Бавдоліно

25. Бавдоліно двічі бачить Фрідріхову смерть

Вечеря затяглася допізна, й імператор сказав, що хоче йти на спочинок. Бавдоліно з друзями провели його аж до опочивальні й ще раз уважно оглянули її у світлі двох смолоскипів, які палали на стінах. Поет хотів перевірити ще й комин, але той майже відразу звужувався так, що не залишав місця для того, щоб ним могла проповзти людина.

— Тут уже добре, якщо дим проходить, — зауважив він. Вони зазирнули й у відходкову комірчину, але ніхто не зміг би піднятися з дна вивідного колодязя.

Біля ліжка, разом з уже запаленим каганцем, стояв дзбан з водою, і Бавдоліно захотів скуштувати її. Поет зауважив, що хтось міг посипати отруйною речовиною подушку, якої Фрідріх може торкнутися вустами вві сні. Добре було б, запримітив він, якби імператор завжди мав напохваті протиотруту, бо ж ніколи не відомо…

Фрідріх сказав, що не варто робити з мухи слона, але Раббі Соломон смиренно попрохав слова.

— Володарю, — мовив Соломон, — ти знаєш, що хоч я й юдей, але вірно служу ділові, яке має увінчати твою славу. Життя твоє мені таке ж дороге, як і моє власне. Послухай. У Ґалліполі я придбав чудодійну протиотруту. Візьми її, — до-дав він, виймаючи плящинку зі своєї хламиди, — дарую її тобі, бо в моєму вбогому житті рідко траплятимуться випадки, коли мені загрожуватимуть надто могутні вороги. Якщо часом вночі почуєшся зле, проковтни це відразу. Коли хтось підсуне тобі щось шкідливе, це тебе негайно врятує.

— Дякую тобі, Раббі Соломоне, — зворушено відказав Фрідріх, — добре робили ми, тевтонці, коли захищали людей твого племені, і ми робитимемо це й у наступні віки — притягаюсь тобі від імені мого народу. Приймаю рятівну твою субстанцію і ось що я з нею зроблю. — Він вийняв з дорожньої торби шкатулу з Градалем, яку весь час ревниво носив із собою. — Дивись-но, — мовив він, — я виливаю цю рідину, яку дарував мені ти, юдей, у чашу, яка містила кров Господню.

Соломон уклонився, але збентежено шепнув Бавдолінові:

— Трунок юдея, який стає кров'ю лже-Месії… Нехай простить мене Пресвятий, хай буде прісно благословенний. Але, по суті, ту історію з Месією вигадали ви, язичники, а не Єгошуа з Назарета, який був праведником, і наші рабини розповідали, що він вивчав Талмуд у Раббі Єгошуа Бен Перахія. Та й імператор твій мені до вподоби. Гадаю, варто прислухатися до порухів серця.

Фрідріх взяв Ґрадаль і вже збирався було покласти його в ковчег, коли йому перешкодив Кіот. Того вечора всі почували себе вправі звертатися до імператора без дозволу: між імператором і кількома його вірними прибічниками виник дух близькості — усі вони забарикадувалися в місці, про яке не знали, гостинне воно чи небезпечне. Так от Кіот мовив:

— Володарю, не думай, що я сумніваюсь у Раббі Соломоні, але його теж могли обманути. Дозволь мені покуштувати цю рідину.

— Володарю, прошу тебе, дозволь Кіотові це зробити, — сказав Раббі Соломон.

Фрідріх кивнув. Жестом священнослужителя Кіот підняв чашу і ледь торкнувся її вустами, немов причащаючись. У ту мить навіть Бавдолінові здалося, що в кімнаті засяяло ясне світло, але, може, то розгорівся смолоскип, бо полум'я дійшло до місця, де шар смоли був товщим. Кіот кілька секунд зоставався схиленим над чашею, рухаючи губами, немов для того, щоб краще ввібрати випиті краплі рідини. Відтак обернувся, притискаючи чашу до грудей, і делікатно поклав її в ковчег. Тоді повільно, намагаючись не здіймати галасу, закрив його.

— Я відчуваю пахощі, — бурмотів Борон.

— Бачите це сяйво? — говорив Абдул.

— Усі янголи небесні сходять на нас, — переконано мовив Зосима, хрестячись навиворіт.

— От бісів син, — шепнув Поет на вухо Бавдолінові, — під цим приводом він здійснив свій священний обряд з Ґрадалем, а коли вернеться додому, то чванитиметься цим від Шампані до Бретані.

У відповідь Бавдоліно прошепотів йому, щоб він не пускав шпильок, бо Кіот виглядав так, ніби й справді вознісся на найвищі небеса.

— Ніхто не зможе нас зламати, — сказав тоді Фрідріх у полоні глибокого містичного зворушення. — Єрусалим невдовзі буде звільнено. А тоді зробимо все, щоб повернути пресвяту цю реліквію Пресвітерові Йоану. Бавдоліно, спасибі за те, що ти дав мені. Я справді маю царство і священство… — Він водночас усміхався і тремтів. Схоже, що коротка ця церемонія збурила йому душу. — Я стомився, — мовив. — Бавдоліно, тепер я зачинюся в опочивальні на цей засув. Добре стережіть мене, і спасибі за вашу відданість. Не будіть мене, аж поки сонце не буде високо в небі. Тоді піду скупаюся. — І додав: — Я страшенно стомлений, хотілось би не прокидатися цілу вічність.

— Тобі вистачить довгої, спокійної ночі, отче мій, — з любов'ю мовив Бавдоліно. — Тобі не треба на світанні вирушати в путь. Коли сонце буде високо, вода буде не така холодна. Спи спокійно.

Вони вийшли. Фрідріх зачинив стулки дверей, і вони почули клацання засува, після чого розташувались на лавах біля дверей.

— Ми не маємо імператорського відходку в нашому розпорядженні, — сказав Бавдоліно. — То ходімо ж швиденько справимо потребу у дворі. По одному, щоб не залишати цю кімнату без охорони. Може, той Ардзруні й непоганий чоловік, але довіряти ми можемо тільки самим собі.

Через кілька хвилин усі були на місці. Бавдоліно погасив каганець, сказав усім добраніч і спробував заснути.

— Я був стривожений, мосьпане Никито, без жодних на те причин. Спав я неспокійно і після коротких, тягучих снів прокидався, немов прагнучи вирватися зі страхіття. У напівсні я бачив свою бідолашну Коландрину, вона відпила і чорного кам'яного кухля і мертва впала на землю. Через годину я почув шум. Зброярня теж мала вікно, з якого сочилося бліде нічне світло — гадаю, на небі була чверть місяця. Я зрозумів, що то виходить Поет. Може, він недостатньо облегшився. Згодом — не знаю, через скільки часу, бо я то засинав, то прокидався, і щоразу мені здавалося, що минуло небагато часу, але, може, то було не так — вийшов Борон. Потім я почув, як він вернувся, і до мене долинуло, як Кіот шепоче йому, що він теж неспокійний і хоче дихнути свіжим повітрям. Але, по суті, моїм обов'язком було стежити за тим, хто захоче ввійти, а не хто виходить, і я розумів, що всі ми були у напрузі. Далі вже не пам'ятаю, я не почув, коли повернувся Поет, але задовго до світанку всі глибоко спали, і так я їх і побачив, коли остаточно прокинувся з першими променями сонця.

У зброярні вже переможно сяяв ранок. Кілька служників принесли вино і хліб, а ще — кілька місцевих фруктів. Хоч Бавдоліно й попередив їх, щоб вони галасом не турбували імператора, усі гомоніли, сповнені доброго настрою. Через годину Бавдолінові здалося, що вже досить пізно, хоч Фрідріх і просив його не будити. Він постукав у двері, але відповіді не було. Він постукав ще раз.

— Спить, як убитий, — засміявся Поет.

— Я боюся, що йому, може, стало погано, — наважився Бавдоліно.

Вони постукали знову, сильніше. Фрідріх не відповідав.

— Вчора він здавався справді виснаженим, — сказав Бавдоліно. — Може бути, його схопила якась недуга. Вибиймо двері.

— Спокійно, — сказав Поет, — вивалити двері, які захищають сон імператора, це святотатство!

— Вчинімо святотатство, — сказав Бавдоліно. — Усе це мені не подобається.

Вони безладно натисли з розмаху на двері, але ті були міцні, і таким же міцним був, мабуть, засув, на який вони були закриті.

— Ще раз, усі разом, на мою команду один удар плечем, — сказав Поет, який вже зрозумів: якщо імператор не прокидається, коли висаджують двері до його опочивальні, то цілком очевидно, що спить він якимсь підозрілим сном. Двері не піддавалися. Поет пішов розбудити Зосиму, який спав на ланцюгу, і розставив усіх у два ряди, щоб вони всі разом з розбігу натиснули на обидві стулки. За четвертою спробою двері піддалися.

І вони побачили бездиханного Фрідріха, який лежав посередині кімнати майже голий, так, як він уклався був у ліжко. Поруч з ним лежав перекинутий Ґрадаль — порожній. У коминку була сама жужелиця, немов він горів, а потім погас. Вікно було зачинене. В опочивальні панував запах спаленого дерева і вугілля. Кашляючи, Борон пішов відчинити вікно, щоб впустити повітря.

Гадаючи, що хтось, може, пробрався сюди і все ще криється в кімнаті, Поет з Вороном поквапилися з мечами наголо обшукати кожен закуток, а тим часом Бавдоліно, ставши навколішки біля тіла Фрідріха, підняв йому голову і легенько бив по щоках. Бойді згадав про чудодійний засіб, придбаний у Ґалліполі, відкрив оправу свого персня, силоміць розтулив губи імператора і вилив йому рідину в рот. Фрідріх зоставався бездиханним. Лице його було землистого кольору. Раббі Соломон нахилився над ним, спробував було відкрити йому очі, помацав його чоло, шию, зап'ястя, а тоді, тремтячи, мовив:

— Чоловік сей мертвий, і хай Пресвятий, благословенне прісно ім'я його, помилує його душу.

— Христебожепресвятий, цього не може бути! — заволав Бавдоліно. Він нічого не тямив у медицині, та не міг не усвідомити, що Фрідріха, священного римського імператора, хранителя пресвятого Ґрадаля, надії християнського світу, останнього законного спадкоємця Цезаря, Авґуста і святого Карла Великого більше нема. Він одразу залився слізьми, вкриваючи поцілунками це бліде обличчя, називаючи себе його улюбленим сином, у сподіванні, що той почує його, а відтак зрозумів, що все марно.

Він підвівся, гукнув друзям, щоб вони добре всюди зазирнули, навіть під ліжко; вони шукали потаємних ходів, простукали всі стіни, але очевидно було, що ніхто тут не ховався ні тепер, ні раніше. Фрідріх Барбаросса помер в герметично замкненій зсередини і надійно захищеній його відданими синами ззовні кімнаті.

— Гукніть Ардзруні, він знається на лікарському мистецтві, — кричав Бавдоліно.

— Я теж знаюся на лікарському мистецтві, — лементував Раббі Соломон, — і повір мені, отець твій мертвий.

— Боже мій, Господи, — марив Бавдоліно, — батько мій мертвий! Гукніть сторожу, покличте його сина. Шукатимемо його вбивць!

— Хвилинку, — сказав Поет. — Хіба йдеться про вбивство? Він був у замкненій кімнаті, тепер він мертвий. Біля ніг його бачиш Ґрадаль, який містив протиотруту. Може, йому стало зле, він злякався, що його отруїли, і випив її. З другого боку, тут горів вогонь. Хто, крім нього, міг запалити його? Буває, що людина починає відчувати сильний біль у грудях, її вкриває холодний піт, вона намагається зігрітися, клацає зубами і невдовзі помирає. Дим з коминка, можливо, погіршив його стан.

— Але що ж було в Ґрадалі? — зарепетував Зосима, дико обертаючи очима, і кинувся на Раббі Соломона.

— Облиш, негіднику, — сказав йому Бавдоліно. — Хіба ти не бачив, як Кіот куштував рідину?

— Замало, занадто мало, — повторяв Зосима, хапаючи Соломона за одяг. — Щоб упитися, одного ковтка замало! Які ви дурні, що довірились юдеєві!

— Таки дурні, бо довірились такому триклятому грекові, як ти, — вереснув Поет, штовхаючи Зосиму і відриваючи його від бідолашного Раббі, якому зуб на зуб не попадав від страху.

Тим часом Кіот взяв Ґрадаль і побожно поклав його в ковчег.

— То що, — спитав Поета Бавдоліно, — ти хочеш сказати, що його не вбили, а помер він з волі Господа?

— Простіше думати саме так, ніж вважати, нібито якесь створіння з повітря проникло крізь двері, які ми так добре охороняли.

— То покличмо сина і сторожу, — мовив Кіот.

— Ні, — сказав Поет. — Друзі, тут на карту поставлене наше життя. Фрідріх мертвий, і ми знаємо, що ніхто не міг проникнути в цю замкнену кімнату. Але його син та інші барони цього не знають. Вони подумають, що то ми.

— Яка ганебна думка! — сказав Бавдоліно, усе заливаючись слізьми.

Поет сказав:

— Бавдоліно, послухай: син його дивиться вовком на тебе, не любить нас і ніколи нам не довіряв. Ми були на варті, імператор мертвий, а отже відповідальні за його смерть ми. Ще заки ми зможемо сказати слово, син його повісить нас на якомусь дереві, а якщо в цій клятій долині дерев нема, то звисати нам з мурів. Ти ж знаєш, Бавдоліно, син його завжди мав цю історію про Ґрадаль за змову, щоб затягти його батька туди, куди не слід. Він уб'є нас, і за одним махом позбудеться всіх. А його барони? Чутка про те, що імператора вбили, спонукає їх звинувачувати один одного, і це призведе до різанини. А ми станемо тим цапом-відбувайлом, якого принесуть у жертву заради загального добра. Хто повірить у наші свідчення — такого чоловіка без роду і племені, як ти, вибач мені на слові, такого випивайла, як я, юдея, схизматика, трьох мандрівних кліриків, а до того ж Бойді, александрійця, який має ще більше причин, ніж інші, таїти зло на Фрідріха? Нам гаплик, Бавдоліно, ми такі ж мертві, як і твій названий батько.

— То що ж робити? — спитав Бавдоліно.

— А от що, — сказав Поет, — єдиним виходом буде, щоб усі повірили, ніби Фрідріх помер не тут, а в іншому місці, де ми не мали охороняти його.

— Яким же чином?

— Хіба він не сказав, що хоче піти на річку? Ми одягнемо його як належить і накинемо на нього плащ. Тоді спустимось у той невеликий двір, де нікого нема, але від вчорашнього вечора чекають коні. Прив'яжемо його до сідла, поїдемо на річку, а там води віднесуть його геть. Славна смерть для імператора, який, попри похилий вік, сміливо кидається назустріч силам природи. Син вирішить, чи слідувати нам до Єрусалима, а чи вертатися додому. А тоді ми скажемо, що їдемо далі, в Індії, щоб виконати останню обітницю Фрідріха. Схоже, що син у Ґрадаль не вірить. Його заберемо ми і вирушимо, щоб зробити те, що хотів був зробити імператор.

— Але треба розіграти його смерть, — сказав Бавдоліно, дивлячись розгублено.

— Він мертвий? Мертвий. Дуже всім прикро, але таки мертвий. Ми ж не будемо казати, що він мертвий, коли він ще живий? Він помер, і хай Господь прийме його до лику святих. Ми просто скажемо, що він помер, утопившись в річці, просто неба, а не в опочивальні, охорона якої була покладена на нас. Хіба це буде брехня? Якщо й так, то невеличка. Якщо він помер, то хіба важливо, чи помер він тут, усередині, чи там, просто неба? Хіба то ми вбили його? Ми всі знаємо, що це не так. Ми зробимо так, щоб смерть його сталася в такому місці, що навіть люди, неприязно до нас наставлені, не зможуть нас звинуватити. Бавдоліно, це єдиний вихід, іншого нема, якщо тобі дорога твоя шкура і якщо ти таки хочеш потрапити до Пресвітера Йоана і в його присутності вознести найвищу хвалу Фрідріхові.

Хай як Бавдоліно проклинав його холодне серце, Поет гаки мав рацію, і всі з ним погодилися. Вони одягли Фрідріха, винесли у малий двір, приторочили до сідла, укріпивши йому спину, як це Поет робив був колись з трьома Волхвами, щоб здавалося, ніби він рівно сидить на своєму коні.

— До річки його відвезуть лише Бавдоліно з Абдулом, — сказав Поет, — бо численний почет приверне увагу вартових, які можуть подумати, що і їм теж слід приєднатися до гурту. А решта нас залишиться стерегти опочивальню, щоб Ардзруні чи хтось інший не ввійшов туди перед тим, як ми доведемо її до ладу. А я піду на мури, щоб побалакати з людьми із почту і відвернути їхню увагу, поки ви виходитимете.

Схоже, що Поет був останнім, хто ще був здатний приймати розсудливі рішення. Решта зробили, як він казав. Бавдоліно з Абдулом повільно виїхали з двору на своїх конях, а між ними їхав кінь Фрідріха. Вони проїхали бічною стежкою, аж поки не виїхали на головну, спустилися сходами, а тоді дрібним клусом подалися через рівнину до річки. Вартові на ескарпах привітали імператора. Короткий цей переїзд, здавалося, тривав цілу вічність, але нарешті вони виїхали на берег.

Вони сховалися за гайком.

— Тут ніхто нас не побачить, — мовив Бавдоліно. — Течія тут сильна, і тіло відразу віднесе геть. Ми ввійдемо на конях у воду, щоб рятувати його, але дно тут нерівне, і ми не зможемо дістатися до нього. Тоді ми їхатимемо за тілом уздовж берега, волаючи про допомогу… Течія веде до нашого табору.

Вони зняли Фрідріхів труп з коня і роздягли його, залишивши на ньому лише ту дещицю одежі, яку годилося мати на собі імператорові при плаванні, щоб прикрити ерам. Тільки-но вони штовхнули його в ріку, як течія вмить підхопила його, й тіло понесло в напрямі долини. Вони в'їхали в ріку, натягуючи вудила так, щоб здавалося, ніби коні схарапудилися, тоді вийшли з неї і навскач помчали вслід за нещасними останками, які вода била об каміння, роблячи тривожні жести і волаючи до людей у таборі, щоб ті рятували імператора.

У таборі дехто помітив їхні сигнали, але ніхто не розумів, що сталося. Вир за виром підхоплював Фрідріхове тіло, яке, крутячись, просувалося вперед, зникало під водою, а тоді знову ненадовго виринало на поверхню. Здалеку важко було зрозуміти, що тут тоне людина. Врешті дехто це зрозумів, троє лицарів увійшли в воду, але коли тіло підпливло до них, його відштовхнули копита схарапуджених коней, і його віднесло вбік. Далі кілька вояків з піками ввійшли у воду і врешті зуміли зачепити труп і притягнути його на берег.

Коли Бавдоліно з Абдулом під'їхали, Фрідріх був так знівечений ударами об каміння, що ніхто не міг навіть подумати, що він ще живий. Здійнявся голосний лемент, послали за сином — той примчав увесь блідий, трусячись від лихоманки, і став уболівати, що батько його наполіг-таки на своєму намірі ще раз стати на прю з водами річки. Він розсердився на Бавдоліна з Абдулом, але ті нагадали йому, що не вміють плавати, як майже всі суходільні створіння, та й він чудово знає, що коли імператор хотів пірнути в річку, стримати його не міг ніхто.

Усі бачили, що Фрідріхів труп аж набряк від води, та оскільки він був мертвий уже кілька годин, звісно, що наковтатися води він не міг. Але так вже є, що коли витягаєш мертве тіло з річки, то гадаєш, що людина втопилася, і вона вдаватиметься тобі потопельником.

Поки Фрідріх Швабський разом з іншими баронами укладали імператорові останки і радилися тривожно, що робити далі, і поки Ардзруні, дізнавшись про жахливу подію, спускався в долину, Бавдоліно з Абдулом вернулися в замок, щоб упевнитися, що все приведено до ладу.

— Здогадайся, що тим часом сталося, мосьпане Никито, — сказав Бавдоліно.

— Не треба бути ясновидцем, щоб здогадатися, — усміхнувся Никита. — Священна чаша, Ґрадаль, зникла.

— Саме так. Ніхто не міг сказати, чи вона зникла, поки ми у внутрішньому дворі прив'язували Фрідріха до сідла, чи пізніше, коли кожен по-своєму намагався привести до ладу опочивальню. Усі були занадто схвильовані і метушилися, мов мурахи; Поет пішов балакати зі сторожею і тому не міг зі своїм здоровим глуздом покерувати діями інших. У певний момент, коли ми виходили з опочивальні, де вже ніби нічого й не нагадувало про трагічні події, Кіот зазирнув у ковчег і помітив, що Ґрадаля нема. Коли прийшли ми з Абдулом, усі вже звинувачували один одного то в крадіжці, то в недбальстві, твердячи, що, може, поки ми садили Фрідріха на коня, в опочивальню ввійшов Ардзруні. Та ні, запевняв Кіот, я допоміг знести імператора вниз, але потім відразу піднявся сюди, якраз для того, щоб мати певність, що сюди ніхто не ввійде, а за той короткий час Ардзруні не встиг би піднятися. Значить, його взяв ти, скреготнув зубами Борон, хапаючи його за комір. Зовсім ні, радше ти, огризнувся Кіот, відштовхуючи його, поки я викидав з вікна попіл, зібраний біля коминка. Заспокойтесь, заспокойтесь, волав Поет, згадайте радше, де був Зосима, поки ми були у дворі? Я був з вами, і з вами ж повернувся нагору, присягався Зосима, і Раббі Соломон це підтвердив. Одна річ була певна — хтось поцупив Ґрадаль, а в такому разі до думки, що той, хто його вкрав, теж певним чином причинився до смерті Фрідріха, був усього лиш один короткий крок. Поет міг далі тягнути своєї, буцімто Фрідріх помер природною смертю, а потім хтось з нас скористався з того, щоб забрати Ґрадаль, але ніхто більше в це не вірив. Друзі мої, намагався заспокоїти нас Раббі Соломон, люди у своєму божевіллі, починаючи від Каїна, додумались до не одного страхітливого злочину, але ще жодний людський ум не був настільки винахідливий, щоб вимудрувати злочин у замкнутій кімнаті. Друзі мої, казав Борон, коли ми ввійшли, Ґрадаль був тут, тепер його тут нема. Значить, він в одного з нас. Звісно, тут кожен запропонував показати свої сакви, але Поет почав сміятися. Якщо хтось взяв Ґрадаль, він сховав його у потайне місце в цьому замку, щоб потім прийти і забрати його. Який же вихід? Якщо Фрідріх Швабський не чинитиме перешкод, усі вони разом вирушать у царство Пресвітера Йоана, і ніхто не залишиться, щоб мати змогу вернутися і забрати Ґрадаль. Я сказав, що то буде жахливо — ми вирушимо в путь, повний небезпек, де кожен буде змушений покластися на підтримку іншого, і кожен (крім одного) підозрюватиме всіх інших у тому, що хтось з них є вбивцею Фрідріха. Поет сказав, що іншого виходу немає, і мав рацію, хай йому біс. Ми вирушаємо в одну з найвидатніших виправ, які будь-коли влаштовували добрі християни, і кожен нестиме в серці недовіру до всіх інших.

— І ви вирушили? — спитав Никита.

— Не відразу, бо це могло здатися втечею. Цілий двір увесь час збирався на раду — вирішувалася доля походу. Військо розбігалося, чимало вояків хотіли вертатися додому морем, інші хотіли сісти на корабель в Антіохії, ще інші прагнули їхати через Тріполі. Молодий Фрідріх вирішив йти вперед суходолом. Тоді почалася суперечка, що робити з тілом Фрідріха — одні пропонували вийняти з нього нутрощі, бо вони найбільш тлінні, і якомога швидше поховати їх, другі радили чекати прибуття до Тарсу, батьківщини апостола Павла. Але решту тіла довго зберігати було неможливо, і раніше чи пізніше його треба буде кинути в окріп з води і вина, аж поки м'якоть не відділиться від кісток, і тоді її слід відразу поховати, а решта повинна зайняти місце в гробниці у відвойованому Єрусалимі. Та я знав, що заки тіло кинуть в окріп, його доведеться розчленувати. Бачити це було б для мене мукою.

— Я чув, що ніхто не знає, що сталося з тими кістьми.

— Я теж це чув — бідолашний отець мій. Тільки-но прибувши в Палестину, помер і молодий Фрідріх, якого виснажили болі й злигодні подорожі. Зрештою, Річард Левине Серце і Філіп Август теж так і не доїхали до Єрусалима. Виправа ця була воістину нещаслива для всіх. Але про все це я дізнався тільки цього року, коли вернувся до Царгорода. У ті дні в Кілікії мені вдалося переконати Фрідріха Швабського, що нам треба вирушити до Індії, щоб виконати обітницю його батька. Мені здалося, що син відчув полегшу від цієї моєї пропозиції. Він спитав мене тільки, скільки коней і скільки припасів мені потрібно. Іди з Богом, Бавдоліно, сказав він мені, не думаю, що ми ще побачимося. Може, він думав, що я пропаду десь там, у далеких землях, а натомість пропав піп, бідолашний нещасливець. Він не був злим чоловіком, хоч його й точило почуття приниження і заздрощів.

Підозрюючи один одного, наші друзі мали вирішити, хто візьме участь у подорожі. Поет зауважив, що їх має бути дванадцятеро. Якщо вони хочуть, щоб по дорозі до землі Пресвітера Йоана до них ставилися з пошаною, доречно було б, якби люди вважали їх дванадцятьма Царями-Волхвами, які повертаються у свої краї. Але що не було певності, чи Волхвів було дванадцятеро, а чи троє, ніхто з них ніколи не повинен твердити, що вони — це Волхви; ба навіть якби хтось їх спитав, вони мають відповісти заперечно, немов не маючи права зрадити велику таємницю. Тож коли всі вони одностайно заперечуватимуть це, хто захоче в це повірити, повірить. їхня стриманість надасть справжності вірі інших.

Значить, були Бавдоліно, Поет, Борон, Кіот, Абдул, Соломон і Бойді. Без Зосими теж обійтися було неможливо, бо він, знай, присягався, що знає напам'ять мапу Козьми, хоч усім трохи неприємно було, що дурисвіт цей має видавати себе за одного з Волхвів, але вередувати було недоречно. Бракувало чотирьох. Тепер Бавдоліно покладався вже тільки на александрійців, тому для їхньої виправи вибрав Куттіку з Кварньєнто, Коландрина Ґваска, брата Коландрини, Порчеллі та Алерама Скаккабароцці, званого Чулою, — був то міцний, надійний чоловік, який ні про що не питав. Вони погодилися, бо тепер їм уже теж здавалося, що до Єрусалима ніхто не доїде. Молодий Фрідріх дав їм дванадцять коней і сім мулів, а ще тижневий запас харчів. А потім, сказав він, про вас подбає Боже провидіння.

Поки вони готувалися до від'їзду, до них підійшов Ардзруні і звернувся до них з тою самою смиренною чемністю, яку раніше він приберігав для імператора.

— Друзі мої любі, — сказав він, — знаю, що вирушаєте ви у далеке царство…

— Звідкіля ти це знаєш, мосьпане Ардзруні? — недовірливо спитав Поет.

— Ходять чутки… Я також чув про якусь чашу…

— Якої ти ніколи не бачив, так? — сказав йому Бавдоліно, підходячи до нього так близько, що той мусив відступити.

— Ніколи. Але чув про неї.

— Якщо ти так багато знаєш, — спитав тоді Поет, — то, може, скажеш, чи не заходив часом хтось в опочивальню, поки імператор тонув у річці?

— А він справді потонув у річці? — спитав Ардзруні. — Поки що так вважає його син.

— Друзі мої, — мовив Поет, — цілком очевидно, що чоловік цей нам погрожує. У тій метушні, яка виникла в ці дні поміж табором і замком, зовсім легко було б вдарити його кинджалом у спину, а труп кудись викинути. Але спершу добре було б знати, чого він від нас хоче. У разі чого переріжу йому горлянку опісля.

— Володарю і друже мій, — мовив Ардзруні, — я не прагну вашої згуби, а хочу уникнути своєї. Імператор помер на моїй землі, коли їв мою їжу і пив моє вино. Від імперців мені нічого очікувати підтримки чи захисту. Буду вдячний, якщо вони пустять мене живим. Але тут я в небезпеці. Відколи я прихистив Фрідріха, князь Левон зрозумів, що я хочу перетягти його на свій бік проти нього. Поки Фрідріх був живий, Левон не міг мені нічого зробити — і це доводить, яким великим нещастям була для мене смерть сього чоловіка. Тепер же Левон скаже, що з моєї вини він, князь вірмен, не зумів гарантувати безпеку найвидатнішому з його союзників. Чудова нагода, щоб послати мене на смерть. Я не маю іншого виходу. Мені треба зникнути на довгий час і повернутися з чимось, що б відновило мій престиж і авторитет. Ви вирушаєте на пошуки землі Пресвітера Йоана, і якщо знайдете її, то буде це славний подвиг. Я хочу поїхати з вами. До того ж так я доведу вам, що не брав тієї чаші, про яку ви говорите, бо якби взяв, то зостався б тут і використав її як козир у переговорах з кимось. Я добре знаю східні землі і можу бути вам корисний. Знаю, що герцог не дав вам грошей, то можу взяти із собою ту дещицю золота, якою володію. Зрештою — і Бавдоліно це знає — я маю сім коштовних реліквій, сім голів святого Йоана Хрестителя, і по дорозі ми можемо помалу попродати їх.

— А якщо ми відмовимося, — мовив Бавдоліно, — ти підеш і нашепочеш на вухо Фрідріхові Швабському, що ми провинні в смерті його батька.

— Я цього не казав.

— Послухай-но, Ардзруні, ти не та людина, яку я б хотів взяти будь-куди із собою, але в цій нашій нефортунній пригоді будь-хто може стати ворогом іншому. Ще один ворог не робить різниці.

— Насправді чоловік цей буде нам тягарем, — сказав Поет, — нас уже дванадцятеро, а тринадцятий принесе нещастя.

Поки вони сперечалися, Бавдоліно міркував про Хрестителеві голови. Він не був переконаний, що голови ці можна сприймати серйозно, але якщо таки можна, не було сумніву, що вони вартували цілий маєток. Він спустився в кімнату, в якій бачив був їх, і взяв одну з них, щоб уважно розглянути. Вони були добротно зроблені: вирізьблений лик святого, з великими, широко розплющеними очима без зіниць, надихав на побожні помисли. Звісно, сім таких голів укупі аж кричали про їхню фальшивість, але якщо показувати їх по одній, вони могли вселяти довіру. Він поклав голову на скриню і вернувся нагору.

Троє з товариства погодилися прийняти Ардзруні, інші вагалися. Борон сказав, що Ардзруні все ж має вигляд людини високого рангу, натомість Зосиму можна видати за стременного, зокрема з огляду на належну пошану до тих дванадцяти достойних осіб. Поет заперечував, що Волхви або мали по десять слуг кожен, або ж подорожували у великій таємниці самі, а один-єдиний стременний справлятиме кепське враження. А щодо голів, то вони могли б їх узяти, навіть якщо не візьмуть Ардзруні. Тут Ардзруні розплакався, твердячи, що вони справді прагнуть його смерті. Одне слово, прийняття рішення було відкладено на наступний день.

І саме наступного дня, коли сонце було вже високо в небі, а вони майже закінчили приготування, хтось раптом усвідомив, що цілий ранок не було видно Зосими. У ті останні божевільні дні ніхто його більше не пильнував, він теж допомагав сідлати коней і вантажити добро на мулів, і на ланцюг його більше не садили. Кіот помітив, що бракує одного мула, і Бавдоліна немов осінило:

— Голови, — заволав він, — голови! Лиш Зосима, крім мене й Ардзруні, знав, де вони!

Він повів усіх в ту комірчину з головами, і там вони побачили, що й голів залишилося тільки шість.

Ардзруні понишпорив навколо скрині, щоб переконатися, що одна з голів випадково не впала, і відкрив три речі: людський череп, невеличкий і почорнілий, печать з літерою Зет і залишки спаленого сургучу. На жаль, усе було ясно. У метушні того доленосного ранку Зосима вийняв Ґрадаль з ковчега, в який поклав був його Кіот, миттю спустився вниз, відкрив одну з голів, вийняв звідти череп, сховав туди Ґрадаль, знову запечатав накривку своєю печаткою з Ґалліполі, поклав голову на місце, знову піднявся нагору з виглядом невинного янгола і став чекати на слушний момент. Коли він зрозумів, що товариство збирається розділити між собою голови, він зрозумів, що чекати більше не можна.

— Мушу сказати, мосьпане Никито, що попри лють через те, що мене обвели навколо пальця, я відчув певну полегшу, і гадаю, її відчули й усі інші. Ми знайшли винуватця, мерзотника, який, цілком правдоподібно, скоїв мерзотний вчинок, і ми вже не мусили підозрювати один одного. Зосимове ошуканство примусило нас збліднути від гніву, але повернуло нам взаємну довіру. Ніщо не вказувало на те, що Зосима, вкравши Ґрадаль, мав також щось спільне зі смертю Фрідріха, бо в ту ніч він увесь час був прив'язаний до свого ліжка, але це спонукало нас повернутись до припущення Поета, що Фрідріха ніхто не вбивав.

Вони стали радитися. Насамперед Зосима — якщо він утік, коли запала ніч, — мав тепер уже супроти них дванадцять годин фори. Порчеллі нагадав, що вони поїдуть верхи на конях, а він на мулі, але Бавдоліно зауважив, що навколо гори, які тягнуться бозна доки, а гірськими стежками коні йдуть повільніше від мулів. Навскач за ним ніхто не поженеться. У нього як було півдня відриву від них, так і залишиться. Єдине, що вони можуть зробити, це зрозуміти, куди він поїхав, і вирушити у тому ж напрямі.

Поет сказав:

— Він не міг вирушити в бік Царгорода, насамперед тому, що за правління Ісаака Ангела йому буде там непереливки; крім того, тоді йому б довелося перетнути землю сельджуків, з якої ми вибралися з такими муками, і він добре знає, що раніше чи пізніше його там прикінчать. Найрозсудливіше припустити, що він, знаючи напам'ять карту, захоче зробити те, що хотіли зробити ми: прибуде в царство Пресвітера, назве себе посланцем Фрідріха чи ще там когось, віддасть Ґрадаль і потопатиме у почестях. Отже, щоб знайти Зосиму, треба вирушити в напрямі царства Пресвітера і спіймати його по дорозі. Тож вирушаймо, а по дорозі будемо розпитувати, шукаючи сліди грецького ченця, бо ж за милю видно, якої він породи, потім ви нарешті справите мені приємність і дасте вколошкати його, і ми заберемо Ґрадаль.

— Чудово, — сказав Борон, — але в якому напрямку нам вирушати, якщо мапу знає лише він?

— Друзі, — відказав Бавдоліно, — тут в пригоді стане нам Ардзруні. Він знає ці місця, а крім того, нас залишилось тільки одинадцять, і нам конче потрібен дванадцятий Волхв.

І так Ардзруні урочисто прийняли в той гурт відважних, що принесло йому велику полегкість. Щодо напрямку він висловив слушні міркування: якщо царство Пресвітера на cході, біля Земного Раю, значить, треба рухатися туди, де сходить сонце. Але коли йти отак прямо, довелося б перетнути и небезпечні землі невірних, а він знає, як можна проїхати, принаймні якусь частину шляху, теренами, населеними християнським людом; зрештою, не варто забувати про голови Хрестителя, яких туркам не продаси. Він запевняв, що й Зосима, певно, міркує так само, і згадував назви країн і міст, про які друзі наші зроду не чули. Використавши свою вправність механіка, він зробив щось на кшталт ляльки, яка досить-таки нагадувала Зосиму — з довгим жорстким волоссям та бородою, зробленими з почорнілого клоччя, і двома чорними камінцями замість очей. Подоба здавалась такою ж одержимою, як і той, кого вона зображала: «Нам доведеться йти місцями, де розмовляють незнаними говірками, — казав Ардзруні, — і щоб спитати, чи не бачили там Зосими, досить буде показати цю подобу». Бавдоліно запевнив, що з незнаними говірками труднощів не буде, бо йому треба лиш трохи поговорити з тими варварами, щоб навчитися балакати так, як вони, але зображення все ж придасться, бо в деяких місцях не буде часу зупинятися, щоб вчити мову.

Перед від'їздом усі вони зійшли вниз і взяли по голові Хрестителя. їх було дванадцятеро, а голів було тепер шість. Бавдоліно вирішив, що Ардзруні обійдеться, Соломон напевно не захоче розгулювати з християнськими мощами, Куттіка, Чула, Порчеллі і Коландрино тільки недавно приєдналися до компанії, а отже голови візьмуть він, Поет, Абдул, Кіот, Борон і Бойді. Поет намірився вже було схопити першу голову, але Бавдоліно, сміючись, зауважив, що вони і так усі однакові, бо правдиву забрав собі Зосима. Поет почервонів і широким, ввічливим жестом руки запропонував вибрати Абдулові. Бавдоліно задовольнився останньою, і кожен сховав свою у свої сакви.

— Ось і все, — сказав Бавдоліно Никиті. — Наприкінці місяця червня року Господнього 1190-го, удванадцятьох, наче Волхви, хоч і не такі доброчесні, як вони, ми вирушили, щоб врешті дістатися до землі Пресвітера Йоана.