Бавдоліно

33. Бавдоліно зустрічає гіпатію

Але очарування це скінчилося. Бувши лісовим створінням, дівчина відчула присутність Бавдоліна й обернулася до нього. Вона не злякалася ні на мить, у погляді її був лиш подив.

Вона сказала грецькою:

— Хто ти такий?

А що він не відповідав, вона сміливо підійшла до нього, щоб придивитись зблизька, без сорому й без зла, а очі її були такої ж мінливої барви, як і її волосся. Єдиноріг вмостився біля неї, схиливши голову, немов виставляючи чудову свою зброю на захист своєї повелительки.

— Ти не з Пндапеціма, — мовила вона знову, — ти не євнух і не потвора, ти… людина! — Видно було, що вона впізнала людину так, як він впізнав був єдинорога, бо чула про неї не раз, але ніколи не бачила. — Ти гарний, людина гарна, можна тебе торкнутися? — Вона простягла руку, тоненькими пальцями погладила його по бороді і торкнулася рубця на лиці, як колись Беатриса. — Тут була рана, ти з тих людей, що воюють? А це що таке?

— Меч, — відповів Бавдоліно, — але я вживаю його для захисту від диких звірів, я не належу до людей, які воюють. Мене звати Бавдоліно, прибув я із земель, де заходить сонце, отам, — і невиразно махнув рукою. Він помітив, що рука йому тремтить. — А ти хто?

— Я — гіпатія, — відказала вона таким тоном, немов таке простодушне запитання розсмішило її, і засміялася, зробившись ще вродливішою. Тоді, згадавши, що розмовляє з чужинцем, додала: — У цьому лісі, за тими деревами живемо лиш ми, гіпатії. Ти не боїшся мене, як мешканці Пндапеціма?

Цього разу усміхнувся Бавдоліно: це вона побоювалася, що він її боїться.

— Ти часто приходиш до цього озера? — спитав він.

— Не дуже, — відповіла гіпатія. — Мати не хоче, щоб ми самі виходили з лісу. Але озеро це таке гарне, й Акакій мене захищає, — і вона вказала на єдинорога. Тоді додала, кинувши стурбований погляд: — Уже пізно. Мені не можна віддалятися на такий довгий час. Мені також треба триматися подалі від мешканців Пндапеціма, якщо вони дійдуть сюди. Але ти не один із них, ти людина, і ніхто мені ніколи не казав, що я маю триматися подалі від людей.

— Завтра я прийду знов, — насмілився сказати Бавдоліно, — але коли сонце буде ще високо в небі. Ти прийдеш?

— Не знаю, — збентежено мовила гіпатія, — може.

І плавно зникла за деревами.

У ту ніч Бавдоліно не спав: він уже бачив сон, казав кін собі, і цього досить, щоб запам'ятати цей сон на ціле життя. Але назавтра, рівно опівдні, він сів на коня і поїхав на озеро.

Чекав він аж до вечора, так нікого й не побачивши. Додому він вернувся невтішний, а на межі міста наштовхнувся на гурт одноногів, які вправлялися в стрільбі з фістули. Побачивши його, Ґаваґай сказав йому:

— Дивіться ти! — Він повернув тростину догори, випустив дротик і пронизав ним пташку, яка впала неподалік. — Я велика воїн, — мовив Ґаваґай, — як прийдуть білий гун, я пронизало його!

Бавдоліно запевнив його, що він молодець, і відразу пішов спати. У ту ніч снилася йому зустріч попереднього дня, а вранці він сказав собі, що один сон — це замало для цілого життя.

Він знову пішов на озеро. Він сів біля води і слухав спів пташок, які славили ранок, а коли настала пора панування біса полуденного, прислухався до скрекоту цикад. Жарко не було, а дерева розливали чудову прохолоду, тому чекати кілька годин було йому неважко. Тоді вона з'явилася знов.

Вона сіла коло нього і сказала, що прийшла, бо хоче більше дізнатися про людей. Бавдоліно не знав, з чого почати, і взявся описувати їй місце, де він народився, свої пригоди при дворі Фрідріха, пояснив, що таке царства та імперії, як полюють із соколом, що таке місто і як його споруджують — те ж саме, що розповідав був Дияконові, але уникаючи історій жорстоких і розпусних, а поки говорив, то усвідомив, що людей навіть можна змалювати привабливими барвами. Вона слухала його, а в очах її виблискували різнобарвні іскорки, залежно від її почуттів.

— Як гарно ти оповідаєш. Всі люди вміють розказувати такі чудові історії, як ти?

Ні, визнав Бавдоліно, він, мабуть, розповідає більше і краще від своїх однородців, але серед них є ще поети, які розповідають ще краще. І заспівав одну з Абдулових пісень. Вона не розуміла провансальських слів, але, як і абхазці, зачаровано слухала мелодію. Тепер очі її затуманились росою.

— Скажи мені, — спитала вона, трохи зашарівшись, — а люди також мають… своїх жінок?

Вона немов відчула, що слова Бавдолінової пісні були звернені до жінки. Звичайно, відповів Бавдоліно, як однонога паруються з одноніжками, так і чоловіки паруються з жінками, інакше у них би не народжувались діти, і так є, додав він, у цілому світі.

— Неправда, — відповіла гіпатія зі сміхом, — гіпатії бувають тільки жіночого роду, гіпатіїв чоловічого роду не буває! — І засміялася знову, немовби ідея ця її розсмішила. Бавдоліно замислився, що ще такого зробити, щоб знову почути, як вона сміється, бо сміх її був найніжнішим згуком, який він будь-коли чув. Йому хотілося спитати її, як народжуються гіпатії, якщо нема гіпатіїв, але забоявся затьмарити її невинність. Але відчув у собі досить відваги, щоб спитати, хто такі гіпатії.

— Ох, — сказала вона, — то довга історія, а я не вмію так гарно розповідати історії, як ти. Маєш знати, що тисячі років тому, у далекому й могутньому місті жила доброчесна й мудра жінка, яку звали Гіпатією. Вона провадила школу філософії, яка є любов'ю до мудрості. Але в місті тому жили також лихі люди, яких називали християнами, вони не боялися богів і ненавиділи філософію, а особливо не терпіли, якщо істину хотіла пізнати жінка. Якось вони схопили Гіпатію і прирекли її на смерть у жорстоких муках. Деякі з наймолодших її учениць уникнули смерті, може тому, що їх вважали невченими дівчатками, які були при ній служницями. Вони втекли, але християни були вже повсюди, і їм довелося довго мандрувати, аж поки вони не дісталися до цього спокійного місця. Тут вони намагалися зберегти те, чого навчилися від наставниці, але її повчання вони чули, ще коли були дуже молоді, та й вони не були такі мудрі, як вона, і не пам'ятали добре цілої її науки. Тоді вони вирішили, що житимуть тут самі, відділившись від світу, щоб віднайти те, що справді казала Гіпатія. Бо ж Бог залишив тінь істини в глибині серця кожного з нас, і треба тільки витягти її на поверхню, тоді істина засяє у світлі мудрості, як м'якоть плода звільняється від шкірки.

Бог, боги — але якщо то не був християнський Бог, то боги ті були всі фальшиві й брехливі… Що ж таке говорить ця гіпатія, замислився Бавдоліно. Але його мало це обходило, йому досить було чути, як вона говорить, і він уже був готовий померти за її істину.

— Скажи мені принаймні таке, — перебив він її. — Ви звете себе гіпатіями на честь тієї Гіпатії, це зрозуміло. Але як звати тебе?

— Гіпатія.

— Ні, я маю на увазі саме тебе, на відміну від будь-якої іншої гіпатії… Тобто як звуть тебе твої товаришки?

— Гіпатією.

— Ну от нині ввечері ти повернешся додому і зустрінеш першою якусь гіпатію. Як ти з нею привітаєшся?

— Я побажаю їй щасливого вечора. Так заведено.

— Так, але коли я вернуся в Пндапецім і зустріну, скажімо, якогось євнуха, він скаже мені: щасливого вечора, о Бавдоліно. А ти скажеш: щасливого вечора, о… хто?

— Якщо хочеш, я скажу: щасливого вечора, Гіпатіє.

— Значить, всі ви зветеся Гіпатіями.

— Звісно, усі гіпатії звуться Гіпатіями, жодна нічим не різниться від інших, інакше вона не була б гіпатією.

— А якщо тебе шукає якась гіпатія, саме тепер, коли тебе там нема, і питає в іншої гіпатії, чи не бачила вона тої гіпатії, яка ходить з єдинорогом на ймення Акакій, то як вона скаже?

— Саме так, як сказав ти: скаже, що шукає гіпатію, яка ходить з єдинорогом на ймення Акакій.

Якби так йому відповів Ґаваґай, Бавдолінові закортіло б надавати йому ляпасів. А з Гіпатією все було по-іншому, і Бавдоліно вже думав, яке це чудове місце, де всі гіпатії звуться Гіпатіями.

— Мені знадобилося кілька днів, мосьпане Никито, щоб зрозуміти, ким були гіпатії насправді…

— Адже ви, гадаю, зустрілися знову.

— Ми зустрічалися щодня, або майже щодня. Бо я вже не міг не бачити і не чути її, і це не має тебе дивувати, але я здивувався і запишався, коли зрозумів, що вона теж була щаслива бачити і слухати мене. Я… я знов став мов немовля, яке шукає материну грудь, а коли матері нема, то плаче, бо боїться, що вона не вернеться.

— Так буває й у собак з їхніми господарями. Але історія ця про гіпатій мене інтригує. Ти, може, знаєш, а може, й не знаєш, що Гіпатія справді існувала, хоч і не тисячі років, а лиш вісім століть тому, і жила вона в Александрії Єгипетській, коли в імперії правив Теодозій, а потім Аркадій. То справді була, як оповідають, жінка великої мудрості, обізнана з філософією, математикою та астрономією, і чоловіки теж ловили кожне слово з її вуст. У той час свята наша релігія вже здобула перемогу на всіх теренах імперії, але була ще купка бунтівників, які намагалися підтримувати мисль поганських філософів, приміром, божественного Платона, і не заперечуватиму, що чинили вони слушно, бо передали цю його мудрість нам, християнам, а інакше вона б пропала без сліду. Проте Кирило, один з найвидатніших християн свого часу, якого потім церква визнала святим, чоловік великої віри, але й великої нетерпимості, вважав учення Гіпатії суперечним Євангеліям, і нацькував на неї натовп розлючених християн-неуків, які навіть не знали, що саме вона проповідує, але завдяки Кирилові та іншим вважали її шахрайкою і розпусницею. Може, на неї звели наклеп, хоч жінкам таки не годиться втручатися в божественні питання. Одне слово, її затягли у храм, роздягли догола, вбили і познущалися з її тіла черепками розбитих посудин, а тоді кинули її труп на вогнище… Про неї виникло чимало легенд. Кажуть, що вона була дуже вродлива, але дала обітницю дівицтва. Якось у неї шалено закохався один юнак, її учень, і вона показала йому ганчірку зі своєю менструальною кров'ю, кажучи, що ось це і є предмет його пожадань, а не краса як така… А насправді ніхто ніколи точно так і не дізнався, чого саме вона навчала. Усі її писання пропали, ті, хто чув її науку особисто, усі вже були мертві або примусили себе забути те, що чули. Усе те, що ми знаємо про неї, ми дізналися від святих отців, які засудили її на смерть, і, якщо чесно, я, як автор літописів та історій, не вірив би занадто словам, що їх ворог вставляє у вуста своєму ворогові.

Вони зустрічалися ще не раз і багато розмовляли. Гіпатія говорила, і Бавдолінові хотілося, щоб ученість її не мала ні кінця ні краю і щоб він міг безупинно ловити кожне слово з її вуст. На всі Бавдолінові запитання вона відповідала з безстрашною невинністю, жодного разу не почервонівши: вона не знала ніяких облудних заборон, усе для неї було прозорим.

Бавдоліно нарешті наважився спитати її, як гіпатії відтворюють себе самих уже стільки століть. Вона відповіла, що кожного року Мати обирає серед них тих, які мають народжувати, і відводить їх до запліднювачів. Про них Гіпатія не сказала нічого конкретного, звісно, вона ніколи їх не бачила, але не бачили їх і ті гіпатії, які проходили цей обряд. їх заводять уночі в певне місце, там вони випивають напій, від якого п'яніють і втрачають чуття, тоді їх запліднюють, і вони вертаються до своєї спільноти, й ті з них, що завагітніли, перебувають під опікою товаришок аж до пологів; якщо плід їхнього лона виявляється чоловічого роду, його віддають запліднювачам, які виховують його відповідно до своїх звичаїв, і він стає одним із них, якщо ж народжується дівчинка, вона залишається в спільноті і виростає гіпатією.

— Тілесне єднання, — казала Гіпатія, — як у тварин, які не мають душі, це лише спосіб помножувати помилку світу. Гіпатії, яких посилають до запліднювачів, погоджуються на це приниження тільки тому, що ми мусимо далі існувати, щоб відкупити світ від цієї помилки. Ті з нас, яких було запліднено, нічого не пам'ятають про це — чин цей здійснюється в дусі жертовності, інакше він міг би порушити нашу апатею…

— Що це таке, ця апатея?

— Те, у чому живе кожна гіпатія і що дає їй щастя.

— Чому світ є помилкою?

— Бавдоліно, — сказала вона, сміючись із невинним здивуванням, — хіба світ здається тобі досконалим? Подивись на цю квітку, бачиш, яке тендітне в неї стебло, а всередині красується щось на кшталт дірчастого ока, і пелюстки її всі однакові — трохи вигнуті, щоб уранці збирати росу, немов у чашу, і бачиш, з якою радістю вона віддається цій комасі, яка висмоктує з неї нектар… Хіба вона не прекрасна?

— Вона справді прекрасна. От власне, хіба не прекрасне те, що прекрасне? Хіба не в цьому божественне диво?

— Бавдоліно, завтра вранці квітка ця загине, а через два дні від неї залишиться сам тлін. Ходи зі мною.

Вона повела його у кущі й між ними показала йому гриб з червоною шапочкою, поцяткованою жовтими крапками.

— А він гарний? — мовила вона.

— Гарний.

— Він отруйний. Хто з'їсть його, помре. Хіба світ, де всюди смерть чигає у засідці, здається тобі досконалим? І знай, що я теж колись помру, і я теж стала б тліном, якби я не присвятила себе відкупленню Бога.

— Відкупленню Бога? Щось не розумію…

— Ти ж не християнин, Бавдоліно, як ті монстри з Пндапеціма? Християни, які вбили Гіпатію, вірили в жорстоке божество, яке створило світ, а разом з ним і смерть та страждання, причому не тільки фізичний біль, а й щось гірше — недугу душі. Створені істоти здатні ненавидіти, вбивати і завдавати страждань собі подібним. Ти ж не повіриш, що справедливий Бог міг приректи своїх дітей на таке зло…

— Але ж усе це роблять неправедні люди, і Бог їх карає, а праведних спасає.

— Тоді чому Бог цей створив нас, а потім дозволив, щоб над нами нависла небезпека прокляття?

— Бо найвищим благом є свобода чинити добро чи зло, і щоб дати дітям своїм це благо, Бог мусив погодитися з тим, що деякі з них зловживатимуть ним.

— А чому ти вважаєш, що свобода — це благо?

— Бо якщо її в тебе заберуть, якщо тебе закують в кайдали, якщо не дадуть робити те, що хочеш, ти страждатимеш, а отже брак свободи — це зло.

— Ти можеш повернути голову так, щоб дивитися прямо позад себе, — але повернути повністю, так, щоб бачити свою спину? Можеш зануритися в це озеро і зоставатися там аж до вечора — але під водою, не виринаючи, не показуючи голови? — сказала вона, сміючись.

— Ні, бо якби я спробував викрутити таким чином голову, я б зламав собі шию, а якби зостався під водою, не мав би чим дихати. Бог створив мене з цими обмеженнями, щоб не дати мені нашкодити самому собі.

— Значить, ти кажеш, що він з добрими намірами забрав у тебе трохи свободи, правда?

— Він забрав її в мене, щоб я не страждав.

— То чому він дав тобі свободу обирати між добром і злом, якщо потім ти ризикуєш терпіти вічну покару?

— Бог дав нам свободу, думаючи, що ми ужиємо її на добро. Але стався бунт ангелів, який привніс зло у світ, потім змій спокусив Єву, і тому ми всі тепер страждаємо від первородного гріха. Бог у цьому не винен.

— А хто сотворив збунтованих ангелів і змія?

— Звісно, що Бог, але заки вони збунтувалися, вони були добрими, бо такими він їх створив.

— Значить, зло у світі створили не вони?

— Ні, вони його скоїли, але існувало воно й раніше, як можливість збунтуватися проти Бога.

— Значить, зло створив Бог?

— Гіпатіє, ти бистра, вразлива, прониклива і вмієш провадити disputatio набагато краще від мене, а я ж вчився в Парижі. Але не кажи мені таких речей про доброго Бога. Він не може хотіти зла!

— Звісно, що ні, Бог, який хоче зла, це протилежність Богові.

— То що тоді?

— Бог просто побачив зло коло себе, не прагнучи його, як темну частину себе самого.

— Але ж Бог — це найдосконаліша сутність!

— Звісно, Бавдоліно, Бог — це найдосконаліше зі всього, що може бути, та якби ти знав, як важко бути досконалим! А тепер, Бавдоліно, я скажу тобі, хто такий Бог, тобто чим він не є.

Вона справді нічого не боялася. Вона сказала:

— Бог є Єдиний у своєму роді, він такий досконалий, що неподібний до нічого, що існує, і до нічого, що не існує; твій людський розум не може описати його як того, хто сердиться, коли ти чиниш зле, або дбає про тебе з добрості своєї, хто має уста, вуха, обличчя, крила, хто є духом, отцем чи сином, ані хто є сам собою. Про Єдиного у своєму роді не можна сказати, що він існує або не існує, він охоплює все, але не є нічим; його можна назвати тільки через неподібність, і марно називати його Добротою, Красою, Мудрістю, Ласкавістю, Силою, Справедливістю — бо це те саме, що назвати його Ведмедем, Пантерою, Змієм, Драконом чи Грифоном, і як ти його не назвеш, це не виразить його сутності. Бог не є тіло, не є фігура, не є форма, він не має кількості, якості, ваги, він не бачить, не чує, не знає безладу і замішання, він не є душа, не є розум, уява, погляд, думка, слово, число, порядок, величина, він не є рівність і не є нерівність, він не є час і не є вічність, це воля без мети; зрозумій, Бавдоліно, Бог — це лампада без полум'я, полум'я без вогню, вогонь без жару, це темне світло, мовчазний галас, сліпий відблиск, ясне потьмарення, світло його власного мороку, це коло, яке розширюється, стискаючись у власному осередді, це одинока множинність, це… це… — Вона завагалася, підшукуючи приклад, який переконав би їх обох — її, учительку, і його, учня. — Це простір, якого нема, де ти і я — це одне і те ж саме, як от нині, у цей час, який зупинив свій плин.

Легкий пломінь заграв у неї на щоці. Вона замовкла, злякавшись цього несумірного прикладу, але як можна вважати несумірним ще один приклад у переліку несумірностей? Бавдоліно відчув, як такий самий пломінь пронизує йому груди, але його злякало її замішання, і він застиг, не даючи жодному м'язові обличчя зрадити порухи його серця, а тоді, стримуючи тремтіння голосу, він з богословською твердістю спитав:

— А як же тоді було із сотворенням? Зі злом?

Обличчя Гіпатії знову стало блідо-рожевим:

— Бо через досконалість і щедрість свою Єдиний прагне розширення, розгортання до дедалі ширших сфер своєї власної повноти, немов свічка, яка є жертвою світла, що його вона дає, — чим більше вона світить, тим більше тане. Так тане й Бог, породжуючи тіні самого себе, стаючи когортою божеств-посланців, Еонів, які мають чималу частку його могутності, але вже в слабшій формі. Це безліч богів, духів, це Архонти, Тирани, Сили, Іскри, Зірниці, і ті, що їх християни звуть ангелами або архангелами… Але Єдиний їх не створював, вони — його еманація.

— Еманація?

— Бачиш цю пташку? Раніше чи пізніше вона знесе яйце і породить ще одну пташку, як кожна гіпатія може породити дитину зі свого лона. Але коли істота народилась — гіпатія це чи пташка, — вона живе сама по собі, і життя її триває навіть тоді, коли мати її помирає. А тепер візьмімо вогонь. Вогонь не породжує тепла, він його еманує. Тепло — це те ж саме, що й вогонь, бо якщо ти погасиш вогонь, не стане й тепла. Тепло вогню дуже сильне там, де вогонь народжується, і воно слабшає в міру того, як полум'я переходить у дим. Так само й з Богом. Поширюючись щораз далі від свого темного осереддя, він поступово втрачає свою снагу, і втрачає її доти, аж поки не стане в'язкою і глухою матерією, як безформна грудка воску, що лишається від свічки. Єдиний не хотів би віддалятися так далеко від себе самого, але не може не розчинятися аж до багатоманітності й безладу.

— А цей твій Бог не може розчинити зло, яке… яке твориться навколо нього?

— Аякже, він міг би це зробити. Єдиний весь час намагається знов увібрати в себе той свій подих, який може стати отруйним, і протягом сімдесят разів семи тисяч років він неустанно повертав ці свої викиди у ніщоту. Боже життя було рівномірним диханням, і дихав він без жодного зусилля. Ось так, послухай. — Тремтячи делікатними ніздрями, вона ввібрала в себе повітря, а тоді випустила його через уста. — Але якось він не зумів стримати одну зі своїх проміжних потенцій, яку ми звемо Деміургом і яка, мабуть, те саме, що Саваоф або Ялдаваоф — лже-Бог християн. Через помилку, гординю і незнання там, де раніше була тільки вічність, він створив час. Час — це вічність, яка затинається, розумієш? А разом з часом він створив вогонь, який дає теплоту, але також загрожує все спалити, воду, яка тамує спрагу, але в ній можна і втопитися, землю, яка живить трави, але може зсунутися і задушити їх, повітря, яким можна дихати, але воно може стати ураганом… Бідолашний Деміург усе зробив не так. Він створив Сонце, яке дає світло, але висушує луги, Місяць, який панує вночі лиш кілька днів, а потім тоншає й помирає, інші небесні тіла, які, при всій своїй пишноті, можуть випромінювати шкідливий вплив; він створив також істот, обдарованих розумом, але неспроможних розуміти великі тайни, тварин, які то вірно нам служать, то є для нас загрозою, рослини, які живлять нас, але життя їх вельми коротке, мінерали без життя, без душі й без розуму, приречені ніколи нічого не розуміти. Деміург був немов дитина, яка ліпить з болота єдинорога, намагаючись відтворити його красу, а виходить у неї щось схоже на мишу!

— Отже, світ — це недуга Бога?

— Якщо ти досконалий, то не можеш не еманувати себе, а коли ти себе емануєш, то занедужуєш. Зрозумій, зрештою, що Бог у своїй повноті є також місцем, чи не-місцем, де протилежності збігаються, хіба ні?

— Протилежності?

— Так, ми відчуваємо тепло і холод, світло й темряву, і всі ці речі є протилежними одна щодо другої. Іноді холод нам неприємний і здається злом порівняно з теплом, та іноді тепла теж буває забагато і ми прагнемо свіжості. Це ми самі вирішили, що одна з цих протилежностей, залежно від нашої примхи чи бажання, є добром, а друга — злом. У Бозі ж протилежності доповнюють одна одну і знаходять взаємну гармонію. Та коли Бог починає еманувати себе, він більше не може пильнувати за гармонією протилежності, вони розділяються і борються одна проти одної. Деміург втратив владу над протилежностями і створив світ, де тиша й шум, так і ні, одне добро та інше добро воюють одне з одним. І саме це ми відчуваємо як зло.

У запалі вона махала руками, мов дівчинка, яка, розповідаючи про мишу, показує її форму, а говорячи про бурю, зображає вихор.

— Ти говориш, Гіпатіє, про помилковий світ і про зло, але так, ніби тебе це не стосується, і ти живеш у цьому лісі так, немов усе таке ж прекрасне, як і ти.

— Та якщо зло теж дає нам Бог, значить, і у злі є щось добре. Послухай-но мене, ти ж людина, а люди не вміють правильно думати про те, що існує.

— Я так і знав, я теж думаю неправильно.

— Ні, ти просто думаєш. А просто думати ще не досить, це не є слушний спосіб. Уяви собі джерело, яке не має початку і розтікається тисячею річок, ніколи не висихаючи. Джерело завжди зостається спокійним, свіжим і прозорим, але ріки пливуть у різні сторони, замулюються піском, пробиваються крізь скелі, сапаючи і задихаючись, а іноді пересихають. Знаєш, річки чимало страждають. Але навіть у цих річках, навіть у найбільш заболоченому потоці є вода, яка походить з такого ж джерела, як і це озеро. Озеро це не страждає так, як річка, бо прозорість його краще пам'ятає джерело, яке його породило, а от ставок, в якому повно комах, страждає більше від озера чи потоку. Але всі вони страждають, бо хотіли б повернутися туди, звідки походять, але забули, як це зробити.

Гіпатія взяла Бавдоліна під руку і повернула його в бік лісу. При цьому голова її наблизилась до його голови, і він відчув рослинні пахощі її кіс.

— Подивись-но на це дерево. Від коріння до останнього листочка воно пронизане тим самим життям. Але коріння міцно тримається землі, стовбур твердне і виживає у всяку пору року, тоді як гілля його може сохнути і ламатися, листя тримається лиш кілька місяців, а тоді опадає, натомість пуп'янки живуть тільки кілька тижнів. Поміж гілок є більше зла, ніж у стовбурі. Дерево — одне-єдине, але, зростаючи, воно страждає, бо помножується, а помножуючись, слабне.

— Але гілля таке гарне — ти сама тішишся його тінню…

— Бачиш, ти теж можеш бути мудрим, Бавдоліно! Якби не було цих гілок, ми б не сиділи тут і не говорили про Бога, якби не було цього лісу, ми б ніколи не зустрілися, а це було б найбільшим злом на світі.

Вона висловила це як чисту й очевидну правду, але Бавдоліно знову відчув, як щось пронизало йому груди, та не хотів і не міг виказати свого трепету.

— Тоді поясни мені, як можуть так багато речей бути добрими, принаймні до певної міри, якщо все є недугою Єдиного?

— Бачиш, ти теж можеш бути мудрим, Бавдоліно! Ти сказав: до певної міри. Попри помилку, частка Єдиного зосталася в кожному з нас, мислячих істот, як і в кожному з інших створінь — у тваринах і в неживій природі. Усе, що оточує нас, населене богами: рослини, насіння, квіти, коріння та джерела, і кожен з нас, страждаючи від того, що ми є кепським відтворенням мислі Бога, прагне тільки одного — знов поєднатися з ним. Ми повинні віднайти суголосся між протилежностями, ми маємо допомогти богам, мусимо роздмухати ці іскри, ці спогади про Єдиного, які все ще поховані в нашій душі і в самих речах.

Аж двічі вирвалися в Гіпатії слова, що їй добре з ним. Це дало Бавдолінові сміливість приходити знов і знов.

Якось Гіпатія пояснила йому, яким чином вони роздмухують божественну іскру в усіх речах, щоб речі ці через симпатію відсилали до чогось досконалішого від них самих — не прямо до Бога, а до деяких його еманацій, не таких вихолощених. Вона завела його в одне місце поблизу озера, де росли соняшники, а на воді розляглися квіти лотоса.

— Бачиш, що робить соняшник? Він рухається за сонцем, шукає його, молиться на нього, і шкода, що ти ще не здатен чути, як він шелестить у повітрі, рухаючись по колу впродовж дня. Тоді ти б усвідомив, що він співає сонцю свій гімн. А тепер поглянь на лотос: він розкривається при сході сонця, показує себе всього, коли сонце в зеніті, і закривається, коли сонце відходить. Він славить сонце, розгортаючи й згортаючи свої пелюстки, як ми розмикаємо і змикаємо губи, коли молимось. Квіти ці живуть у симпатії з небесним світилом, а отже зберігають частину його сили. Якщо вплинуги на квітку, вплинеш і на сонце, якщо зможеш впливати на сонце, то впливатимеш на його дію, а через сонце ти з'єднаєшся з чимось, що живе в симпатії з сонцем і що є досконалішим від нього. Але це буває не тільки з квітами, але й з камінням і тваринами. У кожному з них мешкає менший бог, який через могутніших від себе прагне знову з'єднатися зі спільним джерелом. Із самого дитинства ми вчимося вміння впливати на більших богів і відновлювати втрачений зв'язок.

— Що це значить?

— Усе дуже просто. Ми вчимося сплітати разом камені, трави й пахощі, досконалі й богоподібні, щоб утворити… як це тобі сказати… посудини симпатії, які б згущували силу багатьох стихій. Розумієш, квітка, камінь, а навіть єдиноріг — усі вони мають божественні властивості, але поодинці не здатні викликати більших богів. Завдяки нашим вмінням суміші наші відтворюють ту сутність, яку треба викликати, помножують силу кожної стихії.

— А що потім, коли ви вже викличете цих більших богів?

— Тоді все тільки почнеться. Ми вчимося бути посередниками між тим, що вгорі, і тим, що внизу, доводимо, що течію, через яку еманує Бог, можна повернути назад — лиш трішки, але ми показуємо природі, що це можливо. Та найбільшим завданням є не возз'єднати соняшник із сонцем, а нам самим з'єднатися з нашим джерелом. Тут починається наша аскеза. Спершу ми вчимося поводитись доброчесно — не вбиваємо живих істот, намагаємося поширювати гармонію серед створінь, які нас оточують, і вже це дає нам змогу роздмухати повсюди приховані іскри. Бачиш ці стеблини трави? Вони вже пожовкли і гнуться до землі. Я можу торкнутися їх і влити в них трепет, дати їм почути те, що вони вже забули. Бачиш, вони потроху знов свіжіють, немов тільки-но вийшли із землі. Але цього ще мало. Щоб оживити цю травинку, досить виховати в собі природні чесноти, досягти досконалості зору й слуху, розвинути тілесну снагу, пам'ять, здатність вчитися і витонченість поведінки — усе це робиться через часті омовіння, очисні обряди, гімни, молитви. Розвиваючи мудрість, твердість, поміркованість і справедливість, ми робимо ще один крок вперед і врешті доходимо до здобуття очисних чеснот: ми намагаємося відділити душу від тіла, вчимося викликати богів — ми не говоримо про богів, як це робили інші філософи, а пробуємо впливати на них, викликаючи дощ через магічну кулю, розкладаючи обереги проти землетрусів, вивчаючи провісницьку силу триніг, оживляючи статую, щоб дістати оракули, взиваючи до Асклепія, щоб він зцілив недужих. Але май на увазі — роблячи все це, ми мусимо весь час стерегтися, щоб нами не заволодів якийсь один бог, бо це призводить до замішання й хвилювання і віддаляє нас від Бога. Треба навчитися робити це в якнайповнішому спокої.

Гіпатія взяла Бавдолінову руку, яку він тримав нерухомо, щоб не прогнати того відчуття тепла.

— Бавдоліно, ти можеш подумати, ніби я вже далеко просунулася в аскезі, як мої старші сестри… Якби ти лиш знав, яка я ще недосконала. Я все ще не вмію гаразд з'єднати рожу з вищою потенцією, її приятелькою. Та й бачиш, я все ще багато говорю, а це знак, що в мені нема мудрості, бо чесноти здобуваються в тиші. Але я говорю тому, що тут с ти, а тебе треба навчити, і якщо я навчаю соняшник, то чому б мені не вчити й тебе? Ми досягнемо досконалішого щабля, коли зможемо бути разом, не розмовляючи, досить буде мені торкнутися тебе, і ти все зрозумієш. Як це буває з соняшником. — Вона замовкла, гладячи соняшник. Тоді стала мовчки гладити Бавдолінову руку і лише в кінці сказала: — Відчуваєш?

Наступного дня вона розповіла йому про мовчанку, яку практикують гіпатії, щоб він теж, казала вона, міг навчитися мовчати:

— Треба створити навколо абсолютний спокій. Тоді ми перебуватимем у самотності, яка віддалить від нас усе те, що ми думали, уявляли і відчували; тоді ми віднайдемо мир і супокій. Ми не відчуватимемо ні гніву, ні бажання, ні болю, ні щастя. Ми вийдемо із себе самих, занурившись в абсолютну самотність і глибокий супокій. Ми більше не споглядатимемо гарні й добрі речі — ми перебуватимемо поза самою красою, поза сонмом чеснот, як той, хто входить у потаємну кімнату храму, залишивши позаду статуї богів, і споглядає вже не образи, а самого Бога. Нам уже не треба буде викликати проміжні потенції, — перебуваючи в цьому укритті, у цьому недоступному й святому місці, ми вийдемо за їх межі і подолаємо їхню хибу, і тоді дійдемо туди, де закінчується родовід богів та ієрархії Еонів, й усе це зостанеться в нас, немов спогад про щось, що ми зцілили від його власного болю існування. Це й буде кінець нашого шляху, звільнення, скидання всіх оков, лет одинокого до Одинокого. При цьому поверненні до абсолютно простого ми не побачимо нічого, тільки славу темряви. Звільнившись від душі й розсуду, ми дістанемось по той бік свідомості, упокоїмось там, нагорі, немов сонце, що сходить, споглядатимемо заплющеними очима сонце світла, станемо вогнем, темним вогнем у тій темряві, і вогнистими шляхами довершимо нашу путь. І саме в ту мить, піднявшись угору течією ріки й показавши не тільки самим собі, але й богам і Богові, що можна рухатись і проти течії, ми зцілимо світ, вб'ємо зло, умертвимо смерть і розплутаємо вузол, у який сплелися пальці Деміурга. Нам, Бавдоліно, судилося зцілити Бога, саме нам доручено його спасіння: своїм екстазом ми повернемо цілий світ у саме серце Єдиного. Ми дамо Єдиному силу зробити той великий подих, який дасть йому змогу ввібрати в себе зло, яке він був видихнув.

— І ви це робите? Хтось із вас уже це зробив?

— Ми сподіваємося цього досягти, усі готуємося століттями, щоб котрась із нас змогла це зробити. З дитинства ми навчилися, що зовсім не обов'язково, щоб усі ми дійшли до цього чуда: для звершення цього чуда досить буде, якщо колись, можливо, ще через тисячу років, одна із нас, вибрана, дійде до миті найвищої досконалості, почує себе одним цілим зі своїм власним далеким джерелом. Тоді, показавши, що багатоманітність світу завдає болю, можна буде вернутись до Єдиного, і ми дамо Богові мир та впевненість, дамо снагу відновити себе у своєму осередді, силу віднайти ритм власного дихання.

Очі її іскрилися, шкіра на обличчі немов потепліла, руки дрібно тремтіли, голос посмутнів, вона немов благала Бавдоліна, щоб і він повірив у те об'явлення. Бавдоліно подумав, що Деміург, мабуть, наробив чимало блудів, але існування цього створіння робило світ місцем захопливим, осяйним і повним усяких досконалостей.

Він не стримався — насмілився взяти її руку й торкнувся її поцілунком. Вона сливе здригнулася, у ній немов промайнуло незнайоме відчуття. Спочатку вона сказала:

— У тобі теж мешкає бог. — Тоді сховала обличчя в долонях, і Бавдоліно почув, як вона здивовано прошепотіла: — Я втратила її… Я втратила апатею…

Вона повернулася і без слова побігла до лісу, не обертаючись.

— Мосьпане Никито, у ту мить я зрозумів, що кохаю так, як ніколи не кохав, і що знову кохаю єдину жінку, яка ніколи не зможе бути моєю. Одну мені вже забрала недосяжність її рангу, другу — злощасна смерть, а тепер третя не могла належати мені, бо її присвячено спасінню Бога. Я пішов геть, пішов у місто, думаючи, що мені, мабуть, не слід більше туди вертатися. Я майже відчув полегшу наступного дня, коли Праксей сказав мені, що в очах мешканців Пндапеціма я був, звісна річ, найавторитетнішим серед Волхвів, тішився довірою Диякона, і Диякон хоче, щоб саме я став на чолі того війська, що його так добре вимуштрував Поет. Я не міг відмовитися від цієї пропозиції, адже розкол серед Волхвів зробив би наше становище сумнівним в очах городян, які з таким запалом віддавалися приготуванням до війни, і погодився; до того ж я не хотів розчарувати однонопв, панотив, блеміїв і весь той бравий люд, до якого я відчував щиру прихильність. Насамперед я подумав, що, присвятивши свої зусилля новій справі, я забуду те, що зосталося в лісі. Два дні мене займали тисячі невідкладних справ. Серед усіх цих клопотів, що мали б відвернути мою увагу, я страждав і мучився від думки, що Гіпатія вернулася на озеро і, не побачивши мене, подумала, що втеча її мене образила і що я вирішив більше з нею не бачитися. Мене вразила думка, що її це вразило і що вона не хоче більше мене бачити. Якщо так, то що мені було робити — мчати верхи туди, де живуть гіпатії, викрасти її, знищити супокій цього племені, переступити через її невинність, давши їй зрозуміти те, чого їй не варто розуміти? А може, ні, може, я побачу, що вона знов зосередилась на своїй місії, звільнившись від земної пристрасті, яка тривала всього лиш коротесеньку мить? Та й зрештою, чи була ця мить насправді? Я знову переживав кожне її слово, кожен порух. Щоб пояснити, яким є Бог, вона двічі навела як приклад нашу зустріч, але, може, то був просто спосіб, дитячий і геть невинний, зробити те, що вона говорила, зрозумілим для мене. Двічі вона мене торкнулася, але так само вона б торкнулася й соняшника. Вуста мої на її руці викликали у неї трепет, я знав це, але то було природно: людські вуста ніколи її не торкалися, для неї це було немов перечепитися через корінь і втратити на мить рівновагу, якої її навчали; мить ця проминула, і вона більше про неї й не згадала… Я обговорював зі своїми людьми воєнні питання, мусив вирішувати, де розмістити нубійців, а сам добре не тямив, де я. Я мусив покласти край цій тривозі, мусив знати. Для цього я мусив довірити своє і її життя в руки того, хто б підтримував між нами зв'язок. Ґавагай уже не раз давав мені докази своєї відданості. Я поговорив з ним тайкома, взявши з нього безліч присяг, сказав йому якомога менше, але достатньо, щоб він пішов на озеро і став чекати. Добрий одноніг був воістину великодушним, проникливим і тактовним. Він не став розпитувати мене, але, гадаю, багато що зрозумів. Два дні він вертався після заходу сонця, кажучи, що нікого не бачив, і його смутило те, що при цій вістці я бліднув. На третій день він вернувся зі своєю усмішкою на обличчі, схожою на серп місяця, і сказав, що поки він блаженно лежав у затінку своєї ноги, з'явилася та істота. Вона підійшла до нього швидко й довірливо, немов сподівалася когось тут побачити. Вона сприйняла мою вісточку схвильовано («Схоже, вона дуже хотіли тебе бачити», — сказав Ґавагай з деяким лукавством у голосі) і передала мені, що приходитиме на озеро щодня, щодня («Вона сказали це двічі»). Може, незворушно прокоментував Ґаваґай, вона теж уже давно чекає на Волхвів. Наступного дня я ще мусив бути в Пндапецімі, але свої обов'язки полководця я виконував з таким запалом, що це здивувало Поета, який знав мою нелюбов до зброї, і вселило бойовий дух у моє військо. Мені здалося, ніби світ належить мені, і я б міг без страху піти проти сотні білих гунів. Через два дні я знов пішов, тремтячи від страху, у те доленосне місце.