Багато, багато, багато золота…

ПОЧОМУ ВОДА В ОКЕАНІ?

Слуп і Вертес залишилися на господарстві самі. Власне, господарства вже ніякого не було, а “Менхасетта” перетворилася на звичайну клуню, хоч і з незвичайним скарбом. Слуп і Вертес зосталися сторожами на цій клуні.

Гартман слова дотримав: Мечислав Живокіст став власником нерухомості і земельної ділянки, а також невеликої шосейної дороги, вздовж якої висіла табличка: “Приват”.

Тим часом Нуазе з допомогою Мідаса змонтував ще шість таких же Мідасів з тих деталей, що було замовлено колись заздалегідь. Як не плювався Нуазе, але Мечислав їх усіх без винятку іменував Мідасами, тільки кожному дав порядковий номер. Усі шість молодших Мідасових братів було запрограмовано поверхово, але елементарні команди виконували. Мечислав сподівався на те, що пізніше цю нумеровану братію буде програмувати сам Мідас. Після того випадку, описаного в газеті, Мечислав не дуже покладався на Нуазе, підозрюючи, що Нуазе хоче втекти за допомогою Мідаса.

Але хіба це заважає Нуазе твердо відчувати себе на золотій середині? Мине ще рік-два, й Нуазе повернеться до Франції заможною людиною. І не тільки тому, що в нього буде золото. Він задовольнив, як багач, усі свої примхи. Примхи і людини, і вченого. За нормальних умов це було б неможливо. Цей Живокіст хоч і хам, і нувориш, але він не стромляє свого носа в науку, Франсуа може дозволити розгулятися своїй фантазії так, як вона хоче. А крім того, Нуазе в тридцять сім років залишався дванадцятирічним авантюристом, і йому просто цікаво спостерігати, до чого докотиться його патрон далі. Бажання Живокіста й примхи Нуазе гармонійно поєднуються, от і все!

На решту начхати.

Але ступити власною ногою на борт “Ціцелії” Нуазе не вдалося.

Капітан “Ціцелії” умів мовчати. Капітан “Ціцелії” умів також не чути, що йому не потрібно було чути. Такою ж була й команда “Ціцелії”, але Мечислав поклав собі не ризикувати.

Про снотворне потурбувався Слуп. Він був мастак на такі штуки. Знав, що дати, коли дати й з чим дати, щоб ні найменшого присмаку не відчувалося, щоб людина навіть не підозрювала, що мозок її окутує хімічний ерзац-сон. Але був цей ерзац-сон значно міцніший природного сну, бо не чув Франсуа Нуазе, як Слуп і Вертес старанно впакували його в брезент і ретельно перенесли на борт “Ціцелії” з “Менхасетти”. Пакунок вийшов таким, що ніхто не запідозрив би, що там усередині запакована жива людина. Пакунок з Нуазе всередині було обережно покладено в каюті Мечислава. Золото й устаткування переносили Мідаси.

Так закінчувалася океанська епопея і починалася сухопутна. Тепер Мідаси підуть в океанські глибини не з борту напівзатопленої “Менхасетти”, а просто з приватної купальні, де господарем Мечислав Живокіст.

А поки що Мідаси під наглядом Мечислава носили золото не з океанських глибин, а з трюму “Менхасетти” до трюму “Ціцелії”. Золото ні разу не дзенькнуло, запаковане воно було як для контрабанди. Тут не пожартуєш. Мечислав спробував собі на хвилинку уявити, що б сталося, коли б екіпаж дізнався, що саме вантажилося до їхнього трюму… А втім, тут необов’язково була потрібна дуже багата фантазія. Все скінчилося б надто банально: Живокіст і його супутники, безперечно, пішли б в океан годувати рибок, а до них періодично приєднувався б хто-небудь із команди аж доти, доки команда не вирізала б сама себе до останнього. Щоб так не сталося, усе золото було дуже дбайливо насправді й дуже недбало про людське око спаковано до пластролових мішків, і Мідаси, як тубільці-вантажники, ланцюжком один за одним носили тюки, яким не було ціни, до трюмів. Невдовзі стало ясно: всього золота однаково не перенесеш — ватерлінія “Ціцелії” сховалася у воді, й капітан “Ціцелії” почав підозріло поглядати на Мечислава.

Щастя, що люди на “Ціцелії” були страшенні ледарі. Ніхто з них не поцікавився, що запаковано в цих тюках, що вантажать до трюмів судна.

…Колись, ще хлопчиськом, Мечислав прочитав, що тонну золота можна заховати до валізи середнього розміру. Тоді він не повірив цьому. Тонна для нього була й залишалася чимось таким, що його потрібно везти на автомобілі, а тут раптом валіза, та ще й середнього розміру…

Тепер Мечислав мав змогу переконатися, що тонну золота не так уже й важко заховати в чемодан. Інше питання — як той чемодан підняти й нести. Щоб не було такої шаленої розбіжності між об’ємом тюка і його вагою, Мечислав наказав робити додатковий “камуфляж” з пластрола.

Але коли ватерлінія маленької “Ціцелії” почала зникати під водою, Мечислав зрозумів, що за один рейс усього золота не забереш, і залишив на борту “Менхасетти” Вертеса й Слупа за сторожів.

Так Слуп і Вертес залишилися на господарстві самі.

Вони обходили “Менхасетту” каюту за каютою, трюм за трюмом, нишпорили в усіх закутках так, ніби й справді побоювалися, що їм доведеться мати справу із злодіями. Кожен у душі переконував сам себе, що його не тільки приставили стерегти золото, але й стежити за іншим. Мечислав знав їхню вдачу й мав певність, що вони допильнують його золото краще, ніж бригада найдосвідченіших детективів із Скотланд-Ярда. Перед тим як зійти на борт “Ціцелії”, він щедро заплатив обом за вірну службу, і кишені їхні розпирало від золота. Шкода тільки, що тут, на напівзатонулій “Менхасетті”, не було перед ким похизуватися ні золотом, ні тою надзвичайною місією, яку їм доручили виконувати.

Любов до театральності кожного разу мало не губила Данила Слупа, але це була ніжна, незрадлива і полум’яна любов. Данило Слуп віддав би зараз половину свого власного золота, щоб мати бодай одного глядача, крім Вертеса. Вертес глядачем вважатися не міг, він сам ходив у дійових особах. А от коли б Данила Слупа зараз міг бачити хто-небудь із завсідників бару “Метелик”, цікаво, як би в нього вирячилися б очі? І що б він взагалі сказав? Але, щоб перервати солодку, нездійсненну мрію, Данило Слуп штурхнув носком черевика в тюк із золотом і запитав:

— Скільки, по-вашому, сеньйоре Вертес, його тут є? Коли рахувати в доларах, у фунтах, у марках, у франках, у лірах і сентаво?

Вертес ліниво знизав плечима й промурмотів крізь зуби:

— І що за охота лічити чужі гроші? В усякому разі я думаю, що у сейфах державних банків деяких бананових республік золота менше, ніж у цьому тюку.

— Доводилося вам раніше, сеньйоре Вертес, бачити такі купи золота?

— Доводилося й не такі.

Вертес і не збрехав, і не сказав правди. Його відповідь можна було розуміти по-різному: “доводилося, тільки не такі великі” або: “доводилося, тільки значно більші”. Слуп здивовано глянув на нього з-під кошлатих брів і, щоб не осоромитись, поспішив запевнити:

— І я теж, і я теж!

Хоча, як по правді сказати, ще зовсім недавно жменя вибитих золотих зубів вважалася ним чимось на зразок легендарних скарбів східних царів, а коли при ньому розповідали про гори золота, він у душі не дуже йняв віри.

Було вже казано про те, що Вертес зневажав Слупа так само щиро, як Слуп ненавидів Вертеса. Але, залишившись удвох при однакових грошах, виконуючи одну й ту ж саму місію, вони почували коли не симпатію один до одного, то якусь тактовну терплячість. Бундючному Вертесу почало навіть здаватися, що Слуп запобігає перед ним, і він відповідав Слупові не так стримано, навіть з нотками якоїсь душевності. Що б там хто казав про них, але вони були, є і залишаться колегами з молодих-юних років і аж до того дня, доки смерті не набридне служити в них на побігеньках і вона спересердя не махне косою по їхніх горлянках.

Коли вони обійшли пустельну як ніколи “Менхасетту” (без чого, власне кажучи, можна було обійтися), Данило Слуп запросив Хуана Вертеса до своєї каюти. До того Вертес ніколи не був у каюті Слупа, і йому чомусь здавалося, що із каюти його мусить обов’язково відгонити вовчим лігвом чи ведмежим барлогом. Але, переступивши поріг Слупової оселі, Вертес мусив зізнатися сам собі, що він глибоко помилявся. Каюта в Слупа була якщо не затишна, то в усякому разі чиста і охайна. Іронічний погляд Вертеса помітив на стінці над ліжком зображення Ісуса Христа, й Слупові маленькі очиці перехопили цю іронію.

З почуттям доброти Данило пояснив:

— Знаєте, не вірю, але про всяк випадок нехай висить. От, припустімо, ви пливете на великому лайнері через океан. Лайнер цей, прошу вас, такий, що не тоне. Сам він не тоне ні від шторму, ні від, вибачаюсь, торпеди. Й іти на дно ви, звичайно, не збираєтесь, бо коли б ви знали, що у вас є така можливість, ви, прошу вас, нізащо не сіли б на тамтой лайнер. Але ви у себе в каюті застаєте рятувальний пояс. Розумієте, про всяк випадок. І коли б у вас той пояс раптом забрали, ви б почували себе вже неспокійно. З одного боку, візьміть: що вам той пояс допоможе? Коли ви вже, прошу вас, опинитесь у воді, то є він у вас чи немає його — вас гарненько до пояса обстрижуть акули. А коли господь у своїй благодаті, прошу вас, на тую хвилинку кудись одведе акул, то ви однаково через кілька годин у воді закоцюбнете. Проте мусить же статися і так, що вас, прошу, знайдуть, і тоді, значить, врятують, і ви через кілька хвилин будете переодягнені в сухе, сидіти в кают-компанії і пити з капітаном віскі. Так і цей Ісусик. Може, він є, може, його немає, але він мені не заважає, хай собі висить, може, коли в пригоді стане.

— Бога немає, — переконливо засопів Вертес.

Він був глибоким атеїстом і мав для цього всі підстави. Давно минули ті часи, коли Вертес боявся бога і божої кари. Згодом він переконався, що коли б бог насправді був і коли б він був найтерплячіший, найлагідніший дідуган у всесвіті, він однаково б не стерпів у тому ж таки всесвіті існування раба свого на ім’я Хуана Вертеса і знайшов би, в який спосіб відкликати цього раба на небо для індивідуальної розмови. Але бог зносив, і Вертес поступово прийшов до впевненості, що так терпіти може лише порожнеча.

Тому Вертес ще раз наголосив:

— Бога немає, — і, помовчавши, додав: — Ви там щось про віскі розповідали…

— Ага, ага, — спохватився Слуп і дістав пляшку. — Прошу, прошу. На жаль, немає содової…

— Я зневажаю людей, які п’ють віскі заради содової, — тоном комплімента сказав Вертес.

Слуп тим часом професійно вправним рухом відкоркував пляшку й замріяно сказав:

— Знаю, знаю, є такі, що взагалі не визнають содової. Це хто як любить. Один каже: сода-віскі, інший — віскі-сода, третій — сода-сода-сода-віскі, ну, а вже четвертий обов’язково — віскі-віскі-віскі і ніякої тобі соди, щоб смаку не псувати. Таких я поважаю найбільше. В мене ж колись власний бар був, прошу вас.

— А коли ви заробите у сеньйора Живокіста відповідну суму, ви знову зорганізуєте бар? — знічев’я поцікавився Вертес.

У цьому запитанні бриніла неприхована зневага, але Слуп удав, що не помічає цієї зневаги, й залишився гостинний та ввічливий.

— Гай-гай, що там, прошу вас, загадувати наперед? Я поки свого шефа не збираюся міняти. З ним, як-не-як, спокійніше, за його спиною безпечно, як за кам’яною стіною. Служба неважка, а грошики кап та кап собі до кишені, і ніякого клопоту. А коли я власний бар мав, то хіба ж так було, прошу вас? Всюди сам, всюди сам, і ніхто тобі не тільки не допоможе, навпаки, кожен норовить тебе обдурити, обдерти, як липку, злупити, як з рідного тата, прошу вас.

Вертес не дуже уважно слухав його і переливав ретельно віскі з пляшки собі у черево. Слуп рвучко перехиляв маленькі чарочки, але не часто, більше розмовляв, а по кожній чарці морщив носа, щоб довести цим, що віскі міцне й добре. Так він звик робити ще в своєму барі.

Коли пляшка спорожніла й Вертес переконався, що повна не замінить її місця на столі, він мовчки дістав із кишені карти. Не можна сказати, що Слупові це дуже сподобалося. Він завжди вважав, що карти йому випадають не ті, що треба, й не любив у них грати. До того ж Данило напевне знав, що Вертес махлюватиме й добряче полегшить йому кишені. Але що робити двом чоловікам після випитої пляшки віскі, як не грати в карти? Вертес уже спритно тасував колоду…

…Докладно зупинятися на трагічних моментах, коли Данилові не “йшла” карта, навряд чи доцільно. Вертес грав краще, й Вертес, як кажуть картярі, планохМІрно “роздягав” Слупа весь вечір. Метода цього “роздягання” була простою, як конструкція цвяха, і вічною, як світ. Спочатку Вертес зірвав великий шмат і викликав у Слупа палке бажання відігратися. Потім він дав Слупові змогу відігратися і навіть дещо програв з своїх грошей, рівно стільки, скільки було потрібно, щоб Слуп повірив у власні сили. Потім Слуп власні сили переоцінив, потім Вертес пішов до своєї каюти по віскі, й вони трохи випили, потім Вертес трохи виграв, потім Слуп розпалився і почав наскакувати на Вертеса, як бик на матадора, і після кожного такого наскоку Слупові кишені ставали все легші й легші, а у Вертеса все важчі й важчі. Фінал цього вечора був примітивним і банальним. Слуп залишився без шеляга в кишені, а Вертес пішов до себе спати, навантажений золотом, як піратська бригантина.

…Вертес прокинувся серед ночі від того, що в нього пересохло в горлі й палило всередині. Нічого в цьому дивного не було. З тими, хто любить віскі більш, ніж содову, таке трапляється досить часто. Лаючись крізь зуби, Вертес почав шукати сифон. Він довго бурчав, довго шукав, аж поки не згадав, що в його каюті немає жодного повного сифона. Та й навряд чи на борту “Менхасетти” де-небудь в іншому місці вони є. Живокіст розраховував забрати все, що є на “Менхасетті”, за один рейс, і “Ціцелія” не привезла ні продуктів, ні води. Кілька банок консервів, кілька пачок галет, концентратів, може, дві-три пляшки віскі й двадцятилітрова каністра з прісною водою — ото й усі припаси. Небагато, але й немало, коли зважити, що Живокіст за добу чи дві повернеться. Але де в біса стоїть ота каністра з водою?

Вертес згадав, що бачив її на імпровізованому камбузі (там раніше була майстерня), де вони із Слупом готували собі вечерю. Він узяв свою алюмінієву кварту й вирушив на камбуз.

Тут він почав лаятись з новим натхненням, хоча й пошепки, бо в його роті, в горлянці і в стравоході зароджувалась портативна пустеля Сахара. Кому доводилося заходити занадто далеко в своїх стосунках з Бахусом, той знає, як страшенно хочеться пити об тій порі, коли хміль починає вивітрюватись із голови, а похмілля починає затискати ту ж таки голову в іржаві лещата.

Пити, пити, пити! Губи пошерхли, язик прилип до піднебіння, а потім перетворився на рашпіль і не вміщався в роті, і так заважав, і так, хоч візьми його й вивали, як це роблять собаки в гарячу пору. Горлянка імітує ковтальні рухи, але що вона буде ковтати, коли навіть тягучої слини немає в роті?

Вертес спробував запалити сигарету, але йому стало ще гірше, і за хвилину він уже рішуче тарабанив у двері каюти Слупа.

— Данієлю, Данієлю, скажіть, заради свинячої мадонни, покровительки всіх недоносків, де поділася каністра з водою?

Слуп довго мовчав, але Вертес тарабанив так, що його мусили б почути на материку, й тоді з-за дверей почулося коректне:

— Прошу?!

— Якого дідька! Я хочу напитися води!

— Холодної? На льоду? Ви любите з ананасовим сиропом чи звичайну?

Вертес заревів, наче бик, у якого увігнали три дюжини шпаг, і почав плечима виважувати двері. Але Слуп аж ніяк не реагував на це насильство. Схоже було навіть, що він задрімав під отой гучний акомпанемент.

Нарешті Вертес стомився, і до нього повернулася ґречність:

— Слухайте, Данієлю, я хочу дізнатися, куди, зрештою, поділася вода? Пити хочу, вмираю.

У голосі Вертеса проривалися якісь навіть благальні нотки, а таке траплялося не часто.

Чути було, як за дверима смачно позіхнув Слуп.

— Знаєте що, Хуане, ідіть виспіться, а вранці, на тверезу голову, ми з вами розберемося, де вода, нап’ємось досхочу, може, ще й знайдемо що-небудь міцніше від води, чи не так?

— Я не хочу міцнішого, я хочу води! — скиглив Вертес.

— А я хочу спати! — відрізав Слуп і більше не обзивався, хоч Вертес ще добру годину то стукав у двері, то благав сказати йому, де вода.

Як скінчилася ця ніч для Вертеса, уявить не кожен, а тільки той, хто з тих чи тих причин потрапив у подібну ситуацію. Голод не тітка. Він може зробити з дуже гонористого громадянина м’яку й податливу овечку. Так це голод! А спрага не те що не тітка, спрага навіть не теща. Спрага до ранку з бандюги Вертеса зробила відмінника недільної школи й активіста методистської церкви. Скрутивши пальця калачиком, Вертес делікатно постукав у двері Слупової каюти.

— Увійдіть! — ввічливо запросив його Слуп.

Вертес, як конфірмована незайманка, переступив поріг каюти, і… перше, що він побачив, була каністра з водою. Вона стояла на столику біля узголів’я Слупового ліжка. Вертес вислизнув із своєї смиренності й делікатності, як гримуча змія із старої шкіри. На голову Слупа полетіли такі прокльони, що коли б хоч один з них матеріалізувався, розлетілася б не тільки Слупова голова, розлетілася б уся “Менхасетта”.

— Негідник! Байстрюк свині й медузи! Смердючий бармен з негритянського кварталу, я хочу пити, а він…

— Будь ласка, пийте, — вправними рухами бармена Данило Слуп витирав маленьку скляночку. — Подвійну воду? — це прозвучало як “Подвійне віскі?”

— Досить безглуздих жартів! Дайте напитися, — вже дружелюбніше попросив Вертес.

— Що значить “дайте”? — вдавано насторожився Слуп. — Прощу, що мусить означати те ваше “дайте”? Ми, слава богу, живемо з вами у вільному світі, де не дають, а продають, і де не беруть, а купують. Ви второпали? Вчора до вас прийшла гарна карта, й ви обдерли мене, як циган кобилу, але ви забрали в мене лише гроші, моя кебета залишилась при мені, і я довго думав… Я довго міркував, сеньйоре Вертес, як повернути свої кровні грошики, і я надумав. Бізнес є бізнес. То вам подвійну воду, прошу, чи одну? Раджу брати подвійну, після такої ночі ви однією не нап’єтесь.

Вертес пішов на нього як танк. Його затиснуті кулаки посиніли, а очі горіли сатанинським полум’ям…

…На рівні Вертесового живота, як чорненький павучок на павутинці, застрибало вічко пістолета. Й танк зупинився…

— Скільки? — хрипло запитав Вертес.

Він добре знав, що робиться з людиною, коли з чорного вічка пістолета їй в живіт влітає куля.

— Скільки?.. Подвійна…

— Прошу вас, подвійна сто доларів або десять золотих монет. Як вам зручніше.

— Скільки?!

— Сто доларів, прошу вас. Але коли сеньйора не влаштовує ціна, він може пройти до сусіднього бару, там дешевше.

“Ах ти, проклята жаба, — думав Вертес, — хай-но тільки повернеться шеф. Я тебе, недоноска, провчу, як спекулювати водою!”

Але якими б зловтішними картинами розплати не тішив себе Вертес, пити йому від того хотілося не менше. Він розумів, що до повернення Живокіста пересохне, здохне й розсиплеться на порох, якщо не увіллє зараз у себе бодай краплиночку води.

І він мовчки поліз до кишені. Чорненький павучок пістолетного вічка не переставав стрибати на рівні його живота, бо Слуп знав, що, крім грошей, у кишенях носять ще й автоматичні пістолети. Але Вертес був поміркованою людиною, він бачив, що Слуп у значно виграшнішому становищі, ніж він сам. Постріл у живіт паралізує людину, й вона не може стрельнути у відповідь. Тому Вертес чесно дістав гроші й чесно розплатився за подвійну воду, як називалася маленька скляночка.

Тільки-но подвійна вода змочила Вертесові потріскані губи, як він відчув, що навіть десять подвійних неспроможні загасити тієї пожежі, що запалило в його шлункові вчорашнє віскі. Але ж десять подвійних — це ж тисяча доларів! Проклятий бармен, як він обвів його навколо пальця! Чому така блискуча ідея не відвідала голову самого Вертеса? Який бізнес, який блискучий бізнес можна було зробити! О, Вертес брав би у цього бовдура не по сто, а по тисячі доларів, і не за склянку, а за лікерний келишок, він би витяг із нього все до останнього цента! Але пізно, пізно! Смердючий скунс, проклятий бармен зробив бізнес, а Вертесу залишалося тільки клацати зубами, як тому собаці, у якого низько над носом пролетіла муха.

Вертес повернувся і вийшов з каюти Слупа так, ніби нічого не сталося. Він начебто й не сердився на Слупа. Хіба сам Вертес не скористався б кон’юнктурою так, як це зробив Слуп.

Але робити гарну міну під час поганої гри довго не вдалося. Дуже вже хотілося пити. Більше нічого не хотілося. Навіть убивати Слупа не хотілося. У всякому разі Вертес спочатку з насолодою напився б, а вже тоді подумав би, що робити із Слупом.

Так минуло дві години. Вертес вийшов на палубу. Океан хвилювався, починався шторм. Це був звичайний атлантичний шторм, але в душу Вертеса закралася підозра: через шторм може затриматись Живокіст.

Від такої думки пити захотілося ще дужче, й Вертес поспішив спуститися до Слупа.

— Хелло, Данієлю, а чи не поснідати нам? — награно весело гукнув він ще з порога.

— А-а, у вас розгулявся апетит, сеньйоре Вертес? Дуже? Приємно чути. Що ж будемо їсти? Свинину з бобами? Чи вам хочеться чого-небудь солоненького?

— Ха-ха-ха, ви жартівник, Данієлю. Ну, давайте снідати.

І вони почали снідати. Снідав Слуп, апетитно плямкаючи й облизуючи пальці. Вертес удавав, що їсть, очікуючи, коли Слуп запропонує йому склянку води. Але цього не сталося навіть після сніданку. Слуп витер масні губи й втупив у Вертеса очі.

— Між іншим, сеньйоре Вертес, мушу вас попередити. Ціни в моєму барі дещо зростуть. З цієї хвилини подвійна вода вже коштуватиме не сто доларів, як це було раніше, а сто п’ятдесят. Бачите, починається шторм, свіжа партія товару може запізнитися, і я не хочу ризикувати.

Вертес подивився на Слупа й нічогісінько в його очах не прочитав. Він був не бозна-яким психологом, цей Вертес, але й психолог у Слупових очах прочитав би не більше. Не було в них ні злості, ні ненависті, ні презирства, ні зажерливості. Було в них хіба що сите задоволення.

Вертес поліз до кишені. Він не лаявся, не погрожував, не просив, не вмовляв. Вертес просто поліз до кишені. Й у ту ж мить на рівні його живота загойдався чорненький павучок пістолетного вічка. Адже міг Вертес із кишені витягти замість грошей щось інше? Міг! І коли б Вертес замість грошей витяг із кишені щось інше, Слуп не дуже б здивувався, а просто натис би на курок.

Але й цього разу Вертес витяг гроші.

— Тут чотириста п’ятдесят доларів, — спокійно сказав він.

— Прошу! На всі? Правильно! Нащо їх жаліти, ті гроші? Не в грошах щастя. Гулять так гулять, як у нас колись казали.

Випивши одна за одною три склянки води, Вертес мовчки вийшов із Слупової каюти.

А за бортом “Менхасетти” шторм набирав сили. Слуп задраїв ілюмінатор і подумав про те, що він таки продешевив. Сьогодні вночі Мечислав не повернеться, “Ціцелія” не вийде в такий шторм. Океан не вгамується ще й завтра, і тоді на “Ціцелію” в кращому разі можна чекати лише післязавтра, й то не напевно. Шторм може не вщухати і три, і чотири дні, і всі ці дні Вертес приходитиме до нього на поклін, бо коли голод не тітка, то спрага навіть не теща. Можна сміливо брати за склянку води триста, коли не всі п’ятсот доларів.

…Два постріли злилися в один, але впав лише Вертес. Він упав головою уперед, ніби впірнув до Слупової каюти. Слуп залишився сидіти за столом. Вертес був мертвий, Слуп живий і навіть не поранений. Слуп стріляв краще, ніж Вертес. Слуп був чорноробочий убивця, а Вертес останнім часом дискваліфікувався на керівній роботі. За Вертеса вбивали інші. Вертес тільки брав гроші і здійснював загальне керівництво. Слуп убивав сам, керувати йому було ніким, в основному керували ним. І ось коли дійшло до діла, переміг той, у кого була краще натренована рука.

Слуп задоволено хмикнув і вийшов з-за столу.

— Ану, ану, цікаво, куди це я йому вцілив? Він у мене навіть не тріпнувся. Ану, ану, поглянемо, — казав Данило сам до себе, виволікаючи тіло Вертеса в коридор.

— А-а, файно вцілив У самісіньке серце вліпив, як стріль. Ач, кнур капловухий, узяв собі за моду до порядних людей вдиратися з стріляниною. Я тебе встрілю, я тебе встрілю, пес ти коростяний. Дострілявся-сь. Тепер тебе рибки геть чисто об’їдять, бо що я маю з тобою робити?

Слуп розмовляв сам із собою, а тим часом методично обстежував кишені Вертеса. Робив він це професійно, напівмеханічно, швидко й нічого в них не залишаючи. Боже, на віку як на довгій ниві, чи ж одну кишеню довелося вивернути? Гай-гай, інший на своєму віку стільки горобців не бачив, скільки бачив Данило Слуп чужих кишень.

Грошей у Вертесових кишенях було небагато, а золотих монет взагалі не було. Але це зовсім не стурбувало Данила. Який дурень носитиме всі свої гроші в кишенях? І хіба Данило не відшукав в одній з кишень ключа від Вертесової каюти? Тепер у нього є час і каюту обстежити як слід, і запозичити в каюті дечого цікавенького. Треба тільки спершу подарувати рибкам цього окоренкуватого. Важкий, з бісової мами…

Вертес опинився у Слупа на спині, і той крекчучи поніс Вертеса, а правильніше Вертесів труп, на палубу.

Шторм уже по-справжньому розгулявся, йти з трупом до самого краю борту, та ще й коли хвилі переливаються через усю палубу, необачно. Слуп звалив тіло Вертеса на палубу і вилаяв себе за нехлюйство: на пальцях трупа блищали персні.

Знімати перстень з живого — морочлива докука, а з трупа? Але там, де дилетант робить дурниці, професіонал діє рішуче й просто: кілька пострілів — і пальці колишнього Вертеса звисли на шкірці. Одірвати шкіру й тепер зняти з цурпалків персні зможе перший-ліпший невіглас.

Залишилося заховати персні до кишені й підштовхнути тіло Вертеса ближче до краю, щоб чергова хвиля забрала його з собою, що й було зроблено ретельно, по-господарському.

…Слуп нескоро повернувся до своєї каюти. Спершу він наніс візит Вертесу, незважаючи на те, що господаря не було вдома. Відшукати гроші й коштовності для такого спеціаліста, яким був Слуп, не вважалося за важку працю, але, перш ніж Данило переконався, що спадщина Хуана Вертеса повністю перейшла до Данила Слупа, минуло чимало часу.

Після трудів праведних годилося спочити, й тепер з почуттям виконаного обов’язку Слуп пішов до своєї каюти.

…Йому захотілося напитися, і він підійшов до каністри з водою. Каністра виявилася підозріло легка… Все ще нічого не розуміючи, Слуп узяв її в обидві руки, нахилив над склянкою, але із каністри навіть не капнуло. Вона була суха, як горлянка верблюда, що здох посеред пустелі Гобі від спраги.

Хто міг випити воду? Навіть дух Вертесів не встиг би за такий короткий час випити стільки води. Слуп був не з тих людей, які бояться божої кари, але тут йому захотілося стати навколішки і благати в бога пробачення за содіяне. Волосся почало ворушитися на його кабанячому загривку. Він безпорадно водив долонею по стінах каністри й раптом наразився на дірку… Спершу на одну, потім ще на одну. Одна була в стінці, друга була в дні. В стінку ввійшла Вертесова куля, з дна вийшла, а вода витекла з обох разом. Як же сталося так, що Слуп не почув дзюркотіння води? А як він міг його почути? За бортом, по той бік ілюмінатора, вже бушував шторм, у Данилових вухах дзвеніло від двох пістолетних пострілів. Потім у нього почалась невідкладна робота, і він вийшов із каюти, а повернувся вже тоді, коли вода витекла вся до краплі.

Данило похолов. Виявляється, постріл Вертеса таки влучив у нього. Вистрелити влучніше Вертес не зміг би навіть тоді, коли б його постріл пронизав Слупові серце.

Але Слупові хотілося жити, Слуп не міг примиритися з тим, що тепер, коли все склалося так напрочуд гарно, коли доля знову всміхнулася йому, він мусить вмерти такою страшною і безглуздою смертю.

До біса! Куди з каюти могло подітися майже двадцять літрів води, коли підлога і стіни вимощені водонепроникним пластролом? А пластрол уже куля не проб’є, тут вже, прошу вас, вибачайте! Підлога в каюті, як і палуба, як і все на цій триклятій “Менхасетті”, похила, і вода, безперечно, зібралася в кутку біля надвірної стінки. Її можна зібрати, зрештою, її можна профільтрувати, і тоді її можна пити, пити, пити! А там вщухне шторм і повернеться Мечислав.

Данило став навкарачки й поліз під стіл у куток… Так, у кутку було вогко, тут тільки що хлюпала вода, її прозорі краплі ще де-не-де блищать на гладенькому пластролі. Але куди, куди, куди вона могла подітися? Не випарувалась же вона за півгодини, це ж майже двадцять літрів?!

Пальці Данила гарячково обмацують куток каюти і… натрапляють на щілину.

О-о, руки б їм покорчило, тим робітничкам, що облицьовували пластролом Данилову каюту. Стріляти їх, живими закопувати в землю, розпинати на мотовилі й бити, бити, бити по поперекові кілком. А де вони? Ага, це він їх тоді той… а вони відомстили йому. Встали з океанського дна й просвердлили дірку…

Данилові не так уже й хотілося пити, і, коли б він знав, що води досить, він навіть міг потерпіти, але тепер він почав божеволіти від спраги. Він кинувся на палубу в надії, що почався дощ, але дощу не було, тільки шаленів вітер і шторм усе набирав і набирав сили. Такий шторм не вщухне до ранку, й завтра Мечислав не буде… Води немає, води немає, води немає…

Слуп майже не спав. Щохвилини йому здавалося, що пришвартовується “Ціцелія”, і хоч він і розумів, що це безглуздя, але щоразу вибігав на палубу.

Ніч була жахлива, але день почався не краще. Слуп спробував поснідати, й спрага з подвоєною силою вхопила його за горло своїми сухими й гарячими пальцями. Весь день він никав по “Менхасетті” в надії знайти щось мокре й прісне. Його не було, хоч мокрого й солоного за бортом вистачало.

Шторм не вщухав. “Ціцелія” не припливла й не могла припливти. Друга ніч була в сто крат жахливіша за першу. Язик розпух і не вміщався в роті, губи потріскались, і на них позапікалася кров.

…На третій день до Слупа прийшов Вертес, і Слуп попросив його продати йому склянку води за мільйон доларів.

— Для чого, — сказав Вертес, — в океані скільки завгодно води. Ти переконаєшся, що її можна пити.

Він узяв Слупа за руку, і вони пішли в океан.^