Багато, багато, багато золота…

ЩЕ ОДИН УРИВОК ІЗ ЗАПИСОК ФРАНСУА НУАЗЕ

Третій день галіон “Сан-Себастьян” плив курсом норд-норд-ост. Вітер був ходовий, але непомітно було, щоб це дуже впливало на рух галіона. Його напнуті вітрила, як щоки веселого бога вітру, не опадали, але незграбний, як розбитий цебер, галіон, здавалося, кожного разу зітхає важко, підминаючи під себе чергову хвилю.

На капітанському містку стояа Рамон-Бартоломео-Лопес Осандра і, нервово пересмикуючи худими плечима, тицявся в горизонт підзорною трубою. Капітан галіона “Сан-Себастьян” Рамон-Бартоломео-Лопес Осандра нервував і, нервуючи, вдавав із себе вельми спокійного, навіть байдужого. Але всі на галіоні, від офіцерів-дворян до хлопчика-індійця, чи то юнги, чи то слуги капітана, знали, що шляхетний сеньйор Осандра боїться, і дуже боїться.

Команда не осуджувала за це свого капітана, бо команда боялася не менше, ніж він.

Галіон плив Карібським морем від берегів Нової Кастілії до берегів Іспанії. Але до берегів Іспанії було ще так далеко! Якщо “Сан-Себастьян” щасливо промине всі рифи й острови, то попереду на нього чекає океан, який не завжди тішить.

То по носу “Сан-Себастьяна”, то з лівого борту, то з правого виринали з моря жовто-зелені острови. Біля одних галіон пропливав зовсім близько, інші як марево зникали на овиді, щоб знову виринути вже з іншого боку.

Але не рифів, не піщаних відмілин, не штормів і не океанських валів боялися капітан Осандра вся команда галіона. Галіон віз золото. Багато золота. Іспанський король чекав на це золото, й золото пливло з Нової Кастілії до Старої.

Губернатор Нової Кастілії, благородний сеньйор Хосе дон Альварес, спробував було чеканити золоті монети просто в Куско, але монети виходили кривобокі, щербаті, а іспанський король на них був схожий На старого єврея-лихваря. Ці монети не могли ходити на території іспанського королівства, бо навіть вага їхня не була однаковою, і благородний сеньйор Хосе дон Альварес наказав припинити чеканку монет. Золото плавили в тиглях, і злитки його пливли на галіонах до Іспанії.

Галіон “Сан-Себастьян” віз золото. Багато золота. Сам галіон разом із своїм капітаном, разом з капітановим маєтком у далекій Старій Кастілії, разом з маєтками офіцерів, що були на борту, разом з усіма солдатами та матросами не коштував і десятої долі того, що віз він у своїх трюмах. Що-що, а людське життя не вельми дорого оцінювалося іспанською короною.

Але й благородний сеньйор Осандра, і офіцери його, і матроси, і навіть напівслуга-напів’юнга — хлопчисько-індієць — мусили жити, бо вони везли золото королю. Тричі криваво-червоне сонце викочувалося з-за корми галіона, й тричі пірнало воно в блакитно-зелене море перед його носом, а галіон підминав хвилю за хвилею і рухався уперед.

Пильно озирав горизонт капітан Осандра, не дрімав матрос в бочці на вершечку щогли, не спали офіцери. Сердиті голоси їхні чулися то тут, то там по всій палубі, й часто після офіцерського обходу клацали на палубу солдатські зуби. Боялися всі, а чого не вдієш із страху? Навіть лють своїх офіцерів сприймали солдати й матроси як належну данину страхові, що кожному повз за комір. Усі відчували, що десь у повітрі, насиченому тропічними грозами, зріє, наче кульова блискавка, нещастя. Преподобний батечко Флоріан, що був на борту галіона, вже кілька разів турбував бога проханням зберегти “Сан-Себастьян” і все, що в його трюмах, для короля обох Кастілій, а значить, і для слави божої. Преподобний батечко Флоріан передбачив усі можливі й неможливі небезпеки й несподіванки і з метою відвернення будь-якої з них молився богові відповідну кількість разів. Бог, мабуть, на той час був у доброму гуморі, бо поки що всі напасті обминали галіон. Він не налетів на рифи, не вповз у пісок черевом, не потрапив у шторм, і штиль не згорнув його вітрил. Морські дракони, дивовиська та інші піддані царя Нептуна не помічали галіона… Залишалося лише воздати хвалу Всевишньому й подякувати за таке піклування.

Але небезпека зроджувалася на порожньому місці, і відвернути від галіона лихо був неспроможний навіть бог. Мабуть, одна молитва все ж таки не дійшла до бога, і внаслідок цих причин бог не міг гарантувати безпеку рабам своїм.

На світанку п’ятого дня матрос, що сидів у бочці на самому вершечку щогли, закричав не своїм голосом:

— Судно! Бачу просто по курсу судно!

Осандра, а за ним і офіцери вибігли на палубу. Солдати й матроси стали до своїх місць. Капітан Осандра намагався стримати дрижання рук, бо підзорна труба танцювала так, що горизонт став схожий на нотний папір.

Минуло не більше хвилини, як гукнув матрос, але вже й неозброєним оком можна було бачити на тому нотному папері якийсь “фа-дієз”. Він збільшувався, ріс на очах, хоч вітер дув у корму галіона й у ніс зустрічному подорожньому. Бейдевінда (вітру в ніс) не боялася лише бригантина. Її рівні вітрила на фок-щоглі й косі на гроті дозволяли з однаковісінькою швидкістю йти за будь-якого вітру: хоч з корми, хоч з носа, хоч з бортів. Таких розкошів не могло собі дозволити ніяке судно. Бригантина пливла просто на галіон. І передні рівні, й задні косі її вітрила були чорні, наче смола. Й ніхто з команди більше не тішив себе надією, що зараз доведеться розминутися з яким-небудь купецьким судном.

Над бригантиною з’явився “Веселий Роджер” — чорний прапор з білими перехрещеними кістками й черепом, на галіоні загупали важкі чоботи, запахло димом ґнотів, повисла густа іспанська лайка.

Даремно лаявся і кричав Осандра, даремно офіцери щедрою рукою відсипали мордачі, матросів і солдатів не треба було підганяти. Вони знали, шо янголи небесні ніколи не плавають на бригантинах і що зараз почнеться таке, що примусить бога засоромитись діянь своїх рабів і вдати, ніби він нічого не помітив, нічого не знав, нічого не чув. Сподіватися на милосердя боже було однаково, що сподіватися, ніби пірати запросять їх зараз на кухоль пива чи рому, а за тим відсалютують “Веселим Роджером”, помахають біленькими хусточками, і бригантина піде своїм курсом, а галіон — своїм.

Капітан Осандра надриваючись кричав, командував, намагаючись здійснити складний маневр. Галіон мусив розвернутися бортом до вітру, а значить, бортом до бригантини. Й саме в ту мить борт галіона ревне всіма своїми гарматами і заплює бригантину ядрами. Іншого порятунку немає. В абордажних боях пірати виходять переможцями в дев’яти випадках із десяти. Кожен з цих зарізяк був вартий доброго десятка солдатів. Команда будь-якого галіона панічно боїться піратських кортиків, але й піратська бригантина не може не боятися розжарених ядер, що полетять зараз із галіона. Бували випадки, коли такі залпи робили з піратських бригантин купу трісок, а потім з галіона спускали шлюпку, й матроси мстиво дотоплювали тих піратів, котрі вціліли після вибуху.

Але такі випадки траплялися нечасто, мабуть, не частіше, ніж зустрічі з морськими драконами, про них розповідали як лро легенди й вірили їм не більше ніж легендам.

На бригантині розгадали нескладний маневр капітана Осандри. Та й чому було його не розгадати, коли це був єдиний маневр, який міг дозволити собі незграбний галіон? З бригантини було видно, як по вантах і реях галіона забігали матроси, згортаючи частину вітрил. Поки що маневр не вдавався. Корито-галіон ніяк не розвертався бортом до вітру. Маневр тільки посилив бортову хитавицю, а бригантина як сиділа на носі галіона, так і залишилася сидіти, тільки хіба що збільшилася вдесятеро. Навіть у бейдевінд на бригантині значно легше маневрувати, ніж на галіоні за ходового вітру.

З борту галіона вже бачили вусаті й бородаті пики піратів. Капітан Осандра, відкинувши дорогу підзорну трубу, інкрустовану сріблом і перламутром (на біса вона тепер здалася?), уже неозброєним оком відшукав на містку бригантини свого “колегу”. Високий, ставний, з русявою борідкою і блакитними очима, закутий у якийсь дивовижний панцир, капітан піратської бригантини вишукано спирався спиною на фок-щоглу й з неперевершеною галльською грацією кидав короткі команди. Часом його тонкі губи кривила саркастична посмішка. Так усміхатися вміють лише французи. Піратська бригантина могла б вважатися французьким судном, бо, за винятком кількох ірландців, одного албанця і одного генуезця, вся команда її складалася з французів. Французом був і капітан, мій далекий родич Амбруаз Нуазе…

Так-так, панове, я не соромлюся, в нашому роду були пірати, були представники й інших професій, не менш романтичних, але таких, якими не заведено пишатися у вишуканому товаристві.

Амбруаз Нуазе був дворянином, як і всі мої предки, але доля його склалася так, що він на багато років позбувся всього, навіть доброго імені. Французькі королі ніяк не могли забути нашому родові витівок Амбруаза, й дворянство нам повернули мало не перед самою Великою революцією. Власне, тоді, коли воно вже нікому не було потрібне.

Але я ухилився. Амбруаза зробили піратом самі ж таки королі. Щось він з ними не поділив, захопив у Тулоні королівське судно, зібрав ватагу веселих хлопців та й повіявся морями й океанами.

Ага, найголовнішого мало не забув! Від Жака Нуазе, того бідного хрестоносця, про якого я вже вам розповідав раніше, через кілька поколінь до Амбруаза дійшла лицарська справа — лати, шолом і чомусь одне стремено. Чому воно було одне, я добре знаю і завдяки мені ви знаєте теж. Але далекі мої родичі не знали, чому стремено одне, й з ним були пов’язані романтичні легенди.

Зараз Амбруазові було не до легенд. Він стояв на капітанському містку й мусив або перемогти, або загинути. Третього — почесного полону або почесної нічиєї — йому було не дано. Бо він був піратом і його просто повісили б на реї. Амбруаз мусив або перемогти, або загинути. Гинути він не хотів. І тому він зробив усе можливе, щоб його бригантина була не там, куди летіли ядра з галіона.

А галіон виплюнув вогонь усім своїм бортом саме в ту мить, коли бригантина міняла галс.

Коли б хто-небудь дивився збоку, то міг би подумати, що це щаслива випадковість. Вода закипіла перед носом у бригантини від десятка ядер, але жодне з них не знайшло цілі. Бригантина залишилася неушкодженою. Але це була не випадковість. Це була нагорода фортуни майстерності капітана Амбруаза Нуазе. Відкотити назад гармати, забити порохом, ядрами, піднести ґноти — для цього потрібні були хоч лічені, але хвилини. Цих хвилин мій родич галіону не дав. До його борту притерся борт бригантини, й у тіло галіона вп’ялися абордажні гаки.

Іспанці робили відчайдушні спроби товстими тичками відштовхнути бригантину, сокирами й кортиками рубали держаки гаків, але легше видерти реп’яха із волохатого собачого хвоста, ніж відчепитися від піратської бригантини. Перші сміливці стрибнули з реїв і вант на палубу галіона, решта дерлися вгору по борту галіона, бо галіон був набагато вищий від бригантини.

З-поміж перших був Амбруаз Нуазе… Важкий удар сокири дістався йому в груди, захищені дивовижним панциром, і за мить до своєї смерті іспанський солдат побачив золотий блиск у тому місці, де сокира здерла загадковий лак, нанесений сарацинським ковалем сотні років тому. Гадаю, що іспанець не встиг подумати, що божеволіє, Амбруаз просто не залишив йому для цього часу. Кортик мого родича пройшов крізь серце іспанця, як вітер крізь одчинену кватирку, і крізь ту ж кватирку вилетіла з іспанця душа.

Але, мабуть, перед боєм вони однаково палко молилися одному й тому ж богові, і бог ухвалив задовольнити прохання обох. Мабуть, Амбруаз просив у бога смерті для свого ворога, й до бога дійшла його молитва. Іспанець звертався до бога з аналогічним проханням, і його прохання теж не залишилось поза увагою. Від фальшборту одірвався важкенний дубовий брус і штовхнув Амбруаза в груди. Нещасний Амбруаз Нуазе, мій коханий родич, сторч головою полетів за борт. У звичайних умовах він виринув би, як корок, бо не було плавця кращого, ніж Амбруаз Нуазе. Та коли оправити найлегший корок золотом, він не випливе ніколи. Амбруаз, наче важок, пішов на дно. Й цього разу прокляте сарацинське золото занапастило славного французького хлопця.

Золото, коли його дуже багато, завжди губить тих, хто хоче, щоб його було ще більше. Це стосується і вас, мсьє Живокіст. Але мова зараз не про вас. До вас ще дійде черга. Я хочу сказати ще кілька слів про долю капітана Рамона-Бартоломео-Лопеса Осандри. Про долю преподобного отця Флоріана, про долю решти команди галіона і, звичайно, про доліО’ екіпажу піратської бригантини.

У перші хвилини ні французи, ні іспанці не помітили, що пірати позбулися капітана. А втім, коли б навіть і помітили, це вже нічого б не змінило. Піратам треба було битися до перемоги або загинути. Вони не здригнулися навіть тоді, коли помітили, що Амбруаза вже немає в живих, але це надало сили й надії іспанцям, і вони сподівалися на перемогу й порятунок.

Сталося щось незрозуміле. Чи то бог задовольнив прохання і тих, і тих, чи одвернувся і від тих, і від тих. Смолоскип чи іскра, гарматний гніт чи вуглина (яке це має значення?) потрапили у пороховий льох.

Невдовзі на поверхні океану плавала жменя трісок, і за ту жменю трісок хапалися вцілілі французи й іспанці. Хапалися вони недовго. Доти, доки ними не зацікавилися акули. Золото, зрозуміло, пішло на дно і лежало там доти, доки його не знайшли Мідаси…

* * *

— До речі, — сказав Живокіст, прочитавши писанину Нуазе, яку він йому знову підсунув, — Мідаси зацікавилися не лише тим золотом, що було в трюмах галіона “Сан-Себастьян”, вони зацікавилися і латами ваших любих родичів. Один з Мідасів нещодавно приволік мені цей родинний золотий металобрухт, і я згадав вашу минулу казку. Зараз ви написали ще одну. Для чого?

— Я хочу вас застерегти… — Нуазе встав і пройшовся кабінетом, нервово ламаючи пальці.

Як був несхожий він зараз на того кругленького, гладенького, дотепного Нуазе, якого Живокіст уперше побачив кілька років тому й спокусив. Зараз це була знервована, хвора людина із згаслими очима, бліда, з перекошеним від якогось внутрішнього душевного болю обличчям. Здавалося, Франсуа Нуазе тільки що пережив жахливе горе, в душі його відбулась непоправна катастрофа. Очі Франсуа благали у Живокіста порятунку для них обох.

По тонкому обличчю Мечислава блукав сарказм.

— Від чого ви хочете мене застерегти? — скептично всміхаючись, запитав він.

— Що ви робите?! Романтика, хай навіть пов’язана з певним ризиком і з певним порушенням закону, відійшла набік і поступилася місцем відвертим злочинам. Це жахливо!

— Що ви маєте на увазі?

— Ви добре знаєте, що я маю на увазі. Добре! Не вдавайте із себе дурника. Я допомагав вам красти золото у територіальних водах багатьох країн, і я ладен за це нести відповідальність. Але я не хочу бути пособником відвертого вбивці, й зовсім не тому, що боюся електричного стільця! Моя мораль…

— Чхати я хотів на вашу мораль, — відказав Живокіст.