Білі зуби

16. Повернення Маджіда Магфуза Муршеда Мубтасіма Ікбола

— Пробачте, ви ж не будете це палити, чи не так?

Маркус заплющив очі. Йому зовсім не подобалася ця конструкція. Він завжди ледь стримувався, щоб не відповісти таким же мовним збоченням: так, я не збираюся палити це. Ні, я збираюся палити це.

— Пробачте, я сказала, ви ж…

— Так, я чув, що ви сказали, — м’яко відповів Маркус, повертаючись праворуч, щоб подивитися на свою співрозмовницю, з якою ділив поруччя, спільне для їхніх пластикових крісел. — А що — є якась причина, чому б я цього не зробив?

Роздратування вмить розвіялося, коли він побачив тоненьку, ніжну азіаточку з милою щербинкою між передніми зубами, у військових штанях і з довгим хвостом чорного волосся, яка тримала на колінах (з усіх можливих речей!) примірник його дослідження з минулої весни (у співавторстві з романістом Сюрреєм Т. Бенксом) — «Час, коли тіло вибухне: пригоди в нашому генетичному майбутньому».

— Так, є причина, туда його так. У цій залі Гітроу палити заборонено. Саме в цій залі. Тим більше, не будете ж ви палити чортову люльку! І ці стільчики стоять один біля одного, а в мене астма. Достатньо причин?

Маркус приязно стенув плечима:

— Так, більш ніж достатньо. Добра книжка?

Такого досвіду в Маркуса ще не було. Зустріч з одним із його читачів. Зустріч з одним зі своїх читачів у чекальній залі аеропорту. Він усе своє життя писав академічні тексти, тексти, аудиторія яких була маленькою і обраною, і його читачі майже всі були йому знайомі. Він ніколи не випускав своїх книжок у зовнішній світ, наче той атракціоніст, що випускає своїх голубів і не знає, в який бік вони полетять.

— Перепрошую?

— Не хвилюйтесь, я не палитиму, якщо вам це заважає. Я просто цікавився, чи це хороша книжка.

Дівчина зморщила личко, яке зовсім не було таким милим, як Маркусові здалось на перший погляд: лінія щелеп була надто крутою. Вона закрила книжку, половину якої вже прочитала, і подивилася на обкладинку так, наче забула, про яку книжку йдеться.

— А, та нічого так. Трохи нафіг дивакувата. Трохи компостує мізки.

Маркус спохмурнів. Ідея книжки належала його агенту — чтиво для обох культурних рівнів — високого/низького. Спочатку Маркус писав «серйозний науковий» розділ — дослідження з генетики, а потім до справи брався романіст і розвивав Маркусові ідеї з погляду белетристики, вигадки, що-якби, і так дублювалися всі вісім розділів. Маркус мусив подбати про університет для своїх дітей, та ще й про правничу освіту Маджіда, і він погодився на цей проект з фінансових причин. Тому книжка не була тим, на що люди довго чекають чи чого справді потребують, і Маркус думав про неї як про провал. Трохи дивакувата? Компостування мізків?

— Мммм, а чому саме дивакувата?

Дівчина підозріло глянула на нього:

— Це що — допит?

Маркус здав трохи назад. Його чалфеністська впевненість завжди маліла, коли він опинявся далеко від своєї сім’ї. Він був прямим чоловіком і не вмів ставити інших запитань, окрім прямих, але за останні роки він зрозумів, що його прямота не завжди вела до таких же прямих відповідей від незнайомців, як відповіді у його маленькому колі. У зовнішньому світі, поза його сім’єю і коледжем, свою мову треба було якось оформлювати. Особливо людям із незвичним, як у нього, виглядом, міркував Маркус; немолодим, з ексцентричними кучеряшками і в окулярах без нижніх скелець. Такі люди мусять оформлювати свою мову, щоб вона була легшою до споживання. Приємні дурнички, безсенсовні фрази, будь ласки і дякуї.

— Та ні, не допит. Бачите, я просто збирався почитати її сам. Знаєте, я чув, вона варта уваги. І мені стало цікаво, чому ви вважаєте її дивацькою.

Дівчина, яка на той час уже зрозуміла, що Маркус не був ані серійним вбивцею, ані сексуальним маніяком, трохи розпружилася і знову сперлася на спинку:

— Ну, я не знаю. Не стільки дивацька, скільки страшна.

— Як це — страшна?

— Ну, це страшно — хіба ні? Усе це генетичне програмування.

— Хіба?

— Ага, втручатися в тіло. Вони вважають, що існує ген розуму, сексуальності — практично всього, розумієте? Рекомбінаційні технології ДНК, — сказала дівчина, обережно пробуючи ґрунт Маркусової обізнаності. Маркус і бровою не повів, тому вона продовжувала вже сміливіше: — Якщо ти знайшов обмежувальний ензим для певної, ну, частинки ДНК, то ти вже можеш вмикати-вимикати все, наче якийсь нещасний відеоплеєр. Це те, що вони роблять зі своїми бідолашними мишами. Це просто фіг знає, як страшно. Я вже не кажу про, ну, патогенез тощо, вирощування хвороби, всі ці організми, які вони розводять у чашках Петрі. Я думаю, я вивчаю політологію, ага, і я собі думаю: та що вони таке творять? І кого вони хочуть стерти з лиця землі? Мусите бути всерйоз наївним, якщо вірите, що Захід це не використає на Сході — на арабах, наприклад. Так вони швидко впораються з ісламським фундаменталізмом — ні, серйозно вам кажу, — відповіла вона на підняту Маркусову брову, — пахне смаленим. Я думаю, читаючи це лайно, бачиш, як близько наука стоїть до наукової фантастики.

Наскільки це бачив Маркус, наука і наукова фантастика нагадували швидше два кораблі, що вночі, та ще й у тумані, розминалися один з одним. Робот наукової фантастики, наприклад, — та й навіть робот, як його уявляв Маркусів син Оскар, — на тисячі років випереджував можливості роботів чи штучного інтелекту, які мала наразі наука. Тоді як роботи в Оскаровій уяві співали, танцювали і поділяли з ним його радощі й прикрощі, далеко в Массачусетському технічному університеті якийсь нещасний мудак довго й нудно бився над створенням машини, яка бодай приблизно могла б відтворити рухи одного-єдиного пальця людської руки. З іншого боку, найпростіші біологічні факти, взяти хоча б будову тваринних клітин, залишались великою таємницею для всіх, крім школярів дев’ятого класу і таких вчених, як Маркус; перші малювали її в класі, другий заносив у цю структуру чужорідні ДНК. Між цими двома берегами, або принаймні так воно бачилось Маркусу, хлюпав безнадійний океан ідіотів, конспіратистів, релігійних сновид, упереджених романістів, активістів Грінпісу, студентів політології та інших видів фундаменталістів, які не мали чого робити, як воювати зі справою його життя. За кілька останніх місяців, відколи його Миша Майбутнього здобула трохи розголосу, Маркусу довелося повірити в існування цих людей, повірити, що вони справді існували в такій кількості, і це було для нього так важко, наче його завели в сад і сказали повірити, що тут живуть феї.

— Ну, вони тут розводяться про прогрес, — вискливо сказала дівчина, входячи в раж. — Вони говорять про стрибки і гальма в медицині ля-ля-тапаля, але під усім цим, читай, якщо хтось знатиме, як вилучити «небажані» якості в людях, то влада цим, ясна справа, скористається. Я про те — а що є небажаним? Щось у цьому є фашистське. Як на мене, це добра книжка, але врешті ти думаєш: ну і куди ми з вами так прийдем? Забацаєм мільйон блондинів з голубими очима? Організуємо службу «Діти — поштою»? Я вам кажу, якщо ви індійка, як, наприклад, я, то це вже привід насторожитися, нє? А потім, вони вживлюють рак цим нещасним тваринам; з тої опери, що хто ви такий, щоб втручатися в той мишачий організм? Врешті, творити тваринку на те, щоб вона померла, це так, як замахнутися на місце Бога! Особисто я індуїстка, так що це не те щоб релігійна штука чи що, але я поважаю святість життя, нє? А ці люди, ну, вони програмують мишу, визначають кожен її рух, ага, коли вона буде мати мишенят, коли їй помирати. Це неприродно!

Маркус кивнув і спробував приховати своє виснаження. Його виснажила сама необхідність дослухати її до кінця. Ніде у своїй книжці він навіть не торкнувся людської євгеніки, це була не його парафія, і він цим взагалі не цікавився. І тим не менше ця дівчина примудрилася прочитати книжку, майже повністю присвячену найпрозаїчнішому розвитку рекомбінаційних технологій ДНК — генній терапії, протеїнам, що поглинають кров’яні тільця, клонуванню інсуліну, — і виколупати з неї купу таблоїдних неофашистських ідей: бездумне клонування людей, генетичне програмування статевих і расових ознак, мутовані хвороби тощо. Тільки розділ про цю мишу міг спровокувати таку істеричну реакцію. Сама назва книжки (ідея його агента) відсилала до цієї миші, і на цю ж мишу нападалася преса. Маркус зараз ясно бачив те, про що підозрював раніше: якби не миша, книжка б узагалі не була нікому цікавою. Жодна інша справа, якою він займався, не притягувала громадську увагу так, як миша. Запрограмувати мишаче майбутнє — це викликало жвавий інтерес. Люди бачили це у такий спосіб: то не було програмування розвитку раку чи репродуктивного циклу, то було програмування майбутнього цілої миші. Люди зосереджувалися на миші, як і завжди, і це його не дивувало. Здавалося, вони не здатні подумати про тваринку як про простір, біологічний простір для експериментів зі спадковості, хвороб, смертності. Мишачість миші виглядала чимось, за чим вони вже нічого не могли помислити. Фотографія трансгенної миші з Маркусової лабораторії, разом зі статтею про боротьбу за пацієнта, з’явилася в «Таймс». І він, і газета одержали тонни ненависницьких листів від таких кардинально несхожих організацій, як Консервативна жіноча асоціація, лоббі проти вівісекції, Нація ісламу, ректор Церкви святої Агнеси, Беркшир і редакторська колегія радикально лівих «Шн’юз». Ніна Беrам потелефонувана йому, щоб повідомити, що він реінкарнується у таргана. Ґленард Оак, яка завжди хилилася за вітром преси, відкликала своє запрошення прочитати лекцію на Тижні науки. Його власний син, його Джошуа, досі відмовляється з ним розмовляти. Це все божевілля сильно струсило його. Воно мимоволі пробудило його страхи. А все тому, що громадськість була на три кроки попереду нього, як Оскарів робот. Вони вже розіграли свої смертельні ігри, вже зрозуміли, що буде результатом його роботи — дещо, що він навіть не міг собі уявити! — їх видиво було повне клонів, зомбі, спроектованих дітей, штучних генів. Звісно, він розумів: робота, яку він провадив, передбачала певну залежність від гри на полі моралі; так, врешті, було з усіма науковцями. Ти працюєш частково в темряві, непевний, що з того постане, непевний, чи не буде твоє ім’я очорнене як ім’я ворога, і чи на твоєму порозі не складатимуть чиїхось тіл. Ніхто з тих, хто працює над новою сферою і виконує насправді візіонерську роботу, не може бути певним, що пройде цим чи наступним століттям, не заплямувавши кров’ю руки. Але припинити роботу? Заткати Айнштайна? Зв’язати руки Гайзенбергу? Чого ви хочете досягти?

— Але ж ви не будете сперечатися, — почав Маркус, більш схвильованим тоном, ніж він від себе чекав, — що це не аргумент. Усі тварини в тому чи іншому сенсі запрограмовані на смерть. Це абсолютно природно. Якщо це й виглядає на випадковість, то, бачите, тільки тому, що ми просто не зовсім розуміємо механізми. Ми не знаємо напевне, чому деякі люди мають підвищений ризик раку. Ми донині не знаємо, чому від природних причин дехто вмирає у шістдесят три, а дехто — в дев’яносто сім. І звісно, воно було б цікаво дізнатися хоч трошки більше про ці речі. І звісно, сенс таких речей, як онкомиша, в тому, що це шанс побачити життя і смерть під мікро…

— Ага, ну… — сказала дівчина, запихаючи книжку в сумку. — Як би там не було. Мені пора до воріт номер 52. Приємно було поспілкуватися. Але так і є, почитайте її. Я просто фанатію від Сюррея Т. Бенкса… його мура бере за душу.

Маркус провів поглядом дівчину з її рухливим хвостиком, поки вона не злилася з натовпом таких же чорноволосих дівчат і не загубилася між ними. Одразу він відчув полегшення і з насолодою подумав про свою зустріч біля воріт номер 32 з Маджідом Ікболом, хлопцем із цілком іншого тіста, чи то іншого замісу, як там каже приказка. Маючи ще п’ятнадцять хвилин, він лишив свою каву, яка одразу вистигла від окропу до помийок, і почав прогулюватися біля 50-х воріт. У його голові пульсувала фраза «зустріч інтелектів». Він розумів, що так думати про сімнадцятилітнього хлопчика було цілком абсурдно, а все ж він так думав, він так відчував: певне піднесення, яке, мабуть, відчував його власний ментор, коли сімнадцятилітній Маркус Чалфен входив до його убогого кабінету. Певна сатисфакція. Маркус був знайомий із взаємно корисним самозаспокоєнням, що струмує від ментора до протеже і назад (ох, але ж ви неперевершені й удостоїли мене тим, що витрачаєте на мене час! Ох, але я неперевершений, і тому ви звернули на мене увагу поміж усіх інших учнів!). Так він знаходив собі віддушину. І він був радий зустрічати Маджіда першим, тим більше — зустрічати сам, хоч, хотів він вірити, — це не його провина. Просто низка щасливих збігів. Машина Ікболів поламалася, а Маркусів хетчбек був маленький. Він переконав Самада й Алсану, Самада й Алсану, що багаж Маджіда не поміститься, якщо вони поїдуть з ним. Міллат був у Честері з ХВІ, і переповідали, він сказав у манері героїв мафіозних фільмів: «У мене немає брата». Айрі вранці мала екзамен. Джошуа відмовився сідати в машину, в якій уже сидів Маркус; та й він, власне, тепер уникав машин, обираючи екологічно етичний двоколісний спосіб пересування. Оскільки Джошуа зайшов у своєму виборі далеко, Маркус поставився до цього як до всіх людських рішень такого типу. Він не міг з ними ані погодитися, ані заперечити їх як ідеї. Немає жодного сенсу у стількох справах, які люди вважають важливими. І в цьому теперішньому відчуженні з Джошуа він почувався ще більш безсилим, йому боліло, що навіть його рідний син не був настільки чалфеністом, як би йому хотілося. І за кілька останніх місяців він набудував собі сподівань, пов’язаних із Маджідом (він ішов дедалі швидше, ворота 28, ворота 29, ворота 30); мабуть, він відпрацював свою надію, почав вірити, що Маджід стане провідною зіркою для чалфенізму, навіть якщо той уже загинув серед цієї маячні. Вони порятують один одного. Це ж не банальна віра, Маркусе? Так він запитував себе, поки бігав сюди-туди. Це питання нервувало його. Потім воно зникло і з’явилася відповідь. Ні, не віра, ні, Маркусе, принаймні не сліпа. Дещо сильніше, твердіше. Інтелектуальна віра.

Отже, ворота номер 32. Їх буде тільки двоє, врешті, вони сьогодні зустрінуться, сміливо подолавши прірву між двома континентами; вчитель та його натхненний учень, і відбудеться перше, історичне рукостискання. Маркус навіть на секунду не припускав, що зустріч може піти криво. Він не ладнав з історією (а наука навчила його, що минуле — це місце, де люди діяли наосліп, натемно, тоді як майбутнє неодмінно було осяяне світлом: місце, де люди робитимуть речі правильно, принаймні більш правильно). Він не чув страхітливих історій про те, як зустрічаються чорний та білий чоловіки — обоє повні важких очікувань, але тільки один із владою. Він навіть не приніс із собою табличку, клаптик паперу з ім’ям на ньому, так, як решта людей, які чекали разом із ним у залі, і коли він нарешті озирнувся навколо, це його стурбувало. Як вони впізнають одне одного? Потім він згадав, що зустрічає одного із близнюків, і це змусило його голосно розсміятися. Це було неймовірно і велично, навіть для Маркуса, що хлопчики вийшли із того самого тунелю із абсолютно однаковим набором генів, і все ж були у всьому такі різні. Він побачить його, а проте не бачитиме. Він упізнає його, і все ж упізнавання буде неправдивим. І перш ніж йому випало подумати, що це означає, якщо це взагалі щось означало, вони вже почали виходити йому назустріч — пасажири рейсу номер 261; балакучий натовп, що вилився на нього, як потік, і лише в останню мить вивертався в інші напрями, від чого Маркус відчув себе наче на краю водоспаду. «Nomoskār… sālām ā lekum… kаmon āсhō?» — ці слова лунали між ними і їхніми друзями по той бік бар’єра; одні жінки в чадрах, інші — в сарі, чоловіки у дивній суміші тканини, шкіри, твіду, вовни і нейлону, з маленькими шапочками на голові, які нагадали Маркусові Джавахарлала Неру; діти в тайванських джемперах і з яскраво-червоними чи жовтогарячими рюкзачками; вони виходили з дверей і йшли до конкорсу воріт 32; вони зустрічалися з тітками, водіями, дітьми, представниками місцевої влади, засмаглими і білозубими працівниками авіакомпаній…

— Ви — містер Чалфен.

Розум зустрічає розум. Маркус підняв голову, аби глянути на високого юнака, що стояв перед ним. Це було обличчя Міллата, без сумніву, але ясніше і якось молодше на вигляд. Очі були не такими волошковими чи, принаймні, не такими жорстоко волошковими. Волосся було збитим відповідно до вимог англійських шкіл і зачесане наперед. Маджід мав м’язисте і здорове тіло. Маркус зле розумівся на одязі, але йому впало в око, що одяг був повністю білий, з доброї тканини, гарно пошитий, м’який на дотик. І він був вродливим, навіть Маркус мусив це визнати. Якщо йому бракувало байронічної харизми його брата, то він компенсував це елегантністю, твердішим підборіддям і благородними вилицями. Але це були такі дрібниці — відмінності помічалися лише тому, що схожість так сильно вражала. Вони були близнюками від зламаних носів до гігантських, незграбних ніг. Маркус упіймав себе на ледь відчутному розчаруванні. Але геть оманливе враження від зовнішності! Маркус знав, на кого насправді схожий цей хлопчик Маджід. Хіба Маджід не зауважив Маркуса серед багатьох йому подібних? Хіба вони не впізнали один одного зараз — на значно глибшому рівні? Близнюки не як результат випадково розполовиненої яйцеклітини, але близнюки як два боки рівняння: логічно, природно, неухильно. Як це буває з раціоналістами, Маркус на хвилину відклав свій раціоналізм перед чистим дивом явища. Ця інстинктивна зустріч біля воріт номер 32 (Маджід пішов просто йому назустріч), те, що вони знайшлися в такому натовпі, — там зібралося принаймні п’ятсот людей: якими були шанси? Це виглядало таким же неймовірним, як героїчний шлях сперматозоїда до яйцеклітини. Таким магічним, як поділ яйцеклітини на дві. Маджід і Маркус. Маркус і Маджід.

— Так, Маджіде! Нарешті ми зустрілися! Я чуюся так, ніби знаю тебе давно — ну, так воно і є, але, тим не менше, я не розумію — чорт забирай, та як же ти мене впізнав?

Маджідове обличчя освітилося однобокою посмішкою, не позбавленою, втім, ангельського шарму:

— Ну, Маркусе, дорогий мій, ви єдиний білий чоловік біля воріт 32.

Повернення Маджіда Магфуза Муршеда Мубтасіма Ікбола перевернуло з ніг на голову доми Ікболів, Джонсів і Чалфенів. «Я його не впізнаю, — поділилася Алсана з Кларою через п’ять днів. — Він якийсь дивний. Коли я йому сказала, що Міллат у Честері, він не відповів ні слова. Просто закопилив верхню губу. Він не бачив брата вісім років. Але ні вигуку, ні півслова. Самад каже, що він схожий на клона, що він не Ікбол взагалі. До нього неприємно доторкнутися. Його зуби — він чистить їх шість разів на день. Його спідня білизна — він її прасує. Це так, наче снідати в компанії Девіда Найвона».

Джойс та Айрі поставилися до його повернення однаково підозріло. Вони любили одного брата так глибоко і доскіпливо ось уже стільки років, а тут на тобі — нове, а все ж таке знайоме обличчя; наче вмикаєш улюблену мильну оперу, а твого обожнюваного актора замінили на іншого, з подібною стрижкою. Кілька перших тижнів вони не знали, що з ним робити. Щодо Самада, то була б його воля — він сховав би хлопця назавжди, зачинив би його в коморі або відіслав у Гренландію. Він панічно боявся невідворотних візитів численних родичів (яким він був похвалявся, всім цим сектантам, що молилися на фотокартку в рамочці) — одного разу вони таки прийдуть і побачать Ікбола-молодшого з його краватками-метеликами, і Адамом Смітом, і його І. М. Чортовим Форстером, і його атеїзмом! Єдиною втіхою були зміни в Алсані. Від А до Я. Так, Самаде Мія, воно у верхній правій шухляді, так, воно там, так. Вперше, коли вона це сказала, він мало не вискочив із власної шкіри. Прокляття було зняте. Більше не буде «може, Самаде Мія», більше не буде «мабуть, Самаде Мія». Так, так, так. Ні, ні, ні. Основа речей. Це була свята полегша, але цього було мало. Його сини підвели його, і йому страшенно боліло. Він ходив по ресторану, опустивши очі. Якщо телефонували тітки чи дядьки, він з’їжджав з питань або просто брехав. Міллат? Він у Бірмінгемі, працює у мечеті, так, відновлює власну віру. Маджід? Так, він скоро одружується, так, дуже хороший молодий чоловік, шукає милу бенгальську дівчину, так, із традиційної родини.

Такі справи. Спочатку було, як у мюзиклі — всі перейшли з правого боку сцени на лівий. Міллат повернувся на початку жовтня. Схудлий, зарослий по самі вуха і з твердим рішенням не перетинатися зі своїм двійником з політичних, релігійних і особистих міркувань. «Якщо Маджід залишається, — сказав Міллат (цього разу Де Ніро), — я йду». І позаяк Міллат виглядав худим, втомленим і мав якийсь дикий погляд, Самад сказав, що він може залишатися, результатом чого, звісно, стало те, що Маджід поселився у Чалфенів (Алсана засмутилася), допоки ситуацію можна буде якось розв’язати. Джошуа, розлючений, що черговий Ікбол відібрав у нього батьківську увагу, переїхав до Джонсів, а Айрі, хоч і повернулася про людське око додому (коли завершився її «рік канікул»), весь час стирчала у Чалфенів, організовуючи справи для Маркуса, щоб наповнити свої два банківські рахунки (Амазонські джунглі, літо 1993 і Ямайка, 2000), часто працюючи до ночі й ночуючи на кушетці.

— Діти залишили нас, вони не тут, — сказав Самад Арчі по телефону, та так меланхолійно, що Арчі подумав, ніби він цитував якийсь вірш. — Вони чужі в чужій землі.

— Вони звалили нафіг, — похмуро буркнув Арчі. — Я тобі кажу, якби мені давали пенні за кожен раз, коли бачу Айрі ці кілька місяців…

Він би назбирав, певне, десять пенсів. Її ніколи не було вдома. Айрі втрапила між вогнем і полум’ям, як Ірландія, як Ізраїль, як Індія. Безвиграшна ситуація. Якщо вона залишалася вдома — там був Джошуа, який довбав її за співпрацю з Маркусом над його мишею. Аргументи, на які у неї не було відповідей і не було терпцю: хіба живі істоти можна патентувати? Хіба можна вживлювати патологічні тканини живим істотам? Айрі не знала, тож, інстинктивно наслідуючи свого тата, стуляла губи і мовчала. Але якщо вона була в Чалфенів, працюючи на своїй, повноцінній тепер, літній роботі, їй доводилося мати справу з Маджідом. І тут ситуація теж була нестерпною. Кількість роботи для Маркуса, що почалася дев’ять місяців тому з легких завдань, тепер зросла на порядок; їй доводилося постійно відповідати на телефонні дзвінки від преси, відписувати на цілі мішки листів і організовувати зустрічі; її зарплата зросла до секретарської. Але це не тішило: Айрі була секретаркою, тоді як Маджід був товаришем, учнем і послідовником, він супроводжував Маркуса у поїздках і асистував йому в лабораторії. Золоте дитя. Обраний. Він був не тільки неймовірно розумним, він був ще й надзвичайно милим у спілкуванні. Він був не тільки милим, а й щедрим. Для Маркуса Маджід став даром за його молитви. Це був юнак, який плів найхитромудріший моральний захист з професійністю, не притаманною його юному вікові, який формулював пояснення, на які Маркусові не вистачило терпцю. Це Маджід надихав Маркуса виходити з лабораторії, брав його за руку і виводив на сонячне світло, до людей, які чекали на нього. Люди хотіли Маркуса і його мишу, а Маджід знав, як правильно їх подати. Якщо «Нью стейтсмен» просила дві тисячі слів з приводу дебатів щодо патенту, Маджід записував те, що говорив Маркус, і викладав це елегантною англійською, перетворюючи голі аргументи науковця, ніяк не зацікавленого моральним боком дебатів, у блискучі філософські міркування. Якщо 4-й канал хотів інтерв’ю для новин, Маджід пояснював Маркусу, як сидіти, як рухати руками, як схиляти голову. І все це робив хлопчик, який більшу частину свого життя провів у Чіттагонзі, без телебачення і газет. Маркусові — хоча він ніколи не вживав цього слова, він ненавидів його ще з тих часів, коли його батько вщипнув його, трирічного, через це слово за вухо — хотілося назвати Маджіда дивом. Або принаймні винятковою удачею. Хлопець змінював його життя, і змінював його в бік удачі. Перший раз у своєму житті Маркус виявився готовим визнати в собі помилки — маленькі, незначні — але все ж…. помилки. Він був занадто різким, згода. Він виявляв агресію до суспільного зацікавлення його роботою, було таке. Маркус побачив можливість змінюватися. І рушійною силою, двигуном було вміння Маджіда ні на мить не дати Маркусові подумати, що чалфенізм намагаються звести до компромісу. Він виявляв безмежну любов і зацікавленість чалфенізмом — кожного дня. Усе, що Маджід хотів зробити, пояснював він Маркусові, то це донести чалфенізм до людей. А людям треба давати те, що вони хочуть, у формі, яку вони здатні зрозуміти. У цій формулі було щось таке величне, таке заспокійливе, таке правдиве, що Маркус, який плюнув би в обличчя таким аргументам ще шість місяців тому, тепер здався без бою.

— У цьому столітті є місце ще для одного великого хлопця, — сказав йому Маджід (геній лестощів), — Фройд, Айнштайн, Крік і Ватсон… І тут порожнє місце, Маркусе. Автобус ще не повний. Дінь, дінь! Місце для ще одного пасажира…

І від цього не можна було відмовитися. Цьому не можна було протистояти. Маркус і Маджід. Маджід і Маркус. Усе інше не важливо. Обидва не задумувалися, як вони засмучують Айрі, як їхня дружба перекидає все догори ногами і плющить усталені стосунки людей навколо. Маркус відійшов, як Мунтбаттен від Індії або пересичений сексом підліток від своєї чергової дівчини. Він забив на відповідальність, за все і за всіх — Чалфенів, Ікболів, Джонсів, — ніщо не важило, крім Маджіда і мишей. Усі решта називались фанатиками. І Айрі кусала губу, і Маджід був добрим, і Маджід був хорошим, і Маджід ходив по хаті в білому. Але як усі маніфестанти Другого Пришестя, всі святі, спасителі і гуру, Маджід Ікбол був такою ж, як сказонула Ніна, першокласною, стовідсотковою, зуб даю, абсолютною і остаточною колючкою в задниці. Типова розмова:

— Айрі, я розгублений.

— Не зараз, Маджіде, я розмовляю по телефону.

— Мені не хочеться відривати тебе від твоєї розмови, але це нагальна справа. Я розгубився.

— Маджіде, ти б не міг…

— Розумієш. Джойс ласкаво купила мені ці джинси. Вони називаються «Левіс».

— Будьте добрі, я вам передзвоню, гаразд? Так… окей… До побачення! Що, Маджіде? Це був важливий дзвінок. Що сталося?

— Тож дивись, у мене є ці красиві американські джинси «Левіс», білі джинси, які сестра Джойс привезла з канікул з Чикаго, його ще називають Вітряним містом, хоч я сумніваюся, що клімат Чикаго такий уже незвичний, з огляду на його близькість до Канади. Мої чиказькі джинси. Який продуманий подарунок! Я був такий схвильований, коли мені їх подарували. Але потім я розгубився, бо побачив оцю наліпку всередині, яка каже, що ці джинси «всядуться по фігурі». Я спитав себе, що це може означати: «всядуться по фігурі»?

— Вони всідаються, аж поки не всядуться по фігурі, Маджіде. Я так думаю.

— Але Джойс була така уважна, що купила їх якраз потрібного розміру — ось, бачиш? 32-й, 34-й.

— Добре, Маджіде. Не треба мені показувати твої джинси, я тобі на слово вірю. Значить, не пери їх у гарячій воді.

— Я теж спочатку зробив такий висновок. Але, виглядає, немає якоїсь окремої процедури всідання. Якщо ти їх попереш, то вони всядуться.

— Неймовірно.

— А ти розумієш, що в якусь мить джинси потрібно буде попрати?

— До чого ти хилиш, Маджіде?

— Отож, чи вони всідаються з якогось певного розрахунку, і, якщо так, то на скільки відсотків? Якщо розрахунок неправильний, то буде ціла біда, ні? Це погано — якщо вони всядуться по фігурі, але виявиться, що це не моя фігура. Є інший варіант, як запропонував Джек, що вони всядуться по контурах мого тіла. Але — як такі речі можливі?

— Блін, чому ти нахрін не залізеш у ванну в джинсах і не подивишся, що з ними нахрін станеться?

Але збити Маджіда словами було неможливо. Він підставляв другу щоку. Інколи по сто разів на день, як солодка дівчинка, що перебрала екстазі. У нього був свій спосіб посміхатися вам, не вражений і не злий, він схиляв голову (точно так, як це робив його батько, коли приймав замовлення на кльоцки з каррі) жестом всепрощення. У нього було співчуття до всіх, у Маджіда. І це була нестерпна колючка в задниці.

— Умммм, я не хотіла… Ой, блін. Пробач. Слухай… Я не знаю… ти просто такий… ти чув щось від Міллата?

— Мій брат уникає мене, — казав Маджід, вираз всепрощення на його обличчі ніяк не змінювався, — він вважає мене Каїном за те, що я не вірую. Принаймні в його Бога чи інших подібних. Через це він не хоче бачитися зі мною і навіть відмовляється говорити по телефону.

— О, та знаєш, він заспокоїться. Він завжди був впертим засранцем.

— Звісно, ти любиш його, — продовжував Маджід, не залишаючи Айрі часу на заперечення. — Тому ти знаєш його звички і поведінку. І ти зрозумієш, як люто він відкидає моє навернення. Я навернувся до Життя. Там, де він бачить свого Бога, я бачу мільйонний знак «пі», аргументи з Платанового «Федра», ідеальний парадокс. Але для Міллата цього не достатньо.

Айрі зирнула йому в обличчя. Там було щось, що вона не могла зрозуміти ось уже чотири місяці, бо воно ховалося за його юністю, його поглядом, його чистим одягом і гігієною. Тепер вона роздивилася. Він був із тих, що й Божевільна Мері, індіанка з білим обличчям, синіми губами і старою перукою на шнурочку. Такий же, як ті, хто, йдучи Віллесденськими вулицями, не мріють про пиво «Блек Лейбл», допомогу з безробіття, чужий плеєр або темну алейку, де можна безоплатно попісяти. У таких, як він, була своя справа. Пророцтво. І вони просто світилися з обличчя Маджіда. Він жадав безперервно проповідувати вам.

— Міллат вимагає, щоб йому повністю корилися.

— Нічого нового в цьому не почула.

— Він хоче, щоб я долучився до ХВ-ХВ…

— Так, ХВІ, я знаю. Значить, ти говорив із ним.

— Мені не треба говорити з ним, щоб знати, що він думає. Він мій близнюк. Я не потребую його бачити. Не хочу. Ти розумієш природу близнюцтва? Ти розумієш значення слова «розділитися»? Чи, швидше, подвійний сенс…

— Маджіде. Не ображайся, але мені треба працювати.

Маджід злегка кивнув.

— Звісно. Прошу мені вибачити, я йду і поставлю над своїми чиказькими джинсами експеримент, як ти мені порадила.

Айрі скреготнула зубами, взяла слухавку і перенабрала номер. Це був журналіст (тепер це весь час були журналісти), і їй треба було йому дещо надиктувати. Вона пройшла екстрімний курс паблік рілейшнз, відколи склала свої іспити, і спілкування з ними навчило її не звертати уваги на кожного окремо. Подати якусь унікальну точку зору спочатку «ФТ», потім «Міррор», а згодом ще й «Дейлі мейл» було неможливим. Це вже їхня робота — віднайти привабливий кут і написати свою книгу величезної медійної біблії. Кожен — свою. Репортери були тенденційними, фанатичними, вони маніакально захищали свій кут зору, наполягаючи на одному і тому самому день у день. І так було завжди. Хто б міг подумати, що Лука та Іоанн оберуть такі різні бачення основної події століття — смерті Ісуса? Просто цим хлопцям не можна довіряти. Робота Айрі, таким чином, полягала в тому, щоб кожного дня подавати інформацію такою, як вона є, зачитуючи з аркуша, надрукованого Маркусом і Маджідом і приколотого до стіни.

— Добре, — сказав журналюга. — Диктофон пішов.

І тут Айрі перечепилася об першу сходинку піару: об віру в те, що ти продаєш. Не те, щоб їй бракувало моральної віри. Проблема була значно глибшою. Вона не вірила в те, про що говорила, як у фізичний факт. Вона не вірила, що це існує. Миша Майбутнього© на той момент стала величезною яскравою мильною бульбашкою (в кожній газеті її з ентузіазмом обсмоктували журналюги — Чи можна це патентувати? Надміру хвалили наймані писаки — Найбільше досягнення століття), аж можна було подумати, що чортова миша зараз сама стане на дві лапи і почне промовляти. Айрі глибоко вдихнула. Хоча вона повторювала ці слова безліч разів, вони все ж здавалися неймовірними, абсурдними — вигадкою чиєїсь фантазії, — наче її обробив Сюррей Т. Бенкс.

Журналіст загиготів:

— Господи. Про що ця маячня?

— Не знаю, — сказала Айрі. — Про сюрпризи, я собі думаю.

Вона продовжила:

— Ну нафіг, — сказав журналюга. — Мрачна хрєнь…

— Ага, так і є, — розсіяно відповідала Айрі (її ще чекало десять дзвінків цього ранку). — Хочете, щоб я надіслала вам фотографії?

— Так, надішліть. Врятуйте мене від перекопування архівів. Бувайте.

Айрі щойно поклала слухавку, як до кімнати ввірвалась Джойс, як гіпівська комета, в чорній оксамитовій курточці із торочками і численними різнокольоровими шаликами на шиї.

— Не займай телефон! Я ж тобі вже казала. Нам потрібен вільний телефон. Може подзвонити Міллат!

Чотирма днями раніше Міллат прогуляв свою аудієнцію в психіатра, влаштовану Джойс. Після того його ніхто не бачив. Усі знали, що він із ХВІ, і всі знали, що він не мав жодного наміру дзвонити Джойс. Усі, крім Джойс.

— Це просто необхідно, щоб я поговорила з ним, якщо він зателефонує. Ми так близько до прориву. Марджорі майже певна, що це гіперактивний розлад через недостачу уваги.

— А як ти про все це знаєш? Я думала, Марджорі лікар. Що нафіг сталося із правом пацієнта на анонімність?

— Ой, Айрі, не мели дурниць. Вона також і подруга. Вона просто тримає мене в курсі.

— Клановість середнього класу — ось на що це більше схоже.

— Та невже? Не будь істеричкою. Ти стаєш все істеричнішою кожного дня. Слухай, мені треба, щоб ти злізла з телефону.

— Я знаю. Ти вже казала.

— Бо якщо Марджорі має рацію, і це ГРНУ, йому терміново треба до лікаря і приймати метилфенідат. Це дуже виснажливий стан.

— Джойс, він не хворий. Він просто мусульманин. Мусульман на світі цілий більйон. Просто не може бути, щоб у них у всіх був цей твій ГРНУ.

Джойс на хвильку спинилася, щоб вхопити трохи повітря.

— Мені здається, що надто ти вже жорстока. Те, що кажеш ти, йому точно не допоможе.

Випрямившись, вона підійшла до хлібниці і, з повним горлом сліз, втяла собі шмат сиру.

— Слухай. Смертельно важливо, щоб я зараз змогла звести їх обох очі в очі. Настав час.

Айрі сумнівно похитала головою.

— З чого ти взяла, що час?

Джойс закинула шматочок сиру в рот:

— Час, бо вони потребують один одного.

— Але якщо вони не хочуть, значить, вони не хочуть.

— Інколи люди самі не знають, чого вони хочуть. Просто не знають, чого потребують. Хлопці потребують один одного, як… — Джойс задумалась на хвильку. Метафоричне мислення не було її сильною якістю. В саду ніколи не садять щось одне у грядку, призначену для чогось зовсім іншого. — Вони потребують один одного, як Лорел потребував Гарді, як Крік потребував Ватсона…

— Як Східний Пакистан потребує Західний Пакистан.

— Мені це смішним не здається, Айрі.

— А я й не сміюсь, Джойс.

Джойс відбатувала ще один шматок сиру, віддерла два шматки хліба і зліпила все це в сендвіч.

— Факт полягає в тому, що обидва хлопці мають психологічні проблеми, і те, що Міллат не хоче бачити Маджіда, цьому не зарадить. Це тільки засмучує його. Вони розділені своїми релігіями, своїми культурами. Ти собі хоч можеш уявити травму?

Айрі пошкодувала, що не прислухалася уважніше до пророцтв Маджіда, Айрі дуже захотілось, щоб Маджід говорив до неї, говорив до неї. Тепер би вона мала, принаймні, чим боротися із Джойс. Бо якщо ви уважно слухаєте пророків, то одержуєте зброю. Природа близнюків. Мільйонний знак числа пі (чи нескінченні числа мають початок?). І найбільше — подвійне значення слова «розділитися». Може, Маджід знав, що було більш травматичним — розділити чи звести докупи?

— Джойс, а чому б тобі не хвилюватися про власну сім’ю — для початку? Просто для зміни теми. Наприклад — Джош. Коли ти останній раз бачила Джоша?

Верхня губа Джойс завмерла.

— Джош у Гластонбері.

— Ага. Гластонбері — це я вже два місяці чую.

— Він трохи подорожує. Він так сказав.

— А з ким він? Ти про цих людей взагалі нічого не знаєш. Чому б тобі про це не турбуватися і перестати вставляти свого хріна в чужі справи?

Джойс навіть не почухалася. Важко уявити, як часто їй доводилося мати справу із підлітковою грубістю останнім часом; вона так часто наражалася на це — з боку своїх дітей чи чужих, що лайливе слово чи жорстоке зауваження вже не могли її дістати. Вона просто їх відмітала.

— Причина, з якої я не хвилююся про Джоша, і ти це чудово знаєш, — сказала Джойс, широко посміхаючись і застосовуючи чалфенівські зверхньо-повчальні інтонації, — в тому, що він просто потребує трохи більше уваги. Так, як, наприклад, ти оце зараз. — Це абсолютно природно для добре освічених дітей середнього класу так поводитися в цьому віці. — На відміну від багатьох людей, які тепер намагалися уникати беззастережного вживання словосполучення «середній клас», Джойс не бачила в цьому проблеми. У чалфенівському лексиконі середній клас означав спадкоємців Просвітництва, будівничих держави добробуту, інтелектуальну еліту і джерело культури. Де вони вишпортали цю ідею, сказати важко. — Але ці підлітки швидко повертаються до норми. Я абсолютно спокійна за Джошуа. Він просто повстає проти свого батька, і це минеться. Але в Маджіда справжні проблеми. Я дослідила це, Айрі. І знайшла багато ознак. Можу тобі прочитати.

— Ну, ти могла прочитати їх не так, — парирувала Айрі, бо битва вже починалася, Айрі це відчувала. — Маджід у порядку. Я щойно з ним говорила. Він просто майстер дзену. Він офігезно спокійна людина, скажу тобі. Він собі працює з Маркусом — і від цього його пре, і він цілком собі щасливий. Давай краще будемо всі практикувати політику невтручання в справи одне одного? Laissez-fair? З Маджідом усе добре.

— Айрі, люба, — сказала Джойс, відсуваючи її та присуваючись ближче до телефона. — Чого тобі ніколи не зрозуміти, то це того, що люди не є нормальними. Було б чудово, якби всі були такими, як твій батько, який навіть тоді не почухається, якщо йому стеля впаде на голову. Але більшість людей так не можуть. Маджід і Міллат мають межову поведінку. Це все добре, сказати «лессе-фер» і робити з цього приводу розумну міну, але в результаті Міллат рухається до катастрофічної проблеми через цих фундаменталістів. Катастрофічної проблеми. Я вже спати не можу, так за нього хвилююсь. Ти ж читала про ці натовпи в газетах… І це також призводить до величезного психічного напруження в Маджіда. А тепер — ти що, хочеш, щоб я сиділа, склавши руки і дивилась, як вони відриваються одне від одного, тому що їхні батьки — ні, я вже це скажу, бо це правда, — бо їхнім батькам це все по барабану? Я просто всім серцем бажаю цим хлопцям добра, і ти, як ніхто на світі, знаєш про це. Вони потребують допомоги. Я щойно проходила повз ванну, і там сидить Маджід — у джинсах! Ага. Це нормально? Тож, — резюмувала Джойс спокійно, наче корова, яка жує жуйку, — я вже можу відрізнити травмовану дитину від здорової.

17. Критичні розмови і тактики одинадцяти годин

— Місіс Ікбол? Це Джойс Чалфен. Місіс Ікбол? Я вас ясно бачу. Це Джойс. Нам справді треба поговорити. Можете… ммм… відчинити?

Так, вона могла. Теоретично вона могла. Але в цій атмосфері екстреми, в якій її сини воювали і життя розсипалося на несумісні клапті, Алсана мусила була вибрати власну тактику. Вона затялася мовчати, бойкотувати слова і налягати на їжу (голодування-навпаки: треба ставати більшим, щоб залякати ворога), і тепер вона додала до цього сидячий протест.

— Місіс Ікбол… тільки п’ять хвилин вашого часу. Маджід дуже засмучений з цього всього. Він хвилюється за Міллата, і я також. Тільки п’ять хвилин, місіс Ікбол, прошу вас.

Алсана не підвелася з місця. Вона продовжувала шити, пильнуючи чорну нитку, як та рухалася туди-сюди, натискаючи педаль «Зінгера» так люто, ніби давала шенкеля коневі, якого хотіла змусити галопувати, поки ще не сіло сонце.

— Ну, ти б могла принаймні її впустити, — втомлено сказав Самад, вийшовши з вітальні, де наполегливість Джойс завадила йому додивитися «Старі шляхи». (Окрім «Справедливості», зі старим чесним арбітром Едвардом Вудвардом, це була його улюблена передача. Він п’ятнадцять років провів перед телевізором, чекаючи на мить, коли якась домогосподарка з лондонських кокні витягне з кишені брелок з Мангалом Панде. О, місіс Вінтерботтом, це справді просто неймовірно. Ми з вами маємо обріз рушниці, яка належала… Він сидів з телефонною слухавкою в руці на випадок того, що колись так і станеться і він одразу зателефонує у Бі-бі-сі й попросить адресу цієї Вінтерботтом і спитає про ціну. Наразі зустрічалися тільки медалі часів Повстання і кишеньковий годинник, який належав Гейвлоку, але Самад не втрачав надії).

Він зиркнув униз у коридор, де крізь затемнене скло дверей промальовувалася тінь Джойс, і засмучено почухав собі яйця. Він був вдягнутий, як завжди, коли засідав дивитися телевізор: кричущий светр, розтягнений на животі так, ніби під ним кипів повний чайник, і круті боксерські шорти, з яких стирчала пара худющих ніг — спадок молодості. В телевізійному настрої діяльність залишала Самада. Ящик у кутку кімнати (про який він любив думати як про твір старовинного мистецтва, захований у дерево і поставлений на чотири ніжки, наче вікторіанський робот) засмоктував його і випивав усю його енергію.

— Ну, чому ти нічого не зробиш, містере Ікбол? Нажени її. Замість того, щоб стояти тут, розпустивши своє пузо, з неприкритим своїм криииихітним хазяйством.

Самад застогнав і запхав причину своїх проблем, два величезних волохатих м’ячики і заниканого вигляду кульгавого патичка назад у ширіньку шортів.

— Вона не піде, — промурмотів він. — А якщо й піде, то повернеться з підмогою.

— А нашо? Вона що — наробила ше не достатньо проблем? — сказала Алсана голосно, достатньо голосно, щоб почула Джойс. — У неї є своя сім’я, нє? Чо би їй не піти і не поскубати їх? У неї є хлопці — чотири штуки? Скільки їй ще треба? Скільки, мать твою за ногу?

Самад стенув плечима, пішов на кухню і витягнув із шухляди навушники, які можна тицьнути в телевізор і так відключитися від зовнішнього світу. Він, як і Маркус, вийшов із гри. Лишити їх, думав він. Лишити їх, хай собі воюють.

— О, дякую, — сказала Алсана в’їдливо вслід чоловіку, що пішов до свого телевізора, баняків і пістолетів. — Дякую, Самаде Мія, за твій такий цінний вклад. Це те, що роблять чоловіки. Вони перевернуть усе з ніг на голову, замутять кінець світу і лишать жінок вигрібати це все лайно. Дякую тобі, мій чоловіче!

Вона пришвидшила своє шитво, виробляючи шов, дошиваючи ліву штанину, поки Сфінкс зі щілинки для листів продовжував загадувати свої загадки, на які не було відповіді.

— Місіс Ікбол? Будь ласка. Що це вам дає?

Алсана заспівала голосніше.

— Мушу вам сказати, — наполягала Джойс, різко, як завжди, незважаючи на три дерев’яні панелі і подвійне скло, — я тут не заради своєї користі. Подобається вам, що я в це втручаюся чи не подобається, але я в це вже втрутилася, чуєте? Я вже встряла.

Втрутилася. Принаймні, хоч правильно сказала, подумала Алсана, коли зняла ногу з педалі й дала колесу вільно прокрутитися кілька разів перед тим, як воно зі скрипом зупиниться. Інколи, особливо в Англії, на зупинках автобуса і в мильних операх, що йдуть удень, люди кажуть одне одному: «Ми вляпалися по вуха». Так, наче це найкращий стан, який люди самі собі обирають і яким насолоджуються. Алсана ніколи так не думала. Якщо ти встряг, то це надовго, і тебе засмокче, як у трясовині. Вляпалися — це те, що сталося з місяцеликою Алсаною Бегам і красенем Самадом Мія за тиждень після того, як вони влетіли в їдальню в Делі й оголосили всім, що вони вирішили побратися. Встряти — це те, що сталося, коли Клара Бовден зустріла Арчі Джонса на сумнозвісних сходах. Оте встряти заковтнуло дівчину на ім’я Амброзія і юнака на ім’я Чарлі (так, Клара розповіла їй цю сумну історію) в ту мить, коли вони поцілувалися в коморі хатинки для гостей. Вляпатися — це ні добре, ні погано. Це просто наслідок життя, наслідок окупації та еміграції, імперій та експансій, життя з чужих кишень… ти встряєш, і спливе чимало часу, поки ти зможеш виборсатися. І ця жінка мала рацію: люди встряють не задля своєї користі. Ніщо в цьому столітті не чиниться для користі. Алсана не дала Сучасному Стану задурити собі голову. Вона дивилася ток-шоу, цілий день дивилася ток-шоу — Моя дружина переспала з моїм братом, Моя мати весь час втручається у життя мого хлопця — і ведучий, чи то був Засмаглий Юнак із Білозубою Посмішкою, чи Скромна Пара, завжди ставив одне й те саме дурнувате запитання: Але чому ви хочете?.. Не так! Алсана намагалася пояснити їм через скло екрана. Ти, тупоголовий. Вони не хочуть цього, вони не потребують цього — вони просто вляпалися, розумієш? Вони заходять і потрапляють у пастку автоматичних дверей, що крутяться. Встряли. Минають роки, і безладу стає так багато, що його вже не розбереш по полицях. Твій брат спить із троюрідним братом племінниці твоєї колишньої дружини. Вляпалися. Просто затертий, неуникний факт. Щось у голосі Джойс — втомленому і трохи скислому — підказало Алсані, що це слово для неї означало те саме. Величезні сіті, які ти плетеш, щоб упіймати себе самого.

— Окей, окей, жінко. П’ять хвилин. Мені треба закінчити три комбінезони — хай там хоч кінець світу.

Алсана відчинила двері, і Джойс увійшла в коридор; якусь мить вони змірювали одна одну поглядами, якими змірюють один одного боксери перед контрольним зважуванням. Вони були однозначно в одній ваговій категорії. Чого Джойс бракувало в грудях, компенсував її зад. Там, де Алсана була слабкою в делікатних рисах — тонкий милий носик, світлі брови, — вона надолужувала в міцних, складених на грудях руках — втіленні материнської могутності. Бо, врешті-решт, вона тут була матір’ю. Матір’ю хлопців, про яких тут мало йтися. Вона тримала козирну карту на випадок, якщо її змусять нею скористатися.

— Окі-докі, ну, — поманила Джойс Алсана, втискаючись у вузькі кухонні двері. — Чай чи хай буде кава?

— Чай, — твердо сказала Джойс. — Фруктовий, якщо можна.

— Фруктовий не можна. Навіть з бергамотом не можна. Я приїхала з країни чаїв у цю діру і тут навіть не можу дозволити собі чашки чаю. П. Ж. Тіпс можна, і нічого більше.

Джойс пересмикнулась:

— П. Ж. Тіпс у такому разі. Будь ласка.

— Як забажаєте.

Чашка чаю була поставлена перед Джойс за кілька хвилин — сіра, з обідком піни і тисячею мікробів, які плавали зверху, така маленька, що хто б міг подумати. Алсана дала Джойс хвильку насолодитись видовищем.

— Просто дайте йому трохи вистигнути, — весело пояснила вона. — Мій чоловік зачепив трубу, коли копав грядку під цибулю. З того часу наша вода трохи кумедна. В ній можуть плавати всякі хріновинки, але їх може і не бути. Ви почекайте трохи, і воно осідає. Бачите? — Алсана непереконливо помішала ложечкою, і ще більші хмари хріновинок закружляли на поверхні. — Бачите? Можна пригощати самого Шаха Джахана!

Джойс підозріло сьорбнула і відставила чашку.

— Місіс Ікбол, я знаю, нам не дуже вдавалося спілкуватися в минулому, але…

— Місіс Чалфен, — сказала Алсана, піднявши свій довгий вказівний пальчик, щоб зупинити Джойс. — Є два правила, які знають усі — від Грінвіча до Японії. Перше — не можна дозволити, щоб твоя країна стала факторією. Дуже важливо. Якби мої предки дотримувалися цього правила, я б зараз була в іншій ситуації, але таке вже життя. А друге правило — ніколи не втручайся в особисті справи іншої сім’ї. Молока?

— Ні, ні, дякую. Ложечку цукру.

Алсана вкинула величезну ложку з гіркою до чашки Джойс.

— Ви думаєте, я втручаюся?

— Я думаю, ви вже втрутилися.

— Але я всього лиш хочу, щоб близнюки бачилися між собою.

— Ви — причина того, що вони не бачаться.

— Але Маджід живе у нас тільки тому, що Міллат не хоче жити з ним тут. І Маджід каже, що ваш чоловік насилу терпить його присутність.

Алсана, не здатна довго витримувати тиск, вибухнула:

— І чому він його не може терпіти? Бо ви, ви і ваш чоловік втягнули Маджіда у щось настільки не притаманне нашій культурі, нашим віруванням, що ми його насилу пізнаємо! Ви це зробили! Тепер він не мирить зі своїм братом. Неможливий конфлікт! Ці чортові засранці із зеленими метеликами: Міллат тепер весь час із ними. Зовсім встряв. Він мені не говорить, але я все чую. Вони називають себе послідовниками ісламу, але вони просто зарізяки, бандюки, які вештаються Кілбурном, як сотні інших божевільних. А тепер вони ще й розсилають — як воно називається — складані папірчики людям на голову.

— Листівки?

— Листівки. Листівки про вашого чоловіка і його богомерзенну мишу. Заварюють проблему, так, сер. Я їх знайшла цілі пачки в нього під ліжком, — Алсана підвелася, витягнула з кишені фартуха ключ і відкрила шухляду, по вінця напхану зеленими листівками, які тут же випали на підлогу. — Він знову зник. Уже три дні. Мені треба покласти їх назад ще до того, як він помітить, що їх хтось брав. Візьміть трохи, давайте, візьміть, жінко, візьміть їх і покажіть Маджіду. Покажіть йому, що ви наробили. Два хлопці, розтягнуті на два полюси. Ви вчинили війну між моїми хлопчиками. Ви їх розділили!

Хвилиною раніше Міллат тихо повернув ключ у вхідних дверях. Відтоді він стояв у холі й смалив косячок. Це було круто! Це було так, як слухати наживо двох італійських матріархів із ворогуючих кланів. Міллат хрінів від кланів. Він і до ХВІ вступив, бо він любив клани (і вбрання, і зелені метелики), і він любив, коли клани воювали. Марджорі, психоаналітик, вважала, що цей потяг Міллата належати кланові походив від його близнюцтва. Вона також вважала, що релігійне навернення Міллата більш імовірно бралося із потреби тотожності всередині групи, аніж від інтелектуально сформульованої віри у всемогутнього творця. Можливо. Як би там не було, у його розумінні можна аналізувати цю всю херню до самого світання, а все одно нема нічого крутішого, як вдягатися в чорне, смалити цигарку і слухати, як дві мами воюють за тебе в оперному стилі.

— Ви кажете, що хочете помогти моїм дітям, але ви не зробили нічого, окрім як звели між ними мур. А тепер надто пізно. Я втратила свою сім’ю. Чому ви не підете до своєї й не лишите нас у спокої?

— А ви думаєте, у мене вдома рай? Моя сім’я розділилася через це теж. Джошуа не говорить із Маркусом. Ви про це знаєте? А вони були такі близькі… — у Джойс очі стали на мокрому місці, і Алсана мусила подати їй кухонний рушничок. — Я намагаюсь допомогти всім нам. І найкращий спосіб — зробити так, щоб Маджід і Міллат розмовляли, поки це не стало чимось ще гіршим. Я думаю, тут ви погодитесь зі мною. Якби ми могли подумати про якесь нейтральне місце, якийсь плацдарм, де б вони не відчували зовнішнього тиску…

— Але немає більше нейтральних місць! Я теж хочу, щоб вони зустрілися, але де і як? Ви і ваш чоловік зробили це неможливим.

— Місіс Ікбол, з усією повагою, але проблеми у вашій сім’ї почалися задовго до того, як мій чоловік чи я втрутилися.

— Може, може, місіс Чалфен, але ви, як сіль на рані, так? Ви зайва порція перцю чилі у без того гострому соусі.

Міллат почув, як Джойс голосно вдихнула.

— Знову ж таки, за всієї поваги, я в це не вірю. Я думаю, це вже довго триває. Міллат розповів мені, як кілька років тому ви спалили всі його речі. Я маю на увазі, це лише приклад, але я думаю, ви навіть не розумієте, яка це травма для Міллата. Він дуже травмований.

— Ага, ми будемо грати в хто кого. Так-таак. І «кого» — це маю бути я. Це не ваша справа, але я спалила його речі, щоб дати йому урок — щоб навчити його поважати інших людей.

— Дивний спосіб вчити поваги, якщо ви не проти, щоб я висловила свою думку.

— Я проти! Я проти! Що ви про це знаєте?

— Тільки те, що бачу. І я бачу, що Міллат має багато душевних шрамів. Ви, може, не знаєте, але я оплачую Міллатові сесії з моїм аналітиком. І я вам скажу, Міллатове душевне життя, його карма, я думаю, ви так це називаєте по-бенгальськи, — цілий світ його підсвідомого виказує серйозну хворобу.

Справді, проблема з Міллатовим підсвідомим (і йому не треба було Марджорі, щоб сказати це) полягала в тому, що воно було розщепленим. З одного боку, він зі шкіри ліз, щоб жити, як Гіфан і йому подібні. Для цього йому потрібно було дотримуватися чотирьох принципів:

Бути аскетичним у своїх звичках (врізати випивку, наркоту, дівок).

Завжди пам’ятати про славу Мухаммедову (мир Йому!) і про всемогутність нашого Творця.

Повністю усвідомлювати принципи ХВІ та Корану.

Очистити себе від спокус Заходу.

Він знав, що він найбільший за масштабом експеримент ХВІ, і йому хотілось не втратити обличчя. Три перших пункти йому давались. Він час від часу відмовлявся від цигарки, інколи відставляв гальбу «Гіннеса» (щиріше не скажеш), але що йому справді йшло, так це відмова від чортової травки і спокус плоті. Він більше не бачився ані з Александрою Андрузер, ані з Поллі Гугтон чи Розі Дью (хоч інколи заскакував під ковдру до Тані Чапмен, маленької рудулі, яка розуміла глибину його делікатної дилеми і робила йому мінет без того, щоб він до неї торкався. Це, втім, усе ж було взаємовигідним співробітництвом: Таня була дочкою судді й діставала неабияке задоволення від того, що тримала старого козла в страху, а Міллатові потрібна була еякуляція без жодної видимої його участі. З духовного боку він вважав Мухаммеда (мир Йому!) крутим чуваком, справжнім пацаном, і він перебував у страху Господньому, в прямому розумінні слова: жах, страх, трепет, мало не вкакатися, і Гіфан казав, що так і має бути. Міллат усвідомлював, що його релігія не засновувалася на вірі — не так, як у християн, євреїв і всіх решти, — його релігія була такою, яку можна було довести, і для цього потрібні були кращі голови. Він усвідомлював ідею. Але, на жаль, сам Міллат до кращих голів не належав, не належав він навіть до голів зі здоровим глуздом; інтелектуальні докази і спростування йому не давались. Однак він розумів, що покладатися на сліпу віру, так, як це робив його батько, не можна. І ніхто не міг закинути йому, що він не докладав до справи всіх зусиль. ХВІ цього було достатньо. Вони були цілком задоволені його сильним боком — подачею речей. Презентацією. Наприклад, якщо у Віллесденькій бібліотеці до стелажа ХВІ підходила нервова на вигляд жінка і запитувала про віру, Міллат перегинався через стіл, брав її за руку і казав: «Не віра, Сестро. Тут йдеться не про віру. Подаруй п’ять хвилин свого часу братові Ракешу, і він раціонально доведе тобі існування Творця. Коран — це науковий документ, свідчення думки. Подаруй п’ять хвилин свого часу, Сестро, якщо тобі не байдуже твоє майбутнє». І на додачу до цього він зазвичай продавав їй двійку касет («Війна ідеологій» та «Хай стережуться мудреці»), по два фунти кожна. А в окремих випадках навіть дещо з їхньої літератури, якщо він був того дня у повній формі. Це справляло неабияке враження на ХВІ. Так недовго, і вже так потужно. І, як на найменш ортодоксальну програму прямої дії у ХВІ, Міллат був дуже до місця, він був їхнім цінним надбанням, завжди на передовій, перший, хто кинеться у священну бійку, спокійний, як чорт, у критичний момент, чоловік-дія, як Брандо, як Пачіно, як Ліотта. Але поки Міллат думав про це, стоячи в коридорі маминого будинку, його серце опустилося. Бо тут якраз і була проблема. Номер чотири. Очистити себе від Заходу.

Звісно, він знав, знав, що найяскравішим прикладом занепадницької, декадентської, дегенеративної, пересиченої сексом і жорстокістю західної капіталістичної Культури, яка не бачить нічого, окрім особистих свобод (листівка «Геть від Заходу»), був саме Голлівуд. І він знав (скільки разів казав йому Гіфан!), що гангстерські фільми, картини про мафію — найгірші з найгірших. І втім, позбутися цього було найважче. Він би віддав усі цигарки, які коли-небудь тільки тримав у губах, і всіх жінок, яких трахав хоч раз у житті, щоб тільки повернути фільми, які спалила була його мати, або хоч ті кілька, що він недавно купив, котрі конфіскував Гіфан. Міллат порвав членський квиток «Рокі Відео» і викинув ікболівський відеомагнітофон, аби триматися подалі від спокуси, але хіба він був винен, що того сезону 4-й канал показував самого Де Ніро? Хіба він міг втриматися, коли з вітрини крамниці просто йому в душу випливали «Шмотки для багатих» Тоні Беннета? Це був його найінтимніший секрет — коли він відчиняв двері — двері машини, багажника, зали, де збиралися ХВІ, або двері власного дому — «Круті Хлопці» пробігали через його мозок, і в його, як він думав, підсвідомому крутилася фраза:

Він навіть бачив це написаним, таким самим шрифтом, наче на рекламному плакаті. Міллат відчайдушно намагався задушити ці думки, але його мозок нагадував кашу, і найчастіше вся боротьба закінчувалася тим, що Міллат штовхав двері, голова закинута, плечі вперед, як Ліотта, і думав:

Він знав, що це ще гірше, але не міг нічого з цим зробити. З його кишені завжди виглядав кінчик білої хустинки, і він завжди носив із собою гральні кості, хоча гадки не мав, як у них грають, він любив довгі верблюжі жакети і міг приготувати просто кілерський салат з дарів моря, хоча бараняче каррі було поза його розумінням і вмінням. Це все було хараам, він знав.

Але найгірше — це була злість всередині нього. Не праведний гнів божого чоловіка, але бурхлива, жорстока лють гангстера, підліткового злочинця, готового за будь-яку ціну проявити себе, заснувати клан і побити всіх інших. І якщо гра називалася «Господь» і боротися треба було проти Заходу, проти зарозумілості західного сцієнтизму, проти його брата і Маркуса Чалфена, то він збирався цю гру виграти. Міллат затушив недопалок об поручні. Його заламувало те, що це були не побожні думки. Але вони були про те, що треба — нє? Він схопив саму суть — нє? Чисте життя, молитва (п ять разів на день, без жодного пропуску), піст, праця на користь справи, поширення звістки. І цього достатньо — нє. Можливо. Як би там не було, дороги назад він не бачив. Ага, він стрінеться з Маджідом, він із ним стрінеться… очі в очі, і він з цього вийде переможцем; він матиме право назвати свого брата тарганом і вийде з цього тет-а-тет ще рішучішим щодо свого призначення. Міллат поправив свого зеленого метелика і трохи схилився вперед, як Ліотта (весь загроза і шарм), штовхнув кухонні двері (відколи я пам’ятаю…), даючи час двом парам очей, як двом камерам Скорсезе, впіймати його обличчя і сфокусуватися на ньому.

— Міллате!

— Амма.

— Міллате!

— Джойс.

(Ну, любі мої, тепер ми знаємо одне одного, сказав всередині Міллата Пол Сорвіно, тепер перейдемо до справи.)

— Ну, панове, нема чого піднімати галас. Це просто мій син. Маджід, Мікі. Мікі, Маджід.

Знову «О’Коннел». Бо Алсана визнала правоту Джойс, але не захотіла мастити рук. Натомість вона попросила Самада витягти Маджіда «кудись» і витратити вечір на те, щоб переконати його зустрітись із Міллатом. Але єдине «кудись» — для Самада це був «О’Коннел», і перспектива витягувати туди свого сина йому зовсім не подобалась. Він та його дружина нормально поборолися в садку, поки вирішили питання. Самад майже до кінця думав, що перемога за ним, аж поки Алсана не піддурила його, підступно піддавшись, а потім, заламавши йому руку, звалила на коліна і тицьнула носом у грядку. В результаті ось він — в «О’Коннелі», й це була погана ідея, як він і підозрював. Як тільки вони з Арчі й Маджідом попід стіночку, щоб не привертати зайвої уваги, зайшли до пабу, персонал і всі клієнти одразу вирячились. Останній незнайомець, що заходив разом з Арчі й Самадом, був Самадів бухгалтер, маленький щуролиций дядечко, що до всіх чіплявся з настановами, як робити заощадження (наче відвідувачі «О’Коннел» мали якісь заощадження!), і запитав не раз, а двічі, кров’янку, хоча йому і пояснили, що свинину тут не подають. Ця знаменна подія сталася 1987 року, і вона нікому не сподобалась. І тепер ось що! Не збігло і п’ятнадцять років, як в «О’Коннел» приходить ще один, цього разу весь у білому, неподобство, який чистенький, як на п’ятницю вечір, і неясно як молодший за мовчазну вікову планку (тридцять шість). Що це Самад таке чинить?

— Що це ти таке отут-осьо робиш, Семмі? — спитав Джонні, похмурий довготелесий пацан, що колупав у своїй мисці, аж пищало і здіймалися бульки. Хочеш, шоб тут місця вільного не було де плюнути, чи шо?

— Це-осьо-о хто-осьо такий? — поцікавився Дензел, усе ще живий.

— Твій ненормальний пацанчик? — спитав Кларенс, який, дякувати Богу, теж іще ошивався тут.

— Спокійно, панове. Нема чого чинити галас. Це просто мій син. Маджід, Мікі. Мікі, Маджід.

Мікі трохи не впав від такого і просто стояв якийсь час, а з його пательні звисали яєчні шмарклі.

— Маджід Магфуз Муршед Мубтасім Ікбол, — урочисто сказав Маджід. — Маю приємність познайомитися з вами, Майкле. Я так багато чув про вас.

Це було дивним, бо Самад ніколи нічого не розповідав про Мікі.

Мікі продовжував витріщатися повз Маджіда — на Самада, за потвердженням.

— Твій, шо? Це шо — той, котрого ти посилав додому? Це шо — Маджід?

— Так, так, це Маджід, — швидко відповів Самад, почуваючись незручно з такої уваги до свого сина. — Ну, тепер ми з Арчібальдом замовимо те, що завжди.

— Маджід Ікбол, — повільно повторив Мікі. — Ну, я б нахер ніколи. Ти знаєш, ніхто б нахер не сказав, шо ти Ікбол. У тебе лице, яке викликає довіру, симпатію, чи шо, якщо ти добираєш, про шо я.

— Але я є Ікбол, Майкле, — сказав Маджід, покладаючи на нього і на решту байстрюків навколо стійки свій співчутливий погляд. — Хоча мене й не було досить довго.

— Ану скажи це ще раз. Ну, це просто як у книжці. Я почепив твого… чекай, ану дай я подумаю, як це сказати… твого прапрадіда он тамо — бач?

— Я зауважив його, щойно я сюди зайшов, і я можу запевнити вас, Майкле, моя душа вдячна вам за це, — сказав Маджід, розцвівши, як янгол. — Я почуваюсь тут, як у себе вдома, і оскільки це місце дороге моєму батькові і його другу Арчібальду Джонсу, то, я впевнений, — воно стане дорогим і мені теж. Вони привели мене сюди, я думаю, для того, щоб поговорити про важливі речі, і я думаю, не можна було вигадати кращого місця для них, незважаючи на поганий стан вашої шкіри.

Мікі просто офігів від цього всього і, не приховуючи свого задоволення, відповів не стільки Маджіду, скільки всім в «О’Коннелі».

— Дофіга солодко заливає, нє? Звучить, як нахрін Олів’є якийсь. Королівська нахрін англійська і жодного тобі ляпсуса. Ну й пацан. Ти бажаний клієнт тут, от шо я тобі скажу, Маджіде. Культурний, можна сказати. І не бери собі до голови мою шкіру, вона ніде не торкається до їжі, і мене не конче гребе. Нє, ти глянь, який джентльмен. Я навіть так себе чую, шо мені доведеться трохи прикрити пащеку при ньому, нє?

— Мені і Арчібальду, як завжди, Мікі, — сказав Самад. — Я лишаю сина, щоб він вибрав собі теж. Ми йдемо до більярду.

— Ага, ага, — відповів Мікі, не намагаючись навіть відірвати очей від Маджідових чорних зіниць.

— Ну й костюмчик, — промурмотів Дензел, задумливо пестячи білу тканину. — Це те, шо англійці носили у нас вдома на Ямайці, — пра, Кларенсе?

Кларенс повільно кивнув на згоду, пускаючи слину від задоволення.

— Ну, заберіть лапи, ви, двоє, — забурчав Мікі, відлякуючи їх — Я принесу вам, окей? Я тут хочу поговорити з Маджідом. Пацан росте, і йому треба їсти. Ну, так шо я можу тобі запропонувати, Маджіде? — Мікі перегнувся через стійку, як надто вгодлива Дівчинка-продавець. — Яєчня? Гриби? Боби? Тост?

— Я думаю, — відповів Маджід, повільно оглядаючи запилене настінне меню, нашкрябане крейдою, а потім із сяючим обличчям повертаючись до Мікі, — я б хотів сендвіч із беконом. Так, саме так. Я б хотів соковитий, але добре просмажений сендвіч з беконом і кетчупом. З чорним хлібом.

О, боротьба, що відтворилася на обличчі Мікі в той момент! О, думки гаргулій! Це був тяжкий вибір між найсоліднішим клієнтом, який будь-коли переступав поріг пабу, і найсвятішим, найзаповітнішим правилом «Більярдного клубу О’Коннела». ЖОДНОЇ СВИНИНИ.

Ліве око Мікі засмикалося.

— Не хочеш чудову тарілочку омлету? Я роблю пречудові омлети, правда, Джонні?

— Я б збрехав, якби сказав, що ні, — додав Джонні від свого столика, хоч омлет у його тарілці був сірий і драглистий, — я би був просто жахливим брехуном, клянусь своєю мамою.

Маджід зморщив носа і похитав головою.

— Добре — як щодо грибів і бобів? Омлет з картопляними чипсами? Ніхто не смажить картоплю краще на всій Фінчлі-роуд. Давай, синку, — благав він у відчаї. — Ти ж мусульманин, хіба нє? Ти ж не хочеш розбити серце своєму батькові, коли він побачить сендвіч із беконом?

— Серце мого батька не розіб’ється від сендвіча з беконом. Швидше, воно розіб’ється від надміру холестерину, який назбирався в організмі батька за ті п’ятнадцять років, що він харчується у вашому закладі. Хотів би я знати, — рівним голосом продовжив Маджід, — чи можна порушити справу, порушити юридично, ви мене розумієте, проти суб’єктів сфери громадського харчування, які не вказують відсоток шкідливих жирів у їхній їжі і не забезпечують належного попередження про шкоду здоров’ю. Хотів би я знати.

Усе це було сказано солодким, мелодійним голосом, без жодного натяку на загрозу. Бідний Мікі не дібрав, як це все сприймати.

— Ну, так, звісно, — нервово відреагував Мікі, — гіпотетично це цікаве питання. Дуже цікаве.

— Так, я думаю.

— Так, точно так і є.

Мікі замовк і цілу хвилину витирав гарячу плитку, чого з ним не ставалося от уже десять років.

— От. Можеш дивитися туди, як у дзеркало. Ну, і про що ми?

— Сендвіч із беконом.

На слово «бекон» кілька вух потягнулося в їхній бік.

— Ти б не міг говорити трохи тихіше…

— Сендвіч із беконом, — прошепотів Маджід.

— Бекон. Добре. Ну, мені треба забігти до сусідів, бо в мене наразі немає бекону… але ти сідай там зі своїм татом, а я тобі принесу. Буде трохи більше коштувати. Додаткові зусилля, розумієш. Але не хвилюйся, я його принесу. І скажи Арчі, хай не хвилюється, якщо в нього зараз нема грошей. Талон підійде.

— Ви дуже люб’язні, Майкле. Візьміть, — Маджід витягнув з кишені й подав Мікі папір, згорнений учетверо.

— О, ну нахер, ше одна листівка? Просто плюнути нахер немає де — ти вже пробач мою французьку — в Північному Лондоні від цих листівок. Мій брат Абдул-Колін просто завалив мене ними. Але, раз це вже ти… ну, давай сюди.

— Це не листівка, — сказав Маджід, беручи свій ніж і виделку з таці. — Це запрошення на ланч.

— Шо? — здивувався Мікі (в мові таблоїда, якого він щодня читав, пат означав багато камер, дорогих кицюнь з суперцицьками і червоні килими). — Та невже?

Маджід простягнув йому запрошення:

— Ви там почуєте і побачите неймовірні речі.

— А, — сказав Мікі, розчарований високою ціною на картці, — я читав про цього пацана і його мишу.

Він читав про цього пацана і його мишу в тому самому таблоїді; стаття була чимось на зразок вставки між цицьками та іншими цицьками: ОДИН ПАЦАН І ЙОГО МИША.

— Це мені трохи заскладно, сперечатися з Богом і таке інше. Я, між іншим, не науковець, розумієш. Не для моєї голови.

— О, я так не думаю. На це можна подивитися з перспективи вашого особистого інтересу. Наприклад, візьмімо вашу шкіру.

— Я б не проти її комусь віддати, — дружелюбно пожартував Мікі, — вона вже мене нахрін дістала.

Маджід не посміхнувся.

— Ви страждаєте на серйозні ендокринні порушення. Я маю на увазі — це не просте підліткове акне, спричинене надмірною секрецією шкірного сала, але стан, зумовлений гормональними порушеннями. Ваша родина теж страждає на це, я припускаю?

— Е-е… ну так, буває. Усі мої брати. І мій син, Абдул-Джіммі. Усі засранці в крапочку.

— Але ви б не хотіли, щоб ваш син передав це у спадок своїм синам?

— Єссно, шо ні. Мене це конкретно напрягало в школі. І мені це досі болить, Маджіде. Але я не бачу, як цього можна уникнути, чесно тобі скажу. Це триває вже навіть не десять років.

— Але, розумієте, — сказав Маджід (і яким експертом він був у питаннях особистого інтересу!), — цього таки можна уникнути. Це стане просто, і можна буде позбутися багатьох таких проблем. Це те, про що ми будемо говорити на ланчі.

— Ну, гм, якщо так є, то я приєднуюсь. Я думав, це просто якась нахрін мутантна миша чи шо, розумієш. Але якщо вже буде йтися про це…

— Тридцять перше грудня, — підкреслив Маджід, уже прямуючи до свого батька. — Було дуже приємно з вами познайомитися.

— Ти там довго пробув, — зауважив Арчі, коли Маджід підійшов до їх столика.

— Ти що — Гангом плив? — роздратовано спитав Самад, посуваючись, щоб дати йому місце.

— Пробачте мені, будь ласка. Я просто розмовляв із вашим другом, Майклом. Дуже славний хлопака. О, поки я не забув, Арчібальде, він сказав, що ви можете заплатити талоном цього вечора.

Арчі мало не вдавився зубочисткою, яку гриз.

— Що він сказав? Ти не переплутав?

— Не переплутав. Отже, абба, почнемо?

— Нема що починати, — гиркнув Самад, не дивлячись йому в очі. — Я думаю, ми вже по самі вуха в чортівщині. І кажу тобі, що я тут не зі своєї волі, а тому, що твоя мати просила мене це зробити, і я маю більше поваги до цієї бідної жінки, ніж ти і твій брат разом узяті.

Маджід криво, але м’яко посміхнувся:

— Я думав, що ти тут, бо амма побила тебе в садку.

Самад зсунув брови:

— О, так, висміюй мене, мій власний сину. Ти ніколи не читав Коран? Ти не знаєш обов’язків сина щодо батька? Я роблюся хворий від тебе, Маджіде Мубтасіме.

— Ой, Семмі, старий, — сказав Арчі, заправляючи свою миску кетчупом і намагаючись пом’якшити напруження. — Припини.

— Ні, я не припиню! Цей хлопець — ніж у моєму серці.

— Чи в іншому органі?

— Арчібальде, не втручайся.

Арчі перемкнувся на сільничку з перцівницею, намагаючись пересипати вміст однієї в іншу.

— Ти маєш рацію, Семе.

— Я маю повідомлення для тебе, я його перекажу, і на тому скінчимо. Маджіде, твоя мати хоче, щоб ти зустрівся з Міллатом. Жінка Чалфен це влаштує. Це їхня думка, що ви обоє маєте поговорити.

— А яка твоя думка, абба?

— Ти не хочеш знати моєї думки.

— Навпаки, абба, я б залюбки її вислухав.

— Дуже просто. Я думаю, це помилка. Я думаю, ви обоє зробите один одному тільки гірше. Я думаю, вам краще роз’їхатися на два різні краї землі. Я думаю, що це мені за мої гріхи даровано двоє синів, більш ненормальних, ніж містер Каїн і містер Авель.

— Я безумовно хотів би з ним зустрітися, абба. Якщо він захоче зустрітися зі мною.

— Мабуть, він хоче, принаймні, так мені сказали. Я не знаю. Я з ним не розмовляю, так само як не розмовляю з тобою. Я надто зараз зайнятий своїми пошуками миру Господнього.

— М-м-м… — сказав Арчібальд, кусаючи свою зубочистку з голоду і нервів, бо Маджід його однозначно дратував. — Я піду подивлюсь, може, нам уже зготували хавку чи шо. Ага, я сходжу. Що ти замовляв, Мадже?

— Сендвіч із беконом, будь ласка, Арчібальде.

— З бек… гм… добре. Принесу.

Самад умить став червоним, як помідори у Мікі:

— То ти собі надумав насміхатися з мене, чи як? На моїх очах ти демонструєш мені, який ти кафір? Ну ж бо, давай. Жуй свою свинину в батька на очах! Ти ж такий чортів розумник, так? Містер Розумні Штани. Містер Англієць-у-білих-штанах із закопиленою губою і великими білими зубами. Ти все знаєш, навіть те, як уникнути власного судного дня.

— Не такий я вже й розумний, абба.

— Ні, ні, зовсім ні. Ти навіть вполовину не такий розумний, як думаєш. Я не знаю, навіщо це роблю, але хочу тебе попередити: ти на шляху прямого протистояння зі своїм братом, Маджіде. Я почув, як Шіва говорив у ресторані. І є ще інші: Мо Гусейн-Ішмаель, брат Мікі, Абдул-Колін, і його син, Абдул-Джіммі, — це тільки кілька, а їх значно більше, і вони всі групуються проти тебе. Міллат з ними. Твій Маркус Чалфен замісив багато злості, і вже є такі, як оці зелені метелики, — і вони прагнуть дії. І вони божевільні якраз настільки, щоб втілити це все в життя. Божевільні настільки, щоб почати війну. Таких небагато. Решта просто підуть за ними, щойно війну буде оголошено. Але ці люди хочуть спровокувати війну. Вони підуть першими і першими вистрілять. І твій брат — один із них.

Весь цей час, поки Самадове обличчя змінювалося від виразу обурення до відчаю, майже істеричної гримаси, Маджід залишався спокійним і його обличчя не промовляло абсолютно нічого.

— Тобі мову відняло? Новини тебе здивували?

— Чому б тобі не поговорити із ними, абба? — запропонував Маджід після паузи. — Багато хто з них поважає тебе. Ти — важлива людина у спільноті. Поговори із ними.

— Бо я проти цього так само, як і вони. Попри все їхнє божевілля. Маркус Чалфен не має права. Не має права чинити так, як чинить. Це не його справа. Це Божа справа. Якщо ти втручаєшся в організм, в саму природу організму, навіть якщо це просто миша, ти втручаєшся у справи Бога — у творіння! Ти думаєш, що чудо Божого творіння можна вдосконалити. Не можна. Маркус Чалфен припускає. Він хоче, щоб йому поклонялись, коли єдина істота на землі, варта поклоніння — це Аллах. І ти помиляєшся, допомагаючи йому. Навіть його власний син зрікся його. І таким же чином я повинен, — сказав Самад, — не спроможний подолати драматичного актора в собі, — зректися тебе.

— А тепер картопля, боби, яйця, гриби — тобі, Семе, тримай, старий, — сказав Арчібальд, підходячи до столу і простягаючи Самаду тарілку. — І один омлет із грибами для мене…

— І один сендвіч із беконом, — додав Мікі, який таки зламав п’ятнадцять років традиції та переступив через себе, — для юного професора.

— Він не буде цього їсти за одним зі мною столом.

— Ой, Семе, не треба, — обережно вставив Арчі, — дай малому спокій.

— Я сказав, він не буде цього їсти за одним зі мною столом.

Мікі пошкрябав чоло:

— Щоб мене пофарбували, а ми стаємо фундаменталістами на старість, га?

— Я сказав…

— Як хочеш, абба, — мовив Маджід зі своєю посмішечкою всепрощення, від якої хотілося вилізти на стіну. Він узяв у Мікі тарілку і пересів за столик Дензела і Кларенса.

Дензел привітав його кривою посмішкою:

— Кларенсе, дивись ось-о! Юний принц у білому. Він прийшов осьо грати в доміно. Я так-осьо дивлюсь йому в очі й бачу, що він буде грати в доміно. Він експерт.

— Можна вас запитати? — звернувся Маджід.

— Давай, пацан.

— Ви думаєте, я повинен зустрічатися зі своїм братом?

— Гммм. Я тут сказати не мо, — відповів Дензел після роздумів над п’ятіркою доміно, яку, врешті, виклав на стіл.

— Я думаю, ти тут осьо виглядаєш на молодика, який сам собі може подумати, — обережно сказав Кларенс.

— Справді?

Маджід повернувся до свого попереднього столика, де батько з усіх сил намагався його ігнорувати, а Арчі бавився зі своїм омлетом.

— Арчібальде, я повинен зустрічатися зі своїм братом чи ні?

Арчі винувато подивився на Самада і знову втупився у свою тарілку.

— Арчібальде! Це дуже важливе для мене питання. Так повинен я чи ні?

— Давай, — гірко сказав Самад. — Скажи йому. Якщо йому більше подобаються поради двох старих дурнів і чоловіка, якого він другий раз у житті бачить, аніж поради його власного батька, то хай має. Ну? Повинен він?

Арчі скоцюрбився:

— Ну… Я не… я думаю, це не мені казати… я думаю, якщо він того хоче… але, знову ж таки, якщо ти не думаєш…

Самад вгатив кулаком в Арчібальдові гриби так сильно, що омлет розлетівся довкола і розляпався підлогою.

— Ну, вроди рішення, Арчібальде. Хоч одного разу у своєму жалюгідному житті виріши.

— Ннну… якщо герб, то так, — видихнув Арчі, полізши до кишені по монетку, — а якщо фішка, то не. Готові?

Монетка злетіла в повітря, як і будь-яка монетка в нормальному світі, блискаючи світлим боком і заворожуючи людське око. Але раптом, у якийсь момент тріумфального польоту, траєкторія вигнулась, лінія заламалась і Арчібальд зрозумів, що монетка не повертається йому в руку, а летить кудись поза нього, далеко поза нього. Він повернувся разом з усіма і побачив, як монетка летить до пінбольного автомата і вцілює просто в його щілину. В ту ж мить ціла машинерія засвітилася; кулька вистрілила і почала свій хаотичний рух по лабіринту вертушок, відбивачок трубочок і дзвіночків, аж поки, сама по собі, без того, щоб хтось направляв, впала просто в дірку.

— Ну нахрін, — сказав Арчі, поперхнувшись, — шоб отак?

Нейтральне місце. Щоб сьогодні знайти таке, треба, щоб добре поталанило, може, навіть більше, ніж з Арчиним пінболом. Невідомо, скільки лайна треба було відшкрябати від минулого, щоб отримати чистий аркуш. Расу. Землю. Власність. Віру. Крадіжки. Кров. І ще кров. І знову кров. І не тільки місце мало бути нейтральним. Але й посланець, який мав довести до місця, і посланець, котрий послав посланця. У Північному Лондоні ані таких місць, ані таких людей не залишилося. Але Джойс доклала всіх можливих зусиль. Найперше, вона вибралася до Клари. В Клариному навчальному закладі, університетському корпусі з червоної цегли на південному заході біля Темзи, була аудиторія, де вона готувалася до занять по п’ятницях. Один добрий викладач позичав їй ключа. Завжди вільна між третьою і шостою. Всередині: дошка, кілька парт, кілька стільців, дві лампи, проектор, шафа з каталогом, комп’ютер. Жодній із цих речей не було більше, ніж дванадцять років, Клара могла заприсягнутися. Сам університет мав лише дванадцять років. Збудований на вільному шматку землі — жодних індійських цвинтарів, жодних римських віадуків, жодних уламків космічних кораблів і руїн давніх храмів. Просто шмат землі. Нейтральне місце. Клара дала ключ Джойс, а Джойс дала його Айрі.

— Але чому я? Я до цього не маю діла.

— У тому й справа, люба моя. Я надто маю до цього діло. А ти — ідеальна. Бо ти його знаєш, але ти його не знаєш, — загадково прорекла Джойс. Вона простягнула Айрі своє довге зимове пальто, рукавички і Маркусову шапку з помпоном, — і тому, що ти його любиш, хоч він тебе — ні.

— Ага, дякую, Джойс. Дякую, шо нагадала.

— Любов — причина, Айрі.

— Ні, Джойс, любов не є нахрін ніякою причиною, — Айрі стояла на порозі дому Чалфенів, спостерігаючи за власним, матеріалізованим на морозі подихом. — Це просто слово на п’ять букв, яке добре рекламує страхування і шампуні-кондиціонери. Тут, бляха, дуже холодно. Будеш мені винна.

— Усі всім винні, — погодилася Джойс і зачинила двері.

Айрі вийшла на вулицю, яку знала, як свої п’ять пальців, і пішла шляхом, ходженим мільйон разів. Якби її тоді хтось запитав, що таке пам’ять, яке найточніше визначення пам’яті, вона б відповіла: це вулиця, на якій ти вперше стрибнув у купу жовтого листя. І зараз вона якраз йшла такою вулицею. З кожним рипучим кроком набігали спогади про інші рипучі кроки. Її пронизували знайомі запахи: мокра деревина, і рінь навколо насаджень, і запах вологого листя. Вона відчула зворушення. Незважаючи на рішення стати дантистом, вона ще не втратила поезії в душі, і тому з нею ще траплялися дивацькі прустіанські миті, нашарування на нашаруваннях, хоча переважно вона переживала це в дантистських термінах. Її тягнуло — так буває з чутливим зубом або із «фантомним» зубом, де немає нерва, — її тягнуло, коли вона йшла повз гараж, де вони з Міллатом, по тринадцять років кожне, виклали п’ятдесят пенні, вкрадених із банки з-під варення з Ікболового серванта, і відчайдушно намагалися купити цигарку. Її пройняв біль (як під час серйозного зміщення, коли один зуб тисне на інший), коли вона проходила парк, де вони дітьми каталися на велосипеді, де викурили свій перший косячок, де він одного разу поцілував її в бурю. Айрі хотілося віддатись цим спогадам: вивалятися в них, підсолодити їх ще більше, розтягнути їх, особливо поцілунок. Але вона тримала в руці холодний ключ, і життя, що її оточувало, було дивніше за фантазію, кумедніше за фантазію, жорстокіше за фантазію, і з такими наслідками, яких не має жодна фантазія. Вона не хотіла встрявати в довгу історію цього життя, але вона вже встряла, і вона відчувала, як її волочать за волосся до розв’язки, просто вулицею: «Кебаби Маліка», «У містера Чонга», «У Раджі», «Пекарня Малковича» — вона могла перелічувати, заплющивши очі; потім униз, до закаканого голубами моста, і на довгу широку дорогу, що впадає в Гладстон Парк, як у зелений океан. У таких спогадах можна втопитися, але вона намагалася вільно плавати в них. Вона перескочила парканчик навколо дому Ікболів, як робила мільйон разів, і подзвонила у двері. Минулий час. Майбутній доконаний.

Нагорі, у своїй спальні, Міллат уже п’ятнадцять хвилин ламав голову над письмовими інструкціями брата Гіфана щодо акту поклоніння (листівка «Правильне обожнювання») — САЙДА: поклоніння. В сайді пальці зімкнені, вказують у напрямку кібли на одній лінії з вухами, голова між долонями. Фард вимагає покласти голову на щось чисте: камінь, землю, дерево, тканину, і кажуть (мудрі люди), що ваджиб вимагає покласти носа теж. Неприпустимо класти на землю тільки ніс, без поважної на те причини. Класти тільки чоло на землю — це макрух. У сайді ти повинен проказати «Субхана раббійял-ала» принаймні тричі. Шіі кажуть, що краще класти голову на цеглину із карбальської глини. Фард і ваджіб вимагають класти обидві ноги або принаймні хоч пальці обох ніг на землю. Якщо впродовж сайди чоло, ніс або ступні на коротку мить відірвуться від землі, нічого страшного не відбудеться. Суннат вимагає, щоб у сайді пальці ніг були зігнуті й повернуті в бік кібли. У Раддуль-мукхарі написано, що ті, хто…

Він дістався тільки до цього, і залишалося ще три сторінки. На спині виступив холодний піт від самих намагань згадати, що таке халал чи хараам, фард чи суннат, макрух-тахріма (суворо заборонений) чи макрух-танзіні (теж заборонений, але не так суворо). Розгублений, він здер із себе футболку, перев’язав свій красивий торс багатьма поясами, став перед дзеркалом і почав практикувати інший, звичний і знайомий до дрібниць ритуал:

— Ти на мене дивишся? На мене дивишся?

— Ну, а на кого нахрін ще ти можеш так витріщатись, га?

— Тут більше нікого нема.

— Ти на мене дивишся?

Він був якраз у самому розпалі, витягуючи з кишені уявні пістолети і ножі, коли зайшла Айрі.

— Так, — сказала Айрі, поки він зідіотіло стояв перед нею, — я дивлюся на тебе.

Швидко і тихо вона пояснила йому про нейтральне місце, про аудиторію, дату і час. Вона доклала до цього власне прохання про компроміс, мир і обережність (так роблять усі!), а тоді підійшла ближче і поклала холодний ключ у його теплу долоню. Майже без жодного значення вона торкнулася його грудей. Просто до того місця, де, між тугих поясів, що стягували шкіру, билося його серце — так сильно, аж можна було почути вухами. І позаяк Айрі бракувало досвіду в цій сфері, вона поплутала пульсування стисненої крові із пульсуванням прихованої пристрасті. А для Міллата спливло вже багато часу, відколи його хтось торкався або він торкався когось. І на додачу до цього дотик пам’яті, дотик десяти років нерозділеної любові, дотик довгої, довгої історії — і результат не забарився.

За мить були задіяні їхні руки, задіяні ноги, губи, і вони покотилися підлогою, сплівшись тілами (і вже більше сплестися було неможливо), кохаючись на молитовному килимку. Але потім так само раптово і гарячково, як почалося, все скінчилося; вони відпустили одне одного, жахнувшись кожне зі своїх причин, Айрі відскочила за двері, гола, знічена і засоромлена, боячись побачити, як він про це шкодуватиме; а Міллат схопив молитовний килимок і поклав його в напрямку Каби, так, щоб килимок лежав рівно на підлозі, не на книжках і не на черевиках, його пальці були зімкнені й вказували на кіблу, в одній лінії із вухами, лоб і ніс торкалися підлоги, обидві ноги твердо на землі, але пальці не зігнуті, він простягнувся в бік Каби, але не заради Каби, але тільки заради Аллаха та’ала. Він стежив, щоб нічого не забути, поки Айрі, схлипуючи, вдягнулася за дверми і пішла геть. Він пильнував, аби нічого не забути, бо він вірив, що за ним стежить велика небесна камера. Він пильнував, бо так вимагав фард, а «той, хто хоче змінити ритуал поклоніння, — невірний» (листівка «Пряма дорога»). Уникай нерозважності тощо тощо тощо. Айрі, розпашіла, йшла від дому Ікболів просто до Чалфенів, з помстою на думці. Але помсти не Міллатові. Радше, помсти за Міллата, бо вона завжди його захищала, була його чорно-білим лицарем. Бачите, Міллат її не кохав. І вона думала, що він не кохав її, бо не міг. Вона думала, він був такий поламаний, що не міг взагалі нікого більше кохати. І вона хотіла знайти того, хто поламав його так сильно, так жахливо; вона хотіла знайти того, хто зробив так, що Міллат не може її покохати.

Дивні речі відбуваються в сучасному світі. Можна почути, як дівчата в туалетах нічних клубів кажуть одна одній: «Ага, він узяв і згріб. Він мене не любив. Він просто не вмів любити. Він був надто затраханий, щоб полюбити мене». Ну, і як це сталося? Що в цьому безлюбовному столітті переконує нас, що ми, незважаючи ні на що, варті любові як люди, як вид? Що змушує нас думати, що той, хто нас не любить, — поламаний, неповноцінний, хворий? І особливо, якщо він замінить нас на Бога, на заплакану Мадонну чи на лице Христа у вінку — ми назвемо його ненормальним. Обманутим. Відсталим. Ми такі переконані у власній божественності і в божественності свого кохання, що не здатні собі уявити, що може бути ще щось, більш варте любові, ніж ми, більш варте поклоніння. Вітальні листівки весь час нагадують нам, що кожен заслуговує бути коханим. Ні. Кожен заслуговує пити чисту воду. Але не бути коханим весь час.

Міллат не любив Айрі, і Айрі була певна, що є хтось, кого можна в цьому звинуватити. В її мозку годинник почав відлічувати хвилини. Де причина? В Міллатовому відчутті невідповідності. Де причина Міллатового відчуття невідповідності? В Маджіді. Він був народжений другим через Маджіда. Він був меншим сином через Маджіда.

Джойс відчинила двері, і Айрі ввірвалася вгору по сходах, злобно надумавши бодай один раз зробити Маджіда другим сином, цього разу із запізненням на двадцять п’ять хвилин. Вона схопила його, поцілувала його і кохалася з ним зле й обурено, без слів і любові. Вона катуляла його, вчіплялась у його волосся, запускала йому нігті в спину, і, коли він кінчив, вона втішено зауважила, що це сталося з тихим стогоном, наче він щось втратив зі своєї глибини. Але вона помилилася, думаючи, що це перемога. Він зітхав тому, що знав, де вона була і чому вона там була, і це його засмутило. Довгий час вони лежали разом, оголені, і з кожною хвилиною в кімнаті залишалось дедалі менше осіннього світла.

— Мені здається, — врешті сказав Маджід, коли місяць став світлішим за сонце, — що ти спробувала кохати чоловіка так, якби він був островом, біля якого розбився твій корабель, і ти позначила землю X. Але сьогодні запізно позначати острови.

Тоді він поцілував її в чоло, наче хрестячи, і вона розплакалася, як дитя.

15.00 5 листопада 1992. У порожній аудиторії (нарешті) після восьми років розлуки брати зустрілися, щоб виявити, що їхні гени, ці провісники майбутнього, привели до різних наслідків. Міллат вражений різницею. Ніс, лінія щелеп, очі, волосся. Його брат для нього чужинець, і він так йому й каже.

— Тільки тому, що ти хочеш, аби я був тобі чужинцем, — відповідає Маджід, хитро поглядаючи на нього.

Але Міллат не здатний задумуватись над загадками, він за один раз ставить і відповідає на питання:

— То ти в цьому, ага?

Маджід стенає плечима.

— Це не я почав і не мені закінчувати, брате, але так, я буду допомагати, чим зможу. Це велика справа.

— Це гидота (листівка «Святість Творіння»).

Міллат витягує з-під парти стілець і сідає задом наперед, як краб, що втрапив у пастку, — його руки і ноги звисають обабіч.

— Я бачу це радше як виправлення помилок Творця.

— Творець не робить помилок.

— То ти наполягатимеш?

— Ти нахер правий.

— Я теж продовжуватиму.

— Ну, то на тому і порішили, так? Усе вже є. ХВІ зробить усе, щоб спинити тебе і таких, як ти. І це нахрін кінець вам.

Але попри те, як розумів справу Міллат, це було не кіно і цьому нахрін кінця не було, точно так само, як нахрін не було початку. Брати почали сваритися. В якийсь момент усе розпеклося настільки, що вони порвали саму ідею — нейтральне місце; натомість вони напхали кімнату історією — минулим, теперішнім і майбутнім (бо є вже така штука), — вони взяли чистий аркуш і заляпали його смердючим лайном, як діти, які щойно обкакались. Вони напхали цю нейтральну кімнату самими собою. Всім, що лише могли згадати, ранніми спогадами, кожним дискутованим принципом, кожною ворожою вірою.

Міллат порозставляв стільці, щоб продемонструвати Сонячну систему, описану в Корані задовго до західної науки (листівка «Коран і Космос»); Маджід намалював на одній з дощок схему плацу Панде і можливі траєкторії куль, а на другій дошці діаграму, що зображала обмежений ензим, який акуратно прокладає собі шлях через послідовність нуклеотидів; Міллат використав комп’ютер як телевізор, а губку для дошки — як фотографію Маджіда з козлом, а потім мертвотно повісив руку і зобразив їхнього батька і цілий натовп тіток і дядьків, які приходили того року для нечистого обряду поклоніння фотографії; Маджід задіяв проектор, щоб краще освітити статтю, яку він написав, ведучи свого брата пункт за пунктом по аргументах і доводячи необхідність генетично модифікованих організмів; Міллат замінив один каталог, який зневажав, іншим — що невинно стояв собі в аудиторії, і уявно наповнив його листуванням між вченим євреєм і невіруючим мусульманином; Маджід зсунув три стільці і запалив дві переносні лампи, і вже два брати сиділи в машині й тремтіли, притулившись один до одного, а за кілька хвилин паперовий літачок розлучив їх назавжди.

І так тривало і тривало.

Як завжди в емігрантів — у них є історія; і так вони пхають вперед. Вони використовують те, що можуть, і тоді, коли можуть.

Ми часто уявляємо собі іммігрантів такими собі мандрівниками без батьківщини, без коренів, здатними змінювати свій напрям у будь-який момент і використати свої ресурси для будь-якої справи. Нам розповідали про чудесні можливості містера Шмутерса, легкість на підйом містера Банайджі, які припливли в Дувр чи Кале і ступили на свою нову землю як люди без пам’яті, без жодного багажу, щасливі й вдоволені, і готові залишити свою відмінність у порту, і взятися до роботи, і злитися з єдністю цієї зеленої та милої вільної землі для вільних.

Що б не пропонувала їм дорога, вони приймають, і якщо дорога веде в глухий кут, що ж, так уже є: містер Шмутерс і містер Банайджі радісно змінять напрям, прокладаючи собі шлях через Щасливу Мультикультурну Країну. Ну, й добре для них. Але Маджіду і Міллату це не вдалося. Вони вийшли з нейтральної аудиторії такими, якими туди зайшли: пригнічені, навантажені, не здатні змінити курс чи бодай якось відхилитись від своїх окремішних, небезпечних траєкторій. Здавалось, не було жодного результату. Цинік міг би сказати, що вони взагалі не зрушили з місця, наче живий приклад Зенонових парадоксів — як і Мангал Панде, як і Самад Ікбол. Два брати, які втрапили в часову пастку. Два брати, які надто вільно поводяться з датами, особами, днями і годинами, бо немає, немає і ніколи не було жодної тривалості. Насправді ніщо не рухається. Ніщо не змінюється. Вони біжать без руху. Парадокс Зенона.

Але яка була справа Зенону (кожен має свою справу), в чому полягав його кут зору? Низка дослідників стверджує, що його парадокси були частиною ширшої духовної програми. Щоб

А. спочатку встановити множинність, Багато, як ілюзію, і

Б. таким чином довести безшовне, аморфне ціле. Єдину, неподільну Єдність.

Бо якщо ви невтомно ділите реальність на частини, як це робили брати в тій аудиторії, то в результаті ви отримуєте жахливий парадокс. Ви не рухаєтесь, немає жодного прогресу.

Але множинність — не ілюзія. Як і швидкість, з якою рухаються ті-хто-варяться-у-власному-соку. Парадокси парадоксами, але вони рухаються, біжать — так, як біг Ахілл. І вони ковтнуть тих, хто заперечує, так само легко, як Ахілл змусив черепаху їсти пилюку. Так, Зенон мав свою зацікавленість. Він хотів єдності, але світ навколо був множинний. А проте цей парадокс був чарівний. Чим більше зусиль докладає Ахілл, щоб упіймати черепаху, тим очевидніше черепаха доводить свою перевагу. І так само, чим більше брати рватимуться до майбутнього, тим більше вони наштовхуватимуться на своє минуле, на місце, в якому вони щойно побували. Бо це другий закон емігрантського життя: емігранти не можуть позбутися своєї історії, як людина не може позбутися своєї тіні.

18. Кінець Історії versus Остання Людина

— Роззирніться навколо себе! Що ви бачите? Який результат так званої демократії, так званої свободи, так званого вільного волевиявлення? Пригнічення, страти, вбивства. Брати мої, ви бачите це по національному телебаченню кожного дня, кожного вечора, кожної ночі! Хаос, безлад, розгубленість. Вони не мають сорому, і вони не присоромлені, вони навіть свідомості не мають! Вони навіть не намагаються приховати, прикрити, збридитись! Вони знають, як і ми: весь світ став з ніг на голову! Усюди чоловіки заплутались у розпутності, проміскуїтеті, похітливості, зловмисництві, зіпсутості і задоволеннях. Весь світ уражений тяжкою хворобою, яка називається курф — невизнання єдиності Творця, — і світ відмовляється визнати всеблагість Бога. І сьогодні, 1 грудня 1992 року, я свідчу, що немає нічого вартіснішого поклоніння, ніж єдиний Творець, жодна особа Його не замінить. Сьогодні ми мусимо знати, що той, кого веде Творець, той не зіб’ється на манівці, і кого Він відкинув з праведного шляху, той не повернеться на цей шлях сам, аж поки Творець не захоче цього, і не проведе його, і не освітить його шлях світлом. Я прочитаю вам свою третю лекцію, яку я назвав «Ідеологічна війна», і це якраз і означає — я поясню для тих, хто не зрозумів — війна отаких речей… таких ідеологій проти братів ХВІ… ідеологія — це щось на кшталт промивання мізків… нас заражають доктринами, обдурюють і промивають нам мізки, брати мої! Тож я спробую висвітлити, пояснити і детально викласти…

Ніхто в залі не звертав уваги, але брат Ібрагім ад-Дін Шукраллах не був талановитим промовцем, якщо вже чесно. Навіть якщо взяти до уваги тільки те, що він вживав по три слова там, де достатньо було одного, а також завжди наголошував на останньому з трьох, з карибськими інтонаціями, навіть якщо ігнорувати це, як усі й намагалися, він усе ж був фізично відразливим. Він мав натяк на маленьку борідку, якусь зібгану поставу, набір напружених, недоречних жестів і затуманений погляд Сідні Пуатьє, які аж ніяк не надихали коритися йому і поважати його. І він був малим на зріст. З цього приводу Міллат чувся так, ніби його опустили. Зал відчутно розчарувався, коли, після свого нещирого вступного слова, брат Гіфан запросив до зали коротуна брата Ібрагіма ад-Дін Шукраллаха. Не те, щоб усі вважали, що алім ісламу має бути великим, як башта, і не те, щоб мали необережність думати, що Аллах створив брата Ібрагіма ад-Дін Шукраллаха такого ж зросту, як Сам, у своїй святій всемогутності. Однак люди не могли позбутися враження, коли Гіфан незграбно нагнув мікрофон, а брат Ібрагім незграбно витягнувся, щоб дістати до нього, що цей промовець виглядає на замученого вихідця з третього світу: метр двадцять з капелюхом.

Іншою вадою брата Ібрагіма ад-Дін Шукраллаха, і напевно, найбільшою, була його любов до тавтологій. Хоча він пообіцяв пояснити, висвітлити і детально викласти, лінгвістично його слухачі опинялися у становищі пса, який ганяється за власним хвостом: «Ми маємо багато типів війни… я назву кілька. Хімічна війна — це війна, коли люди вбивають одне одного хімічно на війні. Це може бути страшною війною. Фізична війна! Це війна за допомогою фізичної зброї, на якій люди вбивають одне одного фізично. Є ще біологічна війна, у якій чоловіки, знаючи, що вони є носіями ВІЛ, їдуть в інші країни і поширюють там хворобу серед жінок легкої поведінки, і таким чином започатковують біологічну війну. Психологічна війна — це найбільш люта війна, війна, на якій вас намагаються знищити психологічно. Це називається психологічною війною. Але ідеологічна війна! Це шостий тип війни, який є найгіршим…»

Попри те, брат Ібрагім був засновником ХВІ, визначною людиною з потужною репутацією. Уроджений Монті Клайд Бенджамін, Барбадос, 1960, син двох голодранців — пресвітеріанських маніяків, він навернувся в іслам після «видіння», що відвідало його у чотирнадцять років. У вісімнадцять він покинув розкішну зелень своєї домівки і подався в пустелю навколо Ріяда, в Ісламський університет Аль-Імама Мухаммеда ібн Сауда. Там він п’ять років вивчав арабську, позбувся багатьох ілюзій щодо ісламської клерикальної верхівки і вперше виявив свою зневагу до тих, кого називав «релігійними секуляристами», цих ідіотів, що намагалися відділити політику від релігії. Він вважав, що багато сучасних політичних течій цілком відповідають ісламу, і більше того, їх можна віднайти в Корані, якщо прискіпливіше його почитати. Він написав про це кілька памфлетів, єдиним результатом яких було його повне несприйняття в Ріяді. Ібрагіма почали вважати заколотником, і його життя було «незліченно, незмірно і невимовно» загроженим. Тож 1984 року, бажаючи продовжити свої студії, брат Ібрагім перебрався до Англії, зачинився у гаражі своєї тітки в Бірмінгемі та просидів там п’ять наступних років, маючи при собі тільки Коран та ілюзію Нескінченної Благості. Він приймав їжу через дірку для кицьки і туди ж виставляв своє лайно і сечу, які збирав у коробку з-під бісквіту «Коронація», регулярно відтискався і качав прес, щоб не охляти. «Селлі Оак репортер» регулярно друкувала замітки про нього, називаючи його Гуру з Гаража (з огляду на велику мусульманську аудиторію в Бірмінгемі, це назвисько було таки більш популярним, ніж Ідіот під Замком), і розважалася тим, що брала інтерв’ю з його ошалілою від цього всього тіткою, Карлін Бенджамін, ревною парафіянкою Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів.

Ці статті, жорстокі, насмішкуваті й образливі, написані таким собі Норманом Геншеллом, тепер стали класикою і поширювалися членами ХВІ по всій Англії як приклади (якщо потрібні були приклади) небезпечних, анти-ХВІстських випадів преси, що розпочалися ще на цій зародковій стадії їхнього руху. Зауважте — радили членам ХВІ, — зауважте, що публікація Геншеллових статей ні з того ні з сього обривається в травні 1987, того місяця, як братові Ібрагіму ад-Діну Шукраллаху вдалося навернути свою тітку Карлін через дірку для кицьки за допомогою самої тільки правди, яка йшла від самого пророка Мухаммеда (мир Йому!). Зауважте, як Геншеллові не вдалося навіть задокументувати ті черги людей, що збиралися почути брата Ібрагіма ад-Діна Шукраллаха і тягнулись три квартали від центру Селлі Оак, від Дірки для кицьки до залів бінго! Зверніть увагу, що Геншелл не пише про 637 правил і законів, які Брат вилущив із Корану за ці п’ять років (і виклав їх у порядку суворості, а потім покласифікував у групи за їх походженням і природою, наприклад: Про чистоту, особливо генітальну й оральну гігієни). Зверніть на це увагу, брати і сестри, і подивуйтеся силі слова. Подивуйтеся самовіддачі й самопосвяті молодих людей з Бірмінгема!

Їхній ентузіазм та готовність були такими неймовірними (екстраординарними, визначними, безпрецедентними), що перед тим самим моментом, коли Брат з’явився зі своєї схованки і проголосив ідею ХВІ, вона народилася серед чорношкірої та азійської спільноти. Радикальний рух, де політика і релігія були двома боками однієї монети. Група, яка ситуативно витягувала потрібні їм постулати з гарвеїзму, американського цивільного права і міркувань Елай Мухаммеда, а проте залишалася в букві Корану. Хранителі вічного ісламу. До 1992 вони стали невеликим, але поширеним явищем, з відгалуженнями аж в Единбурзі та Лендс Енді, із серцем в Селлі Оак і душею на Кілбурн Хай-роуд. ХВІ: екстремістська гілка, покликана до прямої, часто насильницької дії, відгалуження, на яке інші ісламісти дивилися, зсунувши брови; їх боялася і з них насміхалася преса; вони зібралися сьогодні, напакувавши залу аж по самі вікна, їхні члени стояли на стільчиках і слухали промову свого засновника.

— Є три речі, — продовжував брат Ібрагім, зиркаючи у свої нотатки, — які колоніальна влада намагається вам вчинити, брати ХВІ. Найперше, вона намагається вбити вас духовно… о так, вони ні про що так не дбають, як про ваше духовне рабство. Вас надто багато, якщо ви виступите пліч-о-пліч! Але якщо вони заволодіють вашими душами, тоді…

— Гей, — прошепотів товстий чоловічок, — брате Міллат.

Це був Мухаммед Гусейн-Ішмаель, різник. Він, витираючи, як завжди, піт, прокладав свій шлях через натовп, щоб вмоститися біля Міллата. Вони були далекими родичами, і останнім часом Мо дедалі більше наближувався до внутрішніх кіл ХВІ (Гіфан, Міллат, Тірон, Шіва, Абдул-Колін та інші) за допомогою грошей, які він вкладав, і свого виразного інтересу в більш «активних» угрупованнях. Міллат, все ж, не зовсім довіряв його слинявій фізіономії з патлатою гривкою і курячим диханням.

— Запізнився. Мені треба було закрити крамницю. Але я вже давно стою ззаду. Слухаю. Брат Ібрагім справляє враження, ммм?

— Ммм.

— Велике враження, — повторив Мо, змовницьки плескаючи Міллата. — Просто великий брат, — Мо Гусейн частково фінансував тур брата Ібрагіма по Англії, тож це було в його інтересах (або принаймні давало йому змогу легше розлучитися зі своїми двома штуками) — думати, що брат справляє враження. Мо недавно навернувся до ХВІ (двадцять років перед тим він був поміркованим мусульманином), і його ентузіазм щодо групи був двояким. З одного боку, йому лестило, навіть дуже лестило, що його вважали успішним мусульманським бізнесменом, який може надавати кошти. У звичайних обставинах він би вказав їм на двері і послав би їх куди подалі, але правда полягала в тому, що Мо почувався не зовсім затишно, бо його довгонога ірландська дружина Шейла щойно кинула його заради трактирника; тож він почувався наче кастрованим, і коли ХВІ попросили Ардашіра про п’ять тисяч і одержали ці гроші, а Надір з конкурентного халалу дав три тисячі, Мо прийшов до ХВІ, весь із себе мачо, і виклав свої грошенята. Друга причина для навернення Мо була більш особистою. Насильство. Насильство і крадіжки. Вісімнадцять років Мо був господарем найбільш популярної м’ясної крамнички Північного Лондона, такої популярно, що, врешті, він викупив сусідню крамничку і влаштував там м ясний та кондитерський відділи. І за той період, поки він тримав обидві крамнички, його регулярно били та обкрадали щонайменше тричі на рік. І це не беручи до уваги гахів по голові, ударів залізяками, копів по яйцях та інших речей, від яких не бувало багато крові. Мо навіть своїй дружині не телефонував у таких випадках, не те що поліції. Ні, причиною вступу до ХВІ було серйозне насильство. Мо п’ять разів порізали (Ах), він втратив три фаланги пальців (Аааай), мав переломи обох рук і обох ніг (Ооооооо), йому підпалювали ступні (Іiiiiiiiii), вибивали зуби копняками (ка-туууууф), і пневматична куля одного разу застрягла (пум) в його, на щастя, товстій і м’якій дупі. Баф! І Мо був непересічним чоловіком. Він мав щось таке. Побої не зламали його, не змусили стежити за кожним своїм словом і ходити згорбившись. Він був таким же, як і раніше. Але один у полі не воїн. Навколо не було нікого, хто б міг допомогти. Першого разу, коли йому полічили молотком ребра у січні 1970-го, він мав досить наївності, щоб заявити констеблеві, результатом чого став пізній візит поліціянтів, які добряче його накопали. Відтоді насильство і грабунок стали невід’ємними частинами його існування, сумним видовищним спортом, за яким спостерігали мусульманські діди і молоді мамочки, котрі приходили до нього по своє курча і швидко тюпали звідти, заціплені страхом, що вони стануть наступними жертвами. Насильство і грабунок. Нападники були старшокласниками, що приходили в сусідню крамничку купити собі солодощів (саме тому Мо ніколи не впускав до крамнички більш як одного учня Ґленард Оак за один раз; це, звісно, не допомагало, бо вони просто змінювали одне одного і лічили йому ребра по черзі), деградованими пияками, підлітками-бандюками, батьками підлітків-бандюків, фашистами загалом, неонацистами зокрема, любителями американського більярду, любителями дартсу, футболістами і просто натовпами секретарок у білих міні і на смертоносних підборах. Усі ці люди мали до нього свої претензії: він був пакі (спробуй поясни п’яному в пень касиру сусіднього супермаркету, що ти з Бангладеш); він відводив половину своєї крамнички на те, щоб продавати гниле пакистанське м’ясо; він носив зачіску із гривкою; він слухав Елвіса (То ти любиш Елвіса? Любиш? Ей, пакі! Любиш?); він продавав цигарки за високою ціною; він жив далеко від свого дому (Чого ти не їдеш назад у свою країну? — А як я тоді продаватиму вам сигарети, блін?); або просто у нього був не той вираз обличчя. Але всі ці люди мали одну спільну рису. Вони всі були білі. І ця річ вплинула на політичні погляди Мо більше, ніж усі партійні промови, з’їзди і петиції на світі. Це привело його в лоно своєї релігії швидше, ніж привело б об’явлення архангела Джебраїла. Остання крапля, якщо можна так сказати, додалася за місяць до вступу у ХВІ, коли біла «молодь» зв’язала Мо, відко`пала, скинула в підвал, забрала всі його гроші й підпалила крамницю. Його покручені руки (результат багатьох переломів) врятували його від смерті у вогні. Але він стомився балансувати на межі смерті. Коли ХВІ дали Мо листівку, де йшлося про війну, що вже почалася, він подумав: ну нахер. Нарешті хтось заговорив так, як я думаю. Мо був на фронті цієї війни останні вісімнадцять років. І ХВІ, виглядало на те, розуміли, що цього не достатньо — що його діти в порядку, ходять до гарної школи, грають у теніс і мають бліду шкіру, що гарантує їм недоторканність упродовж усього життя. Це добре. Але цього не достатньо. Він хотів хоч трохи відігратися. За себе. Мо прагнув, щоб брат Ібрагім вийшов на сцену і порвав християнську культуру і західну мораль. Він бажав, щоб йому розтлумачили дегенеровану сутність цих людей. Він волів знати їхню історію, політику і причини. Він хотів побачити, як на долоні, їхнє мистецтво, і їхню науку, і їхні смаки. Але слів ніколи не буде достатньо; Мо вже чув так багато слів (Якщо ви можете написати доповідну… Можливо, ви докладно опишете нам, як виглядав нападник), і слова ніколи не дорівнювали дії. Він волів знати, чому ці люди лічили йому ребра. І він хотів піти і полічити ребра деяким із цих людей.

— Він справляє враження, Міллате, нє? Справджує всі наші сподівання.

— Ага, — знуджено сказав Міллат. — Напевне. Але менше патякати, більше робити, якщо вже хоч знати, шо я думаю. Всюди невірні.

Мо з ентузіазмом закивав:

— О, так, брате. Ми з тобою тут наче одна голова. І я чув, є ще дехто, — сказав Мо пошепки, майже торкаючись Міллатового вуха своїми товстими, пітними губами, — хто націлений на дію. Миттєву дію. Брат Гіфан мені сказав. Про 31 грудня. І брат Шіва, і брат Тірон…

— Ага, ага, я знаю, хто вони. Вони — саме серце ХВІ.

— І вони сказали, ти його особисто знаєш — цього цілого вченого. Ти у вигідній позиції. Я чув, ти його друг.

— Був, був його другом.

— Брат Гіфан казав, що ти маєш запрошення і що ти організуєш…

— Сиди тихо, — роздратовано сказав Міллат, — не всім це треба знати. Хочеш стати обраним, пильнуй, шо говориш.

Міллат зміряв Мо поглядом. Одяг, який він на себе почепив, нагадував парашутистський костюм Елвіса 70-х. Величезне черево зручно спочивало на колінах.

Він різко запитав:

— Ти вже старий, нє?

— Ти, малий засранець, просто грубіян. Я сильний, як бик.

— Ага, ну, сила нам якраз не потрібна, — сказав Міллат, постукуючи собі по скроні, — нам треба, щоб згори щось трохи було. Нам спершу треба зайти туди так, щоб нас ніхто не помітив, нє? У перший вечір. Там буде натовп.

Мо витер носа рукавом:

— Я вмію бути непомітним.

— Ага. Це значить тримати пащеку на замку.

— І третє, — сказав брат Ібрагім ад-Дін Шукраллах, раптово підвищуючи голос і репетуючи в самий мікрофон, — так це те, що вони будуть намагатися втовкмачити вам, що людський інтелект, а не Аллах, — от хто всемогутній, безмежний, всесильний. Вони будуть втовкмачувати вам, що ваш розум даний вам не для того, щоб звеличувати Творця, а для того, щоб звеличувати вас самих і врешті зрівняти вас з Богом і поставити над самим Творцем! І тепер ми з вами наближаємось до основної новини цього вечора. Найбільше зло невірних уже тут, у містечку Брент. Я вам скажу, і ви мені не повірите, брати, але тут, серед нас, є чоловік, який замахнувся на те, щоб виправити, змінити, підладнати те, що вже створене. Він збирається взяти тварину — тварину, яку створив Аллах, — і взятися її змінити. Створити нову тварину, яка не буде мати імені і буде просто гидотою. І коли він покінчить із цією маленькою твариною, мишкою, брати, коли він покінчить, він візьметься до овець, і котів, і собак. І хто у цій безправній спільноті спинить його, коли він одного дня забажає створити людину? Людину, народжену не з жінки, але із самого людського розуму! І він вам скаже, що це для медицини… але ХВІ не бореться з медициною. Ми інтелектуальна спільнота, і серед нас є багато лікарів, брати мої. Не дайтеся, щоб вас обдурили, розвели, мали за дурнів. Йдеться не про медицину. І моє питання до вас, брати ХВІ, хто пожертвує собою і зупинить його? Хто підніметься в ім’я Творця і покаже цим модернізаторам, що є ще закон Творця і він, цей закон, вічний? Бо вони скажуть вам, ці модернізатори, циніки, орієнталісти, що більше немає вірувань, що наша історія, наша культура, наш світ скінчився. Так думає цей науковець. І саме тому він так впевнено поводиться. Але скоро він зрозуміє, що таке насправді останні дні. Тож хто покаже йому.

— Так, писок на замку, так, звісно, — сказав Мо Міллатові, дивлячись кудись в інший бік, як у шпигунських фільмах.

Міллат обвів поглядом залу і зловив погляд Гіфана, передав його Шіві, а той — Абдулу-Джіммі й Абдулу-Коліну, Тірону і решті кілбурнської банди, що стояла під стінами, наче стюарди. Гіфан ще раз виразно глянув на Міллата і потім повів очима до дверей. І всі тихцем почали пробиратися до виходу.

— Щось сталося? — прошепотів Мо, зауваживши, що чоловіки із зеленими стюардськими стрічками почали виходити з натовпу.

— Приступили до виконання обов’язків, — сказав Міллат.

«Окей, тож я думаю, тут головне підійти до справи з обох боків. Тому що, з одного боку, це прямі лабораторні тортури, і ми можемо на цьому зіграти, але основний наголос треба робити на антипатентних речах. Бо це справді той кут, з якого треба тиснути. Бо якщо ми поставимо на це, то у нас автоматично з’явиться багато поплічників NCGA, OHNO тощо, і Кріспін уже з ними зв’язався. Оскільки, як ви знаєте, ми в цій галузі раніше не вели широкої діяльності, але це справді основний аргумент — я сподіваюсь, Кріспін нам розповість про це більше вже за хвилину, а зараз я просто хочу сказати про суспільну підтримку нашої справи. Я маю на увазі, зокрема, пресу, навіть таблоїди, що весь час кричать про справу… Люди погано сприймають ідею патенту на живі організми… я думаю, людям дуже неприємно таке чути, і ми, БЖПТ, можемо грати на цьому і зробити непогану кампанію разом, якщо…»

Ах, Джолі. Джолі, Джолі, Джолі. Джошуа знав, що він повинен слухати, але дивитися було незмірно приємніше. Дивитися на Джолі було такою втіхою. Як вона сиділа (на столі, коліна підтягнуті до грудей), як вона підглядала в свої нотатки (по-котенячому!), як повітря присвистувало між її зубами зі щербинкою, як вона увесь час заправляла біляве пасмо за вухо однією рукою і відбивала ритм по своєму гігантському «Мартінсу» другою. Якщо відкинути її білявість, вона була дуже схожою на його матір у молодості: м’які англійські губи, задерикуватий носик, великі мигдалеві очі. Але обличчя, яке б гарне воно не було, просто прикрашало найрозкішніше на світі тіло. Видовжене в лініях, м’язисте у стегнах і м’яке в животі, з грудьми, які ніколи не знали бюстгальтера, однак були неймовірно звабливими, і задком, який був просто платонівським ідеалом англійського корабля, плаский, і разом з тим персиковий, широкий і принадливий. І на додачу вона була розумною. А ще — відданою своїй справі. А ще — вона терпіти не могла його батька. І ще — вона була на десять років старша за нього (що обіцяло Джошуа такий сексуальний досвід, про який він і секунду подумати не міг без того, щоб йому феноменально встав — як от зараз просто посеред зустріччю). І до того ж, вона була найпрекраснішою жінкою, яку коли-небудь зустрічав Джошуа. О, Джолі!

— На мою думку, ми мусимо донести до людей насамперед те, що це вже прецедент. Розумієте — аргумент із серії «Що далі?» — так, я знаю, що Кенні має інший кут зору, він вважає, це надто просто для того, щоб впливати, але я не погоджуюсь, і за хвилину ми за це проголосуємо. Гаразд, Кенні? Якщо дозволите… так? Так. Про що я говорила… Прецедент. Бо якщо ми можемо сказати, що певна група людей має права на тварину, тобто не на кота, для прикладу, а на винахід з якостями кота, то це дуже хитро і небезпечно врізає нам, захисникам тварин, поле діяльності і веде до справді страшних наслідків у майбутньому. Мммм… Я б хотіла запросити сюди Кріспіна, щоб він трохи більше розповів про це.

Ясен пень, основна проблема в тому, що Джолі була дружиною Кріспіна. І що вже зовсім ні в тин ні в ворота, вони одружилися з коханням, абсолютним духовним зв’язком і спільними запальними політичними поглядами. Фан-нахертастично. Ще гірше те, що для членів організації шлюб Кріспіна був космогонічним міфом, що пояснював, якими мають бути люди, звідки взялася група і як вона розвиватиметься в майбутньому. Хоча Джолі і Кріспін не підтримували ідею лідерства і, тим паче, культу особи, але це сталося саме по собі, їх обожнювали. І вони були неподільними. Коли Джошуа тільки приєднався до групи, він намагався винюхати чимбільше про цю пару, щоб прикинути свої шанси. Чи вони схильні вагатися? Чи їхня жорстка справа сварить їх між собою? Жодного шансу. Два старих члени, Кенні, психотичний колишній листоноша, тато якого, коли той був малим, убив у нього на очах його цуценя, і Падді, розчулений колекціонер ляльок і голубиний мрійник, розповіли йому після кількох кухлів у «Плямистому собаці» пригнічуючу байку.

— Всі приходять з бажанням трахнути Джолі, — співчутливо пояснив Кенні, — але це минеться. Ти розумієш потім, що найбільше, що ти можеш для неї зробити, так це повністю присвятити себе боротьбі. А потім ти розумієш іншу річ: цей цілий Кріспін — жахливий піжон…

— Ага, ага, про це докладніше.

Кенні міг і докладніше.

Здається, Джолі і Кріспін познайомились і закохались в університеті Лідса взимку 1982-го, двоє студентів-радикалів, в обох на стіні висів Че Гевара, у серцях сидів темний ідеалізм і спільна любов до всього, що літає, бігає, плазує і рачкує по землі. Колись вони були активними членами різноманітних радикальних лівих угруповань, але політичні внутрішні чвари, підсиджування і безнастанний поділ віднадили їх від політики. Вони швидко втомилися від зусиль, витрачених на користь цих людисьок, які тим часом влаштовували свої бізнесові справи, зраджували поза очі, замінювали без попередження своїх представників, а потім ще й кидали звинувачення вам в обличчя. Натомість вони звернули свою увагу на наших німих братів. Джолі і Кріспін вдосконалили своє вегетаріанство до веганства, кинули коледж, одружилися і заснували БЖПТ в 1985 році. Кріспінова магнетична особистість і природний шарм Джолі привабили до них інших політичних неприкаяних, і невдовзі їхня комуна вже налічувала 25 людей (і десять котів, чотирнадцять собак, цілий садок диких кроликів, вівцю, двох свиней і виводок лисиць), які жили і працювали в маленькій хатинці на самому краю Брікстона — за ними до обрію простягалися покинуті будиночки. Вони були першопрохідцями у всіх сенсах. Переробляли відходи ще до того, як це стало модним, розвели тропічну біосферу у своїй милій ванній кімнаті й присвятили себе виробленню органічної їжі. Політично вони були дуже обережними. Від самого початку їхній екстремістський мандат був бездоганним. Вони були наче Сталін для ліберальних демократів. Три роки БЖПТ тримали в страху експериментаторів над тваринами, мучителів і експлуататорів, надсилали погрози убивств працівникам косметичних компаній, вривалися в лабораторії, викрадали техніків і приковувались до ґрат лікарень. Вони знищували угіддя для лисячого спорту, знімали інкубатори, спалювали ферми, закидували пляшками з пальним продуктові крамниці та нападали на цирки. Їхні відомості були такими широкими (будь-яка тварина в дискомфорті будь-якого рівня), що вони були зайняті постійно, і життя членів БЖПТ було важким, небезпечним і весь час переривалося ув’язненнями. У всьому цьому любов Джолі і Кріспіна дедалі міцнішала і слугувала всім прикладом, ідеальним прикладом любові між активістами (Ага, ага, ага. Далі, будь ласка). Потім, у 1987-му, Кріспіна посадили на три роки за участь у закладанні вибухівки під Веллську лабораторію, коли вони випустили 40 котів, 350 кроликів і 1000 щурів з кліток. Перед тим як його відвезли до Вормвуд Скрабс, Кріспін великодушно повідомив Джолі, що вона має його дозвіл у разі потреби сексуальної сатисфакції звертатися до членів БЖПТ («І вона зверталася?» — вихопилось у Джошуа. «Ага, трахни себе в сраку», — сумно сказав Кенні).

Поки Кріспін сидів у в’язниці, Джолі присвятила себе трансформації БЖПТ із маленької банди в потужну підпільну політичну силу. Вона перестала надавати такої ваги терористичним методам і, після того як прочитала Гая Деборда, зацікавилася ситуацизмом як політичною тактикою, яку розуміла як підсилене використання великих транспарантів, костюмів, відео і відразливих перформансів. Коли Кріспін вийшов із в’язниці, БЖПТ уже виросло в чотири рази, і міф самого Кріспіна (коханець, борець, повстанець, герой) виріс теж, підживлений Джолиною пристрасною інтерпретацією його життя і праці, а також продумано підібраною фотографією десь з 1980 року, де він був схожий на Ніка Дрейка. Але хоч його імідж був вигаданий, Кріспін, як виявилося, не втратив ні крихти свого бойового духу. Перше, що він зробив, вийшовши на свободу, то це організував втечу кільком сотням мишей, що одразу потрапило в пресу, хоч Кріспін делегував свою відповідальність за цей акт Кенні, якого посадили на чотири місяці суворого режиму («Найбільший момент мого життя»). А потім, 1991-го, Джолі переконала Кріспіна поїхати з нею до Каліфорнії та об’єднатися з іншими групами, які боролися проти патентування трансгенних організмів. Хоча судові зали виходили поза компетенцію Кріспіна («Кріспін — це піжон на фронті»), йому вдалося закрити судове засідання свідченням про неправдивий суд. Пара повернулася до Англії обнадієна, але із небезпечно малими залишками в кишені, і раптом побачила, що їх витурили з їхньої брікстонської хатинки і…

Ну, тут уже Джошуа міг і сам продовжити. Він зустрів їх за тиждень, коли ходив туди-сюди по Віллесден Хай Роад і шукав собі якусь нору. Вони виглядали розгубленими, і Джошуа, підбадьорений літнім сонечком і красою Джолі, заговорив з ними. Скінчилося все за гальбою пива. Вони пили, як і всі у Віллесдені, в «Плямистому собаці», визначному місці Віллесдена, яке ще 1792 року згадувалося як «пристойний публічний дім» («Віллесден у минулому», Лен Сноу), що потім став улюбленим курортом лондонців вікторіанської доби, які полюбляли провести деньок «у селі», а згодом — вокзалом для кінних автобусів; а ще пізніше — пивною для ірландських будівельників. На 1992 рік місце змінилося знову, і цього разу тут з’явилися незліченні емігранти з Австралії, які за останні п’ять років кидали свої шовкові пляжі та смарагдові моря і невідомо чого їхали на Північний Захід-2. Того полудня, коли Джошуа прийшов із Джолі і Кріспіном, австралійці розбушувалися. Після того, як люди поскаржилися на сморід від ворожок, що тримали свій бізнес уздовж дороги, епідемстанція прочесала кілька квартир і викрила шістнадцять австралійців, які незаконно захопили квартиру, видовбали в підлозі яму і смалили в ній свиню, намагаючись відтворити свої південноморські підземні печі-коптильні. Їх викинули на вулицю, вони саме голосно нарікали на свою долю трактирнику, нантському шотландцю, який не надто співчував цим кліентам-антиподам («У вашому сраному Сіднеї шо є якийсь сраний дорожній знак, який каже вам нахрін їхати до Віллесдена?»). Слухаючи цю історію, Джошуа дібрав, що квартира зараз вільна, і повів Джолі та Кріспіна туди, а в його мозку вже заклацав годинник… якщо мені вдасться поселити її десь поруч.

Квартира розташовувалася в красивому, поремонтованому вікторіанському будинку, з маленьким балконом, садком на даху і великою діркою в підлозі. Він порадив їм залягти на місяць, а потім переїжджати сюди. Вони так і зробили, і Джошуа бачив їх тепер дедалі частіше. За місяць він пережив своє «навернення» як результат багатогодинних розмов із Джолі (годинних споглядань її грудей під цими благенькими футболочками), і це було так, ніби хтось узяв його маленьку, закриту до всього чалфеністську голову, запхав в обидва вуха по шашці динаміту і просто вирвав нахрін величезну діру у його свідомості. Йому стало ясно як день, що він кохав Джолі, що його батьки були просто мозолем на задниці, що він сам був мозолем на задниці й що найбільша спільнота на землі — царство тварин — було завойоване, замордоване і знищуване кожного дня, при повному знанні й підтримці усіх урядів усіх країн. Наскільки друге випливало з першого, було важко сказати, але він відмовився від чалфенізму, і йому більше не було цікаво розбирати речі на запчастини, щоб подивитися, як воно все тримається купи. Натомість він цілковито відмовився від м’яса, втік до Гластонбері, зробив собі татуювання, став пацаном, який може відміряти вісьмуху із заплющеними очима (так шо пішов ти, Міллате), і взагалі був пацан з яйцями… аж поки одного разу совість не вколола його. Він обмовився, що він син Маркуса Чалфена. І це перелякало Джолі (і, думав собі Джошуа, зацікавило її — переспати з ворогом і таке інше). Джошуа відіслали, і БЖПТ цілих два дні радилося: Але ж він і є тим, проти чого ми… Ах, але ми можемо це використати…

Процес затягнувся: голосування, підпункти, заперечення й умови, але врешті-решт результат не став чимось розумнішим за: На чиєму ти боці? Джошуа відповів: На вашому, і Джолі прийняла його в обійми, притиснувши його голову до свого розкішного бюста. Він був просунутий на зборах, йому довірили роль секретаря і взагалі зробили перлиною в короні: навернений зі стану ворога.

Цілих шість місяців Джошуа культивував свою огиду до батька, весь час бачився зі своїм великим коханням і будував довготривалі плани, як би повністю ввійти в довіру до знаменитого подружжя (йому все одно треба було будь-що залишитися; гостинність Джонсів вичерпувалась). Він загравав із Кріспіном, навмисне ігноруючи Кріспінові підозри. Джошуа грав його кращого друга, робив за нього всю брудну роботу (ксерокопіювання, плакати, листівки), спав у нього на підлозі, святкував сьому річницю його шлюбу і подарував йому на день народження саморобну гітару. І весь цей час він його до нестями ненавидів, бажаючи його дружину так, як ніхто досі не бажав нічию дружину, і мріяв про його падіння з такими зеленими заздрощами, що сам Яго почервонів би.

Усі ці речі затуляли для Джошуа факт, що БЖПТ тим часом готувало падіння його батькові. Він погодився із принципом того дня, коли повернувся Маджід, і його обурення було найсильнішим, а сама ідея бачилася туманно — просто голосна балачка для того, щоб вербувати нових членів. Тепер до 31-го залишалося три тижні, а Джошуа досі не спитав себе в жоден раціональний спосіб, чалфеністський спосіб, до чого це все може призвести. У нього навіть найменшого уявлення не було, що може статися — остаточного рішення не існувало; і зараз, коли вони сперечалися за це рішення, сидячи схрестивши ноги навколо ями, тепер, коли йому би прислухатися до цих фундаментальних рішень, він згубив нитку своєї уваги десь у Джолиному вирізі футболки, десь у вигинах і атлетичних лініях її торса, в її тугих штанах, у її…

— Джоше, старий, можеш мені нагадати, про що я казав кілька хвилин тому, якщо ти записував?

— Га?

Кріспін нетерпляче і голосно зітхнув. Джолі підсунулася ближче і поцілувала Кріспіна у вухо. Йопт.

— Кілька хвилин тому. Після того, що Джолі казала про стратегію протесту, ми перейшли до важливої частини. Я хочу почути, що Падді казав кілька хвилин тому про покарати версус відпустити.

Джошуа подивився на свій абсолютно чистий зошит і сховав ним свою спадаючу ерекцію.

— Ммм… Здається, я це проґавив.

— У, це, блін, було насправді важливо, Джоше. Ти мусиш встигати. Тобто, якого дідька тут розводити теревені…

Йопт. Йопт. Йопт.

— Він робить усе, що може, — втрутилася Джолі, посуваючись удруге, цього разу щоб скуйовдити єврейського чуба Джошуа. — Це, мабуть, заважко для Джоші, так? Я маю на увазі, це ж дуже особисте для нього. — Вона завжди називала його Джоші в такий спосіб. Джоші і Джолі. Джолі і Джоші.

Кріспін спохмурнів.

— Ну, знаєш, я багато разів казав: якщо Джошуа не хоче брати участь у цій справі — через особисті симпатії, якщо він хоче вийти, то…

— Я не хочу виходити, — відрубав Джош, стримуючи агресію. — Я не збираюсь вислизати з-під відповідальності.

— І тому Джоші — наш герой, — сказала Джолі з широченною посмішкою на підтримку. — Згадаєш мої слова, він буде наш останній воїн.

Ах, Джолі!

— Ну добре. Йдемо далі. Тепер записуй, добре? Добре. Падді, можеш повторити те, що ти казав, щоб усі зрозуміли, бо я думаю, що твої слова ідеально підсумовують основне рішення, яке ми зараз маємо зробити.

Падді копирсався у своїх нотатках:

— Нну, ннну… нууу, питання в тому, які в нас основні цілі. Якщо ми хочемо покарати порушників і навчити людей…. ну, тоді треба один підхід — прямий напад на, нннну, конкретну людину, — сказав Падді, нервово зиркаючи на Джошуа. — Але якщо ми зацікавлені в самій тварині, що, я думаю, є правильним, тоді це питання антипропаганди, і якщо це не допоможе, тоді силового звільнення тварини.

— Правильно, — трохи завагавшись, сказав Кріспін, не певний, що вся його славна роль мусить зводитися до звільнення одної-єдиної миші. — Але, зрозуміла річ, в цьому випадку миша є символом, тобто, щоб було зрозуміло, цей пацан має їх набагато більше у своїй лабораторії — тож тут йдеться про ширшу картину. Нам потрібен хтось, хто ввірветься туди…

— Нннну, ннннуу… ннну, я думаю, це помилка, наприклад, ОХНО. Бо вони взяли одну тварину як символ… і, для мене, це абсолютно суперечить меті БЖПТ. Якби це була людина, яку на шість років засадили в скляну колбу, то вона б не була символом, правда? І я не знаю, як вам, але мені немає різниці між мишами і людьми, знаєте, особисто мені.

Збори схвально замурмотіли, бо це був сентимент, на який вони звикли схвально мурмотіти.

Кріспін скипів.

— Добре, очевидно, що я не мав цього на увазі, Падді. Я просто сказав, що тут картина ширша, точно так само, як обирати між життям однієї людини і життям багатьох людей, ясно?

— Необхідно внести ясність! — сказав Джош, піднімаючи руку і користуючись нагодою виставити Кріспіна дурнем. Кріспін люто зиркнув на нього.

— Так, Джоші, — солодко сказала Джолі, — говори.

— Там просто-напросто немає більше ніяких мишей. Тобто там ще є багато мишей, але жодної, подібної до цієї, нема. Це неймовірно дорогий процес. Він не може дозволити собі багато. Тим більше, преса весь час під’юджує його, що якщо Миша Майбутнього раптом помре на виставці, то йому треба просто тихенько підмінити її іншою. Тому він затявся у своїй самовпевненості. Він хоче довести цілому світу, що його розрахунки правильні. Він зробив одну мишу і позначив її баркодом. Немає інших мишей.

Джолі засвітилася і нахилилась помасажувати плечі Джошуа.

— Правильно, так, ну, я думаю, ти маєш рацію. Значить, Падді, я так зрозуміла твої слова — йдеться про те, чи ми звертаємо увагу на Маркуса Чалфена, чи звільняємо мишу перед камерами світової преси.

— Треба внести ясність!

— Так, Джоше, що?

— Ну, Кріспіне, це не просто тваринка, яких ви тоннами звільняєте. Це нічого не вирішить. Миша вже пошкоджена. Миша приречена на страждання власними генами. Наче бомба сповільненої дії. Якщо ви її випустите, вона просто помре в страшних болях десь-інде.

— Треба внести ясність!

— Так, Падді, говори.

— Ну, ннну… хіба би ви не помогли політв’язню втекти з тюрми тільки через те, що він невиліковно хворий?

Голови членів БЖПТ разом закивали на знак згоди.

— Так, Падді, так, правильно говориш. Я вважаю, Джошуа помиляється, і Падді показав нам наш вибір. Це той вибір, до якого ми вже підходили багато разів і мусили приймати інші рішення в інших обставинах. У минулому, як ви пам’ятаєте, ми мстилися порушникам. Ми робили списки і призначали покарання. Тепер же я знаю, що за останні роки ми відійшли від старих тактик, але, я думаю, навіть Джолі погодиться, що це наше найбільше, найфундаментальніше з усіх випробувань. Ми маємо справу із дуже недобрими особами. Крім того, з іншого боку, ми вже організували широкомасштабні протести і звільнення тисяч тварин, ув’язнених цією владою. Але цього разу у нас не буде ні часу, ні можливості застосувати обидві стратегії. Це дуже людне місце і — ну, ми вже там були. Як каже Падді, я думаю, вибір 31 грудня досить чіткий. Між мишею і людиною. Ніхто не заперечує, якщо я поставлю це на голосування? Джошуа?

Джошуа підклав під себе долоні, щоб стати вищим і щоб Джолі було легше масажувати йому спину:

— Ні, жодних проблем, — сказав він.

20 грудня рівно опівночі в будинку Джонсів задзвонив телефон. Айрі кинулась у нічній сорочці вниз і взяла трубку.

— Еррррммммм. Я б хотів, щоб ти сама запам’ятала день і час, які я обрав, щоб подзвонити тобі.

— Шо? Еее… шо? Це Раян? Слухайте, Раян, я не хочу здатися неввічливою, але вже глупа ніч, нє? Ви шось хотіли чи…

— Айрі, мала`, це ти?

— Твоя бобця но телефоуні. Вона хотіла б теж із тобоую поговорити.

— Айрі, — схвильовано сказала Гортенз, — гувори гулосніше, я ніц не чую.

— Айрі, я повторю: ти запам’ятала день і час нашого дзвінка?

— Шо? Слухайте, я не можу… я з ніг падаю… це не може почекати до…

— Двадцятого, Айрі. В НОЛЬ годин. Двійки і нулі…

— Ти слухаєш, моя маленька? Містер Топпс ся старає сказати шось дуже важливе.

— Бабцю, ти хочеш, шоб говорили всі на купу… ти мене витягуєш з ліжка… я, бачиш, просто труп.

— Двійки і нулі, міс Джонс. Що вказує на рік 2000. І, скажи мені, якого місяця я тобі дзвоню?

— Раяне, в грудні. Це що — справді…

— Дванадцятого місяця, Айрі. Що відповідає дванадцятьом колінам племені ізраїльського. Кожне з яких мало в собі дванадцять тисяч. Коліно Юди — дванадцять тисяч. Коліно Рубена — дванадцять тисяч. Коліно Гада…

— Раяне, Раяне… я знаю все це.

— Є певні дні, коли Господь кличе нас до дії — певні попереджувальні дні, призначені нам дні… — Коли ми мусимо рятувати загублені душі. Наперед їм всьо розказати.

— Ми попереджоємо тебе, Айрі.

Гортенз почала схлипувати:

— Ми тільки намагаємося пупередити тебе, кохана.

— Окей. Супер. Я вже попереджена. Тепер усім на добраніч.

— Це ще не кінець нашого попередження, — урочисто сказав Раян. — Це тільки перша його частина. Є ще інші.

— І не кажіть — ще одинадцять частин.

— О! — Гортенз впустила трубку, але закричала так голосно, що все одно було чути. — Її вже відвідав Гусподь! Вона знала ще до того, як їй сказали!

— Слухайте, Раяне. Ви можете якось підсумувати одинадцять попереджень в одне — або просто скажіть мені одне найважливіше? Інакше — пробачте, але я просто піду назад у ліжко.

Цілу хвилину в трубці було тихо. Потім:

— Еееерррммм. Добре. Не плутайся із цим чоловіком.

— О, Айрі! Прошу тебе, пуслухай си пана Топпса! Прошу, пуслухай си!

— З яким чоловіком?

— О, міс Джонс. Будь ласка, не треба вдавати, що ти не знаєш про свій страшний гріх. Відкрий душу свою. Дозволь Господу, дозволь мені видобути цей гріх із тебе і звільнити тебе від…

— Слухайте, я нахрін ДУЖЕ стомилась. З яким чоловіком?

— З науковцем Чалфеном. З чоловіком, якого ти називаєш другом, коли істинно він ворог усього людства.

— Маркус? Я з ним нічого не маю. Я просто відповідаю на його телефонні дзвінки і сортую його документи.

— І так ти стаєш сектретаркою диявола, — сказав Раян, від чого Гортенз ще голосніше розплакалася, — так ти низько падаєш.

— Раяне, слухайте мене, я на це все не маю часу. Маркус Чалфен просто намагається знайти відповідь на таку херню, як рак. Окей? Я не знаю, де ви берете свою інформацію, але я вас можу запевнити, що він ніяка не інкарнація диявола.

— Тілько удин з його мазунчиків! — запротестувала Гортенз. — Тілько удин з його жовнірів.

— Заспокойтесь, місіс Бе. Я боюсь, ваша онука вже втрачена для нас. Як я й думав, щойно вона покинула нас, як одразу приєдналася до темних сил.

— Та пішов ти нахрін, Раяне, я не біснувата, ба…

— І не гувори до мене, дитятко, і не гувори. Я гірко, гірко рузчарована.

— Отже, побачимо тебе 31 грудня, міс Джонс.

— Припиніть називати мене міс Джонс, Раяне. 31-го що?

— 31 грудня. Ця подія забезпечить платформу для послання Свідків. Там буде світова преса. І будемо ми. Ми маємо намір…

— Ми їх усіх пупередимо, — перебила Гортенз. — І ми си все файно спланували, бачиш? Ми будем співати гімни із пані Добсон з акордеоном, бо туди фортеп’яна не затягнеш. І ми будемо гулодувати, поки той чортів чоловік не перестане си втручати у твуріння Бога, і…

— Голодування? Ба, ти як зранку не поїси, то робишся така злюча, шо торба. Ти ж без хавки в житті більше трьох годин не сиділа. А тобі вісімдесят п’ять.

— Ти забуваєш, що я си народила в буротьбі. Я вмію виживати. Трохи часу без їжі мене не лякає.

— І ви їй це дозволите, так, Раяне? Їй вісімдесят п’ять, Раяне. Вісімдесят п’ять. Їй не можна голодувати.

— Я тубі кажу, Айрі, — сказала Гортенз, голосно і чітко, — я хочу це зробити. Мені не зашкодить трохи часу без їжі. Бог дає правицею свуєю, а лівицею відбирає.

Айрі почула, як Раян поклав слухавку, пішов у кімнату Гортенз, помалу відібрав у неї слухавку і став переконувати її йти спати. Айрі чула, як її баба співала, поки він вів її у хол, повторюючи одну й ту ж фразу, ні до кого не звертаючись, та ще й на якусь незнайому мелодію: Бог правицею дає нам, а лівицею нам забирає.

«Але переважно, — подумалося Айрі, — він просто нічний злодій. Забирає. Нахер забирає».

Маджід пишався тим, що бачив кожну стадію роботи. Він бачив, як модифікувались гени, бачив, як вводився вірус. Бачив штучне запліднення. І він бачив народження, що так відрізнялося від його власного. Тільки одна миша. Жодної конкуренції в родовому каналі, жодних перших і других, жодних врятованих і загублених. Жодних вибриків удачі. Жодних випадковостей. Ні. У вас батьків нюх і мамина любов до сиру. Жодних загадок, які належить розгадати. Жодних сумнівів, коли ж прийде смерть. Втеч від хвороб, від болю. Жодних питань: «І хто ж цим всім керує?» Жодних двозначностей. Жодної непевної долі. Жодних питань про дорогу, про зелені луги, бо, куди б не подорожувала ця миша, її життя буде таким самим. Вона не подорожуватиме часом (Час — сука, Маджід тепер це добре знав. Час — та ще сука), бо її майбутнє дорівнює її теперішньому, а теперішнє — минулому. Китайська коробочка для миші. Жодного іншого шляху, жодних втрачених можливостей, рівнозначних варіантів. Жодних вгадай-із-другої-спроби, жодних а-що-якби, жодних а-могло-би-бути-і-так. Тільки певність. Певність у найчистішому прояві. І що, думав Маджід, коли видовище скінчилося, коли маска і рукавички були зняті, а білий халат повішений на гачок, — що і є Божество, якщо не це?

19. Кінцевий пункт Четвер, 31 грудня 1992 року

Так виголошував заголовок газети. Так репетували гуляки, витанцьовуючи вечірніми вулицями з пронизливим свистом і Юніон Джеками[8], підігріваючи настрій перед самою подією; накликаючи ніч (бо була щойно п’ята година), щоб Англія вже скоріше занурилась у вечірку, яка буває раз на рік; щоб люди трахали одне одного, блювали одне на одного, облизували, мацали і насаджували одне одного на кілки; аби стояли на підніжках поїздів, притримуючи двері для друзів; сварилися з інфляційними відмовами чорних водіїв таксі, стрибали у воду і гралися з вогнем — і все це в тьмяному, непевному світлі вуличних ліхтарів. Цієї ночі Англія припиняла казати будь-ласка-дякую-будь-ласка-пробчате-будь-ласка-ой-це-я? І почала казати будь-ласка-трахни-мене-пішов-нахрін-трахнутий-вихрінок (цього просто так не скажеш; акцент не той; ми прозвучимо по-дурному). Цієї ночі Англія спускається до своїх основ. Це новорічна ніч. Але Джошуа в це ніяк не міг повірити. Куди подівся час? Він втік у щілину між ніг Джолі, втік у таємні кишені її вух, сховався в теплому, сплутаному волоссі під її пахвами. І наслідки того, що він мав зараз зробити, цього найважливішого дня в його житті, цієї критичної ситуації (ще три місяці тому він би все проаналізував, розділив, зважив і розставив по поличках із чалфеністською силою), ці наслідки тепер теж зникали у її тьмяних щілинах. Він не приймав жодних рішень цього новорічного вечора, жодних обмізкованих рішень. Він чувся бездумним, як молодик, що набрався в пабі і тепер шукає собі пригод на голову; він чувся, як малюк, що сидить на татових плечах і думає, що очолює сімейну вечірку. І він був не між гуляк на вулиці — він був тут, усередині, тримаючи курс на центр міста, зрізаючи шлях до інституту Перре, як націлена ракета. Він був тут, у напханому нервовими членами БЖПТ мікроавтобусі, що торохтів із Віллесдена на Трафальгарську площу, і впіввуха слухав Кенні, що саме викрикував ім’я його батька для Кріспіна, який сидів за кермом.

— «Коли доктор Маркус Чалфен цього вечора виставить свою Мишу Майбутнього на публічні оглядини, він започаткує новий розділ у нашому генетичному майбутньому».

Кріспін закинув голову і голосно вигукнув:

— Ага!

— Ага, точно, як не так, — продовжив Кенні, намагаючись одночасно читати і висміювати те, що читає. — Гм, дякую за об’єктивний репортаж. Гмм.. де я читав? Ага: «Але навіть важливіше, що він відкриває традиційно засекречену, рідкісну і складну галузь науки невтаємниченому глядачеві. Позаяк інститут Перре відчиняє свої двері для відвідувачів на сім років, доктор Чалфен обіцяє загальнонаціональну подію, що буде «абсолютно не схожою на Британський Фестиваль» 1951 року на Виставку Британської імперії 1924 року, бо ця виставка в жоден спосіб не заангажована політично…»

— Ага! — чмихнув Кріспін знову, цього разу обертаючись через плече до членів БЖПТ, так що мікроавтобус БЖПТ (власне, це не був мікроавтобус БЖПТ, бо машина була позичена в одного соцробітника, який просто дико любив тварин, і на обох боках красувалися жовті десятидюймові написи: «Служба з питань сім’ї Кензал Райз») мало не збив зграйку дівах на підборах, що тюпали тротуаром. — Не заангажована політично? Він шо — нахрін звиздить?

— Дивись на дорогу, любий, — сказала Джолі, посилаючи йому повітряний поцілунок. — Нам треба принаймні намагатися доїхати туди цілими. Ммм… тут ліворуч… по Еджвар-роуд.

— Вихрінок, — сказав Кріспін, — який же він вихрінок.

— На 1999 рік, — читав далі Кенні, — коли, за прогнозами експертів, процес рекомбінації ДНК буде завершений, близько 15 мільйонів людей відвідають виставку з Мишею Майбутнього, і набагато більше людей по всьому світі стежитимуть за процесом з преси. Тоді доктор Чалфен пожинатиме плоди успіху своєї освітньої місії і закине етичний м’яч у людську сітку.

— Дай мені нахрін відро, — попросив Кріспін так, наче збирався блювати. — Що в інших газетах?

Падді взяв «Біблію середньої Англії» і показав Кріспіну в дзеркало бокового бачення. Заголовок: «Мишоманія».

— О, вони додають наліпку «Миша Майбутнього», — сказав Падді, знизуючи плечима і причіпляючи наліпку собі на берет. — Незле придумали, скажу вам.

— Таблоїди грають на здивуванні, — зауважила Мінні.

Мінні була новонаверненою: сімнадцятирічна грубіянка із тьмяно-білявими дредами і проколотими сосками, у яку Джошуа був вирішив закохатися. Він навіть якийсь час намагався втілити свій задум у життя, але так і не зміг; він не спромігся полишити свій маленький, жалюгідний, психотичний світ Джолі й перебратися на іншу планету. Мінні, до її честі, зауважила такі зміни й одразу накинула оком на Кріспіна. На ній було немислимо мало одягу, як тільки можна було, зважаючи на зимову погоду, і вона користала із кожної нагоди втрутитися своїми задерикуватими, прикрашеними пірсингом сосками у приватний простір Кріспіна, що робила і зараз, перегнувшись через сидіння і показуючи йому газетку. Кріспін одночасно здійснив невдалу спробу обігнути кільце на Марбл Арч, примудритися не тикнути ліктем Мінні у груди і зиркнути в газетку.

— Не роздивився. Що це?

— Це Чалфенова голова із мишачими вухами, козячим тулубом і свинячою сракою. І він жере з корита, де на одному кінці написано «Генна інженерія», а на другому — «Громадські гроші». Підпис: «Чалфен жує».

— Гарно. Кожна крапля додає до загальної справи.

Кріспін виїхав на кільце ще раз і тепер втрапив у потрібний поворот. Мінні перегнулася через нього і поклала газетку на панель приладів.

— Бог ти мій, та він нахрін ще більше чалфеністський, ніж завжди!

Джошуа гірко пошкодував, що розповів Кріспіну про цю маленьку особливість своєї сім’ї — звичку називати себе дієсловами, іменниками і прикметниками. Тоді це було до місця — всі розсміялися і повірили, що він на їхньому боці. Але Джошуа ніколи не мав відчуття, що зрадив свого батька, — вага його вчинку не пригнічувала його, аж доки він не почув, як Кріспін глумиться з чалфенізму.

— Ти ж глянь, як він чалфенює в кориті. Використовуй все і всіх, це по-чалфенівськи, нє, Джоше?

Джошуа застогнав і повернувся до Кріспіна спиною, обличчям до вікна, за яким простягався морозний Гайд Парк.

— Це класичне фото, тут, бачиш? Те, що вони використали для голови. Я його знаю; воно було зроблене, коли він свідчив у суді в Каліфорнії. Погляд повної зверхності. Дуже чальфеністський!

Джошуа прикусив язика. НЕ ВСТРЯГАЙ. НЕ ВСТРЯГАЙ, І ТИ ЗАВОЮЄШ ЇЇ ПРИХИЛЬНІСТЬ.

— Припини, Крісп, — твердо сказала Джолі, торкаючись волосся Джошуа. — Просто думай про те, що ми маємо зробити. Йому цього не треба сьогодні.

БІНГО.

— Ага, добре… — Кріспін натис на газ. — Мінні, ти перевірила, щоб у всіх було все потрібне? Шоломи і таке інше?

— Ага, всьо чьотко. Це прикольно.

— Добре, — Кріспін витягнув маленьку срібну коробочку з речами, потрібними для косячка, і пошпурив її у бік Джолі, боляче вдаривши Джошуа по коліну.

— Зроби нам одненький, кохана. ЙОПТ.

Джолі підняла коробочку з підлоги. Вона скручувала косячок у Джошуа на колінах, витягнута шия, груди так низько, що скоро впадуть Джошуа в долоні.

— Нервуєшся? — спитала вона його, піднімаючи голову, щоб оцінити косячок.

— Про що — нервуюсь?

— Про сьогоднішній вечір. Я маю на увазі, твій непростий вибір.

— Вибір? — невпевнено пробурмотів Джошуа, щиро бажаючи бути зараз там, між людей, які весело святкують і не мусять робити ніякого вибору.

— Боже, я просто захоплююсь тобою. Я знаю, БЖПТ — радикальна організація… І знаєш, навіть зараз деякі речі, які ми робимо, даються мені… важко. Але ми говоримо про мій найтвердіший принцип у житті, розумієш? Тобто Кріспін і БЖПТ… це все моє життя.

О, ЧУДОВО, подумав Джошуа, О, ФАНТАСТИКА.

— І я досі до всрачки нервую щодо сьогоднішнього вечора.

Джолі припалила косячок і вдихнула. Коли мікроавтобус звернув за Парламент, вона простягнула цигарку Джошуа:

— Це як хтось казав: якби мені довелося вибирати між тим, щоб зрадити свого друга і зрадити свою країну, то я сподіваюся, мені б вистачило сили зрадити свою країну. Вибір між обов’язком і принципом, розумієш? Бачиш, я не така розірвана. Я не знаю, чи могла б я зробити це, якби так сталося зі мною. Тобто, якби це був мій батько. Моя прив’язаність — тварини, і Кріспінова теж. Тож нема ніякого конфлікту. Нам це легко. Але ти, ти, Джоші, зробив найекстремальніший вибір з усіх нас… і ти так спокійно виглядаєш. Тобто — я захоплююсь тобою… і я думаю, Кріспін теж тобою захоплюється, бо, знаєш, він був не до кінця певен щодо.

Джолі продовжувала балакати, і Джошуа продовжував кивати в потрібному місці, але жорстка тайська трава, яку він курив, витягнула з-поміж її слів одне — спокійний — і поставила біля нього знак питання. Чому ти такий спокійний, Джоші? Ти от-от вляпаєшся у повне лайно — чому ти такий спокійний?

Позаяк він собі уявляв, то він і виглядав зовні спокійним, неприродно спокійним, його адреналін вступав в обернений зв’язок з настроєм новорічного натовпу і з неспокійними нервами БЖПТівської компанії; і, на додачу, відчуття себе падлюкою… все було так, ніби він йшов глибоко під водою, важкою водою, а на березі бавилися діти. Але то був не стільки спокій, скільки інертність. І він ніяк не міг зрозуміти, поки автобус їхав по Вайтхолл, чи це була правильна реакція — дати світові омивати його і дозволити подіям розвиватися так, як вони розвивалися, — чи, навпаки, він би мав бути таким, як люди назовні: репетувати, танцювати, битися, трахатися… як треба вчинити, щоб бути більш — як звучить ця жахлива тавтологія двадцятого століття? Передбачливим. Більш передбачливим перед обличчям майбутнього.

Але тут він затягнувся косячком міцніше і потрапив у дитинство, коли йому було дванадцять; рання дитина, яка кожного дня підривалася зранку, думаючи, що через дванадцять годин оголосять початок ядерного апокаліпсису, старий запліснявілий сценарій кінця світу. Тоді він багато думав про екстремні рішення, про майбутнє і його дедлайни. Навіть у такому ранньому віці його вразило те, що навряд би він провів свої останні дванадцять годин, трахаючи Еліс — п’ятнадцятирічну няньку із сусіднього будинку, розказуючи людям, що він їх любить, навертаючись в ортодоксальний юдаїзм і роблячи купу речей, про які мріяв, але на які ніколи не зважувався. Йому здавалося більш імовірним, що він повернеться до своєї кімнати, сяде тихенько в куточку і тихо доскладає свій замок Лего. А що ще робити? Який інший вибір буде менш сумнівним? Бо вибір потребує часу, повноти часу, час — горизонтальна вісь моральності, — ти робиш вибір, а потім чекаєш наслідків. І це приємне марення, марення про відсутність часу (ЛИШИЛОСЯ 12 ГОДИН, ЛИШИЛОСЯ 12 ГОДИН), це момент, у якому наслідків немає і будь-які вчинки дозволені («Я божеволію — я просто божеволію від цього!» — закричав хтось на вулиці). Але дванадцятирічний Джош був надто невротичним, надто анальним, надто чалфеністським, щоб насолоджуватися цим, хоча б просто насолоджуватися думкою про це. Натомість він думав про інше: а якщо кінець світу не прийде, а якщо я трахну Еліс Родвел і вона завагітніє, а якщо…

Так було й тепер. Завжди боятися наслідків. Завжди жахлива інертність. Те, що він збирався зробити своєму батькові, було таким великим, таким колосальним, що наслідки були непередбачуваними — він не міг уявити собі мить одразу після того, як це станеться. Тільки чорнота. Ніщо. Щось на зразок кінця світу. І кінець світу, та хай навіть кінець року завжди викликав у Джоша дивне відчуття.

Кожне 31 грудня — це апокаліпсис у мініатюрі. Ти трахаєшся, де хочеш, ти приколюєшся, коли хочеш, ти перекривляєш, кого ти хочеш, — натовп великий; телевізор розривається від доброго і поганого за минулий рік; несамовиті останні поцілунки; 10, 9, 8!

Джошуа дивився на Вайтхолл, а на ньому щасливі люди проводили свою генеральну репетицію. Вони були впевнені, що лихого не станеться, а якщо і станеться, вони зможуть дати собі раду. Але це світ тобі стається, подумав Джошуа, а не ти світу. Ти нічого не можеш вдіяти. Перший раз у житті він так подумав. Маркус Чалфен думав прямо протилежне. Як у горіховій шкаралупі, подумав він, я потрапив сюди з Вестмінстера, дивлюсь на Біг-Бен, як стрілки добігають години, коли я зруйную дім свого батька. І так ми всі. Між Сциллою і Харибдою. Між молотом і ковадлом.

Брати Міллат, Гіфан, Тірон, Мо Гусейн-Ішмаель, Шіва, Абдул-Колін та Абдул-Джіммі стояли, як барани перед новими воротами, посеред станції, а новорічний натовп танцював навколо.

— Супер, — сказав Міллат. — Ну, і шо тепер робити?

— Ти читати не вмієш? — спитав Абдул-Джіммі.

— Ми зробимо те, шо там написано, брати, — сказав Абдул-Колін, обрізаючи будь-які сварки своїм глибоким, заспокійливим баритоном. — Ми пересядемо на Фінчлі-роуд. З волі Аллаха.

Міллат справді не міг прочитати того, що там написано: він обкурився. Був другий день Рамадану, і кожен нерв його тіла лічив хвилини до кінця робочого дня і пішов додому. Але все ж у його мозку залишався якийсь один трудоголік, який товк і товк одну думку: Навіщо? Навіщо ти обкурився, Міллате? Навіщо? Добре питання.

Вчора в полудень він знайшов у шухляді замотану в целофан вісьмушку, яку колись не піднялася рука викинути, і викурив її всю. Частину він викурив просто з вікна своєї спальні. Потім пішов у Гладстон Парк і викурив ще трохи. Більшу частину він викурив на стоянці Віллесденської бібліотеки. А скінчив на гуртожитській кухні такого собі Воррена Чепмена, південноафриканського скейтбордиста, з яким вони колись давно тусувались. І в результаті він зараз був у повному ступорі, він стояв з усіма тут на платформі, а був у такому ступорі, що чув не тільки звуки, а й звуки у звуках, і навіть звуки звуків у звуках. Він чув тупіт мишки, що бігла десь уздовж шпал, на якомусь вищому рівні гармонуючи зі скрипом рейок і спорадичними вдихами старої жінки десь за двадцять футів.

Навіть коли на платформу в’їжджав поїзд, Міллат все ще чув ці звуки. І потім, є такий рівень накуреності, Міллат знав про це, такий супер-пупер рівень накуреності, коли ти досягаєш майже дзен-ясності і виходиш на тамтой бік почуттів з таким ясним розумом, ніби ніколи не запалював першої цигарки. О, як Міллат цього хотів. Він хотів лише, щоб учорашньої трави вистачило на таке. Але її не вистачило.

— Ти нормально, брате Міллат? — спитав Абдул-Колін стурбовано, коли відчинилися двері вагона. — Ти аж позеленів.

— Нормально, нормально, — відповів Міллат і прибрав нормального вигляду, бо травка все-таки — не бухло; як би хріново тобі не було, все ж, добре напружившись, можна зібрати кишки докупи. Щоб довести це самому собі, він помалу, але впевненим кроком пройшов через увесь вагон і сів у самому кінці рядка братів, між Шівою і якимись перезбудженими австралійцями, що їхали на іподром.

Шіва, на відміну від Абдула-Джіммі, добре знав, звідки у кого ноги ростуть, і відрізнив би Міллатову побрехеньку на відстані п’ятдесяти ярдів.

— Міллате, старий, — тихо сказав він, впевнений, що інші його не чують через шум коліс. — Що ти з собою робиш?

Міллат подивився просто перед себе і сказав своєму відображенню в дзеркалі:

— Я готуюсь.

— Отак себе заплутуючи? — засичав Шіва. Він підглянув у ксерокопію сури 52, яку підзабув. — Ти здурів? Тяжко це запам’ятати, якщо ти десь на планеті Марс.

Міллат хитнувся і повернувся до Шіви несподівано різко:

— Я не до того готуюсь. Я готуюсь до дії. Бо ніхто більше цього не зробить. Ми втратимо одну людину, і всі ви зрадите справу. Ви дезертири. Але я витримаю.

Шіва замовк. Міллат натякав на нещодавній «арешт» брата Ібрагіма ад-Діна Шукраллаха за сфабрикованими звинуваченнями в ухиленні від податків і цивільних правопорушеннях. Ніхто не сприйняв це всерйоз, але всі розуміли, що це попередження від метрополітальної поліції про те, що вона пильно стежить за ХВІ. У світлі цього арешту Шіва був першим, хто відмовився від плану А, і одразу за ним це зробили Абдул-Джіммі і Гусейн-Ішмаель, який, попри своє бажання вилити на когось — хоч на когось — свою агресію, мав крамничку і мусив про неї думати. Цілий тиждень брати люто сперечалися (Міллат обстоював план А), але 26-го числа Абдул-Колін, Тірон і, нарешті, Гіфан вирішили, що план А не відповідає таки довгостроковим інтересам ХВІ. Вони не могли потрапити у в’язницю, якщо вони не певні, що ХВІ має достойних лідерів їм на заміну. Тож план А відмінили. Нашвидкуруч був викроєний план Б. План Б передбачав, що сім представників ХВІ вишикуються в центрі Маркусової прес-конференції і цитуватимуть 52-гу суру «Гора» спочатку арабською (це зробить сам Абдул-Колін), а потім — англійською. Міллата нудило від плану Б.

— І шо це таке? Ви збираєтесь читати йому? Це — кара?

Що сталося з помстою? Що сталося з карою, з джихадом?

— Ти вважаєш, — спокійно спитав Абдул-Колін, — що слова Аллаха, даного пророку Мухаммеду, — Салла Аллах Аллахі Ва Салам — не достатньо?

Ну, ні. І хоч Міллатові блювати хотілось, він мусив поступитися. На місце питань честі, пожертви, обов’язку, життєвих питань, які довго леліялися клановими розборками і заради яких Міллат, власне, і долучився до ХВІ — на їхнє місце було поставлене питання перекладу. Усі погодилися, що жоден переклад Корану не може бути достовірним Божим словом, але водночас усі визнали, що план Б чимало втратить, якщо брати будуть цитувати нікому не зрозумілою мовою.

Тож питання полягало в тому, який переклад і чому. Чи це мав бути один із не вартих довіри, але чітких перекладів орієнталістів: Палмера (1880), Белла (1937— 1939), Арберрі (1955), Давуда (1956)? Ексцентричний, але поетичний переклад Дж. М. Родвела (1861)? Переклад старого улюбленця, пристрасно відданого наверненого з англікан Махаммеда Мармадука Пікхола (1930)? Чи переклад когось з арабських братів, прозаїчного Шакіра чи вибухового Юсуфа Алі? Цілих п’ять днів вони сперечалися. Коли Міллат зайшов до Кілбурн-Голл увечері, це коло нібито фанатичних фундаменталістів більше нагадувало засідання «Лондонського книжкового огляду».

— Але Девуд важкий! — пристрасно сперечався брат Гіфан, — я вас відсилаю до 52:44: «Навіть, якби вони побачили, що частина неба впала на землю, вони б сказали: це не що інше, ніж скупчення хмар!» Скупчення хмар? Це ж вам не рок-концерт. У Родвела принаймні якось поетичніше, більш подібне на природну арабську: «А побачать вони, як падає півнеба, то скажуть лиш: це затверділа хмара». Півнеба, затверділа — ефект значно більший, нє?

І тут, несміливо, Мо Гусейн-Ішмаель:

— Я просто різник, маю собі крамничку на розі. Я не можу шось особливо тут робити висновки. Але мені дуже подобається оця остання фраза; це Родвел… є… здається, так, Родвел. 52: 49: «І, як сутінок впаде: слав його, коли засяють зорі». Сутінок впаде. Як на мене, це мила фраза. Звучить, як балада Елвіса. Набагато краще, ніж отут, у Пікхола: «І вночі також співай йому славу, і коли зірки зійдуть — теж». Коли сутінок впаде — набагато приємніше.

— І це те, заради чого ми всі тут зібралися? — зарепетував Міллат. — Це для цього ми прийшли до ХВІ? Щоб сидіти і нічого не робити? Не відривати задниці від стільців і гратися словами?

Але план Б був ухвалений, і ось вони бігли через Фінчлі-роуд на Трафальгарську площу, щоб втілити його. І тому Міллат був обкурений. Щоб стало духу зробити щось, крім слів.

— Я твердий, — сказав Міллат Шіві на вухо, розмазуючи слова. — Ми тут саме для цього. Щоб бути твердими. Тому я прийшов у ХВІ. А ти чого сюди прийшов?

Ну, насправді Шіва прийшов у ХВІ з трьох причин. По-перше, бо його вже замучила ця фігня — бути єдиним індусом у ресторані, де працюють самі бенгальські мусульмани. По-друге, начальник внутрішньої охорони у ХВІ перекреслював другого офіціанта в «Палаці». І по-третє, це його вивищувало в очах жінок. Не жінок ХВІ, які, хоч і вродливі, були екстремально цнотливими, але інших жінок, які раніше були у відчаї від його непередбачуваності, а тепер були вражені його новим аскетизмом. Вони обожнювали бороду, терлись сосками об капелюха і говорили Шіві, що в тридцять вісім він, нарешті, перестав бути хлопчиком. Жінок приваблювало те, що він їх відкидав, і чим більше він їм відмовляв, тим більший успіх мав. Звісно, довго Шіва протриматися не міг, і тепер у нього було стільки кицюнь, як ніколи до того. Врешті, Шіва знав, що правди тут не особливо потребують, тому відповів:

— Бо це мій обов’язок.

— Тоді ми з тобою на одній хвилі, брате Шіва, — сказав Міллат і спробував поплескати його по коліні, але схибив. — Питання в чому: ти його виконаєш?

— Сорі, старий, — зауважив Шіва, забираючи Міллатову руку звідти, куди вона впала: з-поміж своїх ніг. — Але, як зважити на твій стан, питання в тому, чи виконаєш його ти.

Оце було питання. Міллат був не зовсім певний, що він зробить щось чи не зробить з того, що буде правильним, і глупим, і добрим, і нікудишнім.

— Мілл, ми затвердили план Б, — наполягав Шіва, спостерігаючи хмарку сумніву на Міллатовому обличчі. — Давай просто виконаємо план Б, окей? Немає жодного сенсу створювати собі проблеми. Старий. Ти такий самий, як твій тато. Класичний Ікбол. Просто не можеш дати собі спокій. Не можеш дати воді текти собі, чи як там нахрін кажуть.

Міллат відвернувся від Шіви і подивився на свої черевики. Спочатку він мав більше впевненості, уявивши собі подорож як холодну пряму стрілу на Джубілі Лайн: Віллесден Грін Чарінг Кросс, жодних пересадок, не так, як оце туди-сюди між станціями; просто пряма лінія на Трафальгар, а потім ескалатором вгору на площу, і обличчя в обличчя із ворогом свого пра-пра-прадіда, Генрі Гейвлоком на його загидженому голубами п’єдесталі. Це надавало йому мужності. Він увійде в інститут Перре з помстою і переосмисленням у серці, і зі славою, і він, і він, і він…

— Здається, — сказав Міллат, — я зараз буду блювати.

— Бейкер-стрит! — вигукнув Абдул-Джіммі. І з непомітною допомогою Шіви Міллат вийшов з вагона і попрямував до потяга на пересадку.

За двадцять хвилин Бейкерлоо Лайн вивела їх на крижану площу. На горизонті — Біг-Бен. На площі — Нельсон. Гейвлок. Напір, Георг IV. Далі — Національна галерея і Св. Мартін. Усі статуї дивляться на годинник.

— Вони обожнюють свої фальшиві ікони в цій країні, — сказав Абдул-Колін зі своєю дивною сумішшю серйозності та іронії, зовсім не зворушений новорічним натовпом, який плювався, танцював і звивався навколо ліхтарів. — От хто мені пояснить, якого дідька англійці будують свої статуї спиною до своєї культури, а обличчям до часу? — він зробив паузу, щоб змерзлі брати ХВІ могли подумати над риторичним питанням. — Бо вони дивляться у майбутнє, щоб забути своє минуле. Інколи мені їх майже шкода, знаєте, — продовжив він, обернувшись і обвівши оком сп’янілий натовп.

— У них немає віри, в цих англійців. Вони вірять в те, що створено людиною, але що створено людиною, людиною і поруйнується. Подивіться на їхню імперію. Це все, що вони мають. Карл II стрит і Саус Африка Гауз, і купа дурнуватих статуй на конях. Сонце встає і сідає раз на дванадцять годин. І це все, що у них залишилось.

— Мені нахрін холодно, — пожалівся Абдул-Джіммі, плескаючи руками в рукавичках (його дратувала дядькова патетика). — Давайте рухатись, — запропонував він, коли на нього налетіла вагітна, як гора, англійка, мокра від фонтанів, — геть з цього чортового бедламу. Це на Чандос-стрит.

— Брате, — сказав Абдул-Колін Міллату, який стояв трохи осторонь. — Ти готовий?

— Дайте мені одну секунду, — слабо відмахнувся той. — Не хвилюйтесь, я потраплю.

Було дві речі, які він хотів побачити перед тим, як піти. Перша — це лавочка, особлива лавочка он там, під стіною. Він довго йшов, спотикаючись, намагаючись не зіткнутися із танцюючим натовпом (стільки гашишу в мізках; вага перекочувалася з ноги на ногу); але він дійшов. Сів. І там було нашкрябано:

П’ятидюймові букви, між однією ніжкою лавочки та іншою. ІКБОЛ. Надпис нечіткий, і колір якийсь іржавий, але слово було. Історія цього надпису була давня.

Кілька місяців по своєму приїзді в Англію його батько сидів на цій лавочці й втамовував кров із пальця, необережно врізаного в ресторані одним зі старших офіціантів. Спочатку Самад не відчув цього — це була його мертва рука. Тож він просто замотав палець у серветку, щоб спинити кров, і продовжував працювати. Але серветка промокла від крові, і палець відлякував клієнтів, тож Ардашір відіслав його додому. Самад забрав свого пальця з ресторану і пішов на театральну площу, а потім на Сан-Мартін Лейн. Дійшовши до площі, він сполоснув палець у фонтані й спостерігав, як червона кров падає у синю воду. Але люди вже почали звертати на нього увагу. Тож він вирішив сісти на лавку і затиснути палець при корені, аж поки не спиниться кров. Але кров текла. За якийсь час йому набридло тримати палець угору і він дозволив йому звисати, наче халальному м’ясу, сподіваючись, що це пришвидшить кровотечу. А потім, поки він сидів, звісивши голову між колінами і поклавши палець на тротуар, його осінила примітивна ідея. Повільно, крапля за краплею, він вивів на лавці своєю кров’ю: ІКБОЛ. А потім, щоб утривалити надпис, вишкрябав його кишеньковим ножиком.

— Великий сором захлинув мене, коли я закінчив, — розповідав він своїм синам роками пізніше. — Я втікав від свого сорому в ніч; намагався втекти від себе самого. Я розумів, що ця країна мене пригнічувала… але це було шось інше. Я вчепився в огорожу на Пікаділлі, упав на коліна і молився, плакав і молився, збиваючи вуличних музикантів з ритму. Бо я знав, що це означало. Я знав, що я волів написати своє ім’я на світі. Я насмілився. Наче англійці, які називали вулиці в Кералі на честь своїх коханок, наче американці, які вивісили свій прапор на Місяці. Це було попередження від Аллаха. Він казав мені: Ікболе, ти стаєш таким, як вони. Ось що це означало.

Нє-а, подумав Міллат, коли вперше почув цю історію, не означало. Це просто-напросто означало: ти — ніщо. І зараз, дивлячись на надпис, Міллат нічого не відчував, крім зневаги. Усе своє життя він мріяв про Хресного Батька, а все, що він мав, — то це Самада. Винуватого, зламаного, дурного однорукого офіціанта — чоловіка, який вісімнадцять років прожив у дивній країні й не лишив жодного сліду, окрім цього. Це просто означало, що ти — ніщо, подумав Міллат і, змагаючись з позовами до блювоти, рушив до Гейвлока, щоб подивитися йому в кам’яні очі. Це означає — ти ніщо, а він — хтось. От і все. Саме тому Панде звисав із дерева, а Гейвлок сидів у шезлонгу тоді в Делі. Панде був ніким, а Гейвлок — кимось. І нема потреби копатися в книжках і дискутувати. «Ти не бачиш, абба? — шепотів Міллат. — Отак. Це довга, довга історія про нас і про них. Так воно було. Але не більше того».

І Міллат прийшов сюди, щоб завершити це. Помститися. Розвернути історію. Йому подобалося думати, що його погляди — це вже погляди нового покоління. Якщо Маркус Чалфен збирається написати своє ім’я на світі, то Міллат напише його БІЛЬШИМИ ЛІТЕРАМИ. І в майбутніх книжках з історії його ім’я буде написане правильно. Як і дати, і години. Там, де Панде оступився, Міллат ступить твердою ногою. Там, де Панде обрав А, Міллат вибере Б.

Так, Міллат обкурився. І може здатися абсурдним, що один Ікбол вірить, що хлібні крихти, які лишив інший Ікбол кілька поколінь тому, ще не здув вітер. Але насправді не важить, у що ми віримо. Бо це не спинить людину, яка вірить, що її нинішнім життям керує її попереднє життя, чи цигана, який присягається королевою таро, і не можна змінити істеричну жінку, котра винуватить у цьому свою матір, або самотнього дивака, який глупої ночі сидить на розкладачці на вершечку гори і чекає на зелених чоловічків. Між дивних візерунків, що замінили нам віру в могутність зірок, Міллат — не такий уже рідкісний випадок. Він вірить, що одного разу прийняте рішення повертається. Він вірить, що ми живемо по колу. Він простий, чистої води фаталіст. Що йде по колу, повертається по колу.

— Дінь, дінь, — сказав Міллат, плескаючи Гейвлока по нозі перед тим, як рушити в бік Чандос-стрит. — Другий раунд.

Коли Раяна Топпса попросили укласти календар ламбетської Зали Царства «Думки на день» на 1992 рік, він доклав усіх зусиль, щоб не повторити помилок своїх попередників. Надто часто його попередники, зауважив Раян, обираючи цитату для тупих, секулярних днів, хибували на сентиментальність, і, наприклад, на День Валентина 1991 року в календарі були слова: «Страху немає в любові, але досконала любов проганяє страх», І Іоанн, 4:18, наче Іоанн, коли писав, думав про жалюгідне почуття, яке змушує людей посилати одне одному сердечка з пап’є-маше і дешевих плюшевих ведмедиків, а не про любов Ісуса Христа, що ніколи не проминає. Раян обрав абсолютно протилежний підхід. У переддень Нового року, наприклад, коли всі з ніг падали, загадуючи бажання на дванадцяту годину, підсумовуючи старий рік і плануючи новий, він вважав за необхідне надавати всім по голові, щоб повернути їх на землю. Він хотів нагадати, що світ жорстокий і безсенсовний, уся людська метушня абсолютно беззмістовна, і жоден прогрес не має значення, якщо тільки це не прогрес в ім’я слави Господньої та квитка в той кращий, інший світ. Уклавши календар ще минулого року і вже порядно забувши, які цитати він тоді обрав, Раян приємно здивувався, коли віддер аркуш 30-го числа і глянув на товстий білий аркуш 31-го — яке ж ефективне було його нагадування. Жодне міркування так не пасувало до дня, що наближався. Жодне попередження не було таким актуальним. Він відірвав його від календаря, запхав у свої тугі шкіряні штани і сказав місіс Бе сідати в коляску.

— Сміливець, що витрима горе з бідою, — співала місіс Бе, поки вони мчали по Ламбет Брідж, прямуючи до Трафальгарської площі, — дай йому сили йти за Тобою![9]

Раян посигналив цілу хвилину, поки обігнав мікроавтобус із жінками Царства, аби не налякати їх. У голові він швидко перебрав усі речі, що поклав до автобуса: пісенники, інструменти, плакати, брошурки «Вартової вежі». Усе є і в порядку. У них насправді не було квитків, але вони протестуватимуть надворі, на холоді, приймаючи муки, як справжні християни. Хвала Господу! Який великий день! Усі знаки були добрими. Раянові навіть наснився був Маркус Чалфен у вигляді нечистого, і вони зіткнулися з ним ніс до носа. Раян сказав: «Я і ти — між нами війна. І переможець може бути тільки один». Потім він процитував щось із Писання (він не пам’ятав, що саме, але це було щось з Об’явлення), він повторював цитату знову і знову, аж поки диявол/Маркус не став маліти, поки в нього не виросли вуха і довгий роздвоєний хвіст, і врешті він утік — малесенька диявольська мишка. Як у видінні — так воно станеться й насправді. Раян буде нездоланний, незворушний, абсолютно твердий, і зрештою грішник покається.

Так Раян підходив до всіх теологічних, практичних і особистих конфліктів. Він не рухався ані на дюйм. А втім, це завжди було його коником; він мав моноінтелект, здатність триматися єдиної ідеї із феноменальною твердістю, і для застосування цього не було кращого місця, ніж Церква свідків Єгови. Раян мислив чорно-білим. Проблему становили його колишні пристрасті — мотоцикли і поп-музика, — вони завжди мали відтінки сірого (хоча, мабуть, найближчі до Свідків речі у світському житті — це хлопчики, які надсилають листи у «Нью м’юзік експрес» і пишуть статті у «Скутерс тудей»). Вічно важкі питання — чи треба розводити свою пристрасть до «Кінкс» симпатією до «Смол фейсес», або хто кращий виробник мотоциклетних моторів — Італія чи Німеччина? Це життя тепер здавалося йому таким чужим, що він майже забув, коли жив ним сам. Він жалів тих, хто зараз стогнав під тягарем таких сумнівів і дилем. Він жалів парламент, поки він і місіс Бе проїжджали його будівлю; він жалів його, бо закони, які тут приймали, були минущими, тоді як його закони — вічними…

— Нема такої сили, щоб рішення змінила — паломника мого, — заливалась місіс Бе. — А той, хто відмовляє, про зло розповідає… себе лиш проклинає; а він — сильніш стає.

Він смакував. Він смакував те, що стояв навпроти диявола і казав:

— Ти — сам: доведи мені. Давай, доведи.

Він знав, що не потребує доказів, як мусульмани чи євреї. Тільки віра. І ніяка раціональність не може змагатися з вірою. У «Зоряних війнах» (по секрету — улюбленому фільмі Раяна. Добро! Зло! Сила! Так просто. Так правдиво) — насправді підсумок архаїчних міфів і найчистіших алегорій життя (як його розумів Раян), а потім — віра, незаплямована, неосвічена віра — ось де наймогутніший меч, щоб херити зло. Ну, давай, доведи. Він це робив кожної неділі на порозі, а тепер зробить це Маркусу Чалфену. Доведи мені, що ти правий. Доведи мені, що ти більш правий, ніж Господь. Нема таких доказів на цілій землі. Бо Раян не вірив і не дбав ні про що земне.

— Ми вже майже там?

Раян стиснув делікатну руку місіс Бе і газонув по Стренду, а потім повернув за Національну галерею.

— Він переможе горе, гігантів він поборе, добро нестиме всюди — мій пілігрим!

Гарно сказано, місіс Бе! Право нести слово! Хто не надимається, а все ж успадковує землю! Право бути правим, вчити інших, бути у всіх часах, о, Господь уповноважив тебе на це, право йти в незвідані землі і чужі країни, і нести слово неосвіченим, і знати, що ти говориш саму правду. Право завжди бути правим. Наскільки краще, ніж право, яке колись він цінував над усе: право на свободу, свободу самовираження, сексуальну свободу, право палити траву, право гудіти, право розганяти мотоцикл до шістдесяти п’яти кілометрів на годину на трасі і без шолома. Наскільки краще, ніж усе це разом узяте, думав Раян. Він користався правом таким рідкісним, як на цей недопалок століття, що воно було вже корисною копалиною. Основа основ усіх прав. Право бути хорошим хлопцем.

Гги, подумав Арчі, вони щось не те роблять, шо завжди. Не те, щоб вони робили гірше. Вони просто роблять це зовсім інакше. Стільки інформації. Як тільки ти віддираєш квиток, одразу відчуваєш себе напханим, приколотим якимись всевидючими набивачами опудал, вмерзлим у кригу часу, впійманим. Раніше так не було, подумав Арчібальд. Багато років тому у нього був двоюрідний брат Білл, який працював на 32-му маршруті по Оксфорд-стрит. Хороший пацан. Посміхався і для всіх знаходив добре слово. Він відривав квиточки від цієї гігантської старомодної машини (куди вони поділися? Де їх мазюче чорнило?); ніхто не передавав ніякі гроші, отак, Арч. Був Білл, який завжди тобі допоможе. Як би там не було, ці квитки, старого зразка, на них не вказувалося, куди ти прямуєш, і тим паче — звідки. На них, якщо пам’ять йому не зраджувала, не було навіть дати, і тим більше — ніякого часу. Тепер, звісно, все інакше. Уся ця інформація. Арчі не розумів навіщо це. Він поклав руку Самадові на плече. Самад сидів просто перед ним, на передньому сидінні другого поверху. Самад обернувся, подивився на квиток, який йому показував Арчі, послухав його запитання і насмішливо глянув йому в очі.

— А що саме ти хочеш знати?

Він очевидно дратувався. Сьогодні всі трохи дратувалися. В першій половині дня всі пересварилися. Ніна заявила, що вони повинні піти і подивитися на цю мишу, подивитися, що там робить Айрі і що там робить Маджід, врешті-решт вони мають підтримувати свою родину, що б вони про ту мишу собі не думали, стільки праці вкладено, і молодь потребує моральної підтримки від батьків, і вона піде туди, навіть якщо вони не підуть, і це буде просто жалюгідно, якщо родина відвернеться від свого великого дня… ну, і так далі. А потім всіх зашкалило. Айрі розплакалася («А з Айрі що не так? Вона весь час плакала цими днями»), Клара звинуватила Ніну в емоційному шантажі, Алсана сказала, що вона піде, якщо Самад піде, а Самад сказав, що він святкував Новий рік в «О’Коннелі» вісімнадцять років і цей рік не стане винятком. Арчі, у свою чергу, сказав, що хай його відтрахають, якщо він терпітиме все це цілий вечір — він краще посидить собі десь на самотині. Усі вони витріщились на нього, щойно він це сказав. Вони ж не знали, що він просто користав із віщої поради, яку отримав у листі напередодні:

Але зрештою Алсана поклала край цим розмовам. Арчі та всі інші підуть — хочуть вони цього чи ні. І вони не хотіли. Тож зараз вони займали півавтобуса, щоб розсістися чимдалі одне від одного: Клара — за Алсаною, яка сиділа за Арчі, котрий сидів за Самадом, що сидів через прохід від Ніни. Айрі сиділа біля Арчі, але тільки тому, що більше не було вільних місць.

— Я просто намагався сказати… знаєш, — почав Арчі, пробуючи розбити лід мовчанки, відколи вони виїхали з Віллесдена, — це цікаво, скільки інформації вони тепер напихають в автобусний квиток. Порівняно із тим, як було колись. Я от подумав — а нащо? Це досить цікаво.

— Скажу тобі чесно, Арчібальде, — скривився Самад. — Мені це нітрохи не цікаво. Мені це смертельно нудно.

— А, так, — погодився Арчі. — Ти маєш рацію. — Автобус повернув так різко, що, здавалось, найменший рух перекине його. — Мммм…. то ти не знаєш нащо…

— Ні, Джонсе. У мене не було близьких друзів в автопарках, тим паче таких, що посвячені в таємницю історичних рішень, які щодня приймаються в Лондон Транспорт. Але якщо вже хочеш знати моє скромне припущення, то я собі уявляю, що це частина велетенського урядового процесу з відстежування кожного руху такого собі Арчібальда Джонса, щоб знати, де він є і що він робить щодня і щомиті…

— Господи Ісусе, — злісно врубала Ніна. — Та чо ти вічно так кусаєшся?

— Перепрошую. Я не знав, що говорю ще й з тобою, Ніно.

— Він просто спитався тебе, а ти роздмухав з цього ціле лайно. Слухай, ти його дрючиш уже півстоліття. Невже не досить? Чого б тобі не лишити його в спокої?

— Ніно Бегам, я тобі присягаюся, якщо ти мені видаси бодай ще одну інструкцію сьогодні, я особисто відірву твій язик при самому корені і буду носити його замість метелика.

— Та розслабся ти, Семе, — сказав Арчі, почуваючись незручно від того, що через нього здійнялась така буча. — Я просто…

— Ти, ану не залякуй мені племінницю, — проспівала Алсана з іншого кута автобуса. — Ти б їй язик вирвав тільки за те, що зараз тобі хочеться їсти свої боби з картоплею («Ах!» — подумав Арчі з тугою). Боби з картоплею! — замість того, щоб піти подивитись на власного сина, який уже чогось досягнув і…

— Щось я не пам’ятаю, щоб ти так уже тішилась із його досягнень, — вставила своїх п’ять копійок Клара. — Знаєш, ти дуже вигідно влаштувалась, Алсі, забуваєш те, що трапилося дві хвилини тому.

— І це — від жінки, яка живе з Арчібальдом Джонсом! — вдавився Самад. — Дозволю собі вам нагадати, що люди, які живуть у скляних будинках…

— Ні, Самаде, — запротестувала Клара. — Навіть не починай їхати на мене. Це ти був найбільше проти цього всього, але ти ж ніколи не буваєш твердим до кінця у своїх рішеннях, хіба не правда? Вічно ти зі своїм Панде. Принаймні Арчі… — Клара запнулась, не звикла до того, щоб захищати свого чоловіка, і не певна, який епітет дібрати. — Принаймні він, раз вирішивши, тримається свого рішення. Принаймні Арчі послідовний.

— О, тааак, — в’їдливо вставила Алсана. — Так само, як каменюка послідовна, так само, як моя баба послідовна, раз її вже закопали в землю…

— О, та заткайся, — сказала Айрі.

Алсана на мить замовкла, але потім шок відпустив її язик:

— Айрі Джонс — ти що, кажеш мені?..

— Так, я кажу тобі, — підтвердила Айрі, почервонівши, як буряк, — насправді. Заткайся. Заткайся, Алсано. І всі ви заткайтесь. Все? Просто заткайтесь. Якщо ви не зауважили, то в цьому автобусі є ще інші люди, хіба ні? І, вірите мені чи ні, не всі на цій землі хочуть слухати те, що ви несете. Тож заткайтесь. Давайте спробуйте. Помовчте. Ах, — вона підняла руки, наче торкалась мовчанки. — Хіба це не варто того? Ви не знали, що в інших сім’ях воно так? Вони говорять тихо. Спитайте кого-небудь із цих пасажирів. Вони вам скажуть. У них є сім’ї. Інколи в сім’ях весь час тихо. Хтось може назвати такі сім’ї пригніченими, або емоційно застиглими, або як завгодно, але ви розумієте, про що я?

Ікболи з Джонсами, вражені тишею, що запала в автобусі (навіть галасливі дівчата Рагга, які їхали в Брікстонський танцювальний клуб на новорічну вечірку, замовкли), не спромоглися на відповідь.

— Я кажу, от повезло хрінюкам. Повезло, повезло хрінюкам.

— Айрі Джонс! — закричала Клара. — Стули писка!

Але спинити Айрі було не так просто.

— Яке мирне існування. Яким гарним мусить бути їхнє життя. Вони відчиняють двері — і все, що їх там чекає, так це ванна або диванчик. Просто нейтральне місце. А зовсім не жахіття із теперішніх кімнат, і колишніх кімнат, і того, що в них було сказано роками раніше, і всіх сраних історій, розкиданих по всій хаті. Вони не повторюють кожного дня своїх старих помилок. Вони не слухають весь час того самого старого лайна. Вони не грають публічних сцен обурення в автобусах. Правду кажу, ці люди просто собі живуть. Я вам кажу. Найбільші травми в їхньому житті — це зміна лінолеуму. Сплата рахунків. Ремонт дверей. Їх не гребе, шо роблять їхні діти по життю, аби лише вони були живі-здорові. Щасливі. І кожен день не є нахрін великою битвою між тим, чим вони є, і тим, чим вони мають бути, чим вони були і чим вони будуть. Давайте, спитайте їх. Вони вам скажуть. Нема мечетей. Може, маленька церква. Нема великих гріхів. Повне прощення. Нема горищ. Нема лайна на горищах. Нема скелетів у шафах. Нема прапрадідів. Даю двадцять фунтів, шо в цьому автобусі ніхто, крім Самада, не знає розмірів ноги свого прапрадіда. А знаєте, чому вони цього не знають? Бо це нахрін нікому не треба. Як вони це сприймають, це — минуле. Отак воно в інших сім’ях. Вони не плазують перед своїми бажаннями. Вони не носяться, смакуючи те, що вони жахливо поламані. Вони не витрачають свого часу на те, щоб ще більш ускладнити собі життя. Вони просто живуть собі. Щасливі засранці. Щасливі вихрінки.

Гігантська хвиля адреналіну, породжена цим особливим вибухом, залила тіло Айрі, пришвидшила серцебиття і залоскотала нерви її ненародженої дитини, адже Айрі була на восьмому тижні вагітності і вона це знала. Чого вона не знала і чого ніколи не дізнається (вона зрозуміла тієї миті, коли блакитні смужечки поволі матеріалізувалися на домашньому тесті, наче лик Мадонни на зрізаному кабачку в руках італійської домогосподарки), то це те, хто був батьком її дитини. Жоден тест на світі не скаже їй цього. Таке ж жорстке чорне волосся. Такі ж мерехтливі очі. Така ж звичка жувати кінчик олівця. Такий самий розмір ноги. Така ж ДНК. Вона не знала, кого обрало її тіло, який вибір воно зробило у цих перегонах гамет, між порятованим і загубленим. І вона не знала навіть, чи вибір був таким уже важливим. Бо який би з братів не був батьком, батьками були обоє. Вона ніколи не дізнається.

Спочатку ця новина видалася Айрі неймовірно сумною; інстинктивно вона була чутливою до біологічних фактів, додаючи до них власний помилковий силогізм: якщо це не чиясь дитина, то може бути так, що це нічия дитина? Вона пригадувала детально розроблені картограми, що розгорталися із науково-фантастичних книжок Джошуа, його Фантастичних Пригод. Так виглядала її дитина. Ідеально спланована штучка, а втім, без реальних координат. Карта уявного батьківства. Але потім, після сліз і пережовування цього в голові, вона подумала: ну і що, знаєш? Ну і що. Воно так завжди, може, не зовсім так, але встряваєш так. Так було з Ікболами. Так із Джонсами. А як вона хотіла ще?

Так вона себе заспокоювала, поклавши руку на своє жваве серце і глибоко дихаючи, поки автобус під’їжджав до площі й голуби злетіли колом угору. Вона скаже одному з них, а іншому — ні; вона сама вирішить, котрий із них; і вирішить це сьогодні.

— Усе в порядку, люба? — спитав Арчі після довгої мовчанки і поклав свою велику рожеву руку, всю в родимках, як у чаїнках, їй на коліно. — Забагато на себе взяла.

— Нормально, тату. Все окей.

Арчі посміхнувся їй і заправив її пасмо, яке вибилося, за вухо.

— Тату.

— Так?

— Ця штука про автобусні квитки.

— Ага?

— Це може бути тому, що багато хто платить менше, ніж треба. За останні п’ять років автобусні компанії мали дедалі більше збитків. Бачиш — написано: «Зберігайте на випадок контролю». Тобто вони можуть потім перевірити. Тут є всі деталі, тож уже не можна відмазатися.

А колись, подумав Арчі, невже люди менше обманювали? Чи були вони чеснішими, чи не зачиняли дверей, чи залишали своїх дітей у сусідів, платили за соціальні дзвінки, правильно розраховувались у крамниці? Смішна штука — коли ти у цій країні старієш, люди весь час питають тебе про такі речі. Вони хочуть почути, що колись це була мила, зелена земля. Вони потребують цього. Арчі стало цікаво, чи його дочка потребує цього. Вона якось смішно на нього дивилася. Кутики її губ опущені, а очі майже благали. Але що він міг їй сказати? Новий рік приходить і відходить, але скільки не розв’язуєш проблем, усе одно існують погані хлопці. Завжди є купа поганих хлопців.

— Коли я була дитиною, — м’яко сказала Айрі, тиснучи на дзвіночок для зупинки, — я любила думати, що це маленькі алібі. Автобусні квиточки. Тобто: дивись, на них вказані час, дата, місце. І якби я опинилася в суді і мені довелося б захищатися і доводити, що мене не було там, де вони думають, я була, і що я не робила того, що вони думають, я робила, я викладу квиток.

Арчі мовчав, і Айрі подумала, що розмова скінчилася, тому вона здивувалась, коли вони продерлися крізь святковий натовп і купи безцільних туристів, і вже йшли сходами інституту Перре, її батько раптом сказав:

— Ну, а я ніколи про це не думав. Я це запам’ятаю. Бо ніколи ж не знаєш — га? Тобто хіба знаєш? Ну. Це гарна думка. Треба їх підбирати на вулиці, я думаю. І складати в банку. Алібі на всі випадки життя.

Усі ці люди йдуть до однієї й тієї ж зали. Пункт призначення. Велика зала, одна з багатьох в інституті Перре; зала, відділена від експозиції, і все ж названа Залою експозицій; корпоративне приміщення, чиста дошка; біле/хромоване/чисте/просте (коротко — дизайн), створене для зібрань людей, які потребують нейтрального місця наприкінці двадцятого століття; віртуального місця, де їхні бізнесові справи (чи то ребрендинг, чи жіноча білизна, чи ребрендинг жіночої білизни) могли вирішуватися в порожнечі, неперервній відсутності; логічне завершення століть, у яких простір був переповнений і кривавий. Цей простір згорнутий, стерилізований, оновлюваний кожного дня нігерійською прибиральницею із пилососом і стережений містером Де Вінтером, польським сторожем (він себе так називає, його посада — начальник охорони цінностей); він охороняє це місце, розгулюючи по його межах із плеєром, що грає йому польські народні мелодії; ви можете побачити його, ви можете побачити це через гігантське вікно, якщо проходитимете повз — цілі акри захищеної порожнечі зі значками ціни за кожен квадратний фут із цих квадратних футів простору, простору, простору, довшого за свою ширину і висоту, яка вмістила б три рости Арчі та ще пів-Алсани. І сьогодні ввечері тут стоять (завтра не стоятимуть) два величезних стенди, блищать з обох боків зали, наче шпалери, і на них написано НАУКОВА КОМІСІЯ «МІЛЛЕНІАЛ» всіма можливими шрифтами — від навмисно архаїчних («вікінг») до модернових («Імпакт»), щоб читач одразу відчув тисячолітню історію надпису (в короткому варіанті), і все це в різноманітних відтінках сірого, блідо-голубого і темно-зеленого, бо ці три кольори (каже дослідження) асоціюються людьми із «наукою і технологіями» (червоні та пурпурові — з мистецтвом, а темно-синій — з якістю та/або вигідною покупкою), бо, на щастя, після років корпоративної синестезії (сіль-і-оцет-синій, сир-і-цибуля-зелена) люди врешті знайшли відповіді на питання, як організовувати простір або запускати ребрендинг зали/меблів/Британії (коротко: нова Британська зала, простір для Британії, Британськість, простір Британії, Британський промисловий простір, культурний простір, простір). Вони знають, як відповідати, якщо їх питають, які почуття викликає у них матове/хромоване; і вони знають, що таке національна ідентичність? Символи? Живопис? Карти? Музика? Кондиціонери? Усміхнені чорношкірі діти, чи усміхнені китайські діти, чи (відзначити потрібне)? Світова музика? Кучері чи гладке волосся? Плитка чи ламінат? Рослини? Водопровід?

Вони знають, що вони хочуть, особливо ті, хто прожив це століття, змінюючи простір на простір, як містер Де Вінтер (уроджений Войцех), зі зміненим ім’ям, після ребрендингу, відповідь на будь-яке питання: нічого нічого простір будь ласка тільки простір нічого будь ласка нічого простір.

20. Про мишей і пам’ять

Просто як у телевізорі! І це був найвищий комплімент, який Арчі міг присвоїти події реального життя. Крім «просто як у телевізорі, тільки ще краще!» Усе таке сучасне. Так забацано, що дихнуть тут страшно, не те що пукнути. Ці крісла — пластикові, але без ніжок, скручені, як буква S; вони наче працювали вже самим тим, що були так вигнуті; і вони грали між собою — близько двохсот стільців у десять рядів; і вони зміїлись навколо вашого тіла, коли ви сідали в них — м’які, але надійні! Зручні! Сучасні! І ти не можеш не захоплюватися, коли складаєшся отак, думав Арчі, сідаючи в таке крісло. Просто чудово.

Інша річ, яка робила все це таким, як по телевізору, тільки кращим, то це зала, повна людей, яких він знав. Із самого заду сидів Міллат (засранець), з Абдулом-Джіммі та Абдулом-Коліном; Джош Чалфен ближче до середини, а Маджід — він сидів у першому ряду поруч із жінкою Чалфен (Алсана на неї не дивилася, але Арчі їй помахав, бо було неввічливо не привітатися), і перед ними всіма (біля самого Арчі — Арчі вибрав собі найвигідніше місце) сидів Маркус — за довгим-довгим столом, просто як по телевізору, з купою мікрофонів, цілим чортовим натовпом мікрофонів, величезні чорні черева злючих-кусючих бджіл. Маркус сидить між чотирма іншими пацанами, три з них його віку, а четвертий — зовсім старий пацан, висушений якийсь, справжній сухар, якщо це правильне слово. І вони всі до одного в окулярах — точно так, як показують науковців по тєлєку. Але — без білих халатів. Усі неформальні: футболки, шалики, мокасини. Трохи розчаровує…

Ну, Арчі бачив немало цих прес-конференційних штук (батьки схлипують, зникають діти, або, навпаки, це був сценарій усиновлення з-за кордону, плачуть діти, зникають батьки), але це було в сто разів краще, бо по центру стола було щось досить цікаве (чого зазвичай по телевізору не показують, там показують людей, які схлипують): миша. Звичайна собі миша: сіро-бура, сама по собі, але дуже активна, вона носилася колами у своєму скляному ящику завбільшки з телевізор, із дірочками для повітря. Арчі розхвилювався, коли вперше її побачив (сім років у скляному ящику!), але виявилося, що ящик — тимчасова річ, просто для фотографів. Айрі пояснила, що в інституті для миші є така велика штуковина, з трубками і багатьма рівнями, так що миші не буде надто нудно, і її потім туди перенесуть. Значить, так воно і є. Вона просто брехуха — ця миша. Вона виглядає так, наче весь час корчить гримаси. І ти забуваєш, які миші чутливі. І як за ними — точно — важко доглядати. Саме тому він не купив мишу Айрі, коли та була маленькою. Золоті рибки чистіші — і пам’ять у них коротша. Наскільки Арчі знав, усе, що мало довшу пам’ять, обов’язково ображалося, а тваринка, яка ображається (тоді ти мене не погодував, тоді ти мене запхав у ванну з мильною водою), — це не те, що тепер треба людям.

— А, от ти де, — сказав Абдул-Мікі, плюхаючись у крісло біля Арчі, зраджуючи своєму принципу не поважати стільчики без ніжок. — Ти не хочеш тримати грьобаного злючого гризуна в ручках.

Арчі посміхається. Мікі — пацан, з яким приємно подивитися футбол, або крикет, або якщо бачиш бійку на вулиці, то хочеш, щоб Мікі опинився поруч, бо Мікі — коментатор по життю. Такий собі філософ. Він трохи фрустрований щодня, бо переважно не має можливості проявити всю свою якість. Але звільніть його від фартуха і плити — і він себе покаже. В Арчі завжди був час для Мікі. Багато часу.

— Коли вони збираються ото почати? — спитав він Арчі. — Сидять собі у вус не дують, нє? Ми ж не можемо дивитися на кляту мишу вночі, нє? Я тут про те, шо, якшо тут назбиралася купа людей на Новий рік, то вони хочуть хоч шось подібне на розвагу.

— Ага, нуу, — промимрив Арчі, не заперечуючи, але не особливо погоджуючись. — Я думаю, їм тре переглянути свої нотатки і… це ж не просто тобі встати і шось ляпнути, пра? Тобто це не так, якби вони мали тут всіх весь час розважати, ну, пра? Це Наука. — Арчі говорить «Наука» так само, як він каже «Сучасний», наче хтось йому позичив ці слова і наказав їх не розбити. — Наука, — повторив Арчі більш твердо, — це тобі не собачий хвіст.

Мікі хитає головою, а тим часом думає над постановкою питання, намагаючись вирішити, яка вага в Арчиного контраргументу «Наука», з усіма її конотаціями експертизи, і високого польоту, і оплотів думки, яких ні Арчі, ні Мікі ніколи не бачили (відповідь: жодної ваги), і наскільки він має поважати це слово з огляду на його конотації (відповідь: та пішло воно. Університет життя, нє?), і скільки секунд він має зачекати, перед тим як усе це порвати нафіг (відповідь: три).

— Навпаки, Арчібальде, нахрін навпаки. Який це вбіса аргумент. Просто загальна помилка, от шо воно таке. Наука нічим не відрізняється від усього іншого, чи не так? Тобто, коли ти в цьому колупаєшся. Наприкінці дня людям має бути приємно і цікаво, розумієш, про шо я?..

Арчі кивнув. Він розумів, про що казав Мікі. (Дехто — наприклад, Самад — вважав, що не можна довіряти людям, які надуживають фразою «наприкінці дня» — футбольні менеджери, брокери нерухомості, різні продавці, — але Арчі так не думав.

Обережне вживання цієї фрази завжди створювало враження, що його співрозмовник потрапляє в саму ціль, до самого підґрунтя.)

— А якщо ти думаєш, шо є якась грьобана різниця між цим місцем і моєю кафешкою, — продовжував Мікі наче з напханим ротом, не підвищуючи голосу над шепотінням, — то ти, певне, смієшся. Всьо воно таке саме, якщо подумати. Всьо воно про клієнта. Exempli нахрін gratia: якого б лисого я написав «Качка в апельсинах» в меню, якщо ніхто її ніколи не замовить. Я тобі скажу, нема ні найменшої потреби витрачати стільки грошей на всякі розумні ідеї, якщо вони нікому не дадуть користі. Ото подумай над цим, — сказав Мікі, стукаючи собі пальцем по скроні, і Арчі скористався з поради, як тільки міг. — Але це не означає, шо не треба йому нахрін давати жодного шансу, — продовжив Мікі, розпалившись. — Цим новим ідеям треба дати шанс. Бо інакше ти просто буржуй, Арч. Тепер оце, наприкінці дня, ти знаєш, шо я тут тобі завжди був двигуном прогресу. Хто, як не я, придумав Жуй-і-Репетуй два роки тому.

Арчі глибокодумно кивнув. Жуй-і-Репетуй був свого роду знахідкою.

— Отаке зараз і тут відбувається. Треба дати їм шанс. От шо я сказав Абдулу-Коліну і своєму Джіммі. Я сказав: перед тим, як ти втопиш собаку, подивись, може, він на шо знадобиться. І от вони туто сидять, — Абдул-Мікі обернувся і жваво заморгав до своїх сина і брата, а вони відповіли йому тим самим. — Їм, може, і не подобається те, шо вони тут чують, єсна справа, але ти ж не можеш від них цього вимагати, нє? Принаймні, вони прийшли відкриті. Ну, а я сам, а я тут за порадою Маджіда Ікбола — я йому довіряю, я довіряю його судженням. Але, як я вже сказав, поживем — побачимо. Ми живемо і нахрін вчимося, Арчібальде, — сказав Мікі не для того, щоб когось образити, просто слово «нахрін» пестило йому вуха; він не міг його не казати; це як наповнювач — як боби або горох, — ми живемо і нахрін вчимося. І я тобі скажу, якщо шось із того, шо я тут сьодні почую, переконає мене, шо Джіммі може здихатися отих-о болячок на морді, то, вважай, вони мене завербували, Арч. Я тобі кажу. Я нахрін поняття зеленого не маю, шо має ця миша до діла зі шкірою старого Юсуфа, але я тобі кажу, я своє життя віддам цьому малому Ікболу. Я йому просто вірю. В сто разів кращий, як його братан, — лукаво додав Мікі, зовсім тихо, бо ззаду сидів Самад. — В сто разів. Я тобі про шо — ну про шо він нахрін думає, га? Якби я був на його місці, я б знав, котрого вислати нафіг.

Арчі потис плечима:

— Це було складне рішення.

Мікі склав на грудях руки і прокашлявся:

— Та не таке вже складне, дружбан. Ти робиш або правильно, або неправильно. І коли ти це раптом зрозумієш, то життя стає нахрін набагато легшим. Послухай мене — побачиш.

Арчі послухав Мікі із вдячністю, додавши його слова до скарбнички перлів, що йому дарувало це століття: Ти робиш або правильно, або неправильно. Золота доба талонів минула. Щиріше не скажеш. Герб чи п’ятак?

— …і ця робота — першопрохідна, вона варта суспільних грошей і суспільної уваги, і значення цієї роботи перекреслює — для раціональних людей — контраргументи. Що нам потрібно…

Що нам потрібно, думає Джошуа, — то це місця ближче до сцени. Довбаний план Кріспіна. Кріспін замовив місця якраз посередині, щоб БЖПТ могли злитися з натовпом і витягнути шоломи в останній момент, але це очевидно була тупа ідея, розрахована на прохід між двома половинками зали, а проходу якраз не було. Тепер вони мусили продиратися до бокових проходів, як терористи, які шукають свої місця в кінотеатрі і цим сповільнюють усю справу, тоді як швидкість і шок — це саме те, що потрібно. Яке видовище. Цілий план просто опускає Джоша. Такий продуманий і абсурдний, весь задуманий для слави Кріспіна. Кріспіну дісталося вискочити покричати, Кріспін махатиме зброєю, Кріспін втне такі собі ефектні драматичні штучки а-ля Джек Ніколсон. ФАНТАСТИКА. Все, що має сказати Джош: Тату, будь ласка. Віддай їм те, що вони хочуть, хоч, він собі думає, в нього буде нагода поімпровізувати: Тату, будь ласка, я такий нахрін молодий. Я хочу жити. Віддай їм те, що вони хочуть, заради Христа. Це ж просто миша… Я твій син, а потім, можливо, втратити свідомість на фальшивий постріл із пістолета, якщо батько вагатиметься. Весь план настільки тримається на сирі, що сир мусить бути принаймні правдивим французьким камамбером. План спрацює (сказав Кріспін), такі штуки завжди спрацьовують. Але, провівши стільки часу в царстві тварин, Кріспін став схожим на Мауглі: він не розумів людських мотивацій. І він знав про психологію борсуків більше, ніж про можливий хід думок Чалфена. Тож дивлячись на Маркуса там, угорі, з його чудовою мишею, як той святкує велике досягнення свого життя, а можливо, навіть всього покоління, Джошуа не міг позбутися думки, що, можливо, він і БЖПТ припустилися радикальної помилки. Що вони все переплутали. Що вони недооцінили силу чалфенізму і його визначний внесок у Раціональне. Бо дуже навіть можливо, що його батько так просто і бездумно не кине, як простолюд, свою справу, щоб урятувати людину, яку любить. Дуже навіть можливо, що любов там вирішувати не буде. І сама ця думка змушувала Джошуа посміхнутися.

— …і я хочу подякувати вам усім, особливо моїй сім’ї та друзям, які пожертвували Новорічним вечором… хочу подякувати вам усім за те, що ви тут, коли ми представляємо те, що, я думаю — ви всі погодитесь, є дивовижним проектом, не тільки для мене та інших науковців, а й значно ширше…

Маркус почав, і Міллат зауважив, як брати ХВІ переглянулись. Вони вступають через десять хвилин. Від сили п’ятнадцять. Вони орієнтуються по Абдулу-Коліну. Йдуть за інструкціями. Міллат, натомість, не йде за інструкціями, принаймні не за тими, які передаються з уст в уста чи пишуться на папері. Його імператив записаний у генах, і холодна сталь у його кишені — це відповідь на виклик, кинутий давно. Він має Панде в жилах. І в його крові вирує повстання.

Щодо втілення в життя, то тут не так уже й складно: два телефонних дзвінки старим знайомим зі зграї, мовчазна угода, трохи грошей ХВІ, поїздка в Брікстон і гей от він, у його руці, важчий, ніж він сподівався, але, незважаючи на це, дуже навіть нічо. Він майже впізнав його. Ефект нагадав йому вибух маленької бомби в автомобілі, який він бачив багато років тому, в ірландському кварталі Кілбурна. Йому було тільки дев’ять, і він ішов із Самадом. Але там, де Самад був вражений, по-справжньому вражений, Міллат навіть оком не змигнув. Для Міллата це було таке знайоме. Його таким не здивуєш. Бо немає страшних речей, так само як немає речей священних. Усе це буденно. Усе це показують по телевізору: постійна тема, яку пишуть, випускають і режисують інші люди.

Звісно, зараз, коли він тут, коли він обкурений і переляканий, і все не здається таким уже й безхмарним, і права кишеня його курточки виглядає так, ніби хтось поклав туди мультяшне ковадло, — тепер він зрозумів величезну різницю між телевізором і життям, і це його просто вбивало: наслідки. Але навіть думаючи так, він звертається до фільмів у пошуках підказки (бо він не такий, як Самад чи Мангал Панде; він не був на війні і не мав жодних аналогій і подробиць), і йому доводилося згадувати Пачіно в першому «Хрещеному батькові», який застряг у туалеті ресторану (як Панде застряг у бараці), і на мить уявив собі, що означає вискочити з чоловічого туалету і розмазати двох пацанів за картатим столиком. І Міллат пам’ятає. Він пам’ятає, як перекручував цей епізод на початок і дивився у сповільненому режимі незліченну кількість разів за ці роки. І він пам’ятає, що, скільки б не сповільнювати секунду роздумів Пачіно, скільки б не перегравати момент сумніву, який з’являється на його обличчі, Пачіно ніколи не зробить нічого іншого — тільки те, що збирався зробити.

— …І якщо врахувати значення цієї технології для людини… яка, я вірю, стане в один ряд з іншими відкриттями цього століття в галузі фізики: відносністю, квантовою механікою… якщо врахувати той вибір, який вона нам дасть… не вибір між синіми і карими очима, але вибір між очима сліпими і зрячими…

Та Айрі тепер розуміє, що є речі, щоб побачити які — недостатньо просто зрячих людських очей, і навіть чудодійна лінза, бінокль або телескоп тут не допоможуть. Вона знає, вона перевірила. Вона дивилася то на одного, то на іншого, на одного і знову на іншого — стільки разів, що вони перестали бути схожими на людські обличчя взагалі, просто коричневі полотна з дивними прорізами — як коли повторюєш слово надто часто, воно втрачає своє значення. Маджід і Міллат. Міллат і Маджід. Маджлат. Міллджід.

Вона просила своє ненароджене дитя дати їй якийсь знак, але дарма. В думках наспівувався один з псалмів Гортенз: Боже — Ти Бог мій, я шукаю від рання Тебе, душа моя прагне до Тебе. Але цей псалом вимагає надто багато. Він вимагає, щоб вона повернулася назад, назад, назад до коренів, до засадничого моменту, коли яйцеклітина зустрілася зі сперматозоїдом — а так рано історія не може бути простежена. Айрина дитина ніколи не буде визначеною з точністю, і про неї не можна буде говорити з певністю. Деякі секрети залишаються такими назавжди. У мріях Айрі бачила час, недалекий час, коли корені вже не матимуть значення, бо вони не можуть, бо вони не повинні, бо вони надто довгі, і надто болючі, і поховані надто глибоко. Вона чекає цього часу.

— Сміливець, що витрима горе з бідою…

Вже кілька хвилин, попри Маркусів голос і клацання камер, інший звук (Міллат уже чув його), тихий спів линув залою. Маркус з усіх сил намагається ігнорувати його і продовжувати, але звук, навпаки, наростає. Маркус спиняється між словами, щоб роздивитися, звідки співають, хоч очевидно, що співають не в залі.

— Довірся йому, йди за Господом…

— О Боже, — шепоче Клара, нахиляючись до вуха свого чоловіка. — Це Гортенз. Це Гортенз. Арчі, вийди на вулицю і владнай це. Будь ласка. Тобі найпростіше вийти звідси.

Але Арчі всерйоз насолоджується. Сидіти між промовою Маркуса і коментарями Мікі — це як дивитися два телевізори одночасно. Дуже інформативно.

— Попроси Айрі.

— Я не можу. Вона надто далеко сидить. Арчі, — простогнала вона, спускаючись у небезпечні інтонації, — ти не можеш їм дожволити шпівати під чаш виштупу.

— Семе, — каже Арчі пошепки. — Сходи туди. Ти ж зовсім не хочеш тут сидіти. Сходи. Ти знаєш Гортенз. Попроси її стишити звук. Просто я тут хочу послухати до кінця. Дуже інформативно.

— Із задоволенням, — сичить Самад, різко встаючи з крісла і навіть не вибачаючись, коли наступає Ніні на палець. — Можете не тримати для мене місце.

Маркус, який уже на чверть описав наступні сім років життя миші, відривається від своїх нотаток, щоб з’ясувати, хто його перебиває, і мовчки дивиться на фігуру Самада, який виходить із зали.

— Здається, хтось уже зрозумів, що в цієї історії нема хепі-енду.

Аудиторія тихо сміється і замовкає. Мікі тицяє Арчі під ребра:

— Ну бачиш, тут трохи більше, ніж здається на перший погляд, — каже він, — трохи гумору, і вже жвавіше. На хлопський розум, нє? Не всі нахрін вчилися в Оксбриджі. Дехто з нас вчився в…

— Університеті життя, — погодився Арчі, бо вони вчилися там разом — тільки на різних курсах. — Не сперечаюсь.

Надворі: Самадова рішучість, така сильна, коли двері щойно хряпнули в нього за спиною, слабшає, коли він підходить до десятьох погрозливого вигляду свідків Єгови: розлючені, вони стоять просто на сходах і б’ють у бубни так енергійно, наче хочуть вибити з них щось відмінне від ритму. Вони голосно співають. П’ять охоронців уже зазнали поразки, і навіть сам Раян Топпс не зовсім зручно почувається з приводу свого співочого Франкенштейнового монстра і стоїть трохи віддалік на тротуарі, роздає «Вартову вежу» натовпу, що поспішає в Сохо.

— А мені буде знижка? — спитала якась п’яненька дівчина, розглядаючи кітчеву картинку Неба на обкладинці брошурки, яку вона взяла до купи новорічних флаєрів з нічних клубів. — Там є дрес-код?

З поганим передчуттям Самад торкається згорбленого плеча Гортенз. Він видобуває весь словник, який знадобиться індійцю, що вирішив звернутися до старої Ямайки (якщо можете будь ласка пробачте можливо будь ласка пробачте — це все вивчаєш на автобусних зупинках), але барабани б’ють, казу дзвенить, цимбали витріскують. Жінки далі тупцяють на морозі у своїх рипучих туфельках. І Гортенз Бовден, надто стара, щоб тупати, сидить на стільчику-розкладачці, рішуче обводячи оком людей, що танцюють на Трафальгарській площі. Між колінами вона затисла транспарант, на якому написано:

Час-бо близький (Об’яв., 1:3)

— Місіс Бовден? — каже Самад, підходячи під час паузи між двома віршами. — Я — Самад Ікбол. Друг Арчібальда Джонса.

Оскільки Гортенз не виказує жодного знаку впізнання, Самад вважає за потрібне копати глибше в надра їхніх заплутаних стосунків.

— Моя дружина — добра подруга вашої доньки; племінниця моєї дружини — теж. Сини товаришують з вашою…

Гортенз прицмакує губами:

— Я знаю, хто ти такий, чуловіче. Ти знаєш мене, я знаю тебе. Але зараз тут осьо є тілько два види людей на цілому світі.

— Ми просто хотіли поцікавитися, — перебив її Самад, запідозривши проповідь і поспішаючи перервати її на самому початку, — чи не могли б ви трохи притишити галас, якщо тільки…

Але Гортенз уже не слухала, вона заплющила очі, підвела голову і наготувалася свідчити в староямайський спосіб:

— Два види людей: ті, шо співають отуто Господу, і ті, шо зрікаються його на лихо своїм душам.

Вона обернулась. Встала. Вона підняла свій транспарант і люто потрясла ним у напрямку п’яних орд, які тусували туди-сюди по Трафальгарській площі, а потім якийсь журналіст-цинік попросив її повторити жест для фотографії, якою він збирався заповнити пусту наразі шосту сторінку.

— Трохи вище транспарант, люба, — попросив він, піднімаючи фотоапарат, ставши на одне коліно в снігу, — давайте, розізліться, отак. Суперово.

Свідки-жінки підвищили голос, посилаючи свою пісню небесам: «Боже — Ти Бог мій, я шукаю зрання тебе, — співала Гортенз, — душа моя прагне до Тебе, тужить тіло моє за Тобою в країні пустельній і вимученій без води…» Самад дивиться на все це і раптом, зі здивуванням, зауважує, що зовсім не хоче змушувати її замовкнути. Частково тому, що втомлений. Частково тому, що старий. Але в основному тому, що він зробив би те саме, хай в ім’я іншого бога. Він знає, що таке прагнути. Знає, що таке посуха. Він зазнав спраги, якої зазнаєш у чужій землі, страшної, невгамовної спраги, що триває все життя.

Щиріше не скажеш, думає він, щиріше не скажеш.

Усередині:

— Але я все ще чекаю, шо він скаже шось мудрого про мою шкіру. Він ше про це не казав, пра, Арч?

— Нє, не казав. Я думаю, йому тре багато чого ше сказати. Революційно все це.

— Ага, так і є… Але ти платиш — і маєш отримати товар.

— Ти ж не платив за свій квиток — нє?

— Нє. Я — нє. Але я все одно хочу чогось. Принцип той самий — нє? Ой-ой, ану заткайся на секунду… Мені здалося, я почув: шкіра — якраз перед…

Мікі таки почув «шкіра». Папіломи на шкірі, очевидно. На цілих п’ять хвилин. Арчі з того не зрозумів ні слова. Але в кінці Мікі виглядав задоволеним, наче він дізнався все, що йому було треба.

— Ммммм, оце те, за чим я сюди прийшов, Арч. Дуже цікаво. Великий медичний прорив. Чортові чарівники, ці лікарі.

— …і в цьому, — казав Маркус, — він основоположний і обов’язковий. Він не тільки був прикладом особисто, але він уможливив основну частину цієї роботи, особливо своєю доповіддю, яку я почув у…

О, це гарно. Згадав про старого. І, можете не сумніватись, той аж сяє від задоволення. Мало не розплачеться. Не дочув свого імені. Втім, це гарно — не присвоювати всю славу собі. Але, звісно, не треба перебільшувати. Маркус каже це так, ніби все зробив старий.

— Ну нахер, — каже Мікі, думаючи точно те саме, — як підлизується, нє? Я думав, тут Чалфен — Головний Пацан.

— Може, вони покривають одне одного в чомусь? — припустив Арчі.

— …працювати над цим, в умовах відсутності фінансування, під постійною загрозою, що робота так і залишиться у сфері наукової фантастики. Тільки із самої цієї причини він був моїм добрим генієм, якщо так можна сказати, що стояв за дослідницькою групою, і був, як завжди, моїм Учителем, як і всі ці двадцять років…

— Знаєш, хто мій Учитель? — запитує Мікі. — Мухаммед Алі. Без питань. Цільний розум, цільний дух, цільне тіло. Супер пацан. Мудрий боєць. І коли він сказав, що він — найбільша величина, він сказав не просто «найбільша величина».

Арчі перепитує:

— Нє?

— Нє, старий, — мовить Мікі урочисто. — Він сказав «найбільша величина усіх часів». Минулого, теперішнього, майбутнього. О, він був пацан з яйцями, Алі. Однозначно, мій Учитель.

Учитель… думає Арчі. Для нього учителем завжди був Самад. Ясна справа, Мікі про це не скажеш. Звучить по-дурному. Звучить дивно. Але це правда. Завжди Семмі. В горі і в радості. Навіть якби настав кінець світу. Ніколи не приймав рішення без Самада ось уже сорок років. Старий добрий Сем. Сем-пацан.

— …тож, якщо хтось заслуговує на левову частку визнання за це диво, яке ви зараз бачите, так це доктор Марк-П’єр Перре. Визначна людина і великий…

Будь-який момент відбувається двічі: всередині і ззовні, і це дві окремі історії. Арчі впізнає ім’я, слабо, десь глибоко всередині, але поки до нього доходить, він крутиться на стільчику, виглядаючи, чи не повертається Самад. Самада нема. Натомість він бачить Міллата, який смішно виглядає. Виглядає відверто смішно. Швидше дивацько, ніж кумедно. Він легенько гойдається на своєму стільчику, і Арчі не може впіймати його все-кльово-старий-погляду, бо він прикутий до чогось, і, продовжуючи лінію Міллатового погляду, Арчі теж дивиться на дивну річ: старий чоловік плаче від гордощів. Червоними сльозами. Сльозами, які Арчі впізнає.

Але перше їх впізнає Самад; капітан Самад Мія, який щойно зайшов через безшумні сучасні двері; капітан Самад Мія, який затримується на хвильку в дверях, розглядає старого через свої окуляри для читання і розуміє, що його найкращий на світі друг бреше йому ось уже п’ятдесят років. Що наріжний камінь їхньої дружби — ніякий не камінь, а мильні бульбашки. І це говорить про Арчібальда Джонса більше, ніж він про нього знав. Він розуміє все миттєво, як розумієш розв’язку поганого індійського мюзиклу. А потім, не без зловтішної усмішки, він усвідомлює основне — правду: одна-єдина випадковість протримала нас, старих хлопів, разом от уже сорок років. Це історія, яка поклала край усім історіям. Подарунок, що продовжує дарувати себе.

— Арчібальде! — він повертається від доктора до свого лейтенанта і вибухає коротким, голосним, істеричним сміхом; він почувається, як наречена, що дивиться на свого судженого і впізнає його якраз по тому, як вирішальна мить змінила між ними все. — Ти — дволикий засраний брехун, тварюка, міза-мата, бгаїн-чуте, шора-байча, сіют-морані, хараам-ядда…

Самад вдався до бенгальської говірки, колоритно населеної брехунами, трахальниками власних сестер, свинячими синами і дочками, людьми, які давали власним матерям оральну насолоду…

Але ще до цього, принаймні одночасно з цим, поки аудиторія здивовано дивиться на старого коричневого чоловіка, який дивною мовою лається на старого білого чоловіка, Арчі зауважує, що в залі щось відбувається, починається якийсь рух, непомітний рух (індійські пацани ззаду, хлопці, які сиділи поряд із Джошем, Айрі дивиться з Міллата на Маджіда, з Маджіда на Міллата, наче третейський суддя), і бачить, що Міллат дістанеться туди першим; і Міллат дістається першим, як Панде; і Арчі бачив таке по телевізору, і насправді він знає, що це означає, він стоїть. Він починає рухатися.

Тож коли пістолет витягнуто з кишені, Арчі вже там, він там без жодної монетки, яка б його врятувала, він там ще до того, як Самад спинить його, він там без алібі, він там між рішенням Міллата Ікбола і його ціллю, як мить між думкою і словом, як півсекунди спогаду або жалю.

В якийсь момент вони зупинилися в темряві, і Арчі штовхнув Доктора вперед, змусив його стояти просто перед собою, там, де його було добре видно.

— Стій там, — сказав Арчі, коли доктор необережно ступив у місячну пляму. — Стій нахрін там.

Арчі хотів бачити зло, чисте зло; мить великого впізнавання, він потребував бачити це — і тільки тоді він міг продовжити свій задум. Але доктор горбився і взагалі виглядав дуже слабким. Його обличчя було перемазане світло-червоною кров’ю, так наче справу вже зроблено. Арчі ніколи не бачив, щоб хтось був такий переможений і зламаний. І це позбавило Арчі рішучості. Йому хотілося сказати: «Ти виглядаєш так, як я почуваюся», бо цей чоловік був втіленням його власного головного болю та алкогольної нудоти, що піднімалася зі шлунка, — і все це стояло якраз навпроти нього. Але обидва мовчали; вони просто стояли один навпроти одного, дивлячись навзаєм в очі через дуло пістолета. В Арчі з’явилось кумедне відчуття, що він може згорнути цього чоловіка замість убивати його. Згорнути і покласти його до кишені.

— Слухай, мені шкода, — відчайдушно сказав Арчі після тридцяти довгих секунд мовчанки. — Війна закінчилась. Я проти тебе не маю нічого особистого… але мій друг, Сем… ну, я трохи вляпався. Отакі справи.

Доктор закліпав і, здавалось, намагався контролювати своє дихання. Губами, червоними від власної крові, він вимовив:

— Поки ми йшли, ти сказав… я можу молити?..

Тримаючи руки за головою, доктор спробував впасти на коліна, але Арчі замотав головою і застогнав:

— Я знаю, що я сказав… але нема… просто краще, якщо я, — продовжував він сумно, імітуючи, що натискає на гашетку і пістолет віддає йому в руку. — Ти так не думаєш? Тобто простіше… шоб ти повернувся.

Доктор відкрив рота, наче збирався щось сказати, але Арчі знову затряс головою:

— Я ніколи цього не робив, і трохи… той, ну, чесно… і потім, я багато випив… і це не помагає… ти там патякаєш, і я ніяк не вирішу, шо робити, то…

Арчі підняв руки, поки вони не стали навпроти докторового лоба, закрив очі і підніс гашетку.

Голос доктора підстрибнув на октаву:

— Цигарку?

І з цього моменту все пішло криво. Як пішло криво у Панде. Треба було застрелити пацана — і по всьому. Мабуть. А замість того він розплющив очі і побачив свою жертву, яка тремтячими пальцями витягувала цигарки і пачку сірників з кишені куртки, — людина.

— Можна — будь ласка? Перед тим, як…

Арчі випустив усе повітря, яке затримав у легенях, щоб убити людину, через ніздрі.

— Не можу відмовити в останньому проханні, — сказав Арчі, — можу тобі підкурити.

Доктор кивнув, Арчі запалив сірника, і доктор нахилився, щоб припалити.

— Ну, давай, — сказав Арчі за якусь мить: він ніколи не вмів зупинити марну суперечку, — якщо маєш, що сказати, то кажи. Я не хочу тут стирчати всю ніч.

— Мені можна говорити? Ми будемо говорити?

— Я не сказав, що ми будемо говорити, — відрубав Арчі. Бо це була така тактика, як у фільмах про фашистів (і Арчі добре знав, він провів перші чотири роки війни, дивлячись мерехтливі фільми про фашистів в «Одеоні»), вони намагаються заговорити зуби і втекти. — Я сказав, ти можеш говорити, а потім я тебе вб’ю.

— О так, звісно.

Доктор обтер обличчя рукавом і подивився на хлопця з інтересом, не певний, що той говорить всерйоз. Але хлопець виглядав серйозним.

— Ну, тоді… Якщо я можу так сказати, — рот доктора залишився відкритим, в очікуванні на те, що Арчі назве своє ім’я, але Арчі не назвав. — Лейтенанте… якщо можна так сказати, лейтенанте, я бачу, ви стоїте перед… перед… моральною дилемою.

Арчі не знав, що таке дилема. Слово нагадувало поля, ліси і Велльс, щось між динями і оленями. Розгублений, він сказав те, що завжди казав у таких випадках:

— Ага, какао!

— Е-е.. Так, так, — продовжував доктор Каліка, уже спокійніше; його ще не застрелили, а вже збігла ціла хвилина. — Мені здається, ти перед вибором. З одного боку… я не вірю, що ти хочеш мене вбити…

Арчі згорбився:

— Дивись, сонце моє.

— А з іншого, ти пообіцяв своєму перезбудженому другу, що ти це зробиш. Але це більше, ніж просто якась обіцянка.

Тремтячі пальці доктора обтрусили попіл із цигарки, і попіл падав, як сивий сніг, на його черевики.

— З одного боку, ти маєш обов’язок перед… перед… перед своєю країною і перед тим, у що ти віриш. З іншого боку, я — людина. Я говорю з тобою. Я дихаю і стікаю кров’ю, як і ти. І ти не знаєш, напевне, хто я є. Ти лише чув про мене. Тож я розумію, що в тебе проблема.

— В мене нема проблем. Це в тебе проблеми, сонце моє.

— І все ж, хоч я тобі не друг, ти відповідальний за мене, бо я людина. Здається, ти втрапив між два обов’язки. Я думаю, ти зараз у пікантній ситуації.

Арчі підійшов ближче і тицьнув пістолетом докторові у чоло:

— Усе сказав?

Доктор спробував сказати «так», але почав заїкатися.

— Ну і добре.

— Чекай! Будь ласка. Ти знаєш Сартра?

Арчі зітхнув, розлючений.

— Ні, ні, ні, у нас нема спільних друзів — я це знаю, бо в мене тільки один друг, і його звати Ікбол. Слухай, я збираюсь тебе убити. Мені шкода, але…

— Не друг. Філософ. Сартр. Месьє Ж. П.

— Хто? — перепитав Арчі з підозрою. — Звучить, як француз.

— Він і є француз. Великий француз. Я з ним зустрічався в сорок першому, коли мене кинули у в’язницю. Але коли я з ним говорив, то він поставив проблему — приблизно так, як зараз, я думаю, переживаєш її ти.

— Говори, — поволі сказав Арчі. Факт полягав у тому, що він шукав допомоги.

— Проблема, — продовжував доктор Каліка, намагаючись контролювати свою гіпервентиляцію і пітніючи так, що в ямках під шиєю вже зібралося дві калюжки, — молодого французького студента, який мав доглядати за своєю хворою матір’ю в Парижі, але водночас повинен їхати до Англії помагати «Вільній Франції» боротися з націонал-соціалістами. Тож пам’ятаючи, що є багато видів поняття «повинен» — ми повинні давати милостиню, наприклад, але не завжди це робимо; в ідеалі повинні, але насправді це не так уже потрібно, — тож пам’ятаючи про це, що ми маємо робити?

Арчі криво посміхнувся:

— Це нахрін дурне питання. Подумай над цим, — він відвів цівку від чола доктора і постукав нею собі по скроні, — наприкінці дня він зробить те, що йому більше треба. Або він любить свою країну, або свою стару маму.

— Але що якщо він переймається і тим, і іншим — однаково сильно? Я маю на увазі — країною і «старою мамою». Якщо він зобов’язаний і там, і там?

Арчі це не вразило:

— Ну, тоді він усе одно зробить шось одне і заб’є на інше.

— Француз погоджується з тобою, — сказав доктор, вичавивши із себе посмішку. — Якщо жоден імператив не може бути зігнорований, то треба обрати будь-який, і, як ти кажеш, забити. Людина сама себе творить, врешті-решт. І сама відповідає за те, що вона робить.

— Правильно кажеш. Значить, кінчай балачки.

Арчі розставив ноги, випрямився, готовий до віддачі пістолета, — і націлився.

— Але — але — подумай — будь ласка, друже, — спробуй подумати, — доктор упав на коліна, здійнявши купу пилу, що злетів і опав, як зітхання.

— Встань, — хапнув повітря Арчі, насмерть переляканий потоками крові з очей, рукою на своїй нозі й губами на своєму черевику. — Прошу тебе, не треба…

Але доктор вчепився Арчі в коліна:

— Подумай — може статися будь-що… я ще можу виправдатися у твоїх очах… або ти можеш помилятися — твоє рішення може повернутися до тебе, як повернулося Едіпове, жахливе і спотворене! Ти ж не знаєш точно!

Арчі вхопив доктора за кістляву руку, підняв його на ноги і зарепетував:

— Слухай, дядьку. Ти мене засмучуєш. Я тобі не ворожка нахрін. Я не знаю, може, завтра взагалі буде кінець світу. Але мені треба зробити це вже. Сем на мене чекає. Будь ласка, — сказав Арчі, бо його рука тремтіла, а вся його рішучість давно накивала п’ятами, — будь ласка, замовкни. Я не ворожка.

Але доктор знову впав, як маріонетка з обрізаними ниточками.

— Ні… ні… ми не ворожки. Я ніколи не подумав би, що моє життя увірветься від дитячої руки… Коринтяни I, розділ тринадцять, вірш вісім: «Хоч пророцтва й існують — та припиняються, хоч мови існують — замовкнуть, хоч існує знання — та скасується. Бо ми знаємо частинно, і пророкуємо частинно, коли ж довершене настане, тоді зупиниться те, що частинне». Але коли воно настане? Я особисто стомився вже чекати. Жахлива річ — не мати досконалого, людського досконалого, коли до нього так мало лишилося, — доктор піднявся і спробував торкнутися Арчі, але Арчі позадкував. — Якби ми тільки були достатньо сміливі, щоб робити вибір, як його потрібно робити… між тим, що варто зберегти, і тим, що не варто… Це злочин — хотіти…

— Будь ласка, будь ласка, — сказав Арчі, червоніючи від того, що плаче, не такими червоними сльозами, як доктор, але великими, прозорими і солоними. — Стій там. Будь ласка, замовкни. Будь ласка.

— А далі я думаю про німецького збоченця, Фрідріха. Уяви собі світ без початку і кінця, хлопчику, — він виплюнув це останнє слово, «хлопчику», і воно було злодієм, який переломив баланс сил між ними, викравши рештки рішучості Арчі й розвіявши її за вітром. — Уяви, якщо можеш, що явища відбуваються повторювано, нескінченно, так, як вони завжди були…

— Стій там, де ти нахрін є!

— Уяви, що ця війна закінчується і закінчується — мільйони разів…

— Ні, дякую, — сказав Арчі, давлячись шмаркотинням. — Воно й так паскудно — один раз.

— Це не серйозна пропозиція. Це тест. Тільки ті, хто має достатньо сили і достатньо пристосовані до життя, щоб його стверджувати, — навіть якщо воно буде весь час повторюватися — мають те, що потрібно, аби перетривати найдовшу темряву. Я можу собі уявити, що речі, які я зробив, весь час повторюються. Я один із сильних. Але ти — ні…

— Будь ласка, замовкни, будь ласка, хай я зможу…

— Рішення, яке ти приймаєш, Арчі, — сказав доктор Каліка, зраджуючи знання інформації, що мав від самого початку — ім’я хлопця, яке він припас, щоб видати в момент, коли воно матиме найбільший вплив, — ти можеш уявити, що воно повторюватиметься раз за разом — і так цілу вічність? Можеш?

— У мене є монетка! — закричав Арчі, зарепетував із радістю, бо він щойно про це згадав. — У мене є монетка!

Доктор Каліка розгубився.

— Га! В мене є монетка, ти, засранцю. Га! В задницю тебе.

Тоді ще один крок. Він витягує руки, долонями доверху, невинно.

— Стій там. Стій там, де ти є. Отак. От шо ми зробимо. Досить балаканини. Я покладу пістолет отут… помалу… тут.

Арчі присів і поклав пістолет на землю, приблизно посередині між ними двома.

— Тепер ти можеш мені довіряти. Я дотримаю слова. А тепер я кидаю монетку. Якщо п’ятірка, я тебе вб’ю.

— Але… — заперечив доктор Каліка, і чи не вперше Арчі побачив щось на зразок справжнього страху в його очах, такий страх, який, власне, не давав самому Арчі говорити.

— А якщо герб — не вб’ю. Ні, я не хочу це обговорювати. Я не особливо добре думаю, коли вже заходить про таке. Це найкраще, що я можу запропонувати. Добре, почали.

Монетка злетіла в повітря і зблиснула, як злітають у повітря і зблискують усі нормальні монетки у нормальному світі, відбиваючи світло і повертаючись темним боком ритмічно — заворожуючи людський погляд. Потім, у якийсь момент, тріумфальна лінія польоту загнулася, дуга стала неправильною, і Арчібальд зрозумів, що монетка не летить йому в руки, а летить поза нього, добряче поза нього, і він обернувся, і провів її поглядом, як вона впала в болото. Він саме нагнувся, щоб знайти її, коли пролунав постріл, і його праве стегно пронизав, як блискавка, біль. Він подивився вниз. Кров. Куля пройшла навиліт, минувши кістку, але лишивши попіл. Біль був нестерпний і разом із тим якийсь далекий. Арчі повернувся і побачив доктора Каліку, зігнутого, пістолет безсило звисав у його руці.

— Хрінюк, ну нашо ти це зробив? — розлючено заволав Арчі, легко і сильно вихоплюючи пістолет із докторової руки. — Це герб. Бачиш? Це герб. Дивись. Це був герб.

Значить, ось Арчі, ось траєкторія кулі, і зараз станеться щось незвичайне, навіть за мірками телебачення: він врятує життя тому ж самому чоловікові двічі, і другого разу теж без жодних на те причин. І це напряжна справа, рятувати чуваків. Ціла зала дивиться із жахом, як Арчі приймає кулю в ногу, просто в стегно, мелодраматично крутиться навколо своєї осі й падає просто на скляну коробку з мишею. Всюди — друзки скла. Яке видовище. Якби це було по телевізору, зараз би заграв саксофон; йшли б титри.

Але спочатку — треба догравати гру. Бо що б ти не думав про гру, її треба догравати, бо навіть, як у день незалежності Індії чи Ямайки, коли підписувалися мирні угоди і завантажувалися кораблі, кінець просто означав початок нової, набагато довшої історії. Так само фокус-група, що вибирала для цієї зали колір побілки, ковролін, розмір літер на плакатах, висоту стола, без сумніву, відзначила б пункт «дограти цю залу до кінця»… І звісно, демократія в тому й полягає, що всі давали різні свідчення, що то був Маджід, чи Міллат, різнорідні записи, відеозапис застиглої жертви і двох родин, і така заплутана судова справа, що суддя врешті забив на все і присудив по чотириста годин громадських робіт обом близнятам, які вони відпрацювали, звісно, садівниками в новому проекті Джойс — у величезному мілленіальному парку на берегах Темзи…

І чи може бути так, що молода професійна жінка-фотограф, від вісімнадцяти до тридцяти двох, через сім років від цих подій зробить фотографію Айрі, Джошуа і Гортенз, які сидять на узбережжі Карибського моря (бо врешті, Айрі і Джошуа стануть коханцями; не можна так довго ховатися від долі), поки Айрина безбатькова дівчинка пише повні любові листи Поганому Дядечку Міллату і Хорошому Дядечку Маджіду і почувається вільною, як Піноккіо, лялька, якій відрізали батьківські ниточки? І чи може бути так, що кримінальні елементи і підстаркуваті відвідувачі захочуть зробити ставки на переможця у грі в блекджек між Алсаною і Самадом, Арчі і Кларою в «О’Коннелі», 31 грудня 1999 року, того історичного вечора, коли Абдул-Мікі нарешті відчинить двері свого закладу для жінок?

Але, звісно, розповідати ці та інші казки означало б творити міф, хитру побрехеньку, мовляв, минуле завжди тяжке, а майбутнє ідеальне. А Арчі знає, що це не так. Так ніколи не було.

Було б цікаво зробити опитування (що би ви вирішили?), щоб дослідити теперішнє і поділити аудиторію на дві групи: на тих, хто зараз дивиться на чоловіка, що, стікаючи кров’ю, розпластався на столі, і тих, хто проводжає поглядом маленького бурого втікача. Арчі, разом із другою групою, дивився вслід миші. Він дивився, як миша на хвильку завмерла із самовпевненим виразом, наче вона нічого іншого й не чекала. Він дивився, як вона втікала, перестрибнувши через його руку. Він дивився, як вона мчала по столу, поміж руками тих, хто намагався її зловити. Він дивився, як вона стрибнула зі столу і зникла у вентиляційній шахті. Тікай, синку! — подумав Арчі.