Бавдоліно

30. Бавдоліно зустрічається з дияконом Йоаном

Коли вони були вже кроків за п'ятдесят від вежі, то побачили, як з неї виходить кортеж. Насамперед виступав загін нубійців, але пишніше прибраних, ніж ті, що були на ринку: від пояса донизу, включно з ногами, вони були обмотані білими биндами, а зверху по них звисала спідничина, яка доходила до половини стегна; торс вони мали оголений, але зверху були прикриті червоними накидками; на шиї ж красувався шкіряний нашийник, оздоблений кольоровими камінцями, — то не були самоцвіти, а проста річкова галька, викладена жвавою мозаїкою. На голові вони мали білі каптури, оздоблені бантиками. Рамена, зап'ястя і пальці прикрашені були браслетами та перснями з плетеної мотузки. Перший ряд грав на дудках і бив у барабани, ті, що йшли в другому ряді, тримали на плечах свої велетенські довбні, а третій ряд мав лиш луки напереваги.

За ними йшла наступна шерега: були то, безперечно, євнухи, зодягнені у широкі, м'які шати, нарум'янені, мов жінки, у схожих на собори тюрбанах. Один з них, посередині, ніс тацю, на якій лежали паляниці. Насамкінець, у супроводі двох нубійців по боках, які махали йому над головою віялами з павиного пір'я, ступав той, хто, очевидно, був найвищим достойником у цій процесії: на голові в нього був високий, мов два собори, тюрбан, зроблений зі сплетених різнобарвних шовкових стрічок, у вухах він мав підвіски з пофарбованих каменів, а на раменах — браслети з барвистого пір'я. Він теж мав довгу, аж до п'ят, одежу, але в поясі вона була схоплена стрічкою з блакитного шовку завширшки у п'ядь, а на грудях у нього висіло розп'яття з фарбованого дерева. Він був чоловік уже літній, а нарум'янені губи й очі, підмальовані бістром, контрастували з його зів'ялою, жовтуватою шкірою і ще більше підкреслювали подвійне підборіддя, яке тремтіло з кожним його кроком. Руки його були опецькуваті, а нігті довжелезні, вигострені, мов лезо, і полаковані рожевим.

Перед гостями кортеж зупинився, нубійці стали двома рядами, євнухи нижчого рангу клякнули, а той з них, що ніс тацю, вклонився, пропонуючи гостям поживу. Бавдоліно з друзями спершу не знали, що їм належить робити, тоді зістрибнули з коней, взяли по шматку паляниці і, уклонившись, стали чемно жувати її. Щоб привітатися з ними, нарешті виступив уперед головний євнух, який вклонився їм до землі, тоді підвівся і звернувся до них по-грецькому:

— Від Різдва Господа Нашого Ісуса Христа очікуєм ми на ваше повернення, якщо ви, звісно, є тими, за кого ми вас маємо, і прикро мені дізнатися, що дванадцятого вашого товариша, який, як і ви, є першим серед усіх християн, завела на манівці немилосердна природа. Я накажу сторожі нашій невтомно стежити за обрієм, виглядаючи його, а поки що бажаю вам щасливого перебування у Пндапецімі, — дискантом сказав він. — Це кажу вам від імені Диякона Йоана я, Праксей, головний серед придворних євнухів, протонотар провінції, єдиний леґат Диякона при Пресвітері, найвищий хранитель і логотет таємного шляху. — Він сказав це так, ніби титули ці мали справити враження навіть на Волхвів.

— Здуріти можна, — прошепотів Алерамо Скаккабароцці, званий Чулою, — ти тільки послухай!

Бавдоліно не раз уявляв собі, як він постане перед Пресвітером, але ніколи не думав про те, як належить поводитися перед головним євнухом на службі Пресвітерового диякона. Він вирішив чинити так, як вони і планували.

— Мосьпане, — відказав він, — виражаю тобі нашу радість з того, що ми прибули в шляхетне, заможне і повне див місто Пндапецім, бо під час наших мандрів ми ще не бачили такого чудового і квітучого міста. Йдемо ми здалеку, несучи Пресвітерові Йоану найбільшу реліквію християнського світу, чашу, з якої пив Ісус під час Тайної вечері. На жаль, заздрісний сатана збурив проти нас сили природи, завівши по дорозі на манівці одного з наших побратимів, саме того, хто ніс дар, а разом з ним — інші свідчення нашої шаноби до Пресвітера Йоана…

— А точніше, — додав Поет, — сто зливків чистого золота, двісті великих мавп, корону з тисячі фунтів золота зі смарагдами, десять низок безцінних перлів, вісімдесят шкатулок слонової кістки, п'ять слонів, три приручені леопарди, тридцять собак-людожерів і тридцять бойових биків, триста слонових бивнів, тисячу шкур пантери і три тисячі паличок чорного дерева.

— Ми чули про ці скарби і невідомі нам дива, якими багата земля призахідного сонця, — сказав Праксей, а очі йому блищали, — і хвала небесам, якщо я зможу побачити їх ще до того, як покину цей паділ сліз!

— Ти що, не можеш тримати на припоні цей свій клятий язик? — прошипів ззаду Бойді Поетові, гамселячи його кулаками в спину, — а коли потім надійде Зосима і вони побачать, що він ще більший обідранець, ніж ми?

— Помовч, — гаркнув Поет упіврота, — ми ж уже сказали, що тут замішаний сатана, а на нього можна звалити все. Крім Ґрадаля.

— Але тепер здався би хоч якийсь дар, хоч один подарунок, щоб показати, що ми не голодранці якісь, — далі шепотів Бойді.

— Може, дати їм голову Хрестителя? — тихо запропонував Бавдоліно.

— їх лишилося тільки п'ять, — сказав Поет, майже не ворушачи вустами, — але дарма, бо в цьому царстві рештою все одно не можна буде скористатися.

Бавдоліно був єдиним, хто знав, що голів усе ще було шість, разом з тією, яку він взяв у Абдула. Він вийняв голову з саков і простягнув Праксеєві, кажучи, що поки що, в очікуванні на чорне дерево, леопардів і всі інші згадані дивовижі, вони хотіли б подарувати Дияконові єдине, що залишилося на цій землі від того, хто хрестив Нашого Господа.

Праксей схвильовано прийняв дар, неоціненний у його очах з огляду на мерехтливий покрівець, адже він вважав, що той, безперечно, виготовлений з тієї коштовної жовтої субстанції, про яку він чув стільки казок. Нетерпеливлячись віддати шану священним останкам, з виглядом того, хто вважає кожен дар, піднесений Дияконові, своєю власністю, він без зусиль відчинив його (а отже, це Абдулова голова, печать на якій була вже зламана, подумав Бавдоліно), взяв у руки брунатний висхлий череп, діло спритних рук Ардзруні, і тремтячим голосом вигукнув, що зроду ще не споглядав такої коштовної реліквії.

Тоді євнух спитав, якими іменами він має звертатися до шановних гостей, адже передання донесло так багато цих імен, що ніхто вже не знає, котрі з них справжні. Дуже обережно Бавдоліно відповів, що принаймні поки вони не постануть перед Пресвітером, вони бажають, щоб до них зверталися іменами, під якими вони відомі на далекому Заході, і тоді назвав кожного його справжнім іменем. Праксей високо оцінив значущість таких імен, як Ардзруні та Бойді, визнав милозвучними імена Бавдоліна, Коландрина та Скаккабароцці і уявив собі екзотичні країни, почувши про Порчеллі та Куттіку. Тоді запевнив, що шанує їхню стриманість, і завершив такими словами:

— А тепер прошу заходити. Пора вже пізня, і Диякон зможе прийняти вас лише завтра. Нині ввечері ви будете моїми гістьми, і запевняю вас, що бенкет буде небувало пишний і багатий, ви куштуватимете такі вишукані страви, що зі зневагою згадаєте поживу, якою вас частували у краях, де заходить сонце.

— Таж вони вбрані в таке лахміття, що у нас будь-яка жінка зі світу звела б свого чоловіка, аби лише вдягнутися в одяг, хоч трохи кращий від цього, — бурмотів собі Поет. — Ми вирушили в путь і зазнали всіх тих пригод, сподіваючись побачити копиці смарагдів; коли ми писали Пресвітерового листа, тебе, Бавдоліно, аж нудило від топазів, і ось тобі маєш — почепили на себе десять камінців і чотири шнурочки й пишаються, мов найбільші багачі на світі!

— Помовч і ходімо подивимось, — буркнув йому Бавдоліно.

Праксей провів їх усередину вежі і запросив у салон без вікон, освітлений запаленими триногами, посередині якого лежав килим; на ньому стояло повно глиняних чаш і тарелів, а по боках вишикувався ряд подушок, на яких запрошені всілися, схрестивши ноги. Прислуговували за трапезою напівоголені, намащені пахучими олійками юнаки, які, безперечно, теж були євнухами. Вони підносили гостям посудини з ароматичними сумішами, в які євнухи вмочали пальці, а потім доторкалися ними мочок вух і ніздрів. Покропившись таким чином і мляво приголубивши юнаків, євнухи звеліли їм піднести пахощі гостям, які достосувалися до місцевих звичаїв, хоч Поет гарчав, що нехай тільки котрийсь із них торкнеться його, і він одним ударом виб'є йому всі зуби.

Ось як виглядала ця вечеря: великі шматки хліба, тобто тих їхніх паляниць; величезні кількості вареної городини, а найбільше — капусти, неприємний запах якої забивали спеції; миски з темним, дуже гарячим соусом, який звався «сорк» і в який умочали паляниці, а що Порчеллі, який першим зняв з нього пробу, так закашлявся, немов полум'я йому бухнуло з носа, то його друзі обмежилися тим, що тільки покуштували його (а потім уночі їх пожирала невгамовна спрага); сухоребра річкова риба, звана тут тинсиретою (ти диви, бурмотіли наші друзі), обкачана в манній крупі й дослівно потоплена в киплячій олії, якої, очевидно, уже дуже давно не міняли; юшка з лляного насіння, яку вони називали «марак» і яка, за словами Поета, відгонила лайном; у ній плавали шматки якогось пернатого, але вони були такі недоварені, що здавалися дубленою шкірою, а Праксей з гордощами сказав, що то метаґаллінарїї (ти диви, знову штурхали один одного ліктями наші друзі); гірчиця, яку вони звали «ценфелек», виготовлена з цукатів, але в ній було більше перцю, ніж фруктів. Коли подавали нову страву, євнухи жадібно накладали її собі і, пережовуючи, голосно прицмокували, щоб виразити своє задоволення, а тоді підморгували гостям, немов кажучи: «Смакує? Хіба це не райська насолода?» їли вони, беручи їжу руками, навіть юшку вони сьорбали з вигнутої човником долоні, змішуючи в ній різні страви й одним махом запихаючи собі їжу в рот. Але все це вони робили тільки правицею, бо лівицею кожен гладив по спині свого юнака, який дбав про те, щоб весь час подавати нові страви. Вони забирали руку, лиш коли пили — хапали дзбани і піднімали їх над головою, фонтаном наливаючи собі воду в рот.

Лиш наприкінці цієї царської учти Праксей подав знак, тоді ввійшли нубійці і стали наливати в крихітні чаші якусь білу рідину. Поет випив свою одним духом, а тоді відразу почервонів, з уст йому вирвалось якесь гарчання, і він упав, наче мертвий, аж поки юнаки не покропили йому обличчя водою. Праксей пояснив, що винне дерево у них не росте, і єдиним алкогольним напоєм, який вони виробляли, був продукт ферментації ягоди бурк, дуже поширеної в їхніх краях. Але трунок цей був такий міцний, що його треба пити малесенькими ковточками, а навіть просто ледь вмочувати в чашу язика. Це справжнє нещастя: не мати вина, про яке пишуть Євангелія, бо священики Пндапеціма щоразу під час меси впивалися в щонайганебніший спосіб і ледве дотягали до кінця літургії.

— З другого боку, чого нам ще очікувати від цих потвор? — зітхнувши, сказав Праксей, усамітнившись з Бавдоліном у кутку, тоді як решта євнухів, повискуючи, з цікавістю розглядали залізну зброю мандрівників.

— Потвор? — удавано простодушно здивувався Бавдоліно. — У мене склалося враження, що тут ніхто не помічає подиву гідної потворності інших.

— Ти, мабуть, балакав з одним із них, — зі зневажливою усмішкою сказав Праксей. — Вони живуть тут разом століттями, звикли одне до одного і, не бажаючи бачити потворність своїх сусідів, й гадки не мають про потворність власну. Авжеж, це потвори, подібніші до тварин, ніж до людей, здатні розмножуватися швидше, ніж кролики. І цим людом ми мусимо керувати залізною рукою, щоб не дати їм повбивати одне одного, бо кожен з них затуманений власною єрессю. З цієї причини багато століть тому Пресвітер поселив їх тут, на краю царства, щоб вони не бентежили своїм огидним виглядом його підданців, які — запевняю тебе, мосьпане Бавдоліно, — є дуже гарними на вроду людьми. Але цілком зрозуміло, що природа породжує й потвор, і радше незрозуміло, чому цілий людський рід ще не став потворним, адже він скоїв найстрахітливіший на світі злочин, розіп'явши Бога Отця.

Бавдоліно почав здогадуватися, що євнухи теж думають неправильно, і ще дещо розпитав гостинного господаря.

— Дехто з цих потвор, — сказав Праксей, — вірить, що Син був лиш усиновлений Отцем, інші щосили сперечаються, хто від кого ісходить, і кожна з цих потвор обстоює свою потворну помилку, помножуючи божественні іпостасі або вірячи, буцімто Найвище Благо має три, а то й навіть чотири різні природи. Язичники вони всі. Існує лиш одна божественна субстанція, яка об'являється різними способами і в різних особах упродовж людської історії. Єдина божественна субстанція, породжуючи, постає Отцем, будучи породженою, постає Сином, а освячуючи, постає Духом, але завжди йдеться про ту саму божественну природу: усе решта — це немов машкара, за якою ховається Бог. Єдина субстанція і єдина троїчна особа, а не, як твердять деякі єретики, три особи в одній субстанції. Але подумай-но тільки: якщо це правда, якщо Бог стався тілом у всій своїй цілості, а не за посередництвом якогось свого названого сина, тоді на хресті страждав сам Отець. Розіп'яти Отця! Ти розумієш? Лиш прокляте плем'я могло дійти до такої зневаги, і завданням вірного є помститися за Отця. Не буде жодної пощади проклятому Адамовому колінові.

Відколи почалася розповідь про подорож, Никита слухав Бавдоліна мовчки, не перебиваючи. Але тепер він перебив його, бо зрозумів, що співрозмовник його не був певен, як тлумачити те, що він розповідав.

— Ти думаєш, — спитав він його, — що євнухи ненавиділи людський рід тому, що він завдав страждань Отцю, чи що вони повірили в цю єресь, бо ненавиділи людський рід?

— Саме над цим я замислювався в той вечір, та й пізніше, але відповіді не знайшов.

— Я уявляю собі, як мислять євнухи. Я знав багатьох з них у царському палаці. Вони намагаються прибрати якомога більше влади у свої руки, щоб дати волю своїй зненависті до тих, кому дано продовжувати життя. Але за довге своє життя я часто переконувався, що навіть багато з тих, хто євнухами не є, використовують владу, щоб виразити те, що інакше виразити не змогли б. Зрештою, жага повелівання є, мабуть, пристрастю нестримнішою, ніж пристрасть любовна.

— Мене бентежили ще й інші речі. Ось дивись: євнухи Пндапеціма становили касту, яка поповнювала свій склад через обрання, оскільки природа їхня не давала інших можливостей. Праксей казав, що з покоління в покоління старці вибирають привабливих юнаків і прирікають їх на стан євнухів, роблячи з них спочатку своїх слуг, а потім спадкоємців. Звідки ж вони беруть цих вродливих і добре збудованих юнаків, якщо цілу провінцію Пндапецім населяють лише примхи природи?

— Ясна річ, євнухів привозять з чужих країв. Так буває в багатьох військах і державних апаратах, бо хто має владу, не повинен належати до спільноти, якою керує, щоб не було жалю і поблажливості до підданців. Може, саме цього хотів Пресвітер, щоб тримати в покорі цей почварний і задирливий люд.

— Щоб мати змогу без докорів сумління послати їх на смерть. Бо зі слів Праксея я зрозумів ще дві речі. Пндапецім був останнім аванпостом перед початком царства Пресвітера. Далі була тільки ущелина між горами, яка провадила на іншу територію, а на скелях, які оточували ущелину, стояли постійні пости нубійської сторожі, готової закидати лавинами каміння будь-кого, хто б насмілився проникнути в ущелину. На виході з ущелини починалося безмежне болото, і болото це було таке підступне, що хто б не намагався перейти через нього, його відразу засмоктувала трясовина або рухомі піски, бо в них варто лише загрузнути по коліно, як ногу вже не витягти, і так врешті ціла людина зникає, немов потонувши в морі. Через болото вела лиш одна безпечна стежка, якою можна було перейти через нього, але її знали тільки євнухи, яких навчили впізнавати її за певними ознаками. Отже, Пндапецім був воротами, твердинею, запором, який треба було зламати, щоб потрапити в царство.

— Якщо ви були першими гістьми хтозна за скільки століть, значить, захищати ці ворота було не так уже й важко.

— Навпаки. Праксей не дуже хотів про це говорити, немов згадувати про тих, хто їм загрожував, було заборонено, але потім усе-таки вирішив тайкома сказати мені, що ціла провінція живе у страху перед войовничим народом, плем'ям білих гунів, які з хвилини на хвилину можуть на них напасти. Якби вони підійшли до брам Пндапеціма, євнухи вислали б проти них на вірну смерть одноногів, блеміїв та всіх інших потвор, щоб зупинити трохи їхнє просування, а тоді відвели б Диякона до ущелини, закидали б камінням прохід і сховалися б у царстві. Якби їм це не вдалося і якби їх спіймали, білі гуни могли б примусити під тортурами одного з них показати єдиний правильний шлях до землі Пресвітера, тому всіх їх навчили, що перед тим, як їх схоплять у полон, вони повинні вбити себе отрутою, яку кожен з них носить у мішечку, що висить на шиї, під одягом. Найжахливіше те, що Праксей був певен, що вони в будь-якому разі врятуються, бо в останню мить зможуть заслонитися нубійцями, мов щитом. Яке це щастя, казав Праксей, мати за тілоохоронців циркумциліонів.

— Я чув про них, але це було багато століть тому на узбережжі Африки. Там жили єретики, звані донатистами, які вважали, що церква має бути спільнотою святих, але, на жаль, усі її служителі були вже розбещені. Отже, на їхню думку, жоден священик уже не міг уділяти святих таїнств, і вони провадили вічну війну зі всіма іншими християнами. Найрішучішими серед донатистів були власне циркумциліони, варвари чорної раси, які блукали полями і долинами, шукаючи мучеництва, кидалися зі скель на подорожніх з криком «Deo laudes»[125] і, погрожуючи їм палицями, наказували вбити себе, щоб мати змогу зазнати слави мучеництва. А коли злякані люди відмовлялися це робити, циркумциліони спершу забирали в них усе майно, а тоді розвалювали їм голову. Але я думав, що фанатики ці вже вимерли.

— Очевидно, нубійці Пндапеціма були їхніми нащадками. Вони, казав мені Праксей зі своєю звичною зневагою до підданців, будуть неоціненні під час війни, бо охоче дадуть ворогові себе вбити, а за той час, поки їх усіх вбиватимуть, євнухи встигнуть закрити прохід в ущелину. Але вже багато століть циркумциліони очікували на цю нагоду, та ніхто не вторгався в провінцію, вони кусали вудила, не вміючи жити в мирі; вони не могли напастувати і грабувати потвор, бо мали наказ захищати їх, тому відводили душу, ганяючись за дикими тваринами і поборюючи їх голими руками; іноді вони проникали по той бік Самбатіону, у кам'яні пустелі, де жили химери і мантикори, і дехто з них зазнав щастя скінчити життя так, як Абдул. Та цього було їм мало. Іноді найзапекліші з них спадали з розуму. Праксеєві вже доповіли, що пополудні один з них благав нас зняти йому голову; а інші, стоячи на чатах біля ущелини, кидалися з верхівок, і загалом їх важко було тримати у вузді. Євнухам нічого іншого не залишалося, як тримати їх напоготові, щодня обіцяючи їм неминучу небезпеку, запевняючи, що білі гуни вже біля брами міста, і тому нубійці часто блукали рівниною, напружуючи очі, і аж здригалися від радості, коли здалеку бачили якісь клуби пилюки, очікуючи прибуття нападників, живлячи надію, яка пожирала їх століттями, покоління за поколінням. А тим часом не всі з них були справді готові принести себе в жертву, а лиш голосно заявляли про своє прагнення мучеництва, щоб їх добре годували і зодягали, тому їх тримали в послуху, даючи досхочу смачних наїдків і бурку. І я зрозумів, чому досада євнухів з дня на день зростала: вони були змушені правити потворами, яких вони ненавиділи, і ввіряти своє життя ненажерливим і вічно п'яним фанатикам.

Пора була пізня, і Праксей звелів нубійській сторожі відвести їх туди, де вони мали ночувати, напроти вежі, у кам'яний вулик невеликих розмірів, де всередині знайшлося місце для них усіх. Вони піднялися туди по легеньких драбинах і, виснажені особливими подіями цього дня, спали аж до ранку.

Розбудив їх Ґаваґай, готовий їм служити. Від нубійців він дізнався, що Диякон готовий прийняти гостей.

Вони вернулись у вежу, і Праксей особисто провів їх зовнішніми терасами аж до останнього поверху. Там, пройшовши крізь двері, вони опинилися в круглому коридорі, у який виходило багато інших дверей, одні поруч з другими, немов вишкір зубів.

— Я лише пізніше збагнув будову того поверху, мосьпане Никито. Мені важко описати його, але спробую. Уяви собі, що цей круглий коридор є облямівкою кола, у центрі якого розташований центральний салон, теж круглий. Кожні двері, які виходять в коридор, ведуть у галерею, і кожна з цих галерей біжить немов уздовж променя, що виходить із серединного приміщення. Та якби галереї ці були прямі, з круглого коридору на краю було б видно, що діється в центральному салоні, а з центрального салону можна було б бачити, чи галереєю хтось не надходить. Натомість кожна галерея спочатку була пряма, але в кінці вигиналася під кутом і лише після цього закруту виходила в центральний салон. Таким чином, ніхто не міг зазирнути всередину салону з окільного коридору, і це забезпечувало усамітнення його мешканця…

— Але й мешканець салону аж до останньої миті не міг бачити, чи хтось не надходить.

— Справді, мене це теж відразу вразило. Розумієш, Диякон, володар провінції, був захищений від нескромних очей, але водночас євнухи могли захопити його зненацька, без попередження. Він був в'язнем, за яким не могли наглядати його охоронці, але й він не міг наглядати за ними.

— Ті твої євнухи були хитріші від наших. А тепер розкажи мені про Диякона.

Вони ввійшли. Великий круглий салон був майже порожній, крім кількох скринь, розміщених біля трону. Трон стояв посередині, виготовлений він був з темного дерева, а над ним височів балдахін. На троні сиділа людська постать, оповита темною мантією, з тюрбаном на голові, а лице сидячого ховалося під серпанком. На ногах у нього були темні папучі, руки теж ховалися в темних рукавичках, тому подоба цього чоловіка залишалася в таємниці.

Обабіч трону біля Диякона навпочіпки сиділи ще дві постаті в серпанках. Одна з них раз у раз простягала Дияконові чашу, в якій курилися пахощі, щоб він вдихнув їхній аромат. Диякон усе відмовлявся, та Праксей подав йому благальний знак, немов наказуючи послухатися, а отже йшлося, певно, про якесь лікувальне знадіб'я.

— Зупиніться за п'ять кроків від трону, вклоніться і, заки привітати його, зачекайте, аж Він вам це дозволить, — шепнув Праксей.

— Чому лице його прикрите? — спитав Бавдоліно.

— Цього не можна питати, Йому так подобається. Вони зробили, як їм було сказано. Диякон підняв руку

і сказав по-грецькому:

— Із самого дитинства готувався я до вашого прибуття. Логотет мій усе вже мені розповів, я буду радий допомогти вам і дати притулок в очікуванні на вашого найяснішого побратима. Я також одержав ваш незрівнянний дар. Я не заслужив його, тим паче, що святу цю річ піднесли мені дарувальники, які гідні такого ж почитання.

Голос його був слабкий, мов у недужої людини, але тембр його був молодечий. Бавдоліно розлився в таких шанобливих привітаннях, що ніхто б не зміг його потім звинувачувати в тому, що він вихвалявся гідністю, яку йому неслушно присвоїли. Але Диякон зауважив, що таке смирення є очевидним знаком їхньої святості, а на це вже не було ради.

Відтак він запросив їх сісти на одинадцятьох подушках, які він звелів розташувати віночком за п'ять кроків від трону, наказав подати їм бурку з якимись затхлими солодкими бубликами і сказав, що нетерпляче очікує почути від них — адже вони побували на тому казковому Заході, — чи справді там є всі ті дива, про які він читав у багатьох книгах, які потрапляли йому в руки. Він спитав, чи справді там є земля, звана Енотрією, де росте дерево, з якого витікає напій, що його Ісус перетворив на свою кров. Чи справді там випікають хліб, не схожий на їхній, — приплюснутий і завтовшки з півпальця, — який чудесним чином набухає щоранку, коли півні запіють, і набуває форми м'якого й ніжного плода під золотистою шкуринкою. Чи правда, що там є церкви, споруджені далеко від скель, і що палац Римського Пресвітера має стелю і перекриття з пахучого дерева, що походить з легендарного острова Кіпру. Чи палац цей справді має двері з блакитного каменю, прикрашені рогами гадюки, які не дозволяють вносити всередину отруту, а на вікнах — шибки з каменю, крізь який проходить світло. Чи в тому місті справді є велика кругла споруда, де християни тепер пожирають левів, а на склепінні її видно досконалі зображення Сонця і Місяця в натуральну величину, які мандрують по небесному склепінні поміж рукотворних птахів, які співають ніжні пісні. Чи під підлогою, теж виготовленою з прозорого каменю, плавають самоплавучі рибини з ясного каменю. Чи правда те, що в споруду ту можна ввійти по сходах, де в основі однієї приступки є отвір, крізь який видно все, що діється у всесвіті: усіх потвор морських глибин, світанок і сутшки, всі племена, що живуть в Крайземній Туле, павутину з ниток кольору місяця в центрі чорної піраміди, жмутки білої, холодної субстанції, які падають з неба в спекотній Африці в місяці серпні, усі пустелі нашої всесвіту, кожну літеру з кожної сторінки кожної книги, рожеві сутінки, які спадають на Самбатіон, ковчег світу, розміщений між двома блискучими плитами, які помножують його до безконечності, водні простори, мов озера без берегів, биків, бурі, усіх мурашок, що живуть на землі, кулю, яка відтворює рух зірок, потаємний трепет власного серця і власних нутрощів, і обличчя кожного з нас, коли нас преобразить смерть…

— Хто ж наплів цим людям усіх цих небилиць? — замислився обурений Поет, поки Бавдоліно намагався якось обережно відповісти, кажучи, що на далекому Заході дивовиж і справді багато, хоча, звичайно, іноді чутки про них, які летять по горах і долинах, бувають дещо перебільшені, і він напевно може посвідчити принаймні те, що ніколи не бачив, щоб на землях призахідного сонця християни поїдали левів. Поет хихотів собі під ніс: — Принаймні не в пісні дні…

Вони помітили, що сама їхня присутність запалила уяву молодого правителя, вічно зачиненого у круглій своїй в'язниці, а коли живеш там, де сходить сонце, не можеш не фантазувати про дива Заходу, особливо, далі бурмотів собі Поет, на щастя, по-тевтонському, якщо живеш у такому гівняному місці, як Пндапецім.

Тоді Диякон зрозумів, що гості його теж хочуть дещо дізнатися, і зауважив, що, можливо, після стількох років відсутності вони вже навіть не пам'ятають, як дістатися до царства, звідки вони, як каже передання, походять, а зрештою за всі ці століття землетруси та інші катаклізми на їхніх землях глибоко змінили рисунок гір і рівнин. Він пояснив, як важко пройти через ущелину і перебратися через болото, і попередив, що саме починається сезон дощів, тому не варто пускатися в подорож відразу.

— Крім того, мої євнухи, — мовив він, — повинні вирядити посланців до мого батька, які розкажуть йому про ваше прибуття, і вони мають привезти його згоду на вашу подорож. Дорога далека, і все це займе з рік, а то й більше. А поки що ви повинні дочекатися прибуття вашого побратима. Знайте, що тут вас прийматимуть з почестями, які належать людям вашого рангу.

Усе це він вимовив майже механічним голосом, немов відповідав тільки-но завчений урок.

Гості спитали, яку роль виконує Диякон Йоан і яке його призначення, і він пояснив: за їхньої пам'яті, певно, все було не так, але закони царства зазнали змін саме після відбуття Волхвів. Не варто думати, ніби Пресвітер — це єдина особа, яка править століттями, це радше певний сан. По смерті кожного Пресвітера на трон ступає його Диякон. І тоді достойники царства негайно обходять усі родини і за певними чудесними ознаками виявляють хлопчика, не старшого віком, ніж три роки, який стає майбутнім спадкоємцем і названим сином Пресвітера. Родина з радістю віддає дитину, і її негайно відсилають у Пндапецім, де хлопчик проводить дитинство і юність, готуючись заступити на місце названого батька, навчаючись боятися, шанувати і любити його. Юнак говорив усе це зі смутком, бо, казав він, Дияконові судилося ніколи не знати свого батька, ні рідного, ні названого, якого він не побачить навіть на смертному ложі, бо від хвилини смерті Пресвітера до того часу, коли його спадкоємець дістанеться до столиці царства, минає, як він уже казав, принаймні рік.

— Я лише побачу, — казав він, — благаючи, щоб сталося це якомога пізніше, його образ, відбитий на похоронному савані, в який його загорнуть перед похороном, намастивши його тіло олійками та іншими чудотворними субстанціями, що відіб'ють його обриси на тканині. — Тоді він мовив: — Вам доведеться пробути тут довго, і прошу вас, приходьте іноді відвідати мене. Я дуже люблю, як мені описують дива Заходу, полюбляю й чути оповіді про тисячі битв і облог, які, як кажуть, роблять тамтешнє життя вартим того, щоб його жити. Бачу на ваших поясах зброю, набагато кращу й могутнішу, ніж зброя, яка використовується тут, і припускаю, що ви теж провадили війська у бій, як годиться царям, а ми від незапам'ятних часів готуємося до війни, але мені ніколи не траплялося щастя командувати військом у відкритому полі.

Він не те що запрошував — він майже благав тоном юнака, якому запалили ум книжки з описами неймовірних пригод.

— Аби лиш ви надто не втомилися, володарю, — з великою шанобою мовив Праксей. — Нині вже пізно, і ви зморилися; краще буде, якщо ви попрощаєтесь з гістьми.

Диякон кивнув, але з тужливого жесту, яким він прощався з ними, Бавдоліно з друзями зрозуміли, хто владарює тут насправді.