Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

Перша розмова

— У газеті пишуть, що Едвард Вінтерсон помер, — каже Їм, сидячи в невеликому колі світла від моєї лампи для читання на Юнґфруґатан, і показує на вирізку-некролог з газети. — Головний лікар мого відділення в Бекомберзі. Пам’ятаєш його, Єккі?

Поки ми розмовляємо, на небі одна за одною з’являються зірки, стрічка яскравих намистин на глибокому синьому тлі, ця зловісність вечірніх зірок, запаморочливе світло, звісно, я пам’ятаю Едварда, він зазвичай стояв біля входу до Великого Чол., курив сигарету в сутінках, одинока струйка диму в сірому світлі, як він широко усміхався, коли бачив Їма, як одного разу, коли Едвард віз мене додому з лікарні, я задрімала на задньому сидінні з вигорілою від сонця оббивкою.

Огорнутий м’яким світлом лампи, Їм розповідає мені, як під час перебування в Бекомберзі він часто їздив разом з Едвардом Вінтерсоном в його сріблястому Мерседесі на нічні гулянки до Остермальма. Коли заходило сонце, Їма забирали з відділення, тоді вони минали липову алею і їхали далі, до погаслого міста, яке колись було для нього життям. Едвард Вінтерсон приносив йому одяг: чисту сорочку, джинси і куртку, все це, акуратно поскладане, чекало на нього в кузові автомобіля, і щойно вони опинялися за брамою лікарні, Їмові вручали сигарету і пхали до рук випивку.

— Едвард був неймовірним, — сміючись, каже Їм, — а ще справжнім божевільним. Ми закохалися в одну жінку. Сабіну. Пам’ятаєш її? Якою ж дикою вона виявилася. Але Едвард був просто багатим хлопчиком з Остермальму, він навіть не уявляв, як із нею поводитися.

Того першого зимового пообіддя, коли Їм приходить і розповідає мені про Бекомберґу, небом, що нагадує малюнок розмазаними чорнилами, суне кілька самотніх хмар. Їм у Стокгольмі проїздом, за кілька днів він повертається до Каріньо, в будинок біля Атлантичного океану. Червоні пульсуючі вени призахідного сонця і змійки тютюнового диму, яких він випускає з рота під час розмови, все це нагадує мені про навислий туман того дня, коли ми з Лоне вперше прийшли його відвідати, про сніжний дим, що звивався між будинками.

Усе навколо замерзло, ми йшли вузькими асфальтованими доріжками і намагалися читати дороговкази. Здавалося, ніби хтось здер кору з мокрих стовбурів, і мені досі вчувалися крики сорок, що билися між будинками у схожому на казарми дворі, поки ми поспішали до Великого Чол. На Лоне були яскраво-червоне пальто і чобітки, вона ледь нахилилася вперед, тісно зімкнувши руки на лацкані пальта. Виглядала так, наче просувається крізь шторм. Бліде обличчя Їма, ні сліду усмішки, погаслий погляд, його руки так сильно тремтіли, коли він намагався закурити, тож довелося покинути цю затію і відкласти сигарету. Лоне взагалі-то кинула курити, але вона взяла пачку сигарет, припалила одну для нього і одну для себе, кілька разів швидко глибоко затягнулася, а тоді покінчила з сигаретою під каблуком.

Їм: Я вже багато разів намагався, але по-справжньому це зробити не вдавалося. Скільки разів я лежав, запхавши голову до газової духовки, коли Лоне поверталася додому після роботи. Букет троянд на кухонному столі, відкритий газ. Такий експеримент. Цього разу це нагадувало вільне падіння. Я впав, а потім продовжував падати.

Їмові друзі в лікарні називали його Їммі Дарлінґ, згодом я теж почала так його кликати, коли ми разом з іншими пацієнтами сиділи на невеликому схилі, порослому молодими берізками. Дим від сигарет, що підіймався до неба, був сигналом для тих, хто перебував з іншого боку огорожі, нашим привітанням до світу назовні. Я збирала недопалки і віддавала їх Їмові й Сабіні, потім — Паулю.

— Їммі Дарлігу!

— Що?

— Ти одужаєш?

— Не знаю, Єккі.

— Ти не хочеш бути здоровим?

— Я вже не знаю, чого хочу, не знаю, що означає бути здоровим. Тут я почуваюся вдома більше, ніж будь-коли де-інде. Люди тут інакші, у них нічого нема, і я зрозумів дещо: неважливо, чим ти володієш і де живеш. Усе одно ми всі однакові, не існує нічого, що могло б захисти нас.

— Захистити від чого?

— Не знаю. Від самотності… від падіння у прірву всередині себе.

— То ти не повернешся?

— Не знаю, Єккі. Не чекай на мене.

Сабіна лежить, витягнувшись на животі, на чорній траві за каплицею і тримає перед собою розгорнуту книжку.

— Свобода — це все, чого я прошу, — каже вона і підводить на мене погляд, її зіниці розширюються, хоч яскраво світить сонце, аж поки від очей залишається тільки чорна туш і чистий біль.

— А коли свобода відмовляє мені, як це завжди буває, я все одно її здобуваю.

Я ніколи не забуду Сабіниних очей, як вони розширювалися і звужувалися в яскравому світлі під деревами Бекомберґи. Великі, темні й непорушні на закам’янілому від ліків і алкоголю обличчі. Я довго вважала її образом себе у майбутньому, а тепер вже й не знаю. Одного дня я стою біля вікна у шостому відділенні і бачу, як Сабіна біжить вниз по схилу біля беріз за Великим Чол., за нею — Едвард. Біля великого дуба він хапає її і тягне вниз, на траву, розриває її намисто, і намистини злітають в повітря, як каскади води, як блакитні краплини дощу.

Я місяцями знаходжу намистини в траві під дубом. Волошкові, індіанські, лазурові, небесні, з часом вони тьмянішають, з деяких намистин дощі змивають весь колір, вони стають білі, як слонова кістка, безбарвні. Спершу я думаю повернути їх, але потім повертати вже нема кому.

Їм нагадує старого хлопчика коли сидить у кріслі, занурившись у нього так, що воно виглядає величезним, недбало витягнувши свої довгі кістляві ноги. Крісло — одна з небагатьох речей, що залишилися після Віти і Генріка, вже нічого нема, давно все розпродали, коли Їмові були потрібні гроші. На фотокартках вони стають дедалі молодшими, поки всі ми старіємо. Віті було якраз під сорок, коли її не стало, вона була трохи молодшою, ніж я тепер, на старих чорно-білих весільних фотографіях її очі далі випромінюють світло.

Ніхто не міг собі уявити, що Їм колись постаріє. Він завжди перебував поза часом, жив за своїми правилами, ніби велика дитина, небезпечна й неслухняна, він завжди надто сильно любив смерть, аби хтось міг уявити собі зістареного Їма. Часом я думаю, що Їмові бракує зображень життя після молодості, зображень старіння, він завжди робив те, на що мав охоту, потурав усім своїм забаганкам та інстинктам: брехав, обманював, пив, зраджував; не думаю, що він коли-небудь когось любив. Ані мене, ані зведених братів. Напевно, не любив і Лоне.

— Та ну, Єккі, — каже він, забувши, що наступного року йому виповнюється сімдесят, — я ніколи не стану старим. Для старості моє життя було надто важким. І я ніколи не хотів жити. Не по-справжньому. Не так, як ти.

Він знову вирішив померти, так і оголошує свій намір, тільки-но з’явившись у дверях на Юнґфруґатан. «Єккі, я не хочу старіти. Не залишилося нічого, заради чого можна жити». Він приїхав до Стокгольма, щоб попрощатися зі мною і Маріоном. За кілька місяців Їм збирається виплисти з невеликої бухти на півночі Іспанії. Він приберіг пачку снодійних таблеток «Імован» і попросив мого благословення; він його отримав, бо зазвичай я не відмовляла йому в проханнях. У його присутності я завжди ставала німою, ніби всередині мене стиралися всі думки.

— Роби, як знаєш, Їме, — швидко кажу я. — Ти завжди так робив.

Їм часто писав мені листи після того, як переїхав від нас із Лоне до маленької орендованої кімнати на Обсерваторіеґатан. Це було ще до того, як він потрапив до Бекомберґи.

— Люба Єккі, ти мусиш допомогти мені. Єккі, просто зайди на хвильку сюди після школи. Тепер ти єдина, хто може мене порятувати. Можеш прийти до мене? Мені тут так самотньо.

Я ніколи не відповідала на його листи, не знала, що сказати, я завжди мала відчуття, що не зможу врятувати Їма, навіть якщо справді намагатимуся. Зрештою, його завжди рятувало щось інше — жінка, як от Сабіна, чи алкоголь.

Їм не схожий на себе. Його обличчя бліде, хоч над його будинком у Каріньо світить яскраве пекуче сонце, він одягнений у завеликий на кілька розмірів джентльменський костюм і елегантні черевики, він ніколи не носив такого. Раніше завжди були джинси, зіпрані футболки і кросівки. Він наче вбрався до власного похорону. І світло, яке завжди було в його очах, погасло. Прекрасне, лякаюче, самотнє світло, воно розливалося і освітлювало ніч навколо нього, воно випромінювало якусь особливу енергію і нерозсудливість, щось нестримне, як сильний вогонь або гірський обрив. Темносиній ірис одного ока покритий тонкою молочною плівкою, погляд не знає спокою, чогось вишукує. Без жінок і алкоголю, без внутрішнього мерехтіння руйнівного жару сексуальності не зосталося нічого, лише попіл, постаріле тіло у завеликому костюмі, без майбутнього і без сподівань. Водяна ящірка, яка звивається в літньому повітрі, її вертке, вібруюче, еластичне тільце, що виблискує на воді, вибухово переповнене життям і енергією, зморщується з настанням зимової холоднечі.

Колись давно я думала, що наша сім’я благословенна якимось особливим світлом, я думала, що з нами не трапиться нічого лихого. Їм якось так умів розповідати про світ, що я відчувала нашу шляхетність і обраність, від його історій про життя світ навколо ставав позолоченим. Коли я потрапила до Бекомберґи і зустріла там старих чоловіків, які говорили про себе, як про королівських і титулованих осіб, щось нагадало мені про Їма. Життя тих людей також було золотим, піднесеним. Вони самотньо кружляли трохи вище, понад життям решти людей. Окремо від усіх, вперед у великих золотих епікажах, а інші в цей час любили їх і боялися.

За моїм вікном — білі нитчасті промені зимового сонця, вони тягнуться між соснами, обертаючи крони дерев на золото, а тоді зникають за церквою Гедвіґи Елеонори. На мить мені здається, що великі дерева горять. Корені і голі стовбури світяться в сутінках, ніби охоплені вогнем, але слабке золотисте світло швидко тоне у тінях. Зима Юди, по-зрадницьки м’яка.

Під час нашої сьогоднішньої зустрічі в Гумлеґорден Їм виглядає тендітним, навіть тверезим, він непевно тримається на ногах, почувається дезорієнтовано в новому Стокгольмі. Якщо він постарів, тоді і я не можу залишатися молодою, подумала я, спостерігаючи за Їмом, коли той стривожено шукав мене поглядом у натовпі, ніби дитина, що шукає своїх батьків. Лоне більше непідвладна часові, іноді здається, що вона молодша за мене, я ніколи не чула, щоб вона хоч словом про когось сказала погано, ні про Їма, ні про когось іншого. Думаю, їй властива якась особлива схильність до любові, Маріон тягнеться до неї, як до квітки.

— Розкажи ще про Едварда, — прошу я в Їма, він сидить у м’якому колі світла від лампи, а мене не залишає сильне відчуття, що він справді прямує до кінця, що минає наш останній час перед його зникненням. І він продовжує розповідати, світло блакитного неба швидко гасне і його змінює холодне світіння вуличних ліхтарів.

Коли вони з Едвардом на світанку поверталися на територію лікарні, Їмові повертали його лікарняний одяг і давали щось для сну, маленьку блідо-рожеву таблетку. Едвар зупиняв авто трохи далі, щоб Їм перевдягнувся у затінку кількох сосен, а тоді Їма відпускали до відділення 43, він прокрадався повз медсестру на нічному чергуванні і лягав, щоб трохи поспати перед підйомом. За кілька годин по тому Едвард вже займав своє офіційне місце за письмовим столом. Під час сеансів терапії вони з Їмом вели довгі розмови про самотність і марноту всіх речей. Едвард казав: «Не існує способу визначити, чи хтось справді хоче позбавити себе життя». А тоді продовжував: «Не думаю, Їме, що ти хочеш померти. Ти не самогубець. Гадаю, ти прагнеш знову побачити свою матір, Віту. Думаю, ти хочеш запитати її про щось. Я хочу, щоб ти пообіцяв мені дещо. Доки тривають наші нічні поїздки, ти нічого не накоїш. Мені потрібен хтось такий, як ти». І Їм широко усміхається, сидячи переді мною в оббитому оксамитом кріслі, і припалює сигарету, не гасячи попередньої.

— Едвард завжди казав, що я не хворий. «Їме, ти не повинен тут бути, — казав він. — Авто чекатиме тебе о пів на десяту перед Великим Чол.».

Я простягаю руку до Їма, щоб припалити чергову сигарету, навколо вже стемніло, Їмове обличчя освічується маленьким вогником сірника, а тоді жаром сигарети, що блукає в темряві.

— Як думаєш, де вони зараз? — запитую.

— Хто — вони?

— Колишні пацієнти з Бекомберґа.

— Тут, — сміючись, відповідає Їм, — у твоєму кріслі.

— А інші?

— Десь є.

— Так, але де вони?

— Гадаю, десь на вулицях, у притулках і в’язницях. Чи під мостами. Де ще їм бути?

— А ти, Їме, де ти?

— Тут, разом з тобою, Єккі.

— Я знаю. Але зараз ти щасливіший?

— Я не буваю щасливим, але зараз мені досить добре.

«Але чому його тримають у Бекомберзі, якщо причина — не алкоголь?» — запитує Лоне, вона стоїть під зоряним небом, в пальті, і дивиться на нічний силует лікарні. Виглядає такою молодою, Лоне завжди так виглядатиме, а ще ці сиві пасма, що вибиваються з волосся, срібні ниточки, які тягнуться з її голови, ніби місячне світло. Я мрію, щоб Лоне знову прийшла зі мною до лікарні. Тут, біля покинутої лікарні, є Їм і ніч, щось невловиме, те, що я завжди намагалася тримати на відстані, якесь насильство і велика любов.

— Не розумію, — кажу я, — чому деяким людям важче вберегти себе?

У небі над нами неспокійно суне хмара кольору сірки, ніби перед негодою. Часом я маю відчуття, що насправді життя не торкнулося Лоне, що після років, проведених з Їмом, вона принишкла, як поранений звір.

— Від чого він мав берегтися?

— Думаю, від життя.

— Он як.

Лоне заходиться сміхом, м’яким дзвінким сміхом, який огортає світ вуаллю і казками, а тоді вона зникає з моїх думок.

Ніч

«Чоловік, 1945 року народження, потрапив до Бекомберґи після спроби самогубства… кілька днів страждав від повторюваних нападів епілепсії в результаті тривалого зловживання алкоголем і медикаментами… робота, житло, колишня дружина тринадцятилітня донька... приписано таблетки «Антабус», вживання припинено за бажанням самого пацієнта… ризик самогубства…»

З Бекомберґи є лише одна фотографія, я знайшла її в одному з альбомів Лоне. У мене на голові капелюшок, на шиї висить те старе потерте боа з лисячого хутра. Фотографував нас, мабуть, Едвард під час одного з нечастих візитів Лоне до Бекомберґи, на фотокартку якимось дивом заблукав білий метелик і завмер, так і сидить, навіки закам’янівши біля моєї коси, і якщо мигцем дивитися на фото, можна подумати, що у моєму волоссі зав’язаний бант. Стільки метеликів водилося в той час, стільки птахів, вони були скрізь. На фотографії ми стоїмо, трохи відсторонившись одне від одного, ніби не усвідомлюємо присутності інших на фото або ніби саме збираємося розійтися. Позаду нас — пошматовані хмари, що відбиваються у вікні. Лоне збирається вийти з зображення, їй ніколи не подобалося бути спійманою на фотографіях. Я ж нахилилася підібрати щось із землі і завбачливо притримую рукою капелюшок, аби він не впав. На фотокартці лише Їм залишається спокійним, погляд його насичено темно-синіх очей спрямований просто в камеру.

Часом мені здається, що Маріон нагадує Їма, у них подібна хода. Хитливі, блискавичні, трохи рвучкі кроки, раптова радість, яка струмує тілом, ніби подуви вітру. Того вітру, що змушує Маріона бігати світом, а Їма — завжди йти далі, ніколи ніде не затримуватися, ніколи не заспокоюватися. Маріон прийшов до мене вночі, була негода, того листопадового ранку шість років тому я сиділа в лікарні з вимащеним кров’ю згортком у руках, він був сповитий у покривальця і ганчірки з плямами крові, а в кімнаті навколо нас пахло твариною і затхлою водою. З крові світилася пара яскраво-блакитних очей, а під сіруватою шкірою стукало серце, воно виявилось трохи завеликим. Пам’ятаю, мені стало цікаво, чи всередині моєї темряви його очі сяяли так само.

Коли Їм сюди приходить, він кілька хвилин жартує з Маріоном, а тоді взагалі забуває про його присутність. Дзвінкий голос Маріона весь час лунає повз нього, наче б дитина знаходилася на недосяжній для нього частоті. Та Маріону все одно подобаються візити Їма, він дивиться на нього щасливими очима і питає, коли той прийде до нас знову.

— Не знаю, — відповідає Їм, — можливо, я більше ніколи не повернуся.

— Чому не повернешся?

— Тому що жити — це важко, а з часом стає все важче. Ти щасливий, бо не знаєш, що на тебе чекає, комісаре Бельмондо.

Перш ніж я встигаю заснути, відчуваю запах горілого. Перевіряю всю квартиру, попільнички, газову плиту, старі згорілі свічки, але ніколи нічого не знаходжу, тож я навчилася все одно засинати. Щойно поринаю у несвідомість, як починають рухатися фіолетові смужки диму, разом з ніччю приходить переляк, смуга холоду поверх грудей, холодна рідина, яка тече уздовж хребта, венами, як сніг, як вуглекислий газ. Вночі я знову прокидаюся, мені здаєтся, що світ зараз зіштовхнеться з якоюсь зіркою, я прокидаюся від того, що падаю, я боюся, що будинок зараз перекинеться, боюся, що все зникне, коли я прокинуся, боюся через війни, які повільно насуваються на світ. Наша з Їмом довга ніч розгортається піді мною, ніби темне небо, і тоді я підходжу до Маріона і дивлюся на нього, він лежить у ліжку, розкинувшись, ніби маленький хрестик, з темним від поту волоссям. Я б хотіла вміти захистити його від ночі, від мого обличчя і погляду, хотіла б могти далі носити його у собі.

На деревах у Клокхуспаркен на кінчиках гілок висять великі прозорі краплі, вони розриваються, відриваючись від кори, і падають на землю, непотрібні, зруйновані. У кожній краплі — дзеркало, і в кожному дзеркалі міститься окремий світ, пацієнти, котрі ходять пляжем внизу за Санкта Марією під шум хвиль, анонімні могили на території лікарні, мертві з Палацу безумців, у яких немає рідні, вони покояться в цементних чанах, наповнених формаліном, чекаючи, коли опиняться на столі для розтинів перед студентами медицини, Їм у машині швидкої допомоги прямує мостами до Бекомберґи, і Сабіна, яка у вигорілій на сонці майці танцює, задкуючи, у приглушеному світлі шостого відділення. Від цього не боляче, просто все набуває особливої ясності, я бачу візерунок на стовбурах дерев за вікном так чітко, наче тримаю в руці збільшувальне скло.

— Їме, ти справді хотів усе залишити? — запитую. — Маю на увазі — померти. Ти справді цього хотів?

— Думаю, так. Я вважав, що мені вже нічого не залишилося.

— Але…

— Єккі, це не настільки страшно. Часом просто нічого не залишається.

— А ти не хочеш повернутися додому?

— Я вже вдома.

Відвідуючи його тієї пізньої весни, коли мені виповнюється чотирнадцять, я бачу, як Їм возсідає на невеликому схилі під березами перед Великим Чол. Між високої трави зигзагами літають перші білі метелики, вже здалеку нам чути, як Їм розповідає історії і співає перед невеликим відділенням лікарні біля беріз, в оточенні персоналу, пацієнтів і родичів. Ми повільно наближаємося, ідучи під навислими кронами, Лоне далі одягнена в пальто і чоботи, незважаючи на літнє тепло, птахи на деревах кричать, як божевільні, такі довгі, стражденні, похмурі крики. Їм завжди з усмішкою ширяв над безоднею, п’яний і непереможний, він завжди вмів зробити так, щоб інші сміятися. Це його дарунок нам.

Напевно, Їма привезли сюди вночі, його знайшли в снігах на трасі, що вела до аеропорту, і після промивання шлунку в Саббатсберзі доставили до Бекомберґи. Кількома годинами раніше він поселився в готелі біля Норртулла, там проковтнув усі свої снодійні таблетки і запив пляшкою коньяку. Тоді вийшов на трасу в напрямку аеропорту, щоб спробувати сісти на літак і кудись потрапити, байдуже куди — Париж, Санкт-Петербург, Москва, до пункту призначення він мав би прибути вже мертвим. Але до цього не дійшло. Їм заснув у сніговому заметі за кілька сотень метрів від готелю. Я бачу хижих птахів, що на узбіччі чекають на неживе Їмове тіло, і рештки неба, яке повільно зникає між чорними верхівками дерев. На відстані — звуки сирен, дерев’яних черевиків і ключів, за Їмом зачиняються двері, його перевозять освітленими коридорами, і ще ця страшенна темінь, що насувається зі старої криваво-червоної будівлі лікарні біля алеї Бекомберґа в передмісті Стокгольма. Мабуть, це я колись давно, в іншому часі запитую, доки ми ще стоїмо під похиленими березами перед Великим Чол.

— Їммі.

— Що?

— Хіба не було нічого, що того дня могло б затримати тебе в цьому світі?

— І що б це могло бути?

— Не знаю… може, я?

— Припини, Єккі, — каже Їм, сміючись. — Я ніколи не був щасливим від чогось такого, що приносило щастя іншим людей. А ти завжди була вільна. Тобі ніколи не був потрібен батько, та й чоловіка ти ніколи не будеш потребувати.

Він лежав у траві перед Королівською бібліотекою і спав, біля нього — кілька порожніх пляшок. Поруч сиділа вівчарка, раніше я ніколи її не бачила. Він так міцно спав, аж спершу я подумала, що він мертвий. Я присіла біля нього і за якийсь час помітила на шиї слабкий пульс, наче під тонкою шкірою звивалася маленька ящірка. Я боялася, що пес може напасти, але той сидів нерухомо, ніби й не помічав мене. Біля пляшок лежала розгорнута книжка, мій погляд упав на кілька рядків. Те, що людині шкодить, — гріх. Врешті, лампа вічності гасне. Любов неприродня. Пес сидів непорушно і дивився на парк. Може, варто було розбудити його, але я не наважувалася, сіла на лавку трохи віддалік і стала чекати. Сиділа, поки не стемніло. За кілька годин він встав, роззирнувся довкола, зібрав свої пляшки й газети і поплентався геть, він пройшов так близько до моєї лавки, що я відчула його запах, але не побачив мене. Це востаннє я бачила його перед тим, як він потрапив до лікарні.

Останній пацієнт (Ще у світлі)

Наостанок під склепінням мансарди відбувається розмова з головним лікарем. Доктор Яновскі вже йде, його кабінет для прийомів загромаджений спакованими коробками. В думках він уже сидить в своєму новому кабінеті на Кунґсгольмен на висоті пташиного польоту, звідки йому відкриватиметься краєвид аж до міської ради. Улоф сидить, тримаючи на колінах сумку, і дивиться у вікно. В сумці у нього кілька речей: гаманець, окуляри для читання, ліки, піжама, костюм і ще енциклопедія, колись давно отримана від головного лікаря Гаральда Рабе. На підлозі поруч стоїть глобус. На светрі бракує ґудзиків, він на кілька розмірів замалий, руки старого лежать на колінах.

— Я боявся, що ти не прийдеш, — каже він.

— Ми ж домовилися на конкретну годину.

— Так. Я… Годинник зупинився десь о пів на четверту. В такий час уночі помирає більшість людей. Хоча батько помер пообіді. О другій. Я дізнався наступного дня.

— Я пам’ятаю, Улофе. Ти був засмучений.

— Так.

— Ти почав битися.

— Так.

— Потім перестав.

Улоф дивиться на нього великими очима.

— Думаєш, там, назовні, мені буде добре?

— Думаю, так.

— Справді?

— Так, я покладаю на тебе великі сподівання. Як і завжди. Ти ж знаєш.

— Ти казав, що ви були моєю надією, коли у мене не було власної.

— Атож, так і було. Тепер, Улофе, тобі самому доведеться нести надію.

— Я б хотів залишитися тут.

— Чому тобі цього хочеться?

— Тут у мене є друзі.

— Улофе…

— Але у мене немає інших друзів. А ти, лікарю Яновскі, мій друг. Ти казав, що ти мій друг.

— Я твій друг, але це не означає, що ми знову побачимося. Там, назовні, у тебе з’являться справжні друзі.

Улоф знову виглядає у вікно. В очах з’являється блиск.

— Я так не думаю, але буде весло збирати квіти, коли матиму охоту. Поїду до Гаґапаркен і Єрдет, і Лілл-Янсскуґен.

— А що ще?

— Може, я виграю в лотерії найбільшу суму.

Великий чол., березень 1986 року

Клокхуспаркен безлюдний. Перед кімнатою для оглядів чутно поодинокі голоси, в коридорі ходять люди. На Їмові сорочка сигаретного кольору, останні промені пізнього сонця затримуються там, де він сидить перед Едвардом, у кімнаті біля лікарняного годинника. Здається, ніби сидиш усередині велетенського тіла, якраз упритул до нього працює залізне серце, чужий небезпечний пульс. Щоранку: пустка в грудях, що розкривається, наче пустельний ландшафт. Пекуче сонце усередині, крик крові за налитою сонцем випивкою, яка мчить венами. Із записів історії хвороби: Доглянутий, виглядає дещо виснаженим. Усе життя був напруженим і неспокійним.

Очі Едварда наче підсвічені зсередини невиразним нав’язливим світлом, світлом, яке змушує Їма почуватися беззахисно, воно ніби пробивається крізь шкіру, як рентгенівські промені, освітлюючи все, ребра і серце, яке висить усередині, схоже на тінь.

— І яка ідеологія за усім цим?

Їм повертається до цього питання, щодня він довго піднімається сходами до Едварда, аби розпитати про ідеї, що лежать в основі лікарні, про всеохопну ідею.

— Немає ніякої ідеології, Їме. Облиш це.

Едвард знімає окуляри і кладе їх на письмовий стіл, під сонячні промені. Стіл завалений стосами паперів і старих книг, що лежать розгорнуті, наче він читав їх усіх одночасно.

Його руки бліді, трохи веснянкуваті.

— То в тебе є донька?

— Так.

На мить він знову надягає окуляри. Вони не мають оправи, лише тонке скло, що захищає очі.

— Коли тебе приймали сюди, ти говорив, що не маєш ­дітей.

— Я справді таке сказав?

— Так. Я запитував.

Їм виглядає у вікно. Молочно-біле небо, лихоманно-жовті проблиски.

— У мене було відчуття, ніби у мене не було дітей. Здавалося, що все зникло.

— А зараз?

— Зараз уже не знаю.

Ми чекаємо на Їма в коридорі. Стіни зелені, ніби всередині басейну, з кожної кімнати видно квадрат світла. Віддалені голоси, по стіні лізе самотня чорна муха. До нас підходить медсестра, вона в дерев’яних черевичках, волосся за спиною зав’язане в бліду косу. На маленькій бірці написано ім’я — Інґер Фоґель. Вона каже нам зачекати, Їм скоро буде готовий зустріти нас. Коли він нарешті з’являється, одягнений в сорочку і м’які штани, яких я ніколи не бачила раніше, Лоне встає.

— Доброго дня, Їме.

Він дивиться на нас, наче ми повернулися зі світу ­мертвих.

На поясі у нього золота пов’язка, нагадує шнурок зі штори.

— Ви прийшли.

— Так, — ледь чутно відповідає Лоне.

— Я думав, що вже ніколи вас не побачу.

Лоне віддає йому пакет з одягом, який ми забрали у господині на Обсерваторіеґатан.

— Анна цікавиться, куди ти подівся. Я не знала, що маю казати. Вона питає, чи ти далі будеш винаймати кімнату. Тобі слід було зателефонувати нам.

— Я не знав, де ви були.

— Ми були в Марокко.

— Я знав, де ви були, але в мене не було номера телефону. Я думав, що ви вже не повернетесь.

Не треба було залишати Їма одного такої зими, з усім цим снігом, який все падав і падав над містом, поки нас не було, але Лоне хоче потурбуватися про себе, це вперше вона має можливість поїхати в подорож, бо Їм вже не спускає на вітер усі наші гроші.

— І що ти робиш цілими днями? — запитую я.

— Відпочиваю. Граю в шахи. Розмовляю з лікарем. І тут є одна дівчина, яка мені подобається. Сабіна.

Лоне вийшла пройтись у коридор. Я сиджу в ногах його ліжка. На самісінькому краю, зачіпаючи ногами підлогу. Повз палату торохкоче лікарський возик. До кімнати заходить Інґер Фоґель з тацею, на якій маленькі пластикові стаканчики з ліками. Така легка ангельська постать в дерев’яних черевичках. Їм залпом випиває свої ліки і ставить стаканчик на тацю.

— Тобі не можна виходити? — питаю і дивлюся на хмари, що пливуть назовні. Пошматовані хмарки, ніби з надірваними краями. Віконним склом тягнеться тонка сітка, ніби павутина, це помічаєш не одразу, лише за якийсь час; віконне скло зсередини не розіб’єш.

— Іноді можна.

— Тобі дозволяють виходити самому?

— Ні.

Я дивлюся на нього, але він відводить очі. Темно-синій погляд, як у мене. Здалека чути монотонний звук важкого зимового дощу, що наближається, водянисто-сіра оболонка неба посічена чорними прожилками гілок.

— Ти справді думав, що ми не повернемось?

— Так.

— Може, Лоне передумає, — кажу я.

— Навряд. Я б на її місці не передумав.

— Не повернувся б?

— Я б не любив мене. Я розумію, що вона не любить.

За кілька днів до того Їм зателефонував і сказав, що хворий. Ми з Лоне щойно приїхали з аеропорту, стоїмо перед вхідними дверми і тут чуємо дзвінки всередині квартири, я кидаюся через світлі кімнати, піднімаю слухавку, і в моїй голову опиняється голос Їма. За вікном сніжить, і я думаю, що, мабуть, це через сніг Їмовий голос настільки змінився, він звучить так, наче Їм знаходиться десь глибоко під землею. Або це просто телефонні лінії поважчали від маси снігу. Під час розмови здається, ніби Їм мерзне, і я думаю про тепле золотисте море, в якому плавала останні тижні, шукала мушлі та морські зірки, я досі відчуваю у собі пульс океану, він хвилями наростає і спадає, прагнучи затягнути мене у глибочінь, аби я могла плавати там вічність.

Раз у раз під час розмови, яка здебільшого триває у мовчанні, чути, як деренчить монета, закинута в телефонний автомат.

— Там, де ти зараз, іде сніг? — врешті питаю.

— Не знаю, — відповідає Їм. — Я стою в коридорі, тут нема вікон, але відколи ви поїхали, сніжити не переставало.

— То що в тебе за хвороба? — посилаю питання в теплий рот слухавки.

— Мої крила стали завеликі, я вже не можу літати.

— Що це означає?

— Точно не знаю, — каже Їм, — запитаю лікаря, коли той прийде, але, напевне, я тут залишуся на якийсь час.

— То де ти?

— У Бекомберзі. Тобі відомо, що це таке?

— Думаю, так, — кажу я, і щось холодне ворушиться всередині біля ребер.

— Можна мені поговорити з Лоне?

— Так.

Якийсь час я тримаю слухавку біля серця, а тоді передаю її Лоне, вона стоїть переді мною, накинувши пальто на руку, я спостерігаю за її обличчям, поки вона говорить. Лоне відчинила вікно, і в кімнату заходить холодне повітря, я мерзну в стьоганій куртці, потім помічаю, що навколо моїх чобіт натекли невеликі калюжі. Лоне міцно притисла слухавку до вуха, вона слухає і дивиться у вікно з дивною відсутньою усмішкою.

Лоне цілими днями лежала на арабському килимку у верхній частині пляжу, біля очерету, де починався сухий потрісканий асфальт. Поринула в свої книжки, а коли засинала на спеці, вітер якийсь час перегортав сторінки і далі мчав пляжем. Самотні собаки, голодні й худі, сновигали туди-сюди на краю води, шукаючи рибу, що викинулася на берег, і сміття. Ночі були зоряні, одного дня вранці на берег викинуло чорне кошеня, я сиділа на балконі, дивилася на далекі темні гори і думала, що ми могли б залишитися, лежати тут вічність, дрімати під вентиляторами на стелі і слухати крики, що на світанку долинали з мінаретів. Якби Їм поїхав з нами, все було б по-іншому.

Камінці в піску, що відкривалися, коли відступали хвилі, нагадували родимки на спині Лоне, здавалося, що над її плечима хтось труснув пензликом, змоченим у темній фарбі. Родимка за кожен рік, що минув, ніби чорне сонце сяяло над її тілом. Вона сиділа на балконі, доки не темнішало її обличчя, а шкіра ставала оманливо ніжною і м’якою. У мене на тілі майже немає родимок, лише бризки веснянок тут і там. Я зовсім не схожа на неї. Дивлячись на себе у дзеркало, я бачила його обличчя, Їмове. Вузькі сині очі, непередбачуваність, порожнеча.

Кількома місяцями раніше ми йшли по Каммакарґатан через парк Теґнерлюнден і далі до Обсерваторіеґатан, де тепер мав мешкати Їм. Лоне попросила Їма переїхати. Нас огортав туман, дерева біля Спьокпаркен стояли майже голі, я тримала Лоне за руку. Ми випроваджували Їма з його валізою до маленької кімнати на Обсерваторіеґатан. Він стояв у дверях і дивився на нас, коли ми збиралися попрощатися, вони з Лоне на прощання випили темний, як жовч, ром, Їм стояв у дверях, наче тінь.

— Не йди, Лоне. Не залишай мене. Я не дам собі ради.

Але ми пішли, пішли униз по Дроттнінґґатан під різдвяними гірляндами, що світилися тисячами зірок.

Коли після школи я приходила відвідати його на Обсерваторіеґатан, він лежав на софі-ліжку, опустивши жалюзі. Кімнатою тягнулися приглушені відблиски світла, він усе забув, дивлячись на мене, він вже нічого не бачив.

— Що ти зробила своїй красивій мамі? Ти теж не турбувалася про неї, як і я?

Він наче забув про існування світла, перестав включати лампи, жалюзі завжди опущені. В його житті світлом була Лоне, а тепер вона зникла. Я сиділа біля нього і дивилася, як сонце зникало з міста, це відбувалося так швидко, однієї миті місто в сонячному світлі, світло в серці, а наступної ставало темно, як у мішку. Переїхавши від нас, Їм часом приходить переночувати, захопивши невеликий пакет. Зранку, коли ми з Лоне затемна збираємося виходити, він ще лежить у двоспальному ліжку. На простирадлах навколо нього пахне якоюсь спустошеністю, відчуттям землі і пустинності, самотністю. Минає кілька місяців і він перестає приходити, а коли я телефоную йому на Обсерваторіеґатан, ніхто не відповідає.

Він схиляє голову їй на пальто, вона гладить його по тім’ї, волосся жорстке і немите, пахне чимось незнайомим, легкий запах ліків і лікарні, пісний білий приглушений запах загноєних бинтів, моргу, мила.

— Мені вже час іти, — м’яко каже Лоне.

Їм нарешті піднімає на неї погляд. У приглушеному світлі його очі ледь блакитні.

— Залишся зі мною, кохана.

— Я не можу.

— Лише на трохи. Посидь зі мною.

— Я справді мушу йти.

— Тоді чому ж ти прийшла?

— Тому що ти попросив.

— То ти прийшла не заради мене?

— Не знаю, Їме, я прийшла, бо була тобі потрібна.

— Але не заради мене?

— Яке це має значення? Я ж прийшла. До тебе більше ніхто не приходив. Лише я. І Єккі.

Раптом у коридорі пролітає біла пташка. Морська або, може, якась хижа. Велика, біла і блискуча, вона змушує мене задуматися про майбутнє. Я вибігаю в коридор і бачу, як далеко на сходовій клітці вона зникає.

В автобусі дорогою додому після перших відвідин Бекомберґи ми з Лоне переглядалися, наче щойно прокинулися після довгого незрозумілого сну. Її яскраво-руде волосся безладно розкуйовдилося, за вікном миготів мертвий індустріальний пейзаж. Не думаю, що нам доводилося коли-небудь розмовляти про ці відвідини після першого телефонного дзвінка від Їма. Ми сіли в автобус, приїхали туди, побули кілька годин у відділенні, а тоді поїхали назад до міста. Коли ми повернулися, Каммакарґатан огорнули тіні, в небі низько висіло холодне біле сонце, Лоне вляглася на софі з книжкою в руках. Настала весна, Лоне більше не хотіла його відвідувати, і я почала їздити туди сама. Лоне ніколи не заважала робити те, що мені хотілося. Я завжди мала свободу, якої потребувала.

Карта (Архітектура суму)

Вузька, сизо-сіра смуга дороги з поодинокими автівками тягнеться повз церкву Бромма, де скупчена групка будинків. Маленька крамниця, школа. Потім — лише голі поля і широкі ліси. Липова алея примикає до головної будівлі лікарні, яка має внутрішнє прямокутне подвір’я. Будинок з годинником, Клокхусет, або Адміністрація — серце будівлі, від нього розходяться два величезні крила лікарні, Великий Чол. для чоловіків і Великий Жін. для жінок, навпроти нього — будівля кухні. Лікарню оточує красивий парк, оточений огорожею кілька метрів заввишки. Щоб зайти до будівлі, треба проминути південний або північний сторожовий будинок. Страшенно покручені дерева горобини, кущі троянд і саджанці з інших країв, сторожові будинки, стіни, сувора симетрія. На всій території розпорошені солітери, також помешкання для працівників лікарні. У двох найбільших павільйонах є місце для понад 400 пацієнтів, зовсім небагато одномісних кімнат, наглядові зали, в кожній вісім-десять ліжок.

Архітектор Карл Е.Вестман — це він створює те, що колись стане однією з найбільших психіатричних лікарень Європи. Його великий креслярський стіл в Управлінні медицини заполонили ескізи малого міста за межами столиці, де має поміститись усе необхідне для дивної людини. Слабке проміння вечірнього сонця падає на тонкі, намальовані олівцем лінії, які поступово перетворюються на вигадані будівлі. Вестман вирішив, що фасад Бекомберґи має бути іржаво-червоним, із таким приглушеним відтінком червоного, що нагадує кров після згортання або слабке світло при заході сонця, і ще фасад має розташовуватися так, аби його завжди освітлювало сонце.

На початку літа 1927 року місто викупило район Бекомберґи, Лілла Енґбю, у тютюнового короля Кнута Льюнґльофа, і навесні 1929 року розпочинаються роботи на захід від Стокгольму. Територія здебільшого лісиста, з ділянками вирубок, поблизу розташоване невелике озеро Шюркшьон і озеро Юдарн з брунатною застояною водою. Упродовж літа 1931 року над землею виростає кістяк лікарні Бекомберґа.

Карл Е.Вестман під час свого перебування в Управлінні медицини зробить креслення і зведе три психіатричні лікарні: Санкта Марію у Гельсінґборзі, Бекомберґу в Стокгольмі та Умедаленську лікарню в Умео. За винятком моря, яке завжди б’ється об пляж поряд із Санкта Марією, гучного ревіння, запаху солі і постійної присутності морських птахів, ці лікарні схожі одна на одну: декілька тіл будівель уздовж подовгуватого, ніби в казармі, подвір’я. Згладжені, стриманого кольору фасади з крутим, часто чотирисхилим дахом. Решітки вбудовані у вікна, але Вестманові вдалося зробити так, щоб вони виглядали природно, як частина архітектури будівлі, тому ззовні їх помічаєш не одразу. Архітектурні ідеали — ощадливість, стриманість, суворість, простота. Архітектура не покликана пробуджувати очікування, які не під силу втілити в реальності. Вона невибаглива і монументальна водночас, грандіозна і меланхолійна. З внутрішнього боку тягнуться широкі коридори, відкриті, щоб було легше наглядати за спальними залами і кімнатами для денних зустрічей, мідно-зелені кімнати, одна за іншою, а тоді — вид з численних вікон, зусибіч однаковий, будинок навпроти затуляє небо, лише смужки птахів і світла, а нижче — казармене подвір’я, місце без тіні й без схованки, ніщо з того, що відбувається на подвір’ї, не сховається від численних очей будівлі. Гадаю, перш ніж виросли дерева й кущі, ці величезні споруди мали справляти приголомшливе враження на пацієнтів і відвідувачів.

В часи Їма навколо лікарні ще не з’явилося стільки забудов, за огорожею переважали ліс і поля. Хворих завжди розміщували трохи осторонь від міської спільноти, часто навколо великих психіатричних лікарень поширювалося коло запустіння, але з часом місто наблизилося до території лікарні. За кілька років після відкриття лікарні зовсім недалеко від південного сторожового будинку з’явився район Норра Енґбю, а потім до лікарняних будівель стали тіснитися ряди будинків і крамниць. Згодом, в тридцяті роки, недалеко від Бекомберґи будують летовище Бромма, і літаки, які злітають і заходять на посадку, накладуть свій відбиток на вид із лікарні, — образ свободи, яка з’являється і відразу зникає.

З часу минулої зміни століть і далі психіатричні лікарні приймали щоразу більше людей. Тому Медична служба започатковує у Швеції низку нових лікарень. Бекомберґа і Лонґбру в Стокгольмі. Санкта Марія у Гельсінґборзі, Лілльгаґен в Ґетеборзі, Св. Улофа у Вісбю, Умедаленська лікарня, Сідшьон, Сетер, Сантка Ґертруд, Сюндбю, Палац безумних. Можливо, хтось скаже, що зростання кількості психічно хворих залежить від державного контролю над громадянами, що діагноз — лише гіпотеза, яка описує небажану поведінку. Інші могли б пояснити це тим, що через тогочасний переїзд із сільської місцевості в місто цим людям було складніше жити поза межами установ, і почастішали випадки захворювання на сифіліс і деменцію. В місті вони ставали самотнішими і більш незахищеними. Хай там як, але визначення того, що тоді називали божевіллям, розширилося. Наприкінці 1900 року у великих психіатричних лікарнях перебувало 4600 осіб, а вже за п’ятдесят років їх було майже 33 тисячі.

Над входом тягнуться слова, вибиті свинцево-золотим поверх сліпого обличчя фасаду, з гербом і законами. За угодою, укладеною 1925 року між державою і містом Стокгольм, місто взяло на себе обов’язок заопікуватися своїми психічнохворими. З цією метою державний уповноважений постановив року 1929 дати дозвіл на будівництво лікарні Бекомберґа, що й розпочалося в роках 1932— 1933. У цій першій порі є щось утопічне, в цьому написі золотом живуть усі ті сподівання, що колись пов’язувалися з новою лікарнею, цим величним і могутнім соціальним будівництвом. Міські хворі мали отримати новий дім, де їм усього було б удосталь, хтось нарешті мав піклуватися про нещасних, котрі були «вражені божевіллям». Ось яка мрія виблискує у словах із золота, сподівання на новий вид лікарні, новий світ, де ніхто не буде покинутий осторонь, де пануватимуть порядок і турбота, де сміття людства, з яким ніхто не знає, що робити — ті, хто непридатні, і ті, хто століттями жили в клітках під землею — будуть випущені на світло, помиті й одягнені в смугасту лікарняну форму.

Легко ідеалізувати заклад, вважаючи його ідеальним місцем, де зроблять усе, що ми, люди, не спромоглися зробити одне для одного. І водночас воно наводить жах, бо показує те, що є в нас недосконалим: невдачу, слабкість, самотність.

Останній пацієнт (Ще у світлі)

Лікар Яновскі переглядає історію хвороби, Улоф згортає руки. Такі величезні, вони наче належать міцному чоловіку.

— Улофе, можеш запитувати, про що хочеш.

— Як довго я тут?

— Ти пробув у лікарні шістдесят три роки. Уперше потрапив сюди 1932 року. Восени.

Обережна осяйна усмішка.

— Це було дуже давно.

— Так, зараз ти старий.

— Пам’ятаю, я танцював у залі для зібрань у новорічну ніч 1954-го року. Тієї ночі для нас співав Юссі Бйорлінґ. Її звали Ганна Йоганссон, вона скинула форму медсестри і танцювала босоніж, без окулярів. Ми залишилися в каплиці, аж доки не почало світати. Юссі Бйорлінґа виписали минулої весни, але він повернувся, щоб заспівати для нас. Ганна Йоганссон закінчила працювати 1971 року.

— Це було ще до мене. Мені б хотілося прожити ту ніч.

Посмішка на обличчі Улофа швидко зникає, він зтишує голос.

— Що зараз там, назовні?

— Цілком новий світ. Ти знаєш, що потрібно берегтися автомобілів, не можна просто виходити на вулицю.

Він опускає погляд на свої великі руки, що лежать на колінах.

— Знаєте, часом уві сні з’являється мама, вона з’являється лише там, більше ніде. Чому Бог посилає такі сни?

— Як ти сам думаєш: чому Бог посилає такі сни?

— Не знаю, але коли світ руйнується, до мене знову приходить мама.

— Ти справді в це віриш?

Улоф знову ледь усміхається, слабке світло тягнеться його обличчям.

— Так, я весь час чекаю на чудо. На божественне втручання.

Він піднімає руки і, обережно малюючи щось у повітрі, продовжує говорити.

— Я пробував робити ескіз території лікарні, але це складно. Я не знаю, який вигляд вона має ззовні, не знаю розташувань будинків, у мене є лише ці вікна і подвір’я для прогулянок, а ще дорога до каплиці. Я відчуваю, що вона більша, але не зміг би зробити ескіз, що відповідав би реальності.

— Як, на твою думку, укладена реальність?

— Це я і мушу дізнатися. Але боюся.

— Чого ти боїшся?

— Що я не сподобаюся тим, хто назовні.

Ландшафт

Струмки води течуть лісами Бекомберґи, усе тече через повінь після рясних весняних дощів. Едвард стоїть біля вікна, дивиться на парк. Там нікого немає, у кронах дерев гуляє легкий вітер, ніби їх торкається невидима рука. Усі пацієнти зараз в їдальні, крім Їма, який залишився після закінчення консультації.

— Я сумую за домом.

— І як ти собі уявляєш своє перебування вдома?

— Не знаю. Тобто, я про це не думав. Людина ж усюди тягне за собою своє нещастя.

— Ти вже не можеш повернутися до Лоне.

— Я знаю.

— І де ти мешкатимеш?

— Не знаю. В готелі. Напочатку. Поки що.

— А далі?

— Далі? Не знаю. Знову буду випивати.

— І як ти собі це уявляєш?

Їм широко усміхається.

— Хочеш знати?

— Так.

— Думаю, це буде прекрасно. Перш ніж потрапити сюди, я вирішив напитися до смерті. Я думав, що це станеться швидко.

Після обіду Їм іде за Інґер Фоґель до кімнати з медикаментами. Він любить там бувати; без таблеток, які там зберігаються, його душа погасне. Щойно зайшовши до кімнати, Інґер Фоґель скидає дерев’яні черевички і підтягує до стегон білий халат.

— Відкрий шафку, — шепоче він і розпускає її волосся, стягнене у вузол, який важко звисає на потилиці.

— Чому я маю це робити?

— Бо ти мене любиш, бо надто сильно хочеш мене, бо ти знаєш, якою є справжня любов.

Запах крохмалю від її лікарняного халату змішується із запахом камфори і морфіну, вони стоять у полі напруги, бажання і стримування, Інґер Фоґель весь час тримає руку на ручці, щоб відчувати вібрації від ключа в замку.

— Справді?

— Так, саме зараз — так.

Ніби несвідомо вона відкриває шафку і дістає маленьку пляшку з коричневою рідиною, що нагадує сонячне затемнення, і коли ліки нарешті змішуються з кров’ю і розходиться далі нервами, здається, ніби всередині нього розгортається віяло. Світло, зосередженість, легкий сонячний свист під шкірою. Пусті строкаті очі Інґер Фоґель синіють і стають глибшими, шкіра на шиї і під пахвами, яка щойно під його руками відчувалася в’ялою і пористою, раптом виглядає пружною і живою.

— Інґер, яка ти красива, — шепоче він. — Неймовірно красива.

Віта стоїть біля вікна. Спиною до світла, тінь закриває обличчя. Лише він не спить, крізь жалюзі пробиваються перші промені світанку. Сонце завжди повертається до нього, це сталося й цієї ночі. Як і колись, вона одягнена у свою стару сукню, ту, з блідо-блакитного шовку і перламутру.

— Їммі. Я передумала. Я хочу повернутися до вас.

Їм ще більше натягує на себе ковдру.

— Це неможливо, Віто. Ти ж знала про це, коли пішла? Інакше ти цього не зробила б.

Вона повертається спиною до нього і, відкривши щілину у жалюзі, впускає до кімнати смужку світла.

— Але я не хотіла померти, лише зникнути на якийсь час.

— На якийсь час?

— Так. Я не розуміла, що таке вічність.

— Тепер тобі це відомо.

— Я не знала, як воно буде без вас.

Їм натягує ковдру на голову, ховаючи обличчя у теплій темряві.

— Не думаю, що сьогодні він спуститься, — каже Лоне, захлопуючи книжку і підводячись.

— Чому він не прийде?

— Може, йому потрібно побути самому.

Люди на вулицях плачуть. У метро дивний настрій, на місці вбивства лежать замети зимових троянд.

— Не думаю, що йому до снаги зараз зустрітися з нами, не думаю, що він здатен когось зараз бачити.

— Тебе, можливо, ні, — відповідаю і сідаю на місце.

Під час читання Лоне міняється, вона губиться в годинах, стає м’якшою. Здалеку здається, ніби на її долоні сів великий метелик. Якось ми були в будинку метеликів у Відні, величезні лазурно-блакитні метелики, схожі на велетенські очі, прорізали повітря, тягнучись до її прекрасного червоного пальта, вони наче прагнули наблизитися до її краси, до чогось золотого всередині неї. Вона махнула своєю сумочкою на великих золотих і пурпурових метеликів, і ми з Їмом розсміялися з неї, ми так хотіли, щоб якийсь метелик торкнувся нас м’яким крильцем, але з нами цього ніколи не трапиться. Я дивлюся вгору на вікно відділення 43, це сліпе срібне око. Там нікого нема.

Березовим гаєм блукають кілька старих жінок. Здається, наче вони збилися з дороги, раз у раз зупиняються і підводять погляд до крон дерев, одна жінка трусить березу і якусь мить вони стоять під золотим дощем.

— Чому ти завжди у цьому капелюсі, коли ми тут?

— Він тобі не подобається?

— Подобається, але під ним не видно твого красивого лиця.

Капелюх приховує моє обличчя, затуляє очі, я почуваюся захищеною з ним на голові. Його дав мені один чоловік, який зазвичай питає, чи хочу я карамельок, коли я заходжу до його задушливої крамниці, де завжди панує напівтемрява. Час у крамниці на Дроттнітґґатан, здається, завмер; ті старі речі, які там продаються, не мають нічого спільного із зовнішнім світом. У крамниці рідко бувають покупці, а якщо туди хтось і заходить, то одразу виходить геть, тому що відчуває чоловікову неохоту відриватися від пір’я, капелюхів і опудал тварин. Мені подобається ходити поміж лисиць і птахів із затверділими бурштиновими очима і величезних порцелянових далматинців. Часом чоловік дозволяє мені вибрати щось із колекції. «І чого ти там шукаєш, маленька сороко?» Найчастіше я гордовито дякую і відмовляюся, але перед цим капелюхом несила встояти, хоч він і погризений міллю і недобре пахне.

Їм блідий, його долоні холодні й вологі на дотик, він сидить у торішній траві, схрестивши ноги, без куртки.

— Вони довели його до кінця, — раз у раз повторює він і плаче, відкривши рота. — Я завжди знав, що вони доведуть його.

Ми чекали годинами, нарешті він спустився до нас і впав на траву. Я розумію, що він засмучений, тепер увесь світ — сум, але мені стає неспокійно, коли він ніяк не перестає плакати. Все одно ми нічого не можемо вдіяти.

— Холоднішає, — каже Лоне і подає йому руку, — йди сюди, сядь біля нас.

Я повертаю в парк. У центрі парку стоїть каплиця, моя бліда рука на тлі зеленого фасаду, крізь відчинені двері лунає тиха музика. У самій каплиці цілковита тиша, на світлі виснуть пилинки, лише одна дівчина у спідниці в горошок лежить на підлозі, тримає в руці сигарету і дивиться на стелю. Там намальовані покручені, пухкі ангели, які борються один із одним. На підлогу вузенькою смужкою світить сонце, і здається, що дівчина в спідниці світиться, коли на неї падає сонячне світло. Я довго спостерігаю на нею. Часом вона піднімає руку, ніби показує на когось із ангелів, а тоді рука вільно падає вниз. Коли я виходжу назовні, хтось до половини опустив прапор.

Їм лежить на лавці, вмостив голову на колінах Лоне і дивиться на неї.

— Я виберуся з цього. Чи як, Лоне? Ми всі виберемося.

Він сміється до сонця.

— Це ж не я помер. І не ви. Просто якось дивно, що я тут. Неначе світ назовні також розпадається.

Після останнього уроку в школі я йду до парку Теґнерлунден викурити похапцем сигарету, сиджу на першому весняному сонці, підставляю себе під його теплі промені. На одному з нижчих дерев теліпаються рожеві трусики і лисяче боа, вони вже кілька днів висять там. Я трясу дерево і лисяче боа падає на сніг. Намагаюся дістати труси гілкою, але вони надто високо висять.

Якась стара жінка самотньо сидить на дальній лавці. Можливо, це її речі потрапили на дерево.

— Це ваші речі? — гукаю.

Вона якось дивно схилилася, ніби зараз впаде з лавки, і нічого не відповідає. Підійшовши ближче, бачу, що це ніяка не жінка, а шуба, залишена на лавці. Я беру шубу в руки і притуляю до щоки. Вона шовковисто-ніжна і холодна, як сніг, зсередини має сріблясту підкладку. Від неї тхне сильним запахом молі і сигаретного диму.

Я зазираю до крамниці, показую чоловікові шубу щоб помилувався, почуваюся дивовижною твариною, коли він запускає руки у хутро. Боа не показую, бо пригадую, що вже бачила таке в його крамниці.

— Така кішка варта цілого багатства. Якщо вона тобі набридне, я її куплю.

Відтепер я весь цей час ношу хутро, сиджу в ньому на уроках у школі, вдягаю, коли їду до лікарні. Кожного дня після обіду ховаю його в підвалі, перш ніж піднятися в квартиру до Лоне.

«Мамо, я вже їду!» — гукаю у спорожнілій квартирі. Я стою в коридорі, взута в черевики, із обмотаним навколо шиї лисячим боа, і дивлюся на своє відображення. У дзеркалі я виглядаю старшою, ніж насправді, очі потемніли, обличчя видовжилося, рот ніби належить іншій дівчинці. Виходить Лоне, цілує мене в щоку і поправляє капелюха. Вона ніколи не буває сентиментальною, перш ніж я встигаю вийти, вона вже йде до своїх книжок, а коли я повертаюся, вона сидить за кухонним столом, як і сиділа, й читає.

На сонці стоять старі чоловіки, вони тримають запалені сигарети і нічого не чекають, слідкують за хмарами і літаками, що так низько літають над лікарнею, скорившись своєму становищу. Вони рідко скаржаться, і ніколи не противляться правилам лікарні, дозволяють щоб їх відвезли після якогось порушення або за рішенням Едварда чи Інґер Фогель. Спершу мені здається, що чоловіки говорять про геть усе, наче у них немає жодних таємниць, але згодом я помічаю, що вони розповідають завжди одні й ті ж історії, два-три анекдоти, що постійно повторюються. Причина, з якої більшість із них тут опинилися — алкоголь, часом амфетамін або морфін. Тут ніхто не може дозволити собі ностальгії, тому вони ніколи не сумують за тим, хто зник, вони одразу ж забувають тих, кого виписали і хто залишив лікарню, бо ті люди нагадують їм про вже втрачене для них життя. Старих чоловіків у Великому Чол. рідко відвідують. Більшість із них пробули тут так довго, що, напевно, назовні вже не залишилося нікого, хто б іще пам’ятав про них. Молодих чоловіків часом відвідують жінки, подруги і матері, вони завжди приносять шоколадні тістечка й газети. Дехто бере з собою рукоділля, щоб чимось зайнятися під час візитів.

У дверях стоїть якась дівчина і дивиться на нас — це та, з каплиці, вона вбрана у лікарняний халат, знизу визирають голі тоненькі ноги. З-під халату прозирає мереживна нічна сорочка і блискуче блакитне намисто. На ногах — великі коричневі чоловічі капці. Потім я впізнаватиму її за човганням, це особливе Сабінине човгання. Я підводжу погляд і бачу, що вона дивиться на нас з якоюсь подобою усмішки. Коли вона заходить до кімнати, Їм отямлюється від заціпеніння, починає сяяти, наче всередині нього хтось запалив лампу.

— Сабіно, ходи сюди, привітайся з Єккі.

— Привіт, Єккі. Мені подобається твоє хутро.

Вона бере мене за руку, її рука волога і млява. Потім я дізнаюся, що їй тридцять шість, але вона нагадує дитину або підлітка. Під очима у неї плями туші, ніби вона щойно плакала або довго спала. Волосся розпущене і заплутане, вона, здається, вийшла в одній білизні. Я дізнаюся, що вона виросла в Природничо-історичному музеї, де її батько був реставратором. Її гордість — у неї є місце поховання на кладовищі Гедвіґи Елеонори. Там ховають усіх реставраторів і членів їхніх сімей.

— Вітаю, — каже Їм, — інші радіють, коли отримують квартиру. І що ти збираєшся робити з цим місцем поховання?

— Я не сказала, що радію. Але одного разу тато прийшов сюди, до відділення, і замість квітів приніс опудало сокола. От тоді я раділа. Думаю, потім його викинули.

Їм усміхається.

— Тобі можна виходити на подвір’я для прогулянок?

— Мені більше нічого не можна. Колись мені дозволяли ходити до басейну. Тепер вони думають, що відпливу собі кудись.

Вона голосно сміється. Їм бере її за руку.

— Сабіно, чому ти тут?

— Я завдала собі шкоди. А ти?

— Я впав, — відповідає він.

Вона торкається рукою його щоки.

— Ой, любий друже. Тобі було боляче?

Їм сміється.

— Тепер уже болить не так сильно. Відколи я тебе зустрів, мені тут подобається.

Вона ще трохи сидить на краю ліжка, дивиться на мене великими очима, а тоді встає і йде геть.

— Вона могла б отримати все, якби лише захотіла, — каже мені Їм, коли Сабіна стоїть у дверях, спиною до нас.

Вона обертається.

— Я все чула. Насправді, гіпотези мені не допомагають.

Коли вона виходить, Їм засинає, я бачу, як Сабіна кілька разів проходить коридором, а тоді сама засинаю біля нього.

Ліжко біля Їма завжди порожнє. Стоїть застелене чистою постіллю, біле, ніби чекає на когось. Ми лежимо кожен на свому ліжку і дивимося в стелю, я в шубі, він — у м’яких штанах, виданих у лікарні. Щоб згаяти час, граємо в шахи, а коли він спить, я читаю книжки, що лежать на Їмовому нічному столику. «Твій час на світі». «All the World Balloon Mad».

Я дивлюсь на нього, сплячого, і розумію, що не можу покинути його тут. Коли він розплющує очі, вони чорні і повні сліз.

— Я знищував ліси, — шепоче він.

— Справді?

— Так.

Він обертається до мене спиною і знову засинає.

Я вмикаю канал на телевізорі у вітальні, з новин виглядає на те, що світ все ще існує, лише ми опинилися поза ним.

— Їме, ти бачиш, як змінилися дерева? — питаю, коли він прокидається.

— Які дерева?

— Ось ці, на вулиці. Вже настала весна.

— Ні, я не бачив.

Їм завжди радіє, коли я приходжу, сам так каже, і все ж він такий втомлений, під час розмови засинає на якусь мить, а тоді прокидається і дивиться на мене так, ніби раніше ніколи не бачив мого обличчя.

— Куди подівся твій капелюх?

Я показую що він лежить, освітлений сонцем, на кріслі біля дверей.

— Ось де він, а я думав, що то маленьке тістечко чекає на нас. Де ти була раніше?

— Сиділа тут і дивилася на тебе.

— Я думав, ти померла.

— Ми просто були у відпустці.

Щодня я трохи сиджу тут, а потім спускаюся сходами, перетинаю лікарняний парку і виходжу до автобуса. Їм стежить за мною з вікна, він ніколи не дивився на мене так, як тут, тепер в усьому світі у нього є лише я, і цей світ — лікарня, з її огорожею і замкненими дверма, він піднімає руку на прощання, стоячи за решіткою.

— Повернися до мене, — шепоче він.

Маленька телефонна будка запотіла від нашого дихання. Повісивши слухавку на гачок, Їм довго дивиться на мене, не кажучи ні слова. Очі темні, як вугілля, як графіт, як розлите чорнило.

— Хто це був? — врешті запитую я.

— Віта.

— Хіба вона не померла?

— Я теж так думав, але вона щойно телефонувала.

— Сюди?

— Так.

— Звідки вона знала, що ми тут?

— Не знаю. Цього вона не сказала.

— Окей. То що вона казала?

— Що жалкує, що так і не встигла зустрітися з тобою. Вона питала, яка стріла летить вічно.

— І яка ж?

— Не знаю. Саме цього я не знаю, — відповідає він, плачучи. Сльози падають на блискучу кам’яну підлогу. Він знову піднімає слухавку, щоб зробити ще один дзвінок. Звідти чутно глухий звук, якась пісня чи віддалене море.

— Єккі, не треба мене боятися.

— Я тебе не боюся.

У дверях, затуляючи світло, з’являється Інґер Фоґель. Здається, вона стояла там вже деякий час.

— Люба, тобі пора бігти додому.

Їм знову грає на фортепіано у кімнаті для зустрічей. Він грає без нот, сильно і швидко, на самому чутті. Коли він у музиці, то не мусить стикатися зі світом назовні, світом, де музика була усім, про що він мріяв. Звіддаля здається, ніби він намагається роздавити клавіші.

— То що ти тоді зруйнував? — запитую я, коли він нарешті опускає руки на коліна.

Літній чоловік сидить трохи осторонь і уважно дивиться на нас ясним поглядом. Я витріщаюся на нього, доки він не відводить очей. Кутиком ока бачу, як він обережно обхоплює голову руками.

— Мені надто сумно, аби про це говорити, — каже Їм.

— Тоді розкажи про щось інше.

Він трохи мовчить і колупає той золотий пояс, якого носить тепер поверх піжами, ніби особа королівської крові.

— Мені сняться кошмари. Мені сниться, що сюди приходить Бог, щоб забрати мене.

До цього Їм ніколи не згадував Бога, здається, зараз він почувається по-справжньому самотньо.

— Куди він має тебе забрати?

Він піднімає руки і знову зникає в музиці. Старий чоловік далі лежить, поклавши голову на стіл, ніби молиться, його маленька куртка затісна на спині. Я думаю про зображення, яке мені показала Сабіна, зроблена зі спини фотографія оголеної жінки, яка, молячись, лежить на підлозі.

По дорозі в коридор мені на спину між лопатками приземляється велика рука Едварда, ніби він вимірює на моїй спині таємну відстань. Я обертаюся, і він опускає руку. Раніше я бачила його лише на відстані, коли він поспіхом проходив далеко коридором, на ньому був незастебнутий білий халат, він ніколи не звертав на мене уваги. Тепер дивиться на мене, широко усміхаючись.

— То це ти — донька?

— Так, це я.

— Який маленький скарб. Тебе треба остерігатися.

— Не знаю, чи треба, — відповідаю здебільшого через те, що не хочу, аби запала мовчанка. У коридорі лише ми.

— Думаю, так. Ти нагадуєш Їммі. У вас одинакові очі, ви однаково рухаєтеся. Ніби власники заводів.

Я бездумно торкаюся повік. Едвард сміється і відштовхує мене з дороги, ніби я маленька кулька.

— Ти чуттєва. Це добре. Але більше не буду тебе затримувати.

Він іде до Їма, я чую, як там, усередині, затихає музика.

Їм і Сабіна залишаються сидіти в каплиці, коли інші вже повернулися до відділень. Едвард, відвернувшись, стоїть у дверях і чекає на них. Сабіна показує на ангелів на стелі.

— Коли Мікеланджело завершив одного зі своїх ангелів у Сикстинській капелі, він подивився на нього і запитав: «Чому ж ти не живий?»

Їм коситься на Едварда.

— Слухай, він нас чекає.

— Едвард ніякий не ангел, він кавалок лайна. Не було жодного лікаря, який би за п’ять хвилин не питав, чи не піду я з ним погуляти. Я — найкраще, що в них є.

— Мені він видається цікавим.

— Звісно. Я так і подумала, коли побачила тебе вперше. Ти такий же невинний, як Едвард. Ви нічого не пережили.

Вона притуляється до нього і продовжує говорити в його светр.

— Тобі подобається тут бути. Так?

— Подобається. Це дивно. Чи не дивно?

— Трохи, мабуть, дивно, але мені траплялися і дивніші речі. Розчарований?

Їм усміхається і відсуває її від себе.

— Ідемо?

Едвард непорушно стоїть біля дверей, лише повільно тягнеться дим від його сигарети. Останні промені сонця освітлюють його постать.

— Я бачу тебе зсередини, — каже Сабіна і повертається в його обійми.

— І що ти там бачиш?

— Надто велике серце. Йому там замало місця. Ти п’єш для того, щоб воно зменшилося. Мені шкода, але це не допоможе. Можеш вибрати всі свої нутрощі, разом із серцем, але все одно відчуватимеш біль. Що ти робиш сьогодні вночі?

Їм хапає себе за груди.

— Напевно, лежатиму і витріщатимуся на місяць.

— А не хочеш піти зі мною?

— Куди?

— На вечірку.

— Сабіно, як ми можемо піти на вечірку?

Вона вдивляється йому в очі, цілує його і шепоче:

— Ти хочеш піти погуляти чи ні?

— Дідько, та, звісно, що хочу.

— Що ж, тоді.

Едвард викидає сигарету геть, обертається і дивиться на них.

— Ви йдете?

На червоному світлі світлофора біля церкви Бромма Едвард озирається на Їма, який сидить на задньому сидінні.

— Тих ангелів малювала фру Єртен, коли була тут. Сподобались тобі?

— Вони не можуть не подобатися.

Сабіна тримає в руці маленьке дзеркало і веде за ним очима, ніби спалахом.

— Але з тими ангелами в лікарні завжди не до ладу, — відповідає вона.

— Чому?

Її погляд вислизає. Дзеркальце зникає в сумочці.

— Не треба, щоб у лікарні було красивіше, ніж назовні, — каже вона.

«Я тобі щось покажу,» — каже Сабіна і притягує мене до себе. «Можна позичити її на хвильку?» — питає вона в повітря. Я озираюсь подивитися, з ким вона говорить, але нікого нема. Ми піднімаємося сходами і йдемо коридорами, які, здається, зараз розваляться. Дивно, що візки, на яких розвозять ліки, стоять біля стін і не відкочуються, бо тут усе здається похилим. Приходить Інґер Фоґель зі своєю великою в’язкою ключів і відмикає нам двері. Я бачу Їма, що заглядає до вітальні, а тоді ми повертаємо до Сабіни, на ліжку поруч сидить якась жінка і видавлює прищ на товстому передпліччі. Масне волосся обліпило її спухле обличчя, жінка кидає на мене швидкий погляд і продовжує колупати руку. Сабіна простягає невеликий пакунок, захований під матрацом. Я встигаю побачити, що в ньому прикраса, тонкий золотий ланцюжок.

— Можеш залишити це біля Альбано? Це для моєї подруги.

— Окей.

Після цього вона губиться у своїй маленькій пудреничці. Я трохи чекаю, але зрозумівши, що вона вже відсутня, іду відвідати Їма.

Годинник на церкві Гедвіґи Елеонори пробиває четверту. Десь далеко чути перших птахів, які повертаються після ночі. На світанку їх так багато, вони кружляють навколо вежі, ніби зловісна хмара. Я часто сиджу у вікні і спостерігаю за ними, чекаючи, коли прокинеться Маріон.

Їм піднімається і стає біля дверей, що ведуть на балкон.

— Пам’ятай, Єккі, якщо ти коли-небудь опинишся у психіатричній лікарні, завжди старайся подружитися з медсестрою відділення.

— Окей… А чому?

— Тому що саме вона має владу над шафкою з ліками.

— Добре, я запам’ятаю, — відповідаю я, сміючись, — але зараз уже немає психіатричних лікарень.

— Звісно, таки нема. Та й Інґер Фогель уже, напевно, давно нема.

У ніч напередодні його від’їзду до Каріньо я не можу заснути. З’являються перші промені сонця, я вдягаюся, щоб ненадовго вийти. Їм спить на тонкому матраці біля дитячого ліжечка, я заглядаю до кімнати і помічаю, що Маріон скотився вниз на нього. Лежить, закинувши ногу на Їмові груди, обличчям притиснувся до його плеча — так, як зазвичай спить разом зі мною.

На Юнґфруґатан безлюдно, мокрий асфальт, під вуличними ліхтарями проступає сіре світло, ніби м’який дощ. Майстер, який робить перуки, вже на місці, працює собі під слабким світлом лампи. Я спиняюсь і дивлюся на нього якийсь час, перш ніж рушити далі. Він сидить у невеликому колі світла, повільно тягне голку вгору і вниз світло-попелястою перукою. У церкві Гедвіґи Елеонори світиться, як завжди, попереду самотньо сидить стара жінка, вона заснула під ангелами і кількома пластиковими пакетами біля ніг. Я минаю її, але вона не прокидається. Впритул до баптистерію стоїть скляна труна, раніше її там не було. Під склом лежить спяча дитина, напевно, лялька, але виглядає, як справжня. Її тіло вкрите білими пір’їнами, які весь час рухаються, ніби від нечутних подувів вітру, хоча всередині церкви ніщо не порушує спокою. Я довго стою і дивлюся на дитину, через легкі рухи пір’їн здається, ніби вона дихає.

Знову виходжу на світло, лавки на площі вже обсіли люди. На відстані вони нагадують великих птахів, які зібралися разом, щоб зігрітися холодною зимою. Той, худорлявий з бородою і в куртці-матросці сидить трохи далі від інших, біля нього — невелика валіза. Він вже так давно випиває на площі, що ми почали заводити розмови. Щоразу, коли я проходжу повз нього, він махає мені і запрошує сісти поруч. Іноді я так і роблю, сиджу трохи зі своїми пакетами з продуктами, слухаю його і відчуваю, як з темряви його рота витікає сморід смерті.

— А де Шекс? — питає він.

— Шекс ще спить, — відповідаю і показую пальцем у бік Юнґфруґатан.

— Передай, щоб якось навідався, покажу йому, як складати справжній спортивний літак.

Його очі водянисто-блакитні, такі світлі, він має ту властиву багатьом алкоголікам покірність перед смертю, особливу м’якість. Це зникає, якщо перестати пити, і тоді вони стають тверді й холодні, залишається тільки безцеремонність з часів їхнього пияцтва, яка єдина могла їх захистити.

Їм і Маріон вже прокинулися, сидять за столом на кухні на сліпучому холодному срібному світлі. Схилили голови над поламаним гелікоптером Маріона, здається, ніби вони перебувають углибині власного літа. Якийсь час я стою в дверях, потім вони мене помічають.

— Мамо, поглянь, мій золотокрилий знову може літати! — вигукує Маріон і піднімає руку, щоб запустити через кімнату маленький летючий кораблик.

З Маріоном я була сама, переїхала від Рікарда, коли завагітніла. Я знала, що ніколи не зможу ділити з кимось дитину. Рікард спершу приходив відвідати нас, але це було давно, думаю, його гнітило відчуття, що він тут чужий, що він назовні. В кімнаті для пологів я попросила акушерку вийти і залишити мене на самоті з болем, та й потім не приймала відвідувачів, цілими ночами лежала без сну і дивилася на Маріона, що лежав у темряві, підтягнувши ноги до живота, ніби маленька жабка.

Коли ми спустилися лікарняним ліфтом униз, на вулиці під жовтою парасолею вже чекала Лоне, в руках у неї був величезний оберемок зимових троянд. Вона їхала разом із нами в таксі, я сиділа на задньому сидінні, тримаючи Маріона, загорнутого в шаль. Дорогою додому Лоне розказувала, що тієї ночі, коли народився Маріон, їй наснився про мене сон, у ньому я знову була маленькою, мала лихоманку і пришвидшений пульс, а вона залишила мене разом із Їмом, уві сні я кликала її, але вона не могла відповісти. Коли ми приїхали на мою вулицю, падав дощ, глухий листопадовий дощ, я стояла на тротуарі, тримаючи на руках Маріона і дивилась, як зникає у натовпі жовта парасоля Лоне, я не хотіла, щоб вона піднімалася з нами в квартиру.

Тієї першої ночі з Маріоном мені наснилося, що в мене почорніло молоко, вона витікало з мене, ніби перепалений тягучий цукор, і я змушувала Маріона це пити. Після цього я не могла годувати його грудьми, так боялася, що він захворіє. За кілька днів Рікард прийшов відвідати нас, коли він побачив Маріона, в його очах з’явився блиск, він обережно підняв його з моїх рук і, перш ніж віддати мені, поцілував його маленьку голову.

— Ти не повернешся? Правда ж, Єккі?

І його погляд наче зазирнув прямісінько в мене, а тоді він пішов, і це сталося так, наче між нами ніколи не існувало всієї цієї темряви, чоловіків, з якими я таємно бачилася, і мого раптового прощання, ночей, коли я сиділа на балконі з великим животом і дивилася, як над верхівками дерев сходить сонце, мого рішення бути самою з Маріоном.

Я не витримала Рікардового погляду, він був, ніби тісний мокрий светр, з якого я не могла викрутитися. Він далі говорив, що я красива, продовжував це говорити, коли було вже надто пізно, коли я давно все зруйнувала.

Їм сидить за фортепіано і грає для Маріона, грає гучно і швидко, ніби йому здається, що це востаннє, і знову Моцарта, той самий репертуар, він виконує його, щойно опиняється біля піаніно. Я пам’ятаю, як ще дитиною мене вразили мелодії, які Їм вичакловував із піаніно, я могла стояти посеред великого шуму, який накочувався на мене і відчувати, як звуки мчали моїм тілом, як вони піднімалися й опускалися всередині мене, ніби крила. Коли я сама торкалася клавішів, нічого подібного не відбувалося. Самотній звук, тоді ще один самотній звук, а потім — нічого.

Через музику, яка ллється з піаніно, і відчинене вікно, що виходить на Юнґфруґатан, де почав падати сніг, кімната здається більшою. Маленький гвинтокрил Маріона ширяє кімнатою, ніби бабка, на обличчі Маріона вираз, якого я ніколи раніше не бачила, він стоїть з маленьким передавачем у руці й водить за ним очима, загіпнотизований рухами музики і легким дзижчанням гвинтокрила, він виглядає малим і дорослим водночас. Дивлячись на нього у світлі, я вперше розумію, що він належить собі, що йому доведеться пережити радість і зневіру через багатьох інших людей, не лише через мене.

— Мамо, що станеться, коли все зникне? — іноді запитує Маріон, саме перед тим, як поринути в сон. Уві сні він притискає ноги до мого заду, ніби для того, аби переконатися, що я тут.

— Якщо все зникне, залишимося ми з тобою.

— Але як ми можемо залишитися, якщо все інше зникне?

— Цього я не знаю, просто буде так.

Вечорами, коли Рікард засинав, я виходила з дому, він завжди спав міцно, нічого не підозрював, очікуючи, що, коли прокинеться, все буде так, як раніше. Ночами я блукала, травень переходив у червень, а тоді в липень, я саме виявила, що вагітна. Вулиці були повні нічних перехожих, не лише я була самотня того літа, коли цілковита темрява ніколи не наставала, після опівночі над містом висіло м’яке рожевувате мерехтіння. Про дитину я нічого йому не сказала, весь час думала, що треба позбутися її, я навіть пішла до тієї клініки, весь час записувалася, щоб це зробити, але не могла змусити себе зайти туди, я не могла вбити щось, що прийшло до мене. Я поверталася додому на світанку і тихцем лягала за його спиною. Коли дзвонив будильник, мені було недобре від утоми, я так боялася, що це дівчинка, і що вона буде схожа на мене. Коли з’явився Маріон, я раптом наче трохи краще прикріпилася до світу, наче гравітація почала діяти і для мене.

— Їме, як думаєш, моє дерево ще росте в Обсерваторіелюнден?

— Я не знаю, я вже не впізнаю себе у Стокгольмі, але, якщо хочеш, можемо піти туди і перевірити. Все одно я поняття не маю, що мені робити зі своїм життям. А коли людина помирає, частково ця проблема відпадає.

— Лише частково?

Їм сміється.

— Так, або й узагалі.

Того вечора ми піднімаємося до Обсерваторіет, Їм знову тверезий, його голос такий м’який, як і раніше, колись давно. Зненацька він звучить, як той Їм, котрого я вже заледве пам’ятаю, як той, ким він був до алкоголю, до розрухи, якщо лиш існує щось таке, як до.

Під великим небом (Ескіз до лікарні)

На подвір’ї Бекомберґи перед Клокхусет зібралася невелика група людей, щоб випити по бокалу за нову лікарню. Літо 1932 року незвично прохолодне, якась холодна весна, що переходить в осінь вже наприкінці серпня. Пацієнтів ще немає, перший прибуде лише за кілька тижнів. У маленькій групі людей з бокалами шампанського в руках, окрім архітекрора Карла Е. Вестмана, є ще інші представники Управління медицини, лікарі, державні службовці і політики. Над ними низьким небом кольору жовчі сунуть поодинокі хмари, а далі — тільки обшир зелені. Щойно посаджені японські дерева й екзотичні кущі тут і там стирчать із землі, ще молоді, нездолані, ніби дезорієнтовані після довгої подорожі світом. Група людей доброї волі стоїть у тьмяному пообідньому світлі, святкуючи відкриття лікарні. Десь далеко гримить, над Клокхусет нависли фіолетові хмари, і люди піднімають келихи не одне до одного, а до неба жовтуватої барви. Який дивний жест, ніби там, нагорі, хтось брав участь у святкуванні чи, принаймні, слідкував за їхньою роботою на Землі. Оплески, які швидко стихають, а тоді хтось виходить зі срібною тацею, повною канапок з куркою. Вестман замислений, думками він уже деінде. В голові креслить ескізи нових будівель, неспокійно чекає завершення церемонії, щоб повернутися до кабінету і продовжити роботу за креслярським столом. У цього чоловіка велика кучерява голова, повна ідей нового світу, де більше не існуватиме ані хвороб, ані безладу чи бідності, ані всього того приниження, яке завжди оточувало хворих і покинутих. Хтось із Комітету виголошує коротке слово про нову лікарню, про чистоту, порядок і красу, і каже, що хворим тут нічого не бракуватиме.

Народження з темряви держави загального добробуту. Замок на дні світу, який насправді є в’язницею, палацом для спотворених і безнадійних, де вони можуть перевертатися в застояному брудному світлі, самотні, замкнені, забуті. Чиста освітлена лікарняна зала, яка вибирається з-під землі, ніби плід зі своїх кривавих оболонок, велична, подібна до замку лікарняна споруда там, де раніше був тільки ліс: птахи, дерева, небо, вода.

Упродовж свого першого, 1932 року, лікарня Бекомберґа прийняла 600 осіб. За три роки у ній було 1600 пацієнтів; з урахуванням понад 800 осіб персоналу, які мешкали на території лікарні, вона нагадувала невелике місто.

Темна весна

— Пригадуєш те дерево, посаджене для мене в Обсерваторіелюнден, як воно розквітло тієї зими, коли Їм потрапив до Бекомерґи?

Лоне дивиться на мене, вона ще уві сні. Лише я завжди кличу її у снах, вона — ніколи.

— Думаю, його вже нема. Зрубали, коли переробляли парк біля Обсерваторії.

— Але пригадуєш, як воно розквітло посеред зими, як усе дерево раптом вкрили маленькі рожеві й жовті квіти?

— Це були не квіти, — каже Лоне, відгортаючи пасмо волосся з обличчя, — це твій тато п’яним начіпляв паперових ліхтариків за кілька тижнів до того, як потрапив до лікарні.

Я завжди думала, що то були зимові квіти, що сталося диво і вони раптом розквітли на морозі. Думала, що це були квіти Чорнобиля.

— Чому він це зробив?

Я затягую блискавку на стьобаній куртці і хукаю на пальці, вони заніміли від холоду.

— Він, напевно, хотів показати нам, що йому шкода. Або, може, ти плутаєш Обсерваторіелюнден із квітами у парку лікарні.

— Можливо. Коли розквітли дерева, я почала їздити туди сама.

На яскравому сонячному світлі рідина в маленькому шприці виглядає золотистою. Якийсь лікар, не Едвард, притискає Їмову голову до трави, а в цей час Інґер Фоґель робить укол, що вгамовує його тіло. Я запхала йому до рота рукав свого светра, чекаючи на Едварда, але той не приходить.

— Іди, — каже Інґер Фоґель, підвівши на мене погляд, — Єккі, тобі треба йти додому.

— Але я можу залишитися, — відповідаю і стягую з себе светр так, що він навіть не вислизає з його рота. Тепер здаєть­ся, наче Їм спить у траві, дихання спокійне, ніби хвилі, що повільно накочуються на берег. По одній щоці збігає цівка крові. Коли він упав, ми сиділи і роздивлялися книжку. Книжка про дерева, він позичив її в Едварда, ми були з боку ясена — дерева, яке останнім розпускається і першим втрачає листя. Дерево долі з величезним корінням, яке, ніби пазурами, хапається за землю.

Він розплющує очі, лежить і дивиться на крони дерев, погляд нерухомий, з нього струмує лише те слабке світло, яким би темним він не був. Я обережно торкаюся його руки, вона прохолодна, але не холодна. Над нами шурхотить листя. Інґер Фоґель краєм спідниці витирає кров.

— Кожний ангел — жахливий ангел, — каже він і відвертається від мене.

Тоді звертається до Інґер Фоґель:

— Скажи їй, щоб ішла. Вона може повернутися завтра.

Вони виносять його, а я беру свою сумку і йду звідти.

Коли я наступного разу бачу Сабіну, та сидить на сходах і курить. Вона блідіша, ніж минулого разу, шкіра блискуча і волога, волосся хоча й світле, але потьмяніло, нагадує колір старої помийної води. Наче щось повільно вибілює її зсередини, аж до цілковитого зникнення.

— Твій тато вже в порядку.

— Справді?

— Він просто вдарився головою. З усіма трапляється. Краще йому зав’язувати з таблетками і всяким таким повільно, не можна просто взяти й кинути все отак зразу. Тоді щось ламається. Я не знаю, що саме, але щось трапляється. Велике зло.

Він грає на фортепіано в кімнаті для зібрань, і його обличчям котяться сльози. Поруч сидить Інґер Фоґель, щось занотовує великою червоною ручкою. В кімнаті сонячне світло падає лише на них, на всьому іншому лежить тінь, а вони здаються ніби підсвіченими зсередини. Якийсь час я стою і дивлюся на них, а потім йду геть.

Дорогою зустрічаю Едварда.

— Ти що, ніколи не впріваєш у цьому хутрі?

Усі запитують про хутро, наче воно — найважливіша й найсенсаційніша річ на світі.

— Ти бачив мій светр? — запитую я у відповідь.

— Ми його викинули. Він зовсім понищений.

Він кладе руку мені між лопатками, на те ж місце, що й раніше.

— Ти в порядку, Єккі?

— Я в порядку.

Літній чоловік у тісній куртці зупиняє мене на виході. Він виглядає таким старезним, ніби завмерлим в зовсім іншому часі. Волосся, змочене водою і зачесане назад, він весь ніби ретельно випрасуваний, мала спортивна куртка і величезні штани, які тримаються на парі яскраво-червоних підтяжок.

— Мені хтось телефонував? — запитує він, пильно дивлячись на мене водянистими жовтуватими очима. Виглядає наляканим, його велика рука тремтить, коли він її піднімає.

— Запитайте у Інґер Фоґель, — кажу я, — їй тут усе відомо. Он там вона сидить, біля фортепіано.

Звідкись виринає Сабіна і бере чоловіка за велику руку.

— Улофе, тобі ніхто не телефонував.

Їм залишає шахове поле і простягає мені пожмакану пачку сигарет.

— Єккі, ти куриш?

— Ще ні, — відповідаю, хоч курю від минулої зими. Я почала тоді, коли ми вперше сюди прийшли, і Лоне знову закурила.

Його обличчям промайнула тінь, ніби вгорі швидко пролетіла якась птаха.

— Вибач. Звісно, що не куриш.

— Я збиралася почати, — кажу, торкаючись його руки.

Він дивиться на мене і сміється, я люблю, коли він сміється, з його очей нарешті пробивається світло.

— Думаю, тобі треба почати. Ніколи не пізно почати курити.

— Коли я була малою, то думала, що буду курити ті самі сигарети, що й ти. «Білий принц».

— А тепер?

— «Гобсон». Усі в школі їх курять.

Над нами збираються величезні хмари, графітово-сірі дівочі хмари, заблукалі материнські хмари, всі можливі рідкісні види хмар, яких я раніше ніколи не бачила, і з’являються зірки, щойно надходить вечір. Ми стоїмо групками біля шахового поля перед Клокхусет і дивимося на Їма та Сабіну, котрі грають тими величезними фігурками, які, здається, зроблені для велетнів. Поки триває гра, вони перебувають у колі світла. Подовгу вони просто стоять, не рухаючись, і дивляться на шахові фігури, ніби двоє хижаків, кожен з яких очікує, що інший нападе першим. Сабіна примружується до сутінків, перш ніж зробити наступний хід, нескінченно довго вичекавши. Часом вона так довго зволікає, що Їм починає нервувати і відволікається саме тоді, коли його черга ходити.

— Шах і мат тобі, клоуне.

Сабіна найчастіше виграє, вона прудкіша і безпристрасніша, вона — це чиста математика, і щоразу, коли Їм програє, вона сміється над ним і міцно чіпляється за нього ззаду, коли той жбурляє великі шахові фігури в кущі. Їм грає так, як живе — не задумуючись, без стратегії, без думки про майбутнє.

Світло м’яке і переливається, як золото, Едвард проходить повз і на якись час приєднується до гри. Всі знають, що на гроші грати заборонено, але Едвард не зважає на купу грошей і сигарет, які лежать тут-таки біля ігрового поля. Лише Їм і Сабіна ніколи не грають на гроші, бо їм ідеться про щось інше — про любов, про самотність, про свободу. І світять зірки дивним приглушеним світлом, Вифлеємська зірка й Міцар, і на цілій планеті, у цих вечорах в парку Клокхуспаркен, де здаля гавкають сторожові собаки, існують лише Їм і Сабіна, освітлені останнім передлітнім світлом чи світлом, що струменіє у них зсередини. Вони замкнені усередині самих себе і в знеболенні, яке дають одне одному. Ось як буває: раптом одна дівчинка кидається бігти через подвір’я, за нею біжить зграя медсестер у білому, які повалюють її на траву. Ми бачимо, що відбувається, та заледве звертаємо на це увагу, хоч воно завжди присутнє — загроза, що тебе перемістять кудись, замкнуть або присплять. Лише я вільна піти звідси, але мені хочеться одного — залишатися.

— Цінність короля безмежна, — каже Сабіна і йде собі.

Едвард навпочіпки присідає переді мною в траві. Щось у ньому є самотнього, я помітила, що він затримується в лікарні аж до самісіньких сутінків.

— Тебе підвезти додому?

З автомобільного радіо лунає музика, запах випаленої сонцем шкіри і бензину наганяє сон так само, як і теплий шум двигуна. Ми повертаємо за браму, біля сторожового будинку стоїть Сабіна з моїм капелюхом на голові.

— Ти забула, — каже вона, коли я опускаю віконне скло. Я забираю капелюха, і тут вона хапає мене за зап’ясток і цілує його. Запихає мені в долоню щось тверде, згорток купюр. Між купюрами втиснена маленька троянда.

Я засинаю, а коли прокидаюся, зустрічаю погляд Едварда у дзеркалі заднього виду.

— Мені снилося, що я впала, — кажу прямо в повітря.

— Не треба боятися падати. Уві сні можеш падати і не завдати собі шкоди. Не буде видно ані сліду, ані дірок.

Його погляд в дзеркалі темний, ніби зіниці розширились на ціле око, але голос м’який і теплий, як завжди.

— Єккі, знаєш, що таке свідоме сновидіння? Це сни при свідомості, коли ти сама можеш впливати на те, що відбувається. Таких снів можна навчитися. Від них ти матимеш користь.

— Ти так думаєш?

— Я певен.

У брамі я обертаюся, він сидить і дивиться на мене, в руках тримає запалену сигарету. За мною зачиняються двері, підіймаючись сходами, я чую, як заводиться двигун.

На вході до Природничо-історичного я залишаю Сабінин пакунок. Там сидить дівчина з посрібленим волоссям, продає квитки. Вона забирає пакунок, навіть не глянувши на мене, ніби я невидима. Її волосся блищить в темряві маленької будки, я ще ніколи не бачила чогось подібного. Мені не вдається чітко роздивитись її бліду постать за склом, вона сидить там, ніби екзотична тварина. За якийсь час передає мені інший пакунок. Він пахне солодко і кисло, як ладан. Я одразу, не дивлячись, кладу його в кишеню і рушаю холодною кам’яною підлогою назад. Тепер я кур’єр, одна зі швидких стріл Сабіни.

Останній пацієнт (Ще у світлі)

— Улофе, що ти думаєш про своє перебування тут?

Лікар Яновські передає через стіл коробку льодяників. Улоф бере карамельку, але так і залишає її на столі.

— У лікарні?

— Так.

— Не знаю. Щось інше мені невідоме. Я ж пробув тут усе своє життя.

— То лікарня стала для тебе домом?

— Ні, не домом. Але тут у мене було ліжко, всі мої речі, тут у мене були друзі. І ви… Відтоді, як я виріс, у мене ніколи не було дому.

— Як гадаєш, тут могло щось бути по-іншому?

Улоф обережно запихає карамельку до рота і розсмоктує її.

— Мені дуже хотілося б поїхати на похорон батька. Він ніколи не відвідував мене тут, тому я хотів би поїхати до нього.

— Я розумію. Часом нам не вдається попрощатися.

— Так. А тепер уже нікого нема. Мами теж.

— Так.

Будівлею проноситься звук легкого вітру, наче усі двері відкрилися навстіж ночі.

— Спочатку сюди приходила мама, сиділа і в’язала кілька годин. В’язала для мене і Сікстена. Ми з Сікстеном часто стояли під гідроелектростанцією, біля водоспаду, слухали гучний шум і дивилися на дим, що піднімався вище від фабрики, де виготовляли сірники. Обидва діди і дядько Карл поверталися додому, від них пахло сіркою і фосфором. О сьомій вони марширували, заходячи за ворота, а о шостій годині їх знову випускали на світло, вони йшли з похмурими обличчями і сажею у волоссі. Тільки-но забачивши їх, ми вибігали їм назустріч. Коли я виріс, став робити те саме. З раннього ранку ми заходили в темряву, а тоді, коли сонце вже сідало, нас вивергали на світло.

Лікар Яновські відхиляється на спинку крісла і сплітає руки за головою.

— Думаю нам треба трохи поговорити про те, що відбудеться потім.

— Потім?

— Розкажи про твої плани.

Улофове лице просвітліло.

— Атож, щодня я ходитиму в лікарню Саббатсберґ, спочатку буду мешкати з братом і його дружиною у Веллінґбю. Чи як? Чим іще я займатимусь, я щось забув?

— Звучить непогано, хороший план.

— Вони також уже старі. Не думаю, що їм надовго стане сил. Ну, і в мене є ліки.

— Так, у тебе є ліки.

Улоф нахиляється уперед і говорить тихіше.

— А ще я сподіваюся на Улофа Пальме. Він — моя остання надія.

— Що означає — сподіваюся на Улофа Пальме?

— Не знаю, я просто сподіваюся. Думаю, що Улоф Пальме думає про нас — про тих, хто не такі успішні.

Телефонна розмова (Стокгольм-Каріньо)

У телефоні голос Їма, доходить сюди телефонними дротами, що тягнуться вздовж автомагістралей Європи, я чую, як він м’якшає, коли Їм розуміє, хто телефонує.

— А-а, це ти? Як у тебе справи?

— Добре. Маріон пішов до школи. А ти як?

— Як завжди… Який у цьому всьому сенс?

Він трохи розповідає про будинок, про апельсинові дерева і про жінку на ім’я Маґда, яка зараз допомагає йому готувати їжу і прибирати, ми говоримо про те, що Іспанія так стрімко змінюється, що тепер щодня люди змушені залишати свої будинки.

— Європа наближається до свого кінця, — з досадою каже Їм. — Ґрандіозна Європа перетворюється на світові задвірки.

Можливо, Їм думає, що це він — Європа.

Він замовкає і тоді я говорю, як є — що телефоную, бо хотіла б прочитати записи його історії хвороби з Бекомберґи. В руці у мене Сабінині намистини, розмовляючи, кидаю їх одну за одною на стіл, тоді збираю, і знову розкидаю по столу.

— Звісно, можеш прочитати мою історію, у мене нема від тебе ніяких таємниць, — відповідає Їм швидко, не роздумуючи.

— Ти сам не хотів би прочитати? — запитую.

— Краще не треба.

— Але мені можна?

— Так, у ній же і твоє життя теж. Ти також там була, і ти завжди знала про мене більше, ніж я сам знав.

За церквою сідає сонце. Холодне біле зимове сонце. Я довго не наважувалася зателефонувати, багато разів піднімала слухавку і клала на місце.

— Але я навіть не знаю, де ці записи, не знаю, як тобі допомогти.

Я розказую, що вся документація з Бекомберґи зберігається в архіві, відразу за околицями Стокгольма, цієї холодної весни я сиділа там і читала записи в історіях хвороб і щорічниках з першого десятиліття лікарні. Сімдесят років вони були недоступні, а тепер записи історій до 1943 року оприлюднені.

— Що там написано, у тих історіях?

— Усе що завгодно. Фото усіх пацієнтів. Наймолодшому всього шість років. Хлопчик, у нього остання стадія сифілісу.

— Бідолашний малий.

— Не було ніяких ліків, нічого не було. Більшість помирали там.

— У мої часи усе було не так. Це була геть інша лікарня. Мені там подобалося. Але я пригадую нічні крики, пам’ятаю старих жінок і чоловіків, які багато років пробули в лікарні, як вони безцільно ходили кругами по подвір’ю.

За деревами ще ледь світить сонце. Звідси вони виглядають такими малими, розміром з сірники. Біля моїх ніг лежить Маріоновий дирижабль з радіокеруванням, по підлозі розкидані батарейки, здається, він розкрутив дирижабль і намагався його полагодити.

— Коли я розказую людям, що ти був у Бекомберзі, вони завжди думають, що ти мертвий, — кажу.

— Чому?

— Ну, бо для них Бекомберґа була, як і всі старі психічні лікарні, місцем за межами світу, звідки ніхто не повертався живим, — відповідаю і ловлю перлину, яка от-от вдариться об підлогу. У моїй руці перлина темно-синього кольору, блискучий холодний кобальт.

— Коли ти приїдеш влітку до Стокгольма, ми могли б разом поїхати в архів і забрати записи історії?

У телефонній слухавці надовго западає мовчання, чути лише тихе сюрчання цикад. Поглядом я веду за літаком, що повільно летить вдалині. Ледь помітна смужка в небі, що зникає за безлистими деревами. Голос Їма звучить так близько, але він уже на безкінченній віддалі.

— Я ж не знаю, чи ще повернуся до Стокгольма, — тихо відповідає він. — Чи ти забула?

На церкві Гедвіґи Елеонори б’є годинник, тонка біла лінія від літака, затягується синявою, ніби шов, а тоді розчиняється і зникає. Щось тут не так з перспективою, з мого вікна усі літаки наче падають на землю. Я нічого не відповідаю, і Їм продовжує говорити, він звучить так легко там, здалеку, біле перо в його голосі.

— Привези з собою комісара Бельмондо, я покажу йому море. Якщо ви приїдете, я напишу довіреність, можеш взяти її з собою до того архіву.

Іграшки Вінтерсона

Шпильки у волоссі Лоне блищать, ніби комахи нічної пори, одне пасмо волосся виплуталося з вузла і хвилею спадає їй на обличчя. Золота пряжка у формі жука, заколка з перлинами, така, як завжди. Вона дивиться на свій годинник, маленький срібний годинник, відколи себе пам’ятаю, вона завжди його носить, а тоді переводить погляд на старий годинник на лікарні. Уві сні ми стоїмо перед Великим Чол. на сирому холоді.

— Мабуть, зупинився. На моєму вже скоро восьма. Коли їздить автобус?

— Щопівгодини, — кажу я. — Можемо поїхати звідси, коли завгодно.

— Скоро стемніє.

— Тоді давай побудемо ще трохи?

— Якщо хочеш.

Вона слідкує поглядом за чимось, але я не бачу, за чим, швидка тінь зникає поміж деревами, маленька пташка чи нічний метелик. Лоне тягнеться за камерою, інстинктивно, за звичкою, а тоді спиняється і залишає затію.

— Ти не любила його відвідувати? — потім питаю.

— Ні, не любила.

— Ти поїхала. До Чорного моря.

— Так.

— А я стала приїздити сюди сама.

— Так. Я ненавиділа тутешній запах хвороби, цей білий зернистий запах лікарні, мені ставало погано, тільки-но я заходила до лікарняного парку.

— Мені теж було погано, але я звикла.

— Ти, Єккі, ніколи нічого не боялася.

— Боялася, мені була так само страшно, як і тобі, але я все одно приїздила.

Рука Лоне лежить на камері.

— Тоді чому ти їхала?

— Я не хотіла, щоб він був самотнім.

Вона підводить на мене темний погляд.

— Я теж була самотня, Єккі,

Лише одного разу Їм просить дозволу піти з лікарні. Його перевели до медичного відділення, але раз на день він довго піднімається сходами на піддашшя до Едварда, щоб розповідати про своє життя.

Едвард стоїть біля вікна, дивиться на сніг і плями оголеної землі у Клокхуспаркен тут і там. Він щойно розповів Їму про свій перший розтин — дівчина, яку він знав з гімназії, вчинила самогубство і лежала перед ним на занятті з розтину.

— Я вперше торкався роздягненої дівчини. Світле кучеряве волосся на лобку, рожеві плями грудей, мертве закам’яніле обличчя — здавалося, вони належали двом різним жінкам. Вона була така худенька, що під час огляду її тіла перед розтином я відчував під шкірою її органи. Печінку, жовчний, селезінку, нирки.

На згадку про нещасну голу дівчину його очі наповнюються слізьми. Їму нічого сказати про дівчину з двома обличчями.

— Я не хочу залишатися серед цих безумних. Не думаю, що від перебування тут я стану здоровішим.

Едвард повертається, здивовано дивиться на нього, наче забув, що Їм сидить у кімнаті. Частина його ще залишається в навчальній залі, заставленій металевими посудинами з органами, де висить солодкавий запах нутрощів.

— Усі ми божевільні, Їме, — каже він. — Я божевільний, і ти — теж.

— І звідки ти знаєш, що я божевільний? — запитує Їм.

На Едвардовому обличчі спалахує усмішка, ніби лампочка в темній кімнаті.

— Ти мусиш бути божевільним. Інакше не прийшов би сюди.

Щоразу, коли я заходжу за браму лікарні, світ по інший бік провалюється, ніби хвиля, що відкочується і відкриває нову берегову лінію, ніби повалені дерева в лісі Юдарскуґен, де повзають хробаки. Я мчу через подвір’я аж до беріз, що ростуть перед Їмовим відділенням, і уявляю собі, як одного дня лежатиму, як Сабіна, у траві, розгорнувши перед собою велику книжку. Для мене вона є образом у майбутньому, ця її ясність і краса.

— Привіт, Сабіно.

Вона не відповідає, лише дивиться на мене так, наче я дерево чи квітка. Я обережно кладу біля її руки маленький пакунок.

Від мокрої землі піднімається тепло, між високими травинками літають перші бліді метелики літа. Здається, ніби тут буває лише одна пора року, цей теплий невпинний літній дощ і тінь завмерлих верхівок дерев, немає вітру, немає часу, немає часу майбутнього. Коли я приходжу, Їммі Дарлінґ часто буває в компанії інших пацієнтів, тепер він належить лікарні. Можливо, нам він ніколи не належав, мені, принаймні, ні; можливо, він належав Лоне, колись давно.

У хутрі я впріваю, але знімати його не хочу, квіти на деревах завбільшки з мою голову, білі суцвіття повисли у вологому повітрі. Частина дерев така стара, має тисячу років чи більше, а деякі — ще цілком молоді.

— Стільки молодих дерев загинули цього року, — каже Їм, а тоді знову плаче. — Мабутньому настав кінець.

Здалека я бачу його на сонячному світлі перед Великим Чол., він знову возсідає під березами у білому холодному світлі. Підійшовши ближче, бачу, що навколо стоять Едвард, Інґер Фоґель і ще кілька людей, вони слухають Їма. Сонний сторож відкрив мені автоматизовану браму, я перейшла велике подвір’я, тоді минула фонтан біля головного входу, і ось ця мить — він ще не побачив мене, але помітивши, закине голову назад і розсміється, як завжди:

— Єккі, дурненька, ти знову тут?

Перед тим, як вийти до нього та нечисленної, вдягненої в біле публіки, я трохи затримуюсь у нещільному мерехтливому затінку беріз, бо мені кортить поспостерігати за ним, коли він мене не бачить, я хочу трохи затримати мить лише для себе, хочу побути за межами світла.

Лише тінь та ледь чутний шурхіт листя беріз на вітрі, і раптом Едвард та інші заходяться сміхом. Щоразу після цього Їмове обличчя лагіднішає, згладжуються напружені риси, на кілька секунд зникає тривога. Сміючись, люди не стануть ставити ще запитання, на мить він залишається без провини. Невелика група раптово розходиться, ніби її ніколи не було біля нього, вони зникають, перейшовши подвір’я, і їх поглинає якась із великих будівель. Я виходжу з тіні, Їм помічає мене, дивиться, простягнувши руки.

— Ах ти маленька безумна, ти знову тут? — вигукує він. — Стережися, Єккі. Скоро станеш такою ненормальною, як я.

Трохи далі у траві сидить Сабіна і шукає щось у великій сумці, яку вона завжди носить з собою. Її світле волосся спадає по спині.

— Ти знаєш, котра зараз година? — запитую, аби щось сказати.

— Уявлення не маю. О пів на четверту.

— Тут завжди о пів на четверту.

— Бо все завжди руйнується в цей час, о пів на четверту.

— Справді?

— Ага. О пів на четверту простромив його на хресті спис долі. О пів на четверту я впала. Ніхто мене не спіймав.

— Ну, я просто подумала, що могла б встигнути на автобус, — кажу.

— Він саме поїхав.

— Нічого, мені просто треба додому.

Я весь час пропускаю автобуси. Щойно приходжу сюди, зразу забуваю про час. Занурююся у щось, забуваючи все, що назовні.

— Радій тому, що в тебе є щось назовні, — каже Сабіна, ніби вона й справді може прочитати мої думки. Тоді продовжує:

— Якось я бачила годинник, коли він ще працював, я піднялася туди з Едвардом. Стрілки були завбільшки з мене. Зблизька здається, ніби той годинник належав велетням.

— Тут усі лікарі такі, як Едвард? — запитую я.

— Едвард нормальний, він нічого не знає про світ. Він просто головний у шостому відділенні, а шосте відділення придумав, напевно, Чехов.

Вечорами вони залишають лікарню. Відчиняється автоматизована брама, пропускаючи автомобіль, і тоді на задньому сидінні відкривають першу пляшку, завжди шампанське, охолоджене вдень у підвалі. Едвард їде мостами до міста, через сонні райони і вулиці з віллами. Буває, що на задньому сидінні вже чекає якась дівчина з відділення, часом це Сабіна, часом інша, часто в напівсні після ліків. У сутінках світяться стовбури берез, небеса поплямлені тушшю в рожевих і жовтих тонах, тонкі заблукалі хмари, птахи, недбалий рисунок неба. Едвард переконаний, що пацієнтам на користь час від часу залишати відділення.

— Ніч за межами лікарні знову робить з вас людей, — каже він.

Їму дають кришталевий бокал, в «бардачку» для нього приготована чиста сорочка і невеликий пакет з чимось, що має прискорити хід ночі. За вікном миготить місто, чоловіки повертаються додому до своїх сімей, самотні жінки повільно йдуть вулицями, а часом буває, коли люди зупиняються перед пішохідним переходом, чекаючи зеленого світла, Їм дивиться в обличчя старому другу чи колезі з роботи. Якось на пішохідному переході перед Міністерством закордонних справ він поглянув в обличчя Лоне, а тоді авто різко рушило й поїхало далі, минаючи світло нічних клубів, які щойно відчинили двері для ночі.

Уночі в квартирі на Лілл-Янсплан часом буває, що в якоїсь дівчини стається напад, тоді її можна привезти до лікарні, коли розвидніється. «Іграшки Вінтерсона» — так вони називаються, ці дівчата, які безцільно кружляють вечірками, які часом беруть плату за своє товариство, а коли падають навзнак, потрапляють разом з Едвардом до автомобіля. Потім вони прокидаються в білій кімнаті, і над ними схиляється Едвардове розпливчасте обличчя.

— Дорогенька, не бійся, ми про тебе подбаємо.

— Де це я?

— Не думай про це. Взагалі ні про що не думай, моя люба.

Їм: У лікарні дівчата залишалися місяцями. Ніхто їх за не шукав. Потім, за якийсь час, я дізнався, що не лише дівчат, а й усіх нас називали «іграшками Вінтерсона». Дорогою до міста я перевдягнувся. Едвард хотів поговорити про дівчат, він завжди був закоханий у якусь пацієнтку, інші жінки на вечірках ніколи його не цікавили, для нього існували лише пацієнтки. На тих святкуваннях ми несамовито напивалися, там були кокаїн, трава, снодійні таблетки. Едвард знайомив мене з красивими, заможними людьми, а десь там, у місті, залишалося те, що було моїм життя. Цього більше нема. Існували лише ті ночі, коли ми виїздили за територію лікарні. Тієї ночі, коли вбили Улофа Пальме, в квартирах до ранку не гасло світло. У вікнах стояли люди і випивали.

Часом вночі Сабіна йде геть з квартири на Лілл-Янсплан, звук її кроків стихає внизу на сходах, вийшовши на вулицю, вона махає Їму, той сидить в компанії кількох старших жінок, котрі слухають його історії з лікарні. Це наче гра: якщо він розсмішить їх, можна не боятися, не боятись їхнього багатства, тієї лекості, з якою вони рухаються. Йому завжди це вдається, вони сміються, притиснувши долоні до губ, аж на шиях виступають червоні плями.

— Кульверти — то цілий світ, — каже він. — У деяких місцях на стелі видно коріння дерев. Неймовірно. Колись ними бігали діти-сироти. Тепер лише Едвард ганяє коридорами на свому самокаті.

— І Едвард ось так дозволяє вам виходити?

Їм торкаєтся до руки жінки, шкіра під золотим брелком потріскана.

— Так, і кращого не придумати.

Дорогою до лікарні на задньому сидінні сидить нова дівчина і сонним поглядом дивиться на місто. Їм запитує про Сабіну, але Едвард небагатослівний.

— Вона повернеться. Сабіна ніколи не йде надовго. Повернеться щонайбільше за кілька днів.

— Я думав, вона хотіла вибратися звідси.

Едвард стримано сміється.

— Їй теж так здається.

У білих тремтливих променях світанку зникає міст Транеберґсбрун. Здається, ніби він тягнеться невідь-куди, наче по інший бік йому бракує опори. Їм заплющує очі і засинає. Прокидається від гавкоту сторожових собак перед автомобілем. Поруч нерухомо сидить Едвард і дивиться на Клокхуспаркен.

Перед Сабіною відчиняються двері автомобіля, вона саме прямує в Кунґстредґорден, знайомий голос, бліді руки, ледь поцятковані веснянками, в темному салоні вгору повільно піднімається струйка диму. Сабіна вдягнута у світло-синє пальто поверх джинсів; ранній ранок, вона цілу ніч не спала і рахувала зірки. Сонячне світло цідиться між деревами, ніби крізь збільшувальне скло, Сабінине волосся заплутане й брудне. У венах — залишки снодійного, вони змішуються з кров’ю і чимось іншим, чимось твердішим, кристалічним, смертельним, більшим за всю любов. Угорі переливається золотом небо, між деревами літають поодинокі птахи.

— Поїдеш зі мною назад до лікарні?

— Що мені там робити?

— Ти, мабуть, втомлена і тобі треба поспати.

— Ти можеш мені допомогти?

— Ти ж знаєш, що можу.

— Усе одно смерть не хоче мене забирати.

— Заходь сюди, дитинко! — гукає чоловік з крамниці, затуляючи своїм велетенським тілом прохід у дверях. Я прослизаю в темряву й одразу ж у ніздрі б’є запах смерті, я вдихаю його прямісінько в легені. Двері позаду зачиняються, щоразу, коли я протягаю руку і чогось торкаюся, чоловік кричить, що можна це взяти. Я на нього не зважаю.

— Ти носиш капелюх. Тут стільки капелюхів, які тобі пасуватимуть. У мене є чудовий капелюх з опущеними крисами з Токіо, поглянь на нього.

Він обережно торкається хутра, наче це жива тварина. Коли я кажу, що шукаю щось особливе для друга, який у лікарні, чоловік кидається через крамницю. Дорогою зачіпає речі, ті падають на підлогу — віяла, підсвічники і голий манекен. Я обережно підбираю віяла, кладу їх на місце. Манекен, перевернувшись, лежить переді мною, його руки і ноги дивно перекручені, я переступаю через нього, щоб пройти вглиб крамниці. Чоловіка якийсь час не видно, а тоді він з’являється за завісою, несе глобус. Позаду нього тягнеться шнур.

— Ось що тобі потрібно, дивись. Глобус — саме для нього.

Він крутить його масними пальцями, залишаючи жирні сліди на океанах.

— Якщо подобається — він твій.

Не дивлячись на чоловіка, я забираю глобус і швидко йду до виходу. Озирнувшись, бачу яким безпомічним він виглядає, стоїть із простягнутими руками.

— Зачекай. Я повитираю.

— Не потрібно, — відповідаю.

— То це твій тато хворий? — раптом запитує він, наче знає мене.

Можливо, він бачить усе, що відбувається в кварталі, може, він знає все про тих, хто живуть тут, на Каммакарґатан.

— Він захворів, бо насунула хмара з Чорнобиля, — відповідаю і швидко виходжу з крамниці.

— Ох, Господи. Яке жахіття.

Його велике тіло пожвавлюється. Здається, він хоче кинутися обійняти мене і заспокоїти. Я вислизаю, і, перш ніж він встигає підійти, за мною зачиняються двері.

На кладовищі біля церкви Адольфа Фредріка надгробки відсвічують у сутінках, нагадуючи одинокі обличчя. Вечори зараз такі теплі, тропічні.

На метро я їду до Броммаплан, а далі автобусом до Бекомберґи, як правило, біля брами лікарні висідаю лише я. Часом везу щось для Сабіни — срібний пакет або невеликий пакунок. Я дедалі більше прив’язуюся до лікарні, ночами вона мені сниться, сниться, що я падаю, сниться Їм, що він падає з високого дерева, що я його втрачаю, так і не пізнавши. Я їду до лікарні навіть тоді, коли немає годин для відвідин, і мене не проганяють. Едвард дав розпорядження, щоб мені дозволяли приходити і йти, коли захочу, я ходжу їсти разом із Їмом та іншими, сиджу разом із ними у кімнаті для зібрань, коли вечорами вони грають в кості. Їму дозволяють залишати територію і зустрічати мене на автобусній зупинці, а до настання темряви він відводить мене назад. Коли у фіолетових сутінках я від’їжджаю в автобусі, Їм стоїть, піднявши на прощання руку, не знаю, чи він махає мені чи затуляє очі від сонця, але, напевно, в думках він уже де-інде, бо коли я піднімаю руку, його рука не рухається.

Я стою в коридорі перед Лоне. Мабуть, чекаючи на мене, вона сиділа в темряві і не вмикала світла. Вона обережно знімає з мене капелюха і занурює пальці мені у волосся, воно заплутане, все у вузлах, погляд Лоне ніби бачить мене наскрізь. Серце, легені, нутрощі, душу.

— У тебе велике серце, — каже вона і відставляє глобус, навіть не дивлячись на нього.

— Справді?

Інстинктивно я притуляю руку до грудей, щоб вона його не бачила, серце, заховане за ребрами в серцевій сумці. «Велике серце» — це звучить як вада в розвитку, дефект.

— Розкажи про Їма.

— Нема про що розповідати.

— Розкажи про лікарню.

Я розказую, що в Клокхуспаркен розпустилися квіти, уся м’яка трава всіяна квітами, і тамтешні сутінки насуваються повільно, майже вічність, так, наче останні промені хочуть стати й першими. Коли я кажу, що зустріла Сабіну, обличчя Лоне на мить похмурніє.

Мені подобається, коли вона тягне моє волосся, від цього на мене накочується сонливість й оніміння. Мої коси потемнішали від сонця, темного сонця біля озерця Юдарн. Мені хочеться, щоб вона дізналася, як зараз виглядає лікарня, без снігу, без темряви й холодного вітру.

— Єккі, можеш їздити туди скільки забажаєш, але я хочу, щоб ти будила мене, коли повертатимешся додому. Я хочу знати, що вночі ти лежиш у своєму ліжку.

Її рукам відома якась таємниця, бо, коли я розплющую очі, волосся знову м’яке й блискуче.

— Як думаєш, після Чорнобиля буде літо? — запитую я, лиш би вона не забирала рук.

— Не знаю. Справді, не знаю, як буде.

— А коли ми знатимемо?

— Можливо, ніколи. Про деякі речі ніколи так і не дізнаєшся. Я б хотіла поїхати туди, фотографувати.

— Але ж бути там небезпечно?

— Всюди небезпечно, Єккі.

Липова алея (Маріон)

Знизу листя відсвічує сріблястим. Ми з Маріоном увесь день гуляємо в Клокхуспаркен. Він бігає зигзагами у своїй червоній в’язаній шапці між голими стовбурами дерев. Трохи далі лежать перевернуті шахові фігури, і я сумую за Сабіною, сумую за всім, чого тут уже нема, мені хочеться, щоб вона зараз стояла біля мене, усміхаючись і охопивши білого «коня». «Шах і мат, Їммі Дарлінґу».

Маріон стоїть у сутінках і дивиться на одне з вікон у Великому Чол., уночі там завжди горить світло. Значить, хтось там мешкає або принаймні щоночі приходить туди ночувати. Напис золотим відблискує в останніх променях під срібним дощем — розрада архітектора; наче велика комаха, він тягнувся фасадом біля головного входу, та вже кілька тижнів, як його зняли, може тепер нарешті щось зроблять з будівлею. Старі приміщення лікарні перетворять на помешкання, але поки вони ще стоять, неторкані й величні, прекрасного приглушеного малиново-червоного кольору. За шибками у дверях усе залишилося таким, яким було півтора десятиліття тому, ніби працівники лікарні просто вийшли, зачинивши за собою двері. У деяких місцях досі висять таблички, зникли лише віконні решітки й огорожа навколо території лікарні, скручені частини огорожі лежать в минулорічній траві перед старим сторожовим будинком.

Не кажучи ні слова, ми стоїмо біля маленького ставка і дивимося на замерзлу воду, холоднеча відчувається, як чиста міцна пов’язка на тіло, дим, мороз, кристалічна ясність ночі. Маріон бігає алеєю, яка безкінечно тягнеться поміж старих дерев. Я стою на місці, чекаю, щоб він повернувся. Заплющивши очі, бачу Їма і Едварда, як вони від’їздять з лікарні на срібному Мерседесі. Димлять їхні сигарети, вони чекають, щоб охоронець відчинив браму, а тоді — щебіт птахів, котрі спостерігають за всім із дерева. Часом з ними вона, Сабіна. Напівлежить на задньому сидінні зі склянкою в руці, довге світле волосся розсипалось, ніби пір’їни, по спинці сидіння. Застебнувши ґудзики на сорочці і оглянувши своє обличчя в дзеркалі заднього виду, Їм робить перший ковток шампанського, а потім лунає тихий шум, автоматизована брама нарешті відкривається і випускає їх з лікарняного парку. Вони безшумно вислизають з території, липовою алеєю і далі вузькими дорогами, що ведуть з лікарні, а потім через мости до вогнів міста.

— Мамо, їдемо додому?

Маріон замерз, його руки почервоніли, він зробив невеликий сніговий ліхтар біля ставка, але у нас немає ані свічки, ані сірників. Я беру його руки в свої і намагаюся зігріти їх диханням.

— Я думала на якусь хвилинку зайти досередини.

— Що нам там робити?

— Не знаю. Трохи роздивитися.

— Хіба всередині не темно?

— Темно, але небезпеки немає.

— Ти впевнена?

— Так, Маріоне, цілком.

З тилу на червоному фасаді Великого Чол. хтось вирізав велике серце. Крім нас, тут нікого немає, лише самотній чоловік ходить подвір’ям та голосно розмовляє сам із собою і якась жінка вигулює собак. Хмари незвично низько нависають над нами, доки ми на холодному вітрі гуляємо територією лікарні і смикаємо замкнені двері. З жовтих будинків на схилі, де ми зазвичай сиділи у затінку берез, вибігають кілька дітей. Вони гукають нас, питають, чи ми знаємо, що тут була лікарня для психічно хворих.

— Так, — кричу я, — тут лікувався мій тато, коли я була малою.

Від моєї відповіді діти принишкли, відбігли в напрямку алеї. Ми повертаємося до каплиці і головного будинку саме коли починає падати сніг, рідкий квітневий сніг, і здається, ніби сніжить усередині мене, і тут Маріону несподівано відкриваються двері з тилу будинку. В лице нам б’є чистий запах снігу і світло. М’яке підземне світло, схоже на тіні, і непереборне відчуття меланхолії, коли я знову заходжу до цієї лікарні, вперше за останні двадцять років.

— Хто тут хворий? — запитує Маріон і дивиться на мене таким, властивим лише для нього поглядом. Ніхто ніколи не дивився на мене так, як він, він вірить мені у всьому.

— Тут немає хворих. Лікарня вже давно закрита. Ходімо.

Він зникає в коридорі з білим пташиним пером у руці, я чую його спів удалині. Всередині ще залишився зелений колір, блискучий, ніби після дощу, схожий на світло вглибині басейну, і ці спальні зали, обклеєні шпалерами з різним для кожної кімнати візерунком. Здається, наче бачиш, як туди заходить час — сорокові, п’ятдесяті, шістдесяті, сімдесяті, вісімдесяті. Біля стін возики з ліками, купи битого скла на підлозі від розбитих вікон, а в мене відчуття, що ми тут не самі. Здається, я зараз побачу, як до мене іде Їм, і Едварда в незастебнутому лікарському халаті. Я уявляю, що, коли визирну у вікно, ті старі чоловіки з Їмового відділення, які завжди курили під березами, знову там стоятимуть, а, заплющивши очі, відчую на шиї великі теплі руки Пауля, його подих.

— Час відлітати звідси, метелику.

Кажуть, що старі пацієнти досі повертаються до Клокхусперкен біля Бекомберґи, вони стоять під деревами, притиснувши руки до випаленого сонцем фасаду, наче там продовжує битися серце лікарні; коли я торкаюся фасаду приглушеного малинового кольору, під моєю рукою — слабкий пульс. Тіні й голоси всіх, хто колись тут були, вони наростають і тонуть усередині, ніби замкнені птахи, і, заплющивши очі, я бачу себе та Їма, ми лежимо, притулившись одне до одного, спимо нагорі, під лікарняним годинником, накрившись його пожмаканим зимовим пальтом. В усьому світі лише ми, так завжди було, ми наодинці з його нещастям. Уві сні він обіймає мене за плечі, аби я не змерзла.