Безсоння

Пролог Ява Вісника Смерті (І)

Ніхто — а тим паче доктор Літчфілд — не прийшов до Ральфа Робертса і не сказав, що його дружина помирає, зрештою Ральф усе розумів і так. Час поміж березнем і червнем здався йому безкінечною і жахливою марнотністю — втомливі тривалі бесіди з лікарями, довгі вечори, проведені біля Керолайн у клініках, численні поїздки у медичні центри інших штатів для проведення спеціальних обстежень (на щастя, вартість усіх їх покрила медична страховка Керолайн), власні вишукування в громадській бібліотеці Деррі: спершу відповідей на те, що фахівці могли прогледіти, згодом просто надії на ту останню соломинку, за яку можна було б ухопитися.

Ці чотири місяці асоціювалися Ральфові з хмільною коловертю якогось божевільного карнавалу — люди на каруселі скрикують від непідробного жаху, заблукані у надрах дзеркального лабіринту мешканці Алеї Жахів фальшиво посміхаються, але в їхніх очах застиг моторошний страх. Ральф завважував усі ці речі на початку травня, а з приходом червня почав усвідомлювати, що так звані світила медицини — шахраюваті гендлярі, які прагнуть за будь-що збути свій крам, а хор підбадьорливих запевнень уже не міг приховати того факту, що з гучномовців чується похоронний марш. Це був карнавал, усе правильно — карнавал загиблих душ.

На початку літа 1992 року Ральф продовжував відганяти від себе страшні видива — і ще більш страшну думку, що крилася за ними, — але, як тільки червень поступився місцем липню, це стало практично неможливо. Над центральним Меном стояло найспекотніше з 1971 року літо, і Деррі кипів у казані затягнутого серпанком сонця, вогкості й денної температури, що перевищувала 90 ступенів за Фаренгейтом. Містечко, яке навіть за своїх найкращих часів не претендувало на титул гомінкого мегаполісу, охопило повне заціпеніння, і саме в цій тиші Ральф Робертс уперше почув постукування хронометра — розмірене наближення Вісника Смерті, й зрозумів, що в проміжку між прохолодною зеленню червня й розімлілою непорушністю липня мізерні шанси Керолайн перетворилися на ніщо. Їй судилося померти. Можливо, не цього літа — лікарі запевняли, що не всіх іще засобів ужито, і Ральф не сумнівався в цьому, — але напевно вже восени або взимку. Його давній і вірний друг, єдина жінка, яку він до безтями любив, помирала.

Він намагався навіть і не думати про те, що це можливо, і називав себе огидним старим дурнем, але у спертій тиші цих довгих спекотних днів Ральф усюди чув, як невідворотно наближається отой розмірений стукіт, — здавалося, навіть від стін віяло подихом смерті.

Але ще дужче це постукування чулося в самій Керолайн, і коли вона повертала до нього своє спокійне бліде обличчя, — чи прохала увімкнути радіо голосніше, щоб послухати передачу, доки вона чистить боби на вечерю, чи запитувала, чи не сходив би він у «Червоне яблуко», щоб купити їй ескімо, — Ральф бачив, що вона теж знає про це наближення.

Він завважував це знаття в її темних очах спершу лише тоді, коли Керолайн дивилася на нього, але пізніше навчився розпізнавати його й у її затуманеному від знеболювального погляді. На ту пору смерть підступила вже занадто близько, і, лежачи в ліжку поруч у ці спекотні літні ночі, коли навіть простирадло своєю ваготою здавалося крицевим, а всі собаки Деррі вили на місяць, Ральф прислухався до постукування Вісника Смерті всередині Керолайн, і йому здавалося, що серце його ось-ось розірветься від горя й страху. Скільки ще доведеться страждати Керолайн, перш ніж прийде кінець? Скільки ще доведеться страждати йому? І як він зможе жити без неї?

Саме в цей сповнений невідомості час Ральф вирушав у такі тривалі й утомливі прогулянки крізь спекотні, тягучі літні сутінки, що часто, повернувшись додому, не чувся на силі навіть повечеряти. Він гадав, що Керолайн лаятиме його за те, що він пропадає бозна-де, казатиме: «Припини, старий дурню! Ти ж уб’єш себе, якщо будеш розгулювати в таку спеку!». Але вона нічого не казала, і він невдовзі збагнув, що Керолайн навіть не усвідомлює, що відбувається насправді. Про те, що він відлучається, — так, про це вона знала. Але тільки не про всі ті кілометри, які він долав, і не про те, що, повертаючись додому, він нерідко тремтів від знемоги й перегріву на сонці. Колись Ральфові здавалося, що Керолайн завважує все — навіть найменшу зміну місця проділу в його зачісці, — але все те минулося, пухлина мозку позбавила її спостережливості так само, як невдовзі вона ж таки позбавить Керолайн і життя.

І тому він блукав, насолоджуючись спекою, незважаючи на те, що іноді від цього плило перед очима, а у вухах з’являвся неприємний дзвін, — насолоджуючись найперше тому, що від спеки йому дзвеніло у вухах, а іноді дзвеніло цілими годинами так голосно й люто, що Ральф перестав чути, як звучить хронометр Вісника Смерті Керолайн.

Він дуже багато блукав по Деррі того спекотного липня — вузькоплечий, рідковолосий, сивий дідок з величезними руками, все ще придатними до важкої роботи. Він ішов від Вітчгем-стріт до Барренс-стріт, від Канзас-стріт до Нейболт-стріт, від Мейн-стріт до мосту Поцілунків, але найчастіше ноги самі вели його на захід від Гарріс-авеню, на якій усе ще красива й така люба йому Керолайн Робертс у мареві головного болю й морфію тепер доживала свій останній рік.

Ноги вели його в бік аеропорту. Він ішов по дорозі, й довкола не було жодного деревця, у тіні якого можна було б заховатися від безжального сонця, — йшов доти, доки не починав відчувати, як ноги перестають слухатися й підгинаються від утоми, і лише тоді Ральф повертав назад.

Частенько він відпочивав у затінку на майданчику для пікніків, неподалік від службового в’їзду на льотне поле, чекаючи, коли нарешті прийде друге дихання. Вечорами цей майданчик ставав місцем тусівки підлітків, із колонок портативних магнітол тут ревів реп, але вдень майданчик був притулком групи людей, яку Білл Мак-Ґоверн, Ральфів друг, охрестив Збіговиськом Старих Шкап Гарріс-авеню.

Старі Шкапи збиралися тут, щоб пограти в шахи, випити джину, просто побалакати. Багатьох Ральф знав не один рік (зі Стеном Еберлі, приміром, він учився в школі), і йому було затишно серед них… Поки вони не ставали занадто настирними. Хоча навряд чи їх можна було назвати такими. Це були янкі, виховані в традиціях старої моралі, які вважають, що те, про що людина не вважає за потрібне говорити, є лише її справою — і більше нічиєю.

Саме під час однієї з таких прогулянок Ральф уперше усвідомив, що з Едом Діпно, який живе з ним на одній вулиці, щось негаразд.

Того дня Ральф пройшов набагато більше, ніж зазвичай, — можливо, тому, що грозові хмари закрили сонце й над Деррі повіяло прохолодою. Ральфа огорнула якась подоба трансу: ні про що не думав, ні на що не дивився, крім запилюжених носаків своїх черевиків, коли літак із Бостона — «Юнайтед-747», йдучи на посадку, стрімко пролетів у нього над головою і хрипке виття реактивних двигунів повернуло його до тями.

Він дивився, як літак пролетів над старою залізничною колією та загорожею, що визначала межі аеропорту, дивився, як той наблизився до злітно-посадочної смуги і, торкнувшись шасі землі, випустив блакитні струмки диму. Ральф глянув на годинника, відзначивши про себе, що літак спізнився, тоді зиркнув на жовтогарячий дах закладу Говарда Джонсона трохи далі при дорозі. Так, у стані трансу, він пройшов більше п’яти кілометрів, навіть не помітивши, як швидко промайнув час. «Час Керолайн», — пробурмотів внутрішній голос.

Так-так, час Керолайн. Вона вдома і тепер лічить хвилини, щоб прийняти дарвон, а чоловіка нема, він зайшов так далеко… Він майже на півдорозі до Ньюпорта.

Ральф глянув угору й уперше по-справжньому побачив пурпурово-синюшні блискавки, що прорізали небо над аеропортом. Зовсім не факт, що буде дощ, принаймні не зараз, але якщо дощ все-таки піде, він неодмінно змокне, а сховатися можна лише на майданчику для пікніків біля злітно-посадочної смуги № 3, та й там лише стара й пропахла пивом альтанка.

Ральф ще раз глянув на жовтогарячий дах, тоді намацав у правій кишені пачку рахунків, перехоплених маленьким сірим затиском, подарованим Керолайн до його шістдесятиріччя.

Ніщо не заважало Ральфові дійти до закладу Говарда Джонсона й викликати таксі… Крім, мабуть, думки про те, яким поглядом може нагородити його таксист. Старий дурень, — можуть сказати очі в дзеркалі заднього огляду. Старий дурень, що забрів далі ніж слід у такий спекотний день. Якби ти плавав, то напевно потонув би.

«Це параноя, Ральфе», — сказав йому внутрішній голос, і тепер цей дещо занудний, але доброзичливий заступницький тон змусив Ральфа згадати про Біллі Мак-Ґоверна.

Що ж, може, й так. Принаймні він покладеться на удачу й повернеться додому пішки.

«А якщо це буде не просто дощ? Торік у серпні випав такий град, що повибивало майже всі вікна в будинках у західній частині міста».

— Нехай буде град, — мовив уголос Ральф. — Мене не так і легко настрахати.

Ральф повільно рушив до міста, здіймаючи носаками черевиків легкі хмарини пилу. Із заходу, де нагромаджувалися хмари, почулися перші гуркоти грому. Сонце, хоча й заховане за хмарами, все ще воліло не здаватися без боротьби — воно облямовувало краї хмар діамантовими смугами і визирало у випадкові просвіти фрагментованим променем кінопроектора. Ральф був задоволеним, що вирішив повернутися пішки, незважаючи на втому в ногах і ниючий біль у попереку.

«Принаймні сьогодні вночі, — подумав він, — я напевно буду спати. Спати як убитий».

Злітне поле — акри висохлої бурої трави із врослими в неї іржавими рейками, що залишилися тут, немов сліди давньої катастрофи, — тепер було ліворуч від нього. Удалині за дротяною сіткою загорожі він бачив «Юнайтед-747» завбільшки з іграшковий літачок, той їхав до терміналу, що належав двом авіакомпаніям — «Юнайтед» і «Дельта». Погляд Ральфа зупинився ще на одному засобі пересування — це був автомобіль, що від’їжджав від головного авіаційного терміналу, розташованого посейбіч поля. Авто рушило до службового виїзду на Гарріс-авеню. Останнім часом Ральф часто спостерігав за автами, що в’їжджали і виїжджали звідти; майданчик для пікніків, де збиралися Старі Шкапи Гарріс-авеню, був метрів за шістдесят від цього місця. Оскільки машина наблизилась до воріт, він упізнав «датсун» Еда й Елен Діпно… І раптом зрозумів, що автомобіль справді рухається.

Ральф вийшов на узбіччя, не усвідомлюючи, що неспокійно стискає кулаки, поки маленьке коричневе авто під’їжджало до зачинених воріт. Для того, щоб відчинити ворота ззовні, необхідна спеціальна картка-ключ; ізсередини ж усю роботу виконував фотоелемент. Однак він установлений близько до воріт, дуже близько, а на швидкості, з якою їхав «датсун»… Лише в останню мить (чи Ральфові це тільки здалося) коричневе авто різко загальмувало, з-під коліс зметнулася хмарина блакитного диму, нагадавши Ральфові недавню посадку літака, і коли ворота почали повільно відчинятися, кулаки Ральфа розтиснулися.

З боку водія у вікні з’явилася рука й люто замахала, намагаючись, мабуть, у такий спосіб переконати ворота відчинитися швидше. Це було настільки абсурдно, що Ральф посміхнувся. Однак посмішка майже одразу згасла. Освіжаючий вітерець із заходу, звідки насувалися грозові хмари, приніс пронизливий крик водія «датсуна»:

— Сучий сину! Відсмокчи прутня, вилупку! І давай, ворушись, трахана жопо! Швидше! Прутнегон довбаний! Гівно щуряче!

— Не може бути, що це Ед Діпно, — пробурмотів Ральф. Він пішов далі, навіть не усвідомлюючи цього. — Не може бути.

Ед працював хіміком-дослідником у лабораторіях Гокінґа у Фреш-Гарборі, Ральф знав його як напрочуд доброзичливого чолов’ягу. Їм із Керолайн дуже подобалася Елен — Едова дружина, а їхнє маля Наталі вони просто обожнювали. Зустріч із Наталі була однією з небагатьох подій, які могли відволікти Керолайн від її теперішнього стану, і відчуваючи це, Елен частенько брала дівчинку з собою. Ед ніколи не заперечував.

Ральф знав, що є чоловіки, яких дратує, якщо їхні дружини бігають до стареньких сусідів щоразу, коли дитина втнула що-небудь цікавеньке, — тим паче, якщо хтось із цих сусідів хворий… Ральфові здавалося, що Ед не зможе заснути всю ніч, якщо змушений буде послати когось до дідька, але…

— Йолопе недокоханий! Чи ти відчинишся коли-небудь?! Воруши свою протухлу жопу! Міксер для піхви!

…але голос справді був Еда. Навіть на відстані двохсот-трьохсот метрів важко було помилитися. Тепер водій «датсуна» тиснув на акселератор, як дитина, що тисне на важіль силоміра, чекаючи, коли загориться зелене світло. З вихлопної труби вилітали клуби диму. Як тільки ворота відчинилися для проїзду, «датсун» рвонув, і Ральф нарешті зміг побачити водія. Той був достатньо близько, щоб міг виникнути сумнів: за кермом таки Ед.

«Датсун» підстрибував на ямах небрукованого відрізка дороги між воротами і шосе. Пролунав різкий гудок, і Ральф устиг помітити, як синій «форд-рейнджер», що рухався на захід, вильнув убік, намагаючись уникнути зіткнення з «датсуном». Водій пікапа занадто пізно помітив небезпеку, а Ед, мабуть, узагалі нічого не помітив (лише значно пізніше Ральф почав підозрювати, що Ед спеціально пішов на таран «форда»). Пискнули гальма, почувся глухий удар крила «датсуна» об бік «форда». Пікап в’їхав на лінію між зустрічними смугами шосе. Зім’ятий капот «датсуна» розкрився. Скло розбитих фар посипалося на асфальт. А за мить обидві машини завмерли посеред дороги, переплівшись на взір сюрреалістичної скульптури.

Ральф, остовпівши, спостерігав, як під «датсуном» розливається калюжа бензину. За майже сімдесят років йому довелось бути свідком кількох дорожніх зіткнень, здебільше незначних, і щораз його вражало, як швидко все відбувається і як мало в цьому драматизму. Наскільки це несхоже на кіно, де камери можуть сповільнювати дію, або на відео, де можна, якщо виникне таке бажання, знову й знову дивитись, як авто зривається з обриву. А в житті це всього лише серія розмитих образів, а відтак швидка комбінація звуків: писк коліс, глухий скрип металу, дощ скла. А потім voila — tout fini.[1] Існував навіть якийсь протокол для подібних подій: Як Людина Має Поводитися Під Час Аварії.

«Звичайно, такий ритуал просто необхідний», — міркував Ральф. Щодня в Деррі ставалося близько дюжини таких аварій, а взимку, коли випадав сніг і ставало холодніше, можливо, й удвічі більше. Виходиш із авта, зустрічаєш іншого учасника на місці зіткнення двох машин (які найчастіше ще й переплелися), дивишся й хитаєш головою. Іноді — але взагалі ж, за рідкісними винятками, майже завжди — ця фаза зустрічі супроводжується експресивною перепалкою: визначається провина (доволі грубо), майстерність кожного водія ставиться під сумнів, звучать погрози судового розгляду; однак Ральф вважав, що насправді водії лише намагаються сказати один одному: «Дурню, ти ж налякав мене до смерті!» Останнім па в цьому короткому танці був Обмін Священними Запевненнями — зазвичай, саме в цей момент водії починають брати під контроль свої емоції… Завжди вважаючи власною заслугою те, що ніхто не постраждав, — як і в цьому випадку. Іноді водії навіть обмінюються рукостисканням.

Ральф приготувався спостерігати за всім цим зі свого місця за сто п’ятдесят ярдів від зіткнення, але як тільки прочинилися дверцята «датсуна», він зрозумів, що тут усе буде інакше — інцидент лише розпочинається. І очевидно, ніхто не подаватиме руки у фіналі цієї вистави.

Дверцята автомобіля не просто відчинилися — вони відлетіли.

Вискочивши на дорогу, Ед Діпно завмер біля свого авта, його вузькі плечі квадратом застигли на тлі темних хмар. Він був у потертих джинсах і футболці, й Ральф відзначив, що ніколи досі не бачив Еда інакше як застебнутим на всі ґудзики. І ще щось було намотано навколо шиї Еда: щось біле й довге. Шарф? Так, схоже на шарф, але хто ж одягатиме шарф у таку спеку?

Ед стояв біля авта, дивлячись, здавалося, в усі боки, крім потрібного. Він зиркав довкола так люто, що Ральфові сама собою напросилася асоціація з півнем, що оглядає свої володіння в пошуках загарбників і чужинців. І це схвилювало Ральфа. Ніколи досі він не бачив Еда таким — швидше за все, тому й стривожився, однак його хвилювало й дещо інше. Істина ж була проста: ніколи й нікого Ральф не бачив у такому стані.

На заході прогуркотів грім, тепер уже голосніше. І ближче.

Чоловік, що вибрався з «форда», удвічі, а може, і втричі був більшим за Еда. Величезний живіт звисав над ременем його зелених робочих штанів; на розстебнутій білій сорочці під руками виступали плями поту завбільшки з тарілку. Бейсбольну кепку він зсунув на потилицю, щоб краще розгледіти нахабу, що врізався в його авто. Обличчя чоловіка з важкою щелепою було смертельно блідим, лише на вилицях горіли яскраві плями, і Ральф подумав: «Та він перший кандидат на інфаркт. Якби я був ближче, неодмінно побачив би червоні прожилки в нього на шкірі».

— Гей ти! — крикнув Едові здоровань. Голос, що вирвався з об’ємних грудей, звучав до абсурдності тонко, пронизливо. — Де це ти діставав права, скурвий сину?

Ед одразу ж повернув свою вертку голову на той голос, ніби саме цього звуку він і чекав, — так повертає літак, якого веде радар, — і Ральф уперше побачив очі Еда. Відчувши, як у грудях у нього наростає тривога, він побіг на місце аварії. А в цей час Ед рушив до здорованя в просяклій потом сорочці й бейсбольній кепці. Він ішов на негнучких ногах, якось дивно смикаючись, що було геть несхоже на його звичайну легку ходу.

— Еде! — скрикнув Ральф, але освіжаючий бриз, що тепер уже ніс із собою холодок швидкого дощу, здавалося, відніс убік слова ще до того, як вони були вимовлені. Ед не обернувся. Ральф побіг швидше, забувши про ниючий біль у ногах і попереку. У застиглих і широко розплющених очах Еда Діпно він побачив убивство. Ральф не мав ані найменшого досвіду в таких справах, але він не думав, що в оцінці такого погляду можна помилитися — так позирають одне на одного бійцівські півні під час нападу.

— Еде! Зачекай, Еде! Це я, Ральф!

Той навіть не оглянувся, хоча тепер Ральф був так близько, що Ед просто не міг не чути його, незважаючи на пориви вітру. А ось здоровань озирнувся, і Ральф помітив страх і непевність у його очах. Потім він знову повернувся до Еда і заспокійливо підняв руки.

— Послухай, — почав він, — ми ж можемо поговорити…

Це було все, що він встиг сказати. Ед стрімко зробив ще один крок, змахнув кулаком, який видався якимось неприродно білим у сутінках, що швидко згущувалися, — і вдарив здорованя в його ваговиту щелепу. Звук удару пролунав, немов постріл з дитячої духової рушниці.

— Скількох людей ти вже вбив? — запитав Ед.

Здоровань прихилився до свого пікапа, рот його був відкритий, очі випнуті. Тим же швидким, дивним кроком, немов навпідстрибки, Ед упритул наблизився до нього, мабуть, ігноруючи той факт, що водій пікапа дюймів на чотири вищий і фунтів на сто важчий від нього. Ед знову вдарив його.

— Ну, зізнавайся, ковбою, скількох людей ти вже вбив?

Ед перейшов на крик, одразу заглушений першими гуркотами грому.

Здоровань відіпхнув Еда — жест не агресії, а просто переляку, — і той відлетів, ударившись об покручений капот свого «датсуна», та одразу ж рвонув уперед, стиснувши кулаки, готовий накинутися на водія «форда», що принишк біля свого авта; його кепка зсунулася набік, а сорочка вилізла зі штанів. Ральфові згадався бачений давним-давно німий фільм, у якому брати Маркси зображували тупуватих малярів, — і раптом він відчув приплив співчуття до здорованя, розгубленого й заляканого до смерті.

Зате Ед зовсім не був розгублений. Розкритий у широкому оскалі рот і немиготливі очі робили його ще більше схожим на бійцівського півня.

— Я знаю, чим ти займаєшся, — прошипів він здорованеві. — Чи ти думаєш, що все це іграшки? Сподіваєшся, що тобі й твоїм дружкам-катам удасться вислизнути…

І в цю мить, пихкаючи як паровоз, наспів Ральф, поклав руку Едові на плече. Жар під тонкою футболкою здивував — здавалося, рука торкнулася розпеченої грубки; а коли Ед обернувся, на якусь незабутню мить Ральфові здалося, що він дивиться в розбурхане полум’я. Ніколи досі не бачив він такої абсолютної безпричинної люті в людських очах, мало того — навіть не підозрював, що така лють можлива.

Імпульсивно Ральф ледь не відсахнувся, але, притамувавши в собі це бажання, завмер. Промайнула думка: якщо зараз він відступить, Ед накинеться на нього, мов скажений пес.

Дурня це, звичайно. Ед був хіміком-дослідником, Ед був членом літературного клубу (з тих, хто вивчає пудові книги про Кримську війну), Ед був чоловіком Елен і батьком Наталі. Чорт забирай, зрештою, Ед був його другом…

…Ось лише зараз перед ним стояв зовсім не Ед, і Ральф усвідомлював це.

І замість того щоб відступити, Ральф подався вперед, схопив Еда за плечі (такі гарячі під тонкою тканиною футболки, такі неймовірно болісно гарячі) і став повертати його до себе, поки Ед не відвів погляду від здорованя.

— Еде, припини! — мовив Ральф голосно і впевнено, як і слід, на його переконання, розмовляти з людьми, що впали в істерику. — Усе нормально! Просто заспокойся!

Ед, що не зводив осклянілих очей зі здорованя, ковзнув таки поглядом по обличчю Ральфа. Не таке вже й велике досягнення, однак Ральф відчув деяке полегшення.

— Що це з ним? — запитав здоровань. — Вам не здається, що він збожеволів?

— Я певен, що з ним усе гаразд, — відповів Ральф, хоча насправді зовсім не був у цьому певен. Вимовив він це крізь зуби, не зводячи очей з Еда. Він не насмілювався відвести погляд — цей контакт здавався єдиною зачіпкою, що дозволяє йому стримувати Еда, але зачіпкою занадто тривкою. — Звичайне потрясіння через те, що сталося. Йому потрібно кілька секунд, щоб заспо…

— Запитай, що там у нього під брезентом! — раптом закричав Ед, показуючи через плече Ральфа. Блиснула блискавка, і на якусь мить малопомітні шрами від юнацьких прищів Еда стали опуклими, перетворившись на подобу дивної рельєфної карти. Прогримів грім.

— Гей, гей, Сьюзен Дей! — проспівав Ед високим дитячим голосом, від якого в Ральфа мурашки поповзли по спині. — Скільки вбила ти дітей?

— Та ніяке в нього не потрясіння, — вирішив здоровань. — Він божевільний. І коли приїде поліція, я вже подбаю, щоб його запроторили куди слід.

Оглянувшись, Ральф побачив над кузовом пікапа блакитний брезент, закріплений яскраво-жовтою мотузкою. Під брезентом угадувалися округлі форми.

— Ральфе? — почувся соромливий голос. Він перевів погляд уліво й побачив Дорренса Марстеллара — дев’яностолітнього, найстаршого представника Збіговиська Старих Шкап Гарріс-авеню: той стояв якраз поза вантажівкою здорованя. Старечими руками Дорренс гнув книжку, ніби перевіряючи оправу на міцність. Ральф припустив, що це збірник віршів — єдине, що читав Дорренс. А може, він і не читав зовсім; можливо, йому просто подобалося тримати книги в руках і розглядати виструнчені рядки.

— Ральфе, у чому справа? Що відбувається?

І знову спалах блискавки, пурпурно-біле бурчання. Дорренс непевно глянув угору, наче бажаючи там знайти відповідь на те, де він, хто він і що бачить. Ральф зітхнув.

— Дорренсе… — почав було Ральф, але тут Ед накинувся на нього, як дикий звір, який ненадовго втихомирився тільки для того, щоб зібратися із силами. Ральф устиг вивернутися, штовхнувши Еда на покручений капот «датсуна».

Його охопила паніка й невпевненість у тому, як саме чинити далі. Занадто багато всього відбувалося одночасно. Ральф відчував, як під його пальцями натужно гудуть м’язи Едових рук, ніби той умудрився проковтнути блискавку, яка щойно перерізала небо.

— Ральфе! — окликнув його Дорренс тим же тихим, але вже заклопотаним голосом. — На твоєму місці я б не став більше торкатися нього. Я й так уже не бачу твоїх рук.

Чудово. Ще один божевільний. Саме те, що треба. Ральф глянув на свої руки, тоді на старого:

— Що ти верзеш, Дорренсе?

— Твої руки. Я їх не бачу…

— Тут не місце для тебе, Доре. Чому б тобі не забратися звідси?

На цих словах старий трохи підбадьорився.

— Так! — мовив він тоном людини, якій щойно відкрилася велика істина. — Саме так мені й треба вчинити.

Не встиг він обернутись, як знову пролунали гуркоти грому, старий зсутулився і прикрив своєю книжкою голову. Ральф устиг прочитати витиснуту яскраво-червоними літерами назву: «Переваги чепуруна».

— Тобі варто вчинити так само, Ральфе. Не слід втручатися у справи лонґ-таймерів.[2] Від цього нічого доброго не буває.

— Що ж це ти…

Не давши Ральфові договорити, Дорренс обернувся й подибав у бік майданчика для пікніків. Його сиве волосся, що нагадувало пушок немовляти, куйовдив вітер — супутник близької грози.

Отже, одну проблему вирішено, але заспокоюватися було зарано. Дорренс тимчасово відволік увагу Ральфа від Еда, і тепер той знову злобливо поглядав на здорованя.

— Ах ти ж піхволизе! — вигукнув він. — Грав я твою маму, а ти вилизував!

Здоровань спохмурнів:

— Що-о-о?

Погляд Еда знову метнувся до Ральфа — здається, тепер він упізнав сусіда.

— Запитай, що в нього там під брезентом? — закричав Ед. — Примусь цього вбивцю показати тобі!

Ральф глянув на здорованя:

— І що ж там у вас таке?

— А тобі яке діло? — парирував той, намагаючись додати голосу в’їдливості й агресивності. Він спробував піймати погляд Еда Діпно і про всяк випадок зробив два боязких кроки вбік.

— Мені нема діла, а ось йому це потрібно, — відповів Ральф, показавши головою на Еда. — Просто допоможи мені заспокоїти його, добре?

— Ти його знаєш?

— Убивця! — знову крикнув Ед і цього разу так рвонувся із рук Ральфа, що здорованеві довелося відступити на крок. Крім того, відбувалося щось іще. Ральфові здалося, що страшний порожній погляд Еда стає осмисленим. Тепер у його очах було більше Еда, ніж доти… Чи, можливо, Ральф просто сприймав бажане за дійсне. — Убивця! Дітовбивця!

— Господи, він марить, — пробурмотів здоровань, але, підійшовши до кузова, розв’язав один з вузлів і відкинув брезент. У кузові було чотири дерев’яних бочки з написом «ВІД БУР’ЯНІВ».

— Органічне добриво, — пояснив Товстун, переводячи погляд з Еда на Ральфа, тоді знову на Еда. Він торкнувся козирка кепки з емблемою товариства садівників. — Я доглядаю квіткові клумби в Джуніпер-Гілл. Це психіатрична лікарня на околиці Деррі… Де тобі не завадило б відпочити, друже.

— Добриво? — мовив Ед, мовби запитуючи самого себе. Лівою рукою він потер скроню. — Добриво? — Він запитував так, начебто мова йшла про просте, але сумнівне наукове відкриття.

— Добриво, — підтвердив Товстун, повертаючись до Ральфа, і додав: — У цього хлопця з головою не все гаразд. Ви згодні?

— Просто він спантеличений, — зніяковіло відповів Ральф, нахиляючись до кузова. Він постукав по кришці діжки, тоді повернувся до Еда. — Діжки з добривом, — сказав він. — Тепер ти задоволений?

Відповіді не було. Повільно піднявши вгору праву руку, Ед заходився терти другу скроню. Так, наче його нестерпно діймає мігрень.

— Тепер ти задоволений? — Ральф м’яко повторив своє запитання.

Ед на мить прикрив очі, а коли знову розплющив їх, Ральф помітив у них вологий блиск, немов підступили сльози. Ед обережно облизнув язиком спочатку один кутик рота, тоді інший. Кінчиком шовкового шарфа він витер чоло, при цьому Ральф помітив вишиті по краях шарфа китайські ієрогліфи.

— Мені здається… Можливо… — почав було Ед, але одразу замовк. Зіниці його знову розширилися, і погляд став таким, який так не сподобався Ральфові. — Діти! — різко вигукнув він. — Ти чуєш мене? Діти!

Ральф знову притиснув його до машини — вже втретє чи вчетверте, він збився з ліку.

— Про що ти, Еде? — Раптом у голові Ральфа спалахнуло: — Щось сталося з Наталі? Ти хвилюєшся за Наталі?

Хитрувата, підступна усмішка скривила губи Еда. Він глянув мимо Ральфа на Товстуна:

— Виходить, добриво? Що ж, якщо це так, ти ж не будеш заперечувати і відчиниш одну з діжок?

Товстун неспокійно глянув на Ральфа.

— Хлопцеві потрібен лікар, — промимрив він.

— Можливо. Але мені здалося, що він заспокоюється… Чи можеш ти відкрити одну з діжок? Можливо, від цього йому полегшає.

— Звичайно, без проблем. Назвався грибом — лізь у кузов.

Ще один спалах блискавки, ще один гуркіт грому — цього разу він, здалося, прокотився по всьому небу, — і перша холодна крапля дощу впала на пітну шию Ральфа. Ліворуч від нього Дорренс Марстеллар, стоячи біля майданчика для пікніків із книгою в руках, стривожено дивився на всю трійцю.

— Здається, зараз поллє як із відра, — зіщулився здоровань, — а я не можу допустити, щоб усе це добро намокло, інакше почнеться хімічна реакція. Так що дивіться швидше. — Просунувши руку між діжками, він дістав ломика. — Мабуть, я такий же божевільний, як і він, якщо роблю це, — сказав водій Ральфові. — Я їхав додому, думаючи про своє. А він збив мене.

— Нумо, відкривай, — перебив його Ральф. — Це займе не більше секунди.

— Так, — кисло промимрив здоровань, піддіваючи пласким кінцем ломика кришку найближчої діжки, — але спогадів вистачить до кінця життя.

У цю мить знову прогримів грім, і здоровань не почув того, що мовив Ед Діпно. Ральф, однак, почув, і йому похололо в грудях.

— Ці діжки набиті мертвими дітьми, — поділився своєю думкою Ед. — Ось побачиш.

У голосі Еда було стільки переконаності, що поки здоровань відкривав кришку діжки, Ральф майже сподівався побачити переплетений клубок рук, ніг і маленьких безволосих голівок. Натомість побачив суміш білого і коричневого порошку. З діжки запахло чи торфом, чи хімікатами.

— Ну що? Тепер ти задоволений? — запитав здоровань, знову звертаючись до Еда. — Зрештою, я ж не Рей Джуберт і не цей маніяк Дамер. То що скажеш?

На обличчі Еда з’явився винуватий вираз, а коли вчергове прогримів грім, він увесь якось скулився. Нахилившись уперед, він простяг руку до діжки, тоді запитально глянув на здорованя. Ральфові здалося, що той кивнув майже співчутливо:

— Звичайно, торкнись, я не заперечую. Але якщо піде дощ, коли ти будеш тримати це в руці, затанцюєш не гірше від Джона Траволти.[3] Воно обпалює.

Ед сунув руку в діжку, зачерпнув трохи суміші й просіяв її крізь пальці. Він ошелешено подивився на Ральфа (була в його погляді й дещиця замішання), а тоді занурив руку аж по лікоть.

— Гей, — злякано закричав здоровань. — Це ж не коробка з крекерами!

На мить хитра усмішка знову з’явилася на обличчі Еда — вона, здавалося, промовляла: «Я знаю й не такі трюки», — а потім її знову змінила розгубленість, коли він не виявив нічого, крім добрива.

Ед витяг руку з діжки — брудна, вона пахла хімічною сумішшю. Ще одна блискавка сяйнула над злітним полем, за нею почувся оглушливий гуркіт грому.

— Витри це, поки не пішов дощ, — порадив здоровань.

Крізь опущене скло свого «форда» він дістав пакет серветок, вийняв кілька і простягнув Едові — той, немов у сні, почав стирати суміш із рук. А здоровань у цей час закрив кришку, вставивши її на місце одним ударом величезного кулачища і кинув швидкий погляд на потемніле небо. Коли Ед торкнувся рукава його білої сорочки, чоловік напружився, неспокійно глянувши на хлопця.

— Здається, я повинен вибачитися, — мовив Ед, і вперше тон його голосу здався Ральфові абсолютно чистим і розумним.

— Але ж ти й веселун, — полегшено реготнув здоровань, опускаючи покритий поліетиленовою плівкою брезент і зав’язуючи вузли швидкими, вмілими жестами.

Спостерігаючи за ним, Ральф подумав про те, яким же хитрим злодюжкою виявився час. Колись і він міг з такою ж легкістю й моторністю в’язати вузли. Він і зараз міг, однак тепер йому знадобилося б хвилини дві й, можливо, три його найулюбленіші лайки.

Здоровань поплескав рукою по брезенту, а тоді повернувся, схрестивши руки на своїх неосяжних грудях.

— Ви бачили аварію? — звернувся він до Ральфа.

— Ні, — моментально відреагував той. Ральф не мав ані найменшого уявлення, чому бреше, але рішення прийшло миттєво. — Я спостерігав за тим, як приземляється «Юнайтед».

На його подив, яскраві плями на щоках здорованя проступили ще різкіше. «Ти теж спостерігав за ним! — раптом подумав Ральф. — І не тільки за посадкою, інакше ти не став би так червоніти… Ти дивився й на те, як літак вирулює до терміналу».

Відтак він усе збагнув. Товстун вважав, що він сам винен у зіткненні, і побоювався, що поліцейські, які прибудуть на місце аварії, теж схилятимуться до цього. Він спостерігав за літаком і не помітив машини Еда, що стрімко виїхала з воріт на дорогу.

— Послухай, мені справді шкода, — щиро мовив Ед; вид у нього був не просто винуватий, а геть розчарований.

Ральф раптом піймав себе на думці про те, наскільки він довіряє своїм очам і чи справді розуміє хоч щось із того (гей, гей, Сьюзен Дей), що сталося тут… І ким, зрештою, була Сьюзен Дей?

— Я вдарився головою об кермо, — казав у цей час Ед, — і мені здається… Розумієш, у мені щось заклинило.

— Гадаю, так воно й було. — Почухавши потилицю, здоровань подивився на низьке темне небо, тоді знову на Еда. — Хочу дещо запропонувати тобі, приятелю.

— Так? Що саме?

— Давай просто обміняємося іменами й номерами телефонів, замість того щоб влазити в усе це лайно зі страховками. А потім роз’їдемося кожен у свій бік.

Ед непевно глянув на Ральфа, що стенув плечима, а тоді знову на чоловіка в кепці.

— Якщо у справу втрутиться поліція, — продовжував здоровань, — у мене виникне безліч проблем. По-перше, вони одразу з’ясують, що торік узимку я теж мав аварію і тепер їжджу за тимчасовими правами. Тому вони постараються насолити мені. Розумієш, про що я кажу?

— Звичайно, — відповів Ед. — Але в цій аварії винен лише я. Вочевидь, я їхав занадто швидко…

— Можливо, аварія — ще не найголовніше, — перебив його здоровань, недовірливо оглядаючись на вантажівку, що наближалася, а тоді знову зиркнув на Еда й заговорив більш наполегливо: — 3 машини витекло трохи бензину, але я певен, що ти зможеш доїхати додому… якщо ти житель цього містечка. Ти ж тут живеш?

— Так, — відповів Ед.

— А я оплачу ремонт, півсотні баксів, гаразд?

Нове одкровення навідало Ральфа: чи то була одна-єдина причина, що пояснює раптову зміну в поведінці незнайомця — від брутальності до запобігання? Автокатастрофа торік узимку? Можливо. Але Ральф ніколи не чув про таку річ як тимчасові права, і вважав, що це майже напевно брехня. Садівник їздив без прав. Ситуацію ж ускладнювало те, що Ед говорив правду — зіткнення було повністю на його совісті.

— Якщо ж ми роз’їдемося, — продовжував здоровань, — мені не доведеться знову з’ясовувати стосунки з поліцією, а тобі розтлумачувати, чому ти вискочив зі своєї машини й накинувся на мене, як розлютований звір, стверджуючи, що моя вантажівка набита мертвими дітьми.

— Невже я справді говорив таке? — ошелешено запитав Ед.

— Звичайно, — похмуро підтвердив здоровань.

Злегка гаркавлячи, голос із французьким акцентом запитав:

— Усе гаразд, хлопці? Ніхто не постраждав?.. Гей, Ральфе! Це ти?.

Це під’їхала вантажівка з написом «ХІМЧИСТКА ДЕРРІ», і за її кермом був один із братів Вашонів, що жили в Олд-Кейп. Швидше за все Тріґер, молодший.

— Це я, — відповів Ральф і, не даючи собі звіту в тому, що відбувається, а підкоряючись лише інстинкту, підійшов до Тріґера, обійняв за плечі й повів до його авта.

— З ними все гаразд?

— Так, так, — відповів Ральф. Оглянувшись назад, він подивився на Еда й здорованя, що схилилися над кузовом «форда». — Трохи пом’яли машини. Вони самі у всьому розберуться.

— Добре, добре, — благодушно погодився Тріґер Вашон. — А як почувається твоя мила дружина, Ральфе?

Ральф здригнувся.

— Господи! — вигукнув він і глянув на годинника, сподіваючись, що зараз не більше п’ятої двадцяти — п’ятої тридцяти. Однак була вже за десять шоста. На двадцять хвилин пізніше, ніж він повинен принести Керолайн горнятко бульйону з половинкою сендвіча. Вона, звичайно ж, хвилюється. А спалахи блискавки й акомпанемент грому, що лунає в порожньому домі, злякають її ще дужче. І вже якщо дощ справді піде, вона не зможе зачинити вікна; у неї не вистачало сил навіть підняти руку.

— Ральфе? — окликнув його Тріґер. — Щось сталося?

— Та нічого, — відповів старий. — Просто я загулявся й зовсім забув про час. А тоді сталася ця аварія, і… Ти можеш підвезти мене додому, Тріґу? Я заплачу тобі.

— Не треба мені ніякої плати, — заперечив Тріґер. — Нам по дорозі. Сідай, Ральфе. Ти гадаєш, із цими хлопцями все буде нормально? Вони тут нічого не накоять?

— Ні, — відповів Ральф. — Гадаю, що все гаразд. Почекай секунду.

— Звичайно.

Ральф підійшов до Еда.

— Ви домовилися?

— Так, — відповів Ед. — Ми полагодимо все приватно. Чому б і ні? В остаточному підсумку все зводиться до купки розбитого скла.

Тепер Ед розмовляв у своїй звичайній манері, і здоровань у білій сорочці слухав його майже з повагою. Ральф був усе ще подивований і стривожений усім тим, що сталося тут, але він вирішив, що хай усе йде так, як іде. Йому дуже подобався Ед Діпно, але зараз його турбувало зовсім інше; його хвилювала Керолайн і той дивний розмірений стукіт, що почав звучати в стінах його спальні — і всередині неї — глупої ночі.

— Чудово, — сказав він Едові. — Тоді я поїду додому. Маю приготувати вечерю для Керолайн, я й так запізнився.

Він уже повернувся, маючи намір піти, але тут здоровань зупинив його, простягаючи руку.

— Джон Тенді, — представився він.

— Ральф Робертс. Радий познайомитися.

Тенді посміхнувся:

— Сумніваюся, що за подібних обставин… Але я справді радий, що ви вчасно опинилися поблизу. У якийсь момент мені здалося, що ми повбиваємо один одного.

«Як і мені», — подумав, але не сказав Ральф. Він подивився на Еда, його стривожений погляд затримався на незвичній футболці, що прилипла до запалих грудей, і на білому шовковому шарфі з червоними китайськими ієрогліфами. Йому не сподобався вираз очей Еда, коли їхні погляди зустрілися; можливо, Ед ще не повністю отямився.

— Ти впевнений, що з тобою все гаразд? — поцікавився Ральф.

Йому хотілося піти, опинитися поряд із Керолайн, але щось стримувало його — відчуття того, що ситуація далеко не така, якою здається.

— Усе нормально, — швидко відповів Ед, даруючи Ральфові широку посмішку, що, одначе, не зачепила його темно-зелених очей, погляд яких уважно вивчав Ральфа, немов запитував, чи багато чого той побачив… І що він (гей, гей, Сьюзен Дей) буде пам’ятати згодом.

Усередині вантажівки Тріґера Вашона пахло чистою, щойно випрасуваною білизною: аромат, який чомусь завжди асоціювався в Ральфа із запахом тільки-но спеченого хліба. У машині не було сидіння для пасажира, тому Ральф їхав стоячи, тримаючись однією рукою за ручку дверцят, а іншою за кошик із білизною.

— Здається, все-таки там сталося щось дивне, — мовив Тріґер, поглядаючи в дзеркало заднього огляду.

— Та я й половини не бачив, — знизав плечима Ральф.

— Одного з них я знаю. Діпно. У нього гарненька дружина. Мені він завжди здавався приємною людиною.

— Сьогодні він сам на себе не схожий, — похитав головою Ральф.

— Йому оса під хвіст потрапила?

— Цілий рій.

Тріґер засміявся, ляскаючи долонею по витертому чорному пластику керма.

— Цілий рій! Чудово сказано! Треба запам’ятати! — він витер сльози, що проступили від сміху, носовою хусточкою завбільшки зі скатертину. — Мені здалося, що цей містер Діпно виїхав зі службових воріт.

— Так воно й було.

— Для цього потрібна перепустка, — зауважив Тріґер. — Як ти гадаєш, звідки в нього перепустка?

Ральф, насупившись, подумав, тоді похитав головою:

— Не знаю. Мені й на гадку це не спало. Треба буде запитати в нього, коли побачимось.

— Обов’язково, — кивнув Тріґер. — І поцікався, як там поживають його оси. — Це викликало в нього новий вибух сміху, що, у свою чергу, спричинилося до появи гігантської хусточки.

Коли вони в’їхали на Гарріс-авеню, гроза нарешті почалась. Граду не було, але дощ припустив так, що Тріґерові довелося перейти на черепашачу швидкість.

— Ого! — шанобливо вигукнув він. — Схоже на зливу 1985 року, коли вулиці половини міста перетворилися на канали. Пам’ятаєш, Ральфе?

— Так, — відповів Ральф. — Сподіваюся, це не повториться.

— Не повинно б, — погодився Тріґер, з посмішкою вдивляючись у дорогу крізь залите дощем скло. — Вони відремонтували дренажну систему. Краса!

Від холодного дощу й тепла в кабіні нижня частина лобового скла запотіла. Машинально Ральф намалював пальцем на запітнілому склі два ієрогліфи.

— Що це? — запитав Тріґер.

— Я й сам точно не знаю. Схоже на китайські ієрогліфи, так? Майже такі ж вишиті на шарфі Еда Діпно.

— Вони мені щось нагадують, — знову глянувши на малюнок, мовив Тріґер. Тоді гумкнув, клацнувши пальцями. — Знаєш, китайською я можу сказати лише одне: му-ґу-ґал-пен!

Ральф посміхнувся, але навряд чи йому хотілося сміятися. І причиною тому була Керолайн. Аварія відволікла його, але тепер він уже не міг не думати про дружину — його уява малювала розчинені вікна, схожі на руки примар розвіяні штори, калюжі в кімнатах.

— Ти й досі живеш у двоповерхівці навпроти «Червоного яблука»?

— Так.

Тріґер під’їхав до тротуару, з-під коліс вантажівки вирвалися два величезні віяла води. Дощ лив як із відра. У небі спалахували блискавки, гримотів грім.

— Чи не перечекаєш трошки тут зі мною? — запропонував Тріґер. — Гадаю, хвилини за дві злива закінчиться.

— Та ні, не варто. — Навряд чи Ральфа можна було втримати в машині хоч на секунду довше, навіть наручниками. — Спасибі, Тріґу!

— Оце так ллє! Візьми хоч шмат целофану — прикриєш голову!

— Та ні, не варто, спасибі. Я просто… — Ральф не зміг закінчити фразу, його стан був близький до паніки. Він відчинив дверцята вантажівки й вистрибнув, по щиколотки поринаючи в холодну воду. Не оглядаючись, Ральф помахав на прощання Тріґеру й поспішив до будинку, який він і Керолайн ділили з Біллом Мак-Ґоверном, на ходу намацуючи в кишені ключі від вхідних дверей.

Добігши до ґанку, він зрозумів, що ключі йому не потрібні — двері виявилися відімкненими. Білл, що жив на першому поверсі, часто забував замкнути їх, — і, вирішив Ральф, краще вже вважати, що це Білл залишив двері відчиненими, ніж уявити, як Керолайн вийшла на вулицю шукати його й потрапила під дощ. Про це страшно було навіть подумати.

Ральф поспішив у похмурий коридор першого поверху, замружившись від оглушливого гуркоту грому, і кинувся до сходів. Там він трохи загаявся, схопившись рукою за поручні й слухаючи, як вода стікає з його промоклих штанів і сорочки на дерев’яну підлогу. Тоді почав підніматися. Йому хотілося вибігти нагору, але після тривалої ходьби сил уже не було. Серце голосно билося в грудях, промоклі черевики висіли на ногах пудовими гирями, і чомусь перед очима постала картина того, як Ед Діпно вертів головою, вийшовши зі свого «датсуна», — напружені, люті ривки, що робили хлопця схожим на задерикуватого півня перед боєм.

Як завжди голосно скрипнула третя сходинка, і одразу ж нагорі почулися квапливі кроки. Але вони не викликали полегшення, бо це не були кроки Керолайн, він одразу зрозумів це, — а коли Білл Мак-Ґоверн із блідим заклопотаним обличчям й у своїй незмінній панамі схилився над поручнями, Ральф навіть не здивувався. Хіба не відчував він протягом усього зворотного шляху, що щось сталося? Відчував. Але за цих обставин навряд чи це можна було назвати передчуттям. Він відкрив для себе, що коли події досягають певного ступеня напруженості, їх уже неможливо ні виправити, не змінити. Ральфові здавалося, ніби він завжди знав про це. Єдине, про що він ніколи не здогадувався, — це наскільки тривалою може бути ця чорна смуга.

— Ральфе! — крикнув Білл. — Слава Богу! У Керолайн… Думаю, щось схоже на приступ. Я щойно викликав «швидку допомогу».

Ральф зрозумів, що далі по сходах він уже може пробігти.

Керолайн лежала у дверях кухні, скуйовджене волосся прикривало обличчя. Ральф подумав, що в цьому є щось особливо жахливе. Вигляд у неї був неохайний, а неохайною Керолайн ніколи не хотіла бути. Опустившись на коліна, Ральф відгорнув волосся з її чола й очей. Шкіра Керолайн під його пальцями була такою ж холодною, як і його промоклі черевики.

— Я хотів перенести її на диван, але для мене вона заважка, — пояснив Білл, нервово смикаючи зім’яту панаму. — Моя спина, ти ж знаєш…

— Я знаю, Білле, все гаразд, — заспокоїв його Ральф.

Просунувши руку під спину Керолайн, він підняв дружину. Йому вона зовсім не здавалася важкою, навпаки — легкою, майже такою ж легенькою, як кульбабка, готова у будь-який момент віддати своє насіння вітру.

— Добре, що ти опинився поруч.

— Я саме збирався йти, — розповідав Білл, сходячи слідом за Ральфом у вітальню і все осмикуючи панаму. Це змусило Ральфа згадати про старого Дорренса Марстеллара з його книжкою віршів. «На твоєму місці я не став би більше торкатися його, Ральфе, — сказав старий Дорренс. — Я й так уже не бачу твоїх рук».

— Я вийшов, коли почув гуркіт… Мабуть, це вона впала… — Білл оглянув темну від грози вітальню, обличчя його було одночасно божевільним і якимось жадібним, а очі, здавалося, шукали те, чого тут не було. Потім його погляд прояснився. — Двері? — вигукнув він. — Клянуся, вони досі відчинені. Води натече! Я зараз повернуся, Ральфе.

Він поспішив до виходу. Ральф навряд чи помітив це — день набув сюрреалістичних ноток нічного кошмару. Постукування посилилося. Він чув цей звук звідусіль, навіть грім не міг заглушити його.

Уклавши Керолайн на диван, Ральф схилився над нею. Подих дружини був швидким, поверхневим, а запах із рота — огидним. Однак Ральф не відсунувся.

— Тримайся, мила, — спробував підбадьорити її, беручи за руку, — рука була майже такою ж холодною, як і її чоло, — і ніжно поцілував. — Просто тримайся. Усе добре, добре.

Але добре не було. Постукування означало, що нічого не було доброго.

І стукало не в стінах — та й ніколи там нічого не стукало, — це стукало в його дружині. У Керолайн. Це було в його улюбленій дружині; вона вислизала від нього, — і що він буде робити без неї?

— Тримайся, — повторив Ральф. — Ти чуєш мене? — Він знову поцілував її руку, потім притулив до своєї щоки, а коли почув завивання сирени «швидкої допомоги», заплакав.

Керолайн опритомніла в машині, що на скаженій швидкості мчала по Деррі (знову виглянуло сонце, асфальт парував), і марила так, що Ральфові здалося, ніби його дружина збожеволіла. Потім, коли вона почала приходити до тями й говорити зв’язно, її тіло раптово звела судома, і Ральфові разом з лікарем довелося тримати Керолайн.

Поговорити з Ральфом у кімнату очікування на третьому поверсі прийшов не доктор Літчфідц, а доктор Джамаль, невропатолог. Тихим, заспокійливим голосом він повідомив, що стан Керолайн стабілізувався, але її залишать у клініці на ніч, а вранці її можна буде відвезти додому. До того ж необхідно купити деякі медикаменти — таблетки, щоправда, дорогі, але дуже ефективні.

— Не слід втрачати надії, пане Робертсе, — спробував заспокоїти Ральфа доктор Джамаль.

— Звичайно, — погодився той. — А приступи будуть повторюватися, лікарю?

Лікар посміхнувся. Спокій його тону підсилював м’який індійський акцент.

І хоча доктор Джамаль не сказав відверто, що Керолайн помирає, він так близько підійшов до істини, як не насмілилася зробити це жодна інша людина впродовж усього цього страшного року, коли Керолайн боролася за своє життя.

— Нові ліки, — сказав доктор Джамаль, — можливо, запобігатимуть повторним приступам, але хвороба досягла такої стадії, коли годі що-небудь передбачити. На жаль, незважаючи на всі старання лікарів, пухлина продовжує збільшуватися. Можуть виникнути проблеми з координацією рухів, — намагаючись говорити якомога спокійніше, закінчив доктор Джамаль. — До того ж я відзначив певне погіршення зору.

— Чи можу я провести ніч біля неї? — запитав Ральф. — Керолайн буде спати краще, знаючи, що я поруч. — Помовчавши, він додав: — Як і я.

— Звичайно! — доктор Джамаль повеселів. — Чудова ідея!

— Так, — тужно погодився Ральф. — Я теж так вважаю.

Отже, він сидів біля сплячої дружини, прислухався до постукування і думав: «Дуже скоро — може, восени або взимку я знову опинюся з нею в цій кімнаті». Думка здавалася пророчою. Схилившись, Ральф поклав голову на простирадло, що прикривало груди дружини. Він не хотів більше плакати, але не зміг стримати сліз. Постукування. Таке голосне й безперестанне.

«Хотілося б мені взяти за барки того Вісника, чий хронометр так безупинно стукотить, — подумав він. — Я розірвав би його на шмаття. Бог свідок».

По опівночі Ральф задрімав у кріслі, а коли прокинувся, повітря стало прохолоднішим, аніж за всі попередні тижні, і Керолайн уже не спала, а дивилася на нього ясними очима. Вона здавалася цілком здоровою. Ральф відвіз її додому й намагався робити все, щоб останні місяці вона прожила якомога спокійніше.

І він нескоро знову згадав про Еда Діпно.

Поки літо переходило в осінь, а осінь в останню зиму Керолайн, думки Ральфа були перейняті хронометром Вісника Смерті, який, здавалося, стукав усе голосніше і голосніше, хоча й повільніше.

Але зі сном у нього ніяких проблем не виникало. Це сталося пізніше.