Безсмертний полк. Священна війна Путіна

ВИСНОВОК ГЕОПОЛІТИЧНА САМОТНІСТЬ

Участь, дуже суттєва, СССР у Другій світовій війні та поразка нацистського режиму безперечні. Ніхто не може і не хоче «вкрасти» Перемогу в народів тієї великої країни, як стверджують інколи російські пропагандисти, коли нагадують про деякі не дуже славетні епізоди згаданої війни. До речі, я волію говорити про «народи СССР», а не про «совєтський народ», як був звичай за совєтської доби. Розпад СССР — найкращий доказ, що цей народ ніколи не існував, бо почуваються спадкоємцями Совєтського Союзу і шкодують про його розпад тільки росіяни, народ, що протягом сторіч завжди правив за кістяк імперії.

Історія Другої світової війни неймовірно складна. Для сталінського керівництва, що стояло порід із Гітлером, ця війна спершу була імперіалістичною. Лише після нападу німців на СССР ця війна дістала назву Великої Вітчизняної війни. Тоді вона стала війною за національне виживання, поряд із союзниками і проти Гітлера, війною за визволення проти смертельного ворога, що сподівався завоювати європейську частину СССР і перетворити її у свій Lebensraum, життєвий простір, оселивши там німців і вигнавши місцеве населення на схід, за Урал, після того, як знищить частину його, зокрема всіх євреїв. Потім війна зрештою знову стала імперіалістичною, коли совєтська армія визволяла від ярма німців та їхніх союзників країни, як і ця армія окупувала до війни, а тепер окупувала знову, ба навіть завоювала нові території, які не становили частину «оборудки» Молотова-Ріббентропа, як-от Закарпаття, Кенігсберг (місто Іммануїла Канта), що став Калінінградом, і Курильські острови. У Східній Європі насадили комуністичні режими. На всіх анексованих або поставлених під совєтський контроль територіях відбулися депортації і чистки, судові процеси й страти. Десятки, ба навіть сотні тисяч людей опинилися в таборах або на засланні на Крайній Півночі, в Сибіру, Казахстані, інколи в Узбекистані, в місцях негостинних, де багато хто не зміг вижити.

Про це все тепер у Росії говорити не можна: національна територія освячена пролитою кров’ю. Доля Росії — збільшуватись, аж ніяк не зменшуватися внаслідок повернення байдуже яких територій. Саме це пояснює дві постсовєтські війни в Чечні, радість населення під час анексії Криму, категоричну відмову віддати чотири Курильські острови японцям в обмін на мирний договір.

«Безсмертний полк», спершу задуманий як народне вшанування всіх бійців Великої Вітчизняної війни, вшанування забутих історією, швидко перетворився в ультрапатріотичну маніфестацію, що підносить культ мертвих героїв і утверджує моральну вищість, притаманну народові-переможцю — вчора, сьогодні і завжди. Мертві та живі становлять єдиний непереможний і справедливий блок. Отже, ті, хто переміг найбільше зло минулого сторіччя, та їхні спадкоємці отримали завдяки цій перемозі моральне право, своєрідну майже релігійну «індульгенцію» діяти залежно тільки від інтересів своєї країни, бо це право оплачене їхньою кров’ю. Але це вшанування ставить поважні запитання: а ті, хто вбивав поляків під час окупації частини Польщі внаслідок пакту з Гітлером, теж герої? І так само й ті, хто наприкінці війни грабував, убивав цивільних і ґвалтував жінок в усіх окупованих країнах? А ті, хто стояв гарнізонами у «братніх» соціалістичних державах, щоб забезпечити утвердження комуністичних режимів?

«Безсмертний полк» став могутнім засобом мобілізації російського народу, поки триває мілітаризація Росії. Отож протиставляють «ми», що складається з «праведників», історичним «фашистам» (саме отак у СССР називали нацистів), а водночас сучасним «фашистам»: українцям, балтам, а інколи навіть усій сукупності європейців.

Правду кажучи, совєтська пропаганда вживала слово «фашист» ще до Другої світової війни для бичування противників, у яких не було нічого фашистського, проте совєтський режим прагнув отак позбавити їх людських рис і дияволізувати. «Фашистами» називали німецьких соціал-демократів на початку 1930-х років; багатьох більшовицьких керівників, героїв громадянської війни, і навіть бійців-республіканців громадянської війни в Іспанії, всі вони стали жертвами сталінських репресій; Йосипа Броза Тіто, героїчного бійця опору, що став керівником соціалістичної Югославії, проте не піддався диктату Сталіна (совєтські карикатуристи зображували його схожим на Ґерінґа, часто з сокирою, заплямованою кров’ю, в одязі зі свастиками); повстанців в Угорщині (1956 р.) та Чехословаччині (1968 р.) і багатьох інших людей. Отже, було природним і відповідало прямій лінії російської пропаганди застосувати цей термін до українців і навіть говорити про неонацистську державу, дарма що українська держава не відповідає жодному критерію, який давав би змогу кваліфікувати її так.

У цій книжці я говорила про багатьох російських пропагандистів і «політтехнологів», але ще ні разу не згадувала того, хто великою мірою вплинув на ідеологію Кремля. Я берегла найкраще на кінець. Ідеться про Владислава Суркова, «Распутіна Путіна» або «російського Макіавеллі», як його інколи називають у західній пресі. Це один із творців «Єдиної Росії», автор концепції про «суверенну демократію» як специфічний російський шлях. Цей колишній заступник прем’єр-міністра — нині наближений радник президента Путіна й опікується за лаштунками, і то вже багато років, «українським досьє».

Для Суркова, цього «фахівця» з України, анексія Криму навесні 2014 року — визначальна дата в історії сучасної Росії. Ось що він писав у квітні 2018 року:

На лихо для російського суспільства, я думаю, що Сурков має слушність. Мабуть, не випадковий факт, що крайня мілітаризація та інтронізація «Безсмертного полку» як провідного національного символу відбулися безпосередньо після анексії Криму, яка призвела до глибокого розриву відносин Росії і Заходу. Геополітична самотність, на яку Росія добровільно прирікає себе, потребує могутньої армії та мобілізації населення навколо сильної національної ідеї, — ідеї безсмертного народу-переможця, що сліпо йде за своїм вождем Путіним. Російські офіційні особи та ЗМІ дедалі частіше повторюють відому фразу Олександра III, яку я вже цитувала в цій книжці: «Росія має тільки двох союзників: свою армію і свій флот». Із «Безсмертним полком» російська держава набула третього важливого союзника: свій народ, що спочиває на героїчному минулому.

Почавши писати цю книжку, я думала, що «Безсмертний полк» — новий вияв месіанської ідеї відповідно до багатовікової російської традиції постійно спиратися на ту або ту національну ідею месіанського характеру. Приклади різних відносно недавніх тверджень, які я зібрала й процитувала в цій книжці, спонукали мене думати, що народ, перемігши абсолютне зло, вважає себе за носія абсолютного добра, і саме в ім’я цього добра відчуває своє право завойовувати нові території і бажання диктувати свою волю іншим народам, як намагається диктувати, звісно, марно, українцям. Ця думка, мабуть, була слушною якийсь час тому, але нині вітер знову перемінився.

На превелику прикрість для Російської православної церкви, що, хоч і покірна владі, проповідує моральні цінності християнства й засуджує совєтське минуле, коли її переслідували і вона відігравала підпорядковану роль, держава рішуче повернулася до виправдання та уславлення цього минулого, затерши або виправдавши його злочини та помилки, скоєні «в інтересах імперії». Кульмінацію такого виправдання можна побачити в недавній статті того самого Владислава Суркова, цього «королівського блазня», який висловлює вголос те, чого король не ризикує сказати сам. Цей програмний текст, названий «Довга держава Путіна»[119], слід ретельно проаналізувати.

Автор пропонує остаточно зректися демократії, що навіть на Заході була тільки ілюзією, і, хай там як, російський народ відкинув її. Можна зберегти від неї, проголошує Сурков, лише кілька атрибутів ритуального порядку, щоб не дуже лякати сусідів. Російська держава «чесна», бо стверджує, що «її військово-поліційні функції найважливіші й найвирішальніші» внаслідок необхідності «тримати величезні неоднорідні простори» і «геополітичної боротьби». Сурков не ховає правди за ілюзіями: «Іманентна риса будь-якої держави — бути знаряддям захисту і нападу».

Сурков запроваджує ще й уявлення про «глибинний народ», чужий справам і вподобанням еліт:

Отже, в теперішній Росії

На думку Суркова, ця система мала б великий експортний потенціал, російський досвід вивчатимуть у багатьох країнах: адже вже є країни, що прагнуть рівнятися на Росію. Сурков підкреслює роль, яку відіграє пропаганда:

Сурков нагадує, що Росія, зменшена після краху СССР, повернулася тепер до свого «природного стану»: знову збільшується, анексує землі, як чинила вже багато сторіч. Згідно з його пророцтвом «модель політичного устрою, яка органічно склалася, буде ефективним засобом виживання і піднесення російської нації на найближчі не тільки роки, а й десятиріччя, а радше на все теперішнє сторіччя». Росія — це держава, яка «не зламається, чинитиме по-своєму, отримуватиме і утримуватиме призові місця у вищій лізі геополітичної боротьби»: ми бачимо тут безперечну Шміттову логіку.

Отже, якщо дослухатися до нашого «королівського блазня», Росія — поліційна держава, яка пишається тим, що вона така, нею керує сильний лідер, який розуміє потреби та сподівання свого народу і безпосередньо спілкується з ним, відкинувши прозахідну й «космополітичну» інтелігенцію. На жаль, тут я знову вважаю, що Сурков має слушність. У цій книжці я багато говорила про екзистенційне приниження, яке пережив російський народ не тільки внаслідок розпаду імперії, а й через розчарування, пов’язане з совєтським минулим. Путін зрозумів це бажання знову відчути національну гордість, але, замість засудити вади минулого і збудувати вільне демократичне майбутнє, а також економіку, засновану на справедливішому перерозподілі багатств та підтримці малого бізнесу, віддав перевагу моделі могутньої держави, яка знищує свободи, і державному капіталізму, що зосереджує головний масив виробництва в руках кількох украй багатих людей, які з необхідності вірні йому.

Я ще пригадую телепередачі й дуже жваві дискусії під час перебудови та перших років Єльцина. Осуд сталінізму і тверде бажання збудувати демократичне суспільство. Повітря свободи, яке віяло над Росією. Що сталося з тим усім? Уже двадцять років ті, хто не згоден із владою або не може влаштувати свого життя в путінській державі, — «космополітична інтелігенція», але не тільки вона, — масово покидають країну. За даними одного дуже поважного дослідження[120], після піку еміграції (понад мільйон осіб), досягнутого в 1990-х роках серед економічного краху, еміграція стабілізувалася на рівні 30–50 тис. осіб за рік аж до переобрання Путіна 2012 року, коли вона знову дуже пожвавилася: 122 800 осіб 2012-го і 186 400 осіб 2013-го. Але справжня втеча людського капіталу (як, до речі, й просто капіталу) почалася 2014 року, після анексії Криму. Утікали тисячі: 310,5 тис. Осіб 2014 року, 353,2 тис. осіб 2015 року, 313,2 тис. осіб 2016 року, 377,2 тис. осіб 2017 року. Статистичні дані за 2018 рік, коли я пишу цю книжку, ще невідомі, але ніщо не дає підстав вважати, що тенденція змінилася на протилежну. Росія, чиє населення офіційно досягло 147 млн осіб (можливо, насправді менше[121]), займає третє місце у світі за кількістю емігрантів, які живуть за кордоном: 10,6 млн осіб, одразу після Індії та Мексики, але попереду Китаю, Бангладеш і Сирії. Як наголошує один сайт, присвячений проблемам еміграції, «90% росіян живуть у стані стресу, а 10% живуть у Великобританії, Франції, Італії, Швейцарії і США»[122].

Але дехто, хто ненавидить режим Путіна, не хоче або не може виїхати. Оскільки справжнє політичне життя неможливе, одні вдаються до громадської діяльності на місцевому рівні, присвячують себе «малим справам»[123], які треба боронити. Інші намагаються жити як за совєтської доби, у своєрідній лялечці, яку називають «внутрішньою еміграцією». Ці люди дивляться тільки «Дождь», слухають тільки «Эхо Москвы», переглядають лише опозиційні сайти, хоча це стає дедалі важчим унаслідок посилення контролю держави за інтернетом. Дехто навіть вирішив покинути великі міста й оселитися в далеких селах, де живе скромно, у єднанні з природою. В моїй пам’яті закарбувалась одна розмова. Восени 2014 року я провідала одне подружжя московських друзів моєї юності: провідного фахівця з російської літератури і редакторки. Після анексії Криму вони були вкрай пригнічені. Називали ту анексію великим лихом, яке спіткало їхню країну. Нарікали й на те, що стало неможливим розмовляти байдуже з ким за межами вельми вузького кола друзів. Моя подруга розповіла, що одна колега здивувала її, коли вона, розмовляючи з нею по телефону, засудила окупацію Криму. Колега одразу обурилася: «Як ви смієте говорити таким тоном про нашу країну? Я б сказала, що ви нічого не тямите в геополітиці!»

За двадцять років промивання мізків, яке здійснювали сотні кисельових і соловйових, суркових і дугіних, симонян і проханових, усі безсоромні «політтехнологи», дало, без сумніву, свої плоди. Сьогодні святкують анексію Криму і вважають Захід за ворога, ходять разом із «Безсмертним полком» і купують своїм діям військові мундири: більшість населення цілковито довіряє Путіну. Воліє радше повторювати офіційну брехню, ніж дізнатися правду, що все-таки можливо. Тож одна російська журналістка, моя давня знайома, стверджує, не моргнувши оком, що саме британські таємні служби отруїли батька і доньку Скрипалів, щоб «нашкодити образу Росії». А вдова одного видатного композитора досі радіє, що Крим «відтепер наш». А ще одна давня знайома, московський психіатр, запитує, чи безпечно приїздити у відпустку у Францію: «Нас усюди ненавидять!»

Філіп К. Дік (1928–1982), чиї всі твори я люблю, написав 1964 року невеликий роман, який дуже вплинув на мене: «Передостання правда». В цій книжці населення Землі зігнане в підземні сховища, де виробляє роботів для боротьби між двома наддержавами. От тільки ядерна війна давно вже скінчилася. Володарі обох таборів поділили планету й живуть у великих резиденціях, що їх доглядають оті роботи. Але населення нічого не знає про те: дивиться щодня по телевізору сцени боїв, щодня чує підбадьорливі слова видатного харизматичного вождя. Усі ті сцени створено штучно, наче в електронній грі, і навіть великий вождь насправді не існує, це лише симулякр у віртуальній реальності, як у Пелевіна. Роман закінчується оптимістичною нотою: відчайдушно сміливі люди починають виходити на поверхню. Невдовзі правду знатимуть усі.

Російське населення нагадує мені людей у тому романі: його ошукали «політтехнологи», які навмисне збудували паралельні минуле і теперішнє. Насправді життя в совєтському суспільстві ніколи не було рожевим; Друга світова війна була страхітливим випробуванням, але Перемога не дає росіянам, як і будь-якому іншому народові, права втручатися у справи інших країн. Західні «вороги» насправді не вороги, ніяка війна не загрожує тій великій країні. Російській державі досить визнати свої провини, щоб домогтися зняття західних санкцій.

Доки російський народ житиме в цьому королівстві кривих дзеркал? 2017 року в російському інтернеті мала грандіозний успіх пісня, яку співав дитячий хор перед Мамаєвим курганом, найбільшим у світі меморіалом на честь Другої світової війни, що стоїть у центрі Волгограда (колишнього Сталінграда). Яка ж назва тієї пісні? «Дядя Вова». Саме отак російські діти звертаються до старших осіб у своєму родинному або дружньому колі: дядя, тьотя, а далі йде зменшене ім’я. Вова — це Володимир. Одне слово, йдеться про пісню, якою діти звертаються до Путіна[124]. Подивіться це відео. Діти та підлітки, хлопчики і дівчатка одягнені у військові мундири. Ті, хто стоїть у першому ряду, тримають фотографії своїх предків і почепили собі на груди їхні нагороди. Вони теж становлять частину «Безсмертного полку», що маршує, звичайно, раз у рік, але його присутність у суспільстві тепер постійна.

Але найстрахітливіший приспів, повторений тричі:

Чи матимуть ці діти, коли виростуть, досить розуму, аби збагнути, що така загроза останньої, апокаліптичної битви — адже Путін сказав, що існування світу не має сенсу, якщо там не буде Росії — це лише спосіб постійної мобілізації, який дає змогу теперішньому режиму лишатися при владі? Чи зрозуміють вони, що їх, юних і без інтелектуального захисту, занурюють у «ретротопію», повертають у більш-менш міфологізоване минуле, яке так добре описав Зиґмунт Бауман (1925–2017) у своїй книжці-заповіті?

Вербування дітей становить, мабуть, найтяжчий злочин путінського режиму щодо свого народу.