Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

Останній пацієнт (Улоф)

Радіощогла біля станції Спонґа, пізня зима 1995 року. На крижаному вітрі він лізе уверх по щоглі, а перед ним простирається пустинний закам’янілий зимовий пейзаж. Його тіло — старе і ламке, але всередині він молодий і сповнений сили. Поглядом весь час слідкує за руками, щоб не піддатися запамороченню, навколо безхмарна ніч, дірки від зірок, завбільшки з отвір від голки, з них пробивається світло іншого світу, яскраве світло, що просвічується з чорноти, обіцянка чогось іншого, блиск, який може світити і стерегти його замість цієї вологої холодної темряви, яка огортала його весь час: сіре сонце, сіре розсипчасте сонячне світло. На горизонті — перше слабке мерехтливе сяйво, вузька атмосферна смужка в рожевих і золотих тонах, а за кілька кілометрів звідси, у спальні лікарні Бекомберґа на нього чекає ліжко, порожнє, щойно застелене, поруч стоять інші ліжка, в чиїх постелях якось відпочивали м’які тіні сплячих беззахисних тіл. Тепер усього цього нема.

Він довго стоїть на виступі високо вгорі, дивиться на погасле місто і поодинокі білі нічні вогні. Тоді знімає з себе куртку, теплий светр, чорну лікарняну шапку і окуляри, акуратно складає все це купою поруч. Під ним простилається світ, покривало будинків і вулиць, людей, котрі дихають, як одна здорова і чиста людська легеня, але там немає для нього майбутнього, та й ніколи не було, він завжди самотньо мандрував, несучи під шкірою витиснену печать хвороби, видиму для всіх, окрім нього самого. Коли він наближався до якоїсь дівчини, вона лякалася, щоразу, коли простягав до когось руку, наштовхувався на ворожість, і його відсилали назад до лікарні. Невидима решітка натягнута між ним і світом, люди відверталися від нього з німими обличчями, через це він став боятися їх, щоразу більше відсторонювався і заглиблювався у себе. Ніхто у світі не стане сумувати за ним, за його незграбною сірістю, у нього немає нічого особливого, що могло б пов’язати його з якоюсь людиною, він ніколи ні з ким не роздягався, нікого не торкався, він наче рухався під каптуром темряви, жодних боргів перед людьми, жодних зв’язків із ними, лише ця решітка, невидимі ланцюги, що не пускають його і тримають в самотності.

І коли медсестра йде порожніми спальними залами і вмикає світло в останньому відділенні Великого Чол., він кидається в ніч з єдиним бажанням: аби щось нарешті понесло його — рука чи вітер, аби щось затримало його у цьому світі, але він — лише закручений вузлик, який обернеться кілька разів у повітрі, тоді закружляє далеко, на край світу, вдариться об землю і розіб’ється.

В останні місяці у Бекомберґа йому дозволили гуляти самому, але він ніколи цим не користався, лише цілими днями сидів біля вікна і дивився на дерева, жодного разу не вийшовши на подвір’я на прогулянку разом з іншими. Перестав умикати глобус, який роками стояв біля його ліжка, а за день перед тим, як залишити лікарню, після виписної розмови з лікарем Яновскі, він стоїть у відділенні перед кімнатою медсестер, вдягнений у шапку і куртку поверх піжами, і каже, що піде на кілька годин збирати квіти. (Збирати квіти у лютому?) Він зникає і не повертається ані того вечора, ані наступного дня. За кілька днів його знаходять мертвим під радіощоглою, якась жінка вигулює собаку і помічає його тіло, він лежить, витягнувшись на жовтій торішній траві, в смугастій піжамі, з розбитою головою і памороззю на одязі.