Балакучий пакунок

Розділ VІІІ. Битва за Замок василісків

Брава команда повернулася в Кришталеві печери з дорогоцінною ношею — мішками, повними лаванди і рути, — і закипіла робота. В Етельреда, Пітера і Саймона з’явилися блискучі стратегічні ідеї.

Ідея Етельреда полягала в тому, щоб завербувати Освальда з русалками і доручити їм витягти той здоровенний корок, який закриває отвір у рові з водою навколо Замку василісків. Коли вода стече, запевняв він, оголяться великі труби, що ведуть у темницю, де василіски тримають три великі книги. Усі побоювались, що коли почнеться атака на замок, василіски спересердя можуть спалити книги, а без них Г. Г. як без рук. Тож, за планом Етельреда, необхідно було зібрати спецзагін, який би проник трубами до темниці, знешкодив василісків і став на варті при великих книгах, допоки замок не перейде в їхні руки. Усі дружно визнали, що це чудовий план, і Освальда відіслали з візитом до міс Вільямсон Сміт-Сміт-Браун, щоб він їй усе детально роз’яснив і залучив разом із подругами до спільної справи.

У Пітера і Саймона народилась ідея, коли вони спостерігали за Фенеллою. За допомогою сургучу, шнурка і полум’я свічки хлопці підлатали крило вогняночки, і воно навдивовижу швидко загоїлось. Пітер і Саймон саме обговорювали, як найкраще взяти в облогу Замок василісків, і побачили, як Фенелла стрибає зі спинки стільця і літає по кімнаті.

— Ось що нам потрібно — літаки! З них ми могли б скинути частину військ на внутрішню територію Замку василісків, — сказав Пітер.

— Може, повітряні кулі? — припустив Саймон.

— Повітряні кулі? — перепитав Пітер. — Де ми їх візьмемо?

— Зробимо. Вичаруємо з місячного желе.

— А як вони зможуть літати? — поцікавився Пітер.

— Ну, — відповів Саймон, — ти ж знаєш, що гаряче повітря піднімається вгору. Треба буде наповнити повітряні кулі гарячим повітрям.

— Але як? — здивувався Пітер.

— Вогняники, — пояснив Саймон. — Ти ж знаєш, яка Фенелла гаряча. Якщо посадити в повітряну кулю зо двадцять вогняників, то куля здійметься вгору, а потім вогняники зможуть, махаючи крилами, керувати нею в потрібному напрямку.

Хлопці страшенно захопилися цією ідеєю, а Фенелла зраділа, що зможе бути потрібною в такій важливій справі, тож було вирішено не гаяти ані хвилини і тут-таки вичарувати маленьку експериментальну повітряну кулю для Фенелли. На втіху Саймонові, все спрацювало ідеально. Фенелла все кружляла й кружляла кімнатою, як хотіла. Вона так тішилась своїм успіхом, що на бідолашну знову напала гикавка.

— Я зуміла — гик! — правда, Саймоне, гик? — весело сказала вона. — Ти бачиш, Пітере, гик, я повертаю, гик, у цей бік?

— Ти була прекрасна! — запевнив її Пітер.

— Тепер питання тільки в тому, скільки буде вогняників, — сказав Саймон.

— О, сотні, гик! — відповіла Фенелла. — Як мінімум, гик, двісті, а то й більше.

— А ти можеш переконати їх приєднатися до нас? — запитав Саймон.

— Звичайно, можу, гик, — запевнила Фенелла. — Я розповім їм, гик, які ви чемні, гик, були зі мною і яка це, гик, добра справа.

— Гаразд, а ти могла б зараз полетіти до них і попросити їх завітати до нас у Кришталеві печери? — поцікавився Саймон. — Скажи їм, що це буде наш штаб і що звідси ми будемо керувати штурмом.

Фенелла, щаслива, що їй дали таке надзвичайно важливе доручення, полетіла разом зі своєю невідступною гикавкою вербувати вогняників.

А тим часом Папуга і діти здійснили ще один візит — до Горностайства, де їх тепло зустрів Венслідейл. Герцог із герцогинею Вініфред саме пили чай на газоні для гри в крокет.

— Ви дістали її, дістали? — пропищав горностай, підстрибуючи від нетерплячки. — О, я так хвилююся! Як би я хотів, щоб мій радикуліт не завадив мені піти з вами!

— У нас ціла гора рути, — відповів Папуга, — але Г. Г. тримає її під замком. Ми не хочемо, щоб ви, горностаї, відбилися від рук, як василіски. Тому Г. Г. приготував лише одну велику пляшку соку.

— Ду-ри-ло, — сказав Венслідейл. — Щоб ми та й відбилися від рук? Ти ж сам знаєш, які ми, горностаї, тихі й миролюбні створіння.

— Це про всяк випадок, щоб зайвий раз не ризикувати, — заспокоїв його Папуга. — Оце сік рути. Хто готовий скуштувати? Ти?

— Узагалі-то я б залюбки, — сказав Венслідейл, — але, ой-ой-ой, мене досі мучить радикуліт, о-о-о! Боюсь, це може мені зашкодити. Краще випробувати руту на молодшому садівникові. Він хороший хлопець, але дуже кепський садівник, і якби сік виявився — ну, як би це сказати, е-е… — якоюсь мірою отруйним, що ж, така його доля.

— Він не отруйний, ти, плаксію, — сказав Папуга. — Ти думаєш, що Г. Г. не перевірив його?

— Байдуже, — рознервувався Венслідейл, — хай краще скуштує молодший садівник. Він так цього чекав, що я не хочу його розчаровувати.

Нема ради — покликали молодшого садівника на ім’я Вілберфорс. Його привели і поставили посеред галявини, щоби провести експеримент.

— Слухай, Вілберфорсе, — сказав Папуга, — ця рідина зовсім не шкідлива, але прошу тебе уважно прислухатись до себе і детально розповісти мені про будь-які зміни, які ти відчуєш, коли її вип’єш. Зрозумів?

— Так, сер, — відповів Вілберфорс.

На ньому була кругла шапочка, великі окуляри в роговій оправі, зуби стирчали вперед, а з носа безперестанку текло.

— Ви маєте випити цю рідину, а я вам маю сказати, чи почуваєтеся ви краще. Дякую, сер.

— Тепер ти розумієш, що я мав на увазі, — приречено промовив Венслідейл. — Нещодавно він викопав дорогоцінні цибулинки моїх нарцисів і приніс їх на кухню, бо подумав, що це картопля.

— Ні, ти не зовсім правильно мене зрозумів, — провадив Папуга. — Ти, Вілберфорсе, вип’єш оце, а тоді, знову ж таки ти, Вілберфорсе, скажеш мені, чи почуваєшся краще. Тепер зрозумів?

— О, так, сер, — сказав Вілберфорс, взяв пляшку і зробив великий ковток.

— Яке дивне ім’я — Вілберфорс! — шепнув Пітер Саймонові.

— Справді, дуже дивне, — погодився Саймон.

Тим часом Вілберфорс стояв і кліпав, а всі присутні уважно дивилися на нього. Минуло вже п’ять хвилин, а він залишався таким, як і був. Серця гостей завмерли: вони так старалися, ризикували власним життям — і все даремно?!

— Ну, що, як почуваєшся? — обережно запитав Папуга.

Вілберфорс зиркнув на нього.

— Кгм, я питаю, як ти почуваєшся? — голосно повторив Папуга.

— Ти чо кричиш? Я всьо чую, не глухий! — гаркнув Вілберфорс. — Тебе шо, обходить, як я почуваюся, га? Не твоя куряча справа! Краще про себе подумай, бо зараз як дам в дзьоб!

— О Боже! — вигукнув Пітер.

— А ви двоє шо — теж нариваєтесь? — Вілберфорс стрімко метнувся до хлопців і визвірився на них: — Вам шо — моє ім’я не подобається?! Ану, опустили рила, подивимось, які ви красені, коли я вам довбешки задом наперед вправлю!

— Матінко! Це фантастика! — вигукнув Венслідейл. — Ніколи в житті нічого такого не чув! Ніколи такого не бачив!

І тут Вілберфорс розвернувся і, перш ніж хтось зрозумів, що він збирається робити, схопив Венслідейла за мереживну краватку і почав несамовито торсати.

— А ти! — горлав Вілберфорс. — Мене вже нудить від тебе, мене вже від тебе верне, мене вже твої блювотні заморочки дістали! Давно пора тобі наклепати по повній!

З цими словами Вілберфорс дав в око Венслідейлу, герцогу Горностайському, та так добряче, що той відлетів і впав на чайний столик. Діти вражено витріщилися на Венслідейла, який лежав на землі; на ньому красувалися бутерброди і меренга, а навколо войовничо витанцьовував Вілберфорс.

— Давай, вставай, ти, нюне! — кричав садівник. — Ти, безхребетний альбіносе, вставай, я порву тебе, як шмату, побачиш! Я відріжу тобі вуха, я тобі всі зуби повибиваю!

Скінчилося тим, що шестеро горностайських садівників цілий день ганялися за Вілберфорсом, поки врешті спіймали його і замкнули в повітці.

— Я думаю, — сказав Папуга, почувши стогони Венслідейла, коли того несли по сходах, — думаю, цей експеримент можна назвати абсолютно, глобально, цілковито вдалим, правда ж?

Діти від щирого серця погодилися з ним.

Коли Венслідейлові стало трохи краще (хоч око в нього все-таки підпухло), він пообіцяв, що горностаї, всі як один, допоможуть їм у битві проти василісків, тож посланці повернулися в Кришталеві печери з успіхом.

У Кришталевих печерах тим часом панувала метушня і шум — робота кипіла. Грифони загнали отару місячних телят у бічний тунель, де вони готували місячне желе, пластина за пластиною, а Пенелопа, Дульчібелла і Г. Г. вичаровували з нього повітряні кулі та інші потрібні речі. За стінами печер, на лану місячної моркви, Пітер, який тепер почувався у своїй стихії, тренував батальйон кавалерії єдинорогів. Навчав їх бігати риссю, галопом і синхронно розвертатись. Єдинороги вчилися дуже швидко, і невдовзі Пітер міг пишатися їхньою старанністю і вправністю.

Упродовж цих кількох днів Етельред час від часу надовго кудись зникав, і хоча всі це помітили, ніхто не надав цьому значення, оскільки у кожного було дуже багато роботи. І ось коли втомлена Пенелопа вичарувала з цілої гори місячного желе сімсот вогнетривких костюмів для горностаїв, з’явився Етельред. Він страшенно здивував дівчину тим, що прийшов у трикутному капелюсі та елегантній уніформі із золотими еполетами і цілою колекцією найрізноманітніших стрічок на рукавах. Мундир був темно-зеленого кольору, а штани — білі. При боці красувалася довга шаблюка в срібних піхвах.

— О, Етельреде, ти неперевершений, — сказала Пенелопа.

— Ой, невже вам справді подобається? — зашарівся Етельред. — Це мій однострій головнокомандувача.

— Справді? — здивувалась Пенелопа. — А чий ти головнокомандувач?

— Ходімо зі мною, покажу, — загадково сказав Етельред і повів її одним із бічних тунелів.

І коли дівчинка побачила, що підготував Етельред, вона спершу не повірила своїм очам, а потім дуже зраділа: перед нею напоготові стояло близько п’ятдесяти жаб. Усі в гарних яскраво-червоних уніформах із мідними ґудзиками, півкруглих шапочках, прикрашених великими чорними перами, озброєні гострими списами, луками і стрілами. Побачивши Пенелопу, усі як один виструнчились.

— Звідки вони взялися? — здивувалась Пенелопа.

— Із Замку василісків, — пояснив Етельред. — Мені не хотілося бути єдиною жабою, яка прийде вам на допомогу, тому я прослизнув у замок, замаскований під грека, якому треба найняти команду для своїх сорока двох кораблів, і завербував усіх своїх родичів.

— Це чудово, — Пенелопа була зворушена. — Гадаю, Г. Г. зрадіє так само, як я.

Етельред зняв капелюх і поважно прокашлявся.

— З вашого дозволу, панночко, я хотів би назвати цей підрозділ, м-м-м… Хочу, щоб він називався… «бригада смертельно страшних жаб панни Пенелопи».

— Звичайно, будь ласка, мені дуже приємно, — зворушилась Пенелопа.

— Дякую, — Етельред був неймовірно задоволений. — Я саме веду їх на невеличке тренування в стрільбі з лука, тож чи не були б ви такі ласкаві й чи не погодились би, ну, привітати їх чи щось таке?

— Так-так, охоче! — відповіла Пенелопа.

— Загін, рівняйсь! Струнко! — закричав Етельред, і всі жаби в червоних одностроях ще більше виструнчилися. — Право-руч! Кроком руш!

Підрозділ рушив, і коли вояки крокували повз Пенелопу, Етельред крикнув:

— Стій, раз-два! Право-руч!

Пенелопа стала струнко і військовим жестом привітала вояків.

— Дякую вам, панночко, — сказав Етельред, коли полк помарширував далі. — Зараз я проведу тренування зі стрільби з лука. Дехто з них вже непогано стріляє. Вчора один мало не поцілив у мій капелюх.

Пітер і Саймон провели багато часу за книгами у великій бібліотеці Г. Г. Читали про найкращі методи нападу на фортеці, а в одній книжці побачили зображення машини, яка, на їхній погляд, могла б їм знадобитись. Вона була схожа на величезну катапульту з довгим важелем, ніби гігантська ложка. Треба було потягти за важіль, покласти в заглиблення тієї подоби ложки снаряд і відпустити. Хлопці, між іншим, вичарували з місячного желе одну таку експериментальну катапульту, і вона діяла справно. Питання було лише в тому, чим же стріляти, але його вирішили грифони. Вони сказали, що можуть відлити золоті ядра. А успіх був ще й у тому, що, як виявилось, вони до того ж чудові стрільці.

За цей час Фенелла повернулася з Острова вовкулак зі всіма своїми родичами і друзями. Пенелопа і її брати спостерігали за їхнім польотом у темряві і в один голос визнали, що це найпрекрасніше видовище, яке їм пощастило побачити в Міфології: вогняники пролітали над морем у сяйві місяця різнобарвною світляною стрічкою. Ця казкова стрічка легко погойдувалась у повітрі, наче жива веселка. Тільки-но вогняники прилетіли в Кришталеві печери, Саймон почав експерименти з повітряними кулями. Він вирахував: щоби підняти кошик із тридцятьма горностаями у повній амуніції, треба посадити в кулю сорок вогняників. Тож їхній повітряний флот мав налічувати п’ятнадцять куль. Кулі літали успішно, і вогняники страшенно пишалися тим, що навчились маневрувати в небі.

Приготування йшли повним ходом: коридори кишіли муштрованими жабами і горностаями; грифони з Табітою до сьомого поту відливали із золота сотні ядер, а Пенелопа годинами прив’язувала кошики до повітряних куль надміцними шовковими шнурами, які спеціально для цього сплела Дульчібелла.

Напередодні штурму Саймон вирішив пояснити кожному його завдання і показати на великій моделі Замку василісків з околицями, яку він змайстрував власноруч, коли саме, хто саме й що саме мусить робити під час штурму. Але треба було знайти приміщення, де всі могли б зібратися разом.

— О, це не проблема, — сказав Г. Г., коли Саймон розповів йому про свій план. — Збери всіх у банкетній залі.

— Я навіть не знав, що тут така є.

— Є, — сказав чарівник. — Ходімо покажу.

І він провів його кількома коридорами, через великі подвійні відчинені двері, за якими була величезна зала з прекрасною блискучою кришталевою підлогою, освітлена сотнями вишуканих грибних світильників.

— О, це ідеальне місце! — радісно вигукнув Саймон. — Тут поміститься навіть Освальд.

— Дуже добре, що ця зала для чогось знадобиться, — сказав Г. Г. — Колись я побудував її, щоб влаштовувати бали і банкети в дощову погоду, бо чомусь зовсім забув, що в Міфології я керую погодою, і якщо захочу, аби дощу не було, то його й не буде. І вийшло так, що ми цю залу ніколи ще не використовували. Дуже шкода.

— Зате тепер вона нам просто необхідна, — підбадьорив його Саймон.

Перед великим штурмом усі його учасники зібралися в прекрасній банкетній залі. Там стояли одна за одною шеренги доблесних горностаїв і жаб, великий і гамірний табун єдинорогів, які жваво кивали головами, згуртована зграя грифонів у шкіряних фартушках, які виблискували краплями розплавленого золота. Була там ціла юрба метушливих вогняників, схожа на велику рухому клумбу, була тут і панна Вільямсон Сміт-Сміт-Браун зі своїми чарівними панянками (вони прибули сюди на спині Освальда і були в захваті від знайомства з королем єдинорогів і герцогом Венслідейлом), був тут і Освальд власною персоною, синій, немов павичеве перо, і зі слуховою трубкою напоготові, а також Табіта, яка від хвилювання порожевіла ще дужче. За великим банкетним столом сиділи ті, кого Саймон називав головним командуванням. Це були: Г. Г., Папуга і Дульчібелла, Етельред, Пенелопа, Саймон і Пітер. Перед ними на столі стояла модель Замку василісків. Коли всі зібралися, Саймон, якого обрали для виступу з промовою, підвівся і постукав довгою палицею по столу, вимагаючи тиші. Поступово у залі перестали пищати, шепотітися і шурхотіти. Запанувала тиша.

— Вельмишановні пані й панове, — почав Саймон, — я попросив Г. Г. покликати вас сюди, і всі ви знаєте навіщо. Наша мета — захопити Замок василісків, провчити їх, але найголовніше — врятувати наші великі книги.

Після цих слів почулися схвальні вигуки, стукіт копит, лопотіння крил і гучні оплески.

— А сенс нашої зустрічі ось у чому. У нас залишився єдиний шанс врятувати країну, тому ми не маємо права на помилку, і зібралися тут усі разом для того, щоб кожен добре зрозумів і запам’ятав, що, де і коли йому належить робити. Перш за все, ми нізащо не можемо дозволити василіскам спалити чи знищити спересердя великі книги, а вони на це, як нам відомо, цілком здатні. Тому, згідно з нашим планом, ми маємо завдати їм стільки клопоту, щоб вони не встигли навіть подумати про це. Ми вже маємо уявлення про те, на що здатні василіски, завдяки двом нашим хоробрим друзям: жабі Етельреду, присутньому тут, який із неймовірною відвагою і професійною майстерністю замаскувався під індійського заклинателя змій і прокрався в їхній замок.

Почулося захоплене багатоголосе «О-о-о!» і вибух оплесків, Етельред аж зашарівся.

— Скориставшись допомогою свого товариша вужа, він продемонстрував василіскам кілька магічних трюків із заклинання змій і довідався, що василіски не знають, що саме ми готуємо, але знають, що ми щось готуємо, і це страшенно їх нервує. А потім Етельред запустив феєрверк і розповідав, що вони почали бігати по колу, збиваючи один одного з ніг.

Зала вибухнула сміхом і оплесками.

— Сьогодні рано-вранці, — й собі посміхнувся Саймон, — наш єдиний і неповторний, непереможний і безстрашний добродій Папуга виказав неабияку відвагу, здійснивши повітряну розвідку над замком.

Почулись вигуки «Браво!», «Хай живе Папуга!» і гучні оплески. Папуга чемно вклонився присутнім.

— Він пролетів низько над стіною з бійницями і побачив, що василіски встановили кілька гармат і казанів із гарячою олією. Це, очевидно, будуть головні засоби їхньої оборони. Поза тим вони покладаються тільки на захист рову і великої брами. Можу додати, що добродій Папуга пролетів просто над головами вартових і закричав: «Пильнуйте, пильнуйте, ваш кінець уже близько!» І мені дуже приємно повідомити, що після цих слів двоє з них так перелякалися, що звалилися в рів.

Зала знову вибухнула сміхом і оплесками — ще гучнішими, ніж перед тим.

— Однак, — вів далі Саймон, — сміх сміхом, але ми не повинні недооцінювати наших супротивників. Вони підступні, жорстокі і небезпечні, але щоби ще раз довести вам, наскільки важлива наша перемога, я попрошу Етельреда зачитати пункт за пунктом нові розпорядження, які василіски мають намір впровадити в життя, коли візьмуться до керування країною.

Саймон сів, а Етельред підвівся, розгорнув пергамент і почав:

— Пункт перший: усі фенікси мають бути вислані з Міфології, а разом із ними і всі морські змії завдовжки понад п’ять футів.

— Яке зухвальство! — проревів Освальд.

— Пункт другий: усі дракони повинні бути використані для перевезення вантажів, зокрема будівельних матеріалів для василісків.

— Нахаби! — вигукнула Табіта, червона від гніву.

— Пункт третій: усім єдинорогам належить обрубати ріг, після чого їх будуть використовувати як гужовий транспорт і тяглову силу для карет василісків.

Ці слова викликали в єдинорогів обурене іржання, гримання рогів і тупіт копит.

— Пункт четвертий: усіх жаб належить використовувати для висиджування яєць василісків, натирання підлоги і сервірування столів у замку.

Жаби аж очі вирячили від жаху.

— Пункт п’ятий: усіх русалок належить використовувати як тяглову силу для перевезення суден і плотів василісків, а також — тричі на тиждень — для очищення рову довкола замку.

— Яка неповага! Яке приниження! Очищувати якийсь рів — мені, з моїм шляхетним родоводом! — запротестувала Дездемона.

— Пункт шостий: усіх горностаїв належить використовувати як няньок, кухарів, лакеїв, садівників тощо у Замку василісків.

— Себто мене? Герцога Горностайського? Як василіскову няньку? — з жахом вигукнув Венслідейл. — Мене — лакеєм у василісків?!

— Пункт сьомий: змусити Г. Г. погодитись працювати на василісків і допомагати їм із заклинаннями.

— Нізащо! — скрикнув Г. Г. — Ніколи, ніколи, ніколи!

Його слова привітали оплесками і схвальними вигуками.

— Пункт восьмий: речі, які належить заохочувати: безмежне зростання чисельності василісків, оскільки вони мають керувати країною; неухильне зростання чисельності мандрагор, вовкулак та інших розумних, інтелігентних і приємних у спілкуванні членів суспільства.

Тут здійнявся такий лютий рев, такий гамір і крик, ніби вдарили громи небесні. Венслідейл настільки розхвилювався, що ненароком ударив Вініфред по голові своєю палицею із золотим окуттям. Жаби розмахували піками з таким запалом, що кілька горностаїв отримали синці під очі, а четверо найвразливіших вогняників знепритомніли. Минуло добрих п’ять хвилин, перш ніж відновився порядок і Саймон знову зміг взяти слово.

— Тепер, — сказав він, — ви розумієте, чому нам так важливо перемогти?

— Так! Розуміємо! — закричали всі в один голос.

— Дуже добре, — сказав Саймон. — А зараз, сподіваюся, всі ви уважно вислухаєте, як ми збираємося провести атаку і що саме кожен із вас повинен робити.

Присутні зацікавлено спостерігали, як Саймон ставить посеред столу модель Замку василісків, щоб усім було якнайкраще видно.

— Отже, ось вона, модель замку, — Саймон узяв указку. — Як ви бачите, він має форму весільного торта з порожниною всередині і чотирма вежами. Центральна порожнина — велике внутрішнє подвір’я. Ось тут, довкола, бачимо рів, а тут — підйомний міст і замкові ворота. Всім зрозуміло?

— Так, так! — хором відгукнулися присутні.

— А тепер розглянемо детальний план штурму, — провадив Саймон. — Ліворуч і праворуч від замку будуть напоготові два підрозділи грифонів, озброєних катапультами, — по п’ять на кожен підрозділ. Табіта буде розжарювати золоті ядра перед пострілом, щоб вони підпалювали все, у що влучать, і завдавали василіскам якнайбільше руйнувань. Далі, тільки-но грифони дадуть перший залп, чудово натренований двоюрідний брат Етельреда на ім’я Егберт (він, до речі, на той час уже буде в замку) переріже канати, на яких тримається підйомний міст. На жаль, він сам не зможе відчинити ворота, але щойно міст опуститься, відразу славна кавалерія єдинорогів під проводом мого брата Пітера розтрощить ворота і рознесе їх на друзки. Коли ж усе це вдасться, негайно треба переходити до таких дій:

Спершу панна Вільямсон Сміт-Сміт-Браун із русалками в супроводі нашого доброго друга Освальда проникне у рів і витягне корок. Рівень води почне падати.

Тим часом я на чолі флотилії повітряних куль, наповнених вогняниками і з горностаями на борту, здіймуся в повітря. Наш десант пролетить над замком, опуститься на внутрішньому подвір’ї і захопить оборонні мури. Кожен горностай буде забезпечений вогнетривким одягом і водяним пістолем із лавандовою водою. Їхнє завдання — відволікати на себе увагу василісків і боротися з ними, скільки стане сил. Тільки-но рівень води в рові впаде до нуля й оголяться труби, Егберт відразу позначить дві-три з них червоними прапорцями. Це будуть, власне, ті труби, що ведуть до темниці, де зберігаються наші великі книги. І тоді великий загін горностаїв разом із бригадою смертельно страшних жаб панни Пенелопи пробереться трубами, вони знешкодять василісків і самі стануть на варті великих книг, аж поки замок не перейде в наші руки. Ну, що скажете? Усе зрозуміло?

Всі погодились, що все ясно як божий день.

— Добре, — сказав Саймон, — у такому разі прошу вас, друзі, щоб завтра вранці о шостій усі були на своїх позиціях, бо рівно о шостій тридцять грифони дадуть перший залп. На цьому крапка. Дякую всім. Бажаю успіху.

Коли всі вийшли з великої банкетної зали, Пенелопа перестріла Етельреда.

— Етельреде, знай, ти здійснив надзвичайно мужній вчинок, коли проник у Замок василісків і так чудово все організував.

— Та що ви, панночко, — відповів на це Етельред, — я ж вам казав: мистецтво маскування — це мій коник.

— Ти проявив справжню військову хитрість і відвагу, — сказала Пенелопа. — І я маю до тебе особисте прохання.

— Будь ласка, просіть, що забажаєте, панночко, — палко запевнив Етельред. — Ви тільки скажіть — і я все зроблю.

— Обіцяєш?

— Аякже, панночко, навіть не сумнівайтесь, — підтвердив Етельред.

— Тоді, — вела далі Пенелопа, — ти зі своєю бригадою смертельно страшних жаб маєш проникнути в замок по водогінній трубі, так?

— Саме так, панночко. Я, можна сказати, йду на чолі бригади.

— Я хочу піти разом із вами.

— Що?! Ні-ні, панночко, хвилинку, — розхвилювався Етельред. — Так негарно, я не можу взяти вас, слово честі. Коли щось станеться з вами, я собі цього не пробачу, і ніхто ніколи мені цього не пробачить.

— Але ж ти обіцяв? Обіцяв! — сказала Пенелопа. — Я не збираюся сидіти тут без діла, коли інші воюють. Ну, будь ласка, Етельредику, хороший, я мушу піти з тобою. Я надягну вашу симпатичну червону уніформу, коси заховаю під шапочку так, щоб ніхто й не здогадався. Я обіцяю робити тільки те, що ти скажеш, а ти завжди зумієш мене захистити, якщо знадобиться.

— Хай йому грець, панночко, — пригнічено пробурмотів Етельред. — Якщо хтось почує про це, з мене здеруть шкіру, слово честі, здеруть.

— Але ти допоможеш мені? — вигукнула Пенелопа.

— Ну, я ж обіцяв, нічого не вдієш, — зітхнув Етельред. — Отже, доведеться дотримати слова. Про одне лише прошу, панночко: будьте дуже обережні, бо на нас чекає страшенно небезпечна справа.

— Так, я буду дуже обережна, — пообіцяла Пенелопа.

Папуга обрав собі роль генерального наглядача за всією битвою, а відтак мусив кружляти довкола замку, спостерігати за військовими діями і звертатися з отриманою інформацією до Г. Г., який мав перебувати в персональній повітряній кулі, прив’язаній у зручному і безпечному місці, звідки добре видно поле бою.

Отже, наступного ранку, за десять шоста, повітряна куля Г. Г. поволі знялася в небо на довгій шовковій стрічці, яку сплела Дульчібелла. Г. Г. мав при собі водяний пістоль із лавандовою водою про всяк випадок, великий пакунок із бутербродами, пляшкою місячноморквяного інжирного пива і підзорною трубою Папуги. А Папуга примостився на краєчку кошика, готовий злетіти, щойно почнеться битва. Із цього спостережного пункту — кошика, завислого в повітрі, — Г. Г. бачив під собою Замок василісків і спостерігав за пересуваннями їхніх бойових загонів.

Рівно о шостій грифони вивели свої катапульти на бойові позиції і біля кожної батальйон горностаїв ретельно поскладав гарматні ядра акуратними стосами. Табіта бігала від одного стосу до іншого, дихаючи вогнем на ядра, аж поки вони не розжарювалися до багряного світіння і мало не плавились.

Тим часом горностаї, жаби, русалки й Освальд переховувались у Корковому лісі поблизу замкового рову. За невеличкою смугою пагорбів, якраз навпроти підйомного мосту, Пітер виставив свою кавалерію, а Саймон там само прив’язав усі повітряні кулі.

Тепер усе було напоготові, всі трималися мужньо, хоч і з деяким острахом, і терпляче очікували сигналу від Г. Г. Рівно о пів на сьому Г. Г. вихилився з кошика і замахав великим зеленим стягом із золотими смугами — прапором країни Міфології. І битва за Замок василісків почалася.

Вісім грифонів, користуючись своїми довгими черпаками, якими в мирний час розмішували розплавлене золото в казанах, заклали розжарені ядра в катапульти. Ще вісім грифонів за сигналом командира натиснули на важелі, катапульти вистрілили, посилаючи золоті блискучі і гарячі ядра просто на зубчасті мури замку. Ядра гримнули, зробили пробоїни в мурах і залишились там, повільно розгоряючись, а василіски кинулись носити воду відрами й гасити їх. Після трьох залпів верхня частина мурів була майже зруйнована, то тут, то там замок палав, і василіски так розгубилися, що було очевидно: їх застали зненацька. Однак вони все-таки перетягнули кілька гармат на нові позиції і зробили п’ять пострілів по грифонах, проте влучність їхня, на відміну від супротивників, була нікудишня.

Зненацька величезний підйомний міст із жахливим гуркотом, схожим на грім канонади, впав додолу — і всі зрозуміли, що це відважний Егберт успішно перерізав канати. Тут же, не зволікаючи, Пітер у своєму блакитно-золотому однострої, що його Пенелопа пошила спеціально для цього, просурмив атаку. Сто п’ятдесят єдинорогів у лавандових і білих попонах пліч-о-пліч виступили з-за пагорбів. Спершу вони ішли риссю, згодом, із наближенням до мосту, за командою Пітера вишикувались у колону по чотири. Наступна команда — і вони перейшли в легкий галоп, а потім помчали щодуху. Ніздрі в них надималися, золоті роги сяяли в променях світанкового сонця.

Перша хвиля єдинорогів влетіла на міст, копита прогриміли по дерев’яній кладці, а далі почувся страшенний хрускіт дерева — то вони з розгону ввігнали роги у величезні замкові ворота.

Єдинороги наступали хвиля за хвилею, гуркотіли копитами по мосту й били рогами в брами, аж поки ті, повільно і невідворотно, почали піддаватися, тріщати й розпадатися під цією навалою. Василіски у відчаї принесли кілька величезних казанів із киплячою олією до мурів над ворітьми і вилили її вниз. Але Папуга, кружляючи поблизу, прокричав тривогу, єдинороги встигли відскочити вбік, і олія, паруючи і булькаючи, вихлюпнулась на міст. Тоді передовий загін горностаїв із відрами вибіг на міст і посипав олію піском і гравієм, щоб єдинорогам не було ковзко.

У ту саму хвилину, коли перша хвиля єдинорогів накотилася на підйомний міст, Освальд із Дездемоною та іншими русалками, що сиділи в нього на спині верхи, звісивши хвости на один бік, наче в дамському сідлі, подолав шлях від Коркового лісу і спустився в рів. Він виявився зручною мішенню, тож василіски вирішили повправлятися в гарматній стрільбі по ньому. Ядра падали на землю довкола Освальда, розтинаючи повітря і розорюючи пурпуровий схил, але, як не дивно, жодне ядро не вцілило ані в змія, ані в Дездемону, ані в жодну іншу русалку. Тож вони живі-здорові дочвалали до рову і пірнули під воду.

І тоді Саймон із-за пагорбів розгорнув повітряну атаку. Прозорі повітряні кулі з вогняниками всередині, виблискуючи всіма барвами веселки, одна за одною злітали в небо. До кожної кулі було припасовано кошик, а в кожному з них сиділо повно розлючених горностаїв. Горностаї, щиро кажучи, вихлебтали стільки рути, що Саймон насилу стримав їх від братерської бійки, поки вони чекали початку штурму. Повітряні кулі піднялися над мурами замку, ошелешені василіски пробували плювати в них потужними струменями полум’я, але не змогли дістати. Натомість горностаї відповідали пострілами з пістолів, заряджених лавандовою водою, і невдовзі дійшло до того, що василіски на замкових мурах почали задихатися, кашляти і крутитися дзиґою, сліпнучи від сліз. Один із них, ніде правди діти, так тяжко чхав, що аж звалився в казан із гарячою олією й отримав сильні опіки. А повітряні кулі з горностаями, які вже тріумфували на борту, перелетіли через мури і почали опускатися на велике внутрішнє подвір’я.

Тим часом Дездемона з дівчатами відшукала в рові здоровенний корок. Знайти його було нелегко, бо вони лише припускали, де він може бути, до того ж корок обріс намулом і слизом, тож його відшукали не одразу. Але врешті корок знайшли і причепили до кільця мотузку, вільний кінець якої не без труднощів прив’язали до Освальда. Річ у тім, що коли обмотували мотузку Освальдові довкола грудей, виявилось, що він страшенно боїться лоскоту — словом, Освальд від цього так розреготався, що мусив виринути на поверхню і відхекатися. Урешті-решт довелося прив’язати мотузку змієві на шию. І тоді всі разом — і Освальд, і русалки — потягнули-потягнули, та й витягнули корок. Вода скаламутилась і ніби спухла, Г. Г. побачив у підзорну трубу величезний вир, що утворився над отвором, почулося булькотіння і плюскіт, ніби випускали воду з гігантського басейну, і рівень стрімко почав падати.

Василіски, очманілі від безнастанних атак зі всіх боків, далі затято боронилися.

Ядра грифонів трощили фортечні стіни. Головні ворота замку розпадалися на шматки під натиском єдинорогів. Саймонові повітряні кулі приземлилися на головному подвір’ї — на василісків кинулися кровожерні горностаї з пістолями, зарядженими лавандовою водою.

Тим часом останні пригорщі води пробулькотіли в отворі рову і дно оголилось, порожнє і брудне. А в стінах замку відкрилися численні водостоки, такі, як той, що його досі використовували для проникнення всередину. Над двома цими отворами виднілися червоні прапорці. Це був той момент, якого так чекав головнокомандувач Етельред. Він вів за собою п’ять десятків суворих і агресивних жаб, тобто бригаду смертельно страшних жаб панни Пенелопи, та ще підрозділ кровожерних горностаїв із Коркового лісу. Усі вояки були озброєні вогнетривкими щитами і лавандовими пістолями. Пенелопа, напрочуд мила в червоному однострої і шапочці з пером, бігла поряд із Етельредом.

— Панночко, будь ласка, — захекано промовив Етельред, коли вони спустилися в замулений рів і потюпали по мулистому дну, — будь ласка, панночко, тримайтеся впритул до мене і не наражайтесь на небезпеку.

— Гаразд, обіцяю, — сказала Пенелопа, і щоки її палали від захвату. — Як же цікаво! От біда! — гарматне ядро хряснуло в болото зовсім поряд. — Ні, не так уже й цікаво, зате страшенно небезпечно.

Вони дісталися до позначених прапорцями отворів, і тут бойовий загін Етельреда розділився надвоє. Командир наказав усім зберігати абсолютну тишу, щоб застати зненацька ворожу варту, і скерував горностаїв в одну трубу, а сам із Пенелопою і смертельно страшними жабами рушив іншою. Пенелопа йшла в темряві слідом за Етельредом і їй здавалось, що ця труба ніколи не скінчиться. Аж раптом перед ними виросла загорожа із залізних ґрат, за нею виднівся коридор до темниці, де зберігались великі книги. Тишком-нишком жаби зняли ґрати і прокралися в коридор. Трохи далі так само зникли ще одні ґрати, звідти висипали горностаї. Вони знов об’єдналися і безшелесно просувалися далі під проводом Етельреда і Пенелопи.

Загін дійшов до повороту, і Пенелопа з Етельредом визирнули з-за рогу. Вони побачили з десяток василісків, яких, очевидно, поставили тут охороняти книги: вартові зібралися біля сходів і палко сперечалися. Мабуть, вони не сподівалися атаки з тилу, бо з’ясовували, чи варто їм вийти на поверхню і вступити в бій на великому подвір’ї замку, чи ні. Нарешті їхній головний постановив, що один василіск усе-таки залишиться на варті, щоб у разі потреби підпалити книги, а решта підуть нагору битися. Відтак двері в темницю, де зберігалися великі книги, відімкнули, і вартовий став напоготові, аби будь-якої миті їх підпалити. А його друзі протупотіли сходами нагору, на поле бою.

— Що робити? — прошепотіла Пенелопа. — Якщо ми підійдемо ближче, він нас побачить і підпалить книги.

— Отож-бо й воно, — прошепотів у відповідь Етельред. — Ану, допоможіть-но мені, панночко, скинути цей мундир, та покваптесь!

Пенелопа помогла йому скинути однострій, і перш ніж встигла спинити, він пострибав просто до темниці, стискаючи в лапі лавандовий пістолет.

— Агов! — гукнув він до вартового. — Агов, вояче, а чого це нікого не видно?

— Ані руш! — гаркнув василіск. — Ще крок — і я дихну на тебе вогнем!

— Що це з тобою, га? — здивувався Етельред. — Я просто прийшов передати тобі і твоєму шефові цікаву інформацію, яку випадково знайшов. Ану, поглянь-но сюди.

Етельред помахав вартовому пістолем із лавандовою водою.

— Що це? — недовірливо спитав вартовий.

— Я оце в трубі натрапив на одного горностая, — сказав Етельред, — та й уперіщив його каменюкою по голові. То він мав при собі ось що. Цією штукенцією горностаї там ваших гасять що є сили. Убивча річ. Тільки я не зовсім знаю, як воно працює.

Етельред зупинився якраз при дверях до темниці і крутив у лапах пістоль, ніби й справді не знав, як ним користуватися.

— Ану, дай сюди, я віднесу сержантові, — сказав василіск і ступив на крок за поріг. Етельред скористався моментом і випустив струмінь лавандової води просто йому в дзьоб.

Василіск відсахнувся, почав задихатися, кашляти і чхати, розбризкуючи довкола потоки полум’я. Пенелопа зрозуміла, що настала її пора. Вона обернулась до жаб і горностаїв, гукнула «Вперед!» — і побігла вниз коридором, а за нею ринула вся її жаб’ячо-горностаєва гвардія.

Василіск побачив юрбу ворогів, що мчала просто на нього, і хотів було втекти, як зненацька у нього вистрелили п’ятдесят струменів лавандової води з пістолів п’ятдесяти жаб, і ще п’ятдесят — від горностаїв. У василіска вирвався дивний крик, більше схожий на булькотіння, він закрутився на місці і непритомний впав на підлогу.

— А тепер — десятеро горностаїв і десятеро жаб — сюди, стерегти книги! — звелів Етельред.

Оскільки тут, у темниці, вони перебували у відносній безпеці, Етельред замкнув їх, а ключі доручив Пенелопі.

— Тепер так, панночко: ви стійте тут, — розпорядився він, — а ми побіжимо сходами нагору.

Із цими словами він очолив решту об’єднаного загону жаб і горностаїв і з ними пішов сходами на внутрішнє подвір’я. А тут битва вже майже закінчилася. Напівпритомних від лавандової води василісків, які до того ж безперестанку чхали, горностаї тріумфально зігнали в одну купу і зв’язували попарно. Переконавшись, що його допомога не конче потрібна, Етельред залишив жаб і горностаїв допомагати зв’язувати василісків, а сам знову спустився в підземелля. І внизу на сходах раптом завмер від жаху.

Пенелопа сумлінно вартувала біля дверей і не помітила, що знешкоджений ними василіск уже отямився і тепер підкрадається до неї, а очі його аж палають від люті. Етельред розпачливо роззирнувся довкола — він був без зброї. На щастя, під ногами валялася піка, яку покинув хтось із жаб. Етельред схопив її, ретельно прицілився і метнув у василіска саме тоді, коли той уже намірився спопелити Пенелопу своїм вогняним подихом. Піка влучила йому точнісінько межи очі, і він знову повалився на землю.

— Ой, Етельреде, ти врятував мені життя, — промовила Пенелопа і здригнулася, дивлячись на василіска: він лежав на землі, а з його ніздрів курів дим і часом виривався вогонь.

— Нічого особливого, панночко, — скромно відгукнувся Етельред. — Ви, до речі, теж врятували мені життя.

Раптом знадвору долинули гучні радісні вигуки, а на мосту з’явився Г. Г. верхи на королі єдинорогів. Він поважно проїхав під мурами замку, на яких виднілися шрами та рубці, що залишила грифонівська артилерія, повз обшарпані рештки воріт, які рознесли на друзки єдинороги, і в’їхав на подвір’я, де горностаї і жаби наглядали за купками жалюгідних зв’язаних василісків. Г. Г. зупинився посеред двору. І тут із підземелля вийшла процесія смертельно страшних жаб панни Пенелопи: вони несли три великі книги на золотих і срібних поставцях. І поява цих книг, цілих і неушкоджених, викликала таке голосне «Ура!», що його було чути по всій країні Міфології.

Тоді король єдинорогів і його вершник Г. Г. із Папугою на плечі рушили до Кришталевих печер, Пенелопа з бригадою смертельно страшних жаб ішли за ними, несучи великі книги, слідом виступали єдинороги, грифони, Освальд із русалками, гордо крокувала Табіта з кошиком своїх ріднесеньких яєць, бігли горностаї, стрибали жаби, а над усією грандіозною кавалькадою летіли вогняники на повітряних кулях. Так із тріумфальною процесією три великі книги повернулися додому, в Кришталеві печери, під надійну опіку Генджвіста Ганнібала Джанкетберрі.

Що ж, не так уже й багато залишилося розповісти. Г. Г. вислав василісків у вигнання на далекий острівець у Співучому морі доти, доки вони там не навчаться знову бути доброчесними створіннями. Замок василісків відремонтували і передали Освальдові під ресторан, від чого той був на сьомому небі від щастя. З усіх Табітиних яєць успішно вилупилися дракончики, а це давало певність, що дракони в Міфології не переведуться.

У день від’їзду дітей Г. Г. влаштував на їхню честь особливий і незабутній прощальний обід. На березі Співучого моря встановили з кількох менших величезний банкетний стіл: одним краєм він врізався у хвилі, як пірс, щоби морські створіння могли сидіти за столом у воді, а наземні — на березі. Це був чудовий банкет. Усі страви до нього готував сам Освальд, виголошувалося багато гарних слів і лунало безліч тостів. А на завершення взяв слово Г. Г.:

— Любі мої Пенелопо, Пітере і Саймоне, — почав він. — Це завдяки вашій доброті, вашому розумові і відвазі нашу країну Міфологію врятовано. Нам дуже шкода розлучатися з вами, але знайте, що тут вам завжди будуть раді, вас тут завжди гостинно зустрінуть — приїздіть, коли забажаєте.

Тут залунали схвальні вигуки: «Правда, правда!»

— А зараз, — вів далі Г. Г., — від усіх нас я хотів би вручити вам подарунок.

Він простягнув Пенелопі гарну різьблену скриньку, і коли дівчинка її відкрила, їй перехопило подих. У скриньці лежало три намиста для неї — перлове, рубінове і діамантове. Ще там були шпильки для краваток і запонки — також із перлів, рубінів і діамантів — для Пітера і Саймона. А поряд виблискували три нагороди — ордени перемоги над василісками. На кожному був зображений повалений василіск в оточенні щасливих жителів Міфології. Нагороди були щедро інкрустовані дрібними коштовними камінчиками й оздоблені золотою і срібною філігранню. Це була не скринька, а справжній скарб, і діти не могли отямитись від захвату. Усі присутні, помітивши їхнє зворушення, заспівали бадьору пісню на прощання. Пенелопі на очі навернулися сльози. Гості обнялися з усіма своїми друзями, а насамкінець — із Г. Г.

— Приїздіть до нас якнайшвидше, не зволікайте, — сказав він. — Ми на вас дуже-дуже чекатимемо.

— Ми приїдемо, — пообіцяли діти, — неодмінно.

Потім вони осідлали трьох єдинорогів, а Етельред із Папугою видерлися на четвертого, щоби провести їх, і вирушили в дорогу, залишивши всіх і далі щасливо святкувати перемогу на березі Співучого моря.

За годину невпинного галопу вони домчали до того самого входу, яким колись потрапили в Міфологію.

— Будь ласка, панночко, — прошепотів Етельред, коли вони зіскочили на землю. — Чи міг би я сказати вам кілька слів наодинці?

— Звичайно! — відповіла Пенелопа і пішла з ним за скелю.

— Я хотів запитати, панночко, чи ви б не погодились зробити дещо для мене, і всяке таке? — промовив він і зашарівся.

— Усе, що хочеш, Етельреде, ти ж знаєш, — відповіла Пенелопа.

— Ну, тоді, значить, так… — бурмотів Етельред і червонів дедалі більше. — Якось… ну, я читав одну історію про жабу — тобто це був він — і там була, ну… принцеса, розумієте, і вона, коротше, ну, ніби поцілувала жабу, і, уявіть собі, він перетворився на прекрасного принца.

— Тобто ти хочеш, щоб я тебе поцілувала? — спитала Пенелопа.

— Якщо вже ви не принцеса, то я просто не знаю… — переконано заявив Етельред. — Отже, якщо ви не проти, панночко… Я маю на увазі тільки один раз, задля експерименту.

— Звісно, будь ласка, — сказала Пенелопа.

Етельред міцно заплющив очі, а Пенелопа нахилилася і поцілувала його.

— Ого! — видихнув Етельред із заплющеними очима. — Ну, як, панночко, чи помітні якісь зміни?

— Боюся, що ні, — чесно сказала Пенелопа.

Дві великі сльози викотились із його очей і повільно сповзли по щоках.

— І це дуже добре, — сказала Пенелопа.

— Добре, панночко? Що ж тут доброго? — Етельред від подиву навіть очі розплющив.

— Я б нізащо не проміняла тебе на якогось там прекрасного принца, — пояснила Пенелопа. — Ти подобаєшся мені таким, який ти є, — симпатичним, відважним, розумним і добрим жабою Етельредом.

— Невже, панночко… невже це правда? — перепитав Етельред, і обличчя його проясніло. — Ви справді готові повторити це, поклавши руку на серце, і перехреститися, й поплювати в долоні, й заприсягтися життям?

— Слово честі, присягаюся! — сказала Пенелопа. І на підтвердження своїх слів поцілувала його ще раз.

— Пенні, ходімо, — загукав Пітер, — бо ми так ніколи не потрапимо додому!

Вони підійшли до входу в тунель. Хлопці потиснули Папузі лапу, а Пенелопа цьомкнула його в дзьобик з обох боків.

— Бувайте, мої добрі, відважні, дорогі друзі, — сказав Папуга. — Будь ласка, повертайтеся, не баріться.

— Щойно зможете — то і приїздіть, — додав Етельред.

— Ми постараємося навідатись до вас через рік, — сказала Пенелопа. — Обіцяємо. Ми надішлемо вам листа через мадам Гортензію.

Діти востаннє замилувалися казковими краєвидами країни Міфології: її прекрасними синюватими лісами коркових дерев і пурпуровими травами, далеким золотавим відблиском Співучого моря, нефритово-зеленим небом із караванами кольорових хмар… Вони ще раз глянули на своїх друзів — Папугу й Етельреда та на лавандових і білих єдинорогів, які стояли позаду і кивали на прощання. Тоді, востаннє помахавши всім на прощання, Пенелопа, Пітер і Саймон увійшли в тунель, який мав привести їх назад — у наш буденний світ.