Безсоння

Розділ одинадцятий

Деррі Старих Шкап був не єдиним таємним містом, яке спокійно існувало в місці, що Ральф Робертс завжди вважав своїм домом. Ще дитиною Ральф, який виріс у Мері-Мід, де зараз розташовані різні будови Олдкейп, відкрив для себе, що нарівні з Деррі, яке належить дорослим, існує й те, що цілковито віддане в розпорядження дітей. Поряд із залізничним депо на Нейболт-стріт стояв покинутий будинок, у якому бездомні знаходили собі нічліг, тут іноді можна було відшукати напівпорожню банку томатного супу або недопиту пляшку пива; за театром «Аладдін» тяглася алея, де під кронами старих кленів закурювалася перша дешева сигарета, а іноді розпивалась і пляшечка вина; над рікою схилився величезний в’яз, із якого ватаги хлопчаків і дівчаток училися пірнати.

Ці таємні вулиці й стежки були поза досяжністю дорослих, і відповідно ті нічого не знали про таємне місто… Хоча й бували винятки. Одним з них був поліцейський Алоїз Нелл, містер Нелл для молодшого покоління Деррі, — і лише зараз, уже наближаючись до майданчика для пікніків, Ральф подумав, що Кріс Нелл, можливо, син старого містера Нелла… Тільки навряд чи це так, тому що поліцейський, якого Ральф уперше побачив у компанії Джона Лейдекера, занадто молодий для сина старого містера Нелла. Швидше за все, онук.

Ральф довідався про інше таємне місто — те, що належало старим, — коли вийшов на пенсію, але він не почував себе його рівноправним громадянином, поки не вмерла Керолайн. Те, що відкрилося йому, уявлялося потаємною географією, яка дивовижно нагадує ту, яка була відома йому в дитинстві, — уявлялося місцем, зазвичай ігнорованим світом, що квапиться на роботу або ж на гру. На узбіччі Деррі Старих Шкап існувало ще одне таємне місто — Деррі Проклятих, жахливе місце, населене в основному п’яницями, жебраками й ідіотами, яких не потрібно тримати під замком.

Саме на майданчику для пікніків Лафайєт Чепін познайомив Ральфа з одним із найбільш важливих своїх міркувань… Про те, як перетворюєшся на справжню Стару Шкапу. Це міркування мало відношення до теперішнього життя. Розмова виникла, коли чоловіки щойно познайомилися. Ральф поцікавився, чим займався Фей до того, як почав приходити на майданчик для пікніків.

— Ну, в моєму справжньому житті я був теслею й столяром, — відповів Чепін. оголюючи в широкій посмішці вцілілі зуби, — але все закінчилося майже десять років тому. — Ральф ще подумав тоді, що вихід на пенсію подібний до укусу вампіра — він відправляє тих, хто пережив його, в країну мертвих. І якщо говорити відверто, це було недалеко від істини.

Тепер, залишивши Мак-Ґоверна позаду (принаймні, сподіваючись на це), Ральф пройшов попри кілька рядів дубів і кленів, що відокремлювали майданчик для пікніків від шосе. Після його ранкового візиту на майданчику зібралося близько десятка завсідників, більшість прихопили з собою пакетики з ленчем. Дві сім’ї — Еберлі й Зелли — саме розкидали колоду старих, затертих карт, які зберігалися тут таки, в дуплі старого дуба; Фей і Малер, що був ветеринаром, грали в шахи; непрошені порадники в парі переходили від одного гравця до іншого.

В іграх і полягала роль майданчика для пікніків — як і більшості місць, що належать місту Старих Шкап, — але Ральф вважав, що ігри — так би мовити, лише каркас, обрамлення. Насправді люди приходили сюди, щоб переконати (хоча б тільки себе) в тому, що вони всі ще живуть хоч якимось життям, справжнім чи іншим.

Ральф сів на лавку біля огорожі, бездумно водячи пальцем по порізаній поверхні — імена, ініціали, лайки, — і почав спостерігати за тим, як майже через рівні проміжки часу сідають літаки. Він розсіяно прислухався до розмов. Раз у раз згадувалося ім’я Мей Лочер. Дехто з присутніх знав її, і загальна думка, здавалося, збігалася з думкою місіс Перрін — нарешті Господь виявив свою милість і припинив її страждання. Однак в основному розмови крутилися навколо майбутнього візиту Сьюзен Дей. Як правило, Старих Шкап, що воліють обговорювати функціонування кишечника або серцеві напади, не дуже цікавила політика, але навіть тут тема абортів давала єдину можливість відчути причетність до життя.

— Вона вибрала невідповідне місто для свого візиту і, що найжахливіше, навряд чи здогадується про це, — мовив Малер, уважно оглядаючи шахівницю, коли Фей Чепін взяв штурмом захист його короля. — У нас постійно щось відбувається. Пам’ятаєш пожежу в Блек-Спот, Фею?

Фей гумкнув і вбив останнього Малерового слона.

— А ось я зовсім не розумію оцих платтяних вошей, — сказала Ліза Зелл, беручи зі столу газету й показуючи на фотографію перебраних пікетників біля Центру допомоги жінкам. — Невже вони хочуть повернути ті дні, коли жінки робили собі аборт за допомогою спиць?

— Саме цього вони й домагаються, — вступила в розмову Джорджина Еберлі. — Вони знають: жінка побоїться вмерти, вона народить дитину. Схоже, їм ніколи не спадало на думку, що іноді жінка дужче боїться народити дитину, ніж проткнути себе спицею, щоб позбутися її.

— А яке відношення до всього цього має страх? — запитав один із непрошених порадників, старий з лопатоподібним обличчям на прізвище Педерсен. — Убивство є вбивство, чи дитина всередині чи зовні, така моя точка зору на проблему. Навіть якщо воно таке маленьке, що розгледіти його можна лише під мікроскопом, це однаково вбивство. Тому що воно стало б дитиною, якби йому дали спокій.

— Гадаю, саме це робить тебе Адольфом Ейхманом щоразу, коли ти дрочиш у кулачок, — зауважив Фей і пересунув свого ферзя. — Шах.

— Ла-фай-єт Че-пін! — вигукнула Ліза Зелл.

— Гратися з самим собою — зовсім інша річ, — почервонівши, огризнувся Педерсен.

— Невже? Хіба не покарав Господь одного хлопця з Біблії за виливання сімені на землю? — запитав другий порадник.

— Напевно, ви кажете про Онана, — почувся голос позаду Ральфа. Здивувавшись, Ральф обернувся й побачив старого Дора. У руці той тримав книжку з великою цифрою «5» на м’якій обкладинці. «Звідки ж ти взявся?» — подумав Ральф. Він міг присягнутись, що хвилину назад там іще нікого не було.

— Онан, Шмонан, — мовив Педерсен. — Сперма — не те саме, що дитина…

— Невже? — награно здивувався Фей. — Тоді чому католицька церква забороняє користуватися презервативами? Поясни мені.

— Це ж просте неуцтво, — сказав Педерсен. — І якщо ти не розумієш…

— Але Онана покарали не за мастурбацію, — високим, проникливим старечим голосом мовив Дорренс. — Він був покараний за відмову запліднити дружину свого померлого брата, щоб продовжити його насіння. Аллен Ґінзберґ написав цілу поему…

— Заткнися, старий дурню! — пискнув Педерсен, метнувши розлютований погляд на Фея Чепіна. — І якщо ти не бачиш різниці між чоловіком, що грається своєю плоттю, і жінкою, що викидає в туалет дитину, яку Господь помістив у її лоно, виходить, ти такий же дурень, як і він.

— Огидна розмова, — зауважила Ліза Зелл, однак, судячи з тону, їй було радше цікаво, ніж неприємно. Глянувши поверх її плеча, Ральф побачив, що в огорожі бракує декількох планок, швидше за все, відірваних підлітками, які окуповують це місце ввечері. Це все через таємничість, не інакше. Він не помітив Дорренса, тому що старий не був на майданчику; він нипав довкола.

Ральфові спало на думку, що тепер вдалий момент відвести Дорренса вбік і отримати деякі відповіді… Ось тільки в результаті Ральфа могло спіткати ще більше розчарування. Старий Дор дуже нагадував Чеширського Кота з «Аліси в Країні Див — більше посмішка, ніж сутність.

— Отже, є різниця? — наступав Фей на Педерсена.

— Так! — Червоні плями палали на пухких щоках Педерсена.

Малер занервував на лавці:

— Послухайте, облишмо цю тему і спокійно дограємо партію.

Фей і вухом не повів; уся його увага була зосереджена на Педерсені.

— Можливо, тобі варто подумати про всі маленькі сперматозоїди, що померли у тебе на руці, поки ти, сидячи на унітазі, мрієш про те, як було б чудово, якби Мерилін Монро взяла твій…

Педерсен різким рухом змахнув решту фігур із шахівниці. Малер відхитнувся назад, губи його тремтіли, а широко розплющені очі за окулярами в рожевій оправі, скріпленій у двох місцях дротиком, виражали переляк.

— Чудово! — крикнув Фей. — Блискучий аргумент!

Педерсен підняв кулаки в карикатурній стійці Джона Л. Саллівена.

— Може, хочеш спробувати цього? — запитав він. — Нумо!

Фей повільно підвівся. Він був сантиметрів на тридцять вищий від лопатолицього Педерсена, та й важчий фунтів на п’ятдесят. Ральф не вірив своїм очам. Якщо тут отрута проникла так глибоко, то що казати про інших мешканців міста? Ральф вважав, що Малер правий, Сьюзен Дей не мала ані найменшого уявлення про те, наскільки невдала думка — обрати полем своєї діяльності Деррі. У певному сенсі Деррі не був схожий на інші міста.

Ральф рушив уперед, ще не цілком усвідомлюючи, що саме збирається робити, і заспокоївся, побачивши, що Стен Еберлі чинить так само. Вони обмінялися поглядами, наблизилися до двох старих, що стояли віч-на-віч, і Стен непомітно кивнув. Ральф оповив плечі Фея рукою за секунду до того, як Стен схопив Педерсена за ліву руку.

— Не слід робити цього. — Стен говорив просто у відстовбурчене вухо Педерсена. — Інакше все скінчиться тим, що вас обох відвезуть у лікарню з серцевим приступом, а навряд чи це те, що вам потрібно. У тебе, Гарлі, й так їх уже було два. Чи три?

— Я не дозволю йому жартувати, коли мова йде про жінок, які вбивають дітей! — закричав Педерсен, і Ральф побачив, що по щоках старого котяться сльози. — Моя дружина вмерла, даючи життя нашій другій дочці! Зараження крові відправило її на той світ у сорок шостому! Тому я не терплю розмов про дітовбивство!

— Боже! — голос Фея змінився. — Я цього не знав, Гарлі. Вибач…

— До чорта твоє вибачення! — крикнув Педерсен і вирвався з рук Стена Еберлі. Він кинувся до Фея, той підняв кулаки, але потім опустив їх, коли Педерсен промчав повз, навіть не удостоївши його поглядом. Він пройшов стежкою між деревами і зник з очей. Після цього зависла тридцятисекундна мертва тиша, яку порушувало лише гудіння літака.

— Господи, — зрештою мовив Фей. — Десять років майже кожен день зустрічаєшся з чоловіком і починаєш вважати, що тобі все про нього відомо. Боже мій, Ральфі, я й не знав, від чого померла його дружина. А тепер ось почуваю себе несосвітенним ідіотом.

— Не варто так переживати, — вимовив Стен. — Можливо, у нього саме місячні.

— Замовкни, — обірвала його Джорджина. — Досить гидоти на один ранок.

— Скоріше б приїхала й поїхала ця Дей, тоді все знову ввійде у свою колію, — мовив Фред Зелл.

Малер, стоячи рачки, збирав шахові фігурки.

— Не хочеш дограти, Фею? — запитав він. — Я пам’ятаю, як вони були розставлені.

— Ні, — відповів Фей. Його голос, що залишався рівним і спокійним під час сутички з Педерсеном, тепер помітно тремтів. — Гадаю, з мене досить. Може, Ральф повчить тебе грати.

— Я пас, — відгукнувся Ральф. Він шукав поглядом Дорренса. Старий знову скористався проламом у загорожі й тепер, стоячи по коліна в траві на узбіччі службової дороги з незмінною книжкою в руках, спостерігав, як літак вирулює до центрального терміналу. Ральф згадав Еда, що мчить по цій же дорозі на старенькому «датсуні» й останніми словами шпетить повільні ворота. Уперше за минулий рік йому стало цікаво, чим займався Ед на території аеропорту.

— …ніж раніше.

— Га? — Ральфові довелося докласти зусиль, щоб почути Фея.

— Я сказав, що ти, мабуть, знову добре спиш, тому що вигляд маєш набагато кращий, ніж раніше. Зате тепер зі слухом тугувато.

— Мабуть, — погодився Ральф, намагаючись посміхнутися. — Думаю, мені варто перекусити. Підеш зі мною, Фею? Я пригощаю.

— Ні, я вже поснідав, — відповів Фей. — І зараз, правду кажучи, їжа каменем давить на шлунок. Послухай, Ральфе, цей старий шкарбун плакав, ти бачив?

— Так, але на твоєму місці я не став би на цьому зациклюватися, — сказав Ральф. Він пішов до дороги, широкоплечий Фей побрів поруч. Він ішов, зсутулившись і похнюпивши голову, нагадуючи величезного ведмедя, убраного в чоловічий костюм. — Хлопці нашого віку можуть розревітися через дурницю. Ти ж знаєш.

— Можливо. — Фей вдячно посміхнувся Ральфу. — Однаково спасибі, що зупинив мене, не дав наробити дурниць. Ти ж знаєш, на мене іноді находить.

«Шкода, що нікого не виявилося поруч, коли подібне відбулося між мною й Біллом», — подумав Ральф. Уголос же він мовив:

— Мені було неважко. Це я повинен дякувати тобі. Такий учинок додасть нового штриха до мого резюме, коли я вирішу звернутися з приводу високооплачуваної роботи в ООН.

Фей, задоволено розсміявшись, поплескав Ральфа по плечу:

— Так! Генеральний секретар! Миротворець Номер Один! Ти без проблем одержиш цю роботу!

— Безсумнівно. Бувай, Фею.

Ральф уже обертався, коли Фей торкнувся його руки:

— Ти ж братимеш участь у Злітно-посадочному турнірі наступного тижня?

Ральф не одразу зрозумів, про що мова, хоча це й було головною темою розмов столяра на пенсії відтоді, як листя на деревах почало жовтіти. Фей організовував шахові турніри під назвою «Злітно-посадочний № 3» починаючи з 1984 року, саме тоді закінчилося його «справжнє життя». Призом був величезний хромований кубок з короною й скіпетром. Фей, найкращий гравець серед Старих Шкап (принаймні в західній частині міста), нагороджував сам себе цим кубком у шести випадках із дев’яти, і в Ральфа виникла підозра, що три рази Фей програв навмисно для підтримки інтересу в інших учасників. Цієї осені Ральфа не надто цікавили шахи; йому й без них було про що подумати.

— Звичайно, — відповів він. — Узагалі ж, я розраховую на приз.

Фей посміхнувся:

— Чудово. Турнір повинен був відбутися минулого вікенду, але я сподівався, що коли його відкласти, то Джиммі В. теж візьме участь. Але він досі в лікарні, тому якщо відкладати й далі, настануть холоди, і нам доведеться проводити турнір у перукарні, як у дев’яностому році.

— А що трапилося із Джиммі В.?

— Рак знову взявся за нього, — відповів Фей, потім, понизивши голос, додав: — Не думаю, що цього разу в нього є хоч найменший шанс відбити напад.

Почуття глибокого жалю охопило Ральфа. Вони з Джиммі Вандермеєром знали одне одного ще в «справжньому житті». У ті часи обидва моталися по дорогах. Джиммі торгував солодощами й вітальними листівками, а Ральф — канцприладдям і паперовою продукцією, удвох вони складали чудову команду, колесячи по Новій Англії, ведучи по черзі авто й дозволяючи собі більш розкішні зручності, ніж ті, що були б доступні одному. Вони ділилися також нічим не примітними секретами чоловіків, що подорожують поодинці. Джиммі розповів Ральфові про повію, яка вкрала в нього гаманець у 1958 році, і як він потім обвів навколо пальця дружину, сказавши їй, що його пограбував попутник.

Багато поїздок; багато пробитих коліс; багато жартів з приводу самотніх комівояжерів і гарненьких фермерських дочок; багато бесід, що затягувалися далеко за північ. Іноді вони говорили про Бога, іноді про політику. Загалом, Джиммі Вандермеєр був дуже класним хлопцем. А потім Ральф знайшов сидячу роботу в друкарні, і Джиммі випав з його поля зору. Вони відновили взаємини лише тут і в деяких інших місцях, що належать Місту Старих Шкап, — зустрічалися в бібліотеці, басейні, задній кімнаті перукарні. Коли незабаром після похорону Керолайн Джиммі розповів, що він цілком достойно витримав бій із раком легенів, Ральф пригадав, яким завжди бачив Джиммі: чи говорив той про бейсбол, чи ловив рибу, чи їхав він у машині, у куточку рота в нього неодмінно була затиснута сигарета.

«Мені пощастило», — сказав він собі тоді. Але, як видно, щастя було недовге. Так відбувається завжди.

— Сумна новина, — зітхнув Ральф.

— Він уже майже три тижні в лікарні, — повідомив Фей. — Проходить лікування радіацією й приймає уколи з отрутою, яка нібито вбиває рак, але насправді вбиває саму людину. Дивно, що ти нічого не знав, Ральфе.

«Звичайно, ти здивований, а я ні. Як бачиш, безсоння — пані ревнива, вона змушує багато про що забути. То не можеш відшукати бульйонні кубики, то втрачаєш відчуття часу, а потім настає черга й старих друзів».

Фей похитав головою:

— Клятий рак. Жахливо, як він може таїтися, вичікуючи свого ходу.

Ральф кивнув, потім, подумавши про Керолайн, запитав:

— Ти випадково не знаєш номера палати Джиммі? Може, я відвідаю його.

— Випадково знаю: 315. Запам’ятаєш?

Ральф посміхнувся:

— Хоча б на якийсь час.

— Звичайно, відвідай його, якщо зможеш, — вони його добряче накачують уколами, але поки ще він упізнає людей, присягаюся, йому буде приємно побачитися з тобою. Якось він сказав мені, що у вас є що згадати.

— Ти ж знаєш, як це буває, — відповів Ральф. — Двоє молодих чоловіків у дорозі, ото й усе. Якщо нам приносили чек за обід, Джиммі завжди давав змогу оплачувати його мені. — Раптом Ральфові захотілося розплакатись.

— Хріново, правда? — спокійно запитав Фей.

— І не кажи.

— Відвідай його. Він буде радий, та й тобі полегшає. Тільки не забудь про шаховий турнір! — закінчив Фей і випрямився, роблячи героїчне зусилля, щоб виглядати й говорити якомога бадьоріше. — Ще раз спасибі, що стримав мене від дурниці. Знаєш, мені якось не по собі.

— Добре. Я ж Миротворець Номер Один. — Ральф пішов стежкою, що вела до дороги, потім обернувся. — Бачиш службову дорогу? Ту, котра веде від Дженерал Авіейшн до шосе? — Він показав рукою. Від терміналу від’їхала вантажівка, на вітровому склі палахкотали сліпучі сонячні відблиски. Вантажівка пригальмувала біля воріт, входячи в поле дії променя фотоелемента. Ворота почали відкриватися.

— Звичайно, бачу, — відповів Фей.

— Минулого літа я бачив, як по службовій дорозі їхав Діпно, отже, у нього є ключ-картка від цих воріт. Не здогадуєшся, як вона опинилася в Еда?

— Ти маєш на увазі хлопця з організації «Друзі життя»? Вчений-лаборант, що провів невеликий експеримент, побивши свою дружину минулого літа?

Ральф кивнув:

— Тільки я кажу про літо 1992 року. Він їздив на старому коричневому «датсуні».

Фей розсміявся:

— Та я не відрізню «датсун» від «тойоти» або «хонди», Ральфе. Але я скажу, хто в основному користується цією дорогою: постачальники провізії, їхні пілоти, обслуговуючий персонал і авіадиспетчери. Гадаю, деякі пасажири теж мають такі ключі, якщо вони часто літають на особистих літаках. Єдині вчені, зайняті тут, працюють на станції контролю повітря. Він учений такого профілю?

— Ні, хімік. Донедавна він працював у лабораторії Гокінґа.

— Бавився з білими мишками? Ну, наскільки мені відомо, на аеродромі не водяться гризуни, хоча, зачекай-но… Цією дорогою користується ще одна категорія людей.

— Так? Хто ж?

Фей показав на будинок зі збірних конструкцій ярдів за сімдесят від центрального авіаційного терміналу:

— Бачиш той будинок? «Соло-Тек».

— А що таке «Соло-Тек»?

— Школа, — відповів Фей. — Там люди вчаться літати.

Ральф повертався по Гарріс-авеню, засунувши руки в кишені й схиливши голову так низько, що бачив лише тріщини в асфальті. Думки його знову кружляли навколо Еда Діпно… І «Соло-Тек». Неможливо з’ясувати, чи «Соло-Тек» пояснювала присутність Еда на території аеропорту в день зіткнення з містером Садівником, але зовсім несподівано саме на це запитання Ральф хотів мати відповідь. Його також цікавило, де Ед живе зараз. До того ж Ральф вирішив довідатися, чи розділяє Джон Лейдекер його цікавість щодо цього.

Ральф минув двоповерховий, без жодних претензій особняк Джорджа Лайфорда з одного боку і ювелірний магазин («СКУПОВУЄМО ЗОЛОТО ЗА НАЙВИЩОЮ ЦІНОЮ») — з іншого. Його думки перервав різкий, заливчастий гавкіт. Підвівши голову, Ральф побачив Розалі, що сиділа на тротуарі біля входу в Строуфорд-парк. Старий собака часто дихав, слина капала з висунутого язика, утворюючи калюжку на бетоні між лапами. Шерсть стояла сторчма, а вицвіла хустка, здавалося, тремтіла від частого подиху. Коли Ральф глянув на Розалі, та знову дзявкнула, вірніше пискнула.

Ральф подивився на протилежний бік вулиці, щоб з’ясувати причину гавкоту, але не побачив нічого, крім пральні самообслуговування. За склом миготіли жіночі фігури, але Ральфу не вірилося, що Розалі може гавкати на них. Мимо пральні взагалі ніхто не проходив.

Ральф озирнувся і раптом зрозумів, що Розалі не просто сидить на тротуарі, а припадає до нього… Втискається в землю. Схоже, вона була налякана до смерті.

Доти Ральф ніколи не замислювався, скільки спільного у вираженнях почуттів і мові тіла в собаки й людини: вони посміхаються, коли щасливі, схиляють голову, відчуваючи сором, занепокоєння відбивається в їхніх очах, а напругу видає спина — так само роблять і люди. І, як і в людей, страх проступає в кожному мускулі, якщо собака чимось наляканий. Ральф знову подивився на протилежний бік, на місце, що привернуло увагу Розалі, і знову нічого не побачив, крім пральні «Буль-буль» і порожнього тротуару. Але потім зовсім несподівано згадав маленьку Наталі, яка хапала сіро-блакитні сліди, залишені його рукою. Іншим здавалося, що вона хапає порожнечу, — завжди здається, що діти ловлять рученятами порожнечу… Але Ральф знав.

Він бачив.

Розалі панічно заверещала, її вереск нагадав Ральфові скрип заржавілих дверних петель.

«Досі це відбувалося само по собі… Але, може, мені вдасться викликати його прихід. Можливо, я зумію змусити себе побачити…»

Побачити що?

Аури. Звичайно ж, їх. І те, що

(раз-два-три-чотири-п ’ять)

бачить Розалі.

Ральф уже здогадувався

(вийшов зайчик погулять),

що це таке, але він хотів упевнитися. Питання полягало лише в тому, як це зробити.

«Узагалі, як людина бачить?»

Вона дивиться.

Ральф подивився на Розалі. Подивився дуже уважно, намагаючись побачити все, що можливо: вицвілу хустку, що служила нашийником, запилюжену, що стирчала жмутами, шерсть, сірі плями на витягнутій морді. Вона, здавалося, відчула його погляд і, повернувши голову, глянула на нього й тяжко пискнула.

І в цей час Ральф відчув, як щось перевернулося у нього в голові — немов завівся стартер машини. Промайнуло швидке, але виразне відчуття легкості, а потім влилася яскравість. Він відшукав зворотну дорогу в цей більш барвистий, яскравий і глибокий світ. Він побачив похмуру мембрану — з виду вона нагадувала протухлий яєчний білок — навколо Розалі, побачив темну, майже чорну «мотузочку», що тягнулася догори. Однак основою «мотузочки» був не череп, як у людей, — «мотузочка» Розалі виходила від її морди.

«Тепер тобі відома найголовніша розбіжність між собакою й людиною, — подумав він. — Їхні душі розташовані в різних місцях».

(«Собачко! До мене, собачко!»)

Ральф, моргнувши, відхитнувся від цього голосу, що нагадував дряпання крейди по шкільній дошці. Долоні потягнулися до вух, але тут Ральф зрозумів, що це не допоможе; слух тут був ні до чого. Частина, поранена цим голосом, була глибоко всередині, і руками туди не доберешся.

(«Гей ти, чортова валізо з блохами! Гадаєш, я буду морочитися з тобою цілий день? Піднімай свою сраку і йди сюди!»)

Розалі, пискнувши, перевела погляд від Ральфа на те, на що дивилася раніше. Підвелася, тоді знову припала до землі. Хустка на шиї затріпотіла ще сильніше, і Ральф побачив, що ліворуч від собаки розлилася пляма у формі півмісяця — не втримав сечовий міхур.

Подивившись на протилежний бік вулиці, Ральф побачив лікаря № 3, що стояв між пральнею й старим багатоквартирним будинком, лікаря № 3 у білому халаті (Ральф помітив на халаті безліч плям, немов його довго носили) і блакитних джинсах. Панама Мак-Ґоверна й далі була на голові карлика. Тепер панама балансувала на вухах створіння; вона була настільки велика йому, що закривала чоло. Лисий люто посміхався собаці, і Ральф побачив подвійний ряд зубів — іклів канібала. У лівій руці той тримав чи то старий скальпель, чи небезпечну бритву. Раптом подумалося, що на лезі кров, але Ральф був упевнений, що це просто іржа.

Лікар № 3 засунув два пальці правої руки в рот і оглушливо свиснув. Розалі на тротуарі позадкувала і дзявкнула.

(«Піднімай свою смердючу сраку, приблудо! Негайно!»)

Розалі підвелася, піджавши хвоста, і поплелася вперед. Наближаючись, вона скавучала, а страх підсилив її кульгавість настільки, що вона ледве могла йти; задні лапи на кожному кроці підломлювалися.

— Гей!

Ральф зрозумів, що він кричить, тільки коли побачив маленьку блакитну хмарку, що здійнялася вгору від його рота. Усередині хмарки були тонкі сріблисті павутинки, що робили її схожою на сніжинку.

Лисий миттєво обернувся на крик Ральфа, інстинктивно піднімаючи затиснуту в руці зброю. На його обличчі застиг сердитий подив.

Розалі завмерла, уп’явшись у Ральфа величезними, стривоженими очима.

(«Чого тобі треба, шот-таймере?»)

У голосі лисого пролунали лють і гнів через те, що йому завадили… Але Ральф уловив у ньому й інші емоції. Страх? Як би хотілося в це повірити… Але, скоріше, подив і здивування. Ким би не було це створіння, воно не звикло, щоб його бачили такі, як Ральф, до того ж іще й переривали.

(«У чому справа, шот-таймере, язика проковтнув? Чи вже забув, що хотів сказати?»)

— Я хочу, щоб ви дали собаці спокій!

Ральф почув себе двома різними способами. Він був упевнений, що говорить уголос, але голос його пролунав слабко й віддалено, немов музика, що чується зі знятих навушників плеєра. Якби хто-небудь був поруч, можливо, він і почув би сказане, однак Ральф знав, що слова звучали як слабкий видих — так говорить людина, яка щойно одержала удар у живіт. Усередині ж голос лунав так, як не звучав уже багато років, — молодо, упевнено.

Лікар № 3, мабуть, почув його саме так, тому що миттєво відскочив, знову піднявши зброю (тепер Ральф був майже впевнений, що це скальпель), немовби обороняючись. Зупинившись на траві між тротуаром і проїзною частиною Гарріс-авеню, він підсмикнув ремінь штанів крізь брудну тканину халата й кілька секунд похмуро дивився на Ральфа. Потім лисий, піднявши іржавий скальпель, зробив ним кілька неприємних поздовжніх рухів.

(«Ти мене бачиш — подумаєш, велике діло! Не пхай носа туди, куди не просять! Собака належить мені!»)

Лисий лікар-карлик знову повернувся до собаки, що скулився:

(«Я більше не жартую з тобою, приблудо! Ходи сюди! Негайно!»)

Розалі, кинувши на Ральфа благальний розпачливий погляд, почала переходити вулицю.

«Я не втручаюся в справи лонґ-таймерів, — сказав йому старий Дор, вручаючи томик віршів Стівена Добінса. — І тобі не раджу».

Чудова порада, однак Ральф відчував, що тепер уже занадто пізно. Він не має наміру залишати бідолаху Розалі на розтерзання огидному гномові, що стоїть на тротуарі перед пральнею.

— Розалі! Ходи сюди, дівчинко! Ходи!

Розалі, дзявкнувши, підбігла до Ральфа. Вона постояла біля його правої ноги, а потім сіла, важко дихаючи й дивлячись на нього знизу вгору. Були ще й інші відчуття, які він читав з легкістю: одна третина полегшення й дві третини насолоди.

Обличчя лікаря № 3 спотворилося в гримасі такої люті, що почало нагадувати карикатуру.

(«Краще відправити її до мене, шот-таймере! Я попереджаю тебе!»)

— Ні!

(«Я ж відтрахаю тебе. У хвіст і в гриву. І твоїх друзів відтрахаю. Ти зрозумів мене? Ти…»)

Несподівано для самого себе Ральф підняв руку на висоту плеча, повернувши долоню до голови, начебто збирався прийняти стійку карате, потім ріжучим жестом опустив руку вниз і почав зачаровано дивитися, як гострі голубі згустки злетіли з кінчиків його пальців і, немов стріли, полетіли через дорогу. Лікар № 3 нахилився якраз вчасно, притримуючи рукою панаму Білла Мак-Говерна.

Голубий згусток пролетів за два-три дюйми від маленької руки, що притримувала панаму, і застромився у вікно пральні «Буль-буль». Тут він розтікся, мов рідина, і на мить запилене скло стало блискучим і синім-синім, як небо. Але за секунду воно вже поблідло, і Ральф знову побачив жінок, які, мов і не було нічого, виймали білизну й закладали в машини нові порції.

Лисий карлик випрямився й погрозив Ральфові стиснутими кулаками. Потім, зірвавши з голови панаму Мак-Ґоверна, затиснув зубами поля й відкусив шматок. Коли він проробляв цей дивний еквівалент дешевої істерики, сонце висікло іскри із мочок його маленьких, акуратних вушок. Карлик виплюнув шматок відірваної тканини, потім знову насунув панаму на голову.

(«Цей собака мій, шот-таймере! Я збирався побавитися з ним! Гадаю, тепер я побавлюся з тобою, га? З тобою і з твоїми друзями!»)

— Забирайся звідси!

У відповідь пролунала брудна лайка.

Ральф знав, де й від кого він чув ці «соковиті» слова: так само лаявся Ед Діпно біля воріт аеропорту влітку дев’яносто другого року. Таке не забувають, і несподівано Ральфа охопив жах. У що ж він вляпався?

Ральф підніс руку до голови, але щось усередині нього змінилося. Він знову міг опустити руку вниз ріжучим жестом, але виникла впевненість, що на цей раз ніяких синіх згустків не буде.

Лікар, мабуть, не знав, що йому погрожують незарядженим пістолетом. Він відхитнувся, піднімаючи руку зі скальпелем у захисному жесті. Гротескно скусана панама зісковзнула на очі, через що він скидався на карикатурну версію Джека Різника… патологічно неадекватного через граничну короткозорість.

(«Я провчу тебе за це, шот-таймере! Зачекай! Ти догрався! Жоден шот-таймер не сміє жартувати зі мною!»)

Але цього лисому карликові було достатньо. Він кинувся навтьоки по зарослій бур’янами стежці між пральнею й житловим будинком, його брудний халат ляскав по холошах витертих джинсів. Разом з карликом зникла і яскравість дня. На Ральфові це позначилося ніколи раніше не звіданим відчуттям. Він почувався так, немов абсолютно прокинувся, був напрочуд енергійний і радісно збуджений.

«Я прогнав його. Господи! Я змусив відступити цього мерзотника».

Ральф не мав ані найменшого уявлення, ким насправді було створіння в білому халаті, але він знав, що врятував від нього Розалі, і наразі цього було достатньо. Питання про те, наскільки він психічно здоровий, можливо, повернеться вранці, коли він, як завжди сидячи в кріслі, буде дивитися на порожню, застиглу внизу вулицю, але в цей момент Ральф почував себе на мільйон баксів.

— Ти ж бачила його, Розалі? Ти бачила цього огидного маленького…

Подивившись униз, він виявив, що Розалі більше немає біля його ніг, він вчасно підвів голову, встигнувши помітити, як вона прошмигнула в парк, опустивши морду й підібравши підбиту лапу.

— Розалі! — крикнув він. — Гей, дівчинко!

І навіть не розуміючи чому — хіба тільки тому, що вони разом пережили щось екстраординарне, — Ральф кинувся за собакою, спочатку підтюпцем, потім бігцем, далі галопом.

Ральф давно не бігав. Розпечена голка болю встромилася в лівий бік, поширюючись за лопатку й на всі груди. У глибині парку він, нарешті, зупинився, немає — завмер, упираючись руками в зігнуті коліна. Піт щипав очі й котився обличчям, як сльози. Ральф хрипло дихав, міркуючи, чи звичайний це колючий біль, що виникав у нього під час змагань на шкільному стадіоні, коли він навчався у старших класах, чи так почуває себе людина, з якою стався фатальний серцевий напад.

За тридцять чи сорок секунд біль почав відступати, отже, це все-таки поколювання в боці. Чудове підтвердження тези Мак-Ґоверна: «Я дещо скажу тобі, Ральфе, — у нашому віці розумові розлади є явищем поширеним». Ральф не знав, чи так це, зате він усвідомлював, що від року, коли він брав участь у змаганнях з бігу, його відокремлює майже сторіччя й що погоня за Розалі була дурістю, можливо, небезпечною для його здоров’я. Якби в нього схопило серце, навряд чи Ральф виявився б першим старим, покараним коронарним тромбозом за порушення й ігнорування того факту, що його вісімнадцять уже давно минули, і минули назавжди.

Біль слабшав, Ральф приходив до тями, але ноги ще не слухалися, немов могли без попередження підкоситися в будь-який момент і скинути його на доріжку, посипану гравієм. Ральф підняв голову в пошуках найближчої лавки і побачив щось таке, що змусило його забути про бродячого собаку, про трем у ногах, навіть про можливість інфаркту. Найближча лавка була кроків за сорок по лівій стежці, на вершині невеликого пагорба. На лавці в добротному блакитному пальті сиділа Луїза Чесс. Обтягнуті рукавичками руки лежали на колінах, а сама Луїза ридала так, начебто в неї ось-ось розірветься серце.

Розділ дванадцятий

— Що сталося, Луїзо?

Вона глянула на нього, і перше, що спало йому на думку, був спогад: п’єса, яку вони з Керолайн дивилися в Банґорі вісім чи дев’ять років тому. Деякі актори зображували мерців, їхнім гримом були яскраво-біле клоунське білило й чорна фарба під очима для того, аби справити враження величезних порожніх очниць.

Друга думка була трохи простіша: «Єнот».

Луїза або побачила відображення його думок на обличчі, або здогадалася про свій вигляд, бо, відвернувшись, почала відкривати замочок сумочки, потім просто закрила обличчя руками.

— Іди собі, Ральфе, — хрипким, тремтячим голосом попросила жінка. — Я сьогодні зле себе почуваю.

За звичних обставин Ральф виконав би її прохання, пішов би, не оглядаючись, відчуваючи сором через те, що натрапив на неї, таку беззахисну, з розмазаною тушшю під очима. Але обставини зустрічі, підсилені відчуттям легкості й піднесеності іншого світу Деррі, змусили його залишитися. До того ж Ральф відчував щось іще — просте й відверте. Йому неприємно було бачити, що Луїза, у здоровому оптимізмі якої він ніколи не сумнівався, самотньо сидить у парку і ридма ридає.

— Що сталося, Луїзо?

— Я просто зле себе почуваю! — закричала вона. — Дай мені спокій!

Луїза уткнула обличчя в обтягнуті рукавичками руки. Спина трусилася, рукави блакитного пальта посмикувались, і Ральф згадав Розалі в момент, коли лисий карлик кричав на неї, наказуючи підійти: вона здавалася нещасною й наляканою до смерті.

Ральф, присівши поруч із Луїзою, злегка обійняв її й пригорнув до себе. Жінка пригорнулася до нього, але тіло її залишилося напруженим… Немов перетворилося на камінь.

— Не дивися на мене! — вигукнула вона тим же напруженим голосом. — Навіть не смій! У мене розмазалася косметика! Я спеціально фарбувалася до приїзду сина й невістки… Вони приїжджали на сніданок… Ми збиралися разом провести ранок… «Ми чудово проведемо час, ма», — сказав Гарольд… Але причина, з якої вони приїхали… Бачиш, справжньою причиною…

Вона захлинулася плачем. Ральф дістав з кишені пом’яту, але чисту хусточку і вклав її в долоню Луїзи. Вона не дивлячись взяла хусточку.

— Нумо, — сказав він. — Можеш підчистити пір’їнки, якщо хочеш, хоча вигляд у тебе й незлецький, Луїзо, слово честі.

«Трішки скуйовджений», — подумав він і посміхнувся, але посмішка одразу ж розтанула. Він згадав той вересневий день, коли пішов в аптеку по упаковку хімічного сну й наткнувся біля входу в парк на Луїзу й Білла, що жваво обговорювали демонстрацію, організовану Едом під будинком Центру. Того дня Луїза була явно засмучена — Ральф згадав, що вона видалася йому змученою і втомленою, незважаючи на схвильованість і занепокоєння, — але майже прекрасною: широкі стегна, палаючі очі, на щоках дівочий рум’янець. Сьогодні все це було лише спогадом; із плямами туші під очима Луїза Чесс нагадувала старого сумного клоуна, і Ральф відчув гарячий спалах люті до того, хто або що спричинило цю зміну.

— Я маю жахливий вигляд! — сказала Луїза, люто орудуючи хусточкою Ральфа. — Схожа на опудало!

— Ні, мем, ви лише трошки забруднені.

Нарешті Луїза обернулася до нього. Їй довелося докласти неабияких зусиль, щоб зняти рум’яна й усе інше хусточкою Ральфа.

— Я маю жахливий вигляд? — видихнула вона. — Скажи мені правду, Ральфе Робертсе, бо станеш косооким.

Він подався вперед і поцілував вологу щоку.

— Прекрасний, Луїзо. Тобі варто було б поберегти свою неземну красу.

Вона непевно посміхнулася, і ця міміка спричинилася до ще кількох сльозинок. Ральф, взявши в неї зім’яту хусточку, ніжно витер їх.

— Я так рада, що саме ти застав мене тут, а не Білл, — мовила жінка. — Я згоріла б від сорому, якби Білл побачив, як я ридаю на людях.

Ральф оглянувся довкола. Він побачив Розалі, цілу й неушкоджену, біля підніжжя пагорба між двома кабінами громадського туалету — вона лежала, поклавши морду на лапи, — але більше поруч нікого не було.

— По-моєму, це місце винятково в нашому розпорядженні, — сказав він.

— Спасибі Господу за маленькі радощі. — Луїза забрала в Ральфа хусточку і тепер уже більш діловито заходилася витирати залишки косметики.

— До речі, про Білла. По дорозі сюди я заглянула в «Червоне яблуко» — ще до того, як відчула до себе жаль і розревілась як білуга, — і Сью повідомила мені, що ви з ним нещодавно полаялися. Кричали, і все таке, просто на вулиці.

— Ну, не зовсім так, — вимушено посміхаючись, відповів Ральф.

— Можу я знати причину?

— Через шахи, — мовив Ральф перше, що спало на думку. — Через турнір, який влаштовує Фей Чепін щороку. Але це неважливо. Знаєш, іноді люди встають не на ту ногу й просто шукають привід для скандалу.

— Як би я хотіла, щоб зі мною було тільки це, — пробурмотіла Луїза. Вона відкрила сумочку, легко упоравшись із замком цього разу, і дістала пудреницю. Потім зітхнула і, навіть не відкриваючи, заховала пудреницю назад.

— Не можу. Знаю, що це хлоп’яцтво, але не можу.

Ральф сунув руку в сумочку, дістав пудреницю, відкрив її й підніс дзеркало до обличчя Луїзи.

— Бачиш? Не так уже й погано.

Луїза ухилилася — так ухиляється вампір від хреста.

— Угу, — пробурмотіла. — Забери його.

— Якщо ти пообіцяєш розповісти мені, що сталося.

— Усе, що завгодно, тільки забери дзеркало.

Він забрав. Якийсь час Луїза мовчала, спостерігаючи, як її руки невпинно відкривають і закривають замочок сумочки. Ральф уже хотів було поквапити жінку з розповіддю, коли вона глянула на нього з виразом жалюгідного виклику.

— Так уже виходить, що ти не єдиний, хто не може спокійно спати по ночах, Ральфе.

— Про що ти гово…

— Безсоння, — відрізала вона. — Я лягаю спати й засинаю так само, як і завжди, але тепер уже не сплю до ранку. І навіть гірше. З кожним днем я прокидаюся все раніше й раніше.

Ральф спробував згадати, чи говорив Луїзі про цей аспект своєї проблеми. Навряд.

— Чому ти так здивувався? — запитала Луїза. — Ти ж не вважаєш себе єдиною людиною у світі, що проводить ночі без сну?

— Звичайно, ні! — з ноткою обурення відповів Ральф… Але чи не здавалося йому частенько, що він єдина людина з таким видом безсоння? Безпомічно спостерігає, як поступово, хвилина за хвилиною, година за годиною маліє час, відведений йому на сон? Це було диким варіантом китайського катування водою.

— Коли це почалося? — запитав він.

— За місяць або два до смерті Керол.

— І скільки ти тепер спиш?

— Близько години починаючи з жовтня. — Вона говорила спокійно, але Ральф уловив боязке тремтіння її голосу, яке означає зачаєну глибоко всередині паніку. — Судячи з того, як розвиваються події, до Різдва я взагалі перестану спати, і якщо це справді станеться, чи зможу я вижити? Я вже зараз ледве витримую.

Ральф хотів щось сказати, але запитав перше, що спало йому на думку:

— Чому тоді я ніколи не бачив світла у твоїх вікнах?

— Гадаю, з тієї ж причини, з якої й ти рідко вмикаєш світло серед ночі, — сказала вона. — Я прожила на одному місці тридцять п’ять років, і мені не потрібно вмикати світло, щоб знайти дорогу. До того ж я не звикла ділитися своїми проблемами зі сторонніми. Якщо постійно вмикати світло о другій ночі, рано чи пізно хто-небудь зверне на це увагу. Піде поголоска, і тоді подружки засиплють питаннями. А я не люблю, коли пхають носа у мої справи, і не належу до тих людей, які відчувають потребу щоразу, коли в них буває запор, повідомляти про це в газету.

Ральф розсміявся. Луїза здивовано глянула на нього, потім теж засміялася. Рука Ральфа й далі обіймала жінку (чи вона самовільно повернулася на місце, після того як Ральф прибрав її? Ральф не знав, та й не став замислюватися), і він пригорнув її до себе. Цього разу Луїза м’яко пригорнулася до нього. Її скам’янілість минула, і Ральф був задоволений.

— Ти ж не з мене смієшся, Ральфе?

— Ні. Абсолютно.

Посміхаючись, вона кивнула:

— Тоді це добре. Ти ніколи не завважував, як я ходжу по вітальні?

— Ні.

— Це тому, що перед моїм будинком немає вуличного ліхтаря. Зате перед твоїм є. Я багато разів бачила, як ти сидиш у кріслі й дивишся на вулицю або п’єш чай.

«А я ж завжди вважав, що сам!» — подумав Ральф, а потім раптом в його голові — одночасно зі сміхом і тривогою — промайнуло питання. Скільки разів вона бачила, як він длубався в носі? Або в промежині?

Прочитавши думки Ральфа чи помітивши, як рум’янець заливає його щоки, Луїза сказала:

— Я бачила лише обриси фігури, до того ж ти завжди в халаті. Так що не варто турбуватися про це. І я сподіваюся, ти розумієш, що я не стала б дивитися, якби ти займався чимось, не призначеним для чужого ока. Не в сараї ж мене виховували.

Ральф посміхнувся, поплескавши її по руці:

— Я знаю, Луїзо. Просто для мене це… Сюрприз. З’ясувати, що коли я сидів і дивився на вулицю, хтось дивився на мене.

Вона посміхнулася йому, немов кажучи: «Не турбуйся, Ральфе, для мене ти був усього лише частиною декорації».

Він подумав трохи про значення цієї посмішки, тоді знову повернувся до теми розмови:

— То що ж сталося, Луїзо? Чому ти сиділа тут і плакала? Тільки через безсоння? Якщо так, то я співчуваю. Але ж справа не лише в цьому?

Посмішка зникла з обличчя жінки. Її обтягнуті рукавичками руки знову стиснулися на колінах, і вона похмуро глянула на них.

— Є речі, гірші від безсоння. Зрада, наприклад. Особливо якщо зраджують люди, яких дуже любиш.

Луїза замовкла. Ральф не квапив її. Він дивився на Розалі, яка, здавалося, теж дивилася на нього. Можливо, на них обох.

— Ти знаєш, що в нас, крім спільної проблеми, ще й спільний лікар, Ральфе?

— Ти теж ходиш до Літчфілда?

— Звичайно ходила до нього. Мені його порекомендувала Керолайн. Однак більше я до нього не піду. Ми з ним квити. — Вона стиснула губи. — Сучий син!

— А що сталося?

— Майже цілий рік я чекала, коли все наладиться само собою — як то кажуть, природа візьме своє. Не те щоб я не допомагала природі. Можливо, ми випробували безліч однакових засобів.

— Стільниковий мед? — знову посміхнувшись, запитав Ральф. Він не зміг стриматися. «Який разючий день, — подумав він. — Стільки подій, але ж до вечора ще далеко».

— Стільниковий мед? А він допомагає?

— Ні, — розпливаючись у посмішці, відповів Ральф, — абсолютно не допомагає, але на смак чудовий!

Луїза розсміялася і обома руками стиснула його ліву руку. Ральф відповів їй легким потиском.

— Ти ж не звертався з цього приводу до Літчфілда?

— Ні. Записався на прийом, але потім скасував візит.

— Ти це зробив тому, що не довіряєш йому? Тому що він прогледів Керолайн?

Ральф здивовано глянув на жінку.

— Вибач, — сказала Луїза. — Я не мала права про це питатися.

— Та ні, нічого. Просто я здивований, почувши цю думку від когось іншого. Що він… Бачиш… Що він поставив неправильний діагноз.

— Ха! — Красиві очі Луїзи спалахнули. — Це спадало на думку всім нам! Білл не міг повірити, що ти не притягнув його до суду наступного дня після похорону Керолайн. Звичайно, у ті дні я була по інший бік барикад, затято захищаючи Літчфілда. Тобі коли-небудь хотілося вбити його?

— Ні. Мені вже сімдесят, і мені не хочеться провести решту своїх днів за ґратами. До того ж — хіба це воскресило б Керол?

Луїза похитала головою.

Ральф сухо зауважив:

— Однак те, що сталося з Керол, і було причиною, чому я не хотів іти до нього. Я просто не міг довіряти йому більше. Або, можливо… Не знаю…

Ні, він справді не міг пояснити причину. Точно він знав лише те, що скасував візит до лікаря Літчфілда, як і до Джеймса Роя Гонґа, відомого у певних колах як «голковколювач». Цей останній візит він скасував за порадою дев’яностодво- або трьохлітнього старого, який, можливо, навіть не пам’ятає свого другого імені. Думки Ральфа навернулися до книги, яку дав йому старий Дор, і до вірша, що звався «Прагнення», Ральф не міг викинути його з голови… Особливо те місце, де поет говорив про речі, які проходять мимо: незвідані почуття, непрочитані книги, невідомі острови, які він ніколи не побачить.

— Ральфе? Ти тут?

— Так, просто думав про Літчфілда. Міркував, чому я скасував візит.

Луїза поплескала його по руці:

— Радій, що ти зробив це. А я ось пішла.

— Розкажи мені.

Луїза здригнулася:

— Коли справа зайшла так далеко, що я більше не могла терпіти це, я пішла до нього і про все розповіла. На моє прохання про снотворне Літчфілд відповів, що не може виписати рецепта — іноді в мене бувають порушення серцевого ритму, а снотворне може погіршити стан.

— Коли ти була в нього?

— На початку минулого тижня. А вчора, як грім серед ясного неба, зателефонував мій син Гарольд і сказав, що вони із Дженет хотіли б поснідати зі мною в ресторані. Дурниці, — сказала я. Я ще непогано пораюся в кухні. Якщо вже ви зважуєтеся на такий далекий шлях з Бангора, я зумію все приготувати, а потім, якщо вам захочеться прогулятися зі мною — я подумала про бульвар, тому що мені там завжди подобалося, — я буду тільки рада. Саме так я й сказала.

Вона повернулася до Ральфа, гірко посміхаючись.

— Я навіть не замислювалася, чому це вони обоє приїжджають серед тижня, адже вони працюють, — до того ж вони, мабуть, люблять свою роботу, тому що говорять тільки про неї. Я думала лише, які вони милі… Які турботливі… І я доклала всіх зусиль, щоб приготуватися якнайкраще і мати добрий вигляд, щоб Дженет не запідозрила, що в мене проблеми. Про це я турбувалася найбільше. Дурненька бабуся Луїза, «наша Луїза», як завжди каже Білл… Не роби вигляду, що здивований, Ральфе! Звичайно, мені про це відомо; чи ти гадаєш, що я лише вчора вилупилася з яйця? І він правий. Я справді дурна, але це не означає, що образа ранить мене не так, як інших… — Луїза знову заплакала.

— Звичайно, звичайно. — Ральф погладив її по руці.

— Ти розсміявся б, побачивши мене, — продовжувала вона, — коли о четвертій ранку я пекла гарбузові оладки, о четвертій п’ятнадцять кришила гриби для італійського омлету, а о четвертій тридцять взялася за макіяж тільки для того, щоб бути впевненою, абсолютно впевненою, що Дженет не заведе своєї: «Ви впевнені, що добре себе почуваєте, мамо Луїзо?». Ненавиджу, коли вона починає молоти дурниці. І ще, Ральфе. Вона від самого початку знала, що відбувається зі мною. Вони обоє знали. Тому я мовби виставила себе на посміховище.

Ральф вважав, що уважно стежить за ниткою розповіді, але, мабуть, усе-таки упустив щось.

— Знали? Звідки?

— Їм розповів Літчфілд! — закричала Луїза. Обличчя її знову зморщилося, але тепер Ральф побачив у ньому не біль чи образу, а жахливий, сумний гнів. — Цей виродок зателефонував моєму синові і ВСЕ ЙОМУ РОЗПОВІВ!

Ральф онімів.

— Луїзо, він не міг цього зробити, — мовив Ральф, коли отямився. — Існує професійна таємниця… Твоєму синові відомо про це, тому що він юрист, вони теж зобов’язані зберігати професійну таємницю. Лікар нікому не має права розповідати про те, що довірив йому пацієнт, поки пацієнт…

— О Боже! — Луїза закотила очі. — Боже праведний! У якому світі ти живеш, Ральфе? Люди на кшталт Літчфілда чинять так, як вважають за потрібне. Я ж це знала, тому двічі дурна, що пішла до нього. Карл Літчфілд — самовпевнений, марнославний дурень, якого більше цікавить, як він виглядає у підтяжках і стильних сорочках, ніж доля пацієнтів.

— Який цинізм!

— Справді, це сумно. Знаєш що? Зараз йому тридцять п’ять чи тридцять шість, він вважає, що, коли йому виповниться сорок, він просто… Зупиниться. Залишиться сорокалітнім стільки, скільки захоче. Він вважає, що в шістдесят люди перетворюються на старезних, аж древніх, і що більшість із них впадають у старечий маразм після шістдесяти п’яти, а якщо вже вам вдасться дожити до вісімдесяти, то потрібно дякувати долі, якщо діти відвезуть вас до лікаря Кеворкяна.[35] Діти не мають права на одкровення батьків, і, на думку Літчфілда, такі старі, як ми, позбавлені будь-якої довіри дітей. Це не в наших спільних інтересах.

— Щойно я вийшла з кабінету Літчфілда, як він зателефонував Гарольду в Бангор і розпустив язика, мовляв, я не сплю і в мене депресія, до того ж проблеми зі сприйняттям, укупі з передчасним розладом свідомості. А потім він сказав: «Ви повинні пам’ятати, що ваша мати старіє, пане Чессе, і на вашому місці я серйозно задумався б про те, як ведеться їй тут, у Деррі».

— Не може бути! — здивувавшись і жахнувшись водночас, вигукнув Ральф. — Невже…

Луїза похмуро кивнула:

— Він сповістив про це Гарольда, а Гарольд переказав мені, і ось тепер я розповідаю тобі. І навіть, дурна, не знаю, що таке «передчасний розлад свідомості», і ніхто з них не захотів пояснити мені. Я подивилася значення слова «свідомість» у словнику, і знаєш, що воно означає?

— Мислення, — відповів Ральф.

— Правильно. Мій лікар зателефонував моєму синові, щоб повідомити, що я божеволію! — Луїза, гнівно розсміявшись, знову скористалася хусточкою Ральфа, щоб утерти сльози.

— Не можу в це повірити, — сказав Ральф, але найжахливішим було те, що він вірив. Із часу смерті Керолайн він почав усвідомлювати, що naivete,[36] з якою він дивився на світ до вісімнадцяти років, не зникла в момент перетинання рубежу між дитинством і зрілістю; ця особлива наївність виникла знову, коли він від зрілості перейшов до старості. Його і далі багато що дивувало… Хоча «подив» було не зовсім адекватним словом. Радше, багато що вибивало його з колії.

Наприклад, маленькі ампули під мостом Поцілунків. Якось у липні він, роблячи тривалу прогулянку у бік Бессі-парку, спустився під міст, щоб трохи перепочити в тіні. Щойно він улаштувався зручніше, як помітив у траві шматочки розбитого скла. Розсунувши палицею високу траву, він виявив шість чи вісім невеликих ампул. В одній на самому дні виднілася біла кристалічна речовина. Ральф підняв ампулу, і коли він здивовано підносив її до очей, до нього дійшло, що перед ним рештки бенкету наркоманів. Ральф упустив ампулу, немов вона була розпеченою. Він дотепер пам’ятав німий шок і безуспішну спробу переконати себе, що помиляється, що це не може бути тим, про що він подумав, принаймні не в його рідному тихому містечку за вісімдесят кілометрів від Бостона. Саме naive, що знову з’явилася, й шокувала: здавалося, якась частина його вірила (або вірила до того, як він виявив ампули в траві під мостом Поцілунків), що газетні історії про епідемії поширення кокаїну настільки ж правдоподібні, як і теледетективи або фільми за участі Жан-Клода ван Дамма. Тепер він знову відчував подібний шок.

— Гарольд сказав, що вони хотіли «доставити мене в Банґор» і показати мені одне місце, — розповідала Луїза. — Тепер син уже не возить мене, він мене доставляє. Начебто я депеша або посилка. Вони привезли із собою стос брошур, і коли Гарольд кивнув Дженет, та швидко дістала їх…

— Тихіше, тихіше. Яке місце? Які брошури?

— Вибач, я перескакую. Це місце в Банґорі називається Ріверв’ю Естейт.

Назва була знайома Ральфові, у нього теж десь був проспект цього закладу, у якому збирали людей, старших за шістдесят п’ять. Вони з Мак-Говерном ще пожартували з цього приводу… Ось лише жарти віддавали гіркотою — немов діти, що бредуть по цвинтарю.

— Чорт забирай, Луїзо, — це ж будинок для престарілих?

— Ні, сер! — вигукнула вона, безневинно округляючи очі. — Я так назвала його, але Гарольд і Дженет відкрили мені очі на нього. Ні, Ральфе, Ріверв’ю Естейт — спільне домоволодіння літніх громадян, що бажають жити в товаристві таких же, як вони! Коли Гарольд повідомив мені це, я запитала: «Невже? Дозвольте мені дещо сказати вам обом — ви можете взяти пиріг із «Макдональдса», загорнути його в срібну фольгу й сказати, що перед вами французька тартинка, але однаково це залишиться фруктовим пирогом із “Макдональдса”». Щойно я вимовила це, як Гарольд почав покриватися плямами, але Дженет лише мило посміхнулася так, як вона усміхається в особливих випадках, тому що чудово знає, наскільки мене дратує ця посмішка. Вона сказала: «Ну, чому б нам, однак, не переглянути проспекти, мамо Луїзо? Ви ж не відмовите нам у цьому після того як ми взяли відгул і примчали сюди?»

— Начебто Деррі десь у центрі Африки, — пробурмотів Ральф.

Луїза взяла його за руку й сказала те, що розсмішило Ральфа:

— О, для неї так воно і є!

— Це сталося до того чи після того, як ти з’ясувала, що Літчфілд розпустив язика? — запитав Ральф. Він навмисно вжив ті ж слова, які вимовила Луїза: здавалося, до цієї ситуації вони пасували найбільше. «Порушив конфіденційність» — звучало б занадто претензійно стосовно того, що зробила ця людина. Літчфілд просто розпустив язика.

— До того. Я подумала, чому б не переглянути рекламні проспекти? Адже вони проїхали майже сімдесят кілометрів, тим паче — я ж від цього не вмру. І я дивилася, поки вони їли приготовлений мною сніданок і пили каву. Але ж і містечко це Ріверв’ю, скажу я тобі. Двадцять дві години на добу чергує медичний персонал, у них своя кухня. Коли переїжджаєш туди, можеш сам вирішувати, що їстимеш. У них Червона дієта, Блакитна дієта, Зелена дієта й Жовта дієта. Ще три або чотири кольори. Не запам’ятала всіх, але жовта — для діабетиків, а блакитна — для гладких.

Ральф подумав про триразовий прийом науково збалансованої їжі — ніякої піци, ніяких сендвічів, ніяких бургерів, — і йому стало сумно.

— До того ж, — із напускною веселістю вимовила Луїза, — у них є пневматична труба, яка доставляє щоденні таблетки просто в кімнати. Хіба не чудово, Ральфе?

— Напевно.

— Прекрасно, це майбутнє. До того ж у них є комп’ютер, і можу побитися об заклад, що в нього не буває порушень сприйняття. Спеціальний автобус відвозить людей, що живуть у Ріверв’ю, у культурний центр двічі на тиждень, на ньому ж вони відправляються за покупками. Обов’язково потрібно користуватися автобусом, тому що водіння автомобіля заборонене правилами закладу.

— Чудова думка, — сказав Ральф, злегка потискуючи долоню Луїзи. — Що таке двоє п’яних у порівнянні зі старою калошею з порушеним сприйняттям за кермом «б’юїка-седана»?

Жінка не посміхнулася, як він сподівався.

— Від фотографій на цих брошурах кров холонула в мене в жилах. Старенькі леді, що грають у канасту[37]. Старі чоловіки, що кидають підкови. І одні й інші разом у великій, обшитій сосною залі — вона у них називається Рівер-хол і призначена для танців. Чудова назва, чи не так? Рівер-хол.[38]

— Звучить непогано.

— Ця назва нагадує мені покої в зачарованому замку. Але я відвідувала деяких своїх старих приятельок у Стровберрі-Філд — будинку для престарілих у Сковгегані, — і я ні з чим не сплутаю цю залу для старих. Як її не назви, вона все рівно залишиться медичним кабінетом, хоч і з безліччю настільних ігор у кутку й головоломок для розкладання, у яких завжди відсутні кілька карток, і з постійно увімкненим телевізором, який показує якусь нісенітницю, де красиві люди зривають одне з одного одяг і качаються по підлозі перед каміном. У цих кімнатах завжди пахне мастикою… І сечею… Дешевою карамеллю, що продається в бляшаних коробочках… І розпачем.

Луїза глянула на нього темними очима:

— Мені тільки шістдесят вісім, Ральфе. Я знаю, що шістдесят вісім ні про що не промовляють лікареві Фонтануюча Юність, але мені вони промовляють багато про що, тому що моя мати вмерла торік у віці дев’яносто дев’яти років, а батько дожив до вісімдесяти шести. У нашій родині вмерти у вісімдесят — значить умерти молодим… І якщо мені доведеться прожити дванадцять років у місці, де до обіду запрошують по гучномовцю, я збожеволію.

— Я теж.

— Однак я додивилася. Я хотіла бути ввічливою. Закінчивши, я акуратно склала проспекти й повернула їх Дженет. Сказала, що було цікаво, і подякувала їй. Вона кивнула, посміхнувшись, і поклала їх у сумочку. Я подумала, що на цьому справа й скінчиться, але тут Гарольд мовив: «Одягай пальто, мамо». Я так злякалася, що навіть не могла зітхнути. Я подумала, що вони вже все влаштували і що якщо я відмовлюся, то Гарольд відчинить двері, і там виявляться двоє або троє чоловіків у білих халатах, один із них посміхнеться й скаже: «Не турбуйтеся, місіс Чесс; як тільки ви приймете перші таблетки, вам не захочеться жити в іншому місці».

«Я не хочу одягати пальто, — сказала я Гарольдові, намагаючись вимовити це тоном, яким розмовляла з ним десятилітнім, коли він наслідить у кухні, але серце так сильно билося в моїх грудях, що я чула його стукіт у своєму голосі. — Я передумала щодо прогулянки. Мені багато чого ще треба зробити сьогодні». І тоді Дженет втримала посміх, її смішок бісить мене ще дужче, ніж її нудотна посмішка, і сказала: «Але чому, мамо Луїзо, невже у вас такі важливі справи, що ви не можете поїхати з нами в Банґор, після того як ми взяли відгул і приїхали в Деррі, щоб побачити вас?»

Ця жінка не упустить можливості вколоти мене, але я відповідаю їй взаємністю. Я просто змушена це робити тому, що за все своє життя не бачила, щоб одна жінка так часто посміхалася іншій, не випробовуючи бажання вчепитися їй у горло. Але я все-таки відповіла, що мені потрібно вимити підлогу в кухні. «Поглянь-но, — сказала я. — Вона брудна, як диявол!»

«Ха! — вигукнув Гарольд. — Не можу повірити, що ти відправиш нас назад просто так після того, як ми здолали такий шлях, ма».

«Я не переїду в це місце, як далеко б ви не зайшли, — відповіла я, — так що можете викинути цю думку з голови. Я прожила в Деррі тридцять п’ять років, половину свого життя. Усі мої друзі живуть тут, і я не поїду». Вони переглянулися, як переглядаються батьки, коли дитина перестає бути милою, слухняною і впивається їм у хвоста. Дженет, поплескавши мене по плечу, сказала: «Не треба так засмучуватися, мамо Луїзо, ми хочемо, щоб ви наразі лише подивилися». Начебто це всього лише рекламний проспект, і все, що від мене було потрібно, — ввічливість. Щоправда, від її слів у мене трохи відлягло від серця. Я повинна була знати, що вони не можуть змусити мене жити там і навіть не зможуть оплачувати самі моє проживання. Вони розраховували зробити це на гроші містера Чесса — його пенсію й страховку, тому що він помер від виробничої травми. З’ясувалося, що вони вже призначили зустріч на одинадцяту годину, мені лише повинні були показати все й розповісти. Оскільки все це обрушилося на мене одразу, я була перелякана, але мене вражала поблажлива зарозумілість, з якою вони поводилися зі мною, і бісило, що в кожній другій фразі Дженет згадувала про відгул. Очевидний натяк, що відгул вона могла б провести набагато краще, а не витрачати його на поїздку в Деррі для побачення із засмальцьованим старим мішком, який доводиться їй свекрухою.

«Перестаньте хвилюватися, мамо, і поїдемо, — сказала вона. Начебто мені так сподобалася їхня ідея, що від хвилювання я не знала, який капелюшок вибрати. — Одягайте пальто. Я допоможу прибрати зі столу, коли ми повернемося».

«Хіба ви не чули мене? — запитала я. — Я нікуди не іду. Навіщо витрачати такий чудовий осінній день на поїздку туди, де я ніколи не буду жити? І взагалі, хто дав вам право заявлятися до мене і влаштовувати всю цю виставу? Чому ніхто з вас не зателефонував і не сказав: «У мене з’явилася ось така думка, мамо, хочеш послухати?» Хіба не так повелися б ви зі своїми друзями?»

І коли я сказала це, вони знову переглянулися… — Луїза зітхнула, востаннє промокнула очі й віддала Ральфові мокру хусточку. — У їхніх поглядах я прочитала, що ще нічого не закінчилося. Можливо, я дізналася про це з виразу обличчя Гарольда — точнісінько таке саме воно було, коли він тягав шоколад з комори. А Дженет… О, її вираз мені не подобався найбільше! Я називала це «виразом бульдозера». І тоді вона запитала Гарольда, чи він сам розкаже, що повідомив йому лікар, чи це краще зробити їй. У результаті вони розповідали обоє, і на той час, коли виклали все, я була в такому гніві й такому страху, начебто піді мною розверзлася земля. Єдине, що ніяк не вкладалося у мене в голові, — як же Карл Літчфілд насмілився розповісти Гарольдові те, що, я вважала, залишиться між нами. Просто зателефонував і розповів, ніби так і треба.

«Виходить, ти вважаєш мене божевільною? — запитала я Гарольда. — До того йдеться? Ви з Дженет гадаєте, що до шістдесяти восьми років у мене дах поїхав?»

Гарольд почервонів, почав шаркати ногами й щось бурмотати. Мовляв, він нічого такого не думає, але він повинен потурбуватися про мою безпеку, як я турбувалася про нього, коли він був маленьким. І весь цей час Дженет сиділа біля кухонного столу, смикала оладку й кидала на свого чоловіка погляди, через які мені хотілося її задушити — начебто вона вважала, що він молодесенький півник, що намагається говорити як юрист. Потім Дженет підвелася й запитала, чи може вона «скористатися зручностями». Я ледве стрималася, щоб не сказати, яке це буде полегшення, якщо вона вийде хоча б на кілька хвилин.

«Спасибі, мамо Луїзо, — сказала вона. — Я ненадовго. Нам із Гаррі потрібно незабаром їхати. Якщо ви вважаєте, що не можете поїхати на призначену зустріч, нам більше нема про що говорити».

— Оце так, — зауважив Ральф.

— Терпець мені увірвався, я й так стримувалася занадто довго. «Я завжди приходжу на зустрічі, Дженет Чесс, — відрізала я, — але тільки на ті, які призначаю сама. І мені немає діла до тих візитів, про які за мене домовляються інші». Вона підняла руки догори, начебто я була найбільш нерозумною людиною на землі, і залишила нас наодинці з Гарольдом. Він дивився на мене величезними карими очима так, немов чекав вибачень. Мені навіть почало здаватися, що, може, й варто вибачитись, тільки б із його обличчя зник вираз кокер-спаніеля, але я цього не зробила. Нізащо. Я просто дивилася на нього, і невдовзі він не витримав і сказав, щоб я перестала сердитися. Гарольд сказав, що він просто турбується, як я тут живу зовсім сама, і, мовляв, він просто намагався бути хорошим сином, а Дженет — хорошою дочкою.

«Гадаю, я розумію, — сухо відповіла я, — але ти мав би знати, що любов і співчуття виражаються зовсім інакше, ніж плетивом закулісних інтриг».

Тоді Гарольд підвівся і заявив, що вони із Джен зовсім нічого не плели. Він глянув у бік туалету, коли говорив, і я зрозуміла, що справжній сенс його фрази полягає в тому, що це Джен не вважає їхні дії плетивом інтриг. Він сказав, що все відбулося не так, як я думаю, — що Літчфілд зателефонував йому, а не навпаки.

«Гаразд, — сказала я, — але чому тоді ти не поклав слухавку, коли зрозумів, з якого приводу він телефонує? Адже це було нечесно з його боку. Що на тебе найшло, Гарольде?»

Він почав городити різні дурниці — я навіть гадала, що він почне вибачатися, — аж тут повернулася Дженет, і сталося таке!.. Вона запитала, де мої брильянтові сережки, які вони подарували мені на Різдво. Це була настільки різка зміна теми розмови, що спершу я могла хіба бризкати слиною й думала, як би справді не збожеволіти. Але зрештою я зуміла сказати, що вони лежать на китайській таці на комоді в спальні, як і завжди. У мене є скринька для коштовностей, але я тримаю ці сережки і ще кілька красивих речей зверху, тому що лише від самого їхнього вигляду в мене піднімається настрій. Крім того, сережки дешевенькі, навряд чи хто-небудь вломиться в будинок, щоб украсти їх. Те саме можна сказати про мою обручку й камеї зі слонової кістки, їх я теж тримаю на таці.

Луїза винувато подивилася на Ральфа. Той знову потиснув її руку. Жінка посміхнулася й глибоко зітхнула:

— Це над мою силу.

— Якщо ти не хочеш розповідати…

— Ні, мені необхідно виговоритися… Та однаково після якогось моменту я не можу пригадати, що ж саме відбулося. Усе було так жахливо. Бачиш, Дженет сказала, що вона знає, де я їх зберігаю, але сережок там немає. Обручка на місці, камея теж, а ось сережок нема. Я пішла перевірити, і вона виявилася права. Ми все перевернули, заглядали в усі кутки, але не знайшли. Вони зникли. — Тепер Луїза обома руками вчепилась у Ральфа й говорила, здавалося, тільки для застібки його куртки.

— Ми вийняли весь одяг з комода… Гарольд відсунув комод від стіни і заглянув під нього… Під ліжко й під диван… І, здавалося, щоразу, коли я дивилася на Дженет, вона поглядала на мене своїми солоденькими, широко розплющеними вічками. Такими солоденькими, як розтале масло, і їй не треба було нічого говорити вголос, тому що я й так усе знала. «Бачиш? Розумієш тепер, наскільки був правий лікар Літчфілд, коли зателефонував нам, і як праві ми, домовившись про зустріч? І яка ж ти дурна. Тому що тобі конче необхідно жити в такому місці, як Ріверв’ю Естейт, і те, що відбувається, і є доказом цього. Ти загубила чудові сережки, наш подарунок на Різдво, у тебе серйозні порушення процесу мислення, це доведено. Ще трохи, і ти забудеш вимкнути газ… або душ…»

Луїза знову заплакала, і від її сліз у Ральфа защеміло на серці — це було глибоке, скорботне ридання людини, присоромленої до глибини душі.

Луїза сховала обличчя в нього на плечі. Ральф міцніше обійняв її. «Луїза, — подумав він. — Наша Луїза». Але ні: йому більше не подобалося таке звертання, якщо взагалі коли-небудь подобалося.

«Моя Луїза», — подумав він, і в той же момент, начебто зі схвалення якоїсь великої сили, день знову почав наповнюватися світлом. Звуки набули нового резонансу. Ральф глянув на свої руки, переплетені з руками Луїзи, і побачив приємні сіро-блакитні німби кольору сигаретного диму навколо них.

Аури повернулися.

— Слід було виставити їх за двері в ту ж хвилину, коли ти зрозуміла, що сережки зникли, — почув він свій голос, і кожне слово звучало окремо. Унікально. — У ту ж секунду.

— О, тепер я це розумію, — сказала Луїза. — Вона тільки й чекала, коли я заковтну наживку, але я була така засмучена — спершу суперечками щодо поїздки в Банґор, потім тим, як мій лікар розповів їм те, що зобов’язаний був зберігати в таємниці, а на довершення всього з’ясувалося, що я втратила найдорогоціннішу зі своїх речей. І знаєш, у чому вся сіль? Саме вона виявила зникнення сережок. І ти будеш звинувачувати мене в тому, що я не знала, як мені чинити?

— Ні, — відповів Ральф, підносячи її руку до губ. Рух їхніх рук у повітрі зазвучав, нагадуючи хрипкий шерех долоні, що сковзає по вовняній ковдрі, і на мить він виразно побачив форму своїх губ на її правій рукавичці, відбитих там блакитним поцілунком. Луїза посміхнулася:

— Спасибі, Ральфе.

— Завжди радий прислужитися.

— Мені здається, ти чудово знаєш, чим усе закінчилося, так? Джен сказала: «Вам справді потрібна допомога, мамо Луїзо, доктор Літчфілд говорить, що ви вступили в ту пору життя, коли людина вже не може подбати про себе сама, тому ми й подумали про Ріверв’ю Естейт. Вибачте, що розгнівали вас, але діяти потрібно було швидко. Тепер ви бачите чому».

Ральф глянув угору. Небо здавалося водоспадом зелено-синього вогню в мереживі поодиноких хмарин, схожих на хромовані аеробуси. Подивившись униз, він побачив Розалі, яка й далі лежала біля підніжжя пагорба. Темно-сіра «мотузочка» тяглася вгору від її морди, погойдуючись на прохолодному жовтневому вітрі.

— І тоді я просто ошаліла… — Луїза помовчала, посміхаючись. Ральф подумав, що це перша за весь день посмішка, що виражає непідробний гумор, а не лише приємні емоції. — Ні, зовсім не просто. Якби був тоді поруч мій внучатий племінник, він сказав би: «Няня стала ядерною».

Ральф розсміявся, і Луїза сміялася разом з ним, але її сміх звучав трохи натужно.

— Мене дратувало лише одне: Дженет знала, що це станеться. Вона хотіла, щоб я вибухнула, тому що знає, як потім мене терзає почуття провини. І це справді так. Я закричала, щоб вони забиралися до дідька. Гарольд мав такий вигляд, начебто йому хотілося провалитися крізь землю — крики ніколи йому не подобалися, — але Джен сиділа, склавши руки на колінах, посміхалася й навіть кивала головою, мовби кажучи: «Усе правильно, мамо Луїзо, продовжуй, випусти отруту зі своїх старих кишок, а коли вона вся вийде, можливо, ти дослухаєшся до голосу розуму».

Луїза важко зітхнула:

— А потім щось сталося. Правда, я не впевнена, що саме. Сталося це вже не вперше, але тепер воно було ще жахливіше. Боюся, відбувся свого роду… Свого роду приступ. Загалом, я стала по-іншому бачити Дженет, якось кумедно, а по-справжньому моторошно. І я сказала щось, що нарешті дійшло до неї. Я не можу точно згадати слова, та й навряд чи мені цього хочеться, але вони чітко стерли з її обличчя цю нудотно-солодкаву усмішечку, яку я так ненавиділа. І вона мало не виштовхнула Гарольда з дому. Останнє, що я пам’ятаю, були її слова, мовляв, хтось із них зателефонує мені, коли в мене припиниться істеричний припадок і я перестану обвинувачувати людей, які мене люблять. Після того як вони поїхали, я ще трохи побула вдома, а тоді пішла в парк. Іноді на сонечку почуваєшся набагато краще. Я перекусила в «Червоному яблуку», саме тоді я й почула, що ви з Біллом посварилися. Як ти гадаєш, між вами справді пробігла чорна кішка?

Ральф похитав головою:

— Ні — ми все залагодимо. Мені подобається Білл, але…

— …але з ним потрібно стежити за своїми словами, — закінчила Луїза. — До того ж, Ральфе, можу сказати, що не слід сприймати його слова серйозно.

На цей раз Ральф потиснув її руку.

— Для тебе це теж може виявитися хорошою порадою, Луїзо, не треба приймати близько до серця те, що відбулося сьогодні вранці.

Вона зітхнула:

— Може, й так, але це важко. Насамкінець я сказала щось жахливе, Ральфе. Жахливе. Ця її гидка усмішечка…

Веселка розуміння раптово запалилася в голові Ральфа. У її світлі він побачив щось украй важливе, що здавалося безсумнівним і однозначним. Уперше з того моменту, коли повернулися аури… Або він повернувся до них.

Ральф обернувся до Луїзи. Вона сиділа в прозорій сірій капсулі, яскравій, як ранковий літній туман, який ось-ось освітять перші промені сонця. Саме це перетворювало жінку, яку Білл Мак-Ґоверн називав «наша Луїза», на істоту неабиякої гідності… І краси.

«Вона схожа на Еос, — подумав Ральф. — Богиню ранкової зорі».

Луїза посовалася на лавці:

— Ральфе? Чому ти так на мене дивишся?

«Тому що ти гарна і тому що я закохався в тебе, — захоплено подумав Ральф. — Зараз моя любов така велика, що мені здається, начебто я тону, і мені приємно вмерти».

— Тому що ти повинна згадати, що саме сказала.

Жінка знову нервово засмикала замок своєї сумочки.

— Ні, я…

— Зможеш. Ти сказала своїй невістці, що вона взяла сережки. Вона зробила це тому, що бачила, наскільки твердою є твоя рішучість не їхати з ними, а твоя невістка божеволіє, коли не отримує того, чого хоче… Від цього вона стає ядерною. Вона зробила це, тому що ти заткнула її за пояс. Хіба не так?

Луїза дивилася на нього очима, що округлилися від переляку:

— Звідки тобі це відомо, Ральфе? Звідки тобі все відомо про неї?

— Я знаю, тому що знаєш ти, а ти знаєш, тому що бачила.

— О, ні, — прошептала Луїза. — Ні, я нічого не бачила… Я весь час була в кухні разом із Гарольдом.

— Не тоді, не тоді, коли вона це зробила, а коли повернулася. Ти бачила це в ній і навколо неї.

Як і він сам бачив тепер дружину Гарольда Чесса в Луїзі, начебто жінка, що сиділа поруч, перетворилася на лінзу. Дженет Чесс була високою, білолицьою і довгоногою. Її щоки всі в ластовинні, яке вона ретельно запудрювала, а волосся переливалося спалахами рудого. Цього ранку вона приїхала в Деррі, уклавши своє чудове волосся на одне плече. Що ще знав Ральф про жінку, якої ніколи не бачив? Усе, абсолютно все.

«Вона затушовує ластовиння спеціальним олівцем, тому що вважає, що воно робить її несолідною, адже люди не сприймають веснянкуватих серйозно. У неї гарні ноги, і вона це знає. На роботу вона ходить у спідниці-шортах, але сьогодні, відправляючись провідати (стару суку) маму Луїзу, одягла жакет і старі джинси. Одяг для Деррі. У неї затримка. Вона вже досягла того віку, коли місячні не приходять регулярно, як раніше, і під час дво-триденних менопауз, періоду, коли все навколо здається скляним, а навколишні уявляються або тупими, або противними, вона стає навіженою. Можливо, саме в цьому справжня причина її вчинку».

Ральф побачив жінку, що виходить із малюсінької ванної. Побачив, як вона, метнувши лютий погляд на кухонні двері — і близько не було нудотного виразу на її пласкому, напруженому обличчі, — схопила сережки з таці й засунула їх у ліву кишеню джинсів. Ні, Луїза не була свідком підлого злодійства, але воно змінило кольори аури Дженет Чесс із блідо-зеленого на складний багатошаровий малюнок із коричневого й червоного, і Луїза одразу побачила це й зрозуміла — можливо, не маючи ані найменшого уявлення, що відбувається з нею насправді.

— Так, вона взяла сережки, — сказав Ральф. Він бачив, як сірий димок струменіє уздовж зіниць широко розплющених очей Луїзи. Він міг би дивитися на них цілий день.

— Так, але…

— Якби ти погодилася поїхати з ними на призначену зустріч у Ріверв’ю Естейт, можу заприсягтися, що ти знайшла б їх після її наступного візиту… Або, швидше за все, вона знайшла б їх. Просто щаслива випадковість. «О, мамо Луїзо, погляньте, що я знайшла!» Під раковиною, або в шафі, або в темному закутку.

— Так. — Тепер Луїза зачаровано, немов загіпнотизована, дивилася в обличчя Ральфа. — Вона, мабуть, жахливо себе почуває… І не насмілиться принести їх назад, адже так? Тільки не після того що я сказала. Ральфе, звідки ти знаєш?

— Звідти, звідки й ти. І давно ти бачиш аури, Луїзо?

— Аури? Не розумію, що ти маєш на увазі. — Одначе вона прекрасно розуміла.

— Літчфілд розповів твоєму синові про безсоння, але сумніваюся, щоб тільки це наштовхнуло Літчфілда… розпустити язика. Інша річ те, що він назвав проблемою зі сприйняттям. Я неймовірно здивований припущенням, що хтось міг зарахувати тебе до звихнутих, хоча й сам останнім часом маю ідентичні проблеми.

— Ти?

— Так, мем. І згадай: кілька хвилин тому ти сказала щось більш цікаве. Ти сказала, що почала бачити Дженет якось кумедно. І лячно. Ти не можеш згадати, що саме сказала перед самим їхнім відходом, але ти чудово пам’ятаєш, що саме відчувала. Ти бачиш іншу частину світу — протилежну частину світу. Форми навколо речей, форми всередині них, звуки без звуків. Я називаю це світом аур, і саме це спостерігаєш ти. Так, Луїзо?

Вона мовчки дивилася на нього, потім сховала обличчя в долонях.

— Я гадала, що втрачаю розум, — сказала вона, а потім повторила знову: — О, Ральфе, я гадала, що втрачаю розум.

Ральф пригорнув Луїзу, потім відпустив і підняв пальцем її обличчя за підборіддя.

— Тільки не треба більше сліз, — сказав він. — У мене немає другої хусточки.

— Не треба більше сліз, — погодилася жінка, але очі її знову зрадницьки заблищали. — Ральфе, якби ти тільки знав, як це було жахливо…

— Я знаю.

Вона сліпуче посміхнулася:

— Так… Гадаю, тобі відомо.

— Те, що змусило цього ідіота Літчфілда вирішити, що ти втрачаєш розум, — швидше за все, він подумав про хворобу Альцгеймера, — не просто безсоння, а безсоння, супроводжуване чимось іще, чимось, що він сприйняв за галюцинації. Правильно?

— Напевно, тільки мені він нічого не сказав. Коли я розповідала йому про речі, які я бачу, — барви і все інше, — він здавався таким співчутливим.

— Звісно, а як тільки ти вийшла за двері, він одразу зателефонував твоєму синові й сказав, щоб той терміново приїжджав у Деррі й робив що-небудь зі своєю старенькою матусею, яка починає бачити людей, що розгулюють у різнобарвних «конвертах» з довгими «мотузочками», які тягнуться вгору від їхніх маківок.

— Ти теж це бачиш, Ральфе? Ти теж усе це бачиш!

— Теж, — відповів він і розсміявся. Сміх пролунав безумно, але Ральф не здивувався. Були тисячі речей, про які він хотів у неї запитати; здавалося, він божеволів із нетерпіння. Виникло й дещо інше, настільки несподіване, що спершу він навіть не зумів визначити, що ж це таке: збудження. Не просто бажання, а саме збудження.

Луїза знову плакала. Сльози її були кольору серпанку, що стелиться над поверхнею тихого озера, і від сльозинок ішов димок, коли вони скочувалися по щоках.

— Ральфе… Це… Це… О Боже!

— Грандіозніше, ніж Майкл Джексон, правда?

Вона тихо розсміялася:

— Ну… Можливо.

— Є назва тому, що відбувається з нами, Луїзо, і це не безсоння, і не божевілля, і не хвороба Альцгеймера. Це гіперреальність.

— Гіперреальність, — пробурмотіла вона. — Боже, яка екзотична назва!

— Так. Мені розповів про це фармацевт з аптеки «Райт-Ейд» на прізвище Вайзер. Джо Вайзер. От тільки в цьому понятті більше сенсу, ніж він гадає. Більше, ніж можуть здогадатися всі розсудливі недоумки.

— Так, як телепатія… Якщо тільки це відбувається насправді, ось у чому проблема. Ральфе, а ми при своєму розумі?

— Твоя невістка взяла сережки?

— Я… Не… Вона… Так. — Луїза випрямилася. — Так, вона взяла їх.

— Поза всякими сумнівами?

— Так.

— Тоді ти відповіла на своє запитання. Ми при здоровому розумі… Але, гадаю, ти помиляєшся щодо телепатії. Ми ж читаємо не думки, а аури. Послухай, Луїзо, мені потрібно багато про що розпитати тебе, але наразі я хочу знати лише одне. Ти бачила… — Раптом Ральф замовк, міркуючи, чи справді він хоче сказати те, що крутиться в нього на язиці.

— Бачила що?

— Гаразд. Це пролунає безумніше від усього, що ти розказала, але я не збожеволів. Ти мені віриш? А я ось ні.

— Я вірю тобі, — просто відповіла жінка, і Ральф відчув, як важкий камінь упав у нього з грудей. Луїза казала правду. У цьому він не сумнівався: її віра сяяла навколо неї.

— Тоді слухай. Відтоді, як з тобою почало відбуватися все це, чи не бачила ти людей, які мають такий вигляд, начебто не належать Гарріс-авеню? Людей, які мають такий вигляд, начебто вони взагалі не належать до звичайного світу?

Луїза дивилася на нього, не розуміючи.

— Вони лисі, дуже низенькі, носять білі халати й дуже скидаються на прибульців із космосу, якими їх зображують у бульварних газетках, що продаються в «Червоному яблуку». Ти не бачила їх, коли переживала одну з атак гіперреальності?

— Ні, жодного.

Ральф розчаровано стукнув кулаком по коліну, подумав, а тоді знову подивився на Луїзу.

— У понеділок уранці, — сказав він. — Перед тим, як до будинку місіс Лочер з’явилися поліцейські… Ти бачила мене?

Дуже повільно Луїза кивнула головою. Її аура злегка потемніла, а по діагоналі замигтіли тоненькі, як голки, червоні спіралі.

— Ти прекрасно знаєш, хто зателефонував у поліцію, — мовив Ральф. — Адже так?

— Я знаю, що це зробив ти, — прошептала Луїза. — Раніше я тільки підозрювала, але тепер упевнена. Коли побачила… Ти ж знаєш, за твоїми барвами.

«За моїми барвами», — подумав Ральф. Саме так називав це Ед Діпно.

— Але ти не бачила двох маленьких копій містера Кліна, що виходили з дверей її будинку?

— Ні, — відповіла Луїза, — але це нічого не означає. З вікна моєї спальні не видно навіть будинку місіс Лочер. Його загороджує дах «Червоного яблука».

Ральф обхопив голову руками. Ну, звичайно, так легко було здогадатися.

— Я подумала, що це ти зателефонував у поліцію, через те, що, збираючись у ванну, побачила, як ти розглядаєш щось у бінокль. Ти не робив цього раніше, але я подумала, що тобі просто хочеться краще розгледіти приблудного пса, який регулярно робить обхід сміттєвих бачків Гарріс-авеню по четвергах. — Вона показала рукою вниз. — Його.

Ральф посміхнувся:

— Це не він, це чудова Розалі.

— О! Принаймні я пробула у ванній дуже довго, тому що нанесла на волосся спеціальний бальзам. Не фарбу, — різко уточнила вона, начебто Ральф звинувачував и в цьому, — протеїни і щось ще для того, щоб волосся було пишніше. Коли я вийшла, надворі вже було повно поліцейських. Я глянула на твоє вікно, але тебе не побачила. Або ти пішов в іншу кімнату, або відкинувся назад у своєму кріслі. Іноді ти так робиш.

Ральф струснув головою, немов бажаючи прояснити її. Виходить, усі ці ночі він був не в порожньому театрі; дехто був поруч. Просто вони сиділи в різних ложах.

— Луїзо, ми посварилися з Біллом зовсім не через шахи. Ми…

Біля підніжжя пагорба Розалі різко загавкала й почала зводитися на лапи. Ральф глянув у той бік, і в нього похололо в грудях. Хоча вони сиділи тут більше півгодини й ніхто не проходив мимо в туалет, пластикові двері з табличкою «ЧОЛОВІЧИЙ» почали повільно відкриватися.

Із дверей з’явився лікар № 3.

Панама Мак-Ґоверна з обкусаним півмісяцем полів сиділа набакир, від чого істота була схожою на Мак-Ґоверна в той день, коли Ральф уперше побачив Білла в коричневому капелюсі — той нагадував чепуристого репортера з детективного фільму сорокових років. У руці прибулець тримав іржавий скальпель.

Розділ тринадцятий

— Луїзо? — Ральфові власний голос здався луною, що віддається в глибокому каньйоні. — Луїзо, ти бачиш?

— Я не… — Голос Луїзи здригнувся. — Це вітер відчинив двері туалету? Ні? Усередині хтось є? Саме тому загавкав собака?

Розалі повільно позадкувала від лисого чоловічка, рвані вуха собаки щільно притулилися до голови, морда скривилася в такому дикому оскалі, що оголилися зіпсовані зуби, якими вже неможливо розгризати кістки. Вона хрипло загавкала, а потім у безнадійному розпачі завила.

— Так! Ти бачиш його, Луїзо? Поглянь! Він же зовсім поруч!

Ральф звівся на ноги. Луїза теж підвелася, тримаючи руку козирком біля очей. Жінка уважно вдивлялася.

— Я бачу колихання. Так ворушиться повітря біля печі для спалювання сміття.

— Я ж сказав тобі дати собаці спокій! — крикнув Ральф. — Іди геть! Забирайся до дідька!

Лисий чоловічок глянув на Ральфа, але тепер у його очах не було подиву; у них застиг вираз недбалого спокою. Він підняв великий палець правої руки в жесті древнього привітання, потім і сам ощирив зуби — більш гострі й міцні, аніж у Розалі, — у беззвучному сміху.

Розалі скулилася, коли лисий у брудному халаті знову почав наближатися до неї, потім підняла лапу й прикрила голову — картинний жест, який мусив би бути кумедним, але замість цього став виразом жаху, що переповнив собаку.

— Чому я не можу бачити, Ральфе? — простогнала Луїза. — Я бачу щось, але…

— Забирайся геть від неї! — закричав Ральф і заніс руку, наслідуючи каратистів. Рука, що випустила перед тим клинчастий пучок блакитного сяйва, і далі відчувалася незарядженою зброєю, однак цього разу лисий це знав. Він глянув на Ральфа й уїдливо посміхнувся:

(«О, перестань, шот-таймере, — відійди, заткнися й насолоджуйся видовищем»).

Створіння, що стояло внизу пагорба, знову звернуло свою увагу на Розалі, яка скулилася, притулившись до стовбура сосни. Вона загавкала, і з тріщин кори почали просочуватися струмки зеленого туману. Лисий лікар схилився над Розалі, простягнувши одну руку в жесті турботи, яка погано поєднувалася зі скальпелем, затиснутим в іншій руці.

Розалі заскиглила… Потім потягнулася вперед і покірно лизнула долоню лисого створіння.

Ральф глянув на свої руки, відчуваючи в них щось — не ту колишню силу, ні, але щось. Раптом під ногами затанцювали спалахи чистого білого світла, начебто його пальці раптово перетворилися на свічі запалювання.

Луїза несамовито вчепилась у Ральфа:

— Що сталося із собакою? Ральфе, що з нею відбувається?

Не роздумуючи, що він робить і чому, Ральф прикрив очі Луїзи своїми руками, начебто грав у «Відгадай — хто» з коханою. Його пальці спалахнули з такою силою, що біле світло стало майже сліпучим. «Саме так рекламують мийні засоби по телевізору», — подумав Ральф.

Луїза скрикнула. Її руки впилися в зап’ястя Ральфа, потім хватка ослабла.

— Боже мій, Ральфе, що ти зі мною зробив?

Він прибрав руки й побачив палаючу вісімку, що оточувала її очі. Вона щойно зняла захисні окуляри, посипані цукровою пудрою. Біле майже відразу ж почало випаровуватися…

«Воно не випаровується, — подумав він. — Воно просочується всередину».

— Потім, — відрізав Ральф. — А зараз дивися.

Розширені зіниці Луїзи сказали йому все, що він хотів знати.

Лікар № 3, якого абсолютно не зачепила розпачлива спроба Розалі стати друзями, рукою, що тримає скальпель, відіпхнув її морду вбік. Другою рукою він схопив за хустку, зав’язану навколо шиї тварини, і підняв її морду вгору. Розалі жалібно заскиглила. З пащі потекла слина. Лисий гидко захихикав, і в Ральфа всередині все стиснулося.

— Гей! Відійди! Припини мучити тварину! — крикнула Луїза.

Лисий різко обернувся. Усмішка зникла з його обличчя, і він загарчав на Луїзу, до певної міри й сам уподібнюючись собаці.

(«Та пішла ти… Стара жирна сука! Собака мій, я вже казав це твоєму кривоногому дружкові!»)

Лисий випустив з рук шийну хустку, коли Луїза закричала на нього, і тепер Розалі знову скулилася від улесливого страху, притиснувшись до стовбура сосни, очі її закотилися, піна жмутами звисала з розкритої пащі. Ніколи в житті Ральф не бачив такого заляканого створіння.

— Ні! — крикнув Ральф. — Тікай!

Здавалося, Розалі його не чула, і за мить Ральф зрозумів, що вона не слухає його, тому що перебуває не повністю тут. Лисий уже зробив з нею щось — він частково висмикнув її з повсякденної реальності, як фермер за допомогою трактора й довгого ланцюга викорчовує пні.

І все-таки Ральф спробував ще раз:

— Ні, Розалі! Тікай!

Притиснуті вуха собаки нашорошились, а голова почала повертатися до Ральфа. Він не знав, чи послухається Розалі його наказу, тому що Лисий схопив за шийну хустку ще до того, як Розалі почала рухатися. Він знову смикнув її за голову.

— Він же вб’є її! — закричала Луїза. — Він збирається перерізати їй горло! Не дозволяй йому, Ральфе! Змусь його зупинитися!

— Я не можу, але, можливо, вийде в тебе! Стріляй у нього. Стріляй у нього з руки!

Жінка нерозуміюче подивилася на Ральфа. Він несамовито змахнув рукою, мовби зрубавши дерево, але перш ніж Луїза встигла відповісти, Розалі видала звук, від якого кров застигла в жилах. Лисий заніс руку зі скальпелем, потім опустив її, але не перерізав їй горло.

Він відітнув «мотузочку».

Із кожної ніздрі Розалі вилася стрічечка, що здіймалася вгору. Дюймів за шість від її морди стрічечки з’єднувалися, утворюючи делікатний поросячий хвостик, саме тут і рубонув скальпель карлика. Ральф, застигнувши від жаху, спостерігав, як відсічений хвостик піднімався в повітря, нагадуючи мотузочку випущеної на волю повітряної кульки. Злітаючи, сплетений хвостик розкручувався. Ральф подумав, чи не застрягне він у соснових гілках, але цього не сталося. Коли серпоподібна «мотузочка» справді зустріла на своєму шляху одну з гілок, вона просто пройшла крізь неї.

«Звичайно, — подумав Ральф. — Так само ці типи пройшли крізь зачинені двері будинку Мей Лочер, після того як вони вчинили з нею те саме».

Далі була думка, що виходила з настільки простої й похмурої логіки, що не повірити в неї не було жодної змоги: це не прибульці з космосу, не маленькі лисі лікарі, а центуріони. Центуріони Еда Діпно. Вони не схожі на римських воїнів, яких показують в історичних фільмах типу «Спартак» або «Бен Ґур», але це однаково центуріони… Адже так?

Метрів за п’ять над землею «мотузочка» Розалі просто розчинилася, перетворившись у ніщо.

Ральф опустив очі саме вчасно, щоб побачити, як карлик зняв вицвілу блакитну хустку з шиї собаки, а потім відіпхнув Розалі. Ральф уважніше придивився до собаки і внутрішньо скулився. Нічний кошмар про Керолайн повторювався з наполегливою жорстокістю, і Ральф намагався придушити в собі крик жаху, що рвався на волю.

«Правильно, Ральфе, не кричи. Не треба цього робити, бо якщо ти закричиш, то вже не зможеш зупинитися — будеш кричати, поки не порвеш голосові зв’язки. Пам’ятай про Луїзу, тому що тепер вона поряд із тобою. Пам’ятай про Луїзу і не кричи».

Так, але як важко не кричати, коли жуки, які уві сні виповзали з голови Керолайн, тепер звивалися чорним потоком із ніздрів Розалі.

«Але це не жуки. Я не знаю, що це таке, однак не жуки».

Ні, не комахи — просто ще один вид аури. Кошмарна сіра речовина, не рідина й не газ, викачувалася із Розалі з кожним видихом. Воно не летіло нікуди, а повільно огортало її огидною завісою антисвітла. Здавалося, чорнота ось-ось сховає собаку з очей. Ральф бачив благальні, перелякані очі тварини, у той час як темрява згущалася навколо її голови, починала стікати вниз, огортаючи тулуб і лапи. Це був саван, справжній саван, і Ральф спостерігав за тим, як Розалі, у якої тепер була перерізана «мотузочка», невблаганно плете навколо себе отруйний мішечок плаценти. Дивна метаморфоза викликала в пам’яті голос Еда Діпно, який стверджував, що центуріони крадуть зародки просто з утроб матерів і відвозять їх у критих вантажівках.

«Ти ніколи не замислювався над тим, що саме ховається під брезентом?» — запитав тоді Ед.

Лікар № 3, посміхаючись, дивився на Розалі. Потім, розв’язавши вузол хустки, пов’язав її навколо своєї шиї, спорудивши пишний бант, який робив хустку схожою на краватку богемного художника. Покінчивши з цим, він глянув на Ральфа й Луїзу з виразом огидної благодушності на обличчі. «Ось так! — промовляли його очі. — Усе-таки я зробив свою справу, і ви не змогли мені завадити, правильно?»

— Та зроби ж хоч що-небудь, Ральфе! Благаю! Зупини його!

Занадто пізно, однак можна задати йому жару, перш ніж карлик насолодиться виглядом умираючої Розалі. Ральф був упевнений, що Луїза не зможе відтворити ріжучим ударом потік блакитного світла, як це зробив він, але, цілком можливо, вона почне діяти інакше.

«Так, вона зможе підстрелити його своїм власним способом».

Ральф не знав, звідки з’явилася така впевненість, просто він знав, і все. Він обхопив Луїзу за плечі, щоб вона глянула на нього, потім підняв праву руку. Він підібрав пальці, спрямовуючи вказівний на лисого карлика, схожого на хлопчика-мізинчика, що бавиться в розбійника.

Луїза відповіла розгубленим, нерозуміючим поглядом. Ральф схопив її за руку і зняв рукавичку.

— Ти! Ти, Луїзо!

Вона зрозуміла й одразу підняла руку, витягнувши вказівний палець у дитячому жесті стрільби: бах! бах!

Дві компактні ромбовидні конфігурації сіро-блакитного кольору, ідентичного забарвленню її аури, але трохи яскравіші, злетіли з пучок Луїзи і полетіли до підніжжя пагорба.

Лікар № 3, верескливо скрикнувши, підстрибнув, тримаючи стиснуті кулаки на рівні плечей, каблуки його чорних черевиків урізалися в сідниці, коли перша з «куль» пройшла під ним. Вона вдарилася об землю, підскочила, як плаский камінчик відскакує від водної гладіні, і стукнулась об кабіну з табличкою «ЖІНОЧИЙ». На мить передня частина кабіни гостро спалахнула, як це недавно сталося з вікном пральні «Буль-буль».

Друга сіро-блакитна кулька, ударившись об стегно лисого, рикошетом відскочила в небо. Він заволав — високий різкий звук, здавалося, хробаком звивався в голові Ральфа. Ральф заткнув вуха руками, хоча знав, що це не допоможе, і побачив, що Луїза робить те саме. Він був певен: якщо незабаром вереск не припиниться, його голова розколеться.

Лікар № 3 упав на килим із соснових голок біля Розалі й почав качатися, завиваючи й тримаючись за стегно, як роблять маленькі діти, забившись. За кілька секунд крик почав стихати, і карлик звівся на ноги. Очі його люто блищали з-під білих брів. Панама Білла з’їхала назад, а ліва пола халата стала чорною й диміла.

(«Я дістану вас! Я дістану вас обох! Трахані шот-таймери! Я ДІСТАНУ ВАС ОБОХ!»)

Він обернувся й побіг по стежці, що вела до майданчика для ігор і до тенісних кортів, його перегони нагадували біг астронавта поверхнею Місяця. Судячи зі швидкості, навряд чи Луїза серйозно його поранила.

Луїза схопила за плече Ральфа й труснула його. Аури знову почали тьмяніти.

— Діти! Воно побігло до дітей!

Фігура жінки блідла, розчиняючись у повітрі, і це привело Ральфа до тями. Він побачив, що Луїза зовсім не говорить, а невідривно дивиться на нього темними очима.

— Я тебе не чую! — крикнув він. — Луїзо, я не чую тебе!

— Чи ти оглух? Воно побігло до майданчика для ігор! До дітей! Ми не можемо дозволити, щоб постраждали діти!

Ральф важко зітхнув:

— Вони не постраждають.

— Звідки така впевненість?

— Не знаю. Просто впевнений.

— Я підстрелила його. — Вона піднесла палець до скроні, як акторка, що грає роль самогубці. — Я підстрелила його із власного пальця!

— Ось-ось. Ще й обпалила. Судячи з його поведінки, достатньо сильно.

— Я більше не бачу барв, Ральфе.

Він кивнув:

— Вони приходять і йдуть, як хвилі нічної радіостанції.

— Я не знаю, що й думати… Навіть не розумію, чого мені хочеться, — Луїза схлипнула, і Ральф обійняв її. Незалежно від того, що відбувалося в його житті просто зараз, один факт фіксувався чітко й виразно: він означав — як це прекрасно, знову тримати в обіймах жінку.

— Заспокойся, — мовив Ральф, притискаючись щокою до її тімені. Волосся пахло чудово, без жодної домішки фіксаторів, які застосовують у перукарнях, — запаху, що був невід’ємний від аромату волосся Керолайн протягом останніх десяти-п’ятнадцяти років їхнього спільного життя.

— Краще на якийсь час забудемо про це.

Луїза глянула на нього. Ральф більше не міг бачити димок, що струменіє навколо її обличчя, але він знав, що димок і далі тут. До того ж очі Луїзи були прекрасні й так.

— До чого це, Ральфе? Ти знаєш, до чого все це?

Він похитав головою. У голові в нього кружляли фрагменти головоломки — капелюхи, лікарі, жуки, гасла протесту, ляльки, що, розбиваючись, розприскують штучну кров, — які не складалися в єдине ціле. Але найчастіше з якоюсь невблаганною постійністю повторювалася безглузда фраза старого Дора: «Готову булочку не спекти заново».

І тут Ральфові спало на думку, що це не що інше, як істина.

Ральф, почувши сумовите пищання, подивився у бік пагорба. Розалі, що лежала біля величезної сосни, намагалася піднятися. Ральф більше не міг бачити чорний саван, що оточував собаку, але був певен у тому, що він нікуди не дівся.

— Бідолаха! Ми можемо їй допомогти, Ральфе?

Вони нічого не могли зробити для собаки. Ральф був певен у цьому. Він узяв долоню Луїзи у свої руки, чекаючи, що тварина зараз упаде, видихнувши востаннє. Але Розалі в розпачливому ривку підхопилася. Вона завмерла, так низько схиливши голову, що ніс майже впирався в землю, а тоді кілька разів чхнула. Відтак обтрусилася, глянула на Ральфа й Луїзу й коротко тявкнула, мовби повідомляючи, що не варто хвилюватися. Обернулася й потрюхикала крізь підлісок до виходу з парку. Перш ніж Ральф випустив її з поля зору, Розалі почала накульгувати так само незалежно, як завше. Підбита лапа не стала здоровою, але після втручання лікаря № 3 її стан і не погіршився. Старенька, але, мабуть, ще далека від смерті (як і інші Старі Шкапи Гарріс-авеню), Розалі зникла за деревами.

— Я гадала, що огидна істота вб’є її, — зауважила Луїза. — Узагалі ж, я думала, що воно вже вбило собаку.

— Я теж.

— Ральфе, невже все це відбулося насправді?

— Так.

— Ці мотузочки від кульок… Ти думаєш, це життєві нитки?

Він повільно кивнув:

— Так. Щось на зразок пуповини. І Розалі…

Його думки знову повернулися до першого досвіду бачення аур, коли він стояв біля «Райт-Ейд», притулившись спиною до поштової скриньки. Із шістдесяти або сімдесяти людей, яких побачив Ральф, перш ніж видіння зникло, лише кілька були в оточенні темних «конвертів», які зараз він вважав саваном, але «конверт», який щойно огортав Розалі, здавався набагато темнішим від тих. Люди, чиї аури були з похмуро-темним відливом, мали хворий вигляд… Як і Розалі, аура якої була кольору старих зашкарублих шкарпеток ще до появи лікаря № 3.

«Можливо, він лише прискорив те, що однаково сталося б природним чином», — подумав Ральф.

— Ральфе? — окликнула його Луїза. — А як же Розалі?

— Гадаю, моя стара приятелька Розалі тепер живе в борг, — відповів Ральф.

Луїза міркувала, дивлячись на сонячно-запилений лісок, у якому зникла Розалі. Нарешті вона знову повернулася до Ральфа.

— Цей карлик один із тих, що виходили з будинку Мей Лочер?

— Ні. Там були двоє інших.

— А ще ти бачив кого-небудь із їхньої компанії?

— Ні.

— Ти вважаєш, що є й інші?

— Не знаю.

Ральфові здалося, що зараз вона запитає, чи помітив він панаму Білла на голові істоти, але Луїза нічого про це не казала. Занадто багато незвичайного, а крім того, коли востаннє вона бачила панаму на Біллі, ніхто ще не обкусав її поля.

«Учитель історії на пенсії навряд чи належить до виду панаможуйних», — відзначив про себе Ральф і посміхнувся.

— Оце так ранок, Ральфе. — Луїза подивилася йому просто в очі. — Гадаю, нам багато про що варто поговорити. Я конче мушу з’ясувати, що відбувається.

Ральф згадав сьогоднішній ранок — здавалося, минули тисячоліття відтоді, як він, повертаючись із майданчика для пікніків, подумки переглядав список близьких йому людей, намагаючись вирішити, перед ким же йому відкритися. Він викреслив Луїзу з уявного списку на тій підставі, що вона може проговоритися, і тепер був здивований цим несподіваним судженням, яке грунтувалося в основному на думці Мак-Говерна про Луїзу, а не на його власній. З’ясувалося, що єдиний, із ким Луїза розмовляла про аури досі, був той, хто, на її думку, вмів зберігати таємницю.

Ральф кивнув:

— Ти права, нам необхідно поговорити.

— Може, підемо до мене й трохи перекусимо? Я приготувала чудовий ленч, як на бабусю, що не в змозі відшукати свої сережки.

— Із задоволенням. Я розповім тобі все, що знаю, але це займе багато часу. Коли сьогодні вранці я розмовляв із Біллом Мак-Ґоверном, то оповів йому лише «Рідерз дайджест»-версію.

— Отже, — мовила Луїза, — суперечка виникла не через шахи, чи не так?

— Можливо, — посміхаючись, відповів Ральф. — Швидше за все, це скидалося на твою суперечку з сином і невісткою. Але ж я навіть не розповів йому всіх подробиць.

— Але мені ти розповіси?

— Так, — підводячись, відповів Ральф. — Присягаюся, ти до того ж чудова куховарка. Справа в тому… — Раптом Ральф замовк і схопився рукою за груди. Він важко опустився на лаву, витріщивши очі й широко відкривши рота.

— Ральфе? Що з тобою?

Стривожений голос Луїзи чувся з далеких глибин. Подумки він знову бачив лікаря № 3, що стоїть між «Буль-буль» і багатоквартирним будинком. Лисий № 3 намагався змусити Розалі перейти Гарріс-авеню, щоб йому легше було відітнути її «мотузочку». Тоді йому це не вдалося, але він виконав свою задумку (я з нею побавлюся!) ще до полудня.

«Можливо, той факт, що Білл Мак-Ґоверн не належить до виду панаможуйних, не єдина причина, чому Луїза не помітила, чию панаму носить карлик. Можливо, вона не помітила, тому що не хотіла помічати. Можливо, все-таки є кілька фрагментів головоломки, які складаються, і якщо їх правильно розташувати, то розуміння розширюється».

— Ральфе? Що з тобою?

Він бачив карлика, який відкушує шматок панами, а потім знову насовує її на голову. Чув його голос, який стверджував, що тоді він замість собаки побавиться з Ральфом.

«Але не лише зі мною. Зі мною й моїми друзями, — сказав він. Зі мною й моїми друзями».

Тепер, згадуючи, Ральф побачив ще дещо. Побачив, як сонце відкидає вогненні відблиски від акуратних мочок вух лікаря № 3, коли він — або воно — вчепився зубами в панаму. Спогад був занадто яскравим, щоб його можна було заперечувати, як і розуміння.

Ширше розуміння і причетність.

«Не бери все так близько до серця — ти ж нічого не знаєш напевно, а божевільня зовсім поряд, друже. Думаю, тобі варто пам’ятати про це. Незалежно від того, чи бачить усе це Луїза, чи ні. Інші люди в білих халатах, — не лисі карлики, а мускулисті хлопці з гамівними сорочками й уколами торазину, — можуть з’явитися в будь-який час. У будь-який час».

І все-таки.

Усе-таки…

— Ральфе! Заради Бога, відповідай! — Тепер Луїза термосила його щосили, мов дружина, що намагається розбудити чоловіка, який спізнюється на роботу.

Ральф глянув на неї й спробував посміхнутися. Внутрішньо його посмішка була фальшивою, але Луїзі, мабуть, вона здалася справжньою, тому що вона розслабилася. Бодай трішки.

— Вибач, — мовив Ральф. — На мене щось найшло.

— Не лякай мене більше! Ти так схопився за груди, Боже мій!

— Зі мною все гаразд, — заспокоїв її Ральф, змушуючи фальшиву посмішку стати ще ширшою. — І якщо ти ще готуєш, то я ще їм.

Луїза, глянувши на нього, полегшено зітхнула:

— Чудово. Це буде кумедно. Я вже давно ні для кого не готувала, крім Сімони й Міни — це мої подруги. — Вона розсміялася. — Хоча це не те, що я хотіла сказати. Зовсім не тому буде кумедно.

— А що ти хотіла сказати?

— Що я давно не готувала для чоловіка. Сподіваюсь, я не забула, як це робиться.

— А в той день, коли ми з Біллом дивилися в тебе новини? Ти годувала нас спагетті з чеддером. Чудова їжа.

Вона досадливо посміхнулася:

— Я ж тільки розігрівала. А це не одне й те ж.

Посмішка ширша, ніж завжди. Так і щоки лопнуть.

— Я певен, ти ще не розучилася, Луїзо.

— У містера Чесса був чудовий апетит. Але коли в нього почалися проблеми з печінкою і… — Зітхнувши, вона взяла Ральфа за руку водночас зніяковіло й значуще, і це зачарувало його.

— Забудь, я утомився від плачів за минулим. Залишимо це Біллу. Ходімо.

Ральф підвівся, взяв Луїзу під руку й повів її до виходу з парку.

Луїза ковзнула оком крізь юних мам, коли вони проходили повз майданчик для ігор. Ральф із радістю відволікся. Він скільки завгодно міг умовляти себе не поспішати з висновками, міг скільки завгодно нагадувати, що йому практично нічого не відомо про те, що відбувається з ним і Луїзою, щоб тішити себе якимись логічними висновками, але все одно не міг змиритися. Він серцем відчував правоту своїх умовиводів, — відчував, що, здолавши довгий шлях до сприйняття світу аур, його почуття й знання близькі до істини. «Не знаю, як двоє інших, але лікар № 3 — безумець… До того ж він збирає сувеніри. Збирає їх мов деякі божевільні, що колекціонували у В’єтнамі відрізані вуха своїх жертв».

Він ані секунди не сумнівався в тому, що невістка Луїзи, скоряючись диявольському імпульсу, схопила брильянтові сережки з китайської порцелянової таці й сховала їх у кишеню штанів. Але тепер вони були вже не в Дженет Чесс; зараз вона дорікає собі за те, що втратила їх, і гірко кається, що взагалі торкнулася сережок.

Ральф знав, що карлик зі скальпелем у руці носив панаму Мак-Ґоверна, навіть якщо Луїза й не впізнала її; разом вони бачили, як прибулець відібрав у Розалі шийну хустку. Підводячись із лави, Ральф зрозумів значення тих відблисків із мочок лисої істоти: це означало, що тепер сережки Луїзи належали лікареві № 3.

Крісло-гойдалка покійного містера Чесса стояло на витертому лінолеумі біля дверей чорного ходу. Луїза підвела до нього Ральфа й переконала «подихати повітрям». Ральф подумав, що він цілком упорається з таким приписом. Яскраве післяполудневе світло падало на його коліна, поки Ральф погойдувався, роздумуючи над тим, як швидко минув час. «Можливо, я заснув, — подумав він. — Можливо, я дотепер сплю й бачу все це уві сні». Він спостерігав за тим, як Луїза щось діставала із шафи, і вже за п’ять хвилин кухню почали наповнювати смачні запахи.

— Я ж говорила, що якось приготую тобі що-небудь, — сказала Луїза, додаючи в тарілку овочі й спеції. — Того дня, коли я годувала вас із Біллом спагетті з сиром. Пам’ятаєш?

— Звичайно, — посміхаючись, відповів Ральф.

— На веранді в коробці з-під молока є свіжий сидр — сидр завжди краще зберігається на вулиці. Принесеш? Гарні келихи в шафці над мийкою, мені доводиться підставляти стілець, щоб дістати їх. А ти можеш обійтися й без стільця, ти такий високий. Мабуть, шість і два дюйми?

— Шість і три. Хіба за останні десять років я усохнув на дюйм або два. Хребці сідають або щось таке. І не треба так клопотатися лише через мене. Справді.

Вона впритул дивилася на нього, уперши руки в боки; в одній руці була ложка, якою Луїза помішувала їжу. Її показну суворість зм’якшувала посмішка.

— Я сказала — гарні келихи, Ральфе Робертсе, а не найкращі.

— Саме так, мем, — посміхаючись, відповів він, потім додав: — Судячи із запаху, ти прекрасно пам’ятаєш, як треба готувати для чоловіків.

— Побачимо, як ти будеш їсти, — відповіла Луїза, але Ральфові здалося, що вона й так дуже задоволена, знову беручись за роботу.

Їжа була чудовою, і під час обіду вони не розмовляли про те, що сталося в парку. Апетит у Ральфа став нестійкий, частіше його й не було відтоді, як безсоння по-справжньому взялося за нього, але сьогодні він їв з великим задоволенням, запиваючи пряну печеню вже третім келихом яблучного сидру (і сподіваючись, що решту дня він не муситиме далеко відходити від туалету). Коли вони поїли, Луїза встала, підійшла до раковини й заходилася мити посуд. Вона відновила ту розмову так легко, немов це було відкладене на якийсь час в’язання.

— Що ти зробив зі мною? — запитала вона. — Що ти зробив для того, щоб знову повернути барви?

— Не знаю.

— У мене було відчуття, начебто я стояла на краю іншого світу, а коли ти прикрив мені руками очі, то немов уштовхнув мене в нього.

Він кивнув, пригадуючи, який вигляд мала Луїза в перші секунди після того, як він прибрав руки, — начебто вона щойно зняла сонцезахисні окуляри, вкриті цукровою пудрою.

— Я скорився чистому інстинкту. І ти права, це справді схоже на світ. Я сам думаю про це як про світ аур.

— Прекрасний світ, правда? Моторошний. Коли я вперше зіткнулася з ним — наприкінці липня чи на початку серпня, — то подумала, що божеволію, але навіть тоді він мені подобався. Я не могла не полюбити його.

Ральф здивовано подивився на жінку. Невже він колись вважав Луїзу базікою й пліткаркою? Людиною, що не вміє зберігати секрети?

«Ні, боюся, що все було ще гірше, старий. Ти вважав її дурнуватою. І взагалі, ти дивився на неї очима Білла: “Наша Луїза”. Не менше… Але й не більше».

— Що? — стурбовано запитала вона. — Чому ти так на мене дивишся?

— Ти бачиш аури ще з літа! Так давно?

— Так, і з кожним разом усе яскравіше й частіше. Саме тому я пішла на прийом до цього пліткаря. Ральфе, я й справді підстрелила те створіння із пальця? Що більше часу минає, то менше в це віриться.

— Ти це зробила. Незадовго до нашої зустрічі я зробив те саме.

Ральф розповів їй про свою сутичку з лікарем № 3 і про те, як він прогнав карлика… Бодай на якийсь час. Він підняв руку до плечей, а потім напружено витягнув її.

— Оце і все, що я зробив — немов хлопчисько, що наслідує Чака Норріса або Стівена Сіґала. Але в такий спосіб я метнув у нього неймовірно яскравий пучок світла, і карлик одразу ж утік. І саме тому, до речі, я більше не міг повторити цей трюк. Узагалі не розумію, як мені це вдалося. Ти можеш ще раз пальнути зі свого пальця?

Луїза, хихикнувши, повернулася до Ральфа й націлилася в нього:

— Не терпиться з’ясувати?

— Не тицяйте в мене цією штучкою, мадам, — попросив Ральф. Він посміхався, але був не цілком упевнений, що це жарт.

Луїза, опустивши палець, повернулася до мийки. І під плескіт води вона почала ставити запитання, які Ральф одразу назвав Великими Питаннями:

— Звідки береться ця сила, Ральфе? І для чого вона?

Похитавши головою, він устав із-за столу і підійшов до мийки.

— Не знаю і ще раз не знаю. А як щодо помічника? Де в тебе посудний рушник, Луїзо?

— Яка різниця, де мій посудний рушник. Сідай. Будь ласка, зараз же скажи мені, Ральфе, що ти не із племені сучасних чоловіків, тих, які постійно обіймаються й ридають від розчулення.

Ральф розсміявся, похитавши головою:

— Ні. Просто я пройшов чудову школу.

— Добре. Тільки якщо не почнеш базікати про те, яка ти чутлива й тонка натура. Є деякі речі, які жінка хоче з’ясувати сама. — Луїза відкрила шафку під мийкою і вручила йому старенький, але чистий посудний рушник.

— Витри тарілки і поклади їх на стіл. Я сама поставлю посуд на місце. А поки ти працюєш, можеш розповісти мені свою історію. Некастровану версію.

— Оце так угода!

Ральф ще не вирішив, із чого почати, коли рот його відкрився, немов за власним бажанням, і почав говорити за нього.

— Коли до мене нарешті почало доходити, що Керолайн помирає, я почав багато гуляти. Якось, коли я дійшов майже до самого аеропорту…

Він розповів їй усе, починаючи із зіткнення Еда й здорованя в кепці-бейсболці й закінчуючи сваркою з Біллом, який сказав, що Ральфові слід було б проконсультуватися зі своїм лікарем, тому що в їхньому віці розумові розлади явище доволі поширене. Ральф кілька разів повертався до опущених подробиць — до того, наприклад, як з’явився старий Дор під час спроб Ральфа утримати Еда від бійки з водієм синього «форда»-пікапа. Луїза не намагалася переривати потік одкровень. Почуття, яке охопило Ральфа, коли його розповідь почала наближатися до кінця, було полегшенням настільки глибоким, що нагадувало біль, немов якийсь чарівник замурував його серце, а тепер одну за одною розбирав цеглини.

На той час, коли Ральф виговорився, посуд був вимитий і розставлений по місцях, і вони перейшли з кухні у вітальню з безліччю фотографій, головне місце серед яких, безсумнівно, займав містер Чесс, що окупував місце на телевізорі.

— Отже? — підсумував Ральф. — І в що з усього цього ти віриш?

— У все, звісно, — відповіла Луїза й або не помітила виразу полегшення на його обличчі, або проігнорувала цей факт.

— Після того, що ми бачили сьогодні вранці — я вже не кажу про свою невістку, — я не можу не вірити. І в цьому моя перевага перед Біллом.

«І не єдина», — подумав, але не сказав Ральф.

— Адже це не просто збіг, так? — запитала вона.

Ральф похитав головою:

— Ні, не думаю.

— Коли мені було сімнадцять, — розповідала жінка, — моя мама найняла хлопця — його звали Річард Гендерсон — допомагати нам у домі. Вона могла запросити будь-якого хлопчиська, але найняла саме Річі, бо він їй подобався… Він подобався їй через мене, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

— Розумію, розумію. Вона підбирала тобі нареченого.

— Принаймні, вона робила це ненав’язливо. На щастя, мене абсолютно не цікавив Річі — особливо в цьому сенсі. І все ж мама старалася. Якщо я вчила уроки в кухні, вона просила його наносити дров, хоча був травень і спека. Якщо я годувала курчат, то мама просила його підрівняти стіг сіна. Вона хотіла, щоб він постійно був у мене на очах… Щоб я звикла до нього… І якщо нам буде приємно спілкуватися один з одним і він запросить мене потанцювати або з’їздити в місто, вона не стане заперечувати. Вона робила це м’яко. Але однаково це був поштовх. І таке ж відчуття в мене виникає зараз.

— Мені ці поштовхи зовсім не здаються аж такими обережними й делікатними, — заперечив Ральф. Рука його мимоволі потяглася до того місця, у яке не так давно впиралося вістря ножа Чарлі Пікерінґа.

— Та звісно. Жахливо, коли ось так людину штрикають ножем. Хвалити Бога, при тобі виявився газовий балончик. Ти вважаєш, що старий Дор теж бачить аури? Що хтось із того світу наказав йому покласти балончик у кишеню твоєї куртки?

Ральф безпомічно знизав плечима. Він думав про це, але так і не міг збагнути. Бо якщо Дорренс учинив саме так, звідси випливало, що якась

(буття)

сила або істота знала, що Ральфові буде потрібна допомога. Цій силі — або істоті — також мало бути відомо, що: по-перше, Ральф у неділю піде в бібліотеку; по-друге, досить тепла погода зміниться настільки, що буде потрібна куртка; по-третє, яку саме куртку він вибере. Інакше кажучи, мова йшла про якусь силу, що володіла даром передбачення. Думка про те, що його могла намітити така сила, лякала до смерті. Ральф визнавав, що у випадку з аерозолем втручання, можливо, врятувало йому життя, але страх однаково переважував.

— Можливо, — мовив він. — Можливо, щось справді використало Дорренса як хлопчика на побігеньках. Але чому?

— І що нам робити тепер? — додала Луїза.

Ральф міг лише похитати головою.

Луїза глянула на годинника, що визирав із-за фотографій чоловіка у пальті з єнотовим коміром і легковажної з виду дівчини, відтак потягнулася до телефону.

— Майже пів на четверту! Боже мій!

Ральф торкнувся її руки:

— Кому ти збираєшся дзвонити?

— Сімоні Кастоньї. Сьогодні вдень я, Сімона й Міна збиралися у Ладлоу пограти в покер, але після всього, що сталося, перелякана бабуся ризикує програти останні штани. — Луїза розсміялася, а потім мило почервоніла: — Це просто примовка.

Не встигла вона зняти трубку, як Ральф, прикривши долонею її руку, мовив:

— Іди грати в покер, Луїзо.

— Правда? — Її погляд одночасно виражав сумнів і розчарування.

— Так. — Ральф ще не зовсім чітко розумів, що відбувається, але відчував, що ситуація скоро зміниться. Луїза казала, що її підштовхують, у Ральфа ж це відчуття асоціювалося із плином — так ріка несе легенького човника, що потрапив у біду. Але він не бачив, куди його несе; береги затягнуті чорним туманом, і тепер, коли плин прискорювався, він чув гул порогів попереду.

«І все-таки, Ральфе, є й тіні. Тіні в імлі».

Правильно. До того ж від цього не стає спокійніше. Може, це просто дерева, схожі на пазуристі щупальця… Але, з іншого боку, вони цілком можуть виявитися й пазуристими щупальцями, які прикидаються, що вони дерева. Доки Ральф не знав нічого напевно, йому хотілося, щоб Луїза не залишалася в місті. У нього виникло непереборне передчуття або, можливо, всього лише надія, яка переродилася в передчуття, — що лікар № 3 не зможе піти за нею в Ладлоу.

«Тобі не можуть бути відомі такі речі, Ральфе». Можливо, й так, але він почував свою правоту й до того ж був переконаний, що у світі аур відчувати і знати означало майже те саме. Напевно Ральф знав лише одне: лікар № 3 ще не відітнув «мотузочку» Луїзи; це Ральф бачив на власні очі, як і радісне, здорове світіння її молочно-блакитної аури. І все ж Ральф не міг позбутися наростаючої впевненості, що лікар № 3 — безумець — має намір перерізати «мотузочку» і, незважаючи ні на що, перерізання цієї пуповини — смертельний, убивчий акт.

«Припустімо, ти правий, Ральфе! Припустімо, він не зможе сьогодні дістатися до неї в Ладлоу. А завтра? Післязавтра? Наступного тижня? Де ж рішення? Нехай вона зателефонує своєму синові й цій стерві-невістці й повідомить, що змінила думку про Ріверв’ю Естейт і згодна перебратися туди?»

Ральф не знав. Але йому був потрібен час на роздуми, і він розумів, що конструктивно мислити не зможе, якщо він не буде впевнений у цілковитій безпеці Луїзи, хоча б тимчасово.

— Ральфе? Знову в тебе розпатланий погляд.

— Який погляд?

— Розпатланий. — Луїза поправила зачіску. — Це слово я використовувала для опису містера Чесса, коли він робив вигляд, що слухає мене, а насправді думав про свою колекцію монет. Я безпомилково впізнаю цей погляд, Ральфе. Про що ти думаєш?

— Луїзо, коли ти збираєшся повернутися із вечірки з картами?

— Ну, це залежить від низки причин.

— І яких же?

— Чи ми зайдемо поласувати шоколадними тістечками.

Луїза говорила з виглядом людини, яка відкриває військову таємницю.

— Припустімо, ви одразу підете додому.

— Тоді о сьомій. Або о пів на восьму.

— Як тільки прийдеш додому, одразу ж зателефонуй мені. Ти це зробиш?

— Так. Ти хочеш, щоб я поїхала з міста, правильно? Саме це насправді означає твій розпатланий погляд?

— Ну…

— Ти вважаєш, що ця огидна лиса істота хоче нашкодити мені, так?

— Я припускаю це.

— Він може нашкодити й тобі!

— Так, але…

«Наскільки мені відомо, Луїзо, наразі він ще не носить жодної з моїх улюблених штучок».

— Але що?

— До твого повернення зі мною нічого не станеться, ось і все. — Ральф, згадавши її в’їдливу заввагу стосовно сучасних чоловіків, спробував напустити на себе суворий вигляд. — Їдь грати в карти і дай змогу зробити цю справу мені. Це наказ.

Керолайн за подібних обставин або розсміялася б, або розсердилася на таке наслідування вимогливих, крутих глав сімейств із «мильних опер». Луїза, що належала до абсолютно іншої школи жіночої думки, лише кивнула і, певно, була задоволена, давши йому право думати й вирішувати за неї.

— Добре. — Вона глянула йому просто в очі. — Ральфе, ти знаєш, що маєш робити?

— Ні. Поки що ні.

— Добре, що ти бодай зізнаєшся в цьому. — Поклавши руку йому на плече, Луїза легенько поцілувала Ральфа в губи. У паху в нього розлилося благодатне тепло. — Я поїду в Ладлоу й виграю п’ять доларів у покер у дурненьких дівчаток, а ввечері ми поговоримо про те, що нам робити далі. Домовилися?

— Так.

Блискавична посмішка, що промайнула радше в очах, припускала, що вони зможуть не тільки поговорити, якщо Ральф наважиться… І в цю мить Ральф відчув себе розпачливим сміливцем. І навіть суворий погляд містера Чесса не похитнув його рішучості.

Розділ чотирнадцятий

Була за чверть четверта, коли Ральф перетнув Гарріс-авеню й підійшов до свого будинку. Утома знову поверталася, Ральфові здавалося, що він не спав цілу вічність. І в той же час він почував себе краще, ніж раніше. Був більш зібраним. Більше сам собою.

«А може, тобі просто хочеться вірити в це? У те, що людина не може переживати такі страждання без якої-небудь нагороди? Чудова думка, Ральфе, але не надто реалістична».

«Гаразд, — подумав він. — Зараз я трохи збентежений».

Так воно й було. А ще він відчував страх, утому, цілковиту розгубленість і дещицю жадання. Одна чітка думка проходила червоною ниткою крізь цю мішанину емоцій, одне, що йому необхідно зробити до того, як він займеться іншими проблемами: помиритися з Біллом. Якщо будуть потрібні вибачення, він погодиться й на це. Зрештою, він повинен вибачитися. Адже не Білл прийшов до нього й сказав: «Старий, ти маєш жахливий вигляд, розкажи-но мені, що відбувається». Ні, це він пішов до Білла. Він помилився, але це, однак, нічого не міняє…

«Господи, Ральфе, ну що мені з тобою робити?»

Здивований голос Керолайн пролунав настільки ж чітко, як бувало в перші тижні після її смерті, коли він боровся з приступами розпачливої туги, подумки обговорюючи з Керолайн усі проблеми… Іноді він розмовляв з нею вголос, якщо доводилося залишатися самому в домі.

«Саме Білл першим затіяв сварку, а не ти. Бачу, ти і далі налаштований украй критично до себе, як і тоді, коли я ще була жива. Здається, деякі речі ніколи не змінюються».

Ральф посміхнувся. Що ж, можливо, деякі речі справді ніколи не змінюються, і, можливо, у суперечці винен саме Білл. Питання в тому, чи хоче він позбутися товариства Білла через дурну сварку й дріб’язкове з’ясовування того, хто з них правий, а хто ні. Ральфові цього не хотілося, і якщо для примирення будуть потрібні вибачення, яких Білл не зовсім і заслужив, то що тут жахливого? Наскільки йому відомо, язик не зламається від двох коротеньких складів: «ви-бач». Керолайн усередині нього відповіла на цю думку скептичним мовчанням. «Та нехай уже, — подумки повідомив їй Ральф. — Я зроблю це для себе, а не для нього. Або для тебе, якщо вже на те пішло».

Ральф був здивований, навіть уражений, яке почуття вини викликала в ньому остання думка — начебто він богохульствував, поглумився над святинею. Але думка не стала від цього менш доречною.

Ральф зупинився, шукаючи в кишені ключі, й побачив записку, прикріплену до дверей. Він пошукав окуляри, але згадав, що залишив їх на кухонному столі. Ральф подався назад, намагаючись розібрати закарлючки Білла:

«Дорогий Ральфе/Луїзо/Фею/ хто завгодно!

Більшу частину дня я, швидше за все, проведу в лікарні Деррі. Телефонувала племінниця Боба Полгерста й повідомила, що справи кепські: бідолаха майже закінчив свій бій. Палата № 313 у міській лікарні — останнє місце на землі, де мені хотілося б провести цей чудовий жовтневий день, але, гадаю, мені краще пройти це до кінця.

Ральфе, вибач за вранішні неприємності. Ти прийшов до мене по допомогу, а я замість цього мало не вчепився тобі в горло. Єдине, що я можу сказати як вибачення, — наближення смерті Боба Полгерста добряче вимучило мене. Гаразд? Вечеря за мною… Якщо ти ще захочеш провести вечір у моєму товаристві.

Фею, будь ласка, будь ласка, БУДЬ ЛАСКА, перестань діставати мене своїм шаховим турніром. Я пообіцяв тобі, що буду грати, і я слова дотримаю.

Прощавай, жорстокий світе.

Білл»

Ральф із почуттям полегшення і вдячності випрямився. Якби все інше, що відбувається з ним, можна було залагодити з такою легкістю… Він піднявся до себе нагору і вже набирав у чайник воду, коли задзвонив телефон. Телефонував Джон Лейдекер.

— Радий, що нарешті застав вас удома, — сказав він. — Я вже почав хвилюватися.

— Чому? — здивувався Ральф. — Що сталося?

— Може, й нічого, але… Усе-таки Чарлі Пікерінґа випустили під заставу.

— Але ви сказали, що цього не станеться.

— Я помилився. — У голосі Лейдекера було роздратування. — До того ж я помилився не лише щодо цього. Я казав, що суддя визначить заставу в сумі близько сорока тисяч доларів, але я не знав, що справу Пікерінга доручать судді Стедмену, відомому своєю фразою, що він навіть не вірить у божевілля. Стедмен встановив суму застави — вісімдесят ґрандів.[39] Призначений захисник Пікерінґа вив, як вовк на місяць, але це не допомогло.

Ральф відзначив, що й далі тримає в руці чайник, і поставив його на стіл.

— І він таки заплатив заставу?

— Так. Пам’ятаєте, як я вам казав, що Ед Діпно викине його, немов ніж зі зламаним лезом?

— Так.

— Що ж, зарахуйте ще одну поразку Джону Лейдекеру. Сьогодні зранку Ед з’явився в будинок суду з портфелем, набитим грішми.

— З вісьмома тисячами доларів? — здивовано запитав Ральф.

— Я ж сказав, що з портфелем, а не з конвертом, — відповів Лейдекер. — І він приніс не вісім, а вісімдесят. Усі в суді досі обговорюють його появу. Про це будуть пащекувати ще й після Різдва.

Ральф спробував уявити Еда Діпно в одному з його мішкуватих светрів і витертих вельветових штанях — Керолайн називала їх «робою вченого», — який витягає з портфеля пачки двадцяток і соток, але не зміг.

— Із ваших слів я зрозумів, що досить сплатити десять відсотків.

— Так воно і є. Якщо людина може пред’явити заставну на дім або іншу власність. Так і буває в більшості випадків, коли затриманого випускають під заставу. Очевидно, Ед не міг зробити цього, зате в нього завалялася якась дещиця грошей під матрацом. А може, він кого-небудь пограбував?

Ральф несподівано згадав листа, отриманого від Елен приблизно за тиждень після того, як вона вийшла з лікарні й переїхала в Гай-Рідж. Вона згадала про чек, отриманий від Еда, — сімсот п’ятдесят доларів. «Здається, це має означати, що він усвідомлює свою відповідальність», — писала вона. Ральф подумав, чи написала б вона те саме, дізнавшись, що Ед прийшов у будинок окружного суду з такою купою грошей, якої вистачило б на заможне існування його дочки років на п’ятнадцять… І вніс заставу, щоб звільнити безумця, який полюбляє побавитися ножичком.

— Цікаво, де він дістав їх? — запитав Ральф Лейдекера.

— Не маю уявлення.

— І він не зобов’язаний був давати пояснення?

— Абсолютно. Це вільна країна. Як я зрозумів, він згадував про якісь акції.

Ральф знову пригадав колишні часи — благословенні деньки — ще до того, як занедужала й померла Керолайн, а Ед збожеволів. Згадав про те, як двічі на місяць вони обідали разом, їли піцу в будинку Діпно або знаменитий пиріг із куркою, який так майстерно готовила Керолайн, він згадав, як одного разу Ед обіцяв звозити їх у Банґор, коли його акції піднімуться в ціні. «От і добре», — відповіла тоді Елен, захоплено дивлячись на Еда. Вона вже була вагітна, але через маленький строк мала вигляд чотирнадцятилітньої дівчинки із зібраним у хвостик волоссям і в просторій сукні. «Як ти гадаєш, акції якої компанії виростуть перш за все, Едварде? Акції на дві тисячі доларів у «Юнайтед тоджем» чи на шість тисяч в «Амалгамейтед сурболлс»?» А він буркнув щось дружині, але його бурчання лише розвеселило всіх, тому що в Еда Діпно й у думках не могло бути нічого поганого. Усі, хто знав Еда Діпно більше двох тижнів, вважали, що він і муху не в змозі скривдити. І тільки Елен могла вважати інакше — уже тоді Елен пізнала й зворотний бік медалі, незважаючи на її закохані погляди.

— Ральфе? — окликнув його Лейдекер. — Ви мене чуєте?

— В Еда не було ніяких акцій, — відповів Ральф. — Він працював рядовим хіміком-дослідником, а його батько був майстром на скляному заводику в якомусь задрипаному містечку, що зветься Пластер-Рок, штат Пенсільванія. Так що питання про спадщину відпадає.

— І все ж Ед умудрився дістати гроші, і я б збрехав, якби сказав, що мені це подобається.

— Ви вважаєте, що гроші дав хтось із «Друзів життя»?

— Ні, навряд. По-перше, серед них немає багатіїв — основний контингент робітники. Вони дають скільки можуть, але така сума? Ні. Гадаю, об’єднаними зусиллями вони могли б зібрати достатню кількість заставних на майно, але не зробили цього. Більшість із них відмовилася б, щойно Ед заїкнувся про це. Тепер у їхньому середовищі Ед persona non grata, і багато хто шкодує, що навіть чув ім’я Чарлі Пікерінґа. Ден Далтон став на чолі «Друзів життя», і більшості дихати стало набагато легше. Схоже, Ед, Чарлі і ще двоє — чоловіка звуть Френк Фелтон, а жінку Сандра Мак-Кі — діють тепер самостійно. Про Фелтона мені нічого не відомо, а ця Мак-Кі виконує ті ж завдання, що й Чарлі. До того ж у неї відповідна зовнішність — одутле, нездорового кольору прищаве обличчя й такі товстенні лінзи окулярів, що очі крізь них нагадують яйця-пашот, а важить ця красуня більше трьохсот фунтів.

— Ви жартуєте?

— Ні. Вона обожнює ходити у штанах в обтяжку і зазвичай подорожує в компанії нечуваної кількості цукерок, печива й інших солодощів. Частенько вона вдягає неймовірних розмірів светр із написом «ДИТЯЧА ФАБРИКА». Сама ж вона дітей ніколи не мала, та й навряд чи вони в неї будуть.

— А чому ви розповідаєте мені про все це?

— Тому що мені хотілося б, щоб ви остерігалися цих людей, — відповів Лейдекер терпляче, начебто розмовляв з дитиною. — Вони можуть виявитися небезпечними. Особливо Чарлі, але вам це відомо й без мене, а тепер він знову на волі. Де Ед роздобув гроші — уже вдруге, — невідомо, але він заплатив. Не здивуюся, якщо Чарлі знову нападе на вас. Він, Ед або хтось інший.

— А як же Елен і Наталі?

— Вони разом із друзями. Друзями, які чудово розуміють, яку загрозу таїть у собі божевільний чоловік. Я попередив і Майка Генлона, так що він теж догляне за Елен. Наші люди будуть приділяти особливу увагу бібліотеці. Однак наразі ми не вважаємо, що Елен що-небудь загрожує — вона й далі живе в Гай-Рідж, — але все залежне від нас ми робимо.

— Спасибі, Джоне, я ціную це, як і ваш дзвінок.

— А я ціную, що ви це цінуєте, але я ще не договорив. Друже, ви повинні пам’ятати, кому телефонував Ед і кому погрожував — не Елен, а вам. Здається, вона більше не цікавить його, а ось ви цікавите. Я попрохав шефа поліції Джонсона призначити людину — насамперед Кріса Нелла, — щоб він наглядав за вами, бодай доки не відбудеться виступ цієї висококласної суки на захист права жінок на вибір. Але моє прохання відхилили. Шеф сказав, що на цьому тижні має бути занадто багато роботи… Але судячи з того, як мені відмовили, можна припустити, що якби попросили ви, таку людину знайшли б. Що скажете?

«Захист поліції, — подумав Ральф. — Саме так це називається в теледетективах і саме про це йде зараз мова — захист поліції».

Ральф спробував обміркувати пропозицію, але занадто багато чого заважало; розрізнені думки так і плуталися у нього в голові. Капелюхи, лікарі, халати, газові балончики. Не кажучи вже про ножиці, що блиснули в запилених лінзах старенького бінокля. «Я кваплю себе щомиті, щогодини, встигнути б усе здійснити», — подумав Ральф, і одразу ж: — «Тернистий і довгий шлях в Едем, любий, то чи варто нарікати на дрібниці?»

— Ні, — відповів Ральф.

— Що?

Ральф заплющив очі й побачив себе, як він набирає номер телефону, щоб скасувати візит до акупунктуриста. І знову повторилося те саме, чи не так? Так. Звичайно, він міг розраховувати на захист поліції від Пікерінґів і таких, як той, але передбачав, що все буде розвиватися інакше. Він це знав, відчував кожною клітинкою свого тіла, кожним ударом серця.

— Ви ж чули, — сказав він. — Мені не потрібна охорона.

— Але чому?

— Я можу подбати про себе сам, — відповів Ральф, поморщившись від помпезної абсурдності цієї заяви, яку він чув безліч разів у вестернах за участю Джона Вейна.

— Ральфе, мені неприємно першому повідомляти вам цю новину, але ви людина похилого віку. У неділю вам пощастило. Наступного разу удача може відвернутися.

«Мені не просто пощастило, — подумав Ральф. — У позахмарних далях у мене з’явилися друзі. Точніше слід було б сказати — сутності в позахмарних далях».

— Зі мною нічого не станеться.

Лейдекер зітхнув:

— Якщо передумаєте, подзвоніть мені, добре?

— Обов’язково.

— І якщо зустрінете Пікерінґа або неосяжних розмірів пані в окулярах з товстенними лінзами…

— Я вам подзвоню.

— Ральфе, будь ласка, подумайте й зважте все. Адже я кажу лише про хлопця, що буде супроводжувати вас на відстані.

— Готову булочку не спекти заново, — мовив Ральф.

— Що-що?

— Я сказав, що ціную вашу турботу, але наполягаю — ні. Я подзвоню вам.

Ральф акуратно поклав трубку. Можливо, Джон має рацію, а він збожеволів, — хоча Ральф ще ніколи в житті не почував себе настільки розсудливим.

— Утомлений, — повідомив він сонячній порожній кухні, — але при здоровому розумі. — Помовчав, а тоді додав: — До того ж майже закоханий.

Він посміхнувся й нарешті поставив чайник на газ.

Ральф допивав другу чашку чаю, коли згадав, що Білл написав у записці про вечерю. Одразу вирішив запросити Білла повечеряти в барі. І вони зможуть помиритися.

«Нам варто помиритися, — подумав він, — тому що в того лисого психа панама Білла, а це значить, що Білл у біді».

Є тільки те, що є зараз. Ральф узяв телефон і набрав номер, який він знав напам’ять: 941-5000. Телефон міської лікарні Деррі.

Чергова в приймальні з’єднала його з палатою № 313.

Утомлена жінка, що взяла трубку, виявилася Денізою Полгерст, племінницею вмираючого. Вона повідомила, що Білла в палаті немає. Близько першої прийшли ще четверо викладачів того часу, який вона охарактеризувала як «дядечкові дні величі», і Білл запропонував усім сходити на ленч. Ральф навіть знав, як саме його сусід це казав: краще пізно, ніж ніколи. То була одна з найулюбленіших приказок Мак-Ґоверна. Коли Ральф поцікавився, коли повернеться Білл, Деніза Полгерст відповіла, що скоро.

— Він мені так допоміг. Не знаю, що б я робила без нього, містере Роббінсе.

— Робертс, — поправив Ральф. — Білл дуже приязно відгукувався про містера Полгерста.

— Так, вони всі так вважають. Сподіваюся, він не говорив про його божевілля?

— Ні, — напружено відповів Ральф. — Білл написав, що вашому дядечкові дуже зле.

— Так. Лікар каже, що навряд чи він переживе нинішній день, але я чула цю пісню й раніше. Господи, прости, але іноді дядько Боб уявляється мені одним із оголошень розрахунково-видавничої палати — завжди обіцяють, але нічого не доставляють. Звучить жахливо, але я так утомилася, що мені вже однаково. Сьогодні зранку його відключили від системи життєзабезпечення — я не могла звалити всю відповідальність на свої плечі, тому й подзвонила Біллу, а він сказав, що саме цього хотів би дядько. Час Бобові почати дослідження інших світів, сказав він, карта цього світу вже доволі докладна. Хіба не поетично, містере Роббінсе?

— Так, але моє прізвище Робертс, міс Полгерст. Передайте, будь ласка, Біллу, що телефонував Ральф Робертс і просив його пере…

— Тому ми відключили систему, і я приготувалася, але він не вмер. Я не можу цього зрозуміти. Він готовий. Я готова, життя його добігло кінця… То чому ж він не вмирає?

— Не знаю.

— Смерть така дурна, — мовила вона ниючим неприємним тоном виснаженої, занепалої духом людини. — Акушерку, яка занадто повільно перерізує пуповину, давно б уже звільнили з роботи.

Останнім часом думки Ральфа набули звички метатися, випускаючи багато чого з уваги, але цього разу вони негайно поспішили назад.

— Що ви сказали?

— Прошу? — Голос Денізи звучав здивовано, начебто і її думки витали десь далеко.

— Ви згадали про перерізання пуповини.

— Я нічого не мала на увазі. — Ниючі інтонації підсилилися… Тільки Ральф зрозумів, що це не ниття, а попискування, і воно лякало. Щось було не так. Раптом серце Ральфа забилося як скажене. — Я взагалі нічого не мала на увазі, — наполягала жінка, а телефон, який Ральф тримав у руках, офарбився в густий лиховісно-синій колір.

«Вона подумує вбити його, і не просто подумує — вона хоче покласти подушку дядькові на обличчя й у такий спосіб задушити його. Усе відбудеться швидко, думає вона, і стане звільненням. Усе нарешті скінчиться».

Ральф відтулив трубку від вуха. Синє світло, холодне, як лютневе небо, тоненькими промінчиками просочувалося крізь дірочки мікрофона.

«Убивство синє, — подумав Ральф, тримаючи трубку на відстані витягнутої руки й дивлячись широко розкритими, нерухомими очима на те, як сині промені, звиваючись, падають на підлогу. Чувся слабкий, стривожений голос Денізи Полгерст. — Ніколи не хотів знати нічого подібного, але однаково мені це відомо: убивство синє».

Ральф підніс слухавку до губ, умудрившись подалі відставити голосник, який випромінював моторошні потоки крижаного світла, схожі на бурульки. Він боявся, що коли занадто близько піднесе цю частину слухавки до вуха, то ризикує оглухнути від холодної, лютої рішучості Денізи.

— Передайте Біллу, що телефонував Ральф, — сказав він. — Робертс, а не Роббінс. — Не чекаючи відповіді, він поклав слухавку. Блакитні промені, відскочивши від неї, впали на підлогу. Ральф знову подумав про бурульки, про те, як вони падають рівними рядами, якщо провести рукою по карнизу після теплого зимового дня. Ці бурульки зникли, не долетівши до лінолеуму. Ральф оглянувся. У кімнаті нічого не світилося, не мерехтіло й не вібрувало. Аури знову минулися. Він полегшено зітхнув, і в цей момент на Гарріс-авеню засигналило авто.

У порожній квартирі на другому поверсі Ральф Робертс закричав.

Ральфові більше не хотілося чаю, але спрага не відступала. У холодильнику він знайшов пляшку дієтичного пепсі — без газу, зате холодного, — налив у пластмасовий стаканчик із вицвілою емблемою «Червоного яблука» і вийшов на веранду. Він більше не міг залишатися в будинку, що пропах безсонням. Особливо після випадку з телефоном.

День став ще прекрасніший, якщо таке взагалі можливе. Вітер посилився, проносячи крізь ряди дерев зграї світла й тіней упереміш із опалим листям. Вітер підганяв уздовж тротуарів зірваних дервішів у червоному, жовтогарячому, жовтому.

Ральф повернув ліворуч не тому, що свідомо хотів ще раз відвідати майданчик для пікніків, а лише з бажання, щоб вітер дув у спину. І проте хвилин за десять він опинився саме там. Тепер на майданчику для пікніків нікого не було, і не дивно. Справа була не у вітрі — ніщо не могло розігнати старих по будинках, просто майже неможливо утримати карти на столі, а шахові фігури на дошці, коли вітер прагне змести їх.

Ральф наблизився до столу, за яким зазвичай сидів Фей Чепін, і не особливо здивувався, побачивши записку, притиснуту каменем. І наперед здогадався про її зміст.

«Дві прогулянки, дві зустрічі з лисим лікарем зі скальпелем, двоє старих, що страждають безсонням і мають яскраві видіння; дві записки. Ось так і Ной збирав тварин у свій ковчег не поодинці, а парами… Може, просто приходить час ще одного потопу? Як ти гадаєш, старий?»

Ральф не знав, що й подумати… Записка Білла була до певної міри передсмертним посланням, і він анітрохи не сумнівався, що записка Фея належала до тієї ж категорії. Відчуття, що його несуть уперед, без зусиль і вагань, здавалося занадто сильним, щоб сумніватися; начебто він опритомнів на незнайомій сцені, намагаючись вимовити слова із драми, яку він ніколи не читав і не репетирував, або немов він до болю вдивлявся в обриси знайомого предмета, поки образ не перетворювався на цілковиту нісенітницю, або відкрив…

Відкрив що?

— Ще одне таємне місто, ось що, — пробурмотів Ральф. — Деррі аур. — Потім він схилився над запискою Фея й прочитав її, поки вітер бавився в його поріділому волоссі.

«Хто хоче віддати останню шану Джиммі Вандермеєру, нехай поквапиться зробити це найпізніше до завтрашнього ранку. Сьогодні отець Коґлін повідомив мені, що бідолаха вгасає занадто швидко. Але він МОЖЕ приймати відвідувачів. Він лежить у міській лікарні в палаті № 315.

Фей.

P.S. Пам’ятай, часу вкрай мало».

Ральф двічі прочитав записку й поклав її знову на стіл, притиснувши каменем, щоб її міг прочитати ще який-небудь представник Старих Шкап, що випадково заблукає сюди. Потім він просто постояв, засунувши руки в кишені й нахиливши голову, спостерігаючи за злітно-посадочною смугою № 3 з-під густих брів. Сухий листок, жовтогарячий, як гарбузи, якими скоро прикрасять вулиці містечка напередодні Дня Всіх Святих, злетів із бездонного синього неба й упав йому на голову. Ральф машинально змахнув листок і подумав про дві лікарняних палати, розташовані на одному поверсі, двері в двері. В одній — Боб Полгерст, в іншій — Джиммі В. А в 317-й померла його дружина.

— І це не збіг, — задумливо мовив він.

Але що ж тоді? Обриси в імлі? Таємне місто? Та жодна з цих фраз не давала відповіді.

Ральф сів на стіл, зняв черевики й схрестив ноги. Вітер ворушив його волосся. Він сидів посеред опалого листя, злегка схиливши голову й насупивши брови, нагадуючи будду під час медитації, як на картині сучасного живописця. Ральф ретельно аналізував свої враження щодо лікаря № 1, № 2… А потім зіставляв їх із враженнями про лікаря № 3.

Перше враження: всі троє скидалися на прибульців з космосу — таких, якими їх зображують у бульварних газетках типу «Внутрішній погляд» на картинках з підписом «З архіву художника». Ральф знав, що ці безволосі темноокі образи містичних прибульців із космосу відомі вже багато років; розповідям людей про контакти з лисими карликами — так званими лисими лікарями — майже стільки ж часу, скільки й чуткам про НЛО. Ральф був упевнений, що читав про це ще в шістдесяті.

— Припустімо, є й інші, — повідомив Ральф горобцеві, що примостився на кришці сміттєвого бачка. — Скажімо, їх не троє, а триста. Або три тисячі. І бачили їх не лише ми з Луїзою. І… І хіба не згадували люди, які описують подібні зустрічі, про наявність гострих предметів? Так, але не про ножиці й скальпелі… Більшість стверджували, що їх викрали силою, говорили про зонди, адже так?

Горобець полетів. Ральф не помітив цього. Він думав про лисих карликів, які відвідали Мей Лочер у ніч її смерті. Що ще відомо про них? Що ще він помітив? Вони в білих халатах, які вдягали лікарі у телесеріалах п’ятдесятих-шістдесятих років, такі ж халати дотепер носять фармацевти. Ось лише їхні халати, на відміну від халата лікаря № 3, були чисті. У лікаря № 3 іржавий скальпель. Якби на ножицях лікаря № 1 була іржа, Ральф однаково не помітив би її, навіть за допомогою бінокля. «Щось іще — можливо, і не настільки важливе, але все-таки ти помітив це. Тип із ножицями, — правша, судячи з того, як він тримав свою зброю. Лікар зі скальпелем лівша».

Ні, можливо, це не настільки важливе, але щось — ще один з обрисів у тумані, ледь завважене його розумом цього разу, — все одно прояснилося. Щось стосовно дихотомії[40] лівого й правого.

— Піди ліворуч, і будеш правий, — пробурмотів Ральф, повторюючи жарт зі старого анекдоту, суть якого вже забулася. — Піди праворуч, і виявишся лівим.

Гаразд, що іще йому відомо про цих карликів?

Ну, їх, звичайно ж, оточувала аура — таки приємна, золотаво-зелена, і вони залишили

(сліди людини в білому)

після себе схеми танцювальних па, як у самовчителі Артура Мюррея. І хоча їхні риси вражали безликістю, від аур цих істот віяло силою… І розважливістю… І…

— І гідністю, чорт забирай, — пробурмотів Ральф. Новий порив вітру, і новий шквал листя полетів униз. Ярдів за п’ятдесят від майданчика для пікніків, поряд зі старою залізничною колією, повалене бурею старе дерево тяглося до Ральфа вузлуватими гілками, які справді нагадували розставлені щупальця.

Раптом Ральфові здалося, що в ту ніч він бачив занадто багато як для старого, який, вочевидь, доживає віку і якого Шекспір (та й Білл Мак-Ґоверн) називав «спущені панталони». І нічого з того, що він побачив, не таїло в собі небезпеки або диявольської загрози.

Те, що Ральф згадав про диявольські підступи, зовсім не дивно. Ці незнайомці лякали фізично; він бачив, як вони виходили з будинку хворої жінки в нічний час, коли люди взагалі вкрай рідко ходять у гості; він побачив їх майже одразу після того, як йому приснився кошмар. Тепер, одначе, спливли й інші подробиці. Вони стояли на веранді будинку Мей, начебто мали на те законне право, і справляли враження старих друзів, які зупинилися побалакати, щоб потім розійтися у своїх справах. Два приятелі, які ще раз обговорювали спільну проблему, перш ніж розійтися після нічної зміни.

«Але ж це лише твої особисті враження, Ральфе, то чи можна їм довіряти?»

Однак Ральф вважав, що він може довіряти своїм враженням. Будинок місіс Лочер був їхнім відправним пунктом.

Гаразд, отже лікарі № 1 і № 2 відрізняються від третього, як день від ночі. Вони охайні, а той нечупара, їх оточувала аура, а в того вона була відсутня (принаймні, Ральф не помітив її), вони мали ножиці, а в третього в руці був скальпель, вони здавалися розважливими й розумними, як двійко поважних громадян, третій же нагадував збожеволілого туалетного пацюка.

«Зрозуміло лише одне: всі вони — надприродні істоти, і, крім Луїзи, тут про їхню присутність відомо лише Еду Діпно. Поб’ємося об заклад, скільки часу йде в Еда на сон?»

— Ні, — вирішив Ральф. Він підняв руки й підніс їх до очей. Руки злегка тремтіли. Ед згадував про лисого лікаря. Чи мав він на увазі цих лисих карликів, коли говорив про центуріонів? Ральф не знав. Він майже сподівався на це, тому що саме слово «центуріони» з кожним разом викликало все більш жахаючі образи: подобу духів смерті з фантастичної трилогії Толкієна. Лиховісні скелети верхи на кривавооких конях, що скачуть на шабаш гоббітів.

Подумавши про гоббітів, Ральф згадав про Луїзу, і тремтіння в його руках посилилося.

Керолайн: «Тернистий і довгий шлях в Едем, любий, то чи варто скаржитися на дрібниці?»

Луїза: «У моїй родині вмерти у вісімдесят — значить умерти молодим».

Джо Вайзер: «Медичні експерти воліють писати “самогубство” у графі “Причина смерті”, а не “безсоння”».

Білл: «Його спеціалізацією була Громадянська війна, а тепер він уявлення не має, що це взагалі таке, не кажучи вже про те, хто переміг у ній».

Деніза Полгерст: «Смерть така дурна. Акушерку, яка занадто повільно перерізує пуповину…»

Раптом немов якась сила увімкнула яскравий прожектор усередині його голови, і крик Ральфа простромив сонячний осінній день. І навіть шум моторів «Дельти-727», що йшов на посадку на злітно-посадочній смузі № 3, не зміг перекрити цей крик.

Решту дня Ральф просидів на веранді будинку, який він ділив з Мак-Говерном, нетерпляче очікуючи повернення Луїзи. Він міг би ще раз подзвонити Біллу в лікарню, але не зробив цього. Бажання поговорити з Мак-Ґоверном минуло. Ральф ще не розумів усього, але знав тепер набагато більше. Якщо раптовий спалах осяяння й мав якусь цінність, то однаково не варто повідомляти Мак-Ґоверну, що саме сталося з його панамою, навіть якби Білл і повірив.

«Я мушу повернути панаму, — подумав Ральф. — І мені необхідно забрати сережки Луїзи».

Чудовий осінній день добігав кінця. З одного боку, нічого не сталося. З іншого ж — відбулася безліч різних подій. Світ аур навколо нього виникав і зникав, як з’являлися й танули хмарини, що пропливали в небі. Ральф майже безперервно спостерігав за ними, тільки раз відлучившись у туалет. Він бачив, як старенька місіс Бенніґен у яскраво-червоному пальті, спираючись на паличку, оглядала ряди осінніх квітів. Він бачив навколо неї ауру — чистенького рожевого, немов у немовляти, кольору — і сподівався, що в місіс Бенніґен не так і багато родичів, що очікують її смерті. Він бачив молодого, років двадцяти, чоловіка, що йшов до «Червоного яблука». Юнак у бляклих джинсах і в’язаному жилеті був ніби уособленням здоров’я, але Ральф бачив, як його ауру вкрив смертельний наліт, немов нафтова пляма, і яка обтріпана, напівстерта його «мотузочка».

Ральф більше не бачив ніяких лисих лікарів, але близько пів на шосту став свідком дивного лілового спалаху, що вирвався з-під кришки каналізаційного люка, це трихвилинне світіння неначе служило наочним прикладом спеціальних ефектів, які використав Сесіль Блаунт де Мілль у своєму біблійному епосі «Цар царів», — а потім воно просто зникло. Він бачив також величезного, схожого на доісторичного яструба «птаха», розпростертого між трубами старої олійні на розі Говард-стріт. «Птах» випромінював червоні й блакитні теплові струмені, схожі на довгі стрічки, вони тяглися до Строуфорд-парку.

Коли за чверть до шостої в школі закінчилися заняття, не менше дюжини хлопчаків помчали до «Червоного яблука», де вони могли купити тонни цукерок, які перебивають апетит, і цілі тюки квитків — швидше за все, на футбол, з огляду на пору року. Двоє хлопчаків сперечалися про щось, і їхні аури — одна зелена, а інша тріпотливо жовтогаряча — ущільнилися, стискаючись, а по полю замиготіли, здіймаючись угору, спіралі яскраво-червоних ниток. «Бережися!» — подумки крикнув Ральф хлопчині, оточеному жовтогарячим «конвертом», якраз за секунду до того, як зелений хлопчик, кинувши підручники, заїхав тому в щелепу. Вони зчепилися, кружляючи в незграбному танці агресії, потім упали на тротуар. Дітвора, заохочуючи, моментально обступила їх, і над ними почав формуватися лілово-червоний купол. Ця конфігурація, що повільно оберталася проти годинникової стрілки, здавалася Ральфові одночасно відразливою і прекрасною, і він подумав про те, яка на вид аура над справжнім бойовищем. Ральф вирішив, що на це питання йому не хочеться знати відповіді. Як тільки жовтогарячий, осідлавши зеленого, заходився товкти супротивника, із супермаркета вийшла Сью й закричала, щоб хлопці припинили битися. Жовтогарячий неохоче відпустив зеленого. Той, зображуючи безпристрасність, обтрусився й увійшов у магазин. Він нишком кинув оком через плече, щоб переконатися, що суперник не зіпсував справленого ефекту. Частина дітей пішла услід за зеленим, певно, маючи намір поповнити запаси, інші скупчилися навколо жовтогарячого, вітаючи того з перемогою. А над ними невидима лілово-червона поганка розривалася на шматки. Так очищається затулене хмарами небо перед сильним вітром. Шматочки рвалися, витончувались і зникали.

«Вулиця — це карнавал енергії, — подумав Ральф. — Енергії, виділеної цими хлопчаками за дев’яносто секунд двобою, вистачило б для освітлення Деррі на весь тиждень, а якби люди могли вловлювати енергію, яку виділяє юрба — внутрішню енергію грибоподібної хмари, — її, можливо, вистачило б на освітлення всього Мена впродовж цілого місяця. Уяви собі видовище світу аур на Таймс-сквер за дві хвилини до опівночі в новорічну ніч?»

Ральф не уявляв, та й не хотів. Він підозрював, що побачив лише краєчок настільки могутньої сили, що в порівнянні з нею вся ядерна зброя, створена з 1945 року, видасться іграшковими пістолетиками, з яких діти стріляють по порожніх консервних бляшанках. Сили, достатньої для знищення Всесвіту… Або для створення нового.

Ральф піднявся до себе, поклав в одну каструлю консервовані боби, а в іншу кілька сосисок і почав метатися по кімнатах, клацаючи пальцями, куйовдячи волосся, чекаючи, коли ж буде готова його холостяцька вечеря. Утома, що невидимим каменем висіла на ньому з середини літа, відступила; він почував себе сповненим невгамовної, нестримної енергії, він був повен нею. Напевно, саме тому людям так подобаються бензедрин і кокаїн, ось лише коли дія цієї сили закінчиться, людина буде почувати себе вичавленим лимоном — скоріше використаним, ніж користувачем.

Ральф Робертс, який не знав, що волосся, по якому він проводив п’ятірнею, стало густішим і вперше за останні п’ять років у ньому з’явилися темні пасма, метався по квартирі, спочатку муркочучи, потім наспівуючи старенький рок-н-рольний мотивчик початку шістдесятих.

Боби булькали у своїй каструлі, сосиски варилися у своїй — ось лише Ральфові здавалося, що вони танцюють у такт старій пісеньці. Наспівуючи, Ральф покришив сосиски в боби, залив півпінтою кетчупу, додав гострого соусу, все перемішав і пішов до дверей з паруючою каструлею в руці. Зовсім як дитина, що спізнюється на свій перший у житті урок, Ральф жваво збіг сходами на перший поверх. Із шафи в прихожій він дістав старий жакет — той належав Мак-Ґоверну, але — якого біса! — і вийшов на веранду.

Аури зникли, але Ральф не розчарувався; у цей час його більше цікавив запах їжі. Він не пам’ятав, коли востаннє відчував такий голод. Сівши на верхню сходинку, виставивши вперед довгі кощаві ноги, Ральф заходився вечеряти. Перший ковток обпалив губи і язик. Але замість того, щоб перечекати, Ральф почав їсти швидше, майже не розжовуючи.

Ум’явши половину бобів, Ральф зробив перепочинок. Звір у шлунку ще не пішов на спочинок, але трохи втихомирився. Ральф притамував відрижку, оглядаючи Гарріс-авеню з почуттям такого задоволення, якого він не відчував уже багато років. За цих обставин задовольнятися було особливо нічим, однак це нічого не міняло. Коли востаннє він почував себе так само добре? Напевно, у той ранок, коли він прокинувся в сараї, вражений переплетенням променів — тисячами розмаїтих ниток, які заливали світлом тепле запашне місце його нічлігу.

«Або взагалі ніколи»

Так, або взагалі ніколи.

Він помітив місіс Перрін, яка швидше за все поверталася з «Надійного місця» — гібриду безкоштовної харчевні й нічліжки для бездомних. Ральф знову здивувався її дивній, ковзкій ході. Вона йшла прямо, начебто проковтнувши ціпок, і навіть не погойдувала стегнами. Її волосся, все ще темне, стримувала — а швидше за все, стискала — сітка для волосся, яку вона носила, немов лицар збрую. Товсті панчохи кольору лакричних льодяників виростали з бездоганно білих туфель… Сьогодні ввечері місіс Перрін надягла чоловіче вовняне пальто, поли якого ховали ноги аж до самих щиколоток, так що очам Ральфа було доступно не так і багато. Здавалося, при ходьбі вона покладалася лише на верхню частину ніг — Ральф подумав, що це, найімовірніше, результат хвороби хребта, — і через цей спосіб пересування, вкупі з довгим пальтом, у вигляді Естер Перрін було щось сюрреалістичне. Вона нагадувала фігурку чорної королеви на шахівниці, яку або пересуває чиясь невидима рука, або ж вона рухається з власної волі.

Коли старенька наблизилася до місця, де сидів Ральф — одягнений у ту ж порвану сорочку — й поглинав вечерю просто з каструлі, — аури знову почали просочуватися у видимий світ. Запалилися ліхтарі, і тепер Ральф бачив ніжно-бузкові арки, що висіли над кожним з них. Над деякими дахами здіймалося червоне марево, інші дахи виливали жовтий туман, подекуди миготіли світло-вишневі проблиски. На сході, де вже збиралася ніч, обрій майорів неясними зеленими спалахами.

Ральф спостерігав, як навколо місіс Перрін збиралася аура — сіро-сталева, кольору форми курсантів Вест-Пойнту. Темніші плями, на зразок фантомних ґудзиків, мерехтіли над її сідницями (Ральф гадав, що десь під одягом все-таки була захована й така частина тіла). Він не був певен, але подумав, що ці плями цілком можуть бути ознакою хвороби, що розвивається.

— Доброго вечора, місіс Перрін, — чемно привітався він, спостерігаючи, як слова набувають форми сніжинок.

Жінка окинула Ральфа презирливим поглядом, одночасно роблячи висновки й ставлячи на ньому хрест.

— Бачу, що ти все в тій же сорочці, Робертсе, — відрізала вона.

Не вимовила, але Ральф був упевнений, що подумала: «Я бачу також, як ти, сидячи на веранді, уплітаєш боби просто з каструлі, немов голодранець, якого ніколи не вчили хороших манер… А я завжди запам’ятовую те, що бачу, Робертсе».

— Так, — кивнув Ральф. — Здається, я забув переодягтися.

— Гм-м-м, — протягнула місіс Перрін, і тепер Ральфові здалося, що жінка подумки оцінює стан його спідньої білизни. «Коли ж востаннє ти міняв її? Страшно навіть подумати, Робертсе».

— Чудовий вечір, місіс Перрін.

Ще один швидкий, якийсь пташиний погляд, тільки тепер у небо. І потім знову на Ральфа.

— Похолодає.

— Ви так гадаєте?

— Так — бабине літо скінчилося. Тепер по моїй спині можна складати прогноз погоди, із цим завданням вона справляється чудово. — Вона помовчала. — Здається, це жакет Білла Мак-Ґоверна?

— Так і є, — погодився Ральф, міркуючи, чи запитає вона, чи відомо про це Біллу. Але місіс Перрін тільки наказала йому застебнутися.

— Ти ж не хочеш стати кандидатом у туберкульозники? — суворо запитала вона, а стиснуті губи додали: «Як і в божевільні».

— Звісно, ні, — запевнив її Ральф. Він відставив каструлю вбік, потягнувся до гудзиків, потім зупинився. На лівій руці була рукавиця, але він не помічав її до останнього моменту.

— Краще зняти рукавицю, — мовила місіс Перрін, блиснувши очима.

— Згоден, — покірно сказав Ральф. Він скинув рукавицю й застебнув жакет Мак-Ґоверна.

— Моя пропозиція залишається в силі, Робертсе.

— Прошу?

— Щодо лагодження сорочки. Якщо тільки ти зможеш розстатися з нею на кілька днів. — Вона помовчала. — Сподіваюся, у тебе є інша, щоб носити, поки я полагоджу цю?

— Звичайно, — відповів Ральф. — І навіть кілька.

— Сорочки варто міняти щодня. Робертсе, у тебе на підборідді соус. — Після цієї тиради місіс Перрін пішла.

Те, що було потім, Ральф зробив не розуміючи і не думаючи, корячись інстинкту, як і у випадку з різким жестом, коли він намагався відігнати лікаря № 3.

Він підняв ліву руку й згорнув долоню трубочкою навколо рота. Потім різко, із присвистом, вдихнув.

Результат виявився разючим. «Олівець» сірого світла вирвався з аури місіс Перрін, мов голка дикобраза. Він раптово розтягнувся, ринувшись назад, тоді як сама жінка рухалася вперед, минув вистелену листям галявину й кинувся в трубочку, складену пальцями Ральфа. Зробивши ще один вдих, Ральф відчув проникнення цього потоку як входження чистої енергії. Несподівано він відчув, що засвітився як неонова вивіска над будинком кінотеатру. Його аж розпирало від сили, — відчуття, що в будь-який момент він може вибухнути, пробігло по його грудях, шлунку, скотилося по ногах до кінчиків пальців, одночасно кинувшись у голову, загрожуючи розірвати череп, наче тонке бетонне покриття протиракетного бункера.

Ральф бачив промені світла, сірі, як наелектризований туман, що паруючими потоками виходили від його пальців. Лякаюче і водночас радісне відчуття сили опромінило його думки, але тільки на мить.

Потім прийшли каяття совісті й страх.

«Що ти робиш, Ральфе? Чим би це не було, воно не належить тобі. Хіба став би ти красти гроші з її сумочки, поки ніхто не бачить?»

Ральф відчував, як палає його обличчя. Він опустив руку й закрив рота. Коли губи й зуби зімкнулися, він чітко почув — і відчув, — як щось хруснуло всередині. Звук, як від надкушування стебла свіжого ревеню.

Місіс Перрін зупинилася, і Ральф з тривогою відзначив, як вона ледь обернулася й оглянулася довкола. «Я не хотів, — подумки пояснив він. — Слово честі, місіс Перрін, я не хотів — адже я тільки починаю осягати все це».

— Робертсе?

— Так?

— Ти що-небудь чув? Схоже на пістолетний постріл?

Ральф відчув, як запалали вуха, коли він похитав головою:

— Ні… У мене слух уже не той…

— Швидше за все, на Канзас-стріт вистрілила вихлопна труба, — мовила жінка, не звертаючи уваги на слабкі виправдання Ральфа. — Але все одно серце в мене стрибнуло в п’яти.

Вона знову пішла своєю дивною ковзкою ходою шахової королеви, потім зупинилася й оглянулася ще раз. Аура її стала блідішою, але Ральф легко бачив очі місіс Перрін — пронизливі, як у яструба.

— Ти змінився, Робертсе, — сказала вона. — Помолодшав.

Ральф, який сподівався чого завгодно («Негайно віддай мені те, що вкрав, Робертсе»), зміг лише пробурмотіти у відповідь:

— Ви гадаєте… Як мило… Я зрозумів…

Вона лише махнула рукою:

— Можливо, це тільки освітлення. І я раджу тобі, Робертсе, не бруднити цей жакет. Я завжди вважала містера Мак-Ґоверна людиною, яка справно стежить за своїми речами.

— Краще б він стежив за своїми головними уборами, — заперечив Ральф.

Пронизливі очі, що вже відверталися, знову полоснули Ральфа:

— Що?

— Панама, — пояснив Ральф. — Білл загубив її десь.

Місіс Перрін подумала секунду, потім знову гумкнула:

— Іди додому, Робертсе. Якщо ти й далі будеш сидіти на вулиці, обов’язково занедужаєш. — І заковзала далі без видимої втрати, завданої бездумною крадіжкою Ральфа.

«Крадіжка? Певен, що це абсолютно неточне пояснення, Ральфе. Те, що ти зробив, радше…»

— Вампіризм, — похмуро вимовив Ральф, відставивши каструлю з бобами подалі й повільно потираючи руки. Він почував себе присоромленим… Винним… І його розпирало зовсім не від енергії.

«Замість крові ти вкрав у неї трохи життєвої енергії, але вампір залишається вампіром, Ральфе».

Правильно. Несподівано йому здалося, що це відбувається з ним не вперше.

«Ти змінився, Робертсе. Помолодшав».

Ось що сьогодні сказала місіс Перрін, але ж йому постійно кажуть це починаючи з кінця літа. Основна причина того, що друзі не особливо наполягали на його візиті до лікаря, полягала в тому, що він не скидався на хворого. Він скаржився на безсоння, однак зовні мав цілком здоровий вигляд. «Гадаю, стільниковий мед сотворив диво», — зауважив Джон Лейдекер, коли вони в неділю виходили з бібліотеки, — тепер здавалося, що це було ще в кам’яному віці. А коли Ральф поцікавився, що саме Лейдекер має на увазі, той згадав про безсоння Ральфа. «Ви маєте вигляд у тисячу разів кращий, ніж під час нашої першої зустрічі».

І Лейдекер був не єдиний. Усі ці дні Ральф почував себе загнаним у кут, замученим і розбитим… Але навколишні твердили, який чудовий у нього вигляд, яким відпочилим він здається, як він помолодшав.

Елен… Мак-Ґоверн… Навіть Фей Чепін тижнів зо два тому сказав щось подібне, хоча Ральф і не міг пригадати його слів…

— Ні, можу, — розгублено пробурмотів він. — Він запитав, чи не користуюся я кремом від зморщок. Крем від зморщок. Боже праведний! Невже він і тоді крав помаленьку, забирав в інших їхню життєву силу?

Крав, навіть не здогадуючись при цьому?

— Мабуть, — так само тихо пробурмотів він. — Та ж я вампір! О Господи!

«Але чи правильне це визначення? — несподівано подумав він. — Може, у світі аур крадіїв життєвої енергії називають «центуріонами»?» Перед його внутрішнім зором постало біле, божевільне обличчя Еда Діпно, — так повертається примара, щоб обвинуватити свого вбивцю, і Ральф, жахнувшись, обхопив коліна руками й уткнувся в них обличчям.

Розділ п’ятнадцятий

О сьомій двадцять до будинку Луїзи під’їхав «Лінкольн» випуску сімдесятих років. Ральф — останню годину він мився, голився й намагався хоч трохи заспокоїтися — стояв на ганку й спостерігав, як Луїза вибирається із заднього сидіння авта. Вона попрощалася, і легкий вітерець доніс до нього задерикуватий молодий сміх.

«Лінкольн» від’їхав, і Луїза пішла до будинку. Пройшовши половину доріжки, вона зупинилася й обернулася. Млосно довгу мить вони розглядали один одного, стоячи пообіч Гарріс-авеню, і чудово бачили, незважаючи на темряву, що згущувалася, і двісті ярдів, які розділяли їх. Один одному в цій темряві вони потай здавалися палаючими смолоскипами. Луїза спрямувала на нього палець. Рух дуже нагадував жест, яким вона вистрілила в лікаря № З, але Ральф не злякався.

«Намір, — подумав він. — Усе залежить від наміру. У цьому світі є кілька помилок… Але як тільки тобі стає зрозумілий твій шлях, можливість помилок, швидше за все, зводиться до нуля».

Вузенький блискучий сірий промінчик сили зринув на кінчику пальців Луїзи і полетів крізь тіні Гарріс-авеню. Авто, що саме проїжджало, безперешкодно промчало крізь нього. Вікна машини спалахнули, на долю секунди передні фари загорілися яскравіше… І все.

Ральф теж підняв палець, і з нього почав розростатися блакитний потік. Два промінчики зустрілися посеред Гарріс-авеню й переплелися, як гілки жимолості. Піднімаючись угору, цей поросячий хвостик бліднув. Потім Ральф зігнув палець, і його частина любовного вузлика, що з’явився посередині Гарріс-авеню, зникла, а за мить розчинився і промінчик Луїзи.

Ральф повільно зійшов із ганку й пішов просто по газону. Луїза йшла йому назустріч. Зустрілися вони посеред вулиці… Там, де насправді зустрілися вже давно.

Ральф обійняв її й поцілував.

«Ти змінився, Робертсе. Помолодшав».

Ці слова знову й знову зринали в його думках — так повторює одну й ту ж фразу заїжджена платівка, — коли Ральф, сидячи на кухні Луїзи, пив каву. Він не міг відвести від неї погляд. Луїза Чесс була з виду років на десять молодша і фунтів на десять легша, ніж та жінка, до образу якої він звик в останні роки. Цікаво, сьогодні в парку вона теж була такою? Навряд, хоча зранку Луїза, дуже замучена, плакала — напевно, тому й виглядала інакше.

І все ж…

Так, і все ж. Зникла тонка сітка зморшок навколо рота, як і подвійне підборіддя й мішки в’ялої шкіри на повних руках. Сьогодні вранці вона гірко плакала, а ввечері випромінювала щастя, але Ральф знав, що не в цьому причина разючих змін.

— Мені зрозуміле значення твого погляду, — сказала Луїза.

Дивно. Звичайно, у такий спосіб вирішується питання, чи все це насправжки, але все одно страшнувато. «Ми знайшли «Джерело Юності». Забудь про Флориду; джерело в Деррі, зовсім поруч».

— Ми знайшли?

Вона здавалася здивованою… І трохи настороженою, наче підозрювала, що він жартує з нею. Або поводиться з нею, як з «нашою Луїзою».

Луїза підійшла і взяла Ральфа за руку.

— Піди у ванну. Глянь на себе в дзеркало.

— Я чудово знаю, який маю вигляд, чорт забирай, я щойно поголився. Дуже ретельно.

Вона кивнула:

— Ти добряче потрудився, Ральфе… Але справа зовсім не в щетині. Просто подивися на себе.

— Ти серйозно?

— Так, — твердо відповіла Луїза. — Дуже серйозно.

Ральф майже дійшов до дверей, коли вона мовила:

— Ти не лише поголився; ти ще й сорочку змінив. Молодець. Мені не хотілося говорити, але вона порвалася.

— Хіба? — запитав Ральф. Він стояв спиною, так що Луїза не бачила його посмішки. — А я й не помітив.

Хвилини зо дві, спираючись на умивальник, Ральф розглядав себе в дзеркало. Стільки часу знадобилося йому, щоб розгледіти те, що подумки він уже бачив. Пасма нового, чорного й блискучого як вороняче крило, волосся вражали, як і зникнення виродливих мішків під очима, — але він не міг відірвати погляду від того, якими стали його губи, позбувшись глибоких зморщок. Дивна… Неприродна річ. Рот практично парубка. І… Раптом Ральф засунув палець у рот і провів ним по правій нижній ясні. Він не був цілком певен, однак йому здалося, що ясна трохи припухли, готові оголити новий ряд зубів.

— Оце так, — пробурмотів Ральф, подумки переносячись у той спекотний день, коли він зіткнувся з Едом Діпно на його галявині. Тоді Ед розповів йому, що Деррі повне збожеволілих істот-дітовбивць. Чудовиськ, які крадуть життя. «Сюди стягаються всі сили, — повідомив йому Ед. — Знаю, важко повірити в таке, але це правда».

Тепер Ральфові повірити було легше. Важче стало погоджуватися з твердженням, що Ед збожеволів.

— Якщо так триватиме й далі, — стоячи в дверях, сказала Луїза, — нам доведеться одружитися й виїхати з міста, Ральфе. Сімона й Міна не могли — у буквальному значенні слова — відвести від мене погляду. Я базікала про нову косметику, отриману поштою, але вони не клюнули на цю приманку. Чоловік міг би повірити, але жінка чудово знає, що косметиці під силу, а що ні.

Вони повернулися в кухню, і, хоча аури тимчасово зникли, Ральф усе ж побачив світіння, що виходило від комірця шовкової блузи Луїзи.

— Зрештою, я сказала їм єдину річ, якій вони могли повірити.

— Що саме? — поцікавився Ральф.

— Я сказала, що зустріла чоловіка. — Луїза зам’ялася, а потім, заливаючись рум’янцем, випалила: — І закохалася в нього.

Ральф узяв її за руку й обернув до себе. Він дивився на маленьку, акуратну складочку біля ліктя й думав, як би йому хотілося торкнутися її губами. Або кінчиком язика. Потім він глянув на Луїзу:

— А це правда?

Вона подивилася на нього щирим, сповненим надії поглядом і тихенько відповіла:

— Мені так здається, але тепер усе так дивно. Я впевнена лише в одному: мені хочеться, щоб це було правдою. Мені потрібен друг. Я так довго була переляканою, нещасною, самотньою. Самотність — найстрашніше, коли старієш, — не болі й ломота в попереку й не те, як задихаєшся, піднімаючись сходами, по яких злітала, коли тобі було двадцять, а саме самотність.

— Так, — погодився Ральф. — Це найстрашніше.

— Ніхто з тобою більше не розмовляє, іноді люди розмовляють у твоїй присутності, але це не те саме — найчастіше виникає відчуття, начебто тебе взагалі не бачать. З тобою таке траплялося?

Ральф подумав про Деррі Старих Шкап, місто, яке ігнорує світ-що-квапиться-на-роботу, світ-що-квапиться-погратися, і кивнув.

— Ральфе, обійми мене.

— Із задоволенням, — відгукнувся він і ніжно схопив жінку в обійми.

Через якийсь час, скуйовджені, здивовані й неймовірно щасливі, Ральф і Луїза сиділи у вітальні на дивані, такому вузькому, що їм доводилося тісно притискатися один до одного. Але ніхто з них не заперечував.

Рука Ральфа лежала на плечах Луїзи. Вона розпустила волосся, а він перебирав пасма, дивуючись, як швидко забувається в пальцях відчуття жіночого волосся, котре так дивовижно відрізняється від чоловічого. Луїза розповідала йому про гру в покер, а він уважно слухав, дивуючись, але не дуже дивуючись.

Близько дюжини жінок збиралися в Ладлоу щотижня, щоб пограти в покер, роблячи невеликі ставки. Додому поверталися, програвши п’ять баксів або вигравши десятку, але найчастіше справа закінчувалася виграним доларом або залишеною на карточному столі гіркою дріб’язку. І хоча серед них на кількох хороших гравців припадало кілька нікудишніх (Луїза зараховувала себе до першої категорії), в основному це був спосіб непогано провести вечір — своєрідна аналогія шахових турнірів чоловічої половини Старих Шкап.

— Ось лише сьогодні я не змогла програти. Я мала б повернутися додому без цента в кишені: як можна зосередитися, якщо постійно запитують, які вітаміни я приймаю, де я робила профілактику обличчя й тому подібне, і мусиш щось вигадувати у відповідь, намагаючись не заплутатися у власній брехні.

— Важкувато тобі було, — поспівчував Ральф, намагаючись не посміхатися.

— Дуже важко. Але замість того щоб програвати, я загрібала гроші. І знаєш чому, Ральфе?

Він знав, але похитав головою, даючи змогу Луїзі сказати все самій. Йому подобався звук її голосу.

— Це все аури. Я не завжди знала точно, які карти у них в руках, але навіть тоді була впевнена, у кого хороші, а в кого погані. Я не завжди бачила аури — ти ж знаєш, вони приходять і відходять, — але однаково я грала краще, ніж будь-коли. А потім я почала спеціально програвати, щоб вони не зненавиділи мене. І знаєш що? Навіть спеціально програвати виявилося дуже важко. — Луїза глянула на свої руки, потім раптом захвилювалася. — А повертаючись додому, я зробила вчинок, якого соромлюся.

Ральф знову побачив її ауру: нечітку молочно-сіру примару, в якій кружляли малюсінькі темно-сині крапельки.

— Перш ніж розказати, послухай мене. Може, я розповім тобі про щось подібне.

І він оповів їй про свою зустріч із місіс Перрін, коли він, сидячи на веранді, їв і чекав Луїзу. І щойно він зізнався в тому, що вчинив зі старенькою леді, у нього знову запалали вуха.

— Так, — мовила Луїза, коли Ральф закінчив своє оповідання. — Те саме зробила і я… Але я не хотіла, Ральфе… Принаймні, я не думаю, що діяла усвідомлено. Я сиділа на задньому сидінні автомобіля поруч із Міною, вона весь час базікала про те, як я змінилася, як помолодшала, і я подумала — мені соромно говорити про це вголос, але краще сказати, — я подумала: «Зараз я заткну тобі рота, дурна заздрісна дурепо». Тому що вона заздрила, Ральфе. Я бачила це по її аурі. Не дивно, що ревнощі називають зеленооким чудовиськом? Загалом, я показала пальцем у вікно й сказала: «О, Міно, який чарівний будинок». А коли вона відвернулася, щоб глянути, я… Я зробила те саме, що й ти, Ральфе. Тільки я не згортала долоню трубочкою. Я просто вигнула губи… Ось так… — І Луїза продемонструвала, ставши схожою на жінку, що приготувалася до поцілунку, і Ральфові непереборно захотілося скористатись цим… — І я вдихнула велику хмару її поля.

— І що сталося? — з цікавістю запитав Ральф. Луїза болісно розсміялася:

— Зі мною чи з нею?

— З вами обома.

— Міна підстрибнула й ляснула себе по шиї. «На мені жучок! — вигукнула вона. — Він укусив мене! Зніми його, Лу! Допоможи, будь ласка!»

Звичайно, ніякої комашки там не було — я була цією комашкою, — але я однаково змахнула з її шиї невидимого жучка, опустила скло й сказала, що він полетів. Мені ще пощастило, що я обмахнула її шию, а не вишибла мізки — настільки я була переповнена енергією. У мене було відчуття, начебто я легко можу пробігти всю дорогу додому.

Ральф кивнув. Луїза, помовчавши, виснувала:

— Це було чудово… Занадто чудово. Як у телевізійних історіях про наркотики — спочатку вони підносять тебе в рай, а потім скидають у пекло. А якщо ми вже не зможемо зупинитися?

— Так, — погодився Ральф. — І якщо ми завдаємо людям шкоди? Я весь час думаю про вампірів.

— А знаєш, про що весь час думаю я? — Луїза перейшла на шепіт. — Про те, що говорив Ед Діпно. Про центуріонів. А якщо це ми, Ральфе? Якщо це і є ми?

Ральф, пригорнувши жінку до себе, поцілував її у маківку. Луїза, вимовивши вголос найжахливіші його думки, полегшила біль його серця, але й змусила задуматися над тим, що самотність — найстрашніше в старості.

— Розумію, — відповів Ральф. — Те, що я вчинив із місіс Перрін, було під впливом моменту — я взагалі не роздумував над цим. А ти?

— Саме так усе й відбувалося. — Луїза поклала голову йому на плече.

— Ми не можемо чинити так і далі, — сказав він. — Тому що це справді може стати поганою звичкою. Бо все, що аж настільки добре, обов’язково перетворюється в наркоманію, погоджуєшся? Ми зобов’язані постаратися налаштувати якийсь захист проти таких неусвідомлених учинків. Бо, по-моєму, я користувався цим даром, адже так? Саме тому…

Його перервав скрип гальмуючих шин. Луїза й Ральф стривожено подивилися одне на одного, а звук не припинявся. Коли стих скрегіт, почувся глухий удар. Потім був чи то дитячий, чи жіночий крик, Ральф не зміг точно визначити. Вигук: «Що сталося?» Потім: «Аварія!» — і тупіт ніг по тротуару.

— Залишайся на дивані, — сказав Ральф і поспішив до вікна у вітальні. Коли він підбіг до нього, на нього впала тінь Луїзи, яка стала поруч. У душі Ральф схвалив її вчинок. За таких обставин так само вчинила б і Керолайн.

Вони дивилися на нічний світ, що переливався і пульсував у дивному світлі. Ральф знав, що вони побачать Білла, знав це — Білла, збитого машиною, яка проїжджала, мертвого Білла, що лежить на вулиці з панамою біля його витягнутої руки. Він міцніше пригорнув до себе Луїзу, а вона схопила його за руку.

Але у світлі фар «форда» розпластався не Білл, а Розалі. Її ранковим експедиціям настав кінець. Вона лежала в калюжі крові, з перебитим у кількох місцях хребтом. Коли водій, що збив її, опустився на коліна біля старої приблуди, безжалісне сяйво вуличного ліхтаря освітило його особу.

Водієм виявився Джо Вайзер, фармацевт із «Райт-Ейд», по краях його жовтогарячої аури металися червоно-сині, спалахи. Він гладив собаку по боці, і з кожним погладжуванням гидкої чорної аури, що обліпила Розалі, поле її руйнувалося.

Жах охопив Ральфа, обдав його хвилею холоду, перетворюючи яйця в одну щільну грудку. І раптом він знову перенісся в липень 1992 року: Керолайн умирає, постукує хронометр Вісника Смерті, а Ральф намагається втримати зазвичай такого врівноваженого чоловіка Елен від спроби вчепитися в горло здорованеві-садівнику.

І тут — вишенька на шарлотку, як сказала б Керолайн, — з’являється Дорренс Марстеллар. Старий Дор. І що ж тоді він сказав?

«Я б не став більше доторкатися до нього… Я й так уже не бачу твоїх рук».

Не бачу твоїх рук.

— О Господи, — прошептав Ральф.

До реальності Ральфа повернула Луїза, яка похитувалась і готова була в будь-яку секунду зомліти.

— Луїзо! — різко скрикнув Ральф, хапаючи її за руку. — Луїзо, як ти себе почуваєш?

— Здається… Добре… Але, Ральфе… Ти бачиш…

— Так, це Розалі. Гадаю, вона…

— Я не маю на увазі її, я кажу про нього! — Вона показала праворуч.

Лікар № 3 стояв, опираючись об багажник «форда» Джо Вайзера, панама Білла Мак-Ґоверна з’їхала на його лису потилицю. Він дивився на Ральфа й Луїзу, зухвало посміхаючись, потім повільно підняв маленьке рученя й показав їм «носа», помахуючи коротенькими пальчиками.

— Ах ти, покидьку! — закричав Ральф, у розпачі вдаряючи кулаком об стіну. До місця події збігалися люди, але вони нічим не могли допомогти: собака вмирав. Чорна аура згущувалася, перетворюючись на подобу паленої цегли, вона огортала собаку чорним покривалом, і щоразу рука Вайзера зникала, коли той проводив нею по цьому жахливому савану.

Тепер лікар № 3 виставив уперед вказівний палець і схилив голову набік, мовби кажучи: «Увага!» Він навшпиньках пройшов уперед — абсолютно непотрібний жест, все одно його ніхто не бачив, але карлик, мабуть, мав пристрасть до театру — і потягнувся до задньої кишені штанів Джо Вайзера.

Карлик оглянувся на Ральфа й Луїзу, мовби перевіряючи, дивляться вони чи ні. Тоді так само навшпиньках пройшов далі, витягнувши вперед ліву руку.

— Зупини його, Ральфе, — простогнала Луїза. — Будь ласка, зупини його.

Повільно, немов під дією снодійного, Ральф підняв руку, а потім різко опустив її. Із пальців бризнув потік синього світла, але одразу розсіявся, розтікшись по склу. Бліда туманна хмарка вирвалася з будинку Луїзи, а потім зникла. Лисий лікар погрозив пальчиком. «Ну-ну, нечемний хлопчик», — промовляв його жест.

Лікар № 3, знову потягнувшись уперед, дістав щось із задньої кишені штанів Джо Вайзера, у той час як той стояв перед збитим собакою. Ральф не міг із певністю сказати, що це таке, поки чудовисько в брудному халаті не зірвало панаму Мак-Ґоверна з голови й не зробило вигляд, що проводить нею по неіснуючому волоссю. Створіння заволоділо чорним гребінцем, який можна купити в будь-якому магазині за долар двадцять дев’ять центів. Потім воно підстрибнуло в повітря, клацнувши каблуками, немов злісний ельф.

Зачувши наближення маленького лікаря, Розалі підняла морду. Потім повільно поклала голову на асфальт і вмерла. Аура, що оточувала її, моментально зникла — не розчинилася, а луснула, мов мильна булька.

Вайзер звівся на ноги, повернувся до чоловіка, що стояв на узбіччі, й почав пояснювати йому, як усе сталося, як собака несподівано кинувся під машину. Ральф навіть розібрав кілька слів, що вилетіли з вуст Вайзера: «…собака немов з’явився нізвідки».

А коли Ральф ковзнув поглядом по крилу машини, виявилося, що саме туди й повернувся лікар-карлик.

Розділ шістнадцятий

Ральфові вдалося завести старенький «олдсмобіль», але треба було кілька хвилин, щоб доїхати до міської лікарні, розташованої в східній частини Деррі. Керолайн розуміла сумніви Ральфа з приводу його водійської майстерності й намагалася поспівчувати, але за натурою вона була імпульсивною, усе квапилася, навіть роки не змогли зм’якшити цю якість її характеру. У далеких поїздках вона ніяк не могла стриматися від докорів. Спершу Керолайн мовчки вичікувала, вибираючи підходящий час для критики. Якщо її особливо дратувала швидкість їхнього пересування, вона цікавилася, чи допоможе йому клізма, щоб упоратися із запором. Вона була мила, але язичок — мов бритва.

Заохочуваний такими зауваженнями, Ральф завжди пропонував — ніколи не відчуваючи злості й роздратування — помінятися місцями. Пропозицію Керолайн завжди відхиляла. Вона вважала, що справа чоловіка вести машину, а дружина повинна вносити в це заняття здоровий критицизм.

Ральф чекав, що Луїза теж висловлюватиметься щодо швидкості або його незграбної манери водіння, але вона нічого не говорила — просто сиділа на тому ж місці, де колись Керолайн, і тримала на колінах сумочку, як і Керолайн. Плями світла — неонові вивіски магазинів, ліхтарі світлофорів — веселкою ковзали по обличчюиуккккккчкРННН Луїзи. Її темні очі були холодні й замислені. Після смерті Розалі вона ридала ридма, просячи Ральфа опустити жалюзі.

Першим імпульсом Ральфа було бажання кинутися на вулицю, поки Джо Вайзер не встиг виїхати. Попросити Джо бути дуже обережним, розповісти йому, що коли сьогодні ввечері він буде виймати речі з кишені штанів, то не знайде дешевого гребінця — невелика втрата, люди постійно гублять гребінці, — однак цього разу втрата просто величезна, тому що під колесами машини може виявитися й сам фармацевт.

«Слухай мене, Джо, слухай уважно. Тобі необхідно бути дуже обережним, тому що із Зони Гіперреальності надійшло багато новин, і всі вони виходять від темних сил».

Однак могли виникнути й проблеми. Найбільша з них полягала в тому, що Джо Вайзер, який так люб’язно організував Ральфові прийом до акупунктуриста, міг подумати, що старий збожеволів. І крім того, як людина може захистити себе від істоти, яку вона навіть не бачить?

Тому Ральф опустив жалюзі… Але перед тим востаннє глянув на чоловіка, який повідомив йому, що зазвичай його звуть Джо Вайзер, тому що тепер він став старший і мудріший. Аури залишалися на місці, тому Ральф побачив, що яскрава, оранжево-жовта «мотузочка» Вайзера ціла й тягнеться вгору від його маківки. Виходить, з фармацевтом наразі все гаразд.

Принаймні в цю мить.

Ральф провів Луїзу на кухню й зварив каву — чорну і дуже солодку.

— Це ж він убив собаку? — запитала Луїза, обома руками підносячи чашку до губ. — Розалі вбила лиса тварюка.

— Так. Але не думаю, що саме ввечері. Насправді він вчинив це ще вранці.

— Чому? Чому?

— Тому що йому таке під силу, — похмуро відповів Ральф. — Це єдина причина, якою керується чудовисько. Просто тому, що йому таке під силу.

Луїза дивилася на Ральфа довгим, оцінюючим поглядом, потім в очах її з’явився вираз полегшення.

— Ти це з’ясував? Я повинна була б здогадатися в ту ж хвилину, коли побачила тебе сьогодні ввечері. І я здогадалася б, якби мій розум не був зайнятий тисячею інших думок.

— З’ясував? Ну, до цього мені ще дуже далеко, але кілька ідей усе ж з’явилося. Луїзо, ти поїдеш зі мною в лікарню?

— Звичайно. Хочеш побачити Білла?

— Не зовсім упевнений, кого саме мені хочеться побачити. Може, й Білла, а може, і його друга, Боба Полгерста. Можливо, навіть і Джиммі Вандермеєра — ти його знаєш?

— Джиммі Вандермеєра? Звичайно, знаю! А ще краще я знала його дружину. Вона грала з нами в покер. Померла від серцевого нападу, так несподівано… — Луїза замовкла, уп’явшись у Ральфа темними іспанськими очима. — Джиммі в лікарні? О Боже, у нього рак? Хвороба загострилася?

— Так, він лежить у сусідстві з приятелем Білла. — Ральф переказав Луїзі ранкову розмову з Феєм і повідомив про записку, залишену на столику майданчика для пікніків. Він сказав і про дивний зв’язок між палатами та їхніми мешканцями — Полгерст, Джиммі Вандермеєр, Керолайн — і запитав, чи не вважає Луїза це простим збігом.

— Ні, у цьому я впевнена. — Вона глянула на годинника. — Ходімо, час відвідувань закінчується о пів на десяту. Так що нам треба поквапитися.

Тепер, коли вони звернули на Госпітл-драйв («Знову ти забув увімкнути вогні повороту, любий», — прокоментувала б Керолайн), Ральф глянув на Луїзу, що вчепилася в сумочку, — аури її він не бачив і тому не знав, як вона себе почуває.

Луїза кивнула:

— Нормально. Не дуже добре, але нормально. Не хвилюйся за мене.

«Але я хвилююся, Луїзо, — подумав Ральф. — Дуже. І до речі, ти бачила, як лікар № 3 дістав гребінця із задньої кишені штанів Джо Вайзера?»

Дурне питання. Звичайно ж, бачила. Лисий карлик хотів, щоб вона побачила. Хотів, щоб вони обоє помітили. Питання полягало в тому, яке значення Луїза надавала вчинку виродка.

«Що тобі відомо насправді, Луїзо? До яких висновків ти вже прийшла? Мені цікаво, але запитувати я боюся».

За півкілометра від основної дороги виднілася присадкувата цегляна споруда — Центр допомоги жінкам. Безліч ліхтарів (Ральф був упевнений, що це нововведення) освітлювали газон, двоє чоловіків походжали туди-сюди, їхні фігури відкидали гротескно подовжені тіні… Швидше за все, охоронці. Ще одне нововведення, ще одна соломинка в цьому диявольському світі.

Ральф звернув ліворуч (не забувши увімкнути габарити) і акуратно в’їхав на підйом, що вів у багаторівневий лікарняний гараж. Угорі дорогу перекривав жовтогарячий шлагбаум. «ЗУПИНІТЬСЯ, БУДЬ ЛАСКА, І КУПІТЬ КВИТОК» — промовляв напис на табличці. Ральф пам’ятав часи, коли в таких місцях ще працювали люди, роблячи їх менш моторошними. «Здавалося, такі дні ніколи не минуть, друже мій», — подумав Ральф, опускаючи скло й кидаючи дріб’язок в автомат.

— Ральфе?

— М-м-м? — Він намагався не зачепити припарковані по обидва боки машини. Ральф знав, що проходи досить широкі — розумів це, — але нутром почував абсолютно інше. «Ото б Керолайн насміялася з мене», — з почуттям збентеженого замилування подумав Ральф.

— Ми приїхали сюди у справах чи просто так?

— Хвилиночку, зараз припаркую цю штуковину.

Він проминув кілька ніш, достатньо великих, щоб припаркувати «олдс», але жодна з них не мала достатньої вільної зони, щоби Ральф міг почуватися впевненим. На третьому рівні він нарешті відшукав троє вільних місць підряд (на них при бажанні можна було розмістити цілий танк), поставив машину посередині й, заглушивши двигун, повернувся до Луїзи.

Згори й знизу лунало гурчання двигунів, але де саме, неможливо було визначити через луну. Жовтогаряче світло — нахабне, що проникало в усі закутки і стало настільки звичним у подібних місцях, — шаром отруйної фарби лягало на їхні обличчя. Луїза не відводила очей. Повіки її припухли від сліз, пролитих за Розалі, але погляд залишався спокійним і впевненим. Ральф був уражений, наскільки змінилася жінка відтоді, коли сьогодні вранці він зустрів її ридаючою на лавочці в парку.

«Луїзо, — подумав він, — якби тебе зараз побачили твій син і невістка, вони з криком утекли б. І не тому, що в тебе моторошний вигляд, а тому, що жінки, яку вони вирішили спровадити в Ріверв’ю Естейт, більше не існує».

— Ну ж бо? — злегка посміхнувшись, підштовхнула вона його. — Будеш говорити чи волієш тільки дивитися?

Ральф, зазвичай обережний у висловлюваннях, бездумно випалив перше, що спало на думку:

— Я волію з’їсти тебе, як морозиво.

Луїза посміхнулася:

— Пізніше ми перевіримо, який у тебе апетит на морозиво, Ральфе. А поки що поясни, чому ти привіз мене сюди. І не говори, що не знаєш, тому що я впевнена у зворотньому.

Ральф заплющив очі, зробив глибокий вдих і глянув на Луїзу:

— Гадаю, тут ми знайдемо двох лисих приятелів. Тих, які відвідували Мей Лочер. Якщо хтось і може пояснити, що відбувається, то тільки вони.

— А чому ти вирішив, що зустрінеш їх тут?

— Тут у них є робота… Двоє чоловіків — Джиммі Вандермеєр і друг Білла — вмирають пліч-о-пліч. Мені варто було б зрозуміти, хто вони такі й що вони роблять, у ту ж секунду, коли хлопці зі «швидкої допомоги» винесли на носилках місіс Лочер, прикриту простирадлом. І я б зрозумів, якби не ця клята втома. Досить було одного погляду на ножиці. Але замість цього я тягнув до сьогоднішнього дня, та й то мені допомогла фраза, яку зронила племінниця містера Полгерста.

— І що ж вона сказала?

— Що смерть дурна. Акушерку, яка занадто повільно перерізує пуповину, давно б звільнили за професійну непридатність. Це змусило мене згадати міф, прочитаний у початковій школі, коли я ще не міг належно оцінити різноманітних богів, богинь і значення троянського коня. Це притча про трьох сестер — грецьких сестер або, можливо… Чорт, не запитуй мене; я й вогні повороту забуваю увімкнути. Загалом, ці сестри відповідали за плин людського життя. Одна з них плела нитку, друга вирішувала, якої довжини та нитка буде… Ти ще не здогадуєшся, Луїзо?

— Звичайно! — нервово вигукнула жінка. — «Мотузочки» від повітряних кульок!

Ральф кивнув:

— Так. «Мотузочки». Не пам’ятаю, як звали перших двох сестер, але я ніколи не забував ім’я третьої — Атропос. Згідно з легендою, її робота полягає в перерізанні нитки, яку перша сестра пряде, а друга відміряє. З нею можна сперечатися, благати, але це нічого не міняє. Коли вона вирішує, що настав час відрізати, вона ріже.

Луїза згідно кивнула:

— Я знаю цю легенду. Не пам’ятаю, чи прочитала я її сама, чи мені хтось розповів, коли я була ще дитиною. І ти вважаєш, що так відбувається насправді, Ральфе? Тільки замість доленосних сестер з’явилися лисі брати?

— І так, і ні. Наскільки я пам’ятаю легенду, всі сестри були по один бік — з однієї команди. І те ж почуття в мене виникло щодо двох чоловіків, які вийшли з будинку місіс Лочер: давні партнери, які поважають один одного. Але третій приятель, той, котрого ми бачили сьогодні, не схожий на них. Я вважаю, що лікар № 3 — негідник і шахрай.

Луїза здригнулася — театральний жест, що став природним аж у кінці.

— Який він жахливий, Ральфе. Ненавиджу його.

— І я не виню тебе.

Ральф потягнувся до ручки дверцят, але Луїза зупинила його дотиком:

— Я помітила, як він дещо зробив.

Ральф повернувся й подивився на жінку. Сухо хруснули шийні хребці. Він чудово знав, що саме повідомить йому Луїза.

— Він обшукав кишеню чоловіка, що збив Розалі, — сказала вона. — Поки чоловік стояв на колінах перед собакою, чудовисько залізло йому в кишеню й дістало гребінець. А панама, яку носить лисий… Упевнена, що я прекрасно знаю, звідки ця панама.

Ральф продовжував дивитися на Луїзу, судорожно стиснувшись, сподіваючись, що її спогади не підуть далі.

— Адже це панама Білла?

Ральф кивнув. Луїза прикрила очі:

— О Боже…

— Як ти, Луїзо? Ти можеш іти?

— Так. — Луїза відкрила дверцята. — Але давай діяти швидше. Поки я не розгубила всю свою рішучість.

— Дай мені знати, коли це станеться, — відповів Ральф Робертс.

Щойно вони підійшли до головного входу міської лікарні, Ральф, нахилившись до Луїзи, прошепотів їй на вухо:

— З тобою це відбулося?

— Так. — Зіниці Луїзи розширилися. — Так. І цього разу дуже…

Коли вони минули промінь фотоелемента й двері лікарняного вестибюлю розчинилися перед ними, поверхня навколишнього світу неначе звільнилася від лушпайки, оголюючи інший світ, що зблискував невидимими кольорами, був сповнений невидимих форм. Над головою, над величезним полотном, що зображувало Деррі початку століття, темно-коричневі списоподібні фігури нападали одна на одну, наближаючись і розростаючись, поки не зіткнулися. Коли це сталося, був темно-зелений спалах, і фігури розлетілися в протилежні боки. Яскрава сріблиста лійка, схожа чи то на водяний смерч, чи на циклон у мініатюрі, спускалася сходами, що вели на другий поверх, де були кімнати для зустрічей, кафетерій і конференц-зал. Широкий кінець лійки кивав при кожному переміщенні зі сходинки на сходинку, і Ральфові це здалося дружелюбним, нагадувало антропоморфні персонажі з мультфільмів Діснея. Поки Ральф дивився, двоє чоловіків з «дипломатами» поспішили сходами нагору, і один із них пройшов просто крізь сріблисту лійку. Він, не перестаючи, розмовляв зі своїм супутником, але, з’явившись з іншого краю лійки, машинально пригладив волосся… Хоча ніщо не порушило акуратності його зачіски.

Лійка дісталася до нижньої сходинки, покружляла в центрі вестибюлю блискучою вісімкою, а потім розтанула, залишивши по собі легку рожевувату хмарку, та й та незабаром розчинилася.

Луїза штовхнула Ральфа ліктем у бік, хотіла було вказати на кабіни довідкового бюро, але згадала, що навколо люди, і обмежилася легким рухом підборіддя. Раніше Ральф бачив у небі якусь субстанцію, за формою схожу на доісторичного птаха. Тепер же перед його зором постала довга світна змія. Вона прокладала собі шлях по стелі, минаючи оголошення: «ТУТ БЕРУТЬ КРОВ НА АНАЛІЗ. ПРОСИМО ПОЧЕКАТИ».

— Вона жива? — стривожено прошепотіла Луїза.

Ральф придивився уважніше й побачив, що в створіння немає голови… Як і видимого хвоста, Воно складалося із самого лише тулуба. Ральф припускав, що створіння живе, — він уважав, що до певної міри всі аури живі, — але навряд чи це була справжня змія й навряд чи вона чимось загрожувала, принаймні їм.

— Не варто хвилюватися через дрібниці, люба, — прошепотів Ральф у відповідь, коли вони прилаштувалися наприкінці невеликої черги до довідкового віконця; і коли він вимовив цю фразу, змія, здавалося, усмокталася в стелю й розтанула.

Ральф не знав, яке місце займали такі речі, як птах і лійка в потаємному світі, але був упевнений, що головні ролі відводилися саме людям. Вестибюль міської лікарні Деррі був подібний до феєрверка в День Незалежності або до вистави, у якій ролі римських свіч і китайських фонтанів виконували людські істоти.

Луїза посмикала Ральфа за комірець сорочки, щоб той нахилився до неї.

— Тільки говорити будеш ти, Ральфе, — здивованим, знесиленим голосом попросила вона. — Я й так тримаюся з останніх сил.

Чоловік, що стояв перед ними, відійшов убік, і Ральф наблизився до віконця. І тут на нього нахлинув неймовірно виразний, просякнутий щемливим смутком спогад, пов’язаний із Джиммі Вандермеєром. Вони їхали по Род-Айленду і, побачивши недалеко від дороги намет шапіто, вирішили не пропустити вистави. Звичайно, п’яні вони були добряче. Двійко перевдягнених дівчаток, стоячи перед відкинутим пологом шапіто, пропонували програмки, і коли вони із Джиммі наблизилися до юних спокусниць, то почали пошепки застерігати один одного, щоби поводитися як тверезі. Чи потрапили вони туди в той день? Чи…

— Чим можу допомогти? — поцікавилася співробітниця за віконцем довідкової; судячи з тону, вона робила Ральфу величезну послугу, розмовляючи з ним. Ральф побачив істоту жіночої статі, поховану всередині тривожно-жовтогарячої аури, схожої на палаючий ожиновий кущ. «Ось особа, яка читає тільки класичну літературу й вимагає вкрай церемонного поводження з собою», — подумав Ральф і одразу згадав, як дівчата, що стояли при вході в шапіто, кинули на них із Джиммі оцінюючий погляд і чемно, але рішуче завернули приятелів назад. Той вечір вони із Джиммі закінчили в дешевому ресторанчику, задоволені, що їх бодай звідтіля не викинули.

— Сер? — нетерпляче мовила жінка в скляній кабіні. — Чим можу допомогти?

Ральф майже відчутно повернувся до реальності.

— Мем, ми з дружиною хотіли б відвідати Джиммі Вандермеєра, він лежить у палаті на третьому поверсі, якщо…

— Це реанімаційне відділення! — відрізала дама. — Вхід тільки за спеціальними перепустками! — Жовтогарячі гачки почали пробиватися крізь сяйво, що оточувало її голову, а сама аура перетворилася на палаючий ожиновий кущ, геть обшмульганий.

— Я знаю, — чемно мовив Ральф, — але мій друг Лафайєт Чепін сказав…

— Господи! — вибухнула жінка в будці. — Прекрасно, в усіх є друзі! Просто чудово! — Вона іронічно закотила очі.

— Фей сказав, що до Джиммі пропускають відвідувачів. Бачите, у нього рак, і навряд чи він довго протягне.

— Гаразд, я перевірю списки, — відповіла жінка таким незадоволеним тоном, начебто її змусили виконувати завдання, позбавлене сенсу, — але комп’ютер працює сьогодні дуже повільно, так що доведеться почекати. Повідомте мені свої прізвища, а самі, разом із дружиною, поки що можете присісти, я покличу вас, як тільки…

Ральф вирішив, що вже достатньо скуштував пирога боязкості перед цим цербером бюрократії. Зрештою, він же не вимагав в’їзної візи до Албанії; йому достатньо й перепустки в реанімаційне відділення.

Ральф просунув у віконце скляної кабінки руку і встиг схопити жінку за зап’ястя. У нього було хворобливе, але доволі виразне відчуття, що жовтогарячі гачки пройшли крізь його плоть, не знайшовши, за що б їм там зачепитися. Ральф злегка стиснув її руку й відчув, як невеликий заряд сили — не більше кульки, якби тільки її можна було бачити, — перейшов від нього до жінки. Раптом офіціозна-жовтогаряча аура навколо її лівої руки й боку перетворилася на блідо-бірюзову, як і аура Ральфа. Жінка, зойкнувши, сіпнулася вперед, немов їй за комір сипнули пригорщу льоду.

— Начхати на комп’ютер. Дайте мені дві перепустки, будь ласка. Негайно.

— Так, сер, — миттєво відповіла жінка, і Ральф відпустив її руку.

Бірюзове сяйво навколо зап’ястя знову стало жовтогарячим, її власний колір повільно сповзав із плеча до зап’ястя.

«Але я можу всю її перетворити на блакитну, — подумав Ральф. — Підкорити повністю».

Раптово він згадав Еда, який цитував Євангеліє від Матфея: «Спостеріг тоді Ірод, що ті мудреці насміялися з нього, та й розгнівався дуже…», — і хвиля сорому й страху обдала його. Знову з’явилася думка про вампіризм. У пам’яті сплив рядок із відомої комедії Поґо: «Ми зустріли ворога; він — це ми самі». Так, він усе що завгодно міг зробити із цим жовтогарячим хамством; його батарейки заряджені повністю. Єдина проблема полягала в тому, що електроліт у цих батарейках — як і в Луїзиних — був украдений.

Рука жінки дістала з шухляди столу два рожевих значки з написом: «ІНТЕНСИВНА ТЕРАПІЯ — ВІДВІДУВАЧ».

— Візьміть, сер, — мило прощебетала жінка, в її голосі вже й натяку не було на невдоволення, з яким вона вчепилась у Ральфа спочатку. — Вибачте, що вам довелося чекати. Спасибі.

— Це вам спасибі, — відповів Ральф. Він забрав значки і взяв Луїзу за руку. — Ходімо, люба. Нам треба…

(— Ральфе, що ти з нею ЗРОБИВ?)

(— Нічого, здається, з нею все гаразд).

— …піднятися в палату, поки ще не занадто пізно.

Луїза оглянулася на жінку в кабіні. Та спілкувалася з наступними відвідувачами, але робила все повільно, начебто її щойно навідало якесь дивне одкровення і їй необхідно подумати. Блакитне сяйво тепер виднілося лише на кінчиках пальців, та й там невдовзі зникло.

Луїза глянула на Ральфа й посміхнулася:

(— Так, з НЕЮ все гаразд. Так що перестань займатися самобичуванням).

(— Хіба я займаюся саме цим?)

(— Ми знову спілкуємося інакше, Ральфе).

(— Знаю).

(— Так?)

(— Усе так дивно).

(— Згоден).

Ральф спробував приховати від Луїзи деякі зі своїх думок: коли настане час розплати за це диво, ціна виявиться непомірною.

(— Припини витріщатися на цю дитину, Ральфе. Її мама й так уже нервує).

Ральф глянув на жінку, у чиїх обіймах спала дитина, і зрозумів, що Луїза має рацію… Але важко було не дивитися.

Дитина, якій навряд чи було більше трьох місяців, лежала в капсулі жовто-сірої аури, що скажено кружляла. Потужні, але дуже неспокійні блискавки оберталися навколо немічного тільця зі швидкістю атмосфери, що оточує газових гігантів — скажімо, планету Юпітер або Сатурн.

(— Господи, Луїзо, у неї ушкоджений мозок. — Так. Мати каже, що вона потрапила в автокатастрофу).

(— Каже? Ти з нею розмовляв?)

(— Ні. Але…)

(— Не розумію).

(— Як і я).

Просторий лікарняний ліфт повільно піднімався вгору. Люди, що були всередині — покалічені, кульгаві й кілька здорових, які соромилися свого здоров’я, — не розмовляли, відводячи погляди, або утупившись на покажчик поверхів, або розглядаючи своє взуття. Єдиним винятком була жінка з немовлям. Вона насторожено дивилася на Ральфа, немов очікуючи, що в будь-який момент той може накинутися на неї й вирвати дитину з рук.

«І справа не лише в тому, що я дивився на неї, — подумав Ральф. — Мені так не здається. Вона відчуває, що я думаю про її дитину. Відчуває… Відчуває мене… Чує мене… Якимось незбагненним чином».

Ліфт зупинився на другому поверсі, стулки зі скрипом розійшлися. Мати з дитиною на руках повернулася до Ральфа. Дитина поворухнулася, відкривши Ральфові свій німб. На тоненькому черепі виднілася глибока вм’ятина. По всій довжині її йшов червоний рубець. Ральфу це нагадувало отруйний струмочок, що тече по дну канави. Потворна жовто-сіра суміш аури, що оточувала дитину, виливалася з рубця, як пара з розламу земної кори. «Мотузочка» дитини була такого ж кольору, як і аура, однак, на відміну від інших «мотузочок», які Ральф бачив у дітей, зовні здавалася здоровою, але короткою, наче обривком.

— Хіба мати не вчила вас хороших манер? — запитала жінка Ральфа, але зачепило його не стільки зауваження, скільки те, як вона зробила це. Очевидно, він її дуже налякав.

— Пані, запевняю вас…

— Можете запевнити свою… — відрізала вона і вийшла з ліфта. Дверцята почали закриватися. Ральф і Луїза обмінялися поглядами, сповненими абсолютного розуміння. Луїза погрозила пальцем дверцятам, і сіра субстанція, що зринула з кінчика її пальця, потекла до них. Стулки наткнулися на перешкоду й розійшлися в сторони, як і було запрограмовано у випадку перешкод.

— Пані.

Жінка, зніяковівши, повернулася. Вона підозріло оглянулася довкола, немовби намагаючись зрозуміти, хто ж з нею розмовляє. Аура її була темна, маслянисто-жовта, зі слабкими спалахами жовтогарячого по краях.

Ральф подивився їй просто в очі.

— Вибачте, якщо скривдив вас. Усе це так вражає мене і мою дружину. Ми немов діти на офіційному прийомі. Прийміть мої вибачення.

Ральф не розумів, що саме намагалася сказати жінка — начебто він дивився на людину, яка розмовляє усередині звуконепроникної кабіни, — але однаково відчував полегшення й глибоке зніяковіння… Подібне трапляється в людей, коли їм здається, що їх застали за справою, не призначеною для сторонніх очей.

Очі жінки ще на мить із сумнівом затрималися на обличчі Ральфа, потім вона відвернулася й поспішила в напрямку таблички «НЕВРОЛОГІЯ». Сіра сітка, яку Луїза накинула на дверцята, потоншала, і коли стулки знову спробували зімкнутися, субстанція спокійно пройшла крізь них. Кабіна ліфта продовжила своє повільне сходження.

(— Ральфе… Ральфе, здається, я знаю, що сталося з дитиною).

Луїза потягнулася правою рукою до його обличчя, злегка торкнувшись щік подушечками вказівного й великого пальців. Зроблено це було так швидко, що ніхто інший навіть не помітив її жесту. Але якщо хтось із трійки пасажирів і помітив, то, напевно, подумав, що турботлива дружина витирає засохлу краплю крему для гоління.

Однак Ральф відчув цей рух як заряд високої частоти — усередині його немов увімкнулися потужні прожектори, що висвітлюють стадіон. У їх нестерпно яскравому сяйві постало жахливе видіння: руки, огорнуті твердою коричнево-ліловою аурою, тягнуться до колиски й вихоплюють із неї дитину. Маля все тремтить, махаючи з боку в бік голівкою на тонкій шийці…

…і кидають…

І тут прожектори в голові Ральфа гаснуть, і він полегшено зітхає. Йому пригадуються захисники життя, демонстрацію яких показували вчора у вечірньому блоці новин. Чоловіки й жінки, що розмахують портретами Сьюзен Дей з написом: «РОЗШУКУЄТЬСЯ ЗА ВБИВСТВО». Чоловіки й жінки в одежі Похмурих Убивць, чоловіки й жінки, що несуть гасло: «ЖИТТЯ — ПРЕКРАСНИЙ ВИБІР».

(— Це зробив батько, правильно? Він жбурнув дитину об стіну?)

(— Так. Маля увесь час плакало).

(— І їй це відомо. Вона знає, але нікому не сказала).

(— Так… Але, Ральфе, може, вона обмірковує).

(— Можливо, вона чекає, коли він повторить це знову. Можливо, наступного разу йому вдасться довести почате до кінця).

Раптом у мозку Ральфа пронеслася жахлива думка — пронеслася, немов метеорит у літньому опівнічному небі: можливо, буде легше, якщо батько справді доведе почате до кінця. «Мотузочка» дитини із грозовою аурою була обрубком, але здоровим обрубком. Дитина може прожити ще довгі роки, не розуміючи, хто вона, де і чому взагалі існує, спостерігаючи, як з’являються й зникають люди, немов дерева…

Луїза стояла, опустивши плечі, утупившись у підлогу й випромінюючи такий сум, що в Ральфа защеміло серце. Він потягнувся до неї й підняв її голову за підборіддя, спостерігаючи, як у місці зіткнення їхніх аур з’являється ніжна блакитна троянда. Ральф не здивувався, помітивши сльози в неї в очах.

— Луїзо, ти й далі вважаєш усе це таким чудовим? — м’яко запитав він, але не отримав відповіді: ні вголос, ні подумки.

На третьому поверсі вийшли тільки вони. Тут панувала тиша, щільна, немов шар пилу під бібліотечними полицями. Трохи далі по коридору дві медсестри тихо перемовлялися. Кожен, хто стояв би біля ліфта, міг подумати, що розмова стосується життя, смерті й героїчних зусиль. Ральф і Луїза, одначе, глянули на їхні дотичні аури й зрозуміли, що темою бесіди була проблема, куди піти повеселитися після закінчення зміни.

Ральф одночасно й бачив, і не бачив цього; так занурена у власні думки людина підкорюється сигналам світлофора, насправді навіть не завважуючи їх. Думки його були зайняті відчуттям deja vu, яке нахлинуло на нього у той момент, коли вони з Луїзою вийшли з ліфта у цей світ, де навіть ледь чутне поскрипування туфель медсестри по лінолеуму нагадувало попискування системи життєзабезпечення.

«Парні номери палат ліворуч, непарні — праворуч, — подумав Ральф. — А 317-а, у якій померла Керолайн, саме за постом медсестер. Я пам’ятаю. Тепер, знову опинившись тут, я пам’ятаю все. Як косим квадратом на її ліжко з вікна падало світло в сонячні дні. Як, сидячи на стільці для відвідувачів, можна було бачити столик медсестри, в обов’язки якої входило робити записи в журналах, відповідати на телефонні дзвінки й замовляти піцу».

Без змін. Усе те саме. Знову стояв початок березня, кінець похмурого, утомливого дня, за вікном палати № 317 мряка, а він від самого ранку сидить на стільці для відвідувачів, тримаючи на колінах закриту книгу Ширера «Злет і падіння Третього рейху». Сидить і не бажає піднятися, навіть щоб пройти в туалет, тому що Вісник Смерті вже зовсім близько, тому що між кожним новим стукотом проходить ціле життя. Його стара приятелька квапилася на поїзд, Ральф хотів бути на платформі, щоб провести. Була лише одна можливість не пропустити відхід поїзда.

Стук дощу об скло чувся чітко, тому що система життєзабезпечення вже була відключена. Ральф здався в останній тиждень лютого, Керолайн, яка ніколи в житті не втрачала надії, потрібен був час, щоб отримати його послання. І що там було написано? Те, що у виснажливому бою Керолайн Робертс із раком переміг рак, цей беззмінний чемпіон-важкоатлет.

Ральф сидів, дивився й чекав, а подих Керолайн ставав усе менш уловимим — тривалий вдих, пласкі нерухомі груди, зростаюча впевненість, що це саме останній вдих, що Вісник Смерті прийшов, поїзд прибув на станцію, щоб забрати єдиного пасажира.

А потім знову несвідомий видих, коли Керолайн випускала з легенів запас недружелюбного повітря, уже не подих у звичайному розумінні цього слова, а лише рефлекторні перегони від одного вдиху до наступного — так само, похитуючись, п’яниця пробирається темним коридором дешевого готелю.

Стук-стук-стук-стук, дощ шкребе невидимими пазурами по склу, заки похмурий березневий день уливається в похмуру березневу ніч, а Керолайн завершує останній раунд у своєму двобої. На той час вона вже повністю перейшла на автопілот; мозок, що колись існував під кісткою черепа, зник. Його замінив мутант — чорно-сірий виродок, який не міг ані думати, ні відчувати, а тільки жерти, жерти й жерти, доки не зжере сам себе.

Стук-стук-стук-стук. Ральф помічає, що трубочка дихального апарата перекосилася, чекає, поки Керолайн болісно видихне, і поправляє трубочку. Ральф пам’ятає, як забруднив тоді палець слизом і витер руку серветкою, взявши її з коробки на столику. Він знову сів і чекав наступного вдиху, бажаючи переконатися, що апарат не перекоситься знову. Але ніякого наступного вдиху не було, і Ральф зрозумів, що стукіт, який лунав, здавалося, звідусіль, починаючи з минулого літа, припинився.

Він пам’ятає, як чекав довгі хвилини — одну, потім три, потім шість, — не в змозі повірити, що всі хороші роки й чудові часи (не згадуючи про кілька поганих) закінчилися ось так — просто й тихо.

Радіоприймач Керолайн, налаштований на розважальну станцію, тихо грав у кутку, і Ральф слухав, як Саймон і Ґарфанкел виконували «Ярмарок Скарборо». Вони доспівали пісню до кінця, їх змінив Вейн Ньютон. І теж доспівав до кінця. Почався прогноз погоди, але перш ніж диск-жокей встиг розповісти, якої погоди варто очікувати в перший день вдівства Ральфа — похолодання чи зміни напрямку вітру, — Ральф нарешті все усвідомив.

Хронометр перестав відраховувати час, поїзд прибув, сірникова коробка спорожніла. Усі метафори відпали, залишилася лише жінка, що замовкла навіки. Ральф заплакав. Увесь у сльозах, він, похитуючись, пройшов у куток і вимкнув радіо. Йому згадалися літні дні, коли вони відвідували курси з вивчення відбитків пальців, і ночі, коли вони залишали відбитки пальців на своїх оголених тілах. Від цього спогаду Ральф заплакав ще дужче. Він підійшов до вікна, притулився чолом до холодного скла й плакав, плакав. У цю першу жахливу хвилину усвідомлення він хотів лише одного: померти самому. Медсестра, почувши його плач, увійшла в палату й спробувала намацати пульс Керолайн. Ральф порадив їй перестати грати комедію. Тоді вона підійшла до Ральфа, і йому здалося, що зараз вона спробує намацати його пульс. Але замість цього медсестра обняла його. Вона…

— Ральфе? Ральфе, все гаразд?

Він оглянувся на Луїзу, хотів було сказати, що з ним усе гаразд, але потім згадав, що поки вони в такому стані, навряд чи йому вдасться щось приховати.

— Мені дуже важко. Занадто багато спогадів. Не зовсім приємних.

— Розумію… Але подивися вниз, Ральфе! На підлогу!

Ральф перевів погляд, і зіниці його розширилися.

Підлогу вкривали, перекриваючи одні одних, різнобарвні сліди, деякі ще зберегли свіжість, інші ж вицвіли й були ледь помітні. Два сліди виступали особливо чітко, блищали, немов діаманти поміж дешевих підробок. Вони були насиченого золотаво-зеленого кольору, у якому зрідка миготіли червонуваті іскорки.

— Вони належать тим, кого ми шукаємо, Ральфе?

— Так… Лікарі вже тут.

Ральф узяв Луїзу за руку — долоня була крижаною — і повільно повів її коридором.

Розділ сімнадцятий

Не встигли вони зробити й кілька кроків, як сталося щось дуже дивне й страшне. На мить світ навколо них спалахнув білим. Двері палат уздовж коридора, ледве видимі крізь білий серпанок, виросли до розмірів воріт пакгаузу. Сам же коридор подовжився й став вищим. Ральф відчув, як у нього занило в животі, точнісінько як у ті роки, коли він ще хлопчиком відвідував атракціони «Запилений диявол» в Олд-Орчард-Біч. Він почув, як Луїза застогнала й, запанікувавши, вчепилась у його руку.

Білий прорив тривав лише секунду, а коли барви роєм увірвалися у світ, вони стали яскравіші, відчутніші, ніж за мить до того. Повернулася нормальна перспектива, але предмети виглядали якимись товщими, об’ємнішими. Аури все ще були тут, але здавалися тоншими, блідими — пастельні відтінки замість буяння первісних барв. Ральф зрозумів, що помічає кожну пору, кожну тріщинку на стіні ліворуч… А потім усвідомив, що може бачити труби, проводку і штучне освітлення за стінами, якщо захоче; йому залишалося тільки дивитися.

«О Боже, — подумав він. — Невже це відбувається насправді? Чи може це відбуватися в реальності?»

Звідусіль чулися звуки: приглушені дзвінки, дзюркіт води в бачках унітазів, стриманий сміх. Звуки, яких люди зазвичай і не помічають, але тільки не зараз і не тут. Як і предмети, звуки, здавалося, мали надзвичайно чутливу структуру, на кшталт чергування щонайтонших шарів шовку й сталі.

Не всі звуки були звичайними: безліч екзотичних голосів виділялася із загальної какофонії. Ральф чув, як десь усередині опалювальної системи дзижчить муха. Наждачний шурхіт панчіх, які поправляє медсестра в туалеті для медперсоналу. Биття сердець. Струмування крові. М’який, хвилеподібний плин подиху. Кожен звук був досконалим. Поєднуючись із іншими, звуки творили чудовий у своїй складності акустичний балет — невидиме «Лебедине озеро» буркотливих шлунків, дзеґотливих електричних дротів, ураганних фенів для укладання волосся, шурхотливих коліс лікарняних візків. Ральф чув бурмотіння телевізора в кінці коридора. Звук доносився з палати № 340, у якій місіс Томас Рен, яка лікує нирки, дивилася «Хулігана й Красуню» з Керком Дугласом та Ланою Тернер в головних ролях. «Якщо ти будеш зі мною, дитинко, ми поставимо це містечко на вуха», — казав Керк, і з аури, яка оточувала слова, Ральф знав, що в містера Дугласа боліли зуби, коли знімалася ця сцена. Але й це не все; Ральф знав, що може проникнути

(вище? глибше? ушир?),

якщо захоче. Ральф не хотів. Це був ліс Арденн, а людині так легко заблукати в його нетрях.

Або її зжеруть тигри.

(— Боже! Це ж інший рівень, Луїзо! Геть інший рівень!)

(— Знаю.)

(— І як тобі?)

(— Здається, нормально, Ральфе… А тобі?)

(— Поки що нічого… Але якщо все зміниться ще раз… Гаразд, ходімо.)

Але перш ніж вони змогли зрушити з місця, із палати № 313 вийшли Білл Мак-Ґоверн і якийсь незнайомець. Вони захоплено розмовляли.

Луїза перелякано зиркнула на Ральфа:

(— О, ні! Заради Бога, ні! Ти бачиш, Ральфе? Бачиш?)

Ральф ще дужче стиснув її руку. Він бачив. Приятеля Мак-Ґоверна оточувала аура сливового кольору. Вона не здавалася достатньо здоровою, але навряд чи чоловік був серйозно хворий, лише купа хронічних захворювань типу ревматизму, ниркової недостатності абощо. «Мотузочка» поцяткованого лініями лілового відтінку здіймалася вгору з його маківки, непевно погойдуючись.

Аура ж Мак-Ґоверна була абсолютно чорною. Обрубок того, що колись було «мотузочкою», в’яло визирав з неї. «Мотузочка» дитини, в аурі якої блискали блискавки, була короткою, але здоровою, — вони ж дивилися на останки невдало проведеної ампутації. Перед Ральфом промайнуло видіння, яскраве й виразне, майже галюцинація: очі Білла витріщаються, а потім вивалюються з орбіт під напором потоку чорних жуків. Щоб не закричати, Ральфові довелося зажмуритися. Коли він знову розплющив очі, Луїзи поруч із ним не було.

Мак-Ґоверн і його приятель ішли до сестринського столу, можливо, розшукуючи фонтанчик з питною водою. Луїза кинулася за ними, вона майже бігла, погойдуючи стегнами. Аура її сяяла рожевуватими спалахами, що нагадували метеоритний дощ. Ральф кинувся за нею. Він не знав, що буде, якщо вона приверне увагу Мак-Ґоверна, та й не хотів з’ясовувати. Проте, певно, йому таки доведеться це побачити.

(— Луїзо! Луїзо, не роби цього!)

Луїза проігнорувала.

(— Білле, зупинися! Вислухай мене! З тобою відбувається щось жахливе!)

Мак-Ґоверн не звернув ніякої уваги на цю тираду, він говорив про рукопис Боба Полгерста.

— Найкраща книга про Громадянську війну, яку я читав, — розповідав він чоловікові зі сливовою аурою, — але коли я порадив опублікувати її, Боб відповів, що про це не може бути й мови. Уявляєш? Премія Пулітцера була б йому гарантована, але…

(— Луїзо! Повернися! Не наближайся до нього!)

(Луїза опинилася біля Мак-Ґоверна раніше, ніж Ральф устиг наздогнати її. Вона простягнула руку, маючи намір схопити Білла за плече. Ральф бачив, як її пальці поринули в морок навколо Білла… А потім ковзнули просто всередину нього.

Аура Луїзи моментально змінилася: із сіро-голубої з рожевуватими проблисками вона стала радикально червоною. Жмути чорного простромили її, як рої дрібних комах. Луїза закричала й відсмикнула руку. На її обличчі промайнули жах і відраза. Вона піднесла руку до очей і знову закричала, хоча Ральф нічого не побачив на ній. Вузькі чорні стрічки кружлялися навколо її аури. Ральфові вони нагадували планетарні орбіти, позначені на карті Сонячної системи. Луїза метнулася вбік, але Ральф схопив її за руку, і вона сліпо налетіла на нього.

А тим часом Мак-Ґоверн і його приятель спокійно наближалися до питного фонтанчика, навіть не здогадуючись ні про що.

— Коли я запитав Боба, чому він не хоче публікувати книгу, — продовжував Мак-Ґоверн, — той сказав, що я краще за інших повинен розуміти причину. Я сказав йому…

Луїза заглушила його, закричавши на все горло:

(—!!!----!!!----!!!)

(— Перестань, Луїзо! Негайно припини! Що б із тобою не трапилося, це вже позаду! Усе скінчилося, і з тобою все гаразд!)

Але Луїза й далі пручалася, розриваючи його голову безмовними криками, намагаючись сповістити Ральфові, як жахливо це було, наскільки прогнив Білл і що всередині нього є якісь істоти, що з’їдають його заживо, і це жахливо, але навіть не найгірше. Ці істоти живі, — сказала вона, — і вони усвідомлювали її присутність.

(— Луїзо, я поруч! Я з тобою, і все до…)

Її кулак, зметнувшись угору, заїхав йому в щелепу, і Ральф побачив зірки. Він зрозумів, що вони минули ту стадію реальності, коли можливий фізичний контакт із іншими людьми й предметами, — хіба він не бачив, як рука Луїзи пройшла крізь Мак-Ґоверна, немов тінь примари? — але, мабуть, один для одного вони залишалися реальними; доказом міг служити синець на щоці.

Ральф обійняв жінку й пригорнув до себе, беручи її кулачки в полон. Її крики

(—!!!----!!!----!!!)

продовжували дзвеніти в його голові. Ральф поклав долоні на лопатки Луїзи й натиснув. Він відчув, як з нього вирвалася сила — те ж сталося і вранці, — відчуття, однак, було абсолютно іншим. Блакитне світло просочилося крізь вируючу чорно-червону ауру Луїзи, заспокоюючи її. Опір жінки ослабнув, а потім і зовсім припинився. Він відчув, як вона зітхнула. Навколо й над нею здіймалося лише блакитне світіння. Чорні стрічки зникали з її аури одна за одною, знизу вгору, потім почав розсіюватися й тривожний відтінок червоного. Луїза пригорнулася до його плеча.

(— Вибач, Ральфе, я знову стала вибухонебезпечною.)

(— Швидше за все, так, але це дурниця, тепер з тобою все гаразд. А це найголовніше.)

(— Якби ти знав, як це жахливо… Ось так доторкнутися до нього).

(— Ти трималася гідно, Луїзо.)

Вона глянула туди, де приятель Мак-Ґоверна пив воду з фонтанчика, а сам Білл, притулившись до стіни, просторікував про те, як єдиний і неповторний Боб Полгерст завжди розгадував кросворди в «Санді Нью-Йорк тайме», уписуючи відповіді чорнилом.

— Він казав, що це не гординя, а оптимізм, — оповідав Мак-Ґоверн, а в цей час довкола нього згущувався саван, втягуючись і виступаючи з рота, ковзаючи між пальцями руки.

(— Ми ж нічим не можемо допомогти йому, Ральфе? Ми абсолютно нічого не можемо зробити?)

Ральф міцніше обійняв Луїзу. Він бачив, що її аура повернулася до колишнього — нормального стану.

Мак-Ґоверн і його приятель тепер ішли по коридору в їхній бік. Скоряючись імпульсу, Ральф відсунувся від Луїзи й завмер просто перед сливовим паном, який слухав просторікування Мак-Ґоверна щодо трагедії старіння й кивав у потрібних місцях.

(— Ральфе, не роби цього!)

(— Усе нормально, не хвилюйся.)

Але одразу він втратив упевненість, що все було нормально. Ще секунда, і він відступив би, але в цей момент сливовий пан, невидюще дивлячись просто йому в обличчя, пройшов крізь нього. Відчуття, що охопило тіло Ральфа, скидалося на поколювання, яке відчуває людина, ворушачи затерплою від тривалого й незручного сидіння ногою. На долю секунди його аура й аура сливового пана змішалися, і Ральфові стало відомо все, що тільки можна було довідатися про цю людину, включаючи й сни, що снилися йому в утробі матері. Сливовий пан завмер на місці.

— Що трапилося? — поцікавився Мак-Ґоверн.

— Нічого, але… Ти чув гуркіт? Схоже на постріл вихлопної труби автомобіля.

— Ні, слух у мене тепер уже не той, що колись. — Мак-Ґоверн хихикнув. — Якщо щось справді вибухнуло, сподіваюся тільки, що не в лабораторіях ядерної фізики.

— Тепер я теж нічого не чую. Швидше за все, просто моя уява.

Вони звернули до палати Боба Полгерста.

Ральф подумав: «Місіс Перрін сказала, що це схоже на пістолетний постріл. Подруга Луїзи подумала, що по ній повзла комашка, можливо, навіть укусила її. Просто різний підхід — так і піаністи по-різному виконують одну і ту ж п’єсу. Одне слово, люди відчувають, коли ми стикаємося з ними. Не знають, що це таке, але, поза всяким сумнівом, відчувають».

Луїза взяла Ральфа за руку й повела до палати № 313.

Вони стояли в коридорі, дивлячись крізь двері, як Мак-Ґоверн всідався на стілець біля ніг хворого. У кімнаті зібралося не менше восьми людей, і Ральф не міг бачити Боба Полгерста достатньо чітко, зате він бачив інше: хоча Боб і був оточений щільним саваном, «мотузочка» його залишалася недоторканою. Вона мала такий же неохайний вигляд, як і іржава вихлопна труба, відбита в одному місці й покручена в іншому… Але залишалася цілою.

Ральф повернувся до Луїзи:

(— Цим людям доведеться чекати довше, ніж вони розраховують.)

Луїза кивнула, тоді показала вниз на золотаво-зелені відбитки кроків — сліди чоловіків у білому. Ральф побачив, що сліди минули палату № 313, але звернули до наступних дверей — № 315, палати Джиммі В. Разом з Луїзою вони підійшли ближче й заглянули всередину. У Джиммі В. було троє відвідувачів, але один із них, що сидів поруч із ліжком. вважав, що крім нього тут більше нікого немає. Цим одним виявився Фей Чепін, який машинально переглядав купу листівок з побажаннями швидкого видужання, що лежали на тумбочці біля ліжка Джиммі. Двоє інших були саме тими лисими лікарями, яких Ральф уперше побачив біля будинку Мей Лочер. Вони стояли в ногах ліжка Джиммі В., урочисті у своїх сліпучо-чистих халатах, і тепер, зблизька, Ральф помітив відмінності в їхніх гладких, майже ідентичних обличчях. Просто таке неможливо розгледіти в бінокль — або поки не просунешся хоч трохи вище сходинками сприйняття. В основному відмінність завважувалася в очах — темних, без зіниць, затягнутих золотавим сяйвом. Ці очі світилися розумом і свідомістю. Їхні аури блищали й спалахували, мов одяг імператора…

…Або, можливо, центуріонів. Вони глянули на Ральфа й Луїзу, що стояли під дверима і трималися за руки, як двійко заблукалих у чарівному лісі малят, і посміхнулися їм.

(«Привіт, жінко».)

Мовив лікар № 1. У правій руці він тримав ножиці. Неймовірно довгі леза здавалися дуже гострими. Лікар № 2 зробив крок назустріч і кумедно вклонився:

(«Привіт, чоловіче. Ми на вас чекали».)

Ральф відчув, як напружилася, а потім обм’якла рука Луїзи, коли вона вирішила, що їм нібито нічого наразі не загрожує. Вона ступила крок, переводячи погляд з лікаря № 1 на лікаря № 2 і знову на першого.

(— Хто ви?)

Лікар № 1 схрестив руки на маленьких грудях. Гострі леза ножиць уляглися на всю довжину на обтягнуте білим ліве передпліччя.

(— У нас немає імен у тому розумінні, в якому їх мають шот-таймери, але ви можете називати нас, як у легенді, яку тобі розповів цей чоловік. Те, що спершу ці імена належали жінкам,[41] нам однаково, бо ми за статтю не розрізняємося. Я буду Клото, хоча мені й не доводиться прясти нитку, а мій приятель і колега буде Лaxecic, хоча він ніколи не тягнув нічий жереб. Заходьте сюди — обоє, будь ласка!)

Луїза з Ральфом увійшли й стали між стільцем для відвідувачів і ліжком. Їхні рухи були обережними. Ральф не думав, що лікарі задумали щось лихе, але все-таки йому не хотілося підходити занадто близько. Їхні аури, такі яскраві й чудові в порівнянні з полем звичайних людей, лякали його, і, судячи з виразу обличчя Луїзи, вона відчувала те саме. Луїза, відчувши його погляд, повернула до нього лице й спробувала посміхнутися. «Моя Луїза», — подумав Ральф. Він обійняв жінку й пригорнув до себе.

Лахесіс: (— Ми повідомили вам наші імена — імена, якими ви можете користуватися; може, і ви назвете нам свої?)

Луїза: (— Ви хочете сказати, що ще не знаєте, як нас звуть? Вибачте, але в це важко повірити).

Лахесіс: (— Ми могли довідатися, але вирішили не робити цього. Ми воліємо дотримувати правил шот-таймерів, коли це можливо. Ми вважаємо їхні правила чудовими, тому що вони, переходячи від одного покоління до іншого, створюють видимість життя, яке не припиняється.)

Луїза: (— Не розумію).

Ральф теж не розумів, та й не хотів розуміти. У голосі того, хто назвав себе Лахесісом, чулися слабкі нотки переваги, такі схожі на манеру Мак-Ґоверна, коли тому хотілося пофілософствувати або почитати нотацію.

Лахесіс: (— Це не так і важливо. Ми відчували, що ви прийдете. Ми знали, чоловіче, що ти спостерігав за нами в ніч на понеділок біля будинку…)

Тут у мові Лахесіса сталася накладка. Здавалося, він вимовив дві речі одночасно, аури згорнулися разом, як змія, що кусає себе за хвіст.

(…Мей Лочер.)

(Жінки, що померла.)

Луїза непевно ступнула вперед:

(— Мене звуть Луїза Чесс, а мого друга — Ральф Робертс. А тепер, коли ми відрекомендувалися, може, ви поясните, що відбувається навколо?)

Лахесіс: (— Варто назвати ще одного).

Клото: (— Ральф Робертс уже зробив це).

Луїза глянула на Ральфа, що кивав:

(— Вони говорять про лікаря № 3. Правильно?)

Клото й Лахесіс згідно кивнули. Обидва схвально посміхалися. Ральф вважав, що тепер йому варто було б заспокоїтися, але наразі це було годі зробити. Він був переляканий і дуже сердитий — ними уміло маніпулювали, стежачи за кожним кроком. Ця зустріч виявилася не випадковою, все було сплановано заздалегідь. Клото й Лахесіс, два лисих лікарі, що володіли величезним запасом часу, стояли в палаті Джиммі В. і чекали на появу шот-таймерів, ха-ха.

Глянувши на Фея, Ральф побачив, як той дістав із кишені книжку — «50 класичних шахових завдань». Він читав, задумливо колупаючись у носі. Після кількох попередніх досліджень Фей поринув доволі глибоко й витяг доволі велику «штучку», вивчив її, а тоді приклеїв до внутрішньої поверхні столика біля ліжка. Ральф зніяковіло відвернувся, згадавши прислів’я своєї бабусі: «Не хочеш страждати, не заглядай у замкову шпарину». Він дожив до сімдесяти, так повністю й не осягнувши його змісту. Але тепер його хвилювало інше питання:

(— Чому Фей не бачить нас? І чому нас не помітили Мак-Ґоверн і його приятель? І як чоловік зміг пройти крізь мене? Чи мені це тільки здалося?)

Клото посміхнувся.

(— Тобі не здалося. Спробуй уявити життя у формі будинку, Ральфе, — щось на кшталт хмарочоса).

Але Ральф відкрив, що Клото думав не зовсім про це. На якусь мить він уловив уявний образ, що виник у голові його співрозмовника, і образ цей був одночасно моторошним і прекрасним: величезна, складена з темних, помічених часом каменів вежа, що стоїть посередині величезного поля червоних троянд. Щілини вікон спіраллю спускалися до її підніжжя. Потім образ зник.

(— І ти, і Луїза, і всі інші шот-таймери живете на двох перших поверхах такої споруди. Звичайно, у будинку є ліфти…)

«Ні, — подумав Ральф. — Тільки не в тій вежі, яку я побачив у твоїх думках, друже. У тому будинку — якщо тільки він насправді існує — немає ніяких підйомників, а лише вузькі сходи, затягнуті павутиною, із дверима обабіч, що ведуть бозна-куди».

Лахесіс дивився на нього з дивною, майже підозрілою цікавістю, але Ральф вирішив, що йому начхати на цей погляд. Він повернувся до Клото, жестом попросивши його продовжувати.

Клото: (— Як я вже казав, там є ліфт, але шот-таймерам не дозволено користуватися ним за звичайних обставин. Ви не…)

(готові)

(пристосовані)

(--------)

Останнє пояснення здавалося найбільш доступним, але воно розвіялося, перш ніж Ральф устиг осмислити його. Луїза похитала головою, а потім знову звернула погляд на Клото й Лахесіса. Ральф розгнівався ще дужче. Усі утомливо довгі, безконечні нічні сидіння в очікуванні світанку, всі дні, які провів він, відчуваючи себе безумцем; зміст прочитаного, який доходить після третьої спроби; телефонні номери, які так легко запам’ятовував раніше, а тепер мусиш знаходити в довіднику…

Раптово прийшов спогад, що одночасно підсумовував і виправдовував гнів, який він відчував, дивлячись на лисих істот із темно-золотавими очима й сліпучою аурою. Ральф побачив, як він заглядає в кухонну шафу в пошуках бульйонного кубика, котрий, як наполегливо запевняє його змучений мозок, мав бути десь тут. Ральф побачив, як він переставляє банки, завмирає й знову береться за пошуки. Він побачив власне обличчя — вираз подиву й розгубленості, який так легко сприйняти за розумову відсталість, але насправді він означає лише крайню втому. Потім Ральф побачив, як опустилися його руки і як він завмер, немов очікуючи, що коробка з бульйонними кубиками виникне з власної волі.

До цієї миті й до цього спогаду Ральф так і не усвідомлював до кінця, наскільки жахливі останні місяці його життя. Оглядатися на них було однаково, що споглядати пустельний пейзаж, написаний похмурими темно-бордовими й сірими фарбами.

(— Отже, ви впустили нас у ліфт… Чи, може, ми не удостоїлися такої честі, і ви просто погнали нас пожежними сходами. Дали нам змогу трохи акліматизуватися, щоб ми не звихнулися остаточно. І як легко вам усе вдалося! Крали наш сон, поки ми мало не збожеволіли. Син Луїзи і її невістка мало не запроторили її в один цікавий заклад, вам це відомо? А мій друг Білл Мак-Ґоверн вважає мене клієнтом Джуніпер-Гілл. А в цей час ви, маленькі ангели…)

Посмішка на обличчі Клото потьмяніла:

(— Ми не ангели, Ральфе).

(— Ральфе, не кричи на них, будь ласка.)

Так, він справді кричав, тому що відгомони його крику, очевидно, долетіли й до Фея; той закрив книжку, дав спокій своєму носові й випрямився, тривожно оглядаючись.

Ральф перевів погляд із Клото (який відступив назад і зовсім перестав посміхатися) на Лахесіса:

(— Твій друг сказав, що ви не ангели. А де ж вони? Грають у покер за вісім поверхів вище? А Бог, мабуть, у пентхаузі, тоді як диявол орудує в котельні?)

Відповіді не було. Клото й Лахесіс перезирнулися. Луїза вчепилась Ральфові в рукав, але він проігнорував це.

(— Отже, що ж ми повинні зробити? Ви чекаєте, що ми вистежимо вашу лису версію Ганнібала Лектора[42] і знімемо з нього скальп? Та пішли ви…)

Тут Ральф, розвернувшись, вийшов би з палати (на своєму віку він переглянув безліч фільмів і чудово знався на відхідних репліках), але Луїза злякано розридалася, і це стримало його. Вираз збентеженого докору в її очах змусив Ральфа пошкодувати про свій спалах. Він обійняв Луїзу за плечі й зухвало глянув на лисих чоловічків.

Вони перезирнулися ще раз, і щось — якесь спілкування, недоступне слуху й розумінню, досягнутому Ральфом і Луїзою, — відбулося між двома істотами. Потім Лахесіс знову повернувся до них, він посміхався… Але в очах його застиг смуток.

(— Мені зрозумілий твій гнів, Ральфе, але він не обґрунтований. Зараз ти не віриш мені, але згодом усе зміниться. Але поки що ми повинні відкласти ваші запитання й наші відповіді — ті, які ми можемо дати.)

(— Чому?)

(— Тому що цій людині прийшов час прощатися. Дивіться уважно, таке знання буде корисне для вас.)

Клото підійшов до ліжка ліворуч. Лахесіс зайшов праворуч, пройшовши крізь Фея Чепіна. Фей подався вперед, захлинувшись раптовим кашлем, а потім, коли приступ минув, знову відкрив книжку про шахи.

(— Ральфе! Я не можу дивитися! Я не можу дивитися, як вони це роблять!)

Але Ральф вважав, що Луїза зможе. Вони обоє будуть дивитися. Він лише міцніше пригорнув до себе Луїзу, коли Клото й Лахесіс схилилися над Джиммі В. Їхні обличчя освітилися любов’ю, турботою, ніжністю, і Ральф згадав персонажів картини Рембрандта — здається, вона називалася «Нічна варта». Їхні аури змішалися, перекриваючи одна одну, над грудною кліткою Джиммі, і той несподівано відкрив очі. Секунду він дивився крізь лисих лікарів на стелю з подивом і нерозумінням, потім перевів погляд на двері й посміхнувся.

— Гей! Погляньте, хто прийшов! — вигукнув Джиммі В. Голос його був тихим і хрипким, але Ральф уловив південно-бостонський акцент. Фей підстрибнув. Шаховий задачник упав на підлогу. Фей подався вперед і взяв Джиммі за руку, але той не звернув на нього уваги, продовжуючи дивитися на Ральфа й Луїзу. — Це ж Ральф Робертс! А з ним дружина Пола Чесса! Чуєш, Ральфе, а пам’ятаєш, як ми хотіли на виставу шапіто?

— Пам’ятаю, Джиммі.

Джиммі посміхнувся, очі його знову заплющилися. Лахесіс, взявши за вилиці умираючого, легенько повернув його голову, як перукар, що збирається поголити клієнта. У ту ж мить Клото схилився ще нижче й розкрив ножиці так, щоб чорна «мотузочка» Джиммі В. опинилася між розкритими лезами. Коли Клото зімкнув ножиці, Лахесіс схилився й поцілував Джиммі у чоло.

(— Іди з миром, друже.)

Пролунав ледь чутний звук. Відрізана «мотузочка» здійнялася до стелі й розчинилася. Саван, що огортав Джиммі В., спалахнув сліпучо-білим і зник. Джиммі знову розплющив очі й глянув на Фея. Він спробував посміхнутися, але в цю мить погляд його зупинився. Ямочки, що почали було утворюватися від назріваючої усмішки, розгладилися.

— Джиммі? — Фей потряс Джиммі В. за плече. — Що з тобою, Джиммі?.. О, чорт.

Фей підвівся й мало не підтюпцем вибіг із палати.

Клото: (— Сподіваюся, ви зрозуміли, що всі наші справи ми робимо з любов’ю й повагою? Що насправді ми лікарі останнього притулку? Для нашого подальшого спілкування, Ральфе і Луїзо, дуже важливо, щоб ви зрозуміли це).

(— Так.)

(— Так.)

Ральф не мав ані найменшого бажання погоджуватися з ними хоч у чомусь, але ця фраза — «лікарі останнього притулку» — без зусиль упокорила його гнів. Змістом її була сама істина. Вони звільнили Джиммі В. зі світу, в якому для нього не залишалося нічого, крім болю. Так, безсумнівно, саме вони стояли поруч із Ральфом у палаті № 317 сім місяців тому, саме вони принесли Керолайн полегшення. Так, вони робили свою справу з любов’ю й повагою — найменші сумніви щодо цього відпали самі собою, коли Лахесіс поцілував чоло Джиммі В. Але хіба любов і повага давали їм право провести його — і Луїзу — крізь пекло, щоб послати їх по надприродну істоту, в якої поїхав дах? Чи давало це їм право гадати, що звичайні люди, до того ж далеко не молоді, зможуть упоратися з чудовиськом?

Лахесіс: (— Краще ходімо звідси. Незабаром сюди збіжаться люди, а нам необхідно поговорити).

(— Чи є в нас вибір?)

Їхні відповіді

(— Звичайно!)

(— Вибір завжди є!)

пролунали миттєво, забарвлені в кольори подиву.

Клото й Лахесіс рушили до дверей, Ральф і Луїза відскочили вбік, даючи їм пройти. Але аури лисих лікарів усе-таки огорнули їх на мить, і Ральф відчув їх на смак і на дотик: смак солодких яблук, а на дотик — немов суха, легка кора дерева.

Коли вони виходили пліч-о-пліч, шанобливо розмовляючи один з одним, у палату в супроводі двох медсестер повернувся Фей. Вони пройшли крізь Лахесіса й Клото, потім крізь Ральфа й Луїзу, не сповільнюючи кроку і взагалі нічого не помічаючи.

А в коридорі життя йшло своєю чергою. Гул не припинявся, ніде не спалахнуло світло, коридором ніхто не біг і не кричав. Тут смерть була занадто частим відвідувачем, щоб улаштовувати переполох. Ральф подумав, що навіть за таких обставин вона не дуже бажаний гість, але все ж знайомий і прийнятний. Йому також здалося, що Джиммі В. був задоволений своїм відходом із третього поверху міської лікарні Деррі — він зробив це без жодного поспіху й занепокоєння, до того ж йому не довелося показувати водійське посвідчення або медичну страховку. Він помер з гідністю, яка завжди супроводжує такі прості, давно очікувані події. Одна-дві миті усвідомленості, супроводжувані ледь розширеним сприйняттям, — і все. Зберіть усі мої печалі й радості, бувайте.

Ральф і Луїза наздогнали лисих лікарів біля палати Боба Полгерста. Крізь відчинені двері було видно, що біля смертного одра старенького вчителя й далі сиділи його друзі.

Луїза: (— Чоловік, що схилився над ліжком, — наш друг, Білл Мак-Ґоверн. З ним коїться щось погане, щось жахливе. Якщо ми виконаємо ваше прохання, чи не могли б ви?..)

Але Лахесіс і Клото похитали головами.

Клото: (— Змінити нічого не можна).

«Так, — подумав Ральф. — Дорренс знав: готову булочку не спекти заново».

Луїза: (— Коли це станеться?)

Клото: (— Ваш друг належить не нам, третьому. Тому, кого Ральф назвав Атропос. Але й він не зможе повідомити вам точний час смерті людини. Він навіть не знає, кого забере наступного разу. Атропос — посланець Випадковості).

Від цих слів серце завмерло у Ральфа в грудях.

Лахесіс: (— Але тут розмовляти незручно. Ходімо).

Лахесіс узяв Клото за руку, другу простягнув Ральфові. І в цей же час Клото потягнувся до Луїзи. Та похитнулася, потім глянула на Ральфа. Ральф, у свою чергу, похмуро подивився на Лахесіса:

(— Боже вас борони, якщо ви їй нашкодите.)

(— Ніхто з вас не постраждає, Ральфе. Візьми мене за руку.)

«І підемо в Едем», — подумки закінчив Ральф. Він зітхнув, стиснувши зуби, кивнув Луїзі й схопив простягнуту руку Лахесіса. Хвиля впізнавання, глибока й приємна, як при зустрічі зі старим другом, знову накрила Ральфа. Яблука й кора дерева, спогади про прогулянки в саду, коли він був ще дитиною. Навіть не бачачи, він відчув, що його аура змінила кольори, перетворившись на золотаво-іскристу, зелену ауру Клото й Лахесіса. Луїза взяла за руку Клото, вдихнула крізь зуби й непевно посміхнулася.

Клото: (— Замкніть коло, Ральфе і Луїзо. Не бійтеся. Усе гаразд).

«Хіба я коли-небудь у цьому сумнівався, друже?» — подумав Ральф, але коли Луїза простягнула до нього руку, він тривожно стиснув її пальці. Смак яблук і відчуття деревної кори з’єдналися з незнайомими спеціями. Ральф вдихнув їхній аромат і посміхнувся Луїзі. Вона відповіла йому тим же — в її посмішці не чулося сумніву, — і Ральф зніяковів. Як можна боятися? Як можна навіть сумніватися, коли те, що приносять вони, таке приємне й добре?

«Я тебе розумію, Ральфе, але однаково сумніваюся», — мовив внутрішній голос.

(— Ральфе! Ральфе!)

Голос Луїзи звучав одночасно стривожено й легковажно. Ральф оглянувся саме вчасно, щоб помітити, як одвірок палати № 315 ковзнув повз її плече… Це не двері опускалися, це Луїза піднімалася вгору. Всі вони піднімалися вгору, тримаючись за руки.

Щойно Ральф зрозумів це, як відчуття раптової нудоти, гостре, немов лезо ножа, заволокло завісою його очі. Швидко промайнули вузькі труби, скоріш за все, частина протипожежної системи лікарні. А потім він побачив кахельну підлогу довгого коридора. Крісло-гойдалка насувалося просто на нього, цілячись у голову… Яка, як він зрозумів, піднімалася над підлогою четвертого поверху, немов перископ.

Ральф почув, як Луїза скрикнула й дужче стиснула його руку. Він інстинктивно замружився, очікуючи, що гойдалка знесе йому половину черепа.

Клото: (— Заспокойтеся! Будь ласка, не хвилюйтеся! Пам’ятайте, ці речі існують на іншому рівні реальності, відмінному від того, на якому зараз перебуваємо ми!)

Ральф розплющив очі. Гойдалка зникла, хоча він і чув поскрипування. Звук чувся позаду. Крісло-гойдалка, як і приятель Мак-Ґоверна, пройшла крізь нього. Тепер вони повільно піднімалися над коридором дитячого відділення — стіни прикрашали зображення казкових персонажів. Лікар і медсестра, що йшли їм назустріч, обговорювали чийсь діагноз:

— …наступні аналізи покажуть, але якби ми були впевнені хоча б на дев’яносто відсотків…

Лікар пройшов крізь Ральфа, і той одразу зрозумів, що лікар знову тайкома закурив після п’яти років утримання й тепер його мучить совість. Подивившись униз, Ральф побачив, як крізь кахельну підлогу просочуються його ноги. Він повернувся до Луїзи й вимушено посміхнувся:

(— Крутіше від будь-якого ліфта, га?)

Луїза кивнула, і далі міцно стискаючи його руку.

Вони минули п’ятий поверх, пролетіли кімнату відпочинку для лікарів на шостому (двоє лікарів — нормального зросту — відпочивали, один читав, інший дрімав на дивані), а потім опинилися на даху.

Ніч була ясна, безмісячна, велична. Зірки сяяли щедро. Дув сильний вітер, і Ральф погодився із твердженням місіс Перрін, що бабине літо скінчилося. Він чув завивання вітру, але не відчував його поривів… Хоча міг відчути, якби захотів. Уся справа в правильній концентрації…

Від цієї думки Ральф відчув незначну зміну, що відбулася всередині нього, — начебто щось мигнуло. І раптом волосся зметнулося з чола, а штанини заплескали по гомілці. Він зіщулився. Місіс Перрін мала рацію й щодо того, що погода змінюється. Усередині Ральфа щось знову мигнуло, і пориви вітру припинилися. Він глянув на Лахесіса:

(— Тепер можна відпустити вашу руку?)

Лахесіс кивнув і відпустив руку Ральфа. Клото відпустив руку Луїзи. На заході Ральф побачив пульсуючі блакитні вогники злітно-посадочних смуг аеродрому. За жовтогарячим світлом дугових ліхтарів палахкотів гострий виступ Кейп-Ґрін, однієї з новобудов на іншому березі Барренса. А далі на схід від аеропорту тяглася ниточка Гарріс-авеню.

(— Красиво, чи не так, Ральфе?)

Ральф, ствердно кивнувши, подумав, що видовище вогнів міста в темряві, яке відкрилося під ними, варте всього, що йому довелося пережити відтоді, як на нього обрушилося безсоння. Усього. Але він вирішив не довіряти цій думці.

Ральф повернувся до Клото й Лахесіса:

(— Гаразд, поясніть, хто ви, хто він і що вам потрібно від нас).

Два лисих лікарі стояли між двома величезними вентиляторами, що викидали в повітря лілово-коричневі потоки. Вони нервово переглянулися, а потім Лахесіс ледь помітно кивнув. Клото виступив уперед, переводячи погляд з Ральфа на Луїзу, начебто збирався з думками.

(— Дуже добре. По-перше, вам слід усвідомити, що хоча все, що відбувається, й здається несподіваним і тривожним, та насправді це не виходить за рамки природного. Я й мій колега робимо те, що призначено нам, Атропос чинить так, як слід діяти йому, а ви, мої дорогі шот-таймери, будете робити те, що належиться вам.)

Ральф гірко посміхнувся:

(— У цьому, я гадаю, й полягає свобода вибору?)

Лахесіс: (— Не слід так думати! Просто те, що ви називаєте свободою вибору, є складовою того, що ми називаємо великим коловоротом існування).

Луїза: (— Ми дивимося немов крізь темну завісу… Ви це маєте на увазі?)

Клото, посміхаючись юнацькою посмішкою: (— Вислів із Біблії? Чудово сказано).

Ральф: (— І дуже зручно для таких хлопців, як ви. Але поки що не будемо про це. У нас є й приказки, які не мають відношення до Біблії, панове, але теж непогані. Наприклад: «Не треба підсолоджувати пігулку». Сподіваюся, ви запам’ятаєте).

Однак Ральфові здалося, що він вимагав занадто багато.

Клото говорив дуже довго. Ральф не знав, скільки часу минуло, тому що на цьому рівні тривалість часу була іншою — більш стислою. Часом у мові Клото взагалі були відсутні слова, вербальні терміни замінялися простенькими яскравими образами, як у дитячих ребусах. Ральф припускав, що вони користувалися прийомами телепатії, що само по собі й було дивно, але в процесі спілкування це здавалося природним, як сам подих.

Іноді слова й образи губилися, їх обривали паузи

(--------)

подиву. Але навіть тоді Ральф зазвичай уловлював зміст того, що намагався пояснити Клото, і йому здавалося, що Луїза розуміє приховане в цих паузах навіть краще, ніж він сам.

(— По-перше, у тій сфері існування, в якій живете ви, є лише чотири константи життя, що накладаються

(--------)

одна на одну. Ці чотири константи такі: Життя, Смерть, Визначеність та Випадковість. Для вас усі чотири слова мають свій сенс, але тепер ваше уявлення про Життя й Смерть трохи змінилося, чи не так?)

Луїза й Ральф зніяковіло кивнули.

(— Лахесіс і я — посланці Смерті. Це робить нас фігурами, що вселяють жах у шот-таймерів. Навіть ті, хто робить вигляд, що приймає нас і наше завдання, відчувають страх. Нас іноді зображують у вигляді кістяків або чудовиськ у балахоні з каптуром, що прикриває обличчя.)

Клото обхопив маленькими рученятами обтягнуті білим плечі й зробив вигляд, що тремтить. Бурлеск настільки вдався, що Ральф посміхнувся.

(— Але ми не лише посланці Смерті, Ральфе й Луїзо, ми також і посланці Визначеності. А тепер слухайте уважно, щоб не зрозуміти мене перекручено. Серед вас є ті, хто вважає, що все, що відбувається, наперед визначене, і ті, хто думає, начебто всі події є лише випадковими збігами обставин. Правда ж полягає в тому, що життя — це і випадковість, і визначеність, хоча й не в однакових пропорціях. Життя — це як)

Тут Клото замкнув руки в коло, немов дитина, що намагається показати форму земної кулі, і всередині цього кола Ральф побачив блискучий образ: тисячі (а може, й мільйони) гральних карт просипалися різномастим дощем чирви, піки, хрестів і бубни. Ральф бачив і джокерів у цій величезній колоді; їх було не так багато, щоб вони могли утворити власну колоду, але якщо казати про пропорції, то їх було набагато більше ніж два або три джокери, що входять до складу звичайних гральних карт. Кожен джокер посміхався й на кожному була панама з відкушеним півмісяцем.

У кожного в руці був затиснутий іржавий скальпель.

Ральф великими круглими очима глянув на Клото. Той кивнув.

(— Так. Не знаю, що саме ти побачив, але знаю, що саме це я й намагався пояснити. Луїзо? А ви зрозуміли?)

Луїза, яка полюбляла карточні ігри, кивнула, сполотнівши:

(— Атропос — джокер у колоді. Саме це ви й хотіли сказати).

(— Він посланець Випадковості. Ми, Лахесіс і я, служимо тій, іншій, силі, яка відповідає за більшість подій, що відбуваються в житті як окремої людини, так і більшого потоку. На вашому рівні споруди, Ральфе й Луїзо, кожна істота смертна, і її час визначений. Це не означає, що дитина, щойно народившись, носить табличку з написом: «ПЕРЕРІЗАТИ ПРОМІНЬ ЖИТТЯ У 84 РОКИ, 11 МІСЯЦІВ, 9 ДНІВ, 6 ГОДИН, 4 ХВИЛИНИ І 21 СЕКУНДУ». Про таке смішно й думати. І все ж відпущений час, зазвичай, відмірюється наперед, і, як ви вже могли переконатися, людські аури, крім основних своїх функцій, діють ще і як годинники.)

Луїза поворухнулася, і коли Ральф повернувся до неї, то помітив разючу річ: небо над головою почало бліднути. Було близько п’ятої ранку. У лікарню вони приїхали у вівторок о дев’ятій вечора, а тут геть раптово настав ранок, середа, шосте жовтня. Ральф чув приказку, що час летить непомітно, але щоб аж так…

Луїза: (— Ваша робота пов’язана, як ми це називаємо, з природною смертю).

Її аура спалахнула неясними, немов недомальованими образами. Чоловік (Ральф подумав, що це покійний містер Чесс), що лежить із кисневою маскою на обличчі, й Джиммі В., який розплющує очі, щоб глянути на Ральфа й Луїзу за секунду до того, як Клото переріже його «мотузочку». Сторінка некрологів з «Деррі ньюс» із фотографіями завбільшки з поштові марки — тижневий врожай міської лікарні.

І Клото, і Лахесіс похитали головами.

Лахесіс: (— У природі не існує такого поняття, як «природна смерть». Наша робота — це визначена смерть. Ми забираємо не лише старих і немічних. Щойно вчора, наприклад, ми забрали двадцятивосьмирічного чоловіка. Теслю. Два тижні тому, за вашим часом, він упав зі сцени і проломив собі череп. Протягом цих двох тижнів його аура…)

Ральф навіч побачив ауру з палахкотливими спалахами блискавок, подібну до тієї, що оточувала дитину в ліфті.

Клото: (— І нарешті настав час вимкнути ауру. Ми знали, що так буде, але не знали, коли саме. І ось час пробив, ми прийшли й перепровадили його.)

(— Перепровадили куди?)

Питала Луїза, майже випадково торкнувшись теми загробного життя. Ральф схопився за уявне рятувальне коло, сподіваючись на той особливий пропуск у їхньому спілкуванні, але коли їх відповіді, наклавшись одна на одну, прийшли, вони пролунали чітко.

Клото: (— У скрізь).

Лахесіс: (— В інші світи, що відрізняються від цього).

Ральфа охопило відчуття заспокоєння, змішаного з розчаруванням.

(— Звучить дуже поетично, але мені здається — поправте мене, якщо я помиляюся, — що загробне життя є для вас такою ж таємницею, як і для нас.)

Лахесіс, напружено: (— Коли-небудь ми виберемо час, щоб обговорити цю проблему, але не тепер — як ви помітили, на цьому рівні споруди час спливає швидше).

Ральф оглянувся: уже зазоріло.

(— Вибачайте.)

Клото, посміхаючись: (— Не варто вибачатися — нам подобаються ваші запитання. Цікавість існує всюди, де є життя, але в цьому місці життєвого простору допитливість особливо розвинена. Того, що ви називаєте загробним життям, немає серед чотирьох постійних величин — Життя й Смерті, Випадковості й Визначеності, які цікавлять нас зараз. Наближення майже кожної смерті, що слугує Визначеності, добре нам відоме. Аури тих, хто вмре визначеною смертю, стають сірими, коли наближається час кінця. Цей колір постійно згущується, перетворюючись на чорний. Таку ауру ми називаємо

(-----)

(— і тоді ми приходимо, як це й було минулого вечора. Ми приносимо полегшення стражденним, заспокоєння переляканим і відпочинок утомленим. Більшість визначених смертей очікуються, навіть вітаються, хоча й не всі. Іноді ми покликані забирати абсолютно здорових чоловіків, жінок і дітей… І все ж їхні аури змінюються миттєво, і настає час відходу.)

Ральф згадав хлопця у в’язаному жилеті, що йшов у «Червоне яблуко». Той мав вигляд здоровий і життєрадісний… за винятком маслянистої смертельної плівки, що огортала його ауру.

Ральф відкрив було рота, маючи намір запитати про того юнака (або його долю), але промовчав. Тепер сонце стояло просто над головою, і Ральф був дивно впевнений у тому, що він і Луїза стали об’єктами обговорення й сальних натяків у таємному Місті Старих Шкап.

«Хто-небудь бачив їх?.. Ні?.. Гадаєш, вони втекли разом?.. Зникли, мов закохана парочка?.. Ну, не в їхньому ж віці, хоча цілком можливо, що вони живуть як чоловік і жінка… Не знаю, чи тепліє ще життя в його смердючому пісюні, однак Луїза завжди здавалася мені тією ще штучкою… Так, хода в неї прикметна…»

Образ його величезного проржавілого поршня, що спокійно чекає своєї години, промайнув у голові Ральфа, і він посміхнувся. Не зміг стриматися. А за мить стривожився, подумавши, що показує свої думки за допомогою аури, і моментально зачинив двері перед образом. Чи ж не підозріло позирає на нього Луїза?

Ральф швидко сконцентрував увагу на Клото.

(— Атропос слугує Випадковості. Не кожна смерть, яку люди називають «безглуздою», «передчасною» або «трагічною», справа його рук, але більшість. Коли в пожежі, що спалахнула в будинку для людей похилого віку, гине дюжина дідусів і бабусь, найімовірніше, тут потрудився Атропос, збираючи сувеніри й перерізуючи нитки. Коли без жодної видимої причини в колисці вмирає дитина, то це, мабуть, Атропос змахнув своїм іржавим скальпелем. Коли собака — так, навіть собака, оскільки все, що існує у світі шот-таймерів, належить або Визначеності, або Випадковості, — потрапляє під машину, тому що водій невчасно глянув на годинника…)

Луїза: (— Саме це й сталося з Розалі?)

Клото: (— Атропос — ось що сталося з Розалі. Джо Вайзер, знайомий Ральфа, був лише тим, що ми називаємо «виконуючою обставиною»).

Лахесіс: (Атропос — це й сталося з вашим другом, покійним містером Мак-Ґоверном).

І Ральф, і Луїза відчули одне й те ж: сум, але не подив. День уже наближався до вечора, минуло більше вісімнадцяти годин, за часом шот-таймерів, після їхньої останньої зустрічі з Біллом, а Ральф знав, що жити Мак-Ґоверну залишалося зовсім мало. Луїза, яка так необережно просунула руку всередину нього, знала все ще краще.

Ральф: (— Коли це сталося? Коли?)

Лахесіс: (— Невдовзі після нашої зустрічі. Коли він виходив з лікарні. Співчуваю вам, і даруйте, що повідомляю сумну новину так незграбно. Ми дуже рідко розмовляємо з шот-таймерами, тому й забуваємо, як саме варто говорити. Я не хотів образити вас, Ральфе і Луїзо).

Луїза сказала, що вона все розуміє, але сльози однаково котилися по її щоках, і Ральф відчув, як вони навертаються на очі і йому. З думкою, що Білл міг умерти — що його забрав безмозкий карлик у брудному халаті, — змиритися було важко. Як можна повірити, що Мак-Ґоверн більше ніколи іронічно не зведе брову? Ніколи не буде просторікувати про те, як погано старіти? Неможливо. Ральф різко повернувся до Клото:

(— Покажи нам.)

Клото, здивовано, майже зніяковіло: (— Я… не думаю…)

Ральф: (— Для нас, шот-таймерів, бачити — те саме, що повірити. Хіба ви цього не знали?)

Несподівано заговорила Луїза:

(— Так — покажіть нам. Але стільки, скільки ми зможемо зрозуміти й прийняти. Постарайтеся, щоб нам не стало гірше, ніж є.)

Клото й Лахесіс, переглянувшись, знизали плечима. Лахесіс підняв два пальці правої руки, створюючи зелено-голубий потік світла. У ньому Ральф побачив чітке зображення коридора відділення інтенсивної терапії. З’явилася медсестра з візком, на якому були розкладені ліки. Оддалік вона мовби зігнулася, а потім зникла з очей.

Луїза, захоплено, незважаючи на обставини: (— Все одно що дивитися кіно на поверхні мильної бульки!)

З палати Боба Полгерста вийшли Мак-Ґоверн і сливовий пан. Мак-Ґоверн був у старому светрі, а його приятель застібав «блискавку» куртки; очевидно, вони вирішили відкласти сидіння біля смертного одра до наступного дня. Мак-Ґоверн повільно плівся за сливовим паном. Ральф бачив, що його сусід, а почасти й друг має не такий уже й хороший вигляд.

Він відчув, як Луїза стиснула його руку. Ральф погладив її по долоні.

Не дійшовши до ліфта, Мак-Ґоверн зупинився, притулився до стіни й похнюпив голову. Вигляд у нього був, як у бігуна на фініші виснажливого марафону. Якусь мить сливовий пан продовжував іти. Ральф бачив, як ворушаться його губи, і подумав: «Він розмовляє з порожнечею, але ще не знає цього».

Раптово Ральфові перехотілось дивитися.

Усередині синьо-зеленого екрана Мак-Ґоверн схопився за груди. Друга рука розтирала горло. Ральф не міг сказати напевне, але йому здалося, що в очах Білла застиг страх. Ральф згадав гримасу ненависті, що спотворила обличчя лікаря № 3, коли той зрозумів, що шот-таймер втручається в його справи з приблудним собакою. Що ж тоді він сказав?

(«Я ж відтрахаю тебе. У хвіст і в гриву. І твоїх друзів відтрахаю. Ти зрозумів мене? Ти…»)

Жахливий здогад, майже впевненість промайнула в думках Ральфа, поки він спостерігав, як Мак-Ґоверн повільно осідає на підлогу.

Луїза: (— Досить цього, будь ласка, заберіть це).

Вона уткнулася обличчям у плече Ральфа. Клото й Лахесіс тривожно перезирнулися, і Ральф усвідомив, що подумки він уже почав переглядати своє ставлення до них як до всевідаючих і всемогутніх. Можливо, вони й надприродні істоти, але зовсім не чарівники. Ральф сумнівався й у їхній здатності пророкувати майбутнє — володарі справжнього магічного Кристалу навряд чи мають у своєму репертуарі такі погляди.

«Вони, як і ми, намацують шлях серед невідання», — подумав Ральф і відчув мимовільне співчуття до пана К. і до пана Л.

Синьо-зелений світловий екран перед Лахесісом — і образи, що тріпотіли всередині, — раптово зникли.

Клото, ніби захищаючись: (— Пам’ятайте, будь ласка, що це був ваш вибір, Ральфе й Луїзо. Ми не хотіли показувати).

Ральф слухав, не слухаючи. Думка вела його далі — він хоч і не хотів дивитися на неприємну фотографію, але був не в змозі відвернутися. Він думав про панаму Білла… Про вицвілу хустку, що служила Розалі нашийником… І про брильянтові сережки Луїзи.

(«І твоїх друзів відтрахаю. Ти зрозумів мене? Сподіваюся. Я це вже майже зробив».)

Ральф, переводячи погляд із Клото на Лахесіса, більше не мав до них співчуття. Замість цього прийшла глуха злість. Лахесіс сказав, що такого поняття, як «випадкова смерть», не існує, отже, і смерть Мак-Ґоверна не виняток. Ральф не сумнівався, що Атропос забрав Мак-Ґоверна з однієї простої причини: він хотів заподіяти біль Ральфові, покарати за втручання в… Як казав Дорренс? У справи лонґ-таймерів.

Старий Дор порадив йому не втручатися — чудова політика, поза всяким сумнівом, але в нього, Ральфа, не було вибору… Тому що ці два лисих карлики відтепер пов’язані з ним. У певному сенсі вони вбили Білла Мак-Ґоверна.

Клото й Лахесіс, помітивши його гнів, відступили назад (хоча не було видно, щоб вони переступали ногами), їхні обличчя виражали крайню стурбованість.

(— Саме через вас двох загинув Білл Мак-Ґоверн. У цьому й полягає правда, чи не так?)

Клото: (— Будь ласка… Якби ви дозволили нам пояснити все до кінця…)

Луїза злякано й заклопотано подивилася на Ральфа:

(— Ральфе? Що відбувається? Чому ти розгнівався?)

(— А ти не розумієш? Ціною невеличкого змагання між ними стало життя Мак-Ґоверна. Ми тут тому, що або Атропос чимось не догодив цим хлопцям, або збирається…)

Лахесіс: (— Ти робиш занадто поспішні висновки, Ральфе…)

(—…але є одна проблема: він знає, що ми його бачимо! Атропос знає, що ми бачимо його!)

Очі Луїзи розширилися від страху… І розуміння.

Розділ вісімнадцятий

Маленька біла рука опустилася на плече Ральфа, наче молочний туман.

(— Будь ласка… Дозволь нам пояснити…)

Ральф відчув зміну — немов спалах вихопив його тіло навіть раніше, ніж усвідомив, що викликав її власним бажанням. Він знову відчував вітер; що холодив його, немов лезо ножа. Тепер дотик руки Клото відчувався як примарна вібрація над поверхнею шкіри. Він бачив трьох, але обриси фігур здавалися далекими й туманними. Вони перетворилися на примар.

«Я спустився вниз. Не в ту точку, з якої все почалося, але на той щабель, на якому вони не можуть фізично контактувати зі мною. Моя аура, моя «мотузочка»… звісно, доступні їм, але моя фізична сутність, ота, призначена для реального життя у світі шот-таймерів?»

Голос Луїзи, далекий, як згасаюча луна: (— Ральфе? Що ти робиш із собою?!)

Ральф глянув на примарні обриси Клото й Лахесіса. Тепер вони були не просто стривожені чи відчували деяку провину, а неймовірно перелякані. Ральф заледве розрізняв їхні обличчя, але страх неможливо сплутати ні з чим.

Клото, голос далекий, але можливо розрізнити: (— Повернися, Ральфе! Будь ласка, повернися!)

(— Повернуся, якщо ви покинете свої ігри й будете відверті з нами).

Лахесіс, зникаючи з очей: (— Так! Так!)

Ральф змусив спрацювати внутрішній спалах знову. Три фігури повернулися у фокус. Одночасно барви заповнили простір світу, а час повернув свою колишню швидкість — він бачив, як котився місяць, ніби хто вилив ложку палахкотливої ртуті. Луїза оповила його шию руками, і Ральф не міг зрозуміти, обіймає вона його чи утримує.

(— Хвалити Бога! Я вже думала, що ти покинув мене!)

Ральф поцілував жінку, відчуваючи низку приємностей: смак свіжого меду, запах яблук… Промайнула думка (цікаво, які відчуття, коли кохатися в цьому світі?) але Ральф одразу відігнав її. Необхідно дуже обережно говорити й думати в наступні (хвилини? години? дні?), а такі думки лише ускладнюють справу. Обернувшись до маленьких лисих лікарів, він зміряв їх поглядом.

(— Сподіваюся, ви виконаєте свою обіцянку, інакше нам краще негайно розійтися хто куди.)

Цього разу Клото й Лахесіс не витрачали часу на те, щоб переглянутись, вони охоче закивали. Говорив Лахесіс, у його тоні чулися оборонні нотки. Ральф дійшов висновку, що з цією парочкою спілкуватися приємніше, ніж з Атропосом, але до питань вони не звикли.

(— Усе, що ми сказали вам, Ральфе і Луїзо, — правда. Можливо, ми не врахували, що Атропос набагато краще розбирається в ситуації, ніж цього хотілося б нам, але…)

Ральф: (— А якщо ми відмовимося слухати ваші балачки, а просто повернемося й підемо собі?)

Ніхто з них не відповів; але в очах обох Ральф прочитав тривожну новину: вони знали, що сережки Луїзи в Атропоса і що йому це відомо. І лише Луїза — Ральф сподівався — нічого не знала.

Вона смикала його за рукав:

(— Не роби цього, Ральфе, будь ласка. Нам необхідно їх вислухати).

Ральф обернувся й жестом попросив продовжувати.

Лахесіс: (— Зазвичай ми не втручаємося у справи Атропоса, як і він у наші. Ми не можемо цього зробити, навіть якби й захотіли. Визначеність та Випадковість — немов білі й чорні клітинки на шахівниці, що виокремлюються завдяки контрасту. Але Атропос бажає втручатися в хід подій — до певної міри це його призначення, — й іноді, дуже рідко, така можливість надається сама собою. Спроби запобігти його втручанню бувають рідко…)

Клото: (— Істина трохи складніша, Ральфе й Луїзо, у нашій практиці ще ніхто не намагався стримати його або завадити йому).

Лахесіс: (…і лише в тому випадку, якщо ситуація, у яку він пхає свого носа, дуже делікатна і в її основі безліч напрочуд серйозних причин. Зараз саме така ситуація. Атропос перерізав життєву нитку, яку йому не слід було чіпати. Це призведе до жахливих наслідків на всіх рівнях, не кажучи вже про серйозний дисбаланс між Визначеністю та Випадковістю, якщо ситуація не зміниться. Ми не можемо завадити тому, що відбувається! Ситуація вийшла за рамки нашої компетенції. Тепер ми вже не бачимо, а лише діємо. Але в цьому випадку наша нездатність бачити не має жодного значення, тому що лише шот-таймери можуть протистояти волі Атропоса. Саме тому ви тут).

Ральф: (— Ви хотіли сказати, що Атропос перерізав життєву нитку тому, хто повинен був умерти природною смертю… Або визначеною смертю?)

Клото: (— Не зовсім. Деякі життя — їх дуже мало — не мають чіткого визначення. Коли Атропос торкається таких життів, проблеми завжди ідентичні. «Ставки зроблені», — кажете ви в подібних випадках. Ці невизначені життя схожі…)

Клото розсунув руки, і між ними висвітився образ — знову гральні карти. Сім карт, викладених у ряд, повільно перевертала невидима рука. Туз, двійка, джокер, трійка, сімка, дама. Остання карта виявилася бланкою.[43]

Клото: (— Допомогла ця картинка?)

Ральф насупився. Він не знав. Десь була особа, яка не має відношення ні до звичайного складу гральної колоди, ні до джокера. Особа, позбавлена будь-якого змісту, яка є метою для обох сторін. Атропос перерізав метафоричний повітряний шланг цієї особи, і тепер хтось — або щось — бере тайм-аут.

Луїза: (— Ви говорите про Еда Діпно?)

Ральф, різко обернувшись, глянув на Луїзу, але вона дивилася на Лахесіса: (— Ед Діпно — це бланка?)

Лахесіс кивнув.

(— Як ти догадалася, Луїзо?)

(— А хіба є вибір?)

Луїза посміхалася, але Ральф лише відчував посмішку. Він повернувся до Клото і Лахесіса:

(— Гаразд, нарешті ми бодай до чогось прийшли. І хто ж запалив червоне світло? Не думаю, що де зробили ви, хлопці, — по-моєму, у цій справі ви всього лише слуги.)

Карлики, схиливши голови, пошепталися, але Ральф помітив, як заіскрилися жовтогарячим світлом їхні золотаво-зелені аури в місцях зіткнення, і зрозумів, що не помилився. Нарешті вони знову подивилися на Ральфа й Луїзу.

Лахесіс: (— Так, у цьому випадку ти маєш рацію. У тебе талант бачити речі в перспективі, Ральфе. Ми вже тисячі років не вели таких бесід…)

Клото: (— Якщо взагалі коли-небудь так розмовляли).

Ральф: (— Вам потрібно лише одне — говорити правду).

Лахесіс: (— Ми це й робили!)

Ральф: (— Усю правду!)

Лахесіс: (— Добре, усю правду. Так, Атропос перерізав нитку Еда Діпно. Ми знаємо це не тому, що бачили, — я вже казав, що ми втратили здатність чітко бачити, — а через те, що це єдиний логічний висновок. Діпно не призначений ні для Визначеності, ні для Випадковості — ось що ми знаємо. Очевидно, його нитка мала величезне значення, якщо здійнявся такий галас. Сам факт, що він так довго живе після того, як була перерізана його життєва нитка, свідчить про його силу й значущість. Перерізавши цю нитку, Атропос запустив вервечку напрочуд жахливих подій).

Луїза, зіщулившись, наблизилася до Ральфа.

Лахесіс: (— Ти назвав нас слугами. Ти правий більше, ніж тобі навіть здається. У цьому випадку ми є лише кур’єрами, що доставляють послання. Наше завдання полягає в тому, щоб пояснити тобі й Луїзі, що тут відбувається й чого очікують від вас. І тепер наша місія майже виконана. А на запитання, хто «запалив червоне світло», ми відповісти не можемо, тому що й самі не знаємо).

(— Я вам не вірю.)

Але Ральф не вловив у своєму голосі переконаності (якщо це взагалі був голос).

Клото: (— Не будь упертюхом — звісно ж, віриш! Невже ти вважаєш, що рада директорів величезної автомобільної компанії запросить простого робітника в зал засідань для того, щоб пояснити йому політику компанії? Або докладно роз’яснити, чому вони вирішили закрити один завод і не чіпати іншого?)

Лахесіс: (— У нашій ієрархії ми маємо трохи вищий статус, ніж збирач на конвеєрі, і все ж ми лише «гвинтики», Ральфе, — не більше, але й не менше).

Клото: (— Задовольняйся тим, що крім рівня шот-таймерів і рівня лонґ-таймерів, на якому існуємо Лахесіс, Атропос і я, є ще й інші рівні. Їх населяють істоти, яких можна назвати Ол-таймерами, — створіння або вічні, або настільки близькі до цього, що між ними немає жодної різниці. Шот-таймери й лонґ-таймери живуть у пересічних сферах існування — на з’єднаних між собою поверхах одного й того ж будинку, якщо тобі таке пояснення подобається більше, — якими правлять Визначеність та Випадковість. А над цими поверхами, недосяжні для нас, але все ж приналежні до цієї вежі існування, живуть і інші. Деякі з них прекрасні, чудові; інші ж приховані від нашого розуміння, не кажучи вже про ваше. Ці істоти можна назвати Вища Визначеність та Вища Випадковість… Хоча, можливо, після певного рівня взагалі немає жодної випадковості. Ми підозрюємо, що це так, але не можемо про це судити. Ми лише знаємо, що щось із вищих кіл зацікавилося Едом Діпно, а інше щось із того ж рівня зробило відповідний хід. І цим контрходом є ви, Ральфе й Луїзо).

Луїза розгублено глянула на Ральфа, але він не помітив її погляду. Думка, що хтось пересуває їх, немов шахові фігурки в улюбленому турнірі Фея Чепіна, — думка, що роздратувала б його за інших обставин, — у цю мить здалася цілком природною. Ральф згадав вечірній дзвінок Еда. «Тебе затягує у вир, — сказав Ед, — а в його глибинах ховається таке, чого ти не в змозі осягнути».

Буття, інакше кажучи.

Істоти, занадто складні для розуміння, як сказав пан К., а пан К. пов’язаний із людською смертю. «Вони ще не помітили тебе, — сказав йому в той вечір Ед, — але якщо ти будеш заважати мені, це станеться. І ти пошкодуєш. Повір мені».

Луїза: (— А як вам вдалося підняти нас до такого рівня? Причина в безсонні?)

Лахесіс, обережно: (— Власне кажучи, так. Ми можемо вносити невеликі зміни в аури шот-таймерів. Таке коректування викликає особливу форму безсоння, що змінює хід сновидінь і сприйняття світу. Коректування аур шот-таймерів — заняття делікатне. Завжди існує загроза божевілля).

Клото: (— Часом вам, можливо, здавалося, що ви божеволієте, але насправді ви навіть не наближалися до подібного стану. Ви обоє значно міцніші, ніж вважаєте).

«Ці виродки, очевидно, впевнені, що вони нас заспокоюють», — подумав Ральф, але потім притамував закипаючий гнів. Не можна витрачати час на емоції. Можливо, він відіграється пізніше. А поки Ральф погладив руку Луїзи й знову повернувся до Клото й Лахесіса.

(— Улітку, після того як він побив свою дружину, Ед розповів мені про істоту, яка називає себе Кривавим Царем. Вам це про що-небудь говорить?)

Клото й Лахесіс переглянулися, і Ральфові здалося, що він уловив у їхніх очах торжество.

Клото: (— Ральфе, не забувай, що Ед безумець, що він живе в ілюзорному…)

Ральф: (— Кого ви хочете обманути?)

(…але ми вважаємо, що його Кривавий Цар насправді існує в тій чи іншій формі, й коли Атропос перерізував життєву нитку Еда, той потрапив під безпосередній вплив цієї істоти.)

Два лисих лікарі знову переглянулися, і тепер Ральф зрозумів, що їхні погляди випромінювали не торжество, а жах.

Наступний день — середа — вже наближався до полудня. Ральф не був цілком певен, але йому здалося, що час на рівні шот-таймеров помчав іще швидше, і якщо вони швидко не закінчать, то Білл Мак-Ґоверн виявиться не єдиним, кого вони переживуть.

Клото: (— Атропос знає, що Вища Визначеність спрямує свого посланця і спробує змінити те, що він накоїв, і йому відомо, кого саме. Але ви не повинні дозволити Атропосу заманити вас на манівці: пам’ятайте, що він не більше аніж пішак на шахівниці. Насправді зовсім не Атропос протистоїть вам).

Сказавши це, він сумовито глянув на свого колегу Лахесіса, кивнув, і в Ральфа защеміло серце. Він був упевнений, що два лисих лікарі мали найкращі наміри, але так само доволі чітко усвідомлював, що вони лишень виконавці.

Клото: (— До того ж, вам не слід надто близько підбиратися до Атропоса. Я недостатньо чітко наголосив на цьому. Його оточують сили більш могутні, аніж він, сили владні й злі, сили свідомі, які не зупиняться ні перед чим, щоб перешкодити вам. І все ж ми вважаємо, що коли ви будете триматися подалі від Атропоса, вам вдасться перешкодити тому жахіттю, яке ось-ось може статися… Яке до певної міри вже відбувається).

Ральф не надто переймався невисловленим припущенням, що вони з Луїзою будуть діяти незалежно від того, чого хочуть від них ці два щасливих недоумки, зрештою навряд чи був підходящим момент для висловлення цієї думки.

Луїза: (— А що має статися? І чого ви хочете від нас? Нам треба розшукати Еда й відмовити його від якогось поганого вчинку?)

Клото й Лахесіс з однаковим виразом жаху зиркнули на неї:

(— Невже ти не слухала…)

(—…і думати не смій…)

Вони замовкли, і Клото попросив Лахесіса продовжувати.

(— Якщо ти не слухала нас, Луїзо, послухай тепер: не наближайтеся до Еда Діпно! Його, як і Атропоса, така незвичайна ситуація тимчасово наділила величезною силою. Навіть наближаючись до нього, ви ризикуєте зустрітися з сутністю, яку він вважає Кривавим Царем… До того ж Еда немає в Деррі).

Лахесіс подивився на місто, у якому вже загорялися вечірні вогні — середа закінчувалася. Потім знову звернувся до Ральфа й Луїзи:

(— Він поїхав до…)

(-------)

Жодних слів, але Ральф уловив почуттєве враження, що складалося із запахів (бензин, вихлопні гази, морська сіль), відчуттів, звуків (вітер, що тріпоче чимось — можливо, прапором) і образів (величезний будинок з відчиненими навстіж дверима).

(— Він на узбережжі? Або їде туди?)

Клото й Лахесіс кивнули, із їхніх облич стало зрозуміло, що це узбережжя кілометрів за сто тридцять від Деррі, якраз чудове місце для Еда Діпно.

Луїза знову смикнула Ральфа за рукав: (— Ти бачив будинок, Ральфе?)

Він кивнув.

Луїза: (— Це не лабораторії Гокінґа, але щось дуже знайоме).

Лахесіс, говорить швидко, ніби намагаючись змінити тему розмови: (— Де він і що задумав, не так і важливо. Ваше завдання у більш доступному діапазоні, але для його виконання вам може знадобитися вся сила, якою володіють шот-таймери, і на вас може чигати велика небезпека).

Луїза нервово глянула на Ральфа.

(— Скажи їм, що ми не хочемо нікому заподіювати шкоди, Ральфе. Ми погодимося допомогти чим можемо, але ми в жодному разі не будемо завдавати шкоди).

Ральф, однак, нічого не сказав. Він згадував, як блищали брильянтові сережки в мочках вух Атропоса, і міркував, як спритно його загнали в кут — і Луїзу разом з ним. Щоб повернути ці сережки, він зробить що завгодно. Але як далеко він зайде? Чи зможе він вчинити вбивство заради цього?

Не бажаючи торкатися цієї теми — не бажаючи навіть дивитися на Луїзу, — Ральф повернувся до Клото й Лахесіса. Він відкрив було рота, але Луїза випередила його.

(— Я хочу дізнатися ще дещо, перш ніж ви продовжите).

Відповів Клото, у голосі звучав подив — його тон нагадував Білла Мак-Ґоверна.

(— І що ти хочеш довідатися, Луїзо?)

(— Ральф теж у небезпеці? В Атропоса є якась штучка Ральфа, яку нам потрібно забрати? Як, наприклад, панама Мак-Ґоверна?)

Лахесіс і Клото стривожено переглянулися. Навряд чи Луїза помітила їх погляд, але Ральф… «Вона підійшла занадто близько», — промовляв цей короткий погляд. Коли вони знову обернулися до Луїзи, їхні обличчя були спокійні.

Лахесіс: (— Немає. Атропос нічого не взяв у Ральфа, тому що до сьогодні це нічого не змінило б).

Ральф: (— Що ви хочете сказати цим «до сьогодні»?)

Клото: (— Ти прожив своє життя як частина Визначеності, але все змінилося).

Луїза: (— Коли? Це сталося, коли ми почали бачити аури?)

Клото й Лахесіс зиркнули один на одного, тоді на Луїзу, відтак, нервуючи, на Ральфа. Вони нічого не сказали, і Ральф подумав про те, що Клото й Лахесіс, як і хлопчик Джордж Вашингтон, створений міфами, не могли брехати… І в такі моменти вони, можливо, шкодували про це. Альтернатива була одна: щільно зімкнути губи і сподіватися, що розмова перейде в більш безпечне русло. Ральф вирішив не міняти тему, хоча ситуація й дозволяла Луїзі збагнути, куди поділися її сережки… Якщо тільки вона ще не знає цього. Йому пригадалася стара як світ приказка ярмаркових заманювачів: «Підходьте, джентльмени… Але якщо ви хочете грати, вам доведеться платити».

(— О ні, Луїзо, зміни відбулися не тоді, коли я почав бачити аури. Гадаю, чимало людей уловлюють образи Тривалого світу аур, але з ними нічого не стається. Навряд чи мене вигнали з мого безпечного притулку у Визначеності до початку нашої розмови з цими чарівними типами. Що скажете, хлопці? Ви зробили все, навіть не залишили хлібних крихт, щоб можна було повернутися назад,[44] хоча чудово знали, що буде далі. Хіба не так?)

Вони дивилися вниз, потім дуже повільно й неохоче перевели погляд на Ральфа. Відповів Лахесіс:

(— Ти правий, Ральфе. Ми покликали тебе, знаючи, що твоє КА змінилося. Це жахливо, але ми не мали іншої ради).

«А тепер Луїза запитає про себе, — подумав Ральф. — Тепер вона обов’язково запитає».

Але питання не було. Жінка дивилася на них з непроникним виразом обличчя, таким несхожим на звичний вираз «нашої Луїзи». І знову Ральф задумався про те, що саме їй відомо, і його знову розібрала лють.

(— Ви… Ви…)

Він не закінчив, хоча й міг сказати, якби не було поруч Луїзи: «Ви не просто втрутилися в наш сон. Не знаю, як Луїза, але в мене був чудовий притулок у вашій Визначеності… А це означає, що ви навмисне зробили мене винятком із правил, на яких тримається все наше життя. До певної міри я перетворився в таку ж бланку, як і тип, якого нам доведеться розшукати. Як там сказав Клото? “Всі ставки зроблені”. Яка диявольська істина».

Луїза: (— Ви говорили про використання нашої сили. Якої сили?)

Лахесіс, помітно повеселішавши через зміну теми, повернувся до жінки. Він притулив долоню до долоні, потім розвів їх у східному жесті. Між ними промайнули два образи: рука Ральфа, що зметнулася в повітря й вистрелила холодним синім вогнем, і палець Луїзи, що випускав яскраву сіро-блакитну кулю, схожу на ядерну крапельку.

Ральф: (— Добре, дещо ми маємо, але це ненадійна зброя. Воно…)

Він сконцентрувався й створив власний образ: руки, що розібрали панель радіоприймача й дістали звідтіля батарейки. Клото й Лахесіс насупилися, не розуміючи.

Луїза: (— Він намагається пояснити, що ми не завжди можемо користуватися цією силою, до того ж дія її нетривала. Як бачите, наші батарейки сідають).

На їхніх обличчях промайнуло розуміння, змішане зі скептицизмом.

Ральф: (— І що в цьому смішного?)

Клото: (— Нічого… І все. Ви навіть не уявляєте, якими дивними здаєтеся нам — неймовірно розумними й проникливими в один момент і страшенно наївними в інший. Ваші батарейки, як ви їх називаєте, ніколи не сядуть, тому що ви обоє стоїте біля бездонного резервуару сили. Ми вважали, що коли ви вже надпили з цього колодязя, то мусили б знати).

Ральф: (— Про що це ви?)

Лахесіс знову повторив дивний східний жест. Цього разу Ральф побачив місіс Перрін, що йшла в оточенні аури кольору форми курсантів Вест-Пойнта. Завважив яскравий списоподібний спалах, що відокремився від її аури. Цей образ перекрило зображення кощавої жінки з каламутно-коричневою аурою. Вона визирала з вікна авта. Почувся голос Луїзи: «О, Міно, який чарівний будинок».

А за мить пролунав м’який усмоктуючий звук, і від аури жінки відокремився вузький промінь. Слідом за цим було третє зображення, скороминуще, але вражаюче: Ральф, що хапає за руку жінку у віконці довідкової… Поле, що оточує її ліву руку, миттєво змінює кольори, стає бірюзовим.

Образ розтанув. Лахесіс і Клото не відривали поглядів від Ральфа й Луїзи.

Луїза: (— О, ні! Ми більше не станемо так чинити! Це однаково що…)

Образ: двоє чоловіків у смугастих робах і в чорних масках крадуться до виходу з банку, на плечах у них пухкі мішки із зображенням долара.

Ральф: (— Ні, ще гірше…)

Образ: через відкрите вікно влітає кажан, робить два кола при місячному світлі, потім перетворюється на Ральфа Лаґоші, одягненого в пелерину й смокінг старого фасону. Він наближається до сонної жінки — не до молодої, квітучої красуні, а до місіс Перрін — і нахиляється, щоб присмоктатися до її аури.

Коли Ральф оглянувся на Клото й Лахесіса, ті несамовито хитали головами.

Лахесіс: (— Ні! Hi-ні-ні! Ви більше не можете помилятися! Ви ніколи не замислювалися, чому ви шот-таймери? Чому павутина вашого життя тчеться десятиліттями, а не століттями? Ваше життя коротке тому, що ви згораєте як вогонь! Коли ж ви берете енергію у ваших приятелів шот-таймерів, ви просто…)

Образ: дитина на морському березі. Гарненьке дівчатко із золотавими кучерями, що розметалися по плечах, біжить до крайки прибою. У руці в неї червоне пластмасове відерко. Вона стає на коліна й черпає воду з безберегої сіро-голубої Атлантики.

Клото: (— Ви — мов ця дитина, Ральфе й Луїзо, а ваші приятелі шот-таймери — немов цей океан. Тепер ви розумієте!)

Ральф: (— Людська раса справді має такий запас ауричної енергії?)

Лахесіс: (— Ви все ще не розумієте. Така кількість сконцентрована лише…)

Втрутилася Луїза, голос її тремтів, ось лише від страху чи екстазу, це Ральф не міг точно сказати.

(— Стільки енергії сконцентроване в кожному з нас, Ральфе. Такі запаси кожної живої істоти на нашій планеті!)

Ральф, присвиснувши, глянув на Клото й Лахесіса. Ті ствердно кивали.

(— Ви кажете, що ми можемо підзаряджатися від людей, що втрапили під руку? І це абсолютно безпечно для них?)

Клото: (— Так. У такий спосіб неможливо завдати їм шкоди, як неможливо вичерпати Атлантику дитячим відерком).

Ральф сподівався, що це так, тому що вони з Луїзою — як божевільні — несвідомо запозичали енергію. Чим же ще можна пояснити компліменти на їх адресу? Люди стверджували, що він має чудовий вигляд, що він, мабуть, подолав безсоння, тому що такий квітучий, моложавий.

«Чорт забирай, — подумав Ральф, — я ж справді помолодів».

Місяць котився за обрій, і Ральф зрозумів, що незабаром зазоріє на п’ятницю. Час було повертатися до головної теми розмови.

(— Перейдімо до справи, хлопці. До чого вам усі ці проблеми? Що нам варто зупинити?)

І перш ніж Ральфові встигли відповісти, його опромінило внутрішнє розуміння, занадто яскраве й виразне, щоб у ньому можна було сумніватися:

(— Проблема в Сьюзен Дей? Він збирається вбити Сьюзен Дей?)

Клото: (— Так, але…)

Лахесіс: (—…але не це важливо…)

Ральф: (— Продовжуйте — час викласти всі карти на стіл).

Лахесіс: (— Ти правий, Ральфе. Такий час настав).

Вони не торкалися одне одного відтоді, як, утворивши коло, піднялися на дах крізь лікарняні поверхи, тепер же Лахесіс поклав легку як пушинка руку на плече Ральфу, а Клото торкнувся пальців Луїзи — так колись джентльмен вів леді на бал. Запах яблук, смак меду, кора дерева… Але цього разу, незважаючи на захопливі відчуття, Ральфа охопила й тривога, коли Лахесіс повернув ліворуч і повів його до краю плаского лікарняного даху.

Як і чимало міст, Деррі був побудований у найбільш географічно незручному місці, яке лише змогли знайти перші поселенці. Центральна частина містечка розкинулася на крутому схилі; унизу повільно текла річечка. З даху лікарні Деррі скидалося на місто, серце якого простромлював вузький зелений кинджал… І в темряві цей кинджал здавався чорним.

В одній частині міста був Олд-Кейп, будинки післявоєнного часу і новий завод. В іншій було те, що зазвичай розуміється під «центром». Центр Деррі зосередився навколо Ап-майлгілл. Вітчгем-стріт піднімалася вгору на пагорб, а далі розгалужувалася на відростки вулиць (Гарріс-авеню була однією з них), утворюючи західний район. Мейн-стріт відходила від Вітчгем на середині пагорба й вела на південний захід уздовж пологішого схилу. Цей район містечка звався Мейн-стріт-Гілл, або ж Бессі-парк. А над вершиною…

Луїза, майже зі стогоном: (— Боже милостивий, що це?)

Ральф спробував сказати щось втішне, але з його грудей вирвався лише тихий скрик. Поруч із вершиною Мейн-стріт-Гілл розпростерлася величезна чорна хмара у формі парасольки, закриваючи зблідлі перед ранком зірки. Спершу Ральф спробував переконати себе в тому, що це лише дим, що на одному з товарних складів, розташованих тут, виникла пожежа… Можливо, зайнялося навіть покинуте залізничне депо в кінці Нейболт-стріт. Але склади були південніше, а депо — далі на захід, до того ж, якби ця поганка справді була димом, то пориви вітру давно розколошкали б її. Але нічого подібного не відбувалося. Величезна хмара зависла в небі, темніша за темряву.

«І ніхто її не бачить, — подумав Ральф. — Ніхто, крім мене… І Луїзи… І маленьких лисих лікарів. Клятих карликів».

Ральф напружив зір, намагаючись розгледіти те, що ховалося всередині хмари, хоча такої необхідності не було: більшу частину свого життя Ральф прожив у Деррі й міг ходити його вулицями із заплющеними очима (тільки не за кермом). Проте він зміг роздивитись будинок, що був усередині савану, тим паче, що на обрії засвітився новий день. Плаский круглий дах нависав над вигнутим фасадом зі скла й цегли. Ця споруда в стилі п’ятдесятих, зведена за проектом відомого архітектора (колишнього мешканця Деррі) Бенджаміна Генкома, використовувалася тепер як Громадський центр Деррі замість зруйнованого повінню вісімдесят п’ятого року старого центру.

Клото повернув Ральфа до себе.

(— Як бачиш, Ральфе, ти був правий — він справді задумав убити Сьюзен Дей… Однак не лише її).

Клото помовчав, глянув на Луїзу, потім знову сумно подивився на Ральфа.

(— Ця хмара — ви правильно називаєте її саваном — означає, що в певному сенсі він уже зробив те, на що його спровокував Атропос. Сьогодні ввечері тут збереться більше двох тисяч жителів Деррі… І Ед Діпно хоче погубити їх усіх. Якщо нічого не зміниться, він уб’є їх).

Лахесіс підтримав свого колегу:

(— Ви, Ральфе і Луїзо, єдині, хто може запобігти цьому).

Внутрішнім зором Ральф побачив плакат із зображенням Сьюзен Дей у порожній вітрині між «Райт-Ейд» і баром. Згадав він і напис на запиленому склі: «УБИТИ ЦЮ СУКУ». Якраз убивство й могло статися в Деррі, ось що головне. Деррі істотно відрізнялося від інших міст. Ральфові здавалося, що атмосфера в Деррі значно покращилася після повені вісімдесят п’ятого, і все-таки вона була іншою, ніж деінде. Для Деррі притаманна якась підла жилка; коли його мешканці збурені, вони були здатні на жахливі речі.

Ральф витер губи, і його вразив шовковистий, ледь уловимий дотик своєї руки. Різними способами йому постійно нагадували, що його існування змінилося радикально.

Луїза, жахнувшись: (— І як же ми це зробимо? Якщо ми не можемо наближатися ні до Еда, ні до Атропоса, як же ми зуміємо запобігти лиху?)

Тепер, при світлі нового дня, Ральф чітко бачив обличчя Луїзи.

(— Ми зателефонуємо й повідомимо про загрозу вибуху, Луїзо. Це спрацює.)

При цих словах Клото стривожився, а Лахесіс ляснув себе долонею по лобі, а тоді нервово глянув на просвітлене небо. Він спробував повернутися до Ральфа, і на його маленькому обличчі виразно читалася паніка.

(— Це не допоможе, Ральфе. А тепер слухайте мене обоє, слухайте уважно. Що б ви не робили протягом наступних чотирнадцяти годин, не варто недооцінювати могутність сил, які випустив на волю Атропос, коли вперше зустрів Еда, а тоді перерізав його життєву нитку).

Ральф: (— А чому дзвінок не допоможе?)

Лахесіс, з переляком і роздратуванням одночасно: (— Ми не можемо увесь час тільки те й робити, що відповідати на твої запитання, Ральфе Робертсе, — відтепер тобі доведеться вірити нам на слово. Ти ж знаєш, як швидко біжить час на цьому рівні. Якщо ми затримаємося тут довше, ви упустите шанс завадити злу, яке задумали вчинити в будинку Громадського центру сьогодні ввечері. Ти і Луїза Чесс мусите повернутися туди. Просто зобов’язані!)

Клото заспокоїв колегу підняттям руки, потім повернувся до Ральфа й Луїзи:

(— Я відповім на це останнє запитання, хоча якби ти трохи подумав, то й сам би зрозумів, у чому річ. Уже двадцять три рази різні люди телефонували й попереджали про те, що під час виступу Сьюзен Дей готується вибух. Поліція зі спеціально натренованими на виявлення вибухівки собаками обійшла весь будинок, останні сорок вісім годин просвічується рентгеном уся вхідна пошта, людей теж перевіряють. Поліцейські очікували на загрозу вибуху, і вони серйозно ставляться до такої можливості, але ж, на їхню думку, загроза може виходити лише від прихильників заборони абортів, які мають намір завадити виступу міс Дей).

Луїза, глухо: (— О Боже, маленький хлопчик, що кричав: «Рятуйте, вовк!»).

Клото: (— Абсолютно правильно, Луїзо).

Ральф: (— І він уже заклав бомбу?)

Яскраве світло залило дах, відкидаючи тіні від вентиляторів. Клото й Лахесіс глянули на тіні, а потім засмучено подивилися на схід, де з-за обрію зринув краєчок сонця.

Лахесіс: (— Ми не знаємо, та це й неважливо. Ви мусите запобігти виступу, а це можливо зробити лише так: ви повинні переконати відповідальну за все жінку скасувати запрошення Сьюзен Дей. Зрозуміло? Вона не повинна з’явитися в Громадському центрі сьогодні ввечері! Ви не можете зупинити Еда і не смієте наближатися до Атропоса, тому ви зобов’язані зупинити Сьюзен Дей).

Ральф: (— Але…)

Однак не сонячне світло закрило йому рота і не все дужчий страх маленьких лисих лікарів. Це зробила Луїза. Вона рішуче поплескала його рукою по щоці:

(— Досить. Нам час униз, Ральфе. Негайно).

Запитання, мов комарі, кружляли в його голові, але якщо вона сказала, що часу нема, отже, часу справді більше нема. Ральф глянув на сонце, ствердно кивнув і обійняв Луїзу за талію.

Клото, стривожено: (— Не підведіть нас, Ральфе і Луїзо, будь ласка).

Ральф: (— Не варто нас підбадьорювати, карлики. Це ж не футбольний матч).

Не чекаючи відповіді, Ральф заплющив очі й сконцентрувався на переміщенні у свій світ.

Розділ дев’ятнадцятий

Відчуття внутрішнього спалаху — і ранковий холодний вітер ударив Ральфові в обличчя. Він розплющив очі й глянув на жінку, що стояла поруч. Усього мить він бачив ауру, що розвівалася мов газова бальна сукня, а далі це була просто Луїза, з виду років на двадцять молодша, ніж тиждень тому… І абсолютно недоречна на лікарняному даху в легкому осінньому пальті й строгому костюмі.

Ральф міцніше пригорнув до себе жінку, що тремтіла від холоду. Клото й Лахесіса не було й близько.

«Хоча, можливо, вони десь тут, зовсім поряд, — подумав Ральф. — Швидше за все, так воно і є».

Несподівано він знову згадав приказку ярмаркових заманювачів про те, що потрібно платити, якщо хочеш грати, так що підходьте, панове, і викладайте свої грошики. Але найчастіше розігрують саме тебе. Розводять, немов лоха. Цікаво, чому це почуття виникло саме зараз?

«Тому що про деякі речі ти так ніколи й не довідаєшся, — почувся всередині нього голос Керолайн. — Вони провели тебе багатьма дуже цікавими, але кружними стежками, не підпускаючи до головного, поки не стало занадто пізно для запитань, на які їм не хотілося відповідати… Не думаю, щоб усе це відбулося випадково, чи не так?»

Так, Ральф був згоден із нею.

Відчуття, що якась невидима рука підштовхує до темного тунелю, де його може чекати що завгодно, посилилося. Відчуття, що ним маніпулюють. Він почував себе маленьким… Уразливим… Переляканим.

— Ось м-ми й уд-дом-ма, — стукаючи зубами, мовила Луїза. — Як ти гадаєш, котра година?

Зважаючи на все, близько шостої, але, глянувши на годинника, Ральф помітив, що той зупинився, адже його не заводили з вівторка. Простеживши за поглядом Луїзи, Ральф побачив Громадський центр, що стояв островом серед океану автостоянки. Величезний саван, який щойно оточував будинок, зник.

«О, ні. Не обманюй себе, друже. Зараз ти, може, й не бачиш, але він і далі тут».

— Ще рано, — відповів Ральф, притискаючи до себе Луїзу, і вітер змахнув йому волосся з лоба — тепер майже зовсім без сивини. — Але нам треба поквапитися, щоб не стало занадто пізно.

Луїза розуміюче кивнула:

— А де Л-Лахесіс і К-к…

— На рівні, де вітер не пронизує до кісток. Ходімо. Пошукаймо двері, щоб вибратися із цього клятого даху.

Луїза, тремтячи від холоду, дивилася на місто.

— Що ж він зробив? — тихо запитала вона. — Якщо не підклав бомбу, тоді що він придумав?

— Можливо, він установив бомбу, але собаки з натренованим нюхом ще не виявили її. А може, це така речовина, яку собаки взагалі не можуть зачути. Каністра з бензином, схована на даху, або щось маленьке, закладене в туалетний бачок. Зрештою, він заробляв собі на життя хімією… Поки не покинув роботу, щоб стати цілодобовим психом. Можливо, він хоче отруїти їх газом, як пацюків.

— О Боже, Ральфе! — Луїза, приклавши руку до грудей, подивилася на нього стривоженими, розширеними від жаху очима.

— Ходімо, Луїзо. Час вибиратися.

Тепер Луїза відгукнулася доволі охоче. Ральф підвів її до дверей… Гарячково сподіваючись, що вони відчинені.

— Дві тисячі людей, — майже простогнала жінка, коли вони наблизилися до дверей. Ральф відчув полегшення, коли ручка піддалася, але Луїза крижаними пальцями схопила його за зап’ястя, перш ніж він устиг відчинити двері. Її звернене вгору обличчя світилося божевільною надією. — Може, маленькі чоловічки збрехали нам, Ральфе, — можливо, у них якісь свої корисливі цілі, сенсу яких нам ніколи не осягнути, і тому вони нам збрехали.

— Не думаю, що вони можуть обманювати, — повільно відповів він. — Що найжахливіше, Луїзо, — вони не можуть цього. До того ж є ще й це. — Ральф указав у бік Громадського центру, оповитого брудною мембраною, яку вони вже не бачили, але знали, що вона є. Луїза не обернулася туди. Замість цього вона стиснула холодною долонею його пальці, відчинила двері й пішла сходами вниз.

Ральф, відчинивши двері внизу сходів і виглянувши в коридор шостого поверху, побачив, що там нікого нема, і вивів Луїзу. Вони рушили було до ліфта, але зупинилися біля відкритих дверей з табличкою «КІМНАТА ВІДПОЧИНКУ». Там нікого не було, але працював телевізор, і їхня давня знайома Лізетт Бенсон вела ранкову програму новин. Ральф згадав той день, коли він, Луїза й Білл сиділи у вітальні Луїзи, їли спагетті з сиром і дивилися репортаж про інцидент, коли Центр допомоги жінкам закидали ляльками. Це було менше місяця тому. Раптом він згадав, що Білл Мак-Ґоверн ніколи більше не побачить Лізетт Бенсон, як і не зможе забути зачинити вхідні двері; відчуття втрати, таке ж гостре, як листопадова буря, охопило його. Він ніяк не міг повірити в це. Як сталося, що Білл помер так швидко, без церемоній? «Йому не сподобалося б, — подумав Ральф, — і не лише тому, що смерть у лікарняному коридорі від серцевого приступу здалася б йому нечемною».

Але він бачив, як усе відбулося, а Луїза відчула, як Білл розкладався зсередини. І це навело Ральфа на думку про саван, що огорнув Громадський центр, і про те, що станеться, якщо вони не зупинять виступ Сьюзен Дей.

Він пішов до ліфта, але Луїза потягнула його назад. Вона заворожено дивилася на екран телевізора.

— …відчують величезне полегшення, коли виступ захисниці права на аборт Сьюзен Дей стане історією, — говорила Лізетт Бенсон, — але так вважає не тільки поліція. Очевидно, як захисники життя, так і прихильники вибору відчувають, що вони на грані конфлікту. А зараз репортаж Джона Кіркленда в живому ефірі з Громадського центру Деррі. Джоне?

Блідий похмурий чоловік, що стояв поруч із Кірклендом, виявився Деном Далтоном. На сорочці його виднівся значок, де в червоному перекресленому колі було зображено скальпель, націлений на дитину, що згорнулася клубочком. Ральф побачив півдюжини поліцейських машин і два новеньких фургони, один з емблемою Ен-Бі-Сі. По газону йшли двоє поліцейських із собаками — бладгаундом і німецьким шефердом — на повідку.

— Привіт, Лізетт, я веду репортаж із Громадського центру. Загальний настрій можна охарактеризувати як схвильованість і рішучість. Поряд зі мною Ден Далтон, президент організації «Друзі життя», яка так затято протестує проти виступу міс Дей. Пане Далтоне, ви згодні з характеристикою ситуації?

— Що в повітрі витають занепокоєння й рішучість? — запитав Далтон. — Так, можна сказати й так. Ми занепокоєні, що зусилля Сьюзен Дей, найкривавішої злочинниці країни, можуть мати успіх, бо це спричиниться до щоденного вбивства дванадцяти-чотирнадцяти безпомічних ненароджених дітей лише тут, у Деррі.

— Але, пане Далтоне…

— І ми, — обірвав його Далтон, — рішуче налаштовані довести всім, що ми не нацисти, заколисані балаканиною гівняних політиків.

— Пане Далтоне…

— Ми також хочемо довести всім, що дехто з нас спроможний постояти за свої переконання й виконати священний обов’язок, який люблячий Господь поклав на…

— Пане Далтоне, «Друзі життя» планують акти насильства?

Запитання змусило Дена замовкнути, стираючи законсервовану жвавість з його обличчя, і Ральф помітив разючу річ: злість і агресивність покликані були приховати той факт, що Далтон наляканий до смерті.

— Насильство? — вичавив із себе Ден, обронивши це слово акуратно, начебто воно могло поранити йому рота. — Ні. «Друзі життя» відкидають навіть думку про те, що неправедним учинком можна досягти чогось праведного. Ми плануємо провести масову демонстрацію — до нашої боротьби приєднаються захисники життя з Оґасти, Портленда, Портсмута, навіть із Бостона, — але насильства не буде.

— А як щодо Еда Діпно? Ви можете говорити і від його імені?

Губи Далтона, і так стиснуті на нитку, тепер, здавалося, зовсім зникли.

— Пан Діпно більше не має жодного відношення до «Друзів життя», — мовив він, і Ральф уловив у тоні мовця страх і гнів. — Як і Френк Фелтон, Сандра Мак-Кі й Чарльз Пікерінґ, якщо вас це цікавить.

Погляд Джона Кіркленда в об’єктиві камери був короткий, але красномовний. Він свідчив про те, що, на його думку, Ден Далтон геть здурів.

— Ви хочете сказати, що Ед Діпно й інші особи — вибачте, але мені про них нічого не відомо — організували власну групу, яка виступає проти абортів? Щось на кшталт філії?

— Ми не проти абортів, ми за життя! — вигукнув Далтон. — А це велика різниця, жаль, що репортери плутають ці поняття!

— Виходить, вам не відомо, де зараз Ед Діпно і що він планує?

— Я не знаю, де він, і мене це не цікавить, як не цікавлять… філіальники.

«Однак ти боїшся, — подумав Ральф. — І якщо такий самовпевнений вилупок, як ти, боїться, то я просто нажаханий».

Далтон пішов геть. Кіркленд, мабуть, вирішивши, що ще не все вичавив з нього, рушив слідом за Деном, розмотуючи на ходу шнур мікрофону.

— Але хіба не правда, пане Далтоне, що, поки Ед Діпно був членом вашої організації, саме він спровокував кілька протестів з елементами насильства, включаючи витівку з ляльками, наповненими штучною кров’ю?

— Ви все про те ж? — запитав Ден Далтон. — Я помолюся за вас, мій друже. — І пішов геть.

Кіркленд здивовано подивився йому вслід, потім повернувся до камери:

— Ми намагалися зв’язатися з представником протилежної сторони — Ґретхен Тіллбері, яка доклала стільки зусиль, щоб тут, у Громадському центрі Деррі, сьогодні відбувся виступ Сьюзен Дей, — але не змогли її знайти. Ми чули, що міс Тіллбері зараз у Гай-Рідж, притулку для жінок, яким володіє й управляє Центр допомоги жінкам. Очевидно, вона та її асистенти готуються гідно провести те, що, на їхню думку, виллється в мирну демонстрацію й виступ сьогодні ввечері.

Ральф глянув на Луїзу й мовив:

— Принаймні, тепер ми знаємо, куди їхати.

На екрані телевізора з’явилася Лізетт Бенсон:

— Джоне, чи є реальна загроза насильства?

І знову Кіркленд, що зупинився перед низкою поліцейських машин. У руках він тримав білий паперовий прямокутник з надрукованим текстом.

— Служба безпеки виявила сотні таких карток, розкиданих по газону перед Громадським центром. Один із охоронців стверджує, що бачив автомобіль, з якого кидали картки, — «кадилак» моделі шістдесятих, коричневий чи чорний. На ньому не було номерних знаків, але на задньому бампері був напис: «АБОРТ — ЦЕ ВБИВСТВО, А НЕ ВИБІР».

І знову студія, і Лізетт Бенсон, надзвичайно зацікавлена:

— І це написано на тих картках, Джоне?

Кіркленд:

— Ти б назвала це загадкою. — Він глянув на картку. — «Якби у вашому пістолеті було всього дві кулі й ви опинилися в одній кімнаті з Гітлером, Сталіним і лікарем, що робить аборти, як би ви вчинили?» — Кіркленд подивився в камеру й сказав: — Відповідь надрукована на звороті: «Всадив би обидві кулі в того лікаря».

— Джон Кіркленд, репортаж із Громадського центру Деррі.

— Я вмираю з голоду, — повідомила Луїза, коли Ральф обережно виводив «олдсмобіль» зі стоянки. — Навіть якщо я й перебільшую, то не дуже.

— Я теж хочу їсти, — відповів Ральф. — Цілком природно, якщо врахувати, що ми не їли від вівторка. По дорозі в Гай-Рідж обов’язково заїдемо в кафе.

— А часу в нас вистачить?

— Іще б пак. Адже перемогу здобуває ситий.

— Можливо, та я не почуваю себе надто войовничою. А ти знаєш, де…

— Помовч секунду, Луїзо.

Він зупинив авто, перевів коробку передач у нейтральну позицію і прислухався. З-під капота чулися постукування й скрегіт, і це не сподобалося Ральфові. Звичайно, цементні стіни в таких місцях підсилюють звуки, і все-таки…

— Ральфе? — нервово одізвалася Луїза. — Тільки не кажи мені, що машина зламалася. Просто не кажи мені цього, добре?

— Гадаю, з нею все гаразд, — відповів він і знову почав пробиратися до денного світла. — Я трохи відвик від бабусі Неллі відтоді, як померла Керолайн. Забув, на які звуки вона здатна. Ти щось хотіла запитати?

— А ти знаєш, де Гай-Рідж?

Ральф похитав головою:

— Десь у передмісті Ньюпорта. Навряд чи вони хочуть, щоб чоловіки знали адресу цього притулку. Я сподівався, що ти краще знаєш.

Луїза теж похитала головою:

— Хвалити Бога, мені ніколи не потрібно було вдаватися до таких послуг. Нам слід зателефонувати їй. Міс Тіллбері. Тебе ж із нею познайомила Елен, отже, ти можеш поговорити з нею. Вона вислухає тебе.

Луїза обдарувала його поглядом, що зігрів серце, — «Будь-яка розсудлива людина прислухається до тебе, Ральфе», — промовляли її очі, але Ральф знову похитав головою:

— Готовий побитися об заклад, що сьогодні Ґретхен відповідає на дзвінки лише з Громадського центру і від Сьюзен Дей. Ця жінка або дуже смілива, або просто тупоголова ослиця, якщо вона приїжджає сюди.

— Можливо, і те й інше. Якщо Ґретхен Тіллбері не відповідає на телефонні дзвінки, як же ми зможемо зв’язатися з нею?

— Ось що я тобі скажу: більшу частину свого справжнього життя, як називає це Фей Чепін, я пропрацював комівояжером. Сподіваюся, що й зараз, за необхідності, зможу виявити винахідливість. — Він згадав про жінку з довідкового бюро з жовтогарячою аурою й посміхнувся: — І переконливість.

— Ральфе?

— Що, Луїзо?

— Мені здається, це і є справжнє життя.

Він погладив її по руці:

— Розумію, люба.

Знайоме сухорляве обличчя виглянуло з кабіни контролера платної лікарняної стоянки, знайома посмішка — не менше півдюжини зубів були, та загули — освітила його.

— Гей, Ральфе, це ти? Чорт мене забирай! Краса!

— Трігер? — здивувався Ральф. — Тріґер Вашон?

— А хто ж іще? — Тріґер відкинув з очей пасмо волосся, щоб краще розгледіти Луїзу. — А хто ця квіточка? Хай мені чорт, якщо не знаю її!

— Луїза Чесс, — відповів Ральф, дістаючи квиточок з гаманця. — Ти мав знати її чоловіка, Пола…

— Чорт, звичайно, знаю! — вигукнув Трігер. — У сімдесятому або сімдесят першому ми з ним іноді разом проводили вікенд! Оце так! Як він поживає, мем?

— Містер Чесс відійшов у кращий світ більше двох років тому, — відповіла Луїза.

— Чорт забирай! Печальна новина. Він був чудовим хлопцем, Пол Чесс. Його всі любили. — Тріґер так засмутився, ніби Луїза повідомила йому, що це сталося сьогодні вранці.

— Дякую, пане Вашоне. — Луїза глянула на годинника, тоді на Ральфа. Шлунок її загурчав, мовби ставлячи останню крапку в суперечці.

Ральф крізь віконечко передав квиток, і, коли Тріґер узяв його, Ральф раптом зрозумів, що по штампу буде видно, скільки часу вони з Луїзою провели в лікарні. З вівторка. Майже шістдесят годин.

— А що з роботою в хімчистці, Тріґу? — поспішно запитав він.

— А-а-а, мене звільнили, — відповів Тріґер. — Хіба я не розповідав? Майже всіх звільнили. Спершу я засумував, а у квітні влаштувався сюди, і… нівроку! Тут мені набагато краще. Коли роботи мало, я дивлюся телевізор, ніхто не кричить на мене, коли я зриваюся з місця, як тільки загориться зелене світло, і ніхто не наїжджає на мене. Усі квапляться скоріше на те світло, а мені поспішати нікуди. І ось що я скажу тобі, Ральфе: цей клятий фургон був холодніший, ніж цицьки відьми взимку. Даруйте, мем.

Луїза не відповіла. Здавалося, вона з величезним інтересом вивчає свої долоні. А Ральф із полегшенням спостерігав, як Тріґер зім’яв квиток і викинув його в кошик, навіть не глянувши на штамп із датою й часом. Він натиснув на кнопку касового апарата, і на табло висвітилося: 0.00$.

— О, Тріґу, як мило з твого боку, — сказав Ральф.

— Е-е, дрібниці. — Тріґер урочисто натиснув ще одну кнопку. Піднявся шлагбаум. — Радий тебе бачити. Скажи, ти пам’ятаєш той день біля аеродрому? Боже! Спека пекельна, а ті два типи мало не повбивали один одного. А потім полило як із відра. Ти йшов пішки, а я тебе підвіз додому. Після цього ми зустрічалися раз чи двічі. — Він уважно подивився на Ральфа. — У тебе грандіозний вигляд, Ральфе. Чорт, тобі не більше п’ятдесяти п’яти. Краса!

Поруч знову забурчав шлунок Луїзи, тепер уже голосніше. Вона й далі розглядала долоні.

— А почуваю я себе набагато старшим, — сказав Ральф. — Тріґу, я радий був побачитися з тобою, але нам треба…

— Прокляття, — мовив Тріґ, і погляд його затуманився. — Я маю щось повідомити тобі, Ральфе. Я думав. Щодо того дня. Боже, яка в мене дірява голова.

Ральф трохи почекав — із нетерпінням і цікавістю.

— Та не переймайся! Чуєш, Трігу, не засмучуйся. Це було так давно.

— Якого біса?.. — пробурмотів Тріґер, уп’явшись у стелю своєї кабіни, начебто там була написана відповідь.

— Ральфе, нам час. — Луїза смикнула його за рукав. — І справа не лише в сніданку.

— Так. Ти абсолютно права. — Ральф плавно рушив з місця. — Якщо згадаєш, Тріґу, подзвони мені. Номер у довіднику. Радий був зустріти тебе.

Тріґер Вашон проігнорував тираду Ральфа; здавалося, він його взагалі не помічає.

— Може, ми щось бачили? — запитав він у стелі. — Або щось зробили! Боже!

Він усе ще дивився вгору, пошкрябуючи щетину, коли Ральф повернув ліворуч і рушив по Госпітл-драйв до низького цегляного будинку, де був Центр допомоги жінкам.

Тепер, коли зійшло сонце, біля будинку чергував лише один охоронець, демонстрантів же не було зовсім. У зв’язку з їхньою відсутністю Ральф згадав кіноепопею про джунглі, яку він бачив ще замолоду, — особливо той епізод, в якому замовкали тамтами аборигенів і герой — Джон Голл чи Френк Бак — обертався до свого сусіда й казав, що йому це не подобається, занадто тихо. Охоронець дістав блокнот, глянув на «олдсмобіль» Ральфа і щось записав — швидше за все, номерні знаки. Потім по всіяній листям доріжці наблизився до них.

Ральф припаркувався і вийшов, обійшовши навколо машини, щоб відчинити дверцята Луїзі.

— І як же ти впораєшся з цим? — поцікавилася Луїза, коли він простягнув їй руку, допомагаючи вийти.

— Нам доведеться трохи схитрувати, головне — не зариватися. Правильно?

— Правильно. — Вона нервово обсмикнула пальто, а потім блиснула мегаватною посмішкою у бік охоронця:

— Доброго ранку, офіцере.

— Доброго. — Він подивився на годинника. — Не думаю, що там хто-небудь є, крім реєстратора й прибиральниці.

— А нам саме й потрібна реєстратор, — радісно мовила Луїза. — Барбі Річардс. Її тітка Сімона попросила дещо передати їй. Дуже важливе. Скажіть, що її хоче бачити Луїза Чесс.

Охоронець подумав, потім кивнув на двері:

— Гаразд. Проходьте, мем.

Луїза, посміхаючись ще сліпучіше, мовила:

— Ми на секундочку, правда, Нортоне?

— Радше на секунду з половиною, — погодився Ральф. А коли вони вже підходили до будинку, він нахилився до неї й прошептав: — Нортон? Чудово, Луїзо. Виходить, Нортон?

— Я сказала перше, що спало мені на думку, — відповіла вона. — Напевно, я згадала фільм «Молодята» — Ральф і Нортон, пам’ятаєш?

— Так, — відповів він.

Двоє дверей виявилися замкненими, зате треті були відкриті, і вони зайшли всередину. Ральф стиснув долоню Луїзи й відчув потиск у відповідь. Одночасно він відчув концентрацію, посилення волі й свідомості. Здавалося, все довкола нього перетворилося на око світу, яке спершу змигнуло, а потім широко розплющилося. Усе навколо них.

Приймальна палата була оформлена підкреслено просто. На стінах висіли плакати того типу, які іноземні туристичні агентства розсилають, беручи лише за вартість пересилки. Єдиним винятком було величезне чорно-біле фото молодої жінки в просторій сукні для вагітних. Вона сиділа за стійкою, тримаючи в руці келих із мартіні. «КОЛИ ВИ ВАГІТНІ, ВИ НІКОЛИ НЕ П’ЄТЕ САМІ» — стверджував напис під фотографією. І жодних ознак того, що в кімнаті або кімнатах, розташованих за приємним, нічим не примітним вестибюлем, роблять аборти.

«А чого ти сподівався? — подумав Ральф. — Реклами? Плаката із зображенням внутрішньоутробного плоду, що висів би між видами острова Капрі й італійських Альп? Спустися на землю, Ральфе».

Ліворуч від них огрядна жінка років п’ятдесяти витирала кавовий столик; поряд з нею був візок з різними мийними засобами. Жінку огортала темно-синя аура, поцяткована хворобливими чорними плямами, що обліпили серце й легені, немов потворні комахи. Жінка дивилася на них з виразною підозрою.

Водночас на них уважно дивилася ще одна жінка — щоправда, без тієї підозри, що прозирала в очах прибиральниці. Ральф упізнав її з телеінтерв’ю в день інциденту з ляльками. Племінниця Сімони Кастоньї, тридцяти п’ятилітня брюнетка, прекрасна й у таку ранню пору. Вона сиділа за сірим металевим столом у хмарі лісисто-зеленої аури — більш здорової, ніж поле прибиральниці. На столі стояла гранована ваза з осінніми квітами.

Жінка напружено посміхалася, не впізнаючи їх, потім показала пальчиком на годинника.

— Ми відчиняємося о восьмій, — сказала вона, — і навряд чи сьогодні зможемо допомогти вам. У всіх лікарів вихідний. У нас сьогодні знаменний день.

— Я знаю, — запевнила її Луїза й ще раз стиснула руку Ральфа, перш ніж відпустити її. У його голові почувся тихесенький голос Луїзи:

(— Стій на місці, Ральфе. У неї там…)

Луїза послала йому образ ще слабший, ніж думка, — і той образ моментально розтанув. Цей спосіб спілкування набагато легше давався на верхніх рівнях, але того, що він побачив, було достатньо. Рука, якою Барбара Річардс показувала на годинника, лежала на столі, але друга, захована під столом, торкалася маленької білої кнопки. Якщо хтось із них поведеться хоч трішечки дивно, вона натисне кнопку, викликаючи спершу їхнього знайомця з блокнотом, що стояв біля входу, а потім і майже всю службу безпеки Деррі.

«Саме за мною вона стежить більш уважно, тому що я чоловік», — подумав Ральф.

Коли Луїза підійшла до столика реєстратури, Ральф із прикрістю подумав, що в такій атмосфері Деррі цей вид статевої дискримінації — неусвідомленої, але дуже дієвої — може довести цю гарненьку темноволосу жінку до біди… Можливо, навіть до смерті. Він згадав, що, за словами Лейдекера, однією з божевільних спільниць Еда була жінка. «Одутле прищаве обличчя, — казав той, — і такі товстенні лінзи окулярів, що очі нагадують яйця-пашот». Її звуть Сандра Якось. І якщо до столика наблизиться ця Сандра Якось, як підходить зараз Луїза, спершу відкриваючи свою сумочку, а потім засовуючи туди руку, чи натисне жінка з лісисто-зеленою аурою кнопку тривоги?

— Можливо, ти не пам’ятаєш мене, Барбаро, — говорила тим часом Луїза, — тому що я нечасто зустрічалася з тобою після того, як ти закінчила коледж, тоді ти дружила з хлопчиком Спаркмейєрів…

— О Боже, Ленні Спаркмейєр, я не згадувала про нього стільки часу, — мовила Барбара Річардс і зніяковіло засміялася. — Але вас я пам’ятаю. Луїза Деленсі. Ви й далі граєте?

— Чесс, а не Деленсі, але ми все ще граємо. — У голосі Луїзи звучало задоволення від того факту, що її пам’ятають, і Ральф сподівався, що вона не забуде про мету їхнього візиту. Але хвилювався він даремно. — Сімона попросила мене передати записку Ґретхен Тіллбері. — Вона дістала із сумочки аркуш. — Ти можеш передати їй це?

— Сумніваюся, що сьогодні мені вдасться поговорити з Ґретхен навіть по телефону, — мовила Річардс. — У неї дуже багато роботи.

— Уявляю. — Луїза щиро зареготала. — Однак не думаю, що це горить. У Ґретхен є племінниця, яка отримала стипендію на навчання в університеті Нью-Гемпшира. Дивно, але люди діють наполегливіше, коли хочуть повідомити погану новину, а ось хорошу…

— Справді, — погодилася Річардс, простягаючи руку до аркуша. — І все ж я із задоволенням передам це Ґретхен…

Луїза взяла Барбару за зап’ястя, і спалах сірого світла — настільки яскравого, що Ральф замружився, — освітив руку молодої жінки, її плече, шию. Світіння німбом закружляло навколо її голови, а потім зникло.

«Ні, не зникло, — подумав Ральф. — Воно просочилося всередину».

— Що це було? — підозріло запитала прибиральниця. — Щось гримнуло?

— Швидше за все, вихлоп машини, — пояснив Ральф.

— Ну, звичайно, — гумкнула вона. — Ці трикляті мужики все знають. Чуєш, Барбі?

Річардс підтакнула. Голос жінки звучав абсолютно нормально, але Ральф бачив перламутрово-сірий туман, що огортав її очі.

— Гадаю, він правий, але краще б тобі перевірити, чи не сталося чого, — попросила вона прибиральницю. — Ми повинні бути гранично обережні.

— Добре. — Прибиральниця відставила пляшку зі склоочисником убік, рушила до дверей (обдарувавши Ральфа поглядом, який промовляв: «Ти старий, але можу заприсягтися, що десь там у тебе все ще ховається пеніс») і вийшла на вулицю.

Як тільки жінка вийшла, Луїза схилилася над столом:

— Барбаро, мені й моєму другові необхідно негайно поговорити із Гретхен Тіллбері, — сказала вона. — Віч-на-віч.

— Її тут немає. Гретхен зараз у Гай-Рідж.

— Як туди доїхати?

Річардс перевела погляд на Ральфа. У сірих, майже без зіниць очах застигло занепокоєння. Жінка скидалася на раптово ожилу грецьку статую. Темно-зелена аура сполотніла.

«Ні, — подумав він. — Це сіра аура Луїзи тимчасово перекрила поле жінки».

Луїза оглянулася, простеживши за поглядом Барбари Річардс, спрямованим на Ральфа, потім знову повернулася до неї:

— Звичайно, він чоловік, але зараз цілком безпечний. Обіцяю, все буде добре. Ми не заподіємо шкоди ні Гретхен Тіллбері, ні іншим жінкам у Гай-Рідж, але нам необхідно переговорити з Ґретхен, тому скажи, як туди дістатися. — Луїза знову торкнулася руки Річардс, передавши частину свого сірого світіння.

— Обережно, не нашкодь, — ледь чутним голосом попередив Ральф.

— Постараюся, але вона повинна заговорити. — Луїза схилилася ближче до Річардс. — Нумо ж, Барбаро, кажи. Як нам проїхати?

— По шосе № 33 виїдете з Деррі, — мовила Барбі. — Потім кілометрів п’ятнадцять по старому Ньюпортському шосе, ліворуч побачите величезний червоний фермерський будинок, за ним два сараї. Потім перший поворот ліворуч…

Повернулася прибиральниця.

— Пітер нічого не чув… — Вона раптом замовкла, можливо, їй не сподобалося те, як Луїза схилилася над столом її подруги, а може, її збентежив порожній вираз очей Річардс.

— Барбі, все гара…

— Заспокойся, — дружелюбно мовив Ральф. — Вони розмовляють. — І взяв жінку за руку, відчувши короткочасний, але потужний приплив енергії. На мить усі барви світу заблищали ще яскравіше. Прибиральницю звали Рейчел Андерсон. Вона була дружиною типа, який жорстоко бив її, але зник вісім років тому. Тепер головними в її житті стали собака й подруги з Центру допомоги жінкам.

— Звичайно, — мовила Рейчел Андерсон замисленим, сонним голосом. — Вони розмовляють, а Пітер запевнив, що все нормально, так що мені краще помовчати.

— Чудова думка, — сказав Ральф, легенько притримуючи жінку за руку.

Луїза озирнулася, але переконавшись, що ситуація під контролем, знову звернулася до Барбари Річардс:

— За фермерським будинком із двома сараями звернути ліворуч. Я зрозуміла. А далі?

— Кілометрів зо два проїдете по ґрунтовій дорозі, що впирається в цей будинок. Це і є Гай-Рідж. Там такий чудесний вид…

— Не сумніваюся, — обірвала її Луїза. — Рада, що побачилася з тобою, Барбаро. А тепер я й мій друг…

— Мені теж було приємно, Луїзо, — вимовила Річардс глухим, механічним голосом.

— А тепер нам час іти. Усе добре.

— Так.

— Тобі не обов’язково пам’ятати про нашу розмову, — закінчила Луїза.

— Так.

Луїза взяла зі столу аркуш, який раніше дістала з сумочки.

— Чому б тобі не продовжити роботу, Рейчел? — запитав Ральф прибиральницю. Він обережно відпустив її руку, готовий негайно відновити хватку, якщо жінка виявить найменші ознаки занепокоєння.

— Звичайно, мені краще повернутися до роботи, — більш дружелюбно мовила вона. — Хочу попоратися тут до обіду, щоб піти в Гай-Рідж і допомогти там.

Коли Рейчел Андерсон повернулася до свого візка із засобами для чищення, Луїза приєдналася до Ральфа.

— З ними ж усе буде гаразд, Ральфе?

— Так. Упевнений. А ти як? Не відчуваєш слабкості абощо?

— Ні. Ти запам’ятав дорогу?

— Звичайно — це місце раніше звалося Сади Барретта. Щоосені ми з Керолайн збирали там яблука й купували сидр, поки на початку вісімдесятих ферму не продали. Це ж треба, там Гай-Рідж.

— Дивуватися будеш пізніше, Ральфе, — я справді вмираю від голоду.

— Добре-добре. До речі, що це за папірець? Записка про племінницю, яка отримала стипендію на навчання в університеті Нью-Гемпшира?

Луїза, посміхнувшись, показала Ральфові аркуш, який виявився рахунком за електроенергію.

— І як, вдалося вам передати повідомлення? — поцікавився охоронець, коли вони вийшли з будинку й рушили до машини.

— Так, спасибі, — відповіла Луїза, знову вмикаючи свою мегаватну посмішку. Вона й далі йшла спокійно, однак міцніше стиснула руку Ральфа. Він розумів, як зараз Луїзі, і не знав, як довго протриває їхній вплив на обох жінок.

— От і добре, — кивнув охоронець, виходячи за ними до кінця під’їзної доріжки. — День сьогодні важкий, буду радий, коли він закінчиться. Знаєте, скільки охоронців буде задіяно тут із полудня й до півночі? Дюжина. І це лише тут. У Громадському центрі ще людей сорок, не рахуючи сил місцевої поліції.

«І все це абсолютно даремно», — подумав Ральф.

— І заради чого? Щоб якась блондиночка могла висловитися?

Охоронець глянув на Луїзу, немов очікуючи з її боку обвинувачень у статевій дискримінації, але Луїза лише посміхнулася у відповідь.

— Сподіваюся, все буде добре, офіцере, — мовив Ральф і повів Луїзу до «олдсмобіля». Він увімкнув мотор, обережно виїхав на дорогу, чекаючи, що зараз із будинку вибіжать Барбара Річардс і Рейчел Андерсон із дико випнутими очима й піднятими в обвинувальному жесті руками. Але нічого не сталося. Ральф полегшено зітхнув. Луїза, глянувши на нього, співчутливо кивнула.

— Я вважав себе комівояжером, — мовив Ральф, — але ніколи не бачив такої вправності.

Луїза соромливо посміхнулася й скромно склала руки на колінах. Із кабіни, розмахуючи руками, вибіг Тріґер. Спершу Ральф подумав, що їм усе-таки не вдалося спокійно поїхати — охоронець із блокнотом запідозрив щось нехороше й по телефону наказав Тріґеру затримати їх. Потім він звернув увагу на те, який вигляд у Тріґера — той захеканий, але щасливий, і щось тримає у правій руці. Предмет виявився дуже, старим, обтріпаним гаманцем, що розкривався й закривався, немов беззубий рот якогось чудовиська, при кожному змаху руки Тріґера. — Не хвилюйся, — сказав Ральф, пригальмовуючи. — Не знаю, що йому треба, але нічого поганого він нам не зробить. Упевнений.

— Мені начхати на те, чого хоче він. Я ж хочу швидше вибратися звідси й поїсти. Якщо він знову базікатиме про риболовлю, Ральфе, я сама натисну на педаль газу, май на увазі.

— Амінь, — відповів Ральф, точно знаючи, що переймають Тріґера Вашона зовсім не спогади про риболовлю. Ральф розібрався ще не в усьому, та одне він засвоїв твердо: ніщо в цьому світі більше не відбувається випадково. Це Визначеність вийшла на стежку війни. Ральф загальмував біля Тріґера і натиснув на кнопку, щоб опустити скло. Роздратовано поскрипуючи, воно поповзло вниз.

— Гей, Ральфе! — крикнув Тріґер. — Я думав, що прогледів тебе!

— У чому справа, Тріґу? Ми квапимося…

— Добре, добре, це займе не більше секунди. Воно в моєму гаманці, Ральфе. Я зберігаю всі свої папірці тут і ніколи нічого не викидаю.

Він розкрив гаманець, виставляючи на огляд зім’яті рахунки, фотографії (і провалитися йому на цьому місці, якщо Ральф не помітив, що на одній із них Тріґер зображений з величезним окунем у руках), старі візитні картки, пожовтілі й потерті від часу. Трігер перебирав весь цей мотлох зі швидкістю банківського клерка, що називає курс обміну валют.

— Ніколи нічого не викидаю, — бурмотав Трігер. — На них дуже зручно писати, краще, ніж у блокноті, до того ж їх дають безкоштовно. Секундочку… Чорт забирай, і де ж вона?

Луїза нетерпляче подивилася на Ральфа й кивнула у бік дороги. Ральф проігнорував як погляд, так і жест. У його грудях дивно занило. Внутрішнім оком він побачив, як пише щось вказівним пальцем на запітнілому склі вантажівки Трігера п’ятнадцять місяців тому.

— Ральфе, пам’ятаєш шарф, що був на Діпно в той день? Білий, із червоними мітками?

— Звичайно, пам’ятаю, — відповів Ральф.

«Ах ти ж піхволизе! — обізвав Ед огрядного водія пікапа. — Грав я твою маму, а ти вилизував!». І шарф він теж чудово пам’ятав. Ось лише червоні мітки зовсім не були безглуздим візерунком; це була ідеограма або ідеограми. У Ральфа засмоктало під ложечкою, коли Трігер перестав ритися в гаманці. Тепер Ральф зрозумів, у чому справа. Він знав.

— Ральфе, ти був на війні? — запитав Трігер. — На великій. На Другій світовій?

— Певною мірою, — відповів Ральф. — Здебільшого я «воював» у Техасі. На початку сорок п’ятого мене відправили за океан, але я постійно був у другому ешелоні.

Тріґер кивнув:

— Виходить, тебе відправили в Європу. Тому що в регіоні Тихого океану не було такого ешелону.

— Я був в Англії, — підтвердив Ральф, — потім у Німеччині.

Тріґер задоволено кивав:

— Якби ти служив на Тихому океані, ти б знав, що напис на шарфі зовсім не китайський.

— Японський. Правильно, Тріґу?

Трігер кивнув. У руці він тримав одну з візитних карток. На чистому боці Ральф побачив грубу імітацію двох символів із шарфа Еда, подвійний символ, який він сам написав на запітнілому склі вантажівки Тріґера.

— Про що ви говорите? — втрутилася Луїза, тепер у її голосі звучало не нетерпіння, а жах.

— Я мусив би знати. — Ральф почув свій слабкий, переляканий голос. — Просто зобов’язаний.

— Знати що? — Луїза труснула його за плече. — Знати що?

Ральф не відповів. Немов у сні, він простягнув руку і взяв картку. Тріґер Вашон уже не посміхався, його темні очі з похмурою увагою вивчали Ральфа.

— Я перемалював значки раніше, ніж вони встигли зникнути зі скла, — пояснив він, — я знав, що бачив їх раніше, а коли повернувся додому, то зрозумів, де саме. Мій старший брат Марсель воював на Тихому. Він привіз звідти саме такий шарф. Але я про всяк випадок перепитав його, і Марсель записав переклад на картці. — Тріґер показав на листок паперу, затиснутий у руці Ральфа. — Я хотів розповісти тобі за першої ж нагоди, але постійно забував. Здається, краще б я взагалі забув про це назавжди.

— Ні, ні.

Луїза взяла картку в Ральфа:

— Що це? Що це означає?

— Пізніше поясню. — Ральф потягнувся до важеля коробки передач. На серце немов камінь ліг. Луїза розглядала символи, намальовані на чистому боці картки, повернувши її до Ральфа іншим боком: «Л. Г. ВЕЛЛС. КОЛОДЯЗІ Й СУХА КЛАДКА». А нижче був напис, зроблений старшим братом Тріґера:

«КАМІКАДЗЕ».