Білі зуби

11. Неправильне виховання Айрі Джонс

В Айриних снах почав з’являтися ліхтар, що стояв десь посередині дороги від будинку Джонсів до школи Ґленард Оак Компрегенсів. Навіть не сам стовп, а маленьке друковане оголошення, приклеєне до того стовпа:

А Айрі Джонс у свої шістнадцять була чималенькою. Європейські пропорції Клари вирішили пропустити Айрине покоління, і мала успадкувала натомість бабин потужний ямайський кістяк, щедро вгодований ананасами, манго і гуавами; вона була масивною: великі цицьки, велика дупа, великі стегна, великі зуби. Вона мала тринадцять стоунів[5] у тілі і тринадцять фунтів про запас. Заледве рухаючись у бік школи, з ротом, напханим булочкою, і з запасною шиною в руках, Айрі знала на всі сто відсотків, що ця рекламка промовляє саме до неї. Промовляє до неї. ЗНИЖУЙТЕ ВАГУ (написано в оголошенні) І ЗАРОБІТЬ НА ЦЬОМУ. Ви, ви, ви, міс Джонс, із вашою особливою манерою тримати руки і з вашим кардиганом, звуженим на задниці (вічна загадка: як приховати ці неймовірні розміри ямайської дупи?), з вашими трусами для втягнення живота і ліфчиком для зменшення грудей, з вашим прискіпливо дібраним лайкровим корсетом — похвальною відповіддю дев’яностих на застарілий китовий вус — із усіма вашими еластичними втяжками. Вона відчувала: рекламка зверталася до неї. Але вона не зовсім розуміла, що малося на увазі. Про що ми тут говорили? Про спонсорство заради стрункості? Про рівень зарплати струнких людей? Чи щось ще більш якобінське, бридкий виплід якогось віллесденського Шейлока, фунт плоті за фунт золота: м’ясо за гроші?

Швидкий погляд. Навскоси. Колись вона пройдеться шкільним подвір’ям із загадковими літерами оголошення, написаними крейдою на коричневих виступах її тіла, у його впадинах (простір для книжок, чашок чаю, кошиків або, більш доцільно, дітей, сумок із фруктами, відер води), впадинах, спроектованих іноземною генетикою, іноземним кліматом. А потім вона здійснюватиме мрію спонсорського схуднення: буде стукати в кожні двері, озброєна дощечкою для писання, вся залита сонцем, вона намагатиметься переконати старих дядьків скинути-дюйм-отримати-фунт. А що у гіршому випадку? Віддирати м’яку, побілілу плоть і пакувати її у ці фігурні старі пляшки з-під кóли; вона носитиме їх у крамничку на розі та кластиме на прилавок; а Міллат буде власником крамнички в бандані та футболці з трикутним вирізом, він забиратиме пляшки, неохоче відкриваючи касу скривавленими руками і видаючи їй гроші. Трохи карибської плоті за англійські копійки.

Айрі Джонс просто божеволіла за схудненням. Якось її мати, стурбована тим, що з нею відбувається, впіймала її біля дверей, поклала руку на незліченні корсетні вироби Айрі і спитала:

— Та що сталося з тобою? Що це ти, на Бога, натягуєш на себе? Як ти в цьому можеш дихати? Айрі, дівчинко моя, ти гарна — просто ти збудована, як усі чесні Бовдени, — невже ти не бачиш, що ти гарна?

Але Айрі не бачила, що вона гарна. Перед нею була Англія — гігантське дзеркало, і в цьому дзеркалі її, Айрі, відображення не було. Чужа в чужій землі.

Жахіття і сни наяву, в автобусі, у ванні, у класі. До. Після. До. Після. До. Після. Мантра залежного наркомана, це засмоктувало Айрі; вона не хотіла коритися генетиці; натомість чекала на трансформацію із ямайської клепсидри, повної важкого піску Водоспадів Данна, в англійську троянду — о, ви її легко впізнаєте — це тоненька, делікатна істота, не створена для гарячого сонця, дошка для серфінгу з манюсіньким виступом:

Місіс Олів Руді, вчителька англійської, яка внюхувала дурниці на відстані двадцяти ярдів, схилилася над Айриною партою і видерла аркуш з її зошита. Якийсь час вона розглядала його. Потім спитала зі своїм мелодійним шотландським акцентом:

— До і після чого?

— Е-е… що?

— До і після чого?

— А! Нічого, міс.

— Нічого? Та що ви кажете, міз Джонс. Не будьте такою скромною. Це ж, певно, цікавіше, ніж сто двадцять сьомий сонет.

— Нічого. Це нічого не означає.

— Впевнена? Не хочеш сказати всьому класу? Бо тут деяким треба слухати — і, гм, їм навіть трішечки цікаво — те, що я розповідаю. Тож якщо ти можеш відірватися на хвильку від цієї дурниці…

Ніхто, ніхто на світі не вмів так вимовляти слово «дурниця», як Олів Руді.

— …і приєднатися до всіх нас, то я продовжу. Можеш?

— Можу що?

— Відірватися на хвильку?

— Так.

— Дуже добре. Це мене тішить. Сонет 127, будь ласка.

— Вважали чорне злом старі часи, — продовжив Френсіс Стоун гугнявим голосом, яким учні читають єлизаветинські вірші. — Вродливим зватись не могло смагляве.

Айрі поклала праву долоню на живіт, втягнула його і спробувала впіймати Міллатів погляд. Але Міллат був зайнятий тим, що показував симпатюльці Нікі Тайлер, як він вміє рухати язиком у тоненькій трубочці — паперовій флейті. Нікі Тайлер у відповідь демонструвала, як подушечки її вух акуратно пристають до голови і зовсім не стирчать. Флірт будувався на залишках попереднього уроку біології («Спадкові ознаки. Частина перша (А). Вуха, які стирчать. Вуха, що пристають до голови. Пласкі вуха. Голубі очі. Чорні очі. До. Після»).

— Тому моя кохана носить жаль / В очах блискучих, ніби кручі крила… / Її очей до сонця не рівняли, / Корал ніжніший за її уста, / Не білосніжні пліч її овали…

Статева зрілість, справжній розквіт статевої зрілості (не якийсь там натяк на груди чи легенький пушок) — ось що розділило старих друзів Айрі Джонс і Міллата Ікбола. Тепер вони були по різні боки шкільного паркану. Айрі знала — природа зіграла з нею нечесно: круті величезні форми, заячі зуби з вічною металевою пластинкою, неможливі афрокучері та на довершення всього — короткозорі оченята, які потребували грубих окулярів з рожевуватим відблиском. (Навіть її блакитні очі — очі, якими так захоплювався Арчі — природа дала їй лише на два тижні. Так, вона народилася з голубими очима, але одного дня Клара заглянула в колиску і побачила, що звідти на неї дивляться карі оченята, — так пуп’янок змінюється на квітку, і неозброєним оком момент переходу не зауважити.) Впевненість у власній потворності, у власній невідповідності пригнічувала її; вона не вставляла більше своїх п’ять копійок у розмови і тримала праву долоню на животі. Вона вся була невідповідна.

Натомість Міллат був викапаний ностальгічний образ юнака старих часів, його краса пародіювала саму себе: зламаний римський ніс, високий зріст, струнке тіло; легкі прожилки, гладкі м’язи; шоколадні очі із зеленими іскорками, наче зблиски місячного сяйва на темній поверхні океану; посмішка, перед якою ніхто не встоїть, красиві білі зуби. У Ґленард Оак Компрегенсів чорні, пакистанці, греки та ірландці змагалися між собою. Але привабливі сексуально обганяли інших. Вони могли бути самі по собі.

— Мов з дроту чорного, коса густа…

Звісно, вона була в нього закохана. Але він постійно казав їй:

— Слухай, люди покладаються на мене. Їм потрібно, щоб я був Міллатом. Старим добрим Міллатом. Вредним Міллатом. Незмінним, солодким Міллатом. Їм треба, щоб я був класним. Це, на практиці, відповідальність.

На практиці це й була відповідальність. Якось Рінго Старр сказав про бітлів, що вони ніколи не були такими величними, як у Ліверпулі 1962 року. Просто потім вони розширили свою географію. І так було з Міллатом. Він був таким неперевершеним у Кріклвуді, у Віллесдені, у Західному Гемпстеді влітку 1990-го, що ніщо з того, що він робитиме у своєму подальшому житті, уже не вивищить його більше. Після своєї першої зграї раггастані він поширив і позасновував нові зграї у своїй школі та в північному Лондоні. Він був завеликим, щоб залишатися просто об’єктом Айриної любові, ватажком раггастані та сином Самада та Алсани Ікбол. Він мусив подобатися усім людям усіх часів і народів. Для всюдисущих кокні у білих джинсах і кольорових сорочках він був джокером, ризиковим хлопцем, постійною причиною дівчачих сліз. Для чорних підлітків він був другом по травичці і добрим покупцем. Для азійських хлопчаків — героєм і ватажком. Суспільний хамелеон. А підґрунтям усього цього були вічна озлобленість і біль, відчуття приналежності до нічого, яке властиве людям, що належать усьому. За цю ахіллесову п’яту його обожнювали Айрі та милі дівчатка із середнього класу, які грали на гобоях і вдягали подовжені спіднички, вони просто носилися з ним, ці любительки фуг, що кокетливо відкидають акуратні пасма волосся; він був їхнім чорним принцом, випадковим коханцем або божевільним коханням, предметом солодких фантазій і пристрасних снів…

І він також був їхнім проектом: що вони можуть зробити з Міллата? Він просто мусить покинути курити траву. Ми маємо докласти зусиль і відучити його прогулювати школу. Вони хвилювалися з приводу його ставлення до здорового способу життя та обговорювали в гіпотезах його освіту зі своїми батьками («я просто кажу, там цей індійський хлопчик, ага, який вічно вляпується…»), вони навіть писали вірші з приводу. Дівчата або хотіли його, або хотіли його виправити, але більшість із них хотіли і того, й іншого. Вони хотіли виправляти його так, щоб він відповідав рівню їхнього бажання. Їхня невеличка проблема — Міллат Ікбол.

— Але ти не така, — казав Міллат мучениці Айрі Джонс, — ти не така. За нами минуле. Ми маємо історію. Ти справжній друг. А вони для мене нічого не означають.

Айрі хотіла в це вірити. Вірити в те, що вони мали спільну історію, і в те, що вона була не такоюв позитивному сенсі.

— Твого обличчя темная краса / Сяйливіша за сонце полуденне…

Місіс Руді перервала Френсіса піднятим пальцем:

— Отже, що має на увазі автор у цьому місці? Анналез?

Анналез Герш, яка цілий урок зосереджувалася на тому, що вплітала у свої кіски червону і жовту нитки, розгублено закліпала очима.

— Ну хоч щось, Анналез, люба моя. Хоч якесь припущення. Хоч найменша думка. Не важить, яка мізерна.

Анналез закусила губку. Зазирнула в книжку. Подивилася на місіс Руді. Знову глянула в книжку.

— Що чорне… Це… Гарно?

— Так… ну, я думаю, ми можемо записати це у найбільші досягнення нашого класу за останній тиждень: Гамлет… Це… Божевільний? Що ви думаєте з цього приводу, діти? «Тепер малюються обляччя — глянь! — позичена ясна личина в моді». Що це може означати — цікаво?

Джошуа Чалфен, єдина дитина в класі, яка добровільно відповідала на вчительські запитання, підняв руку.

— Так, Джошуа?

— Макіяж.

— Так, — сказала місіс Руді, з таким обличчям, ніби от-от упіймає оргазм. — Так, Джошуа, саме так. Що з макіяжем?

— Вона смаглява і намагається це приховати за допомогою макіяжу, штучно. В єлизаветинські часи жінки просто божеволіли від блідої шкіри.

— То ти б їм сподобався, — вставив Міллат. Джошуа мав бліде припухле обличчя, анемічний вигляд, кучерики і друге підборіддя. — Ти б у них був лайнюком Томом Крузом.

Регіт. Не тому, що дотеп був смішним, але тому, що це Міллат вставляв ідіота назад на його ідіотське місце.

— Ще одне слово, містере Ікбол, і я тебе виставлю!

— Шекспір. Кохана. Лайно. Вже третя. Не хвилюйтесь, я і сам піду.

Це була одна з Міллатових фірмових штучок. Двері хряпнули. Гарненькі дівчатка переглянулися у той самий спосіб (він такий неконтрольований, такий нервовий… він насправді потребує нашої допомоги, близької особистої допомоги від близького особистого друга…). Хлопці розсміялися басками. Вчителька запитала, чи має сприймати це за бунт. Айрі поклала праву долоню на живіт.

— Чудово! Це так по-дорослому! Я думаю, Міллат Ікбол заслужив, щоб його назвали героєм, — місіс Руді заглянула в тупі обличчя п’ятого «В» і вперше зрозуміла, що для них це так і було.

— Хтось ще має щось сказати про ці сонети? Міз Джонс! Будь ласка, припиніть скорботно дивитися на двері! Він уже пішов, чи не так? Чи ви хочете приєднатися до нього?

— Ні, місіс Руді.

— Добре. То ви маєте що сказати про сонети?

— Так.

— Що?

— Вона була чорна?

— Хто був чорний?

— Темношкіра леді.

— Ні, люба, вона була смаглява. Не темношкіра в сучасному розумінні. Тоді не було ніяких… ну, афро-каррі-біі-янців в Англії, у ті часи, люба. Це сучасний феномен, як, я впевнена, ви й самі знаєте. А це відбувалося в 1600-х роках. Я маю на увазі, я не можу бути певна на всі сто, але це надто неймовірно, хіба б вона була якась рабиня, бо ж не міг він спершу написати цикл сонетів до лорда, а потім до рабині, правда?

Айрі спалахнула. Їй здалося, вона майже побачила відображення у дзеркалі, але воно раптом зникло; тож вона відповіла:

— Я не знаю, міс.

— Крім того, він каже це дуже ясно: «Ні в чому ти не чорна, лиш в ділах…» Та ні, люба, вона просто була смаглява, смаглява, як я, наприклад.

Айрі подивилася на місіс Руді. Колір її шкіри нагадував полуничне пюре.

— Бачиш, Джошуа цілком має рацію: тоді перевагу надавали надзвичайно блідим жінкам. У сонеті йдеться про суперечність її природної краси та косметики, яка є даниною моді.

— Я тільки подумала… наприклад, коли він каже: «Поклявся б я, що врода чорна зроду…» І потім, кучеряве волосся, як чорний дріт…

Клас загиготів, і Айрі замовкла, стенувши плечима.

— Ні, люба, ти читаєш із сучасного погляду. Ніколи не треба читати старі речі із сучасного погляду. До речі, це буде нашим сьогоднішнім висновком з уроку. Давайте всі запишемо це.

П’ятий «В» записав. І відображення, що було промайнуло перед Айрі, знову потонуло в попередній пітьмі. Коли Айрі виходила з класу, Анналез Герш передала їй записку, смикнувши плечима при цьому, мовляв, це написано не мною, я просто передаю тобі. На шматку паперу було написано: «Вільям Шекспір. ОДА ДО ЛЕТИЦІЇ ТА ВСІХ МОЇХ КУЧЕРЯВИХ ТОВСТОЗАДИХ ШЛЬОНДР».

Крамничка із загадковою назвою «Пі Кей’з Афро Волосся: дизайн і укладка» тулилася між похоронним бюро «Ясна погода» та «Зубним кабінетом Ракшана». Така зручна близькість, очевидно, натякала на те, що нерідко труп африканського походження проходив усі три заклади на своєму шляху до ями. Тож коли ви телефонували, щоб записатися до перукаря, Андреа, Деніз або Джекі призначали вас на третю тридцять за ямайським часом, це, звісно, означало, що вас просто чекають із запізненням, але зовсім не виключено, що перед вами там не побуває холодна-як-камінь леді, яка прямує до церкви і бажає зійти в могилу з довжелезними накладними нігтями і завивкою. Як би дивно це не звучало, мало хто хоче постати перед Богом з афроволоссям на голові.

Айрі не надала цьому всьому значення і з’явилася в перукарню рівно о третій тридцять, сповнена рішучості змінитися, посперечатися з генами; шаль ховала сорочине гніздо з волосся, права рука була акуратно покладена на живіт.

— Ти шось тута хотіла, мала?

Пряме волосся. Пряме-прямісіньке, довге, чорне, блискуче, живе, легке, рухливе, приємне на дотик волосся, в яке можна просунути пальці і яке розвівав би вітер. І гривку.

— Третя тридцять, — це, на жаль, було все, що Айрі змогла вербалізувати. — До Андреа.

— Андреа у сусідів, — відповіла жінка, витягуючи жуйку з рота і киваючи в бік «Ясної погоди». Розважається з почилим у мирі. Ти давай сідай і не діставай мене. Я ж не знаю, скільки вона ше там буде.

Айрі розгублено стояла посеред кімнати, стиснувши зуби. Жінка раптом пом’якшала, проковтнула свою гумку й оглянула Айрі з голови до ніг; вона навіть відчула співчуття до дівчини, коли зауважила її шкіру кольору какао і світлі очі.

— Джекі.

— Айрі.

— Бліденька, прошу пана! Веснянки і таке інше. Ти мексиканка?

— Ні.

— Арабка?

— Напів’ямайка-напіванглійка.

— Напівкровка, — терпляче виправила Джекі. Біла мама?

— Тато.

Джекі зморщила носа:

— А так воно завжди інако. Наскільки воно кучеряве? Ану дай-но я гляну, — вона простягнула руку по Айрину шаль. Айрі перелякалася, що її секрет побачить багато людей, схопилася за шаль раніше.

Джекі прицмокнула:

— А як, ти думаєш, ми маєм шось з цим робить, як ми навіть того не виділи?

Айрі підняла плечі. Джекі здивовано похитала головою.

— Ти тут перший раз?

— Зовсім уперше.

— Так шо ти хочеш робити?

— Пряме, — сказала Айрі твердо, думаючи про Нікі Тайлер. — Пряме і темно-червоне.

— Оце так! Давно мила голову?

— Вчора, — сказала Айрі, ображена таким запитанням.

Джекі постукала себе по голові.

— Нашо було мити? Хочеш пряме — не треба мити! Тобі коли-небудь мазали голову аміаком? Це так, якби чорти танцювали в тебе на скальпі. Ти шо — здуріла? Ото не мий голову два тижні і тоді приходь.

Але в Айрі не було двох тижнів. Вона все спланувала; вона зібралася зайти до Міллата вже сьогодні ввечері зі своєю новою шевелюрою, зав’язаною вузлом, і вона спланувала, як зніме окуляри і розтрусить своє волосся, і він скаже: «Ооо, міс Джонс, я б ніколи не подумав… ооо, міс Джонс, ви…»

— Мені треба це сьогодні. Моя сестра сьогодні виходить заміж.

— Ну, раз так, коли повернеться Андреа, вона випалить усе лайно з твого волосся, але дивись, шоб ти звідси не вийшла лисою, як коліно. Але то вже буде твоя проблема. Отут-о, — сказала вона, пожбурюючи Айрі купу журналів. — Отам-о, — додала вона, вказуючи на крісло.

«Пі Кей’з» була поділена на дві половини — чоловічу і жіночу. У чоловічому залі, коли безжальний Рагга став заїждженим стереотипом підліткової моди, молоденькі перукарі, чародії електричних машинок, вистригали на потилиці таких же молоденьких клієнтів стильні слова. АДІДАС. БАДМУТА. МАРТІН. Чоловічий зал був повен сміху, гамору, гри; звідти йшла така легкість, якої не знайдеш у жодному чоловічому салоні, де стрижка коштує більше шести пенсів чи триває більше п’ятнадцяти хвилин. Тут відбувався досить простий обмін, і це приносило радість: коло твого вуха дзижчить бритва, тепла рука, не вдаючись до особливої ніжності, дере гребінцем твою гриву, а перед тобою висить дзеркало, щоб насолоджуватися змінами. Ти приходив сюди з проблемною шевелюрою, нерівною і грубою, схованою під бейсбольною кепкою, а за кілька хвилин ішов звідси новою людиною, пахнув кокосовою олійкою і був обпатраний так чітко і ясно, як справжній пацан.

На відміну від цього, жіночий зал був похмурий, як кладовище. Тут пристрасне бажання прямоти і рухливості щодня боролося із впертим характером африканського волосся; тут аміак, розпечені гребінці, булавки і просто вогонь були засобами військових дій і робили свої страшні справи, щоб скорити кожен завій.

— Воно пряме? — тільки й чулося з-під рушників, щойно голови, пульсуючи від болю, з’являлися із сушилок. — Воно пряме, Деніз? Скажи мені, воно пряме, Джекі?

На що Джекі чи Деніз, не визнаючи жодних зобов’язань білих перукарок, жодного вам чаю чи поцілунків у зад, лестощів чи просто підтримування розмови (бо це ж не були клієнти, з ким вони працювали, — це були забиті відчаєм пацієнти), гмикали і витирали руки об блювотно-зелений фартух:

— Прямішого вже не буде!

А зараз навпроти Айрі сиділи чотири жінки, вони кусали губи, втупившись у довге брудне дзеркало і чекаючи, поки їхнє пряміше єство не проявиться. Поки Айрі нервово гортала журнал «Волосся афроамериканців», чотири жінки корчились від болю. Час від часу одна казала іншій:

— Скільки вже?

На це інша гордо відповідала:

— П’ятнадцять хвилин. А у вас?

— Двадцять дві. Це лайно у мене на голові вже двадцять дві хвилини. Краще б воно було прямим.

Це було наче змагання з агонії. Так багаті леді в розкішних ресторанах замовляють порції салату, одну меншу від іншої.

Врешті розносився вереск або «Все! Чорт, я не можу зняти його!», і одна з голів мчала до рукомийника, де вода текла надто повільно (не можна швидко вимивати аміак з голови), і починалося тихе схлипування. На цій стадії пробуджувалася злість; чиєсь волосся було більш кучерявим, аніж в інших, деякі кренделики боролися до останнього, і деякі таки виживали. Тоді злість переносилася із сусідки по муках на перукаря, причину цього болю, бо ж було цілком природно запідозрити Джекі чи Деніз у садизмі: їхні пальці були надто повільними, коли вони вимивали речовину, замість потужного стуменя вода лише капала, а тим часом чорт сидів у них у волоссі і випалював звідти все, що лише можна було.

— Воно пряме? Джекі, воно пряме?

Хлопці виставили голови з-за перегородки, Айрі визирнула з-за журналу. Сказати було нічого. У всіх воно було пряме або відносно пряме. Але воно було мертве. Посічене. Застигле. Весна минулася. Наче волосся трупа, з якого вже вийшла вся волога.

Джекі чи Деніз, добре знаючи, що кучеряве африканське волосся врешті все одно піде своїм генетичним шляхом, додала філософського забарвлення до поганого результату:

— Прямішого не буде. Якщо тобі пощастить, то буде таке три тижні.

Незважаючи на очевидний провал операції, кожна жінка з черги думала, що в її випадку все буде інакше і коли вона розгорне свій рушник, то побачить прямі-прямі, блискучі, відокремлені пасма свого рідного волосся. Айрі, така ж упевнена в цьому, повернулася до журналу.

Маліка, яскрава молода зірка хітового комедійного серіалу «Життя Маліки», ділиться секретом свого гладкого і сяючого волосся:

— Я роблю своєму волоссю гаряче обгортання, ретельно намазуючи кінці «Африканським Королівським АфроблискомТМ», а потім щоранку я кладу гребінець на плиту, приблизно…

Повернулася Андреа. Журнал був умить вирваний з Айриних рук, шаль — безцеремонно знята, швидше, ніж Айрі встигла за неї схопитися, і п’ять довгих впевнених пальців рішуче взялися обмацувати її скальп.

— Ооооо, — промурмотіла Андреа.

Цей знак схвалення був рідкісною нагодою для решти мешканців перукарні зібратися навколо, щоб подивитися і собі.

— Оооо, — сказала Деніз, запихаючи свої пальці до пальців Андреа. — Такі легкі.

Старша леді, яка здригалася від болю під своєю сушкою, захоплено кивнула.

— Такий легкий завиток, — затуркотіла Джекі, забуваючи про свою обпечену клієнтку, щоб і собі помацати Айрине волосся.

— Це тобі волосся напівкровки. Хтіла б я, шоб моє таким було. Це розпуститься без проблем.

Айрі зробила міну:

— Я ненавиджу його.

— Вона ненавидить його! — сказала Деніз глядачам. — Та воно майже тобі каштанове в деяких місцях!

— Я цілий ранок промучилася з трупом. Кльово ж запхати руки у шось м’яке, — сказала Андреа, струшуючи свою задуму. — Хочеш його випрямити, люба?

— Так, пряме. Пряме і руде.

Андреа зав’язала Айрі зелену накидку навколо шиї та опустила її на механічному кріслі.

— Не знаю щодо рудого, мала. Не можна випрямляти і фарбувати за один раз. Уб’єш волосся намертво. Але я можу тобі його випрямити, нема проблем. Має вийти просто супер, люба моя.

Позаяк перукарки «Пі Кей’з» спілкувалися між собою мало, ніхто не сказав Андреа, що Айрі мила голову. Через дві хвилини, відколи густу білу аміачну масу намастили їй на голову, приємне відчуття прохолоди змінилося відчуттям пекельного вогню. На голові не було шкірного сала, яке мало захистити шкіру, і Айрі почала верещати.

— Та я шойно наклала його. Ти ж хочеш пряме, нє? Давай припини репетувати!

— Але ж болить!

— Життя саме по собі болить, — сказала Андреа трагічно. — Краса болить.

Айрі закусила язика на наступних тридцять секунд, аж тут із-за правого вуха виступила кров. Бідолашна знепритомніла.

Вона прийшла до тями з головою в рукомийнику, повному її волосся, що вилазило жмутками і сповзало в каналізацію.

— Треба було мені сказати, — бурчала Андреа. — Треба було мені сказати, що ти його помила. Треба було спочатку набратися бруду. А тепер дивись.

Тепер дивись. Волосся, що колись сягало їй попереку, тепер стирчало з голови від сили на кілька дюймів.

— Ну і дивись, шо ти наробила, — вела своє Андреа, поки Айрі вголос плакала. — Хтіла б я знати, що на це скаже містер Пол Кінг. Певне, я подзвоню йому просто зараз, і ми подивимось, може, ми зможемо тобі допомогти безплатно.

Містер Пол Кінг, власне Пі Кей, був власником перукарні. Це був великий білий чолов’яга, десь за п’ятдесят, колишній ділок у сфері будівництва, який збанкрутував Чорної Середи, коли дружина остаточно перевищила кредит на його рахунку і з його бізнесу залишилось хіба кілька цеглин і ступа. У пошуках свіжої ідеї він проглядав за сніданком свою ранкову газету і в рубриці «Стиль життя» вичитав, що чорні жінки витрачають у п’ять разів більше грошей, ніж білі, на свою красу, і в дев’ять разів — на волосся. Уявивши, що типова біла жінка витрачає стільки, скільки його дружина Шейла, Пол Кінг просто схибнувся від ідеї. Трохи більше копнувши на цю тему в районній бібліотеці, він виявив цілу мультимільйонну індустрію. Тоді Пол Кінг купив занедбану крамничку різника на Віллесден Хай-роуд, перекупив у «Гарлесденського Салона» кваліфіковану перукарку Андреа і розпочав свій чорний волосяний бізнес. Прибутки пішли миттєво. Він здивувався, як жінки з низьким доходом були готові витрачати сотні фунтів на місяць на своє волосся, і ще більше — на нігті та аксесуари. Він взагалі здивувався, коли Андреа пояснила йому, що фізичний біль є складовою всього процесу. І найкраще відкриття полягало в повній відсутності судових позовів — вони були згодні на опіки. Ідеальний бізнес.

— Добре, Андреа, кохана моя, можеш зробити це їй безоплатно, — прокричав Пол Кінг у свій квадратний мобільник, перекрикуючи гул ремонту у своєму новому салоні, що мав от-от відкритися у Вемблі. — Тільки не роби з цього правило.

Андреа повернулася до Айрі з добрими новинами:

— Усьо в порядку, люба. Цей раз наша взяла.

— Але що… — Айрі глянула у дзеркало на себе після хіросіми. — Що тепер можна…

— Одягай свою шаль, виходь з перукарні, повертай вліво і йди по дорозі, аж поки не побачиш крамницю «Роші. Догляд за Волоссям». На тобі цю картку і скажи — тебе послали з «Пі Кей’з». Візьми у них вісім пачок типу № 5 — чорне волосся з червоним відблиском — і давай вертай бігом назад.

— Волосся? — перепитала Айрі крізь шмарклі та сльози. — Штучне волосся?

— Ото дурна. Воно не штучне. Воно справжнє. А коли воно буде в тебе на голові — це вже буде твоє справжнє волосся. Біжи!

Ридаючи, як дитя, Айрі вислизнула з «Пі Кей’з» і побігла дорогою, намагаючись не дивитися на своє відображення у вітринах. Добігши до «Роші», вона зібралась, поклала праву руку на живіт і штовхнула двері.

У «Роші» було темно і запах був такий, як у «Пі Кей’з» — аміак з кокосовою олійкою, біль із насолодою. У тьмяному відблиску миготливої смужки світла Айрі розгледіла, що полиць у «Роші» не було, натомість волосся лежало височенними купами просто на підлозі, а супутні товари (гребінці, стрічки, лак для нігтів) були разом із цінниками приколоті до стін. Єдина річ, яка трохи нагадувала вітрину, висіла під самою стелею по периметру кімнати, і товар на ній можна було сприйняти за колекцію ритуальних скальпів або трофеїв полювання. Волосся. Довгі пасма, приколоті на відстані кількох дюймів одне від одного. Під кожним — велика картка з переліченими властивостями:

2 метри. Натуральне тайське. Пряме. Каштанове.

1 метр. Натуральне пакистанське. Пряме з хвилькою. Чорне.

5 метрів. Натуральне китайське. Пряме. Чорне.

3 метри. Синтетичне волосся. Кручене. Рожеве.

Айрі сіла до прилавка. Неймовірно товста жінка в сарі підійшла до каси і передала двадцять п’ять фунтів індійській дівчині з нерівно вистриженим при самій голові волоссям.

— І не дивись на мене так, будь ласка. Двадцять п’ять — нормальна ціна. Я кажу тобі, шо з цими посіченими кінцями нічого не зробиш.

Дівчина заперечила якоюсь іншою мовою, підхопила з прилавка мішечок з волоссям і вдала, що йде, але жінка вихопила його.

— Перепрошую, далі вже не твоя справа. Ми обидві бачили кінці. Двадцять п’ять — це все, що я можу дати за це. Більше ти ніде не отримаєш. А тепер, будь ласка, — сказала вона, вказуючи поглядом на Айрі, — у мене є інші клієнти.

Айрі побачила, як гарячі сльози, такі ж, як її власні, виступили у дівчини на очах. Та завмерла на хвилину, здригаючись від обурення; потім хряснула кулачком по прилавку, схопила своїх двадцять п’ять фунтів і вийшла геть.

Товстунка презирливо потрусила своїми підборіддями їй услід:

— От невдячна.

Потім вона віддерла наліпку зі смужки коричневого паперу і приліпила її на пакет із волоссям. Там було написано:

«6 метрів. Індійське. Пряме. Чорне/руде».

— Так, люба. Чим можу тобі допомогти?

Айрі повторила інструкцію Андреа і передала їй картку.

— Вісім пачок? Це близько шести метрів, нє?

— Я не знаю.

— Так, так воно і є. Хочеш пряме чи з хвилькою?

— Пряме. Намертво пряме.

Товстунка підрахувала про себе і взяла мішечок з волоссям, яке щойно залишила дівчина:

— Те, що тобі треба. Я ше не встигла його запакувати, сама розумієш. Але воно абсолютно чисте. Береш?

Айрі зазирнула на пакет без особливої впевненості.

— Не зважай на те, що я їй казала. Жодних посічених кінців. Просто дурепа хотіла більше, ніж була того варта. Деякі люди не розуміють простої економіки… їй шкода було врізати своє волосся, то вона думає, шо воно вартує мільйон фунтів чи шо. Чудове волосся. Коли я була молода — о, моє було теж гарне, нє? — Товстунка зареготала, аж їй затрусилися вуса над верхньою губою. Сміх стих. — Скажи Андреа, шо їй це буде тридцять сім п’ятдесят. Ми, індійські жінки, маємо гарне волосся, скажи? Кожна хотіла б таке!

За Айрі вже стояла чорношкіра жінка з двійнятами у возику, вона тримала в руці пачку шпильок для волосся.

— Деякі думають, шо вони такі великі цяці, — промурмотіла вона собі під ніс. — А ми цілком задоволені своїм африканським волоссям, дуже дякую. Я не буду купувати волосся якоїсь індійської бідачки. І я прошу Бога, щоб продукти для чорного волосся продавали нарешті чорні. Як ми маємо жити в цій країні, якщо ми не робимо власний бізнес?

Шкіра навколо рота товстунки натягнулася. Вона заторохкотіла, запихаючи Айрине волосся в мішечок і виписуючи чек, адресуючи свою відповідь жінці через Айрі та намагаючись ігнорувати вставки чорношкірої:

— Не подобається купувати тут, то й не купуй тут, шо — хтось над тобою з палкою стоїть? Нє, скажи мені, шо — стоїть хтось над тобою з палкою? Нє, ну це капєц: люди добрі, така грубість, я не расистка, але я того не розумію, я надаю послуги — оце все, шо я роблю. Мені не треба тут наїздів, просто клади свої гроші на прилавок, але якшо тут наїзди, я таких не обслуговую.

— Та хто на вас наїжджає, Ісусе Христе!

— Не я винна, шо вони хочуть пряме волосся — і деякі білішу шкіру на додачу, а Майкл Джексон — теж моя провина чи шо? Перше вони забороняють мені продавати відбілювач доктора Пікока — у місцевій газеті, господи ти, який менінгіт! — а потім вони йдуть і купують його — занеси цей рахунок Андреа, будь ласка. Добре, люба моя? Я просто намагаюсь заробити на харчі у цій країні, як і всі решта, шо тут живуть. Тримай, люба моя, ось твоє волосся.

Чорна жінка обійшла Айрі й люто хряснула монетами об прилавок:

— Чорт, та шо тут за обслуговування!

— Шо я тут можу зробити, якщо вони самі цього хочуть — пропозиція, попит. А всякі наїзди — я цього не терпітиму! Проста економіка — обережно, поріг, люба, а ви, нє, прошу більше сюди не приходити, будь ласка, інакше я викличу поліцію, мене не залякаєш, поліція — я її викличу.

— Ага, ага, ага.

Айрі притримала двері для візочка близнюків і взялася за одну ручку, щоб допомогти перенести його через поріг. Надворі чорношкіра жінка запхала шпильки в кишеню. Вона виглядала виснаженою.

— Ненавиджу це місце, — сказала вона. — Але мені треба були шпильки.

— А мені треба волосся.

Жінка похитала головою:

— У тебе ж є волосся.

П’ятьма з половиною годинами пізніше, після складнющої операції вплітання чужого волосся по малесенькому пасмочку і закріплення кожного пасма клеєм, Айрі Джонс мала цілу голову довгого, прямого, чорного з червоним відблиском волосся.

— Воно пряме? — перепитала вона, не вірячи власним очам.

— Пряме, як чорт, — сказала Андреа, милуючись своїм творінням. — Але, сонечко, його треба нормально вплести, якщо хочеш, щоб воно трималось. Чого ти не даєш мені його вплести? Воно не буде так триматися.

— Буде, — сказала Айрі, заворожена власним відображенням. — Мусить.

Він — Міллат — тільки раз це побачить, врешті-решт, тільки раз. Аби волосся не втратило свого вигляду, Айрі йшла до самого будинку Ікболів, тримаючись за голову руками, щоби, боронь боже, вітер не роздмухав його.

Двері відчинила Алсана:

— О, привіт. Ні, його ще немає. Пішов. Не питай мене куди, він мені нічого не каже. Я більше знаю, де Маджід.

Айрі зайшла у вітальню і крадькома глянула на себе в дзеркало. Все ще на голові так, як має бути.

— Можна, я тут почекаю?

— Звісно. Ти якось змінилася, кохана. Схудла чи що?

Айрі засвітилася:

— Нова зачіска.

— А… так… ти схожа на теледикторку. Дуже мило. Заходь у вітальню, будь ласка. Там уже є моя племінниця-соромітниця та її бридка подружка, але ти не бери собі до голови. Я працюю на кухні, а Самад поле грядки, так що дуже не кричіть.

Айрі пройшла до кімнати. Вона була пряма і зовсім не кучерява. Красуня.

— Блііін, ти виглядаєш, як нарік якийсь! Максін, кобіто, ти ж глянь на це. Господи милосердний, Айрі. Шо ти хотіла з ним зробити?

Хіба це не було очевидним? Пряме. Прямота. Блискучість.

— Я питаю, що мало вийти згідно із задумом? Негро Меріл Стріп? — Ніна склалася вдвоє, наче ковдра, і тупо розреготалась.

— Ти, племіннице-соромітнице! — крикнула Алсана з кухні. — Шиття потребує зосередження. Заткайся, будь ласка, ти, міс Велика Пащека!

Нінина «бридка» подружка, вона ж Нінина дівчина, сексапільна струнка моделька на ім’я Максін, з красивим порцеляновим обличчям, темним волоссям і купою каштанових кучерів, ще додала до всього:

— Що ти зробила? У тебе було красиве волосся, стара. Все кучеряве і таке дике. Воно було просто розкішним.

Айрі на мить відібрало мову. Вона навіть у думках не припускала, що може видатися комусь страшною.

— Я просто постриглась. У чому взагалі справа?

— Але ж це не твоє волосся, чорт забирай, це волосся якоїсь пакистанської бідачки, якій треба були гроші, шоб прогодувати своїх дітлахів, — сказала Ніна, потягнувши за пасмо, яке миттєво опинилося в її руці. — ОЙ, БЛІН!

Ніна і Максін знов істерично затіпалися.

— Ей, ви, заберіть руки! — Айрі позадкувала до фотеля і всілася в ньому, поклавши підборіддя на коліна. Намагаючись виглядати невимушено, вона запитала: — То… гм… а де Міллат?

— А-а! То ти це все зробила із собою заради нього? — здивовано запитала Ніна. — Заради мого дурноверхого двоюрідного братика?

— Ні. Йди ти…

— Добре, добре. Його тут нема. Він собі завів нову ціпу. Якусь гімнастку із Совєцького Союзу із животом, пласким, шо пральна дошка. Не те шоб неприваблива, циці такі нічо, але ж дупи взагалі нема. Як її звуть?..

— Стася, — відповіла Максін, на секунду виглядаючи з-за свого номеру «Публічних людей». — Або якесь лайно в цьому стилі.

Айрі втиснулася глибше в руїни улюбленого Самадового фотеля.

— Айрі, хоч пораду? Скільки я тебе пам’ятаю, ти ходиш за цим пацаном, як загублений собака. За цей час він перемацав усіх — усіх, крім тебе. Він навіть зі мною цілувався, а я його двоюрідна сестра, хай йому чорт.

— І зі мною, — сказала Максін, — хоча я взагалі не тої орієнтації.

— Ти ніколи не думала, чо він тебе навіть не мацає?

— Бо я потвора. Товста. З афроволоссям.

— Нє, дурня це все, — того, що ти те, що йому потрібно. Ти йому потрібна. Ви обоє маєте спільну історію. Ти його направду знаєш. Ти ж глянь, який він розгублений. То він Аллах те-то, Аллах це-то. Наступного дня це вже цицькаті блондинки, російські гімнастки і маріхуана. Та він, блін, сам не знає, де в нього задниця, а де лікоть. Як його таточко. Він не знає, хто він такий. Але ти знаєш, принаймні хоч щось, ти знаєш всі його сторони. І саме це йому треба. Ти інакша.

Айрі закотила очі. Часом справді хочеться бути інакшою. Але інколи навіть жертвують волоссям на власній голові, щоб стати такою, як усі.

— Слухай: ти ж розумаха, Айрі. Просто тебе навчили всякого лайна. Тобі треба перевчитися. Усвідом свою цінність, перестань принижуватись, і побачиш, яке кльове життя, Айрі. Заведи собі дівчину, заведи хлопця, але живи!

— Ти сексі, Айрі, — м’яко додала Максін.

— Ага. Так і є.

— Можеш їй вірити, вона справжня лесбійка, — сказала Ніна, любовно скуйовджуючи волосся Максін і цілуючи її. — Але правда така, шо стрижка а ля Барбра Стрейзанд нічо хорошого тобі не дала. Афро було прикольне, стара. Воно було хуліганське. Воно було твоє.

Раптово у дверях з’явилась Алсана з гігантською тацею тістечок і підозріливим поглядом. Максін послала їй повітряний поцілунок.

— Хочеш тістечко, Айрі? Ходи сюди і з’їж кілька. Зі мною. На кухні.

Ніна застогнала.

— Не панікуй, тіточко. Ми її не вписуємо в список сапфіанок.

— Мене не обходить, що ви там робите. Я не цікавлюся, чим ви зайняті. І не хочу цікавитися такими речами.

— Ми дивимося телевізор.

У телевізорі була Мадонна, вона гладила долонями по двох конічних грудях.

— От і гарно, — відрубала Алсана, оглянувши Максін. — Тістечко, Айрі?

— Мені б хотілося тістечка, — промуркотіла Максін, примруживши свої екстравагантні вії.

— Не сумніваюся, — сказала Алсана чітко і помалу, щоб до Максін дійшов код. — У мене немає таких тістечок, які подобаються тобі.

Ніна і Максін знову скорчилися від сміху.

— Айрі? — повторила Алсана, гримасою вказуючи на кухню.

Айрі вийшла за нею.

— Я така ж ліберальна, як і всі, — поскаржилася Алсана, коли вони причинили за собою двері. — Але навіщо весь час сміятися і з усього робити балаган? Ну не вірю я, що гомосексуальність — це суцільне свято. Гомосексуальність такою не є.

— А я не хочу більше чути того слова у своєму домі, — відрубав Самад обурено, заходячи із саду і скидаючи свої садові рукавиці.

— Котрого?

— Обох. Я з ніг збиваюся, щоб цей дім мав у собі Бога.

Самад зауважив постать за своїм кухонним столом, примружився, усвідомив, що це справді Айрі Джонс, і почав їхню звичну пісеньку:

— Привіт, міс Джонс. І як ся має твій шановний таточко?

Айрі стенула плечима:

— Ви його бачите частіше, ніж я. А як ся має Бог?

— Пречудово, дякую. Чи не бачила ти останнім часом мого нідочогонепридатного синка?

— Не останнім часом.

— А мого доброго сина?

— Уже роками не бачила.

— Ти б не могла сказати моєму нідочогонепридатному, що він нідочогонепридатний, як його побачиш?

— Я докладу всіх зусиль, містере Ікбол.

— Хай Аллах благословить тебе.

— Здоровенькі були.

— А тепер, даруй мені, — Самад дістав свій молитовний килимок, який лежав на холодильнику, і вийшов з кухні.

— Що з ним не так? — запитала Айрі, позаяк Самад виголосив свою роль зовсім без ентузіазму. — Якийсь він такий, я не знаю, сумний.

Алсана зітхнула:

— Та він сумний. Він чується так, ніби все перепартачив. Звісно, якраз він усе й перепартачив, але, врешті, хто кине перший камінь, і все таке. Він тільки те й робить, що молиться. Замість того, щоб розплющити очі й побачити, що відбувається: Міллат волочиться бозна з ким, вічно з білими дівахами, а Маджід…

Айрі пригадалося її перше кохання в туманному ореолі досконалості — ілюзія, породжена розчаруваннями, які роками дарував їй Міллат.

— А що таке? Щось не так із Маджідом?

Алсана спохмурніла і потягнулася до верхньої полички, дістала звідти тоненький конверт і простягнула його Айрі. Та витягнула листа і фотографію.

На фото був Маджід, тепер високий, красивий молодий чоловік. Він мав таке ж чорне волосся, як і його брат, але не зачісував його наперед. Воно було розділене проділом зліва і вільно спадало за праве вухо. Він був одягнений у твідовий костюм і щось на кшталт — не можна сказати напевне, бо якість фотокартки була досить поганою, — краватки. В одній руці він тримав капелюха від сонця. У другій затиснув долоню індійського письменника сера Р. В. Сарасваті. Сарасваті був одягнений у все біле, зі своїм широким капелюхом на голові і дорогим ціпком у вільній руці. Обидва стояли, пишаючись собою, широко посміхаючись і дивлячись так, ніби от-от поплескають один одного по спині або щойно так зробили. Полуденне сонце яскраво світило, і численні зайчики відскакували від мармурових сходів Університету Дакки, що слугував тлом для фотографії.

Алсана тицьнула пальцем у розмите зображення:

— Ти знаєш цього Сарасваті?

Айрі кивнула. Книжка з обов’язкового читання в школі.

— «Зашитий час» Р. В. Сарасваті. Гіркувато-солодкава історійка з останніх днів імперії.

— Самад ненавидить Сарасваті, розумієш. Каже, що це відсталий колоніал, англійський дуполиз.

Айрі навмання вибрала абзац із листа і прочитала його вголос:

— Він навчився нісенітниць!

Самад влетів у кухню, як оса, і пожбурив каструлю на плиту.

— Він навчився нісенітниць від чоловіка, який тільки й знає, що нісенітниці! Де його борода? Де ЙОГО хаміз? Де його покірність? Якщо Аллах накликав бурю, то буде буря. Якщо сказав «землетрус», отже, землетрус. Так мусить бути! Я ж для того і послав його туди — шоб він зрозумів, що ми первозданно слабкі й нічого ми не контролюємо. Що значить іслам? Що значить слово, саме слово? Я віддаюсь на твою волю. Я віддаюсь на волю Божу. Віддаюсь на Його волю. Це не моє життя. Це його життя. Це життя, яке я називаю своїм, є насправді його життя, і він може зробити з ним усе, що хоче. Я можу хоч розсістися, щоб хвилі не грали, але вони будуть грати! Будуть! Природа сама мусульманка, бо вона кориться законам, які їй дав її Творець.

— Ти давай перестань тут проповідувати, Самаде Мія! Для цього є спеціально відведені місця. Йди до мечеті, але не роби цього на кухні, люди тут мають їсти…

— Але ми — ми не коримося, як потрібно. Ми хитрі, ми хитрі байстрюки, люди. Зло всередині нас — наша власна воля. Ми мусимо навчитися коритися. Для цього я послав туди малого Маджіда Магфуза Маршеда Мубтасіма Ікбола. Скажи мені, я що — послав його туди, щоб йому отруювали мізки всім цим правом, королевою, Британією, як лизати зади?

— Може, так, Самаде Мія, а може, й ні.

— Алсі, я тебе попереджав…

— А, давай, ти, стара каструля! — Алсана зібралась, як боксер перед рингом. — Вічно ти кажеш, що ми нічого не контролюємо, а сам зі шкіри вилазиш, аби все контролювати! Попустись, Самаде Мія. Відпусти малого. Він уже наступне покоління — він народився тут, — тож природно, він бачить речі вже інакше. Ти не можеш все запланувати. Врешті, що такого страшного — він не вчиться на аліма, але він освічений і чистий!

— І це все, чого ти хочеш від свого сина? Щоб він мився?

— Може, так, Самаде Мія, може…

— І не кажи мені про наступне покоління! Єдине покоління! Нероздільне! Вічне!

Десь посередині цієї суперечки Айрі вислизнула з кухні та почимчикувала до дверей. Мимохідь вона глянула на своє відображення у заплямованому та подряпаному дзеркалі в холі. Вона виглядала, як дитя любові Дайани Росс і Енгельберта Гампердінка.

— Ти мусиш дозволити їм робити власні помилки… — долинув голос Алсани з епіцентру бою, пробившись крізь благенькі кухонні двері в коридор, де стояла Айрі, розглядаючи своє відображення, голіруч видираючи зі своєї голови чуже волосся.

Як будь-яка школа, Ґленард Оук мала складну географію. Не те, щоб вона була справжнім лабіринтом. Її спорудили за два рази: спочатку, у 1886-му, це був робітний будинок (у результаті виріс величезний червоний монстр, вікторіанський притулок), а потім його реконструювали в 1963-му, коли тут відкрилася школа (в результаті добудували сірий моноліт, будинок чудового нового уряду). Згодом, 1974 року, обох монстрів з’єднали величезним трубоподібним скляним мостом. Але моста було не досить, щоб зробити два будинки одним, або вплинути на одвічне бажання учнів ділитися та об’єднуватися в групки. Школі довелося переконатися на власному прикладі, що неможливо об’єднати тисячу дітей під одним латинським слоганом (девіз школи: Laborare est Orare — Працювати означає молитися); діти — як коти, що розписуються сечею, або як кроти, котрі накопують кротовини, позначаючи свою територію, і кожна групка має свої правила, своїх ідолів і закони приналежності. Незважаючи на всі спроби придушення цих рухів, школа ділилася і підтримувала поділ на клапті, виходи, спірні території, державки-сателіти, державки з оголошеним надзвичайним станом, гетто, анклави, острівки. Не було ніяких карт для орієнтування, але здоровий глузд підказував вам не заїдатися з територією між смітниками і майстернею для уроків праці. Інакше міг трапитися нещасний випадок, як з отим жалюгідним педиком Кейсом, якому запхали голову в лещата; краще було не заїдатися з сухорлявими, м’язистими пацанами, які контролювали цю територію, — вони були синками товстих чоловіків із порнографічними журналами, що стирчали з кишені, наче зброя, товстих чоловіків, котрі вірили в сувору справедливість — життя за життя, і повішати їх — це замало.

На тому боці подвір’я — лавочки, три лавки в ряд. Тут тихцем приторговували маленькими порціями трави. За 2,50 можна було купити трішечки маріхуани, так трішки, що, якщо сховати її в пеналі, вона могла загубитися між стружкою з гумки. Або ж дешевої трави, яка насправді хіба стишувала біль від місячних. Легковірним могли спихнути натомість найрізноманітніші побутові речовини — жасминовий чай, садову траву, аспірин, лакричник — усе це видавалося за найкращі інтоксиканти, які можна палити чи ковтати в закапелку, за класом драми. Ця заглибина допомагала сховатися від учительського ока курцям, котрі ще не доросли до майданчика курців (асфальтованого майданчика для тих, кому вже виповнилося шістнадцять і кому дозволялося палити за власною глупотою — де ви ще знайдете таку школу?). У закуток драми краще не ходити. Там збиралися тяжкі випадки; ці малявки на все насрали. Вони направду на все наклали — на ваше здоров’я, на своє здоров’я, на вчителів, батьків, поліцію — на все. Паління було їх відповіддю цьому світові, їхньою фішкою, їхнім rаіsоn d’еtre. Вони просто вмирали за цигаркою. Вони не розумілися на них, їх не цікавили марки, просто цигарку, дайте цигарку. Вони смоктали цигарки, як немовлята цицю, і коли цигарка врешті згоряла до пальців, вони затоптували її зі слізьми на очах. Вони нахрін закохувалися в цигарку. Цигарки, цигарки, цигарки. Поза цигарками їх цікавила хіба що політика або ж, точніше, цей вихрінок, прем’єр-міністр, який тільки те й робив, що підвищував ціни на цигарки. Бо грошей ніколи не вистачало, отже, не вистачало і цигарок. І вони ставали просто професійними стрілками, випрошувачами, виклянчувачами і навіть злодіями цигарок. Улюбленою справою було витратити кишенькові гроші, видані на тиждень, на двадцять цигарок і роздавати їх усім і кожному, а потім цілий місяць нагадувати кожному, у кого з рота стирчить цигарка, що колись ти його пригостив. Але в такій справі була велика частка ризику. Краще мати непримітне обличчя, так, щоб, стрільнувши цигарку, можна було би повернутися за п’ять хвилин і стрільнути ще одну — і щоб при цьому тебе не пригадали. Краще щоразу непомітно змінюватися, бути безприкметним Мартом, Джульсом, Яном. Інакше доводилося сподіватися на милосердя і поділену цигарку. Цигаркою можна було поділитися у мільйон способів. Наприклад: хтось один (той, хто купив пачку) припалює. Інший викрикує: половина! На половині цигарку передають далі. Як тільки вона потрапляє до рота наступного курця, хтось кричить: «Трьошка!» Далі: «Шестьора!» (означає половина від третини), далі «Хвіст!», далі, якщо день видався холодним, а мрія про затяжку непереборною: душок! Але душок — це вже для тих, хто на межі. Це вже за смужкою, за назвою тютюнового бренду, за тим, що ще можна назвати недопалком. Душок — це пожовтілий кінчик фільтра, в якому вже й тютюну не знайдеш, натомість залишилось те, що збирається в легенях, як бомба сповільненої дії, руйнує імунну систему і спричиняє постійний, шмаркатий грип. Те, від чого жовтіють зуби.

У Ґленард Оак вчилися всі; наче будівники вавилонської вежі — усіх мислимих кольорів і класів, вони розмовляли своїми мовами і посилали своїми ротами, немовби кадилами, обіцяний тютюновий дим своїм різноликим богам (звіт Брент Скул за 1990 рік: 67 різних віросповідувань, 123 різні мови).

Laborare est Orare:

Ідіоти — над озерцем, досліджують секс у жаб.

Порядні дівчатка — у музичному класі, виводять французьке рондо, розмовляють ламаною латиною, сидять на грейпфрутових дієтах і придушують лесбійські інстинкти.

Хлопчики-товстунчики — у роздягальнях, дрочать.

Нервові дівчата — біля мовного кабінету, читають кримінальну хроніку в подробицях.

Індійські дітлахи — на футбольному полі, грають у крикет тенісними ракетками.

Айрі Джонс — на порозі, виглядає Міллата Ікбола.

Скотт Бріз і Ліза Рейнбов — у туалеті, трахаються.

Джошуа Чалфен, Гоблін, Мудрець і Гном — за природничим кабінетом, грають у «Гоблінів і Горгон».

І всі, всі смалять цигарки, цигарки, цигарки, тяжко працюють, випрошуючи цигарки, запалюючи їх, вдихаючи їхній дим, підбираючи бички і трусячи з них рештки тютюну для нової цигарки, насолоджуючись силою цигарки об’єднувати людей із різних культур і віросповідань, а загалом — просто смалячи їх — поділіться цигаркою, дайте нам цигарку, — пахкаючи ними, як маленькі димарі, аж поки дим не ставав таким густим, що ті, хто бачив дим із димаря робітного будинку 1886 року, не відчули б різниці.

А через димову завісу Айрі виглядала Міллата. Вона зазирнула на майданчик для баскетболу, на курильний майданчик, до музичного класу, в кав’ярню, в туалети — як у чоловічий, так і в жіночий, і навіть на кладовище за шкільним парканом. Вона мусила його попередити. Готувався рейд на неповнолітніх курців тютюну і трави, спільний захід школи і місцевої поліції. Грізний гуркіт землетрусу, що насувався, долинув від Арчі, Ангела Апокаліпсису. Вона підслухала, як він говорив по телефону з кимось із батьківсько-учительського комітету; тепер на Айрі лежав тягар ще важчий, ніж лежить на сейсмологу, тягар, який носять пророки, бо вона знала день і час трусу (сьогодні, о другій тридцять), знала його силу (можливо, виганятимуть зі школи) і вона знала, хто, ймовірно, поляже жертвою цього трусу. Стискаючи тремтячі щелепи, пітніючи через три дюйми афроволосся, вона летіла майданчиками, вигукуючи його ім’я, розпитуючи зустрічних, заглядаючи у ймовірні закутки, але його не було ні серед замурзаних кокні, ні серед порядних дівчаток, ні в індійській компанії, ні між чорними. Врешті вона попленталася за природничий кабінет, розташований у частині, яка колись була робітним будинком, а тепер слугувала заслінкою для дітлахів, бо за її східною стіною було якихось тридцять цінних ярдів трави, не помітних із жодного ракурсу. Був гарний, ясний осінній день, і за східною стіною яблуку ніде було впасти; Айрі довелося протиснутися між учасників чемпіонату з мацання одне одного, переступити «Гоблінів і Горгон» Джошуа Чалфена («Ей, дивись під ноги! Не роздуши Печеру Мертвих!»), аж поки вона змогла прослизнути між тісними рядами курців і дістатися Міллата, як завжди, в епіцентрі всього, із конічної форми косячком у роті, він слухав високого пацана із солідною бородою.

— Мілле!

— Не зараз, Джонс!

— Але, Мілле!

— Будь така добра, Джонс. Це Гіфан. Мій старий корєш. І я тут пробую його слухати.

Високий пацан, Гіфан, не зважаючи, говорив собі далі. У нього був глибокий, м’який голос, наче потік води, невідворотний і постійний, спинити який могла лише сила, набагато більша від появи Айрі, більша, може, ніж гравітація. На ньому був чорний костюм, біла сорочка і зелений метелик. На грудній кишеньці вишита маленька емблема, дві долоні навколо вогника, і ще щось під ними, надто маленьке, щоб Айрі могла розгледіти. Він не був старший за Міллата, але його зарослість просто вражала, і солідна борода надавала йому значно старшого вигляду.

— …тож маріхуана послаблює наші можливості, нашу силу, у цій країні вона відбирає у нас найкращих наших чоловіків: таких чоловіків, як ти, Міллате, що мають вроджені лідерські якості, силу брати людей за руку і вести їх до світла. Єгадіт із Бухарі, частина п’ята, сторінка друга: «Найкращі люди моєї спільноти — ровесники мої і опора моя». Ти мій ровесник, Міллате, я молюсь, щоб ти також став моєю опорою; це ж війна, Міллате. Війна.

Він продовжував у такому ж дусі, одне слово за інше, жодних знаків пунктуації чи вдихів, і з такою ж солодкавою подачею — складалося враження, що в його речення можна пірнути, скрутитися в них калачиком і так заснути.

— Мілле. Мілле. Це важливо!

Міллат позіхав, чи то вважаючи промову маячнею, чи то просто не розуміючи, про що веде Гіфан. Він потрусив Айрі за рукав і спробував розрулити ситуацію:

— Айрі, Гіфан. Колись ми з ним були разом. Гіфан…

Гіфан підійшов і став коло Айрі, як дзвіниця:

— Приємно познайомитися, сестро. Мене звати Гіфан.

— Супер. Міллат.

— Айрі, стара, блін. Ну шо ти не можеш хоч секунду помовчати? — Він простягнув їй косячок. — Я пробую вкурити, шо він тут базарить, чи шо? Гіфан — пахан. Ти глянь на костюмчик… як у гангстера! — Міллат провів пальцем по Гіфановому лацкану, і Гіфан, супроти своїх нових правил, засвітився від задоволення. — Правда, Гіфане, братан, ти виглядаєш супер. Те шо треба.

— А йди!

— Ліпше, ніж ти ходив, ще коли ми разом зависали, скажи? У часи Кілбурна. Прикидуєш, коли ми пішли на Бредфорд і…

Гіфан пам’ятав. Він одразу набув свого попереднього вигляду набожної самопосвяти:

— Боюсь, я не пам’ятаю кілбурнських днів, брате. Я не відав, що чинив тоді. То була інша людина.

— Ну да, — дурнувато кліпнувши, сказав Міллат. — Єсно, шо інша.

Міллат добродушно щипнув Гіфана за плече, Гіфан натомість продовжував стояти незворушно, як стовп на воротах.

— Ну, то йде грьобана духовна війна — от уже дурдом нафіг! А щодо часу — то ми мусимо в цій чортовій країні залишити слід. Як там твою тусню називають?

— Я з Кілбурнської гілки Хранителів Вічного Ісламу, — гордо сказав Гіфан.

Айрі набрала повітря.

— Хранителі Вічного Ісламу, — повторив Міллат, вражений. — Оце так назвочка. Звучить як офігенне кунг-фу копс-в-зад.

Айрі зсунула брови:

— ХВІ?

— Ми усвідомлюємо, — урочисто сказав Гіфан, вказуючи на абревіатуру, дрібно вишиту під вогником, — що з акронімом у нас проблеми.

— Дещо є.

— Але назва ця належить Аллаху, і не нам її змінювати… Та повернемося до того, що я казав: Міллате, друже, ти б міг очолити Кріклвудську гілку…

— Мілл.

— Ти б міг бути тим, ким є я, замість того щоб перебувати в такому жахливому сум’ятті, замість бути залежним від наркотиків, які уряд спеціально імпортує, щоб підкорювати чорну й азійську спільноти, щоб применшувати нашу силу.

— Ага, — посумнів Міллат, затягуючись. — Я й справді не такий. А напевне, мав би бути таким.

— Мілл.

— Джонс, попустися. Я нафіг сперечаюся. Гіфан, старий, у яку ти зара школу ходиш?

Гіфан усміхнувся і похитав головою:

— Я вже вийшов із системи англійської освіти. Але моя освіта на цьому не закінчилася. Якщо дозволиш процитувати тобі Табрізі, гадіт номер 220: «Той, хто шукає знання, служить Господу, і коли той його покличе…»

— Мілл, — прошепотіла Айрі, оминаючи медвяний потік Гіфанової мови. — Мілл.

— Та бляха. Шо? Сорі, Гіфан, старий, хвилинку.

Айрі смачно затягнулася косячком і здала новину. Міллат зітхнув:

— Айрі, вони заходять з одного боку, а ми виходимо з іншого. Нічо такого не відбувається. Це нормальна справа. Всьо? А тепер іди собі пограйся із дітками. Тут серйозні справи.

— Приємно було познайомитися, Айрі, — сказав Гіфан, простягаючи руку і оглядаючи її з ніг до голови. — Якщо можна так сказати, це незвично — бачити жінку, що вдягається скромно і стрижеться коротко. ХВІ вважає, що ланка не повинна підкорятися вимогам західної сексуальності.

— Е-е, ага. Дякую.

Переповнена жалю до себе, майже скам’яніла, Айрі верталася назад крізь завісу диму і знову вступила в «Гоблінів і Горгон» Джошуа.

— Ей, ми тут граємося!

Айрі розвернулася, повна обурення:

— Ну і?

Друзі Джошуа — товстун, плямистий і хлопчик із ненормально великою головою — подалися з переляку назад. Але Джошуа не відступив. У шкільному оркестрі він грав на гобої та сидів одразу за Айриною другою скрипкою, тож він регулярно спостерігав її дивне волосся і широку спину і вважав, що на цьому фронті йому, можливо, й не загрожує поразка. Вона була розумною, і не те щоб зовсім не симпатичною, і було в ній щось таке, що нагадувало дітлахів з його компанії, навіть незважаючи на хлопця, з яким вона ходила. Індійця. Вона обвивалася навколо нього, але вона була не з тих, що він. Джошуа Чалфен підозрював, що вона одна з його породи. Щось таке у ній було, і він відчував, що зможе витягнути те щось назовні. Вона була емігранткою із країни товстих, некрасивих і непоборно розумних. Вона перейшла гори Калдора, перепливла річку Левіатракс і подолала ущелину Дюїльвен у своєму божевільному пориві втекти від своїх земляків до іншої країни.

— Я просто сказав. Ти зараз наступиш на землі Голтон. Хочеш з нами погратися?

— Ні, не хочу я гратися з тобою, ти, бичачий член. Я тебе навіть не знаю.

— Джошуа Чалфен. Я був у початковій Манор. І ми слухали англійську разом. І ще ми разом граємо в оркестрі.

— Ні, ми разом — ні. Я граю в оркестрі. Ти граєш в оркестрі. І це зовсім не означає, що ми там граємо разом.

Гоблін, Мудрець і Гном, які оцінили гру словами, загиготіли. Але обрáзи не чіплялися до Джошуа. Джошуа, наче Сірано де Бержерак, звик до образ. Обрáзи сипалися на нього з усіх боків («любовні» обрáзи: Чалфен-Товстунчик, Шикарний Джош, Джош-єврейчик-навпаки, і зовсім не любовні: Виплодок гіпі, Кучерявий Смоктун, Гавноїд), усе його тяжке дитинство на нього сипалися обрáзи, і нічого йому від того не сталося, хіба що він став ще більш манірним. Обрáзи були бруківкою на його дорозі, вони просто означали інтелектуальну неповноцінність того, хто кинув їх. Вій продовжував, не звертаючи уваги.

— Мені подобається твоя нова зачіска.

— Ти що — знущаєшся?

— Ні, мені подобається, коли дівчата носять коротке волосся. Це виглядає андрогінно, і мені подобається. Серйозно.

— А яка тобі з того нахрін проблема?

Джошуа стенув плечима:

— Та нічого. Навіть поверхове знайомство з Фройдовою теорію покаже, що це в тебе проблема. Звідки вся твоя агресивність? Я думаю, ти куриш, щоб заспокоїтися. Можна затягнутися?

Айрі забула, що тримала запалену цигарку.

— А, так, справді. Невже ми куримо?

— Покурюю.

Гном, Мудрець і Гоблін хрюкнули.

— Та без проблем, — зітхнула Айрі й простягнула йому цигарку. — Роби, що хочеш.

— Айрі!

Це був Міллат. Він забув забрати в Айрі свій косячок і тепер наздогнав її, щоб повернути його. Айрі, яка от-от передала б косячок Джошуа, розвернулася з півруху і побачила Міллата, що наближався до неї, аж земля двигтіла, а залізну гоблінську армію Джошуа як кіт злизав.

— Що?.. — сказав Міллат.

Це був рейд. Прислухавшись до поради колишнього військового Арчібальда Джонса, який знався на засідках, вони вирішили зайти з обох боків (чого ніколи раніше не робили), їхня стократ більша сила використала елемент несподіванки і не подала жодного знаку про своє наближення; вони затиснули малих засранців у кліщі і не дали їм жодного шансу втекти, впіймавши таких, як Міллат Ікбол, Айрі Джонс та Джошуа Чалфен у самому процесі куріння маріхуани.

Директор Ґленард Оак перебував у стані постійної імплозії. Лінія його волосся нагадувала приплив-відплив, очі глибоко запали, губи втягнуті до рота, у нього не було тіла, точніше, було щось манюсіньке, загорнуте в маленьку, покручену упаковку, заклеєну парою схрещених ручок і схрещених ніжок. Наче всупереч його особистому, внутрішньому колапсу, перед столом стояло широке коло крісел, створене для того, щоб, як він сподівався, кожен міг вільно говорити і бачити один одного, щоб кожен міг висловити свою думку і бути почутим, так щоб працювати разом над вирішенням питань, а не просто карати проступки. Декому з батьків не подобалася така сльозлива м’якосердість директора. Якщо ви запитаєте Тіну, його секретарку (тільки ж не подумайте, що хто-небудь її щось питає, та ні, хіба щось на кшталт: Ну?), з цього завжди були потоки сліз.

— Ну, — сказав Тіні директор із болісною посмішкою, — і до чого ж догралися ці розбишаки?

Змученим голосом Тіна зачитала звинувачення в зберіганні «марі-Жу-а-ни». Айрі підняла була руку, щоб протестувати, але директор спинив її м’якою посмішкою.

— Розумію. Цього досить, Тіно. Якби ви тільки залишили двері прочиненими, коли виходитимете, так, так, отак… добре — не хочу, щоб хтось відчув себе замкненим, так би мовити. Окей. Тепер до справи. Я думаю, найбільш шляхетним способом це вирішити, — сказав директор, кладучи руки на коліна долонями вгору, щоб продемонструвати, що не ховає зброї, — щоб у нас не сталося так, що хтось когось перебиватиме, зробимо так, що перше скажу я, потім скаже кожен із вас, починаючи з тебе, Міллате, і закінчуючи Джошуа, потім ми ще раз переглянемо все, що було сказано, я скажу своє завершальне слово, і все. Відносно безболісно. Так? Так.

— Дайте мені затягнутися, — попросив Міллат.

Директор заворушився. Він зняв праву ногу з лівої й натомість заклав худющу ліву на праву, підвів вказівні пальці до вуст у формі церковного шпиля, втягнув голову, як черепаха.

— Міллате, прошу тебе.

— Тут є попільничка?

— Немає, чекай, Міллате, спинись…

— То я просто піду курити надвір, як такі діла.

У такий спосіб ціла школа тримала директора в заручниках. Він не міг дозволити, щоб тисяча дітей запруджувала вулиці Кріклвуду із цигарками в ротах і так задавала тон школі. Адже це епоха звітності. І довгоносі батьки прискіпливо читають освітянський додаток до «Таймс», оцінюючи школи за цифрами і звітами інспекторів. Директор був вимушений відмикати пожежну сигналізацію впродовж семестрів, щоб хоч якось приховати тисячу затятих курців.

— Гм… слухай, тоді просто присунь своє крісло ближче до вікна. Давай, давай, не роби з мухи слона. Отак. Добре?

«Ламберт і Батлер» уже стирчав з Міллатового рота.

— А прикурити?

Директор пошарудів у кишені, де тютюн і запальничка були поховані в купі паперових хустинок і кулькових ручок.

— Прошу. — Міллат припалив і пахнув димом на директора. Директор кашлянув, як стара бабуся. — Окей, Міллате, ти починаєш. Я від тебе цього сподіваюся, принаймні. Вперед.

Міллат сказав:

— Я собі балакав там, за природничим, про питання духовного росту.

Директор нахилився вперед і кілька разів постукав вказівними собі по губах.

— Мені треба знати трохи більше подробиць, Міллате. Якщо тут справа пов’язана із релігією, то це лише може стати тобі в пригоді, але я мушу знати докладніше.

Міллат виявив бажання співпрацювати.

— Я говорив зі своїм другом. З Гіфаном.

Директор покрутив головою:

— Я не зовсім розумію, про що ти, Міллате.

— Він духовний лідер. Я в нього питався поради.

— Духовний лідер? Гіфан? Він вчиться у нашій школі? Тут ідеться про віросповідання, Міллате? Я мушу знати, якщо йдеться про віросповідання.

— Нє, не йдеться тут ні про яке грьобане віросповідання, — гавкнула Айрі роздратовано. — Можна якось швидше? У мене скрипка через десять хвилин.

— Зараз говорить Міллат, Айрі. І ми слухаємо Міллата. І я сподіваюся, коли ми дійдемо до тебе, Міллат виявить до тебе більше поваги, аніж ти зараз до нього. Окей? Ми мусимо шукати порозуміння. Окей, Міллате, продовжуй. Який саме духовний лідер?

— Мусульманський. Він мені допомагав у питаннях віри, чи шо. Він очолює кріклвудську гілку Хранителів Вічного Ісламу.

Директор зсунув брови.

— ХВІ?

— Вони усвідомлюють, що в них проблеми з акронімом, — вставила п’ять копійок Айрі.

— Добре, — продовжував директор, — то цей хлопець із ХВІ. Це він приніс маріхуану?

— Нє, — сказав Міллат, гасячи цигарку об підвіконня за вікном. — Це була моя маріхуана. Він мені розказував, а я курив.

— Послухайте, — Айрі не витримала ще кількох хвилин цього ходіння навкруг. — Насправді все дуже просто. Трава була Міллатова. Я курила її, якось не подумавши, потім я дала її Джошуа потримати, поки зав’яжу шнурок черевика, тож він до того взагалі ніякого стосунку не має. Окей? Можна йти?

— Але я маю!

Айрі повернулася до Джошуа.

— Що?

— Вона намагається мене виправдати. Але то була моя маріхуана. Я розповсюджував маріхуану. А потім лягаві мене заскочили.

— Ісусе Христе. Чалфене, ти здурів.

Може, й так. Але за минулих два дні Джошуа почали поважати, плескати по плечу і носитися з ним так, як з ним ніколи не носилися раніше. Часточка Міллатового блиску наче перейшла до Джошуа, а щодо Айрі — ну, він дозволив своїй «незначній зацікавленості» розвинутися за два дні до повнометражної божевільної закоханості. Отак. Він страшенно закохався в них обох. У них було щось таке, що зачаровувало — вони були не такі, як Енджін-гном чи Молох-чародій. Йому імпонувало мати до них стосунок, хай який ефемерний. Вони його за пчих витягнули з категорії шкільних ідіотів, завдяки випадку перетворили його з посередності на центр уваги. І він так просто цю позицію не здасть.

— Це правда, Джошуа?

— Так… гммм, це все так невинно починалося, але тепер, я думаю, у мене справжні проблеми. Я не хочу торгувати наркотиками, направду не хочу, але це як примус…

— О, Джошуа, на Бога…

— Айрі, треба дати Джошуа сказати. Його слово таке ж важливе, як і твоє.

Міллат заліз директору в кишеню і витяг його важкенький пакет тютюну. Він висипав тютюн на столик.

— Ой. Чалфен. Хлопчик-з-гетто. Ану, відміряй восьмушку.

Джошуа подивився на смердючу брунатну купку.

— Європейську восьмушку чи англійську?

— Ти б не міг просто зробити так, як каже Міллат? — сказав директор, роздратовано нахиляючись, щоб бачити тютюн. — Щоб ми вирішили це питання.

Тремтячими пальцями Джошуа відділив частину тютюну, поклав на долоню і зважив. Директор підвів долоню Джошуа Міллату під ніс для оцінки.

— Ледве тягне на п’ять фунтів, — зневажливо резюмував Міллат. — Я у тебе ніхріна не купив би.

— Окей, Джошуа, — зазначив директор, запихаючи тютюн назад у мішечок. — Я думаю, ми можемо сказати — на цьому все. Навіть я знаю, що на восьмушку це було й близько не схоже. Але мене турбують причини, через які ти сказав неправду, і нам треба виділити якийсь час, щоб про це поговорити.

— Так, сер.

— А поза тим, я поговорив із вашими батьками і, згідно із політикою школи, ми переходимо від дисциплінарних покарань до конструктивного поведінкового виховання, ваші батьки запропонували двомісячну програму.

— Програму?

— Кожного вівторка і четверга ти, Міллате, і ти, Айрі, будете ходити додому до Джошуа і там дві години вчити із ним математику і біологію — ваші слабкі, а його сильні предмети.

Айрі хрюкнула:

— Ви серйозно?

— Ти знаєш: я серйозно. Я думаю, це справді добра ідея. Таким чином, сильні сторони Джошуа передадуться і вам, і ви двоє потрапите у сприятливі обставини, до того ж менше часу проводитимете на вулиці. Я поговорив із вашими батьками, і вони задоволені таким, знаєте, вирішенням питання. І що справді прекрасно, то це те, що тато Джошуа — видатний вчений, а його мама професійна садівниця, тож, я вірю, ви для себе багато почерпнете. У вас обох немалий потенціал, але мені здається, ви встрягли в речі, які цей потенціал руйнують — чи то ваші сімейні обставини, чи особисті труднощі, я не знаю, — але це справді гарна нагода виправити становище. Я сподіваюсь, ви переконаєтеся, що це не просто покарання. Це конструктив. Так люди допомагають людям. Я справді маю надію, що ви сприймете це цілком щиросердно, знаєте. Такі речі закорінені в історії, в дусі, в цілому етосі Ґленард Оак, ще від часів самого сера Ґленарда.

Історія, дух і етос Ґленард Оак, як знав кожен ґленардіанець, походили ще з часів сера Едмунда Флекера Ґленарда (1842— 1907), якого шкільна влада вирішила вважати засновником школи. Офіційна версія була такою, що Ґленард переказав кошти на цей будинок винятково для того, щоб полегшити життя знедоленим. Буклет це називав робітним будинком, а описував як «притулок, місце працевлаштування та освітній заклад» для тогочасних англійців та вихідців із Карибів. Згідно з буклетом, засновник Ґленард Оак був філантропом від освіти. Тоді, стверджував буклет, замість «залишати після уроків» вживали вислів «надавати додатковий час для роздумів».

Якщо ж попорпатися трохи глибше в архівах місцевої Гранж Лайбрері, то з’ясовувалося, що сер Едмунд Флекер Ґленард був успішним колонізатором, що незле нажився, вирощуючи тютюн, точніше — наглядаючи за величезними територіями, на яких вирощували тютюн. Через двадцять років такого вирощування, коли він накопичив стільки грошей, що вже не знав, де їх подіти, сер Едмунд відкинувся у своєму шкіряному кріслі і запитав себе: може б, йому щось зробити? Щось, що скрасило б його старечий маразм відчуттям доброчинства і значущості. Щось для людей. Отих, яких він бачив із вікна. На своїх полях.

Кілька місяців сер Едмунд гальмував. Потім, однієї неділі, коли гуляв собі по обіді Кінгстоном, він почув знайомий звук, який його чомусть вразив. Благочестивий спів. Плескання долонь. Схлипування і ридання. Гамір і спекотня, екстатичний рух із численних церков, що плили в густому ямайському повітрі, наче невидимий хор. О, це щось, подумав сер Едмунд. Бо, на відміну від своїх іменитих співвітчизників, що зневажали «котячий хор» як прояви язичництва, сер Едмунд завжди розчулювався, коли бачив пристрасну побожність ямайців. Йому імпонувала ідея веселої церкви, де можна було пчихати і кашляти, або навіть підскочити, і вікарій при цьому не адресує тобі погляд, повний суворого докору. Сер Едмунд точно знав, що Бог у своїй мудрості не міг створити церкву застиглим нудним зборищем, яким вона була в Танбрідж Веллс, — ні, швидше веселою, зі співами і танцями, тупотінням і плесканням у долоні. Ямайці це розуміли. Інколи йому здавалося, що тільки це вони й розуміли. Зупинившись на хвильку біля однієї з найбільш гучних церков, сер Едмунд задумався над загадкою: яка різниця між абсолютною самопосвятою ямайця Богові і повною відсутністю самопосвяти своєму панові? Це було питання, над яким йому не раз доводилося ламати голову. Лише за цей місяць, поки він сидів у своєму кабінеті, намагаючись сконцентруватися над власним питанням, його охоронці приходили до нього зі звістками про три страйки, сплячих або сп’янілих у розпал робочого дня і цілий натовп жінок-матерів (Бовдени між ними), що відмовлялися працювати, нарікаючи на низьку платню. А тепер, бачите, ось де воно, вирішення. Можна змусити ямайця молитися о будь-якій порі дня чи ночі, вони виберуться до церкви за першої-ліпшої релігійної нагоди, навіть найнезначнішої — але якщо ви хоч на хвилинку не доглянете за ними на тютюновій плантації, робота миттю зупиниться. На службах вони були сповнені енергії, стрибали, як боби у ситі, але на роботі вони були похмурі й відсторонені. Питання переймало його настільки, що він навіть написав листа до «Глінера», з проханням надсилати йому відповіді, але жодної хоч трохи розумної так і не отримав. Чим більше сер Едмунд думав над цим, тим очевидніше йому ставало, що в Англії стан справ — із точністю до навпаки. На Ямайці можна дивуватися вірі, але плакати над роботою, етикою, освітою. І навпаки: в Англії можна дивуватися роботі, етиці та освіті, але плакати над збіднілою вірою. А тепер, коли сер Едмунд повертався до свого маєтку, він усвідомив раптом, що його становище давало йому змогу впливати на ситуацію — гей, навіть більше, ніж просто впливати, — змінити її! Сер Едмунд, який був міцної статури, настільки міцної, що здавалось, він ховає в собі ще одну людину, підстрибував усю дорогу додому.

Наступного дня він написав дражливого листа в «Таймс» і офірував сорок тисяч фунтів місіонерській групі з тією умовою, що вона займеться великими справами в Лондоні. Тут ямайці могли би працювати поруч з англійцями, пакуючи тютюн сера Едмунда і вечорами слухаючи вказівки англійців. Як додаток до фабрики передбачалося збудувати маленьку капличку. А по неділях, продовжував сер Едмунд, ямайці брали б англійців до церкви і показували б їм, якою має бути служба.

Сказано — зроблено. Пообіцявши золоті гори, сер Едмунд відправив три сотні ямайців у Північний Лондон. Через два тижні, з іншого кінця світу, ямайці надіслали Ґленарду телеграму про своє прибуття, і Ґленард відіслав у відповідь латинський девіз, який мав бути видрукуваний на дощечці з його ім’ям. Laborare est Orare. Якийсь час все і справді йшло чудово. У ямайців був чималий оптимізм щодо Англії. Вони намагалися не звертати уваги на полярний холод і грілися ентузіазмом сера Едмунда щодо забезпечення їхнього добробуту. Але з ентузіазмом та зацікавленістю в сера Едмунда завжди були проблеми. Його мізки були маленькою посудиною з великими дірками, крізь які висипалися його вподобання, тож віра ямайців скоро змінилася в цьому ситі на інші вподобання: Пристрасть Військових Гінду; неподатливість англійської дівчини; вплив спеки на сексуальні можливості тринідадців. Наступні п’ятнадцять років, окрім чеків, які регулярно надсилав клерк сера Едмунда, у Ґленард Оак про нього нічого більше не чули. Потім, у 1907 році, під час Кінгстонського землетрусу, Ґленарда роздушила мармурова мадонна на очах у Айриної бабусі. (Це старі таємниці. Вони з’ясовуються, наче проростають зуби мудрості, — тоді, коли настає їхній час.) День був нещасливим. Того місяця він якраз вибирався до Англії подивитися, що сталося із його занедбаним експериментом. Лист із розробленим планом подорожі прийшов до Ґленард Оак якраз тоді, коли трупний хробак, здійснивши свою дводенну подорож мізками сера Едмунда, виліз із його лівого вуха. І хоч він став поживою для червів, проте не зазнав гіркого розчарування, адже експеримент до того часу провалився. Витрати на транспортування в Англію вологого, важкого тютюну від початку нарощували його собівартість; тож коли субсидії сера Едмунда розтанули, бізнес почав чахнути, місіонерська група непомітно розсмокталася, а англійці подалися на пошуки іншої роботи. Ямайці, яким ніхто не запропонував жодної роботи, залишилися, рахуючи дні, на які ще вистачить харчових запасів. До цього часу вони вивчили дієприкметники й дієприслівники, таблицю всіх дев’яти часів англійської мови, життєпис Вільгельма Завойовника і природу рівнобічного трикутника, але залишалися голодними. Деякі померли з голоду, деякі потрапили до в’язниці за крадіжки продуктів, багато хто крадькома перемістився в Східний Лондон і розчинився там серед пролетарів. Дехто через сімнадцять років опинився на Виставці Британської імперії (1924): одягнуті в ямайські костюми у ямайському відділі, вони розігрували жахливий симулякр свого колишнього життя — барабани, корали на шиї, — бо ж відтепер, за правом свого розчарування, були більшими англійцями, ніж самі англійці. Так чи інакше, врешті, директор помилявся: Ґленард не освітив ніякого шляху для наступних поколінь. Спадкоємність — це не те, що ми випадково передаємо або отримуємо, і у непевній справі успадкування немає чітких законів. Як би це не розчаровувало, вплив Ґленарда відчувався на особистісному рівні, а зовсім не на професійному чи освітньому: він всотався у кров цих людей, у кров їхніх родин; досвід струмів у жилах трьох поколінь емігрантів, які чули себе покинутими і голодними навіть у колі родини під час свят; і він струменів у Айрі Джонс із клану ямайських Бовденів, хоч вона цього й не знала (колись хтось скаже їй почитати про себе в історії Ґленарда; Ямайка — маленька, її можна пройти за день, і всі, хто там так чи інак жив, знають одне про одного).

— У нас насправді є вибір? — запитала Айрі.

— Ви були зі мною чесні, — відповів директор, кусаючи свої безбарвні губи. — І я хочу бути чесним з вами.

— У нас немає вибору.

— Чесно — ні. Або це, або два місяці залишатися після уроків як покарання. На жаль, ми мусимо подобатися людям, Айрі. І якщо ми не можемо подобатися всім людям увесь час, то можемо хоча б…

— Ага, кльово.

— Батьки Джошуа справді цікаві люди, Айрі. Я думаю, цей досвід піде вам на користь. Правда, Джошуа?

Джошуа аж засвітився:

— О, так, сер. Ваша правда!

— І знаєте, що справді чудово — це може бути перша ластівка у цілій серії подібних програм, — сказав директор, роздумуючи вголос. — Залучення дітей із меншими можливостями та з меншин у середовище дітей, які мають що запропонувати. І, врешті, це ж обмін. Діти вчать дітей футболу, баскетболу тощо. Ми так зможемо підвищити рівень фінансування.

На магічному слові «фінансування» запалі очі директора зникли під ожилими повіками.

— Мура це, старий, — підсумував Міллат, хитаючи головою на знак невіри. — Хочу цигарку.

— Половина моя! — вигукнула Айрі, виходячи за ним.

— До вівторка! — сказав Джошуа.

12. Ікла: найгостріші зуби

Джойс Чалфен написала «Нову силу квітів», сидячи в убогій мансарді з виглядом на її власний недоглянутий садок неймовірно спекотного літа 1976 року. Згаданий щойно абзац був винахідливим вступом до дивної маленької книжечки — більше про стосунки, аніж про квіти, — яка в сімдесятих досить непогано, впевнено продавалася (не те, щоб настільна книга, звісно, але одна з улюблених книжок бебі-буму, поміж таких самих запилених улюбленців доктора Спока, Шірлі Конран, пошарпаного примірника Аліс Вокер «Третє життя Гранж Копленд», виданого «Жіночою пресою»). Популярність «Нової сили квітів» нікого так не здивувала, як саму Джойс. Вона, власне, написалася сама по собі, лише за три місяці, які вона просиділа в манюсінькій футболці та шортах, змагаючись зі спекою, у перервах годуючи грудьми Джошуа, майже не думаючи і зауважуючи про себе, між легкими до написання рядками, що це, власне, і є життя, якого вона прагнула. Це і було майбутнє, яке вона відважилася собі уявити, коли вперше побачила розумні оченята Маркуса, що оглядали її довгі білі ноги, поки вона, в міні-спідничці, перетинала плац в Оксбриджському університеті сімома роками раніше. Вона була з тих жінок, які знають одразу, з першого погляду, навіть до того ще, як їхній майбутній чоловік відкриє рота, щоб сказати перше перелякане «привіт».

Дуже щасливий шлюб. Того літа 1976-го, повного спеки, мух і нескінченних мелодій візочків з морозивом, усе відбувалося, наче в тумані, — інколи Джойс доводилося щипати себе, абт переконатися, що все це насправді. Маркусів кабінет був унизу праворуч; двічі на день вона пливла коридором, із Джошуа на міцному стегні, штовхала двері іншим стегном, просто щоб перевірити, що він був там, що він насправді існує, і, хтиво схилившись над його столом, вона крала поцілунок у свого коханого генія, заглибленого в роботу зі своїми слимаками, своїми буквами і цифрами. Їй подобалося відривати його від усього цього і показувати йому великі речі, які Джошуа навчився робити останнім часом: видавати звуки, впізнавати літери, координувати рухи, імітувати щось; просто, як ти, казала вона Маркусу, добрі гени, казав він їй, пестячи її спину і розкішні стегна, зважуючи її груди у своїх долонях, пестячи її маленький живіт, обожнюючи свою Англійську Грушу, свою земляну богиню… аж тоді вона, задоволена, м’яко кралася до свого кабінету, наче велика кішка із котеням у зубах, вкрита легкими краплями щасливого поту. В безцільно щасливому розслабленні вона наспівувала дорослу версію дитячих написів у шкільному туалеті: Джойс і Маркус, Маркус і Джойс.

Маркус теж писав книжку того літа 1976-го. Не стільки книжку (в розумінні Джойс), скільки дослідження. Воно називалося «Химерна миша: оцінка і практична перевірка дослідження Брінстера щодо ембріонного зрощення мишей на восьмиклітинній стадії розвитку». Джойс читала біологію в коледжі, а проте вона не наважувалася торкнутися товстого рукопису, що, наче кротовина, виростав на підлозі чоловікового кабінету. Джойс знала свої межі. Тому вона не горіла бажанням читати Маркусові книжки. Їй вистачало просто знати, що вони пишуться. Вистачало знати, що чоловік, за якого вона вийшла заміж, ці книжки пише. Її чоловік не просто заробляв гроші, не просто виробляв товари чи продавав те, що виробляли інші, він творив істот. Він перетнув кордони Божої уяви і створив мишу, про яку Ягве навіть подумати не міг: мишу з кролячими генами, перетинчастими лапами (принаймні так вона уявляла, Джойс не уточнювала), мишу, що рік за роком втілювала найсміливіші Маркусові задуми: від селективної роботи методом тику — до хімічного зрощення ембріонів, і аж до швидкого розвитку, що був уже поза спроможностями уяви Джойс, і в Маркусовому майбутньому — мікроін’єкцій ДНК, ретровірусної трансгенези (за яку він мало-мало не отримав Нобеля у 1987-му), ембріонної пересадки генів за допомогою стовбурових клітин — процесів, якими Маркус маніпулював яйцем, регулював гени, вживлював інструкції та накази в зародок, щоб змінити потім фізичні характеристики. Він створював мишей, чиє тіло поводилося так, як Маркус йому наказував. І завжди на думці у нього було людство — ліки від раку, церебрального паралічу, хвороби Паркінсона, — завжди із твердою вірою у вдосконалення життя, у можливість зробити його більш ефективним, більш логічним (адже хвороби, вірив Маркус, — це не що інше, як нелогічність геному, так, як капіталізм — нелогічність соціальної тварини), більш результативним, більш чалфеністським у напрямі свого розвитку. Він зневажав як маніяків — захисників тварин, жахливих людей, яких Джойс доводилося відганяти від власних дверей із літньою шторкою, відколи вони дізналися про Маркусові експерименти над мишами, так і гіпі, і натуристів, усіх, хто не бажав визнати, що науковий і соціальний прогреси — два боки однієї монети. Чалфени так робили з покоління в покоління; у всіх них була вроджена неспроможність терпіти дурнів — з посмішкою чи без. Якщо ви сперечалися із Чалфеном, наводячи як доказ цих дивних французів, які думають, що істина — функція мови, або історія є інтерпретацією, а наука — метафорою, Чалфен здійме брову, мовчки вислухає вас, потім безнадійно махне рукою, не відчуваючи жодної потреби заперечувати ваші нісенітниці. Для Чалфенів істина була істиною. А геніальність — геніальністю. Маркус творив істот. А Джойс була його дружиною і творила зменшені копії Маркуса.

Через п’ятнадцять років Джойс із незмінною впевненістю могла стверджувати, що такого щасливого шлюбу, як її, — піти пошукати. Після Джошуа народилося ще троє дітей: Бенджамен (чотирнадцять), Джек (дванадцять) і Оскар (шість), жваві, кучеряві хлопченята, всі розумні і веселі. «Внутрішнє життя кімнатних рослин» (1984) і Маркусова посада в коледжі провели їх крізь кризові вісімдесяті, уможливили додаткову ванну, теплицю та інші життєві вигоди: старий сир, добре вино, зими у Флоренції. Тепер же готувалися ще дві праці: «Таємні пристрасті в’юнкої троянди» і «Трансгенна миша: дослідження успадкованих обмежень мікроін’єкцій ДНК (Гордон і Раддл, 1981) у порівнянні з ембріонним стовбуровим генним перенесенням за допомогою клітин (Глосслер та ін., 1986)». Маркус працював також над науково-популярною книжкою, усупереч своїм переконанням, у співавторстві з романістом: він сподівався, що це дасть змогу оплатити університет його старшим двом синам. Джошуа зірки хапав у математиці, Бенджамін хотів стати генетиком, як його батько, Джек мріяв про психіатрію, а Оскар, коли грав із батьком у шахи, міг прорахувати дії його короля на п’ятнадцять ходів уперед. І це, незважаючи на те, що Чалфени послали своїх чад у Ґленард Оак, приймаючи ідеологічну гру, неприйнятну для їхніх предків, нервових лібералів, які стенали плечима і винувато викладали свої грошенята на приватну освіту. А їхні діти були не просто яскравими, вони були щасливими, без примусів. Єдиним позашкільним заняттям (спорт у цій сім’ї зневажали) були походи на індивідуальну психотерапію п’ять разів на тиждень, до старозавітної фройдистки Марджорі, яка, крім того, доглядала Маркуса та Джойс по вихідних. Це може видатися дивним для не-Чалфена, але Маркус був вихований у глибокій повазі до терапії (в його сім’ї терапія давно витурила юдаїзм), і результат виправдовував себе. Кожен Чалфен вважав себе психічно здоровим і емоційно стійким. Дітям виправляли їхній едіпів комплекс ще змалку, вони виростали абсолютними гетеросексуалами, обожнювали свою матір і захоплювалися своїм батьком, і, що незвично, з віком ці їхні почуття тільки міцніли. Чалфени рідко сперечалися, та й то грайливо, і все з політичних чи інтелектуальних питань (важливість анархізму, потреба у вищих податках, проблема Південної Африки, дихотомія тіла-душі), і врешті всі досягали згоди.

У Чалфенів не було друзів. Вони спілкувалися головним чином зі своїми родичами (добрі гени, які так часто пригадувалися: два вчених-природничники, один математик, три психіатри і молодий кузен, що працював у лейбористській партії). В ім’я терпіння і на державні свята вони також відвідували довго ігноровану родину Джойс, клан Коннорів, пожиттєвих дописувачів до «Дейлі Мейл», які й зараз не могли приховати своєї огиди до обранця Джойс. Висновок: Чалфенам не потрібні були інші люди. Вони говорили про себе іменниками, дієсловами і зрідка прикметниками: «Це чалфенівський спосіб», «і тут він висловив справжній чалфенізм», «він знову чалфенує», «мусимо думати про це трохи більш по- чалфеністськи». Джойс пропонувала всім і кожному вказати на щасливішу сім’ю, більш чалфеністську сім’ю, ніж їхня.

І все ж, і все ж… Джойс уже тужила за золотим віком, коли вона була опорою сім’ї Чалфенів. Коли вони не могли без неї їсти. Коли не могли одягнутися без її допомоги. Тепер навіть Оскар міг приготувати собі сніданок. Інколи здавалося, що вже немає чого вдосконалювати, нічого культивувати; нещодавно, обрізаючи засохлі гілки із в’юнкої троянди, вона впіймала себе на думці, що хотіла б знайти у Джошуа хоч якийсь гріх, вартий уваги, хоч якусь таємну травму у Джека чи Бенджамена, якесь збочення в Оскара. Але вони всі були ідеальними. Інколи, коли Чалфени сиділи за столом і обдирали курку, аж поки залишалися самі обтріпані ребра, ковтаючи мовчки, розмовляючи лише коли треба було передати сіль чи перець, — нудьгу можна було взяти в руки і помацати. Сторіччя добігало кінця, і Чалфени нудьгували. Наче клони одне одного, за обіднім столом вони змагалися у віддзеркаленні ідеальності, чалфенізм та всі його принципи помножувалися до безкінечності, відбиваючись від Оскара до Джойс, від Джойс до Джошуа, від Джошуа до Маркуса, від Маркуса до Бенджамена, від Бенджамена до Джека, і ширяли над м’ясом та овочами. Вони були такою ж визначною сім’єю, як і завжди. Але відколи вони відрубали свою оксбриджську гілку — суддів, телевізійних редакторів, рекламних агентів, юристів, акторів та представників інших фривольних професій, які чалфенізм зневажав, — не залишилось нікого, хто б захоплювався самим чалфенізмом. Його величною логікою, його участю в прогресі, його інтелектом. Вони були наче схиблені пасажири «Мейфлавер», що вдивляються у горизонт і не бачать очікуваного берега. Вони страждали від нудьги, найбільше Джойс.

Щоб якось наповнити самотні дні вдома (Маркус доїжджав на роботу), Джойс часто з нудьги гортала чалфенівський неймовірний запас часописів («Нью марксизм», «Лівінг марксизм», «Нью сайентист», «Оксфам ріпорт», «Серд ворлд екшн», «Анаркіст джорнал»), відчуваючи ностальгічну тугу за лисими римлянами і товстобокими ефіопами — так, вона розуміла, що це жахливо, але так воно було — діти з глянцевих сторінок плакали за нею, потребували її. Їй необхідно бути потрібною. Вона перша визнала це. Вона страждала від цього, наприклад, коли одне за одним її діти, банькаті любителі грудного молока, врешті відмовлялися від грудей. Їй вдавалося розтягнути це на два чи три роки, а у випадку Джошуа — на чотири, але, хоч пропозиція ніколи не вичерпувалася, попит зникав. Вона жила у невимовленому страху перед тим моментом, коли вони перейдуть із м’яких наркотиків на сильні, від кальцію до солодощів Рібени. Коли вона закінчила годувати Оскара, вона з головою знову поринула в садівництво — назад у теплий перегній, де манюсінькі рослинки потребували її.

А тоді одного дня Міллат Ікбол та Айрі Джонс проти своєї волі потрапили в її життя. Вона якраз була в саду, зі сльозами на очах розглядаючи свій живокіст «гартер найт» (геліотроп і кобальтово-синій, із чорною-пречорною серцевиною, наче дірка від кулі в голубому небі) на предмет тлі — гидкого паразита, що вічно мотлошив їй боконію. У двері подзвонили. Підвівши голову, Джойс дочекалася, поки почула шаркання Маркусових пантофлів униз сходами із його кабінету, і тоді, впевнившись, що він відчинить, продовжила розкопки. З піднятою бровою вона вивчала лупаті двоцвіти на восьмифутових стеблах живокосту. Тля, сказала вона собі вголос, відзначаючи зміни у кожній квітці; тля, повторила вона, не без задоволення, бо воно було досить цікавим, і могло, врешті, стати предметом книжки або хоча б розділу. Про тлю Джойс знала небагато:

Так. У тлі був хороший інстинкт: за своєю природою вона є благотворним, продуктивним організмом, що сприяє розвитку рослини. Тля створена для добра, але вона заходить надто далеко, далі за поїдання шкідників і запилення рослин; тля починає поїдати саму рослину, при тому поїдати її зсередини. Тля, якщо ви їй дозволите, заразить цілі покоління вашого живокосту. І що можна зробити з тлею, якщо, як у випадку Джойс, «Ліндлекс» не спрацьовує? Що, крім обрізання, безжального обрізання гілок по саму ріпицю? Джойс глибоко вдихнула. Вона зробить це для свого живокосту. Вона зробить це, бо без неї живокіст не матиме шансів. Джойс витягнула величезні садові ножиці із кишені свого робочого фартуха, міцно взялася за отруйно-помаранчеві ручки і помістила беззахисне горло голубої квітки між двох сріблястих лез. Тверда любов.

— Джойс! Джо-ойс! Прийшов Джошуа і його друзі — любителі маріхуани.

Краса. Римське pulcher. Це було перше слово, що спало на думку Джойс, коли Міллат переступив поріг її теплиці, підсміхаючись із Маркусових жартиків, прикриваючи свої темно-сині очі від зимового сонця. Краса: не лише концепт, а й ціле тілесне слово виникло перед її очима, наче хтось надрукував його на її сітківці — Р U L С Н Е R, — краса там, де ви найменше її сподівалися, схована в іноземному слові, що звучить, як відрижка або шкірна інфекція. Краса високого смаглявого юнака, який би мав, для Джойс, нічим не відрізнятися від тих, у кого вона щодня купувала молоко й хліб, хто видавав їй рахунки для перевірки чи віддавав її чекову книжку з-поза товстого скла банківського віконця.

— Мілл-ят Ік-бол, — сказав Маркус, смішно вимовляючи іноземні склади, — а також Айрі Джонс, як бачиш. Друзі Джошуа. Я вже сказав Джошуа, що це найсимпатичніші його друзі, яких я бачив! Переважно вони всі маленькі та худющі, такі короткозорі, що аж далекозорі, і всі клишоногі. І геть усі хлопці. Гм! — жваво продовжував Маркус, не звертаючи уваги на переляканий погляд Джошуа. — Це добре, що стан справ змінився. Ми якраз підшуковували наречену старому Джошуа…

Маркус стояв на садових східцях, безсоромно розглядаючи Айрині груди (хоча, якщо сказати правду, Айрі була на добру голову з лишком вища за нього). «Він доброї породи, розумаха, хіба з дробами йому ведеться трохи зле, але ми його все одно любимо. Ну…»

Маркус помовчав, поки Джойс піднялася із саду, зняла свої рукавиці, потиснула руку Міллатові і провела їх до кухні:

— Ти справді велика дівчина.

— Еее… дякую.

— У нас таких люблять — здорових їдців. Усі Чалфени — здорові їдці. Я не наполягаю, але Джойс — так. У доречні моменти, звісно. Ви ж залишитесь на обід?

Айрі стояла мовчки, надто знервована, щоб говорити. Вона не ідентифікувала цих батьків за жодним їй відомим типом.

— О, не звертайте на Маркуса уваги, — сказав Джошуа, весело підморгнувши. — Він старий підколювач. Це стара чалфенівська мулька. Вони бомбардують вас, як тільки ви переступаєте наш поріг. Перевіряють вас на дотепність. Чалфени не вважають, що ввічливе сюсюкання — потрібна штука. Джойс, це Айрі і Міллат. Двоє з природничого класу.

Джойс, частково прийшовши до себе від образу Міллата Ікбола, зібралася, щоб зіграти призначену їй роль Мами Чалфенів.

— Отже, ви — ті двоє, котрі псували мого старшого сина. Я Джойс. Будете пити чай? Значить, ви Джошева погана компанія. Я якраз обрізала живокіст. Це Бенджамен, Джек, а там у коридорі — Оскар. Просто чорний чи з манго та полуницею?

— Мені просто чорний, дякую, Джойс, — мовив Джошуа.

— Мені так само, дякую, — додала Айрі.

— Ага, — підтримав Міллат.

— Три звичайних і один манго, будь ласка, Маркусе, коханий, будь такий ласкавий.

Маркус, який якраз набив собі люльку і збирався вийти, повернувся із втомленою посмішкою:

— Я тут на побігеньках у цієї жінки, — сказав він, обнімаючи її за талію, наче гравець у казино, що згрібає свій виграш. — Але якби я таким не був, вона могла б утекти з першим-ліпшим молодиком, що навідався би до цієї хати. Не хотів би я пасти жертвою дарвінізму цього тижня.

Ці обійми, відверті, наскільки відвертими можуть бути обійми, були публічними, очевидно, — для Міллата, щоб той оцінив. Джойс не спускала з нього своїх молочно-голубих очей.

— Це те, що тобі треба, Айрі, — прошепотіла їй Джойс по-родинному, наче вони зналися вже п’ять років, а не п’ять хвилин. — Такий чоловік, як Маркус, надовго. Усі ці юнаки-зальотники класні, щоб розважитися, але які з них потім батьки?

Джошуа почервонів:

— Джойс, вона щойно прийшла до нас! Дай їй попити чаю!

Джойс набула здивованого вигляду:

— Я ж не спантеличила тебе, правда? Пробач Мамі Чалфен, у мене, що в голові, те й на язиці.

Але Айрі спантеличеною не була; вона була захопленою, просто закоханою за ці п’ять хвилин. Ніхто в домі Джонсів не жартував про Дарвіна і не казав «у мене, що в голові, те й на язиці», не пропонував чай на вибір і не дозволяв розмовам вільно циркулювати як між дорослими, так і між дітьми, ніби комунікаційні шляхи між цими двома племенами ніколи не були перервані, заблоковані історією, а були вільними.

— Ну, — завважила Джойс, коли Маркус її відпустив і вона могла вмоститися за круглим столом, запрошуючи їх зробити те саме. — Ви виглядаєте дуже екзотично. Звідки ви, якщо можу таке спитати?

— З Віллесдена, — відповіли Айрі та Міллат хором.

— Так, так, звісно, але?

— О, — відповів Міллат, застосовуючи те, що він називав бад-бад-дінь-дінь-акцентом. — Ви маєте на увазі, звідки я за походженням?

Джойс розгубилася:

— Так, за походженням.

— Вайтчепел, — сказав Міллат, витягуючи цигарку. — Там, де Роял Лондон Госпітал і 207-й автобус.

Усі Чалфени, які товклися по кухні, — Маркус, Джошуа, Бенджамен, Джек — вибухнули сміхом. Джойс покірно зробила те саме.

— Та заспокойтеся ви, — підозріло сказав Міллат. — Це не було так уже смішно.

Але Чалфени не заспокоїлися. Вони рідко жартували, хіба що жарти були криві або стосувалися чисел: що сказав нуль вісімці? Гарний у тебе пасочок.

— Ти збираєшся це курити? — спитала раптом Джойс з ноткою паніки в голосі, коли регіт стих. — Тут? Однак ми не любимо запаху. Ми любимо запах лише німецького тютюну. І якщо вже ми палимо його, то в Маркусовій кімнаті, бо інакше це не подобається Оскарові, так, Оскаре?

— Не так, — відповів Оскар, найменший, схожий на рожевощокого янгола хлопчик, який збирав свій замок «Лего», — мені все одно.

— Це засмучує Оскара, — повторила Джойс театральним шепотом. — Він не терпить цього.

— Тоді… я… вийду… з цим… у… садок, — повільно проказав Міллат голосом, яким говорять до ненормальних або іноземців. — Повернусь… за… хвилину.

Щойно Міллат відійшов так далеко, що вже не міг чути, а Маркус повернувся з чаєм, роки впали з Джойс, як стара шкіра, і вона перегнулася через стіл, як школярка:

— Господи, він розкішний, правда? Як Омар Шаріф тридцять років тому. Кумедний римський ніс. А ви з ним?..

— Та лиши ти дівчину, Джойс, — докірливо кинув Маркус. — Так уже вона тобі все розповість, правда?

— Ні, — відповіла Айрі, подумавши, що цим людям вона б розповіла все. — Ми не пара.

— Ага. Напевне, його батьки вже щось влаштували для нього? Директор казав мені, що він мусульманський хлопчик. Думаю, йому пощастило, що він не дівчинка, правда? Це просто неймовірно, що вони роблять з дівчатками. Пам’ятаєш ту статтю в «Таймс», Маркусе?

Маркус якраз шукав у холодильнику холодну миску вчорашньої картоплі.

— Гммм. Неймовірно.

— Але знаєш, з того, що я вже побачила, — він не схожий на мусульманських дітей. Маю на увазі, звісно, власний досвід, я бувала у багатьох школах із моєю ботанікою і працювала з дуже різними дітьми. Вони переважно такі тихі, знаєш, жахливо несміливі — а він такий… пристрасний! Але такі, як він, вибирають собі високих білявок, ні? Я маю на увазі, так зазвичай буває, якщо вони такі вродливі. Я знаю, як то бути на твоєму місці… У твоєму віці я теж закохувалася в серцеїдів, але з часом мудрієш, правда. Небезпека не така вже сексуальна насправді, повір мені. Тобі буде набагато краще із кимось таким, як Джошуа.

— Ма!

— Він про тебе говорить, не замовкаючи, цілий тиждень.

— Ма!

Джойс відповіла на цей докір із посмішкою:

— Що ж, можливо, я надто відверта з молоддю. Не знаю… в мій час треба було бути дуже цілеспрямованою, насправді треба було, якщо ти хотіла впіймати доброго чоловіка. В університеті двісті дівчат і дві тисячі чоловіків! Вони просто билися за дівчат, але якщо ти мала клепку, то вміла вибирати.

— Сонце, ти направду вміла вибирати, — сказав Маркус, обіймаючи її ззаду і цілуючи у вушко. — А ще ж ти мала такий добрий смак.

Джойс прийняла поцілунки, як школярка, що не хоче образити меншого братика своєї кращої подруги.

— Але твоя мати так не думала, правда ж? Вона думала, що я надто інтелектуальна, що я не захочу дітей.

— Але ти її переконала. Ці стегна переконають кого завгодно!

— Так, врешті-решт… але вона недооцінювала мене, чи не так? Вона не вірила, що я із чалфенівської породи.

— Вона просто не знала тебе тоді.

— Гм, і ми здивували її, чи не так?

— Так. Довелось ох як попрацювати в ліжку, щоб задовольнити її!

— У результаті чотири онуки!

Поки вони обмінювалися репліками, Айрі намагалася сконцентруватися на Оскарі, який робив уроборуса із рожевого слона в такий спосіб, що запихав слоновий хобот у його власний задній міст. Вона ніколи не була так близько до цієї загадкової та красивої штуки — середнього класу, і тому трохи розгубилася, заінтригована, захоплена. Це було і незвично, і дивовижно. Вона відчувала себе католицькою дівчинкою, що йде нудистським пляжем, розглядаючи пісок. Вона була, як Колумб, котрий зустрічає наївних аборигенів і не знає, куди подіти очі.

— Ти вже пробач моїх старих, — зауважив Джошуа. — Вони не можуть хвилини витримати, щоб не помацати одне одного.

Але навіть це було сказано з гордістю, бо чалфенівські діти знали, що їхні батьки були унікальним творінням — щасливим подружжям, — яких від сили набереться десяток на весь Ґленард Оак. Айрі подумала про своїх батьків, що торкалися одне одного тепер хіба віртуально — через посередництво предметів, на яких залишалися сліди їхніх пальців: пульт телевізора, кришка від бісквітниці, вимикачі на стінах.

Вона сказала:

— Напевне, це дуже кльово, якщо вони так-о через двадцять років.

Джойс закрутилася, як більярдна кулька:

— Це чудово! Це неймовірно! Ти просинаєшся одного ранку і раптом розумієш, що моногамія — не зв’язує тебе, а навпаки, звільняє! І нам треба ростити дітей — не знаю, чи тобі це знайоме — всі багато пишуть про те, що афро-карибці не налагоджують довготривалих стосунків. Це так сумно, правда? Я у своєму «Внутрішньому житті рослин» пишу про одну жінку з Домініканської республіки, яка переносила горщик зі своєю азалією з дому в дім аж шістьох чоловіків; спочатку азалія жила в неї на підвіконні, потім — у темному кутку, потім — у спальні з вікнами на південь, і так далі. Так не можна поводитися з рослинами.

Це була класична тирада Джойс, і Маркус із Джошуа пасіонарно закотили очі.

Міллат, докуривши свою цигарку, пришльопав назад у кухню.

— То ми тут будемо вчитися, нє? Це все дуже кльово, але я б хотів сьогодні ввечері раніше піти.

Поки Айрі купалася у своїх мріях, повних романтичних антропологів Чалфенів, Міллат скручував собі косячок у саду. Там, де Айрі бачила культуру, вишуканість, клас, інтелект, Міллат бачив гроші, ліниві гроші, гроші, що висіли, як груші, навколо цієї сім’ї, яка нічого, власне, й не робила, гроші, що потребували піти у справу, і чому б цією справою не стати йому, Міллату.

— Отже, — сказала Джойс, плеснувши долонями, намагаючись затримати дітей якомога довше, відкласти — наскільки це можливо — прихід звичної чалфенівської мовчанки, — ви всі будете вчитися тут разом! Що ж, вам з Айрі тут завжди раді. Я вже казала вашому директору — правда, Маркусе? — що це не має бути якимось покаранням. Ви не вчинили жодного бридкого злочину. Між нами: колись я ще й як вирощувала маріхуану…

— Просто отут, — сказав Міллат.

Культивування, подумала Джойс. Треба бути терплячим, регулярно підливати і не втрачати спокою, коли обрізаєш.

— …І ваш директор пояснив нам, що ваші обставини вдома не зовсім… гм… я думаю, вам легше буде працювати тут. Це ж такий важливий рік — рік ваших іспитів. І це просто очевидно, що ви обоє дуже розумні — це скаже кожен, хто подивиться уважніше у ваші очі. Правда, Маркусе?

— Джоше, твоя мати питає мене, чи IQ виражається у вторинних фізичних характеристиках, таких як колір і форма очей тощо. Можна дати якусь розумну відповідь на це запитання?

Джойс наполягала. Миші і люди, гени і зародки — це була Маркусова парафія. Саджанці, доступ світла, ріст, живлення, внутрішнє життя — парафія Джойс. Як на кожному місіонерському кораблі, завдання були розподілені. Маркус стояв на носі, пильнував бурі. Джойс — під палубою, перевіряла в каютах простирадла.

— Ваш директор знає, як я ненавиджу, коли потенціал пускають на вітер, і тому він спрямував вас до нас.

— І ще тому, що він знає, що Чалфени розумніші за нього в чотириста разів! — додав Джек, перекидаючись через голову. Він був ще малий і тому не вмів висловлювати гордість за свою сім’ю у більш соціально прийнятний спосіб. — Навіть Оскар!

— Нє, Оскар нє, — заперечив Оскар, копаючи легогараж, який щойно збудував. — Я найдурніший на світі.

— Оскар має IQ 178, — прошепотіла Джойс. — Це якось лякає, навіть якщо ти його мама.

— Вау, — здивувалася Айрі, повертаючись разом з усіма, щоб оцінити Оскара, який саме намагався заковтнути голову пластмасової жирафи. — Оце так.

— Так, так, але у нього було все, культивування — ось що робить дітей такими, правда? Я справді в це вірю. Нам поталанило, і ми могли дати йому все, з таким татусем, як Маркус, — це якби він мав яскраве сонячне світло двадцять чотири години на добу, правда, мій коханий? Йому так поталанило. Їм усім поталанило. Ти можеш подумати, що це трохи дивно, але це завжди було моєю метою — одружитися з чоловіком, розумнішим за мене. — Джойс вперлася руками в стегна і дала Айрі можливість подумати над цією дивною заявою. — Ні, я всерйоз. Я — переконана феміністка, хай скаже Маркус.

— Вона — переконана феміністка, — долинув голос Маркуса десь із нижньої полиці холодильника.

— Навряд чи ви тепер зрозумієте це — ваше покоління має інші уявлення про життя, — але я знала, що це буде свобода. І я знала, що він — той чоловік, який має стати батьком моїх дітей. Тепер це для вас звучить дивно, правда? Ви вже мені даруйте, що так вас вантажу. Але якщо ви тут збираєтеся бувати щотижня, то краще вам одразу отримати дозу чалфенізму.

Всі Чалфени, які це чули, посміхнулися і ствердно закивали.

Джойс витримала паузу і подивилася на Айрі та Міллата так, як дивилася на свій живокіст «гартер найт». Вона вміла з першого погляду розрізнити хворобу, а тут не все було нормально. Тут був прихований біль у першому випадку (айрінус негрессіум маркусіліа), мабуть, відсутність фігури батька, невикористаний інтелект, низька самооцінка; у другому ж (міллатуреа брендолідіа джойсолатус) було глибоке розчарування, жахлива втрата, відкрита рана. Діра, що потребувала чогось більшого за освіту чи гроші. Бо потребувала любові. Джойс так сильно захотілося торкнутися хворого місця своїми чалфенівськими зцілюючими руками, загоїти рану, зашити шкіру.

— Можна запитати? А твій батько? Чим він?..

(Джойс цікавило, чим займалися батьки, що вони такого робили. Коли їй траплявся мутований пагін, вона намагалася зрозуміти, де відбулися зміни. Хибна здогадка. Справа була не в батьках. Навіть не в цілому поколінні. Зміни сталися в цілому столітті. Не пагін, але кущ.)

— Подавач каррі, — відповів Міллат. — Хлопчик на побігеньках. Офіціант.

— Паперо… — почала Айрі. — Ну, загортає… і ще робить такі ніби дірки… таке, як реклама поштою, але не те, щоб зовсім реклама, прийнамні там не йдеться про ідеї… ну, загортає, — вона запнулася. — Важко пояснити.

— О, звісно. Звісно, звісно. Коли бракує чоловічої моделі, розумієш… тоді справи дійсно починають йти криво, з мого досвіду. Нещодавно я написала статтю у «Вумен’с ере». Я описала там школу, де працювала, в якій дала всім дітям вазонки з «Зайнятою Ліззі» і сказала, щоб вони тиждень доглядали за ними, як тато і мама доглядають за своєю дитиною. Кожен учень вибрав, котрого з батьків він гратиме. Цей милий ямайський хлопчик, Вінстон, обрав свого тата. Наступного тижня його мама зателефонувала мені і запитала, чому я сказала Вінстону поливати рослинку колою і ставити її перед телевізором. Це просто жахливо, правда? Але я думаю, більшість батьків просто недооцінюють своїх дітей. Частково — справа в культурі, чи не так? Це мене так дратує. Єдина програма, яку я дозволяю дивитися Оскару, — це півгодини «Ньюзраунд». І це більш ніж достатньо.

— Пощастило ж Оскару, — сказав Міллат.

— Як би там не було, я дуже втішена з того, що ви тут, бо Чалфени, я маю на увазі — ну, це може звучати дещо дивно, але я справді хотіла переконати вашого директора, що це найкраще рішення, і тепер, оскільки ви тут і я більш ніж певна, що… бо Чалфени…

— Знають, як проявити в людях правильні штуки, — закінчив Джошуа. — Вони таке зробили зі мною.

— Так, — підтвердила Джойс, уся аж сяючи від гордості. — Точно.

Джошуа відштовхнув свій стільчик від стола і встав.

— Ну, час би нам уже піти вниз вчитися. Маркусе, можеш потім до нас заглянути і допомогти з біологією? Я справді нічого не тямлю в цих штуках з репродукцією, не можу я перевести дані в байти.

— Домовились. Однак зараз я працюю над Мишою Майбутнього. — Це була жартівлива родинна назва для Маркусового проекту, і молодші Чалфени наспівували за батьком «Миша Майбутнього!», уявляючи собі антропоморфного гризуна в червоних шортах. — І потім мені треба ще пограти з Джеком на піаніно. Скотт Джоплін. Джек — ліва рука, я — права. Не зовсім Арт Татум, — сказав він, куйовдячи Джеку волосся, — але вже якось є.

Айрі з усіх сил напружила уяву, щоб побачити містера Ікбола, що грає праву руку Скотта Джопліна своїми мертвими сірими пальцями. Або містера Джонса, який переводить щось у байти. Її щоки почервоніли від тепла цього чалфенівського відкриття. Отже, є на світі батьки, які живуть у сучасності, не витягують увесь час струхлявілу історію. Є чоловіки, не затягнуті по шию в болото минулого.

— Ви ж залишитеся на вечерю, правда? — благала Джойс. — Оскар дуже хоче, щоб ви залишилися. Оскарові так подобається, коли в нас вдома є чужі люди, це його стимулює. Особливо він любить коричневих гостей! Правда, Оскаре?

— Неправда, — признався Оскар і плюнув Айрі у вухо. — Я ненавиджу коричневих зайд.

— Коричневі гості його стимулюють, — прошепотіла Джойс.

Це взагалі було століття зайд — коричневих, жовтих і білих. Це було століття великого емігрантського експерименту. Тепер уже можна побачити на дитячому майданчику Ісаака Ленга, що грається з рибками, Денні Рахмана із футбольним м’ячем, Кванга О’Рурка біля баскетбольного кошика, Айрі Джонс, яка наспівує щось собі під ніс. Діти, у яких імена не вживаються з прізвищами. Імена, які приховують велелюдний вихід, авіа- та суднокатастрофи, холодні прийоми, санітарні перевірки. Це тільки тепер і, можливо, тільки у Віллесдені можуть потоваришувати Сіта і Шарон, яких усі, до речі, плутають, бо Сіта біла (просто її матері сподобалося ім’я), а Шарон пакистанка (її мати вирішила, що так буде менше проблем). Так, і незважаючи на все це змішування, незважаючи на те, що гості й господарі врешті влаштувалися у житті одне одного з повним комфортом (як чоловік влаштовується у ліжку своєї коханки після вечірньої прогулянки), все одно не можна сказати, що найанлійськіший англієць — це індієць, а найіндусіший індус з Англії. Все одно є психовані молоді люди, яких це дратує; які пізно ввечері виходять на темні вулиці із ножем У стиснутому кулаці.

Але емігранти сміються зі страхів націоналістів, які бояться інфекції, проникнення, змішаних шлюбів, бо це ж піщинка в морі, квіточки порівняно з емігрантськими страхами — розчиненням, зникненням. Навіть незворушна Алсана Ікбол інколи прокидалася серед ночі в калюжі власного поту, бо їй снилося, як Міллат (генетично ББ, де «Б» означає бенгальськість) одружується із якоюсь Сарою («аа» — де «а» означає арійськість), і в них народжується дитина на ім’я Майкл (Ба), і він, у свою чергу, одружується із якоюсь Люсі (аа), і Алсана отримує в нащадки праправнуків, які вже ні на кого зовсім не схожі (Аааааааааа!), їхня бенгальськість цілковито стерта, генотип надійно замаскований фенотипом. Це найбільш ірраціональне і водночас найбільш природне відчуття на світі. На Ямайці це навіть видно з граматики: там немає вибору особових займенників, немає поділу на «я», «ти» чи «вони», є тільки первісне, гомогенне «я». Коли Гортенз Бовден, сама напівбіла, почула про майбутнє Кларине весілля, вона повернулася додому, стала на порозі й сказала:

— Слухай мене уважно: я і ти більше не розмовляємо одна з одною, — повернулася на п’ятках і надалі дотримувала свого слова. Чи не доклала Гортенз зусиль, щоб вийти заміж за чорного, щоб витягнути свої гени з-над прірви? То чому її дочка не може теж народити достатньо забарвлених дітей?

Так само у сім’ї Ікболів була встановлена лінія фронту. Коли Міллат приводив додому Емілі або Люсі, Алсана хлипала в кулачок на кухні, а Самад нападався на коріандр у садку. Наступного ранку всі гралися в очікування, з усіх сил кусали язики, аж поки Емілі чи Люсі йшла і можна було пускати в хід слова. У Клари та Айрі справу не обговорювали, бо Клара знала, що, з огляду на власний вибір, не має права проповідувати. Втім, вона не робила жодних спроб приховати своє розчарування чи болісний сум. Від Айриної кімнати, обліпленої голлівудськими ідолами, до натовпу білих друзів, які постійно ходили туди-сюди по хаті, Клара всюди бачила океан рожевої шкіри навколо своєї дочки і боялася, що в цьому океані скоро з’явиться хтось, хто забере її дочку.

Частково з цієї причини Айрі не згадувала Чалфенів при своїх батьках. Вона, звісно, не збиралася одружуватися з Чалфенами… але інстинкт був той самий. Вона відчувала неясну п’ятнадцятилітню пристрасть до них, що змушувала її хвилюватися, а втім, насправді самого свого об’єкта мало стосувалася. Вона просто хотіла, гм, злитися з ними. Вона прагнула їхньої англійськості. Їхньої чалфенськості. Їхньої чистоти. Вона навіть не здогадувалася, що Чалфени були, як багато хто, теж емігранти (в третьому поколінні, через посередництво Німеччини та Польщі, вроджені Чалфеновські) або що вони потребували її так само, як і вона їх. Для Айрі Чалфени були більше англійцями, ніж самі англійці. Переступивши поріг чалфенівського дому, Айрі відчула заборонене хвилювання, як єврей, що надкушує ковбаску, чи араб, який простягає руку за бігмаком. Вона перетинала кордони, проникала в Англію; це давало неймовірне відчуття бунту, наче вона вбралася в чужу уніформу або натягла чужу шкіру.

Вона сказала лише, що по вівторках має волейбол і більше нічого не додала.

У домі Чалфенів жваво текла розмова. Айрі здавалося, тут ніхто не ховав свої почуття в коробку для інструментів і ніхто не пестив тихцем вицвілі фотографії, думаючи про те, а що було б, якби життя склалося інакше. У Чалфенів сенсом життя було спілкування.

— Привіт, Айрі! Заходь, заходь, Джошуа на кухні з Джойс, а ти гарно виглядаєш. Міллат не прийшов з тобою?

— Він прийде пізніше. У нього побачення.

— А, так. Ну, якщо на екзамені йому трапиться питання про оральне спілкування, він складе блискуче. Джойс! Айрі прийшла! Як твоє навчання? Скільки то вже? Уже чотири місяці? Видно вже вплив чалфенівського генія?

— Ага, не зле, не зле. Ніколи я не думала, що маю наукову жилку… але, здається, вона спрацювала. Але я не знаю. Інколи в мене мізки болять.

— Це просто права півкуля твоїх мізків прокидається після довгої сплячки і починає знову мізкувати. А насправді я вражений; я казав тобі, що можна із нещасного гуманітарія швидко і якісно зробити студента-науковця — ага, і що в мене вже є фотографії Миші Майбутнього. Нагадай мені потім, ти ж хотіла їх побачити, ні? Джойс, прийшла велика чорна богиня!

— Маркусе, та заспокойтеся, старий… Привіт, Джойс. Привіт, Джоше. Ей, Джеку. Оооо, привіт, Оскаре, ти, кусючка.

— Привіт, Айрі! Ходи сюди і поцілуй мене. Оскаре, дивись, Айрі прийшла! О, ти ж глянь на його писочок… він хоче запитати, а де Міллат? Правда, Оскаре?

— Нє. Неправда.

— Та ні, люба, він таки хоче… глянь на його писочок… він так засмучується, коли Міллат не приходить. Скажи Айрі, як звати твою нову мавпочку, Оскаре, ту, що тобі подарував татко.

— Не знаю. Мені не цікаво, як її звати.

— Оскар страшенно засмучується, коли не приходить Міллат.

— Він скоро прийде. Він на побаченні.

— А коли він не на побаченні?! Усе йому ці грудасті дівки! Ми можемо його приревнувати, правда, Оскаре? Він проводить з ними більше часу, ніж з нами. Але без жартів. Я думаю, тобі від цього нелегко.

— Але всі люблять Міллата, правда, Оскаре! Це ж важко — не любити його, правда, Оскаре? Ми його теж любімо, правда, Оскаре?

— Я його терпіти не можу.

— Ой, Оскаре, не кажи дурниць.

— А давайте не будемо про Міллата, будь ласка.

— Добре, Джошуа, окей. Чуєш, як він ревнує? Я намагалася пояснити йому, що Міллат потребує трохи більше уваги, розумієш. Він походить із дуже складного середовища. Це так, як я приділяю більше уваги своїм піонам, ніж ромашкам, ромашки будуть рости де завгодно… знаєш, ти інколи дуже егоїстичний, Джоші.

— Окей, мам, окей. Як щодо вечері — до уроків чи після?

— До, я думаю, так, Джойс? Мені треба буде попрацювати над Мишею Майбутнього цілу ніч.

— Миша Майбутнього!

— Шша, Оскаре, я слухаю татка.

— Я завтра читаю доповідь, тож краще повечеряти наперед. Якщо ти не проти, Айрі, я знаю, як ти любиш попоїсти.

— Без проблем.

— Маркусе, не кажи таких речей, любий, ти ж знаєш, як Айрі переживає з приводу своєї ваги.

— Та ні, я насправді не…

— Переживає? За свою вагу? Але велика дівчина — це гарно, правда? Мені подобаються великі дівчата.

— Вечір всім. Там двері навстіж, ну то я зайшов. Колись хтось так зайде сюди і перестріляє вас всіх нахрін.

— Міллате! Оскаре, глянь, Міллат прийшов! Оскаре, ти дуже радий бачити Міллата, правда, любий?

Оскар зморщив носа, вдав, наче він блює, і запустив свого дерев’яного молотка Міллату по колінах.

— Оскар так тішиться, коли тебе бачить. Що ж ти саме на вечерю. Курча із цвітною капустою і сиром. Сідай. Джоше, можеш повісити кудись Міллатову курточку? Отже. Як справи?

Міллат люто і жорстко плюхнувся за стіл з такими очима, наче щойно надивився на сльози. Він узяв собі щипку тютюну і витягнув мішечок з травою.

— Жахливо, нахрін.

— Жахливо як? — перепитав Маркус неуважно, бо якраз відрізав собі шматок сиру Стільтон. — Не пустила тебе в трусики? Не залізла в трусики тобі? Не носить трусиків взагалі? Так, між іншим, а які в неї були тру…

— Тату! Та облиш, — застогнав Джошуа.

— Ну, якщо ти колись доберешся таки до чиїхось трусиків, Джоше, — сказав Маркус, впритул дивлячись на Айрі. — Я буду так підшпилювати тебе, але поки що…

— Шша, ви, обоє, — відрубала Джойс. — Через вас мені Міллата не чути.

Ще чотири місяці тому Джошуа тільки мріяв мати такого крутого друга, як Міллат. Те, що Міллат щовівторка бував у Джошуа вдома, підвищувало акції останнього в Ґленард Оак до неймовірних висот. І тепер, коли Міллат, під’юджуваний Айрі, зраджував сам собі, він, Джошуа Чалфен, уроджений Чалфен-Товстунчик, мусив би відчути себе зіркою. Але він не відчув. Він почувався опущеним. Бо Джошуа не пішли на користь сила Міллатової привабливості, й магнетичні якості. Джошуа бачив, що Айрі досі глибоко-глибоко западала на Міллата і навіть його власна мати інколи бачила лише Міллата; вся енергія, яка раніше йшла на її сад, її дітей, її чоловіка, тепер фокусувалася на цьому одному предметі. Це нітило Джошуа.

— Я можу сказати? Я можу сказати у своєму власному будинку?

— Джоші, не клей дурня. Міллат, бачиш, засмучений… Я просто намагаюся зараз із цим розібратися.

— Бідний маленький Джошик, — сказав Міллат повільним, злобним, муркотливим тоном. — Йому бракує мамусеньчиної уваги? Хочеш, щоб мамуся підтерла тобі задик?

— Пішов ти, Міллате.

— Ооооооо…

— Джойс, Маркусе, — заволав Джошуа, шукаючи підтримки ззовні. — Скажіть йому.

Маркус набрав у рот скільки міг сиру і стенув плечима:

— Боюсь, що Міат пожа мою юришдикчію.

— Хай-но я перше з цим розберусь, Джоші, — почала Джойс. — А потім… — решта її речення була заглушена кухонними дверима, якими гупнув Джошуа.

— Мені піти за ним? — спитав Бенджамен.

Джойс похитала головою і поцілувала його:

— Ні, Бенджі, просто дай йому заспокоїтися.

Вона повернулася до Міллата, торкнулася його обличчя, проводячи пальцем по солоному сліду засохлої сльози.

— Тож що сталося?

Міллат помалу скручував собі цигарку. Він любив примусити їх чекати. Якщо змусити Чалфенів чекати, з них можна витягнути більше.

— Ох, Міллате, не кури ти цієї гидоти. За ці дні ми жодного разу не бачили тебе без косячка. Це так засмучує Оскара. Він не такий уже маленький і розуміє більше, ніж ти думаєш. Він знає, що таке маріхуана.

— Хто така Марі Уана? — спитав Оскар.

— Ти знаєш, що це, Оскаре. Це те, що робить Міллата жахливим, про що ми, власне, сьогодні й говоримо, і це те, що вбиває маленькі клітини його мозку.

— Відчепись від моєї задниці, Джойс.

— Я просто намагаюсь… — Джойс мелодраматично зітхнула і провела пальцями по корінцях свого волосся. — Міллате, в чому справа? Тобі треба гроші?

— Так, треба, так уже трапляється.

— Навіщо? Що трапилося? Міллате, скажи мені. Знову родина?

Міллат відліпив картонку і заслинив шов свого косячка.

— Тато, карочє, вигнав мене з дому.

— О, Боже, — сказала Джойс зі сльозами на очах, присунула свій стільчик ближче, взяла його за руку, — якби я була твоєю матір’ю, я б, гм, втім, я не твоя мати, я не… але вона така безпорадна… це мене так… просто, навіть не можна собі уявити, щоб жінка дозволила чоловіку забрати одну свою дитину і робити бозна-що з іншою, я просто…

— Не кажи про мою маму. Ти ніколи її не бачила. Я тобі про неї навіть нічого не казав.

— Але вона відмовляється зустрітися зі мною, чи не так? Наче ми конкурентки.

— Та заткайся нафіг, Джойс.

— Що ж, усе одно немає сенсу, правда? Вдаватися в… це так тебе засмучує… я бачу це ясно — це надто боляче… Маркусе, зроби чаю, йому треба випити чаю.

— Нахріна! Не треба мені ніякого грьобаного чаю. Ви нічого більше не робите, тільки п’єте чай! Ви всі, певне, сцяєте чистим чаєм.

— Міллате, я просто намагаюсь…

— То не намагайся.

Конопляна насінинка випала з Міллатової цигарки і прилипла йому до губи.

Він підчепив її та вкинув собі до рота:

— Я б, між іншим, випив трохи бренді, якщо таке є.

Джойс повернулася до Айрі з виразом ну що тут поробиш на обличчі і двома пальцями показала їй маленьку кількість тридцятирічного бренді «Наполеон», яке слід було накрапати. Айрі вилізла на перекинуте відро, щоб дістати пляшку з полички.

— Окей, давай заспокоїмося. Окей? Окей. Тож. Що трапилося цього разу?

— Я обізвав його членом. Він і є стара залупа, — Міллат ляпнув по пальцях Оскару, який шукав собі іграшку і збирався потягти Міллатові сірники. — Мені треба тепер десь пожити троха.

— Ну, це навіть не питання, ти можеш пожити у нас, звичайно.

Айрі зайшла між ними, Джойс і Міллатом, щоб поставити на столик склянку для бренді із широким денцем.

— Окей, Айрі, дай йому трохи місця врешті, я так собі думаю.

— Та я ж…

— Так, окей, Айрі, йому зараз не потрібен тут натовп…

— Та він чортів брехун, стара, — перебив Міллат з гиркотом, дивлячись кудись перед себе і звертаючись до теплиці так само, як і до присутніх, — він молиться п’ять разів на день, а проте п’є, і в нього немає жодних друзів-мусульман, а потім він на мене гонить нахрін за білу дівчину. І потім він обламався з Маджідом. А на мене виливає все це лайно. І ще хоче, щоб я не тусував із ХВІ. Та я більший нахрін мусульманин, ніж він. Вихрінок!

— Хочеш про це поговорити при всіх чи тільки між нами?

— Джойс, — сказав Міллат, одним ковтком випиваючи своє віскі, — насрати мені на це.

Джойс зрозуміла це як «між нами» і поглядом випровадила всіх з кімнати.

Айрі самій хотілось піти. За чотири місяці, що вони з Міллатом ходили до Чалфенів, продиралися крізь хащі Науки Спарювання та їли спеціально приготовану їжу, склалася дивна ситуація. Чим більших успіхів досягала Айрі — в навчанні, у своїх спробах культурно говорити, у своїй імітації чалфенізму, — тим менше уваги виявляла до неї Джойс. І чим більше Міллат вилазив на голову — приходив без запрошення в неділю, п’яний, з дівками, курив маріхуану по всьому домі, тихцем пив їхній «Дом Періньйон» 1964 року, пісяв у трояндовому саду, збирав ХВІ у їхній вітальні, наговорював 300 фунтів за дзвінок до Бангладеш, називав Маркуса психом, погрожував каструвати Джошуа, обзивав Оскара маленьким смердючим гівнюком, а Джойс — маніячкою, — тим сильніше Джойс його обожнювала. За чотири місяці він уже був винен їй три сотні фунтів, нову пухову ковдру і велосипедну запаску.

— Ти йдеш нагору? — спитав Маркус, коли зачинив двері до Міллата і Джойс, відхиляючись, як тростина, щоб пропустити своїх дітей, які неслися з кухні. — Можу показати тобі ті фотографії, що ти хотіла.

Айрі вдячно посміхнулася Маркусові. Маркус якраз був за неї. Маркус допомагав їй усі ці чотири місяці, поки її розум перетворювався із каші на тверду і чітку субстанцію, поки вона повільно переймала чалфенівський спосіб мислення. Вона сприймала це як велику жертву такого зайнятого чоловіка, але нещодавно почала підозрювати, що Маркус робив це не без певного задоволення. Так, наче дивився на сліпця, який навпомацки складає собі уявлення про обриси нового предмета. Або лабораторну мишу, що знаходить вихід із лабіринту. У будь-якому разі, взамін за його уважність, спочатку стратегічно, а потім цілком щиро, Айрі почала виявляти цікавість до його Миші Майбутнього. Як наслідок, запрошення до Маркусового кабінету на горищі — найулюбленішого місця Айрі в цілому будинку — почастішали.

— Ну, не стій там і не дивись, як баран на нові ворота, — йдемо нагору.

Маркусова кімната не була схожою на жодну кімнату, які раніше бачила Айрі. Сюди не ходив ніхто, і вона не мала жодного іншого призначення, окрім бути Маркусовим кабінетом; тут не зберігалися іграшки, непотрібний мотлох, зламані речі, дошки для прасування; тут ніхто не їв, не спав і не займався сексом. Це не було схоже на Кларине горище — звалища лайна, що дбайливо зберігалося в підписаних коробках, так, наче вона збиралася емігрувати. Маркусова кімната не була схожою на вільні кімнати в будинках емігрантів — по стелю запаковані всім, що колись їм належало, хай уже поїджене міллю і поламане, з горами дрібничок і дурничок — просто для того, щоб доводити: вони тепер мають речі, хоч раніше нічого не мали. Маркусова кімната була цілковито відведена для Маркуса та його роботи. Кабінет. Як у романах Остін, у серіалі «Нагорі, внизу» або в «Шерлоці Холмсі». Поза цим Айрі ніколи не бачила кабінету в реальному житті.

Кімната була маленька, неправильної форми, з похилою підлогою, дерев’яними плінтусами, так що в одній її частині можна було стати на повний зріст, а в іншій — ні; вікно було на стелі і пропускало світло смугами і плямами, в яких танцював пил. У Маркуса було чотири прес-пап’є — мордаті звірюки, з пащек яких вивалювався папір; папір купами лежав по всій кімнаті — на підлозі, на полицях, довкола крісел. На рівні людського обличчя висів густий запах добротного німецького тютюну, який забарвлював сторінки розгорнутих книжок у жовте, а на додатковому столику стояв набір для курців — мундштуки, різноманітні люльки від стандартних гнутих до більш екзотичних форм, коробки з нюхальним тютюном, колекція йоршиків, дбайливо викладених на шкіряну підставку, оздоблену оксамитом, — наче лікарські інструменти. На стінах і згори на каміні — фотографії клану Чалфенів, включно з чудовими портретами Джойс у її гіпівську юність — задерикуваті пиптики грудей і кирпатий ніс, що стирчить із розкішного волосся. Між тим висіли більші шедеври в рамках. Карта родоводу Чалфенів. Фізія явно задоволеного собою Менделя. Великий плакат з Айнштайном в американському баченні — шевелюра ненормального професора, «здивований» погляд і велетенська люлька, а внизу цитата: «Бог не грає в кості на світ». І нарешті, Маркусове величне дубове крісло під портретами втомлених, але тріумфуючих Кріка і Ватсона на тлі моделі дезоксирибонуклеїнової кислоти — спіральних сходів із металевих деталей, які вели від порогу їхньої лабораторії в Кембриджі кудись за межі об’єктива.

— Але де Вілкінс? — питав Маркус, згинаючись під низькою стелею і пацаючи олівцем по фотографії. — 1962 року Вілкінс виграв Нобеля разом із Кріком та Ватсоном. Але на фотографіях його ніде немає. Тільки Крік і Ватсон. Історія любить геніїв-самітників і толерує пари геніїв. Але в ній немає місця для трійки, — Маркус задумався над порівнянням. — Хіба що вони комедіанти чи джазмени.

— То, значить, ви маєте бути самотнім генієм, — сказала Айрі підбадьорливо, повертаючись до нього від фотографії, сидячи на шведському стільчику без спинки.

— Ах, але в мене є ментор, розумієш? — він вказав на плакатного розміру фотографію на іншій стіні. — А ментори зліплені не з того тіста. Великий французький старий, джентльмен і науковець. Він навчив мене практично всього, що я знаю. Йому за сімдесят, але розум у нього такий гострий, що дай, Боже, кожному. Але бачиш, менторам не треба довіряти безумовно. Це, може, найкраще в них. Та де ж це куряче фото…

Поки Маркус копався у своїх каталогах, Айрі уважно розглядала одну гілку великого чалфенівського родовідного дерева, яке корінням сягало 1600-х, а листям шелестіло в сьогоденні. Різниця між Чалфенами і Джонс/Бовденами була очевидною. Взяти хоча б те, що в Чалфенів у всіх була нормальна кількість дітей. Точніше, всі знали, хто чия дитина. Чоловіки жили довше, ніж жінки. Одруження відбувалися один раз і були довготривалими. Дати народження і смерті визначені. І Чалфени, крім того, знали, ким вони були в 1675-му. Арчі Джонс знав про свій рід лише починаючи з випадкової появи на світ його власного тата в задній комірці публічного будинку Брумлея між 1895 і 1896 роками, а може, 1897-го, залежно від версії тієї дев’яностолітньої повії, з якою ви про це в даний момент говорили. Клара Бовден майже нічого не знала про свою бабу, і напіввірила-напівневірила в історію про відомого своєю плодовитістю дядька П., який нібито мав тридцять чотири дитини, і з впевненістю могла сказати лише те, що її власна мати народилася о другій сорок п’ять 14 січня 1907, в католицькій церкві, якраз під час землетрусу. А решта були лише чутки, перекази і міфи.

— Ви такі древні пацани, — сказала Айрі, і Маркус підійшов ближче подивитися, що там такого цікавого. — Це неймовірно. Я навіть не можу уявити, як такі люди мають почуватися.

— Абсурд. Ми всі маємо далекі корені — однаково. Просто Чалфени завжди все записували, — задумливо сказав Маркус, напихаючи свою люльку свіжим тютюном. — Це дуже корисно, якщо хочеш, щоб тебе запам’ятали нащадки.

— Я думаю, в моїй сім’ї більше усної традиції, — зауважила Айрі, стенувши плечима. — Але, старий, ти б спитав про це Міллата. Він нащадок…

— Великого революціонера. Так принаймні я чув. На твоєму місці я б не сприймав цього так серйозно. Один кілограм правди на три кілограми вигадок у тій сім’ї, я думаю. Хтось значний для історії у твоєму роду, ні? — запитав Маркус і, втративши в цей же момент інтерес до свого запитання, почав колупатися в іншому каталозі.

— Ні… нікого… значного. Але моя бабуся народилася в січні 1907, під час Кінгстонського…

— А! От вони!

Маркус тріумфуючи виглянув із металевої шухляди, вимахуючи тонкою папкою.

— Фотографії. Спеціально для тебе. Якби це побачили борці за права тварин, була б мені морока на решту життя. Одна по одній. Не хапай.

Маркус передав Айрі першу фотографію. На ній була миша догори лапками. Її животик всіяний грибоподібними наростами, бурими і набряклими. Морда неприродньо закинута назад у конвульсивній агонії. Наче несправжня агонія, подумала Айрі, якась театральна. Наче ця миша переграє. Фальшивий актор ця миша. Грає на публіку. Було в цьому щось саркастичне.

— Бачиш, ембріональні клітини дуже підходять, вони допомагають нам зрозуміти генетичні чинники, що можуть спричинити рак, але те, що справді як пухлина прогресує в живій тканині, — цього не прорахуєш на культурі. Тому треба вводити канцерогени в орган-мішень, але…

Айрі напівслухала, поглинута фотографіями, які він їй дав. На наступній була та сама миша, наскільки могла сказати Айрі, але вже спинкою, де пухлини були ще більшими. Пухлина на шиї — завбільшки з вухо. Але миша виглядала задоволеною з цього приводу. Наче це навмисно вирощений слухальний апарат, щоб краще чути, що Маркус говорить про неї. Айрі усвідомлювала, що так думати про лабораторну мишу просто нерозумно. Але, знову ж, мишача морда була по-мишачому неправдива. В її мишачих очах був мишачий сарказм. Мишача самовдоволена усмішка грала на мишачих губах. Кінцева стадія хвороби? (казала миша Айрі) Якої хвороби?

— …повільно і невиразно. Але якщо перепрограмувати справжній геном так, що певний вид раку проростає у певній тканині у визначений час мишиного розвитку, то ми вже не маємо справи з випадковістю. Випадкову поведінку мутагена виключено. Тепер можна говорити про генетичну програму миші, силу, що запускає онкогени всередині клітин. Дивись, миша, яку ти бачиш, — це молодий самець…

Зараз Мишу Майбутнього тримали за передні лапки два гігантські рожеві пальці, змушуючи стояти вертикально, як у мультфільмах, і тримати голову прямо. Здавалося, миша навмисне показувала язика фотографу, а тепер й Айрі. Із шиї звисали пухлини, наче велетенські краплі брудного дощу.

— …йому занесено Н-онкогени у певні клітини шкіри, які спричинили численні доброякісні папіломи. Тепер — що цікаво — у молодих самок папіломи не розвиваються, що означає…

Одне око заплющене, друге відкрите. Наче моргає. Хитро, по-мишачому моргає.

— …і чому? Через боротьбу між самцями — бійки спричиняють пошкодження. Причини не біологічні, а соціальні. Генетичні причини діють за таким самим принципом. Розумієш? Такі речі можна виявити лише за допомогою трансгенної миші, через експерименти із геномом — лише це дає змогу зрозуміти відмінності. А ця миша, на яку ти дивишся, Айрі, — це унікальна миша. Я заніс рак, і рак проявився саме там, де я його прогнозував. П’ятнадцять тижнів. Його генетичний код тепер новий. Нововиведений. Не може бути кращого аргументу для патента. Або принаймні для гонорару — 80 відсотків Богові, 20 — мені. Або навпаки, залежить від спритності мого юриста. Ці нещасні засранці з Гарварду досі оспорюють. Особисто мене не так уже й цікавить патент. Я зацікавлений у науці.

— Вау, — сказала Айрі, неохоче віддаючи фотографії. — Це треба перетравити. Я зрозуміла половину з того, що ти казав, а половини не зрозуміла. Це просто кльово.

— Ну, — резюмував Маркус з удаваною скромністю. — На це пішло досить багато часу.

— Щоб отак виключити випадковість…

— Виключивши випадковість, ми стаємо володарями світу. Чому обмежуватися онкогенами? Можна програмувати розвиток усього організму: репродукцію, харчові звички, тривалість життя, — голос автомата, витягнуті, як у зомбі, руки, закочені очі, — ПА-НУ-ВАН-НЯ НАД СВІТОМ.

— Я вже бачу заголовки газет, — сказала Айрі.

— Серйозно кажучи, — продовжував Маркус, перекладаючи свої фотографії в папку і закладаючи її в каталог, — вивчення окремих видів трансгенних тварин дає неймовірні можливості для розуміння випадковості. Ти слухаєш? Одна миша, принесена в жертву 5,3 мільйонам людей. Це не мишачий апокаліпсис. Нема про що навіть говорити.

— Нема, звичайно, нема.

— Чорт! Ця штука мене так дістала!

Маркус тричі намагався закрити нижню шухляду свого секретера і, врешті, втративши терпець, зафутболив ногою в його металеву стінку. — От хріновина!

Айрі заглянула у відчинену шухляду.

— Тобі треба більше перегородок, — рішуче заявила вона. — І більшість паперу у тебе — А3, А2 і нестандартний. Тобі треба навести якийсь паперовий порядок; бо зараз ти просто валиш їх туди на купу.

Маркус закинув голову і розреготався.

— Паперовий порядок! Ну, я думаю, ти знаєш приказку: яблуко від яблуні недалеко падає.

Він зігнувся над шухлядою і знову спробував заштовхати її на місце.

— Я серйозно. Я не знаю, як ти можеш так працювати. Мої шкільні причандали — і ті краще поскладані, а я не займаюся Світовим Пануванням.

Маркус подивився на неї з підлоги. Вона виглядала, як гірський хребет з такого кута зору; м’яка і пухнаста версія Анд.

— Слухай, як тобі така ідея: я плачу тобі 15 фунтів на тиждень, якщо ти за цей тиждень двічі приходиш і даєш раду цій паперовій катастрофі. Ти собі повчишся, а я одержу те, що вже давно мав зробити. Га? Як тобі це?

Як їй це? Джойс уже платила Міллату тридцять п’ять фунтів на тиждень за такі дрібниці, як догляд за Оскаром, миття машини, прополювання грядок, миття вікон і викидання непотрібних паперів. За що вона насправді платила — це, звісно, за присутність Міллата. За енергію навколо себе. І за надію.

Айрі розуміла, у що вона вплуталася. Вона приймала рішення не п’яною, сторопілою, з відчаю чи розпачу, як Міллат. Більше того, їй самій цього хотілося; їй хотілося злитися з Чалфенами, бути з ними однієї плоті; відділитися від хаотичної, випадкової плоті власної сім’ї та трансгенно злитися з чужою родиною. Унікальна тварина. Новий вид.

Маркус спохмурнів:

— Ну, чого так довго думати? Я хотів отримати відповідь ще в цьому тисячолітті, якщо ти не проти. То як тобі ідея?

Айрі ствердно кивнула і посміхнулася:

— Кльово. Коли починати?

Алсані та Кларі це все не надто подобалося. Але їм знадобилося трохи часу, поки накопичилися докази і зібралося невдоволення. Клара тричі на тиждень відвідувала вечірні курси (предмети: Британський імперіалізм від 1765 року до сьогодні; Середньовічна література Вельсу; Чорний фемінізм), Алсана ж сиділа за швейною машинкою весь світловий день, подарований Аллахом, а навколо неї гриміла сімейна війна. Вони говорили по телефону досить рідко, а бачилися — ще рідше. Але обидві, незалежно одна від одної, відчували неприязнь до Чалфенів, про яких їм доводилося чути дедалі частіше. Після кількох місяців таємного спостереження Алсана впевнилася, що це саме до Чалфенів ходив Міллат, коли регулярно зникав з дому. Що ж до Клари, то вона вже давно бурчала на Айрині волейбольні відмазки. Цілі місяці тільки й звучало, що Чалфени те, Чалфени се; Джойс сказала таку чудову річ, Маркус такий жахливо розумний. Але Клара була не з тих, хто одразу здіймає скандал; вона пристрасно бажала Айрі добра; і вона завжди була переконана, що готовність жертвувати становить дев’ять десятих доброго батьківства. Вона навіть запропонувала влаштувати зустріч із Чалфенами, але або Клара мала параною, або Айрі старанно уникала цього. І чекати допомоги від Арчібальда було марно. Він бачив Айрі поспіхом, коли вона забігала додому прийняти душ, переодягнутися або перекусити, і його не надто турбувало, що вона без кінця торочить про дітей Чалфенів (Звучить гарно, люба), чи про те, що каже Джойс (Так і сказала? Дуже розумно, люба), чи про те, що каже Маркус (Звучить, наче це сказав Айнштайн у його віці, ге, люба? Ну, і добре для тебе. Мушу бігти. Ми зустрічаємося із Семмі о восьмій в «О’Коннела»). Арчі був товстошкірим, як крокодил. Батьківство у його розумінні — це була така надійна позиція (найнадійніша позиція в Арчиному житті), що йому й на думку не могло спасти, що хтось може зняти цю корону йому з чола. Тож Кларі залишалося кусати губи на самоті, сподіваючись, що вона не втрачає своєї єдиної дочки, і мовчки сковтувати кров.

Але Алсана врешті-решт вирішила, що раз пішла тотальна війна, то їй потрібен союзник. Наприкінці січня 1991-го, коли Різдво та Рамадан були вже щасливо позаду, вона взялася за телефонну трубку.

— То ти знаєш про цих Чаффінсів?

— Чалфенів. Здається, правильно Чалфен. Так, вони батьки друзів Айрі, так мені здається, — сказала Клара нещиро, сподіваючись перше почути те, що знала Алсана. — Джошуа Чалфен. Вони виглядають на гарну сім’ю.

Алсана чмихнула:

— Я буду називати їх Чаффінсами — брудні пташки-англікашки, що вічно намагаються склювати найкраще насіння! Їхні птахи обскубують мені кущі, а ці Чалфени роблять те саме з моїм хлопчиком. Але вони ще гірші; вони як зубаті птахи, як птахи із гострими іклами — вони не просто крадуть, вони роздирають на шматки! Що ти про них знаєш?

— Ну… загалом, нічого. Вони ніби допомагають Айрі та Міллату з уроками, це те, що вона мені сказала. Я впевнена, там нема нічого поганого, Алсі. І Айрі тепер добре встигає в школі. Вона рідко буває вдома, але тут я не можу втручатися.

Клара почула, як Алсана люто хряпнула долонькою по поручню:

— Ти їх бачила? Бо я їх не бачила, однак вони дозволяють собі давати моєму синові гроші та притулок, так ніби він їх не мав, — і наговорюють на мене, це точно. Тільки Аллах знає, що він там їм говорить про мене! Хто вони такі? Я про них нічогісінько не знаю! Міллат стирчить там весь час, а я не бачу зовсім, щоб його оцінки ставали кращими, і курить він, як чоботар, і спить з дівками. Я пробувала говорити Самаду, але він собі на своїй хвилі — просто не слухає. Тільки репетує на Міллата, а до мене навіть не говорить. Ми намагаємося дістати гроші, щоб повернути Маджіда і послати його до хорошої школи. Я зі шкіри пнуся, щоб ця сім’я трималася купи, а ці Чаффінси її роздирають на шматки.

Клара закусила губу і мовчки кивнула.

— Ти ше там, жінко?

— Так, — сказала Клара. — Так. Бачиш, Айрі, ну… вона просто обожнює їх. Мене це спочатку засмучувало, але потім я подумала, що я просто накручую себе. Арчі каже, що я себе накручую.

— Якщо ти цій ватній голові скажеш, що на місяці немає гравітації, він подумає, що ти верзеш дурниці. Ми без його думки обходимося вже п’ятнадцять років, обійдемося і зараз. Кларо, — схвильовано продовжувала Алсана, і її важке дихання почулося в самій слухавці, її голос звучав утомлено. — Ми завжди приходили на допомогу одна одній… Ти мені зараз потрібна.

— Так… Просто я думаю…

— Прошу тебе. Не думай. Я взяла квитки в кіно, старе і французьке, таке, яке тобі подобається — о другій тридцять сьогодні. Зустрінемося біля кінотеатру «Трісайкл». Племінниця-соромітниця теж прийде. Поп’ємо чаю. Поговоримо.

Йшов «А Bout de Souffle». 16 мм, чорно-білий. Старі «форди» і бульвари. Манжети і носові хустинки. Поцілунки і цигарки. Клара обожнювала такі фільми (Красень Бельмондо! Красунчик Себерг! Розкішний Париж!), Ніна вважала, що вони надто французькі, а Алсана взагалі не розуміла, ну що в цих дідьчих фільмах такого:

— Двоє молодих людей носяться Парижем і мелють якусь дурню, стріляють поліцаїв, крадуть машини, і ще у цих фільмах ніколи не носять ліфчиків. Якщо це європейське кіно, то я вибираю Голлівуд. Добре, жінки, нумо до справ.

Ніна сходила по чай і бряцнула чашки на стіл.

— Ну, що за конспірація з приводу цих Чаффінсів? Наче Гічкок якийсь.

Алсана коротко описала справи.

Ніна полізла в сумочку по свої «Консули», припалила одну цигарку і видихнула ментоловий димок.

— Тіточко, вони виглядають на абсолютно симпатичну сім’ю із середнього класу, яка просто допомагає Міллату з його уроками. І заради цього ти вискубнула мене з роботи? На трагічний детектив це не тягне, чи не так?

— Ні, — обережно заперечила Клара, — звичайно ні, але про що говорить твоя тітка, — то це про те, що Міллат і Айрі проводять там стільки часу, що ми б хотіли знати більше про цю сім’ю. Це природно, чи не так?

Алсана заперечила.

— Я говорю не про це. Я говорю про те, що ці люди забирають у мене сина! Зубаті птахи! Вони його вкінець обангліять! Вони навмисне відбивають його від рідної культури, сім’ї, релігії…

— А відколи тобі свербить у задниці за релігію?

— Ти, племіннице-соромітнице, ти не знаєш, як мені серце кров’ю стікає за мого хлопчика, ти про це нічого не знаєш!..

— Добре, якщо я нічого ні про що не знаю, якого хріна ти мене сюди покликала? У мене нахрін купа справ, сама знаєш, — Ніна взялася за сумочку і вдала, що встає. — Вибач нас, Кларо. Я не знаю, чому воно завжди так виходить. Побачимось…

— Сядь, — засичала Алсана, схопивши її за руку. — Сядь, все окей, записано, Міс Лесбійська Розумаха. Слухай, ти нам треба, окей? Сядь, вибач, вибач. Окей? Так краще.

— Добре, — сказала Ніна, злісно гасячи недопалок об серветку. — Але я буду говорити, що я думаю, так що стули пащеку, коли говорю я. Окей? Окей. Так. Ти кажеш, що Айрі тепер у перших рядах у школі, і якщо з Міллатом так не сталося, то це не дивина, він взагалі не знає, що таке працювати. Принаймні хоч хтось намагається йому допомогти. А якщо він бачиться із цими людьми надто часто, то це, очевидно, його вибір, а не їхній. У твоєму домі зараз не Райський Сад, правда? Він втікає від себе самого і шукає щось таке далеке від Ікболів, наскільки це лише можливо.

— Та вже! Вони живуть через дві вулиці! — тріумфально вигукнула Алсана.

— Ні, тіточко, концептуально далеко від вас. Бути Ікболом час від часу дещо задушливо, знаєш? І він використовує цю іншу сім’ю як прихисток. Вони, мабуть, добре впливають абощо.

— Абощо, — сказала Алсана із загрозою.

— Чого ти боїшся, Алсі? Він інше покоління — ти сама завжди кажеш: мусиш відпустити його шукати власний шлях. Так, і подивись на мене, говори-говори — для тебе я, може, і племінниця-соромітниця, Алсі, але я непогано заробляю собі на своєму взутті. — Алсана із сумнівом покосилася на високі чорні черевики, які Ніна змоделювала, пошила і сама носила. — І я непогано живу — сама знаєш, у мене є життєві принципи. Просто для прикладу. А він уже воює з дядьком Самадом. Не треба йому починати війну ще й з тобою.

Алсана тільки буркнула у свій чорничний чай.

— Якщо вже хочеш чимось перейматися, то переймайся цими з ХВІ, з якими він ошивається. Вони не в собі. І їх дохріна багато. Стільки, що ти навіть і не здогадуєшся. Мо, ти знаєш, різник — так, ти знаєш, — із Гусейнів-Ішмаелів — з Ардашірової гілки родини. Так от, він один із них. І чортів Шіва з ресторану — його вже завербували!

— На його щастя, — в’їдливо вставила Алсана.

— Але це не має стосунку до ісламу, Алсі. Вони пхаються в політику. В певні сфери політики. Один засранець сказав мені й Максін, що ми горітимемо в пекельному вогні. Що ми найнижча форма існування — гірше, ніж слимаки. Я йому за то добряче по яйцях врубала. Оце з приводу кого ти маєш перейматися.

Алсана похитала головою і відмахнулася від Ніни.

— Ти що — не розумієш? Я переймаюся тим, що мого сина від мене забирають! Я вже одного втратила. Шість років я не бачила Маджіда. Шість років. І тепер ці люди, ці Чаффінси — і вони проводять більше часу з Міллатом, ніж я. Ти це розумієш хоча б?

Ніна зітхнула, покрутила ґудзиком на кофточці й тоді, побачивши сльози на тітчиних очах, поступилася і мовчки кивнула.

— Міллат і Айрі часто навіть вечеряють там, — тихо сказала Клара. І Алсана, тобто твоя тітка і я, ми просто подумали… якби ти разок сходила з ними… ти виглядаєш молодою, і ти наче молода, і ти б могла піти і…

— Доповісти вам, — закінчила Ніна, закотивши очі. — Просочитися в стан ворога. Та нещасна сім’я — вони просто не знають, з ким мають справу, чи не так? За ними спостерігають, а вони навіть про це не здогадуються. Це як чортові «Тридцять дев’ять кроків».

— Соромітнице: так чи ні?

Ніна застогнала.

— Так, тіточко. Так, якщо вже так треба.

— Дуже вдячна, — сказала Алсана, допиваючи чай.

Не те, щоб Джойс ненавиділа гомосексуалістів. Їй подобалися геї. І вона їм подобалася. Вона навіть мимоволі зібрала навколо себе маленький гурток геїв, групку чоловіків, що сприймали її як гібрид Барбари Стрейзанд, Бетт Дейвім і Джоан Баез і раз на місяць збирались, щоб зготувати їй вечерю і позахоплюватись її смаком одягатися. Тож Джойс не могла бути гомофобною. Але гомосексуальні жінки… якось Джойс невпевнено почувалася щодо лесбійок. Не те, щоб вона їх недолюблювала. Вона їх просто не розуміла. Джойс розуміла, як чоловіки могли любити чоловіків; вона сама присвятила своє життя любові до чоловіка, тож вона знала, як це. Але ідея жіночої любові до жінки була така далека її когнітивному сприйняттю світу, що вона цього просто не могла перетравити. Саму ідею. Вона її не вловлювала. Бачить Бог, вона намагалась. У сімдесятих вона сумлінно читала «Добро Самотності» і «Наше тіло таке, як воно є» (де був особливий розділ); нещодавно вона прочитала і подивилася «Не лише помаранчі — фрукти», але ніщо з того не допомогло. Це її не ображало. Просто вона не бачила в цьому сенсу. Тож коли Ніна заявилася на обід за руку з Максін, Джойс просто сиділа і заціпеніло витріщалася на них двох, поки вони їли першу страву (хліб з бобовою підливою). Вона сиділа як вкопана і мовчала цілих двадцять хвилин, поки Чалфени торочили свою одвічну балачку, крім частини, за яку відповідала Джойс. Це було так, ніби її загіпнотизували або закутали в густу хмару, і крізь туман вона чула шматки розмови, що велася без неї.

— Тож перше чалфенівске питання, як завжди: чим ви займаєтеся?

— Черевики. Я шию черевики.

— А. Гммм. Не те, щоб предмет для дотепної розмови, боюсь. А ви, чарівна панно?

— Я чарівна панна від лайдакування. Я ношу черевики, які вона робить.

— Ага. Значить, ви не вчитеся?

— Ні, я не переймалася універом. Це окей?

Ніна теж стала в оборону:

— І — щоб ви не напружувалися питати — я так само.

— Що ви, я й не думав вас засмутити…

— І не засмутили.

— Бо це не так уже мене й здивувало… Я знаю, що ви не найбільш академічна родина у світі.

Джойс бачила, що розмова пішла криво, але не могла заговорити, щоб хоч якось згладити її. У її горлянці сиділи чортики, і вона боялася відкрити рота хоч трішки, бо крізь щілину одразу вискочив би один із них. Маркус, який ніколи не помічав, що ображає когось, просяяв.

— Ви обидві — просто неймовірна спокуса для чоловіка.

— Так?

— О, лесбі завжди спокуса. І я певен, деякий пан мав би собі трохи надії, хоча ви, мабуть, надаєте перевагу красі над інтелектом, тож мені й сподіватися не варто.

— Ви виглядаєте аж надто впевненим щодо свого інтелекту, містере Чалфен.

— А хіба я не маю підстав? Я жахливо розумний, знаєте.

Джойс тільки продовжувала дивитися на них, думаючи: «Котра залежить від котрої? Котра привчила іншу? Котра ростить іншу? Котра запилює і котра вигодовує?»

— Ну, чудово мати за столом нових Ікболів, правда, Джош?

— Я Бегам, а не Ікбол, — сказала Ніна.

— Я ніяк не можу позбутися думки, — сказав Маркус, пропустивши її слова повз вуха, — що чоловік-Чалфен і жінка-Ікбол були б просто вибуховою сумішшю. Наче Фред і Джинджер. Ви б нам давали секс, а ми б вам розум чи щось. Га? Ви б тримали Чалфена в тонусі — ви ж такі гарячі, як Ікболи. Індійська пристрасть. Кумедна штука у вашій сім’ї: перше покоління — божевільні вар’яти, а у другого вже є голова на плечах.

— Гммм. Слухай: ніхто не називає мою сім’ю вар’ятами, окей? Навіть якщо вони вар’яти. Тільки я називатиму їх вар’ятами.

— Слухай, спробуй застосовувати мову доречно. Ти можеш сказати «ніхто не називає мою сім’ю вар’ятами», але це не зовсім правильно. Бо люди називають і будуть називати. У будь-якому випадку треба казати: «Я не хочу, щоб люди…» тощо. Це деталь, але ми розумітимемо одне одного краще, якщо не будемо надуживати термінами і сталими фразами.

А тоді, якраз коли Маркус поліз у духовку, щоб витягнути звідти страву на вечерю (курча в горщиках), рот Джойс відкрився сам по собі і, з абсолютно непояснюваних причин, з нього вийшло таке:

— Ви спите одна в одної на грудях замість подушок?

Нінина виделка, на півшляху до рота, завмерла просто навпроти кінчика її носа. Міллат вдавився огірком. Айрі боролася з нижньою щелепою, щоб повернути її в альянс із верхньою. Максін загиготіла.

Але Джойс і не збиралася червоніти. Вона походила від тих кровожерливих жінок, які продовжували йти крізь африканські болота, навіть коли чорношкірі носії кидали їхній багаж на землю і йшли геть, навіть коли білі чоловіки спиралися на свої рушниці та хитали головами. Вона була викувана з того заліза, що й жінки фронтиру, які, озброєні лише Біблією, рушницею і москітною сіткою, холоднокровно змушували чорношкірих чоловіків іти в прерії до горизонту. Джойс не знала слова «відступати». Вона завжди стояла на своєму.

— Просто дуже часто в індійській поезії трапляється образ грудей, на яких сплять, м’яких грудей, грудей-подушок. Мені просто, просто цікаво, чи біла спить на чорній, чи, як можна подумати, чорна на білій? Застосовуючи метафору по-подушки, розумієте, я просто цікавилась… як…

Мовчанка запала довга, густа і хвороблива. Ніна обурено замотала головою і кинула виделку на тарілку. Максін нервово вистукувала «Вільгельма Телля» по скатертині. Джош виглядав так, наче він зараз заплаче.

Врешті, Маркус відкинув голову, плеснув у долоні та видав розгонистий чалфенівський регіт:

— Я цілий вечір хотів запитати це. Молодець, Мама Чалфен!

Отож перший раз за все своє життя Ніні довелося визнати, що тітонька мала цілковиту рацію.

— Ти хотіла, щоб я тобі доповіла, то я тобі доповідаю: божевільні, ідіоти, капелюхи без голови, гумові чоботи в сонячний день, верескливі торби. Усі як один.

Алсана кивнула з відкритим ротом і попросила Ніну втретє переказати уривок, коли за десертом Джойс, подаючи якусь дурницю, спитала, як мусульманські жінки примудряються випікати пироги у своїх довгих чорних простирадлах — хіба рукави не вимазуються в тісто? Так же ж можна запалити себе від газової конфорки!

— І така маячня увесь час, — підсумувала Ніна.

Але, як буває, коли хтось отримує підтвердження стану речей, з’ясувалося, що ніхто насправді не має жодної ідеї, що з цим робити. Айрі та Міллату виповнилося по шістнадцять, і вони безперестанку нагадували своїм шановним матерям, що вони тепер мають повне право робити що захочуть і коли захочуть. Алсана з Кларою не могли заґратувати вікна і замкнути двері, а отже, вони були просто безсилі. Що б вони не зробили, стало б тільки гірше. Айрі ще більше часу відводила на своє «занурення в чалфенізм». Клара бачила, як Айрі морщиться, коли говорить її батько, і зводить брову, коли Клара вкладається в ліжко із улюбленим таблоїдом. Міллат тижнями не з’являвся вдома, інколи повертаючись із несвоїми грішми в кишенях і акцентом, що коливався від м’якої вимови Чалфенів до вуличної балачки ХВІ. Самад просто казився. Ні, не просто. Він мав причину божеволіти. Міллат був ні те ні се, ні риба ні м’ясо, ні мусульманин, ні християнин, ні англієць, ні бенгалець; він існував десь посередині, існував на території свого середнього імені, Зульфікар, у дзвоні двох мечів.

— Скільки разів, — волав Самад, спостерігаючи, як його син купував автобіографію Малкольма Ікс, — скільки разів треба сказати «дякую» під час однієї-єдиної дії? Дякую, коли передаєш книжку, дякую, коли вона її бере в руки, дякую, коли вона тобі каже ціну, дякую, коли бере гроші! Це називається англійська ввічливість — але просто нахабство. Єдина істота, яка достойна стількох подяк, є сам Аллах!

І Алсана, знову між ними, як між двох вогнів, відчайдушно намагалася знайти середній шлях:

— Якби тут був Маджід, він би дав вам обом раду. З його розумом юриста він би розплутав цей клубок.

Але Маджіда тут не було, Маджід був там, і щоб виправити ситуацію, не було грошей.

А тоді настало літо і принесло шкільні іспити. Айрі була друга за Чалфеном-Товстунчиком, і Міллат впорався краще, аніж усі, із ним включно, сподівалися. Це міг бути лише чалфенівський вплив, і Клара, між іншим, почувалася трохи винною.

Алсана тільки сказала:

— Ікболівський розум. Врешті-решт він узяв гору, — і вирішила відсвяткувати подію спільним із Джонсами барбекю на Самадовому газоні.

Ніна, Максін, Ардашір, Шіва, Джошуа, тітоньки, кузени, друзі Айрі, друзі Міллата, друзі з ХВІ і класний керівник — усі вони прийшли і трохи впилися (за винятком ХВІ, які сиділи собі окремо) дешевим іспанським шампанським із пластикових склянок.

Усе йшло добре, поки Самад не помітив коло зі складеними на грудях руками і зеленими краватками-метеликами.

— А що вони тут роблять? Хто впустив невірних?

— Слухай, ти сам тут трохи… чи не так? — відрізала Алсана, вказуючи поглядом на три пляшки з-під «Гіннеса», які Самад уже встиг спорожнити, закусуючи хот-догом з соусом, що стікав Самадовим підборіддям. — Хто кине перший камінь на нашому барбекю?

Самад люто глянув на неї та поплівся з Арчі помилуватися сараєм, який вони вдвох відремонтували. Клара скористалася нагодою відвести Алсану вбік і поставити їй запитання.

Алсана наступила ногою на власний коріандр:

— Ні! Ніколи в житті. За що я маю їй дякувати? Якщо він добре склав іспити, то це завдяки його власному розуму. Ікболівському розуму. Жодного, жодного разу навіть ці довгоносі Чаффінси не удостоїли мене телефонним дзвінком. Через мій труп, дорога моя.

— Але… я просто подумала, це було б гарно — піти і подякувати їй за той час, який вони присвятили дітям… Може, ми не зовсім правильно думали про неї…

— Заради Бога, йди, пані Джонс, йди, якщо хочеш, — скрушно сказала Алсана. — Але щоб я — тільки через мій труп.

— А це — доктор Соломон Чалфен, Маркусів дід. Він був серед небагатьох, хто прислухався до Фройда, коли весь Відень вважав його сексуальним збоченцем. Чудове обличчя, правда? У ньому стільки мудрості. Перший раз, коли Маркус показав мені це фото, я зрозуміла, що хочу за нього заміж. Я подумала: якщо Маркус так виглядатиме у вісімдесят, мені просто поталанило!

Клара посміхнулася і задивилась на дагеротип. Вона вже помилувалася вісьмома такими ж фото, вилаштуваними вздовж каміна (Айрі похмуро її супроводжувала), і попереду було ще стільки ж.

— Це грандіозна стара родина, і, даруйте мені таку самовпевненість, Кларо, — можна називати вас Кларою?

— Клара в порядку, місіс Чалфен.

Айрі чекала, що Джойс попросить Клару називати її Джойс.

— Як я казала, це грандіозна стара родина, і, якщо ваша ласка, мені подобається думати про Айрі як свого роду додаток до неї. Вона така хороша дівчинка. І нам так подобається мати її поряд.

— Їй подобається бути поряд, я думаю. І вона вам справді багато завдячує. Ми всі завдячуєм.

— О ні, ні, ні. Я вірю у Відповідальність Інтелектуалів… а поза цим, це було в задоволення. Справді. Я сподіваюся, ми її бачитимемо й надалі, незважаючи на те що іспити вже позаду. Попереду ще кваліфікаційні А-екзамени, якщо вже немає інших підстав!

— О, я певна, вона ще прийде, в будь-якому разі. Вона про вас весь час говорить. Чалфени те, Чалфени се…

Джойс накрила Кларину руку своєю:

— О, Кларо, мені так приємно. І мені приємно, що ми нарешті зустрілися. О так, я ще не закінчила. Де ми зупинилися… а, так, це Чарльз і Анна — дід і баба в других — давно вже померли, на жаль. Він був психіатром — так, ще один, а вона була біологом — дуже симпатична мені жінка.

Джойс відступила на хвильку, наче мистецький критик у галереї, і поклала долоні собі на стегна.

— Я маю на увазі, що тепер ви вже зрозуміли, що це в генах, правда? Цей розум. Я маю на увазі, саме виховання такого не дасть. Чи не так?

— О так, — погодилася Клара. — Я думаю, не дасть.

— Слухайте, просто з цікавості — я маю на увазі, мені просто цікаво знати, — звідки іде розум в Айрі, від ямайок чи від англійців?

Клара окинула оком довгу чергу білих мерців у накрохмалених комірцях, деякі з моноклем, деякі у формі, деякі серед родини — і всі застиглі перед повільною камерою. Вони всі їй когось нагадували. Нагадували її власного діда, франтуватого капітана Чарлі Дурхама, на одній його фотографії, що збереглася: застібнутий і блідий, він з викликом дивився в камеру, не стільки віддаючись об’єктиву, скільки витравлюючи власний образ в ацетаті. Тип, який називають м’язистим християнином. Бовдени називали його Білявчиком. «Чортів ідійот, він мав усьо, шо хтів».

— По моїй лінії, — несміливо сказала Клара. — Я думаю, від англійців з мого боку. Мій дід був англійцем, досить багатим, як мені казали. Його дитина, моя матір, народилася під час Кінгстонського землетрусу, у 1907-му. Я думаю, той трус розтряс бовденівські мізки по поличках, бо відтоді ми досить незле справуємось!

Джойс бачила, що Клара сподівалася на сміх, тож швидко спромоглася на хихотіння.

— Але якщо серйозно, то це був капітан Чарлі Дурхам. Він навчив мою бабцю всього, що вона знала. Добротна англійська освіта. Бачить Господь, я не знаю, звідки ще це могло б узятися.

— Гм, як захопливо! Це те, що я кажу Маркусу, — це справді гени, хай там що не кажуть. Він каже, я спрощую, але він надто вже вірить теорії. Врешті я завжди виявляюся права!

Коли парадні двері зачинилися за нею, Клара ще раз прикусила губу, цього разу від фрустрації та злості. Чому вона сказала «капітан Чарлі Дурхам»? Це ж була чистої води брехня. Фальшивка, як її власні білі зуби. Клара була розумніша, ніж капітан Чарлі Дурхам. Гортенз була розумніша, ніж капітан Чарлі Дурхам. Мабуть, навіть бабця Амброзія була розумніша за капітана Чарлі Дурхама. Капітан Чарлі Дурхам розумним не був. Він думав, що був, але це не так. Він пожертвував тисячею людей, бо хотів врятувати одну жінку, якої, до того ж, не знав. Капітан Чарлі Дурхам був дурноверхий чортів ідійот.

13. Корені Гортенз Бовден

Дещиця англійської освіти може бути дуже небезпечною. Улюбленим прикладом Алсани була історія лорда Еленберга, який, відділивши провінцію Сінд від Індії, надіслав у Делі телеграму із одним-єдиним словом: peccavi, відмінюваним латинським дієсловом, що означає «я згрішив». «Англійці — єдиний народ, — казала вона з відразою, — який хоче вас повчати і при цьому у вас же красти». Недовіра Алсани до Чалфенів саме з цього і походила.

Клара погоджувалася, але з інших, більш особистих причин: фамільної пам’яті; незмивного сліду поганої крові у Бовденах. Її мати, поки ще була всередині своєї власної матері (бо якщо вже розповідати цю історію, то їх треба складати одна в одну, як матрьошок, — Айрі назад у Клару, Клару — назад у Гортенз, Гортенз — в Амброзію), була мовчазним свідком того, що трапляється, коли англійці ані сіло ні впало вирішують, що тобі потрібна освіта. Бо капітану Чарлі Дурхаму — нещодавно посланому в Ямайку — виявилося недостатньо запліднити дорослу дочку своєї хазяйки однієї п’яної ночі в коморі Бовденів, у травні 1906 року. Його не задовольнив сам факт позбавлення її цноти. Йому треба було ще й навчити її чогось на додачу.

— Мене? Він хутів вчити мене? — Амброзія поклала руку на невелике пузо, в якому вже була Гортенз, і прибрала щонайневиннішого вигляду, на який лише була здатна. — Чуго це він надумався мене вчити?

— Три рази на тиждень, — сказала її мати. — І не питайся мене нашо. Але Бог йуго знає, може, ти чугось і навчишся. Дякуй за таку доброту. Не треба всяких чого і нашо, якщо такий симпатичний, справжній англієць, як містер Дурхам, робить тубі ласку.

Навіть Амброзія Бовден, довгонога сільська капризуля, яка за свої чотирнадцять років шкільної лави в очі не бачила, розуміла помилковість цієї поради. Якщо англієць вирішив зробити тобі ласку, першим кроком має бути питання «чому?», бо для цього завжди є причина.

— Ти ше тут, зубата? Він тебе хоче бачити. Не чекай, шоб я плюнула туто на підлогу і заставила тебе дубігти до нього, поки вуно висохне!

Тож Амброзія Бовден, із Гортенз усередині, поспішила в кімнату до капітана і стала ходити туди тричі на тиждень по наставляння. Літери, числа, Біблія, історія Англії, тригонометрія — а коли мати Амброзії йшла собі з хати, ще анатомія, що виявлялася значно довшим уроком і викладалася згори на студентці, поки вона лежала на спині й гиготіла. Капітан Дурхам сказав їй не хвилюватися за дитя, мовляв, він йому шкоди не зробить. Він також сказав, що їхня таємна дитина буде найрозумнішим негринятком на всю Ямайку.

Поки спливав час, Амброзія перейняла від нього багато чудових речей. Він навчив її, як читати випробування Йова і перестороги Об’явлення, як розмахувати ключкою для крикета і читати напам’ять «Єрусалим». Як додавати у стовпчик. Як відмінювати латинський іменник. Як цілувати вухо чоловіка, аж поки він не почне схлипувати, наче дитина. Але, основне, він навчив її, що вона більше не служниця, що освіта піднесла її, що в глибині душі вона леді, хоча її рутинна робота залишалася незмінною. Тут, тут, любив показувати він кудись під її грудиною, точно на те місце, яким вона спиралася на мітлу для пилу. Більше не кімнатна дівчина, Амброзія, більше не дівчина, казав Дурхам, насолоджуючись каламбуром.

І врешті одного дня, коли Гортенз залишалося до народження п’ять місяців, Амброзія вибігла по сходах у дуже вільній, хитрій лляній сукні й постукала у двері однією рукою, другою ховаючи за спиною букет англійських нагідок. Вона хотіла зробити приємне своєму коханому, подарувавши квіти, що нагадають йому про дім. Вона стукала і стукала, і кликала, кликала. Але на той час він уже поїхав.

— Не питай мене чуго, — сказала мати Амброзії, підозріло споглядаючи її живіт. — Він просто підірвався і пуїхав, ні сіло ні впало. Але він лишив писульку, шо хоче, шоб про тебе пудбали. Він хоче, шоб ти чимшвидше пуїхала до маєтку і спитала там містера Ґленарда, доброго християнина і джентльмена. Бог знає, може, ти там чугось і навчишся. І не чекай, поки я плюну на підлогу…

Але Амброзія не дочекалася, поки останні слова впали на землю, і вискочила з кімнати.

Виглядало на те, що Дурхам поїхав залагоджувати конфлікт у Кінгстонській друкарні, де молодик на ім’я Гарвей підняв страйк друкарів за підвищення платні. А потім він затримався ще на три місяці тренувати солдатів Його Величності Короля Тринідаду, показувати їм, що є що. Англійці чудово знають, як уникати однієї відповідальності коштом іншої. Але вони також люблять вважати себе відповідальними, тож Дурхам просто тимчасово довірив перервану освіту Амброзії Бовден своєму доброму другу серу Едмунду Флекеру Ґленарду, котрий, як і Дурхам, вважав, що місцеві потребують напучування, християнської віри і моральної опіки. Ґленард був зачарований нею — хто б не був? — тримати біля себе симпатичну, слухняну дівчинку, яка ще й із задоволенням поралася по господарству. Але за два тижні її перебування вагітність стала очевидною. Люди почали говорити. Так тривати не могло.

— І не питай мене чуго, — сказала матір Амброзії, вихоплюючи листа з Ґленардовими вибаченнями з рук заплаканої дочки. — Може, ти чугось навчишся. Може, він не хоче гріха у себе в хаті. Ти вже тут! І нічо вже не поробиш! — Але в листі, як виявилося, була втішальна пропозиція. — Вони пишуть, він би хтів, шоб ти пуїхала і спитала християнську леді місіс Брентон. Він каже, ти можеш з нею лишитися.

Отже, Дурхам лишив указівки, що Амброзія має бути представлена англійській англіканській церкві, Ґленард пропонував ямайську методистську, але місіс Брентон, яскраво-руда шотландська стара діва, що спеціалізувалася на втрачених душах, мала з цього приводу власні ідеї.

— Ми йдемо до Істини, — рішуче сказала вона, коли настала неділя, бо їй не подобалося слово «церква». — Ти, я і невинне дитя, — додала вона, плескаючи Аброзію по животу, якраз над голівкою Гортенз, — будемо слухати слова Єгови.

(Це місіс Брентон познайомила Бовденів зі Свідками, Расселітами, «Вартовою вежею» — в ті часи у них було багато назв. Місіс Брентон зустрічалася із самим Чарльзом Тейзом Расселом у Піттсбурзі на початку минулого століття і була вражена його обізнаністю, його натхненністю і солідною бородою. Під його впливом вона навернулася з протестантизму, і, як в усіх новонавернених, найбільшою втіхою місіс Брентон було навернення інших. А тут вона знайшла двох простих, охочих суб’єктів — Амброзію та дитину в її животі, оскільки їх не було з чого навертати.)

Істина прийшла до Бовденів тієї зими 1906 року і з кров’ю перетекла від Амброзії до Гортенз. Гортенз вірила, що вона, хоч і була ще в матці, цілком свідомо навернулася в той момент, коли її матір пізнала Єгову. Пізніше вона ладна була присягнути на Біблії, що, поки була в маминому животі, кожне слово «Тисячолітнього світанку» містера Рассела, який Амброзії читали ніч за ніччю, наче осмосом, потрапляло просто в душу Гортенз. Тільки цим можна пояснити відчуття дежавю, коли вона читала шість томів роками пізніше, вже в дорослому віці; чому вона могла читати з пам’яті, прикриваючи сторінки долонею, якщо раніше цього тексту не бачила? Тільки тому, що всі її корені вели до самого початку, бо вона була там присутня; вона пам’ятає; ті події 14 січня 1907 року, в день жахливого ямайського землетрусу, не сховані від неї, але яскраві і ясні, як день.

— У швидкому часі шукатиму тебе… Душа моя спрагла тебе, тіло моє прагне тебе у цій пустелі, де немає жодної краплі води…

Так співала Амброзія, коли настав час її пологів, і вона котилася зі своїм величезним пузом по Кінг-стрит, благаючи про друге пришестя Христа чи друге пришестя Чарлі Дурхама — двох чоловіків, що могли її порятувати, таких подібних в її уяві, що вона їх майже плутала. Вона вже дійшла до середини третього вірша, принаймні так розповідає Гортенз, коли ця буйна стара бочка рому, сер Едмунд Флекер Ґленард, по вінця заповнений спиртним після Ямайського клубу, заступив їй дорогу.

— Ах ти, шльондро капітана Дурхама! — згадує Гортенз слова, які він вигукнув замість привітання, і Амброзія тільки глипнула на нього: — Гарний деньок, як на таку справу, нє?

Амброзія спробувала обійти його, але його туша знову опинилася їй на шляху.

— То ти тепер чемна дівчинка, люба? Мені сорока на хвості принесла, що місіс Брентон привела тебе у свою церкву. Вони цікаві, ці свідки. Але ще цікавіше, чи вони готові до мулата як своєї нової пастви?

Гортенз добре пам’ятає відчуття його жирної руки, що хтиво торкнулася її матері, пам’ятає, як та з усіх сил відкинула цю руку.

— О, не хвилюйся, дитино. Капітан розповів мені твій маленький секрет. Але, звісно, секрети мають свою ціну, Амброзіє. Точно так само, як ямс, і стручковий перець, і мій тютюн щось коштують. Тож — ти бачила стару іспанську церкву, церкву Святої Антонії? Ти всередині була? Вона тут близько. Це просто чудо всередині, швидше з естетичних, ніж з релігійних міркувань. Це лише на хвильку, люба моя. Врешті, ніколи не слід відмовлятися, якщо тобі випала нагода повчитися.

Усе, що відбувається, відбувається двічі — ззовні і зсередини, і це вже дві різні історії. Ззовні Амброзії був білий мармур, не було людей, стояв позолочений вівтар, тьмяно світили задимлені свічки, і високо на постаменті схилила голову велика мармурова Мадонна. Все було неприродньо тихо, коли сер Ґленард почав її мацати. Але всередині несамовито билося серце, тисяча маленьких м’язів скорочувались у марному намаганні відкинути Ґленардову спробу виховання, жирні пальці, які вона відчувала навіть тепер, як вони вкрадаються під тонку бавовну і щипають соски, уже обважнілі від молока — молока, не призначеного для такого грубого рота. Але ззовні Амброзія наче перетворилася на крижану фігуру. Приросла до землі, така ж жіночно кам’яна, як Мадонна.

І раптом світ затрусився. Всередині Амброзії прорвались води. Ззовні Амброзії тріснула підлога. Розвалилася зовнішня стіна, розлетілися на друзки вітражі, і Мадонна, наче вигнаний ангел, впала зі своєї висоти. Амброзія пошкандибала геть і встигла дійти лише до сповідалень, коли підлога тріснула — широка тріщина! — і впала, недалеко від Ґленарда, що лежав роздушений власним ангелом — зуби розсипалися по підлозі, штани спущені до кісточок. А земля продовжувала вібрувати. Підлога тріснула вдруге. Втретє. Колони впали, півдаху зруйнувалось. Будь-якого іншого ямайського полудня крики Амброзії на кожну перейму, з якою Гортенз прокладала собі шлях, привернули б чиюсь увагу і хтось би прийшов їй на допомогу. Але того полудня в Кінгстоні настав кінець світу. Кричали всі.

Якби це була чарівна казка, то зараз саме час капітану Дурхаму стати героєм. Йому не бракувало якостей. Він був і красенем, і високим, і дужим, і був не від того, щоб їй допомогти, і кохав її (о, він кохав її; просто любив так, як англійці люблять Індію, чи Африку, чи Ірландію; проблема в самій любові, люди взагалі погано ставляться до своїх коханих) — усе це так і було. Але, мабуть, сам сценарій має ґандж. Мабуть, жодна історія, що відбувається на краденій землі, не може мати хепі-енду.

Бо коли Дурхам повернувся днем опісля землетрусу, він застав острів зруйнованим, дві тисячі людей загиблими, пагорби у вогні, половину Кінгстона в морі, голод, страх, цілі вулиці поглинуті землею — але ніщо так не перелякало його, як усвідомлення, що він може більше не побачити. Тепер він зрозумів, що означає любити. Він стояв на плацу, самотній і збожеволілий від горя, оточений тисячею чорних облич, яких не пізнавав; єдиною білою фігурою була статуя Вікторії, яку останні поштовхи розвернули спиною до глядачів. І це не було далеким від правди. На серйозну допомогу спромоглися американці, а не британці, це вони відправили з берегів Куби три кораблі, по вінця завантажені провізією. Це був вдалий хід американців, як би це не дратувало англійський уряд, і Дурхам, як багато його співвітчизників, почувався враженим у своїй гордості. Він досі думав про цю землю як про свою — свою, щоб ранити, і свою, щоб лікувати, навіть тепер, коли вона довела, що має власну логіку. У ньому досі було вдосталь англійського виховання, щоб сприйняти як виклик те, що двоє американських солдатів висадилися без його дозволу (всі висадки мали проходити через нього або його начальників), і він побачив їх під консульством, зі зверхнім виглядом і повним ротом тютюну. Дивне відчуття: втрачати владу; відчуття, що існує країна, краще облаштована для того, щоб надати допомогу цьому маленькому острівцю, аніж Англія. Дивне відчуття: отак стояти у морі чорної шкіри — і не могти знайти ту, котру кохаєш, хто, як ти думаєш, тобі належить. Бо ж Дурхам вважав за обов’язок стояти тут і вигукувати імена жменьки слуг, лакеїв і покоївок, кількох вибраних, яких англійці брали із собою до Куби, поки вигасять пожежі. Якби він знав її прізвище, бачить Бог, він би його вигукнув. Але — за всю науку він так і не вивчив його. Він ніколи не запитав її прізвища.

Та навіть не за це капітан Дурхам, великий освітній діяч, був записаний в анналах Бовденів як чортів ідіот. Він досить швидко знайшов її; він побачив у натовпі маленьку кузину Марлен і відіслав її з запискою до церкви, де вона востаннє бачила Амброзію, що співала зі свідками, дякуючи Господу за Судний День. Поки Марлен бігла так швидко, як тільки могли бігти її попелясті ніжки, Дурхам поволі йшов собі до Кінгз Гауз, резиденції сера Джеймса Светтенгема, губернатора Ямайки, думаючи, що зробив усе, що міг. У сера Джеймса він попросив зробити виняток для Амброзії батьківни, «освіченої негритянки», з якою він збирався одружитися. Вона була не така, як інші. Їй потрібно було знайти місце поряд з ним на наступному кораблі.

Але якщо ти мусиш керувати землею, яка тобі не належить, то звикаєш ігнорувати винятки; Светтенгем сказав йому відверто, що на його човнах немає місць для чорних шльондр та іншої скотини. Дурхам, спалахнувши і прагнучи помсти, випалив, що Светтенгем не має тут влади, доказом чого є поява американських кораблів, і потім, наостанок, повідомив про двох американських солдатів, яких він бачив на англійській землі без дозволу, нахабні вискочні на землі, яка їм не належить. «Дивіться не вилийте дитини разом з водою», — крикнув Дурхам, червоний, як британська поштова скринька, шукаючи підкріплення в релігії власності, яка є його природженим правом, хіба це вже не наша країна? Хіба наша влада так просто скидається кількома слабенькими поштовхами землі?

Те, що сталося потім, — страшні речі: історія. Поки Светтенгем наказував американським кораблям їхати назад до Куби, Марлен повернулася з відповіддю від Амброзії. Одне речення з Йова: «Я черпатиму знання своє з неба». (Гортенз зберігала Біблію, з якої Амброзія виписала цю фразу, і любила повторювати, що відтоді й надалі жодна жінка з Бовденів не брала уроків ні в кого, окрім Господа.) Марлен вручила Дурхаму його вирок і, спокійна, як слон, побігла назад у натовп шукати своїх батьків, які були поранені і слабі, і з останніх сил залишались на березі, чекаючи на рятівні човни, як тисячі інших. Їй хотілось передати їм добрі новини, почуті від Амброзії:

— Скоро прийде, скоро прийде.

— Корабель? — спитала Марлен, і Амброзія кивнула, хоч вона була надто поглинута екстазом молитви, щоб почути питання.

— Скоро прийде, скоро прийде, — сказала вона, повторюючи слова, які запам’ятала з Об’явлення; яких її навчили Дурхам, потім Ґленард, а потім місіс Брентон — кожен з них на свій лад; ці слова підтверджувало і полум’я, і тріщини в землі, і грім.

— Скоро прийде, — сказала вона Марлен, яка вірила її словам, як Євангелію. Дещиця британської освіти може бути дуже небезпечною річчю.

14. Англійськіші за англійців

У кращих традиціях англійського виховання Маркус і Маджід стали друзями за листуванням. Історія початку їхньої дружби спричинила гарячі дебати (Алсана звинувачувала Міллата, Міллат стверджував, що адресу йому надіслала Айрі, Айрі сказала, що Джойс підглянула адресу в її записнику — і це була правда), але як би там не було, від березня 1991-го і надалі листи літали між ними так часто, як лише дозволяла нерегулярна бенгальська пошта. Сукупна продуктивність їхнього листування була неймовірною. За два місяці вони видали том завтовшки з Кітса і за чотири уже наближалися до таких майстрів, як Святий Павло, Кларісса, Обурений з «Танбрідж Веллс»[6]. Оскільки Маркус знімав копії з усіх своїх листів, то Айрі довелося переформовувати його каталоги, щоб виділити окрему шухляду під їхнє листування. Вона розділила каталоги на дві частини, спочатку сортуючи за автором, а вже потім за хронологією, не задовольнившись простим датуванням. Бо це ж усе стосувалося людей. Людей, які встановили зв’язок через континенти, через моря. Вона вигадала дві наклейки, щоб розділити купки матеріалу. На першій було написано: Маркус — до Маджіда. На другій: Маджід — до Маркуса.

Недобра суміш ревнощів і недоброзичливості змусила Айрі надужити своєю роллю секретарки. Вона вибрала невелику купку особливо важливих листів, принесла їх додому, витягнула з конвертів і потім, після такого уважного читання, що побило б самого Ф. Р. Лівіса, акуратно повернула їх на місце. Те, що вона знайшла у цих конвертах зі строкатими авіамарками, не принесло їй радості, її ментор знайшов собі нового протеже. Маркус і Маджід. Маджід і Маркус. Так навіть звучало краще. Так само, як Ватсон і Крік звучало краще, ніж Ватсон, Крік і Вілкінс.

Джон Донн казав: «Більш, ніж поцілунки, листи єднають душі», і так воно є; Айрі насторожило таке єднання, таке успішне злиття двох людей у чорнилі й на папері, незважаючи на відстань між ними. Жодні любовні листи не бувають такими палкими. Жодна пристрасть не знаходить такої повної відповіді, та ще й від самого початку. Перші кілька листів були пронизані живою радістю від порозуміння: нудною для підлих хлопчиків-поштарів з Дакки, обурливою для Айрі, захопливою для обох дописувачів:

«Так, ніби я завжди знав вас; якби я був індуїстом, я б подумав, що ми були знайомі в попередньому житті». — Маджід.

«Ти думаєш, як я. Ти акуратний у висловлюваннях. Я ціную таких». — Маркус.

«Ви так гарно про це пишете, ви висловлюєте мої думки краще за мене самого. У моєму бажанні вивчати право, у моєму прагненні поліпшити долю моєї знедоленої країни, що стає жертвою кожної господньої напасті, кожного урагану і повені, — у цих моїх намірах що є основою? Який корінь, яка мрія в’яже їх усіх до купи? Надати цьому світові сенсу. Вилучити з нього випадковість». — Маджід.

А потім пішло взаємне захоплення, яке тривало кілька тижнів.

«Те, над чим ви працюєте, Маркусе, — ці незвичайні миші — є ні більше ні менше, ніж революція. Коли ви заглиблюєтесь у таємниці спадкових характеристик, Ви однозначно досліджуєте саме серце людського буття — так само напружено і глибоко, як добрий поет, але ви маєте на озброєнні щось більше, ніж поет: у ваших руках істина. Я тремчу перед видивом мрій, що стають життям. Я схиляюсь перед такими людьми, як Маркус Чалфен. І вважаю за честь називатися вашим другом. І я від щирого серця дякую вам за вашу неоціненну і славну участь у благоденстві моєї родини». — Маджід.

«Я не можу зрозуміти, якого дідька вони так носяться з цією ідеєю клонування. Клонування, коли воно врешті стане можливим (і я скажу тобі, цього не так уже довго чекати), — це не що інше, як просто відтерміноване близнюцтво, і ніколи у своєму житті я не зустрічав пару близнят, які б так яскраво заперечували генетичний детермінізм, як Міллат і ти. Де йому чогось бракує, там ти в перших — і мені б хотілося, щоб можна було сказати також навпаки, — але тяжка правда полягає в тому, що він ніде не є першим, хіба що в заклинанні гумки на трусиках моєї дружини». — Маркус.

І врешті, вони почали будувати плани на майбутнє, сліпо і швидко, мов закохані, мов той ідіот-англієць, який одружився з фригідною мормонкою з Міннесоти, бо в чаті вона патякала про сексуальні речі.

«Ти мусиш повертатися в Англію так швидко, як лише можеш, найпізніше на початку 1993-го. Якщо треба, я вишлю гроші. Потім ми тебе влаштуємо тут у школу, і коли ти здаси і забудеш всі іспити, ми тебе пошлемо до найблискучішого коледжу, до якого лише захочеш (хоча, звісно, тільки один вартий того), поки ти будеш там, тобі доведеться поквапитися з дорослішанням, взяти планку і стати юристом, який захищатиме наші інтереси. Моя Миша Майбутнього потребує вірного захисника. Поспішай, старий! У мене немає століття в запасі». — Маркус.

Останній лист — не останній, який вони написали, але останній, який Айрі змогла перетравити, — містив цей заключний абзац від Маркуса:

«Що ж, у мене справи йдуть так само, за винятком того, що мої каталоги тепер акуратно впорядковані — завдяки Айрі. Ти схожий на неї: вона яскрава дівчина і має такі розкішні груди… На жаль, я не надто покладаю надії на її захоплення «строгою наукою», точніше, моєю власною біотехнологією, якою вона, як здається, захопилася… Вона по-своєму розумна, але вона створена для слугування, для тяжкої роботи — може, з неї вийде лаборантка, але в неї немає ні крихти концептуального мислення, жодної крихти. Вона могла б спробувати медицину, я припускаю, але навіть там треба більше сміливості, ніж вона має… Тож, може б, стоматологія і підійшла нашій Айрі (принаймні їй не зле було б поремонтувати власні зуби), достойна професія, жодних сумнівів, але ти маєш таких професій уникати…»

Врешті, Айрі не відчула себе ображеною. Вона трохи похлюпала носом, але це швидко минуло. Вона була, як її матір, як її батько — великий винахідник самої себе, великий зроби-себе-сам. Не можеш бути військовим спецкором? Стань велосипедистом. Не можеш бути велосипедистом? Стань пакувальником. Не можеш сидіти по праву руку із Христом та 144 тисячами праведних? Приєднуйся до Великого Натовпу. Терпіти не можеш Натовпу? Виходь заміж за Арчі. Айрі не так уже й засмутилася. Вона просто подумала: так, стоматологія. Я стану стоматологом. Стоматологія. Так.

А внизу Джойс намагалася вирішити Міллатові проблеми з білими жінками. А їх було багато. Жінки всіх мастей — від палючих брюнеток до альбіносок — були Міллатові. Вони давали йому телефони, робили йому феляцію в громадських місцях, вони пробивалися переповненими барами, щоб купити йому випивку, ловили йому таксі та супроводжували його додому. Що б це не було — римський ніс, очі кольору потемнілого моря, шоколадна шкіра, волосся, наче чорний шовк, а може, простий запах його поту, — але працювало воно безвідмовно. Ревнощі тут не мали жодного сенсу. Завжди існували й існуватимуть люди, що просто випромінюють секс (дихають сексом, пітніють сексом). Кілька прикладів на першу гадку: молодий Брандо, Мадонна, Клеопатра, Пам Гріє, Валентіно, дівчина на ім’я Тамара, яка живе навпроти лондонського іподрому, як грім серед ясного неба, Імра Хан, Давид Мікеланджело. І неможливо боротися з цією чудовою невпорядкованою силою, бо це не завжди симетрія чи краса, що її породжують (ніс Тамари трохи загнутий), і цього ніяк не можна навчитися. Тут працює стара американська приказка, правдива щодо справ економічних, політичних чи романтичних: ти або маєш, або ні. Міллат мав. Ще й як мав. Він міг вибирати кого завгодно, будь-яку сексапільну жінку від восьмого до двадцять восьмого розміру, тайку чи тонганку, із Занзібару чи Цюріха, цілі черги доступних і вже вологих коханок, черги аж по саме видноколо. Очевидно, що чоловік із таким природним даром мусив би занурюватися в жіноче море й експериментувати направо й наліво. І все ж Міллат вічно підчіпляв найбільших розмірів, від 15 до 28-го, що жили безпосередньо біля Західного Гемпстеду.

Спочатку це не турбувало Міллата і навіть не видавалось йому дивним. Його школа постачала йому достатньо дівчат, що відповідали його смаку. Позаяк він був єдиним пацаном, з яким варто було потрахатися в Ґленард Оак, він, звісно, збирався перетрахати більшість із них. З Каріною Кейн, теперішньою коханкою, все було дуже приємно. Він їй зраджував лише із трьома жінками (Александрою Андруїзер, Поллі Гугтон, Розі Дью), і це вже було досягненням. Але Каріна Кейн була не така, як інші. І з нею це не був тільки секс. Вона йому подобалася, і він їй теж, вона мала чудове почуття гумору, просто диво якесь, і вона підтримувала його, коли йому було зле, і він теж підтримував її, у свій спосіб, приносячи їй квіти та інші речі. Це був і закон ймовірності, і трохи незвичайної удачі, що зробило його щасливішим, ніж він був зазвичай. Так уже воно сталося.

Хоча у ХВІ так не думали. Одного вечора, якраз коли Каріна висадила його з материного «рено» під будинком ХВІ, брат Гіфан і брат Тірон вийшли в хол, наче два чоловіки-гори, повні рішучості піти до Мухамеда. Вони виглядали гігантами.

— Ей, Гіфане, корєш, Тіроне, старий, шо так поскисали?

Але брати Гіфан і Тірон не відповіли, чому скисли. Натомість вони передали йому листівку: «Хто справді вільний: сестри з ХВІ чи сестри із Сохо?» Міллат щиро подякував. Потім запхав листівку на саме дно сумки.

— Ну як? — запитали вони його за тиждень. — Це було корисне читання, брате Міллат?

Правда полягала в тому, що братові Міллату руки до листівки не дійшли (та й по правді сказати, він надавав перевагу листівкам на кшталт: «Великий американський диявол: як американська мафія керує світом» або «Наука проти Творця: суперечностей немає»), але він бачив, що брат Гіфан і брат Тірон переймаються цією листівкою, тож він збрехав, що прочитав. Вони виглядали задоволеними і дали йому ще одну. Ця називалася «Лайкрове звільнення: зґвалтування і західний світ».

— Чи з’явилося світло в темряві твоїй, брате Міллат? — жваво поцікавився брат Тірон на наступному зібранні в середу. — Чи вже краще розумієш речі?

«Краще розумієш» — не зовсім передавало те, що зараз відбувалося в душі Міллата. На тижні він виділив трохи часу і дістав обидві листівки. Відтоді він почувався дивно. За три коротких дні Каріна Кейн, золото, а не дівчина, справді доброго замісу, яка ніколи не дратувала його (навпаки, дарувала йому щастя! радість!), тепер дратувала його більше, ніж це вдавалося їй за весь рік, що вони трахалися. І не просто дратувала. Дратувала невимовно і невиліковно, як, буває, чухається кінцівка, яку давно відрізали. І він не міг зрозуміти чому.

— Так, Тіроне, друган, — сказав Міллат, ствердно кивнувши і широко вишкірившись. — Прекрасно розумію.

Брат Тірон кивнув йому у відповідь. Міллат був задоволений, що той виглядав задоволеним. Він відчув себе справжім мафіозі або ж Бондом у кіно. Вони двоє, вбрані у чорно-білі костюми, мовчки промовляли: я бачу, ми зрозуміли один одного.

— Це сестра Аїша, — сказав брат Гіфан, розгладжуючи зелену краватку Міллата і підштовхуючи його до маленької, вродливої чорної дівчини з мигдалевими очима і високими вилицями. — Вона африканська богиня.

— Та ну? — подивувався Міллат. — А звідки ти?

— Північний Клафам, — відповіла сестра Аїша, скромно посміхнувшись.

Міллат заплескав у долоні і затупав ногами:

— О, стара, то ти маєш знати кафе «Ред Блек»?

Сестра Аїша, африканська богиня, припалила:

— Ага, старий, це моє місце, вже не пам’ятаю відколи! Ти туди ходиш?

— Весь час. Прикольне місце! Ну, то, може, якось там побачимось. Приємно було познайомитися, сестро. Брате Тірон, я пішов, старий, моя тьолка чекає.

Брат Тірон виглядав розчарованим. Перед тим, як Міллат прослизнув повз нього, він тицьнув йому в руку нову листівку і затримав її так довго, аж вона стала вологою від поту обох долонь.

— Ти можеш стати великим вождем, Міллате, — сказав брат Тірон (і чому йому всі про це торочать?), подивившись спершу на нього, потім на Каріну Кейн, що сигналила Міллату, і на її повні груди, видні над дверцятами машини. — Але зараз ти лише півчоловіка. А нам потрібен цілий чоловік.

— Ага, кльово, подякував, брат, — сказав Міллат, мимохідь зиркаючи на листівку і пхаючи двері. — Потім.

— Що це? — запитала Каріна Кейн, перегнувшись, щоб відчинити пасажирські двері, і зауваживши вологий папірець у його руці.

Міллат інстинктивно запхав листівку до кишені, що, звісно, викликало підозру. Зазвичай він показував Каріні все. Тепер він дратувався навіть, коли вона запитувала. І що вона одягла? Той же топ із голим пупом, що й завжди. Хіба що — чи не став він ще коротшим? Чи пипки не стали нахабніше пробиватися з-під тонкої тканини?

Він відповів сварливо:

— Нічого.

Але це не було нічим. Це була заключна листівка хвістської серії про західних жінок: «Право оголюватися: оголена правда про західну сексуальність».

Отож, якщо ми вже говоримо про оголеність, Каріна Кейн мала красиве мініатюрне тіло. Солодке і ніжне. І на вік-енд вона любила вдягнути щось таке, щоб цього не приховувати. Першого разу Міллат зауважив її на якійсь місцевій вечірці — зблиснули срібні штанці, срібний ліфчик, і голий, трохи випуклий животик між ними зі шматочком срібла у пупку, Карінин животик мовби запрошував. Вона його ненавиділа, зате Міллат його любив. І йому подобалося, коли вона носила речі, які оголюють живіт. Але тепер, після листівок, він почав розуміти речі краще. Він зауважив зв’язок між тим, що вона одягала, і тим, як інші чоловіки на неї дивились. А коли він їй про це сказав, вона відповіла:

— О, терпіти цього не можу. Всі ці підозрілі старигани.

Але Міллату здавалося, що вона, навпаки, їх підбадьорює; що вона хоче, аби чоловіки дивилися на неї, що вона — як писалося в «Праві оголюватися» — продається чоловічим поглядам. У тому числі, поглядам білих чоловіків. Бо так уже воно є між західними жінками і західними чоловіками, хіба ні? Вони люблять займатися цим на людях. І що більше він про це думав, тим більше опущеним себе відчував. Вона що — не може прикритися? Кого вона хоче вразити? Африканські богині з Північного Клафама себе поважають, чому не може Каріна Кейн? «Я не можу тебе поважати, — обережно пояснював Міллат, намагаючись слово в слово повторювати текст листівки, — поки ти не поважаєш сама себе». Каріна відповіла, що вона себе поважає, але Міллат не повірив їй. Що було нетиповим, бо він знав: Каріна Кейн ніколи не бреше, не така вона людина.

Коли вони вибиралися піти кудись удвох, він казав:

— Ти вдягаєшся не для мене, ти вдягаєшся для всіх!

Каріна відповіла, що вона не вдягається ні для нього, ні для всіх, вона вдягається для себе. Коли вона заспівала «Секс зцілює» в караоке-пабі, він сказав:

— Секс — це приватна штука, між тобою і мною, це не для всіх!

Каріна відповіла, що вона співала, а не займалася коханням на очах у відвідувачів «Щура і Морквини». Коли вони кохалися, він роздратовано зауважив:

— Не роби цього, не пропонуйся мені, як шльондра. Ти що, не чула про неприродні акти? Крім того, я візьму сам, якщо захочу, — і чому ти не можеш поводитися, як леді, не репетуй ти так!

Каріна Кейн вліпила йому ляпаса і почала кричати. Вона сказала, що не знає, що з ним діється. Міллат хряпнув дверима. Після сварки вони якийсь час не розмовляли.

Десь за два тижні, коли він підпрацьовував у «Палаці», щоб розжитися на кишенькові гроші, він поділився проблемою із Шівою, новонаверненим до ХВІ, молодою зіркою в організації. «Ой, не кажи мені про білих жінок, — застогнав Шіва, думаючи про те, скільком поколінням Ікболів йому доведеться давати ті самі поради. — На Заході вже дійшли до того, що жінки стали чоловіками! Я маю на увазі, вони тепер мають ті самі бажання і потреби, що й чоловіки, — вони нафіг хочуть весь час. І вони вдягаються, щоб усі знали, що вони хочуть. Угадав? Так?»

Але перед тим, як Міллат відповів, у подвійні двері зайшов Самад у пошуках мангового чатні, і Міллат знову почав нарізати овочі.

Того вечора, після роботи, Міллат побачив з вікна пікаділльської кав’ярні місяцелику, скромно вбрану індійку, яка профілем була дещо схожа на його матір замолоду. Вбрана в чорний гольфик, довгі чорні штани, її очі були напівзатінені довгим чорним волоссям, а єдиною прикрасою були червоні візерунки менді на долонях. Вона сиділа сама.

Так само бездумно, як він заговорював голови білявкам-барбі на дискотеках, з рішучістю людини, що не соромиться знайомитися на вулиці, Міллат підійшов до неї та почав викладати те, що вичитав на звороті «Права оголюватися», майже дослівно, сподіваючись, що вона зрозуміє. Усе про рідність душ, про самоповагу, по жінок, які бажають дарувати зорові насолоди тільки чоловікам, які їх кохають. Він пояснив:

— Покривало звільнює, правда? Дивись, як тут сказано: «Вільна від пут чоловічих поглядів і стандартів привабливості, жінка стає вільною бути такою, якою вона є всередині, охоронена від змалювання як секс-об’єкт і від хтивих домагань, котрі намагаються урівняти її зі шматком м’яса на полиці магазину, який можна брати і розглядати». Ми так думаємо, — сказав він, не зовсім впевнений, що він саме так і думає. — Це наша точка зору, — додав він, не певний, що це саме його точка зору. — Бачиш, як з цієї групи…

Леді поморщилась і делікатно приклала пальчика до губ:

— Ой, милий, — сумно промурмотіла вона, захоплюючись його красою. — Якщо я дам тобі грошей, ти підеш геть?

А тоді з’явився її бойфренд, незвично високий китаєць у шкіряній куртці.

У повному ступорі, Міллат вирішив пройтися додому пішки — вісім миль починаючи від Сохо, витріщаючись на довгоногих повій у безшовних трусиках і боа з пір’я. Поки він дійшов до Мармурової Арки, він так розізлився, що зателефонував Каріні Кейн з першої-ліпшої телефонної будки, заклеєної цицьками і дулами (шльондри, шльондри, шльондри), і безцеремонно заявив, що кидає її. Його не обходили інші дівчата, з якими він трахався (Александра Андруїзер, Поллі Гугтон, Розі Дью), бо вони були йому нічим більшим за недопалки. Але Каріна Кейн — вона була його коханням, а його кохання має бути його коханням, і нічиїм більше. Захищена, як жінка Ліотти в «Бравих хлопцях» чи сестра Пачіно в «Людині із шрамом». Обожнювана, як принцеса. Вихована, як принцеса. У вежі. Замурована.

Міллат повільно брів додому, шаркаючи ногами. Удома його ніхто не чекав, аж в Едвардському дворику його перестріли, старі грубі хлопаки гукнули його («Ти ба, глянь, це ж Міллат, Міллатик, дамський лизун! Міллате, полижи мені клітор! Уже виріс для травички, га?»). Міллат, сумно посміхнувшись, подався назад. Кальяни, арабські смажені курчата і нелегально завезений абсент споживалися навколо на непевних столиках; жінки, повністю замотані в паранджу, поспішали кудись, наче стурбовані чорні привиди вийшли на полювання за своїми заблудлими чоловіками. Міллат любив дивитися, як вони проходили: жвава розмова, витончені зблиски збуджених розмовою очей, вибухи сміху з невидимих губ. Він згадав дещо, що його батько відповів йому, коли вони ще розмовляли між собою. Ти не знатимеш, що означає еротика, Міллате, не знатимеш, що означає бажання, мій другий сину, аж поки не сядеш на шляху Еджгар із киплячим кальяном, напружуючи всю силу своєї уяви, щоб побачити те, що обіцяють чотири дюйми шкіри, відкритої хаджибом, те, що сховане за чорними шатами.

Приблизно за шість годин Міллат з’явився на кухні Чалфенів, дуже, дуже п’яний, засопляний і злий. Він розметав Оскарову пожежну станцію Лего і пожбурив кавоварку через усю кухню. А потім зробив те, чого Джойс чекала всі ці дванадцять місяців, — він попросив її поради.

Джойс здавалося, що вони сиділи за цим столом одне навпроти одного уже більше місяця, вона з кухні вигнала всіх домашніх і скрупульозно розбирала те, про що читала раніше, пункт за пунктом, нервово мнучи власні долоні; запах пюре змішувався із парою нескінченних чашок полуничного чаю. Джойс справді любила його і хотіла йому допомогти, але її порада була довга й заплутана. Вона начиталася з цієї теми. Виглядало на те, що Міллат гидив і ненавидів себе і таких, як сам; що він, можливо, мав рабську свідомість, а може, ще й кольоровий комплекс, спрямований на матір (він був значно темніший, ніж вона), або бажання самознищення шляхом повного розчинення в середовищі білих генів, або неспроможність примирити між собою дві культури… і, виявляється, 60 відсотків азійських чоловіків так поводилися… і 90 відсотків мусульманських чоловіків так відчували… це доведений факт, що азійські сім’ї часто… і гормонально хлопчики більш ймовірно… і терапевт, якого вона йому знайшла, справді дуже добрий, тричі на тиждень, і йому не треба хвилюватися про гроші… і не треба звертати увагу на Джошуа — він просто дується…

Між тим і іншим, одурілий від старих, як світ, фактів і балачок, Міллат згадав дівчину на ім’я Каріна, яка йому подобалася. І він їй теж подобався. І вона мала прекрасне почутя гумору, просто диво якесь, і вона піклувалася про нього, коли йому було погано, і він піклувався про неї теж, на свій лад, приносячи їй квіти і всякі такі штуки. Тепер вона така далека, як печені каштани і дитинство. І в цьому й була справа.

У Джонсів сталася пертурбація. Айрі збиралася стати першою Бовден і першою Джонс (мабуть, можливо, цілком із власного бажання, дякувати Господу, тьху-тьху-тьху), яка вступить до університету. Вона здала вже хімію, біологію і релігієзнавство. Вона збиралася вивчати стоматологічну справу (білий комірець, від двохсот фунтів на тиждень!), з чого всі були невимовно раді, але вона також вирішила взяти рік канікул на субконтиненті та в Африці (Малярія! Жебрацтво! Глисти!), що призвело до трьох місяців відкритої війни між нею та Кларою. Одна сторона хотіла фінансування і дозволу, інша затялася не дати ні того, ні іншого. Конфлікт був затяжний і гострий, і всі посередники поверталися додому, не з’ївши каші (Вона як вирішила, то жодними аргументами жінку не переконаєш — Самад), або ще й самі вплутувалися в словесну війну (Чого б їй не поїхати в Бангладеш, якшо її так приперло? Ти шо, думаєш, моя країна не достатньо добра для твоєї дочки? — Алсана).

Переговори так зайшли в мертву точку, аж довелося ділити територію; Айрі забрала свою кімнату і горище, Арчі, сумлінно все заперечуючи, попросив лише про кімнату для гостей, телевізор і сателітку, а Клара забрала все решту, причому ванна залишалася спільною територією. Двері гучно захряпнулися. Час переговорів збіг.

25 жовтня 1991-го, о першій ночі Айрі пішла в нічну атаку. З досвіду вона знала, що мати стає більш сентиментальною, коли вже лежить у ліжку; пізно ввечері вона говорила м’яко, як дитина, сюсюкаючи від утоми; якраз тоді можна було отримати від неї те, що весь день безрезультатно намагалася отримати: кишенькові гроші, новий велосипед, можливість лягти спати пізніше. Це була така заїжджена тактика, що досі Айрі не вважала її вартою уваги в цій найзапеклішій і найдовшій суперечці із матір’ю. Але кращих ідей у неї не було.

— Айрі? Шо? Отак шеред ночі… іди нажад у ліжко.

Айрі прочинила двері ширше, впустивши ще більше світла з коридору.

Арчі тицьнув голову в подушку:

— Розтуди його мать, ну люба, перша година ночі! Декому завтра йти на роботу.

— Мені треба поговорити з ма, — твердо сказала Айрі й підійшла до ліжка. — Вона зі мною вдень не говорить, то що ж мені робити?

— Айрі, будь лашка… я така вишнажена… я просто штараюшя трохи пошпати.

— Я не просто хочу рік канікул, мені це вкрай потрібно. Це ж просто — я молода, я хочу набути досвіду. Хочу поїхати і подивитися на людей у світі… Так робить Джошуа, і його батьки йому допомагають!

— Ну, ми нахрін не можемо цього собі дозволити, — пробурчав Арчі, вилазячи з-під ковдри. — У нас ніхто не має шикарної роботи в науковому інституті, нє?

— Мені не треба ваших грошей — я собі знайду роботу і так-сяк переб’юся. Мені треба ваш дозвіл! Вас обох. Я не хочу сидіти шість місяців десь далеко, думаючи, що ви тут злоститесь.

— Ну, це не до мене, люба, правда? Це до твоєї матері, насправді я…

— Так, тату. Дякую, що перевідкрив чортів велосипед.

— Ну і добре, — роздратувався Арчі, повертаючись до стінки. — Ото й не питай мене більше, раз так…

— Ой тату, я ж не мала на увазі… Мам? Ти не могла б, будь ласка, сісти і говорити розбірливо? Я до тебе говорю? А виглядає, що говорю сама до себе? — сказала Айрі з абсурдними інтонаціями, бо цього року мильні опери по телебаченню привчили покоління англійських дітей оформлювати все, що вони кажуть, у питальні інтонації. — Слухай, мені треба твій дозвіл, чуєш?

Навіть у темряві Айрі побачила, як Клара спохмурніла:

— Дожвіл на шо? Пошльондрати і штроїти вочка десь там якимось неграм? Ти шо — доктор Лівінштон, чи шо? Чи те, шо ти навчилашя в Чалфенів? Бо те, шо ти кажеш, ти можеш робити і тут. Шиди шобі і дивиш на мене вші шішть мішяців!

— Це зовсім не те! Я хочу побачити, як живуть інші люди!..

— І в процеші жнайти шобі шмерть! Чо б тобі не шходити до шушідів — там теж живуть інші люди. Іді шобі подивиш, як вони живуть!

Розлючена, Айрі схопилася за бильце і рішуче перемарширувала на Кларин бік ліжка.

— Чого б тобі не сісти як слід і не говорити зі мною як слід, облиш ти той голосочок маленької дівчин…

У темряві Айрі перечепилася за склянку і засичала, бо холодна вода облила їй пальці й зробила калюжку на килимі. Врешті, коли останні краплі стекли, Айрі раптом із подивом і жахом відчула, що її хтось кусає

— ООЙ!

— Блін, заради Бога, — сказав Арчі, тягнучись до бра і вмикаючи світло. — Що вже тепер?

Айрі подивилася вниз, туди, де боліло. Як би не велася війна, але це був уже зовсім нечесний удар. Якісь штучні зуби, у яких не було рота, вгризалися в її праву ногу.

— Ну ніхріна собі! Що це нахрін таке?

Але питання було зайвим; навіть коли слова ще формувалися в її роті, Айрі вже додала два до двох. Нічний голос. Ідеальна форма і білизна вдень.

Клара поспіхом підхопилася і вихопила свої зуби з-під Айриної ноги, позаяк тепер уже не було сенсу маскуватися, поклала їх просто на нічний столик.

— Жадоволена? — стомлено запитала Клара. (Не те, щоб вона навмисно це приховувала від Айрі, просто якось не було нагоди сказати.)

Але Айрі було шістнадцять, і в такому віці все здається навмисним. Для неї це було черговим номером із довгого переліку батьківських замовчувань і недомовок, черговий приклад бовденівського/джонсівського дару на таємничі історії, яких вам ніколи не розкажуть, минулого, про яке ви ніколи не дізнаєтесь, чуток, які ніколи не будуть підтверджені чи спростовані, і було б добре прожити хоч один день без натяків і припущень; шрапнель у нозі Арчі… фотокартка дивного білого діда Дурхама… ім’я «Офелія» і слово «божевільня»… мотоциклетний шолом і старий фартух із мотоциклетного колеса… запах смаженого з «О’Коннела»… тьмяний спогад нічної поїздки на машині, коли хтось махав рукою хлопцеві на літаку… листи зі шведськими марками і прізвищем Горст Ібельгауфтс або взагалі повернені шведською поштою відправникові…

Ох, яку заплутану павутину ми плетемо. Міллат мав рацію: ці батьки якісь неправильні, безрукі, беззубі. Ці батьки мали море інформації, такої потрібної тобі, але були надто перелякані, щоб тебе почути. Але вона більше так не хотіла, вона втомилася від цього. Її вже нудило від того, що вона ніколи не могла вибити з них повної правди. Тож вона поверталася до відправника.

— Ну, не треба так лякатися, люба, — приязно сказав Арчі. — Це просто зуби. Тепер ти знаєш. І кінець світу з цього приводу не настав.

Але він настав, на свій кшталт. Їй уже було задосить. Айрі повернулася до себе в кімнату, спакувала шкільне приладдя і необхідний одяг у великий рюкзак і вдягла важке пальто поверх нічної сорочки. На якусь мить їй подумалося про Чалфенів, але тепер вона вже знала, що там відповідей теж немає, є лише ще більше пустих місць. Крім того, у Чалфенів була лише одна вільна кімната, і її вже займав Міллат. У глибині серця Айрі знала, куди їй піти, в таку пору туди ходив тільки 17-й, у ньому треба сидіти на другому поверсі на сидінні, розмальованому блювотиною, і відтарабанити сорок сім зупинок, аж поки він доїде до кінцевої. Але вона таки дісталася.

— Славайсу, — пробурмотіла Гортенз, у незмінних залізних бігудях, стоячи в проході з тьмяним поглядом. — Айрі Амброзія Джонс, то невже це ти?

15. Чалфенізм versus бовденізм

Так, це була Айрі Джонс як є. На шість років старша, ніж Гортенз бачила її востаннє. Вища, ширша, з грудьми і без волосся, і в тапочках, що дивацько стирчали з-під бобрикового пальта. А це була Гортенз Бовден. На шість років старша, нижча, ширша, з грудьми на животі і без волосся (хоча вона запровадила дивацький ритуал накручувати свою перуку на бігуді), і в тапочках, що ледь проглядали з-під довгого, рожевого, як у барбі, ватного халата. Єдиною різницею було те, що Гортенз було вісімдесят чотири. Не маленька-чепурненька бабуся, у жодному випадку; кругла, велика, так туго напхана жиром, що шкіра так і не пішла зморшками. Втім, вісімдесят чотири — це вам не сімдесят сім чи шістдесят три; у вісімдесят чотири попереду вже немає нічого, окрім смерті, нудної у своїй наполегливості. Раніше Айрі у ній цього не бачила, а тепер це з’явилося на її обличчі. Чекання, і страх, і свята полегша.

І все ж, незважаючи на відмінність, спускаючись сходами у підвальну квартиру Гортенз, Айрі була вражена якоюсь сталістю. Все було, як тоді, коли вона ще часто гостювала в домі бабці: це були крадькуваті виправи з Арчі, поки її мати була в коледжі, тоді вона завжди поверталася із якимсь незвичайним гостинцем, з маринованою риб’ячою головою, кльоцками з чилі, словами неканонічного, дивовижного псалма. Потім, після похорону Даркуса в 1985-му, Айрі не втримала язика про ці походи, і Клара одним махом поклала їм край. Вони час від часу телефонували одна одній, якщо траплявся якийсь привід. І дотепер Айрі одержувала короткі листи на аркушах із зошита, із примірником «Вартової вежі» всередині. Інколи Айрі дивилася на матір і бачила бабцю: ці величні вилиці та котячі очі. Але отак, очі в очі, вони не бачилися вже шість років.

Наче минуло тільки шість секунд. Так само темно, так само волого, так само під землею. Так само сотні статуеток («Попелюшка по дорозі на бал», «Білосніжка йде з гномами на прогулянку»), всі із окремих ляльок, що весело сміялися між собою з дивачки, яка заплатила сто п’ятдесят фунтів у цілих п’ятнадцять внесків за такі нікчемні шматочки порцеляни і скла, як вони. Величезний, поділений на три частини гобелен, який Айрі пам’ятала ще в роботі, тепер висів на стіні над каміном, демонструючи, на першій своїй частині, Вибраних, що сиділи з Ісусом на небі в Судний День. Вибрані були всі біляві й блакитноокі і виглядали такими ясними, як лише могла дозволити дешева шерсть Гортенз, і дивилися вниз на Великий Натовп, який теж виглядав досить щасливо, але не так задоволено, як Вибрані, що бавились собі у вічному раю на землі. Великий натовп, у свою чергу, поблажливо споглядав на язичників (їх було набагато більше), котрі лежали мертві у своїх могилах, запаковані одне на одного, як сардини.

Єдине, чого тепер бракувало, — то це Даркуса (якого Айрі слабо пам’ятала як суміш текстури і запаху; нафталін і відсиріла вовна); був його величезний фотель, досі смердючий, і був його телевізор, досі ввімкнений.

— Айрі, ти ж пудивись на себе! Бідасько навіть шмати якої на собі уто не має — та ж дитя замерзло! Трусишся уно, як мексиканський біб. Ану дай-но чоло. Гарячка, так і є! Ти шо мені гарячку до хати приносиш?

Це було принципово — у присутності Гортенз ніколи не натякати на хвороби. Бо лікування, як у більшості ямайських родин, було болючішим за хворобу.

— Я в порядку. Зі мною нічого не…

— Попатякай мені! — Гортенз поклала долоню Айрі їй же на лоба. — Це гарячка так очевидно, як гарячка є гарячка. Чуєш її?

Айрі відчувала її, їй було гаряче, як у пеклі.

— Худи-но сюди, — Гортенз стягнула плед з фотеля Даркуса і загорнула його на плечах Айрі. — Тепер ходи на кухню і не трусись. Бігати в таку ніч голою по місту! Зараз швидко мені випила чаю з медом і в ліжко — рухом, бо біда буде!

Айрі не відмовилася від смердючого коца і пройшла за Гортенз у крихітну кухоньку, де вони посідали.

— Дай-но я ся на тебе подивлю.

Гортенз сперлася на плиту, руки в боки.

— Ти виглядаєш, як сама смерть, твоя нова колєжанка. Як ти сюда дісталася?

І знову треба бути дуже обережною з відповіддю. Зневага Гортенз до міського транспорту Лондона була справжньою втіхою в її самотній старості. Вона могла взяти одне слово «потяг» і зробити з нього мелодію (Північна лінія), яка розширювалася в арію (Підземка) і розквітала в тему (Наземний транспорт), а потім мистецьки розросталася в оперету (Зло і сваволя Британської залізниці).

— Е-е-е… 17-м автобусом. На другому поверсі було зимно. Може, я трохи застудилася.

— В таких справах не буває ніяких «може», панянко. І вже напевне я не знаю, нашо ти їхала автобусом, коли його ше тре чекати три гудини, отак, на зимно, і потім усі вікна в ньому пувідкривані і ти мусиш замерзати до півсмерті.

Гортенз налила прозору рідину із мастикової баночки собі в долоню:

— Ходи-но сюда!

— Для чого? — запитала Айрі, одразу насторожившись. — Що це?

— Нічо, ходи сюда, кажу. Зніми свої окуляри.

— Тільки не в очі! З моїми очима все гаразд!

— Не кричи мені тут. Я нічо тобі в очі не сиплю.

— Просто скажи мені, що це, — заблагала Айрі, намагаючись зрозуміти, куди Гортенз хоче влити цю гидоту, і одразу заверещала, коли долоня досягла її обличчя і розляпала рідину від підборіддя до чола.

— Аааай, пече!

— Най пече! — сказала Гортенз, наче нічого не відбулося. — Випікає гарячку. Нє, не змивай. Просто лиши йуго, поки воно зробить свою справу.

Айрі скреготала зубами, поки тортури тисяч голочок стихли до п’ятисот, тоді до двадцяти п’яти і, врешті, до відчуття тепла, яке залишається після слабкого ляпаса.

— Ну! — сказала Гортенз, повністю прокинувшись і прибравши тріумфального вигляду. — Накінець ти втікла від тої безбожної жінки, як бачу. І підхопила грипу, поки втікала! Добре… не тре тебе за це ганити, нє, не тре… Ніхто не знає так, як я, чуго варта ота жінка. Ніколи не сидить вдома, зубрить свої ізми і схізми в університеті, лишає чуловіка і ціп’ятко вдома, гулодних і таке інше. Господи Єгово! Це ж єсно, як білий день, що ти втікла! Добре… — Вона зітхнула і поставила мідний баняк на плиту. — Так у Письмі: «І втікати ви будете в долину моїх гір, бо долина гірська сягатиме по Ацал. І втікати ви будете, як утікали перед землетрусом за днів Уззії, царя Юдиного. І прийде Господь, Бог мій, і з Ним усі святі». Захарія, 14:5. Насамкінець добрі повтікають від злих. Н-но, Айрі Амброзія… Я знала, шо ти врешті прийдеш. Усі діти Божі врешті пувертаються.

— Ба, я не прийшла, щоб знайти Бога. Я просто хочу повчитися тут у спокої і навести порядок у власній голові. Мені треба пожити в тебе кілька місяців — хоча б до Нового року. О… у… шось мене нудить. Можна мені апельсинку?

— Та, усі вони вертаються врешті до Бога, — правила своє Гортензія, кладучи гіркий корінь у каструлю. — Пумаранча пластмасова. Квітки теж пластмасові. Не думаю, що Господь виділив мені мої гроші на гусподарство, щоб я купувала фрукти, які ше й швидко псуються. З’їж ліпше фініків.

Айрі покрутила носом на зморщені фрукти, які Гортенз пацнула перед нею.

— Значить, ти лишила Арчібальда з його кубітою… бідака. Я все любила Арчібальда, — сумно сказала Гортенз, відтираючи двома намиленими пальцями коричневу чайну шкірку з чашки. — До нього самого я нічого не маю. Він усе був недурний хлопака. Господи, благослови мирні душі. Він усе був для мене мирною душею. Але ж справа в принципі, нє? З чорного і білого вкупі ніколи не виходить добра. Господь наш Ісус ніколи не хутів, щоб ми це змішували. Саме тому він і сотворив всю цю бідосю тим нещасникам на Вавилонській вежі. Він хутів, шоб всі субі були нарізно. «І тому то названо ймення йому: Вавилон, бо там помішав Господь мову всієї землі. І розпорошив їх звідти Господь по поверхні всієї землі». Буття, 11:9. Коли ти все мішаєш докупи, дубра з того не буде. Бог цього не хутів. Але то не про тебе, — додала вона ніби між іншим. — Ти, певне, єдине добро, яке з того всього вийшло… Ціп’ятко, я дивлюсь на тебе, наче в дзеркало, — сказала вона, задираючи підборіддя Айрі своїми зморщеними пальцями. — У тебе таке саме тіло, велике, бачиш! Стегна, і дупа, і циці. Моя мати були такою. Ти навіть називаєшся на честь моєї матері.

— Айрі? — перепитала Айрі, намагаючись вловити нитку її думок, але гублячи її в тумані гарячки, що знову поверталася.

— Ні, ціп’ятко, Амброзія. Такі штуки не вмирають. Ну, — сказала вона, плескаючи в долоні, наче ловлячи Айрине наступне запитання, — ти спиш у вітальні. Я тобі даю ковдру і пудушки, і догуворимо вранці. Я стаю о шестій, бо маю справи зі Свідками, а ти, я думаю, не спиш довше, як восьма. Ціп’ятко, ти мене чуєш?

— Ммм. Але є ше стара мамина кімната? Може, я би спала там?

Гортенз взяла на своє плече півваги Айрі й майже винесла її у вітальню.

— Нє, так не мож. Там дехто вже є, — сказала вона загадково. — Не можу пуяснити, поки не встане сонце. «Але не лякайтеся їх. Немає нічого захованого, що воно не відкриється, ані потаємного, що не виявиться». Це Матфій, 10:26.

У цій підвальній квартирі можна було так-сяк перебувати хіба що осіннього ранку. Між шостою і сьомою годинами, коли сонце було ще низько, світло потрапляло у вікно вітальні і заливало її жовтими плямами по всій довжині (сім футів на три), надаючи помідорам здорового вигляду. Можна було навіть подумати о шостій ранку, що ви в континентальному котеджику або принаймні на першому поверсі будинку в Торквей, але не в підвальній квартирці в Ламбеті. Світло було таким яскравим, що неможливо було розгледіти залізницю, де закінчувалася смуга трави, ані заклопотаних буденних ніг на рівні вікна, які через ґрати запорошували скло пилюкою. О шостій ранку було лише біле світло і хитрі тіні. Тримаючи в обіймах чашку вранішнього чаю і скоса поглядаючи на траву за вікном, Айрі уявляла виноградники; їй бачилися флорентійські пейзажі замість сірого безладу ламбетських дахів; м’язистий красень-італієць зривав налиті ягоди і топтав їх ногами. А потім весь пейзаж, пронизаний сонячними променями, раптом зник під ненажерливою хмарою. Залишилася лише купка півзруйнованих едвардіанських будинків. Залізниця, названа на честь необережної дитини. Довга, тонка смуга, відведена під засів, на якій майже нічого не могло вирости. І вицвілий кривоногий рудий чоловік із жахливою поставою і брудними черевиками, що топтався в перегної, намагаючись відшкрябати гнилу томатну шкірку з підошви свого взуття.

— То містер Топпс, — сказала Гортенз, швидко заходячи в кухню в темно-малиновій сукні, без макіяжу і манікюру, зате із капелюшком і з мастиковими квітами, щоби прикрасити його, в руках. — Він так багато дупоміг мені, відколи помер Даркус. Він пум’якшує мої хвилювання і заспукоює душу.

Вона помахала йому, і він випрямився і помахав у відповідь. Айрі дивилася, як він підняв із землі два кульки помідорів і попрямував своєю дивною голуб’ячою ходою в садок, де був чорний вхід.

— І він єдиний, хто тут хоч шось виростив. Такий урожай туматів, який не часто пубачиш! Айрі Амброзія, перестань витріщатися і ходи сюди, защіпни цю сукню. Рухом, поки твої баньки з орбіт не пувилазили.

— Він що — тут живе? — здивовано прошепотіла Айрі, з усіх сил намагаючись з’єднати два крила сукні Гортенз на її широченній спині. — Що — тут з тобою?

— Не так, як ти оце пудумала, — буркнула Гортенз. — Він просто велика поміч мені в муїй старості. Він був зо мною всі ці шість років, благослови його, Господь, і прийми його душу. Тепер подай-но мені шпильку.

Айрі простягнула їй довгу шпильку для капелюшків, що лежала в мисочці з маслом. Гортенз причепила пластикові гвоздики до капелюшка і люто проколола фетр, потім витягнула шпильку знов нагору, лишивши на видноті два дюйми сріблястого металу, від чого капелюшок став схожий на німецьку гостроверху каску.

— Ну, не дивись на мене так. Це дуже вигідна співпраця. Кубіті путрібен хлоп у хаті, бо треба давати раду. Містер Топпс і я — ми старі вояки в Господній армії. В якийсь момент він навернувся до Свідків, і його зростання відтоді швидке і впевнене. Я п’ятдесят років чекала на якусь іншу роботу в Залі Царства, окрім як прибирання, — сумно сказала Гортенз, — але вони не хочуть пускати кубіт до серйозних церковних справ. Та містер Топпс має багато серйозних справ, і деколи він дозволяє йому пумагати. Він дуже добрий чоловік. Але його сім’я просто гидотна, — прошепотіла вона довірливо. — Тато просто жахливий — гравець і сутенер… Тож за якийсь час я запросила його жити в мене, бо кімната була пуста і Даркуса вже не було. Він культурний хлоп. Але ніколи не мав жінки. Він одружився із церквою, ага, отак! І він називає мене місіс Бовден усі ці шість років, жодного разу ніяк інакше, — Гортенз зітхнула легенько, як ніколи. — Він не знає, що значить бути безчесним. Єдина річ, чого він хоче, — так це стати одним із Вибраних. Я його просто убожнюю. Він так вдосконалився. Він так ладно гуворить зараз, знаєш! І він так гарно грає на трубі й сушить родзинки. Як твоя гарячка?

— Так собі… Ще трошки, і вже минеться.

Гортенз граціозно подріботіла в коридор, щоб відчинити двері Раяну.

— Але, ба… чому він живе…

— Ну, мусиш нині зранку добре наїстися — годуй гарячку, тримай гулодним холод. Тоті тумати зара підсмажимо з пореєм і вчорашньою рибою. Я підсмажу їх, а потім закинемо в мікрохвильовку.

— Я думала — кажуть, тримай голодною гаря…

— Ранок, містер Топпс.

— Доброго ронку, міссус Бовден, — сказав містер Топпс, знімаючи захисну кошулю, під якою виявився дешевий синій костюмчик з мікроскопічним золотим хрестиком на відвороті. — Я вірю вом, що все уже готове. Ми моємо бути в Золі рівно о сьомій.

Як на цей час, Раян ще не зауважив Айрі. Він, зігнувшись, з усією своєю увагою вичищав черевики від болота. І робив це неймовірно повільно, точно так, як говорив, і його півпрозорі повіки тремтіли, наче він упав у кому. Звідти, де вона стояла, Айрі було погано його видно: руда гривка, зігнуте коліно і відворот сорочки на одному рукаві.

Але голос — голос сам творив повну картину: виправлений кокні, голос, над яким довго-тяжко працювали і в якому, як наслідок, були відсутні одні приголосні і додані інші — якраз там, де вони й не мали бути, і все це йшло через ніс, майже не задіюючи рота.

— Горний ронок, місіс Бе, горний ронок. Требо подякувоти Богу.

Гортенз видимо нервувалася, що він зараз підніме голову, зауважить дівчинку біля плити. Вона то приманювала Айрі вийти, то заганяла її назад, не впевнена, що вони мають зустрітися взагалі.

— А так-так, містере Топпс, так і є, я вже тутова, як хлопці-розбишаки. Я трохи мала клопоту з капелюшком, але врешті знайшла шпильку, і…

— Але Гусподь не дбоє про мізерну плоуть, чи не ток, місіс Бе? — сказав Раян, повільно і добросовісно розтягуючи кожне слово, все ще навпочіпках знімаючи лівий черевик. — Єгоуві потрібно воша душа.

— О, та, та, так і є, свята правда, — занепокоєно сказала Гортенз, мнучи свої пластикові квіти в руках. — Але, в той же час, єсно, що паня-свідок Єгови не має виглядати в Божому домі, як нечупара.

Раян спохмурнів:

— Моуя думко тока, що ви не поувинні інтерпретоувоти Писоння соума, місіс Боувден. Но моуйбутнє, ви моєте обгоуворювоти його зі мною і моуїми коулегами. Зоупитойте нос: гоурне вброуння — це зодумка Гоусподня? І я то мої коулеги з Вибраних подивимоуся потрібний роузділ і вірш…

Раянова фраза перейшла в загальне бу-бу-бу, як у нього завжди й ставалося. Бу-бу-бу починалося десь у його ніздрях і передавалося слабким, видовженим і безформним кінцівкам, наче останнє тремтіння повішеного.

— Я й сама не знаю, нашо я це роблю, містере Топпс, — сказала Гортенз, хитаючи головою. — Часом я думаю, що мугла би бути з пастирями, знаєте? Незважаючи на те, шо я кубіта… Я чую, як Господь гуворить до мене… Це погана звичка… але дупіру так багато змінилося у нашій церкві, часом тєжко за всім встежити…

Раян підняв оченята з-за товстих скелець. Його обличчя скривилося від болю.

— Нічоуго не змінюється у слоуві Госпоудньому, місіс Бе. Тільки люуди поумильоються. Нойбільше, щоу ви моужете зроубити, ток це моулитися, щоб Бруклінсько Зала поушвидше ном поувідомила остонню дату. Бу-бу-бу…

— А так-так, містере Топпс. Я так і роблю денно і ношно.

Раян плеснув у долоні, слабо імітуючи ентузіазм:

— Туож, чи проувильно я поучув, що но снідонок у нос порей, місіс Бе?

— А так-так, містер Топпс, із туматами, які ви принесли, якщо ваша ласка, то передайте їх кухарю, прошу пана. — Гортенз сподівалася, що так він нарешті зауважить Айрі. — Прошу глянути, то моя онука Айрі Амброзія Джонс. А то містер Раян Топпс. Привітайся, ціп’ятко.

Айрі привіталась, нервово підійшовши і простягнувши йому свою руку. Але від нього не надійшла жодна відповідь, і нерівність тільки збільшилася, коли він нарешті побачив її; в його очах зблиснуло впізнавання, тоді як Айрі не могла розпізнати навіть типу, навіть роду таких облич; його потворність була цілком унікальною — рудіший за усіх рудих, вкритий ластовинням, де тільки можна і не можна, переплетений синіми венами, як кальмар.

— То… то… Кларина дочка, — сказала Гортенз на пробу. — Містер Топпс знав твою маму довший час. Але все добре, містере Топпс, вона буде тепер жити з нами.

— Тільки короткий час, — поспішно виправила Айрі, зауваживши перестрашений вираз обличчя містера Топпса. — Тільки кілька місяців, можливо, зиму, поки я ще вчуся. У мене іспити в червні.

Містер Топпс не поворухнувся. Більше того, в ньому нічого не поворухнулося. Наче порцелянова армія, готова в бій, але не здатна вирушити.

— Донька Клари, — повторила Гортенз зі сльозами в голосі. — Вона мугла би бути вашою.

Айрі навіть не здивувалася на це закінчення, додане пошепки; вона просто додала це в список: Амброзія Бовден народжувала під час землетрусу… капітан Чарлі Дурхам був чортів ідіот… фальшиві зуби у склянці… вона могла би бути вашою…

Зовсім без надії в голосі Айрі перепитала:

— Що?

— Ой, та нічо, Айрі, ціп’ятко. Нічо, нічо. Пусти, я йду підсмажу тумати. Я вже чую, як бурчать ваші животи. Ви ж не забули Клару, так, містере Топпс?

Уже дві хвилини Раян не кліпаючи дивився на Айрі, з абсолютно прямою спиною і відкритим ротом. На це питання він, нарешті, зібрався, закрив рота і сів біля ненакритого столу.

— Кларина дочка, так? Бу-бу-бу-бу… — Він витягнув з кишені схожий на поліцейський записник блокнотик і націлився в нього олівцем, так ніби це мало змусити його пам’ять запрацювати. — Бочите, багато подій і людей з мого попереднього життя, токого, як воно було, були відтяті всемогутнім мечем Господа Єгови, послоним просвітити мене Істиною, і, позаяк Він вибров мене на нову роуль, я повинен був, як мудро радить Повло у посланні до Коринтян, забути про дитячі речі й доузволити великому туману повити мої попередні образи, серед яких, — сказав Раян Топпс, схопивши тільки один маленький ковток повітря і свою виделку, яку йому дала Гортенз, — твоуя мотір і все, що з нею було поув’язане. Бу-бу-бу…

— Вона про вас теж ніколи не згадувала, — сказала Айрі.

— Ну, це все було вже так давно, — зауважила Гортенз удавано радісно. — Але ви зрубили з нею все, що могли, містере Топпс. Вона була моїм чудом, Клара. Мені було тоді сорок вісім! Я так сподівалася, що вона Господня дитина. Але Клара була вибрана для зла… Вона ніколи не була Божою дитиною, і пізніше я вже не могла нічого зрубити.

— Він зішле свою помсту, місіс Бе, — сказав Раян з такою щирою жвавістю, якої Айрі від нього ніяк не чекала. — Він пошле жохливі строждання тим, хто цього зослужив. Мені три пляцки, будь ласка.

Гортенз поклала всі три тарілки на стіл, і Айрі, раптом усвідомивши, що вона не їла ще від вчорашнього ранку, нагребла собі цілу гору пляцків.

— А-а! Гаряче!

— Ліпше гаряче, ніж зимне, — сказала Гортенз похмуро, недвозначно здригнувшись. — Отак, амінь.

— Амінь, — відгукнувся луною Раян, хоробро підвішуючи на виделку гарячий, як вогонь, пляцок. — Амінь. Тож, що саме ти вивчаєш? — запитав він, так зосереджено дивлячись кудись поза Айрі, що вона не відразу навіть зрозуміла, що він звертається до неї.

— Хімію, біологію і релігієзнавство, — Айрі подмухала на гарячий шматочок. — Я хочу бути стоматологом.

Раян пожвавися:

— Релігієзнавсто? А вуони розповідали вам про єдину істинну Церкву?

Айрі засовалася на своєму стільці:

— Еее… Я думаю, краще сказати — про три великі релігії. Юдеї, християни, мусульмани. Ми місяць сиділи на католицизмі.

Раян зморщився:

— Моуже, в тебе є ще йоукісь інтереси?

Айрі замислилась.

— Музика. Я люблю музику. Концерти, клуби, такі речі.

— Так, бу-бу-бу. Я теж токим ціковився свого часу. А тоді Родісна Новина сягнула мене. Великі зіброння моулоуді, такі як чості поупульорні коунцерти, готують ґрунт для диявоула. Дівчина з твоїми фізичними… принодоми може бути спокушеною і потропити в хтиві руки сексиста, — сказав Раян, підводячись з-за столу і дивлячись на годинник. — Ну, що я думою, так це те, що ти схожа на свою мотір. Токі ж… вилиці.

Раян стер краплину поту із власної вилиці. Запала мовчанка, Гортенз нервово сіпала крайчик шмати для посуду, а Айрі довелося піти на інший бік кухоньки по склянку води, аби уникнути важкого погляду містера Топпса.

— Ну. Вже дводцять хвилин з хвостиком, місіс Бе. Я мушу йти, так?

— А так-так, містере Топпс, — радісно скзала Гортенз. Але за хвилю, коли містер Топпс вийшов, її радість змінилася на похмурий настрій. — Ти нашо розвела ці рузмови? Хоч, шоб він пудумав, що ти якась безбожна язичницька дівка? Ти не могла сказати «збираю марки» чи шо? Давай, мені треба пумити посуд, їж мені рухом, рухом.

Айрі подивилася на гору їжі на своїй тарілці й винувато поплескала себе по животі.

— А так! Он шо я бачу. Твої очі бачать більше, ніж ти можеш з’їсти! Дай-но сюди.

Гортенз сперлася на рукомийник і почала вкидати шматочки пляцка собі до рота.

— Тепер так, ти мені містеру Топпсу сім мішків вовни не плети, пока ти тут. Ти собі вчись, і він теж має важливу руботу, — сказала Гортенз пошепки. — Він веде консультації з одним паном із Брукліну… з приводу Судного Дня; цей раз вони не пумиляться. Ти ж глянь, шо робиться на світі, — зразу видно, шо вже близько.

— Я тобі не зроблю проблеми, — сказала Айрі і виявила добру волю, прямуючи до рукомийника, повного посуду. — Просто він трохи… дивний.

— Вибрані Богом завжди здаються дивними для язичників. Містера Топпса просто неправильно сприймають. Він для мене багато важить. Раніше у мене нікого не було. Твоя мама не любить про це розказувати, відколи стала така вся розумна-не-підходь, але Бовденам було тєжко ще здавна. Я врудилася в землетрус. Майже мертва. Потім, коли я стала дурослою кубітою, моя дочка втікла від мене. Я не бачила своєї маленької онучки. У мене був тільки Гусподь всі ці роки. Містер Топпс єдиний чуловік, який пудивився на мене і пушкодував мене. Дурна твоя мама, шо відпустила йуго, бігме!

Айрі спробувала останній раз.

— Що? Що ти маєш на увазі?

— А так, нічо, нічо, Господи Єгово… Ляпаю нині язиком весь Божий день… А так, от і ви, містере Топпс. Ми не спізнюємось, правда?

Містер Топпс, який щойно знову зайшов до квартири, був одягнений у шкіру з голови до ніг і нап’ялив гігантський мотоциклетний шолом; до лівої халяви був причеплений маленький червоний світловідбивач, такий же, тільки білий, був на правій. Він підняв затемнене скло.

— Ні, ми встигаємо, дьокувати Богу. Де ваш шолом, місіс Бе?

— А так, я його тепер тримаю в п’єці. Теплий і смачний хулодними ранками. Айрі Амброзія, ану-но почепи його мені, будь ласка.

Справді, на середньому деці, попередньо підігрітий до другої позначки, лежав шолом Гортенз. Айрі витягла його і обережно почепила поверх пластикових гвоздик.

— Ви їздите на мотоциклі, — сказала Айрі, щоб якось підтримувати розмову.

Але містер Топпс став у позу:

— «Джі Ес Веспа». Нічоуго токого. Я йокусь думов спродати його. Він ногодує про життя, йоуке я б кроще зобув, йокщо ти розумєш, про що я. Моутоцикл — це сексуольний могніт, і, Гоусподь простить мені, я йоуго колись ток і викоуристовувов. Я хоутів спродати його. Але потім місіс Бе переконола мене, шо, з моїми публічними промовоми, мені требо но чомусь добиротися. І місіс Бе не хоче мучитися в автобусах і електричкох у її віці, провда, місіс Бе?

— А так. Він роздобув для мене цю кишеню.

— Коляску, — виправив Раян з образою в голосі. — Це нозивоється коляска. «Мінетто Мотосайкл Комбінейшн», модель 1973 року.

— А так, так, звичайно, коляска, така зручна, як коц. Ми всюди їздимо на ньому — містер Топпс і я.

Гортенз зняла своє пальто з гачка на дверях і витягнула з кишень два світловідбивачі для рукавів.

— Отже, Айрі, у мене нині справ повний ятір, так шо тобі доведеться готувати собі самій, бо я не знаю, коли повернусь. Але не хвилюйся, я скоро буду.

— Нема проблем.

Гортенз зацокала язиком:

— Нема проблем. Це то, шо значить її ім’я на патоа: Айрі — нема проблем. Ну, і як так можна назвати…

Містер Топпс не відповів. Він був уже на тротуарі та заводив «Веспу».

— Спочатку мені треба витягувати її від Чалфенів, — гарчить Клара в телефонну трубку, і її голос відбиває тремоло злості й страху. — А тепер ви, народ, знову.

На іншому кінці її мати виймає посуд з посудомийки і, мовчки слухаючи переносну трубку, затиснуту між вухом і плечем, вичікує час.

— Гортенз, я не хочу, щоб ти забивала їй голову всім цим безглуздям. Ти мене чуєш? Твоя мати носилася з цим лайном, ти носилася з цим лайном, але на мені це закінчилося і далі не піде. Якщо Айрі прийде додому і видасть мені хоч щось із цих дурниць, можеш забути про Друге Пришестя, бо, коли воно прийде, тебе вже не буде.

Сильні слова. Але який крихкий Кларин атеїзм! Він схожий на одного з цих малюсіньких скляних голубів, яких Гортенз виставила у серванті, — хукни сильніше, і вони попадають. Якщо казати по правді, то Клара досі пришвидшує крок, коли проходить повз церкву, наче підліток-вегетаріанець біля м’ясного прилавка; вона обминає десятою дорогою Кілбурн по неділях, бо боїться перестрітися із вуличними проповідниками, які сидять на перекинутих ящиках з-під яблук. Гортенз відчуває Кларин страх. Холоднокровно розбиваючи яйця і відміряючи їх економним жіночим оком, вона рішуча і коротка у відповіді:

— Не хвилюйся за Айрі Амброзію. Вона тепер у добрій хаті. Най сама тобі скаже.

Так ніби вона зійшла на небеса із Святим Духом, а не поховала себе заживо в підвалі, на околиці Ламбета, разом із Раяном Тоипсом.

Клара чує, як її дочка піднімає паралельну трубку; спочатку потріскування, потім голос — ясний, як дзвін:

— Слухай, я не вертаюсь додому, окей, так що не турбуйся. Я повернусь, коли повернусь, просто не хвилюйся за мене.

І справді, не треба хвилюватися, немає за що хвилюватися, хіба що, може, за тріскучий мороз за шибами, навіть собаче гівно замерзло грудкою, і вітрове скло на машинах теж покрилося кригою, а Клара колись жила в тому підвальчику взимку. Вона знає, що це означає. О, незрівнянно ясно о шостій ранку, так, чудове світло на годинку. Але чим коротші дні, тим довші ночі, темніший будинок, і тим легше, легше, легше сплутати тінь із письменом на стіні, звук ніг, що шаркають на рівні з вікном, із відлунням далекого грому, і північний передзвін годинника, який відбиває Новий рік, із дзвоном, що сповіщає про кінець світу.

Але Кларі не треба було хвилюватися. Атеїзм Айрі був міцнющий. Її атеїзм був чалфеністським за своєю природою, і Айрі дивилася на релігійні штучки Гортенз, як на прикольну розвагу. Її заінтригувало життя по-бовденівськи. Квартира Гортенз була місцем гри в кінець і післячас, суд і вироки; тут не можна було відкладати на завтра, і кожна служба — від молочниці до електрика — оплачувалася без винятків щодня, і жодних витрат на речі, які не треба тут і тепер, бо Господь може вершити свою кару вже завтра. Бовденізм надав цілком іншого значення вислову «з печі до столу». Це означало жити у вічність миті, безупинно гойдаючись над проваллям повного забуття; деякі люди приймають гори наркотиків, щоб хоч на короткий час відчути щось схоже на те, що вісімдесятичотирирічна Гортенз Бовден переживала кожного дня. Ви хочете сказати, що бачили гномів, які розпорювали собі черева і показували вам нутрощі, ви бачили, як телевізор вимикається сам по собі, ви відчували світ як єдину свідомість Крішни, вільну від окремих еґо, відпущену дрейфувати нескінченним космосом душі? Розкажіть комусь іншому. Це така ж фігня, як подорож Івана Богослова, якому Христос кинув на голову 22 розділи Об’явлення. Це мусив бути офігенний шок для апостола (після всіх цих байок, Нового Заповіту, всіх цих солодких слів і величних почуттів) — раптом відкрити для себе, що ось за рогом на нього чигає Старий Заповіт із усією його мстивістю. Тих, кого я люблю, я караю. Мусив відкрити нарешті очі.

Об’явлення — це те, чим закінчують божевільні. Це остання зупинка потяга-що-з’їхав-з-глузду. І бовденізм, що складався зі Свідків Єгови плюс Об’явлення та ще кількох речей, був по ліву руку, коли божевільні сходили із свого потяга. Наприклад: Гортенз Бовден інтерпретувала Об’явлення 3:15: «Я знаю діла твої, що ти не холодний, ані гарячий. Якби то холодний чи гарячий ти був! А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе зі Своїх уст» — як буквальний наказ. Вона розуміла слово «літеплий» як диявольську якість у всіх її проявах. Вона завжди мала мікрохвильовку у своєму розпорядженні (її єдина поступка новітнім технологіям — довгий час Гортенз розривалася між догоджанням Господу і розумінням американської програми управління через високочастотні радіохвилі), щоб розігрівати страви до неможливих температур; вона мала цілі відра льоду, щоб тримати склянку води «холоднішою за сам холод». Вона носила дві пари трусів нараз, наче маніакальна потенційна жертва автокатастрофи; коли Айрі запитала її, навіщо це, вона розгублено відповіла, що, коли чує перший клич Бога (грім, що наближається, волаючий голос, звуки Вагнера), то зриває з себе ті, що ближче до тіла, і замінює їх на ті, що були далі, щоб кус застав її свіжою і без запахів, готовою для неба. Вона тримала в коридорі тюбик чорної фарби, щоб, коли настане час, позначити сусідні двері знаком Звіра і цим полегшити Богові працю з відсіювання негативних персонажів і розподілу на овечок та козлищ. І не можна було сказати жодного речення зі словами на кшталт «кінець», «закінчувати», «завершувати» тощо, щоб не спустити гачок садо-мазохістських задоволень Гортенз і Раяна:

Айрі: Я скінчила мити посуд.

Раян Топпс (урочисто трясучи головою над правдою її слів): Одного дня ми всі скінчимо, Айрі, люба моя; тому будь щирою і покайся.

Або:

Айрі: Це був такий класний фільм! Кінець був просто супер!

Гортенз Бовден (зі слізьми на очах): І ті, шо думають, шо кінець світу буде таким, будуть гірко розчаровані, бо Він прийде, сіючи жах і Закон, і покоління, яке бачило події 1914-го, побачить, як загине третина дерев, і третина моря стане кров’ю, і третина…

І ще був жах Гортенз перед прогнозом погоди. Хто б його не читав, який би миловидий не був диктор, яким би солодким голосом не вимовляв слова і як би пристойно не був вбраний, вона їх гірко проклинала всі п’ять хвилин програми, а потім, що було виявом неймовірної впертості, робила абсолютно навпаки до порад, які вони давали (легка курточка і без парасолі на дощ, повна екіпіровка і капелюх від дощу на сонце). Спливло кілька тижнів, поки Айрі допетрала, що диктори погоди були світською антитезою до справи життя Гортенз, яка, звісно, була чимось на кшталт суперкосмічного прогнозу Господніх дій за допомогою всемогутньої біблійної екзегези погодних умов. У такій перспективі диктори погоди були просто нахабними вискочнями. І завтра зі сходу треба чекати вогню, що огорне всю область полум’ям, від якого не буде світла, але тільки страшна темрява… тоді як, боюсь, жителям північних територій потрібно буде витягати найтепліші шарфи і закутуватися від зуболомного морозу, і дуже ймовірно, що прибережна зона постраждає від шторму, і смерчів, і жахливого граду, який навіть на землі не буде танути… Майкл Фіш і йому подібні були злодюгами, що передавали маячню з Офісу метеопрогнозів і знущалися з точної науки, есхатології, над вивченням якої Гортенз просиділа п’ятдесят років.

— Є нувини, містере Топпс? (Це питання без варіантів ставилося за кожним Божим сніданком; по-дівчачому, затамувавши подих, наче дитина, що питає про Санта-Клауса.)

— Жоудних, місіс Бе. Ми все ще проудовжуємо вивчати прикмети. Ви мусите дозволити мені та моїм колегам добре все обдумати. У цьому житті є ті, хто вчителі, і ті, хто учні. Вісім мільйонів Свідків Єгови чекають на наше рішення, чекають на Судний День. Але ви мусите новчитися золишоти токі речі для тих, хтоу моє прьомий звйозок.

Після кількох тижнів перерви Айрі повернулась до школи. Але школа здавалася такою далекою; навіть сама подорож з півдня на північ кожного ранку була як грандіозний похід на Північний полюс, навіть гірше — як один з таких походів, що обірвався недалеко від своєї мети в ні теплому, ні холодному місці, антиподія порівняно з киплячим казаном бовденівської хати. А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе зі Своїх уст. Коли так звикаєш до екстреми, раптом ніщо інше тебе більше не задовольняє.

Вона часто бачилася з Міллатом, але їхні розмови були короткі. Він тепер носив зелений метелик і був задіяний в інших справах. Вона досі розбирала Маркусові папери двічі на тиждень, але решти сім’ї уникала. Часом вона мимохідь бачила Джошуа. Він, здавалося, уникав Чалфенів так само старанно, як вона. Батьків вона бачила по вікендах, прохолодні моменти, в які всі називають усіх на ім’я. (Айрі, ти б не могла передати сіль Арчі? Клара, Арчі питає, де ножиці), і всі учасники після того почувалися спустошеними. Вона відчувала, що про неї тут шепочуться так, як лондонці роблять, коли підозрюють когось на релігію, цю заразну хворобу. Тож вона поспішала назад у будинок номер 28 по Ламбет-стрит, назад у темряву, в якій так приємно було відчувати себе ведмедем у сплячці чи метеликом у коконі, а їй було так само цікаво, як і всім, якою буде нова Айрі, що з’явиться з цього кокона. Це зовсім не було схоже на в’язницю. Навпаки, ця хата була суцільною пригодою. В комодах, і закинутих шухлядах, і в засмальцованих рамках тут зберігалися секрети — так довго, що вони виходили б з моди, якби секрети могли застарівати. Вона знайшла фотографії своєї прабаби Амброзії, кістлявої, красивої фігурки з величезними мигдалевими очима, і капітана «білявчика» Дурхама, що стояв на купі каменів на тлі сепійного моря. Вона знайшла Біблію із однією вирізаною фразою. Вона знайшла світлини Клари, у шкільній формі, із маніакальною посмішкою, що відкривала справжній жах її зубів. Вона читала то із «Зубної анатомії» Джаральда М. Каті, то з «Біблії Доброї Звістки», і жадібно копирсалася в маленькій і еклектичній бібліотеці Гортенз, здуваючи з обкладинок рудий пил ямайської школи і часто користуючись ножем, щоб розрізати ніколи не читані сторінки. На лютий список виглядав так:

Гео Дж. Ш. Саттон Мокслі. Опис Вест-Індійського санаторію. — Лондон: Сампсон, Ло, Марстон і Ко°, 1886.

(Існувала обернена залежність між довжиною імені автора і поганою якістю його книжки.)

Майкл Скотт. Маєток Тома Крінгла. — Единбург, 1875. Еден Філлпоттс. У країні цукрової тростини. — Лондон: Макклюр і К°, 1893.

Його Честь Г. Гескет Бел, військовий суддя. Домінікани: підказки і замітки для тих, хто планує там оселитися. — Лондон: А.& С. Блек, 1906.

Чим більше вона читала, тим більше фігура бравого капітана Дурхама викликала її цікавість: меланхолійний красень, що розглядає цеглини напівзбудованої церкви і видається досвідченим попри свій молодий вік, абсолютним англійцем, виглядає так, наче може усім щось повідати. Навіть Айрі. Якщо вона триматиме його під подушкою. І відтепер ранками за вікном більше не було італійських виноградників, і була цукрова тростина, тростина, тростина, і сусідські двері перетворювалися ні на що інше, як на тютюн, і вона мріяла, що запах кльоцків Гортенз відсилає її кудись далеко в минуле, досить нереальне, адже вона там ніколи не бувала. У землі, які Колумб назвав Сант-Яго, але араваки вперто продовжували називати їх Ксаймака — іменем, що протривало довше, ніж самі араваки. Землі із густими лісами і щедрою водою. Тепер Айрі вже знала про цих м’яких за характером, кругленьких жертв м’якості свого характеру. Це були інші ямайці, яких історія обминула увагою. Вона надіслала свою претензію минулому — своїй версії минулого — так агресивно, наче відкликала лист, надісланий не туди. Отже, саме звідси вона походила. Це їй належало за правом народження, наче пара сережок із перлами чи поштова закладна. Якщо позначити відправну точку «X», то Айрі позначала іксом усе, що тут знаходила, збираючи шматочки й уламки (метрики, мапи, військові квитки, газетні новини) і зберігаючи їх під диванчиком, наче, поки вона спатиме, всі ці речі мали злитися в одне і засвоїтися її організмом.

Коли навесні проклюнулися бруньки, Айрі, як будь-кого невкоріненого, почали відвідувати. Спершу голоси. Перекрикуючи хрипоту старого радіо Гортенз, Джойс Чалфен виступала в «Часі питань садівника»:

Ведучий: Здається, ще одне питання від наших слухачів. Місіс Саллі Вайтейкер з Бурнемута, здається, має запитання до нашої гості. Місіс Вайтейкер?

Місіс Вайтейкер: Дякую, Браяне. Ну, я зовсім початківець у садівництві, і це мій перший мороз, і за два коротких місяці зі справжнього вибуху барв сад перетворився на жалюгідну річ, справді… Друзі порадили невеликі квіти, але крихітні аврікули і манюсінькі стокротки — вони виглядають безглуздо в такому великому саду. Я б хотіла завести щось більш вражаюче, десь такої висоти, як живокіст, але тоді його буде тріпати вітер, та й люди будуть бачити з-за своїх парканів і хитати головами: «Люба, ой люба» (співчутливий смішок зі студії). Тож моє питання до гості студії: як ви підтримуєте вигляд саду в сувору зиму?

Джойс Чалфен: Ну, насамперед я мушу сказати, що ваші сусіди пхають носа, куди не слід. На вашому місці я б порадила їм пильнувати свого горщика (сміх зі студії). Але якщо серйозно, то ця мода на квіти цілий рік є справді нездорова для саду, і для садівника, і особливо для ґрунту, справді… Я вважаю, що зима має бути часом для відпочинку, неяскравих кольорів, знаєте — і коли врешті приходить пізня весна, ваші сусіди в повному шоці! Бум! От де він до місця, цей чудовий порив росту. Я думаю, глибока зима — це справді час для догляду за ґрунтом, перекопування, треба дозволити йому відпочити і запланувати його майбутнє так, щоб справді здивувати довгоносих сусідів. Я завжди розглядала садовий ґрунт як тіло жінки — воно розвивається циклами, і плідне в одні моменти, а в інші неплідне, і це справді абсолютно природно. Але якщо ви таки дуже хочете, тоді Лентернові троянди — helleborus corsicus — дуже добре почуваються на холоді, у завапненому ґрунті, навіть якщо вони в…

Айрі вимкнула Джойс. Це було досить терапевтично — вимкнути Джойс. Не те, щоб цілком особисто. Просто раптом це здалось втомливим і нудним, оця боротьба за нещасну рослинку, вирощену на вапняковому англійському ґрунті. Нащо було перейматися, якщо вона знайшла собі цілком інше місце? (Бо Ямайка постала перед Айрі, як наново відкрита. Наче сам Колумб, відкривши Ямайку, Айрі змусила її існувати.) Цю заліснену і щедру на воду місцевість. Де рослини буяли без жодного догляду і контролю, і молодий білий капітан без жодних умовностей міг зустріти молоду чорну дівчину, і обоє вони були молоді і чисті, без минулого чи обтяжливого майбутнього — місцевість, де речі просто відбувались. Жодних вигадок, жодних міфів і жодної брехні, жодних заплутаних вузлів — ось як Айрі уявляла свою батьківщину. Бо батьківщина — це одне з магічно-фантастичних слів, як одноріг, чи душа, чи нескінченність, які тепер прокралися в мову. І особлива магія батьківщини, її чарівний вплив на Айрі полягав у тому, що це звучало, як початки. Початок початків. Наче перший ранок в Едемі і перший день після апокаліпсису. Чиста сторінка.

Але кожного разу, коли Айрі здавалося, що вона ось уже наближається до початків, до ідеальної чистоти минулого, щось із теперішнього дзвонило у двері Бовденів і втручалося. Четвертий тиждень посту приніс на поріг Джошуа, розлюченого, кілограмів на десять легшого і набагато бруднішого, ніж зазвичай. Не встигла Айрі висловити своє здивування чи шок, як він увірвався в квартирку і хряпнув дверима.

— Я ситий цим лайном! Ситий по самі вуха!

Вібрація від захряснутих дверей збила капітана Дурхама з Айриного підвіконня, і Айрі дбайливо поставила його назад.

— Ага, і мені теж приємно тебе бачити, старий. Чому б тобі не сісти і не вистигнути трохи? Ситий чим?

— Ними. Вони мене замахали. Вони розбазарюються про права і свободи і з’їдають по п’ятдесят курчат кожного сраного тижня! Брехуни!

Айрі не одразу добрала, в чому зв’язок. Вона набила собі косячок, готуючись до довгої історії. На її здивування, Джошуа теж набив косячок, і вони скрутились на підвіконні, видмухуючи дим через ґратки на вулицю.

— Ти знаєш, як живуть курчата на птахофермах?

Айрі не знала. Джошуа пояснив. Закриті на все своє куряче життя в повній курячій темряві, напаковані, як курячі сардини, у своє куряче лайно і напхані найгіршим курячим зерном.

І це, для Джошуа, було ще квіточками порівняно із життям свиней, і корів, і овець.

— Це нахрін злочин. Але спробуй скажи це Маркусу. Спробуй переконай його відмовитися від своєї недільної шинки. Він же ніхріна про це не знає. Ти колись це зауважувала? Він знає купу речей з одного-єдиного питання, але ще є цілий світ навколо, який… О, поки я не забув, візьми листівку.

Айрі ніколи не думала, що настане день, коли Джошуа Чалфен тикне їй в руку листівку. Але от вона була, в її долоні: «М’ясо — це вбивство: факти і домисли, публікація БЖПТ».

— «Боротьба із жорстоким поводженням з тваринами». Це як активісти Грінпісу чи шо. Прочитай — вони не просто дурнуваті гіпі, вони всі із солідним науковим і академічним багажем, і вони працюють з анархістської перспективи. Я відчуваю, що знайшов свою нішу, розумієш? Це справді неймовірна група. Вони реально працюють. Заступник голови — випускник Оксфорду.

— Ааааа. Як там Міллат?

Джошуа відмахнувся від питання:

— Ой, та я не знаю. Ненормальний. Він зовсім з’їжджає з глузду. І Джойс досі улягає всім його забаганкам. Не питай мене. Мене від них нудить. Усе помінялося, — Джош нервово пропустив пальці через своє волосся, що тепер сягало плечей. У Віллесдені таких любовно називали Рибка-Єврей. — Навіть не можу пояснити тобі, наскільки все змінилося. Мені просто… просвітліло.

Айрі кивнула. Вона мала співчуття до просвітлінь. Її сімнадцятий рік був по зав’язку напакований ними. І її не здивувала метаморфоза Джошуа. Чотири місяці в житті шістнадцятилітніх — це час різких поворотів і метання між протилежностями; фанати «Стоунз» стають фанатами «Бітлз», торі перетворюються на ліберальних демократів і назад у торі, вінілові наркомани — в гіпі. Ніколи більше в житті людина не здатна на такі тотальні метаморфози.

— Я знав, ти зрозумієш. Якби я міг поговорити з тобою раніше, але я просто не можу бути в тому домі тепер, коли я тебе нарешті бачу, Міллат вічно переходить нам дорогу. Так приємно тебе бачити.

— Тебе теж. Ти змінився.

Джош недбалим жестом вказав на свій одяг, який був значно менш ідіотським, ніж завжди.

— Мабуть, не можна носити піджак свого папані вічно.

— Мабуть.

Джош плеснув у долоні:

— Ну, я замовив квиток до Гластонбері, я можу вже не повернутися. Я зустрівся з людьми з БЖПТ, і я їду з ними.

— Зараз березень. До літа ти ж не поїдеш.

— Джолі і Кріспін — люди, яких я зустрів, — кажуть, ми можемо виїжджати вже зараз. Трохи пожити в таборі.

— А школа?

— Якщо ти можеш прогулювати, то й я можу прогулювати… це не те, що я її зовсім кидаю. В мене на плечах все ще чалфенівська голова, я повернусь на екзамени і потім знов пошлю все на хрін. Айрі, ти мусиш зустрітися з цими людьми. Вони просто… неймовірні. Він — дадаїст. А вона — анархістка. Справжня. Не така, як Маркус. Я їй розказав про Маркуса і про його грьобану Мишу Майбутнього. Вона думає, що він небезпечна особа. Дуже може бути, що він психопат.

Айрі подумала хвилинку:

— Ну, я б здивувалася.

Не гасячи цигарки, він викинув її у вікно:

— Я відмовляюся від м’яса. Наразі я їм тільки рибу, але цього не достатньо. Все, я нахрін стаю вегетаріанцем.

Айрі стенула плечима, не зовсім розуміючи, що вона має на це відповісти.

— Я маю багато чого сказати про старе гасло, розумієш?

— Старе гасло?

— Випалюй вогонь вогнем. Тільки справді, блін, екстремальною поведінкою можна достукатися до таких, як Маркус. Він навіть не розуміє, що він ні на що не здатний. До нього не можна достукатися раціонально, бо він думає, що раціональність йому належить. Як ти будеш з таким говорити? Ага, і я відмовляюся від шкіряного одягу — і решти продуктів тваринного походження, желатину там і такого іншого.

Задивившись на якийсь час на ноги, що проходили на рівні їхніх облич — у шкіряних туфлях, кросівках, на шпилях, — Айрі відповіла:

— Так, це їм покаже.

Першого квітня, на День дурнів, на порозі в Айрі з’явився Самад. Він зайшов дорогою до ресторану, в білому костюмі, що наче в корови в роті побував, і нагадував розчарованого святого. Він виглядав так, наче ось-ось заплаче. Айрі впустила його.

— Привіт, міс Джонс, — легенько кивнув їй. — Як поживає твій батько?

Айрі впізнала гру.

— Ви його бачите частіше за нас. А як поживає ваш Бог?

— Дуже добре, дякую. Ти бачилась з моїм нікудишнім сином останнім часом?

Не встигла Айрі сказати свою наступну репліку, як Самад розридався, і його довелося проводити в кімнату, саджати в Даркусове крісло і відпоювати чаєм, щоб він міг говорити.

— Містере Ікбол, що не так?

— А що так?

— Щось трапилося з моїм татом?

— О ні, ні… Арчібальд в порядку. Він — як ходяча реклама пральної машинки. Крутиться, крутиться і зовсім не зношується.

— Тоді що сталось?

— Міллат. Він пропав ось уже три тижні.

— Боже. А ви телефонували Чалфенам?

— Він не в них. Я знаю, де він є. Він з вогню скочив у полум’я. Він сидить із цими сновидами в зелених краватках. У спортцентрі в Честері.

— Ніхріна собі.

Айрі сіла на підлогу, схрестивши ноги, і вийняла цигарку.

— Я його не бачила в школі, але я щось не задумувалась, скільки його вже не було. Але якщо ви знаєте, де він…

— Я не поїхав туди шукати його, я прийшов спитати твоєї поради, Айрі. Що мені робити? Ти його знаєш — як я маю достукатися до нього?

Айрі закусила губу — стара звичка її матері:

— Ну, я не знаю… Ми вже не такі близькі, як колись… але я завжди думала, що справа в Маджіді… йому його не вистачає… ну, він цього ніколи не визнавав… але Маджід — його двійняшка і, може, якби він був тут…

— Ні, ні. Ні, ні, ні. Я б хотів, щоб усе було так просто. Тільки Аллах знає, як я покладав усі свої сподівання на Маджіда. А тепер він каже, що повертається вивчати англійське право — і за нього платить ця сімейка Чалфенів. Він хоче займатися правом людей замість права Господа. Він нічого не навчився з того, що казав нам пророк Мухаммед — мир Йому! Звісно, його мати задоволена по вуха. Але для мене він — саме розчарування. Він більш англієць, ніж самі англійці. Повір мені, з Маджіда Міллатові добра не буде. Як і Маджідові з Міллата. Вони обидва збилися на манівці. Відхилилися безмірно від життя, яке я їм накреслив. Вони сто відсотків поодружуються з білими жінками на ім’я Шейла і зведуть мене в могилу замолоду. Все, чого я хотів, — це два добрих мусульманських хлопчики. Ой, Айрі… — Самад узяв її за вільну руку і погладив із сумною теплотою. — Я просто не можу зрозуміти, де я помилився. Ти вчиш їх, але вони не слухають, бо у них у навушниках гримить «Паблік енемі». Ти їм показуєш широку дорогу правди, а вони вишукують криву стежечку облуди. Ти їх ведеш, а вони тікають у тебе з-під руки до спортцентру в Честері. Ти намагаєшся все спланувати, і ніщо не трапляється так, як ти собі уявляв…

«Але якби ви могли почати спочатку, — подумала Айрі, — якби ви могли відвести їх до витоків річки, до батьківщини…» Але вона цього не сказала вголос, бо він відчував це так, як і вона, і обоє знали, що це допоможе хіба так, як тому, хто ловить свою тінь.

Натомість вона витягнула свою руку з-під його і поклала її поверху — ласка за ласку:

— О, містере Ікбол. Я навіть не знаю, що сказати…

— Нема таких слів. Син, котрого я послав додому, вертається чистокровним англійцем у білому костюмі, юристом в ідіотській перуці. А син, якого я тримав при собі, став тут продажним фундаменталістом-терористом у зеленій краватці. Інколи я сам дивуюся, чому це мене має хвилювати, — гірко підсумував Самад, виказуючи слід свого двадцятирічного перебування в Англії. — Справді так думаю. Сьогодні я вже думаю, що в момент, коли ти перетинаєш кордон цієї країни, ти підписуєш угоду з дияволом. Ти даєш свій паспорт на митниці, тобі ставлять штамп, ти хочеш трохи заробити, почати свою справу… але ти плануєш повернутися! Хто хоче залишитись? Холодно, мокро, жалюгідно; жахлива їжа, потворні газети — хто хоче жити в такому місці? В місці, де тобі ніколи не раді, де тебе тільки терплять. Тільки терплять. Наче ти тварина, хоч і домашня. Хто хоче залишатися? Але ти підписався у диявола… тебе втягує, і раптом ти вже не здатний на те, щоб повернутися, твоїх дітей уже не можна впізнати, і ти ніде вже не маєш дому.

— О, це не так, я впевнена.

— А потім ти починаєш втрачати саму ідею дому. Одного дня ця штука, цей дім, усе це здається старою брудною брехнею… і я тепер і справді починаю думати, що місце твого народження — це випадок, усе — випадок. Але, якщо ти так думаєш, — то куди ти ідеш? Що ти робиш? Що тобі має значення?

Поки Самад описував свою антиутопію із виразом жаху на обличчі, Айрі було соромно признатися, що для неї край випадковостей звучав як синонім раю. Як синонім свободи.

— Ти розумієш, дитино? Я знаю, ти розумієш. — Насправді він питав: чи ми говоримо однією мовою?

Чи ми походимо з одного місця? Чи ми подібні?

Айрі стисла його руку і жваво захитала, намагаючись попередити його сльози. Що вона могла сказати йому окрім того, що він хотів почути?

— Так, — погоджувалася вона. — Так, так, так.

Коли Гортенз і Раян повернулися пізно ввечері після нічного молитовного зібрання, обоє були в піднесеному настрої. Оце був вечір так вечір. Виливши на Гортенз ціле море вказівок щодо шрифту і верстки своєї статті у «Вартову вежу», Раян пішов у коридор, щоб зателефонувати у Бруклін по новини.

— Але я думала, що він радиться разом з ними.

— А так, так, так і є… Але остаточне путвердження має дати сам пан Чарльз Вінтрі з Брукліну, — сказала Гортенз пошепки. — Шо за день! Який день! Пуможи-но мені принести мою стару друкарку… Вона мені тре на столі.

Айрі зробила, що їй казали, — взяла гігантську стару ремінгтонку і віднесла її на кухню Гортенз. Гортенз простягнула Айрі купку паперу, дрібно списаного Раяновим почерком.

— Читай мені то, Айрі Амброзія, пуволі, пувільно… А я друкуватиму.

Айрі читала цілих півгодини, здригаючись від Раянової жахливої прози, подаючи коректор, коли було потрібно, і скрегочучи зубами, коли автор кожні десять хвилин заскакував до кухні, щоб поправити свій синтаксис чи перефразувати абзац.

— Містере Топпс, ви вже зателефонували?

— Ще ні, місіс Бе, ще ні. Дуже зойньотий містер Чорльз Вінтрі. Я зороз ще роз спробую.

Фраза, Самадова фраза билася в голові Айрі. «Інколи я сам дивуюся, чому мене це хвилює». Дочекавшись моменту, коли Раян не стояв на заваді, Айрі, оформивши своє питання як слід, спитала-таки Гортенз.

Гортенз відкинулася у своєму кріслі й поклала руки собі на коліна.

— Я це рубила багато-багато років, Айрі Амброзія. Я чекала на цей день, ще відколи бігала отаким шмаркачем у довгих шкарпетках.

— Але ж нема жодної причини…

— Що ти знаєш про причини? Нічо. Свідки Єгови — там, де моє коріння. Вони були до мене добрими, як ніхто ніколи не був. То було дубро, яке перейшло мені від моєї матері, і тепер, кули ми так близько до кінця, я це буду леліяти.

— Але, ба, так не є… ти ж не можеш вічно…

— Дай-но я тобі шось скажу. Я не така, як Свідки, які бояться пумерти. Просто бояться. Вони хочуть, щоб всі пувмирали, крім них самих. Це не причина, щоб присвячувати своє життя Ісусу Христу. Моя мета геть інша. Я все ще спудіваюсь стати однією з Вибраних, хоч я й кубіта. Я хутіла цього все своє життя. Я хутіла сидіти там із Господом, і творити суд, і приймати рішення, — Гортенз прицмокнула, довго і зі смаком. — Я так змучилася від церкви, яка весь час турочить, шо я кубіта і шо мені бракує освіти. Весь час тебе пувчають — то тим, то іншим… Це завжди була проблема у кубіт нашої родини. Завжди приносило кугось, хто брався їх учити чугось і прикидався, що це навчання, а це була битва їх бажань. Але якщо я стану одною зі ста сорока чутирьох, ніхто вже не зможе пувчати мене. Це буде моя робота! Я буду сама писати закони, і мене не буде цікавити думка кугось там ще. У моєї мами була сила волі, і у мене вона теж є. Бачить Бог, твоя мама така сама. І ти така сама.

— Розкажи мені про Амброзію, — попросила Айрі, знайшовши щілинку в залізному обладунку Гортенз, через яку можна було протиснутися. — Будь ласка.

Але Гортенз не здала позицій:

— Ти сама досить знаєш. Минулого не наздогнати. Ніхто ше нічого не навчився на свому минулому. Давай зверха п’ятої стурінки, здається, ми там скінчили.

В ту хвилину до кімнати зайшов Раян із обличчям ще червонішим, ніж завжди.

— Шо, містере Топпс? Уже? Ви знаєте?

— Господь змилостився над язичниками, місіс Бе, бо день уже спровді на підході! Усе так, як Бог виклов у своїй книзі Об’явлення. Він ніколи не плонував третього тисячоліття. Тепер мені треба ця стаття набраною, і наступну я диктуватиму вам сходу — вам треба перетелефонувати всім ламбетським членам, і листівкою…

— А так, містере Топпс, але дайте мені моментик… Це не може бути ніяка інша дата, правда ж, містере Топпс? Я казала вам, я це відчувала хребтом.

— Я не знаю, наскільки ваш хребет має з цим до справи, місіс Бе. Звісно, краще довіряти скрупульозному текстовому аналізу, виконаному мною і моїми колегами…

— І, мабуть, Богом, — сказала Айрі, метнувши на нього лютий погляд і обнімаючи Гортенз, яка тряслась від ридань. Гортенз поцілувала Айрі в обидві щоки, і Айрі посміхнулася її теплим сльозам.

— Так-так, Айрі Амброзія. Я така рада, що ти зараз поряд. Я пружила ціле сторіччя — я вруодилася на самому його пучатку в землетрус і я пубачу, як у його кінці Другий землетрус зітре навіть слід гріха і зла. Славайсу! Все так, як він, врешті-решт, обіцяв. Я знала, я дочекаюсь. Мені лишилось тільки сім років чекати. Дев’яносто два! — Гортенз недбало прицмокнула. — Шо! Моя баба жила сто три роки, і ше мугла би жити, якби вчасно переступила того шнурка, об який зашпорталась, і впала, і забилась. Я доживу. Я буду жити, скілько треба. Моя мати прийняла муки, щоб я пубачила цей світ — але вона знала справжню церкву, і вона випихнула-таки мене на цей світ у найскладніших обставинах, шоб я могла пубачити цей святий день.

— Амінь!

— А так, амінь, містере Топпс. Вдягайтесь у Господні обладунки. Ну, Айрі Амброзія, будь мені свідком, когди я це кажу: я буду там. І я поїду на Ямайку, щоб пубачити це там. Того Божого року я поїду додому. І ти можеш туди поїхати, якщо ти навчилась у мене і слухала мене. Ти їдеш на Ямайку у двохтисячному році?

Айрі скрикнула і підскочила до бабці, щоб її обняти.

Гортенз обтерла сльози фартухом.

— Славайсу, я прожила ціле сторіччя! Правдою і дубром я жила все це сторіччя з його кривдами і неправдами. І дякую тобі, Господи, що я пучую грім в обох кінцях.