Байки діточкам про Коська-домовичка. Школа безпеки для малюків

Несподівані гості

Доти Кося бешкетував обережно. Гойдався на дверях, підспівуючи їхньому скрипінню. Кружляв на люстрі. Видирався на фіранки і майстрував із них гамак… Одначе того разу все пішло шкереберть! Тільки-но домовичок зачепився за фіранку, та затріщала і скинула його долі!

— У-у-у-у-у! — заквилив Кося, немов ображений привид.

Виявляється, він став заважкий для фіранок. А отже, слід було негайно вигадувати інші витівки!

Домовичок помізкував — і гулькнув під диван. Щоб у халабуду погратися. Проте халабуда виявилася темною й тісною. Тому Косі враз стало сумно й нудно, і він подався до шафи.

«Цікаво, що там ховають господарі? — міркував собі домовичок, малюючи в уяві реактивні віники та швабри з автокеруванням. — Може, з тим начинням вийде погратися?..»

Плекаючи цю мрію, він підстрибнув і схопився за ручку. Вона опустилась, але дверцята не відчинилися. Кося потягнув дужче, ба навіть ногами в шафу вперся, одначе капосні дверцята не піддалися.

— От лихо! — розлютився він, аж тут помітив під ручкою ключик.

Ляснувши себе по чолу долонькою, Кося обернув ключика — і дверцята слухняно розчахнулися. Він опинився у шафі… Та, на жаль, ані віників, ані швабр там не виявилося. Зате всередині шафи смачно пахло, а полички угиналися від ваги різноманітних барвистих пляшечок.

Домовичок потягнув носом і відчув пахощі вишень та абрикосів. Вони долинали від череватої пляшечки з помаранчевою водичкою, тож Кося вирішив: «Напевне, це узвар. От зараз покуштую!»

Схопивши пляшечку, він відкрутив кришку і заповзявся витягати корок. Проте корок вперто сидів на місці. Спересердя малий угатив по ньому долонькою — аж тут… у його пичку порснув духмяний водограй.

— Тьху-у!!! — облизавши вуста, скривився домовичок. — Воно гірке! І пече! А-а-а-ачхи!!! Пчих! Кахи, кахи, кахи!..

Чхаючи й кахикаючи, Кося скотився з полиці додолу. І знову чхнув від усієї душі, аж пил здійнявся з-попід шафи. Кося був певен, що він розвіється, як будь-який пил. Проте порохнява здійнялася вище, випустила ноги й руки, покрутила довбешкою — і зареготала!

— Гей-гей! Дякую, що визволив мене з-попід шафи!

— Я… Я нікого не визволяв… — пробелькотів домовичок.

— Як так — не визволяв? — здивувалася хмара. — Ти ж пробрався у замкнену шафу, ге? І відкоркував чужу пляшечку з невідомим зіллям, еге ж? А що це означає? Що ти навмисне мене потурбував!

— Та я ж гадав, там смачний узвар! Іди геть!!!

— Куди?! — розвела руками хмара. — Я ж Поро­ховик! Я вже сто років тут живу! Але ти можеш наздогнати мене й перемогти. — Із цими словами Пороховик гайнув ген попід стелю і закружляв кімнатою.

— Ге-е-еть! Стер-р-режися! — войовничо вигукнув домовичок, вимахуючи ганчіркою, що трапилася під злу руку.

Пороховик зареготав іще гучніше й заповзявся кепкувати з Косі. Підлетів якнайближче, покрутився — а тоді вислизнув із-перед його носа.

Розпалений, Кося гайнув за капосником навздогін. Стриб­нув на диван, із дивана перескочив на стіл, зі стола — на шафу, а звідти знову на стіл… І тут трапилася халепа! Виявляється, на столі стояла ваза. Проте Кося так захопився, що не помітив її й зачепив мимохідь. І далі помчав. А ваза впала на долівку й розлетілася на друзки…

— Ет… — у відчаї пробурмотів домовичок. — Мені гаплик! Треба чимшвидше впоратися з Пороховиком і хутенько все прибрати!

Він знову замахнувся на хмарину, що вихилялася понад ним. Та Пороховикові було байдуже. Покружлявши коло люстри, він знагла шугнув додолу. Назирці за ним стрибнув і Кося — аж раптом…

— Мітла б тебе вхопила! — болісно скривився домовичок і застрибав на одній ніжці.

У його п’ятку щось устромилося! Тож Кося поквапився витягти оте щось — і побачив у пучках черепок від вази. Тоді він мерщій поплескав у долоньки, і невдовзі до кімнати на совку в’їхав віник. Ляснувши малого по дупці, віник заходився згрібати розкидані друзки.

— Слід було відразу мене гукати, а не мітлу, — буркотів він. — Коли вже розтрощив, то завдай собі клопоту прибрати! А взагалі, гасаючи, тримай очі розплющеними! А ліпше не гасай…

Не припиняючи бубоніти, віник виштовхав совок із кімнати.

Кося замислився. «Гм… Як же вколошкати Пороховика?..» Той-таки час із кутка на нього зиркнула дивна штука, схожа на велетенське яйце, та ще й із хоботом, як у слона…

— Порохотяг! — зрадів домовичок. — Він допоможе!

Кося обійшов порохотяг і завмер. Він гадки не мав, як упоратися з химерним «звіром». Єдине, що спало йому на думку, — усістися верхи, мов на коняку, і схопитися за хобот…

Злапавши кінчик шланга і притиснувши його до грудей, домовичок поліз на сіру «спину». Та варто було йому видряпатись, як під ним щось клацнуло. Тієї самої миті порохотяг ревнув, наче скажений бегемот, і став засмоктувати домовичка хоботом! Кося спробував віджбурнути шланг, але той потягнув дужче, зірвавши вершника з його місця.

Нездоланна сила протягнула домовичка крізь увесь хобот, а тоді порохотяг здригнувся, видавши огидне «кум». Кося впав носом у м’який, сірий пил. Йому знову закортіло розічхатися, проте чудовисько роззявило пащеку й вивергнуло його назовні.

Тихенько скімлячи, домовичок підвівся. По­чав обтрушуватись… І став як стій із роззявленим ротом. Замість порохо­тяга перед ним височів слон! Сірий, із хоботом та хвостом. Хіба менший за решту слонів.

— Т-ти х-хто? С-слоненя? — затинаючись, запитав Кося.

— У-у-у… — засурмив звір, випростуючи хобота. — При­пустімо. Та вже певно не коняка, тож не треба мене сідлати!

І обійматися з моїм хоботом також не раджу. Мені довелося ковтнути тебе, а я домовиками не харчуюся. Єдина моя їжа — це пил, і саме на нього я полюю!

— Я ж бо хотів Пороховика спіймати… — почав виправдовуватися Кося. — Хотів, аби ти його вловив…

— Тоді слід узяти мій хобот якнайвище, — повідомив «слон». — Затим скерувати на ціль. А вже потім натиснути кнопку на моїй спині. Пальцем, а не дупою! Зрозуміло?

— Еге ж, — кивнув домовичок, з осторогою торкаючись того місця, де м’який хобот з’єднувався з твердою трубкою.

— Та облиш, — пхинькнув звір. — Зараз я покажу, як пра­цюють професіонали!

Ревнувши, «слон» націлив хобота на люстру, де влаштувався По­роховик. Той відчув халепу і спро­бував ушитися, та було запізно. Звір спритно втягнув його в себе і проковтнув. А тоді згорнув хобота бубликом, припинив сурмити і завмер, перетворившись на порохотяг.

— Д-д-дякую… — пролопотів домовичок, витираючи чоло.

Аж раптом його живіт завуркотів від голоду!

— Гадаю, час пообідати! — пробурмотів Кося, виходячи з кімнати й прямуючи до кухні.

І тут у двері постукали.

— Ур-ра! Татко! Мамуня! — зрадів домовичок і майнув відчиняти.

Він так скучив за батьками, що навіть не спитав, хто там. Хоча вони ніколи не стукали, бо вміли проходити крізь двері…

Доки малий клопотався із замком, по той бік тупцяли, сопли та бурмотіли. Подеколи у цьому бурмотінні вирізнялося моторошне «Ко-ос-ся-а…»

Зрештою двері рипнули і розчахнулися. Та поза ними не було нікого — окрім глупого мороку. «Далебі, вже ве­чір, — припустив домовичок. — Але де ж тато з мамою?»

— Ге-гей, хто тут? — ти­хенько запитав він і в той же час… гепнувся, збитий із ніг дужим подувом вітру.

Слідом за вітром до хати впливла розмита біла постать із неоковирною довбешкою і чор­ними-пречорними баньками.

— Зли-и-идні… Ли-и-ихо… Жа-а-ах… — прошелестіла постать, і в її очах спалахнули вогники.

«Та це ж Мара! — здогадався домовичок, відповзаючи якнайдалі. — Її не можна впускати, бо горе буде! Йой, що ж я накоїв?!»

Тим часом Мара здійняла кістляві ручиська з довжелезними пальцями і посунула на нього. Домовичок спробував був скочити на ноги, проте коліна в нього так тремтіли, що він знову гепнувся. «Як бути?» — метикував Кося, ледь-ледь підводячись і відступаючи.

Аж тут його осяяло: Мари бояться світла! Потрібен ліх­тарик!

Домовичок роззирнувся, однак ліхтарика ніде не виявив. Зате на підвіконні стояла каструля з киселем… Схопивши її, малий хлюпнув кисіль на долівку й завмер в очікуванні.

«Може, Мара послизнеться? — сподівався він. Одначе тут-таки усвідомив, що Ма­ра — привид, а привидам на калюжі на­чхати.

Проте Мара в калюжу не вступила. Вона знагла зупинилася, її очиська згасли, а примарне тіло засмикалося з боку в бік. Отоді Кося похопився й дре­менув до комори по ліхтарик. Побачивши те, що шукав, він гайнув назад і спрямував жовтий промінь Марі в пику.

Та затулила очі руками й позадкувала.

— Ге-гей, злякалася! — зрадів домовичок і зробив крок уперед. Потім іще і ще…

Страхітлива гостя завила і помчала геть. Кося хутенько зачинив за нею двері й зітхнув із полегшенням. А тоді уп’явся очима в калюжу, розмірковуючи, як повернути кисіль до каструлі…

Цієї миті хтось лагідно скубнув його за чуприну. Домови­чок озирнувся — і побачив батьків!

— Нарешті ви повернулися! — заусміхався він, але зразу ж спохмурнів. — Я тут… цеє… Тут була…

— Мара, — підказав тато. — Бачили ми, як вона мчала до своєї печери. Чудасія! Добряче ти її налякав!

— Але нащо ти впустив її? — запитала мама. — Ти ж бо знаєш: відчиняти двері нікому не можна! І завжди слід питати, хто там!

— Я гадав, то ви… — знітився Кося. — Я так налякався! До того ж кисіль розхлюпав… А ще… ще… я вазу розбив. Коли на Пороховика полював… — і він геть похнюпився.

— Щодо киселю, то з ним ми швиденько впораємося, — пообіцяв тато, а тоді взяв каструлю і одним рухом спрямував туди рідину, розплескану на долівці. — Адже ти не знічев’я розхлюпав, еге ж?

— А з вазою доведеться поклопотатися, — продовжила мама. — Вона впала, бо хтось полюбляє бешкетувати. Отже, хтось мусить усе виправити! Здогадався, хто? От і добре! Ми навчимо, як це зробити!

Кося кивнув, а тато простягнув йому грудочку глини і мовив:

— Зліпи маленьку вазочку, подібну до тієї, яку ти роз­трощив.

Домовичок пом’яв глину, пом’яв, а тоді заповзявся ліпити. Працював він довго, бо зліпити справжню вазочку — не кособоку пампушку з діркою, а саме вазочку — то неабияка штука! Та зрештою Кося впорався, і тоді татко наказав:

— А тепер постав її на стіл і уяви, як вона перетворюється на оту, велику вазу. Тільки уявляй гарненько! А затим дмухни.

Кося замружився, потому розплющив очі — і як уявив! Як дмухнув! Тієї самої миті на столі з’явилася розбита ваза. Одначе вона була цілісінькою!