Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

Остання розмова (Про самотність)

Однієї ночі я бачу, як падає зірка, залишаючи за собою молочно-біло смужку в нічному небі, Їм знову пише мені з Каріньо, це нагадує довгі листи з дитинства.

— Єккі, мені тут так самотньо. Хочу, щоб ти про це знала, таке відчуття, ніби це останній раунд. Не засмучуйся. Ти ж знаєш, як воно буває.

У телефоні знову Їмовий голос. Глухий і пригнічений, звучить так, наче він довго лежав під водою.

— Слухай, Єккі…

— Привіт, Їме. Як тобі там?

— Самотньо… Розумієш?

— Так.

Я прислухаюся, щоб вловити шум моря поміж його слів, але навколо нього цілковита тиша, наче він, нарешті, зчепив двері, які завжди відчинялись і гримали від вітру навіть уночі, крізь які пісок, мушлі і мертві комахи залітали до будинку в Каріньо, та так і лежали купами під стінами. Чути лише, як спалахує сірник, а тоді дим виходить з його рота й розсіюється навколо його самотньої постаті за кам’яним столом у вітальні.

— Про що ти думаєш, Єккі?

— Про те, що я завжди боялася захворіти.

— Тобто — захворіти?

— Збожеволіти.

— Але ж цього не сталося.

— Іноді мені хочеться, щоб це сталося і щоб я вже не мусила боятися.

Зненацька його голос звучить так чисто, він м’який, присутній, тверезий.

— Але ж послухай, ти не захворіла. Ти стала кимось іншим.

Я дивлюсь, як палає далекий небокрай і на великі хмари, підсвічені останнім світлом.

— Звідки ти знаєш?

Він довго мовчить, чути лише, як він сильно вдихає, коли затягується сигаретою.

— Не знаю, Єккі, але раніше я завжди так боявся, що ти позбавиш себе життя, а тепер не боюся.

— Чому?

— Я завжди думав, що ти приречена на ту ж темряву, що і я, але тепер розумію, що це не так. Я просто знаю, що у тебе все буде інакше. Сподіваюся, що у Маріона теж.

Що робити з таким благословенням, думаю я, сидячи вночі з дванадцятьма блакитними намистинами в руці, все ще чекаючи, що життя схопить мене і понесе, що воно, нарешті, почнеться.

— Не чекай, — каже Їм, ніби прочитавши мої думки, — життя ніколи не починається, воно просто закінчується. Несподівано. Ось так.

І я чую, як він клацає пальцями в повітрі, а тоді ми знову мовчимо, на фоні чутно музику з грамофона. М’які тони серед ночі, останні звуки з Каріньо. Я думаю про Маріона, коли він був меншим, він завжди намагався впіймати великим і вказівним пальцями літаки у небі, він ніяк не розумів, що вони на величезній відстані, йому здавалося, що це маленькі іграшкові літачки, які можна тримати в руці.

— Я завжди думала, що могла б урятувати тебе, — шепочу, — але, напевно, нікого не можна врятувати від самого себе. Можливо, ти весь час це знав, знав, що такого не буває, і тільки я в це вірила.

Їм тихо сміється.

— Єккі, чорт забирай, звісно, я хотів цього, і лише цього, але це було неможливо, нічого не виходило. Твої зусилля не мали жодного значення.

— Жодного значення?

— Жодного.

А тоді я знову чую море, великий гул, може, тепер він відчинив двері і курить, стоячи у дверях.

— Єккі, я б хотів запитати у тебе дещо. Тому зателефонував. Остання справа.

— Так?

— Я б хотів, аби наприкінці ти була зі мною. Якби ти могла бути зі мною на пляжі, коли я зайду у воду, то мені не було б так страшно.

Часом, якраз перед тим, як заснути, переді мною виринає образ нерухомих блакитнуватих дерев над прогулянковим подвір’ям біля Великого Чол. Дерева стоять непорушно, незважаючи на легкий вітер, що дме через Клокхуспаркен, ніби не існує нічого, що могло їх зрушити, і я чую, як булькають маленькі водяні ящірки, які навесні збираються біля ставка, ті блискучі чорні скелі біля озера Юдарн, куди ми з Їмом часто прогулювалися, коли він отримував дозвіл на якийсь час залишати лікарню, ми могли годинами стояти там на стрімкому боці, де вода завжди лежить у тіні, і дивитися на наші рухомі віддзеркалення далеко внизу.

Лоне завжди казала, що моє і Їмове обличчя вирізані тим самим ножем; коли я лежу, прокинувшись, у перших променях світанку і дивлюся на фотокартку з Бекомберґи над моїм ліжком, на якій ми втрьох, то бачу, що нагадую їх обох, що в мені є і ненаситність Їма, і самотність Лони. І поки прокидаються птахи та починають бити дзвони Гедвіґи Елеонори, я бачу їх, як вони виглядали, коли все починалося, на початку нашої сім’ї, коли вони прогулювалися вниз по Норртулльсґатан в напрямку до університету, кожен зі своєю книжкою під пахвою. Лоне у замшевій куртці і високих черевиках, а Їм — у м’якому вельветовому костюмі. А зараз Їм нахиляється, щоб поцілувати її перед вітриною антикварного магазину, і тоді вони далі спускаються вулицею. Поцілунок, який є початком і обіцянкою, яку він порушуватиме багато разів. Але тієї миті вони наче освітлені яскравим внутрішнім світлом, і їхні обличчя золотить призахідне сонце за Обсерваторіелунден. Навколо них досі дзижчать кілька пізніх літніх мерехтливих золотих бабок, вони летять разом з Їмом і Лоне до сліпучого світла майбутнього, і я чую сп’янілий Їмовий голос у телефоні з Каріньо.

— Насправді, я відчуваю велику вдячність за те, що трапилось так, що я захворів. Інакше я б нічого не зрозумів про світ.

— Коли ти підеш, Їме?

— Не можу сказати.

— Ти будеш думати про мене, коли відпливатимеш?

— Не думаю, що я взагалі про когось буду згадувати.

— Ти мені зателефонуєш?

— Якщо хочеш.

— Лише останнє питання.

— Що?

— Ти коли-небудь любив мене?

— Не знаю, Єккі, я цього не знаю.

Останній пацієнт (Ще у світлі)

І одного прекрасного дня стоїш і запитуєш себе: Це справді була реформа чи, можливо, я помилився?

Зараз на вулиці темно. Улоф перестав плакати, сидить, поклавши на коліна свій великий носовичок.

— І останнє, лікарю.

— Кажи.

— Ті, хто вбили Христа, вони ж були здоровими?

Лікар Яновскі м’яко сміється.

— Так, Улофе, маєш рацію. Христа вбили здорові люди.

— Я так і думав.

У порожніх коридорах дме вітер. Улоф встає, дослухається до мелодії.

— Чуєте, лікарю Яновскі?

— Ні, я нічого не чую.

Улоф зацитькує його.

— Не чуєте?

— Ні, лише вітер.

— Це не вітер. Це знову той хор. Вони співають для мене, для нас. Ви справді не чуєте?

Лікар Яновскі встає, теж слухає.

— Що вони співають?

— Цього я не можу сказати.

— Тоді заспівай.

Улоф співає.

Зима 1995 року, закривається останнє відділення Бекомберґи. Лікар Яновскі повільно йде неосвітленими коридорами, а тоді відкриває двері в зимове світло. Якийсь час стоїть під вибитим золотим написом і дивиться на маленький замерзлий ставок, потім застібає ґудзики на пальті й іде липовою алеєю геть.

У 1980-х роках пацієнтів переводять з психіатричних лікарень через критику лікування, яке там проводилося, і в результаті хвилі реінституціоналізації, що прокотилася Західним світом. У 60-х роках з’являються антипсихотичні медикаменти, що дає можливість жити без інституцій, а величезних фінансових ресурсів, потрібних для старих психіатричних лікарень, більше не існує.

Сьогодні психіатричний догляд здійснюють у великих лікарнях; залишилося близько десятої частини робочих місць з тих, що були раніше.

Іноді я думаю, що час Бекомберґи співпав із часом держави загального добробуту, 1932–1995 роки.

Мізерікордія

Учора, коли переходила площу, я знову побачила моряка, вперше за кілька тижнів. Він сидів на звичному місці з пляшкою горілки в руці, але тепер уже в кріслі на колесах. Обидві ноги були ампутовані трохи нижче паху, пов’язок ще не зняли. Побачивши мене, він помахав рукою і погукав, я сіла на лавці біля нього.

— Що сталося з твоїми ногами? — запитала я, стримуючи нудоту і намагаючись не дивитися на його понівечене тіло; здавалося, ніби він побував на війні. Він плеснув в долоні й засміявся.

— Їх уже нема.

— Я бачу, але що з ними сталося?

— Ех, ці ноги і так ніколи не приводили мене до добра. Завжди йшли туди, куди їм хотілося. Сама знаєш, навпрошки в першу-ліпшу крамницю з алкоголем або сюди, на площу. Знаєш, як воно буває. А тепер у мене оця класна штука, — він усміхнувся і поплескав по вузьких колесах крісла.

Після цього я пішла забрати Маріона, плакала всю дорогу, було таке відчуття, ніби я повертаюся з похорону. Зайшла в дитячий садок, Маріон кинувся до мене через маленькі кімнати. Щоразу він стає таким незбагненно щасливим, і я теж стаю щасливою. Це ніби вітер усередині мене, можливість, тріщина серед темряви.

Якраз перед тим, як народився Маріон, до пологової зали, де я стояла з пекучим болем у тазу, накинувши відкритий лікарняний халат на голе тіло, залетіла маленька пташка. Біль був таким сильним, що знищував усі думки, забирав страх розірватись, як шматок тканини, і стекти кров’ю. Пташка була маленька, як колібрі, світло-блакитної барви. Вона сиділа у відчиненому вікні, дивилася на мене, і тому я відчула, наче мене вибрали, можливо, так і було. Маріон вийшов із мене, ніби маленький дельфін. Це сталося так швидко, він мало не упав на підлогу, перш ніж я його упіймала. Потім я думала про Лоне — що колись давно вона зробила те саме для мене. Тієї ночі вона теж була сама в пологовому, Їм не ночував удома, він з’явився в лікарні тільки під ранок, п’яний і з таким великим оберемком троянд, що в лікарні мусили принести відра. На єдиній фотокартці з лікарні Лоне виглядає розлюченою, розбитою, вона сидить на краю ліжка і вперше тримає мене на руках. Під очима в неї темні патьоки косметики.

Я часто думаю про Рікарда, про те, яким м’яким він був зі мною, згадую його руки, як він заводив мої руки мені за голову, коли ми кохалися, як обережно проводив пальцями по моїй долоні, туди-сюди уздовж лінії життя і далі, до тонких судин на зап’ясті, я думаю, йому слід було міцніше тримати мене, ніколи не дозволяти мені піти. Коли Маріону було всього кілька місяців, він зателефонував із Гельсінкі і плакав. Я не знала, що маю казати, тому просто відклала слухавку, а тоді лягла біля неї на підлогу і слухала його плач. За якийсь час він поклав слухавку, можливо, зрозумів, що по інший бік мене вже нема.

Часом я думаю, що Пауль порятував мене від щастя, все одно мені не віриться, що я зуміла б жити щасливо. Одного разу ми дуже наблизилися до щастя, в ті вечори на Каммакарґатан, коли ми були одні в усьому світі, огорнуті сонячним світлом на великому ліжку Лоне. Це нагадувало внутрішній біль, я ніби переповнювалася і оберталася всередині, виверталася зсередини.

Зараз пізнє літо, нормальні люди повернулися до міста, вони наповнюють його своїми звуками, своїм багатством і своєю присутністю, своїм бігом підтюпцем. Тутешня майстерня перук зачинена на невизначений час, причіплена записка «Скоро буду» висить вже декілька тижнів, а в баптистерії у церкві зі скляної труни забрали дитину з перами. Я прокидаюся зранку і не знаю — я зараз юна і чекаю, що життя ось-ось почнеться, чи все вже давно закінчилося, і, витягнувши руку на ліжку, торкаюся загорнутого в простирадло Маріона. Я вічуваю, що він не спить, хоча й лежить, відвернувшись від мене.

— Я бачив сон про дідуся, — каже він сухим сонним голосом.

— Що тобі снилося? — питаю.

— Що він поїхав велосипедом у море. Його вже нема?

— Ні, Їм тут. Він у своєму будинку біля моря.

— І надовго він там залишиться?

— Цього я не знаю. Напевно, він сам цього не знає.

— А потім?

— Потім він приїде сюди, побачитися з нами.

Він обертається і дивиться на мене, його очі широко розплющені, такі бездонні зіниці, здається, ніби глибоко в ньому рухається море.

— Думаєш, він приїде?

На вікні вітер грається з тонкою білою фіранкою, і я думаю, що Їм передав мені свою манеру завжди говорити все, як є, навіть якщо це ранить, як-от зараз.

— Я не знаю, Маріоне, — врешті кажу я, — думаю, найбільше за все йому хочеться піти.

— Він завжди цього хотів?

— Думаю, так.

— Але ж тепер він старий?

— Так, але часом лишаєшся малим усередині, навіть якщо виглядаєш старим.

— Мамо, тобі теж хочеться?

— Піти?

— Ага.

— Ні, я хочу бути з тобою.

На вікні надимається фіранка, а тоді звисає, ніби вітер вже ніколи її не зрушить. Я піднімаю руку і торкаюся Маріонової щоки, як колись давно Їм завжди торкався моєї щоки — поспіхом, ніби пташиним крилом.

— Маріоне, про що ти думаєш?

— Про те, що в нас буде стільки всього веселого.

Я сміюся.

— І що ж ми будемо робити?

— Побачиш.

У моїй пам’яті коридорами лікарні літає біла морська птаха. Цього не могло бути, але я так пам’ятаю з того першого разу, коли ми відвідували його в лікарні. Шурхіт крил, пір’їн і ледь вловимий запах моря і смерті, ніби десь усередині будівлі б’ються об берег хвилі, ніби архітектура приховує відкриту рану.

Ми трохи погуляли в красивому парку лікарні, потім повернулися автобусом до міста. За тиждень повернулися. У парку все розквітло, небо нависало так низько, що, здавалося, потоне, а квіти були великими, як моя голова. Японські вишні і левкадендрони, посаджені колись на світанку держави загального добробуту, кущі троянд, що спиналися на випалені сонцем фасади, а я стояла і дивилася на численні очі величезної будівлі, що спостерігали за нами. І коли я торкнулася Їма, він стрепенувся, ніби я зачепила рану.

— Привіт, моя цукерочко.

— Чому ти впав?

— Не знаю. Раптом під землею відкрилося небо. Я просто кинувся вниз.

Нас із Їмом затуляли великі крони дерев, коли ми йшли пліч-о-пліч садами лікарні, коли вгорі пропливала велика хмара, чорною випаленою травою стрімко розтягувалася велика тінь, і та тінь — це мій страх перед ніччю, мій страх опинитися замкненою, зазнати любові, втратити Маріона. Я згадую ночі, коли прокидалася біля Рікарда, і боялася чогось, чого ніколи не могла пояснити при світлі дня, раптового натиску на голову, якраз біля вушної раковини, невпинно оглушливого шуму, схожого на віддалений гул лісової пожежі, або сонця, яке несподівано світить посеред ночі і від якого починають світитися думки. Страх — це Пауль і хижі птахи, що ширяють угорі над будівлею лікарні, і квіти, високі як люди, з тильного боку Великого Чол., страх — це великі коріння, що вогнем виблискували у сутінках лісу Юдарскуґен. Улофа Пальме щойно вдруге обрали прем’єр-міністром, і щоранку дорогою з Валлінґбю до Росенбада він заїжджає до Бекомберґи відвідати свою маму. Ідучи під великими деревами Клокхуспаркен, він є ніким, просто самотнім чоловіком, який збирається відвідати одну стару жінку в психіатричній лікарні, і там, у відділенні, вона підтюпцем, як дитина, біжить до нього, старенька дівчинка, яка поспішає коридорами, вона вже не пам’ятає, хто він, лише знає, що це той люб’язний чоловік у костюмі, з портфелем, який щоранку з’являється, щоб трошки посидіти з нею, а потім зникає в коридорі. Страх — це Лоне, яка сидить на сонячному балконі з книжкою і чекає на мене і Маріона. Страх — це обличчя Їма, коли на нього світить сонце, але також саме тут страх і завершується, в приглушеному сонячному світлі, коли від Їмових слів вибухає сміхом хтось із групи чоловіків, які курять у тіні перед Великим Чол.

Їмове обличчя прояснюється тієї ж миті, коли він помічає мене.

— Ти знову тут, маленька безумна?

Страх — це також Сабіна, яка в хутрі біжить лісом, а за нею тягнуться сторожові собаки, це птахи, і бабки, і ялинки, і криваво-червоні порізи на її литках опісля, її голе тіло в морзі, це пацієнти, в яких немає родичів і які плавають у великих наповнених формаліном бетонних ваннах у медичному закладі.

— Усе, чого я прошу, — свободи, а коли свобода відмовляє мені, я все одно її здобуваю, — каже вона.

— Сабіно, але якщо це ти впадеш?

Для неї божевілля є надією, я завжди про це забуваю.

— Тоді так і буде. Впасти — це зрозуміти Всесвіт.

Слова — це її вервичка, їхня чарівна сила нагадувала силу молитви, намистина за намистиною прикріплювалася до нитки світла серед темряви. Я дивлюся на її загублені намистини на підвіконному щитку, дивлюся на своє обличчя, що відбивається у темному вікні спальні. Заплющивши очі, можу почути сильні хвилі Атлантичного океану, як вони накочуються на пляж, а тоді повільно тягнуться назад в океан, це ніби дихання, нескінченно повільне серцебиття, ніби око, що розплющується і заплющується, ніби ніч, що розтікається планетою. Я притискаю намистини до серця, чекаючи, коли Їм зателефонує з Каріньо і попросить мене приїхати. Намистини — це мій амулет, він захищає від великої ночі, що наближається.

Їм: Я уявляю, що стою на трампліні і дивлюся вниз, на воду. Тоді роблю ідеальний стрибок і зникаю в глибині, за кілька секунд поверхня знову стає чорним дзеркалом. Стане так, ніби мене ніколи тут не було. Не існує жодної мотузки, яка втримує нас біля Землі, жодного шнурка, який прив’язує Місяць до Землі. То що може змусити мене залишитися? Що прикріпить мене до світу, як не мотузка-любов, але чогось такого не існує, ніколи не існувало.

Я часто спостерігала за ним і Лоне вранці, коли вони спали на Каммакарґатан, заплутані у вологих простирадлах, огорнуті яскравим промінням, що світило з вікна. Уві сні Лоне завжди притискала подушку до живота і маленьке золоте сердечко вібрувало в ямці у неї на шиї. Я ніби й справді вірила, що мій погляд може захистити їх, що я могла огорнути їх своїм благословенням і захистити від темряви, яка наближалася, від хмар, які скупчувалися на горизонті, розгорталися у небі, вже давно наштовхувалися одна на одну. Я думала, що мій погляд назавжди затримає їх на світлі, завжди уявляла собі, що володію надлюдською силою, не знаю, звідки у мене з’явилася така думка. Я ніколи нікого не рятувала, ніколи навіть не наблизилася до того, щоб когось врятувати.