Безкінечна війна

ГЛАВА 1

— Боявся я? Звичайно, боявся, ще б пак! А хто не боявся б? Тільки дурень, або самогубець, або робот. Або стройовий офіцер.

Полковник Скотт походжав взад і вперед перед невеликим піднесенням-платформою в залі загального збору (він же обідній зал, він же гімнастичний зал, він же кімната відпочинку) крейсера «Річниця». Ми тільки що зробили останній колапсарний стрибок від Тет-38 до Йод-4. Ми гальмувалися з постійним прискоренням у півтора g, і наша швидкість щодо колапсара становила відповідно 0,9 світлової. Нас переслідували.

— Я думаю, що вам треба на якийсь час позбутися від напруги, довіритися корабельному комп'ютерові. Тельціанський корабель в будь-якому випадку наблизиться на дистанцію удару не раніше ніж через два тижні. Якщо ви весь тиждень будете тинятися з кислими обличчями, ні ви, ні ваші люди в потрібний момент не будуть перебувати в бойовій формі. Страх — це хвороба заразна… Мандела!

Зазвичай він не забував додавати «сержант», коли звертався до мене в присутності підлеглих. Але на сьогоднішньому брифінгу всі були чином не нижче командира відділення, жодного рядового. Тому полковник облишив формальності.

— Так, сер!

— Мандела, ви відповідаєте як за фізичний, так і за психічний стан людей у вашому відділенні. Оскільки ви усвідомлюєте небезпеку наростання напруженості на борту і оскільки ваше відділення винятком не є, що б ви зробили в цьому разі?

— У випадку саме з моїм відділенням, сер? — Полковник деякий час розглядав мене.

— Звичайно.

— Ми говорили на цю тему, сер.

— І до якого ж висновку ви прийшли?

— Якщо дозволите мені говорити прямо, сер, то основна проблема видається очевидною. Мої люди замкнені в стінах корабля, як і всі інші, вже чотирнадцять…

— Дурниці. Ми всі в рівній мірі були підготовлені для умов життя в замкнутому приміщенні, крім того, у вас є перевага вільного спілкування. — Вельми делікатний спосіб виражатися. — Всі офіцери цього позбавлені, і проте у нас немає психологічних проблем.

Якщо він так дійсно думав, то йому не завадило б поговорити по душах з лейтенантом Гармонією. Напевно, він мав на увазі тільки стройових офіцерів. Тобто себе і Кортеса. Але і в цьому випадку помилка становила п'ятдесят відсотків — Кортес вельми прихильно ставився до рядової Камехамелли.

— Медики поліпшили стан бійців з мого відділення, коли працювали над усуненням постгіпнотичного навіювання, — всі знають, як я до цього ставлюся, — і не думаю, щоб вони пішли по хибному шляху.

— Капрал Поттер!

Він звернувся як годиться, за званням, щоб всім ще раз нагадати, чому Поттер не підвищили разом з нами. Зайва мягкосердість.

— Ви поговорили зі своїми людьми?

— Ми обговорили проблему, сер.

У Скотта був талант «пронизувати прихильним поглядом». Зараз він пронизав Мерігей прихильним поглядом, тому вона продовжувала:

— Не думаю, що сержант Мандела мав на увазі помилки медиків…

— Сержант Мандела може сам за себе відповісти. Мені потрібно ваша особиста думка. Ваші спостереження. — Хоча судячи по його тону цього не можна було сказати.

— Що ж, я теж думаю, що медицина тут ні при чому, сер. У нас немає ніяких непорозумінь всередині команди. Просто всі втомилися і роздратовані, адже ми займаємося одним і тим же тиждень за тижнем.

— Значить, їм не терпиться в бій?

У голосі абсолютно ніякого сарказму.

— Просто потрібна якась зміна, сер.

— Вони її скоро отримають, — сказав він, дозволяючи собі коротку механічну усмішку. — І дуже скоро пошкодують про добрі старі рутинні дні.

Бесіда тривала в тому ж дусі ще досить довго. Ніхто з нас не хотів сказати прямо: чоловіки і жінки більше року живуть у постійному очікуванні майбутнього бою, очікування сидить у них в печінках, і чим далі, тим сильніше наростають тривога і роздратування. А тепер ще й тельціанський крейсер женеться за нами. Ще цілий місяць до початку кампанії, а ми вже ризикуємо життям.

Вхідна планета теж не курорт, особливо якщо доведеться бавитися у війну на її поверхні, але там хоч малою мірою ваша доля залежить від вас. А так доводиться сидіти в бляшанці, і бути ціллю, поки «Річниця» розігрує математичну партію з тельціанським кораблем… Ось цю секунду ти ще живий, а в наступну — вже мертвий, і все через помилку в тридцятому знаку після коми чогось там — ось що виводило з себе. Але спробуйте тільки заїкнутися про це Скотту. Я врешті-решт дійшов висновку, що він не прикидається, а насправді не здатний зрозуміти різницю між страхом і боягузтвом. Або його піддали особливій психообробці — в чому я сильно сумнівався, — або у нього не всі вдома. Але в даний момент це вже не мало значення.

Скотт переніс вогонь на бідолаху Чинга, задавши йому жару. Все та ж стара пісня. Я крутив у пальцях щойно виданий «Список особового складу».

Більшість тут були ветерани, їх я знав по кошмарній кампанії на Альфа. Новенькими в моєму відділенні були тільки Демі, Лутуллі і Леровський. Всього в «натовпі» (прошу вибачення, ударної групи) у нас було двадцять замін — замість дев'ятнадцяти чоловік, що ми втратили на Альфа. Одна ампутація, чотири трупи, чотирнадцять психічних розладів, викликаних надто ретельним постгіпнозом.

Я все ніяк не міг звикнутися з датою «20 березня. 2007р.» внизу аркуша. Виходило, що я в армії вже десять років, хоча минуло тільки два роки. Ефект релятивістики, ясна річ. Навіть якщо використовувати колапсарний стрибок, подорож між зірками погано позначається на календарі.

Після цього рейду я, напевно, зможу піти у відставку за віком і з повним пенсіоном — якщо тільки виживу і якщо стосовно нас не будуть змінені правила. Ветеран з двадцятирічним стажем, а ветерану тільки двадцять п'ять.

Скотт підводив підсумки, коли у двері постукали, точніше, стукнули один раз, але досить сильно.

— Увійдіть, — сказав полковник.

Увійшов якийсь прапорщик з новеньких і вручив Скотту листок паперу, не кажучи ні слова. Поки Скотт читав, прапорщик стояв поруч, сутулячись з точно виміряною дозою зухвалості. Практично Скотту він не підкорявся, крім того, полковника у флоті недолюблювали.

Скотт вручив папір назад прапорщику і сказав, дивлячись крізь останнього:

— Попередьте своїх людей, о 20.10 корабель почне виконувати протиракетний маневр. Залишилось п'ятдесят вісім хвилин. — На годинник він навіть не глянув. — Усім зайняти місця в протиперевантажувальних оболонках до 20.00. Струнко!

Ми піднялися і без ентузіазму відповіли хором:

— Так — розтак вас, сер.

Ідіотизм.

Скотт залишив приміщення, за ним, єхидно посміхаючись, пішов прапорщик.

Я повернув своє кільце в положення «4», канал мого заступника по відділенню, і заговорив до нього:

— Тейт, це Мандела. — Відгукнувся голосок Тейта:

— Тут Тейт. Що сталося?

— Збери людей і попередь, щоб до 20.00 всі знаходилися в оболонках. Протиракетний маневр.

— От паскудство. А казали, ще два тижні.

— Думаю, щось трапилося. Можливо, у капітана з'явилася оригінальна ідея.

— Капітан може засунути її куди-небудь. Ти в холі?

— Ага.

— Захопи для мене чашечку, як будеш повертатися, добре? З рафінованим цукром!

— Добре. Буду через півгодини.

— Спасибі. Почну загальний збір. Усі присутні в холі вже потягнулися до роздавальника сої. Я став у чергу за капралом Поттер.

— Що сталося, Мерігей, як ти думаєш?

— Я всього-навсього капрал, і платять мені не за…

— Гаразд, гаразд. Я серйозно.

— Думаю, нічого особливого. Напевно, капітан вирішив ще раз випробувати оболонки.

— Ще раз перед справжнім боєм?

— Мгм… Напевно.

Вона взяла чашку і подула на сою. Вигляд у неї був заклопотаний, тонка пряма зморшка з'явилася на лобі між бровами.

— А може, нас чекає ще один тельціанський корабель. Вони цілком можуть зробити так, як ми на Старгейті. Я зітхнув:

— Старгейт — зовсім інша справа.

Прикриття найбільш ймовірних кутів виходу вимагає семи або восьми крейсерів для постійного патрулювання. Ми не можемо собі дозволити прикриття більш ніж одного колапсара, і вони, думаю, теж.

— Не знаю. — Вона нічого не сказала більше. — Можливо ми наштовхнулися на їхній варіант Старгейта. Або у них в десять разів більше кораблів, ніж ми думаємо. Або в сто разів. Хто знає?

Я наповнив дві чашки, узяв цукор. Одну чашку прикрив кришечкою.

— Ніхто не знає.

Ми повернулися до столу, акуратно несучи чашки, щоб соя не розплескалася — при півтора g вона так і норовить виплеснутися.

— Напевно, Сінгх що-небудь знає, — сказала вона.

Напевно, знає. Але до нього я можу дістатися тільки через Роджерса і Кортеса. Кортес мене загризе, якщо я полізу до нього зараз.

— Що ти, я можу зв'язатися з ним прямо. Ми… — Вона подивилася на мене дуже серйозно, на щоках з'явилися ямочки. — Ми були друзями.

Я сьорбнув трохи сої — ну сірчана кислота! — І постарався, щоб голос у мене звучав холодно:

— Ось, значить, куди ти зникла у середу? Доведеться мені перевірити список нарядів. — Вона посміхнулася:

— Думаю, що це будуть понеділки, середи і п'ятниці в місяцях з буквою «Р» у назві. А що, ти не схвалюєш?

— Та ні ж… чорт забирай, ні, звичайно. Але… адже він офіцер! Флотський офіцер!

— Його прикріпили до нашої команди, значить, частково він в армії. — Вона повернула кільце. — З'єднати! — І повернулась до мене: — А як поживає ласкава міс Гармонія?

— Це не одне і те ж.

Мерігей прошепотіла код доступу в своє кільце.

— Невже? Ти просто хотів спробувати з офіцером. Збоченець. — Кільце прогуділо два рази. Зайнято. — Сподобалося?

— Цілком. — Тепер я візьму реванш.

— До речі, прапорщик Сінгх — справжній джентльмен. І зовсім не ревнивий.

— Я також, — сказав я. — Якщо він тебе образить, скажи мені, я йому накостиляю.

Вона посміхнулася мені через чашки.

— А якщо лейтенант Гармонія тебе образить, скажи мені, і я їй накостиляю.

— По руках. — І ми з повною серйозністю скріпили договір рукотисканням.

ГЛАВА 2

Противоперевантажувальні оболонки були винайдені під час нашого відпочинку на Старгейті. Останнє слово науки. Вони дозволяли нам використовувати майже повністю швидкісні ресурси крейсера, здатного прискорюватися з двадцатипятикратним перевантаженням.

Тейт чекав мене в акселеративному відділенні. Решта мої люди вже були зібрані тут і тинялися без діла. Я простягнув Тейту чашку.

— Спасибі. Ти щось довідався?

— Боюся, що нічого. Але флотські, схоже, не дуже хвилюються, а це їх гра. Можливо, ще одна навчальна тривога.

Він сьорбнув трохи сої.

— От чорт. Але нам-то все одно. Тільки сиди собі, поки тебе до напівсмерті задавить. Не люблю я такі штуки. Може, вони скоро взагалі почнуть воювати без людей. Тоді ми вирушимо додому.

— Ясна річ.

Підійшов медик і зробив мені необхідний укол.

Я почекав до 19.50 і віддав моїм людям наказ:

— Рухаємося. Забратися в оболонки і застібнутися.

Протиперевантажувальна оболонка нагадує звичайний гнучкий скафандр, в усякому разі, внутрішній устрій майже повністю збігається. Тільки замість ранця з системою життєзабезпечення тут є три шланги, один заходить в шолом, два виходять з п'ят, крім того, є по дві відвідні ємності на кожну оболонку. Костюми щільно вкладені плечем до плеча на легких протиперевантажувальних ліжках. Забиратися в оболонку — все одно, що пробиратися по величезній страві вчорашнього спагетті.

Коли індикатори у мене в шоломі показали, що всі задраїли свої оболонки, я натиснув відповідну кнопку, яка затоплювала кімнату. Звичайно, нічого не було видно, але я живо уявив, як блідо-блакитна рідина — етиленгліколь і ще щось, — пінячись, заповнює нашу кімнату. Матеріал оболонки, прохолодний і сухий, щільно обхопив мене з усіх сторін, прилягаючи до кожного вигину тіла. Я знав, що тиск у мене всередині зараз швидко зростає, врівноважуючи зовнішній тиск. Для цього і робився укол — щоб вас не розплющило. Але все одно тиск давав про себе знати. До того часу, коли на лічильнику у мене з'явилася «двійка» (зовнішній тиск відповідав глибині в дві морських милі), мені здавалося, що я зараз лусну або буду розчавлений одночасно. У 20.05 лічильник показав «2,7» і на цьому заспокоївся. Коли о 20.10 розпочалось виконання маневру, я особливої різниці не помітив, хоча голкова стрілка покажчика трохи здригалася і я ще подумав: цікаво, яке прискорення знадобилося, щоб викликати це ледь помітне коливання?

Основним недоліком протиперевантажувальних оболонок була їх стаціонарність. Всякий, хто не встиг забратися в свій костюм до початку прискорення, коли «Річниця» видавала повні свої двадцять п'ять g, автоматично перетворювався на суничний джем. Керував крейсером і вів бій виключно комп'ютер в нормальній обстановці відбувається те ж саме, але завжди хочеться мати за пультом людину-контролера.

Крім того, якщо корабель отримував пошкодження і відбувалася розгерметизація, ви вибухали, як перезріла диня — ось ще одна «маленька» незручність. А якщо падав внутрішній тиск, вас розплющувало в мить ока.

Щоб вибратися з оболонки, потрібно було десять хвилин на зняття тиску, — і ще дві —три, щоб вилізти з самого костюма. А ви думали: вистрибнув з оболонки і прямо в бій? Тільки четверо людей на борту володіли якоюсь рухливістю, поки ми всі були замкнуті в оболонках, — це корабельна аварійна команда. Але їм доводилося, природно, тягати свій костюм разом з собою, що перетворювало оболонки в двадцятитонні апарати. І навіть вони не рухалися з місця, поки крейсер маневрував.

Прискорення тривало до 20.38. Загорілася зелена лампочка, і я натиснув кнопку відкачування амортизаційної рідини.

Ми з Мерігей одягалися зовні. Від запаху етиленгліколю у мене злегка крутилася голова.

— Це звідки? — Я показав на яскраво-червону смугу, що бігла по шкірі Мерігей від правої грудини до протилежного стегна.

— Уже вдруге, — сказала вона, сердито розтираючи шкіру. — Перший раз вона була на спині. Напевно, костюм погано прилягає.

— Напевно, це ти трохи схудла.

— Дуже розумно.

Наш режим харчування і вправ був розписаний по калоріях і контролювався з моменту підгонки боєкостюмів на Старгейті. Сенсорна плівка всередині костюма повинна огортати тіло як друга шкіра, інакше ви не зможете користуватися боєкостюмом.

Вмонтований у стіну інтерком заглушив подальші коментарі Мерігей.

— Увага! Весь армійський персонал, ешелон 6 і вище, і весь флотський персонал, ешелон 4 і вище, зібратися в брифінг-холлі о 21.30. Увага!

Повідомлення повторили два рази. Я відправився полежати кілька хвилин, поки Мерігей показувала свою смугу медику і зброяреві. Прошу зауважити, я зовсім не ревнував.

Брифінг проводив капітан «Річниці».

— На жаль, нічого хорошого повідомити вам не можу. Шість днів тому переслідуючий нас корабель тельціан випустив снаряд-ракету. Первісне прискорення його становило вісімдесят g. — Капітан зробив паузу. — Приблизно через добу прискорення снаряда зросло до 148g. — Загальне зітхання. — Вчора воно підстрибнуло до 203g. Всі ви знаєте, що це в два рази перевершує прискорення ворожих ракет під час нашого останнього бою.

Ми випустили чотири ракети по чотирьох найбільш вірогідних, відповідно до прогнозу нашого комп'ютера, майбутніх траєкторіях тельціанського снаряда. Один з них пройшов близько від снаряда, поки ми виконували маневр відходу. Ми знищили тельціанський снаряд на дистанції в десять мільйонів кілометрів звідси.

Десять мільйонів — це ж майже рукою подати.

— Єдине, чому можна порадіти, так це результатам аналізу вибуху. Судячи з усього, потужність заряду у тельціан не збільшилася. Мабуть, їх досягнення в галузі систем тяги не відповідають досягненням в області вражаючих зарядів. Чи вони не вважають за необхідне збільшувати потужність вибуху.

Тут ми вперше стикаємося з проявом вельми важливого фізичного ефекту, який до цих пір розглядався тільки теоретиками. От ви, скажіть мені, — він вказав на Негулеску, — скільки часу пройшло з тих пір, як ми вперше прямо зіткнулися з противником біля Альфи?

— Це залежить від системи відліку, — з готовністю відповіла Негулеску. — З моєї точки зору, минуло вісім місяців, сер.

— Цілком правильно. Через релятивістське уповільнення часу ви втратили близько дев'яти років, поки маневрували між стрибками. Отже, в інженерному сенсі цей тельціанський крейсер з'явився з нашого майбутнього. — Він зробив паузу, щоб всі змогли обміркувати почуте.

— І чим далі, тим з ходом війни ця різниця між суб'єктивним і об'єктивним часом ставатиме все більш помітною. Оскільки тельціани в рівній мірі з нами відчувають дію законів теорії відносності, ефект буде грати їм на руку так само часто, як і нам.

Але в даний момент переслідують нас, і чим більше буде зменшуватися дистанція між нами, тим вище ризик. Тельціани зрештою зможуть нас просто розстріляти.

Тому ми вирішили спробувати одну хитрість. Як тільки дистанція скоротиться до п'ятисот мільйонів кілометрів, вся команда ляже в протиперевантажувальні оболонки, і ми довіримо наші життя логічному комп'ютеру. Комп'ютер здійснить складну серію зовні випадкових змін у швидкості і напрямку польоту.

Скажу вам відверто. Якщо у тельціан всього на одну ракету більше, ніж у нас, вони зможуть нас прикінчити. Поки вони випустили лише одну. Ймовірно, не хочуть витрачати боєприпаси даремно. — Він нервово промокнув лоб. — А можливо, у них була всього одна. У такому випадку вони у нас в руках. Як би там не було, весь корабельний персонал і команда повинні бути готові залягти в оболонки по десятихвилинному попередженню. Коли дистанція скоротиться до мільярда кілометрів, всі повинні знаходится в протиперевантажувальних камерах, готові лягти в оболонки. Ми не можемо чекати заради однієї людини.

Ось все, що я можу сказати. А ви, полковнику?

— Я поговорю зі своїми людьми пізніше, капітане.

— Дякую вам.

— Розійдись.

Ніяких «так — розтак» та іншої нісенітниці. Флотські вважають подібні штучки нижче своєї гідності. Але ми продовжували стояти по стійці «струнко» — всі, крім Скотта, — поки капітан не вийшов. Потім якийсь чин ще раз сказав «розійдись», і ми повалили з кімнати. Я відправився в наш хол випити сої, поговорити з хлопцями і, можливо, що-небудь довідатися.

Але нічого суттєвого я не почув, все тільки порожні вигадки, тому ми з Роджерс вирушили спати. Мерігей знову зникла: напевно не залишила надію вивідати що-небудь у Сінгха.

ГЛАВА 3

Обіцяна бесіда з полковником відбулася наступного ранку, але він в основному повторив все те, що ми вже чули, тільки в двох обставинах. Він особливо відзначив той факт, що якщо технічна підготовка тельціанських кораблів значно покращилася, то щось аналогічне могло статися і з їх навичками наземного бою, і тепер з ними буде куди складніше впоратися.

Але тут виникало цікаве питання. Вісім місяців, або дев'ять років тому в нас була перевага над тельціанами. Ті, схоже, просто не розуміли, що відбувається. Якщо судити по їх войовничості в космосі, то в рукопашному бою тельціани повинні були бути сущими дияволами. Насправді ж вони спокійно дали себе перебити. Одному вдалося втекти, і він, очевидно, познайомив родичів з ідеєю старомодного наземного бою.

Але це, звичайно, зовсім не означало, що тельціани, які нас переслідували, вже знали про битву біля Альфи. Єдиний спосіб комунікацій, більш швидкий, ніж швидкість світла, представляв собою все той же колапсарний стрибок. Або серію стрибків. Точно сказати, скільки стрибків від рідної планети тельціан до бази Йод-4, було неможливо. Тому гарнізон місцевої бази міг виявитися таким же пасивним, як і перший. Хоча не виключено, що вони вже майже декаду вправлялися у прийомах рукопашної сутички. Відповідь ми дізнаємося, коли доберемося туди.

Ми зі зброярем допомагали нашому відділенню проводити профілактику боєкостюмів, коли сигнал змусив нас відправитися в протиперевантажувальну камеру. Ми перетнули кордон дистанції в мільярд кілометрів.

У нас залишалося ще близько п'яти годин бездіяльності, перш ніж доведеться забратися в кокони оболонок. Я зіграв у шахи з Рабі і отримав мат. Потім Роджерс затіяла гімнастику, просто щоб люди відволіклися від перспективи чотири години лежати напіврозчавленими в оболонках. До цих пір ми і половини цього терміну не проводили в коконах.

За десять хвилин до перетину останньої межі в п'ятсот мільйонів кілометрів ми, командири відділень, особисто зайнялися укладанням і перевіркою герметичності оболонок. Через вісім хвилин ми вже всі поховалися в костюми, і камеру наповнила амортизаційна рідина. Тепер наші життя залежали виключно від нашого корабельного комп'ютера.

Поки я лежав, здавлюваний невидимим пресом, одна безглузда думка засіла мені в голову і ніяк не хотіла зникнути. Вона кружляла і кружляла, немов заряд в надпровідному контурі: відповідно до формальної науки війни остання потребує прикладання як тактики, так і логістики, вона ж стратегія. Стратегія займається пересуванням військ у великих масах і всім іншим, крім дійсного ведення бою, яке відноситься до тактики. І ось ми зараз ведемо бій, але у нас чомусь не тактичний комп'ютер, а логічний, тобто, іншими словами, стратегічний, такий собі надефективний клерк від стратегії.

Інша половина моєї свідомості, не настільки, мабуть, пригноблена перевантаженням, заперечувала. Яке значення має назва комп'ютера? У будь-якому випадку це тільки купа кристалів пам'яті, процесорів, скло і пластик. Запрограмуй комп'ютер відповідним чином — і отримаєш еквівалент Чингісхана, ось тобі і тактичний комп'ютер, хоча до цього він контролював товарний ринок або стік нечистот.

Але перший голос продовжував уперто сперечатися. Якщо так міркувати, говорив він, то й людина — це не більше як купа кісток, одягнена в плоть, шкіру і волосся. Навчи її відповідним чином — ким би він не був, — і отримаєш або дзен-буддиста, або слухняного кровожерливого солдата-вбивцю. Залежить від типу навчання.

А що таке тоді я, ми, ви, відповідала друга сторона. Миролюбний фахівець з вакуумного зварювання, а також вчитель фізики, покликаний відповідно до Елітарного закону та перепрограмований в убиваючу машину. Ти, я, ми — вбивали, і нам це подобалося.

Але ж це був гіпноз, навіювання, підчинене управління, заперечував я сам собі. Більше такого з нами не зроблять.

А чому? Тому, казав я собі ж, що я впевнений, що ви тепер і без цього будете ефективно вбивати. Проста логіка.

До речі, про логіку. Чому логічний комп'ютер виконує роботу за людину? Або… про що я думав спочатку?.. І тут я відключився.

Потім замигала зелена лампочка, і я лише рефлекторно натиснув кнопку розгерметизації камери. Тиск встиг впасти до позначки «3», перш ніж я зрозумів, що ми живі і, значить, виграли перший раунд.

Я був правий тільки частково.

ГЛАВА 4

Я затягував ремінець куртки, коли кільце зв'язку вкололо мені палець, і довелося залишити ремінець, щоб послухати. Викликала Роджерс.

— Мандела, перевір камеру третього взводу. Видно, там щось сталося. Дальтон розгерметизував їх з центрального пульта.

Третя камера… Це ж відділення Мерігей! Я помчав по коридору босоніж і був біля дверей камери саме в той момент, коли вони вже самі відкрили її зсередини і вибиралися назовні.

Першим з'явився Бергман. Я схопив його за руку:

— У чому справа, Бергман?

— Що? — Він втупився на мене, все ще не цілком прокинувшись, як і всякий, хто тільки-що залишає камеру. — А, це ти, Мандела… Не знаю, а що таке?

Я спробував зазирнути всередину камери, не випускаючи руку Бергмана.

— Ви запізнилися з розшнуровкою, хлопець. — Він потряс головою, намагаючись прийти в себе.

— Запізнилися? На скільки спізнилися? Я перший раз подивився на годинник.

— Не надто багато… Боже, ми ж лягли в оболонки в 5.20, правильно?

— Так.

Я все ще ніяк не міг розгледіти Мерігей серед смутно видимих фігур усередині камери, які пробиралися до виходу між рядами поплутаних шлангами оболонок.

— Ви ніби всього на пару хвилин запізнилися. Але передбачалося, що ми пробудемо під прискоренням 4:00 або менше, а зараз вже 10.50.

— Угм, — він знову труснув головою. Я відпустив руку Бергмана, щоб дати дорогу Стіллеру і Демі, що виходили з камери.

— Усі запізнилися, виходить, — сказав Бергман. — Значить, все в порядку.

— У порядку… Чекай, чекай, агов, Стіллер! Ти не бачив…

З камери долинув крик:

— Медика! Медика!

Хтось проходив в дверях, але це була не Мерігей. Я відштовхнув дівчину вбік і пірнув у дверний отвір, приземлився на когось і пробрався до Струве, заступника Мерігей. Струве дуже голосно говорив у своє кільце:

— … І переливання крові теж. — Мерігей все ще лежала в розстебнутій оболонці, вона вся була…

— … Нам повідомив Дальтон…

Кожен квадратний дюйм тіла Мерігей був покритий кривавою плівкою, всюди з однаковою яскравою смугою.

— … коли вона не вийшла з «кокона».

Вона починалася у неї під підборіддям злою червоною стрічкою, і до самої грудини це була тільки червона плівка.

— … Я сам розстебнув оболонку…

Далі живіт розтинала довга рана, яка все більш поглиблювалася, поки в самому низу назовні не визирала біляста мембрана кишечника.

— … Так, вона без свідомості…

… зрозумів, ліве стегно. Мандела…..

Але Мерігей ще дихала, хоч серце збивалося з ритму, очі закотилися, кров'яні бульбашки з'являлися і лопалися в кутку рота щоразу, коли вона ледь помітно видихала.

— … Татуювання на лівому стегні. Мандела! Ти чуєш? Подивися, на лівому стегні, яка у неї група крові?!

— Група «с», резус негативний. — Бог мій, я сто тисяч разів бачив це татуювання!

Струве почав передавати відомості, а я згадав про висячий у мене на поясі пакет першої допомоги і почав гарячково перебирати його вміст.

«Зупинити кров… накласти пов'язку… ввести протишоковий препарат». Так у підручнику говорилося. Щось я забув, що там ще… «Забезпечити доступ повітря», вона дихає, що б вони не мали на увазі. Зупинити кров… Як її зупинити, якщо рана метр у довжину, а у мене одна стерильна пов'язка?! Протишоковий препарат… Це я зараз. Я виловив у пакеті зелену ампулу, приклав до руки Мерігей і натиснув кнопку. Потім я поклав пов'язку стерильною стороною на випираючі з рани нутрощі, еластичний ремінець обвів за спиною, поставив нейтральний тиск і дав йому затягнутися.

— Що ще можна зробити? — Запитав мене Струве.

— Не знаю. — Я відступив на крок, відчуваючи повну безпорадність. — Може, ти щось порадиш?

— Я такий же лікар, як і ти. — Поглянувши в бік дверей, він стиснув кулак, напружуючи м'язи. — Чорт, скоро вони? У тебе в пакеті є морфплекс?

— Є, але мене попереджали: не вводити його всередину…

— Вільям?

Мерігей відкрила очі і спробувала підняти голову. Я підтримав її.

— Все буде в порядку, Мерігей. Зараз прийде лікар.

— Що… я в порядку? Я хочу пити. Води.

— Не можна, тобі зараз не можна води. Потерпи трохи. — Її напевно будуть оперувати.

— Звідки кров? — Сказала вона тоненьким голосом. Голова впала назад. — Яка я нехороша.

— Це оболонка винна, — швидко сказав я. — Пам'ятаєш, раніше у тебе з'явилися складки? Вона похитала головою.

— Костюм?

Вона раптом зблідла, видно, її нудило.

— Води… будь ласка.

— Принесіть рушник або губку, змочену водою. — Впевнений голос позаду мене. Я обернувся і побачив дока Уїльсона і ще двох з носилками.

— Спочатку півлітра в стегнову, — сказав він, ні до кого прямо не звертаючись, після того як обережно підняв пов'язку і подивився на рану. — Відпустіть пару метрів відвідної трубки, потім обріжте. Перевірте, чи немає там крові.

Один із медиків ввів десятисантиметрову голку в стегно Мерігей і почав переливати кров з пластикового мішка.

— Не змогли ми відразу до вас, — втомлено сказав док. — Роботи по горло. Що ти казав про оболонку?

— У неї вже два рази перед цим були синці. Костюм погано прилягав, вийшли складки.

Док розсіяно кивнув, вимірюючи тиск у Мерігей.

— Ви їй вводили… — Хтось тицьнув йому в руки мокрий паперовий рушник. — Ага, добре. Ви їй що-небудь вводили?

— Одну ампулу «антишоку».

Він склав рушник кілька разів і поклав його в розкриту долоню Мерігей.

— Як її звати? — Я сказав йому.

— Мерігей, води ми тобі зараз не можемо дати, але змочи губи рушником. Зараз я посвічу тобі в очі. — Поки він дивився в зіниці Мерігей крізь металеву трубку, один з помічників виміряв температуру за допомогою електронного термометра. — Внутрішня кровотеча?

— Є, але не дуже.

Док злегка притиснув рукою пов'язку на животі Мерігей.

— Ти не могла б трохи повернутися на правий бік?

— Так, — повільно сказала Мерігей, впираючись ліктем для опори. — Ні, — сказала вона через секунду і заплакала.

— Ну, ну, — швидко сказав док і злегка допоміг їй повернутися, тільки щоб можна було бачити спину. — Тільки одна рана, — пробурмотів він. — І до чорта крові.

Він двічі натиснув на кільце зв'язку і потряс ним біля вуха.

— Є хто-небудь вільний?

— Харіссон залишався, можливо і його вже викликали.

У камеру увійшла якась жінка, бліда, з розпатланим волоссям, в забрудненій кров'ю куртці. Це була Естелла Гармонія, але я її відразу не впізнав.

Док Уільсон підняв очі.

— Нові пацієнти, доктор Гармонія?

— Ні, — втомлено відповіла вона. — У аварійника була подвійна ампутація. Прожив всього кілька хвилин. Ми його підключили до машини, на випадок якщо знадобляться трансплантанти.

— А інші?

— Вибухова розгерметизація. — Гармонія шумно зітхнула. — Вам допомогти?

— Так, постривай тільки хвилину. — Док ще раз спробував викликати медвідсік. — Прокляття, ти не знаєш, куди подівся Харрісон?

— Не знаю, може, у другій хірургічній, якщо щось не в порядку з аварійником. Але я ніби все зробила як треба.

— От чорт, ти ж знаєш, як…

— Готово! — Сказав медик, переливши кров.

— Ще півлітра в стегнову, — сказав док Уільсон — Естелла, ти не могла б замінити одного з хлопців, і підготувати дівчину до операції?

— Звичайно, я зараз вільна.

— Добре… Хопкінс, сходіть в медвідсік і привезіть «віз» і літр, ні, два літри ізотонічного флюскарба, основний спектр. Якщо там Мерк, скажеш йому, внутрішньочеревний спектр. — Док відшукав на своєму рукаві не забруднене кров'ю місце і промокнув лоб. — Якщо зловиш Харрісона, нехай біжить у першу хірургічну, налаштовує анестезію на внутрішньочеревну операцію.

— А її відвезти в першу хірургічну?

— Так. Якщо не знайдеш Харрісона, візьми тоді когось… — Він тицьнув пальцем у мій бік. — Ось цього хлопця, нехай допоможе відвезти її в операційну, а ти побіжиш вперед і підготуєш анестезатор. Можна було б почати прямо зараз, — він порився в сумці з медикаментами, — але у мене тільки параметадол. Мерігей! Як ти себе почуваєш?

Сльози все ще котилися у неї по щоках.

— Мені… боляче.

— Потерпи трохи, — лагідно сказав док. На секунду він задумався, потім повернувся до Естелли. — Невідомо в точності, скільки вона втратила крові, Крім того, є невелика внутрішня кровотеча. Але не думаю, що це сталося дуже давно — вона б не вижила під прискоренням. Сподіваюся, що мозок не постраждав.

Він торкнув вимірювач, прикріплений до руки Мерігей.

— Стеж за кров'яним тиском, як тільки прийде в норму, введеш п'ять кубиків вазоконстріктора. Я побіжу. — Він закрив сумку. — У тебе є який-небудь вазоконстріктор, крім пневматичної ампули?

Естелла перевірила вміст своєї сумки.

— Ні, тільки одноразова ампула… ага, є обмежена доза з м'язовим дилятором.

— Відмінно, якщо тиск підскочить, вводи.

— Буду давати їй разом з дилятором по два кубики за один раз.

— Зійде. Все не дуже, але… Якщо ти ще не дуже втомилася, може, будеш мені асистувати?

— Буду.

Док Уільсон кивнув і зник. Естелла почала витирати живіт Мерігей ізопропиловим спиртом. У нього був холодний, чистий запах.

— Їй вводили «антишок»?

— Так, — сказав я. — Хвилин десять тому.

— Ага. Ось чого док турбувався… ні, ти все правильно зробив. Але до складу «антишоку» входить вазоконстріктор. П'ять кубиків зверху — цього може виявитися занадто багато. — Вона продовжувала змивати засохлу кров, кожну хвилину поглядаючи на індикатор тиску. — Ця дівчин… тобто Мерігей, вона твій постійний партнер?

— Так.

— Мерігей — твій постійний партнер? — Вся Мерігей була покрита запеченою кров'ю, на щоках патьоки, там, де я намагався утерти сльози. Напевно, тільки лікар або жінка могли під усім цим побачити красу.

Мерігей перестала плакати і лежала з міцно заплющеними очима, висмоктуючи останні залишки води з паперового рушника.

— Можна дати їй ще води?

— Так, але тільки так само, як і в перший раз. Трохи.

Я пішов у роздягальню, там була вода і паперові рушники. Пари етиленгліколю встигли до цього часу розвіятися, і тепер я відчував запах повітря. Тривожний запах. Злегка тягнуло машинним маслом і перегрітим металом, ніби у майстерні. Напевно, перевантажили кондиціонер, подумав я. Те ж саме трапилося при першому випробуванні оболонок.

Мерігей взяла мокрий рушник, не відкриваючи очей.

— Ви думаєте залишитися разом, коли повернетеся на Землю?

— Напевно. Якщо повернемося… Попереду ще кампанія.

— Нічого більше не буде, — байдуже сказала Естелла. — Ти, виходить, нічого ще не чув?

— Про що ти?

— Ти знаєш, що корабель отримав пошкодження?

— Попадання? Як же ми тоді всі вціліли?

— Так. — Естелла знову почала витирати кров. — Чотири протиперевантажувальні камери. Камера зброярів і збройна. Тепер у нас жодного боєкостюма… а в одній білизні багато не повоюєш.

— Що… чотири камери… а люди?

— Ніхто не вижив. Тридцять чоловік.

— Хто саме?

— Весь третій взвод. І паркове відділення другого взводу.

Аль-Садат, Русья, Маковелл, Вагулеко.

— Боже мій.

— Тридцять убитих, і вони навіть не зрозуміли, як це вийшло. І досі ніхто не розуміє. Але може повторитися кожну хвилину.

— Так це була не ракета?

— Ні, ми перехопили всі їх снаряди. І покінчили з їх крейсером теж. Жоден індикатор нічого не показував. Просто — бамм! І третина корабля провалилася в пекло. Добре, що не двигун, і не СЖБ.

Але я ледве її чув. Пенворд, Омайдерс, Крістін і Фріда. Всі мертві. Я немов онімів.

Естелла витягла з сумки небезпечну бритву і тюбик гелевої пасти.

— Будь джентльменом, не дивися. А, ось що. — Вона змочила шматок марлі спиртом і подала мені. — Зроби добру справу, витри їй обличчя.

Я почав витирати.

— Як приємно. Що ти робиш? — Запитала Мерігей, не відкриваючи очей.

— Намагаюся бути справжнім джентльменом. І зробити добру справу…

— Весь персонал, увага! Весь персонал! — У камері не було інтеркома, але у відкриті двері все було добре чути. Інтерком знаходився в роздягальні. — Весь персонал шостого ешелону і вище, окрім безпосередньо задіяних в аварійних роботах і наданні медичної допомоги, повинен з'явитися в центральний хол.

— Я повинен йти, Мерігей.

Вона нічого не сказала. Напевно, вона навіть не чула оголошення.

— Естелла. — Я повернувся до Гармонії, чорт з ним, з джентльменом: — Ти мені…

— Так, я відразу тобі повідомлю, як тільки можна буде щось сказати напевно.

— Добре. Спасибі.

— Все буде в порядку. — Але обличчя у неї було заклопотане і невеселе. — Тепер іди, — м'яко додала вона.

Коли я вибрався в коридор, інтерком почав повторювати оголошення вже вчетверте. У повітрі відчувався якийсь новий запах, але я і знати не хотів, що це було.

ГЛАВА 5

На півдорозі до центрального холу я раптом зрозумів, що вигляд у мене кошмарний, і пірнув у ближню роздягальню поруч з кімнатою відпочинку флотського персоналу. Рядовий Камехамелла квапливо розчісувала волосся щіткою.

— Вільям! Що з тобою сталося?

— Нічого. — Я пустив воду і глянув у дзеркало. Все обличчя в засохлій крові, і куртка теж. — Це Мерігей, капрал, її оболонка… Очевидно, утворилася складка..

— Вона загинула?

— Ні, важко поранена, її оперуватимуть.

— Не три гарячою водою. Залишиться пляма.

— Так, правильно. — Гарячою водою я умив обличчя, побризкав холодною на куртку. Камера твого відділення йде третьою після камери Ала, правильно?

— Так.

— Ти бачила, що сталося?

— Ні. Тобто не бачила, коли це сталося. — Перший раз я побачив, як вона плаче, сльози як горошини котилися по щоках і капали з підборіддя. Голос у неї залишався рівним, вона тільки з силою потягнула себе за волосся: — Це м'ясорубка.

Я підійшов до неї і поклав руку на плече.

— Не чіпай мене! — Вона спалахнула і відкинула мою руку щіткою для волосся. — Вибач, підемо, напевно. — У дверях вона злегка торкнула мене за рукав: — Вільям, ти розумієш… — Вона подивилася на мене з викликом — Розумієш? Я просто рада, що мене там не було. І ніяк інакше.

Я розумів її, але не можу сказати, що повірив.

— Про все, що сталося, можна розповісти дуже коротко, — з напругою в голосі сказав капітан, — тому що знаємо ми дуже мало.

Через десять секунд після знищення крейсера противника якісь два тіла, дуже маленьких за розмірами, вдарили наш корабель приблизно в середній частині. Оскільки вони не були виявлені заздалегідь, а ми знаємо межі можливостей наших скануючих пристроїв, можна сказати, що рухалися вони зі швидкістю, що перевищує дев'ять десятих світлової, висловлюючись точніше, вектор їх швидкості був перпендикулярний вектору швидкості світла. Вони прослизнули за відбиваючим полем.

Коли «Річниця» йде на релятивістських швидкостях, попереду неї, по лінії польоту, генеруються в просторі два потужних електромагнітних поля. Перше — в десяти тисячах кілометрів від корабля, друге — п'яти тисячах. Енергію цим полям дає «розгінний» ефект — вони поглинають її з міжзоряного газу, який ми зустрічаємо на шляху.

Всяке досить велике тіло, щоб викликати тривогу за цілість обшивки крейсера, — тобто якщо його можна розгледіти в потужну лупу, — проходить спочатку крізь перше поле і отримує сильний негативний заряд Потім воно потрапляє в друге поле і відкидається з шляху корабля. Якщо тіло занадто велике і його неможливо відхилити убік, то ми можемо заздалегідь виявити його і уникнути зіткнення.

— Немає потреби підкреслювати, яку страшну зброю застосували тельціани. У момент попадання «Річниця» рухалася щодо противника з такою швидкістю, що всього за одну десятитисячну секунди проходила відстань, рівну довжині її корпусу. Крім того, ми постійно здійснювали короткі, абсолютно випадкові, ривки з боку в бік з перемінним прискоренням. Отже, снаряди, які настигли нас, повинні були управлятися. Ця керуюча система повинна була знаходитися всередині самих снарядів, так як в цей момент тельціанський крейсер вже був знищений. І все це містилося в оболонку, яка розмірами не перевищувала річкової гальки. Більшість з вас занадто молоді, щоб пам'ятати термін «футуршок». У сімдесяті роки минулого століття деякі люди вважали, що технічний прогрес йде надто швидкими темпами, що психіка звичайних людей скоро буде не в змозі впоратися з цим темпом, що не встигнувши звикнути до дійсного, вже потрібно звикати до наступного, і майбутнє застає їх зненацька. Професор на ім'я Тоффлер придумав спеціальний термін, що описує таку ситуацію: «футуршок» — психічний шок від неймовірного по швидкості темпу змін в житті. — Іноді капітан любив вдаватися в академічні подробиці. — Зараз ми знаходимося в ситуації, яка нагадує цю соціологічну концепцію. Результат якої — катастрофа. Трагедія. Як ми вже знаємо по попередніх зборах, зробити зараз ми нічого не зможемо. Відносність тримає нас у минулому — в минулому відносно техніки тельціан. Відносність ставить нас обличчям до обличчя з цією технікою, що відноситься до нашого майбутнього. Ми можемо тільки сподіватися, що наступного разу ситуація кардинально зміниться. І єдине, чим ми можемо цьому посприяти, — це постаратися повернутися на Старгейт, щоб на Землі дізналися про те, що трапилося, і тоді, можливо, фахівці на основі отриманих нами ушкоджень зможуть створити якусь контрсистему захисту.

Зараз ми можемо атакувати вхідну планету і знищити базу тельціан з космосу, не висаджуючи десант. Але мені здається, що це потягло би за собою занадто великий ризик. Нас можуть… збити за допомогою того ж пристрою, що завдав нам такої шкоди сьогодні, і ми вже не повернемося на Старгейт і не принесемо відомості, які я вважаю життєво важливими для Землі. Ми могли б послати автоматичний снаряд, зонд, з відповідним повідомленням, але він може не досягти мети, і ми так і залишимося позаду супротивника в технічному оснащенні.

Відповідно до цього ми розрахували курс, який дозволить нам обігнути Йод-4, колапсар буде прикривати нас від нападу з бази противника на вхідній планеті, і повернутися на Старгейт в найкоротший термін.

Тут капітан сів і помасажував виски. Я не повірив своїм очам.

— Всі ви тут принаймні командири секцій або відділень. Більшість з вас має відмінні послужні списки. І я сподіваюся, що деякі з вас знову приєднаються до Сил ООН після закінчення двох років вашої служби. Ті, хто побажає повернутися, будуть, очевидно, підвищені в лейтенанти і стануть справжніми командирами. Саме з цими людьми я зараз говорю, і не як безпосередній начальник, а як старший офіцер і товариш.

Людина не може приймати командні рішення, виходячи тільки з міркувань тактики, і діяти тільки відповідно до завданням завдати противнику максимальної шкоди, зазнавши при цьому мінімальних втрат. Ведення війни в наш час перетворилося на дуже складну справу. Виграти ряд битв — це ще не означає виграти війну. Перемога — складне ціле, куди входять і військовий успіх, і економічна ситуація, стратегічні міркування, політичні сили — словом десятки, в буквальному сенсі десятки чинників.

Я слухав капітана, але у свідомості у мене закріпився тільки один факт: всього годину тому третина моїх товаришів загинули миттєвою смертю, а він сидить тут перед нами і читає лекцію з теорії ведення війни.

— Тому іноді, щоб допомогти виграти війну, потрібно відмовитися від бою. Зараз ми знаходимося саме в такій ситуації.

Мені нелегко було прийняти таке рішення. Як ніколи важко за всю мою службу. Тому що на Землі, принаймні, воно може здатися боягузтвом.

Наш логічний комп'ютер вважає, що ми маємо приблизно 62 відсотки на успіх, якщо спробуємо атакувати базу тельціан. На жаль, ми маємо тільки 30-відсоткову ймовірність вижити, оскільки деякі варіанти атаки включають таран вхідної планети на максимально наближеній до світлової швидкості.

Сподіваюся, що нікому з вас не доведеться стикатися з необхідністю приймати таке рішення. Коли ми повернемося на Старгейт, мене, можливо, буде судити трибунал — за боягузтво. Але я щиро впевнений, що інформація, яку ми доставимо, яку отримають, досліджуючи нанесені «Річниці» пошкодження, набагато важливіша, ніж знищення однієї бази противника. — Капітан випростався. — Набагато важливіше, ніж кар'єра одного офіцера.

Я ледве втримав смішок. Звичайно ж, «боягузтво» тут зовсім ні при чому. Звичайно ж, капітан не мав поняття про таке примітивне і невійськове почуття, як бажання жити.

Аварійна ремонтна команда примудрилася залатати величезну пробоїну в борту «Річниці» і загерметизувати пошкоджений сектор. Залишок дня ми займалися прибиранням приміщень, не торкаючись, природно, до дорогоцінних «доказів», в жертву яким капітан жадав принести свою кар'єру.

Найгірше було викидати за борт трупи загиблих. Особливо тих, у кого лопнули протиперевантажувальні оболонки.

Я зайшов до каюти Естелли наступного дня, ледь вона закінчила чергування.

— Зараз тобі її бачити ні до чого, — сказала Гармонія, потягуючи зі склянки суміш етилового спирту, лимонної кислоти і води з краплею якогось ефіру за відсутністю апельсинової цедри.

— Їй уже нічого не загрожує?

— Не зовсім. У всякому разі, наступні два тижні. Я поясню. — Вона поставила склянку і сперлася підборіддям на переплетені пальці рук. — Така рана нічого серйозного не представляла б в нормальних умовах. Після переливання крові ми б змочили дечим її внутрішні органи і зашили б рану. Через пару днів вона б уже вставала.

Але є ускладнення. Ще ніхто не отримував поранення, перебуваючи в коконі оболонки. Поки що немає ніяких тривожних симптомів, правда. Але ми хочемо потримати її під контролем ще кілька днів. Крім того, ми боялися перитоніту. Знаєш, що таке перитоніт?

— Так, приблизно.

— Стався розрив у тканинах внутрішніх органів під впливом тиску. Запалення оболонки черевини. Тому ми повністю стерилізували порожнину. Потім ми, природно, замінили загиблу мікрофлору готової культурою з наших запасів. Це теж, взагалі-то, звичайна процедура, але зазвичай її застосовують при більш небезпечних пораненнях.

— Я зрозумів. — Від розповіді Естелли мені стало не по собі. Схоже, наші лікарі не розуміють, що нас зовсім не захоплює бачення самих себе як мішків зі шкіри, наповнених непотрібним сміттям.

— Вже тільки тому не варто її турбувати ще кілька днів. Заміна внутрішньої мікрофлори — це процедура безпечна, але вона справляє скажений ефект на травну систему. Але знову ж таки, в нормальних умовах їй ніщо не загрожувало б. А ми гальмуємо на постійних півтора g, а її внутрішні органи і так отримали сильний струс. І якщо ми раптом почнемо збільшувати швидкість хоч трохи вище двох g, вона загине.

— Але… нам доведеться давати більше двох на фінальній прямій! Що…

— Знаю, знаю. Але це ще тижнів через два. До того часу вона вже оговтається. Вільям, ти повинен подивитися правді в очі. Вона дивом вижила. І тільки якщо пощастить, вона добереться до Землі. Шкода, звичайно, вона багато значить для тебе, але ми вже стількох втратили… ти повинен звикнутися з цією думкою…

Я зробив довгий ковток зі своєї склянки. Вміст її нічим не відрізнявся від коктейлю лейтенанта, не рахуючи лимонної кислоти.

— Ти стаєш досить товстошкірою.

— Можливо… Ні, я просто реально дивлюся на речі. Мені здається, попереду нам ще не таке доведеться побачити.

— Мене це вже не хвилює. Як тільки прийдемо на Старгейт, можете вважати мене цивільним.

— Не квапся. Ці клоуни, які закликали нас на два роки, цілком можуть розтягнути їх до чотирьох або…

— Або шести, або двадцяти, або до нескінченності. Але нічого у них не вийде. Почнеться повстання.

— Не знаю. Якщо вони привчили нас вбивати, вони можуть привчити нас до чого завгодно. Навіть добровільно залишитися на надстрокову.

Похмура перспектива.

Пізніше ми спробували зайнятися любов'ю, але нічого не вийшло. Ми обидва були зайняті сторонніми думками.

Я побачив Мерігей приблизно через тиждень. Вона була ще дуже слабка, сильно змарніла і насилу реагувала на навколишнє. Док Уільсон запевнив мене, що такий ефект надають медикаменти, мозок, на щастя, зовсім не постраждав.

Мерігей все ще не піднімалася з ліжка, годували її через трубку. Я починав відчувати занепокоєння. Хоча з кожним днем їй ставало все краще, але, якщо вона не встане на ноги до стрибка, у неї не буде шансів вижити. Ні док Уільсон, ні Естелла нічим не могли мене обнадіяти. Все залежить від витривалості Мерігей, говорили вони.

За день до виходу на фінальну пряму вони перемістили її на протиперевантажувальний кокон Естелли в лазареті. Відчувала вона себе вже цілком добре і їжу почала приймати звичайним чином, але вставати ще не могла — при півторакратній силі тяжіння.

Я прийшов до неї в медвідсік.

— Ти вже знаєш, що ми міняємо курс, до Тет-38 ми підемо через Альфу-9. Ще чотири місяці в цій проклятій бляшанці. Але зате шість додаткових років бойового стажу з відповідною оплатою.

— Це добре.

— Ще б, ти подумай тільки, ось повернемося на Землю…

— Вільям.

Я замовк. Ніколи не вмів брехати.

— Досить мене підбадьорювати. Розкажи про вакуумне зварювання, про своє дитинство, про все, що завгодно. Тільки не сунь ти мені цю нісенітницю про повернення на Землю. — Вона відвернулася до стіни. — Я чула, як двоє лікарів розмовляли про мене в коридорі. Думали, що я ще не прокинулась. Але я й сама вже здогадалася, дуже вже всі намагалися мене обнадіяти.

Так що розкажи мені про Мехіко-Сіті. Ти ж народився в 1975-му, в Мехіко-Сіті, правильно? А що було потім? Ти весь час там жив? А в школі добре вчився? Були в тебе там друзі, чи може всі вважали тебе розумником, як це сталося зі мною? А скільки тобі було років, коли ти став чоловіком?

Ми ще деякий час поговорили в такому тоні. Мені було незручно. Але під час розмови мене осяяла ідея. Відразу від Мерігей я пішов до дока Уїльсона.

— Шансів у неї — приблизно п'ятдесят на п'ятдесят. Але це дуже приблизно. Це перший відомий випадок такого роду, нічого не можна сказати заздалегідь напевно.

— Але можна сказати, що чим менше буде вона піддаватися перевантаженню, тим більше у неї шансів вижити? Так?

— Звичайно. Капітан постарається вести «Річницю», наскільки це буде можливо м'яко. Але все одно буде чотири або п'ять g наприкінці. А для неї навіть трьох вистачить. Хоча заздалегідь ми нічого не можемо визначити.

Я нетерпляче кивнув:

— Правильно, але я, здається, знайшов спосіб. Можна зробити так, що Мерігей буде піддаватися набагато меншому перевантаженню, ніж всі ми.

— Якщо ти винайшов антиперевантажувальний екран, — з посмішкою сказав док, — то поспішай отримати патент. Продаси його за солідний…

— Ні, в нормальній обстановці від нього буде мало толку. Наші оболонки працюють краще, і засновані вони на тому ж принципі.

— Тоді пояснюй.

— Ми помістимо Мерігей у вільну оболонку і заповнимо…

— Почекай, почекай. Нічого не вийде. Погано прилягаюча оболонка все це і накоїла, по-перше. А тепер їй доведеться користуватися запасним…

— Я це знаю, дай же мені пояснити, док. Оболонка може і не прилягати, як це потрібно зазвичай, нехай лише працюють вхід і вихід системи життєзабезпечення. Всередині не буде ніякого тиску. Тому і ззовні вона не зазнає звичайного тиску в кілограм на квадратний сантиметр, як ми всі.

— Тоді я не розумію.

— Тут діє… ти ж вивчав фізику, вірно?

— Вивчав трохи в медшколі. Самий для мене моторошний предмет після латини.

— Ти пам'ятаєш принцип еквівалентності?

— Назву пам'ятаю. Щось пов'язане з теорією відносності, здається.

— Правильно. Згідно з ним… немає різниці між поведінкою тіла в полі тяжіння і під дією відповідного прискорення. Тобто якщо «Річниця» дає прискорення в п'ять g, то це все одно, як якщо б ми опустилися на велику планету з тяжінням у п'ять g на поверхні.

— Це очевидно.

— Відмінно. І ніякий експеримент, що проводиться на борту корабля, не покаже різниці; чи то корабель йде з великим прискоренням, чи то він здійснив посадку на важкій планеті.

— Як це не може? Якщо вимкнути двигуни…

— Або виглянути назовні, правильно. Я маю на увазі ізольований, лабораторний фізичний експеримент.

— Ну гаразд, я зрозумів. Отже?

— Ти знаєш закон Архімеда?

— Звичайно, історія з підробленою короною… ось що мене завжди вражало, щодо цієї фізики — скільки галасу навколо очевидних речей, а коли доходить до грубої справи…

— Цей закон говорить: на всяке тіло, занурене в рідину, діє сила, рівна вазі витісненої тілом рідини.

— Все правильно.

— І цей закон відповідно справедливий для будь-якого гравітаційного поля або системи, яка рухається з прискоренням. У кораблі при прискоренні в п'ять g вода, витіснена тілом — якщо це вода, — важить в п'ять разів більше, ніж звичайна вода при одному g.

— Зрозуміло.

— Отже, якщо хто-небудь буде плавати в резервуарі з водою, перебуваючи в стані невагомості, то він буде в невагомості як при одному g, так і при п'яти.

— Стривай-но. Ти мене майже переконав, тільки нічого не вийде.

— Чому не вийде? — Мені страшенно хотілося сказати доку, щоб він займався пігулками і стетоскопами, а фізику доручив мені, але, на щастя, я втримався.

— Що буде, якщо ти випустиш гайковий ключ, перебуваючи всередині підводного човна?

— Підводного човна?

— Так Підводний човен теж діє за законом Архімеда…

— Прокляття, ти правий. Я не додумав до кінця…

— Ключ впаде на підлогу, навіть якщо підводний човен висить у товщі води, як в невагомості. — Док дивився в простір, постукуючи олівцем по кришці столу — Подібно до того, що ти пропонуєш, ми лікуємо пацієнтів з сильними пошкодженнями шкіри — опіки і так далі, — але цей спосіб не дає ніякої опори внутрішнім органам, що роблять протиперевантажувальні оболонки. Тому Мерігей це нічим не допоможе.

Я захвилювався, збираючись йти.

— Вибач, що відняв час.

— Стривай хвилину. Можливо, твоя ідея нам стане в нагоді, частково.

— Яким чином?

— Я теж спочатку недодумав. Звичайне застосування оболонки для Мерігей виключається.

Мені про це навіть думати не хотілося. Без гіпнокондиціонування там не витримати, поки насичений киснем флюскарбон проникне вам всередину крізь природні отвори і один штучний. Я помацав пальцем вживлений в стегно клапан.

— Її би просто розірвало… ти думаєш… низький тиск…

— Правильно. Нам не доведеться захищати її від повного п'ятикратного прискорення, маневрувати і міняти прискорення ми ж не будемо. Я зараз зв'яжуся з ремонтною секцією. Вирушай-но в камеру вашого відділення, ми використаємо її, Далтон прийде прямо туди…

До занурення в поле колапсара залишалося п'ять хвилин, і я почав заповнення камери. Ми були там з Мерігей одні. Моя присутність теж особливо не була потрібна, всі маніпуляції могли виконуватися з пульта керування. Але ніколи не завадило підстрахуватися, і, крім того, я хотів бути з Мерігей.

У порівнянні зі звичайною процедурою нам було неможливо добре — ніякого розплющування, ніякого розпухання. Просто спочатку вас зовсім раптово наповнює пахнуча пластиком субстанція (ніяк не вдається зловити момент, коли вона заміщає повітря в легенях), потім ви відчуваєте легке прискорення, а в наступний момент вже чекаєте, поки розкриється оболонка. Потім ви відключаєте шланги, вибираєтесь назовні…

Оболонка Мерігей була порожня. Я підійшов і побачив кров.

— Почалася кровотеча. — Голос дока Уїльсона звучав немов зі склепу. Я повернувся і крізь сльози в очах побачив, що док вартує, притулившись до одвірка в алькові роздягальні. І о жах, він посміхався.

— Як ми й очікували. Доктор Гармонія подбає про неї. Все буде в порядку.

ГЛАВА 6

Через тиждень Мерігей вже ходила, ще через тиждень ми вже ділили принади «вільного спілкування», а через шість тижнів було оголошено про її повне одужання.

Десять довгих місяців польоту і всі ці місяці — армія, армія, армія всю дорогу. Гімнастика, безглузда робота, обов'язкові лекції — подейкували, що ніби навіть збираються відновити колишній порядок сусідства на ніч — але цього не зробили: напевно, побоювалися бунту. Адже багато хто вже знайшов собі більш-менш постійних друзів і подруг, і їх зовсім не влаштовував випадковий партнер на ніч.

Вся ця нісенітниця, вся армійська дисципліна та інше хвилювали мене ось чому: я боявся, що нам не дозволять подати у відставку. Мерігей назвала мене параноїком. Просто нічим іншим не можна зайняти людей цілих десять місяців, сказала вона.

Крім звичайних пліток з армійського життя всіх в основному займало одне питання: як сильно змінилася за ці роки Земля і що ми там будемо робити, коли до неї доберемося? Всі ми будемо досить заможними людьми — двадцять шість років накопичувалася наша оплата плюс відсотки — п'ятсот доларів, які ми отримали за перший місяць в армії, вже виросли до 1500.

На Старгейт ми прибули в кінці 2023 року.

База розрослася до невпізнання за сімнадцять років, що ми провели в кампанії «Йод-4». Тепер це була єдина будівля, розмірами з місячний Тихо-Сіті, де розміщалося десять тисяч осіб.

До бази було припарковано сімдесят вісім крейсерів, всі класу «Річниці» або ще крупніше, які займалися рейдами на вхідні планети колапсарів. Ще десять кораблів охороняли сам Старгейт, а два крейсери крутилися на орбіті, чекаючи своїх десантників і екіпаж. Один корабель «Надія Землі II» повернувся з бойового рейду і тепер чекав повернення ще одного корабля.

Вони втратили дві третини команди, а посилати корабель з тридцятьма дев'ятьма людьми назад на Землю було неекономно. Тридцять дев'ять людей вижили — тридцять дев'ять переконаних цивільних.

Ми вирушили на базу в двох посадочних катерах.

Генерал Ботсфорд (на Хароні, коли там було тільки два бункера і двадцять чотири могили, ми знали його всього лише майором) прийняв нас у не без смаку обладнаній кімнаті для нарад. Він походжав взад і вперед, за ним виднівся великий куб для голографічного демонстрування операцій. Я ледве розрізняв написи і був здивований, коли побачив, як далеко до Йод-4. Звичайно, відстань особливої ролі не грає, адже у нас є стрибок. До Альфи Центавра ми добиралися б у десять разів довше, хоч Альфа Центавра наш найближчий сусід, але це не колапсар.

— Ви знаєте… — Почав він занадто голосно, але тут же змінив тон на більш довірчий. — Ви знаєте, що ми могли би включити вас до складу інших ударних груп і послати знову в бій. У Елітарний Закон внесено поправку, де термін служби подовжений до п'яти років суб'єктивного часу.

Але ми цього не робимо, хоча… Чорт забирай! Я просто не розумію, чому б деяким з вас не залишитися в армії. Ще два-три роки, і ви будете забезпечені на все життя. Звичайно, ви понесли важкі втрати… але це неминуче, ви були першими. Тепер буде куди легше. Костюми вдосконалені, ми все більше знаємо про тактичні прийоми тельціан, наша зброя стала набагато ефективніше… Нам просто нема чого боятися.

Він сів на чолі столу, за яким ми всі зібралися, і подивився уздовж його поздовжньої осі, нікого особливо не помічаючи.

— Моїм власним спогадам про цю війну уже півстоліття. Мені війна дала можливість відчути себе справжнім чоловіком. Можливо, я був людиною іншого складу…

«Або у тебе хороша вибіркова пам'ять, — подумав я. — Тут пам'ятаю, а тут…»

— Але що було, те загуло. Я можу запропонувати вам варіант, що виключає вашу безпосередню участь у бойових діях.

Нам не вистачає кваліфікованих інструкторів. Практично у нас їх взагалі немає. Ідеальний інструктор — це лише бойовий ветеран.

Вас навчали ветерани В'єтнаму і Синаю, наймолодшим з них було вже за сорок, коли ви покинули Землю. Двадцять шість років тому. Тому ви нам дуже потрібні, і оплата буде відповідною.

Кожен з вас отримає звання лейтенанта, якщо погодиться стати інструктором. Інструктором на Землі чи на Місяці — з подвійною оплатою, на Хароні — з потрійною а тут, на Старгейті, — оплата збільшується в чотири рази. Крім того, ви можете не поспішати з відповіддю. Кожному дозволено вільний проїзд назад на Землю — заздрю вам, хлопці. Я не був удома вже двадцять років і, напевно, ніколи вже не повернуся, а ви знову можете відчути себе цивільними людьми. Якщо це вам прийдеться не до смаку — просто зверніться в будь-яке відділення СООН, і звідти ви вже вийдете офіцерами. З правом вибору місця служби.

Бачу, дехто з вас посміхається. Почекайте з висновками. Земля трохи не схожа на ту, що ви покинули. — Він витягнув з кишені невелику картку і глянув на неї, злегка усміхнувшись. — У більшості з вас на рахунках є по чотириста тисяч доларів, це накопичена оплата і відсотки. Але Земля веде війну, і громадянам Землі доводиться підтримувати економіку своїми грошима. Ваші доходи підлягають обкладанню податком у розмірі 92 відсотків. Тридцять дві тисячі доларів вам може вистачити років на три — якщо будете економити. Крім того, ви захочете знайти роботу, а війна — єдина справа, для якої ви навчені по вищому класу. На Землі не так вже й багато робочих місць. Населення зараз становить десять мільярдів чоловік, з них п'ять або шість мільярдів — безробітні. І ви ще відстали на двадцять шість років від розвитку науки і техніки.

Не забувайте також, що всі ваші друзі і кохані постаріли на ті ж двадцять шість років. Багато з ваших родичів вже померли. Боюся, що вдома вам здасться вельми самотньо.

Але щоб ви дізналися побільше про світ, куди прямуєте, я передаю слово сержанту Ширі, який нещодавно прибув із Землі. Сержант, прошу.

— Дякую вам, генерал.

У сержанта було щось не в порядку з обличчям і шкірою, і тут я зрозумів, що щоки у нього напудрені і він користується губною помадою. Нігті на руках дуже доглянуті, мигдалеподібні.

— Не знаю навіть з чого почати. — Він закусив верхню губу і, насупившись, глянув на нас. — Все дуже змінилося навіть з тих пір, як я був ще хлопчиком. Мені зараз двадцять три, тобто я навіть не народився ще, коли ви пішли до Альфи… Ну добре, для початку… Чи багато серед вас схильних до гомосексуалізму? — Схильних не було. — Не дивно. Я особисто гомосексуаліст. — Ого, жарти в сторону. — Як і кожен третій в Європі та Північній Америці. В Індії та на Близькому Сході це число ще більше. Але зменшується в Латинській Америці і в Китаї.

Більшість урядів заохочують гомосексуальність — ООН зайняла нейтральну позицію, — головним чином тому, що це найбільш дієвий метод контролю над народжуваністю.

Слушний аргумент. В армії поступають просто — заморожують зразок сперми, а потім роблять донору вазектомію. Надійний захист від дурня. Ще коли я вчився, більшість гомосексуалістів в кампусі виправдовувалося цим аргументом. Крім того, метод діяв, судячи з усього. Я очікував, що на Землі буде жити більше, ніж десять мільярдів чоловік.

— Коли мене попередили, ще на Землі, що я буду з вами говорити, я спеціально розшукав деякі відомості, в основному зі старих журналів і інфозаписів.

Багато чого з того, чого ви побоювалися в минулому, так і не відбулося. Скажімо, голод людству досі не загрожує. Навіть не використовуючи всю придатну для обробки землю й океанські ресурси, нам вдалося нагодувати все населення, і ми зможемо задовольнити потреби навіть удвічі більшої кількості людей. Нова харчова технологія і рівномірний розподіл калорій. Коли ви залишали Землю, мільйони людей знаходилися на межі повільного вмирання від голоду. З цим покінчено.

Вас хвилювала проблема злочинності. Як я дізнався з записів, у ваш час неможливо було пройтися вулицями Нью-Йорка, чи Лондона або Гонконга без охоронця. Але тепер, коли всі отримують достатню освіту, коли про людей більше піклуються, — успіхи психометрії дозволяють виявити потенційного злочинця ще в дитячому віці, і він отримує дієве коригуюче лікування. Тепер число серйозних злочинів неухильно зменшується. Напевно, зараз в цілому світі здійснюється менше важких злочинів, ніж у ваш час в одному великому місті.

— Все це добре і прекрасно, — втрутився у розмову генерал, даючи тоном зрозуміти, що все далеко не так, — але мені доводилося чути дещо інше. Що ви називаєте важким злочином? А інші види правопорушень?

— Ну, це вбивство, побиття, згвалтування — всі серйозні злочини, пов'язані з нападом на людину, сходять нанівець. Замахи на власність особистості — дрібні крадіжки, вандалізм, незаконне заселення — всі вони ще продовжують існу…

— Що це означає — «незаконне заселення»? — Сержант повагався, але потім відповів:

— Людина позитивна не повинна позбавляти іншу людину частини життєвого простору, незаконно привласнюючи власність останньої.

Александров підняв руку.

— Ви хочете сказати, що не існує поняття «приватна власність»?

— Існує, чому ні? Я, наприклад, мав у власності свою кімнату, поки мене не закликали. — Ця тема чомусь явно його бентежила. Нові спеціальні табу? — Але є межі.

— Як ви поступаєте із злочинцями? — Це Лутуллі.

— Чи ще засуджують до стирання мізків? — Сержант з видимим полегшенням змінив тему:

— Ні, вже ні. Цей спосіб вважається примітивним. Варварським. Ми накладаємо на свідомість злочинця матрицю нової, здорової особистості. Суспільство приймає їх назад як повноправних членів. Дуже хороший спосіб.

— Чи ще існують в'язниці? — Це Юкава.

— Напевно, ви можете назвати коригувальний Центр в'язницею. Поки люди не отримають лікування і не будуть випущені, вони знаходяться там проти своєї волі. Але можна сказати, що саме неправильне розуміння свободи волі привело їх до цього центру.

Я не мав наміру стати правопорушником, тому запитав його про те, що мене найбільше хвилювало:

— Генерал сказав, що більша половина населення не має роботи, що нам не вдасться отримати місце. Це вірно? Нам теж доведеться перейти на допомогу?

— Я не знаю, що ви маєте на увазі під утриманнямм. Звичайно, уряд надає допомогу не маючим роботи. Це вірно, я сам не мав роботи, поки мене не закликали. За освітою я музикант.

Бачте, хронічне безробіття має дві сторони. Забезпечувати ведення війни може мільярд осіб або два мільярди. Але це не означає, що всі інші сидять склавши руки.

— Кожен громадянин має право протягом молодості — до вісімнадцяти років, а до чотирнадцяти — в обов'язковому порядку, — отримати безкоштовну освіту. Плюс відсутність необхідності піклуватися про прожиток — все це призвело до розквіту мистецтв. Зараз на Землі більше художників і письменників, ніж за всі минулі два тисячоліття після нашої ери! І плоди їхньої праці отримує найширша і найосвіченіша громадськість, яка коли-небудь існувала.

Не завадило над цим поміркувати. Рабі підняв руку.

— І ви вже маєте нового Шекспіра? Нового Мікеланджело? Кількість — це ще не все.

Сержант Ширі абсолютно жіночим жестом відкинув волосся з лоба.

— Це вирішувати нащадкам. Тільки вони можуть робити порівняння подібного роду.

— Сержант, коли ми з вами розмовляли перед цим, — сказав генерал, — ви згадали, що жили в такому собі гігантському вулику, а не в звичайному будинку, і що ніхто вже не може жити за містом?

— Так, сер, це вірно, ніхто не має права поселятися на потенційно оброблюваній землі. І у мене, там, де я живу, тобто жив, сім мільйонів сусідів, ми всі поміщалися практично в одній будівлі — міському комплексі Атланта! Але це не означає, що ми живемо в тісноті. Ми в будь-який момент можемо спуститися на ліфті вниз, погуляти по полю, піти подивитися морський берег, якщо захочемо…

Вам, хлопці, потрібно приготуватися до цього. Міста тепер мало нагадують випадкові агломерації будівель, до яких звикли ви. Більшість великих міст були спалені і зруйновані під час голодних бунтів у 2004-му, перед тим, як ООН взяла в свої руки виробництво і розподіл їжі. Відновлювалися вони вже по нових функціональних проектах.

Париж і Лондон, наприклад, були повністю перебудовані. Так само і більшість світових столиць. Вашингтон, втім, уцілів. Зараз це просто купка монументів і адміністративних установ, переважна більшість проживає в оточуючих комплексах — Рестоні, Фредеріко, Колумбії.

Потім Ширі відповідав на запитання — кожен хотів дізнатися, що сталося з його рідним містом, — і в загальному картина вимальовувалася не така вже похмура, куди краща, ніж ми думали.

Хтось грубо поцікавився, чому Ширі вживає косметику, і сержант відповів, що так тепер всі роблять, незалежно від схильностей. Я вирішив, що буду сам собою, і нехай моя фізіономія виглядає як вона є.

Ми приєдналися до вцілілих членів екіпажу «Надія II» і на їх крейсері вирушили в дорогу до Землі. Вчені і техніки тим часом займалися аналізом пошкоджень нашої «Річниці». Капітан незабаром повинен був дати свідчення про те, що трапилося, але, наскільки я знаю, судити його не збиралися.

На зворотному шляху жилося нам досить привільно. За сім місяців я прочитав тридцять книг, навчився грати в го, прочитав курс лекцій з основ фізики — вельми застарілий до того часу, — і ще більше прив'язався до Мерігей.

ГЛАВА 7

Мене це не надто хвилювало, але на Землі ми стали свого роду знаменитостями. На космоплощадці нас особисто зустрічав сам Генеральний секретар — невисокий чорношкірий чоловік на ім'я Якубу Ойкву, — і ще сотні тисяч, якщо не мільйони глядачів зібралися в окрузі подивитися на прибуття. © http://kompas.co.ua

Генеральний секретар виступив перед присутніми з промовою, потім офіцери «Надії II» теж щось там таке з папірця пробурмотіли, поки ми всі решта потіли на тропічній спеці.

Величезний чопер доставив нас в Джексонвіль, де знаходився найближчий міжнародний аеропорт. Місто було перебудоване і виглядало приблизно так, як і описував сержант Ширі. Вражаюче видовище, повинен я вам сказати.

Спочатку ми побачили монолітну сіру гору, такий собі злегка неправильний конус сірого кольору, що піднімався назустріч з-за обрію. Гора знаходилася посеред нескінченного простору, зайнятого різнокольоровими латками оброблюваних полів, до основи її сходилися десятки шосейних і залізних доріг. Видимість була прекрасна, чітко виділялися білі ниточки доріг з маленькими жучками машин, повзучих по них, але мозок відмовлявся сприйняти видовище в правильному співвідношенні розмірів. Дуже вже величезний він був, цей комплекс.

Ми підлітали все ближче і ближче — злегка трусило в зонах висхідних потоків, — поки мегаполіс не перетворився на світло-сіру стіну, що закривала все поле зору з одного боку. Наблизившись ще більше, ми почали розрізняти чорні крапочки людей. Одна крапочка стояла на самому краю балкону і, можливо, махала нам рукою.

— Ближче нам не підлетіти, — сказав пілот по інтеркому, — інакше управління перехопить міська система і посадить нас на дах. Аеропорт знаходиться північніше.

І ми звернули вбік, пронісшись над тінню міста.

Аеропорт нічого особливого собою не представляв — таких великих, звичайно, мені ще бачити не доводилося, але конструкція була звичайною: центральна будівля вокзалу була схожа на втулку гігантського колеса, від неї безліч монорейкових доріг вели до розташованих в кілометрі або близько того допоміжних терміналах, де відбувалася посадка і висадка пасажирів. Але наш чопер приземлився прямо на полі поруч з стратолайнером, що відлітав до Швейцарії. Ми рухалися по коридору, який охорона розчистила серед захопленої юрби зустрічаючих. Думаю, маючи в запасі шість мільярдів нероб, зібрати таку юрбу труднощів не складало.

Я боявся, що знову доведеться терпляче вислуховувати чиї-небудь промови, але ми одразу піднялися на борт лайнера. Стюардеси і стюарди пригощали нас сандвічами та напоями, поки поле очищали від сторонніх. Просто слів немає, який смак у сандвіча з курчам після двох довгих років на дешевій сої, а про холодне пиво і говорити нічого.

Містер Ойкву пояснив, що ми прямуємо до Женеви, в резиденцію ООН, де нас сьогодні ввечері буде вітати Генеральна Асамблея. Швидше буде витріщатися на нас, подумав я. Він сказав, що родичі більшості з нас вже знаходяться в Женеві.

Поки ми набирали висоту, я звернув увагу, що вода в Атлантиці здається неприродно зеленою, і вирішив пізніше запитати стюардесу. Але тут все стало ясно — ми пролітали над океанською фермою — чотири великі плоти, — я не знав, на якій висоті ми знаходимося, і не міг оцінити їх розміри, — рухалися ланцюгом, залишаючи за собою смуги чистої блакитної води, які поступово зникали, затягувалися зеленню. Ще до посадки мені вдалося дізнатися, що плоти збирають якийсь вид тропічної хлорели, нею відгодовують худобу.

Женева теж представляла собою мегаполіс, схожий на Джексонвіль, але була трохи менша розмірами. Можливо, таку ілюзію створювали оточуючі її справжні гори. Зовнішні стіни і дах були вкриті снігом. Дуже красиво.

Крізь вихори сніжинок — як здорово, виявляється, під відкритим небом! — ми перейшли з лайнера в чопер, він доставив нас на дах міста, потім ми опустилися ліфтом, проїхали на рухомій доріжці, знову спустилися на ліфті, знову доріжка, потім вже нормальний коридор, і ось ми на Трансштрассе, 2818, кімната 45 — так сказано було на адресній картці у мене в руці. Мій палець затримався на кнопці дзвінка, я раптом злякався.

Я вже звикся з думкою, що батька більше немає на світі — подібного роду інформація була дбайливо приготована для нас ще на Старгейті, — і мене куди більше хвилювала зараз перспектива побачити маму, яка стала раптом вісімідесятичотирирічною. Я ледь не рвонув убік, щоб відшукати місцевий бар і трохи приглушити почуття, але вирішив йти напролом і натиснув кнопку.

Двері тут же відкрилися. Мама постаріла, звичайно, але зовні майже не змінилася, тільки більше стало зморшок і волосся було зовсім сиве. Ми подивилися один на одного і обнялися, і мені стало дивно добре, що я такий радий знову її бачити.

Вона взяла у мене шапку і провела у вітальню номеру, і тут я встав на порозі як укопаний: там стояв мій батько, посміхався, але обличчя було серйозне, а в руці — незмінна люлька. На мить я послав прокляття армійським тюхтіям, які неправильно мене інформували, але тут же зрозумів, що це не міг бути мій батько, бо таким я бачив його ще в дитинстві.

— Майк? Це ти, Майк? — Він засміявся.

— А хто ж іще, Уіллі?

Це був мій молодший брат, тепер уже солідний чоловік середнього віку. Останній раз я бачив його в 1993-му, коли закінчив коледж. Йому було тоді шістнадцять, через два роки він був уже на Місяці в складі програми СООН.

— Ну як Місяць, набрид? — Запитав я, потискуючи руку брата.

— Ні, ні, Уіллі, я тепер щороку на місяць-два повертаюся на «Велику землю». Тепер не те, що раніше. — Коли його завербували, людина отримувала право тільки одного проїзду — у разі, якщо розраховувалася: пальне коштувало занадто дорого для щорічних відпусток.

Ми всі троє сіли навколо мармурового кавового столика, і мама запропонувала мені цигарку.

— Все так змінилося, — сказав я перш, ніж вони могли запитати що-небудь про війну. — Розкажіть мені, як живете, розкажіть про все. Брат замахав руками і розсміявся:

— Однак довга буде історія. У тебе як, пара тижнів у запасі є? — Він явно ще не вирішив, якого тону дотримуватися зі мною. Хто я йому, племінник чи як? У всякому разі, я вже не старший брат.

— Майкла можеш не питати, у всякому разі, — сказала мама. — Усі селеніти розбираються в житті на Землі не більше, ніж діви в поцілунках і іншому.

— Ну, мамо…

— Величезний ентузіазм і ніякого досвіду. — Я закурив сигарету, у неї був дивний солодкий присмак, і глибоко затягнувся.

— Селеніти щороку по п'ять тижнів проводять на Землі. Половину часу вони витрачають на поради, як земляни повинні вести справи.

— Можливо. Але решту половину часу ми просто спостерігаємо. Об'єктивно.

— Ага, ось і улюблене слівце нашого Майкла — «об'єктивно». — Мама відкинулася на спинку крісла і посміхнулася.

— Мам, ти ж сама розумієш… Чорт, залишимо. Вільям сам розбереться, у нього ще життя попереду. — Він випустив хмарку диму, я помітив, що він курить не затягуючись. — Розкажи нам краще про війну. Я чув, ти був у справжньому бою з тельціанами. Обличчям до обличчя.

— Так, був. Нічого особливого.

— Ага, я чув, вони боягузи, — сказав Майкл.

— Та я б не казав… так. — Я потряс головою, збираючи думки. Марихуана наганяла на мене сон. — Схоже, вони просто не розуміли, в чому справа. Це було як у тирі — вони шикувалися в лінію, а ми їх підстрілювали.

— Як же це? — Сказала ма. — А передавали, що у нас вбито дев'ятнадцять чоловік…

— Дев'ятнадцять осіб вбито? Це неправда.

— Я точно не пам'ятаю зараз.

— Ми справді втратили дев'ятнадцять чоловік, але тільки четверо були вбиті. Це ще на самому початку бою, поки ми не розібралися в їх протиповітряній системі оборони. — Я вирішив не зупинятися на подробицях, і обійтися без зайвих складнощів. — З п'ятнадцяти інших одного поранило нашим же пострілом. Він втратив руку, але залишився в живих. Решта ж… зійшли з розуму.

— Якась… особлива зброя тельціан? — Запитав Майк.

— Та ні при чому тут тельціани! Наші мізки піддали обробці, запрограмували стріляти у все, що рухається, як тільки сержант виголосить ключову фразу. Коли люди потім прийшли в себе, вони не змогли винести спогадів. Про те, як вони кришили тельціан. — Я потряс головою. Наркотик щось сильно став на мене діяти.

— Слухайте, я страшенно перепрошую, — з деякими труднощами я піднявся на ноги. — Я вже майже двадцять…

— Ну звичайно ж, Вільям. — Мама взяла мене під лікоть і провела в спальню, пообіцявши розбудити вчасно, щоб ми встигли на вечірнє свято. Ліжко було занадто зручним, але я міг би заснути навіть притулившись до підходящого дерева, яке можна було би охопити руками.

Втома плюс «трава» і безліч вражень, — в результаті мамі довелось бризкати мені в обличчя холодною водою, інакше прокидатися я не хотів. Потім ми підійшли до стінної шафи, і вона вибрала мені відповідне для офіційного прийому обмундирування. Я вибрав мундир цегляно-червоного кольору, — сіро-блакитний здався мені дещо франтуватим, — прийняв душ і поголився. Від косметики я відмовився (Майк вже нафарбувався і запропонував мені свою допомогу), озброївся листком з інструкціями, як знайти Генеральну Асамблею, і відправився в дорогу.

Я двічі втрачав напрямок, але, на щастя, у них на кожному перехресті коридорів були мініатюрні комп'ютери, які давали вказівки для заблукалих, на чотирнадцяти мовах.

Чоловіча мода, як я помітив, явно почала повертатися до минулого. Від талії і вище все було не так погано — облягаюча блуза з високим коміром і невелика шапочка, але нижче йшов широкий, блискучий і безрезультатний пояс, на якому бовтався прикрашений коштовними каменями кинджал, придатний хіба що для розкривання конвертів, потім йшли панталони, що спадали широкими складками і були заправлені в сяючі чоботи із пластику, на високих підборах і доходячі до колін. Додайте капелюх з пером — і Шекспір з дорогою душею взяв би вас статистом у свій «Глобус».

Жінкам було легше. Я зустрів Мерігей біля входу в хол Генеральної Асамблеї.

— Вільям, мені здається, що на мені зовсім нічого немає.

— Виглядає, втім, непогано. Нічого не поробиш, мода є мода. — Більшість молодих жінок, які зустрілися мені на шляху до Асамблеї, були одягнені аналогічним чином: щось дуже схоже на звичайну сорочку з обширними прямокутними вирізами з боків. Вирізи починалися біля пахв, а закінчувалися там, де у вас сам собою виривався вигук «Гм!». Наряд вимагав від господині великої стриманості в рухах і не меншої віри в силу статичної електрики.

— Ти вже бачив зал? — Запитала Мерігей і взяла мене під руку. — Ходімо, конкістадор.

Ми пройшли крізь автоматичні двері, і я тут же зупинився, вражений. Хол був таким величезним, що можна було подумати, що знаходишся десь зовні.

Зал представляв собою коло близько ста метрів в діаметрі, стіни піднімалися на висоту шістнадцяти або сімнадцяти метрів, замість стелі був прозорий купол — я пригадав, що бачив цей купол під час посадки, — крізь який було видно язики і спіралі сірого снігу, які вітер проносив повз нього. Стіни покривала мозаїка — тисячі фігурок представляли в хронологічному порядку історію досягнень людини. Не знаю, скільки часу я так простояв.

Пройшовши через хол, ми приєдналися до компанії наших хлопців — відважні ветерани пригощалися кавою. Кава була синтетичною, але все одно краще, ніж соя. На превелике моє розчарування виявилося, що тютюн на Землі тепер майже не вирощують, а в деяких країнах його навіть заборонили — щоб зберегти придатний для обробки грунт. Тому те, що можна було дістати, коштувало жахливо дорого, і якість залишала бажати кращого — це в основному був самосад, його вирощували любителі де-небудь в балконних ящиках або на крихітних двориках. Єдиний хороший тютюн привозили з Місяця, і ціни були буквально астрономічні.

Зате було вдосталь дешевої марихуани. У деяких країнах, наприклад у США, її взагалі можна було отримати безкоштовно. Вона вирощувалася і розподілялася урядом.

Я запропонував Мерігей сигарету з «травою», але вона відмовилася:

— Доведеться звикати поступово, я вже спробувала одну, вона мене мало не «вимкнула».

— Зі мною те ж саме.

Літній чоловік у формі ввійшов у наш куточок, груди мундира прикрашав справжній вінегрет з нагородних планок, плечі його були обтяжені п'ятьма зірочками кожне. Він доброзичливо нам посміхнувся, коли майже половина людей схопилася на ноги. Я ж залишився сидіти, відчуваючи себе у вищій мірі цивільним.

— Добрий вечір, добрий вечір, — сказав він, жестом запрошуючи сідати. — Радий бачити вас. У настільки численному складі.

«Численному? Тут заледве половина від нашого початкового загону».

— Я — генерал Джері Манкер, начальник кадрового відділу СООН. Через кілька хвилин ми відправимося ось туди, — він кивнув у бік Залу Асамблеї, — для проведення невеликої церемонії. Потім ви будете вільні, ви заслужили відпочинок. Зустрітися з світом, побайдикувати пару місяців. Все, що завгодно. Тільки тримайтеся подалі від репортерів.

Але перш дозвольте сказати вам ось що: після цих місяців відпочинку ви захочете чимось зайнятися, крім того, гроші теж можуть знадобитися…

Як я і думав, це виявилося тим, чим зустрів нас ще генерал Ботсфорд на Старгейті — «… вам знадобиться робота, і армія — єдина робота, яку ви напевно зможете отримати».

Сповістивши нас, що через кілька хвилин до нас приєднається супроводжуючий, який відведе нас в Зал, генерал покинув наше товариство. Залишок часу ми розважалися перерахуванням достоїнств надстрокової служби.

Супроводжуючий виявився симпатичною молодою жінкою, яка без труднощів побудувала нас в алфавітному порядку (вона явно дотримувалася схожих з нами думок про військових) і повела через хол.

Перший ряд делегатів звільнив для нас свої місця. Мені дістався стіл з табличкою «Гамбія», за яким я присоромлено прослухав промову про наш героїзм і самопожертву. Генерал Манкер викладав вірні факти, тільки трохи неправильними словами.

Потім нас викликали одного за іншим, і містер Ойкну вручив кожному золоту медаль вагою, напевно, в цілий кілограм. Потім він виголосив промову про людство, згуртоване спільною метою, поки нас знімали приховані телекамери. Надихаюче видовище для громадян Землі… Потім ми потягнулися до виходу під бурю оплесків. Мені чомусь не було радісно.

У Мерігей не залишилося живих родичів, і я запросив її до себе. Біля центрального входу в Асамблею тинявся натовп роззяв, тому ми скористалися іншим виходом, піднялися випадковим ліфтом на кілька поверхів і тут абсолютно загубилися в лабіринті рухомих доріжок та ескалаторів. Тоді ми звернулися за допомогою до електронної скриньки на перехресті і так дісталися додому.

Я розповів ма про Мерігей і що ми будемо жити разом. Вони тепло привіталися, і мама посадила нас у вітальні, подбала про напої і відправилася готувати обід. До нас приєднався Майк.

— На Землі вам буде жахливо нудно, — сказав він після звичайного обміну люб'язностями.

— Не знаю, — сказав я. — Армійське життя теж не велика розвага. Всяка зміна…

— Ти не знайдеш роботи.

— Так, фізика з мене вже не вийде. Двадцять шість років — все одно, що геологічна епоха.

— Ти взагалі не знайдеш ніякої роботи.

— Чому? Я думаю знову піти вчитися і отримати ще раз ступінь магістра, можливо, буду продовжувати… Майк похитав головою.

— Вільям, нехай скаже, — неспокійно засовалася Мерігей. — Здається, він щось знає.

Майк спустошив свій стакан і покрутив його, спостерігаючи за шматочками льоду на дні.

— Вірно. Ти знаєш що Місяць — це територія СООН, всі ми там працюємо на Сили, військові або цивільні — все одно. І ти знаєш, як розносяться чутки.

— Стара армійська розвага.

— Ось-ось. Ну, так я чув дещо. — Він махнув рукою. — Дещо про вас, про ветеранів, і постарався цей слух перевірити. Він виявився правдою.

— Радий чути.

— Стривай радіти. — Він поставив склянку на місце, витягнув сигарету, покрутив і сховав назад. — СООН має намір будь-яким способом схилити вас до повернення в армію. Вони контролюють Бюро Працевлаштування, і, будь спокійний, ти опинишся або погано навченим, або занадто добре навченим для будь-якої роботи, яку б ти не пробував знайти, — крім армійської служби.

— Ти впевнений? — Запитала Мерігей. Ми обидва знали досить багато і розуміли, що СООН цілком може таке влаштувати.

— Клянуся Господом Богом. У мене є знайомий в місячному відділенні Бюро. Він показав мені наказ — все дуже ввічливо сформульовано. І в дужках — «без винятків».

— Може, коли я закінчу коледж…

— Ти не потрапиш в коледж. Не проб'єшся крізь лабіринт стандартів і обмежень. Спробуєш натиснути — скажуть, що ти вже старий… прокляття, я не зміг пробитися на доктора, і це в моєму віці, а…

— Так, я знаю, я на два роки старший, ніж потрібно.

— Саме так. Або все життя проживеш за рахунок держави, або повернешся до армії.

— Тут і думати нічого, — сказала Мерігей. — У солдати ми не підемо.

— Я згоден. Якщо п'ять або шість мільярдів чоловік можуть пристойно існувати без професії, то і я зможу.

— Вони до цього звикли з дитинства — до такого стану речей, — сказав Майк. — І це, швидше за все, не зовсім те, що ти назвав би пристойним життям. Більшість просто сидить по домівках, дивиться стерео і курить «траву». Їжі вони отримують ледь достатньо, щоб збалансувати витрати енергії. М'ясо раз на тиждень. Навіть по першому класу забезпечення.

— Нічого особливо нового, — сказав я, — особливо по частині їжі: в армії нас так і годували. Що до решти, того, що ти сказав, — ми з дитинства до цього не звикли. Ми не станемо цілий день сидіти і дивитися головідео.

— Я хочу малювати, — сказала Мерігей. — Я завжди хотіла серйозно зайнятися живописом.

— А я буду продовжувати вивчати фізику, просто так, для себе. І займуся музикою, і буду писати… — Я обернувся до Мерігей. — Або ще чим-небудь займуся, як нам розповідав сержант на Старгейті.

— Приєднатися до нового Відродження, — сказав Майк неживим тоном і запалив люльку. Це був справжній тютюн, і по кімнаті поширився чудовий запах.

Він, мабуть, помітив, як я на нього дивлюся голодними очима.

— Ну що з мене за хазяїн! — Він витягнув кілька листочків тютюну з кисета і вправно скрутив сигаретку: — Тримай. Мерігей, ти будеш?

— Ні, дякую, Майк. Якщо з тютюном дійсно так туго, то я краще не буду знову звикати.

Майк кивнув, попихкуючи згаслою було трубкою.

— Так, нічого хорошого. Краще тренувати психіку і навчитися розслаблятися без тютюну.

Я закурив свою тоненьку цигарку. Хороша.

— На Землі ти нічого краще не дістанеш. І марихуана у нас теж краще, від неї голова так не мутніє. — Увійшла мама і присіла з нами.

— Обід буде готовий через кілька хвилин. Майк знову критикує наші порядки, я чула.

— Хіба я не правий? Пара сигарет з земною «травою» — і ти зомбі.

— Хто це «ти»? Адже ти сам її не куриш?

— Гаразд, гаразд. Слухняний хлопчик не перечить матусі.

— Коли вона каже правду, — додала мама, — зовсім, проте, без посмішки. — Так! А ви, дітки, любите рибу?

І ми заговорили на безпечну тему — про те, які ми голодні, і потім сіли навколо стола, на якому лежав величезний лютенус, до нього був поданий рис. Перша справжня їжа, яку нам з Мерігей вдалося скуштувати за останні двадцять шість земних років.

ГЛАВА 8

Як і всі інші, на наступний день я давав інтерв'ю на голобаченні. Мене чекало повне розчарування.

Коментатор:

— Сержант Мандела, ви, судячи з нагород, один з найбільш бравих солдатів у СООН.

— Це точно, ми всі отримали по жмені планок, ще на Старгейті.

— Ви брали участь ще в знаменитій кампанії «Альфа-0», першій битві з тельціанами, а тепер повернулися з рейду на Йод-4.

— Е-е, не зовсім так, ми…

Коментатор:

— Перш ніж ми розповімо про кампанію «Йод-4», наші глядачі дуже хотіли б почути ваші особисті враження про зіткнення з тельціанами, так би мовити, лицем до лиця. Вони моторошні істоти, чи не так?

Я:

— Загалом, так. Напевно, ви бачили знімки. Єдине, що на них погано видно, — це фактуру покриваючої їх шкіри. Шкіра у них зморшкувата, як у ящірок, і блідо-оранжевого кольору.

Коментатор:

— А як вони… пахнуть?

— Пахнуть? Поняття не маю. У боєкостюмі можна відчувати тільки власний запах.

Коментатор:

— Ха-ха, розумію. Але мені хотілося б ось що дізнатися: що ви відчували, ви особисто, коли перший раз побачили противника… Переляк, відразу, ненависть — що саме?

— Ну, спочатку я був переляканий, і відразу теж відчував. Це ще до бою, коли над нами пролетів одиночний тельціанін. Під час самого бою ми перебували під впливом постгіпнотичного навіювання — його нам зробили ще на Землі, і ключова фраза приводила навіювання в дію, — і я відчував тільки штучну ненависть.

— Ви їх зневажали і билися немилосердно.

— Правильно. Ми винищили всіх крім одного. Хоча вони і не намагалися чинити опір. Але коли нас звільнили від впливу навіювання… ми самі не могли повірити, що це ми зробили. Чотирнадцять людей зійшли з розуму, всі інші ще тиждень сиділи на транквілізаторах.

— Розумію, — неуважно сказав коментатор і кинув погляд кудись убік. — Скількох вбили ви особисто?

— П'ятнадцять чи двадцять, не знаю, адже я вже говорив, ми самі себе не пам'ятали. Це було винищення.

Протягом реши інтерв'ю коментатор якось дивно повторював сам себе і тримався трохи скуто. Увечері, вже вдома, я зрозумів, у чому була справа.

Мерігей і я сиділи перед стереокубом разом з Майком. Ма вирушила до дантиста з приводу декількох вставних зубів (вважалося, що дантисти в Женеві кращі, ніж американські). Моє інтерв'ю показували по програмі «Калейдоскоп», втиснули його між документальним фільмом про місячні гідропонні оранжереї і концертом якоїсь людини, яка стверджувала, що може зіграти «Подвійну фантазію ля мажор» Телемана на губній гармошці. Мені було цікаво дізнатися, чи дивиться її ще хто-небудь на цілій Землі.

Що ж, цікаво було подивитися на гідропонні оранжереї, і хлопець грав на гармошці віртуозно, але між ними встряло інтерв'ю, і це була суцільна липа.

«Коментатор:

— А як вони пахнуть?

Я:

— Жахливий сморід, суміш гниючих овочів і паленої сірки. Запах проникав у боєкостюм навіть крізь фільтр».

Все стало ясно — він змушував мене говорити і говорити, щоб набрати побільше матеріалу, на основі якого вони потім і синтезували мій голос.

— Чорт забирай, хто їм дозволив таке робити? — Запитав я Майка, коли вистава закінчилася.

— Не ображайся на цього хлопця, — сказав Майк, що стежив за розчетвереним музикантом, що дув у гармоніки. — Усі засоби інформації підлягають цензурі СООН. Вже десять чи дванадцять років, як Земля не отримує об'єктивних репортажів про війну. Добре хоч, що вони одразу не підставили актора замість тебе.

— А на Місяці як, краще?

— Офіційна інформація нічим не відрізняється від земної. Але так як все пов'язано з роботою в СООН, легко визначити, де пряма підтасовка фактів.

— Вони повністю вирізали частину, де я кажу про навіювання.

— Зрозуміло. — Майк зітхнув. — Їм потрібні герої, а не маріонетки.

Інтерв'ю з Мерігей показували у програмі наступної години, і з нею зробили те ж саме. Кожен раз, коли вона насправді говорила щось проти армії або війни, камери переключалися на жінку, яка брала інтерв'ю, а штучно створений голос Мерігей сповіщав чергову нісенітницю…

СООН повністю оплачували п'ятиденне перебування в Женеві, і ми вирішили почати знайомство з новим життям Землі прямо тут. Наступного ранку ми роздобули план міста — книжку сантиметрової товщини і спустилися на самий нижній рівень. Ми вирішили поступово підніматися до даху, не пропускаючи нічого цікавого.

Нижній рівень представляв собою дивну суміш промисловості та історії. Основа будівлі — міста покривала більшу частину старої Женеви, але багато старих будівель збереглися.

Придушували шум і суєта: величезні вантажні гіромобілі вповзали крізь вхідні ворота, оточені хмарами снігу; баржі причалювали до товарних доків (старенька Рона тихо текла крізь надра бетонної гори); навіть кілька мініатюрних вертольотів снували туди-сюди, координуючи киплячу діяльність, спритно лавіруючи між підпорами і контрфорсами, які утримували сіре небо наступного рівня в сорока метрах у нас над головами.

Ми могли б дивитися на все це годинами, але ризикували перетворитися на бурульки. Від крижаного вітру нас захищали тільки легкі накидки. Ми вирішили, що ще повернемося сюди, але вже одягнені тепліше.

Наступний рівень іменувався першим, всупереч елементарній логіці. Мерігей пояснила, що європейці завжди користуються такою системою. (Забавно, я встиг побувати за тисячі світлових років від мого рідного Нью-Мехіко, але перший раз в житті перетнув Атлантику.) Перший рівень — це був мозок міста, там працювали адміністративні органи, системотехніки, аналітики та кріогеніки.

Ми стояли посеред просторого холу, в якому, як не дивно, пахло склом. Одну стіну займав гігантський голографічний куб-демонстратор, на ньому помаранчевим світлом сяяла структурна схема женевської організаційної системи в десятки тисяч імен, з'єднаних лініями від «мера» на самому верху і до «коридорних» в основі. Імена зникали і переміщалися відповідно з тим, як самі їх власники або вмирали, або їх звільняли, підвищували або знижували на посаді. Постійне мерехтіння, мелькання ліній — все це нагадувало нервову систему якоїсь фантастичної істоти. У певному сенсі так воно і було насправді.

Протилежна демонстраційному кубу стіна була одним великим вікном, який відкривав вид на кімнату, яку висяча поруч табличка ідентифікувала як «Контрользіммер» («Контролерна»), а за склом виднілися сотні сидячих рядами техніків кожен за власною окремою консоллю з напівплоским головізорним екраном і безліччю індикаторів і циферблатів. У кімнаті панувала напружена атмосфера, яку завжди створюють навколо себе люди, повністю зайняті чимось важливим: у більшості техніків на головах знаходилися пристрої для голосового зв'язку, і через мікрофони вони перемовлялися з іншими техніками, тим часом щось записуючи або натискаючи перемикачі. Інші, немов піаністи, «грали» на клавішах консолей, зсунувши навушники на шию. Кілька робочих місць пустували, їх власники з заклопотаним виглядом перетинали кімнату в різних напрямках. Автоматичний кавовий піднос пропливав уздовж одного ряду пультів, ще один такий же піднос рухався у зворотному напрямку вздовж іншого ряду.

Крізь скло доносився слабкий відгомін таємничої діяльності мешканців кімнати.

Крім нас, у фойє було ще два відвідувачі. Краєм вуха я почув, що вони направляються подивитися «на мозок». Ми пішли за ними по довгому коридору і опинилися біля чергового оглядового вікна порівняно скромних розмірів, в порівнянні з контролерним залом. За вікном знаходилися комп'ютери, які підтримували функціонування Женеви як єдиного цілого. Коридор в цьому місці освітлювало тільки холодне блакитне сяйво з кімнати за склом.

Розмірами комп'ютерна теж значно поступалася контролерному залу, була вона не більша майданчика для бейсболу. Нічим на вигляд не примітні сірі паралелепіпеди комп'ютерних блоків з'єднувалися між собою скляними тунелями діаметром в зріст людини. Через регулярні проміжки в стінах тунелів були врізані двері перехідних камер. Очевидно, ця система дозволяла дістатися до кожного з елементів у разі аварії, поки інша частина кімнати залишалася при температурі біля абсолютного нуля — для створення надпровідності.

Хоча зовні комп'ютерна програвала перед діяльною атмосферою контролерного залу і метушнею нижнього рівня, але все ж справляла чимале враження, наводячи на думку про невідомі і могутні сили, підлеглі людині. Храм, зведений у славу порядку, цілеспрямованості і винахідливості.

Пара, за якою ми йшли по коридору, сказала нам, що нічого більше цікавого на рівні немає — тільки кімнати для конференцій, адміністративні установи і вічно зайняті чиновники. Ми повернулися до ліфта і піднялися на наступний рівень — це був головний торговий центр.

Книжка-путівник тут вельми пригодилася. Центр становили сотні магазинів і «відкритих базарів», розташованих на манер геометрично правильної решітки. Перетинаючі одна одну стрічки доріжок обмежували зони, де розташовувалися магазини одного ряду. Ми вирушили в центр торгової площі, виконаний в стилі середньовічного містечка. Малася подоба церкви в стилі бароко, і завдяки голографічній ілюзії вона здавалася в чотири рази вищою, ніж була насправді. На стінах — мозаїка на релігійні сюжети, мощена бруківка, фонтан з монстрами, вивергаючими водяні потоки… Ми купили гроно винограду у продавця овочів (ілюзія пропала, коли продавець овочів взяв у мене талон калорійного споживання і поставив штамп у книжку раціону) і пішли по вузенькій мощеній вуличці. Нам там страшенно сподобалося, добре, що Землі ще дістає енергії і часу, щоб влаштовувати такі ось куточки.

Вибір товарів і різних послуг, які виконувалися за гроші, був неймовірно різноманітний, але ми за ці роки розучилися робити покупки. І ще невідомо було, на скільки нам вистачить грошей.

Незважаючи на похмуре пророцтво генерала Ботсфорда, дещо нам таки вдалося зберегти — батько Роджерс, юрист, виявився спеціалістом з податкового законодавства, і він навчив нас, що робити — нам вдалося сплатити податки виходячи із середнього річного доходу. У підсумку я виявився власником 280000 доларів.

Третій рівень ми пропустили — тут містилися засоби комунікації та інформації, — тому що Днем раніше вже встигли пройтися по ньому вздовж і впоперек, коли давали інтерв'ю на голобаченні. Я хотів поговорити з хлопцями, які переробили моє інтерв'ю, але Мерігей переконала мене, що толку від цього не буде.

Штучна гора Женеви має ступінчасту структуру — на зразок весільного торта. У самому низу перші три рівні близько кілометра в діаметрі, поверхи з четвертого до тридцять другого в два рази менші. Далі йде «верхівка» — поверхи з тридцять третього до сімдесят другого — 300 метрів в поперечнику і 120 у висоту.

На четвертому поверсі, як і на тридцять третьому, знаходився парк. Дерева, струмочки, усілякі живі тварини. Стіни прозорі, і прямо на покритій грунтом стелі третього рівня ріс справжній ліс. Ми присіли відпочити на лаву біля ставка, спостерігаючи, як гуляючі кидають виноградинки рибкам. Багато людей купалися.

З самого нашого прибуття до Женеви мене не покидало якесь підсвідоме занепокоєння, і ось тепер, в цьому приємному оточенні приємних людей, я раптово зрозумів, що мене турбує.

— Мерігей, — сказав я. — Чомусь тут не видно нещасливих облич.

Вона посміхнулася:

— Нічого дивного. Тут такі квіти…

— Ні… я маю на увазі всю Женеву. Схоже, всі абсолютно задоволені таким станом речей. Хто…

— Твій брат, наприклад.

— Правильно, але він теж, можна сказати, приїжджий. Я маю на увазі продавців і робітників, і взагалі всіх навколо.

Вона задумалася:

— Не знаю. Мабуть, ти правий. Я не звернула уваги.

— Тебе це не дивує?

— Це не зовсім звичайно… але… — Вона кинула виноградину у ставок, і рибки в переляку шаснули в різні сторони. — Пам'ятаєш, що говорив сержант Ширі? Вони виявляють нехороші нахили психіки ще в дитячому віці і виправляють їх. І будь-яка розсудлива людина буде цілком задоволена таким життям.

Я пирхнув.

— Половина населення не має заняття, а більшість інших виконують штучно придуману роботу, яку можна було би взагалі не робити або передати машинам.

— Але вони мають в достатку їжі, і у них є чим зайняти час і голову. Двадцять шість років тому не було й цього.

— Можливо, — сказав я, не бажаючи сперечатися. — Так, напевно ти права.

І все ж на душі у мене було неспокійно.

ГЛАВА 9

Частину цього і весь наступний день ми провели в штаб-квартирі ООН (само собою, це була «Столиця Світу»), що займала весь верхній циліндр Женеви. Всього, що там знаходилося, неможливо було переглянути і за місяць. Більше тижня пішло би тільки на огляд Музею Людини. Кожна країна була представлена окремою експозицією. Найчастіше поряд був не тільки магазин, де продавалися сувеніри, але й ресторан з фірмовими стравами їхньої кухні. Я боявся, що національні відмінності можуть в цьому світі згладитися. Стало б набагато нудніше, незважаючи на загальний порядок. Добре, що мої побоювання не виправдалися. За цей час ми з Мерігей розробили план на найближче майбутнє. Ми вирішили повернутися в Штати, підшукати собі житло і відправитися в подорож місяців на два.

Коли я звернувся за порадою до мами, як мені знайти квартиру, вона здалася мені дивно збентеженою, як сержант Ширі під час нашої бесіди. Але вона пообіцяла навести довідки у Вашингтоні, коли вона туди повернеться — ма жила у Вашингтоні, не захотіла переїжджати після смерті батька.

Я запитав у Майка, чому всі так неохоче говорять на тему про житло, і він пояснив, що все це — наслідки страшного хаосу, що панував в роки між голодними бунтами і початком Реконструкції. Не вистачало житла, люди тіснилися по дві сім'ї в одній кімнаті навіть у відносно процвітаючих країнах. Ситуація склалася дуже нестійка, і тоді за справу взялася ООН. Спочатку — масова агітаційна кампанія, потім — масова обробка свідомості. Впроваджувалася ідея про те, що жити слід в як можна меншому приміщенні, що грішно навіть хотіти отримати в особисте розпорядження цілу квартиру з кількох кімнат. Звідси і новий стереотип поведінки — нескромно розмовляти на тему про житло.

І до цих пір багато людей зберігають залишки такого впливу, хоча ще десять років тому було проведене розкодування. Залежно від суспільного становища говорити про квартири було неввічливо або навіть образливо для співрозмовника.

Ма повернулася до Вашингтона, Майк відлетів назад на Місяць, а ми з Мерігей залишилися в Женеві ще на два тижні.

Наш літак приземлився в аеропорту Далласа, звідти монорельсом ми дісталися до Ріфтона, міста-супутника, де жила ма.

Після величезного комплексу Женеви Ріфтон справляв приємне враження скромними розмірами, хоча він теж покривав досить велику площу. Його складали будівлі різного типу, в більшості — всього в декілька поверхів, розташовані без видимої системи навколо озера, які потопали в зелені. Всі будівлі з'єднувалися рухомими доріжками з великою куполоподібною будовою, де знаходилися магазини, школи і різні установи. Там ми отримали вказівки, як знайти житло ма — двоквартирний будиночок біля озера.

Ми могли скористатися критою стрічкою доріжки, але замість цього пішли поряд з нею, вдихаючи смачне холодне повітря, що пахло опалим листям. За пластиковою стінкою пропливали люди, старанно позбавляючи нас від здивованих поглядів.

Мама не відгукнулася на дзвінок, але двері виявилися незамкненими. Квартира була досить затишна, навіть простора, за стандартами зорельота. Обстановка була старомодна, минулого століття. Мама спала у себе в спальні, тому ми з Мерігей тихо присіли біля столу у вітальні і почали перебирати журнали.

Раптом із спальні ма долинув різкий кашель. Я постукав у двері.

— Вільям? Я… Заходь, я не знала, що ти приїхав…

Мама напівлежала в ліжку, світло було вимкнуте, всюди в кімнаті — бульбашки і коробочки таблеток. Мама виглядала дуже хворою, блідою, з прорізуючими обличчя зморшками.

Вона закурила сигарету, це, схоже, допомогло їй подолати напад кашлю.

— Коли ти приїхав? Я не знала…

— Ми щойно приїхали… Коли ти захворіла?

— О, дурниця, підхопила вірус у Женеві. Через пару днів все пройде. — Вона знову закашлялась і потягнулася до пляшки з густою червоною рідиною. Всі ліки в кімнаті були з розряду патентованих комерційних засобів.

— Ти була у лікаря?

— У лікаря? О боже, звичайно, ні. Адже вони… це… це дурниця, не треба…

— Дурниця? Це у вісімдесят чотири роки! Господи, ма, ти просто дитина.

Я попрямував до фону на кухні і незабаром з'єднався з лікарнею.

У кубі з'явилося зображення якоїсь дівиці років двадцяти.

— Сестра Дональдсон, загальна служба. — Посмішка у неї була професійна, нерухома. Але тут, схоже, всі звикли посміхатися.

— Моя мати захворіла, її потрібно показати лікарю. У неї…

— Ім'я та номер, будь ласка.

— Бетті Мандела. — Я назвав прізвище по буквах. — Який номер?

— Номер стандарту медобслуговування, будь ласка. Я сходив в спальню і запитав маму:

— Вона говорить, що не пам'ятає.

— Нічого страшного, ми зараз знайдемо її картку. Вона з незмінною посмішкою схилилася до пульта перед собою і набрала на клавішах код.

— Бетті Мандела? — Посмішка у неї перетворилася на усмішечку. — Ви її син? Але ж їй уже за вісімдесят.

— Послухайте, це довго пояснювати. Їй зараз потрібен лікар.

— Ви що, жартуєте?

— Про що ви? — Зі спальні долинув новий напад стримуваного кашлю. — Слухайте, це дуже серйозно…

— Але, сер, місіс Мандела була переведена в нульовий клас терміновості обслуговування ще в 2010 році.

— Прокляття, що це все означає?!

— С-е-р… — Посмішка блискавично затверділа.

— Послухайте. Уявіть, що я прилетів з іншої планети. Що таке «нульовий клас»?

— З іншої… Ой! Я знаю, хто ви! — Вона повернула голову в сторону. — Соня! Біжи швидше сюди! Ти не повіриш, хто… — У простір куба втиснулося ще одне лице, худенька білява дівчина з абсолютно такою ж приклеєною посмішкою. — Пам'ятаєш? По стату передавали сьогодні вранці!

— Так, так, — сказала друга дівиця. — Один з цих солдатів… Слухай, це ж прохід, справжній прохід! — Її голова пропала.

— Розумієте, містер Мандела, — сказала перша медсестра, — не дивно, що ви не знаєте. Все просто.

— Чого ж?

— Це частина Універсальної системи медобслуговування. Кожна людина у віці сімдесяти років отримує певний клас черговості обслуговування. Автоматично, все вирішують машини в Женеві.

— Який клас? Що він означає? — Але мені все вже було ясно.

— Ну, він показує, наскільки людина важлива для суспільства і яке їй належить отримати лікування. Третій клас — звичайний рівень, другий клас — теж звичайний, крім деяких процедур по продовженню життя…

— А нульовий клас — взагалі ніякої допомоги, так?

— Так, містер Мандела. — І в її усмішці не було і натяку на співчуття чи розуміння.

— Дякую вам. — Я вимкнувся.

Мерігей стояла у мене за спиною, вона беззвучно плакала.

У магазині спортивних товарів я роздобув балон з киснем для альпіністів, а у якогось типа в барі у Вашінгтоні мені вдалося купити з-під поли коробочку антибіотиків. Але мамі потрібний справжній лікар, а не любитель-терапевт на зразок мене. Вона померла на п'ятий день. У працівників крематорію була така ж незмивна усмішка.

Я намагався зв'язатися з Майком, але телефонна компанія дозволила мені дзвінок тільки після того, як я виписав чек на 25 000 доларів. Мені довелося перевести гроші за кредитом з Женеви. Тяганина зайняла цілий день.

Нарешті я додзвонився до нього.

— Мама померла, — відразу, без вступів.

За секунду радіохвиля добігла до Місяця, ще секунда йшла на зворотний шлях. Нарешті Майк підвів очі і повільно кивнув.

— Я не здивований. Щоразу, як я прилітав на Землю, я боявся, що вже не побачу її. Ми не переписувалися — я ще не мільйонер.

У Женеві він розповів мені, що лист з Місяця коштує 1000 доларів, це за пересилання, плюс 5000 доларів податку. З метою перешкодити комунікаціям з купкою запеклих анархістів — такими селеніти були в очах ООН.

Ми помовчали сумно з хвилину, потім Майк сказав:

— Уіллі, на Землі вам з Мерігей робити нічого. Перебирайся на Місяць. Тут ще можна відчувати себе людиною. Тут ми не викидаємо людей крізь повітряний шлюз після сімдесяти років.

— Нам доведеться знову вступати до СООН.

— Вірно, але в діючу армію ти вже не повернешся. Кажуть, що ви їм необхідні для тренування новобранців. Ти зможеш займатися чим захочеш у вільний час, підучити свою фізику, може, навіть потрапиш в дослідницьку програму.

Ми ще трохи поговорили, в цілому три хвилини. Тисячу доларів я отримав назад.

Всю ніч ми з Мерігей думали, як вчинити. Можливо, ми прийняли б інше рішення, якби нас не оточували речі мами, що нагадували про її життя і її смерть. Але коли настав ранок, горда, ретельна краса містечка Ріфтона набула раптом зловісного, передвіщаючого смерть, відтінку.

Ми склали речі, перевели гроші в кредитне відділення Тихо-Сіті і вирушили монорельсом на старий добрий мис, куди зовсім недавно доставила нас «Надія II».

ГЛАВА 10

— До речі, якщо вам цікаво, то можу повідомити, що ви не перші, хто повернувся.

Офіцером у рекрутському пункті був м'язистий лейтенант незрозумілої, проте, статі. Подумки я підкинув монетку, і мені випав орел.

— Ще дев'ять осіб, за останніми даними, — сказав він сиплуватим контральто. — Усі вони вибрали Місяць. Може, навіть зустрінете знайомих. — Він підсунув до нас два нехитрих бланки. — Підпишіться тут і тут. Будете другими лейтенантами.

Бланк представляв собою просте прохання прийняти нижчепідписаного до лав діючих членів СООН. Адже поки ми по-справжньому з Сил не виходили, нас вважали тимчасово не діючими, оскільки термін служби був збільшений. Я уважно вивчив документ.

— Тут нічого не сказано про вибір призначення. Нам гарантували вільний вибір на Старгейті.

— Гарантувати? — У нього з'явилася стандартна посмішка звичайного наземника.

— Так. Нам обіцяли, що ми самі виберемо собі призначення.

— У цьому немає необхідності. Сили…

— А я думаю, що необхідність є. — Я повернув бланк назад. Те ж саме зробила і Мерігей.

— Одну хвилину. — Чиновник покинув стіл і зник у глибинах офісу. Деякий час він розмовляв по телефону, потім застукала машинка.

Він повернувся з тими ж бланками, тільки тепер зверху було ще додруковано «Гарантуються вибір місця призначення (Місяць) і рід призначення (бойовий інструктор)».

Потім ми пройшли ретельний медогляд, і для нас були підготовлені боєкостюми. На наступний ранок ми піднялися на борт першого ж човника, злетіли на навколомісячну орбіту, насолоджуючись невагомістю, поки вантаж переміщувався з човника у відсіки павукоподібного тахіонного перевізника, потім опустилися на старенький Місяць, здійснивши посадку на базі Грімальді.

На дверях «Гуртожитки транзитного офіцерського складу» якийсь жартівник надряпав: «Залиш надію всяк, хто сюди входить». Ми відшукали призначену нам кімнатку на двох і почали переодягатися до обіду. Два стуки у двері.

— Письмовий наказ, панове.

Я відкрив двері, і стоячий на порозі сержант віддав честь. Я якусь мить дивився на нього, потім згадав, що тепер ми офіцери, і віддав честь теж. Він вручив мені два однакових бланки. Один я передав Мерігей. Серця наші, напевно, теж завмерли одночасно.

— Часу вони, однак, не втрачають, — з гіркотою сказала Мерігей.

— Очевидно, поточне призначення. Командування ударними групами від нас на відстані світлових тижнів, вони не могли ще дізнатися, що ми повернулися.

— А як же наші… — Вона не закінчила. — Наші гарантії.

— Що ж, ми отримали призначення згідно з нашим вибором. Але нам не гарантували, що воно буде тривати більше однієї години.

— Негідники.

— Армія, — зітхнув я. Мене турбували дві думки. Перша: з самого початку ми знали, що так і буде. Друга: ми повернулися додому.