Байки діточкам про Коська-домовичка. Школа безпеки для малюків

Вогники на болоті

Вибравшись зі Змієвої печери, Кося з Лісовиком потрапили просто до лісу. Домовичок ніколи в житті не бачив таких величезних дерев! Йому досі не доводилося гуляти поміж такої височезної трави. І нюхати такі духмяні квіти. А ще він не знав, що на світі бувають такі гарні метелики, бабки та жуки. Від захвату в Косі забрало дихання!

А між тим дідуньо без угаву напучував його:

— Якщо тобі закортить зірвати ягідку чи травинку — спершу мене спитай. У лісі повно того, чого взагалі краще не займати. І коло ставка поводься обережно. Водяник запропонує тобі погратися, але ти не погоджуйся. Це небезпечно! І ще: помітиш сірий туман — не набли…

Лісовик бубонів і бубонів, одначе Кося його вже не чув. Ураз зупинившись, він витріщився в бік дрімучих заростів. Там, поміж дерев, стояли його батьки! Вони мали досить химерний вигляд, адже їхні тіла були білими і майже прозорими. Але це напевно були вони!

Мама з татом помахали домовичкові руками, і він мерщій кинувся до них. Проте, наблизившись до лісової гущавини, Кося усвідомив свою помилку: батьки знаходилися далі, ніж він розраховував! Домовичок двома стрибками дістався того місця, де вони буцімто стояли, але знову схибив. Тато й мама опинилися трохи збоку, ліворуч від нього.

Кружляючи поміж дерев, Кося погнав їм назустріч. Проте батьки все віддалялися, хоча й не припиняли манити його до себе. Знесилений, домовичок зрештою зупинився. Роззирнувся… І виявив, що заблукав!

Зусібіч його оточували дерева. Одні з них сплелися в коси чи викривились, утворивши химерні фігури. Інші ввігналися в небо, підперши його своїми маківками. А крім химерних дерев і високої трави, нікого й нічого навкруги не було!

— Аго-ов!!! — гукнув домовичок. — Тату-у! Мамо-о!!! Де ви-и?

Відповідати йому не схотіла навіть луна. У лісі панувала тиша. Лиш де-не-де щебетали пташки. А ще повз Косине вухо подеколи пролітав жук, і тоді він чув коротке «ж-ж-ж»… Батьки були та й загули!

— Агов… — схлипнув домовичок і пішов блукати манівцями.

Отак ішов він і йшов, коли гульк… його нога вгрузла у щось м’яке та глевке, і він почав провалюватися! Змахнувши руками, малий спробував був витягти ногу і зробити бодай крок — та зась! Усе було дарма. Тоді він заборсався ще відчайдушніше. Одначе слизька трясовина оповивала його дедалі щіль­ніше, допоки не затягла по самісіньку шию.

— А-а-а-а!!! — вичавив Кося, втрачаючи надію на порятунок.

І тут зісподу його щось штовхнуло… І викинуло на поверхню!

Кося боязко опустив очі. Під ногами у нього миготів вогник. Такий самий вогник зажеврів трохи далі… Потому ще далі зайнялися десятки вогників… І ось уже перед домовичком утворилася підсвічена стежинка!

Кося обережно закрокував тією стежинкою. Вона виявилася цілком твердою! Проте надто довгою. І звивистою… Одначе домовичок не зупинився, допоки вогники не закінчилися. Лише тоді він полегшено видихнув і всівся на зе­млю.

Вогники згасли. А вже наступної миті з трясовини вигулькнула зелена кошлата довбешка.

— Ти чого Болотяника потурбував? Нащо в болото поліз? — забуркотіла довбешка, обтрушуючись. — Якби мої онучата-Потерчата не прийшли на допомогу, було б тобі лихо! Добре, що я вчасно тебе помітив і наказав їм увімкнути ліхтарики…

— Я… заблукав, — пояснив домовичок. — Побачив татка з мамою та пішов за ними… А вони зникли!

— О-о-о… — з розумінням закивав Болотяник. — Ти Переплута побачив! Хіба тебе не попереджали, що до туману в лісі наближатися не можна? Отож-бо… Полюбляє він плутати дорогу і зводити на манівці. Набуде вигляду чогось знайомого тобі чи то бажання покаже — і веде за собою. Нудьгує він, розумієш… Адже туманові нема з ким бавитися.

— То що ж мені тепер робити? — розгубився Кося.

— Раджу відшукати стежку, — діловито порадив Боло­тяник. — Щоправда, я не знаю, де вона… Я ж не швендяю лісом, як дехто! У мене і в болоті справ по вінця! Але без стежини тут не ходять, тож десь вона є. Недалечко. Прямуй о-он туди…

Болотяник махнув рукою в бік просвітку між деревами, а тоді додав пошепки:

— І уважно роздивляйся навколо. Раптом цвіт папороті побачиш? Подейкують, ніби він бажання здійснює! Усі гадають, що знайти його можна лиш раз на рік, і то вночі. Та це не так! Головне — добре шукати.

— Овва! А який він, цвіт папороті? — пожвавішав Кося.

— Гадки не маю… — скрушно зітхнув Болотяник. — Я ж кажу: в болоті сиджу, нікуди не ходжу… Тож не уявляю, який вигляд має отой цвіт. Чув, ніби це щось полум’яне і дуже чарівне. Певен, ти його узнаєш!

Кося подякував Болотяникові від усього серця. І за порятунок, і за корисні поради. А тоді підвівся й почимчикував до світлої плями.

Розщеплене дерево

Кося крокував, насвистуючи пісеньку. Крокував поволеньки й постійно крутив головою. Йому страшенно кортіло відшукати чарівну квітку. Він би стільки всього набажав! Зацукрованих коників, наприклад. Цілий мішок! Чи електровіник із сиреною та миготливим ліхтариком. Або ж пилоборд — щоби на горищі з пилових гірок з’їжджати…

Отак тюпав собі домовичок, мріяв, уявляв, допоки дорогу йому не заступив кущ. Кося зібрався був його оминути, коли помітив поміж гілля червоні вогники! Увесь кущ був обсипаний полум’яними ягодами.

— Ур-ра! — радісно підстрибнув домовичок. — Та це ж воно — папороть! От зара’ скуштую — нехай мої бажання виконує!

Зірвавши одну ягідку, Кося сунув її до рота і розкусив. Відчув терпку рідину на язику… І тут-таки втямив: з ним коїться щось дивне!

Косиним тілом стрімко розповзався густий сірий смух. На пýчках повиростали кігті. Ніс витягнувся. А зуби стали довгими та гострими!

— У-у-у-у! — завив Кося, коли враз його простромила здогадка. Він став вовком! Схрумав вовчу ягоду й обернувся на ікластого звіра…

Переполоханий, домовичок схопився за голову — і тут-таки намацав на маківці два гострих вуха! Це перелякало його вкрай, тож він став картати себе: «Ох, нащо я її з’їв! Що тепер робити?!»

Кося заметушився, вишукуючи й винюхуючи щось перевертальне. Аби з вовка знов на домовичка обернутися. Аж тут під гарячу лапу йому потрапив крихітний помаранчевий кущик на кшталт капусти.

«Ой, а може, це папороть? — без надії посподівався Кося. — Я її з’їм і загадаю знову стати собою!»

Припавши до землі, він схопив зубами вогняну «капустину» і взявся жувати. І зразу помітив, що перевертається. Однак… не на себе!

Косині лапи так і лишилися пухнастими, тільки витягнулися. Кігті на них зменшилися. Ніс також укоротився. Зате вуха… Вони росли!

«От лихо! — подумав малий, розглядаючи свої лапи. — Либонь, я попоїв заячої капусти. Либонь, я — заєць!»

Отепер Кося геть затужив. Якщо додому повернеться заєць, тато з мамою не зрадіють. Та вони й не впізнають у сірому вуханеві свого сина!

Домовичок відірвав від землі лапу й спробував був зробити крок. Та натомість у нього вийшов… скік. Високий такий, буцімто на батуті! Косі це неймовірно сподобалось, і він спритно поскакав галявиною. Та знагла його довгі вуха розрізнили чиїсь скрадливі кроки. Малий зупинився. А вже за мить із хащів вибігли величезні вовки!

— Р-р-р-р… Який заюня-гарнюня! — загарчали вовки, і Кося чітко розрізнив слова. — Гайда за ним!

Зграя кинулася на домовичка, але він вислизнув і гайнув навтьоки, петляючи, як правдивий заєць.

Вовки то наближалися, то віддалялися, то знов наздоганяли. І тоді Косі здавалося, що вони хапають його за п’яти… Якоїсь миті малий озирнувся — і тут-таки полетів сторч через пеньок.

— Ой-й-й! — зойкнув Кося. Зойкнув так, як раніше, коли йому щось боліло. І негайно усвідомив, що знову став собою.

Зраділий, домовичок геть забув про переслідувачів. А між тим із кущів визирнули вовчі писки…

Кося аж прикипів до землі! Він очікував, що зграя негайно рине на нього. Проте вовки повелися досить дивно. Вони подивилися на малого і спантеличено перезирнулися. А тоді фиркнули й забралися геть.

Домовичок підвівся, обтрусився й подався світ за очі. Поки він утікав від вовчої зграї, просвіток між деревами кудись подівся. І тепер Кося знову не знав, куди слід іти.

Рухатися ставало дедалі важче. Звивисте коріння випи­налося, перетинаючи шлях. Сухе гілля перекочувалося під ногами, а капосні мухи та комарі атакували шаленими зграями і боляче кусалися…

— Ба-бах! — зненацька пролунав неймовірний гуркіт, ніби у хмарах вантажівка з цеглою перекинулася!

Кося аж підскочив, і тут йому на носа впала краплина. Потім іще одна… А вже за мить уперіщив рясний дощ!

Домовичок миттєво змокнув до нитки. Йому стало дуже зимно і закортіло просушитися та зігрітися. Тому він чкурнув до найбільшого дерева і сховався під лапатим листям.

Тієї самої миті небо розітнув блакитний спалах. І не просто розітнув, а гадюкою впав на дерево. Товстий стовбур репнув навпіл!

Домовичок скрутився клубочком і накрив голову долонями. Та одним оком він усе ж таки позирав на дерево: його цікавило, що там відбувається. Саме тому Кося й помітив, як із розколини у стовбурі виповзає страхітлива тварюка…

Вона скидалася на велетенського павука. Круглого, чорного і волохатого. А ще вона мала цілу купу ніг і стільки ж очисьок. Та найгірше — вона стрімголов мчала на Косю!

— Щос-с-сь загубив? — вкрадливо просичало чудовисько. — Либонь, цвіт папороті?

Мимоволі Кося швидко закивав.

— Тоді гайда за мною! Я ховаю його від недобрих очей усередині дерева. Тож ходімо — я тебе зігрію та ще й квіточку подарую!

Зачарований словами про папороть, домовичок зробив крок назустріч чудовиську. Тоді дерево простягнуло до нього гілля й міцно обхопило за плечі. А затим, відірвавши домовичка від землі, піднесло його на вершечок і вкинуло в середину стовбура.

Кося полетів був додолу, та враз потрапив у липку сітку. Потвора м’яко спустилася до нього на довгій мотузці. Завмер­ла на мить. А тоді виплюнула ще одну мотузку й заходилася обкручувати нею Косю!

«Він замотує мене, немов якусь муху! — перелякався домовичок. — Отже, неодмінно з’їсть! І нащо я йому повірив? Нащо пішов за ним? Немає в нього ніякої папороті!»

Невдовзі Кося цілком був оплутаний павутинням. Кокон міцно стискав його руки та ноги, і він ледь дихав, проте нічого не міг удіяти. Зневірений, малий припинив борсатися й заплющив очі…

Коли раптом товста нитка над ним смикнулась і почала розмотуватися! Домовичка закрутило, немов веретенце, а вже за мить він опинився на волі. Згори на нього глипав величезний птах.

— Нарешті я зловив цього гидкого павучиська, — мовив птах. — Ох, чимало він занапастив таких довірливих звірят, як ти!

— Спасибі… — прошепотів Кося. — Тільки я не звірятко. Я — домовичок.

— Дурниці, — махнув крилом птах. — Домовички водяться вдома, а не в лісі. Та нехай… Хочеш, я підкину тебе, куди там тобі треба?

Кося замислився: куди ж йому треба? А птах продовжував:

— Я прямую до Головного ставка — Водяникової резиденції. Коли хочеш, я тебе доправлю туди.

— ТАК! — не вагаючись, вигукнув Кося. — Рушаймо!

Птах підхопив його на крило, перекинув на спину й полинув ген понад хмари. Домовичкові аж дух зайняло! Він міцно-преміцно схопився за пір’я свого рятівника і завмер. Унизу пропливали сосни та ялинки, дуби й берези… Повз них пролітали інші птахи, пурхали метелики і бабки… Лагідний вітерець кошлатив скуйовджену Косину чуприну. Сонце зігрівало його своїми промінчиками. І йому було так хóроше!

Танки коло води

Птах приніс Косю на берег чималого ставка. То був не просто берег, а справжня стрімка круча! Ліворуч шурхотіли очерети. А праворуч до краю урвища підступали лісові нетрі.

— Ну, бувай здоровий, — попрощався птах. — Мені час у гніздо. А ти чекай на Водяника! У нього зараз клопіт — герць із Перелесником.

— Дякую тобі, пташечко! — мовив Кося й усівся на бережку.

Десь у траві сюрчали коники. А з води їм підспівували жабки. Домовичок схилив голову на коліна і задивився на рибок, що кружляли під водою.

Несподівано хтось злегка штовхнув його у спину.

— Гей! — пролунав іззаду грубуватий бас. — Ти хто будеш?

Домовичок скинувся, озирнувся і побачив над собою волохату істоту. Із руками, ногами і доброзичливим обличчям.

— Я Кося, — пробелькотав Кося. — Домовичок. А ти хто?

— А я — Чугайстр. Лісовикові рідний брат. Слухай, це ж чудово, що ти приблудився до нашого лісу! Бо мені вже й по­змагатися ні з ким!

— Позмагатися?! — здивувався Кося.

— Авжеж, у танцях! Я ж до балетної школи ходив. Коли ще манюнім був. Та мені сказали, що для балету я не гожий. Величенький, бачте… Тільки мене так просто не відвадиш! Обожнюю танцювальні змагання! Особливо «Танки з лісунами». Я там перше місце посів!

— Але я не вмію танцювати, — стенув плечима Кося. — Домовики не мають балетних шкіл. У них і без того багато клопоту…

— Маячня, — впевнено заявив Чугайстр. — Це легко! Зараз я розпалю багаття, і твої ноги самі підуть у танок.

Волохань поклав перед собою гілку, дмухнув — і вона враз спалахнула високим вогнищем.

— Тільки не намагайся повторити отаку штуку, — попередив він. — По-перше, в тебе все одно не вийде. А по-друге, в лісі не можна запалювати ватру. Нікому, окрім мене!

Кося кивнув, відчуваючи, що його ноги готуються піти у скоки. Тоді понад ним гримнула запальна музика, і він… підстрибнув. Іще й у повітрі перекрутився! Чугайстр реготнув — і також пустився у танок.

Танцював він направду майстерно. Виписував ногами химерні візерунки. Вибивав дрібушки. Крутився дзиґою — то на одній нозі, то на руках. Пускав руками «хвильки». Навіть хутро на ньому танцювало!

Одначе і Кося не пас задніх! Виявилося, що йому до снаги стрибати, ходити колесом і крутити сальто. Раз він навіть перескочив через багаття! Щоправда, Чугайстр розсердився й загасив вогонь. Проте домовичок лишився задоволеним собою.

Вони танцювали, танцювали, і Чугайстр зрештою заморився. Він дихав усе важче, зате Кося стрибав усе вище. Подумки малий уже святкував перемогу, коли раптом… Послизнувся — і загув у ставок!

— Ой-ой-ой!!! — зарепетував він.

— Тримайся! Я тебе впіймаю! — панічно рикнув Чугайстр, проте Кося вже шубовснув у воду.

Той-таки час із глибини до нього простягнулася безліч рук. Вони міцно схопили його й потягли на дно…

Опинившись у безодні, домовичок роззирнувся. Навколо метушився гурт дівчат із зеленими косами й риб’ячими хвостами. Повз нього заклопотано сновигали рибки. Подеколи шлях їм перетинали жабки. А поміж водоростями повзали равлики та раки.

Тим часом дівчатка посадовили Косю на камінь і розпливлися врізнобіч. На їхньому місці з’явилися рибки та раки. Рибки заповзялися оплутувати домовичка водоростями. Раки — підстригати клешнями його чуприну. А русалоньки — водити хороводи і співати:

А ще вони спивали ось так:

Співали русалоньки гарно, і домовичок навіть пританцьовував. Та невдовзі йому не стало чим дихати! Адже під водою зовсім не було повітря! Кося затамовував дихання якомога довше, а потім усе-таки втягнув у себе воду. Той-таки час в очах у нього замиготіло, і домовичка оповила темрява.

Отямився він уже на березі. У носі та в горлі неприємно свербіло. Але принаймні він міг дихати!

— Ху-у-ух, — видихнув Кося. Над ним схилилися схвильовані обличчя всіх русалоньок. А ще він помітив Чугайстра та Лісовика!

— Ху-у-ух, — луною відгукнувся весь гурт.

— Я ж попереджав, — із докором пробуркотів Лісовик, — не стрибай коло води! Говорив: поводься чемно, не бігай і не грайся! Навіть якщо тебе благатимуть усі на світі водя­ники, русалоньки та… чугайстри. А ви?.. — напосівся він на русалоньок.

— Ми й гадки не мали, що йому до нас не можна, — прожебоніли дівчата. — Нам лише кортіло побавитися! Адже у ставочку так сумно!

— Йому до вас не можна, — вже спокійніше мовив Лісовик. — Добре, що мій брат устиг мене привести. Я шукав домовичка по всьому лісі! Просив же — не відходь, іди поруч. А йому все по цимбалах…

— Я побачив цього… як його… Переплута! — озвався Кося.

— Ясно, — зітхнув Лісовик. — Ну, ходімо до моєї хатини. Я тебе чаєм із ожини пригощу. І де з ким познайомлю!

Він узяв домовичка за руку і закрокував геть від ставка. На прощання Кося помахав рукою русалонькам і Чугайстрові.

— Ти мене перетанцював! — гукнув наздогін волохань.

Приємна несподіванка

Кося з Лісовиком крокували стежиною, і домовичок переповідав свої нещодавні пригоди.

— …Отже, цвіт папороті я так і не знайшов, — підсумував він.

— Ге, мало кому таланить відшукати його, — крекнув Лісо­вик. — Дарма Болотяник тобі розповів. Ти міг би заблудити так, що я б тебе не знайшов. Сподіваюся, ти втямив нарешті, що не можна чіпати ті рослини, про які ти нічого не знаєш? А тим паче — пхати їх до рота! І від дощу під деревом ховатися не слід. Та головне — не варто ходити кудись із незнайомцями! Навіть якщо на вигляд вони білі й пухнасті…

— Він не був ані білим, ані пухнастим… — прошепотів Кося. Коли раптом помітив недалечко дивовижну тварину!

Вона стояла поза деревами, сумирно наминаючи травичку. Зовні це була величезна корова — щоправда, з горбом на спині. І зі сріблястою шкурою. І з хвостом до землі, котрий закінчувався зірочкою. І з розлогими рогами півмісяцем, на яких також палали зірочки.

На мить Кося зачудовано завмер. А затим висмикнув долоньку з Лісовикової руки і гайнув до чарівного звіра.

— Стій! — заволав Лісовик. — Не підходь!

Проте домовичкові й за вухом не засвербіло. В один стрибок він підскочив до сріблястого хвоста і… схопив його за зірочку!

Тієї-таки миті хвіст зметнувся, пожбуривши Косю на землю. А тоді звір хвицнув задніми ногами й закинув малого на верхівку дерева!

— Йо-о-ой!!! — заквилив малий. — За що?!

— За те, що ти потурбував його під час їди, — буркнув Лісовик, поспішаючи домовичкові на допомогу. — Та ще й за хвоста смикнув… Місяцерогам таке не до вподоби! Тож мусиш перепросити.

— А як можна перепросити звіра? — витріщив баньки Кося.

— От зараз ми з тобою підійдемо до нього спереду. Ти вклонишся, привітаєш його і попросиш вибачення. Тільки промовляй із пошаною! Це — велика тварина! Вона вирощує на небі місяць і сіє зорі. Без її важкої праці наше небо було би темним-темнісіньким.

Кося перший схопив Лісовика за руку і поплентався за ним до місяцерога. Опинившись зі звіром ніс у ніс, Кося схилив голову і промовив тремтячим голоском:

— Вітаю тебе, місяцероже! Пробач за те, що я тебе образив. Мені невимовно соромно!

Місяцеріг звів очі. Пильно подивився. А тоді злегка тицьнув Косю в живіт своїм бузковим носом. Домовичок простягнув долоньку, погладив чарівного звіра… Знов уклонився і повернувся на стежину.

Невдовзі з хащів виринула маленька кривенька хатинка. Ба навіть не хатинка, а пень із дверцятами, віконцем і солом’яною стріхою.

— А от і моя оселя! — здалеку вказав Лісовик.

Коли вони наблизилися до хатини, то на ганку побачили дівчинку. Її волосся було ніжно-зеленим, немов зілля. А на ньому буяли рожеві й бузкові квіти. Дівчинка плела віночок, і Кося замилувався її роботою.

— А от і моя люба онука! — тепло промовив Лісовик, обіймаючи дівчинку. — Мавка!.. А це — Кося, домовичок. Будьте знайомі!

— Привіт, — тихенько пролопотів Кося і пустив очі долу. — Я живу в селі. У великому будинку. У печі. А ти?

— Привіт! — посміхнулася Мавка. — А я — тут, у лісі. Укупі з дідусем. І з різними звірятками. Ходімо гратися?

— Ходіть, ходіть, — замахав руками Лісовик. — Тільки не віддаляйтеся від хатини. Щоби я вас бачив.

Мавка схопила домовичка за руку і потягнула на моріжок поза хатою. Аж раптом вона стала як стій і приклала пальчика до вуст.

— Тихіше… Не галасуй. Я дещо побачила! Он воно, поглянь туди… — І дівчинка вказала на пишний кущ, що визирав із-поміж дерев.

Кося придивився і на тлі довгастого мереживного листя побачив… незвичну вогняну квітку! Вона випромінювала світло й тепло — тож домовичок одразу відчув себе неймовірно щасливим! Йому стало так затишно, ніби він сидів удома, з татком і матусею. І наминав млинці… А батьки пестили його буйну чуприну і на два голоси співали пісню…

— Це… квітка папороті? — вражено спитав Кося.

— Еге ж, — прошепотіла Мавка. — Я бачу її лише вдруге. Не треба її зривати! Ліпше просто дивитися і мріяти…

Коли вони повернулися до хатини, Лісовик почастував їх смачним чаєм із ожини. А ще пирогом бузиновим нагодував. Косі все дуже сподобалося, одначе він уже скучив за татом і мамою.

— Либонь, час мені додому, — зітхнув він. — Дякую вам за все!

— Сподіваюся, ти ще завітаєш? — щиро запитала Мавка.

— Аякже, звісно, завітає, — відповів за домовичка Лісовик. — Я дам тобі свисток і компас. Із ними не заблукаєш! Свисни — і я почую, де ти. Потягни за стрілочку на компасі — і вийдеш до мого обійстя.

— Ого! — зачудувався Кося. — Дякую! Я неодмінно повернуся!

— А зараз лізь до моєї пічки… — Лісовик м’яко підштовхнув гостя до печі. — Опинишся вдома за мить!

Кося заліз усередину пічки, зробив кілька кроків навкарачки — і вивалився простісінько до своєї літньої кухні!

Звісно, на цьому Косині пригоди не закінчилися. А що то були за пригоди — пофантазуй сам!