого молодшого. Наступного тижня в суді для неповнолітніх, бо зривав чортові значки з «фольксвагенів». Я йому кажу, ти що нафіг здурів чи зідіотів? Нафіг тобі взагалі було їх зривати? Було б уже вкрасти цілу машину, якщо тобі так припекло. Я маю на увазі — ну нафіг? А він мені: це ідіотство, щоб ходити з Біті-Бойз і рештою пацанів. Ну то шо, кажу я йому, хай-но тільки вони мені до рук — вже ж я їм яйця повідриваю. Отак задурно, щоб ти знав. Жодної поваги до традицій, жодної чортової моралі — це проблема.

Арчі кивнув і взяв серветку, щоб віднести гарячу тарілку.

— Якщо хочеш пораду — а ти хочеш, бо так уже воно є між власником забігайлівки і його клієнтами, — скажи Самаду, що в нього є два виходи. Він може або відіслати їх назад, в Індію…

— У Бангладеш, — виправив Арчі, тягнучи картоплину із Самадової тарілки.

— Однакове лайно. Він може послати їх назад і виховати там між бабусями-дідусями, щоб вони вивчили свою чортову культуру і виросли з грьобаними принципами. Або — хвилинку — КАРТОПЛЯ, БОБИ, МАСЛО І ГРИБИ! ДЛЯ ДВОХ!

Дензел і Кларенс, як завжди повільно, підійшли по гарячі миски.

— Осьо-це масло якесь дивне, — сказав Кларенс.

— Він думає нас отруїти, — сказав Дензел.

— Осьо-ці гриби якісь підозрілі, — сказав Кларенс.

— Він хоче напхати в чоловіка божого чортову їжу, — сказав Дензел.

Мікі хляпнув своєю лопаткою по Дензелових пальцях:

— Оба-на, знайшовся тут розумний. Зміни свою лайняну пластинку — окей?

— Або що? — наполягав Арчі.

— Осьо він хоче вбити старого чоловіка, осьо-о, старого, хорого чоловіка, — бурчав Дензел, поки вони брели на свої місця.

— Болячка б їх роз’їла, цих двох. Вони живуть, бо такі скупі, що не заплатять за кремацію.

— Або що?

— Що?

— Що в іншому разі?

— А, ну так. Другий випадок — це ж очевидно, нє?

— Очевидно?

— Прийняти це. Йому доведеться прийняти це, нє? Тепер ми всі англійці, старий. Хочеш того чи ні — терпи, сказав півень підливі. Отак, п’ятдесят на п’ятдесят, Арчібальде, старий. Золотий вік ланчів за талонами минув.

Золотий вік харчових талонів минув уже десять років тому. Десять років Мікі говорив одне й те саме: «Золотий вік талонів на ланч минув». І це подобалося Арчі в «О’Коннелі». Усе запам’ятовувалося, нічого не губилося. Історію ніколи не переглядали і не тлумачили, не пристосовували, не відбілювали. Історія була такою твердою і такою простою, як крапля жовтка, намертво присохла до годинника.

Коли Арчі повернувся до столика номер вісім, Самад був не те, щоб зовсім не в собі, але й не зовсім у собі.

— Арчібальде, ти не там повернув на Ганзі? Ти не слухав, про що я тобі говорю? Я зіпсований, мої сини скоро будуть зіпсовані, всі ми будемо горіти в пекельному вогні. Це важлива проблема, Арчібальде.

Арчі широко посміхнувся і вкрав ще одну картоплину:

— Проблеми вже нема, старий!

— Як то немає?

— Отак, вирішена. Тобто, як бачу ситуацію я, в тебе є два виходи…

Десь на початку цього століття королева Таїланду пливла на кораблі, у супроводі численних придворних, слуг, служниць, омивачів ніг і куштувальників їжі, аж раптом стерно наштовхнулося на більшу хвилю і королеву викинуло за борт, у бірюзові води Ніппон-Кай, де, незважаючи на її благання про допомогу, вона потонула, бо ніхто на кораблі не допоміг їй. Неймовірне для зовнішнього світу, пояснення цього було очевидним для тайців: традиція (вона збереглася по сьогодні) вимагала, щоб жоден чоловік і жодна жінка не мали права торкатися королеви.

Якщо релігія — опіум для народу, то традиція — ще небезпечніший анальгетик, просто тому, що ніхто не бачить небезпеки. Якщо релігія — це джгут, пульсуюча вена і голка, то традиція цілком домашня в приготуванні: макові зернята в чай; солодке кокосове молоко, заправлене кокаїном; такі речі готувала ваша бабуся. Для Самада, як і для тайців, традиція дорівнювала культурі, а культура вела до коренів, і це була правда, це були непорушні принципи. Це не означало, що він міг жити за цими принципами, зв’язаним ними, визначеним ними, але корені є корені, і це благо. Ви нічого не досягнете, якщо будете розказувати йому, що бур’ян теж має клубні, чи що першою стадією парадонтозу є щось зіпсуте, деградоване глибоко у яснах. Корені були порятунком, канатом, який кидають потопаючому, — Врятуйте Наші Душі. І чим далі відносило Самада в море під впливом солодкоголосої сирени Поппі Барт-Джонс, тим більше він переконувався, що мусить забезпечити своїм синам корені на березі, глибокі корені, які жоден шторм і жодна буря не зможе зруйнувати. Легко сказати! Він сидів в убогій Поппіній квартирці, думаючи про власні домашні справи, коли йому спало на думку, що в нього більше синів, ніж грошей. Якщо він вирішить відіслати їх назад, йому будуть потрібні два посаги для діда та баби, дві частки на школу, дві частки на одяг. А він заледве міг оплатити авіаквитки.

Поппі сказала:

— А як щодо твоєї дружини? Вона з багатої сім’ї, чи не так?

Але Самад ще не повідомив Алсану про свій план. Він закинув щойно пробну вудочку, натякнувши мимохідь про саму лише можливість Кларі, коли та полола свою клумбу. Як би вона відреагувала, якщо хтось, керуючись кращим майбутнім Айрі, забрав дитину кудись у краще життя? Клара випрямилась і занепокоєно вглянулась у його обличчя, а потім розреготалася — довго і голосно.

— Тому, хто таке зробив би, — сказала вона врешті, підносячи раптом величезні садові ножиці до його паху, — відрубати! Відрубати!

«Відрубати, відрубати», — подумав Самад; він визначився, що йому робити.

— Лише одного?

«О’Коннел» знову, шоста двадцять п’ять. Порцію картоплі, боби, яйце і гриби. І один омлет з грибами і горошком (сезонна модифікація).

— Тільки одного?

— Арчібальде, будь ласка, не кричи.

— Я сказав те, що сказав. Відрубати. Відрубати, — він розділив смажене яйце на своїй тарілці. — Іншого виходу немає.

— Але…

Арчі напружував мізки, як лише міг. Знов те саме. Ну чому люди не можуть просто собі жити, жити собі разом, у мирі, гармонії чи що. Але він нічого такого не сказав. Він сказав тільки:

— Але… — і потім, — але… — І врешті: — Але котрого?

І це сягло (якщо врахувати переліт, посаг, перший внесок за навчання) трьох тисяч двохсот сорока п’яти фунтів. Відколи грошове питання було вирішене — так, він перезакладе будинок, ризикне своєю ділянкою, що для емігранта найбільша помилка, — залишалося вибрати дитину. Першого тижня він думав про Маджіда, точно про Маджіда. Маджід мав царя в голові, Маджід швидше освоїться, швидше вивчить мову, та й Арчі мав правомірний інтерес залишити Міллата тут, бо малий був найкращим нападником, який будь-коли грав за футбольну команду «Віллесден Атлетік» (до п’ятнадцяти). Тож Самад почав таємно збирати Маджідів одяг, організував окремий паспорт (він вирушить із тітонькою Зінат 4 листопада) і замовив слово в школі (довгі вимушені канікули, чи не можна було б узяти із собою домашню роботу, щоб не відставати, тощо).

Але наступного тижня плани змінилися і претендентом став Міллат, бо Маджід був усе-таки улюбленцем Самада, він хотів бачити, як той зростатиме, а Міллат більше потребував морального покріплення. Тож тепер Самад тягнув його одяг, організовував його паспорт, шепотів його ім’я в потрібні шкільні вуха.

Наступного тижня до середи це був Маджід, а після середи Міллат, бо Арчі отримав листа від старого друга по листуванню Горста Ібельгауфтса і, вірячи у профетичні якості Горстових послань, приніс конверт Самадові:

Лист продовжувався, але Самад спинився на цьому місці. Роздратований, він спитав Арчі:

— І що я, власне, маю з цього виснувати?

Арчі з мудрим виглядом постукав себе по носі:

— Відрубати, відрубати. Це має бути Міллат. Це знак, старий. Ібельгауфтсу можна довіряти.

А Самад, який переважно не зважав на знаки і постукування по носі, був таким знервованим, що прийняв пораду. Та одразу ж до справи долучилася Поппі (вона була свідома того, що блідне в Самадовій уяві порівняно з проблемою дітей). Вона заявила, що вві сні буквально відчула — це має бути Маджід, і знову це був Маджід. Самад у відчаї дозволив Арчі кинути монетку, але рішення було не так просто виконати — більшість з трьох, більшість з п’яти — Самад не міг довіряти монетці. І так, якщо ви зможете в це повірити, Самад грав у лотерею на власних двох синів, метаючи питання між стінами «О’Коннела», кидаючи душі — ану ж випаде лев чи решка.

Але треба сказати дещо й на їхній захист. Жодного разу не йшлося про викрадення. Якби речі назвалися раптом такими іменами, Самад би вразився і вжахнувся, він спинився б на повному ходу, наче сновида, що ліг спати у гостях і раптом прокинувся і побачив себе у кімнаті господаря із кухонним ножем у руці. Він розумів, що ще не повідомив Алсані. Він розумів, що він забронював політ на 3:00 ранку. Але він абсолютно не розумів, що ці два факти, пов’язані між собою, становлять викрадення. Тож він дуже здивувався, коли побачив о другій ночі 31 жовтня Алсану, що дико завивала, зігнувшись над кухонним столом. Він не подумав: а, вона дізналася, що я маю зробити з Маджідом (врешті і назавжди це став Маджід), бо він не був вусатим злочинцем із вікторіанського роману, та й не бачив він у цьому якогось злочину. Радше, його перша думка була: вона дізналася про Поппі, і через це він інстинктивно повівся, як будь-який чоловік, що скочив у гречку, — він почав із наступу.

— Що — я маю це слухати? — хляп сумкою об стіл для ефекту. — Я цілу ніч працював у тому чортовому ресторані, щоб прийти додому і слухати твою мелодраму?

Алсана здригалася від ридань. Самад врешті зауважив булькаючий звук, який піднімався від її привабливого жирку, що вібрував у просвіті сарі; вона махнула на нього руками і закрила собі вуха.

— Ну, нащо так? — запитав Самад, намагаючись приховати свій страх (він чекав гніву, а що робити зі слізьми?). — Прошу тебе, Алсано: ти справді перебільшуєш.

Вона ще раз махнула на нього рукою, наче могла стерти його цим жестом, потім припідняла трохи своє тіло, і Самад побачив, що булькання не належало Алсані, що вона лежала на чомусь. Радіо.

— Що, на Бога…

Алсана відкинула радіо від свого тіла на середину стола і махнула, щоб Самад ввімкнув його. Чотири звичні гудки, гудки, що супроводжують англійців у всі завойовані землі, продзвеніли в кухні, і одразу Літературною Мовою прозвучало таке:

— Ви слухаєте Світову Службу Бі-бі-сі, 3-тя година 00 хвилин. Сьогодні була вбита місіс Індіра Ганді, прем’єр-міністр Індії. Її застрелили власні охоронці-сикхи в акті відкритого бунту, коли вона прогулювалася в саду свого делійського будинку. Без сумніву, це вбивство було помстою за операцію «Голуба зірка», штурм найвищої святині сикхів у Амрітсарі минулого червня. Громада сикхів, відчуваючи загроженість своєї культури…

— Досить, — сказав Самад, вимикаючи радіо. — З неї все одно не було користі. Чорт! Ні з кого з них немає пуття. І яке кому діло, що там в тій Індії, в тій помийній ямі відбувається. Господи Боже… — ще до того, як він сказав це, сам здивувався, навіщо було це казати, чому він був сьогодні таким злісним. — Ти направду патетична. Мені цікаво: де були б ці сльози, якби я вмер? А ніде — тебе більше обходять якісь корумповані політики, яких ти ніколи на очі не бачила. Ти знаєш, що ти ідеальний приклад байдужості мас, Алсі? Ти це знаєш? — сказав він, наче до дитини, взявши її за підборіддя. — Плачеш за багатими і сильними, які зневажать напісяти на тебе. Думаю, наступного тижня ти ревітимеш, бо принцеса Діана зламає собі нігтя.

Алсана зібрала всю слину, яку тільки міг вмістити її рот, і плюнула на нього.

— Бганчут! Я не за нею плачу, ти, ідіот, я плачу за своїми друзями. Проллється кров на наших вулицях вдома через цих двох — Індію і Бангладеш. Будуть повстання — ножі, рушниці. Смерть на вулиці, я бачила її. Це буде, як Магшар, Судний День — люди вмиратимуть на вулицях, Самаде. Ти це знаєш, і я знаю. І в Делі буде найгірше, там завжди найгірше. Я маю родину в Делі, маю там друзів, колишніх коханців…

Тут Самад дав їй ляпаса, частково за коханців, частково тому, що вже багато років ніхто не називав його бганчутом (у перекладі: той, хто трахає власних сестер).

Алсана схопилася за щоку і сказала спокійно:

— Я плачу від жалю до цих бідних родин і від щастя, що це омине моїх дітей! Батько ігнорує і залякує їх — так, але принаймні вони не вмиратимуть на вулиці, як щури.

Це мала бути одна зі звичних сварок, ті самі позиції, ті самі сюжети, ті ж взаємні звинувачення, ті ж праві хуки. Кулаки. Лунає гонг. Самад виходить зі свого кутка.

— Ні, вони постраждають ще гірше, набагато гірше: будуть сидіти в морально зогнилій країні з матір’ю, яка сходить з розуму. Божевільна курка. Родзинки без торта. Подивись на себе, подивись на свій вигляд! Подивись на свій жир! — він схопив шматок Алсани і випустив його, наче вона була заразна. — Подивись на свій одяг. Кросівки і сарі? А це що?

То був один із Клариних африканських шарфів, довгий, красивий шмат оранжевої тканини кенті, у який Алсана замотувала свою жорстку гриву. Самад зірвав тканину і кинув її через кімнату; волосся Алсани різко впало їй на спину.

— Ти навіть не знаєш, хто ти така, де твоє коріння. Ми ніколи не бачимося з родиною — я соромлюся показати тебе комусь. Нащо було їхати по жінку до Бенгалу? — ось що вони мене спитають. — Чого ти не поїхав просто в Патні?

Алсана гірко всміхалася і хитала головою, поки Самад вдавав, що він спокійний, наливаючи воду в металеву каструлю і стукаючи нею по плиті.

— А це на тобі прекрасне лунгі, Самаде Мія, — сказала вона гірко, киваючи на його голубий спортивний костюм, увінчаний бейсбольною кепкою Поппі.

Самад заперечив:

— Різниця в тому, що тут, — не дивлячись на неї, тикаючи пальцем себе під ліве ребро. — Ти кажеш, ти щаслива, що ми в Англії, бо тебе вже всю поглинуло. Я тобі скажу, ці хлопці жили б краще вдома, ніж…

— Самаде Мія! Навіть не починай! Це станеться тільки через мій труп, якщо моя родина поїде назад туди, де їхнє життя в небезпеці! Клара розповідає мені про тебе, вона все розповідає. Як ти питав її про дивні речі. Що ти задумуєш, Самаде? Зінат казала про ці страховки… хто збирається вмирати? Що я чую? Я тобі сказала: через мій труп…

— Ти вже труп, Алсі…

— Стули рота! Закрий свого рота! Я ще з глузду не з’їхала. Це ти робиш з мене божевільну! Я дзвонила Ардашіру, Самаде. Він сказав, ти пішов з роботи об одинадцятій тридцять. Зараз друга ранку. Я при своєму розумі!

— Ні, ще гірше. Твій розум хворий. Ти називаєш себе мусульманкою…

Алсана кинулася перед Самада, який намагався сконцентруватися на цівці пари від каструлі.

— Ні, Самаде. Оце вже ні. Оце вже ні. Я себе ніяк не називаю. Я не роблю ніяких заяв. Ти називаєш себе мусульманином. Ти маєш справи з Аллахом. Ти будеш тим, з ким він говоритиме, як прийде Судний День. Ти, Самаде Мія. Ти, ти, ти.

Другий раунд. Самад дав Алсані ляпаса. Алсана всадила йому правий хук у живіт і одразу врізала зліва в щелепу. Потім вона відскочила до задніх дверей, але Самад зловив її за талію, заблокував, звалив на землю і заїхав ліктем у копчик. Алсана, важча за чоловіка, стала на коліна, піднімаючи Самада; вона перекинула його і поволочила в сад, де двічі копнула, поки він лежав на землі, — два коротких, злісних удари по лобі, — але гумова підошва завдавала мало шкоди, і вже за мить він був знову на колінах. Вони вчепилися одне одному у волосся, Самад вирішив смикати до крові. Але він не подумав про ліве коліно Алсани, що залишалось вільним, і те коліно опинилося під його ширінькою, відтак він випустив волосся і спробував зацідити в губи, але попав у вухо. Тим часом напівсонні двійнята лишили свої ліжечка і стояли біля довгого кухонного вікна, спостерігаючи сцену, освітлену, наче на спортивному стадіоні, світлом сусідської сигналізації.

— Абба, — сказав Маджід, оцінивши стан речей. — Точно абба.

— Ша, малий, аж ніяк, — сказав Міллат, кліпаючи від світла. — Закладаюсь на дві апельсинові цукерки, що амма все гівно з нього витрусить.

— Оооооооо! — в унісон закричали близнята, наче їм показували феєрверк, і потім: — Аааааааа!

Алсана щойно закінчила бійку з деякою допомогою садових граблів.

— Тепер, може, хоч хтось із нас, хто працює зранку, зможе нормально заснути! Срані пакі! — кричав сусід.

Кількома хвилинами пізніше (бо вони завжди обіймали одне одного після таких бійок, обійми десь між любов’ю і колапсом) Самад зайшов із саду, все ще трохи оглушений, і сказав:

— Йдіть спати, — перед тим як пройтися пальцями по густому чорному волоссю синів.

Щойно він дійшов до дверей, спинився:

— Ти дякуватимеш мені, — сказав він Маджідові, який несміливо посміхався, думаючи, що абба задумав подарувати йому врешті-решт хімічний набір. — Ти дякуватимеш мені у кінці. Ця країна нічого доброго не має. Ми відриваємось одне від одного в цій країні.

Потім він пішов нагору і зателефонував Поппі Барт-Джонс, піднімаючи її о третій ночі, щоб сказати, що більше не буде пообідніх поцілунків, не буде винуватих прогулянок, не буде тихих таксі. Кінець пригоді.

Мабуть, усі Ікболи були трохи провидцями, бо чуйка Алсани виявилася правильна, як ніколи. Відрубування голів на вулицях, цілі родини, кремовані уві сні, вішальники на Кашмірських воротах, люди божевільно товчуться, не ймучи віри, що їх позбавили власних частин тіла; частини тіла, відтяті від мусульман сикхами, від сикхів — індусами; ноги, пальці, носи, волосся і зуби, зуби повсюди, посіяні землею, змішані з пилом. Четвертого листопада, коли Алсана вийшла з ванни, загинула тисяча людей; вона почула, як голос Нашого Кореспондента в Делі казав їй про це з даху карети «швидкої допомоги».

Жахливі речі. Але, як це бачив Самад, деякі дозволяють собі розкіш сидіти у ванні та слухати закордонні новини, а деякі мусять заробляти на життя, забувати любовну пригоду і викрадати дитину. Він протиснувся крізь щілину в дверях, перевірив квиток, зателефонував Арчі, що план рухається, і вийшов на роботу.

В метро сиділа молоденька, симпатичненька дівчина, темна, іспанської зовнішності, зі зрослими на переніссі бровами, вона плакала. Сиділа якраз навпроти нього, у великих рожевих гольфах, і не приховувала того, що плакала. Ніхто нічого їй не казав. Ніхто нічого не робив. Усі сподівалися, що вона вийде на Кілберні. Але вона сиділа і плакала; Західний Гемпстед, Фінчлі-роуд, Свісс Коттедж, Сейнт-Джонс Вуд. Врешті, на Бонд-стрит вона витягла з рюкзака фото малоприємного молодика і показала Самаду та іншим пасажирам.

— Чому він кинув мене? Він розбив мені серце… Нейл, його звуть Нейл. Нейл.

На Чарінг-Крос, кінцевій, Самад побачив, як вона сіла у зворотний потяг, назад на Віллесден-Грін. Романтичка, можна сказати. Те, як вона казала «Нейл», ніби відривало по шву колишню любов, з утратою. Те особливе текуче, фемінне страждання. Він думав, що у Поппі, напевне, щось схоже; він підняв слухавку, чекаючи м’якого, ритмічного плачу, а пізніше листів, можливо, розмитих і напарфумлених. І він би виріс в її горі, як, мабуть, виріс Нейл; її горе буде епіфанією, яка на крок наблизить його до власної спокути.

Але натомість він почув:

— Та пішов ти, сраний гівнюк.

— Я тобі казав, — наполягав Шіва, хитаючи головою і простягаючи Самаду кошичок із жовтими серветками, щоб той виклав їх пірамідою. — Я тобі казав не гребтися з цим, шо — не казав? Забагато історії, старий. Бачиш: вона зла не лише на тебе, так?

Самад здвигнув плечима і взявся за пірамідку.

— Нє, дядьку, історія, історія. Це кольоровий чоловік кинув білу жінку, це старий Неру каже па-па, леді Великобританіє. — Шіва для саморозвитку вступив до Відкритого Університету. — Це все заплутане, заплутане лайно, це все про гордість. Даю десять фунтів, вона хотіла тебе, як хлопчика на побігеньках, як слугу для чищення грейпфрутів.

— Ні, — заперечив Самад. — Так не було. Це тобі не середньовіччя, Шіво. 1984 рік надворі.

— Ти ще й нічого не бачив. З того, що ти мені розказував, вона просто старий класичний випадок.

— Добре, в мене зараз інші справи, — промимрив Самад (про себе підраховуючи, що зараз його діти вже мирно сплять, закутані в ковдру «Джонсес», і що ще лишається дві години до того, як Арчі муситиме збудити Маджіда, не зачепивши Міллата). — Родинні справи.

— Нема часу! — закричав Ардашір, підкравшись ззаду, як завжди не помічений, щоб перевірити Самадові пірамідки. — Нема часу на родинні справи, братику. У всіх такі справи, всі намагаються дати раду своїм сім’ям — я сам зі шкіри пнусь, і все через квиток для моєї зажерливої сестри, — а все ж я маю ходити на роботу, працювати. Сьогодні важка нічка, братику, — підсумував Ардашір, виходячи з кухні, щоб пройтися рестораном у чорному смокінгу. — Дивись, не підведи мене.

Це була найбільш завантажена ніч за тиждень, субота, ніч, коли в ресторані просто натовп: до театру, після театру, після пабу, після клубу; одні — ввічливі і говіркі, другі наспівують мелодії із шоу, треті ласі поскандалити, четверті із розширеними зіницями й хамством. Офіціанти, зрозуміло, любили театральні натовпи; театрали бували в хорошому настрої та давали добрі чайові, вони навіть цікавилися географією страв — їх східним походженням, їх історією — все це благополучно вигадували молодші офіціанти (чиєю найдальшою експедицією на Схід був їхній щоденний шлях з роботи — назад до Вайтчепел, Смітфілдс, Айл-оф-Догс) або було написане чорною гелевою ручкою на звороті рожевих серветок.

«Закладаюся, вона така є!» йшла у Національному театрі вже кілька місяців — переробка мюзиклу п’ятдесятих, а дія відбувається в тридцятих. Йшлося про багату дівчину, яка втікає від батьків і зустрічає в дорозі бідного хлопця, котрий їде на війну в Іспанію. Вони закохуються одне в одного. Навіть Самад, якому слон на вухо наступив, підібрав так багато залишених програмок і чув, як цілий столик вибухає пісенькою, так часто, що знав майже всі мелодії мюзиклу напам’ять; вони йому подобались, бо відволікали від рутини (навіть краще — сьогодні вони полегшували хвилювання за те, чи вдасться Арчі доправити Маджіда перед «Палац» о першій, як домовлено); він мурмотів пісеньки разом з усіма на кухні задля робочого ритму, поки кухарі нарізали і маринували, кришили і мололи.

Я бачив оперу в Парижі та східні чудеса.

— Самаде Мія, я шукаю гірчичні зернята райя.

Улітку мандрував Нілом, а взимку літав на лижах.

— Гірчичні зернята… Здається, я бачив, як їх брав Мухаммед.

Я мав діаманти, рубіни, хутра і оксамити.

— Чого ти вчепився? Не бачив я твоєї гірчиці.

Говард Г’юз чистив мені грейпфрут.

— Сорі, Шіво, якщо зернят нема у старого, то я не знаю, де вони.

Але чим є це все без кохання?

— А це, по-твоєму, що? — Шіва відійшов від свого місця поряд із шефом і взяв пакетик гірчичних зернят під Самадовим правим ліктем. — Ну-у, Самаде, зберися. Ти зовсім не з нами сьогодні.

— Пробач… стільки всього в голові.

— Твоя подружка, нє?

— Та не кричи ти, Шіво!

— Мені кажуть, що я зіпсута, багата шльондра, яка приносить нещастя, — проспівав Шіва з дивовижним трансатлантично-зіндієним акцентом. — Ой-ой, мій хор. Але за кожну крупину кохання я плачу сторицею.

Шіва вхопив маленьку темно-синю вазочку і проспівав свій гучний фінал у її горло:

— Та нема таких грошей, які зробили б мого милого моїм… Добра порада, Самаде Мія, — сказав Шіва, впевнений, що Самад перезаклав будинок для своєї інтрижки, — дуже добра порада.

Кількома годинами пізніше Ардашір знову ввійшов через вертушку, щоб обірвати колективне мугикання і знову надихнути всіх на роботу:

— Добродії! Добродії! Доста! Слухайте сюди: вже десята тридцять. Вони вже подивилися своє шоу. Вони голодні. Вони перехопили лише жалюгідний стаканчик морозива в антракті, і ми почнемо з некепської кількості бомбейського джину, який, як ви знаєте, навіює бажання каррі. Два столики з п’ятнадцяти осіб уже сидять он там. Тепер: якщо вони попросять води — що робите ви? Що ти робиш, Равінде?

Равінд був зовсім ще новачок, племінник шефа, шістнадцяти років, весь перестрашений.

— Треба сказати їм…

— Та ні ж, Равінде, навіть перед тим, як щось казати, що треба зробити?

Равінд кусає себе за губу:

— Я не знаю, Ардашіре.

— Ти хитаєш головою, — сказав Ардашір, хитаючи головою. — При цьому ти дивишся на них, занепокоєний і стурбований за їхнє благополуччя. — Ардашір виразно продемонстрував погляд. — А потім що ти кажеш?

— Вода не втамує вашої спраги, сер.

— А що втамує його спрагу, Равінд? Що допоможе джентльмену пригасити палаючі почуття, які його зараз охоплюють?

— Рис, Ардашіре.

— І ще? Ще?

Равінд тупо подивився на Ардашіра і почав пітніти. Самад, який бував у такому приниженому становищі надто часто, щоб тішитися з іншої жертви Ардашіра, прогнувся, аби підказати правильну відповідь у холодне і мокре вухо Равінда.

Мордочка хлопця засвітилася від вдячності:

— Ще наанський хліб, Ардашіре.

— Точно, бо він вбирає чилі, і — що важливіше — вода безкоштовна, а наанський хліб фунт двадцять. Тепер, скажи, братику, — запитав Ардашір, повертаючись до Самада і сварячись на нього пальцем, — як має навчитися малий? Наступного разу жодних підказок. У тебе своє завдання: дві леді за столиком дванадцять просять старшого офіціанта, вони хочуть, щоб їх обслуговував лише він, так що…

— Просять мене? Але я думав, що зможу сьогодні залишатися на кухні. Тим більше, мене не можна замовляти, наче особистого лакея, це вже занадто — так не чинять, братику.

Тут Самад відчув паніку. Надто сконцентрований на викраденні о першій ночі, на тому, що має розлучити своїх двійнят, він не довіряв самому собі із гарячими тарелями і киплячими горщиками даля, із тріскучим жиром курчат, приготованих у глиняній печі, із усіма небезпеками, що чигають на однорукого офіціанта. Його голова була сповнена його синами. Він наче снив цього вечора. Він знову згриз усі нігті до самої кутикули.

Він каже, він чує і чує себе:

— Ардашіре, я маю мільйон справ тут, на кухні. І чому так треба…

І у відповідь:

— Бо старший офіціант — найкращий офіціант, і, звісно, вони дали мені чайові — нам чайові — за таку привілею. Не сперечайся, будь ласка, братику. Столик дванадцять, Самаде Мія.

І, злегка видихаючи, перекидаючи білий рушник через ліву руку, Самад починає про себе співати заключну мелодію шоу і штовхає двері в зал.

Чого б не дістав чоловік для гарної дівчини? Який солодкий аромат, яку найбільшу перлину?

Довга дорога до дванадцятого столика. Не за відстанню, за відстанню це лише двадцять метрів, але довга дорога крізь густі запахи і крикливі голоси і вигуки; крізь галас англійців; повз столик два, де вже повна попільничка і її треба накрити чистою, зручно підняти і поміняти на чисту, наче вона там і була; зупинка біля столика чотири, де виявлено страву, яку не замовляли; суперечка зі столиком п’ять, який хоче об’єднатися зі столиком шість, і до чого тут незручності; столик сім, що бажає яйце і смажений рис, китайська це страва чи не китайська; столик вісім ходить ходором: іще вина! Ще пива! Це довга дорога, якщо доводиться домовлятися із джунглями; слухаючи нескінченні вимоги і непотрібні кінцівки фраз, бажання, вигуки розпашілих облич, усе це дивує сьогодні Самада, наче він побачив людей у шоломах, що вискочили з ногами на столи, з пістолетами у руках; поки дами сьорбають свій чай під дбайливими віялами коричневих хлопчиків, які махають павичевим пір’ям…

Які лиш дороги він підкорив, на аукціонах суперників побив.

В ім’я Аллаха, який він вдячний (так, мадам, буде зроблено, мадам), який втішений він був думкою, що Маджід, хоча б Маджід, буде — і це питання чотирьох годин — летіти на схід від цього місця і його вимог, від його постійних бажань, від цього місця, де немає ні терпіння, ні милосердя, де люди хочуть речі вже, просто тепер (ми вже двадцять хвилин чекаємо на овочі), хочуть, щоб їхні коханці, діти, друзі і навіть боги прибували дешево і швидко, так як столик десять хоче своє тандорі…

На аукціоні її вибору, скільки Рембрандів, Клімтів, Де Кунінґів?

Це люди, які проміняють усю віру на секс і весь секс — на владу, які заміняють страх господній на самовпевненість, знання — на іронію, а покриту, шановану голову на довгий, засохлий жмут рудих патлів…

Це Поппі за столиком дванадцять. Це Поппі Барт-Джонс. І одного імені вже достатньо (бо він уже на межі, Самад; він ось-ось має розділити своїх синів, як той знервований хірург-невропатолог, що суворо тримає скривавлений скальпель над зрослою шкірою сіамських близнюків), одного імені було достатньо, щоб йому зірвало дах. Саме ім’я було торпедою, що летіла на вутлий рибальський човник, вибухом викидаючи його думки з води. Але це було не тільки ім’я, не відлуння імені, промовленого якимось ідіотом чи прочитане в кінці старого листа, це була Поппі Барт-Джонс у власній плоті, вкритій ластовинням. Холодна і рішуча, вона сиділа за столиком із сестрою, котра, як усі брати-сестри того, кого ми кохаємо, видавалася гіршою, із недотриманими кольорами і пропорціями, копією.

— Чого мовчиш, а? — різко питає Поппі, граючись пачкою «Мальборо». — Більше нема кмітливих зауважень? Може, яка бздурка про верблюдів і кокоси? Нічого сказати?

Самаду нічого сказати. Він просто перестає мугикати свою мелодію, нахиляє голову на абсолютно коректний кут і торкається пером ручки офіціантського записника. Усе наче уві сні.

— Що ж, — їдко каже Поппі, змірюючи Самада поглядом і припалюючи цигарку. — Що ж, нехай буде по-твоєму. Добре. Для початку ми будемо самоса з ягняти і йогуртове як-воно-в-чорта-там-називається.

— А на основну страву, — каже куцувата, руда, кирпата сестра, — оцю …кофту з каррі[3] і рис із фруктами, будьте такі ласкаві, офіціанте.

Хоча б Арчі вчасно; точний рік, точна дата, точна година; 1984, 5 листопада, перша ночі. Він був під рестораном, у довгому пальті, стоячи перед своїм «воксголом», однією рукою пестячи нові розкішні шини від «Піреллі», а другою тримаючи цигарку, яку смалив так, наче був Богартом або водієм водія Богарта.

Самад виходить, тисне руку Арчі й відчуває холод його пальців, відчуває великий борг, що належиться з нього Арчі. Ненавмисно він випускає пару видиху просто Арчі в обличчя.

— Я цього не забуду, Арчібальде, — каже він. — Я ніколи не забуду того, що ти зробив для мене сьогодні, мій друже.

Арчі незручно озирається:

— Семе, перед тим, як ти… Я мушу тобі дещо сказати…

Але Самад уже відчиняє двері, і Самадове пояснення супроводжує картину трьох дітей, які тремтять на задньому сидінні, наче остання фраза дотепної історії.

— Вони прокинулися, Сем. Вони всі спали в одній кімнаті — покотом, знаєш. Я нічого не міг зробити. Я просто вдягнув на них пальта поверх піжам — не міг же ризикнути, що почує Клара, — я мусив привезти їх.

Айрі спала; вона скрутилася клубочком, поклавши голову на попільничку, а ноги витягнувши на коробку передач, але Маджід і Міллат радісно висунулись до Самада, вони скубали його за штани і плескали по підборіддю.

— Ей, абба! Куди ми їдемо, абба? На секретну дискотеку? Справді?

Самад люто дивиться на Арчі, Арчі стенає плечима.

— Ми їдемо в аеропорт. У Гітроу.

— Вау!

— І коли ми туди приїдемо, Маджід… Маджід…

Це наче сон. Самад не встигає впоратися зі слізьми; він хапає свого старшого-на-дві-хвилини сина і притискає його до грудей так міцно, що тріскають його окуляри:

— А потім Маджід летить із тіткою Зінат.

— Він повернеться? — це Міллат. — От кльово було б, якби він там і лишився!

Маджід вивільняється із батькових обіймів:

— Це далеко? Я повернусь до понеділка — я мушу побачити, чи науково спрацював мій фотосинтез — я взяв дві рослини: одну поставив у шафу, а іншу на сонце — і я мушу бачити, абба, я мушу побачити, яка з них…

Через роки, та навіть через кілька годин по тому, як злетить літак, це вже буде історія, яку Самад намагається не згадувати. Яку його пам’ять не намагається зберегти. Кинутий камінь тоне у воді. Штучні зуби повільно опускаються на дно склянки.

— Я повернусь до школи, абба?

— Рухайтеся, — тихо каже Арчі із переднього сидіння. — Ми мусимо добряче гнати, якщо хочемо встигнути.

— Ти будеш у школі в понеділок, Маджіде. Я обіцяю. А тепер сідай у машину, давай. Для Абби, будь ласка.

Самад зачиняє дверцята і згинається, щоб бачити, як його двійнята-сини хукають на скло. Він торкається рукою там, де з іншого боку торкаються їхні губи, такі рожеві проти скла, де їхня слина змішується з дорожнім брудом.

9. Бунт!

Як на Алсану, то справжню різницю між людьми прокладав не колір. І не гендер, не віра, не їхні відносні здібності до танцю під синкопований ритм або пригорщі, повні золота. Справжня різниця пролягала набагато глибше. В землі. В небі. Можна поділити ціле людство на два далекі один від одного табори, наскільки вона собі це уявляла, просто поставивши кожному кілька простих питань, на зразок тих, що були в суботньому номері «Жіночої суті»:

А. Чи небо, під яким ви спите, може відкрити свої шлюзи і не закривати їх тижнями?

Б. Чи земля, по якій ви ходите, може затремтіти і розколотися?

В. Чи може (і, будь ласка, позначте цю клітинку, навіть якщо шанс дуже малий) статися так, що грізна гора, яка в полудень кидає тінь у ваш двір, одного дня вивергне лаву без жодної на те причини?

І якщо відповідь — «так» на всі чи бодай на одне із цих запитань, тоді ваше життя є опівнічним, завжди на волосинці від вальпургієвої ночі; воно нетривке, як зношений одяг; воно недбале в повному розумінні цього слова; воно легке і щомиті його можна втратити, як кільце від ключів чи гумку для волосся. Таке життя — летаргія: чому б не просидіти весь ранок, весь день, весь рік під тим самим кипарисом, малюючи на піску знак, одну й ту саму вісімку? Більше за те, це катастрофа, це хаос, чому б не скинути уряд через те, що гедзь вкусив, чому б не виколоти очі своєму ворогу, чому б не з’їхати з глузду, чому б не ходити по місту і бурмотіти казна-що, наче юродивий, махаючи руками і видираючи собі волосся? Ніщо не спинить тебе — або ж тебе може спинити будь-що, кожної миті, щомиті. Отаке відчуття. Отака справжня різниця. Люди, які живуть на твердій землі, під безпечним небом, не думають про таке; вони наче англійські ДіПі у Дрездені, які продовжували наливати чай і перевдягатися до обіду, навіть якщо ревіли сирени і місто починало нагадувати вогняний стовп. Народжені на зеленій і милій землі, поблажливій землі, англійці мають вроджену неспроможність відчувати нещастя наперед, навіть якщо це нещастя спричинила людина.

Цього не можна сказати про мешканців Бангладеш — в минулому Східного Пакистану, в минулому Індії, в минулому Бенгалу. Вони живуть під невидимим перстом непередбачуваної катастрофи, повені чи циклону, урагану, оповзню. Половину часу більша частина їхньої землі лежить під водою; цілі покоління регулярно стираються з її поверхні; виживають оптимістичні 52 відсотки, і вони знають, що коли говорять про апокаліпсис, про випадкову масову смерть — це найперше стосується їх, вони загинуть першими, вони перші осядуть, як Атлантида, на морському дні, коли непевні полярні льодовики зрушаться і почнуть танути. Це найкумедніша країна у світі, Бангладеш. Це Божа ідея справжньої хохми, його репліка в чорній комедії. Цей опитувальник не мусить потрапляти до бенгальців. Катастрофа — все їхнє життя. Між щасливим шістнадцятим днем народження Алсани (1971) та днем, коли вона перестала розмовляти зі своїм чоловіком (1985), у Бангладеш загинуло більше людей — зникло у вітрах і воді, ніж у Хіросімі, Нагасакі і Дрездені разом узятих. Мільйони людей втратили своє життя, яке вони навіть навчилися не вважати цінністю.

І це Алсана ставила Самаду в провину найбільше, якщо вже хочете по правді, більше, ніж зраду, ніж брехню, навіть більше, ніж саме викрадення, — те, що Маджід привчатиметься не цінувати своє життя. Навіть враховуючи те, що Маджід був у відносній безпеці там, у горах Чіттагонгу, найвищій місцевості у цій пласкій, низько розташованій країні, вона не могла стерпіти думки, що Маджід опиниться в ситуації, в якій колись була вона: цінуватиме життя не більше, ніж монетку пайза, бездумно переходячи вбрід бурхливі потоки, тремтячи під вагою чорного неба…

Природно, вона стала істеричною. Ясно, що вона пробувала повернути його. Звернулася до влади. Владні органи відповідали щось на кшталт: «Сказати чесно, дорога, ми більше хвилюємося, коли вони їдуть сюди» або «Знаєте, якщо це організував ваш чоловік, що можемо зробити ми…», і вона клала слухавку. Через кілька місяців вона припинила телефонувати. Вона їздила в розпачі до Вемблі та у Вайтчепел і сиділа в будинках родичів цілі епічні вікенди, схлипуючи, поглинаючи каррі й вислуховуючи співчуття. Але вона відчувала нутром, що, хоч каррі було свіжим, співчуття щирим не було. Бо були й такі, які тішилися з того, що Алсана Ікбол, з її великим будинком, і чорно-білими друзями, і чоловіком, схожим на Омара Шаріфа, і сином, який говорив, наче Принц Вельський, тепер жила у боргах і непевності і, як усі вони, привчалася носити своє горе, наче старі родинні шовки. В цьому було певне задоволення, навіть коли Зінат (яка ніколи не зізналася у своїй участі в цій справі) перегиналася через поручень м’якого крісла і брала долоню Алсани у свої співчутливі пазурі.

— О, Алсі, я постійно думаю, як це прикро, що він вибрав кращого! Він був таким розумним і таким чудово чемним! З ним ти не мусила хвилюватися про наркотики і венеричних шльондр. Тільки про ціну окулярів та усіх його книжок.

Так, у цьому була певна насолода. Не треба переоцінювати людей, вони отримують насолоду від спостерігання чужого болю, від оголошення поганих звісток, від споглядання вибухів бомб по телевізору, від слухання придушених ридань у телефонній трубці. Біль сам по собі є просто Біль. Але біль + відстань може = розвага, вуайєризм, людська цікавість, cinema verite, тихе хихотіння, співчутлива посмішка, піднята брова, прихована зневага. Алсана відчула все це і навіть більше, коли 28 травня 1985 року телефон розривався від повідомлень про останній циклон — і заодно від пропозицій поспівчувати.

— Алсі, я мусила подзвонити. Кажуть, у Бенгальській бухті плаває стільки тіл…

— Я щойно слухала останні новини — десять тисяч!

— А ті, що вижили, плавають на дахах власних будинків, а акули і крокодили кусають їх за п’яти.

— Це просто жахливо, Алсі, не знати, не бути впевненою…

Шість днів і шість ночей Алсана не знала і не була впевненою. Весь цей час вона читала бенгальського поета Рабіндраната Тагора і з усіх сил намагалася повірити його завірянням (Нічна темрява — це торба, що ввірветься від ваги золота світанку), але, в глибині душі, вона була практичною жінкою, і поезія не могла її заспокоїти. Усі ці шість днів її життя було опівнічним, на волосинку від вальпургієвої ночі. Але на сьомий день просвітліло: прийшли новини, що з Маджідом усе добре, у нього лише був зламаний ніс — вазою, що небезпечно стояла на високій полиці в мечеті та її здув перший порив вітру (і не забудьте про цю вазу, бо вона пізніше приведе Маджіда за ніс до його покликання). Лише слуги, які, прихопивши джин, запакувалися в старенький сімейний автобусик і вирушили у вихідну поїздку, плавали тепер горічерева в річці Джамуна, і риби зі срібними плавцями і булькатими очами здивовано витріщалися на них.

Самад тріумфував:

— Бачиш! Його не зачепило в Чіттагонзі! Навіть краще: він був у мечеті. Краще зламати носа в мечеті, ніж у бійці на Кілборні! Усе так, як я й сподівався. Він опановує традиції. Хіба він не опановує традиції?

Алсана задумалась на мить. Потім вона сказала:

— Може, Самаде Мія.

— Що ти маєш на увазі — «може»?

— Може, Самаде Мія, а може, ні.

Алсана вирішила припинити пряме спілкування з чоловіком. Наступні вісім років вона не скаже йому ні «так», ні «ні», але змусить його жити так, як жила вона, — ніколи не знаючи, ніколи не впевненим, зводячи Самадів здоровий глузд до випадковостей, аж поки їй не відплатиться сповна поверненням її первістка, старшого-на-дві-хвилини-сина, аж поки вона знову не проведе своєю пухкою рукою по його густому волоссю. Це була її обіцянка, її прокляття Самадові, і це була її витончена помста. Деколи це доводило його до краю, до стадії кухонного ножа, до медичного кабінету. Але Самад був надто впертим, щоб накласти на себе руки, якщо вже це дасть комусь задоволення. Він впирався. Алсана, перевертаючись уві сні, бурмотіла:

— Просто привези його назад, містере Ідіот… якщо в тебе їде дах, просто привези назад моє дитя.

Але на те, щоб повернути Маджіда, не було грошей, навіть якби Самад був схильний вивісити білий дготі. Він навчився жити з цим. Дійшло до того, що, якщо хтось говорив Самадові «так» або «ні» на вулиці чи в ресторані, він уже й не знав, як реагувати, він забував, на що вказують ці два маленькі витончені означники. Він ніколи не чув їх з уст Алсани. Яке б питання не прозвучало в домі Ікболів, відповідь ніколи не була прямою:

— Алсано, ти бачила мої тапочки?

— Можливо, Самаде Мія.

— Котра година?

— Може бути третя, Самаде Мія, але, Аллах знає, може бути так само четверта.

— Алсано, куди ти поклала пульт?

— Він так само може бути у шухляді, Самаде Мія, як може бути і за софою.

І так воно йшло. І так воно собі тривало.

За якийсь час по травневому циклоні Ікболи отримали листа від свого двома-хвилинами-старшого сина, написаний на папері із зошита акуратною рукою, складений навколо свіжої фотокартки. Це був уже не перший лист, але Самад побачив у ньому дещо відмінне від попередніх, щось, що захопило його і виправдало його непопулярне рішення; певна зміна тону, натяки на зрілість, паростки східної мудрості; і, прочитавши листа спершу в саду, Самад не відмовив собі в задоволенні принести його до будинку і вголос прочитати Кларі та Алсані, які пили м’ятний чай.

— Слухайте, що він пише: «Вчора дідо відлупив Таміма (це наш служка) поясом так, що в того попа стала червоніша за томат. Він сказав, що Тамім украв свічки (це правда, я сам бачив!), і за це він його б’є. Дідо сказав, що часом Аллах карає сам, а часом це мусить робити чоловік, і лише мудрий чоловік розуміє, коли це Аллахова справа, а коли — його. Я сподіваюся, що одного дня я теж стану мудрим чоловіком».

— Чули? Він хоче стати мудрим чоловіком. Скільки дітей у відомій вам школі хочуть стати мудрими?

— Може, жодна, Самаде Мія. А може — всі.

Самад люто зирнув на Алсану і продовжив:

— А тут, тут, де він пише про свого носа: «Думаю, що ваза не повинна стояти на такому нерозумному місці, де вона може впасти і зламати хлопцеві носа. Це була чиясь провина, і хтось мусить бути покараний (але не паском по дупі, хіба що це була якась дитина, а не дорослий. Хіба якщо йому було менше дванадцяти). Коли я виросту, думаю, буду перевіряти, щоб вази не стояли в таких дурних місцях, де вони можуть бути небезпечними, і буду також скаржитися на інші небезпечні речі (до речі, з моїм носом уже все добре!)» Бачиш?

Клара звела брови:

— Що — бачиш?

— Вочевидь, він засуджує іконографію у мечеті, він незлюбив усі поганські, непотрібні, небезпечні прикраси! Такому хлопчині судилося стати великим, чи не так?

— Може, Самаде Мія, а може — ні.

— Може, він подасться в уряд, може, стане правником, — запропонувала Клара.

— Дурниці! Мій син — для Бога, не для людей. Він не лякається свого призначення. Він не боїться бути справжнім бенгальцем, щирим мусульманином. Тут він пише, що козел на фотокартці мертвий. «Я помагав забивати козла, абба, — пише він. — Він ще рухався деякий час, коли ми вже розрубали його на дві частини». Такий хлопчик не злякається!

Хтось очевидно мусив сказати «ні», і Клара без особливого ентузіазму це сказала і взяла у Самада фотографію. На ній був Маджід, вдягнутий, як завжди, в сіре, він стояв біля мертвого козла на тлі старого будинку.

— Ой! Гляньте на його ніс! Гляньте на перелом. Тепер у нього римський ніс. Він став схожий на маленького аристократа, на маленького англійця. Глянь, Міллате, — Клара тицьнула картку під менший, плоскіший Міллатів ніс. — Більше не скажеш, що ви близнята.

— Він схожий, — сказав Міллат, глипнувши на фото, — на вождя.

Самад, ніколи не маючи справи із віллесденським сленгом, суворо кивнув і скуйовдив Міллатове волосся.

— Добре, що ти побачив різницю між вами, Міллате. Краще зараз, ніж потім. — Самад уважно подивився на Алсану, бо вона покрутила пальцем коло скроні та постукала себе долонею по голові: божевільний, дах поїхав. — Інші можуть собі насміхатися, але ти і я знаємо, що твій брат виведе людей з дикості. Він буде лідером племен. Він справжній вождь.

На це Міллат розреготався так голосно, так нахабно, так нестримно, що згубив капця, послизнувся на ганчірці для підлоги і перебив собі носа об рукомийник.

Два сини. Один невидимий та ідеальний, завмерлий у милому віці дев’яти років, статичний у рамці на телевізорі, який під цією рамкою спльовував усе лайно вісімдесятих — ірландські бомби, англійські заворушення, трансатлантичні операції, і над усім цим безладом вивищувалася недоторкана і незаплямована, зведена до статусу вічно усміхненого Будди дитина, натхненна східним спогляданням; здатна на всі добрі діла, народжена для справжнього лідерства, для справжнього ісламу, справжнього вождівства — коротше, нічого, крім видимості. Примарний дагеротип, народжений із плинної батькової уяви, законсервований солоним розчином материнських сліз. Їхній син стояв тихо, на віддалі, і вважався щасливим, наче один із колоніальних островів її Величності, застиглий у вічному стані первісної наївності, безстрокового передпубертату. Цього сина Самад бачити не міг. А Самад був твердо навчений обожнювати те, чого не міг побачити.

Що ж до сина, котрого він міг бачити, того сина, який був під рукою, з реальної плоті й кістки, то тут краще не розводити Самада на цю тему, тему Міллатової Проблеми, але воно було так: він, другий син із запізненням, як автобус, як дешева доставка, як повільна електричка, дитина, що вічно наздоганяє, яка програла перше змагання вниз по родовому каналу, і тепер, за таємним задумом Аллаха, завжди не перша через генетичну визначеність, програла дві життєво важливі хвилини, котрі вже ніколи не наздожене, ні в цих всезнаючих параболічних дзеркалах, ні в скляних кулях божества, ні в очах власного батька.

Дитина більш схильна до меланхолії, ніж Міллат, більш глибокодумна дитина могла б витратити решту свого життя на гонитву за двома хвилинами і чулася б вкрай нещасною, наздоганяючи мету, що лежала, врешті, біля батькових ніг. Але те, що говорив його батько, мало обходило Міллата: він знав, що він не лузер, не вождь, не дрочильник, не стукач, не гівно — хай там його таточко хоч що собі каже. Мовою вулиці Міллат був справжній пацан, поганий хлопець, завжди попереду, змінював імідж, як шкарпетки; завжди веселий, завжди в порядку, метикуватий, він вів дітлахів за собою на пагорб грати у футбол, вниз до гральних автоматів, вів геть зі школи і до відеокрамниці. У «Рокі Відео», Міллатовому улюбленому місці, яке належало безсовісному дилеру коки, видавали порно, якщо тобі виповнилося щойно п’ятнадцять, «від вісімнадцяти», коли тобі було хоча б одинадцять, та інші перчені фільми з-під прилавка за п’ять папірців. Саме тут Міллат склав своє уявлення про те, що таке батько. Хресні батьки, брати по крові, пачіно-деніро, красені в чорному, які говорили твердо і швидко, ніколи не чекали на (той чортів) столик, вправно користувалися обома руками, по пістолету в кожній. Там він навчився, що не обов’язково жити під загрозою повені або циклонів, щоб гратися з небезпекою і бути неабияким чоловіком. Цього шукають. Коли йому сповнилося дванадцять, Міллат теж подався на пошуки, і, хоча Віллесден-Грін не Бронкс і не Південний Центр, все ж він дещо знайшов, і цього було досить. Він мав міцні яйця, він умів метати абсолютно вбивчі погляди — і все це вже до тринадцяти — того часу, коли з кумира прищуватих хлопчаків він став кумиром жінок. П’єр-Сопілкар Віллесдена, за ним тягнулись черги по вуха закоханих дівчат — висолоплені язики, нахабні груди, розбиті серця… І все тому, що він був НАЙБІЛЬШИЙ і НАЙГІРШИЙ і проживав своє молоде життя тільки з великої літери: він найпершим почав курити, найпершим вихилив сто грамів, він навіть втратив її — Її! — у тринадцять з половиною. ОКЕЙ, він тоді нічого ТАКОГО НЕ ВІДЧУВ, навіть нічого ТАКОГО НЕ ПОМАЦАВ, це виявилося МОКРИМ і НЕЗРОЗУМІЛИМ, він втратив її, навіть не второпавши, куди ВОНА поділася, а все ж він її втратив, бо не могло бути сумніву — ЖОДНОГО, — що він був найкращим серед них, за будь-якими мірками ювенільних поганих вчинків, яскрава зірка підліткової спільноти, КОРЄШ, ПАЦАН, СОБАЧІ ЯЙЦЯ, крутий хлопець, лідер натовпу. Насправді єдиною проблемою з Міллатом було те, що він кохався в проблемах. Вони йому прекрасно вдавались. Щоб усі знали. Він був неперевершений.

Усе ж, усі вирішували, що робити — вдома, у школі, на численних кухнях широкого клану Ікболів/ Бегамів, — що ж робити з проблемою Міллата, тринадцятирічного бунтаря Міллата, який пукав у мечеті, волочився за білявками і смердів тютюном. Та й не лише Міллат, а всі діти: Муджіб (чотирнадцять, кримінальна справа за крадіжку машини), Хандакар (шістнадцять, біла дівчина, яка вечорами ще й малюється), Діпеш (п’ятнадцять, маріхуана), Куршед (сімнадцять, секс до заміжжя із китайським хлопчиною), Халеда (дев’ятнадцять, пише диплом із драми); що не так із усіма цими дітьми, що відбувається із першими нащадками тих, хто перетнув океан у рамках великого експерименту? Чи в них не було всього, що тільки можна забажати? Чи вони не мали великої зеленої зони, порядного харчування, чистого одягу від «Маркс-енд-Спаркс», першокласної освіти? Чи їхні батьки не зробили все, що могли? Чи всі вони приїхали на цей острів без конкретної мети? Заради безпеки. Чи не були вони в безпеці?

— Надто в безпеці, — пояснював Самад, терпляче втішаючи того чи іншого тата або маму, розлюченого чи в сльозах, розгубленого і постарілого татуня чи мамуню, — вони занадто в безпеці в цій країні, нє? Вони живуть у великих пластикових кулях нашого власного виробництва, їхнє життя вже спроектоване для них. Особисто я, знаєте, хотів би піти плюнути на Святого Павла, але потрібна мудрість, Аллах вимагає мудрості: відмовся від дитинних діянь. Як наші хлопці можуть стати чоловіками, якщо життя їх до цього не спонукає? Га? Жодних сумнівів, після певних роздумів, я правильно зробив, коли відправив Маджіда звідси. Усім раджу.

У такі моменти зграя схлипувальників і стогнальників похмуро дивилася на леліяну фотокартку Маджіда і козла. Вони сиділи, заворожені, як індус, котрий чекає, коли заплаче кам’яна корова, аж поки їм не починало здаватися, що від фото відділяється видима аура: доброта і відвага серед бід, вогню і води; справжній мусульманський хлопчик; дитина, про яку вони могли тільки мріяти. Попри всю патетику, Алсані це не надто подобалося: всі сидять за столом, і ніхто не плаче за нею, всі плачуть за себе і своїх дітей, над тим, що жахливі вісімдесяті роблять з ними усіма. Ці зібрання нагадували відчайдушні політичні збори, наче знервовані збори влади і церкви за зачиненими дверима, під якими розлючений натовп реве і б’є вікна. Всюди встановлювалася відстань, не лише між батьками-синами, старими-молодими, народженими-там-народженими-тут, але між тими, хто був усередині й хто ревів знадвору.

— Надто безпечно, надто легко, — повторював Самад, поки бабка в других Бібі любовно протирала Маджіда серветочкою. — Місяць удома, і у них всередині все б уладналося.

Але справа була така, що Міллат не збирався їхати додому: він мав шизофренічну свідомість — однією ногою в Бенгалі, другою у Віллесдені. В душі він був однаковою мірою і там, і тут. І йому не треба було паспорта, щоб жити одночасно у двох місцях, не треба було візи, щоб проживати і братове, і власне життя водночас (врешті, він був близнюк). Алсана перша зрозуміла це. Вона повідала це Кларі: «Господи, вони, як дві половини яблука, з’єднані, як туди-сюди, потягни за один кінець, вискочить інший, що бачив Міллат, те знає Маджід, і навпаки!» Й Алсана бачила тільки те, що лежало зверху: однакові хвороби, одночасні нещасні випадки чи те, що домашні тварини на різних континентах гинули в один день. Вона не знала, що, поки Маджід дивився, як циклон 1985-го збиває речі з висоти, на якій вони лежать, Міллат випробовував долю, дряпаючись угору по стрімкій стіні кладовища на Форчун-Грін; що 10 лютого 1988-го, поки Маджід продирався через оскаженілий натовп у Дацці, відбиваючи випадкові удари тих, хто вирішував вибори ножами і кулаками, Міллат робив те саме між трьома п’яними, розлюченими, гарячими ірландцями під сумнозвісним Кілбурнським публічним будинком Бідді Малліган. А, ви ще не переконані збігами обставин? Ви хочете фактів, фактів, фактів? Ще сутичок із Тіткою в капюшоні і з косою? Окей: 28 квітня 1989-го торнадо зірвав чіттагонзьку кухоньку в повітря — разом з усім, крім Маджіда, який дивом лишився на підлозі, скручений у клубочок. Тепер гляньмо на Міллата, п’ять тисяч миль звідти, який входив у легендарну шестикласницю Наталью Кавендіш (чиє тіло приготувало їй недобрий сюрприз); презервативи, нерозпаковані, лежать собі в пачці в кишені; але якимось дивом він не підхопить цього; хоча зараз він ритмічно рухається, вгору-всередину, глибше і з боку в бік, заграючи зі смертю.

Три дні:

15 жовтня 1987

Навіть коли зникло світло і вітер мало не розбивав подвійні шиби у вікнах, Алсана, яка непохитно вірила в оракула на ймення Бі-бі-сі, сиділа у нічній сорочці на софі та відмовлялася піти.

— Якщо містер Фіш каже, що все добре, чорт, отже, все добре. На Бога, він все-таки з Бі-бі-сі!

Самад давно відмовився від ідеї (це було неможливо — змінити віру Алсани в незмінну надійність її улюблених англійських інституцій, серед них: Принцеса Анна, Блю-Тек, Чілдрен Роял Верайеті Перформанс, Ерік Моркамб, Жіночий Час). Він узяв з кухонної шухляди ліхтарик і пішов нагору, до Міллата.

— Міллате? Міллате! Ти тут?

— Може, абба. А може, і ні.

Самад пішов на голос із ванни і побачив Міллата, по підборіддя в брудній рожевій мильній піні, він читав «Віз».

— А, таточко. Злючий. З ліхтариком. Посвіти мені сюди, а то темно читати.

— Забудь про це, — Самад вирвав комікси з рук сина. — Чорт забирай, на вулиці ураган, а твоя божевільна мати сидить там, щоб на неї дах упав. Вилазь з ванни. Я хочу, щоб ти пішов у сарай і приніс дерева і гвіздків, щоб ми могли…

— Але, абба, у мене гола задниця!

— Давай не патякай мені тут — це надзвичайний випадок. Я хочу, щоб ти…

Знадвору долинув жахливий рипучий звук, наче там вирвали щось з корінням і жбурнули об стіну.

Через дві хвилини сім’я Ікболів, у різному стані неодягненості, стояла рядочком, виглядаючи з вікна кухні на місце, де колись стояв сарай. Міллат тричі притупнув і замугикав з бакалійним акцентом:

— О мі, о май. Мій солодкий дім, мій любий дім.

— Добре, жінко. Тепер ти йдеш?

— Можливо, Самаде Мія, можливо.

— Твою дивізію! Зараз не час для референдуму. Ми їдемо до Арчібальда. Може, у них ще є світло. Один у полі не воїн, так що ви обоє — зараз — вдягаєтесь, берете необхідні речі, питання життя і смерті, і сідаєте в машину!

Змагаючись із вітром, який виривав йому з рук дашок багажника, Самад спочатку дивувався, а потім засмучувався з речей, які його дружина й син вважали необхідними в питанні життя і смерті:

Міллат

«Народжений для швидкості» (альбом) — Спрінгстін.

Плакат з Де Ніро в сцені «Ти мовиш до мене» із «Таксиста».

Касету «Кривавий дощ» (роковий фільм).

Облягаючі «Левіси-501» (ред-таб).

Пара чорних бейсбольних кросівок.

«Механічний апельсин» (книжка).

Алсана

Швейна машинка.

Три баночки тигрового бальзаму.

Ягняча ніжка (заморожена).

Ванночка для ніг.

«Зодіак від Лінди Гудмен» (книжка).

Гігантська пачка дамських сигарет.

Діваргіт Сінгх у «Місячному сяйві над Кералою» (мюзикл).

Самад прикрив багажник.

— Жодного ножа, жодних продуктів, жодного ліхтаря. Чудово, твою дивізію. Призовий фонд за вгадування ветерана війни поміж Ікболів відміняється. Ніхто навіть не подумав взяти Коран. Основну річ у критичній ситуації: духовну підтримку. Я йду назад, у дім. Ви — сидіть у машині, і щоб мені поворухнутися не сміли.

У кухні Самад крутив ліхтариком: каструля, конфорка, чашка, фіранка, і потім сюрреалістичний вигляд їхнього сарайчика, що сидів, наче розбійницьке гніздо, на сусідському каштані. Він знайшов армійський швейцарський ножик, який поклав був під рукомийник, взяв у вітальні свій оздоблений позолотою та оксамитовими китицями Коран і вже зібрався йти, коли його посіла спокуса відчути-таки бурю, подивитися на нестримне руйнування. Він почекав, поки вітер трохи стишиться, і відчинив двері в сад, де відсвіт блискавки явив йому картину передміського апокаліпсису: дуби, кедри, платани, явори падали в садах, а літні меблі розліталися на друзки. І лише в його садку, який так часто висміювали за гофрований залізний парканище, відсутність дерев і незчисленні клумбочки рослинок із приторним запахом, ураган відносно не вчинив шкоди.

Він видихнув і якраз почав вигадувати алегорію про гнучку східну тростину і впертий західний дуб, коли знову рвонув вітер, збив його з ніг і ввірвався до кухні, легко вибиваючи шиби і розносячи все всередині. Повз пролетів друшляк, боляче вдаривши Самада, і той, притиснувши книжку до грудей, поспішив до машини.

— Що ти робиш за кермом?

Алсана лише стиснула руки на кермі та сказала Міллатові, дивлячись у бокове дзеркальце:

— Може хто-небудь, будь ласка, сказати моєму чоловіку, що машину поведу я? Я виросла біля Бенгальської бухти. Я дивилася, як моя мати веде машину крізь подібні вітри тоді, коли мій чоловік ще вимахувався по вулицях Делі із мажорчиками з коледжу. Тож я пропоную своєму чоловікові сідати назад і не сміти перднути, поки я йому цього не дозволю.

Алсана їхала три милі на годину порожньою, абсолютно темною трасою, а вітри 110 м/год безперестану билися об найвищі будівлі.

— Англія, от що це таке! Я переїхала до Англії для того, щоб не мати такого. Ніколи більше я не повірю тому містеру Крабу.

— Амма, він містер Фіш.

— Від цього моменту він для мене містер Краб, — відрубала Алсана з лютим поглядом. — Бі-бі-сі чи не Бі-бі-сі.

В Арчі теж вибило світло, але дім Джонсів був готовий до будь-яких катастроф: від цунамі до ядерного вибуху; поки Ікболи туди добралися, будинок був освітлений десятками газових ламп, садових свічок і ліхтарів, вхідні двері таі вікна терміново укріпили віконницями, а садовим деревам позв’язували гілки.

— Уся справа у вчасних приготуваннях, — проголосив Арчі, відчиняючи переляканим Ікболам з оберемками пожитків, наче король «зроби все сам», що відчиняє убогим. — Я кажу, треба убезпечити свою сім’ю, шо — нє? Не те, щоб ти тут не дав собі ради — ти знаєш, шо я маю на увазі, — просто це так, як я бачу: я проти вітру. Я вже тобі раз казав, Ікболе, та я тобі мільйон разів уже казав: перевір опорні стіни. Якщо вони не в найліпшому стані, підеш з торбами, друзяко. Підеш. І мусиш мати в хаті пневматичний ключ. Це необхідно.

— Я вражений, Арчібальде. Можна увійти?

Арчі відступив, щоб звільнити прохід:

— Єсно. Чесно — то я тебе сподівався. Ти свердла від долота не відрізниш, Ікболе. Теоретик нещасний, ніколи не давав собі ради з практикою. Ну, давайте, йдіть нагору, он подивись на нічники — класна ідея, нє? Привіт, Алсі, ти чарівна, як завжди; привітик, Міллбойд, засранець. Ну, Семе, тепер скажи: шо пропало?

Самад безпорадно перерахував збитки на момент від’їзду.

— А, тепер бачиш, це не твої шиби — з ними якраз все окей, це я їх ставив, — це все рами. Просто вилетіли з тої облупленої стіни, хай мені шо.

Самад без особливої охоти погодився.

— Найгірше ще попереду, згадаєш мої слова. Але що зроблено, то зроблено. Клара та Айрі на кухні. Там у нас банвенівський примус і з хвилини на хвилину буде хавка. Але який шторм, а? Справжнє лайно. Телефон не працює. Світла фіг вам. Ніколи такого лайна не бачив.

На кухні панував штучний спокій. Клара помішувала боби, мугикаючи мелодію із «Солдата з Баффало». Айрі зігнулася над зошитом, маніакально пишучи свій щоденник, як усі тринадцятилітки:

— Кльово, — привітався Міллат.

— Кльово, — відповіла Айрі.

— Капєц, скажи?

— Ага, офігіти не встати.

— У тата припадок. Наш будинок порвало нафіг.

— Це ти мені кажеш? Тут усюди дурдом.

— Хотів би я знати, що б ти робила без мене, панночко, — сказав Арчі, забиваючи у віконниці додатковий цвяшок. — Найкраще захищений будинок на весь Віллесден — наш. Всередині навіть не видно, чи навісніє ще там буря.

— Ага, — сказав Міллат, кидаючи останній жадібний погляд на апоплектичні дерева за вікном, перед тим як Арчі остаточно забив це вікно дошками і цвяхами. — У цьому і проблема.

Самад вщипнув Міллата за вухо:

— Так, давай приберемо тон неповаги. Я знаю, куди ти хилиш. Ти забув, що Арчібальд і я маємо досвід, як поводитися в екстремальних ситуаціях. Якщо колись тобі доводилось ремонтувати танк просто посеред поля бою, ризикуючи життям на кожному кроці, під кулями, які свистять біля твого дорогоцінного заду, а ти водночас ще й даєш ворогові понюхати смалене, то я тобі скажу, ураган — це вже самі мухи. Можеш натворити багато чого гіршого, ніж… так-так, дуже цікаво, — пробурмотів Самад, бо діти і жінки вдавали нарколептиків. — Хто хоче бобів? Я на роздачі.

— Хто-небудь розкажіть що-небудь, — запропонувала Алсана. — А то ми тут повмираєм із нудьги, якщо вони знов на цілий вечір сядуть на свою воєнну шкапу.

— Ану, Семе, — підморгнув Арчі. — Давай про Мангала Панде. Це завжди кумедія.

— Ой, ніііііі! — запротестувала компанія, давлячись і кашляючи.

— Історія Мангала Панде, — заперечив Самад, — це тобі не для смішків. Він те, що не дає спокою, те, що робить нас такими, як ми є, творець сучасної Індії, великий перець в історії.

Алсана гмикнула:

— Велика жирна дурня. Усі знають, що головний перець — це Ганді. Неру. Може, ще Акбар, але він був сутулим і носатим. Мені він ніколи не подобався.

— Чорт! Не мели язиком, жінко. Що ти про все це знаєш? Насправді це все суто економічна справа, публічність, копірайт на фільми. Питається: чи ці красунчики із великими білими зубами зможуть виграти тебе і таке інше. Ганді і містер Кінгслі — болячка йому в ребро, — а хто поставить на Панде, га? Панде не такий уже красунчик, правда? Надто індійська зовнішність — носяра, брови кущами. І тому я завжди вставляю краплю-другу про Панде. Бо хто, якщо не я.

— Слухай, — сказав Міллат. — Давай я коротко перекажу. Прадід…

— Тобі прапрадід, дурню, — виправила Алсана.

— Яка різниця. Вирішує трахнути англійців…

— Міллате!

— Повстати проти англійців, весь накачаний своїм зіллям, пробує застрелити свого капітана, промазує, пробує сам застрелитися, промазує, і його карають на шию…

— На горло, — автоматично виправила Клара, думаючи про своє.

— На шию чи на горло? Гляну в словнику, — сказав Арчі, відкладаючи набік молоток і виповзаючи з-за кухонних меблів.

— Яка різниця. Кінець історії. Нудо-ота.

І в цей момент гігантське дерево — які зазвичай ростуть у Північному Лондоні, ті, що спершу випускають три паростки на стовбурах і тільки потім вибухають буйною зеленню і стають гуртожитком для цілої колонії сорок, — таке дерево вилізло з бетону і собачого лайна, трясучись, ступило крок уперед, витягнулося в корчах і повалилося; крізь водостік, крізь подвійне скло, крізь дерев’яні віконниці, воно збило газову лампу і приземлилося в порожнє місце, яке все ще зберігало форму Арчі, бо він щойно звідти вийшов.

Арчі зреагував першим, накинувши рушник на вогник, що поповз по корку кухонної оббивки, поки всі інші ще тремтіли, схлипували й обмацували одне одного — чи немає поранень. Потому Арчі, очевидно, вражений цим ударом по його господарчому авторитету, спробував знову взяти контроль над розрізненими елементами, він підв’язав кілька гілок першим-ліпшим і наказав Міллату з Айрі пройтися домом і погасити газові лампи.

— Ми ж не збираємось тут згоріти живцем — правда? Піду-но я пошукаю чорної пластмаси і прабабчину друкарку. Спробуємо щось зробити.

Самад вирячив очі:

— Спробуєм щось зробити, Арчібальде? Щось я не второпаю, як стара друкарка може нам помогти, якщо тут півдерева на кухні.

— Старий, я боюсь, — заїкнулась Клара, порушивши мовчанку, коли буря на мить вщухла. — Затишшя завжди поганий знак. Моя баба — земля їй пухом — завше так казала. Затишшя — це значить Бог просто перехоплює подих, перед тим як крикнути на весь голос. Давайте підемо в іншу кімнату.

— З цього боку це було єдине дерево. Так що краще вже тут. Найгірше, що могло тут статися, вже сталося. І крім того, — додав Арчі, любовно торкаючись Клариного передпліччя, — Бовдени ще не таке бачили на своєму віку. На Бога, твоя мати народилася під час землетрусу. 1907 рік, Кінгстон розлітається на шматки, а Гортенз вискакує на світ. Її такий слабенький шторм навіть не злякав би. З таких людей цвяхи б робити — такі тверді.

— Та не твердість, — тихо сказала Клара, встаючи, щоб глянути крізь розбите вікно на хаос на вулиці. — Просто удача. Удача і віра.

— Давайте помолимось, — запропонував Самад, витягнувши свій новенький Коран. — Я пропоную визнати могутність Творця, який цього вечора показав, що він може зробити.

Самад погортав книгу, знайшов, що хотів, і, наче неофіт, тицьнув її під ніс своїй дружині, але Алсана гучно закрила Коран і вирячилась на нього. Безбожна Алсана, яка, втім, дуже влучно використовувала Боже слово, коли це їй було потрібно (добра школа, поважні батьки, так, так — їй нічого не бракувало, крім віри), — наготувалася зробити те, що вона робила тільки в критичних ситуаціях, — процитувати:

— Я не служу твоїм богам, ти не служиш моїм. Я не служитиму твоїм богам, ти не служитимеш моїм. У тебе твоя релігія, а в мене — моя. Сура 109, переклад Н. Дж. Давуд. А тепер нагадайте, будь ласка, хто-небудь моєму чоловікові, — сказала Алсана, дивлячись на Клару, — що він не містер Манілов і в нього нема пісень, які б змусили цілий світ співати. Хай собі співає своє, а я співатиму своє.

Самад зневажливо відвернувся від дружини і твердо поклав руки на свою книгу:

— Хто молитиметься зі мною?

— Сорі, Семе, — почувся глухий голос (Арчі саме запхав голову в шафу в пошуках сміттєвих мішків). — Не моя тарілка так само. Ніколи не ходив до церкви. Не ображайся.

Минуло ще п’ять безвітряних хвилин. Потім слабенький порив, і Бог крикнув — якраз так, як Амброзія Бовден казала про це своїй онучці. Грім покотився домом, наче плювок умираючого, потім блискавка, наче прокляття, і Самад закрив очі.

— Айрі! Міллат! — покликала Клара, потім Алсана. Відповіді не було. Випростовуючись у шафі та гатячи головою об полицю, Арчі сказав:

— Збігло вже десять хвилин. Хай мене пофарбують, де діти?

Одна дитина перебувала в Чіттагонгу, і дружок підбурював її зняти лунгі і пройти через славнозвісне болото з крокодилами; інші двоє вислизнули з дому, щоб вповні насолодитися бурею, і брели у вітрі, наче у глибокій воді. Вони добралися до віллесденського скверика і стали ділитися враженнями:

— Офігенно!

— Ага! Здуріти просто!

— От ти й здуріла.

— Ти про що? Я в порядку.

— Та нє, ні в якому ти не в порядку. Ти весь час дивишся на мене. І потім — що ти там писала? Ти наче якась тупиця. Вічно тільки й робиш, що пишеш.

— Нічо. Просто так. Ну, щоденник.

— Не чую! Голосніше!

— БЗДУРА! НЕ ТРЕБА БРЕХАТИ! ТИ МЕНЕ ЧУВ.

— А от і не чув. Ти егоїстка.

— Бачив мою задницю?

— Не будь ідіоткою. І потім, нічо кльового в твоїй задниці нема. Вона завелика. Я не люблю великі дупи. Так що відчепись від мене.

— Та нащо ти мені треба, містер Егоїст.

— Крім того, подумай тільки, як би виглядали наші діти.

— Я думаю, вони були б гарними.

— Чорно-коричневі. Коричнево-чорні. Афро, плаский ніс, кролячі зуби і ластовиння. Бррр!

— Хто б говорив. Я бачила фотку твого прадіда…

— ПРАПРАДІДА.

— Здоровенний носяра, жахливі брови.

— Це враження художника, ти, вождяка.

— І вони будуть божевільні — він був божевільним, — ціла твоя родина божевільна. Це в генах.

— Ага, ага. Поговори мені.

— І щоб ти знав. Я про тебе не думаю. У тебе кривий ніс. І ти сама проблема. А кому треба проблеми?

— Ей, обережно, — сказав Міллат, нахиляючись вперед і вдаряючись об заячі зуби, миттю захопив язик дівчини і так само миттєво відхилився назад. — А то всі проблеми стануть твоїми.

15 січня 1989

Міллат витягнув ноги, як Елвіс, і хляпнув гаманець на касу:

— Один на Бредфорд, чи шо?

Касир приклав до скла втомленого носа:

— Ви мене питаєте, молодий чоловіче, чи кажете мені?

— А я маю казати, чи як? Один на Бредфорд, карочє? В тебе проблема, чи шо? Англійську розумієш? Це Кінгз Крос, га? Один на Бредфорд!

Міллатова команда (Раджік, Раніл, Діпеш і Гіфан) шаркала і хихотіла позаду, відлунюючи його «чи шо», наче підспівуючи своєму фронтмену.

— Перепрошую?

— Перепрошуєш що? Один на Бредфорд, ок? Видаси мені? Один на Бредфорд. Вождь.

— Туди й назад? Дитячий?

— Ну так, старий. Мені п’ятнадцять, чи шо? Ясно, шо мені тре туди й назад, я маю барі, щоб, як всі, вертатися додому.

— Це вийде сімдесят п’ять фунтів, прошу.

Це не сподобалося Міллатові та його компанії.

— Шо? Гониш! Сімдесят — бллллліііін, старий. Це якесь лайно. Я не буду платити сімдесят п’ять фунтів!

— Що ж, боюсь, така ціна. Може, наступного разу ви пограбуєте якусь бабусю, — сказав касир, оглядаючи грубе золото, що звисало з Міллатових вух, рук, пальців і шиї. — Можна було зайти сюди перед ювелірним супермаркетом.

— Та він собі гонить! — заволав Гіфан.

— Він на тебе їде, чи шо? — перепитав Раніл.

— Ей, та ти йому скажи! — попередив Раджік.

Міллат вичекав хвилину. Час, час усе вирішував. Тоді він повернувся, наставив у повітря зад і довго й голосно перднув у бік касира.

І банда дружно вигукнула:

— Сомокамі!

— Як ви мене назвали? Ей, ви — що ви сказали? Ви, малі засранці! Що — по-англійськи сказати не можете? Можете тільки говорити вашою мовою пакі?

Міллат вдарив кулаком об віконце касира так сильно, що відгукнулися шиби в касира навпроти, який продавав квитки до Мілтон Кейніс.

— По-перше: я не пакі, ти, тупа дупа. І по-друге: не треба тобі перекладача, карочє. Я тобі сам перекладу. Ти грьобаний педераст, в’їхав? Гомік грьобаний, пєтух, голубий, хрін-у-сраці.

Нічим Міллатова команда так не пишалася, як кількістю евфемізмів на позначення гомосексуальності.

— Сракобандюга, фантастичний трахтор, туалетний купєц.

— Мусиш подякувати Богу, що між нами скло, юначе.

— Ага, ага, ага. Я дякую Аллаху, типу. Карочє, сподіваюся, він тебе трахне, грішника. Ми, карочє їдемо в Бредфорд, шоб розбиратися з такими, як ти. Вождь.

На півдорозі до 12-ї платформи, де вони збирались сідати на потяг, на який не мали квитків, охоронець Кінгз Крос спинив Міллатову команду і спитав:

— А ви, хлопці, здається, шукаєте собі проблем.

Питання було вмотивоване. Міллатова банда виглядала як сама проблема. В ті часи групу, яка виглядала такою проблемою, називали Раггастані.

Це була нова порода, що недавно поповнила ряди інших вуличних збіговиськ: бекс, бі-бойз, інді кідз, вайд-бойз, райвери, брутальні хлопці, ейсідгедз, шаронс, трейсіз, кевз, нейшн брозерз, раггаз і пакіз; вона заявила про себе як про різновид трьох останніх. Раггастані говорили дивною сумішшю ямайського патуа, бенгалі, гуяараті й англійської, їхній етос, їхній маніфест, якщо це можна так назвати, був так само гібридним: Аллаха визнавали, але більше як колективного старшого брата, ніж вищу істоту, як міцного-шо-трах мудака, який у разі чого буде битися за їхню вулицю; кунг-фу і мистецтво Брюса Лі також були центром філософії; додати до цього зелене уявлення про Чорну Силу (для них втілену в альбомі «Страх чорної планети» групи «Паблік Енемі»); але основною їх місією було повернути Нездоланних до індійців, Тверді яйця до бенгальців, Жахливих до пакистанців. Із Раджіком посралися, ще коли він грав у шашки і носив футболки з трикутним вирізом. Раніла витурили, ще коли він сидів на задній парті й уважно копіював до свого зошита все, що диктував учитель. Діпеша та Гіфана — коли вони приходили гратися на майданчик у традиційному вбранні. Навіть із Міллатом посралися через його вузькі джинси і білу футболку. Але тепер з ними вже ніхто не смів зачіпатися, бо вони виглядали як проблема. Вони виглядали як проблема в квадраті. Природно, в них була своя форма. Вони обвішалися золотом і носили бандани або навколо чола, або зав’язаними на ліктях чи ногах. Штани були широченними, просто безрозмірними, і ліву штанину обов’язково закочували по коліно; кросівки також заслуговували на увагу: їхні язики були такими довгими, що закривали кісточки; плюс неодмінні бейсбольні кепки, насаджені так тісно, що їх було тяжко зняти, — і все, все, все це було «Найктм»; куди б вони не заявлялися, вони справляли враження гігантського біл-борда, єдиної велетенської корпоративної мітки. Крім того, вони ходили у відмінний спосіб, ліва половина їхнього тіла теліпалася, наче паралізована; рух нагадував уславнене, тремтливе кульгання повільного, дикого тисячолітнього звіра Єйтса. Поки безтурботні кислотні голови танцювали собі по Літу Кохання, десятьма роками молодші Міллатові хлопці тупали на Бредфорд.

— Нє, нема, карочє, проблем, — сказав Міллат охоронцю.

— Просто собі їдем… — почав Гіфан.

— У Бредфорд, — уточнив Раджік.

— Типу по справах, — пояснив Ділені.

— Бувай! Бідайо! — вигукнув Гіфан, вони стрибнули у потяг і наставили звідти середні пальці і дупи.

— Моє крісло під вікном, чи шо? Суперово. Мені просто капєц як приспічило там покурити, карочє. Я, блін, весь накручений, нахрін. Ця вся фігня, старий. Цей сраний гомік, старий! Він всраний кокос — трахнув би його, чи шо?

— А він там буде?

Усі серйозні питання завжди адресувалися Міллатові, і Міллат завжди відповідав групі загалом:

— Ніяк. Він там не буде. Будуть його братани. Це, блін, протест, ти, вождь, чо нахрін він буде протестувати проти себе самого?

— Я просто спитав, — сказав Раніл ображено. — Та я б його трахнув, блін. Якби він там був. Чортів трахнутий книжник.

— Це, нахрін, образа! — вигукнув Міллат, випльовуючи жуйку у вікно. — Ми надто довго терпимо в цій країні. А тепер ми їм покажем, старий. Расклат! Він трахнутий бадор, собачара білих.

— Мій дядько казав, він навіть говорити нормально не може, — злісно докинув Гіфан, найбільш релігійний з усіх. — І він ше сміє говорити про Аллаха!

— Аллах його трахне, чи шо? — закричав Раджік, найдурніший з усіх. Він уявляв собі Бога якоюсь мішанкою Манкі-Меджик і Брюса Вілліса. — Він йому яйця відірве. Чортів книжник.

— Ти читав його? — спитав Раніл, поки за вікном пронісся Фінзбурі-Парк.

Запала мовчанка.

Міллат відповів:

— Я не зовсім його читав, але я знаю все, шо треба, про це лайно.

Сказати точніше, Міллат взагалі не читав книжок. Міллат нічого не знав про автора і нічого про книжку; він не пізнав би її між інших книжок; не визначив би імені автора між імен інших авторів (неодмінно ціла черга нечестивців: Сократ, Протагор, Овідій і Ювенал, Радкліфф Голл, Борис Пастернак, Д. Г. Лоуренс, Солженіцин, Набоков, усі з нумерними табличками для кримінальної фотографії, блимають очима на спалах фотокамери). Але він знав інші речі. Він знав, що він, Міллат, був пакі, звідки б він не приїхав; що він смердів каррі; що в нього не було сексуальної ідентичності; що він забирав у інших їхню роботу; або не мав роботи і обтяжував державу; або віддавав усю роботу власним родичам; що він міг стати дантистом, власником крамнички чи продавцем каррі, але не футболістом чи режисером; що він мусив звалювати у свою країну; або залишатися тут і заробляти собі на хавку; що він молиться слонам і носить тюрбани; що ніхто з тих, хто виглядає, як Міллат, говорить, як Міллат, чи відчуває, як Міллат, не потрапить до новин — хіба що як щойно вбитий. Якщо коротко, то він знав, що у цій країні у нього немає обличчя, немає голосу, аж поки два тижні тому такі люди, як Міллат, потрапили на кожен канал, на кожну радіостанцію і в кожну газету, і вони були розлючені, і Міллат пізнав лють, і лють пізнала його, і він схопив її обома руками.

— То… ти не читав її? — нервово спитав Раніл.

— Слухай: ти ж не думаєш, що я купуватиму таке лайно, старий? Ніяк, пацан.

— Я теж не буду, — підтримав Гіфан.

— Оце пацан, — похвалив Раджік.

— Грьобане лайно, — заперечив Раніл.

— Дванадцять дев’яносто п’ять, — додав Діпеш.

— А потім, — сказав Міллат завершальним тоном, незважаючи на те що його голос підвищувався, — не обов’язково читати лайно, щоб знати, що це наїзд на нас, ясно?

А у Віллесдені Самад Ікбол виражав ті самі емоції, репетуючи під час вечірніх новин:

— Мені не потрібно читати це. Достатньо ксерокопії окремих уривків.

— Хто-небудь скажіть моєму чоловікові, — просила Алсана, звертаючись до диктора в телевізорі, — що він навіть не знає, про що ця чортова книжка, бо останнє, що він читав, був клятий зміст.

— Ще раз прошу тебе стулити рота, щоб я міг подивитися новини.

— Я чую, як хтось верещить, але це не схоже на мій голос.

— Ти що — не розумієш, жінко? Це найважливіша річ, яка з нами трапилася в цій країні — за весь час! Це критична точка. Це іскра в сіні. Це велика мить, — Самад кілька разів поклацав кнопку звуку. — Ця жінка, Мойра як там її далі — в неї наче горіхи в роті. Нащо вони її поставили на новини, якщо вона не може нормально говорити?

Мойра, яку увімкнули на півреченні, сказала:

— …автор заперечує богохульство і стверджує, що у книжці розкрито конфлікт між релігійним та секуляризованим баченням світу.

Самад крякнув:

— Який конфлікт! Не бачу ніякого конфлікту. Я спокійно поєдную. Сіра речовина в доброму стані. Ніяких проблем з емоціями.

Алсана гірко засміялася:

— Мій чоловік воює на Третій світовій — кожного клятого дня у своїй власній голові, і так кожне…

— Ні, ні, ні, жодного конфлікту. Про що він, га? Не треба викручуватися своєю раціональністю. Раціональність! Найбільш перехвалена чеснота Заходу! О, ні. Насправді він просто ображає — він образив…

— Слухай, — перебила Алсана. — Коли збирається моє маленьке коло — якщо ми з чимось не погоджуємося, ми це вирішуємо. Наприклад: Могона Госсейн ненавидить Діваргіта Сінгха. Терпіти не може всі його фільми. Ненавидить його пристрасно. Вона любить того ідіота з довгими, як у дівчини, віями! Але ми знайшли компроміс. Відтоді ні я, ні вона не нищимо відеокасети одна одної.

— Це зовсім не те, місіс Ікбол, це глечик не з тією малиною.

— О, так-так, пристрасті вирують у Жіночому Комітеті — це все, що знає Самад Ікбол. Але я не така, як Самад Ікбол. Я стримую себе. Я живу. І я даю жити іншим.

— Проблема не в тому, щоб дати іншим жити. Проблема в тому, щоб захистити свою культуру, затулити свою релігію від зловживань. Ти про це взагалі нічого знати не хочеш. Завжди надто перейнята своїм індійським поп-корном, щоб думати про власну культуру!

— Мою власну культуру? А що це таке, скажи мені?

— Ти — бенгалка. І поводься так, як бенгалка.

— А що таке бенгалка, скажи мені, чоловіче мій?

— Менше дивись телевізор і більше дивись сама — то побачиш.

Алсана взяла третій том їхньої 24-книжної енциклопедії «Дайджест рідерз» і прочитала з відповідної статті:

Переважна більшість мешканців Бангладеш є бенгальцями, які походять від індоарійських племен, що мігрували на ці території тисячоліття тому з місцевими різнорасовими племенами. Етнічні меншини включають: хакма і мог, монголоїдні народи, які населяють Чіттагонг-Гілл Тракте Дистрикт; санталів, в основному нащадків мігрантів із території нинішньої Індії; і бігарі, небенгальських мусульман, які перебралися з Індії після відокремлення.

— Ой, містере! Індоарійці… Віглядає, що я західнянка, після всього! Може, мені треба слухати Тіну Тернер і носити короткі шкіряні спіднички, ага. Просто показую тобі, — сказала Алсана, показуючи йому свого англійського язика. — Ти вертаєшся назад, і ще назад, і ще глибше назад, і вже легше знайти сумісний мішечок для пилососа, ніж одну чисту людину, одну чисту віру на цій землі. Ти думаєш, можна знайти англійця? Справжнього англійця? Байки!

— Ти сама не знаєш, про що говориш. Ти з’їжджаєш з глузду.

Алсана потрясла енциклопедією:

— О! Самаде Мія! Ти хочеш спалити і це також?

— Слухай: я не маю часу гратися в іграшки. Я намагаюся слухати дуже важливий інформаційний випуск. У Бредфорді відбуваються серйозні речі. Тож якщо ти не проти…

— О Господи Боже! — заволала Алсана, падаючи на коліна перед телевізором; посмішка сповзла з її лиця, вона вказувала пальцем на палаючу книгу на тлі обличчя, яке вона впізнала, яке посміхалося до неї крізь освітлення прожекторів, — обличчя її здурілого другого сина під обрамленою фотографією першого. — Та що він робить? Він що — здурів? За кого він себе має? Що, на Бога, він там робить? Він мав бути в школі! Невже настав день, коли діти палять книги, невже? Очам своїм не вірю!

— Я тут ні до чого. Іскра в сіні, місіс Ікбол, — холодно процідив Самад, відхиляючись у крісло. — Іскра в сіні.

Коли Міллат повернувся додому того вечора, в саду за будинком горіло велике вогнище. Весь його мотлох — всі ті круті штуки, які назбиралися за чотири раггастанських роки, кожен альбом, кожен плакат, футболки на замовлення, клубні флаєри за цілих два роки, неперевершені кросівки «Ейр Макс», випуски журналу «2000 АВ» від 20-го по 75-й, фото з автографом Чака Д., неймовірно рідкісний запис Слік Ріка «Неу Young World», «Ловець у житі», його гітара, «Хрещений батько-1» і «2», «Мін-стритс», «Рамблфіш», «Собачий полудень» і «Африканський спис» — усе це горіло на погребальному вогнищі, помалу перетворювалося на тліючу купу попелу, що смерділа плавленим пластиком, горілим папером і наповнювала очі Міллата сльозами.

— Кожен мусить отримати свій урок, — сказала Алсана, з важким серцем запалюючи першого сірника кількома годинами раніше. — Або святим є все, або нічого. І якщо вже він почав палити речі інших людей, то мусить втратити також щось із свого святого. Це торкається всіх. Рано чи пізно.

10 листопада 1989

Стіну зруйновано. Треба було щось робити з історією. Це був історичний момент. Ніхто не знав, з кого це почалося і хто поклав врешті цьому край, навіть не знати було, чи це добре, чи зле; ніхто не знав, наскільки високою була стіна, наскільки довгою, і чому люди йшли на смерть, намагаючись подолати її, і чи буде так у майбутньому, але все одно це був урок; як причина для об’єднання. Це сталося у четвер увечері, Алсана і Клара готували, і всі разом дивилися історію по телевізору.

— Кому ще рису?

Міллат і Айрі наввипередки простягнули свої тарілки.

— Що там? — спитала Клара, поспішаючи на своє місце із тарілкою ямайських смажених кльоцків, три з яких вдалося вихопити Айрі.

— Те саме, старі, — огризнувся Міллат. — Те саме. Те саме. Те саме. Танцюють на стіні й роздовбують її молотком. Нудота. Хочу дивитися шось інше, чи шо?

Алсана схопила пульт і втиснулася між Кларою та Арчі:

— Тільки спробуй, містере.

— Це повчально, — сказала Клара навмисне, тримаючи на колінах записник і ручку і чекаючи нагоди вставити своїх п’ять копійок в освітній процес. — Це з тих речей, які всім треба бачити.

Алсана кивнула і почекала трохи, поки два дивного вигляду бгаї пройдуть її стравоходом.

— Це те, що я намагаюсь втовкмачити малому. Великі справи. Тіп-топ історичний момент. Коли твої власні малі Ікболи триматимуться за твої штани і спитають тебе, де ти був, коли…

— Я скажу, що я нафіг весь знудився, дивлячись це лайно по тєлєку.

Міллат схопив поза вуха — раз за «лайно» і ще другий — за нахабність. Айрі, схожа на натовп на стіні у своєму щоденному вбранні — значках СМБ, штанах, вкритих прінтами, і з афрокосичками, похитала головою із підозрою. Такий уже був її вік. Що б вона не сказала, це, як геній, западало у вікову мовчанку. Чого б вона не торкалася, це був наче перший тактильний досвід. У що б вона не вірила, це походило не з віри, а з візерунків досвіду. Про що б вона не думала, це було перше, що спадало їй на гадку.

— Це винятково твоя проблема, Мілле. Що тобі не цікавий навколишній світ. А я думаю, це чудово. Вони всі вільні! Бо після років у темряві східного комунізму вони виходять на світло західної демократії та об’єднуються, — сказала вона, наївно цитуючи «Ньюзнайт». — Я думаю, демократія — найбільший винахід людства.

Алсана, яка відчувала, що Кларине дитя стає останнім часом неможливо помпезним, на знак протесту підчепила за голову ямайську смажену рибу.

— Ні, люба. Не повторюй цієї помилки. Ніж для чищення картоплі — ось найбільший винахід людства. Ну, може ще…

— Чого їм хочеться, — сказав Міллат, — так це припинити всю цю херню з оцими-о молотками і просто дістати собі який сентекс і насрати на оце-осьо, якщо воно їм не хавається, ясно тобі? Воруши мізками, чи шо?

— Для чого ти так говориш? — обрубала Айрі, поглинаючи кльоцок. — Це не твої слова. І це звучить смішно.

— А ти б хотіла, щоб там на стіні були кльоцки, — сказав Міллат, плескаючи себе по животу. — Великі і смачні.

— Ай, відчепись.

— А знаєш, — промурмотів Арчі, вгризаючись у куряче крильце, — я шось не впевнений, що це гарна ідея. Я маю на увазі, ти знаєш, що ми — я і Самад, там були. І повір, воно мало підстави, шоб розділити їх. Розділяй і владарюй, панночко.

— Господи кусе, тату. Тобі що — хтось за це платить?

— Ніхто йому не платить, — суворо сказав Самад. — Ви, жовтороті, забуваєте, чому робляться деякі речі, забуваєте про їхню значимість. Ми там були. Не всі думають так про об’єднану Німеччину. Тоді були інші часи, панночко.

— А що не так, якщо група людей дає знати про свою потребу свободи? Ви гляньте на них. Гляньте, які вони щасливі.

Самад глянув на щасливих людей, що витанцьовували на стіні, і відчув зневагу, і за зневагою щось іще більш дратівливе — можливо, заздрощі.

— Не те, щоб я заперечував сам акт повстання як такий. Просто, якщо вже ви зібрались скидати старий порядок, мусите бути певні, що у вас є щось вагоме, щоб замінити його; якби ж то Німеччина це розуміла. Наприклад, візьмімо мого прадіда, Мангала Панде.

Айрі скорчила таку виразну міну, яку тільки могла:

— Ой, тільки не про це — щоразу те саме.

— Айрі! — прикрикнула Клара, бо відчувала, що мусить це зробити.

Айрі фукнула. І видихнула.

— А що! Він говорить так, наче про все знає. Усе завжди пов’язане з ним — а я намагаюсь говорити про тепер, сьогодні, Німеччину. Закладаюся, — сказала вона, повертаючись до Самада, — що я про це знаю більше, ніж ви. Давайте. Перевірте мене. Я вчила це цілу чверть. Ага, і ше: вас там не було. Ви з татом виїхали 1945-го. А стіну побудували в 1961-му.

— Холодна війна, — сказав Самад кисло, ігноруючи її. — Більше не можна говорити про власне війну. Таку, на якій вбивали людей. А саме там я пізнав, що таке Європа. Такого в книжках не знайдеш.

— Ой-ой, — сказав Арчі, намагаючись спинити сварку, що назрівала. — Ви в курсі, що за десять хвилин починається «Туга за літнім вином»? Бі-бі-сі.

— Давайте, — наполягала Айрі, підводячись і повертаючись так, щоб стати до Самада обличчям. — Перевірте мене.

— Води між книжками і досвідом, — урочистим тоном наголосив Самад, — це самотній океан.

— Так воно і є. Ви обоє наговорили стільки всякого ла…

Але Клара випередила її ляпасом:

— Айрі!

Айрі сіла назад, не стільки переможена, скільки роздратована, і зробила звук телевізора гучнішим.

— 28-мильний шрам, найпотворніший шрам розділеного на Схід і Захід світу, уже не має значення. Лише купка очевидців, серед яких і наш кореспондент, були присутні при цій історичній події, але минулої ночі, рівно опівночі, тисячі людей підійшли під стіну, голосно вигукнули, прорвалися повз пункти контролю і почали дертися на стіну.

— Дурня. Тепер будуть великі проблеми з емігрантами, — сказав Самад телевізору, відкусуючи кльоцок з кетчупом. — Не можна просто так впускати мільйон людей у багату країну. Це шлях до катастрофи.

— Та за кого він себе має? Містер Черчілль? — зневажливо засміяласяь Алсана. — Оригінальний біліскелідувра пудинг, вівсянка, слизький вугор, королівська різноманітність, британський бульдог, хех?

— Шрам, — повторила Клара, записуючи це слово у зошит. — Точне слово, правда?

— Господи кусе. Ви що — не розумієте, які великі справи там відбуваються? Це останні дні режиму. Політичний апокаліпсис, весняний паводок. Це гісторичний момент.

— Так всі кажуть, — сказав Арчі, переключаючи Ті-ві Таймс. — Давайте глянем «Криптон Фактор», Ай-ті-ві. Дуже добрий канал, нє? Ану-ану.

— І перестань казати гісторичний, — вставив Міллат, роздратований дешевою політичною балачкою. — Ти що, не можеш просто казати «і», як всі, стара? Чо ти вічно так вимахуєшся?

— Та, блін, закрий рота! — вона була в нього закохана, але він був просто нестерпний. — Яка нахрін різниця, як це казати?

Самад різко встав зі свого крісла:

— Айрі! Це мій дім, а ти у ньому все ще гість. Я не хочу чути тут такої мови!

— Добре! Я заберу її на вулицю, до решти пролетаріату.

— Ця мала, — вигукнула Алсана, коли Айрі хряпнула за собою дверима, — ковтнула енциклопедію разом із помийним відром.

Міллат вишкірився до матері:

— Та не починай хоч ти, стара. Шо не так з «генциклопедією»? Якого хріна всі в цій хаті так пруться зі шкіри?

Самад вказав на двері:

— Добре, містере. Ти не будеш так говорити до своєї матері. Давай забирайся теж.

— Я думаю, — тихо сказала Клара, коли Міллат вилетів сходами у свою кімнату, — що не варто знеохочувати дітей мати власну думку. Це навіть краще, що вони вільнодумці.

Самад глузливо посміхнувся:

— А ти — що ти про це знаєш? Ти несеш знамено вільнодумства? Цілий день вдома, перед телевізором?

— Перепрошую?

— З усією повагою: світ складний, Кларо. Якщо і є щось, що ці діти повинні засвоїти, так це те, що потрібно дотримуватись правил, щоб у цьому світі виживати, — правил, а не забаганок.

— Має рацію, думаю, — чесно сказав Арчі, гасячи недопалок у порожню банку з-під каррі. — Якщо емоційні штуки — тоді вже так, твоя парафія…

— О так, жіноча парафія! — завищала Алсана через каррі, якого набрала повен рот. — Я така тобі вдячна, Арчібальде.

Арчі одразу не здався:

— Але ж ти не будеш сперечатися з досвідом, правда? Я маю на увазі, ви двоє — ви ж іще досить молоді жінки, так би мовити, тоді як ми, я маю на увазі, ми такі собі криниці з досвідом, з яких можуть черпати наші діти, коли відчують потребу. Ми як енциклопедії. Ви просто не можете їм запропонувати того, що можемо ми. При всій повазі.

Алсана поклала долоню на чоло Арчі й злегка постукала:

— Ти, дурню. Ніби ти не знаєш, що ти відстав, як карета з кіньми, як свічки у ліхтарях? Ти не знаєш, що для них ти старий і засмерділий, як вчорашня обгортка смаженої риби? Я швидше згодилась би з твоєю малою щодо важливих речей, — Алсана підвелася, наслідуючи приклад Клари, яка у відповідь на ці образи зі сльозами на очах пішла геть з кухні. — А ви собі, панове, і далі говоріть про свої великі справи, про які знаєте лише ви.

Залишені на самоті, Арчі і Самад відзначили дезертирство власних сімей спільним закочуванням очей і кривими посмішками. Якийсь час вони сиділи мовчки, Арчин палець досвідчено проклацував гісторичний випадок, костюмовану драму в Нью-Джерсі, двох чоловіків, що намагаються зв’язати пліт за тридцять секунд, студійні дебати про аборт і знову гісторичний момент.

Клац.

Клац.

— По домах? Паб? «О’Коннел»?

Арчі мало було не потягнувся в кишеню за монеткою, але відчув, що й без монетки все ясно.

— «О’Коннел»? — запитав Арчі.

— «О’Коннел», — відповів Самад.

10. Коріння Мангала Панде

Отже, «О’Коннел». Як його обійдеш? «О’Коннел». Лише тому, що ви можете бути в «О’Коннелі» без сім’ї, без майна і статусу, без слави чи великих сподівань — можете просто зайти у його двері без нічого і бути точнісінько таким, як і решта відвідувачів. Надворі може бути 1989-й, а може, і 1999-й чи 2009-й, а ви собі сидите в тій же сорочці, у якій були на власному весіллі в 1975-му, 1945-му, 1935-му. Тут нічого не змінюється, речі тільки переказуються, пригадуються. Тому там подобається літнім чоловікам.

Це так завдяки часу. Не просто його застиглості, а його чистій бронзі. Кількість має перевагу над якістю. Це важко пояснити. Хіба якби скласти якесь рівняння… щось на кшталт:

(час, який я провів тут, час, який я міг з користю провести деінде) × втіха × мазохізм = причина, чому я завжди тут.

Щось потрібно раціоналізувати, щось пояснити, чому ви повертаєтеся, наче Фройдів онук із його грою «Форт/Да» до найжалюгіднішого сценарію. Але все одно йдеться лише про час. Раз ви уже витратили його стільки, вклали його в це місце, ваш кредит вибухає, і ви почуваєтесь так, наче зірвали часовий банк. Ви відчуваєте, що мусите залишатися в цьому місці, аж доки воно не відплатить вам сповна за весь той час, який ви йому присвятили, — навіть якщо воно ніколи не відплатить.

А з присвяченим часом приходить знання, приходить історія. Саме в «О’Коннелі» Самад запропонував Арчі, щоб той знову одружився в 1974-му. Під столиком номер 6, у калюжі власного блювотиння, Арчі відсвяткував народження Айрі. На ребрі пінбольного автомата є пляма, що нагадує, як Самад уперше пролив цивільну кров, потужним правим хуком під око п’яному расисту, 1980-го. Арчі стояв під сходами 1977-го і спостерігав, як його п’ятдесятий день народження пливе у випарах віскі йому назустріч, наче корабель-фантом. Сюди ж вони прийшли удвох у новорічний вечір 1989-го (ні Ікболи, ні Джонси не виявили бажання входити в 90-ті разом з головами своїх родин), і їм було приємно насолоджуватися Мікиними спеціальними новорічними цінами: 2,85 за три яйця, боби, два тости, гриби і щедрий шмат традиційної індички.

Індичка була бонусом. Для Арчі та Самада це було так, наче вони стали свідками, експертами. Вони прийшли сюди, бо вони знали місце. Вони знали його вздовж і впоперек. А якщо ви не можете пояснити своїм дітям, чому скло розбивається від одних ударів і не розбивається від інших, якщо ви не розумієте, як можуть уживатися демократична секулярність і релігійна віра в одній і тій самій державі, або не пам’ятаєте, за яких обставин розділили Німеччину, тоді вам приємно — та ні, вам просто необхідно — знати принаймні, що є одне особливе місце, один особливий період з вашого власного досвіду, бачений на власні очі; бути авторитетом, бути володарем часу, хоч на мить, хоч на єдину мить. Не було кращих істориків, кращих експертів на цілому світі, ніж Арчі й Самад, коли йшлося про Поствоєнну Відбудову і Піднесення «О’Коннелового Більярдного Дому».

1952 Алі (батько Мікі) та його три брати приїхали в Дувр із тридцятьма старими фунтами в кишені та батьковим золотим годинником. Усі вони страждають через колір своєї шкіри.

1953— 1954 Укладаються шлюби; перепробувані найдивніші професії; народжуються Абдул-Мікі, п’ятеро інших Абдулів та їхні кузени.

1968 Після трьох років роботи хлопцями-куди-пошлють в югославській хімчистці Алі та його брати на невелику, але круглу суму засновують таксомоторний бізнес, який називають «Кеб сервіс Алі».

1971 Таксистський бізнес дає великі прибутки. Але Алі розчарований. Він вирішує: те, що він насправді хоче робити в житті, — це подавати страви, дарувати людям задоволення і постійно спілкуватися наживо. Він купує закинутий ірландський більярдний клубик біля закинутої станції Фінчліської залізниці і починає відбудовувати його.

1972 На Фінчліському шляху гроші дають лише ірландські заклади. Тому, незважаючи на своє східне походження і на те, що відкривається кав’ярня, а не більярд, Алі вирішує зберегти стару ірландську назву. Він розмальовує все всередині помаранчевим і зеленим, вішає фотографії кінних перегонів і реєструє свій бізнес як «Ендрю О’Коннел Юсуф». За всієї поваги брати переконують його повісити на стіні фрагменти з Корану, щоб за гібридним бізнесом наглядало «милостиве око».

13 травня 1973 «О’Коннел» відкрито для відвідувачів.

2 листопада 1974 Самад й Арчі натрапляють у «О’Коннел» на своєму шляху додому і заходять поїсти.

1975 Алі вирішує завішати стіни килимом, щоб замаскувати плями від їжі.

Травень 1977 Самад виграє п’ятнадцять поплавків у фруктовому автоматі.

1979 Алі зазнав смертельного серцевого нападу через холестерин, що відклався навколо серця. Невтішна сім’я Алі вирішує, що його смерть сталася через нечестиве вживання свинини. Свинина викреслюється з меню.

1980 Переломний рік. Абдул-Мікі успадковує «О’Коннел». Засновує підвальну залу гральних автоматів, щоб відбивати гроші, втрачені на сосисках. Запускає в роботу два великих столи, що залишилися від більярдної, — стіл «Смерть» і стіл «Життя». Всі, хто грають на гроші, грають на «Смерті». Ті, кому таке не підходить з релігійних міркувань або з фінансових причин, грають на безпечному столі «Життя». Схема стає дуже успішною. Самад і Арчі грають на столі «Смерть».

Грудень 1980 Арчі виграє у пінбол з найвищим будь-коли зафіксованим рахунком — 51 998 очок.

1981 Арчі потрапляє до рук непотрібне зображення Віва Річардса на підлозі крамнички самообслуговування, і він бере його з собою до «О’Коннела». Самад просить дозволу повісити портрет свого прадіда Мангала Панде на стіні. Мікі відмовляє, мотивуючи це тим, що «його очі надто близько посаджені».

1982 Самад припиняє грати на столі «Смерть» через релігійні міркування. Самад продовжує добиватися, щоб портрет висів на стіні.

31 жовтня 1984 Арчі виграє 268 фунтів 72 пенси на столі «Смерть». Купує пречудові шини від «Піреллі» для своєї славнозвісної машини.

Новорічний вечір 1989, 22:30 Самад врешті переконує Мікі повісити портрет. Хоча Мікі й зараз вважає, що портрет своїм виглядом псує людям апетит.

— Я все одно думаю, що він відбиває людям апетит. Та ше й у новорічну ніч. Пробач, братан. Без образ. Бо моя думка — не довбана думка Бога, як він її там собі думає, але все одно — це моя думка.

Мікі причепив дріт з іншого боку рами, нашвидкуруч протер скло своїм фартухом і неохоче повісив портрет на гачок над плитою.

— Просто він ну так уже хріново виглядає. Ці вуса. Він ніби спеціально хріново намальований. І нафіг ця сережка у вусі? Він же не педераст який чи педераст?

— Ні, ні, ні. У ті часи було цілком нормально, коли чоловіки носили прикраси.

Мікі не повірив і подивився на Самада тим поглядом, яким дивився на клієнтів, котрі стверджували, що автомат з’їв їхні п’ятдесят пенсів просто так і вони хочуть відшкодування. Він виліз з-за плити і глянув на портрет з іншого ракурсу:

— А ти шо думаєш, Арчі?

— Та нічо, — солідно сказав Арчі. — Я думаю, що він дуже навіть нічо.

— Будь ласка. Я вважатиму це великою послугою, якщо ти залишиш його там.

Мікі нахилив голову на один бік, потім на інший:

— Я вже сказав, без образ або шо, я просто думаю, що він виглядає як браток. Мо, в тебе є який інший його портрет чи шо?

— Зберігся тільки цей. Я буду вважати це за велику послугу, Мікі, за величезну.

— Ну… — роздумував Мікі, перевертаючи яєчню. — Ти постійний клієнт, і вже давно, і тобі так залежить на цій хріновині, думаю, треба залишити. Мо, соцопитування? Як тобі, Дензеле? Кларенсе?

Дензел і Кларенс сиділи у кутку, як завжди, хіба що з приводу новорічного вечора із Дензелового капелюха звисав жмут облізлих блискіток і в Кларенсовому роті суміщалися цигарка з казу.

— Шо це воно?

— Я кажу, що ви думаєте про цього пацана, якого Самад хоче повісити? Це його дід.

— Прадід, — виправив Самад.

— Ти шо, не бачиш — я граю в доміно? Ти шо — хочеш забрати в старого його єдине задоволення? Який такий портрет? — Дензел неохоче повернувся і глянув на Панде. — Оцей-осьо? Гмммм. Він мені не подобається. Він виглядає як із самого пекла.

— Він шо — тобі родич? — пропищав Кларенс Самадові своїм жіночим голоском. — Зіпсує клієнтам апетит — ото, шо б я сказав з першого прицілу.

— Скажи мені, що думка цих двох на твоє рішення не впливає.

— Ну, не знаю… — Мікі крутнувся і повернувся до свого варива; тяжка розумова праця завжди задіювала ще і його тіло. — Я тебе поважаю і все таке, ти був корєшом мого старого, але — ну, не в образу сказано, — ти вже мене нахрін дістав, як хорий зуб, Самаде, старий, молодші клієнти можуть не…

— Які молодші клієнти? — спитав Самад, показуючи на Дензела і Кларенса.

— Ага, так воно і є… але клієнт завжди має рацію, ти ж мене розумієш.

Самад був направду вражений:

— Я твій клієнт. Я — твій клієнт. Я ходжу до твоєї забігайлівки п’ятнадцять років, Мікі. Дуже багато часу, як не крути.

— Ага, але вирішує більшість, нє? Усі решта фініки твої. Пацани називають тебе «професор», і, хай мене пофарбують, не просто так. Я поважаю твою думку — шість днів на тиждень. Але фігня така: якщо ти капітан, а вся решта команди вирішує збунтуватись, то… вважай, тебе трахнули, старий.

Мікі поблажливо продемонстрував мудрість сказаного на прикладі пательні, показавши, як дванадцять грибів можуть витіснити одного за бортик і змусити його безпорадно ляпнутись на підлогу.

Гиготіння Дензела і Кларенса все ще звучало у вухах Самада, і потік обурення ринув угору його горлянкою так стрімко, що він не встиг спинити його.

— Віддай портрет! — Самад кинувся за стійку, де висів, меланхолійно нахилившись, Мангал Панде. — Нащо я тільки вирішив попросити тебе… це було б неповагою, це б споганило ганьбою пам’ять Мангала Панде — повісити його в такому, в такому безбожному місці гріха!

— Ти чо?

— Віддай портрет!

— Слухай… чекай хвилинку…

Мікі й Арчі спробували спинити його, але Самад, засмучений і прибитий знущаннями за ціле десятиліття, розлючено боровся з Мікіною потужною блокадою. Вони зчепилися, але за якийсь час Самадове тіло обм’якло і, вкрившись дрібним потом, він здався.

— Слухай, Самаде, — тут Мікі торкнув Самадове плече з такою ніжністю, що Самад мало не заплакав. — Я ж не думав, що це аж так дохріна тобі важливо. Давай заново. Ми лишимо його висіти на тиждень і подивимося, як воно піде, давай?

— Дякую, друже, — Самад витягнув хусточку і поклав собі на лоба. — Я ціную. Я ціную.

Мікі заспокійливо плеснув його по лопатці:

— Хрін знає, я вже начувся про нього за всі ці роки. З таким же успіхом можна його повісити. Мені взагалі один хрін, напевне. Комсі-комса, як кажуть жабоїди. Чорт його матері в задницю, чорт розтуди-туди. Крім того, бонусна індичка влетіла мені в копійку, Арчібальде, старий. Золоті дні талонів минулися. Бідний я, бідний, скільки тягомотини за таку-то фігню…

Самад пильно подивився в очі свого прадіда. Вони вже давно вели цей бій разом, Самад і Панде, бій за репутацію останнього. Обидва знали, що оцінювали Мангала Панде нині по-різному:

невизнаний герой:

Самад Ікбол

А. С. Мізра

тягомотина за таку фігню:

Мікі

Маджід і Міллат

Алсана

Арчі

Айрі

Кларенс і Дензел

Британське стипендійне товариство від 1857 р. і дотепер

Знов і знов він сварився з Арчі за це питання. Роками вони засідали в «О’Коннелі» й сперечалися про те саме, інколи Самад висновував зі своїх неперервних студій над питанням нові докази — але відколи Арчі, десь близько 1953-го дізнався, як воно було насправді з Панде, його думка не змінювалася: єдиною заслугою Панде, Арчі дуже старався це довести, була етимологічна спорідненість його прізвища з англійським словом «Pandy», під яким у «Словнику староанглійської мови» цікавий читач міг знайти таке визначення:

Pandy/’pandi/n. 2. colloq. Also — dee. М19 < первісно прізвище першого повстанця серед висококастових сипаїв у бенгальській армії>. 1. Сипай, який брав участь в Індійському повстанні 1857— 1959. 2. Бунтівник, зрадник. 3. Дурень або боягуз у військовому стані.

— Це просто, як твоя пика, друзяко, — тут Арчі переможно ляпав книжкою. — Навіть словника не треба, щоб здогадатися. Ні мені, ні тобі. Це ясно як білий день. І коли ми з тобою були в армії — так само. Ти мене хтів переконати, але правда завжди вилізе, старий. «Панді» завжди означало одне й те саме. Я б на твоєму місці трохи помовчав про власні родинні зв’язки, ніж так морочити всім задницю двадцять чотири години на добу.

— Арчібальде, навіть якщо є таке слово, це зовсім не означає, що воно правильно відображає характер Мангала Панде. Перше визначення добре: мій прадід Мангал Панде був повстанцем, і я цим пишаюсь. Я визнаю, що все пішло не зовсім так, як було заплановано. Але зрадник? Боягуз? Словник, який ти мені показуєш, застарів — ці визначення не відповідають реальності. Панде не був ні зрадником, ані боягузом.

— Аххх, сам знаєш, ми про це вже сто разів говорили, до того ж, я думаю, немає диму без вогню, — казав Арчі, сам вражений глибокодумністю власних висновків. — Розумієш? — Це був найсильніший аналітичний засіб Арчі, якщо йшлося про свіжі розповіді, історичні події чи заплутаний щоденний процес відмежування факту від вигадки. Немає диму без вогню. Арчі говорив це так зворушливо щиро, що Самад жодного разу так і не зважився заперечити це його переконання. Нащо казати старому чоловіку, що дим буває і без вогню, — так само, як інколи бувають глибокі рани без крові?

— Звісно, я розумію твою точку зору, Арчі, розумію. Але моя думка така — і завжди була такою, відколи ми тільки почали обговорювати це, — моя думка така: це не все. Так, я знаю, що ми кілька разів доскіпливо досліджували це питання, але факт залишається: історії, в яких розказано все, зустрічаються так рідко, як чесність, вони такі цінні, як діаманти. Якщо тобі поталанило знайти одну, повна історія свинцем засяде в тебе в голові. Повні історії складні. Вони тягучі. Вони епічні. Вони — як історії самого Бога: повні нестерпно конкретної інформації. Ти їх не знайдеш у словниках.

— Ну добре, добре, професоре. Розказуй свою версію.

Часто доводиться бачити літніх чоловіків у темних закутках пабів, вони сперечаються, жестикулюють і використовують свої пивні кухлі та сільнички, щоб оживити давно померлих персонажів своїх історій, які відбувалися далеко звідси. У ці моменти вони стають такими жвавими, якими вже давно не бувають у своєму реальному житті. Вони світяться. Розпаковується ціла історія — це виделка-Черчілль, там серветка-Чехословаччина, тут угруповання німецьких військ у вигляді холодного вже горошку — історія оживає. Але коли Арчі із Самадом дебатували за пабовим столом у вісімдесятих, виделок і ножів виявлялося замало. Ці два кустарні історики напускали в «О’Коннел» все туманне індійське літо 1857-го, цілий рік не зовсім усвідомлених ними повстань і вбивств. Територія від музичної скриньки до фруктового автомата ставала Делі; Вів Річардз починав виконувати обов’язки начальника Мангала Панде капітана Гірсея; Кларенс і Дензел грали в доміно, не підозрюючи, що вони представляють невтомну банду сипаїв у Британській армії. Кожен вносив свої аргументи, викладав їх й унаочнював, щоб інший те побачив. Влаштовувалися сцени. Відстежувалися траєкторії куль. Жодних компромісних рішень.

За легендою, навесні 1857-го на фабриці Дум-Дум запустили у виробництво новий тип британської кулі. Спроектовані для британських рушниць індійських солдатів, ці кулі мали оболонку, яку треба було відкусити перед тим, як заправляти їх у дуло. Нічого особливого в цих кулях не було, аж раптом один доскіпливий робітник роздивився, що кулі були вкриті лоєм — свинячим лоєм, таким жахливим для мусульман, і лоєм з корів, священних для індусів. Це була цілком невинна помилка — наскільки помилки можуть бути невинними на вкраденій землі — нещасна британська помилка. Але яка буря здійнялася, коли люди вперше почули цю новину! Прикриваючись видимістю зброї, англійці хочуть зруйнувати їхню касту, честь, становище в очах Господа і людей — все, що, загалом кажучи, робить їхнє життя гідним. Такі ремствування не могли минути безслідно; вони поширилися, наче степова пожежа в Індії того літа, спочатку по виробничому конвеєрі, потім по вулицях, міських будинках і сільських халупах, від бараку до бараку, аж поки вся країна розгорілася спрагою бунту. Врешті ремствування потрапили в потворно великі вуха Мангала Панде, нікому не відомого сипая в маленькому містечку Баракпор, який марширував на плацу 29 березня 1857, — і він виокремився з натовпу, щоб сотворити дещо історичне.

— Або щоб сотворити із себе дурня, що більш схоже на правду, — вставляв Арчі (бо тепер він не приймав панделогію на віру так легко, як колись).

— Ти зовсім не зрозумів жертовності його жесту, — казав Самад.

— Якої жертовності? Він навіть не спромігся себе вбити, як слід! Твоя проблема, Самаде, в тому, що ти не бачиш очевидного. Я про все це читав. Правда є правдою, і не важить, якою несмачною вона видається особисто тобі.

— Справді? Тоді, будь ласка, друже, якщо вже ти експерт із моїх родинних історій, прошу тебе, просвіти й мене. Розкажи свою версію.

Сьогодні посередній школяр знає все про складні сили, рухи і глибокі течії, які готують війни і запалюють революції. Але коли Арчі був школярем, світ був набагато відкритішим для міфологізацій. Тоді до історії ставилися по-іншому: її викладали у вигляді напіврозповіді-напівдрами, і не важило, наскільки невірогідною чи хронологічно неадекватною вона виходила. Відтак російська революція почалася через те, що всі зненавиділи Распутіна. Римська імперія розпалася тому, що Антоній узяв собі відгул із Клеопатрою. Генріх П’ятий здобув перемогу під Азенкуром, бо франки надто переймалися своїм зовнішнім виглядом. І Велике індійське повстання почалося тому, що п’яний дурень Мангал Панде пустив кулю. Попри всі Самадові протести, кожного разу Арчі зачитував уривок, який йому самому здавався абсолютно переконливим:

Місце дії: Баракпор, час: 29 березня 1857. Неділя, полудень; на запиленому плацу розігрується драма, що нагадує якесь свято. Натовп сипаїв голосно розмовляє, жестикулює, ходить туди-сюди; дехто з них озброєний, дехто — ні; але всі явно збуджені. Зо тридцять ярдів перед лінією ходить вперед-назад сипай на ім’я Мангал Панде. Він напівп’яний від бгангу і зовсім п’яний від релігійного фанатизму. Задране вгору підборіддя, заряджена рушниця в руках, він набундючено крокує туди-сюди, наче танцює, і пронизливо й монотонно кричить:

— Виходьте, ви, підлота! Вилазьте всі! Англійці нас зрадили. Відкушуючи ці капсули, ми всі станемо нечистими!

Чоловік, власне, в такому стані від мішанки бгангу і нервів, він близький до шаманського трансу, і кожен викрик, що злітає з його вуст, іскрою проходить мізками і нервами сипаїв, які зібралися на плацу, і натовп збільшується, і напруження зростає. Людський порох готовий вибухнути.

І він вибухнув. Панде вистрілив у свого лейтенанта і схибив. Потім він витягнув важкий меч, тюльвар, і підступно націлився йому в спину, але поцілив у плече. Якийсь сипай кинувся йому навперейми, але Панде прорвався. З’явилася підмога: якийсь капітан на прізвище Гірсей теж кинувся напереріз, а з ним і його син — обидва озброєні й повні гідності та відваги вмерти за свою країну. (Гірсей вловлює саму суть[4]! Побрехенька. Обман!) Тут Панде побачив, що гра зіграна, тицьнув свій велетенський мушкет собі в голову і натиснув на гачок лівою ногою. Він схибив. Через кілька днів його судили і визнали винним. На іншому кінці країни, в шезлонзі в Делі, такий собі генерал Генрі Гейвлок підписав наказ про його страту (Самада страшенно дратувало, що пам’ятник цьому генералу стояв просто навпроти ресторану «Палац», праворуч від Нельсона на Трафальгарській площі), а до наказу про страту генерал приписав інструкцію — мовляв, він дуже сподівається, що це покладе край будь-яким подальшим балачкам про повстання. Але було запізно. Поки Панде висів на сонці над нашвидкуруч збитим помостом, його розформовані товариші із 34-го прямували до Делі, твердо вирішивши приєднатися до повстання, якому судилося стати найкривавішим повстанням, що коли-небудь придушували в цьому чи будь-якому іншому столітті.

Цієї версії подій — викладеної сучасним істориком на ім’я Фітчет — було достатньо для того, щоб Самадові зірвало дах. Якщо людина не має нічого, чим може пишатися, окрім своєї крові, то кожна крапля цієї крові важить, важить як правда; її треба ревно пильнувати. Її треба захищати від ворогів і наклепників. За неї треба боротися. Але як у зламаному телефоні, Фітчетів п’яний, дурний Панде пішов далі до цілої вервиці істориків, і правда зазнала мутацій, перегинів, скорочень. Ніхто не брав до уваги, що бганг, настійка коноплі, яка вживалася з медичною метою в мізерних дозах, зовсім не могла викликати сп’яніння, або що Панде, правовірний індус, навряд чи й брав її до рота. Не важило й те, що Самад так і не зміг знайти ані найменшого натяку на підтвердження того, що Панде того ранку пив бганг. Історія прилипла потворним непорозумінням до репутації Ікболів, така ж тверда і на позір незаперечна, як загальне переконання, що Гамлет приятелював з Йориком.

— Досить! Скільки б ти разів не читав мені одне й те саме, це нічого не змінює, Арчібальде. — Арчі переважно приходив на такі дебати з кульком, напакованим книжками із Брент Лайбрері, ціла антипандівська пропаганда, море неправдивих доказів. — Це як зграйка дітей, яких упіймали на гарячому біля діжки з медом: вони всі будуть казати одну й ту саму неправду. Мене ці наклепи не цікавлять. Мене не цікавить ляльковий театр чи трагіфарс. Мене цікавить справа, мій друже, — тут Самад уявно замикав собі рота і демонстративно викидав такий же уявний ключ. — Справа. Не слова. Кажу тобі, Арчібальде, Мангал Панде віддав своє життя за справедливість у рідній Індії, а не тому, що був п’яний чи божевільний. Подай мені кетчуп.

В «О’Коннелі» саме готувалися зустріти Новий рік, 1989-й, і дебати були в повному розпалі.

— Це правда, він не був героєм у тому сенсі, в якому ви тут на Заході розумієте геройство — він не досяг мети, якщо не брати до уваги його почесну смерть. Але уяви собі: он він сидить, — Самад показав на Дензела, що саме вигравав уже партію в доміно, — на суді, знаючи, що над ним уже нависла смерть, він все ж відмовляється виказати імена своїх товаришів…

— Слухай, все це, — втрутився Арчі, викладаючи всю свою гору скепсису у вигляді Майкла Едвардса, П. Дж. О. Тейлора, Сійда Мойнула Гака і решти, — це залежить від того, що ти читаєш.

— Ні, Арчі. Це поширена помилка. Правда не залежить від того, що ти читаєш. Давай не будемо зараз розводитися про природу правди. Тоді тобі не доведеться малювати моїм сиром, а мені їсти твою крейду.

— Добре, повернімося тоді до Панде. Чого він досягнув? Нічого! Усе, що він зробив, — це підняв повстання, — надто рано, зауваж, далеко до встановленої дати, — і ти вже пробач мою французьку, але це, блін, була просто катастрофа у військовому розумінні. Потрібно планувати, а не йти просто за інстинктом. Він нарвався на непередбачувані наслідки. Для англійців і для індійців теж.

— За всієї поваги, я в це не вірю.

— Ну, тоді ти помиляєшся.

— За всієї поваги, я таки маю рацію.

— Давай так, Семе: уяви собі, що це, — він зібрав купу брудного посуду, який Мікі саме збирався покласти в посудомийну машину, — це всі ті люди, які писали про твого Панде за останні сто з гаком років. Тепер: оце ті, що погоджуються зі мною, — він поклав десять тарілок на своєму боці столу і простягнув одну Самадові. — А оце той божевільний, який на твоєму боці.

— А. С. Мізра. Поважаний індійський держслужбовець. Ніякий не божевільний.

— Добре. Тоді тобі все одно треба ще сто з чимось років, щоб назбирати стільки тарілок, скільки в мене, навіть якщо ти збираєшся все це написати сам, а справа така, що поки ти назбираєш усі ці тарілки, ніхто вже не захоче з них їсти. Кажучи метафорично. Добрав, що я кажу?

Отже, залишався тільки А. С. Мізра. Один із небожів Самада, Райну, якось написав зі свого Кембриджського коледжу і згадав у листі книжку, що могла б зацікавити дядька. У ній, писав Райну, можна прочитати красномовне виправдання їхнього спільного предка, Мангала Панде. Єдиний вцілілий примірник зберігався в бібліотеці коледжу, автора звали Мізра. Чи чув він про таку книжку? Якщо ні, то чи не могла б вона стати можливим приводом (додав Райну в делікатному постскриптумі) для нього побачити свого дядечка ще раз?

Самад приїхав потягом того ж дня і стояв на платформі під шаленим дощем, щиро вітаючи свого м’якоязикого небожа, стискаючи його долоню і старомодно завіряючи того у своїй радості.

— Великий день, — знов і знов повторював він, аж поки обидва не вимокли до нитки. — Великий день для нашої родини, Райну, великий день для правди.

Мокрих людей у бібліотеку не пускають, і вони провели ранок, сохнучи в людній кав’ярні нагорі, де правильні леді пили свій правильний чай. Райну, завжди уважний слухач, терпляче чекав, поки його дядько збуджено белькотів. О, важливість відкриття. О, як довго він чекав на цю мить — хитаючи головою в потрібних місцях і мило посміхаючись, коли Самад витирав сльози з кутиків очей.

— Це велика книга, так, Райну? — молив Самад, поки його небіж давав щедрі чайові кислолицій офіціантці, якій явно не подобались перезбуджені індійці, що більше трьох годин сидять за однією чашечкою чаю і всюди залишають по собі вологі відбитки. — Вона відома, так?

Райну для себе знав, що книжка була непомітною, неважливою, забутою науковою писаниною, але він любив свого дядька, тому посміхнувся, кивнув і знову подарував йому бадьору посмішку.

У бібліотеці Самада попросили заповнити книгу відвідувачів:

Ім’я: Самад Мія Ікбол

Коледж: Небританська освіта (Делі)

Дослідницький проект: Правда

Райну, підсміхнувшись з останнього, узяв ручку і дописав:

— …і Трагедія.

— Правда і Трагедія, — повторив лисий, як коліно, бібліотекар. — Якийсь конкретний вид?

— Не турбуйтесь, — сказав Самад щиро. — Ми знайдемо.

Щоб дістати книжку, потрібна була терплячість, але воно було того варте. Коли Райну простягнув дядькові книжку, Самадові пальці затремтіли, він дивився на обкладинку, форму і колір, і розумів, що це була його мрія. Книжка була важка, товста, у жовтій шкіряній обкладинці, вкрита тонким шаром пилу — вона була чимось неймовірно цінним, таким цінним, що його рідко торкалися.

— Я лишив у ній закладку. Там багато читати, але я відзначив те, що, на мою думку, ви б хотіли прочитати найперше, — сказав Райну і поклав книжку на стіл. Важка обкладинка вдарилася об стільницю, і Самад побачив закладену сторінку. Це вивершило всі його очікування.

— Це лише авторське враження, але подібність між…

— Не кажи нічого, — сказав Самад, проводячи пальцем по рядках. — Це наша кров, Райну. Я ніколи не сподівався, що побачу… Які брови! Який ніс! Я маю такий самий ніс!

— У вас його обличчя, дядьку. Більш живе, звісно.

— І що — що написано внизу. Чорт! Де мої окуляри для читання… прочитай мені, Райну, надто дрібний шрифт.

— Коментар?

Самад сів на нижню сходинку ступанки і схлипнув.

— Добре. Я скажу тобі прямо. Ти мені кажеш, що без Панде не було б Ганді. Що без твого здурілого діда не було б чортової Незалежності…

— Прадіда.

— Нє, дай уже я договорю, Семе. Це те, у чому ти хочеш нас, — Арчі хляпнув знуджених Кларенса і Дензела по плечах, — переконати? Ти в це віриш? — спитав він Кларенса.

— Щоб оце я в оце-осьо вірив? — сказав Кларенс, гадки не маючи, про що йдеться.

Дензел вишмаркався в хустинку:

— Відчепись, я в принципі ні в шо не вірю. Не слухаю про заразу, не бачу заразу і не говорю про заразу. Це мій принцип, шоб ти знав.

— Він просто був іскрою в копиці сіна, Арчібальде. Це дуже просто. І я в це вірю.

На певний час усі замовкли. Арчібальд дивився, як три грудки цукру танули у нього в чашці.

— У мене своя теорія, ти знаєш. Не залежна від книжок тобто.

Самад кивнув:

— То, будь ласка, просвіти нас.

— Не злись, ну… Просто подумай хвильку. Нащо такий релігійний хлопець, як Панде, п’є бганг? Направду, я знаю, ти на це реагуєш. Але нащо він п’є?

— Ти знаєш, що я про це думаю. Він не п’є. Він не пив. Це англійська пропаганда.

— Але він був добрим стрілком…

— Жодних сумнівів. А. С. Мізра надає копію звіту, де вказується, що Панде цілий рік тренували на спеціального охоронця, тренували саме на мушкетах.

— Ну так. Тоді чому він схиблює? Чому?

— Особисто я думаю, що єдиним поясненням тут може бути несправність рушниці.

— Так… може бути. Але можливо, було ще щось. Може, друзі підбурювали його вийти і зчинити сварку, знаєш, як то можуть когось підбурити. А він, може, і не хтів першим нікого вбивати, сам знаєш. То він прикинувся п’яним, щоб його друзі з бараку подумали, що він схибив.

— Це найідіотськіша теорія, яку я будь-коли чув, — зітхнув Самад; тим часом секундна стрілка заляпаного жовтком годинника Мікі почала відрахунок останніх тридцяти секунд до нового року. — Тільки ти міг таке вигадати. Це абсурд.

— Чому?

— Чому? Арчібальде, ці англійці, ці капітани гірсеї, гейвлоки і решта, — та кожен індієць вважав їх своїми смертельними ворогами. Чому б він мав рятувати життя тим, кого ненавидів?

— Може, він просто не міг вбити. Може, він був не такою людиною.

— Ти справді віриш, що бувають такі люди, які вбивають, а бувають такі, які не вбивають?

— Можливо, Семе, можливо, ні.

— Ти говориш, як моя дружина, — застогнав Самад, вимакуючи хлібом залишки жовтка. — Я тобі щось скажу, Арчібальде. Людина є людина. Якщо її родина під загрозою, якщо її життя зруйноване, якщо її світ розвалюється на очах — кожен уб’є. Не схибить. Не дасть без боротьби новому порядку проїхатися по своєму життю. Знайдуться люди, яких він вбиватиме.

— І знайдуться люди, яких він рятуватиме, — сказав Арчі Джонс із такою загадковою посмішкою, яку Самад ніколи не уявив би собі на цьому пухкому, прив’ялому обличчі. — Можеш мені повірити.

— П’ять! Чотири! Три! Два! Один! Ямайка Айрі! — вигукнули Дензел і Кларенс, підняли гарячу ірландську каву і відсалютували нею одне одному; по тому вони одразу ж повернулися до своєї дев’ятої партії в доміно.

— ЩАСЛИВОГО НАХРІН НОВОГО РОКУ! — заволав Мікі з-за стійки.