Багато, багато, багато золота…

СТАРИЙ ЦВИНТАР І НОВІ ПОКІЙНИКИ

Біля західних берегів Атлантики, в ста п’ятдесяти милях від Нью-Скотленда, сіро-зелені хвилі набігають на жовтий пісок. Треба мати дуже пильне око, щоб зрозуміти, що перед вами острів. Власне, острів — це забагато честі для відмілини, яка навіть у дуже тиху погоду ледве-ледве виставляє над водою свою піщану спину, а варт хвилям хоч трохи розгулятися, як усе це тоне в океані, наче шматок старого жовтого сала в пінявому борщі.

Проте немає в світі капітана, який би не знав про цю відмілину-острів, і немає жодної лоції, де б великий шрифт не привертав уваги штурмана до цього острова, що носить назву Сібл.

Місце в Атлантиці, де розташований Сібл, називають і “Островом розбитих надій”, і “Проклятим островом”, і “Гнилим кутком Атлантики”, і “Кладовищем кораблів”. Здавалося б, що простіше нанести острів-відмілину на карту й обминати його десятою дорогою. Але все це дуже просто тільки на словах. Сто, сто п’ятдесят, двісті років тому капітани вітрильників змушені були проводити свої судна біля самого острова, бо їхнім маневрам заважали зустрічні південні й північні течії. Пізніше, коли через Атлантику попливли перші пароплави, теж виявилось, що цвинтар кораблів зростає. Він поповнюється все новими й новими жертвами. Відкриття, яке зробили мореплавці, сколихнуло всіх: острів рухався в океані! Й рухався відносно швидко. Менш ніж за двісті років він перемістився на сорок два кілометри й став на три кілометри довший. Кілька разів доводилося переносити на острові маяки. А острів собі й не думав зупинятися, сунеться й сунеться в океан, і навіть найновіші лоції не завжди за ним устигали. Налетіти на мілину в тумані траплялось навіть найдосвідченішим капітанам. Тому за останні сто п’ятдесят років навколо острова Сібл знайшли в пісках його берегів могилу п’ятсот п’ять великих суден і десять тисяч моряків і пасажирів.

Часом примхливий острів, знущаючись над людьми, вдає, ніби хоче їм віддати свою здобич. Якось після великих вітрів піщані дюни острова перемістилися, і перед людьми постала розкопана могила американського кліпера, який пропав безвісти дев’яносто років тому.

Так, пісок берегів острова Сібл перемішаний з уламками посуду, матроськими ґудзиками, валяються там монети різних країн, тріски різних порід дерева, величезні іржаві якорі, шматки ланцюгів, жмутки канатів, які не встигли перегнити, а часом забіліє в жовто-сірому піску людська кістка…

Океан і Сібл не зовсім ковтають свої жертви. Пісок, пливкий, як і вода, заповнює кожну шпарину в суднах, і одні з них загрузають у відмілині по горішні палуби, інші — по труби, треті — по щогли і борти. Цвинтар, справжній цвинтар. І довкола хрести, і довкола скорботні пам’ятники. Тільки що без вінків і без квітів на могилах.

Ось одна з найсвіжіших могил, де в 1947 році було поховане велике американське судно “Менхасетта”. Частина борта й щогла все ще стирчать над водою.

Тут одного серпневого вечора, коли океан хоч і хвилюється, але не сердиться (сердитись він почне десь у середині вересня), майже біля самого борта “Менхасетти” кинула якір невелика за тоннажем, але з чудовими мореплавними якостями яхта. На яхті почалася метушня, і чайкам, що сиділи на іржавих леєрах та на щоглах напівзатонулого судна, стало зрозуміло, що люди з яхти мають намір висадитись на борт “Менхасетти”.

Чайки не помилились, люди таки справді почали висадку.

Капітан яхти, мабуть, навіть за тихої погоди не дуже довіряв якорям, бо течія була велика, й тому наказав увімкнути двигун. Тепер яхта стояла рівніше, її не зносила течія, і якірні канати вже не так натягувалися.

Від яхги до борту судна відпливла перша шлюпка, потім друга… Коли перша повернулася назад до яхти, друга знову пливла до “Менхасетти”. Так вони снували між яхтою і “Менхасеттою” кілька годин, перевозячи на борт судна, що потонуло, вантажі в добре запакованих ящиках та людей.

Уже було зовсім темно, коли яхта вибрала якір і поволеньки, ніби крадучись, заднім ходом відпливла й зникла в океані.

Було помітно, що люди на борту корабля, який потонув, — маленький організований підрозділ, скерований чиєюсь дужою волею. Раз у раз чулися різкі й чіткі команди. Як від магніту суворим малюнком у всі боки розходяться силові лінії, так розходилися люди від сухорлявого чоловіка, який примушував слухати себе навіть тоді, коли промовляв зовсім тихо.

До речі, про його голос. Коли б цей голос почув зараз сеньйор Рамон Бартоломео Лопес Осандра, він би подумав: “Ні, Джошуа Сміт не загинув під час вибуху, і тіло його не знайдено зовсім не тому, що воно згоріло. Просто Джошуа Сміт утік. Але який біс затаскав його сюди, на борт оцього напівзатопленого судна? Дивна людина, цей Джошуа Сміт, і мусить цей Джошуа Сміт закінчити свої дні на електричному стільці, бо де ж тоді справедливість?”

На це Данієль Слоуп (він же Данило Слуп) мав би сказати:

— Слухайте, ви, придуркуватий сеньйоре, де ви тут бачили містера Джошуа Сміта? Оцей молодик, оцей наш хазяїн, по-вашому, містер Джошуа Сміт? Ха-ха-ха! Він такий Джошуа Сміт, як я папа римський! Це ж Мечислав Живокіст, синок мого старого колеги Янька Живокіста на прозвисько Могила. То, виходить, він не одного мене наколов? А-ха-ха-ха! І набагато вас? Що? А-ха-ха-ха! О-о-го-го, сеньйоре Осандро! Ну, мене спершу не так, щоб набагато, спершу він начебто шантажував мене по-божому, але ви тільки послухайте, яку він устругнув зі мною штуку. Навіть ми з його батьком навряд чи додумалися б до такого. Я розумію так: шантаж — значить, шантаж! Шантаж мусить бути чесний, як і годиться між порядними людьми. Маєш змогу шантажувати кого б там не було, шантажуй, шантажуй навіть тата рідного, але шантажуй по правилах, одержуй гроші й іди собі під три чорти. Але на дірявій шкурі одного й того ж дідька заробляти двічі — такої о між нами не водилося.

Приносить він мені деякі документи, котрі могли б дещо скомпрометувати мене. Ну, не взагалі, а так… Розумієте, я саме мав одне — грошові зацікавлення у місті Грібтауні… Чули таке місто? Гарне, між іншим, місто. Різні отам інтелігентики, ота всяка культурна наволоч підтримували аптекаря О’Келлі. Це був мій єдиний поважний конкурент. Але я не пошкодував грошей, натякнув декому з хлопців, що поїтиму їх безкоштовно хоч і рік (я утримував тоді кав’ярню “Метелик”, або, коли хочете краще, то бар), і справи мої поліпшали, з усього було видно.

У нас, у Грібтауні, народ дужий, і до бару ходять частіше, ніж до аптеки. І саме в той час, коли в мене все мастилося, з’явився ваш, як ви на нього кажете, Джошуа Сміт. Зі мною він недовго грав у піжмурки й відразу ж сказав, хто він і що. Головне — людина слова. Це мені відразу ж сподобалось. Так і так, каже, я прийшов вас шантажувати. Звичайно, нікому не приємно, коли тебе шантажують. По собі знаєте, сеньйор Осандра, як із власними грошиками розлучатися. Але цей Славко скрасив мої неприємності відвертістю, діловитістю: так, каже, і так, я прийшов вас шантажувати. Завжди приємно мати справу з людиною слова, яка тобі не морочить голову, а відразу каже, по що прийшла. Звідки ж мені було знати, що він підсунув мені лише копії, а оригінали півгодини тому продав моєму конкурентові О’Келлі?!.

Наступного ранку спокійнісінько розгортаю “Ієрихонську трубу Грібтауна” (є там така газетка мерзенна), й у мене темніє в очах. Усі ті документи, що мені їх так люб’язно продав Славко Живокіст, синок мого покійного колеги, всі вони до одного надруковані на сторінках цієї мерзенної газети. Ну, ви самі розумієте, що моє добре ім’я було знеславлене, виваляне в багнюці, й бізнес мій ляснув. Пізніше, коли О’Келлі вже не бачив в моїй особі ні ворога, ні конкурента, я якось зайшов до нього й по-дружньому поцікавився, скільки молодий Живокіст злупив з нього за ці документи? І що, ви думаєте, виявилось? А виявилося, що копієчка в копієчку стільки ж, скільки й з мене. Ви бачили що-небудь подібне? Ні, мушу вам сказати, що, мабуть, таки надходить кінець світу, бо в наші часи теж шантажували, торгували документами, що могли будь-кого скомпрометувати, й усе таке інше, але робили це чемно, як порядні люди, а не так.

Після того як мій бізнес ляснув, мені залишилося тільки латати дірки у власному бюджеті. А їх було таки чималенько. Й хабарі перед тим доводилося давати, і цей молодик трохи облупив мене, та ще й довелося давати декому хабарі після опублікування в газеті тих документів. Я зціпив зуби й зайнявся виключно комерцією, і вже дещо почало ставати на рівні ноги, коли гульк — з’являється раптом у Грібтауні в моєму барі “Метелик” Славко Живокіст разом з оцим чорним, важким, волосатим. Славко називає його сеньйор Вертес, начебто його звуть Хуан Вертес, а під яким іменем звали ви його, сеньйоре Осандро, цього я не знаю. Словом, вони вдвох зайшли до мого бару “Метелик”, і, коли б їх було не двоє, я розвалив би пляшкою голову синкові мого старого колеги. Але їх було двоє, і я ледве стримав свої нерви.

Мечислав підійшов до мене, широко всміхаючись, ніби не він пограбував і продав мене двічі. Двічі. “Ну, дядьку, — сказав він, — от ми й зустрілися. Налий нам чого-небудь промочити горло, та не здумай підсипати якоїсь зарази”. Це я, прошу вас, такий дурний, що у власному барі буду труїти людей, щоб не минути електричного стільця? Я промовчав і налив їм чарочки. Вони випили, й тоді Мечислав сказав мені: “Дядьку, ви колись просилися зі мною. Тепер така можливість є. Підете чи передумали?”

І що ви думаєте? Я пішов за ним, як циганський собака за возом. Що ви мені не кажіть, а в ньому щось таки є від чорта. Й ще, може, гіпноз. Не знаю. Тільки, прошу вас, ще кілька днів тому, коли б хто-небудь сказав мені, що сьогодні, в суботу, я стоятиму не за стійкою свого бару, а на оцій палубі, я вилив би в очі такому жартівникові кухоль прокислого пива. А от бачите…

…До Мечислава Яковича Живокіста підійшов Хуан Вертес і сказав:

— Сер, уранці можуть бути небажані гості — обслуга маяка…

Мечислав навіть не повернув у його бік голови. Вертес покашляв у кулак і сказав голосніше:

— Уранці можуть бути небажані…

І тільки тоді Мечислав обізвався сухим неприємним голосом:

— Я не глухий, Вертесе, я добре все чую. Які можуть бути гості?

— Н-ну… — знітився Хуан Вертес і подумав: “Свиня, він тепер навіть мене помічати не хоче. І немає більше “сеньйора Вертеса”, а просто “Вертес”. Усі вони такі”.

— Так от, запам’ятайте, Вертесе, що в нас не може бути ні бажаних, ні небажаних гостей. Ми до них байдужі. Хай приїздить хто хоче, навіть командувач військово-морських сил НАТО. Все, що ми тут робимо, не має під собою кримінальної основи. Чи, може, ви, Вертесе, забули, для чого ми висадилися на борту цього недотопа?

— Ні, я не забув. Ми прибули сюди для того, щоб обладнати цю калошу під пам’ятник загиблим кораблям.

Мечислав помовчав і після довжелезної паузи, яка примусила Вертеса переступити з ноги на ногу, сказав:

— Ну?

Вертесу залишалося небагато — ще раз переступити з ноги на ногу й розвести руками.

— Покличте до мене аквалангістів, — наказав Мечислав.

— Але ж зараз ніч, — спробував заперечити Вертес.

— Серйозно? — саркастично протяг Мечислав. — А мені чомусь здавалося, що зараз гарячий полудень.

Вертес засопів як бик і пішов виконувати наказ. За хвилину перед Мечиславом стояло шестеро аквалангістів.

— Ось що, хлопці, коли ви думаєте, що я найняв вас виключно для того, щоб ви танцювали свиг, то ви дуже й дуже помиляєтесь.

— Зараз ніч, сер, — сказав старший з аквалангістів.

Але сказав він це не дуже впевнено, ніби сумніваючись. Щось таке було в голосі цього типа, що дозволило Мечиславу взагалі на вважати його за людину.

— Ніч? — здивувався Мечислав. — Тоді, мабуть, доведеться використати ліхтарі. Це вам. А мені, мабуть, доведеться зайвий раз розстебнути гаманця.

— Дякую, сер, ми зараз, — сказав старший аквалангіст, і Мечислав сам себе вилаяв у думках. Такому і всій його бригаді можна було не доплачувати, а просто як слід нагримати на них.

Усі вони такі. Мечислав разом з Вертесом і Данилом Слупом підбирали їх у всіх найсумнівніших шинках уздовж узбережжя. Народ цей, як правило, конфліктував з поліцією, заборгувався по вуха барменам і був не вельми допитливим. На таких людей і у Вертеса, і у Слупа був нюх і було око, і Мечислав Живокіст не втручався в їхні справи. Тут вони обидва були на коні, і його поради нічого б не додали.

Зафрахтувати у Голіфасті яхту з сумнівною репутацією її капітана виявилося теж нескладною проблемою. Митні чиновники стали напрочуд скромними після інтимної розмови з Хуаном Вертесом. Портові документи були оформлені так, ніби гарна, вихована компанія на борту яхти “Ціцелія” вибирається в океан трохи порозважатися, поплавати з аквалангами та спорожнити кілька фужерів фруктових напоїв (спиртного ні, ні й ще раз ні!).

Мечислав відчував дивне піднесення. Нічого незвичайного в тому, що він бачив за останні дні навколо себе, звичайно, не було. Й він не зробив якихось надзвичайних відкриттів, оперуючи формулою “люди — гроші — гроші — люди”. Мечислав з дитинства був вихований як слід: ти мені гроші, а тоді я побачу, чого вартий ти. Навіть у дитинстві він уже знав, що за гроші все продається і все купується. Продавати він не хотів нічого, йому хотілося купувати, купувати. Й тепер усі ці останні дні він був якось приємно натхнений і окрилений. Формула діяла бездоганно — він купував. Правда, ті, кого він купував, були дрібнуватим і дешевим товаром, але ж і платив він за них зовсім дешево. Грошей все ще було обмаль, грошей не вистачало. Ні Вертес, ні Слуп не розуміли його. Для них він уже й зараз мільйонер, для них він уже й зараз і шеф, і бос, і бог, і диявол в одній особі. Й вони підуть з ним в огонь і воду, бо такі, як вони, звикли служити дужому. Але вони навіть зараз, на самісінькому старті, зовсім не розуміють його. Більше того, їм здається, що він по-дурному, по-хлоп’ячому тринькає гроші. Ха-ха-ха! На якого біса Данилові Слупу здався б оцей корабель, який наполовину затонув? Ха-ха-ха! А хіба б заплатив Данило Слуп таку купу грошей за право ходити вздовж похиленої палуби цієї калоші? Пам’ятник! Ха-ха-ха! Пам’ятник кораблям, що затонули. Ха-ха-ха! Контора могильника на цвинтарі кораблів… Може, так правильніше буде?

…На палубі спалахнули ліхтарі. Щось брязнуло раз, удруге, почулися приглушені голоси, взагалі починалось якесь пожвавлення. Але Мечислав Живокіст усе глибше й глибше пірнав у свої думки та плани й навіть не помітив, коли пірнула в холодні, сірі води Атлантики перша пара аквалангістів. Яке йому було до них діло? Досить того, що він платив їм гроші.

— Сер, — буркнув Вертес, — перша пара пішла досліджувати дно, як ви наказали.

Мечислав не відповів нічого, й Вертес, пом’явшись, відійшов. Мечислав намацав ногою ящика й сів на нього, схиливши голову на руки.

Аквалангісти все ще не випливали, але з борта “Менхасетти” було видно, як у чорно-сірій воді плавали дві молочно-жовті медузи. Це крізь воду світилися ліхтарі аквалангістів, що обстежували дно й підводну частину корабля. Ліхтарі на палубі були погашені, тільки вздовж борту вишневими вогниками тліли сигарети. Ніхто, звичайно, не вимагав розмовляти пошепки, тут вони могли ревіти, наче моржі, однаково, крім риб та дельфінів, ніхто їх не почує, але нікому не хотілося розмовляти голосно. Часом до Мечислава вітер доносив уривки шепотіння:

— …біс його знає…

— Що нам до того? Нам платять? Платять. А решта мене зовсім не обходить.

— Кажуть, що…

— …великі гроші…

— Великі гроші завжди не наші, але й на ці, що він заплатить, можна пристойно…

— …морський ресторанчик…

— Хі-хі-хі! З дівчатками…

— А що? Такі собі русалочки… хі-хі-хі. Це мусить бути оригінально й пікантно, щоб я удавився власним ліктем…

— І мусить коштувати до біса грошей для тих, хто сюди приїжджатиме…

— Ніколи не рахуй чужі гроші, бо й власні гроші завжди йдуть повз нашу кишеню.

“Цей уже звик, — подумав Мечислав, — і таких, як він, чимало. Для нього сума, за яку можна купити пляшку віскі, вже скарб. Дрантя, людська подоба, але не людина”.

Мечислав почав уважніше прислухатися до того, що зривав вітер з їхніх губ і доносив до його вух.

— Ви йолопи, — смачно сплюнувши за борт, сказав котрийсь із них, — невже ви не розумієте, що тут серед океану не дуже вигідно торгувати пивом та яєчнею? Якого дурня потягне за сто п’ятдесят миль в океан, та ще й у таке прокляте місце випити чарку віскі? Ви уявляєте, скільки коштуватиме така чарка?

— Ги-ги-ги… А дівчатка?

— Ет! — продовжував той самий голос. — Хіба мало дівчаток на березі? Дурниці все це. Тут справа зовсім не в тому…

Мечислав весь напружився і навіть подався вперед, як рись перед стрибком. У думках він підганяв цього патяку: “Ну-ну, кажи ж, що ти там підозрюєш!” Але його підганяв не тільки Мечислав у думках, всім було цікаво почути щось нове, недодумане іншими.

— Ви про марихуану що-небудь чули?

— Сигарети, здається, є такі, з цією марихуаною, — непевно сказав чийсь хрипкий голос.

— Узагалі-то є, а тільки не в сигаретах справа. А опій курив хто-небудь з вас? Ні? У-у, селюки. Мені доводилося, коли плавав до Гонконга…

— До чого тут Гонконг? — хтось надсадно закашлявся.

— А до того. В Гонконзі чи, скажімо, в Макао таку курильню так само легко зорганізувати, як у нас кав’ярню-автомат. І поліції там діла зовсім немає, хто там що курить і як курить. У нас інша справа, у нас поліція ловить. Знову ж таки героїн, контрабанда…

Мечислав беззвучно розсміявся. Йому стало все зрозумілим, і він з полегшенням зітхнув. І в цього фантазія не сягнула далі контрабандного героїну чи опіуму. Проте цей, здається, хлопець з головою. Найраціональніше надумав використати оцю стару калошу. Але його товариші не були такі догадливі й вимагали продовження:

— Ну, марихуана, ну, героїн, ну, опіум, а що далі?

Він, мабуть, зрозумів, що їм треба говорити відверто, бо натяків вони все одно не зрозуміють, і сказав:

— А те, що наш бос, мабуть, хоче обладнати на цій калоші щось дуже схоже на курильню опіуму або склад контрабандного героїну.

— Що нам до того, — хтось плюнув за борт, — нехай тут переховує навіть чортову бабусю, навіть контрабандну атомну бомбу, нам чхать на це. Головне, що він платить, і платить непогано.

— Це так, — погодилися з ним інші.

“Розумник, — подумав Мечислав, — усі б ви такі були. Страшенно ненавиджу мислячих, їх треба просто знищувати”.

Саме в цю хвилину аквалангісти піднялися із води. Трохи віддихавшись, старший почав доповідати Мечиславу:

— Шефе, мене просто дивує, чому свого часу не підняли це судно…

— Ви забули про страхові премії, а загалом це не ваша справа. Що там?

— Корпус майже неушкоджений. У носовій частині пробій. Це сталося, мабуть, тому, що судно різко всунулося носом у пісок, а двигуни ще працювали на повну потужність…

— Мене не цікавлять ваші припущення! Великий пробій?

— Достеменно встановити важко, там усе затягнуло піском, і пісок став такий, мов цемент. Вода більше не може ні поступати через пробій, ні виливатися звідти. Все зацементовано піском, у трюмі повно піску. Судно засмоктало піском.

— Добре, відпочивайте.

Це все Мечислав передбачив, хоча йому і не доводилось пірнати з аквалангом і оглядати днище корабля. Він поклав собі діяти так, щоб пісок з його ворога перетворився на спільника.

На світанку почалися роботи по реставрації корабля. Всі, звичайно, розуміли, що шеф і не думає піднімати судно, він хоче, щоб воно залишилося на місці, але збирається переобладнати його каюти, салони, трюми, що залиті водою й засипані піском.

Почали розпаковувати ящики з пластролом, тією самою дивовижною масою, якості якої Джошуа Сміт демонстрував сеньйорам Вертесу й Осандрі у кав’ярні “Орхідея”. Чимало цього пластролу було зроблено на фабриці сеньйора Осандри, перш ніж сама фабрика запалала синім полум’ям. А як нелегко було вивезти із фабрики готову продукцію, не викликаючи ні в кого ані найменшої підозри. Про це дещо міг би розповісти сеньйор Вертес.

Але як би там не було, а пластрол лежав ось на палубі, і група аквалангістів збиралася зараз опуститися з ним на глибину. Розрахунок Мечислава був і простим, і хитромудрим. Переконавшись, що корабель загалом цілий і міцно вріс у дно, він надумав дещо змінити свій план. Тепер не було потреби покривати пластролом борти й звільняти всі трюми від піску й води. Судно може сплисти і потім повалитися на бік. Простіше покласти пластролові латки тільки в тих місцях, де пробої і дірки в бортах та днищі виступають над піском. Викидати пісок і викачувати воду з носових і кормових відсіків не треба — вони міцно тримають судно на грунті, і навіть у найшаленіший шторм воно не похитнеться. Тепер зрозуміло, чому після багатьох років перебування судна над водою воно залишилося ціле.

Пластрол міцніший сталі. Значить, після того як будуть укріплені борти зовні, треба укріпити ним борти й переборки зсередини, бо зовнішній тиск води й піску може роздушити судно.

Тепер усі аквалангісти, прихопивши пластрол, один за одним зникали за бортами. Ті з робітників, що зосталися на палубі, теж не байдикували. Мечислав не за те платив їм гроші. В них знайшлася робота у напівзатоплених салонах і каютах.

З-за валів Атлантики виринуло червоне сонце. На палубі “Менхасетти” сиділа одинока постать і стежила за мотузками, на яких спускали ящики з пластролом аквалангісти. Вона була схожою на кнехт і не викликала підозри навіть у чайок. Десь у тумані протарахкотів катер з обслугою маяків, але ті, із маяків, усупереч побоюванням Вертеса, зовсім не цікавилися, що робиться на судні. Крім того, що можна побачити з тумані? ‘

А на судні кипіла робота, як кипіла вона й у воді. Аквалангісти раз у раз смикали за мотузки, щоб узяти нові порції пластролу, в каютах, в салонах, у стерновій рубці дужі руки вкривалися свіжими мозолями. Для Мечислава було обладнано невелику, зовсім суху каютку, куди він перебрався із своїми паперами та розрахунками.

На перший погляд, це було безглуздя — дві дюжини комах хочуть пробудити й повернути до життя Левіафана. Що б вони могли вдіяти тут, в океані, далеко від сухих доків? Від портальних кранів і новітніх машин? Правда, вони там щось привезли з собою, але оте “щось” зовсім не мало ефективного й переконливого вигляду. Й разом з тим відчувалося, що кожна дрібниця реставрації корабля продумана глибоко, всебічно й не випущено жодної деталі. Портативні земснаряди, зовні схожі на пилососи (і не набагато більші від них), але надзвичайно потужні, за лічені хвилини висмоктували з трюмів кубометри піску й води. Пісок осідав за бортами й ще міцніше стискав судно в своїх обіймах, а щоб воно не хруснуло, як горіх, зовні й зсередини на стіни лягала тоненька плівка пластролу. Вона була навіть непомітною, бо товщина її ледве-ледве досягала товщини цигаркового паперу, але вона була міцна, як панцир. Ніякий тиск води, ніякі атаки океану, ніякі бурі, торми, урагани, багатотоні удари валів об борти — ніщо не загрожувало цій тоненькій прозорій плівці.

Робота просувалася швидко. Мечислав Живокіст умів показати, що він дурно гроші платити не збирається, а Хуан Вертес і Данило Слуп вміли довести, що вони теж не збираються даремно брати гроші. Під їхнім пильним оком ніхто з робітників не міг присісти жодної хвилинки. Тільки аквалангісти, незважаючи на те, що їхній старший запобігав перед шефом, намагалися не помічати ні Вертеса, ні Слупа й взагалі ігнорували їхні накази. В них був свій розпорядок, своя черговість, вони могли навіть лежати на палубі, коли інша пара аірнала у воду. І Вертесові, й Слупові аж руки свербіли, так їм хотілося “поговорити” з аквалангістами, але сам бос, сам Мечислав Живокіст заборонив їм чіпати аквалангістів. На них лежала найвідповідальніша робота, і Мечислав не хотів, щоб вона була зроблена абияк.

Туман розвіявся десь перед полуднем. І тільки тоді всі відчули якусь гнітючість цього страшного місця. Мабуть, залишившись сам на сам з океаном, людина почувала б себе спокійнішою і впевненішою, ніж тут, на цьому цвинтарі кораблів. На півночі, в кількох милях від багатостраждальної “Менхасетти”, виднівся маяк, самого острова Сібл не було видно зовсім, бо він виступав з води на яких-небудь метрів півтора. І здавалося, що маяк стирчить просто в воді. Північ була єдиним краєм, куди хотілося дивитися. Там був маяк, значить, був порятунок, але коли глянути навкруги, то будь-які надії щезали. Довкола облягав океан, і в кількох місцях з нього витикалися уламки щогл, як хрести на забутому кладовищі. Вали котилися за валами безперервно, і створювалося враження, що ці щогли-хрести кудись поспішаючи пливуть.

А над ними кигичуть чайки, і чайки ці висять у повітрі нерухомо. Душі моряків переселяються у тіла чайок, і чайки квилять, плачуть, скаржаться на свою долю. А вали все котяться і котяться, і всі однаково сірі і нескінченні, і небо сіре й нескінченне, і здається, що на світі немає більше ні людей, ні землі, а є тільки цей сірий океан, і хрести на ньому, і сіре небо, і десь там, у серпанку сірих хмар, як запліснявілий п’ятак, — бліде сонце. Часом на одну тільки мить вітер прожене кудись хмари, й сонце бликне по-справжньому, але від того стає ще страшніше, бо океан робиться чорним, а небо білим. Ет, коли б вітер зовсім розігнав хмари, то й океан став би не чорним, а смарагдовим, і небо було б не біле, а блакитне…

Мечислав розумів, як впливає на людей це оточення. Тому, коли Вертес оголосив перерву на обід, Слупові, як старшому барменові, було наказано налити кожному чарку віскі.

Слуп гідно справився з покладеними на нього обов’язками, довівши, що професійний бармен, то, прошу вас, професійний бармен, а не який-небудь босяк, котрий видобуває корок із пляшки зубами. Крім чарки віскі, кожен одержав кабацький жарт, хоч і не дотепний, але круто посолений. Тут Данило Слуп почував себе як акула в океані. Такі, як оці, що простягають зараз тремтливі руки по чарку, завжди були його постійні клієнти. Траплялося, навіть похмеляв їх у борг. Коли стоїш за шинквасом бару, треба часом бути гуманним, щоб не розгубити клієнтуру.

Зараз Данило Слуп хазяйського віскі не жалів, але якось воно так сталося, що налити по абсолютно повній чарці в нього просто не піднімалася рука. Тому для Вертеса й для Слупа залишилася чимала економія. Віскі підбадьорило всіх, і по обіді працювали веселіше, сподіваючись, що шеф не забуде їх і тоді, коли вони сядуть вечеряти.

Треба віддати належне Мечиславові — він’не забув. Знову Слуп виконував таку приємну його серцю роль бармена, а Вертес косив оком — яка ж то буде цього разу економія? Вечеряли вони в салоні, як пасажири першого класу, але відрізнялися від цих пасажирів тим, що не мали, квитків і самі собі прислужували. По вечері хтось спробував побренькати на банджо, хтось затягнув меланхолійну пісню, але на них почали цитькати, їх лаяли, в них кидали черевиками. День був важкий, люди потомилися, люди хотіли спати, люди відчували, що завтрашній день буде не легший, і вони не помилялися.

І так було на завтра, і так було ще через день. Тепер ніхто не дивився на океан і на океанське кладовище. Їх просто не помічали. Вони працювали, їли, пили свою чарку віскі і потім, звалившись де-небудь у кутку, засинали важким сном, щоб на завтра розпочати з того місця, де зупинилися сьогодні.

На п’ятий день дійшли до машинного відділу. Там усі переділки були цілі, і машинний відсік майже зовсім не затопило. Мечислав був приємно здивований і наказав усе довести до ладу. Вертес і Слуп налягли на горлянки.

І настав день сьомий. Робота підходила до кінця, залишалося розкласти устаткування, яке Мечислав привіз із собою. Люди кинулися до роботи, як голодні до миски. Вони знали, що це остання робота й що завтра підпливе “Ціцелія” і забере їх туди, звідки вони ризикнули вирватись. Але перед цим буде ще не один приємний момент. Сьогодні ввечері бос обіцяв премію. Він обіцяв за сумлінну роботу напоїти їх так, Що вони побачать морського змія.

— А він зелений? — запитав якийсь дотепник.

— Побачиш і розповіси нам, — відповів Мечислав, і всі зайшлися гучним реготом, ніби почули не знати яку смішну річ.

Крім усього, після роботи сьогодні, як і годиться в кінці тижня, будуть виплачені гроші. І, нарешті, пішли такі чутки, Що бос збирається накинути їм за гарну роботу певну суму. Скільки кому, чи всім порівно, ніхто не знав, але чутки ходили всякі, й чутки ці приємно збуджували.

Під кінець залишилася найважча робота, але ніхто не скаржився, і з усіх кутків корабля чувся сміх. Вертесу й Слупу не доводилося ні на кого погейкувати, всі хотіли закінчити роботу найшвидше. Вертес і Данило Слуп нудьгуючи никали по кораблю з кутка в куток, поки їх не покликав до себе шеф.

Мечислав без довгих передмов відразу ж перейшов до справи.

— Я сподіваюся, вам не треба пояснювати, що ці джентльмени, — він кивнув головою в бік палуби, звідки чулися голоси, — брали квитки в один кінець? Назад вони не поїдуть.

Слуп закректав, ніби йому довелося підняти щось важке, очі його стали маленькими й червоними, підборіддя подалося вперед, він зрозумів усе. Але Вертес удав, що не зрозумів нічого. Мечислав нетерпляче пересмикнув плечима й почав пояснювати:

— Кілька днів тому я чув, як один з цих джентльменів, — і Мечислав знову кинув у бік палуби, — розпатякував щось про створення на борту “Менхасетти” підпільного притону з курильнею опіуму й продажем наркотиків на будь-який смак. Як по-вашому, через скільки днів портова поліція нанесе нам візит? Після того, як цей тип завтра ввечері зайде до якого-небудь бару?

Вертес і Слуп помовчали. Вертес запропонував:

— То, може, його одного?

Мечислав з жалем подивився на нього:

— Вертес, досі я був про вас значно кращої думки. Ви ж очолювали таку фірму! Дивуюсь, як ви нею керували? Після того як його слухало бодай двоє, він уже не один. А його слухало не двоє, це я сам добре знаю, бо сидів на ящику біля того кнехта.

— Нта-а-ак, — протяг Вертес.

Слуп теж не поспішав з висновками й не ліз поперед батька в пекло. Він розумів, що “мокре” діло в Свіщевському лісі — це одне, а “мокре” діло в ста п’ятдесяти милях від портової поліції — то вже зовсім інше. Крім усього, він емігрант, вигнанець, людина з темним минулим, і електричний стілець не вагаючись прийме його в свої гарячі обійми.

Вертес, правда, почував себе значно впевненіше, бо йому доводилося робити й не такі штуки підсамісіньким носом поліції. Вертес бачив, що зараз він значно потрібніший шефові, ніж шеф йому, і відразу ж набрався нахабства. Мечиславові почала набридати їхня мовчанка. Він був людиною справи й не терпів топтатися на місці.

— Ну, що ви скажете, Вертес?

— Сеньйор Вертес, — поправив його Хуан.

Мечислав ледь помітно всміхнувся куточками губ, гусеницями ворухнулися його кошлаті брови, трішки сіпнулися ніздрі. Він бачив, що Вертес починає набивати собі ціну.

— Добре, хай сеньйор. У такій справі без “сеньйора” не можна. Треба бути ґречним. То що ви скажете, сеньйоре Вертес?

— А що скаже капітан “Ціцелії”, коли завтра вранці застане нас лише трьох? — питанням на питання відповів Вертес.

— Це не ваша справа. Це моя турбота. Але капітан “Ціцелії” людина не допитлива й долею цих джентльменів, — Мечислав утретє кивнув у бік палуби, — не поцікавиться.

— Але, крім капітана, є ще команда.

— Скажіть, Вертес…

— Сеньйор Вертес!

— Добре, скажіть, сеньйоре Вертес, коли ви працювали па Кардосі, у вашій фірмі було багато допитливих хлопців?

— Ха-ха-ха! Вони в мене якось не трималися.

— Ну ось, а чому ви такої поганої думки про капітана “Ціцелії”?

Мечислав Живокіст сказав усе це дуже лагідно і спокійно, але саме тому і Вертес, і Слуп знову відчули в ньому хазяїна.

— Це буде дорого коштувати, шефе! — клацнув пальцями Вертес.

— Не дорожче грошей.

— Тоді призначте свою ціну, а ми з сеньйором Слупом скажемо свою.

— Сеньйоре Вертес, — нарешті розтулив рота Слуп, — не будемо торгуватися, як баби на базарі. В мене є така водичка — зомирить будь-кого. Ні, ні, не подумайте, будь ласка, Що це отрута. До такого старий Данієль Слуп ще не докотився. Це просто гарне снотворне…

— Хай буде що завгодно, хай буде снотворне, але прокинутися вони мусять на дні Атлантики, це вам зрозуміло? — жорстоко сказав Мечислав.

— А це вже як ласка божа. Поснуть, поснуть, голубчики, а прокинуться вже як кому на роду написано. В мене снотворне, а не яка-небудь отрута, я, слава богу, гріха на душу не беру.

— Це мусить дуже дорого коштувати, — продовжував каверзувати Вертес.

Але Мечислав уже його не слухав, виходячи з каюти, він кинув через плече:

— Кожен з них заплатить вам за себе!

— Що? Я мушу бути мародером? — скипів Вертес.

Слуп трохи притримав його за руку:

— Ой сеньйоре, сеньйоре, до чого такі слова? Не були ви зі мною в дні моєї молодості, багато чого не бачили. Тільки й тієї роботи, що бери та перекладай гроші із їхніх кишень до наших. Ви ж зважте, скільки їх, а нас із вами лише двоє. Буде, правда, деяка заморока, але бог не без милості.

…Увечері було багато віскі. Але Мечиславові хлопці навіть не встигли напитися як слід. Дивувалися, що так швидко морить сон.

І ще на судні було багато всілякого важкого залізяччя. Коли його прив’язати людині до ніг, людина стоятиме у воді, як поплавець. Це незручно. Краще хай те залізяччя висить на поясі, цей центр ваги зручніший.

…Один тріпнувся і прокинувся, постріл видався Мечиславові дуже лунким, він нервово пересмикнув плечима. Зате ж якою була тут течія! Навіть з вантажем вони швидко опиняться у відкритому океані.

Мечислав мав рацію. Капітан “Ціцелії” був зовсім недопитливою людиною. Він і бровою не повів, коли застав наступного ранку на судні лише їх трьох…