Балакучий пакунок

Розділ VI. Співуче море

Г. Г. страшенно зрадів, коли почув, що горностаї готові приєднатися до них, грифони погодились теж і що Етельред відкрив засіб, який змушує василісків несамовито і нестримно чхати.

— Лавандова вода? — перепитав він. — Це цікаво. У них, мабуть, починається щось на кшталт пропасниці, алергічного нежитю. Я спробую приготувати замінник.

— А хіба тут у вас не вирощують лаванди? — спитала Пенелопа.

— Вона росте на якомусь острові, — відповів Г. Г., — але без Книги цілющих трав Гепсібара я вже й не згадаю, на якому саме.

— Одного разу під час відпочинку в мене також почалася жахлива алергія через якусь рослинку, — втрутилась Табіта. — Дайте мені понюхати пляшечку, і я скажу, чи це той запах, чи ні.

Їй дали понюхати лавандову воду — і з Табітою сталось те саме, що й з василісками. Вона розпчихалася, пропалила два дивани, підпалила чотирнадцять подушок і стіл та не могла вгамуватись, аж поки їй на голову не вилили відро води.

— Так, це воно, це та сама рослина, — відхекуючись, промовила вона. — Ой, Божечку, я так не чхала відтоді, як ненароком попудрилась перцем.

— Як це? — здивувалася Пенелопа.

— Розумієш, це було в темряві, — пояснила Табіта, втираючи рясні сльози.

— У темряві? — перепитала Пенелопа. — Чому?

— Ну, тому що я, власне, збиралася на опівнічний бал. Місяця на небі не було, розумієш, тому цілком природно, що я чепурилася в темряві.

— То де, ти кажеш, ця трава росла? — спитав Г. Г.

— На Острові золотого гусака, — відповіла Табіта. — Ми, дракони, поїхали туди на канікули, розбили табір. І зненацька всі як один підхопили нежить. Уявляєте, як це зіпсувало нам відпочинок?

Діти щойно бачили на власні очі, скільки збитків наробила однісінька представниця драконячого племені, тому їм легко було уявити, який зчинився гармидер, коли п’ятдесят драконів-туристів дружно захворіли на лавандову лихоманку.

— Так-так, це для нас справді важливо, — промовив Г. Г. задоволено. — Острів золотого гусака розташований поруч з Островом вовкулак, і на зворотній дорозі ви назбираєте лаванди. Я приготую з неї екстракт, який ми завжди триматимемо напохваті.

— Зараз добре було б обміркувати подорож, — нагадав Саймон. — Г. Г., у вас є карта?

— Є, та ще й яка — просто прекрасна! — відповів Г. Г. і дістав величезну пергаментну карту країни Міфології, де були і гори, і море, і всі острови.

— Зараз ми отут, — показав Г. Г. і поправив окуляри, — а тут, вище, Замок василісків. Вам треба спуститися сюди, на берег, і тримати курс на південний захід, попри Болото місячних мисливців, повз Агатовий архіпелаг. І тоді ви побачите ліворуч Острів золотого гусака, а на північний схід від нього лежить Острів вовкулак.

— Як ви вважаєте, скільки часу знадобиться для подорожі? — запитав Пітер.

— Ну, напевно, кілька годин, — відповів Г. Г.

— А у вас випадково немає якогось підвісного двигуна? — з надією спитав Саймон.

— На жаль, ні, — сказав Г. Г. — Але я можу зробити вітрило з місячного желе і дати вам на підмогу попутний вітер. Ну, що скажете?

— Чудово, — зрадів Пітер. — Знаєте, після проникнення в Замок василісків це буде, здається, ще одна захоплива пригода.

— Будь напоготові, — застеріг його Папуга. — Ті вовкулаки — напрочуд неприємні типи.

— Ні, ти не поїдеш! — раптом залементувала Дульчібелла. — Ти не поїдеш до вовкулак на острів, я тебе не пущу. Я на тебе ображуся! Я подам у відставку! Я впаду в сплячку! Я буду кричати, буду верещати! Я нізащо, ніколи, ніколи в світі не буду більше з тобою балакати, так і знай!

На цьому слові вона розплакалась і засунула всі фіранки у своїй клітці.

Пенелопа підійшла і почала втішати Дульчібеллу.

— Дульчібелло, дорогенька, — сказала вона, — всі знають, якої ти високої думки про Папугу. До речі, так само, як і ми. І ніхто не просив би його їхати, якби можна було обійтися без нього, розумієш? Але я обіцяю: якщо ти його відпустиш, я сама пильнуватиму, щоб він не ризикував зайвий раз, а залишав найнебезпечнішу роботу мені і хлопцям.

— Ну, коли так… — промовила Дульчібелла і краєчком фіранки втерла сльози. — Якщо ти обіцяєш наглядати за ним…

— Обіцяю, — запевнила її Пенелопа.

— А тепер, якщо ви, дівчата, дозволите, — голосно і трохи схвильовано почав Папуга, — перейдемо до обговорення плану нашої операції.

— Так, — заговорив Саймон, який увесь цей час записував якісь математичні обчислення, — я розрахував: якщо Г. Г. забезпечить нам завтра на світанку вітер швидкістю чотири вузли, то — якщо нічого нам не завадить — ми прибудемо на Острів вовкулак до п’ятнадцятої тридцять. А це означає, що ми зможемо зібрати руту, провести ніч у плаванні і повернутися назад післязавтра вдосвіта.

— Думаєш, ви вкладетеся в цей час? — засумнівався Г. Г. — Нізащо, за жодних обставин не можна причалювати до острова вночі. Поночі вовкулаки найстрашніші.

— Якщо ви дасте нам сприятливий вітер, — сказав Саймон, — ми неодмінно встигнемо.

— Про це не турбуйтесь, — пообіцяв Г. Г. — Вкажіть мені тільки напрям і силу вітру — і я його запущу, це ж елементарно!

— Прихопіть ще пігулки від морської хвороби, — зненацька прокричала Дульчібелла.

— Тихо будь, жінко, — обірвав її Папуга, — ми обговорюємо важливі справи.

— Морська хвороба — теж важлива справа, — наполягала Дульчібелла. — Коли вас буде так нудити, що ви не зможете втекти від вовкулак, — отоді побачите, яка це важлива справа.

— Я обіцяю пильнувати, щоб він їх вживав, — заспокоїла павучиху Пенелопа.

— Як би я хотіла бути з вами, допомогти вам, — зітхнула Табіта. — Але, боюся, човен мене не витримає — я завелика.

— Ти завелика, а я застарий, — і собі зітхнув Г. Г. — Але все-таки відчуваю провину за те, що покладаю на ваші плечі, дітки, всю роботу, наражаю вас на велику небезпеку.

— Дурниці, — заперечив Пітер, — я б нізащо в світі не погодився проґавити такі пригоди!

— Я теж, — підхопив Саймон.

— За нас не турбуйтеся, — мовила Пенелопа, обійняла Г. Г. і поцілувала його в рожеву щічку. — Нам дуже подобається допомагати вам, і ми повернемо Міфологію під ваше крило, ось побачите.

— Тричі «Віват!» панночці Пенелопі! — загорлав Етельред, плескаючи в долоні.

— Ви дуже, дуже добрі, — промовив Г. Г., зняв окуляри, які чомусь раптом запітніли, і гучно висякався.

— Панночко, — палко промовив Етельред, — можна і мені з вами, панночко? Я не такий уже й великий, багато місця не займу… Але можу стати в пригоді…

— Звичайно, хай їде, — сказав Саймон. — Це ж наша відважна жаба.

— Авжеж, — погодився Пітер, — наш винахідливий тямущий Етельред.

— Ти можеш бути моїм особистим охоронцем, — запропонувала Пенелопа. — Ми всі пишаємося твоїм товариством.

Етельред відчув таке піднесення, що розчервонівся, як чотирнадцять фунтів перестиглих помідорів, і змушений був відійти вбік і теж висякатися, дуже енергійно, кілька разів поспіль.

Отже, наступного ранку, попрощавшись із Г. Г., Табітою і заплаканою Дульчібеллою, діти разом із Папугою та Етельредом спустилися одним із численних коридорів Кришталевих печер, який вивів їх просто на узбережжя. Пісок був схожий на розсипи крихітних перлів, а лагідні хвилі кольору шампанського розбивалися об берег із мелодійним звуком — ніби хтось проводив пальцями по струнах найдзвінкішої арфи.

«Не дивно, — подумала Пенелопа, — що це море називають Співучим».

На це лагідне і мелодійне море вони спустили надувний човен, і тої ж миті, як і обіцяв Г. Г., повіяв легкий бриз, вітрило вигнулося, мов лук, і човен поплив правильним курсом із Пенелопою, хлопцями, Папугою та Етельредом на борту, а також із великим кошиком, повним харчів, що дав їм у дорогу турботливий Г. Г. Мандрівники також прихопили серпи, щоб мати чим зрізати руту і лаванду, і великі мішки, щоб складати туди рослини.

— Скажи мені, Папуго… — почала Пенелопа і згадала, що, відколи вони в Міфології, вже не вперше ставить подібні питання. — Хто такі вовкулаки? Я впевнена, що колись щось читала про них, але вже добре не пригадую, що саме…

— А я пригадую, — втрутився Саймон. — Здається, це люди, які нібито перетворюються на вовків, коли місяць уповні, так?

— Саме так, — підтвердив Папуга. — Потворний забобон, до того ж безглуздий. Але, як я вже казав, у ті часи, коли Г. Г. створив Міфологію, безліч людей твердо вірили в існування вовкулак, тому їх було багато. А коли вони почали вимирати, то благали дозволити їм оселитися в Міфології, і Г. Г. був змушений піти назустріч. Звичайно, не обійшлося без прикордонних інцидентів, але Г. Г. усе-таки вирішив їх на користь прохачів. Він дозволив їм оселитися лише на тому острові, куди ми зараз прямуємо, за умови, що вони ділитимуть його ще з двома неспокійними племенами — мандрагорами і блимавками. А згодом ще й вогняники захотіли оселитися на якомусь похмурому острівці, то Г. Г. підселив сюди і їх.

— Я чула, що блимавки заманюють подорожніх у трясовину та сипкі піски, — сказала Пенелопа. — А хто такі вогняники?

— О, вони такі кольорові! — відповів Папуга. — Найбарвистіші створіння в Міфології. До речі, це рідня звичайних блимавок, але вогняники бувають і гарячі, й холодні, а блимавки, як відомо, завжди холодні. Вогняники — чарівні створіннячка, дуже сором’язливі, але надзвичайно гарні і щирі. А от блимавки — навпаки, свавільні, неслухняні шибайголови.

— А мандрагори? — спитала Пенелопа. — Це теж щось схоже на вогняників?

— Ні-ні, — відповів Папуга, — вогняники створені головним чином із вогню, а мандрагори — це рослини, до того ж страшенно ледачі. Бачте, колись їх широко застосовували в замовляннях і медицині, але їм це, звісно ж, не сподобалось, і вони собі придумали крик.

— Крик? — перепитав Пітер. — Але поясни, заради всього святого, як же це можна придумати крик?

— Їхній крик особливий, — сказав Папуга і для підкреслення значущості своїх слів підняв кіготь. — Це такий моторошний, жахливий крик, який коли хто почує, то може збожеволіти.

— Це для того, щоб їх не зривали? — поцікавився Саймон.

— Так, — кивнув Папуга, — і тепер вони нічогісінько не роблять, тільки сплять від ранку до вечора, з вечора до ранку. Але варто кому-небудь ненароком потривожити їх, як вони тут-таки прокидаються і всі разом верещать на повен голос, уявляєте?

— Ой-ой, і нам доведеться пройти через ліс отаких мандрагор? — промовив Пітер. — Це, мабуть, небезпечно…

— Я ж вам казав, що ця операція дуже небезпечна, — нагадав Папуга. — Спочатку нас чекають випробування з мандрагорами, потім — із вовкулаками, а далі — з блимавками… Щоправда, вдень їх не видно, та й вовкулаки вдень сплять. Тому Г. Г. і наполягав, щоб ми пристали до цього острова тільки засвітла. Це найбезпечніша пора.

— Ми швидко рухаємося вперед, нас підганяє вітер Г. Г., — зазначив Саймон.

Човен і справді летів, наче на крилах, розтинаючи співучі хвилі барви шампанського. Сяяло сонце, повівав теплий вітер — подорож вдавалася на славу! Вода була така чиста, що на глибині двадцяти футів діти бачили табунці яскравих риб, що сновигали туди-сюди, величезні мушлі з блискучими перлинами всередині, гігантських омарів і крабів із дивовижним забарвленням. Маленькі зграйки багряних і синіх летючих риб зненацька вистрибували з води просто перед човном, пролітали над хвилями, цвірінькаючи, мов пташки, і знову пірнали у воду.

— Агов, панночко, — звернувся Етельред до Пенелопи стишеним голосом, — не бійтеся тих вовкулак, добре? Вам їх не варто боятися, бо я весь час пильнуватиму, присягаюся!

— Друже, насправді я дуже боялась, — відповіла Пенелопа, — але з таким особистим охоронцем, як ти, думаю, мені тепер нічого не страшно.

Видно було, що Етельредові надзвичайно приємно таке чути.

Вони пливли вже кілька годин, монотонність руху все-таки втомлювала. Папуга сховав голову під крило і задрімав; Етельред лежав горілиць із роззявленим ротом і хропів, а дорогоцінний циліндр тимчасом підіймався й опускався у нього на грудях. Пенелопа і хлопчики теж задрімали, заколисані запашним лагідним вітром. Пенелопа невдовзі прокинулась, трохи полежала, розмірковуючи над тим, чи не варто було б чим-небудь підкріпитися, і, вдивляючись у чисте зеленаве небо з батальйонами кольорових хмар, раптом відчула: щось не так. Але не зрозуміла, що саме. Лише за хвильку збагнула, що її непокоїть. Хмари не рухались. Вона сіла і роззирнулася довкола. Зусібіч, скільки сягало око, мандрівники були оточені водоростями, великими пурпуровими і зеленими брижами, схожими на кольорове мереживо, яке ворушилось і розросталося на очах. Човен міцно застряг у водоростях, як на мілині, і застиг на місці. Пенелопа зрозуміла, як це небезпечно, але це ще було не все. Зненацька пагін перекинувся через борт, ніби щупальце живої істоти, швидко поповз і з легким шарудінням почав розростатися навсібіч. Пенелопа зрозуміла, що ще два-три такі пагони, і їхній човен разом із ними зникне в гущавині пурпурово-зелених рослин.

— Папуго! — закричала вона, відкриваючи кошик, де — вона знала це — лежав ніж, яким можна було обрубати пагони. — Папуго! Хлопці! Прокидайтеся, вставайте мерщій!

Усі прокинулись, побачили, що коїться, і здогадалися, що треба робити.

— О! Ця огидна всюдисуща морська капуста! — роздратовано вигукнув Папуга. — Ці нахабні водорості. Я про них зовсім забув. Друзі, мерщій рубайте пагони в човні. Вони відразу перестануть рости.

І справді, варто було обрубати два чи три пагони, як водорості наче здогадались, що зайві тут, і перестали дертися в човен. Але мандрівники й далі стояли на місці.

— Оце так! Оце халепа! — стогнав Папуга. — Ці паскудні водорості затримають нас, поки я не знайду Дездемону. Пенелопо, будь ласка, подай мені підзорну трубу, вона там, біля тебе.

Папуга приклав трубу до очей і уважно вдивлявся в далечінь, а потім задоволено прокректав:

— Нам пощастило, вони працюють он там! Тепер лишилось привернути їхню увагу.

— Хто «вони»? — спитала Пенелопа.

— Русалки, — відповів Папуга. — Г. Г. доручив їм наглядати за водоростями. Розумієте, він припустився помилки в заклинанні. Замість того щоб сказати «вічно квітучі» — ну, як оті квіти, що ми бачили, — він сказав «вічно повзучі». А заклинання змінити не можна, тут тільки так: сказано — зроблено, раз і назавжди. Тому Г. Г. мусив поселити тут русалок, щоб вони стримували водорості. Мушу вам сказати, це неабияка робота. Якщо русалки хоч на хвильку перестануть працювати, водорості заполонять усе Співуче море. Гадаю, нам треба підтягти човен якомога ближче до них і голосно гукати.

Так і зробили: всі перехилилися за борти, схопились за водорості і заходилися тягти. Повільно, сантиметр за сантиметром, човен просувався вперед. Така праця вимагала великих зусиль, діти дуже втомилися, їм здавалося, що вони тягнуть цей човен цілу вічність! Раптом до них долинув тихий спів, що наче плив над водою.

— Еге-г-е-е-ей! — загукав Папуга. — Е-гей, Дездемоно, еге-гей!

Спів обірвався, запала тиша.

— Еге-е-ей! — знову загукав Папуга. — Це я, Папуга!

Тиша тривала. Зненацька праворуч від човна водорості розсунулися і з’явилася велика захекана русалка. Її вигляд суперечив усім уявленням Пенелопи про русалок, бо важила, бідолашна, мабуть, не менше ста двадцяти кілограмів. У неї було розкішне біляве волосся, що кучерями спадало на плечі і груди, а також дуже великі і виразні ясно-голубі очі, повіки були щедро пофарбовані тінями, а чорні накладні вії, довгі і густі, більше скидались на якісь зарості. Руки у неї були пухкі, доглянуті, з яскраво-рожевим манікюром. В одній руці русалка тримала золотий серп, в іншій — велике срібне дзеркало.

— Здається, я чула чоловічий голос, він кликав на допомогу, — озвалася вона глибоким хрипкуватим голосом, так швидко кліпаючи, що Пенелопі подумалося: вії ось-ось відпадуть. — Чоловік, безперечно, блакитної крові, нащадок древнього роду кликав мене на допомогу?

— Ні, не вгадала, — сказав Папуга, — це був я. Вітаю, Дез!

— Ага, — холодно промовила Дездемона. — Ага, то це ти, Папуго. Я просто вражена… Як дивно бачити тебе знову! Крім того, я попросила би не називати мене так грубо і вульгарно — себто Дез. Мене звати Дездемона, і я буду вельми вдячна, якщо ти надалі послуговуватимешся цим іменем.

— Гаразд! — відгукнувся Папуга. — Дозвольте мені вас познайомити: Пенелопа, Пітер, Саймон — панна Дездемона Вільямсон Сміт-Сміт-Браун, головна русалка.

Русалка сперлася масивними руками на борт, аж човен нахилився під небезпечним кутом, і кожному по черзі граційно потиснула руку.

— Надзвичайно приємно познайомитися, запевняю вас, — сказала Дездемона і затріпотіла віями. — Які симпатичні хлопчики, яка гарнесенька дівчинка. Звичайно, вам дуже бракує хвостів, але не переймайтеся — ви ж не винні. Наважуся припустити: судячи з імен, у ваших жилах тече блакитна кров, чи не так?

— Ні-ні, не думаю, — відповіла Пенелопа. — Я гадаю, що кров у нас червона.

— Шкода, — сказала Дездемона, — але не всі можуть мати блакитну кров. Хоча я підозрюю, що ви вельми тісно споріднені зі всілякими герцогами і герцогинями, та ще й із лордами — по родинній лінії, поза сумнівом, я впевнена. Мені говорять про це ваші обличчя, аристократичні, не інакше.

— Ні, на жаль, тут я теж не можу з вами погодитись, — далі вибачалася Пенелопа.

— А я, наприклад, переконана, що варто тільки добре пошукати — і знатні предки тут як тут, — сказала Дездемона. — Приміром, візьміть хоч би й мене. Ну, відразу ж скажете, що я зі шляхетного роду, чи не так? Це щось таке… Воно проглядає у величі постави, у гордовитій лінії голови. Але слід зауважити, що такими речами негоже тицяти всім під ніс, бо можуть подумати, що ти якийсь сноб. Ні, лише вміння гідно триматися в товаристві, лише аристократичні манери підкажуть людям, хто ти, словом, дадуть усім зрозуміти, що ти стоїш на голову вище від решти.

— Так і є, — погодилась Пенелопа, ледве стримуючи посмішку.

— Уся моя родина шляхетного походження, і по татові, і по мамі, — вела далі Дездемона. — О, ще й якого шляхетного! Ви знаєте, одній моїй тітоньці, дружині мого дядька, помахав рукою сам Христофор Колумб! А одна кузина сестри дядька мого татуся — вона, кажуть, багато років отримувала листи не від кого іншого, як від самого лорда Нельсона, — дуже палкі листи любовного змісту.

— Справді? — чемно здивувалася Пенелопа.

— Авжеж! — палко підтвердила Дездемона. — А ще ж… брат матері мого дядька, знаєте, не той, що брав участь у боях Армади, а той…

— Слухай-но, Дез, — нетерпляче перебив Папуга. — Може, ми б відклали історію твого сімейства до іншого разу?

— Мій любий Папуго, — поважно відповіла Дездемона, — вибач, будь ласка, якщо я надокучаю тобі розповідями про своє шляхетне походження. Мені дуже рідко випадає нагода поспілкуватися з людьми вихованими і витонченими, ти це добре знаєш, і я впевнена, що їм це так само цікаво, як і мені. Але навіть якщо їм нецікаво, то вони занадто добре виховані, щоб сказати про це, на відміну від тебе. Ти поводишся, ніби якийсь покидьок.

— Чого ж! Зазвичай я зовсім не проти того, щоб послухати про твою рідню, — енергійно заперечив Папуга. — Але зараз ми страшенно поспішаємо і через цю затримку у водоростях можемо спізнитись. Будь ласка, замість того, щоб розводити теревені, гукни краще кількох своїх подружок, аби звільнили нам дорогу і трохи підштовхнули! Тут вирішується питання життя і смерті, любонько, інакше ми б тебе не потривожили.

— Добре, — похнюпилась Дездемона, — раз ви вже в такій скруті, я, звісно, попитаю у юних панночок, чи не бажають вони допомогти вам. Однак я все-таки була б дуже рада, якби ти називав мене моїм справжнім іменем, а не якоюсь там «любонькою» чи ще якимсь огидним фамільярним прізвиськом. Ми, шляхетні родовиті русалки, старанно дбаємо про своє добре ім’я. Усілякі фамільярні звертання можуть призвести до того, що люди подумають, ніби ми з тобою у ближчих стосунках, аніж є насправді.

— Гаразд, панночко Вільямсон Сміт-Сміт-Браун, — роздратовано сказав Папуга. — Я готовий на все, тільки прошу, порятуй нас, будь ласка!

— Які ж бувають невиховані особи, — шепнула Дездемона Пенелопі на вухо. — Не те, що ми з вами, — вона подарувала Пітерові і Саймонові осяйну усмішку, помахала пишною рукою, занурилась у водорості і майже безгучно зникла.

— А хай йому грець! — нервово вигукнув Папуга, дістав із-під крила годинник і пильно подивився на нього. — Ми запізнюємось на три години. А це означає, що нам доведеться добряче налягти на весла, коли нарешті виборсаємося звідси. Ми не передбачили такої халепи у наших планах.

Невдовзі Дездемона знову виринула біля човна, а з нею ще вісім русалок приблизно її віку і комплекції. Одні з них мали пшеничні кучері, як у Дездемони, в інших було червоне волосся, а ще деякі, від природи, очевидно, біляві, перефарбувалися в яскраво-синій колір.

— Юні панночки, — промовила Дездемона глибоким хрипкуватим голосом, — я знаю, ви погодитеся, що для нас велика честь приймати у себе гостей, чиє високе походження не поступається нашому. Я впевнена, що промовлятиму й від вашого імені, коли скажу «Ласкаво просимо!» освіченому і шляхетному товариству панни Пенелопи з її кузенами, лордами і так далі, і таке інше.

— Агов! — озвався зненацька Етельред, — а коли згадають про мене?

— Про тебе? А до чого тут ти? — здивувалася Дездемона.

— Як це до чого? Я — польський граф, щоб ви знали! — проголосив Етельред. — Мій родовід бере початок зі старовинної прославленої графської сім’ї, це вам не абищо.

— Ти? — засумнівалася Дездемона. — Щось ти не дуже схожий на графа.

— Це не дивно, — відповів Етельред. — Мене підмінили в колисці, уявляєте?

— Пробач, будь ласка, — сказала Дездемона, але ти розмовляєш зовсім не так, як личить графові.

— Це тому, що мене врятувала і виховала як свого сина одна старенька пані, — пояснив Етельред. — Вона була вбога, розумієте, не могла дати мені належної освіти і виховання.

— Чарівно, це просто чарівно, — вигукнула недовірливо Дездемона. — Колись ти мені про це неодмінно розповіси докладно. А зараз, мої юні панночки, пора рятувати цей аристократичний екіпаж. Взялися — всі разом: раз-два, потягли!

Проявляючи значно більшу спритність, ніж хтось би міг сподіватися від таких тлустих русалок, восьмеро подружок Дездемони взялися серпами розчищати прохід серед водоростей, тимчасом як сама Дездемона підпливла до корми, вперлася в неї потужними плечима і руками і, працюючи хвостом, ніби двигуном, попхала човен уперед, не припиняючи ні на мить милої бесіди.

— Коли я була ще зовсім юна, — розповідала вона Пенелопі, — ще до того, як ми переселилися в Міфологію, я, бувало, багато часу проводила в морі поблизу Брайтона.

— Брайтона? — спитав Пітер. — Ми із Саймоном минулого року провели там літні канікули.

— Справді? — вигукнула Дездемона. — Чудова місцинка. І завжди там публіка вищого класу, якщо ви розумієте, про що я. Знаєте, моя тітонька по батьковій лінії розповідала, що якось вона плавала там, і раптом… — ви б ніколи не вгадали, хто вийшов із купальної кабінки…

— Хто? — не стримався Саймон.

— Король Георг Четвертий! — відповіла Дездемона. — Так-так, Його Королівська Величність власною персоною. Він був у прекрасному смугастому купальному костюмі, як розповідала тітонька, а ще на ньому був вовняний капелюх, що оберігав від води його королівську голову, хай Господь її благословить, і пляжні сандалі на його королівських ногах, щоб часом не поранитись об каміння. І ось, тільки-но він зайшов у воду по пояс, як раптом загубив свою сандалію. Там таке зчинилося, що важко собі уявити, розповідала тітонька. Король Георг кричить, верещить, усі слуги і придворні як були — у звичайних костюмах — пірнають, як божевільні, щоб виловити сандалію.

— І що було далі? — спитали заінтриговані слухачі.

— Вони так її і не знайшли, — відповіла Дездемона. — Але коли вже всі забралися звідти, моя тітонька й собі вирішила пошукати — і їй пощастило. Так, вона знайшла її і досі зберігає у невеличкій скляній скриньці — ту саму сандалію, що колись була на нозі Його Королівської Величності. І що ви на це скажете?

— Небагато знайдеться людей, у кого тітонька — власниця королівської сандалії, — зауважила Пенелопа.

— Свята правда! — тріумфально вигукнула Дездемона. — Саме це я завжди кажу своїм дівчатам. А ви, любонько, дуже часто буваєте на прийомах у Букінгемському палаці?

— Ні, не надто часто, — зізналася Пенелопа.

— Моя бабуся одного разу пливла вгору Темзою, і її зачепила баржа. Спочатку бабуся дуже розсердилась, бо в неї під оком з’явився синець, але потім дізналась, що це була баржа самої королеви Єлизавети. Уявляєте? Мало хто може похвалитися тим, що їм поставила синця під оком сама королева, ви згодні?

— Дорога вільна! — закричав Папуга. — Приготуйтеся підняти вітрило!

— Що ж, мене потішила наша коротенька розмова, — грайливо повідомила Дездемона. — Нема нічого кращого, ніж перемовитися слівцем із кимось, хто розуміє, що таке аристократизм.

— Я теж була дуже рада, навзаєм, — вклонилася Пенелопа.

— Сподіваюся, ми ще зустрінемось, — сказав Саймон.

— Так, я теж надіюся, — додав Пітер.

— Усі ви дуже люб’язні, — Дездемона шалено затріпотіла віями.

Потім навколо неї зібралися колом подружки, і всі вони, гойдаючись на хвилях, посилали мандрівникам повітряні поцілунки і махали руками вслід, аж поки човен не набрав швидкості і не зник у відкритому морі.

— Яка прикра затримка, — сказав Папуга, з тривогою поглядаючи на годинник. — Надзвичайно недоречна. І не схоже, що нам вдасться рухатись хоч трохи швидше. А це означає, що ми не встигнемо дістатися до Острова вовкулак до ночі.

— Але ж Г. Г. наказував не причалювати до острова в темряві, — нагадав Пітер.

— Гадаю, у нас немає вибору, — похмуро констатував Папуга. — Якщо не висадимося на берег і не назбираємо рути сьогодні, то проґавимо сприятливий вітер, який Г. Г. нам пошле на зворотний шлях, і тоді на повернення нам знадобиться ще кілька днів.

— Добре, тоді це зробимо ми — Пітер, я і ти, — сказав Саймон Папузі. — Пенні залишиться у човні, а Етельред її охоронятиме.

— Але ж слухайте… — почала було Пенелопа.

— Будь ласка, Пенелопо, — зупинив її Папуга, — Саймон усе правильно каже. Якби це було вдень — тоді інша справа, а вночі тут занадто небезпечно. Ми просто не можемо довіряти вовкулакам чи блимавкам, не кажучи вже про мандрагор. Ти мусиш залишитись у човні, як і личить гарній дівчинці, і ви з Етельредом встигнете відпливти подалі від берега в разі, коли щось піде не так.

— Хай буде по-вашому, — поступилася Пенелопа, — але знайте, що я з цим не згодна.

Човен усе плив, а Папуга дедалі більше хвилювався, щоп’ять хвилин поглядаючи на годинник, і постійно дивився у підзорну трубу. Він саме робив це знову, п’ятдесятий раз підряд, коли сталося щось незрозуміле. Просто перед човном море зненацька завирувало і закипіло, ніби попереду з’явилася мілина або риф. Хвилі в тому місці насувалися одна на одну. І діти, перелякані не на жарт, побачили, як щось незрозуміле підіймається з морських глибин.

Наступної миті велетенська голова морського змія пробила поверхню води і вистрелила вгору на тридцять футів, похитуючись на довгій тонкій шиї. Голова була гігантська, з ніздрями, як у гіпопотама, з очима-блюдцями, з обшарпаними вухами, такими здоровенними, що діти спершу подумали, що то крила. На підборідді і довкола рота густо росли щетинисті вусики-щупальця, схожі на вуса й бороду. Все тіло морського змія вкривала фантастично прекрасна синя луска, очі були кольору морської хвилі, а борода й вуса — вогненно-руді. На голові поміж вух росли два дивні чорні роги, схожі на ріжки равлика, а поміж них стирчав кухарський ковпак. Створіння огледілося довкола, посміхаючись саме до себе, тимчасом як вода стікала з нього водоспадами.

Нічого зловісного не було у цій появі. Папугу, здавалося, переповнювала радість:

— Сюрприз! Це Освальд. Яке щастя!

— Він добрий? — спитала Пенелопа. З усіх створінь, яких їм довелося бачити в Міфології, Освальд, без сумніву, був найбільший.

— Освальд? — перепитав Папуга. — Освальд? Хо-хо-хо! Найсумирніше створіння в країні.

— Просто, здається, в нього страшенно багато зубів, повнісінька паща, — пояснила свій переляк Пенелопа.

— Та ні, Освальд хороший, — заспокоїв її Папуга. — Сумирний, як три вівці вкупі, наш Освальд.

— Він допоможе нам? — спитав Саймон.

— Про це я і збираюся, власне, в нього спитати, — сказав Папуга. — Головне — привернути його увагу: він трохи недочуває.

Із цими словами Папуга перейшов на ніс човна, приклав крила рупором до дзьоба і загукав:

— Освальде! Це я, Папуга! Я тут, дурило, у човні!

Освальд безтямно озирнувся, так, ніби чув якийсь звук, але не знав, звідки він. Аж раптом угледів човен. Тої ж миті його очі від подиву заокруглились ще дужче.

— Паляничка! — радісно скрикнув він. — Через стільки років — морська синя паляничка, нарешті, о, нарешті!

Створіння, яке Папуга назвав найсумирнішим у всій Міфології, вигнулося, кинулося… — і перш ніж хтось устиг щось відчути, вже загребло собі в пащеку човен разом із трьома дітьми, Папугою, Етельредом, кошиком, повним харчів, із серпами й мішками для рути.

«О Боже, — подумала Пенелопа, коли здоровенні щелепи з білими зубами зімкнулися довкола. — Оце вже точно кінець нашій пригоді».