Безкінечна війна

ГЛАВА 1

— Можуть нам врізати.

Я дивився на мого ротного сержанта Сантестебана, але говорив сам із собою. Чути мене, втім, міг кожен, хто потрудився слухати.

— Ага, — сказав сержант. — У нас буде всього пара хвилин. Якщо не встигнемо, вони нас притиснуть. — Він був лаконічний і діловитий. Допінг вже почав діяти.

Підійшли рядові Коллінз і Холідей. Самі того не помічаючи, вони трималися за руки.

— Лейтенант, — голос у Коллінз трохи тремтів. — Можна ми попрощаємося?

— Даю вам хвилину, — різко відповів я. — Мені дуже шкода, але через п'ять хвилин ми виступаємо.

Мені і справді було шкода цих двох. Вони ще жодного разу не були в справжньому бою, але вони знали, як і всі інші, що шансів побачити один одного знову після операції у них майже немає. Зсутулившись, вони стояли в кутку, бурмотіли якісь слова, обмінювалися ласкавими жестами, абсолютно механічно. Очі у Коллінз блищали, але вона не плакала. Холідей, та просто хмурилася і майже весь час мовчала. Зазвичай Коллінз була більш привабливою з них двох, але зараз іскра життя покинула її, залишивши порожню красиву оболонку.

Я вже звикся з відкритою жіночою гомосексуальністю і навіть не шкодував, що втрачені можливі партнери. Але чоловічі пари все ж викликали у мене відторгнення.

Я скинув форму і, задкуючи, вліз у боєкостюм, що стояв у призначеному йому гнізді. Ці нові моделі були куди складніші наших старих костюмів, з удосконаленими системами біометрії та аварійно-медичними системами на випадок травм або поранення. Одягати костюм стало набагато важче, але одне іншого коштувало, якщо вам раптом трапилося злегка пошкодитися. Спокійно вирушайте додому з пристойною пенсією і геройською відзнакою у вигляді протеза. Подейкували навіть про можливість регенерувати ампутовані кінцівки. Якщо так, то треба б скоріше потрапити на Небеса, поки вони не заповнилися ветеранами з ампутованими кінцівками. Небеса — це була нова відкрита планета, одночасно курорт і госпіталь.

Я покінчив з процедурою підключення, і костюм закрився. Стиснувши зуби, я очікував на біль, яка так і не виникла, коли внутрішні сенсори та ввідні голки проникли крізь шкіру. Нейронна блокада: ви відчуваєте тільки легку незручність. Нічого подібного смерті від тисячі ран.

Коллінз і Холідей влазили у свої боєкостюми, а інші майже всі вже встигли вбратися. Тому я відправився в роздягальню третього взводу сказати Мерігей «до побачення».

Вона вже теж одяглася і йшла мені назустріч. Ми торкнулися шоломами, не включаючи комунікаторів. Хоч якась інтимність.

— Ти в порядку, малюк?

— Все відмінно, — сказала вона. — Прийняли таблетки.

— Ага, радіймо. — Я проковтнув свою пілюльку. Транквілізатор, як і передбачалося, повинен привести мене у бадьорий душевний стан, наповнити оптимізмом, не впливаючи однак при цьому на здатність тверезо оцінювати ситуацію. Я знав, що більшість з нас швидше за все назад не повернуться, але особливо з цього приводу не засмучувався. — Увечері побачимось?

— Якщо повернемося, — спокійно відповіла вона.

— Доведеться прийняти ще таблетку. — Вона спробувала засміятися: — Щоб заснути. Як новачки, тримаються? У тебе ж їх десять?

— Ага, десять. У порядку. Всі вже прийняли бойову дозу.

— І мої теж. Намагаюся особливо не натискати.

Практично під вогнем з мого взводу побувати встиг тільки Сантестебан. Ще чотири капрали вже мали стаж служби в СООН, але в такій справі ще не брали участі.

Малесенький комунікатор на моїй вилиці клацнув, і почувся голос командувача Кортеса:

— Готовність дві хвилини. Підготуйте людей.

Ми сказали один одному «до побачення», і відправилися перевіряти своїх підопічних. Всі, схоже, благополучно запакувалися в боєкостюми, і я вишикував їх у шеренгу. Час тягнувся нескінченно.

— Добре, починайте посадку.

Одночасно зі словами «посадку» відкрилися шлюзові двері, і я повів своїх людей до десантної шлюпки. Виглядали ці нові посудини моторошно потворно.

Проста відкрита рама з затискачами і петлями, щоб тримати екіпаж і не давати йому випасти за борт, два лазери, на кормі і на носі, і дві тахіонні тягові системи під лазерами. Все автоматизовано. Посудина за мінімальний час доставить нас на місце, потім злетить знову, щоб відвернути увагу противника. Це був дешевий транспортний засіб одноразового користування. Тих, хто вціліє в бою, підберуть вже інші машини, більш надійні.

Ми пристебнулися, і десантний корабель, давши два спалахи корекційними двигунами, покинув борт крейсера. Потім голос комп'ютера почав короткий відлік, і на чотирьох g ми рвонули прямо вниз.

Планета, якій навіть не було дано назви, являла собою просто величезну скелю, за відсутністю більш-менш близького світила занурену у вічний морок і холод. Спочатку її можна було визначити тільки по зникненню зірок, які затьмарювалися її масою, але коли ми підійшли ближче, то почали розрізняти навіть якісь деталі рельєфу. Ми опускалися на півкулю, протилежну тій, де знаходилася тельціанська база.

Як показала попередня розвідка, база знаходилася в центрі абсолютно плоского лавового поля у кількасот кілометрів у діаметрі. У порівнянні з базами супротивника, які вже зустрічалися нам, ця виглядала досить примітивно, але підібратися до неї непомітно не було ніякої можливості. Ми мали намір раптово вискочити з-за обрію на повному гальмівному прискоренні, до бази залишалося би п'ятнадцять «кидків», одночасно з чотирьох протилежних напрямків і з божою допомогою ухнути прямо на голову ворогові, разячи направо і наліво з усіх стволів. Сховатися там буде ніде.

Це мене, звичайно, не турбувало. Хоча абсолютно відчужено я подумав, що краще було б не приймати таблетку.

Ми перейшли на горизонтальний політ на висоті в один кілометр і помчали вперед. Швидкість наша далеко перевершувала місцеву швидкість вибігання, тому постійно робилися корекції, щоб не вирушити в міжзоряний політ. Поверхня пропливала під нами в тьмяному сірому світінні: ми відкидали це світіння, зване псевдочеренковським, воно з'являлося від тахіонного вихлопу. Скелі проносилися під нами і зникали, залишаючи нашу реальність і живучи у своїй власній.

Наша незграбна «колісниця» мчала таким чином ще хвилин десять. Потім запрацював носовий двигун, нас рвонуло вперед, очні яблука негайно спробували покинути призначені їм орбіти.

— Приготуватися до стрибання, — сказав металевий жіночий голос комп'ютера. — П'ять, чотири…

Лазери раптом відкрили вогонь, мілісекундні спалахи, подібно стробоскопу, виривали місцевість внизу з темряви і одразу ж занурювали її у ще глибшу темінь. Вся місцевість була усипана каменями і дрібними тріщинами, немов оспинками. Ми знижувалися.

— Три… — На цьому відлік і припинився. Сліпучий спалах, горизонт кудись провалився, хвіст нашої посудини ткнувся в поверхню, і ми покотилися, в усі боки полетіли шматки рами і вилетілі десантники. Нарешті, після тривалого ковзання по скельному грунту, ми зупинилися, і я спробував звільнитися, але ногу мені притиснула рама. Страшний біль і тріск, коли балка переламала мені кістку. Засвистіло повітря, залишаючи пошкоджений костюм. Потім свист припинився — спрацювала аварійна система. Ще більша біль, і вже більше не було болю, і я відкотився убік, обрубок ноги потягнув за собою смугу крові, яка замерзла блискучою чорною стрічкою на тьмяній чорній скелі. У роті був мідний присмак, і перед очима постав червоний туман, потім туман став коричневим, як річковий мул, потім майже чорним, і я втратив свідомість. «Таблетка спрацювала, як їй і належало, — подумалося мені наостанок. — Справді не так вже і страшно».

У завдання боєкостюма входить врятувати як можна більшу частину вашого тіла. Якщо уражена рука або нога — одна з шістнадцяти гострих, як бритва, діафрагм негайно закривається з силою гідравлічного преса, акуратно відсікаючи уражену кінцівку і запечатуючи обрубок, перш ніж ви помрете від вибухової декомпресії. Потім медсистема припікає рану, відновлює втрату крові і наповнює вас хімічної природи щастям і препаратом «антишок». Таким чином, ви або благополучно помрете через деякий час, або, якщо ваші товариші виграють бій, будете доставлені в лазарет корабля.

Цей раунд ми виграли, поки я безтурботно спав, закутаний ковдрою темряви. У себе я прийшов уже в лазареті. Лазарет був переповнений. Я лежав посередині довгого ряду ліжок. Мешканець кожного ліжка був принаймні на три чверті (або того менше) врятований аварійною системою боєкостюма. Два корабельних лікарі не звертали на нас уваги, вони стояли біля залитих світлом операційних столів, занурені у свій кривавий ритуал. Я мружився від яскравого світла, і тому кров на зелених балахонах лікарів можна було прийняти за патьоки машинного масла, розпотрошені тіла — за дивні м'які машини, які лікарі лагодили. Тільки машини ці раптом голосно скрикували у сні, а механіки заспокійливо бурмотіли, поки самі старанно працювали своїми вимазаними в червоній олії інструментами. Я подивився на них і заснув, потім кілька разів прокидався, — і весь час в іншому місці.

Нарешті я прокинувся в звичайній протиперевантажувальній камері. Я був пристебнутий ременями до ліжка, в тіло моє входили трубки штучного харчування, всюди були наліплені електроди — біосенсори, але лікарів поблизу не спостерігалося. Крім мене в кімнаті була тільки Мерігей, вона спала на сусідньому ліжку. Права рука у неї була ампутована трохи вище ліктя.

Я не став її будити, просто дивився на неї досить довго і намагався розібратися в тому, що відчував. Намагався позбавити своє сприйняття від впливу транквілізаторів. Я дивився на куксу руки Мерігей, але нічого не відчував — ні співчуття, ні відрази, — нічого. Я спробував змусити себе відчути хоч що-небудь — безрезультатно. Неначе рука у неї завжди така й була. Чому так виходило? Вплив наркотиків? Гіпнонавіювання? Чи кохання? Зараз я нічого не міг сказати.

Очі Мерігей раптом відкрилися, я зрозумів, що вона вже давно прокинулася і давала мені можливість прийти в себе.

— Привіт, поламана ти лялька, — сказала Мерігей.

— Як… як ти себе почуваєш? — Яке розумне питання!

Вона доклала пальці до губ і ворухнула ними, немов цілувала, — знайомий жест.

— Нічого не тямлю. Добре, що ми вже більше не воюємо. — Вона посміхнулася. — Вони тобі вже сказали? Ми прямуємо на Небеса.

— Ні, але я так і думав… або Земля, або Небеса.

— Краще на Небеса. — (Хм, ще б пак!) — Швидше б ми вже добралися.

— А довго ще? — Запитав я. — Довго нам ще лежати? — Вона перекинулася і подивилася на стелю.

— Хто його знає? Ти ще ні з ким не говорив?

— Я щойно прокинувся.

— Вони нам раніше не потрудилися повідомити. Дали новий наказ. Крейсер отримав маршрут. З чотирьох завдань. Нам доведеться виконати всі чотири по черзі. І тільки якщо втрати зроблять виконання завдання неможливим, буде визнано за необхідне повернутися.

— Втрати у якому розмірі?

— Мені самій цікаво. Ми вже напевно втратили добру третину складу. Але проте прямуємо до Альфи-7. Мусорний рейд.

Це був новий розмовний термін, що означав акцію по захопленню техніки тельціан і живого полоненого, якщо буде можливо.

У двері постукали, і в камеру вплив доктор Фостер. Він сплеснув руками:

— Як, ви все ще в окремих ліжках? Мерігей, я думав, ти вже повністю видужала. — Док відрізнявся разючою терпимістю до страждаючих гетеросексуальністю. Він оглянув куксу Мерігей, потім мою. Він вставив нам в рот по термометру, і тепер ми вже не могли розмовляти. Коли він заговорив, голос у нього був серйозний.

— Я не маю наміру прикрашати дійсність. Вас і так вже просякли «веселою мікстурою» по зав'язку, і по-справжньому значення своєї втрати ви зараз не усвідомлюєте. Але поки що я відміняти лікування не буду — до прибуття на Небеса. У нас ще двадцять один пацієнт з ампутацією, і нам не впоратися з вами, якщо вас усіх накриє психоз. Тому радійте світлу на душі, поки є можливість. А ви — особливо, якщо хочете залишатися потім разом. Протези, що ви отримаєте на Небесах, — дуже хороші протези, але тільки щоразу, коли ти випадково поглянеш на його механічну ногу, а ти — на її механічну руку, ви обидва подумаєте, що другому пощастило більше, і вам не позбутися пам'яті, болю і почуття втрати… Через тиждень, можливо, ви вже й слова один одному не скажете хорошого. Може, так до кінця життя і промучитеся, гризучи один одного. Або вам вдасться пройти крізь це, і ви будете підтримувати один одного. Тільки не брешіть самі собі, якщо нічого не вийде.

Він перевірив показання термометрів, зробив позначку в блокноті.

— Майте на увазі, лікар знає, що говорить. Навіть якщо він і дещо дивний згідно ваших старомодних уявлень.

Він витягнув термометр у мене з рота і легенько ляснув по плечу. Те ж саме і з Мерігей. Повна неупередженість. Виходячи, він обернувся:

— Занурення в колапсар через шість годин. Медсестра доставить вас в ємність.

Ми були поміщені в протиперевантажувальні ємності, набагато зручніші, ніж старі оболонки, і ухнули в колапсар Тет-2, вже почавши скажений антиракетний маневр на прискоренні в п'ятдесят g — це дасть нам шанс проти ворожого крейсера, коли ми виринемо через мікросекунду з надр Альфи-7.

Як того і слід було очікувати, кампанію «Альфа —7» ми програли. І нам довелося відправитися геть, втративши у двох кампаніях п'ятдесят чотири людини убитими, маючи на борту тридцять дев'ять калік і тільки дванадцять чоловік, ще здатних воювати. До чого вони особливо не прагнули.

До Небес ми дісталися за три стрибки. Кораблі ніколи не йшли туди прямим маршрутом, навіть якщо затримка могла коштувати життя пораненим. Небеса, як і Земля, ретельно оберігалися, не можна було дозволити противнику дізнатися їх координати.

Небеса виявилися красивою, земного (але не зіпсованого цивілізацією) типу планетою. Таким світом могла б стати Земля, якби люди ставилися до неї з любов'ю замість варварської спраги брати і брати. Незаймані ліси, золоті пляжі, пустелі, де не ступала нога людини. Кілька десятків міст або повністю розчинилися в природі (малося навіть цілком підземне місто), або представляли собою докази людської винахідливості: Атлантіс, побудований на кораловому рифі, на глибині декількох десятків футів і накритий прозорим куполом; Борей, який вгніздився на гірській вершині за полярним колом; і казковий Скай, величезне місто-курорт, перелітаюче з континенту на континент з попутними вітрами…

Посадку ми здійснили, як всі тут роблять, в джунглях, в місті, названому Двері. Найбільше місто на планеті, воно на три чверті було гігантським госпіталем. Але, підлітаючи до нього, при спуску з орбіти цього не можна було сказати. Єдиний знак цивілізації — коротка посадкова смуга — біліла крихітною латкою, стиснута джунглями з одного боку і безмежним океаном — з іншого.

Тільки проникнувши під вічнозелене прикриття листя, можна було виявити саме місто — низькі будови з місцевого каменю, що з'єднувалися простими кам'яними доріжками. До океану вів бульвар. Сонячне світло плямами лягало на доріжки, просочуючись крізь листя, і повітря пахло океанською сіллю і лісом.

Пізніше я дізнався, що місто розкинулося на дрохстах квадратних кілометрах і що у віддалені частини можна дістатися сабвеєм. Екологічну рівновагу на території міста ретельно підтримували. Усувалися тільки найбільш неприємні і небезпечні аспекти життя в джунглях — хижаки і комахи, крім тих, які були необхідні для рослин. Про це піклувалася автоматичне силове поле.

Усі ми, нещасні, пошкандибали і покотилися до найближчої будівлі — приймального відділення госпіталю. Все інше знаходилася під землею, ще тридцять рівнів. Кожному після огляду була виділена окрема кімната. Я намагався отримати кімнату на двох, але таких не знайшлося.

На Землі йшов уже 2189 рік. Таким чином, мені було вже 215 років. Ей, подивіться на дідугана! Передайте капелюх по колу. Е-е, ні, не потрібно. Як сказав мені лікар, який проводив огляд, моя накопичена плата за ці роки буде переведена на Небеса. Мені навіть якось незручно стало: я — і раптом мільярдер. Але лікар заспокоїв: на Небесах, сказав він, є багато способів витратити навіть мільярд.

Спочатку лікарі зайнялися самими важкими пораненнями. До мене черга дійшла через кілька днів. Коли я прокинувся після операції, виявилося, що прямо до культі присобачили протез — найбільше він був схожий на кістяну ногу, зроблену з блискучого металу. Страшенно неприємно було лежати ось так — з металевою ногою, засунутою в мішок з прозорого пластику. У мішку струменіла якась рідина, і дроти від протеза бігли до машини на дальньому кінці ліжку.

Увійшов медбрат.

— Як ви себе почуваєте, сер?

Я ледь не сказав йому, щоб він забув про «сера», я вирішив, що цього разу в армію мене вони не заманять. Але може, йому подобалося, що я старший за званням.

— Не знаю навіть, болить трохи.

— Стривайте, вона ще припече вам. Ось як нерви почнуть проростати…

— Нерви?

— Ну так. — Він повозився з тією машиною, перевірив показання індикатора. — Як же нога може бути без нервів? Вона ж тоді буде просто бовтатися, от і все.

— Нерви? Звичайні нерви? Значить, якщо я дам нозі наказ «зігнутись», вона зігнеться?

— Ясно що зігнеться. — Він з усмішечкою подивився на мене і знову зайнявся індикаторами.

— Ну і чудеса. Протезування, видно, зробило крок далеко вперед.

— Проте… як?

— Ну, це, штучні…

— А, зрозумів, як у книжках: дерев'яні ноги, руки, гачки…

Цікаво, хто його взяв на роботу?

— Ну так, протези. Як ось ця штука у мене на нозі.

— Сер, — сказав він, опускаючи пружинний блокнот — дошку, в якому робив помітки. — Сер, ви, мабуть давно не були вдома. Це буде звичайна нога, — абсолютно звичайна, тільки вона ламатися не буде.

— А руку теж можуть замінити?

— Ясно, що можуть, будь-яку кінцівку. — Він знову взявся писати. — І печінка можуть нову, нирки, шлунок, все, що завгодно. Серце і легені ще тільки вчаться робити, поки що їх замінюють механічними.

Фантастика. Значить, і у Мерігей буде ціла рука.

— Скільки вам років, сер? — Я сказав, і він присвиснув.

— Чорт забирай. Ви, напевно, у війні з самого початку? — У нього був дивний акцент. Слова ті ж, але звуки якісь інші.

— Так. Атака на Епсилон. Кампанія «Альфа — нуль».

Коли для позначення колапсара перевикористали всі букви всіх алфавітів, стали просто додавати номер до букви. Вже, як я чув в останній раз, дісталися до Йод-42.

— Ого-го, давня історія! Як воно було в ті часи?

— Не знаю, погано. Людей поменше було. Рік тому, тобто сто років тому, це дивлячись як рахувати, я побував на Землі. Було так погано, що я повернувся в армію. Щасливі зомбі. Тільки без образи, це я так.

Він зітхнув.

— На Землі я не бував. Ті, що звідти прибувають, схоже, нудьгують по дому. Може, тепер там вже краще.

— Так ти народився не на Землі? Ти звідси, з Небес? — Не дивно, що у нього незрозумілий акцент.

— Народився, виріс і був призваний. — Він склав блокнот — дошку і сховав його до кишені — Так, сер. Ангел третього покоління. Небеса — найкраща планета в усьому чортовому СООН. — Він вимовив слово по буквах — С-О-О-Н, а не так, як говорили ми, одним словом «СООН». — Ну гаразд, лейтенант, я побіг. У мене на сьогодні залишилися ще два монітори. — Він спиною вперед вискочив у коридор. — Якщо вам щось знадобиться, на столику є кнопка виклику.

Ангел третього покоління. Його прадід прилетів із Землі, коли я ще був зовсім молодим років під сто. Скільки нових планет уже встигли колонізувати? А ноги-руки тепер, як рукавички — втратив одну, виростив іншу?

Добре все-таки тепер буде — осядемо міцно і будемо жити нормальним життям — рік за роком.

Хлопець не жартував щодо болю. І не тільки нова нога була причиною — щоб наростити живу тканину на каркас, лікарі понизили опірність мого організму. Відразу в декількох місцях з'явилися ракові пухлини. Рак довелося лікувати окремо, теж болючим способом.

Я звик до виду наростаючої плоті, але, коли прийшла Мерігей, це був шок — їй дозволили ходити ще до того, як виросла шкіра на новій руці. Жива анатомічна модель. Я, звичайно, швидко звик, і вона приходила до мене по кілька годин кожного дня — пограти в що-небудь, поговорити або просто почитати. Її рука теж повільно росла всередині пластикової оболонки.

Шкіра у мене на нозі з'явилася за тиждень до відключення машини і випуску ноги на волю. Виглядала нога жахливо — мертво-біла, безволоса і зовсім не гнулася. Але працювати працювала. Мене перевели в ортопедичну — «створення нових рухових навичок», а насправді — повільне катування. Вас прив'язують до машини, машина починає згинати стару і нову ноги одночасно. Нова чинить опір.

Мерігей перебувала у сусідній секції. Їй доводилося навіть важче — вечорами вона виглядала зовсім змученою, коли ми разом виходили на дах подихати повітрям.

Минали дні за днями, і вправи поступово перестали бути такими болісними. Ми почали кожен погожий день купатися по годині — пляж охоронявся силовим бар'єром. Я ще кульгав, але у воді почувався вже зовсім здоровим.

З силовим бар'єром, який охороняв водний простір пляжу, була пов'язана місцева розвага — єдина для наших притуплених на війні почуттів.

Кожен раз, коли сідає корабель, поле вимикають на частку секунди, інакше корабель відрикошетить. Щоразу всередину проникає якась морська істота. А океанські хижаки набагато спритніші сухопутних.

Господарем місцевих вод була потворна істота, місцеві жителі називали його — оригінальна вигадка — акулою. Насправді створіння могло з'їсти пару земних акул тільки на сніданок. Цього разу всередину прорвалася особина середніх розмірів. Вже кілька діб ця акула бродила вздовж кордону поля, приманута згустками протеїну по той його бік. На щастя, за дві хвилини до вимикання поля дається сирена, і всі встигають вибратися на берег. І цього разу акула з безплідною люттю ледь не вискочила на сушу — у воді вже нікого не було.

Це було створіння дванадцяти метрів в довжину, з гострим як бритва хвостом і колекцією ікол в руку довжиною. Очі, великі жовті кулі, поміщалися на довгих стеблах, які піднімали їх над головою. У широко розкритій пащі спокійно могла стояти людина. Гарненьке вийшло б фото — на пам'ять спадкоємцям.

Просто вимкнути поле і дати акулі поплисти геть було неможливо. Курортний комітет організував полювання.

Я не надто поспішав перетворитися на закуску для гігантської риби, але Мерігей виросла у Флориді і в дитинстві захоплювалася підводним полюванням. Вона горіла ентузіазмом. Я теж приєднався — коли дізнався, як все робиться. Мені здалося, що це зовсім безпечно.

Ці акули, як вважалося, ніколи не нападають на людей у човнах. Дві людини, виказати більше віри, ніж я, в оповідання рибалок, під'їхали на човні до межі поля і жбурнули за борт шматок м'яса. Акула була тут як тут. Це було сигналом для нас — починалася потіха. Ми, двадцять три дурні, чекали на березі. Вже одягнені в маски, ласти і респіратори, у кожного — спис. Списи були солідні, на реактивній тязі і зі вибухаючою боєголовкою. Ми плюхнулися у воду і попливли до ковтаючої м'ясо рибини, розвернувшись віялом. Вона нас помітила, але спершу не атакувала. Вона спробувала приховати свій сніданок, щоб один з нас під шумок не потяг його, напевно. Але всякий раз натикалася на стіну поля. Видно, скотина здорово налякалася. Нарешті акула кинула м'ясо, розвернулася і кинулася на нас. Оце так! Секунду тому вона була завбільшки з ваш палець, і ось вона вже поруч і наближається все швидше.

Напевно, близько десятка списів потрапило в ціль, я промазав, і вони розірвали рибину на шматки. Але навіть після того як їй знесло половину голови, як нутрощі вивалилися назовні і поволоклися за нею в клубах крові, акула — таки врізалася в наш стрій і щелепи зімкнулися навколо однієї жінки. Акула відкусила їй ноги і тільки потім померла.

Ледь живу, ми винесли нещасну жінку на берег, де її вже чекали лікарі. Вливши їй повну дозу кровозамінника і препарату «антишок», «Швидка допомога» помчала з постраждалою в госпіталь. Їй треба було пережити агонію вирощування нових ніг. Я вирішив, що хай краще на рибу полює інша риба.

Після того як терапія перестала бути мукою, наше життя у Двері стало досить приємним. Ніякої тобі військової дисципліни. Але було ясно одне — ми як і раніше перебували на службі, ніхто не збирався відправити нас на заслужений відпочинок, і свідомість цього затьмарювала наше життя. Ми були машинами, нас латали і приводили в порядок, щоб знову кинути в пекло. Нам з Мерігей належало відслужити ще по три роки.

Але попереду були ще шість місяців відпочинку. Мерігей виписали на два дні раніше за мене, і вона залишалася в місті, чекаючи моєї черги.

Мої накопичення становили до цього моменту 892746012 доларів. На щастя, на Небесах користувалися електронною кредитною системою, і всі свої надбання я носив у кишені у вигляді маленького пристрою з цифровим індикатором. При покупці речі ви просто вистукували на клавішах кредитний номер продавця і суму, гроші автоматично перераховувалися на його рахунок. Розмірами пристрій не перевищував гаманця і реагував тільки на відбиток вашого великого пальця.

Вся економіка на Небесах була підпорядкована постійній присутності кількох тисяч відпочиваючих солдатів-мільйонерів. Скромний сніданок коштував сотню доларів, кімната в готелі на одну ніч — принаймні в десять разів більше. Оскільки СООН освоїли і володіли Небесами, місцева інфляція була найпростішим способом повернути наші бойові накопичення назад в оборот.

І ми розважалися з веселощами відчаю. Ми взяли напрокат флаєр та туристичні причандали і вирушили в подорож по планеті. Тут було все: прозорі річки, щоб плавати в них, непрохідні джунглі, щоб у них загубитися, луки і гори, полярні льоди і пустелі.

Нас ідеально оберігали мініатюрні силові поля — можна було спокійно спати абсолютно без одягу в самий пік сніжного урагану. Якщо ми хотіли, ми могли їх вимкнути і безпосередньо відчути природу. За пропозицією Мерігей ми перед самим поверненням назад до цивілізації вилізли на гору посеред пустелі, перед цим кілька днів нічого не ївши, щоб загострити сприйняття або притупити його, я до сих пір не впевнений, що саме, — ми сиділи поряд на запаморочливій висоті, пропускаючи крізь себе повільний потік нашого життя. А потім — назад в суєту. Ми побували в кожному місті планети, і кожне було по-своєму прекрасним, але в кінці ми повернулися у Скай і вирішили залишитися там до кінця відпустки.

Чотири тижні ми насолоджувалися повітряною обителлю, спустивши кожен при цьому по півмільярда доларів. Ми ходили в казино, іноді програвали по мільйону за одну ніч, їли і пили все найкраще, що могла нам запропонувати планета, ми випробували все, що тільки не було надто вже моторошним для наших відносно старомодних смаків. Кожен з нас мав особистого слугу з платнею побільше, ніж у генерала.

Веселощі відчаю, як я вже говорив. Адже якщо не відбудеться радикальних змін в ході війни, у нас були мікроскопічні шанси вижити протягом наступних трьох років. Ми були як жертви невиліковної хвороби і намагалися увігнати задоволення цілого життя в якісь півроку.

Хоч і мала, але у нас була втіха: ми будемо разом до кінця, як би швидко він не настав. Мені і в голову не прийшло, що нас можуть позбавити навіть цього.

Ми насолоджувалися легким сніданком, сидячи серед прозорих стін «першого поверху» Хмари, милувалися хвилями океану у нас під ногами. Прийшов посильний і вручив нам наші накази. Мерігей була підвищена в капітани, а я в майори — на підставі наших послужних списків і результатів тестів, які ми пройшли напередодні. Я був призначений командиром групи, вона — старшим офіцером групи.

Але це були різні групи.

Мерігей повинна була з'явитися до пункту збору групи тут, на Небесах, я ж повертався на Старгейт для перепідготовки та додаткового навчання. Ми довго сиділи мовчки.

— Я буду скаржитися, — сказав я невпевнено нарешті. — Вони не можуть змусити мене прийняти групу.

Мерігей мовчала, приголомшена. Це був кінець — навіть якщо війна скінчиться і ми повернемося на Землю, але в різних кораблях, то геометрія колапсарних стрибків розкидає нас по різних століттях. І швидше за все, ми вже ніколи не побачимося.

Ми сиділи так якийсь час, не торкаючись до вишуканої їжі, не бачачи красот небес і океану. Ми усвідомлювали тільки присутність один одного і двох листків паперу на столі перед нами.

Між нами лягала прірва ширша, ніж смерть. Ми повернулися в Двері. Я протестував, але у відповідь тільки знизували плечима. Я намагався перерозподілити Мерігей у свою групу, мені сказали, що мій персонал вже набраний і затверджений. Але ж половина з них ще не народилася, говорив я. І тим не менше, він вже набраний, відповідали мені. Я доберуся до Старгейта через сто років, не раніше. Правильно, командування ударних груп будує плани в масштабах століть. Людина для них занадто дрібна одиниця.

У нас залишалися день і ніч. Я втрачав не тільки кохану людину. Ми були один для одного єдиними пов'язаними ланками, що з'єднували нас з минулим, із Землею 1980-их і 90-их. А вони думали, що ми просто ненормальні і тому тримаємося один за одного.

Коли стартував човник з Мерігей, немов надгробна плита опустилася на мою могилу.

Я зв'язався з комп'ютером і розрахував орбіту корабля, тепер я міг бачити, як вона полетить. Я полетів у «нашу» пустелю, на «нашу» вершину. І за кілька годин до світанку я побачив, як нова зірка з'явилася над західним горизонтом, розгорілася до сліпучого блиску, впала, згасаючи, і зникла. Я підійшов до обриву і глянув униз, на застиглі хвилі піщаних дюн за півкілометра внизу. Я сів, звісивши ноги вниз, і ні про що не думав, поки перші сонячні промені не вдарили з-за обрію, накладаючи м'які світлотіні на ряди дюн. Двічі я нахилявся вперед, ніби хотів стрибнути. І якщо я не кинувся з обриву, то не через страх болю або втрати життя. Біль була б миттєвою, а втрату понесла би тільки армія. І це означало би, що вони в кінцевому підсумку перемогли — стільки років вони керували моїм життям і змусили мене нарешті покінчити з ним.

Ну ні, принаймні, для цього були тельціани.