Байки діточкам про Коська-домовичка. Школа безпеки для малюків

Кухонний двобій

Наступного ранку Кося знову вирушив до Великої Хатини. Він планував одразу зазирнути до Іншої Кухні (тієї, що вважалася зимовою) і добряче натовкти черевце. Мовляв, раптом його знову хтось проковтне, а він і попоїсти не встиг!

На жаль, опинившись ув Іншій Кухні, нічого смачного Кося не виявив! На печі було порожньо, у столі ховався лише чистий посуд, а в кутку громадилося велике цебро з водою. І тільки над холодильником висіла чимала в’язка полум’яно-червоних, апетитних на вигляд стручків.

— Овва! — зачудовано видихнув Кося, облизуючись. — Яка смакота! Напевно, вони солоденькі й дуже соковиті. Покуштуймо!

Спритно видряпавшись на холодильник, домовичок схопив перший-ліпший стручок, сунув його до рота і розжував. Аж раптом…

— А-а-а-а! — залементував Кося, роззявивши рота й розмахуючи перед ним долоньками. — Питоньки, питоньки, питоньки!

Він виплюнув стручок і замахав руками ще запекліше, та все було дарма. Губи та язик у нього вмить набрякли, баньки наблизилися до носа впритул, а в череві (і то було найгірше!) запалала правдива пожежа! Аби хоч якось остудитися, домовичок скотився з холодильника, розчахнув дверцята й поліз усередину. А там…

— Овва! — вдруге вигукнув він, негайно забувши про пожежу в животі. Навколо було стільки їжі! Сметанка, молочко, котлетки, голубці, вареники й повидло, немов просилися йому до рота! Кося втопив очі у смаколики — і проґавив, як дверцята холодильника зачинилися…

— Клац! — несподівано промовили дверцята.

— Йой! — схаменувся домовичок і озирнувся.

Опинившись у зачиненому холодильнику, він мав би запанікувати. Так учинив би будь-який домовичок, що поки не вмів ходити крізь двері. Проте Кося ще не змерз, а його живіт розкотисто буркотів, вимагаючи смачненького. Тож він спокійнісінько потягнувся до найбільшої котлетки… І тут його руку хтось перехопив! Хтось дуже-дуже холодний!

— Отак, попався! — заверещав пронизливий голосочок, і згори зістрибнула дівчинка. Вона була геть біла! Навіть сукенка і чобітки у неї були білосніжними. Так само як вуста і кумедні кіски, що стирчали врізнобіч. І лиш очиська променіли ясно-блакитним сяйвом.

— Т-ти х-хто т-така? — зіщулившись, запитав Кося.

— Хто я?! — здивовано вигнула брову дівчинка. — Я Зюзя! Я тут живу, граюся й охороняю оцю смакоту. Але мені тут нічого їсти не можна. І тобі не можна!

— Хто сказав? — закопилив губу домовичок. Де ж пак: якась там Зюзя вказуватиме йому, що можна, а чого не можна. — Їстоньки хочу!

— Дзуськи! — тупнула ногою Зюзя і стисла Косину руку ще міцніше, а затим знагла заповзялася лоскотати домовичка і затято реготати. — Ги-ги-ги! Пограймося вкупі! Раптом їсти перехочеться?

— Н-н-не п-п-перехочеться… — пробуркотів Кося, здригаючись.

Тоді Зюзя дмухнула на нього, і домовичок почав припа­дати інеєм. Йому негайно закортіло поворушити руками, однак ті не слухалися. Ноги також примерзли до полиці. Шия затерпла, а на носі виросла довжелезна бурулька. Ба навіть зуби у Косі закрижаніли!

А вже наступної миті дівчисько штовхнуло його на дверцята, і він із грюкотом вивалився з холодильника. Дверцята знов глухо клацнули…

Домовичок полежав трішечки — допоки лід на ньому не почав репатися. Затим обережно поворушив ногами, руками, покрутив головою… А тоді всівся й зацокотів зубами — та так, що намерзла на носі бурулька із дзенькотом відвалилася!

— Д-д-д-д-д… Н-н-ніколи н-н-не полізу більше в холодильник… І казна-що їсти не стану… Н-н-навіть якщо в-в-воно смачне на вигляд!

Ледь-ледь звівшись на ноги, Кося струсив із себе залишки криги — і заходився стрибати. Та холод не відступав, і навіть шалені стрибки не могли здолати тремтіння.

Аж тут його погляд зупинився на газовій печі, і в голові сяйнуло: «Слід розпалити її — й одразу потеплішає! От тільки де сірники? А, ось вони!»

Надибавши в куточку коробочку, домовичок витягнув звідти жмуток сірників і кресонув ними об темну бічну смужку. Тієї ж миті в його руках запалав яскравий вогник!

Кося скосив на нього втішені оченята — і розгублено закліпав… Він уявлення не мав, як увімкнути піч!

Тим часом вогник непомітно дістався його пучок.

— Ой! — скрикнув малий і дмухнув на сірники, аби загасити їх.

Проте сірники не загасилися. Натомість полум’я спалахнуло вище, кинулося вбік — і перетворилося на живу істоту!

Пустотливо перекинувшись, істота прибрала вигляд хлопчака — такого, як Кося, тільки вогненно-червоного. Усе його тіло — руки й ноги, тулуб і голова — складалось із жовтогарячих язичків полум’я. Вони безперервно рухалися, ніби хлоп’я просто не здатне було спокійно встояти на одному місці!

— Здор-ров! — бадьоро привітався гість. — Як тебе звати?

— Я — Кося, — знічено озвався домовичок. — Я… цеє… домовичок. Мої тато й мама опікуються цією хатиною. А ти хто?

— Я Пер-релесник! — Хлопчак метнувся попід стелю. — Я ширяю у хмарах, обертаюся на повітряних каруселях, стрибаю поміж деревами у лісі, відпочиваю на дахах… Та найбільше мені до вподоби пічки й коминки! Обожнюю чорні димарі, пекельні духовки… Краса!

— То ти з духовки вистрибнув? — навмання бовкнув Кося.

— Аж ніяк! — глузливо вишкірився гість. — Це ти мене запросив! Ти розпалив вогонь і дмухнув на нього — от я і вигулькнув! А якби не вигулькнув, сірники опалили б тобі пальці.

— То либонь, тобі у пічку треба? — з надією запитав домовичок.

— Ні-і! — реготнув хлопець. — Коли я вже тут, влаштую бешкети!

І він почав шугати кухнею так, немов із гілляки зірвався.

Спочатку Кося спостерігав за гостем із цікавістю. Адже йому теж кортіло попустувати. Та чимдалі, тим більше його гризло занепокоєння, а бажання погратися з Перелесником тануло, немов солодка вата у роті.

Хлопчина гасав кухнею все карколомніше. Запалював де-не-де крихітні ватри. Кидався жмутками іскор… Одна з таких іскорок впала домовичкові на ногу, і він аж зашипів від болю.

— Ти що коїш? Негайно припини! — махнув кулачком Кося.

Одначе Перелесник продовжував знавісніло оддирати гопака, лишаючи по собі чорні сліди. А ще йому спало на думку ковтати все, що траплялося попід гарячу руку: дерев’яні ложки, дощечки, качалки ба навіть цілі ступки!

«От халепа! — схопився за голову Кося. — Ще трохи, і він геть усе випалить, а наші господарі безхатьками залишаться!»

Пригадуючи, чого може боятися вогонь, домовичок підскочив до цебра і схопився за ручку. Йому слід було терміново хлюпнути в нахабу водою. Однак цебро стояло мовби приклеєне! Тоді Кося видряпався на краєчок, аби на­брати води в жмені. Склавши долоні човником, він потягнувся до води, але не втримав рівноваги й шубовснув у неї.

— Тьху! — спересердя пирхнув Кося, виринувши на поверхню. — Так не годиться! Треба вигадати щось інше!

Так-сяк видершись із цебра, домовичок прожогом кинувся до раковини, закрив її корком і відкрутив кран.

«От зараз води набіжить стільки, що цей халамидник злякається і втече!» — підбадьорив себе Кося.

Та, на диво, вода не побігла. Натомість кран погрозливо захрипів, завуркотів, задрижав — і виплюнув із себе таке казна-що, якого домовичок доти навіть уявити не міг!

Коли розібратися, то була крапля. Але вона була велетенською і тягучою, мов желе. Та ще й пересувалася на ластах, допомагаючи собі довгими щупальцями, вимахуючи клешнями і похитуючи кошлатою довбешкою. Довбешка, до речі, мала цілком людський вигляд і робила краплю схожою на бородатого діда. От тільки борода в дідуня ринула на долівку бурхливим водоспадом, а по вусах стікали струмочки.

— Водяника викликали? — запитала крапля, линучи кухнею.

— Воду… викликали, — пролопотів домовичок.

— Тоді я за адресою, — вдоволено кивнув гість. — Я ж бо головнокомандувач усієї води на планеті. Що тобі від мене треба?

Кося мовчки кивнув на Перелесника. Той зачаївся на плиті під машкарою вогню з газової конфорки.

— О-о-о… — Водяник труснув головою. — Це ми виправимо.

Намірившись одним із щупалець, він плюснув водою на плиту. Одначе бузувірського хлопа там уже не було. Вчасно зіскочивши з конфорки, він перекинувся на фіранку. Залита конфорка зашипіла…

Водяник замислено гмикнув і махнув у бік вікна всіма щупальцями. Та Пере­лесник ізнов накивав п’ятами, майнувши попід стелю і лишивши на фіранці чорну пляму. Це розлютило Водяника не на жарт! Зіщулившись у краплинку, він стрибнув на Перелесника…

І влучив! Хлопчак ображено зашипів і розчинився у Водя­никовій бороді.

— От і все, бувай, — проголосив Водяник, задоволено потираючи клешні. — У разі чого звертайся. Тільки не раджу, заткнувши раковину, кран відкручувати. Бо так воно і до потопу недалечко!

— Дякую… Більше не буду… — прошепотів Кося, аж раптом скрикнув: — Йой! Далебі, у нас уже потоп!

— Йо-ой… — луною відгукнувся Водяник: унаслідок його боротьби з Перелесником хата перетворилася на море!

Отож, покректавши й відкашлявшись, Водяник нахилився. А тоді витягнув губи руркою — і море потекло йому до рота! Лиш потому, як долівка стала майже сухою, дідуньо випростався і звернувся до Косі:

— Ти гляди мені, бешкетнику, ніколи не бався сірниками! Бо ще якийсь Перелесник вигулькне. Ти навіть не уявляєш, скільки їх по всьому світі розвелося! То тут, то там пожежі влаштовують…

— Таки-так… — мугикнув Кося. А Водяник тим часом про­довжив:

— Зрозумій, мені важко рідний ліс покидати, підземними ходами мандрувати. Тож, благаю, не пускай воду, закоркувавши раковину!

— Еге ж, я все, все зрозумів! — охоче закивав Кося. А тоді скрушно зітхнув, вказуючи на чорні плями, що полишив по собі Перелесник. — Ох, дістанеться мені за це на кислички!

— Не дістанеться, — запевнив його Водяник, видобуваючи звідкілясь золотавого віничка. — Ось, тримай — це віничок із пір’я Фенікса. Ну, чув, є така пташка? Вона має звичай згоряти й знову народжуватися з попелу. Замети тут усе оцим-от віничком — і кухня мов новенька стане!

— Дякую не передякую! — зрадів Кося і тут-таки заходився замітати кухню.

— А мені вже й додомки час! — зітхнув Водяник і попрямував до рукомийника. — А ти завітай до нашого лісу. У нас весело!

— Мені батьки не дозволяють ходити кудись із незнайомцями, — пробуркотів домовичок.

— Таж ми вже зазнайомились і майже породичалися! Я тобі життя врятував! — образився гість. — Отже, адреса тобі відома: треба лиш дорогу перетнути і вздовж вулички гайнути. Отам і ліс буде. Я чекатиму! — І він гулькнув у дірку раковини.

Кося замріяно подивився в бік лісу. А тоді, вимахуючи віничком, поплентався до літньої кухні — зустрічати батьків із роботи.