Багато, багато, багато золота…

АПОЛЛОН СТАЄ МІДАСОМ

Добровільні шукачі скарбів, ба навіть державні рятувальні експедиції, вхопили, як то кажуть, циганською голкою меду. З головними своїми багатствами й основним капіталом океан і не думав розлучатися, бо не мав наміру пускати до своїх надр людину. Найдосвідченіший аквалангіст пірнає вглиб не більше як на 100–120 метрів. Працювати довго й продуктивно під таким шаленим тиском не може жоден, йому доводиться хапати те, що лежить скраю. Використовувати для розшуків затонулих скарбів водолазів у твердих скафандрах дорого й нерентабельно, як і використовувати для цієї ж мети батисфери. Вірні слуги океану — пісок і намул — надійно охороняють і вкривають собою золоті злитки, монети, золотий посуд і… золотий брухт. Золоті речі під впливом зовнішніх сил теж можуть ставати брухтом, хоча й золотим.

Американські інженери реконструювали навіть підводний човен-малятко спеціально для розшуків скарбів. Але й підводний не вельми виправдав себе. Пісок і намул… Намул і пісок. Дуже часто корабля, що потонув, не знаходили там, де він мусив би бути. Спершу його поглинала вода, а вже на дні його поглинав пісок. Багатометровий шар піску був надійною ковдрою, під якою золоті скарби могли спати, і їх ніхто не потривожив і сотні, і тисячі років.

Не гіршою ковдрою був і намул, але він до того всього позбавляв чисту воду прозорості. Вода ставала чорною, як китайська туш, і ховала від зайвих очей скарби океану. Але змагатися океану з людиною теж було нелегко. Як витвір людського генія грізним супротивником океану став Мідас. Він не був людиною і не боявся ні глибини, ні тиску, ні акул, ні каламутної води, ні темряви, ні багатометрової товщі піску. Й разом з тим в особі Мідаса сиділа велика частка людини, і завдяки людині Мідас у відповідних умовах мав змогу діяти як людина. На такого супротивника океан не очікував. Мідас мав великі переваги, бо не був людиною, і мав чимало переваг, бо вже не був просто машиною.

Тепер кожного дня він вирушав на пошуки золота, маючи за плечима пластроловий мішок, а в іншому мішку запас пластрола у тюбиках. Мідас просто з борту “Менхасетти” стрибав у воду і, як звичайний аквалангіст, пірнувши, плив часом за кілька десятків миль. Мідасові не потрібен був акваланг і запас кисню в балонах, хоч стисле повітря у балонах він брав із собою. Знайшовши місце на дні океану, де під шаром піску заховалося золото (це була найлегша частка роботи, бо Мідаса повертало до золота, як магнітну стрілку до полюса чи до шматка заліза), він виготовляв з пластрола труби, які у морській воді в ту ж мить тужавіли й ставали тверді. Стисле повітря допомагало звичайній трубці перетворитися на гідромонітор своєрідної конструкції, що розмітав у всі боки дрібний пісок і разом з тим витягував у труби великі металеві предмети. Уламок якоря, ґудзики нещасного матроса, іржавий цвях, срібна виделка — все це летіло набік. Так-так, навіть срібна виделка з кают-компанії якого-небудь фешенебельного лайнера спокійно лягала поруч з іржавим цвяхом, бо Мідас був зовсім байдужий до срібла.

Франсуа Нуазе навчав його відчувати, цінувати, розшукувати й добувати золото й ніщо інше — інше Мідаса не цікавило. І брильянт в кільканадцять каратів, брильянт, який прикрасив би будь-яку корону, побувавши в Мідасових руках, знову булькав у воду, ніби й не був ніколи брильянтом, а був звичайнісіньким собі камінцем.

Золото, золото й тільки золото вкладалося у пластроловий мішок.

Спочатку його було небагато, спочатку це були тільки монети. Але зараз Мечислав з кожним днем переконувався усе більше і більше в тому, що Мідас з цікавої експериментальної машини перетворювався на майже довершений агрегат, який можна по-справжньому експлуатувати.

Спершу Мідас, коли відпливав від бази на милю-дві, мусив повертатися назад лише за допомогою радіосигналів. Мечислав боявся, що їх запеленгують, і поставив перед Франсуа жорсткі вимоги — обійтися без радіосигналів. Франсуа й сам розумів, що робот, чи кібер, чи як його хочете називайте, прикутий до свого господаря радіосигналами, нагадував собаку на дуже короткій шворці. Хазяїн боявся відпускати його від себе, щоб вовки не з’їли. А кому потрібний такий собака? Собака мусить бігати по всьому лісі й шукати дичину.

Під час одного з рейсів “Ціцелії” на борт “Менхасетти” прибуло портативне телеустаткування.

Одна з найвідоміших теле-радіофірм зробила його на замовлення Мечислава. Транзисторів у цьому устаткуванні була незліченна кількість, і коштувало воно силу-силенну грошей. Франсуа спочатку не розумів, нащо Мечиславу це устаткування, а потім розвів руками:

— А-а, ви стаєте багатим, ви думаєте про розваги. Мушу вас розчарувати: коли Мідас навчиться запливати дуже далеко, вам не вдасться стежити за Мідасовою роботою. Але я вас розумію, ви хочете відчути всі фази власного збагачення. Скупий лицар обмежувався лише тим, що опускав руки в гори золота, пересипав його, як зерно, слухав його мелодійний дзвін, милувався його блиском, ви ж хочете помилуватися своїми багатствами ще за багато годин до того, як вони будуть у ваших руках.

— Мсьє Нуазе, — зітхнув Мечислав, — мені абсолютно начхати на ваші психологічні вправи. Я й надалі робитиму те, Що мені подобається, бо перш за все я тут господар.

— Мсьє Живокіст, — похитав головою Франсуа, — я казав і казатиму, що золото вас рано чи пізно погубить. Це станеться тоді, коли у вас буде дуже багато золота.

— Ну, от і наближайте мою загибель. У вас немає підстав любити і шанувати мене. Працюйте так, щоб золота ставало все більше й більше. — І, грюкнувши дверима, Мечислав вийшов геть.

Але як би там не було, навіть Нуазе було дуже цікаво спостерігати біля телевізійного приймача за роботою Мідаса.

Ось він стрибнув з борта “Менхасетти”, зник під водою, і в ту ж мить вмикалася його телеапаратура.

Мідас плив, як людина, але в багато-багато разів швидше. Рухи його кінцівок нагадували рухи плавця, коли він пливе стилем брас, але швидкість Мідаса можна було порівняти хіба що із швидкістю торпеди. А ви уявляєте собі, скільки за годину чи за півтори може проплисти торпеда?

Спершу здавалося, що Мідас пливе за суворо визначеним маршрутом і ніяка сила не примусить його збочити, але раптом Мідас зупинявся на повному ходу, й тіло його хиталося у воді, тепер по-справжньому нагадуючи магнітну стрілку. Праворуч — ліворуч, праворуч — ліворуч ще раз, і Мідас вирушав у певному напрямку, все набираючи й набираючи швидкості.

Колись була розповсюджена теорія, що кораблі на великих глибинах не тонуть на дно, а, опустившись до місця, де дуже високий тиск, плавають у воді, як стратостати в повітрі. Але численні підводні дослідження абсолютно спростували цю теорію. Коли вже нещасному кораблеві судилося йти на дно, він тонув саме на дно, як би глибоко це дно не було.

Не залежало це навіть не тільки від щільності води й високого тиску, не залежало це й від класу корабля. Тонула на самісіньке дно легка дерев’яна піратська бригантина. Тонув на дно важкий залізний трансатлантичний лайнер. Часом воїш лежали на дні поруч, їх розмежовували віки і… метри.

Мечислав Живокіст недаремно вибрав для своєї піратської бази острів Сібл. На кожному квадратному кілометрі дна лежало по кілька суден, що затонули, а глибина тут була невелика. Судна різні: від бригантини до лайнерів включно. Й не було жодного судна, в якому б Мідас не знайшов поживу. З мародерською послідовністю він ішов по колу. Спочатку оббиралися кораблі, що лежали недалеко від “Менхасетти”, але згодом Мідасові доводилося запливати все далі й далі. Поки на судні залишалася бодай золота шпилька, Мідас не залишав його, і бували дні, коли він повертався на борт “Менхасетти” з десятками кілограмів золота у пластроловому мішку.

Чи він ходив по палубі судна, що потонуло, чи обстежував одну за одною каюти, чи спускався до трюмів — він тепер не зникав з поля зору людей, що чекали на нього на “Менхасетті”.

Телевізійна камера на Мідасі була першокласна, і його очі бачили навіть тоді, коли навкруги судна від найменшого коливання води знімалися чорні хмари намулу.

Ось, хитнувшись, як стрілка компаса, в потрібному напрямку, Мідас розвинув шалену швидкість, і дуже скоро крізь товщу води як у тумані вималювався силует корабля… Золота в трюмах “Менхасетти” збільшувалося день від дня, його вже, мабуть, можна було важити тоннами. Власне, золото не сіно й не бавовна — тонну золота неважко заховати у середнього розміру чемодані. За об’ємом це вже не так-то й багато, але вартість…

Якось Нуазе запитав Живокіста:.

— Мсьє Живокіст, скажіть мені, на біса вам стільки грошей? Невже ви збираєтесь прожити два віки? Невже ви думаєте, що за тонну золота зможете купити змогу зайвий раз дихнути? Там, — Нуазе показав пальцем на небо, — все зважено й усе відміряно. Коли є на небі бог, в чому я, відверто кажучи, сумніваюсь, вам не вдасться виторгувати в нього жодної зайвої хвилини життя. Спочатку мені сподобалась ваша авантюра, бо тут були елементи романтики, аж до піратських бригантин включно. Але зараз романтика поступилася голому бізнесу, і мене від вашого золота починає нудити. Це вже не романтичні пригоди, а звичайне промислове добування золота, хоча, правда, й незвичним шляхом. Отже, на біса вам стільки золота?

Мечислав був у доброму гуморі й поолажливо всміхнувся:

— Комуністи пішли б у цьому питанні значно далі. Вони б, наприклад, запитали, чи зміг би я з’їсти за раз два обіди, натягнути на себе відразу кілька костюмів, сісти одноразово У два автомобілі й так далі. Й вони б мали рацію. Тут я з ними абсолютно згоден. Ні, Нуазе, я не придуркуватий рантьє, який мріє про те, щоб обстригти зайвий купон і щоб на тому місці виріс новий. Чхати я хотів на гроші. Ви добре знаєте, Що грошей я й так мав би доволі, навіть не встряваючи у цю авантюру.

— Ну, вже ж і не любов до романтики керує вашими справами і вчинками, — покрутив головою Нуазе.

— Звичайно, ні, — спокійно погодився Мечислав. — Мені потрібна влада над людьми! Розумієте, необмежена влада! Тільки тоді я заспокоюсь.

— Вас заспокоять значно раніше, — раптом пообіцяв Нуазе. — Це я вам гарантую.

Мечислав бликнув у його бік очима, але й цього разу не розсердився. Замрія набігла на його очі. Він марив своїм.

— Хіба ви знаєте, що таке влада? Абсолютна, необмежена, божевільна, диктаторська, сатрапська влада над людьми! Влада, за якої навіть тиранія могла б вважатися найвищим проявом демократії і гуманізму, а римський раб міг би вважати себе в порівнянні з моїми підданими сенатором.

— Вам треба лікуватися, мсьє Живокіст, — щиро порадив Нуазе.

Але Мечислав уже його не чув: чи він мріяв уголос, чи це було марення, хто знає, але суть цього мрійливого марення залишалася такою:

— Мені потрібні гроші, бо мені потрібна влада. Влада й гроші — неподільні. За гроші я куплю владу… Найкращі гроші — золоті гроші! Мені потрібне золото…

…Силует корабля невмолимо насувається на екран. Спочатку туманно, розпливчасто, кожна риска, кожен штрих дрижить, і товща океанської води схожа на тремтливий холодець. Залишки корабля наче розщеплена кістка в тому холодці. В холодці не повинно бути кісток… А тут є… Зеленими косами гойдаються водорості. Значить, глибина невелика, не більше ста метрів. Там, де глибше, куди не досягає сонячне проміння, водорості червоні. Проте це не дуже точно вивірена ознака глибини. Часом червоні розростаються майже біля самісінького берега, а зелені чудово почувають себе на двохсотметровій глибині, часом червоно-зеленим казковим лісом вони ростуть поруч. Але глибина тут і насправді невелика. Срібними іскорками пересікають екран телевізора дрібненькі рибки. Що їх наполохало, чому вони такі перелякані? Невже Мідас? Ні, того не може бути. Рибки Мідаса не бояться. Вони якось інстинктивно відчувають, що Мідас їх не скривдить. Мідас їхній сусід, сам схожий на велику рибу.

— Дивіться, — сказав Живокіст, торкнувшись рукою ліктя Нуазе, — що це за диво?

У зеленкуватому холодці океану плив інший холодець — сріблясто-фіолетовий. Він загрожував затулити весь екран. А Мідас не звертає на нього ніякісінької уваги. Мигнуло ще кілька срібних іскорок-рибок, і одна з них раптово згасла.

— Це ціанея, — пояснив Нуазе. — Велетенська медуза. Дивно не те, що вона така велика, дивно, як вона сюди потрапила, та ще й проти течії. Ціанеї мешкають в арктичних водах, і там викохуються справді унікальні екземпляри. Це недоросток. Діаметр парасольки метра півтора та десятиметрові мацавки. Є значно більші, самі тільки мацавки досягають тридцяти метрів довжини.

— Ви наче океанолог, — з повагою сказав Живокіст.

Нуазе знизав плечима:

— Я просто дилетант.

Ще одна срібна іскорка згасла. Мечислав задоволено ляснув у долоні:

— Впіймала-таки! Ну, а такими мацавками та не впіймати!

Нуазе скосив очі в його бік.

— Яку солідарність ви мусите відчувати до цієї медузи! Хто-хто, а вона вміє використовувати тиранічну владу!

— А вам більше подобається роль рибки? — ущипливо запитав Живокіст.

— Я людина, мені ці категорії не підходять, — просто відповів Франсуа.

— Дивіться, дивіться, що це? — вигукнув знову Мечислав. — Невже й це велетенська медуза?

Невідомо, чи його насправді щось зацікавило, чи він надумав звести розмову на інше.

Нуазе глянув на екран. Тим часом велетенська ціанея вийшла з кадру, мабуть розсердилася, що Мідас завадив їй полювати, але на тому місці, де вона щойно була, простяглися якісь інші мацавки, і їм, здається, не було ні кінця ні краю. Нуазе придивився пильніше.

— Ні, — сказав він, — це не медуза. Це пагінці макроцистиса, найбільшої водорості з усіх відомих на землі. Ну й таланить нам сьогодні на велетнів. Водорость ця досягає шістдесяти метрів у довжину.

Велетенські гірлянди водорості, зачепившись за щоглу судна, що затонуло, ледь помітно погойдувалися. Мідас підплив зовсім близько й збурив своїм рухом воду. Живокіст прикипів очима до екрана.

“Бригантина, каравела, фрегат, корвет?” — гарячково гадав він.

Але визначити клас судна було не так легко. Мідас зробив різкий ривок уперед, і тепер замість силуету судна було видно лише один його борт. Щогли вони теж не брали до уваги, бо це мало б допомогло. Адже щогли могли впасти ще до того, як лютий шторм спровадив корабель на дно. Мідас поліз по борту й за хвилину вже був на палубі. Це дозволило побачити корабель, який потонув, дещо в іншому ракурсі, але потонув він так давно й так над ним попрацював океан, що й зараз було дуже важко визначити клас судна. У всякому разі це була не каравела й не галіон, а корабель трохи пізнішого періоду.

Чий він був — іспанський, англійський? І цього ніхто не міг би сказати напевне. Добрі дуби росли на зелених долинах Англії, і не гірші дуби шелестіли листям на берегах річки Гвадалквівір. Уміли тримати в руках сокиру англійські джони, й знали іспанські хуани теж, за який кінець сокири братися. Сотні років лежав під товщею води корабель, почорніли дубові борти, потім позеленіли, бо обросли водоростями.

На перший погляд здавалося, що судно розсиплеться від першого ж дотику Мідасового, але він упевнено йшов по палубі, а вона навіть не гнулася.

Зблизька корабель мав ще фантастичніший вигляд, ніж здалеку. Тепер було видно деталі. Й чим більше вдивлятися в деталі, тим менше корабель був схожий на витвір людських рук. Це було не дерево й не метал, це були підводні камені, оброслі якимсь слизьким мохом. Поштовхом ноги (достеменно так зробила б і людина) Мідас скинув за борт кілька актиній, що розмістилися на палубі, й почав обстежувати її.

Нуазе теж милувався кожним рухом Мідаса. Рухи його були напрочуд людські. На секунду Мідас випростався, ніби хотів розім’яти поперек. Випростався, розім’явся, і це вийшло в нього так природно, так граційно, що Мечислав і Нуазе розсміялися. Раптом Мідас завмер, роздивляючись, потім ступив уперед і підняв щось з палуби.

Це була ринда — корабельний дзвін, позеленілий і обліплений черепашками. У Мечислава солодко защеміло серце. Невже дзвін золотий? Практично цього не могло бути: дуже дорога музика — відбивати склянки на золотій ринді. До того ж зовнішній вигляд дзвона дозволяв думати, що він ніколи навіть не лежав біля благородних металів, але чому ж тоді Мідас підняв його і зацікавився ним? Мідаса завжди цікавило лише золото, й ось він раптом звернув увагу на звичайний мідний дзвін…

Мідас гарячково почав здирати з дзвона черепашки, водорості, намул, зелень, бруд… Мечислав перестав дихати — зараз блисне золото. Хіба мало різних загадок і таємниць ховає в собі океан? І чи не могло статися так, що якомусь диваку, капітану піратського судна, захотілося мати на своєму судні золотий дзвін для постійної спокуси команди? Але золото з-під Мідасових рук не блиснуло, дзвін залишався чорним, як і був. Коли б цей дзвін підняти нагору, на сушу, то, мабуть, не одну цеглину довелося б потовкти, щоб відчистити його до блиску. Мідас не поспішав розставатися з своєю цяцькою. Він крутив дзвін на всі боки, потім вдарив по ньому билом, що гойдалося всередині, й підняв дзвін до рівня вуха.

— Що він робить? — подався вперед Живокіст.

— Розважається, — байдуже пояснив Нуазе.

— Як розважається?

— Дуже просто. Перша-ліпша людина на його місці зацікавилася б старовинним дзвоном. Мідас зробив те ж саме. Він у мене дуже емоційний і буде ще емоційніший.

— Але ж він робот, робот, робот! — розсердився Живокіст. — Він повинен працювати, а не бавитися.

…Увечері хтось тихо зайшов до каюти Нуазе. Франсуа дрімав дуже чутко, відразу ж прокинувся і сів на ліжку. Спочатку він подумав, що за ним стежить Слуп, і мав намір пошпурити в цю стару жабу черевиком, але потім зрозумів, що це Мідас. У каюті було темно, але Мідас реагував на інфрачервоне проміння і йшов до Нуазе.

— Що ти хотів, Мідасе? — запитав Франсуа.

Його здивував цей непередбачений візит. Досі їхні взаємини (коли можна назвати взаєминами контакт винахідника з роботом) носили чисто службовий характер, і вони бачилися лише тоді, коли Нуазе, розробивши чергову програму, програмував Мідаса. Правда, Франсуа, знаючи, яка тонка конструкція в Мідаса, крім технічної програми, закладав до електронної голови деякі поняття, сказати б, морального та етичного плану. Звідси й узялася в робота та майже людська емоційність, яка сьогодні так здивувала навіть самого Нуазе і незрозуміло чому стурбувала Живокіста.

— Ви самі? — запитав Мідас, зупинившись біля ліжка.

— Сам. А чому це тебе цікавить?

— Я думаю, вам буде цікаво знати, хто зробив того дзвона, що я його сьогодні бачив на палубі…

— І ти прийшов це сказати мені?

— Я прийшов не тільки для того. Та коли вас цікавить, то будь ласка: дзвона відлито в місті Ліверпулі в 1698 році майстром Джоном Смітом…

— Угу, по нашому, Жак…

— Що?

— Нічого. Це я сам з собою розмовляю.

І тут Нуазе відчув, що Мідас поклав йому в руку кілька монет.

— Вони золоті, — шепнув робот, — це вам. Він не бачив…

— Іди й поклади їх там, де їм належить бути. Швидко!

Мідас покірно вийшов, а Нуазе не спав усю ніч.

Він остаточно переконався, що стоїть на правильному шляху. Людські вчинки, вчинки, не запрограмовані заздалегідь, не передбачені, будуть і надалі характерними для робота, не позбавленого, як машина, емоцій.