Бавдоліно

7. Бавдоліно пише любовні листи замість Беатриси і складає вірші замість поета

Навесні Бавдоліно виявив, що кохання його стає дедалі сильнішим, як це буває в цю пору року із закоханими, і жалюгідні інтрижки з якимись випадковими дівчатами більше не тамували його — ба навіть при порівнянні з ними воно зростало до небувалих розмірів, адже крім чарівності, розуму й царського помазання, Беатриса мала ще одну перевагу — відсутність. Про чар відсутності весь час нагадував йому Абдул, який не переставав ятрити йому душу, цілими вечорами ніжно торкаючись струн свого інструмента і співаючи щораз інших пісень, і Бавдоліно навіть вивчив провансальську, щоб насолоджуватися ними вповні.

Бавдоліно мріяв. Абдул не має надії колись побачити свою невідому принцесу, казав він собі. Щасливий він! Гірша моя мука, бо нема сумніву, що раніше чи пізніше я побачу свою кохану, мені не випало щастя ніколи її не бачити, зате випало лихо знати, хто вона і яка. Та якщо Абдул знаходить розраду в тому, що оповідає нам про свої муки, чому б не знайти розраду й мені, оповідаючи про свої страждання їй? Іншими словами, Бавдоліно відчув, що зможе приборкати трепет свого серця, лиш описуючи свої почуття, і шкода, що предмет його кохання ніколи не спізнає цих скарбів його ніжності. Отже, пізно вночі, коли Поет заснув, Бавдоліно почав писати:

І далі:

І ще:

Були то прекрасні листи, і перечитуючи їх, Бавдоліно тремтів, а істота, яка вміла надихати на такі палкі почуття, захоплювала його щораз більше. У певну мить він більше не міг змиритися з тим, що не знає, як би відгукнулася Беатриса на ніжне це насильство, і вирішив спонукати її до відповіді. Тому, намагаючись наслідувати її почерк, він написав собі:

А вона палко відповідала:

Листування це тривало кілька місяців і спершу дало полегшу змученій Бавдоліновій душі, потім він сповнився безмежною радістю, а врешті — чимось на кшталт полум'яних гордощів, бо закоханий раніше навіть не уявляв собі, що кохана може так його кохати. Як усі закохані, Бавдоліно став марнославним, і, як усі закохані, писав, що хоче ревно берегти разом з коханою спільну таємницю, але водночас вимагав, щоб цілий світ знав про його щастя, щоб чудувався безмежною чарівливістю тієї, що його кохала.

Тож якось він показав це листування друзям. Від конкретної відповіді про те, яким чином і між ким воно точилося, він ухилився. Він не збрехав їм, а навіть сказав, що листи ці він показує саме тому, що вони породжені його уявою. Але двоє його друзів подумали, що саме в цьому єдиному випадку він їх обманює, і тому ще більше заздрили його долі. Абдул у глибині свого серця приписав ці листи своїй принцесі і не знаходив собі місця, немов одержав їх саме він. Поет, який вдавав, буцімто не надає значення цій літературній грі (але тим часом у глибині свого серця гризся тим, що то не він написав ці чудові листи, які дали поштовх ще чудовішим відповідям), не маючи в кого закохатися, закохався в самі ці листи — що, як з усмішкою зауважив Никита, зовсім не дивно, адже замолоду ми схильні закохуватися в кохання.

Сподіваючись, мабуть, почерпнути з них натхнення для мотивів своїх пісень, Абдул ретельно переписав листи, щоб перечитати їх собі вночі в абатстві Святого Віктора. Аж одного дня помітив, що хтось викрав їх у нього, і злякався, що якийсь розпусний канонік, пробігши по них вночі хтивим поглядом, кинув їх поміж тисячі рукописів, які зберігалися в абатстві. Бавдоліна кинуло у дрож, він замкнув своє листування у скрині й відтоді не написав більше жодного листа, щоб не скомпрометувати своєї співбесідниці.

Одначе він мусив дати вихід своєму сум'яттю сімнадцятилітнього хлопця, тому взявся писати вірші. Якщо в листах він говорив про найчистіше своє кохання, у цих творах він вправлявся в корчемному віршуванні — такими віршами тодішні клірики прославляли своє розпусне й легковажне життя, не без певного меланхолійного жалю за змарнованими роками.

Бажаючи дати Никиті доказ свого хисту, він задекламував кілька піввіршів:

Помітивши, що Никита погано розуміє латину, він приблизно переклав це йому: «Блукаю, мов корабель без стерничого, мов птах, що літає небесами… Та який це труд солодкий — підкорятись наказам Венери, незнаний він душам ницим…»

Коли Бавдоліно показав ці та інші вірші Поетові, той спалахнув заздрощами й соромом: заплакавши, він визнав, що посуха спустошила йому уяву; проклинаючи своє безсилля, він волав, що волів би позбутися чоловічої снаги, аніж виявитись таким нездатним виразити те, що він відчуває у глибині душі — а це було достеменно те саме, що так добре виразив Бавдоліно, і він навіть замислювався, чи не читає той йому в серці. А тоді зауважив: як би пишався його батько, якби дізнався, що він складає такі чудові вірші, бо ж раніше чи пізніше йому доведеться якось виправдати перед родиною і світом своє прізвисько, яке все ще лестило йому, але примушувало його почуватися poeta gloriosus,[82] хвальком, який присвоює собі звання, яке йому не належить.

Побачивши його розпуку, Бавдоліно тицьнув йому до рук пергамен, даруючи свої вірші, щоб він зміг видати їх за свої. Дар виявився вельми цінним, бо сталося так, що Бавдоліно, бажаючи розповісти щось нове Беатрисі, надіслав їй ці вірші, приписавши їх другові. Беатриса прочитала їх Фрідріхові, їх почув Райнальд з Дасселя, який, хоч вічно заклопотаний двірськими інтригами, був шанувальником красного письменства, і той сказав, що йому б хотілося взяти Поета до себе на службу.

Якраз у той рік Райнальд удостоївся високої гідності архієпископа Кельнського, а для Поета думка, що він стане поетом архієпископа, а отже, як трохи жартома, а трохи хвальковито казав він, Архипіїтом,[83] зовсім не була прикрою; зрештою вчитися йому не дуже хотілося, а батьківських грошей в Парижі не вистачало, і він уявив собі — цілком слушно, — що двірський поет цілий день їсть і п'є, не турбуючись ні про що інше.

От лиш щоб бути придворним поетом, треба писати вірші. Бавдоліно пообіцяв написати йому їх принаймні з тузінь, але не всі відразу.

— Бачиш, — сказав він, — великі поети не завжди страждають бігункою, іноді їх запирає, і це трапляється з найбільшими з них. Ти повинен удавати, немов Музи терзають тебе, і ти здатен витиснути із себе лише по двовіршу що якийсь час. Те, що я дам тобі, вистачить на добрих кілька місяців, але дай мені трохи часу, бо хоч я запорами не страждаю, але й бігунка мені теж не властива. Отже, відклади свій від'їзд і надішли Райнальдові кілька віршів, щоб загострити йому апетит. Поки що, на перший раз досить буде присвяти, похвали твоєму доброчинцеві.

Поміркувавши ніч, він дав йому кілька рядків для Райнальда:

тобто: «Прости мені, шляхетний владико, чудова смерть-бо переді мною, і пожирає мене солодка рана: врода дівоча серце мені пронизує, і всіх юнок, навіть недоступних, обняти прагну хоч уві сні».

Никита зауважив, що латинські єпископи любуються у не вельми духовних піснях, але Бавдоліно сказав йому, що насамперед слід зрозуміти, хто такий латинський єпископ — він зовсім не обов'язково мусить бути святим чоловіком, особливо, якщо він канцлер імперії — а також, хто такий був Райнальд — дуже малою мірою єпископ і набагато більшою мірою канцлер, шанувальник, звісна річ, поезії, але ще більше схильний до того, щоб використовувати поетичні таланти для своїх політичних цілей, що він потім і робив.

— І так завдяки твоїм віршам Поет став знаменитим.

— Авжеж. Майже рік у листах, напхом набитих запевненнями у відданості, Поет надсилав Райнальдові вірші, які я йому поступово писав, і врешті Райнальд став вимагати, щоб незвиклий цей талант будь-що негайно прибув до нього. І Поет вирушив, маючи із собою добрячий запас віршів, яких йому мало вистачити щонайменше на рік, якщо він витискатиме їх із себе достатньо скупо. То був його тріумф. Мені ніколи не збагнути, як можна пишатися славою, одержаною як милостиню, але Поета це цілком задовольняло.

— А мене от дивує інше — не розумію, чому тобі справляло втіху бачити, як твої твори приписують іншому. Хіба не жорстоко, якщо батько віддає плід свого лона іншим як милостиню?

— Призначення корчемної поезії — переходити з уст в уста, і почуваєш себе щасливим, коли чуєш, як твої вірші співають, і було б егоїстично прагнути їх оприлюднення лише для побільшення власної слави.

— Не думаю, що ти такий уже смиренний. Ти був щасливий, бо ще раз став Князем Олжі — ти пишаєшся цим і сподіваєшся, що хтось колись віднайде твої любовні послання серед зшитків абатства Святого Віктора, бозна-кому їх приписавши.

— Я зовсім не хочу здаватися смиренним. Мені подобається, коли завдяки мені щось діється, і тільки я знаю, що то діло моїх рук.

— Це нічого не міняє, друже мій, — мовив Никита. — Я поблажливо припустив, що ти хочеш бути Князем Олжі, а тепер ти даєш мені зрозуміти, що хотів би бути Господом Богом.