Балакучий пакунок

Розділ VІІ. Вовкулаки і вогняники

— Ото дурень! — вереснув Папуга в темряву Освальдової пащі. — Ох і телепень пришелепкуватий! Із цими потворами, чого доброго, все пір’я повилазить!

— І що нам тепер робити? — запитав Пітер.

— Робити? — крикнув Папуга. — Робити? Швидко вибиратися звідси, поки цей дурнуватий змій ще не проковтнув нас живцем. Ось вам серпи, а мені дайте підзорну трубу — б’ємо його по зубах.

— Гам-гам, — почувся приглушений, але досить гучний голос Освальда, який розмовляв сам із собою. — Гам-гам, скільки років я мріяв про неї! Яке тісто! Яка майстерна випічка! Гам-гам. Оце нарешті справжня здобна паляниця!

— Зараз я покажу цьому дурневі паляницю! — прохрипів Папуга. — Нумо, всі разом!

І тільки-но Освальд сказав «гам-гам» учетверте, діти, Етельред і Папуга — усі щосили гримнули його по зубах. І тому він промовив: «Гам-гам, ай, ой, у-у-у!» — і без зайвих слів виплюнув човен разом із його вмістом.

А потім опустив голову і почав придивлятися.

— Ого! — ошелешено вигукнув він. — Ця паляниця начинена людьми! Я ще ніколи…

— Йолопе! Це ж я, Папуга! — перебив Папуга, розмахуючи підзорною трубою.

— Ну, якби це була навіть звичайна біла паляниця, начинена людьми, я б дуже здивувався, — бурмотів із цікавістю Освальд, — але я впевнений, що синьої паляниці, начиненої людьми, ще ніхто ніколи не бачив!

— Я готовий задушити цю рептилію, — прошипів Папуга перед тим, як заверещати: — Осва-а-льде-е! Це я-а! Па-пу-га-а!

Освальд придивився пильніше.

— О! — радо вигукнув він. — Це, здається, Папуга! Яка приємна зустріч! Але що це ти робиш у синій паляниці? Це, друже мій, дуже небезпечно — ти можеш стати чиїмось обідом! І що ти тоді зробиш? А якщо вже тобі необхідно плавати, то плавай краще на якійсь шхуні чи що…

— Це не паляниця! Це кораблик! — закричав Папуга.

— Равлик? — перепитав Освальд. — Ну, це вже ні, любий Папуго. Не хочеться тобі суперечити, але я одного разу бачив равлика, й він був зовсім не схожий на це. А крім того, равлики не сині, вони не плавають по воді. Ні-ні, зарубай собі на носі — це паляниця. До того ж марципанова, такі печуть у Болгарії.

— Я не можу з тобою говорити — причепи свою слухову трубку! — крикнув Папуга. — Я вже зірвав голос!

— Полоз? Ні, — заперечив Освальд, — ніякий це не полоз. Звісно, я можу помилятися. А ще це може бути синій млинець, хоча… Сумнівно, дуже сумнівно. Навряд чи млинець міг би так добре триматися на воді.

— І навіщо йому найбільші вуха в усій Міфології, якщо він нічого ними не чує? — зітхнув Папуга. Він здійнявся в повітря і сів просто Освальдові на вухо:

— Де твоя слухова трубка? — закричав він.

— Так-так, — задоволено сказав Освальд. — Я теж так думаю. Я дуже радий, що ти нарешті зі мною погодився. Равлики зовсім інші, вони мають ріжки, мушлі, вони слизькі і зовсім не схожі на це.

— Де слухова трубка? — верещав Папуга. — ТРУБКА, ТРУБКА, ТРУ-У-БКА-А!!!

— Нема ніякої потреби так пищати й біситися, — ображено сказав Освальд. — Я без твого вереску чудово все чую.

— Слухова тру-у-бка! — закричали всі хором.

— А-а-а, ви хочете на неї подивитися! — приємно здивувався Освальд. — Секундочку, вона в мене лежить ось тут — трендова річ. Звісно, вона мені зовсім не потрібна, бо я і так усе чисто чую, але мати її вдома дуже практично. Тому я знайшов для неї інше застосування — якщо туди заливати цукровий сироп, то можна малювати дуже гарні візерунки на тортиках.

Він опустив під воду свою вкриту лускою лапу, помацав і витяг бурштиновий, інкрустований сріблом слуховий ріжок. Потім приклав його до вуха й щасливо посміхнувся.

— Ну як? — запитав Освальд. — Погодьтеся, просто шикарно.

— Чудово! — заволали діти.

— Що? — перепитав змій, нахиляючись і притискаючи ріжок щільніше до вуха.

— Чудово!!! — знову закричали діти.

Освальд випростався, витяг із вуха трубку та зазирнув усередину.

— Хвилиночку, — пробурмотів він, — технічні неполадки.

Він застромив один зі своїх довжелезних кігтів у трубку, трохи подлубався, потім струснув нею і з трубки висипалася купка засохлої глазурі.

— Добре, — задоволено сказав він і звернувся до дітей: — Розумієте, час від часу вона забруднюється.

Освальд знову приклав трубку до вуха, а Папуга підлетів і вмостився на неї.

— Тепер ти чуєш? — запитав він.

— Я завжди чую! — здивовано відповів Освальд. — Я й до цього все чисто чув. Усі ті дурниці про равликів.

— Добре, добре, а тепер слухай уважно. Нам необхідно якнайшвидше дістатися до Острова вовкулак.

— До Острова вовкулак? — збентежився Освальд. — Якого дідька вам там треба? Огидне місце, огидні створіння. Я там нещодавно засмагав, то ті вовкулаки безперестанку жбурляли в мене каміння. Бридкі вульгарні тварюки.

— Розумієш, це дуже довга історія, нема часу пояснювати, — торохтів Папуга. — Але ми мусимо потрапити на острів ще до того, як зійде місяць. Ти міг би взяти нас на буксир?

— Раз плюнути! — відповів Освальд. — Сподіваюся, у вашій паляниці знайдеться мотузка? Ну то обв’яжіть її навколо моєї шиї — і помчали!

Вони закинули петлю Освальдові на шию і рушили. Спочатку Освальд так старався плисти якнайшвидше, що човен кидало в різні боки і команда мало не впала у воду. Слухову трубку змій заховав так надійно, що докричатися до нього було неможливо. Аж нарешті Папузі довелося полетіти вперед і добряче клюнути Освальда в ніс. І тільки тоді той зрозумів свою помилку, скинув швидкість, і вони полетіли, розсікаючи хвилі.

— Скажи, будь ласка, — запитав Саймон, — навіщо Освальд надягнув цей кухарський ковпак?

— Бо він кухар, — пояснив Папуга. — Він навчався в Парижі і Китаї. Освальд — неперевершений кухар. Але його батько був проти цього хобі, вважав, що справжній морський змій не може бути кухарем, і примусив нещасного Освальда полишити свою улюблену справу і приєднатися до родинного бізнесу.

— І що це за бізнес? — поцікавилась Пенелопа.

— Це фірма, яку заснував ще прапрадідусь Освальда, називається «Радіймо разом». Якщо курортне містечко втрачає свою популярність, фірма ненадовго відряджає туди когось зі своїх. Ця особа виставляє себе напоказ, кілька разів фотографується з охочими, і ви не встигнете озирнутися, як містечко кишітиме туристами, які бажають побачити морського змія. Але Освальд дуже сором’язливе створіння, він не любить метушні, у нього велике шляхетне серце, йому не подобається залишати відбитки своїх лап у чужих дворах чи дмухати на гостей під час пікніка, зненацька вискакуючи з-за скелі. Ні, єдине, про що він мріяв, — це відкрити свій ресторан. Але його батько був невблаганний: «Де це бачено, щоб морський змій відкривав ресторани?» Тож Освальду довелось-таки долучитися до родинного бізнесу, а кухарство опановувати як хобі.

— Бідолашний Освальд, — зітхнула Пенелопа.

— Так, це принизливо, — погодився Пітер. — Мабуть, дуже складно виходити на люди й позувати перед фотоапаратами, коли ти такий сором’язливий.

— Еге ж, особливо, якщо ти справжній кухар, — додав Саймон.

— Найкращий серед найкращих, — підтвердив Папуга. — І до того ж він ніколи не використовує місячної моркви. Завжди знаходить лише свіжі продукти. Освальд надзвичайно вибагливий до їжі.

Небо засвітилося глибоким золотаво-зеленим сяйвом, і тепер подорожні могли милуватися заходом чотирьох сонць. На обрії з’явився Острів вовкулак — малесенька плямка, яка щораз більшала, розросталася, промальовувалася чіткіше.

— Мабуть, ми таки не встигнемо припливти на острів до того, як споночіє, — сказав Папуга, зиркнувши спершу на годинник, а потім на небо. — Нам доведеться зійти на берег у темряві, але відчалити від острова ми неодмінно мусимо, поки не зійде місяць — хоч би що сталось. Який же я дурень! Чому не подумав про це раніше? Можна ж було попросити Г. Г. два дні не відпускати сонце з неба. Але, як завжди, я згадую про це тоді, коли вже нічого не вдієш.

Що ближче було до острова, то лиховіснішим він здавався: химерні скелі, покручені кущі. Острів був моторошний і похмурий, Пенелопу аж пересмикнуло, коли вона уявила, хто тут живе.

— Я попросив Освальда пристати до берега з південного боку, — пояснив Папуга, — тому що Мандрагоровий ліс лежить на північному сході острова, а лігвисько вовкулак — на північному заході. Якщо нам пощастить перейти ліс і не розбудити мандрагор, а вовкулаки нас не занюхають, ми назбираємо рути і мерщій накиваємо п’ятами.

— А як же блимавки? — поцікавився Пітер.

— Ну, вони не такі вже й небезпечні, просто трохи грайливі. Але довіряти їм не можна, — застеріг Папуга.

Освальд пригальмував недалеко від острова і завернув у невеличку бухту. Човен причалив, друзі витягли його на піщаний берег — червоні й чорні піщинки лиховісно виблискували в призахідному промінні.

— Запам’ятай, — звернувся Папуга до Пенелопи, — ти залишаєшся тут разом із Етельредом і Освальдом. Коли відчуєш якусь загрозу — мерщій тікайте звідси.

— А як же ви? — засмутилася Пенелопа.

— За нас не турбуйся, — самовпевнено заявив Папуга, — ми не пропадемо.

— Па-па, Пенелопо… — прошепотів Пітер. — Пам’ятай, найменша загроза — і вас тут нема!

— Так, — додав Саймон, — краще не ризикувати.

— Щасти вам. Будьте дуже обачні. Бережіть себе, — сказала на прощання Пенелопа.

Пітер і Саймон навшпиньки, з мішками і серпами в руках, зникли в чагарниках, а з ними і Папуга. Етельред із Пенелопою сіли на березі, а Освальд ліг на мілині.

— Не хвилюйтеся, панночко, — примовляв Етельред. — Вони пройдуть Мандрагоровий ліс і нарвуть рути так швидко, що ви й незчуєтесь.

Освальд дуже уважно прислухався до розмови, ні на мить не відставляючи слухової трубки від вуха.

— Поясніть мені врешті, — попросив він, — навіщо їм та рута?

— Навіщо? Аби віддати її горностаям, — відповів Етельред.

— Горностаям? Ага, зрозуміло, як я сам не здогадався! — пирхнув Освальд. — Але НАВІЩО?

— От біда! То ти нічого не знаєш? — вигукнув Етельред. — Навіть про василісків не знаєш? І ні про що інше?

— Ні, на жаль… — знічено пробурмотів Освальд. — Розумієш, я був у відрядженні у справах і зовсім недавно повернувся.

Тоді, щоби не нудьгувати, Пенелопа та Етельред вирішили розповісти Освальду все про василісків і свої неймовірні пригоди.

— Підлі тварюки! — обурився Освальд, дослухавши до кінця. — Так вчинити з Г. Г.! Найдобрішою у світі людиною! Це ж він відкрив мені рецепт приготування найсмачнішого пирога з малиною! Як же йому пощастило мати таких друзів!

— Тепер ти знаєш, навіщо нам рута. Лише з нею ми маємо шанс усе врятувати, — сказала Пенелопа насамкінець.

— Так, тепер я розумію, чому вона вам необхідна, — погодився Освальд. — Це все одно, що остання дрібочка перцю, останній кристалик солі, шматочок цибульки, чистесенька, запашнесенька, така собі малесенька-премалесенька травиночка, вирішальна для перемоги чи поразки якогось рецепта.

— Саме так! — погодилася Пенелопа. — Як ти гарно сказав!

— А я, друже, ні слова не второпав, — зізнався Етельред.

— Я тут подумав, — сказав Освальд, — може, мені варто підпливти до острова з північного сходу, щоби бути напохваті в разі чого?

— Ой, молодець! — зраділа Пенелопа. — Дякую, так буде значно спокійніше.

— Що ж, тоді я поплив, — Освальд трохи відійшов від берега, занурився під воду і зник з очей швидко і безгучно, мов дрібна рибка.

Пенелопа з Етельредом уже кілька годин (принаймні їм так здавалось) мовчки сиділи біля човна.

— Який жаль, панночко, що ми мусимо сидіти мовчки… — нарешті прошепотів Етельред. — Мені так кортить заспівати вам пісеньку. Ми, жаби, славимося своїми голосами, і я такі чудові пісеньки знаю! Повірте, я б заспівав…

— Це дуже мило з твого боку, — шепнула Пенелопа, — а я б залюбки послухала.

— А якби я не забув спорядження, то міг би показати вам кілька гарних фокусів, — він озирнувся. — Я ж до того, як стати шпигуном, був штукарем! Я вмію тритона з циліндра витягати! Ще й так вправно — всі тільки потилиці чухають.

— Я просто вражена! — відповіла Пенелопа.

Знову запанувала тиша, і Пенелопа почала уявляти всілякі лиха, що могли трапитися з Пітером, Саймоном і Папугою.

— Знаєте, панночко, — не витримав Етельред, — погляньте, там, у кінці затоки, є пагорб. Я би застрибнув туди, звідти краще видно. Може, побачив би наших? Як вони ту руту несуть? Можна мені туди? Панночко, будь ласка!

— Добре, — сказала Пенелопа, — думаю, так буде навіть краще. А я залишуся тут, біля човна.

— Дякую, панночко, тоді я побіг, — прошепотів Етельред і пострибав геть.

Без Етельреда ніч стала для Пенелопи вдвічі моторошнішою і самотнішою. І щойно вона збагнула, що не варто було відпускати шпигуна, тут-таки не забарилися дві події, котрі остаточно її в цьому переконали. По-перше, над небокраєм Співучого моря з’явилася тоненька срібна підківка місяця. Вона швидко підіймалася вгору, і тільки-но цілком відірвалася від моря — місячне сяйво залило все довкола. І раптом Пенелопа почула довге тужливе виття, від якого холола кров у жилах. Воно раз у раз озивалось луною і котилося долом. Невдовзі все змовкло, але тиша тепер здавалася дівчинці ще жахливішою, бо тепер вона точно знала — вовкулаки прокинулись і шугають лісом.

Пенелопу мучило питання: чи варто зараз іти на пошуки Етельреда? Однак вона не могла ні на що зважитись. Зненацька почувся дивний голос. Спочатку він звучав як тихе і далеке зітхання, але коли наблизився, вона змогла розібрати слова.

— Рятуйте, — жалібно шелестів ніжний, мов пух чортополоху, голосок. — Будь ласка, допоможіть, будь ласка.

Пенелопа підхопилась і кинулася до чагарників, бо саме звідти, як їй здавалося, долинав голос. Спершу вона нічого не могла розгледіти в пітьмі, але раптом побачила світло, дивне світло, яке мінилось барвами веселки і чи то котилося, чи то переповзало від куща до куща в напрямку моря.

— Допоможіть, змилуйтеся, допоможіть, — повторював хтось тонесенько і жалібно. Пенелопі здалося, що це голос цього химерного світелка, яке рухалось їй назустріч. Бездумно, забувши про небезпеку, Пенелопа кинулась до нього крізь чагарники.

Опинившись поруч, вона побачила, що це сяйво завбільшки з тенісний м’ячик і складається ніби з язичків полум’я багатьох різнобарвних свічечок. Та коли придивилася ще уважніше, то розгледіла всередині маленьку пухкеньку пухнасту пташечку з качиним дзьобом, а замість пір’я вкриту тоненькими язичками полум’я. Вогники так тремтіли і бігали, що неможливо було розгледіти, яке ж воно, це пташеня. Зрозуміло було лише, що воно дуже налякане. Пенелопа присіла біля пташечки і хотіла взяти її на руки, але та хутко перекинулась на спину і щосили відштовхнула долоню Пенелопи своїми тендітними крихітними лапками.

— Не чіпай мене, — легенько зітхнула вона, — почекай трохи, я змінюся.

Пенелопа відсахнулась і почала спостерігати. На превеликий подив, істота змінилася з різнобарвної на молочно-жовту.

— Тепер я холодна, — сказала вона тихенько, — можеш взяти мене на руки.

Пенелопа підняла і заходилася пильно роздивлятися це диво, що тепер лежало в її долонях. Воно було легесеньке, як пух, і тремтіло, ніби справжня пташечка.

Пенелопа пішла до берега і човна, сіла на пісок, а істотку поклала собі на колінця. Пташеня з полегшенням там вмостилося.

— Ти, мабуть, Пенелопа, — сказало створіннячко, — гик.

— Так, — здивовано відповіла Пенелопа, — а ти звідки знаєш? І хто ти?

— Я вогняночка, — прошепотіла маленька істота, — тобто… гик! — я поки що пташеня, маленький вогняник. Тільки тиждень тому вилупилась… гик. Звати мене Фенелла.

— А що з тобою трапилося? — запитала Пенелопа.

— Я можу коротко розповісти, — сказала задихана Фенелла, — бо часу майже не лишилося. Сьогодні ввечері я вчилася літати. Але сонце… гик… заховалося, і я ненароком звалилася на кущі. Я ще слабенько літаю… гик… Усі мої вогники погасли, і я знепритомніла. А коли отямилась… гик… то побачила, що навколо того куща кружляють блимавки… гик… Вони змовлялися. Ти не уявляєш, які вони підступні змовники. Ця їхня змова була справді підла. Вони говорили, що двоє людей… гик… і пан Папуга зараз на острові, а жабу і Пенелопу — це ж ти? — залишили чатувати біля човна. Вони говорили… гик… що розкажуть вовкулакам, де зараз пан Папуга і всі інші, а потім зберуться всі разом і розбудять… гик… розбудять мандрагор…

— Та невже? Он як? — обурено скрикнула Пенелопа. — Огидні змовники! А що було далі?

— А далі на мене напала… гикавка, — винувато відповіла Фенелла, — і всі вони на мене накинулися… гик… І взялися мене лупцювати. Я впала з куща, зламала крило… гик… А вони налякалися і втекли. А я вирішила прийти… гик… і застерегти тебе. Я добре зробила?

— Дуже добре! — Пенелопу так обурили блимавки, їхня змова і те, як вони повелися з Фенеллою, що її голос аж тремтів від гніву. — Дякую тобі. А тепер слухай, що ми зробимо. Я надійно заховаю тебе в човні, де ти маєш дочекатися жабу на ім’я Етельред. Коли він прийде, розповіси йому все те, що й мені, і скажеш, що я пішла попередити пана Папугу про небезпеку. Запам’ятала?

— Так-так, — кивнула Фенелла, — в мене дуже-дуже гарна… гик… пам’ять. Я тільки літаю кепсько.

— Коли я повернуся, вилікуємо твоє крило, — посміхнулася Пенелопа.

— Будь дуже обачна, — попередила Фенелла, — не довіряй … гик… блимавкам, повір мені на слово.

— Не переживай за мене, — відповіла Пенелопа, обережно опускаючи Фенеллу на дно човника. — Тобі там зручно?

— Так, дякую… гик… дуже зручно.

— Не відходь звідси ні на крок, сиди тут і чекай на Етельреда, — Пенелопа взяла ліхтарик і хутко збігла до чагарників.

Між кущами звивалася вузенька нерівна стежечка, якою, очевидно, перед тим ішли хлопчики. Пенелопа продерлася крізь зарості й опинилася на порослому сухою жорсткою травою полі, за яким виднівся ліс. «Мабуть, це і є Мандрагоровий ліс», — подумала вона, розуміючи, що потурбувати їхній сон зараз було б найприкрішою помилкою.

Пенелопа дійшла навшпиньки до узлісся, зупинилась і на мить увімкнула ліхтарик, бо дуже їй кортіло побачити мандрагор на власні очі. Та коли побачила — мало не розреготалася. Мандрагори були схожі на великодні крашанки з великими, наразі заплющеними очиськами, лапатими вухами, горбатими носами і скривленими ротами. По обидва боки від тулуба у них стирчало по дві короткі гілляки, що закінчувалися листочками, — ймовірно, вони слугували мандрагорам замість рук і пальців. А голови їхні були ніби в перуках — порослі дрібненькими гілочками з рясним зеленим листячком.

Усі мандрагори міцно спали і хропли так голосно, що в лісі аж гуло. Пенелопа загасила ліхтарик, проминула кілька перших мандрагор і рушила вглиб лісу. Йшла обережно, тихо, боячись ненароком наступити на мандрагору чи звичайну гілочку, намагаючись нікого не розбудити, і тільки місяць осявав їй шлях. І так крок за кроком Пенелопа просувалася лісом поміж мандрагор, які безтурботно хропли, все глибше і глибше в хащі.

Невдовзі вона вийшла на залиту сріблом місяця галявину, від якої в різні боки розбігалися шість стежинок. І раптом навколо галявини з’явилося кілька синьо-зелених вогників. Вони мерехтіли, але не рухались — ніби спостерігали за нею. Це були блимавки, Пенелопа навіть почула їхні притишені глузливі розмови. Вони перегукувались.

— Це вона, це вона! — хихотів один.

— Так, так, так, так! — раділи решта.

— Вона не знає дор-о-о-о-ги! — зневажливо і глумливо прошепотів перший.

— Не знає, не знає, заблукала, заблукала, — підхопили інші.

— Її скоро зжеруть!

— Так, так, так, так!

— Зжеруть, зжеруть, зжеруть!

— Так. Так-так-так!

Пенелопа дуже розсердилася, не витримала і накричала на них, виказавши все, що думала, і зовсім забула, що ризикує розбудити мандрагор.

Вогники прослизнули поміж дерев і зникли, так само раптово, як і з’явилися. А Пенелопа й далі стояла посеред галявини, міркуючи, яку ж стежину краще вибрати. Вона дуже пожалкувала, що не взяла зі собою компас.

Дівчинка заплющила очі, сподіваючись подумки відтворити карту острова, щоб хоч приблизно зорієнтуватися, де росте рута. А коли розплющила їх, то на кожній стежині вже стояли вовкулаки. Вони були схожі на великих волохатих вівчарок, але ходили на задніх лапах, а передніми орудували спритно, наче мавпочки. Вовкулаки важко дихали, язики звисали з їхніх пащек, очі світилися зеленим блиском, а в пащі виднілися білі гострі зуби. Пенелопа не встигла кліпнути, як вовки оточили її, накинули на голову мішок, схопили грубими волохатими лапами і кудись понесли. Дівчинка нічого не бачила, тільки чула їхні хрипкі голоси.

Невдовзі вони прибули на місце. Пенелопу опустили на землю і прив’язали до стовбура, зняли з голови великий мішок, і вона побачила простору напівтемну печеру, яку освітлювало тільки велике іскристе вогнище. Пенелопа була прив’язана до вертикально вкопаного в землю стовбура, а навпроти стояло ще два стовбури — з прив’язаними Пітером і Саймоном.

— Пенелопо! — вигукнув Пітер. — Що ти тут робиш?

— Чому ти не з Освальдом? — закричав Саймон.

Поки вовкулаків не було в печері, Пенелопа розказала хлопцям про маленького вогняника і про те, як її захопили вовкулаки.

— Ну, а ми, — сказав Пітер, — ми успішно пройшли Мандрагоровий ліс і відшукали руту. Вона росте просто на березі моря, недалечко звідси.

— Нарвали повні мішки рути, — продовжував Саймон, — і тоді прилетів Освальд, сказав, що ти прислала його. А ми відповіли йому, щоб він повернувся і привіз тебе й Етельреда на човні.

— Папуга полетів із ним, — підхопив Пітер, — і ми чекали вас, аж раптом з’явилась ціла зграя цих потвор і почувся крик: «Вони тут, вони тут!» Ми й озирнутися не встигли, як вовкулаки напали на нас. Це сталося півгодини тому.

— Що вони збираються з нами вчинити? — запитала Пенелопа.

— Перетворити на вовкулаків, — похмуро відповів Пітер, — щоб поповнити свої ряди.

— Ти що, здурів? Це неможливо! — нажахано скрикнула Пенелопа.

— Можливо, — заперечив Саймон. — Якщо вони нас вкусять, ми перетворимося на вовкулак. Нам вартовий розказав. У них для цього є навіть спеціальний обряд. Коли місяць сховається, вони кожного з нас вкусять — і все.

Пенелопа мовчала, думаючи про страшну долю, що їх очікувала.

— Звільнитися не вдасться, ми вже пробували, — сказав Пітер. — Вони нас надійно зв’язали.

— У мене в кишені є ніж, але я не можу його дістати, — зітхнув Саймон.

Раптом до печери увійшов вовкулака. У мерехтливому світлі багаття він видався Пенелопі ще злішим й страшнішим, ніж у місячному світлі.

— Не розмовляти! — голосно і злісно гаркнув він. — Я вас попередив!

— А щоб ти обсмалив собі гризло, — задерикувато огризнувcя Пітер.

— Атож, — підтримав його Саймон, — ми маємо повне право говорити, хіба ні?

— Ні. Такий закон, — буркнув вовкулака і влігся біля вогнища.

— Звідки взявся такий закон, якщо ми ваші перші в’язні? — обурено запитала Пенелопа. — Не будьте ідіотами.

Вовкулака прищулив вуха й заричав на неї:

— Ми не ідіоти! Ми вас усіх взяли в полон і зробили це дуже навіть розумно, тому сидіть тихо.

Усі замовкли. Було лише чутно, як потріскує вогнище. Зненацька вовкулака, який дрімав, поклавши голову на лапи, нашорошив вуха. А тоді сів і втупився на вхід у печеру. Діти побачили дуже дивне створіння, яке повзло до них. Воно було схоже на довгу білу гусінь. Бранці і вовкулака спостерігали, як воно повільно підповзало дедалі ближче до вогню. Вовкулака зірвався з місця, шерсть його настовбурчилась, він дико загарчав на дивну істоту:

— Стій, ти хто?

— Р-р-р, — відповіла гусінь, — р-р-р, друг.

— Який іще друг? — занепокоєно допитувався вовкулака.

— Я жаболака, — відповів знайомий голос. — Я жаболака, мене прислали до вас, я приніс дуже важливий і цінний подарунок для головного вовкулаки.

Дивне створіння підповзло до вогнища, і діти побачили, що це Етельред, замаскований великим рулоном вати, розмотаним і припасованим уздовж спини.

— Який ще жаболака? Що за один? — запитав ошелешений вовкулака.

— Ти хочеш сказати, що ніколи не чув про жаболаків? — зневажливо кинув Етельред. — Значить, погано тебе вчили.

— Я дуже добре освічений, — обурився вовкулака.

— Ти? Добре освічений? І ніколи не чув про жаболаків? — глузував Етельред. — Дорогенький, на твоєму місці мені було б соромно зізнатися, що я не чув, хто такі жаболаки.

— То хто ж це такі? — розсердився вовкулака.

— Вони такі самі, як вовкулаки, — відповів Етельред, — тільки ще небезпечніші, ще лютіші і ще хитріші.

— Ти не можеш бути небезпечніший, лютіший і хитріший за нас, — обурився вовкулака. — Я тобі не вірю.

— Ти що, звинувачуєш мене в брехні? — перепитав Етельред. — Для тебе це добром не скінчиться. Ми, жаболаки, буваємо дуже небезпечні, якщо нас розлютити.

— Я не казав, що ти брешеш, — взявся виправдовуватись вовкулака. — Я тільки сказав, що не вірю тобі.

— Ну, це вже краще, — нібито подобрішав Етельред. — То де ваш головний? Мені треба передати йому подарунок.

— А який подарунок? — підозріливо поцікавився вовкулака.

— Це для головного, а не для тебе, ясно? — відрубав Етельред. — Це спеціальне чарівне зілля, яке робить усіх вовкулак, жаболак і так далі вдвічі небезпечнішими, лютішими й хитрішими.

— Удвічі? — перепитав вовкулака. — Удвічі небезпечнішими, лютішими й хитрішими?

— Так, так, так, — відповів Етельред і дістав маленьку пляшечку. — Просто втираєш це зілля в хвіст — і не встигнеш сказати «філе з жаб’ячих ніжок», як зробишся одним із найстрашніших вовкулак.

— Тобто якби в мене було це зілля… Це, звичайно, тільки припущення… То я б міг із вартового перетворитися, наприклад, на ватажка зграї? — вовкулака облизнувся.

— Авжеж, — підтвердив Етельред, — поза всякими сумнівами. Не дивуйся, якщо ваш головний після того, як втре цю чарівну субстанцію собі у хвіст, оголосить себе королем вовкулаків.

— Тут… ну… в пляшці його досить багато, — замислено пробурмотів вовкулака.

— Так, — погодився Етельред, — навіть забагато для одного.

— Слухай-но, а може, ти дозволив би мені трішки капнути цього й собі на хвіст? — попросив вовкулака. — Тобто одну малесеньку краплинку, таку малесеньку, що головний і не помітить.

— Ну, не знаю, не знаю, — засумнівався Етельред. — Усе-таки це подарунок, я не маю права.

— Ну, будь ласка, — жалібно канючив вовкулака. — Тільки одну краплиночку! Він ніколи в житті не дізнається, а я буду вдячний тобі до кінця днів.

— Ну, — знехотя протяг Етельред, — тільки одну краплинку, обіцяєш?

— Так, так, так, звичайно, обіцяю, — закивав вовкулака. — Тільки одну краплинку.

Етельред простягнув йому пляшечку, а той вихопив її, відкоркував і вилив увесь вміст собі на хвіст. Діти відчули сильний гострий запах медичного спирту з їхньої аптечки, який вони взяли, щоб дезінфікувати подряпини й синці.

— Ага! — тріумфально вигукнув вовкулака. — Я тебе обдурив і вилив усе. Тепер я стану королем вовкулаків. Тепер я найнебезпечніший, найлютіший і найстрашніший. І почну я з того, що з’їм тебе, жалюгідного жаболаку.

— Ну, це ми ще побачимо, — сказав Етельред, вихопив із вогнища жарину і кинув її на хвіст вовкулаці.

Спирт спалахнув, хвіст вовкулаки охопило полум’я.

— Гар-р-р, — загарчав вовкулака, — мій хвіст, о мій хвіст!

— Це називається лікування вогнем, — гукнув Етельред.

— У-у-у! — завив вовкулака і забігав довкола вогнища. — Мій хвіст! Мій хвіст!

— На твоєму місці я побіг би і занурив його у воду, — порадив Етельред.

Виючи від болю, вовкулака послухався поради, вибіг із печери і стрімголов кинувся до моря. Його хвіст палав, наче смолоскип.

— Хай трохи побігає, — Етельред зірвав маскувальну вату. — А тепер будемо вас звільняти.

— Етельреде, ти був неперевершений, — сказала Пенелопа.

— Це неймовірно! — продовжив Пітер.

— Чудово! — додав Саймон.

— Так, — сказав Етельред і зашарівся, — я гарно його розіграв, але ж саме цього і вчать асів-шпигунів. Проте мені здається, що я не зможу розв’язати ці вузли.

— У мене в кишені є складаний ніж, — нагадав Саймон.

— Як ти нас знайшов? — запитала Пенелопа.

Етельред розклав ніж і заходився розрізувати мотузки.

— Ну, — сказав він, — коли я прийшов до човна і побачив, що вас нема, то в мене мало не стався серцевий напад. Але дурненька пташечка-гикавка розповіла мені, що сказала Пенелопі і що Пенелопа вирішила робити. І тоді в мене знову мало не стався серцевий напад.

Звільнившись, Пенелопа почала розминати зап’ястя там, де найглибше врізалась мотузка. А Етельред взявся за Пітера.

— І тоді, панночко, — вів далі він, — я пострибав слідом за вами так швидко, як ще ніколи не стрибав, але ви, мушу визнати, теж ішли скоренько. Коротше кажучи, я наздогнав вас тільки в Мандрагоровому лісі, на галявині, де всі стежки розходяться. Я вже хотів озватися, але саме в цей момент на вас напали потвори.

Він перерізав мотузки на руках у Пітера і перейшов до Саймона.

— Ну, скажу вам, як є, — говорив далі Етельред, — перемогти всіх їх я б не зміг. Ще по одному — можна було б спробувати, але вони ніколи не виходять один на один. Тому я просто пішов за вовкулаками назирці, і коли вони подалися готуватись до «великого кусання», як вони це називають, і залишили на чатах тільки цього дурня, я сказав собі: «Етельреде, хлопче, зараз знадобиться твоє мистецтво маскування». І враз я згадав, що в мене немає маскувального одягу, а єдине, що є, — це аптечка, в якій залишилася тільки вата і ця смердюча рідина. Тож я зробив усе, що зміг.

— Ти дуже сміливий і хитрий, — похвалила Пенелопа.

— І надзвичайно розумний, — підтримав Пітер.

— І неймовірно винахідливий, — додав Саймон.

— Ой, досить, — зашарівся Етельред, — ви знову хочете мене засоромити?

— Тікаймо звідси, — сказав Пітер, — поки ці жадібні тварюки не повернулися.

Вони крадькома вийшли з печери і помчали Мандрагоровим лісом, а далі через галявину рути до моря. Було чутно, як десь вдалині виють вовкулаки, і Пенелопа аж тремтіла від страху. Нарешті діти добігли до моря і пішли вздовж берега. Пітер і Саймон намагалися знайти орієнтир, біля якого домовлялись зустрітися з Папугою.

Раптом Пенелопа озирнулася назад і з жахом видихнула:

— Дивіться! Вовкулаки!

З протилежного краю берега на них насувалась, як грізна хмара, зграя вовкулак. Очі у них блищали, язики теліпалися, мов лиховісні стяги, ікла виблискували проти місяця і здавались величезними, як печериці. Вони нюшили землю, ішли по сліду.

— Втікаймо за мис, до іншої бухти, — розпачливо крикнув Пітер. — Ми зі Саймоном будемо відганяти їх камінням, а ви з Етельредом тим часом шукайте човен.

Вони добігли до мису і подерлися на скелю. Пітер вилазив першим — аж раптом зупинився:

— Т-с-с-с, — прошепотів він. — Там, по той бік скелі, хтось є. Може, вовкулаки хотіли відрізати нам шлях до втечі і прислали сюди іншу зграю?

Усі завмерли. Їхні серця шалено стугоніли. Прислухались. Якусь хвильку було тихо, а далі почувся голос:

— Щоби зробити справді смачну запіканку, я завжди додаю дрібку розмарину і чебрецю, трішки полину і цибулі, а потім ще доливаю найкращої мадери.

— Ти кудись поспішаєш? — запитав інший голос.

— Це Освальд! — закричала Пенелопа. — Освальд і Фенелла!

Вони видряпались на скелю і побачили перед собою човен із Папугою і Фенеллою на борту, а збоку, на мілині, лежав Освальд. Ззаду вже долинало сопіння і гарчання вовкулак та гуркіт каміння, що осипалося з-під їхніх лап. Діти з Етельредом швиденько зістрибнули зі скелі в бухту і щодуху побігли до човна.

— Папуго! Папуго! Допоможи! — кричала Пенелопа. — За нами женуться вовкулаки!

— Ах, вовкулаки! — вигукнув Освальд. — Зараз подивимось.

Він підплив до бухти, вислизнув на берег і своїм великим синім тілом заступив дорогу вовкулакам. Тоді набрав повен ротисько морської води і виплюнув її просто на хижу зграю, ніби з пожежного шланга.

Потужний струмінь води вдарив у перших вовкулак, і ті позадкували зі скавулінням і тихим гарчанням.

— Лихі невиховані потвори, ще й камінням кидаються, — мовив Освальд, знову набрав повну пащеку води і випустив на вовкулак, які тепер чимдуж кинулися навтьоки.

Тим часом Папуга перелетів на плече до Пенелопи і цьомкнув її у вушко.

— Моя люба, найдорожча Пенелопо, — сказав він, — я такий радий, що ти жива-здорова. Нумо швидше всі у човен.

Вони сіли в човен, відштовхнулись від берега, відпливли далеченько і тоді покликали Освальда, який все ще бешкетував на березі: ганяв вовкулак то туди, то сюди, поливаючи водою, і сміявся. Почувши, що його кличуть, він відразу покинув ту мокру справу і поплив до своїх друзів, а втомлена і розлючена зграя залишилася ні з чим.

— Буде їм наука, — задоволено промовив він. — Будуть знати, як жбурляти камінням в іноземців.

— Що ж, — засміявся Папуга, коли хлопці накинули петлю на шию Освальду, — присягаюся Юпітером, ми це зробили. Всі живі-здорові, маємо чотири мішки рути. Хіба це не добра робота?

— Дорогою ще треба заїхати по лаванду, — нагадав Пітер. — І тоді — стережіться, василіски!

— Так, — підхопив Саймон, — ми їм покажемо!

— Освальде, ти будеш нас тягти всю дорогу? — запитала Пенелопа.

— Так, — відповів Освальд, — вам дуже пощастило, що в мене зараз нічого не готується в печі, й один день я радий вам присвятити.

— Це прекрасно, — сказала Пенелопа. — До того ж я ще хотіла дати тобі один рецепт.

— О, яка ж ти добра і щедра дівчинка, — Освальд був зворушений.

— Уперед! — скомандував Папуга.

І Освальд поплив уперед, до сонця, яке саме вставало з-за моря, і тягнув за собою човен із друзями — назустріч завершальному етапові їхньої незвичайної пригоди.