Бекомберґа. Ода моїй сім’ї

Друга розмова (Атлантичний океан)

Ми приземляємося в Каріньо у сутінках, коли бліднуть і зникають тіні, коли жорстке біле іспанське сонце змінюється м’яким і легким світлом. Маріон тихенько сидить у машині, дивиться на блакитні гори. Він знову смокче великий палець, маленький пухир, що вже давно зажив, одразу стає вологим і подразненим. Між пальмами рухаються тіні кажанів, швидкі чорні мітки на слабкому світлі, ніби старе листя кружляє вночі. Трава і дерева випалені сонцем, тут, у передмісті проступає якась занедбаність, наче людям опустилися руки. Кілька років тому, коли Їм сюди переїхав, усе було інакшим, сповненим надій. Зараз між будинками майже нікого не видно, лише десь далеко гучно гавкають здичавілі собаки і стоять будинки без дахів, будинки, яких так і не добудують, бо закінчилися гроші, всі ці голі бетонні тіла, покинуті напризволяще серед убогої природи.

Їм виглядає втомленим, поглядає на випалений сонцем простір. Крики птахів над нами, їхні золотисті черевця ковзають по небу, останнє слабке помаранчеве світло перед ніччю. На кругових розв’язках автомобільні фари освітлюють обличчя бідних дівчат, вони продають єдине, чим володіють — своє східноєвропейське тіло.

Коли Маріон засинає, ми сідаємо на темній терасі. Удари хвиль під нами заглушують музику, яка ледь вчувається з будинку, «Магніфікат» Баха, Їм знову і знову його програє. Раз у раз він заходить досередини і переставляє голку грамофона на партію, що називається «Милість», Et Misericordia. Я впізнаю монотонність його рухів, вихор похмурих думок і мрій, що тягнуть його вниз.

— То що тепер відбувається? — запитую.

— Дорогенька, — каже він, — ти ж знаєш, як усе закінчиться. Шістдесят таблеток «Імовану», ціла пляшка віскі — і я зайду в море. Уже недовго лишилося.

Здається, ніби зорі трохи зісковзнули вниз по небу, в темряві чутно дихання океану, яке тут ніколи не стихає, важкі хвилі кидаються на пляж, а тоді знову відступають у глибочінь.

— І коли ти збираєшся це зробити?

— Цього я не знаю. Це мусить бути ніби падінням углиб себе. Я не можу повідомити час або вказати місце. Воно не має хронології, не має карт.

— А потім що?

— Можеш розсипати попіл над Атлантичним океаном або полетіти з ним додому, в Стокгольм. Могила Віти і Генріка на кладовищі Скуґсшюркоґорден — наш сімейний гробівець.

Балкон відчинений, з пляжу чути дзвінкий голос Маріона, він бавиться під пальмами. Трава під вікном в білих плямах від паперових літачків, що зазнали аварії. Я цілу ніч не зімкнула очей, зате Маріон спав міцно і прокинувся щасливим від того, що він на морі. Щойно розплющивши очі, він починає складати паперовий літачок, а тоді забуває про нього і біжить униз до пляжу шукати камінців і морських зірок. Я сходжу до нього, Маріон трохи зайшов у воду, стоїть на тоненьких ногах серед блискучої каламутної поверхні, я лягаю на рушник і поринаю в читання. Коли піднімаю погляд, здається, наче він стоїть посеред величезного дзеркала.

Маріон — єдиний неушкоджений із нашої сім’ї. Він досконалий. Тоненькі, як сірнички, ноги в кросівках, високі кістки грудної клітки, де можна побачити, як б’ється серце, коли він лежить на пляжі біля мене і поглинає сонячні промені разом із шумом Антлантичного океану. Гладенький живіт, руки, і ці долоньки, які відкриваються і закриваються, ніби медузи, коли він спить під парасолькою. Лоне завжди каже, що у Маріона погляд від мене, вона каже, що ніби дивиться в мої очі, коли я ще була дитиною. Цікаво, чи справді можливо успадкувати погляд, чи переходить у спадок темрява.

Їм торкається мого плеча. Він зійшов на пляж і сів поряд, але я не чула його кроків, напевно, задрімала на мить. Прокидаюся від різкого запаху сірки, коли він припалює сигарету. Їм дивиться на море, на мерехтливий розмитий горизонт, де води зустрічаються з небом. Крізь парасольку припікає сонце.

— Стане так, Єккі, наче мене ніколи тут не було. І ти даси собі раду. Як і завжди. На мене ніколи не можна було сподіватися. Ти ж знаєш.

Море перед нами таке спокійне й непорушне. Він повільно продовжує.

— Саме перед тим, як все має погаснути, немає страху, тільки слабке світло, що мерехтить на межі свідомості. Якщо вже не залишилося часу, тривоги теж не може бути. Якщо закінчується простір, уже нема чого боятися. Єккі, це свого роду рай. Нам пропонується рай.

Ми йдемо під пальмами вздовж кам’яного муру вгору до будинку. Маріон з червоним м’ячем біжить трохи попереду. Над нами непроникною стіною нависає спека.

У Каріньо сутінки настають так швидко, все гасне без попередження. Тут дивне вечірнє світло, приглушене, зловісне і легке, наче пух, саме за мить перед тим, як воно зникає в океані. Ми їдемо в Більбао, на літак до Мадрида, а тоді летимо до Стокгольма. У повітрі стоїть сильний запах сосен і солі, денна спека тримається над горами, ніби мерехтлива завіса. Обабіч дороги миготять пальми, вдалині блищать високі купи солі. На мить я зустрічаю погляд Їма в маленькому дзеркалі заднього виду, а тоді знову дивлюся на дорогу. У дзеркалі його обличчя пооране самотністю, тавроване невидимою мукою.

З-за гір вийшов блідий повний місяць, хоча низько на небі ще світить сонце, вони світять поруч, як брат і сестра. Маріон сидить біля мене і дивиться на гори вдалині, йому на підборіддя потекла нитка слини. Я могла б попросити Їма залишитися, але вже чую, як він розсміється у відповідь. Цей сміх Їма, він перевертається всередині мене, ніби холодні хвилі. «Перестань, Єккі, нема нікого заради того, щоб жити, у мене нема нікого, щоб любити. Ніколи не було».

Натомість я питаю:

— А що мені з тобою робити, якщо тобі не вдасться і ти опинишся в якійсь лікарні, прикутим до ліжка?

— Нічого, — відповідає він й усміхається до мене в дзеркальце, — мені все вдаться.

— Але ж ти вже хотів померти раніше, — кажу я, — це не вперше.

— Довірся мені, Єккі. Я знаю, що роблю.

— Окей. Роби що хочеш. Так було завжди.

Трохи далі злітає самотній фламінго, мерехтить яскраво-рожевим у випаленому світлі, він ніби горить, ніби з води піднімається полум’я і перетворюється в якогось летючого ангела. Я відкидаю голову назад, мене наче щось душить, цей стан виникає, коли пробудеш кілька днів біля Їма. Птахи перелітають перед нами дорогу, маленькі білі тільця, летять так близько, що майже відбиваються від лобового скла. Десь в океані досі є одиноке Вітине тіло, мені думається, що на ній досі світлий весняний плащ, який тягнеться над її головою, ніби маленький парашут. Що вони робили разом із Їмом, чи в них були ті ж самі ігри, що у нас з Маріоном зараз? Віта пішла, не попрощавшись; можливо, Їм не знає жодного іншого способу піти звідсіля. Якось він розповідав про останній період її життя.

Їм: Усю ту весну я знав, що вона помре. Вона лежала на софі і пила. Я вже запланував, як перероблю квартиру, коли її не стане. Я б перейшов до її спальні. Але цього не сталося. Ми з братом переїхали до нової квартири на Кунґсхольмен. Не знаю, як так сталося, одного дня ми просто переїхали, раптом опинилися серед картонних коробок з речима. Віти і Генріка не було. Здавалося, їх ніколи не було. Разом із ними зник цілий світ. Коли згодом я побачив знимки Віти, вона виглядала інакшою, хоч я й бачив ці фото сотні разів. Вона не виглядала так, ніби колись була моєю мамою.

Чорне море

Їм з Едвардом стоять біля вікна і дивляться поверх верхівок дерев. Кожен літак, заходячи на посадку на злітне поле, малює на небі ще одну лінію.

— Як думаєш, Їме, чому ти такий сумний?

— Чому я такий сумний? А ти, Едварде, чому такий веселий?

Едвард заходиться легким двінким сміхом.

— Чому я такий веселий?

— Світ назовні поламаний, ти самотній у своїй великій квартирі. У тебе є лише ми. А ми всі безумні.

— Не певен, чи назвав би вас безумними.

— Ти мене розумієш. Ми безнадійні.

— Але не ти. Всередині тебе, Їме, золотий стержень. Ти просто не знаєш, що з ним робити. Розкажи мені, як усе почалося.

— Коли я потрапив до лікарні?

— Так, або — коли ти прийшов у світ. Твоя перша розповідь про себе. Вона є в усіх.

— Я знаю лише, що Віта і Генрік одразу привезли мене з пологового до Кунґсґатан на святкування. Всюди були люди, що гасали з білими прапорами в руках, у повітрі, ніби великі краплі дощу, кружляло конфетті. Ну, ти також бачив ті знімки.

— Це був гарний початок.

— Ти думаєш?

— Так.

— Не знаю, — каже Їм, — завжди ці широкі жести. Не достатньо, що вона щойно народила первістка, їй треба було на Кунґсґатан, бо там були всі інші.

— Вона, мабуть, була щаслива, що закінчилася війна, що вона народила тебе в мирний час.

— Віта була такою ж, як я, ніщо й ніколи не могло принести їй задоволення. Вона не була щаслива до смерті батька, вона почувалася такою ж нещасною, коли він був живий. Він завжди старався вивести її за собою на світло, але вона не хотіла.

— Можливо, вона не могла. Може, їй нічого не хотілося.

— Можливо. Щоранку вона одягала білу як льон плісировану спідницю і йшла до міста на роботу, я бачив, як вона проводила гребінцем по волоссю, перед тим, як зникнути за рогом, вона була однією з перших жінок в нашому кварталі, які мали роботу, і тому я нею захоплювався. Я бачив її зусилля, бачив її нудьгу і сумніви, мені було нескладно це зрозуміти.

— А як же ти, Їме? У твоєму житті мусили бути миті, коли ти почувався щасливим.

— Так. Я ніколи не був таким щасливим, як тут, у лікарні.

— Давай, зараз, — каже Сабіна і тягне його до огорожі з північного боку, під час прогулянки без нагляду до телефонної будки, це їм дозволяють кожного дня. Після шести місяців, проведених у лікарні, Їму все частіше дозволяють відлучатися. Напоготові, з луком і стрілами вони чекали біля дверей лікарні, а в цей час Інґер Фоґель наближалася коридором з великою в’язкою ключів, що відскакувала від її стегна. Перебравшись через огорожу, вони наосліп біжать між деревами.

Спиняються і трохи чекають, доки вдалині вже не чути гавкоту сторожових собак. Сабіна й справді неймовірно точно цілиться, стріла ідеальною дугою прошиває повітря і влучає в стовбур дерева, куди Сабіна вирішила поцілити, і з кожною стрілою вони все глибше заходять до лісу. Сабіна сміється з Їма, його стріли падають у мох, пролетівши всього кілька метрів, а гавкіт собак усе наближається.

— Нічого з тебе не вийде, Їме, але ти все одно окей.

Собачий гавкіт оточує їх стіною. Сабіна прикріплює своє кишенькове люстерко до стовбура, стоїть і розглядє своє обличчя, наче її доля насправді якась не така, прихована за відображенням, що з’являється перед нею. Вона нагадує ляльку, її обличчя від ліків стало трохи блискучим і набряклим. Їм стоїть позаду, дивиться у дзеркало. У задзеркаллі вони є іншими, там немає лікарні, нема законів, нема майбутнього, лише їхні обличчя одне біля одного.

Собачий гавкіт наростає, іноді його чути майже впритул, а тоді звук приглушується, там, мабуть, ціла зграя собак. Він дивиться на її обличчя у дзеркалі. Можна подумати, наче Сабіна розглядає себе, але насправді вона дивиться на нього. Тоді переводить погляд на дерево за люстерком, з верхівок струменить м’яке світло.

— Я ніколи не зустрічав подібної до тебе.

— З цього варто радіти, — каже вона, ніжно хапає його за шию і притягує до себе. — Знаєш, яка найщасливіша думка в Ейнштейна?

— Уявлення не маю.

— Та, що падає, перебуває за межею всіх законів. Бо у падінні над нею не владна сила тяжіння.

— Сабіно, я не хочу, щоб ти падала. Мені здається, я можу зробити тебе щасливою.

— Усім так здається. Не можеш. Ходімо.

Приховані тінню дерев, вони лягають на землю. Гавкіт собак тепер наближається, короткі сильні удари між деревами, і страх струменить хребтом, ніби холодна рідина. Їм цілує її голе веснянкувате плече і, дивлячись, як вона витягнулась на траві, думає, що з усіх бачених ним людей в неї найяскравіше внутрішнє світло. Щоранку, прокинувшись у відділенні, він думає, що Сабіна — найкрасивіша людина у світі.

— Сабіно, ти, насправді, занадто розумна.

— Для кого?

— Для мене. Ти, напевно, вчилася.

— Колись, один семестр в університеті.

— Справді? Що ти вивчала?

— Математику. Зоологію. Короткий курс про маятник Фуко.

— А чому ти покинула навчання?

— Я рано почала ходити на лекції. Ми жили зовсім близько до університету. Замість того, щоб йти до школи, я сідала на останніх рядах у лекційній залі і слухала. Часом спала.

Їм торкається її волосся.

— Іноді я шкодую, що вступив до університету, мені хотілося грати на піаніно або писати. Думаю, тоді я був би інакшим.

Вона міцно його цілує, а тоді відштовхує.

— Напевно, ти став нестерпним.

Тоді вона відхиляється до стовбура і мружиться до ніжного світла.

— Їммі Дарлінґу, — каже вона, — тепер уже зумієш?

Собачий гавкіт — ніби холодний пульс тіла, вони кидаються навтьоки лісом, Їм біжить і йому ввижається обличчя Лоне, і він розуміє, що весь час думав, наче за кілька годин вони повернуться до відділення. Коли собаки кидаються на них між деревами, він відпускає її руку і повільно йде до охоронців, заклавши руки за голову.

Їм: Я бачив її на узбіччі серед шпильок до волосся, травинок і чорних пір’їн, вона стояла, прихилившись до стовбура, я бачив її відображення, я дивився на неї, коли вона розглядала себе, у тій маленькій блискучій дзеркальній поверхні не було абсолютно нічого, лише пустка. Сабіна була моєю останньою великою любов’ю. І все одно я не міг уявити себе з нею за межами лікарні, я взагалі не міг уявити себе поруч із такою, як вона. Здичілою, невинною, неприборканою.

Слабкі промені сонця зникають за верхівками дерев по інший бік Клокхуспаркен. Небо нагадує внутрішній бік мушлі. Зернисте жовте світло, дерева голі і чорні під дощем. Лише пальто Лоне відсвічує білим.

— Іноді мені здається, наче я виросла у цій лікарні, — кажу я.

— Так, тебе завжди туди тягнуло. Зранку, щойно прокинувшись, ти вирушала до метро, затиснувши в руці невеличку канапку, я навіть не знаю, чи ходила ти до школи тоді, але ти могла скільки завгодно пропускати уроки і все одно добре давала собі раду.

— Але не настільки добре?

— Можливо, трохи знизилися оцінки, але ти завжди була успішною.

— Але хіба не дивно, що весь цей час я проводила у старій психіатричній лікарні?

Перш ніж відповісти, Лоне довго дивиться на мене, помітно, як вона відлітає в думках і повертається. Скоро цей сон погасне, я хотіла б затримати її ще трохи.

— Не знаю, чи це було аж таким дивним. Ти ж хотіла бути біля свого тата.

— Але він ніколи не був справжнім татом.

— Ким же тоді він був?

— Саме цього я не знаю. Кимось іншим.

— Тоді чому ти туди їздила?

Тепер сонце таке бліде, лише кілька тонких золотих смужок затримуються в небі.

— Мабуть, я думала, що заберу його додому, до тебе.

— Але ж я не хотіла з ним бути. Чи ти забула?

— Напевно.

Ми сидимо в освітленій лампами кімнаті, я сховала руки в рукави светра, хочу, щоб Едвард бачив якомога менше мого тіла. Ще мені хочеться сховати й обличчя, але воно завжди оголене. Глобус я поставила на письмовий стіл. Едвард сидить мовчки, стукає олівцем по стільниці, веснянки на його руках подекуди зливаються.

— Знаєш, що це за мелодія?

— Уявлення не маю. Та й хіба це мелодія?

— Так. «Just Call me Lonesome». Елвіс Преслі.

— Ага.

Його усмішка гасне, він пильно дивиться на мене. Вночі в лікарні щось горіло, над територією досі висить їдких запах диму.

— З твоїм татом нічого страшного не сталося. Це було просто легке запаморочення.

— Окей. Можна мені вже йти?

— Зачекай, Єккі. Чому ти приходиш сюди так часто?

Не чекаючи моєї відповіді, він продовжує говорити. Так завжди буває, якщо досить довго почекати з відповіддю, люди завжди самі мають відповіді на свої запитання.

— Я розберуся з ним.

— Окей.

— Їм щось втратив, і не знає, що саме.

— Він втратив це щойно? Зовсім недавно?

— Ні, це сталося давно. Це якесь почуття, що перетворилося на порожнечу.

— І що робити з такою порожнечею?

— Нічого.

— Нічого?

— Йдеться не тільки про тебе і Їма. Новий світ закривається, ніби клітка. Нас кидає між бажанням, забуттям і порожнечею. А хвороба всмоктує навіть найбільш невимірні й страхітливі події. Хіросіма. Великі війни.

— Здається, я не розумію, — кажу йому.

— Нічого страшного. Я теж не розумію.

— Можна мені вже йти до Їма?

Едвард на секунду вагається з відповіддю.

— Розумієш, Їм зараз не тут.

Це мене дивує.

— А де ж він?

— Йому поки не можна приймати відвідувачів. Якщо зачекаєш кілька хвилин, я підвезу тебе до міста.

Коли я з глобусом у руках опиняюся на вулиці, м’який туман вже огортає Клокхуспаркен, сонце кидає слабке біле проміння, ніби після довгої лихоманки. Під хмарою тютюнового диму стоять чоловіки; здається, ніби вони завжди там стояли і завжди стоятимуть. Обличчя без тіней: оголені, щирі, з сяючими очима. Усі вони хочуть торкнутися до мого довгого нерозчесаного волосся, моєї голови, мого м’якого одягу; не знаю, чи то знак їхнього схвалення чи щось інше, але я дозволяю їм це робити. Побачивши мене, вони завжди говорять одне і те ж.

— Ти не повинна тут бути, це місце не пасує такій, як ти. У цьому чудовому хутрі.

— Але я більше ніде на світі не хочу бути, лише тут, — відповідаю.

Чоловікам смішно з моєї впертості, тільки Сабіна дає мені спокій.

— Хтось хоче? — питаю я, простягаючи глобус. — Разом із ним ще лампа.

Один старий у спортивній куртці простягає великі кістляві руки.

— Можна мені?

— Бери. Тому, для кого я його принесла, він не потрібен.

Біля каплиці стоїть величезний чорний автомобіль, вікна завішані білими фіранками. Якийсь чоловік у формі, якого я раніше ніколи не бачила, схилився над розгорнутою на капоті газетою. Сабіна сидить на лавці у затінку дерева, в руці у неї пудреничка, вона розглядає в дзеркальці своє обличчя. Можливо, вона сподівається відшукати там інше обличчя, якщо лиш досить довго буде дивитися. Трохи далі, у тіні дерева стоїть Інґер Фоґель і поглядає на парк. Коли вона відвертається, я випускаю з руки в траву перед Сабіною невеликий пакет; зі зміїною швидкістю вона простягає руку і ловить його.

— Казали, що вночі була пожежа, хтось підпалив себе у майстерні, — кажу я, щоб Сабіна не пішла.

А коли вона не відповідає, питаю:

— Він вижив?

— Вона. Це була вона.

— Ах. Вона вижила?

Сабіна дивиться на мене світлими очима, під сильним сонячним промінням її зіниці звужуються.

— Знаєш, ти мені когось нагадуєш. Когось, хто дуже давно мені подобався.

— Усім завжди здається, що я нагадую когось іншого, — кажу я. — Так, наче ніяк не пасує, щоб я була просто собою.

Сабіна сміється, вона прудка, як ртуть.

— Я просто зраділа, коли побачила тебе.

— Я лише поцікавилася, чи вона вижила. Та жінка, з пожежі.

— Звісно що ні. Слухай, ти ж подібна на мене. Колишню. У тебе плечі плавчині. Колись я плавала. За кожної нагоди. Я збиралася переплисти Атлантику.

Вона встає з лавки і рвучко торкається мого плеча.

— Це перед тим, як ти стала…

— Стала ким?

— Перед тим, як ти стала… Я маю на увазі, перш ніж ти… перш ніж опинилася тут.

— Ні, це було інше, дуже давно. Це такий спосіб перебувати у світі, ставити безліч запитань, на які я насправді не хотіла знати відповідь.

— Що то були за питання?

— Звичайні. Просто я загрузла в них. Не просунулася далі. Але ти інша, ти підеш далі. А тепер це зробив якийсь француз. За сімдесят два дні. З Остервілля до острова Бель-Іль. Це фізично неможливо, йому довелося б пливти по вісімнадцять годин на день. Мабуть, він здебільшого сидів у човні, що плив услід, і попивав собі червоне.

Зненацька біля неї з’являється Едвард, похмуро посміхається.

— Куди це подівся твій кавалер, Сабіно?

Сріблясте авто Едварда стояло на сонці цілий день. Сидіння обпікає мої голі ноги. Я засинаю ще до того, як ми виїжджаємо за територію лікарні. Прокидаюся від його погляду у дзеркалі заднього виду. Я трохи заслинила сидіння, це нитка слини, я витираю її рукою.

— Я довго спала?

— Зовсім трохи. Тобі щось снилося?

— Ні, — швидко відповідаю, — думаю, я перестала бачити сни.

— Якщо справді хочеш впливати на свої сни, постарайся в наступному сновидінні слідкувати за пташкою.

— І що мені робити, якщо я її побачу?

— Просто прямуй за нею.

Зграя галок піднімається вгору, ніби єдине тіло, коли я зачиняю за собою двері автомобіля. На мить звук просто оглушливий.

— Яка страшна доля спіткала дівчинку.

Лоне залишає на кухонному столі розгорнуту газету, ніби для перестороги. Влітку кілька років тому біля автомагістралі, недалеко від місця, де ми колись мешкали, знайшли пластикові пакети. У мішках були останки мертвої дівчинки. Відрізані груди, руки і ноги, але не було голови, статевих органів. Якщо придивитися до фотографій у газеті, видно, що її маленьке личко намальоване тонесеньким пензликом, погляд карих очей незбагненний. Ніби якийсь хижак занюхав слід і вирвав її зі світу, наче невидимі пазурі розірвали дівчинку зсередини, нелюдське безіменне створіння, що, ніким не впізнане, рухається містом. Написано, що її вбив м’ясник, або архітектор, або лікар.

Лоне пробувала вмовити мене вирушити разом з нею у подорож до Чорного моря, але я маю інші плани на літо.

— Що ти робитимеш зовсім сама у місті?

— Час від часу буду їздити до Їма. Може, відвідаю бабусю.

— А друзі?

— Ти знаєш, що в мене немає друзів. Мені подобається бути самій.

Лоне опускається переді мною на коліна.

— Поїхали зі мною. Лише цього разу.

— Ні.

Наступного ранку її вже немає. Я відчиняю всі вікна і впускаю до квартири холодне повітря, курю один із недопалків, залишених у попільничці, водночас вивчаю в газеті обличчя мертвої дівчини. Тонка рожева смужка від помади на недопалку, запах літа, ментолу й малини.

Перед мандрівкою Лоне їде до лікарні поговорити з Їмом. Я бачу, як вона віддаляється вулицею, іде, злегка нахилившись уперед, ніби пробирається крізь грозу. Повертається бліда, йде до спальні, відкриває свою велику валізу і складає туди всі свої цінні речі. Блузки, книжки, взуття і овальне дзеркало досить великих розмірів, вона збирається тягнути його через півсвіту. Лише Лоне бере з собою в подорожі дзеркала. Може, боїться забути, ким насправді є. Раз у раз вона завмирає і довго стоїть біля вікна. За ним — темна ніч, така ж, як і дзеркало.

Їм виходить з Великого Чол. і припалює сигарету. Вогник сірника на мить спалахує, а тоді Їм викидає його в калюжу. Сірувате мертве світло, ніби дощ, що падав цілими днями, і змив усі кольори. Лоне сидить під деревом і чекає. Їм сідає біля неї на лавку. Ось так я собі це уявляю.

— Привіт, Лоне. Ти вже їдеш?

— За кілька днів.

— І куди?

— В Одесу. Можливо, поїду далі, до місця аварії. Я ще не вирішила. Це далеко.

— Окей. Тут така справа. Я не хочу, щоб Єккі знову сюди приходила.

— Чому? Їй подобається приїжджати.

— Але я нічого не можу їй дати. Якщо я не можу бачитися з тобою, то її теж не хочу бачити.

— Але ж ти можеш зі мною бачитися. Можеш приходити на Каммакарґатан, коли захочеш.

— Але любов уже закінчилась?

Якийсь час Лоне мовчить, смикає пряжку сумочки. Тоді зустрічається з ним поглядом.

— Їме, я дуже давно тебе любила.

Їм встає і завмирає. Дивиться на крони дерев.

— Якщо все закічилося, тоді чому мені так боляче?

— Не знаю.

— То нарікай на себе, Лоне. Все — або нічого.

— Ти забув, що вона і твоя дитина?

— Мені шкода, Лоне. Без тебе існує лише ніч.

З погляду вічності (Віта)

Море дитинства, Атлантичний океан. Біля нього Віта, на ній м’яка хустина з тонких золотих ниток для захисту від сонця. На піску вітер перелистує газету, Віта повертається на покривалі і засинає. На пляжі стає безлюдно. Їм іде до води, знову береться будувати замок з піску; коли починається приплив, йому доводиться пересунутись вище. Час минає, час моря. Раз у раз Їм підбігає перевірити, чи Віта не прокинулася. Небом тягнуться хмари. Піднімається і знижується винищувач, запах бензину і попелу, далеких пожеж, палаючих лісів. Їм знову підходить до Віти, але її нема. Раптове затемнення, над піщаними дюнами висить чорне сонце.

Їм думає собі, що Віту треба похоронити в її весняному плащі, світло-блакитному з перламутровими ґудзиками, в якому вона танцювала, коли вставала з ліжка, одного з тих останніх вечорів, перш ніж відійшла. Його не було в Стокгольмі, коли вона померла; повернувшись, він стоїть у дверях з валізами і телефонує начальнику Королівської бібліотеки, де Віта останнім часом працювала.

— Зазвичай ми беремо на себе організацію похоронів наших працівників, та похороном самогубців не займаємося. Але ми зробимо виняток, якщо ви бажаєте похоронної церемонії для Віти. Що скажете?

— Можна похоронити її у весняному плащі?

— Я Вас не розумію.

— Можна похоронити її у світло-блакитному плащі?

— Як на мене, можете ховати її, як захочете. Насамперед вам потрібно вирішити, чи взагалі буде похорон.

— Її похоронять у весняному плащі, — шепоче Їм у нагріту телефонну слухавку.

Хвороба

Я всюди розпитувала про Їма, але ніхто його не бачив. Може, він пішов з лікарні. Едварда теж нема. Мені дозволяють сидіти на лавці під деревом, іноді повз мене проходить Інґер Фоґель, вона тепер часто поспішає, пробігає під липами. Я питаю, чи не пригоститься вона ментоловою сигаретою, якщо має охоту поговорити, але зазвичай у неї нема часу.

— Ти бачила Їма?

— Він же у своїй кімнаті.

— Ні, його там нема.

— Приходь сюди якогось іншого дня, точно знайдеш його.

Я лежу на лавці і дивлюся на небо, що прозирає між листям, нереально синє, німе. Вітер приносить на дерева маленькі рожеві квіти. Від спеки я стаю сонна, наче від температури.

Одного дня до мене підходить якийсь чоловік. Стоїть наді мною, нагадує велетня. Арктично блакитні очі, на руках облізлі татуювання. Він запитує, чи я на когось чекаю і чи можна йому почекати разом зі мною, а тоді сідає поруч, перш ніж я встигаю відповісти.

— Ти на свого хлопця чекаєш?

— Мені не подобаються хлопці, — кажу я, лежачи і мружачись до сонця.

Він сміється і торкається хутра, яке лежить на лавці.

— А що ж тобі подобається?

— Лежати отак, спати на сонці.

— Це добре. Я теж так люблю.

Я підводжуся і дивлюся на нього, його обличчя важко роздивитися в яскравому сонячному світлі, але мені подобаються його риси, величезна тінь на траві.

— А ти чому тут? — питаю.

— Цього тобі не хочеться знати.

Я довідаюся про це згодом, але тоді буде надто пізно. Або — тоді це не матиме значення, бо він уже стане частиною мене.

— Чи таки хочеться?

— Не знаю. А хочеться?

— Ти чекаєш на свого тата?

— Так.

— Він не приходить?

— Думаю, він не хоче мене бачити.

— Чому?

— Це якось стосується мами. Я думала, якщо чекатиму досить довго, то він вийде, але цього не сталося.

— Як його звати?

— Їм.

Він присвистує.

— Їммі Дарлінґ. Його перевели.

— Справді?

— Так. Його тут нема. Я не знаю, де він зараз.

І він витягає з гаманця фотокартку, показує мені знімок, на якому він з маленьким синьооким хлопчиком. Фотокартка затерта і вицвіла, кольори на ній водянисті, ніби він так часто дивився на зображення, що від його погляду воно стало розчинятися.

— Бенні не хоче зі мною бачитися.

Тут усі показують фотографії своїх дітей, щойно поговорю з кимось довше двох хвилин, як з’являються ці фото. В їхніх гаманцях одинакові вицвілі зображення, нових знімків ні в кого нема, а ті, що є, настільки схожі між собою, що часом я думаю, ніби на всіх них одна й та сама дитина, ті самі сповнені надії очі, що вдивляються у світло фотокамери. Деякі фотографії виглядають старими, чорно-білими, з пожмаканими кутами. Ніби зображення були свідченням чогось. Він каже, що тут нічого не вдієш.

— Коли є дитина, ти більше не викликаєш підозри, з дитиною ти такий, як інші. Навіть якщо це просто стара потерта фотокартка.

— Чому він не хоче бачитися з тобою? — питаю.

— Він думає, що я погано ставився до його мами.

— А так і було?

Сміючись він відповідає, що часом було, і що він залюбки зустрівся б зі мною ще. З-під його сорочки видно контури старої жінки, бліде татуювання, яке так само могло би бути тінню біля його серця. Коли він іде, я засинаю на лавці.

Вікно в Їмовій кімнаті раз у раз грюкає від вітру, відбиток його тіла на простирадлі, ніби на піску, але в кімнаті нікого нема. Я стою біля прочиненого вікна, дивлюсь на чоловіка на галявині, який женеться за жінкою. Щось не так із цією будівлею — здається, ніби тут, усередині, сходяться всі перспективи, спочатку мені не видно, що це вона з Едвардом, я бачу лише незнайому жінку, що виринає поміж дерев у розстебнутому плащі, позаду неї чоловік. Тоді впізнаю великі чоботи. Ніхто інший не вибіг би у білизні, лише Сабіна. Наздогнавши її, він хапає намисто на шиї і розриває його. На мить здається, наче вона стоїть серед синього дощу.

Наступного разу ми бачимося, коли вже майже темно, «синя година», на небі низько висить молодий місяць. Не знаю, що він робить на вулиці в такий час, вся територія безлюдна, коли він підходить до мене. Я вже й забула, який він великий, ніби не людина, звісно, він міг би завдати комусь шкоди, підняти мене і випровадити звідси, якщо би втомився говорити зі мною. Ще трохи і сонце сяде.

— Ти сама живеш?

— Ні, звичайно.

— А де ж твоя мама?

— На Чорному морі.

— І це не дивно?

— Що?

— Що ти тут сама.

— Не знаю, я не хотіла їхати з нею.

— То хто зараз тебе доглядає?

— Я сама піклуюся про себе.

Лоне думає, що вона ніколи не постаріє, якщо весь час літатиме, що у повітрі час її не дістане. Вона нічого не розуміє. Насправді, в повітрі людина старіє швидше. Величезний тиск прискорює процес розпаду, в просторі час минає швидше. Ось ангели, вони живуть швидко і згорають від світла. Валентина Терешкова виглядала старшою на двадцять років, коли повернулася з «Востока», вона виглядала так, ніби провела там десятиліття. Про все це я йому розповідаю.

— Я ніколи не літав, — каже він, і тієї ж миті чути звук літака, який прорізає над нами небо. Ці літаки, вони весь час тут літають, іноді так низько, що здається, ось-ось торкнуться даху. Наче хмари, які часом переламуються, наштовхнувшись на будівлю лікарні, а тоді сунуть собі далі, пошкоджені, з дефектом. У цьому місці все розвіюється — хмари і сім’ї, мляве небо, в якому застрягають хмари, залишаються стояти в черзі, наштовхуються одна на одну, а тоді розриваються і живуть далі напівхмарами, безбатченками, покинутими хмарами-дітьми.

Сьогодні хмари знизу виглядають золотими, він каже, що йому треба йти, хоч він щойно прийшов, а я не знаю, звідки береться моя молитва. Можливо, усі слова є молитвами. Молитвами і намистинами. У мене в кишені Сабінині намистини. Я вже знаю, що його звати Пауль і що він пробув тут уже багато років.

— Ти мені друг? — питаю, перебираючи порване намисто.

— Якщо хочеш, я буду твоїм другом.

— Можеш попросити Їма вийти до мене?

Він бере моє обличчя руками. З його рота чути приглушений запах землі й зіпсованих зубів.

— Мені час іти.

— Залишся зі мною ще трохи.

— Ти ж знаєш, мені треба повертатися.

— А потім?

— Я не такий, як твій тато. У мене важча хвороба.

— А в нього?

— Він звичайний дядько, в нього є робота. Це все тимчасово. У мене нічого не залишилося назовні, я вже ніколи не вийду звідси.

Я дивлюся на нього, але він відводить погляд, тож я дивлюся на ту жінку на його голих грудях. Вона замкнена в пастці своєї тіні, слухає, як б’ється його серце. Пауль відштовхує мене, м’яко притискає до лавки.

— Ти ж розумієш, що так не має бути. Мені не треба з тобою бачитися. Та й усе.

— Я хочу, щоб ти приходив ще, — кажу я.

— Ти ще дитина, звідки тобі знати, чого ти хочеш.

— Скоро мені виповниться чотирнадцять. Коли мені буде сорок чотири, я знатиму, чого хочу?

Він сміється, я дивлюся на його зіниці, вони різної величини. Я не помічала цього раніше. Одна зіниця величезна, а інша — маленька, ніби головка булавки. З великої струмує темрява, а маленька, напевно, поглинає все світло, притягує до себе, схоплює. Ніхто не може жити без світла, можливо, саме тому мені подобається з ним бути — бо поряд з його темрявою я можу перебувати на світлі. Його темрява безкінечна; коли я вперше його торкаюся, проводжу рукою по волоссю, відчуття таке, ніби я торкаюся ночі, моя рука торкається чогось прохолодного і чистого, як зоряне небо.

— Ні, тоді знаєш ще менше. Тоді ти нічого не знаєш.

Щодня у траві перед каплицею я знаходжу намистини, наче з часом їх все більшає. Я збираюся повернути їх, але потім залишаю собі. Дванадцять волошкових намистин. Індиго, лазурові, небесні, кислотно-сині.

Едвард бере з собою до озера Юдарн Їма та інших. Автобусом вони їдуть через поля і березові ліси в напрямку Екерьо. Сабіна їде з Едвардом в авто, Їм — разом з усіма, в автобусі; за старими деревами повільно рухається сонце, поки всі сидять на покривалах біля темного озера, лежать, витягнувшись на містках, і половину дня дрімають. Інґер Фоґель, готова за потреби кинутися на допомогу, сидить з великим білим клубком прядива трохи вище на березі, відганяє повільних комарів і великих мух. Вода пахне смертю і свинцем, на в’язкій блискучій дзеркальній поверхні повільно плавають жовті насінини, при березі на воді тремтить збита пінява. Прибережна смужка землі з грубими піщинками і розкидане в грязюці рване листя, ніби пігментні плями. Жовте бікіні Сабіни відбивається в маслянистій застояній воді. Поблизу неї миготить постать Едварда.

— Небеса — єдине, за чим я скучаю в лікарні, — каже вона йому.

— Ти не бачиш там неба?

— Я бачу там лише саму себе.

— Може, ти носиш їх у собі?

— Небеса?

Вона голосно сміється.

— Любий Едварде, якби ти знав, що в мене всередині, то не сидів би поруч.

Сабіна відпливає на середину озера, Їм рушає вздовж тванистого лісового берега, він чує, як понад плесом лунає їхній сміх, пацієнти плавають групками, такі потішні і сповнені вдячності, вони кидаються, наче за сигналом, у чорний ставок між соснами. Їм лежить на землі, заплющує очі: в сонячному світлі пливе самотня труна, огорнута саваном Віта. Якось він стояв біля тієї труни, щоб попрощатися, того разу вона більше нагадувала фотографію, а не людину, і коли він нахилився, щоб її поцілувати, раптом злякався і спинився. Троянда, яку хтось причепив їй на груди, зблизька смерділа тліном, згірклою трояндовою олійкою і сирістю, йому здалося, наче цей запах тягнувся за ним, що її мертвим тілом повзало щось живе, а бактерії троянди і коричнева мертва речовина, яка захопила краї пелюсток, скоро знищить і її. Чому його покійна матір нависає біля нього? Провина, яку невідомо чому він носить, жінка, якої тут вже нема, але яка не хоче його віпускати. Він прагне, щоб вона дала йому спокій, так само, як він дав спокій їй. Уночі, на трасі, прямуючи до летовища, він вирішив її знищити. Він ковтає двісті таблеток снодійного, але не може погубити ані її, ані себе, вона далі залишається в ньому, наче обличчя під поверхнею води, бліде як мармур, з розмитими обрисами. Коли його обличчя віддзеркалюється на поверхні озера, його риси змінюються на її, недбалий тремтячий рисунок на воді. Та й узагалі йому всюди ввижаються мертві жінки, вони лежать, витягнувшись під деревами, оголені або зі спущеними штанами і розірваними джемперами, через це їхні руки викручені, вони зв’язані в нерухомих позах, на полях, на пляжах, їхнє волосся кольору жита або темне. Здається, ніби вони намагалися втекти від невидимого переслідувача, неприродні кути вигнутих ніг і рук чомусь нагадують йому сиру курку. Тіні подій, кримінальної любові, сліди оленів і косуль покривають їхні тіла.

Він повертається до групи, велике листя хльостає його по лиці. Сабіна сидить на мості, мокра, замерзла, затиснула погаслу сигарету між пальцями, вона сіра від холоду і втоми. Їм сідає поруч, забирає в неї сигарету, припалює її. Едвард сидить на пляжі трохи далі, спостерігає за ними, він завжди це робить, він ніби великий хижий птах, що беззвучно кружляє над ними, вночі — у спальних залах, в душових кабінах, на подвір’ї для прогулянок, між стовбурами беріз у гаю по інший бік огорожі.

Останній пацієнт (Ще у світлі)

— Ти знаєш, що Улоф Пальме мертвий?

Улоф ривком випростується, наче хтось його вдарив. Охоплює руками голову, шепоче.

— Улоф Пальме мертвий. Нащо ти так кажеш?

— Тобі ніхто цього не казав?

Він хитає головою.

— Ні…

— Улофа Пальме вбили десять років тому.

— Ні, ні, ні.

— Мені шкода, але це правда. Пальме немає. Вже давно.

Улоф визирає крізь притиснуті до щік долоні.

— Я розумію. Я не слідкував. Якщо Улоф Пальме мертвий, тоді таким, як я, вже годі на щось сподіватися.

— Ти знаєш, що він часто відвідував свою матір, яка тут лікувалася?

— Справді?

Його руки опускаються, він дивиться на лікаря Яновські великими блискучими очима.

— Так, він щоранку відвідував її дорогою до Росенбад.

Улоф, піднявшись зі стільця, показує великим тремтячим пальцем за вікно.

— Мені здавалося, кілька разів я бачив його тут. Дуже давно. Але я завжди думав, що вигадав це. Думав, то були галюцинації. Кілька разів я бачив, як він висідав із автомобіля перед Великим Жін. З мого вікна. Це скидалося на сон. Те, що він тут був. Я думав, що він прийшов, аби забрати нас. А якось я бачив надворі Неллі Сакс в рожевому пальті. Маленьку, ніби лялька… То його мама була хвора?

— Матір Пальме? Так, дуже. Вона вже не впізнавала його, але завжди раділа, коли він приходив.

Улоф сідає на стілець, світиться зсередини усмішкою.

— Воно зрозуміло, коли приходять відвідати — це завжди така радість. Мама спершу приходила сюди. А потім перестала. Після того мене часто відвідував ангел. Вона навіть…

— Що?

— А знаєте? Одного разу вона це зробила.

Лікар Яновскі тихо сміється.

— Як добре.

— Ви так думаєте? Я думав, що це, може, було… непристойно. Із ангелом.

— Як на мене, це чудово.

— Я ніколи нікому про це не розповідав, але що було, те було. Для мене то був перший раз, але вона вже давно до мене приходила. Вона була прекрасна. Без неї я не дав би собі ради. Я завжди сподівався, що інших вона не відвідувала, але вона не з тих, до кого можна прив’язуватися.

Інґер Фоґель

Спершу я не впізнала її, навіть голосу, але вона знову і знову повторювала моє їм’я, м’яко, протяжно, як колись, хоч тепер говорила хрипко, надтріснуто.

— Єккі… Єккі… Єккі…

Вона сиділа на сонці біля Оденплан з карафкою вина і чорним цуценям на руках, коли ми з Маріоном прямували до Васапаркен. Її обличчя виглядало інакшим, ширшим і наче закам’янілим, але за якийсь час вона ніби повільно проштовхувалася з-за нових, чужих мені рис, очі залишалися зеленими, але посвітлішали, як морська вода. Одне око вузьке, примружене, інше — широко розплющене, я зосередилася на розплющеному, здавалося, воно найбільше пов’язане з глухим голосом і її теперішнім обличчям. Інше око належало іншому часу та іншій жінці, котра ходила з великою в’язкою ключів, що побрязкували на стегнах, а її руки були м’які, наче мереживо.

Вона розказала, що закінчила працювати в Бекомберґа всього за кілька днів до закриття лікарні, що однією з останніх покинула будівлю. Тепер вона часом мала нічні зміни в Санкт-Йоран, пильнувала за пацієнтами, які більше не бажали жити. Щоп’ятнадцять хвилин заходила перевірити, чи вони не повісилися на своїх шнурівках. Казала, що її дедалі рідше потребували і давали все менше годин.

— Може, це й добре. Вони все одно більше не хотіли жити, — мовила вона і поглянула на мене втомленими очима, надтріснутими від алкоголю і надто сильного сонця.

— Часом мені здається, що вони могли б просто випаруватись, якщо б я відвернулася на мить і дозволила їм відлетіти. А так — сиджу і стережу їх цілу ніч, хоч їм не залишилося нічого, заради чого можна жити.

Про Їма вона нічого не питала, може подумала, що він мертвий.

— А ти все така ж солоденька, як цукерка, — лише й сказала вона, припалила білий «Бленд» і так швидко вдихнула дим у легені, аж почувся звук, ніби у ній щось тріснуло.

— Заходь якось уночі до Санкт-Йоран, якщо хочеш, — докинула вона, — найчастіше я буваю у відділенні 32, плету ночами. Там майже нічого не трапляється.

Коли за кілька годин я проходила повз, вона далі сиділа на терасі, тепер в товаристві кількох старших жінок, не думаю, що вона мене бачила. На колінах у неї далі сиділо чорне цуценя. Озирнувшись, я побачила, як вона раз у раз цілувала маленьке звіря.

Лоне гукає до мене зі сну, я бачу його цієї зими. Вона стоїть під деревом у саду лікарні, виглядає розгублено, до грудей притискає сумочку, ніби цуценя.

— Я раптом розхвилювалася за тебе, Єккі.

— Справді?

— Так.

— Не хвилюйся, у нас із Маріоном усе в порядку. Ти ж сама знаєш.

Вона підводить погляд на червонуватий фасад. Навколо вежі з годинником повільно кружляють кілька зимових птахів.

— Здається, нарешті зносять лікарню, тепер побудують будинки, — каже вона з проблиском світла у голосі.

— Знаю, та мені б хотілося, аби все залишили, як є.

— Але ж це було б жахливо — залишити стару лікарню. Навіщо таке робити?

— Не знаю. Може, сама будівля є втіленням смутку, Їмового смутку, смутку всіх. Це ніби визнання. Одного разу Їм сказав мені, що прихід сюди відчувався ніби повернення додому.

— Він справді так сказав?

Птахів уже немає, навколо нас суцільна тиша.

— Так. Він сказав, що це місце, куди всі мріють потрапити.

Вона озирається і дивиться на мене. Від напруженості її погляду я мало не задкую. Здалека чути, як злітає літак, навколо нас швидко западає темрява, ніби на сонце хтось кинув покривало.

— А той чоловік у лікарні?

— Так, в чому річ?

— Я завжди хотіла запитати про нього.

— Що ти хочеш знати?

— Напевно, хочу дізнатися, як це було. Те, що сталося.

— Ти справді хочеш знати?

— Думаю, так.

Лоне знову відводить погляд, в очах раптом з’являється блиск.

— Він тебе скривдив?

— Ні, він мені допоміг. Заради мене Пауль міг пройти крізь вогонь.

Gravity The Seducer

Минають дні. Ми бачимося під деревом у мерехтливому затінку. Ніхто вже не запитує, що я тут роблю і кого навідую. Пауль ходить без сорочки, доглядає за деревами. Я спостерігаю за ним, я ніколи не зустрічала когось настільки спокійного, як він, настільки зрозумілого, настільки присутнього, у собі він носить дар холодної спокійної води. Пауль каже, що залишиться тут назавжди. Можливо, так і є, йому нікуди не хочеться. Ми мало розмовляємо, граємо в шахи і чекаємо.

— Ти коли небудь бачив дерево долі? — запитую.

— Ні.

— І я не бачила. Якщо ми побачимося деінде, можемо пошукати.

Він голосно регоче, оголюючи попсовані зуби.

— Єккі, ти думаєш, це станеться?

— Думаю, так.

Щось коричневе пошкодило його зуби, його слина має присмак заліза й чогось іншого, сильного — гниття, смерті, випорожнень.

— Щоразу я сподіваюся, що бачу тебе востаннє.

— Чому ти так кажеш? — питаю.

— Бо в мене таке відчуття, ніби від цього всього у мене станеться крововилив у мозок.

— Від мене? Ти серйозно?

— Таке відчуття, ніби всередині мене все кривавить.

Коренища дерев наче прорвалися з-під землі і лежать на траві, нагадуючи великі розслаблені пальці. Дихання Пауля таке легке, ніби метелики, ніби дихання дівчинки, налякане дихання, немає відчуття, ніби він може когось скривдити, для мене він невинний, хай там що зробив. Пауль не злочинець, він надто м’який для цього. Він мружиться до сонця, ніби сподіваючись, що, коли розплющить очі, мене вже не буде, але я не зникаю, це він щоразу йде від мене. За кілька хвилин його знову замкнуть у Великому Чол. За якийсь час він встає і обережно трясе мене за плечі, щоб я прокинулася.

— Будь ласка, не буди мене, — прошу я.

— Не треба тобі тут літати, джмелику. Це добром не закінчиться.

— А воно мусить закінчуватися?

— Я втраплю до в’язниці через тебе.

Я сміюся.

— Мені здавалося, ти вже у в’язниці.

Знову приходить реставратор з Природничо-історичного. Швидко крокує подвір’ям. Під рукою несе тонкий портфель, якого ніколи не випускає у відділенні; можливо, думає, що комусь заманеться його вкрасти. Він поспіхом іде коридорами, від його ходи ті, хто там сидять, одразу ж повертаються до своїх кімнат. Коли він тут, Сабіна теж стає інакшою, починає рухатися повільно і тихо, ніби хтось раптом стишив їй звук. Минає кілька годин і він мчить парком геть.

Підійшовши ближче, я бачу, що вона плаче. Білий шарф, який вона так довго в’язала, тягнеться по землі, френзлі замащені болотом. Вона відвертається, витирає сльози, залишаючи на обличчі патьоки туші. Під кожним оком — темні півмісяці. За нею крізь верхівки дерев видніється бліде сонячне світло, десь співають птахи, їх так мало, а їхній спів ледь чутний, але все одно між деревами лунає пісня. Куди поділися всі інші птахи? Вони зазвичай перелітають через огорожу, що відділяє лікарню від лісів назовні, від решти світу.

— Ти бачила Їма? — питаю я.

— Ні, він і до мене перестав приходити.

Я дивлюся на її бліді руки, шкіра така тонка що під нею тінню просвічуються вени. На шиї нова прикраса, брелок. Від неї ледь пахне ефіром. З нею чоловік, якого я ніколи раніше не бачила. Здається, він міцно спить на сонячному світлі. В Сабіни на гомілках і шиї червоні плями, вона рухається механічно, ніби хтось вмонтував у неї годинниковий механізм, рухи скуті та мляві, можливо, це через таблетки або від самотності останнім часом. Кілька тижнів її тримали в ізоляції, і ось зараз ми бачимося вперше, вона сидить у траві, бліда як папір.

— Це нагадувало боротьбу з великим ангелом, — каже вона. — У мене не було шансів.

— Тепер тобі вже можна виходити?

— Іноді. Поки знову не накою дурниць.

— Це моя провина?

— Як таке може бути?

— Не знаю, я думала, що, можливо, це через ті пакунки, які я приносила для тебе.

— Ні, ті сріблясті пакунки врятували мені життя.

Сабіна встає, здається, ніби вона змерзла. Я знімаю з себе хутро і акуратно вішаю його їй на плечі. Загорнувшись у нього, вона дивиться на мене.

— Єккі, що ти тепер робитимеш?

— Не знаю, — відповідаю, — от цього я не знаю.

— Якщо вагаєшся, обирай те, що потребує відваги.

Переді мною виринають очі Пауля, його погляд, якого він не відводить, наче я обрана, наче він міг би зробити заради мене все, що завгодно, аби лиш захистити мене.

— Окей. Але звідки мені знати, що це?

Сабіна притискає руку мені до ребер, під її долонею б’ється моє серце.

— Тобі просто це відомо. Воно в тебе ось тут.

Удома самотніми вечорами я ставала перед дзеркалом у спальні Лоне і роздивлялася своє тіло. Вицвіла майка і трусики без гумки, я завжди підтягала їх, закріпивши булавками — такою була худою. Бюстгальтера ще нема. Гострі дуги стегон, волосся падало на очі. По інший бік дзеркала починався світ.

Пауль нервується, каже, як йому шкода, що все так сталося, він роздряпує собі лікті аж до глибоких ран, раз у раз його зненацька пересмикує всім тілом. Він плаче, затуливши обличчя величезними долонями. Ми лежимо, розкинувшись на покривалі, на краю території лікарні, в затінку дерев. Я дивлюся на нього, коли він піднімається, на тінь, що лягає на його лице, і коли він розпростує своє величезне тіло, здається, наче він належить до іншого народу, до іншого типу великорослих. Але з його очей струменить любов і світло.

— Ти говорив із ним? — питаю я.

— Ще ні.

— Мусиш поговорити. Незабаром. Сьогодні.

— Я спробую, але його вже давно не було видно.

— Куди вони його перевели?

— Навіть не уявляю.

Під вибитим золотом написом він розповідає, що його дівчина захворіла, щойно народився Бенні, і потрапила до психіатричної лікарні, де пробула багато місяців.

— Вона не раділа з народження дитини?

— Раділа, але казала, що впала, бо нарешті почувалася зі мною безпечно.

— З тобою? — перепитую я.

— Здається, так.

Тоді він передумує.

— Може, це через мене вона захворіла — я хотів лише випивати і спати.

— А Бенні?

— Вона любила його, як одержима. Вона ніколи з власної волі не залишила б його. Останньої ночі, коли він був зі мною, я тримав його на руках, аж доки не розвиднілося. Навіть не ворушився, щоб не розбудити його.

— А потім?

— Потім його забрали.

Ми лежимо у ліжку Лоне, розмовляємо, куримо, дивимось, як дим піднімається над нашими головами. Зразу під стелею його розбивають м’які рухи вентилятора. Крізь прочинене вікно тепло світить сонце, я лежу на ліжку навхрест, поклавши ноги Паулю на живіт, а він грається моїми пальцями. Він приїздить до мене, коли отримує дозвіл, має кілька вільних годин на тиждень і встигає побути в мене сорок хвилин, перш ніж мусить повертатися. Він каже, що весь час думає про мене, що, засинаючи і прокидаючись, бачить перед собою моє обличчя, я не відповідаю йому тим самим, не кажу, що думаю про нього, я нічого не кажу людям, які мені подобаються, бо не знаходжу слів. За якийсь час він обережно стягує з мене сукенку і трусики. Стоячи навколішки на постелі, він має такий вигляд, ніби відкриває маленький делікатний пакунок. Я не скидаю майки, не хочу показувати йому свої груди. Його темно-рожеві соски, вкриті світлими веснянками, нагадують карамельки біля татуювань, а член стоїть, вигнувшись дугою, коли він стягує з себе джинси. Увійшовши в мене, він плаче, наче я поранила його, але йому не варто засмучуватись, я готова до болю, до сліпучого ножа в собі, мені подобається, як він лежить зверху на мені, як потім дивиться на мене несамовито яскравими очима.

— Якщо любов — психічна хвороба, тоді треба її ізолювати, — каже. — Єккі, для мене існуєш тільки ти.

Якщо любов — це хвороба, то Пауль найбільш хворою людиною з усіх, кого я зустрічала, і мені так лячно, що він може зцілитися. «Не хвилюйся, мала, — каже він, затиснувши мені руки над головою. — Від такого не одужують».

Вентилятор крутиться на повну, над ліжком нависла тінь, ми задрімали, нас розбудив телефонний дзвінок. Може, це Лоне стоїть у телефонній будці біля Чорного моря, слухаючи приглушені гудки, що лунають з чорної слухавки. Пауль ховає обличчя в подушку. Перш ніж повернутися до лікарні, він приходить до мене, цього разу болю немає, лише пульс, який б’ється і б’ється в мені, аж доки все зненацька не ціпеніє, а потім м’якне, а тоді мене наповнює сильне дивовижне світло, яке випускає в тіло нагріту сонцем знеболюючу рідину, солодку шипучу піну. Коли близькість між нами найбільша, коли його очі, здається, тріснуть, він, приміряючись, змикає руки на моїй шиї. Легкий натиск на кістки і сухожилля, які підтримують голову, як усе просто.

— Єккі?

Я не відповідаю, мені нічого сказати, бо я не знаю, що це за питання, мені лише відомо, що там, у темряві, хребці бігають, ніби конвеєр, вервиця в самотності тіла, божевільна надія або рядок свічок, можливих утрат. Думаю, справжнім божевіллям мусить бути любов: цей захват, запаморочення, істерія.

Я сиджу під деревом, чекаю. Поруч стоїть Інґер Фоґель, її тінь м’яко падає на лавку. Вона нічого не каже, припалює ментолову сигарету і видихає маленькі кільця диму. Дим прохолодний і чистий, легший за звичайний, вона стоїть біля мене і дивиться на Клокхуспаркен, і біля її голови висить невеличка хмарка диму. Вона наче прагне бути біля мене, наче хоче захистити мене від чогось, про що сама не знає.

З погляду вічності (Віта)

Вона стоїть перед ним у блискучому білому купальнику. Волосся ще мокре, спіралькою закручене на грудях. Їх огортає сліпуче біле морське світло його дитинства біля Англійського каналу, де вони колись часто проводили літо, Їм тримає восьминога, таких же розмірів, як він сам, заледве може обхопити його руками, неживе тіло холодне і гладке на дотик до його грудей, а очі — величезні нерухомі дзеркала.

— Їммі, — каже вона, беручи його за руку, — можеш просто провести мене назад?

— Я не можу, мамо, мені потрібно ще на хвильку зостатися.

— Але тут вже нічого не залишилось. А там така м’яка вода, це не страшно.

Вона дивиться на нього з-за окулярів від сонця, її голос звучить так знайомо, він такий теплий, заколисуюче м’який. В її купальнику застрягли водорості, і коли вона бере його за руку своїми холодними блідими руками, на яких крізь шкіру на зап’ястях просвічуються вени, він швидко випручується.

— Я підійду пізніше. Скоро.

Обсерваторія

Зона, придатна для життя, — асторономічний термін, яким позначають місце у Всесвіті, де може виникнути життя. Небесне тіло має перебувати на певній відстані від зірки, щоб не спопеліти від сяйва і щоб не заледеніло все живе.

— Ти завжди любила дерева, — каже Лоне, трохи заглибившись у парк.

Зараз пізня зима, у Клокхуспаркен дерева давно стоять голі й мертві; здається, ніби їм уже не під силу знов одягнутися в листя. Зараз так швидко западає темрява, дедалі важче викликати ці сни.

— Так, я знаю, — кажу.

— Чому?

— Може, через те, що вони тягнулися до світла і води. Через те, що здається, наче вони моляться, коли схиляють над річкою свої тендітні стовбури.

— Хто може втішити дерево?

— Напевно, весна. Перше сонячне світло. Маленькою я завжди думала, що взимку дерева лише прикидаються мертвими.

Лоне підводить на мене погляд великих красивих очей.

— Напевно, з Їмом те ж саме. Він занепадає, а на весну оживає знову.

Я нічого не відповідаю, вона простягає до мене руку. Я тримаюся за неї. Її долоня така холодна, зовсім замерзла і маленька, ніби у Маріона.

— Єккі, ти засмучена?

— Ні, тепер вже ні.

— А коли ти перестала сумувати?

— Можливо, тоді, коли з’явився Маріон. Може, це тому, що він виявився хлопчиком.

Її очі широко розплющені, такі ясні і чисті, ніби вона щойно їх умила.

— Тому, що він виявився хлопчиком?

— Так, тому що він — не я. Не знаю, як це пояснити.

— Єккі, не потрібно нічого мені пояснювати; думаю, я розумію.

— Справді?

— Так. Інакше я б не прийшла сюди.

Якось дитиною, ще до того, як піти до школи, я поглянула на Їма і зрозуміла, що він не бачив світло-зелених дерев, які хиталися понад нами. Я завжди любила їхні величезні крони і корені, думала, що вони захищають мене від небезпек, це делікатне світло, яке вони пропускали крізь своє листя до людей.

Їм стояв поруч, я торкнулася його руки.

— Їме, ти бачиш ці дерева?

— Які дерева?

— Берези, сосни, ну, не знаю, оті великі дуби.

Але він справді не бачив їх. Усе проходило повз нього, він стояв, курив сигарети, і слухав Вітин голос, який кричав усередині нього, а я ніколи не могла його перекричати.

Я часто гралася в Обсерваторіелунден, поки він відсипався п’яний у затінку. Лежав на траві, скоцюрбившись у позі ембріона, і здавалося, ніби йому снилися кошмари, ніби уві сні за ним щось гналося. Великі дерева захищали нас, пропускаючи земне світло на його спляче тіло. Бувало, ми ходили в Обсерваторію і дивилися на зорі крізь великий телескоп. Зненацька вся кімната заповнювалась небом, здавалося, наче ми залишили Землю позаду. Зіркам було цілком байдуже, хто ми або те, що Лоне знову поїхала і ми залишилися одні у місті, він і я, і що він увесь час пив з тієї маленької пляшки, яку тримав на дні тенісної сумки. Перед нами тонкими делікатними покривалами нависала атмосфера, а за нею була вічність і зірки. Я гадала, що він був п’яний, бо потребував цього, і коли ми стояли в обсерваторії перед широким небом, здавалося, наче ми — єдині живі люди, котрі залишилися на Землі, і він сказав, що одного дня моя зірка злетить зі своєї орбіти і впаде на землю переді мною, і що все буде моїм, якщо я цього забажаю.

— Будь обережна зі своїми бажаннями. Тепер усе збу­вається.

Однієї ночі після мого народження Їм і Лоне посадили в Обсерваторієлунден невеличке дерево. Вони називали його дитяче деревце, а потім дівчаче, і в дитинстві кожного дня народження ми сиділи серед високих дубів під тим деревцем сріблястої верби, їли канапки і солодкі тістечка. Коли Їм переїхав від нас, ми вже не бували там разом, і я почала приходити туди сама.

В Їма всюди були подружки і тимчасові коханки, їхні імена звучали, як назви пунктів подорожі або наркотиків — Нанна, Джо, Катт, Оліне; вечорами його тягнуло на світло барів на Теґнерлунден. Ми з Лоне часто залишалися самі в квартирі, сонце рухалося дугою від білості спальні, далі до оксамитових шпалер у вітальні, а тоді повільно занурювалося до маленької кухні в м’якому помаранчевому світлі. Їм раз у раз вривався у своєму великому білому кожусі з овечої шкури, приносив солодке вино і подарунки: улюблений сир Лоне, енциклопедію, де всі сторінки з позолоченими краями, іграшку, яка була мені вже замала. Потім він знову зникав. На кілька днів, а часом, і тижнів. Лоне нічого про нього не чула, я всім телефонувала з розпитуваннями, і бувало, що ми стояли в чужому коридорі і чекали, поки Їм одягнеться, щоб повернутися з нами додому.

Лоне розстеляє на траві у затінку покривало, тоді вітає мене з днем народження. Мені дев’ять, мені десять, восени мені виповнюється одинадцять. Дерево вже виросло, стоїть посеред інших дерев, ніби постаріла темна рука. Їмові очі затоплює м’яке всепроникне світло, він носить цю прірву в собі й тому не знає спокою, через це він хоче встати, ледве сівши, і поспішати далі вулицею. Але Лоне вмовляє його полежати спокійно ще мить, помружитися до сонця. Голос Лоне біля його серця, її високе чоло, світло-руде волосся, що хвилею розкинулося по спині.

— Їме, залишся зі мною трохи.

Але Їм усе більше п’є, тепер алкоголь змінює характер, кров у його венах тече дедалі млявіше, він більше не відчуває світла, лише дратівливо неприємні відблиски, надмірна чутливість і постійне роздратування жалить під шкірою. Короткі проблиски ясності трапляються все рідше, стають віддаленішими. Раз у раз в дзеркалі ванної йому миготить чорне сонце.

Едвард подає через стіл пачку сигарет. Їм хитає головою, сидить, сховавши руки в рукави светра. Швидко спалахує вогник сірника, потім — холодний запах диму. Низькі лікарняні лампи, ледь чутне електричне гудіння.

— Не думаю, Їме, що ти — один із них.

— Один із кого?

— Самогубців. І не думаю, що тобі вдасться.

— Чому?

— Здорове в людині тече поруч із хворим, ці два джерела або дві вени неможливо відділити одне від одного. Хвороба може також означати, що ти береш на себе відповідальність, захищаєш найближчих від люті, якій під силу все зруйнувати.

Едвард повільно випускає з рота цівку сигаретного диму, а тоді продовжує.

— Якщо ви кажете, що стоїте в колі, тоді я скажу, що не вірю в коло.

— А що ж тоді відбувається з колами?

— Взагалі нічого.

— Нічого?

— Їме, якщо ти зараз не вільний, то ніколи вільним не станеш.

Їм якраз стоїть на подвір’ї, коли його проминає Пауль. Навколо тінню рухаються люди, старі чоловіки в м’яких лікарняних штанах і куртках. Над ними висить хмара сигаретного диму. Зернисте ранкове світло, жовтувате, ніби лихоманка. Їм схуд, ноги в джинсах дуже тонкі, він трохи засмаг. Де б він не був, його завжди знаходить сонце, навіть коли він стоїть у тіні, на нього світить особливе сонце, палаюче світло долі, від чого його шкіра стає засмаглою і ніжною.

— Хтось казав, що ти поїхав, — каже Їм, побачивши Пауля.

— Усі весь час кажуть, що усі поїхали. Але ніхто звідси не їде.

— У серпні я починаю працювати.

— Аякже.

— Я почну обережно. Нічого серйозного, просто прийду, посиджу в офісі. Потрапивши сюди, я думав, що залишуся всього на кілька днів.

Пауль заходиться своїм металевим смішком.

— Так усі думають. Усім здається, що вони сюди втрапили помилково. Але це минає. Потім ти вже не хочеш повертатися.

— Хіба тобі не хочеться піти звідси?

— Ні, не хочеться. Там, назовні, нічого не залишилося.

— Але ж там — усе.

— Не для мене. Не для більшості з нас.

— Але ж тут нічого немає.

— Все є тут. Це наче маленьке місто. І неважливо, хто ти. Себе самого покинути неможливо.

Пауль дивиться на Їма, доки той не відводить погляд.

— Твоя донька — особлива.

— Справді?

— Хіба ти не помічав?

— Я вже давно її не бачив.

— Вона приходила сюди, питала про тебе. Вона часто сидить під тим деревом і чекає. Часом ми з нею розмовляємо.

У кронах дерев дме легкий вітер. Пауль торкається Їмового плеча.

— Хіба ти не бачив її? Чому ти не зійдеш до неї?

— Не знаю. Я не розумію, що їй потрібно. Тобто, я все одно не зможу дати їй того, що вона потребує.

— Якби сюди прийшов Бенні, дідько, я б так зрадів. Але ж він тільки чекає, що повернеться його мама. Лише вона йому потрібна. Нічого іншого не хоче. Ані подарунків, ані телефонних розмов — нічого.

Їм м’яко сміється.

— Вони завжди хочуть щось інше, лиш не те, що отримують.

— Це ж так, хіба ні? Завжди їм треба чогось іншого. Бенні завжди хвилювався, що хтось із нас втече. «А що ви будете робити, коли я засну? Коли ти повернешся додому? А якою дорогою ти йдеш на роботу?» Марі сиділа на краєчку його ліжка, такий собі бісів ангел, і обіцяла, що ніколи його не залишить. Я бачив її у колі світла від нічника, вона ніби світилася зсередини. Бенні завжди хотів, щоб нічник залишали увімкненим, маленька лампа горіла всю ніч. Зранку він приходив і дивився на нас, аж доки ми не прокидалися. Він ніколи не будив нас, просто стояв і дивився, ніби стежив за нами.

— І все одно все полетіло під три чорти?

Пауль повільно киває.

— Так завжди. Який сенс боятися щастя — воно й так довго не протриває.

— Я ніколи не був таким щасливим, як тут. У лікарні. Хіба ж не дивно?

— Та ні.

— Чому тут я почуваюся щасливим?

— Не знаю, просто мені не здається це дивним.

— Можливо. Коли ти востаннє з ним бачився? З твоїм малим.

— Давно. Востаннє — якраз після того. Мені дозволили прийти, нам дали, здається, півгодини. Я прагнув віддати йому все, і от що мені дозволили — ці півгодини. Я вже вирішив, що сам йому розповім. Це — єдине, що я міг зробити для нього, розповісти все, як було, не збрехати і нічого не втаїти.

— Що ти розказав?

— Сказав, як було. Сказав, що за секунду перед тим, як це зробити, я й думки не мав її скривдити. Сказав, що вбити її було легко, так легко, що я навіть уявити собі не міг. Що під моїми руками вона була така м’яка, як завжди. Один видих — і вона перестала бути моєю. Усе, що між нами було, зникло за кілька секунд.

— І ти так про це розповів? Своєму малому. Розповів так, як оце зараз?

— Так. Хоча тоді було по-іншому. Він не хотів слухати. Спробував утекти геть. Тож тепер я пишу йому. Мені здається, так буде краще для нього. Знати, розуміти, якою буває любов, що вона може існувати навіть у пеклі. І я знав щось, невідоме їй, я знав дещо про любов. Про це вона ніколи не здогадувалася, навіть не наближалася до розуміння. І це єдине, що я можу зробити для нього, але навіть цього він не хоче.

— Не уявляю, що ти міг зробити щось подібне, — каже Їм.

У дверях до Великого Чол. стоїть Інґер Фоґель, гукає їх. Пауль починає ворушитися, відкидає вбік запалену сигарету.

— Я теж не можу. Це неможливо, її смерть — ніби давнє нічне жахіття, це ніби не про нас. Я просто вважаю, що тобі треба зустрітися з донькою, не змушувати її сидіти там, чекаючи, ніби мавпеня…

— Зачекай, — швидко каже Їм і також встає, — розкажи про Єккі. Вона в порядку?

Пауль не відповідає.

— Як їй ведеться?

— Вона чекає на тебе, чекає, що ти прийдеш. А ще вона закохана.

— Як гарно. Закохана.

— Не певен, чи це аж так гарно.

— Хіба ні?

— Нічого гарного в цьому нема.

Їм і Лоне стоять на кухні в квартирі на Каммакарґатан у пізніх привечірніх променях сонця, в неї в руках синя миска і віничок для збивання, вона збирається пекти свій лимонний пиріг, у нього — склянка шеррі.

— Я голову запхаю в духовку, аби ти знала, що я — твій, — шепоче він і цілує їй шию.

Я дорослішаю, тепер Лоне зникає, вона від’їздить чимраз далі, вирушає на інший край світу і там фотографує спустошення після стихійних лих, дітей, що бігають під отруєним дощем, повалені дерева, мертві ріки. Адріатичне море. Чорне море. Атлантичний океан. Індійський океан. Коли Лоне нема, все навколо нас занепадає. Речі ламаються, а ми не знаєм, як їх полагодити. Вечорами я намагаюся штопати дірки в панчохах і сорочках, перешити мою жовту сукню, з якої вже давно виросла. Все стає брудним, замащеним, ми переступаємо через купи одягу і речей на підлозі, і, щоб якось пройти, робимо невеликі доріжки. Якщо перегорають лампочки, то це вже назавжди. Їм лежить на розкладному дивані, біля нього коричнева пляшка пива, він стукає кришкою по столу і не відповідає, коли я до нього звертаюся. Коли я питаю про Лоне, він відвертається до стіни. Встає за кілька днів. Іде до магазину з алкоголем на Теґнерґатан, далі — Обсерваторіелунден, сидить там весь день і говорить з мертвими. Часом здається, наче я могла б торкнутися того місця всередині нього.

Їм зазвичай після роботи сидів у ресторані на іншому боці вулиці, опівночі піднімався в офіс і ставив штампи, а потім теліпався додому до нас. Ніхто ніколи не запитував його про ті опівнічні години, ніхто нічого не казав, коли він засинав у кімнаті для перерв на каву. Коли він прокидався, нікого вже не було. Стояла непорушна тиша, тільки лампи тріщали над головою, на столі перевернуте горнятко кави. Він наче рухався на нічийній землі, наче міг робити що завгодно, наче був безсмертний. Він перебував у магічній зоні, придатній для життя, яку сформували любов і алкоголь.

Їм: Вся річ у тім, що весь час треба було пильнувати, аби перебувати на чіткій відстані між життям і смертю, настільки далеко від життя, що уподібнюєшся смерті, і настільки близько до смерті, що відчуваєш на спині холодну рідину страху, на довгий час занурившись у несвідомість або наражаючись на небезпеку. Я викочувався перед автомобілями, що проїздили повз мене, п’яним летів на повітряній кулі, приймав стільки таблеток, що простоював у ліфті весь вечір, і все, що я робив, стосувалося смерті, але я знав, що й далі тримаюся від неї на потрібній відстані. У глибокому запої я рахував години, що залишалися до візиту до лікаря, запланованого назавтра. Був один лікар, який виписував мені снодійне і перевіряв стан внутрішніх органів, щоб їм не настав кінець. Я мав кілька лікарів, у кожній частині міста, один із них перевіряв мої нутрощі щопівроку. Втрата контролю — це всього лиш ілюзія, в алкоголі існує цілковитий контроль, холодність і проста математика, я розраховував збитки, намагався оцінити їхній обсяг. І я ніколи не брехав ані тобі, ані Лоне, коли казав, що все контролюю. Лише алкоголіку відомо, що контроль — абсолютний, він усе затьмарює, я точно знав, коли треба перестати пити, щоб зуміти злізти з ліжка і потягнутися вниз по Каммакарґатан до офісу, я знав, коли мені треба припинити пити. І, допустивши до того, щоб кілька моїх колег піднімали мене сходами після вечері, я точно знав, що роблю. Це був мій протест, мій бунт.

Коли Лоне поверталася і Їм ще не зникав до міста, ми разом їхали кудись автомобілем. В ті вечори я лежала позаду, огорнута хмарою диму й голосів, і дивилася на сільську дорогу, що звивалася сірим серпантином. Лоне у великих сонячних окулярах була за кермом, поруч сидів Їм і роздивлявся її. Здавалося, він ніяк не міг надивитися на неї, весь час косився, але він уявлення не мав, як йому піклуватися про неї, як її втримати. Лоне дивилася на дорогу попереду, зосереджена на трасі і великій карті, розгорнутій у неї на колінах.

— Мені шкода, що я не можу зробити вас щасливими, — вимовив Їм у нікуди. Пухнасте м’яке привечірнє світло, коли ніч вже близько, на мить він зустрівся зі мною поглядом у дзеркалі заднього виду і на його лиці майнула усмішка, яка завжди зникала, ледь він відводив погляд; Лоне довго мовчала, нічого не кажучи, ніби розмірковувала над тим, що ж таке щастя, а тоді всміхнулася і простягнула до нього руку.

— Я знаю, що тобі шкода. Мені також. Ми з цим упораємося.

Їм: Останнім часом ми з Лоне сиділи на дивані, кожне зі своєю книжкою, дві монотонні струйки диму піднімалися до стелі. Книжка у моїй руці нагадувала труну, я мріяв писати, мріяв грати на піаніно, але тепер усі мої мрії були мертві. Зранку я виходив на роботу, в сірому пальті з сірим портфелем, це саме щоранку робили сотні тисяч інших чоловіків у місті. В сутінках я піднімався до Каммакарґатан і сідав на диван біля Лоне. Ми дивилися на дерева, на туман і птахів, що літали між кронами, а в мене весь час було відчуття, що мої органи лежали, розкидані по місту. Легені, нирки, печінка, жовчний міхур і серце, вони ставали легкою здобиччю для міських щурів і птахів.

Я прокидаюся від того, що переді мною стоїть Лоне і дивиться на мене. Напевно, вона повернулася додому вночі, та я не чула, як вона заходила. Я не зачиняю дверей на ніч, на випадок, якщо з’явиться Пауль, але він більше не приходить. Лоне сідає на край ліжка. Обличчя засмагле й відкрите, вона принесла з собою запах вітру і випалених трав. Цілу ніч летіла, щоб повернутися додому, до мене. Коли Лоне обережно піднімає ковдру, з простирадла б’є запах аміаку, я спала в калюжі сечі.

— Здається, я обпісялась, — кажу, піднявши на неї очі.

— Бачиш, як добре, що я повернулася, — шепоче вона.

— Лоне, ти залишишся зі мною?

— Так, тепер я залишуся з тобою.

На мить її очі спалахують, а тоді вона піднімає мене на руки і несе у ванну.

— Ти їздила в Чорнобиль? — питаю, сидячи у ванній, поки вона миє мені спину губкою. Зненацька я згадую, що моя спина вся в подряпинах, на лопатках і нижче, але Лоне просто обережно і м’яко обмиває навколо ранок. Болить так, наче вона миє мене вогнем, і я думаю, що Едвард помиляється, що неможливо впасти, не завдавши собі шкоди.

— Ні, я не поїхала, — повільно відповідає вона. — Повернулася додому.

— А як було в Одесі?

Я чую, як вона плаче за моєю спиною.

— Було жахливо.

Останній пацієнт (Ще у світлі)

Лікар Яновські акуратно складає історію хвороби, кілька разів проводить по ній рукою, перш ніж відкласти.

— Про що задумався, Улофе?

Улоф підводить погляд і міцніше хапається за свою невеличку сумку

— Думаю, мені вже час іти.

— А ще?

— Думаю про те, що було. Іноді здавалося, що цю будівлю задумали лише для мене, для мене одного в усьому світі, що ця замкнена кімната самотньо зависала у всесвіті, поки я сидів в ізоляції.

— Так, але ж ти не був самотнім. Вас були тисячі.

— Це правда.

Лікар Яновскі підходить до вікна і повертається спиною, його обличчя залишається в тіні. Над Клокхуспаркен низько летить зграя галок, так низько, що здається, ніби вони залетять до будинку навпроти. В останню секунду вони блискавично підіймаються вгору. Зараз у цілому світі існує лише ця кімната, м’яке гудіння люмінесцентних ламп і голос лікаря Яновскі.

— І що ти бачиш, коли уявляєш себе назовні, на свободі?

Улоф якусь мить мовчить, короткими швидкими рухами розтирає сухі долоні, ніби для заспокоєння.

— Хочете знати, що я бачу?

— Так.

— Отож. Зима, затока Нюбрувікен вкрита льодом. Величезні сніжинки, сиро і холодно, тому люди на вулицях ходять швидко. У Кунґстредґорден діти катаються на ковзанах, ліхтарі освітлюють маленький каток, з динаміків лунає тиха музика.

Він замовкає, потупивши очі.

— А ти, Улофе, де ти?

На його руки, складені на колінах, капають сльози.

— Я лежу, зіщулившись в зимовому пальті на Гамнґатан перед Нурдіска Компаніет. Повз мене мчать люди. Так швидко, ніби реактивний літак, я бачу, як вони проносяться повз мене. Я дуже боюся, лікарю.

— Як думаєш, куди всі ці люди прямують?

— Вони йдуть у майбутнє. А для мене там нічого немає.

Час ангелів

З дерев опало листя, голі чорні вологі стовбури, низьке молочно-біле небо, на якому не видно птахів. Я сиджу на лавці, чекаю, коли Їм приплететься сюди, перейшовши подвір’я. Над травою літає останній метелик, здається, наче його крила надто обважніли для польоту. Трохи далі якийсь чоловік згрібає листя. Їм довго мовчить, крутить у руках конверт.

— Привіт, Їме.

— Єккі, я сумував за тобою.

— Справді?

— Так.

— Не думала, що ти хотів, аби я сюди приходила.

Тепер метелик зовсім завмер під величезними крилами. Вугільного кольору, кольору землі, ніби він народився у ґрунті, з могильної лялечки.

— І за чим ти скучав? — питаю, коли він нічого не каже.

Він сміється і тицяє на крису капелюха так, що він зсувається мені на очі.

— За цим капелюхом. Я сумував за цим капелюхом.

Якийсь час ми сидимо мовчки. Я думаю, що легко могла б зловити метелика і роздавити його в руці, але не роблю цього. Їм виглядає інакшим, не таким загнаним, як раніше. Розказує, що отримав дозвіл на кілька днів і поїхав на острів Стура Карлсьо.

— Скоро я звідси вийду.

— Скоро — це коли?

— Не знаю. Чекаю на рішення Едварда.

Зненацька на траві з’явдяється тінь, якийсь птах низько летить небом. Напевно, це хижий птах, я веду за ним поглядом, доки той не зникає в молочному небі. Я не знаю, що маю казати, мені здавалося, що він залишиться тут назавжди, я думала, що щось закінчилося, що він ніколи не повернеться.

— То тепер ти здоровий?

— Я ніколи не стану здоровим, але мені вже не потрібно тут залишатися.

Метелик розправляє крила, злітає над травою, а тоді раптом падає і лежить, не рухаючись.

Сабіна чекає на Їма, в руках тримає шахівницю. Під хутром у неї чорний купальник і Едвардові великі гумові чоботи. Вона копирсається в сумочці, дістає помаду, відкриває її, а тоді так і завмирає, не намалювавшись, тримаючи її в руці.

— Ти повернувся, — каже вона.

— Звісно що повернувся.

— Я думала, ти пішов назавжди.

Мовчки розставляє фігури. Вони починають гру, грають блискавично швидко, зосередившись.

— Як думаєш, ми будемо бачитися там, назовні?

— Звісно.

Сабіна чекає. Тоді продовжує.

— Врешті-решт, це я прив’язалась до тебе, а не ти — до мене. І так завжди. Напочатку я веду. А тоді все втрачаю. Або ж — втрачаю себе. Думаю, ти забудеш про мене тієї ж миті, коли вийдеш за браму.

— Сабіно, тебе забути було б дуже важко.

— А якщо я залишуся тут?

— Тоді я прийду і заберу тебе.

Вони замовкають і продовжують гру.

— Їме, як ти собі уявляєш свою смерть?

— Ти справді лише про це думаєш?

— Не тільки. Ще я думаю про нас. Я багато думаю про нас.

Їмові дозволяють щодня ненадогво залишати територію лікарні, ми відходимо щоразу далі, до озера, яке виходить з берегів. Вже кілька тижнів прибуває холодна вода, яка проникає дедалі глибше в ліс. Вода в озері така холодна, хоч і після літа, холодна і чиста, як скло, але потім стає брунатною і маслянистою; тут над усім навис важкий запах сірки і старого дощу.

— То ти бачилася з Паулем? — запитує Їм, сидячи з каменем в руці і дивлячись на свинцеву золотизну озера

— Так, — відповідаю, — я часто допомагала йому в саду за Великим Чол.

Їм плескає рукою.

— Ну й доля в чоловіка. Це ж Пауль, він такий приємний.

— І яка в нього доля?

— Ти не знаєш?

Всередині мене мерехтить різке світло, венами розтікається неочікуване тепло.

— Напевно, ні.

Слова зникають і повертаються. Їмовий голос звучить швидко і легко, наче він розповідає про якусь дивовижу. Крізь схилені дерева по інший бік озера проникає останнє сонячне світло. Ті дерева завжди тягнуться до води. Здалеку здається, ніби вони намагаються втекти на дно озера від якогось переслідувача, ніби закам’яніли посеред втечі, і так і залишились стояти, із зігнутими шиями й зануреними у воду гілками, неживі, голі.

Я заплющую очі, а тоді відчуваю, як великі руки Пауля, приміряючись, стискають мою шию, його теплий подих на моєму волоссі, просте запитання в темряві.

— А Бенні? — питаю наприкінці.

— Його забрали.

— Як же так?

— Прийшли й забрали.

Їм жбурляє камінь і млява блискуча поверхня розколюється, утворюючи тисячі кілець на тому місці, де він зник.

Сабінин светр пахне вогнищем і лісом. Я притискаюся до нього лицем і дозволяю їй трохи мене пообіймати. Сабіна дихає повільно й спокійно, і мені хочеться назавжди залишитися стояти тут, біля неї. Їм уже повернувся до відділення.

— Це не страшно, Єккі. Усе має свій час. Час золота. Час героїв. Час ангелів.

— Ти так думаєш? — кажу і обіймаю її міцніше.

Вона така худенька під моїми руками, майже самі ребра і серце. Я мерзну в кофтині, здається, скоро буде зима, в повітрі тягне холодом і пахне паленим і першим снігом.

— Ти вже попрощалася з Їмом, — шепоче вона.

— Справді?

— Так, вже давно.

— А з Лоне?

— Я не знайома з Лоне, але з матір’ю не прощаються.

Сабіна ніколи не розповідала про свою маму; я припускала, що в неї є лише реставратор із музею природничої історії, який раз у раз з’являється в костюмі і закривається в кімнаті разом із Сабіною. Він заповнює відділення своєю холеричною присутністю, в цей час ніхто не сміє наблизитися до Сабіни. Навіть Едвард чи Їм.

— Ти стаєш хворою, — каже вона, — хтось про тебе піклується, ти повільно перетворюєшся на ту, ким ніколи не збиралася ставати. А посеред цієї темряви стоїть мама.

Перш ніж ми розійдемося біля охоронця, вона застібає весь ряд срібних гудзиків на моїй кофтині. Довго дивиться на мене, а тоді м’яко відштовхує.

Скоцюрбившись, я сиджу біля Їма на лікарняному ліжку в спальному залі. Під ковдрою наші ноги торкаються, я підтягнула коліна так, що його босі ступні торкаються моїх.

— Єккі, ти виглядаєш інакшою.

— Справді?

— Дорослішою. Маленькою мініатюрною жінкою.

— У мене був день народження.

— Я знаю. Чотирнадцять років. Час панування над світом. Завтра я звідси їду. Я казав?

— Так, казав.

— Здається, я пропустив літо. Пробач.

— Я знаю, але це нічого. Ще буде багато літ. То мені завтра приходити?

— Ні, не треба. Це останнє мені треба зробити самому.

Потім ми довго мовчимо. У слабкому сонячному світлі плавають маленькі пилинки.

— То, може, завтра я піду до школи, — нарешті кажу.

— Уроки почалися?

— Вже кілька тижнів.

Він дивиться на мене, його погляд такий прозорий, як склянка води.

— Звісно, піди до школи. Ти ж майбутнє. Хіба ти забула?

— Якось ти сказав мені, що це був кінець майбутнього, — відповідаю, і вибиравшись із ліжка, підходжу до вікна.

— Я таке казав?

— Так.

Голос Їма спокійний і теплий.

— Напевно, я говорив про себе. Ти знаєш, коли я вперше побачив тебе в пологовому на руках у Лоне, то подумав, що світ назовні — твій. Я подумав, що ця дівчинка може робити те, захоче.

Здалека я бачу Пауля. З валізою в руці він стоїть перед Великим Чол. Трохи далі чекає чорний автомобіль, що виглядає зловісно через темне дзеркальне скло. Я гукаю Пауля, але він не відповідає, спина тверда, закам’яніла від гніву. Лише коли я підходжу аж упритул, він підводить погляд, і холодне мерехтіння навколо нього зникає. Наші погляди на мить зустрічаються, його яскраві неймовірно блакитні очі, які прошивають мене, наче голки. Я стараюся виграти час, бачу, що він збирається їхати. Мені невтямки, як тепер дати собі раду без нього, після нього нічого нема. Тому кажу, як є — що він залишається найближчою мені людиною.

— Це добре, але скоро я буду далеко звідси, — відповідає він, і його погляд прояснюється.

— Куди ти їдеш?

— Не знаю. Мене переводять.

Це світло холодне і зловісне, мертвотне світло, раніше я його не помічала, воно жовте й зернисте понад голими деревами, і вся ця вода, що перетворює лікарняний парк на палаючу голодну ріку, рівнина нагорі затоплена повінню, на ній залишаються вивернуті молоді дерева, вирвані з корінням. Над територією висить могильний запах, хмари жовтуваті, рвані хворобливі смуги. Але на небі вже з’являються поодинокі зірки. Коли мої очі наповнюються слізьми, зірки зливаються одна з одною, і небо стає суцільною молочно-білою плівкою.

— Можна мені знову з тобою зустрітися?

— Думаю, ні.

— Ти казав, що ти мій друг. Забув?

Він довго дивиться на мене, а тоді усміхається, широко й осяйно, піднімає долоню і дмухає на неї.

— Прощавай, маленький метелику. Лети собі вже.

Він повертається і йде до автомобіля, закидає сумку до багажника і втискає своє велике тіло на заднє сидіння. Я дивлюся на все, що відбувається, але не можу поворушитись, не можу побігти, хоч мала б кинутися до авто і зупинити його. Щось усередині спиняє мене.

Я піднімаю очі на фасад лікарні, у вікні стоїть Едвард в темних окулярах і спостерігає за мною, заклавши руки за спину. Махає мені рукою, а тоді зникає у темряві.

З погляду вічності (Віта)

— Їме, яка стріла летить вічно?

Велетенські крони дерев захищають їх від яскравого сонячного світла. Їм вправляється стріляти з лука, цілячись у прибиту до дерева дошку, а Віта лежить на плащі поверх випаленої трави і читає газету. Ззаду вона схожа на молоду дівчинку, вузенький червоний ремінь, хустина від сонця і тоненькі ноги, якими вона нетерпляче б’є по траві. Якщо б зараз їх побачив якийсь незнайомець, він нізащо б не здогадався, що вона — мама цього юнака з луком в руці, а подумав би, що це її коханий. Їм випускає стрілу з лука, Віта повертається і переводить погляд з газети, щоб подивитися, чи влучив він у мішень, і це така прекрасна схоплена мить, коли час уповільнюється, і стріла в заповільному русі дугою рухається в повітрі, і вона дивиться на нього так, наче він тримає в своїй руці все — ліс, майбутнє і напрямок стріли.

— Чому ти охрестила мене Джеймсом?

Погляд Віти світлий і зосереджений, зараз немає нічого, що могло б змусити її сумніватися в ньому, ось її син і лучник, промінь світла в її ночі.

— Бо це означає «той, хто захищає». Це було найкрасивіше ім’я для хлопчика, яке лише можна вибрати.

— Але кого я захищатиму?

— Не знаю… Себе… Своїх дітей… Свою доньку.

— Мені це не вдалося.

Стріла нарешті з тріском влучає у мішень — ідеальне потрапляння, і вона підморгує йому, гукаючи:

— Це нічого, мені теж не вдалося. Але у тебе ще є час. Чи ти забув?

Після цього вона зникає.

Сила тяжіння любові

Я повертаюся з лікарні додому, падає дощ, м’який теплий дощ. Заглядаю крізь вікно до крамниці зі старими речима. Чоловік спить у кріслі, обійнявши опудало велетенської ворони; коли я стукаю у вітрину, він схоплюється і виходить. На його великому животі примостилися воронячі лапи.

— Куди ти поділа ту знатну кішку?

— Віддала.

— Це добре, треба віддавати найкраще, що маєш.

— Мій тато завтра повертається додому.

Його брови лізуть на лоба.

— Яка несподіванка. Справжнє свято. Як же я тішуся.

Він переводить погляд на ворону.

— Як думаєш, він захоче цю маленьку пташку? Вона з берлінського зоопарку.

Я обережно торкаюся закляклих сірих крил.

— Дякую, думаю, він і без неї буде в порядку.

Він стискає її міцніше, ніби раптом передумав.

— Справді, мабуть, так. Насправді я думав забрати її до себе додому.

— А де ти живеш?

Він дивується з того, що я цього не знаю.

— Я живу тут.

Він показує вглиб крамниці на завісу. Тоді цілує мене в щоку і знову запевняє, як він тішиться. Я виходжу, а він гукає мені услід.

— Коли я був малим, ми називали дівчат воронами!

Я сиджу на вікні в під’їзді, курю «Гобсон» і виглядаю на подвір’я. Біля сміттєвих баків самотньо бродить пес у пошуках якоїсь їжі. Він такий худющий, аж видно ребра. Лоне затягує мене в коридор, мабуть, чула, як я заходила і вже чекала. Я даю висушити рожевим рушником моє мокре від дощу волосся. Дивлюсь на неї і ніяк не можу надивитися.

— Послухай, Лоне, а чому ти, власне, повернулася? — питаю, сидячи на дивані, гола до пояса і з краплями дощу на щоках.

Лоне завмирає, рушник падає з рук, вона змахує воду мені з чола.

— Мабуть, я злякалася.

— Злякалася чого?

— Що з тобою може щось трапитися. Однієї ночі в Одесі я прокинулася і мені здалося, що тобі загрожує небезпека. Так і було?

Дощ за вікном подібний до прозорої стіни. Пізній літній дощ. Я думаю про Сабіну, яка сидить після вечері на схилі під березами і рахує свої намистини; гадаю, вона та інші теж уже забули про мене, як завжди забувають тих, хто залишає лікарню.

— Завтра Їм входить з Бекомберґи, — кажу я замість відповіді на Лонине питання.

— Я знаю. Він телефонував якраз перед тим, як ти прийшла.

— То він повернеться до нас?

Зненацька Лоне виглядає такою втомленою, ніби вона тижнями не мала сну.

— Ти сама знаєш, що ні.

Крамниці на Дроттнінґґатан уже давно нема. Зараз там кав’ярня з кришталевими люстрами і золотими ангеликами на стінах. Якось ми заходили туди разом із Рікардом, тоді я була вагітна Маріоном, це був лише початок, я щойно почала відчувати усередині перші спіралеподібні рухи. Ніби раптом у моєму животі хтось блискавично натягнув пружину. Під великими кришталевими люстрами я розповіла про чоловіка і його крамницю старих речей, про лисиць, і манекенів, і капелюхи.

— Він зник разом зі світом, якого вже нема. Світом, який існував, коли я була дитиною. Іноді я сумую за ним.

Потім розказала йому про Бекомберґу, раніше я цього не робила, розказала про Сабіну, і Пауля, і Едварда, і Їммі Дарлінґа. Коли я закінчила, він подивився на мене і сказав, що хотів би знати мене в дитинстві.

— І що б ти робив, якби зустрів мене тоді? — запитала я.

— Я б підняв тебе і вихопив звідти.

— Але ж я хотіла там бути. Це все, чого я хотіла.

— Можливо. Але я б усе одно так зробив.

Їм востаннє сидить з Едвардом під годинником і видихає кільця диму поверх купи паперів з історіями хвороби. Зверху мерехтять лампи, здавлене приглушене світло. Сьогодні завіса відсунута набік, видно усі ці скелети, черепи і банки з формаліном, їх можна роздивлятися годинами. В сірому водянистому світлі сумно плаває старий восьминіг.

— Ну, Їммі Дарлінґу, як почуваєшся?

— Не знаю. Думаю, добре.

— Тебе хтось забирає?

— Ні, я поїду автобусом.

— Можна взяти таксі за кошт лікарні.

— Ні, я скучив за відчуттям, коли їдеш в тому автобусі.

— Ну то й добре.

— Знаєш, Едварде, зараз мені все важче казати «бувай». З кожним роком мені гірше дається прощання. Тепер я заледве можу зайти в автобус, бо мені доведеться прощатися з іншими пасажирами, коли буду виходити.

Едвард сміється і відхиляється на спинку крісла.

— Чи це не те саме, що й дилема Дон Жуана?

— Яка?

— Він не може піти, не торкнувшись її.

— Мабуть, так. Ти потурбуєшся про Сабіну?

— Так, ти ж сам знаєш.

— Їй щось потрібно, я не знаю що. Я не можу їй це дати. Хтось повинен потурбуватися про неї.

Едвард рвучко його обіймає.

— Їммі, якщо будеш думати тільки про себе, матимеш захист лише до певної межі, але врешті ти мусиш почати любити, щоб знову не захворіти.

Їм спускається сходами і, не озираючись, виходить з лікарні. Біля охоронця він запалює сигарету і кілька разів швидко затягується, а тоді йде до автобусної зупинки.

Кілька днів потому ми сиділи у Спьокпаркен, спостерігали за наближенням темряви, раптовим, як це буває восени. Їм дав мені тоненький срібний ланцюжок і бурштиновий гребінець на день народження.

— Подарунки від Сабіни, — пояснив.

Він зателефонував і сказав, що хоче відсвяткувати мій день народження в Обсерваторіелунден, як колись.

— Як Сабіна? — запитую, проводячи по волоссі блискучим котячо-жовтим гребінцем.

— Як завжди. Зажурена. Ця Сабінина скорбота.

— А ти?

— Я в порядку. Життя — це оплакування.

Їм притягнув старий гамак з крамниці на Дроттнінґґатан, ми залізли в нього й гойдалися між небом і землею. У парку ніч завжди настає раптово, ніби хтось нагорі натискає вимикач. Ми сиділи в сутінках і рухався лише вогник від його сигарети, мерехтів перед нами, світлячок, самотній посеред ночі. Я думала, що ніколи не стану про це просити, але кожне слово насправді — лише молитва, і врешті цього не уникнути. Він поглянув на мене блакитними очима, кольору такого насиченого, що аж перемінявся на щось інше, на чорноту, і його погляд, його великі, блукаючі, самотні очі, райдужна оболонка, що оточувала закам’янілу тверду зіницю — завжди існувала загроза, що мене туди затягне, така вона була магнетична, така байдужа, така синя, ніби алкоголь піднявся у води його очей, спиртово-блакитні.

— Однієї ночі мені наснилося, що ти перестав пити. Я завжди думала, що не здатна уявити тебе тверезого, але уві сні мені вдалося. Здавалося, ніби ти завжди був таким.

— І яким же я був?

— Іншим. М’яким. У сні ти був надто м’яким. Ніби ніколи не мав гострих кутів.

Їм поглянув на мене, ніби з якогось іншого світу, а тоді далі дивився на парк і темряву, що повільно насувалася на срібло міста.

— Я ніколи не зможу тобі цього дати. Це — єдине, чого я ніколи не зможу тобі дати.

І коли тієї ночі на Обсерваторіеґатан по його грудях повзали павуки, я тримала його, я бачила, як вони з’явилися, перш ніж він їх помітив.

— Але ти не повинна була їх бачити, цього не могло бути, — пробурмотів він, тягнучись до моїх рук.

Це правда, я не повинна була заглядати в його кошмари, я просто завжди їх бачила, його архаїчних павуків, що виходили з горілки, як вони з м’яким електричним звуком падали один за одним зі стелі на його тіло, чорні повзучі тільця, що зненацька вкривали усе ліжко.

Біла морська птаха повільно літає у сутінках лікарні. Вона така біла, здається, наче світиться зсередини, я лише мигцем бачу її, як вона ширяє коридорами, а тоді зникає.

Зима у Стокгольмі

Після того, як Їм залишив лікарню, Едвард не думав його відпускати. Кілька тижнів після виписки він подзвонив запитати, як Їмові ведеться.

— Як справи, Їммі?

— Я скучаю за всіма, — відповів Їм, сидячи на вікні і слідкуючи за Обсерваторіелунден. У ліжку, спостерігаючи за ним, лежала Сабіна, вона знову вийшла на кілька годин.

— Ми теж за тобою скучаємо. Якщо хочеш, приходь сьогодні. Запрошую випити на Лілл-Янсплан, опівночі. Приходь.

Тож Їм і Сабіна взяли таксі, за яке, спустившись, заплатив Едвард. А тоді вони до світанку сиділи на балконі на Лілл-Янсплан, загорнувшись у великі пледи і дивилися на місто. Наближалася зима, зі сходу на місто сунула велика снігова хмара.

Їм: Тоді я почав працювати. Сабіна, коли отримувала дозвіл, часто ночувала у мене в кімнаті на Обсерваторіеґатан. Вранці, виходячи на роботу, я залишав їй сотню. Коли повертався, вона сиділа на тротуарі, чекаючи на мене. Едвард продовжував наглядати за мною, раз на місяць він оглядав печінку, нирки і серце, допомагав зрозуміти, скільки можна пити, аби вони не зруйнувалися. Він стояв на вулиці перед своїм «Мерседесом», сигналив і дозволяв мені їхати Стокгольмом, а сам оглядав мої нутрощі. Коли Сабіни не стало, він теж зник. Я більше ніколи його не бачив.

Одного вечора її не було, на нього ніхто не чекав. Минуло кілька днів, він вловлював подуви її запаху, ніби рану в повітрі, ця мить одразу ж розсіювалася. За кілька тижнів її знайшли біля Стура Скуґґан, вона висіла на мотузці під одним із величезних дубів. Їм зателефонував до Інґер Фоґель, вона приїхала з медичної сумкою, повною рожевих таблеток. На зиму вона залишилася з ним у тій маленькій орендованій кімнаті.

Я наштовхуюся на нього перед дверима, він у в халаті і капцях виходить до Стріндберґсбоден, щоб купити сигарет і молока. З ним Інґер Фоґель, від нього трохи тхне старим вином і ще чимось, можливо, самотністю. Інґер Фоґель не схожа на себе, без халату медсестри вона виглядає округішою, м’якшою, як будь-яка жінка. Вона несміливо гладить мене по щоці, уникаючи мого погляду.

— Єккі, не треба хвилюватися за мене, — каже Їм. — Алкоголь для людини — дарунок. Одного дня ти теж це зрозумієш.

— Я не казала, що хвилююся, — відповідаю і йду собі далі вулицею.

Мені чотирнадцять, мені п’ятнадцять, мені виповнюється шістнадцять, а на мій сімнадцятий день народження навпроти мене сидить Бленда, темне волосся підстрижене під «пажа», воно хитає келихом.

— Їм завжди каже, що ти врятувала йому життя, коли приходила до Бекомберґи, — каже вона. — Я така рада, Єккі, така рада, що ти врятувала його для мене.

Їм одружився з Блендою, в них народилося двоє хлопчиків. Вночі, коли вони засинають, ми разом випиваємо, сидимо в їхній великій вітальні з видом на Васапаркен.

Коли мені виповнюється вісімнадцять, я перестаю їх відвідувати. Дзвоню до їхньої квартири, але вони не відповідають, і мої листи залишаються без відповіді. Може, вони нещасливі або їм просто вистачає товариства одне одного.

Разом з кількома університетськими друзями я спускаюся по Дроттнінґґатсбаккен, коли Їм вивалюється з одного з барів. На ньому темне поношене пальто, перед тим, як піднятися на ноги й поплестися далі, до центру, він кілька разів падає у сніг. Після одного падіння здається, що він вже не встане, буде лежати на землі, люди будуть переступати через нього, а сніг все падатиме.

— Бідолаха, — шепоче мені Ульва й показує на Їма, не здогадуючись, хто він; нам видно, як його спина повільно зникає і зливається з людським натовпом. Потім я шкодую, що не підійшла до нього, я мала би простягнути руку і допомогти йому вибратися зі снігу. Могла сісти біля нього, почистити сніг з його волосся, запитати:

— Ти в порядку тепер?

— Можеш трохи залишитися зі мною?

— За десять хвилин в мене починається лекція.

— Посидь зі мною, лише кілька секунд. Мені недобре, Єккі. Де ти була дотепер?

— Я телефонувала кілька разів, писала листи, але ти так і не відповів.

— Не відповів?

— Ні.

— Як же я міг бути настільки дурним, щоб відкинути найкраще, що в мене було?

— Не знаю, Їме. Мені треба йти.

Маріону було лише кілька тижнів, коли Їм несподівано телефонує з таксі, дорогою на летовище. Минуло вже майже два десятиліття. Він п’яний, його голос не змінився — такий теплий, ейфорійний, близький.

— Ти народила хлопчика?

— Так, Маріона.

— Гарно. Можна мені його побачити? Можна потримати його на руках?

— Ти цього хочеш?

— Звісно, хочу. Єккі, ти бувала в Парижі?

Сильний вдих, він припалює сигарету, тоді чутно дорікання водія таксі і він неохоче гасить сигарету. Я чекаю. Маріон заснув на моєму плечі, я стою перед дзеркалом у ванні і розмовляю, затиснувши телефонну слухавку між щокою і плечем, по моїй голій руці тече тоненька цівка молока.

— Не дозволили курити в таксі?

— Не дозволили.

Я всміхаюся до свого відображення у дзеркалі.

— Сумна справа.

— Ну, скажи?

У телефоній слухавці чутно його усмішку.

— Я ще не знайшов готель, але ризикнув і купив квиток на літак для тебе теж, Єккі. Ми можемо зупинитися прямо біля L’Autoroute de l’Est з видом на річку або біля Опери, якщо там тобі більше подобається. У Тюїльрі зараз розпустилися дерева.

Я так і не поїхала з ним в ту подорож. Повернувшись, він подзвонив і попросив, щоб я приїхала з Маріоном до нього. Помешкання біля Васа Паркен було заставлене коробками, Бленда з хлопцями переїхали звідти. У великих світлих кімнатах не лишилося їхніх слідів, лише маленька червона музична шкатулка на стільці у вітальні, яку хтось із них, одягаючи куртку, напевно, відклав набік, а тоді забув.

Їм виглядав так, наче пив місяцями. Він довго дивився на Маріона, обережно торкнувся пухнастого волоссячка в нього на голові, але не відважився потримати, бо руки у нього тремтіли. Невдовзі він відішле піаніно до Каріньо, де знайшов маленький будиночок на березі моря. Він сидів у халаті на картонній коробці і показував мені рвані шрами на плечах, вони нагадували рани від того, що йому стерлися крила, він розказував, що впав у відкритий вогонь на пляжі біля Біарріца. Я помила рани від крові й піску і допомогла йому вдягнути чисту футболку, а тоді ми сиділи й дивилися на ніч.

Дорогою до лікарняної брами Лоне зупиняється. Це останній сон.

— То що ти думаєш про лікарню? Чому всі так боялися цього місця?

— Це схоже на запаморочення, цей страх упасти, бути відтягнутим у ніч, опинитися відкинутим. Але нема чого боятися.

— І тобі подобалося бути тут?

— Так, дуже. Мені подобався Їм.

Ми йдемо далі, повільно віддаляємося, прямуючи до автобусної зупинки. Падає м’який зимовий дощ, вдалині — звук ще одного літака, який знижується над верхівками дерев.

— А тепер?

— Тепер є тільки завершення.

— І як знати, що оповідь закінчується?

— Про це просто знаєш.

З нічного неба летять одинокі сніжинки, лягають на траву, ніби тонкий шар пудри. Я щільніше натягаю на себе куртку.

— Лоне, бачиш ту самотню зірку, он там над деревами?

— Так.

— Коли вона падає, настає кінець.