Байки діточкам про Коська-домовичка. Школа безпеки для малюків

Небезпечна мандрівка

Опісля карколомних пригод у Іншій Кухні Кося цілісінький день просидів у Кухні Літній. Від ранку до ночі споглядав він картину з ведмедиками — і уявляв себе всередині цієї картини. Тобто у лісі.

Тато і мама не дозволяли Косі ходити до лісу. Мовляв, домовикам там не місце. Адже попід будь-яким деревом, на кожній стежині на них чатують найжахливіші жахіття!

Саме тому домовичка гризли сумніви. З одного боку, він не хотів засмучувати батьків. А з іншого — йому так кортіло потрапити до лісу! Тим паче його запросили. Тобто він міг би завітати до свого нового знайомого — Водяника.

Отож Кося все ж таки наважився. Наступного ранку він узяв м’ячика, викотив надвір велосипед і вийшов за хвіртку. Уперше в житті!

Одразу за парканом починалася бруківка. Вона збігала узвозом і трохи далі перетиналася з великою дорогою. А ще далі майоріли верхівки лісових дерев.

Кося вийшов на середину бруківки й роззирнувся. Навкруги панувала така тиша, що чути було, як муха гуде! Отже, домовичок сів на велосипед і покотився. Сонечко пестило його щічки, зілля лоскотало носа пахощами, а пташки тішили переспівами… Косі стало так хороше, що він навіть очі примружив! Аж раптом іззаду долинув неприємний гуркіт.

Від несподіванки домовичок підстрибнув на сидінні й вивернув кермо вбік. З’їхавши з дороги, велосипед вгатився у чийсь паркан.

— Оййй… — скрикнув Кося, гепнувшись на землю.

Велосипед жалісливо дзенькнув, і повз Косю промчала кована залізом скриня. («Кощіїв лімузин», — змикитив домовичок.) Відкинувши віко, звідти виліз Кощій і люто пригрозив кулаком.

Кося скривджено заскімлив, а тоді вибрався з-під велосипеда і взявся дмухати на обідрані лікті й коліна. Та зненацька його ніби приском обсипало: де м’ячик? М’яча не було! Либонь, він вислизнув, коли Кося падав… Вислизнув — і покотився узбіччям…

— Ой леле, мій м’ячик! — заквилив домовичок, кидаючись наздоганяти неслухняну іграшку.

Йому здавалося: ще трішечки — і м’яч опиниться в його руках. Але той буцімто глузував, повсякчас вислизаючи з паль­ців. Домовичок наддав ходи, зосередившись виключно на м’ячі і не помічаючи навкруги геть нічого. Ані дорожніх знаків. Ані розмітки. Ані світлофорів. І навіть наростання гомону Великої Дороги не змусило Косю пригальмувати…

Отямився домовичок лише тоді, коли почув пронизливий посвист. Потому щось гучно заскреготіло, завищало, пролунали глухі удари.

Ошелешений, Кося став як стій і витріщив баньки. Він опинився посеред широчезної дороги. Попереду — зовсім близенько! — лежав його м’яч. Праворуч в очікуванні завмерли скрині, ступи та мітли. А от ліворуч коїлося казна-що! Кощії тиснули на гальма, зупиняючи свої «лімузини». На них з усього маху налітали ступи з бабусями ягусями. У ступи вганялися мітли з бабцями-вершницями. Через мітли перечіплювалися вовки-перевертні з пасажирами на спині… Ступи репалися, мітли скидали своїх вершниць, а вовки сторчма відлітали на узбіччя. І лише кощії сиділи у скринях, лаючись на всі заставки.

Домовичок потягнувся був за м’ячем… Аж тут побачив, як до нього щодуху мчить Соловей-розбійник. Це був регулювальник, він також збирався взяти Косиного м’яча, та знагла поміж ними загальмував велетенський вовк із совою на спині. Сова сполохано пугукнула і замахала крилами. А вовчі лапи викресали іскри.

Тієї-таки миті пролунало тужливе «пуф-ф-ф». Кося пустив очі долу — і усвідомив, що його м’ячу настав гаплик! Замість пружної кулі на дорозі лежав барвистий шмат гуми. І в нього впиралися вовчі кігті…

— Дуби зелені!.. — вилаявся вовк. — Ти що, дороги не бачиш?!

Домовичок затулив лице долоньками. Його щоками ринули потоки гірких сліз…

Та зненацька хтось узяв його за руку і кудись повів. А тоді понад його головою розкотився оглушливий посвист і рипучий голос:

— Гей, тебе не вчили батьки, як слід поводитися на дорозі?

Кося визирнув крізь пальці й побачив Солов’я-розбійника. Той височів, розчепіривши пір’я і грізно кліпаючи єдиним оком. Друге око ховалося за чорною пов’язкою.

— Хіба ти не знав, що вибігати на дорогу не можна? Навіть якщо туди потрапила твоя іграшка? — продовжував Соловейко.

— Я більше так не буду… — знічено зітхнув Кося.

— Хіба ти не бачив дорожніх знаків, коли мчав до перехрестя? — Регулювальник махнув дубочком у бік бруківки. — Крутосхил… І хрестик — перехрестя… А от знака «Обережно, діти» тут нема! Тому водії й не очікували, що ти вистрибнеш як Пилип із конопель!

Соловейко знову пронизливо свиснув і змахнув дубком.

— А нащо?.. — спитав був домовичок, тицяючи пальцем у дубок.

— Нащо я стою отут і розмахую дубком? — доказав за нього розбійник. — Бач, на цьому перехресті не працює світлофор. Натомість працюю я та мій дубок. Ми показуємо, кому слід стояти, а хто може рухатися.

— Е… а як це? — не втямив Кося.

— Коли ти вибігав на дорогу, я стояв до тебе спиною, пам’ятаєш? А мій дубок був випростаний уперед. Тобто в протилежний від тебе бік. Це означало, що транспорт може їхати з лівого боку на правий або ж завертати. А ти маєш стояти й чекати, доки я обернуся обличчям до руху і розведу руки. Лише тоді тобі належало ступати на дорогу.

— Я обов’язково затямлю! — щиро пообіцяв Кося.

— Маю сподівання, — покивав Соловейко. — Бо наступного разу я негайно відведу тебе до батьків. Наразі ж іди собі — я ще мушу допомогти постраждалим.

Соловей-розбійник повернувся на перехрестя, а домовичок почеберяв узвозом угору — забирати своє вело. Воно все ще лежало коло паркана й очікувало, доки по нього прийдуть. Спускатися вдруге Кося вирішив пішки. А велосипед покотив поруч себе. Про всяк випадок…

Діставшись Великої Дороги, домовичок звернув праворуч і рушив вузенькою смужкою хідника.

Перехрестя все віддалялося, переляк розвіювався пилом, тож невдовзі Кося ризикнув знову сісти на вело.

Спершу він сунув поволеньки й обережно. Та поступово дорога порожніла, і педалі крутилися дедалі моторніше. А потім домовичок подумав: «Вузькою стежкою так незручно їхати! А на Дорозі — ані скринь, ані ступ… Чом би не вивернути на середину?» І він крутнув кермо у бік шосе. Хоча коло дороги височів круглий значок…

На жаль, домовичок ізнов нічого не помітив! І це спричинилося до чергової халепи...

Кося гнав порожнім шосе, безтурботно мугикаючи. Ліворуч простягався зелений гайок, і звідти віяло пахощами кори та листя. Домовичок глибоко вдихнув, відпустив кермо, розкинув руки і… замружився. А вже за мить попереду хтось несамовито заверещав:

— Геть із дороги! Відступися-а-а! Ге-е-еть!

Кося навіть очей розплющити не встиг, коли його збили з велосипеда. Уже в польоті він помітив, як понад ним промайнула ступа і, зробивши потрійне сальто, викинула із себе Бабусю Ягусю.

Одразу по тому щось угатило домовичка по макітрі. В очах у нього затанцювали зірочки. А на голові хутко виросла ґуля…

Отямився малий від потужного струсу і рипучого кректання:

— Агов, уставай! Через тебе моя ступа зламалася!

Кося розклепив повіки й побачив дряхлу бабцю. Бабця потрусила копицею сивого волосся і клацнула зубом. Єдиним, одначе таким величезним, що він аж випинався назовні.

— Роз’їздилися тут! — натхненно забуркотіла бабця. — Ти чого на зустрічну смугу виперся? Га, халамиднику? Та ще й на лісапеді! Це тобі не лісапедна доріжка!

Домовичок роззирнувся довкола. Він лежав на хіднику. Ягуся примостилася поруч на травичці. А його вело, ціле та неушкоджене, прихилилося до дерева. Натомість Ягусева ступа розлетілася на тріски. Та й мітла, що слугувала бабці кермом, розкололася навпіл.

— Через тебе, онучку, не дістатися мені тепер додомки — до Гнилого Лісу. Він знаходиться за три села відсіля! — зітхнула бабця.

— П-пробачте, — пролопотів Кося. — Візьміть мого велосипеда! А я дістануся своїм ходом.

— Гаразд, сич із тобою, — махнула рукою Яга. — Вибачаю. А вело я візьму. Не нарікай, онучку, та без транспорту мені не впоратися. Тільки дивися мені — тримайся узбіччя. Ото вже радість буде, якщо тебе Кощій якийсь розчавить…

Бабця незграбно підвелась і почвалала до велосипеда. А тоді на диво спритно скочила на сідло і гайнула хідником геть. Кося спантеличено помацав свою ґулю і поплентався в напрямку лісу. Звісно ж, не Гнилого, а того, що височів уже зовсім поруч.

«Он воно як… — міркував він. — Отже, на велосипедах великими дорогами пересуватися не можна… Щоправда, вела у мене вже нема. І м’ячика нема. Чим же ми гратимемось у лісі? Ет… Дістатися б мерщій!»

На щастя, дістався він швидко. Проте коло самого лісу розгубився. Просто перед ним простягнувся довжелезний пагорб, що відмежовував його від лісових хащів. Кося був певен, що завиграшки перелізе цей пагорб. Але його бентежив попереджувальний знак біля дороги…

Малий засумнівався: може, ліпше оминути пагорб і зануритися в ліс трохи далі? Та з іншого боку — йому так не хотілося марнувати час! Адже він мав надвечір повернутися додому…

Урешті-решт Кося зробив вибір. І подряпався на пагорб.

Спершу лізти було легко. Та що вище він видряпувався, то складніше йому ставало. Схил обвалювався просто у нього під ногами, а його долоньки час від часу ізслизали з виступів.

Якоїсь миті Кося незграбно встав на камінь, і той відколовся. Позбавлений опертя, домовичок повиснув на руках. У відчаї він заметляв ногами, намацуючи виступ, та через це його долоньки втомилися ще дужче. Зрештою малий розтиснув пальці й шугнув униз…

— Йой! — зойкнув Кося, гепнувшись на щось тверде. — Де це я?

У відповідь згори долинуло грізне шипіння.

«Ет, треба було оминути пагорб. Адже недарма там знак стояв!» — устиг подумати Кося. А тоді здійняв очі… й отетерів!

Понад ним височів здоровенний змій. У змія було три голови. І кожну голову оздоблювала корона! Золотавий тулуб чудовиська звивався. А жовті очі пропікали малого наскрізь.

— Наш-ш-шчо ти звалився на мою голову? — прошипів змій.

— А… куди саме я звалився? — прожебонів домовичок.

— До зміїного царс-с-ства… До мого царс-с-ства!

— Я… ненавмисне! — пролопотів Кося. — Я впав!

— Ненавмис-с-сне не буває, — заявив зміїний цар. — С-с-сю­ди по­трапляють ли­ше ті, хто с-с-сильно завинив. Тому посаджу я тебе до темниці, а згодом визначу, хто ти і в чому твоя провина…

Змій оповив Косю своїм хвостом і поповз разом із ним углиб печери.

Невдовзі Косині очі призвичаїлися до темряви, і йому вдалося дещо роздивитися. Змії… Сила-силенна змій! Вони звивалися на стінах, звішувалися зі стелі, повзали долі — і страхітливо шипіли. Проте Цареві до них було байдуже. Він тягнув домовичка далі й далі.

Нарешті Цар спинився. Поставив Косю на ноги. А тоді прочинив ґратчасті двері й штовхнув малого в темну комірчину.

— Посидь тут, а я поміркую, — мовив він.

Кося всівся на долівку й затужив. Ніколи в житті він не почувався таким нещасним і самотнім. І йому було дуже-предуже лячно! Домовичок уявляв, як змії кидаються на нього. Як розривають його на шматочки. Як ковтають не розжовуючи…

Аж тут засув на ґратах клацнув. Двері відчинились, і до комірчини зазирнув… ніякий не змій!

То був кумедний дідуньо з довгою зеленою бородою. Ґудзики на його кожусі застібалися через один. Лівий валянок був узутий на праву ногу, а правий — на ліву. Одне вухо на шапці-вушанці стирчало догори, інше дивилося долі. А на самісінькій маківці сиділи двійко зайців!

— Домовичок, еге ж? — поцікавився дідуньо. — А я — Лісовик. Господар лісу. Я тебе довгенько вже чекаю. Від позавчора! То ходімо?

Домовичок нерішуче підвівся і поплентався до Лісовика. Той узяв його за руку і вивів із комірчини.

— Тільки є одна умова, хлопче. Ти будеш слухняним і не відступатимеш від мене ні на крок. Знаєш, як у лісі небезпечно?

— Еге ж… Татко з мамою розповідали… — прошепотів Кося.

Йому було трохи лячно, але він вирішив вірити Лісовикові. І слухатися — навіть якщо страшенно закортить учинити на свій розсуд.