Безсоння

Епілог Ява Вісника Смерті (II)

Другого січня 1994 року Луїза Чесс стала Луїзою Робертс. До вівтаря її вів син Гарольд. Дружина Гарольда не прибула на церемонію одруження, вона залишилася в Банґорі. Ральф підозрював, що в неї бронхіт. Однак він вирішив тримати свої підозри при собі, не вельми й розчарований відсутністю Дженет Чесс. Боярином нареченого був детектив Джон Лейдекер, усе ще з гіпсовою пов’язкою на правій руці, однак інших свідчень обставин, за яких він мало не наклав головою, не було. Лейдекер провів чотири дні в глибокій комі, але він розумів, що йому дуже пощастило: крім колег, що були разом з ним під час вибуху, жертвами стали ще шестеро поліцейських, причому двоє входили в команду самого Лейдекера.

Дружкою нареченої була Сімона Кастонья, а тост на святковій церемонії виголошував чоловік, який полюбляв повторювати, що його звуть Джо Вайзер і що тепер він став старший і мудріший. Тріґер Вашон розродився плутаною, але щиросердою тирадою, закінчивши її таким побажанням: «Нехай вони проживуть до ста п’ятдесяти й ніколи не знають ревматизму й запорів!» Коли Ральф і Луїза, у волоссі якої все ще біліли зернятка рису, вийшли з будинку для прийомів, до них підійшов старий чоловік з високим чолом у хмарині білого пухнастого волосся. У руках у нього була книжка.

— Вітаю, Ральфе, — сказав він. — Вітаю, Луїзо.

— Спасибі, Доре, — подякував Ральф.

— Нам не вистачало тебе, — завважила Луїза. — Хіба ти не одержав запрошення? Фей сказав, що він віддав його тобі.

— Звісно, Фей передав мені запрошення. Так, але я не ходжу на заходи, якщо вони проводяться в приміщенні. Занадто тісно. А на похоронах ще гірше. Ось, це для вас. Я не загорнув, тому що мій артрит загострився.

Ральф прийняв подарунок. Це виявилася збірка віршів «Звірі домовилися». Прізвище поета — Стівен Добінс — викликало в Ральфа холодок, але він не розумів, чому саме.

— Спасибі, — подякував він Дорренсу.

— Звичайно, це гірше, ніж його останні твори, але вірші однаково чудові. Добінс дуже добре пише.

— Ми будемо читати їх один одному під час медового місяця, — сказала Луїза.

— Чудовий час для поезії, — завважив Дорренс. — Можливо, найкращий. Я певен, що разом ви будете дуже щасливі.

Старий пішов собі, потім обернувся:

— Ви зробили дуже важливу справу. Лонґ-таймери залишилися задоволені.

Він пішов. Луїза глянула на Ральфа:

— Про що він говорив? Ти знаєш?

Ральф похитав головою. Він не знав, однак у нього виникло відчуття, що він повинен знати. Шрам на руці почав поколювати, викликаючи сверблячку глибоко під шкірою.

— Лонґ-таймери, — протягнула жінка. — Можливо, він мав на увазі нас, Ральфе, — зрештою, навряд чи нас можна назвати неопереними пташенятами.

— Може, саме це він і мав на увазі, — погодився Ральф, але він знав й інше… І в її очах теж таїлося глибоке розуміння.

У той же день, коли Ральф і Луїза виражали свою згоду на спільне життя, п’яничка із зеленою аурою — у якого справді був дядько, що жив у Декстері, хоча той і не бачив свого племінника-невдахи уже років п’ять або навіть більше, — брів по Строуфорд-парку, мружачи очі від снігу, який так сліпуче сяяв під яскравим сонцем. Він шукав пляшки, які можна буде здати. Чудово, якби грошей вистачило на пінту віскі, але не зашкодить і пінта дешевого вина.

Неподалік від кабіни чоловічого туалету він помітив яскравий блиск металу. Можливо, це всього лише сонце, відбите від пляшкової пробки, але такі речі обов’язково потрібно перевіряти. Може, десять центів… Хоча п’яничці здалося, що предмет блиснув золотом. Він…

— Боже праведний! — вигукнув чоловік, підбираючи обручку, яка загадковим, майже містичним чином опинилася на снігу. Він підніс перстень ближче, щоб розгледіти напис, вигравіруваний з внутрішнього боку: «Е.Д. — Е.Д. 5-8-87».

Пінта? Ні, чорт забирай. Це маля забезпечить йому цілу кварту. Кілька кварт. Можливо, він тиждень зможе пити квартами.

Перебігаючи через перехрестя Вітчгем і Джексон-стріт (саме тут Ральф Робертс одного разу мало не знепритомнів), п’яничка не помітив, що наближається автобус. Водій побачив жебрака, але колеса автобуса потрапили на крижану доріжку.

П’яничка так ніколи й не довідався, що збило його. Ось він вибирав між «Олд Кроу» і «Олд Ґренд-Дед», а за мить уже був у темряві, яка чекає на всіх. Перстень, скотившись по водостічній канаві, провалився крізь ґрати й залишився там надовго, дуже надовго. Але не назавжди. У Деррі речі, які щезли в стічній канаві, можуть — частенько це закінчується неприємностями — підніматися нагору.

Після цього Ральф і Луїза не жили щасливо вічно.

У світі шот-таймерів ніщо не триває вічно, щастю або нещастю приходить кінець — факт, чудово відомий Клото й Лахесісу. Ральф і Луїза справді прожили щасливо якийсь час. Ніхто з них не заявляв, що це найщасливіші роки в їхньому житті, адже вони згадували своїх колишніх партнерів по сімейному життю з любов’ю й ніжністю, але в глибині душі обоє вважали ці роки найщасливішими. Ральф не був певен, що пізнє кохання — найбільш багате кохання, але думав, що саме така любов найдобріша і найвиповненіша.

«Наша Луїза», — частенько повторював він, посміюючись. Луїза робила вигляд, що сердиться, але це було вдаванням — вона бачила вираз його очей, коли Ральф вимовляв ці слова.

У їхній перший різдвяний ранок як чоловіка й дружини (вони вирішили жити в затишному будиночку Луїзи, а будинок Ральфа виставили на продаж) Луїза подарувала Ральфові цуценя гончої.

— Я ледь не передумала перед самою покупкою. Кажуть, тварин дарувати не треба, але щеня було таким милим у вітрині зоомагазину… І таким сумним… Якщо воно тобі не подобається або ти не хочеш провести решту зими, навчаючи його всіх собачих премудростей, так і скажи. Ми знайдемо кого-небудь…

— Луїзо, — перебив її Ральф, зводячи брову й сподіваючись, що це нагадує іронічну манеру Білла Мак-Ґоверна, — ти занадто багато базікаєш.

— Невже?

— Так. Так буває завжди, коли ти нервуєш. Не хвилюйся, мені дуже сподобалася ця панночка. — І його слова зовсім не були перебільшенням, Ральф одразу ж полюбив це чорне з підпалинами цуценя.

— А як ти її назвеш? — запитала Луїза.

— Розалі, — відповів Ральф.

Наступні чотири роки виявилися дуже вдалими для Елен і Наталі Діпно. Якийсь час вони скромно жили у східній частині міста в квартирці, яку змогли винайняти на платню Елен. Їхній будинок на Гарріс-авеню був проданий, але гроші пішли на оплату величезних рахунків. Потім у червні 1994 року Елен несподівано одержала страховку… а вітром, що приніс гроші,[64] виявився Джон Лейдекер.

Спершу «Східна страхова компанія» відмовилася виплачувати страховку Еда Діпно, стверджуючи, що він пішов із життя з власної волі. Потім, після численних розмов і переконань, вони дійшли певної угоди. Їх переконав приятель Джона Лейдекера по грі в покер Говард Геймен. У вільний від гри в карти час Геймен був юристом, який отримував задоволення від боротьби зі страховими компаніями.

Лейдекер випадково зустрівся з Елен у лютому 1994 року в будинку Ральфа й Луїзи і був надзвичайно захоплений («Те, що сталося зі мною, ніколи не було любов’ю у звичайному розумінні цього слова, — пізніше оповідав він Ральфові й Луїзі, — але, мабуть, воно й на краще, з огляду на те, як усе воно вийшло»). Він познайомив Елен із Гейменом, бо був упевнений в тому, що страхова компанія намагається обманути її. «Ед збожеволів, а не вчинив самогубство», — сказав Лейдекер і стверджував це навіть тоді, коли Елен вручила йому його капелюха і вказала на двері.

Після того як Говард Геймен звинуватив «Східну страхову компанію» в усіх мислимих і немислимих гріхах, Елен одержала чек на сімдесят тисяч доларів. Пізньої осені 1994 року більшу частину цих грошей Елен витратила на купівлю садиби на Гарріс-авеню, через три будинки від її колишнього житла і якраз навпроти Гаррієт Бенніґен.

— Мені ніколи не подобалося жити в східній частині міста, — якось у листопаді того ж року зізналася Елен Луїзі. Жінки поверталися з парку. Наталі дрімала у візочку, присутність маляти виказував лише кінчик рожевого носика і хмарина холодного подиху, що виривалася з-під величезної шапочки, власноруч зв’язаної Луїзою. — Увесь час я мріяла про Гарріс-авеню, мені навіть снилося це місце. Хіба не безумно?

— Не думаю, що сни коли-небудь бувають божевільними, — відповіла Луїза.

Елен і Джон Лейдекер зустрічалися більшу частину літа, але ні Ральф, ні Луїза не здивувалися, коли залицяння раптом припинилися після Дня праці,[65] як і тому, що на строгій блузці бібліотечного працівника Елен з’явився рожевий трикутник, приколений англійською шпилькою. Можливо, Ральф і Луїза не здивувалися, тому що прожили доволі довго й багато чого побачили на своєму віку, — чи, можливо, на якомусь глибинному внутрішньому рівні вони й далі бачили аури, що оточують людей і предмети й відкривають вхід у таємне місто прихованих змістів і завуальованих мотивів.

Після переїзду Елен на Гарріс-авеню Ральф і Луїза частенько доглядали за Наталі, неймовірно насолоджуючись цим. Наталі була дитиною, яка могла б стати вінцем їхнього шлюбу, якби вони одружилися років на тридцять-сорок раніше. Найхолодніші, найпохмуріші зимові дні ставали теплішими і яскравішими, коли приходила Наталі, схожа на ведмежа у своєму рожевому зимовому комбінезончику з рукавичками, що звисали на тасьмах.

— Пливіт, Лальфе! Пливіт, Лиїза! Я плийсла до вас!

У червні 1995 року Елен купила старе «вольво», до якого прикріпила девіз: «ЧОЛОВІК ПОТРІБЕН ЖІНЦІ ТАК САМО, ЯК РИБІ ВЕЛОСИПЕД». Це твердження анітрохи не здивувало Ральфа, але коли він бачив напис, йому завжди ставало сумно. Іноді він думав, що найжахливішою спадщиною, яку залишив Ед своїй удові, було саме це зовсім не смішне твердження, і коли він бачив напис, то згадував Еда в той літній день, коли, вийшовши з «Червоного яблука», він пішов з’ясовувати з ним стосунки. Пригадував, як Ед сидів без сорочки, а на лінзах його окулярів засохли краплі крові. Як Ед подався вперед, дивлячись на Ральфа розумними очами, і сказав, що коли дурість досягає певного рівня, з нею стає дуже важко жити.

«А потім почало відбуватися щось жахливе», — іноді думав Ральф. Але він уже не міг згадати, що саме сталося, хоча, можливо, це й на краще. Однак провал у пам’яті (якщо лише це був провал) ніяк не впливав на його впевненість у тому, що з Елен вчинили дуже недобре… Що примхлива, абсурдна доля прив’язала порожню консервну банку до її хвоста, а вона навіть не знає цього.

За місяць після того, як Елен купила «вольво», з Феєм Чепіном стався серцевий приступ, коли він складав попередній список учасників «злітно-посадочного» турніру. Його забрали в міську лікарню Деррі, де він і помер через сім годин. Ральф відвідав Фея незадовго до смерті, і коли він побачив номер палати — 315, — його охопило гостре відчуття deja-vu. Спершу він вирішив: це все через те, що Керолайн відійшла у кращий світ в сусідній палаті, але потім Ральф згадав, що Джиммі В. помер у цій же. Вони з Луїзою відвідали Джиммі саме перед його смертю, Ральф тоді ще подумав, що Джиммі впізнав їх обох, хоча й не був упевнений в цьому, — спогади про ті часи, коли він уперше почав по-справжньому звертати увагу на Луїзу, були доволі туманними. Він припускав, що почасти завинило тут кохання, а почасти — старість, але, можливо, в основному безсоння — він добряче настраждався від цього після смерті Керолайн, хоча зрештою безсоння вилікувалося само собою, як це буває іноді в житті. І все-таки йому здавалося: щось

(вітаю тебе, жінко, вітаю тебе, чоловіче, ми чекали на вас)

абсолютно неординарне відбулося в цій палаті, а коли Ральф узяв висохлу, знесилену руку Фея в свою й посміхнувся, дивлячись у його перелякані, збентежені очі, в голову йому прийшла дивна думка: «Зараз вони вгорі, у кутку кімнати, і спостерігають за нами».

Він глянув угору. В кутку, звичайно, нікого не було, але на якусь мить… На одну мить…

Життя між 1993 і 1998 роками тривало так, як воно завжди протікає в містечках, подібних до Деррі: квітневі бруньки перетворювалися на барвисте жовтневе листя, у середині грудня в будинках запалювалися різдвяні ялинки, а на початку січня їх викидали, і сріблистий «дощик» сумно звисав з ялинових гілок; діти з’являлися на світло через вхідні двері, а старі йшли на вихід. Іноді виходом користувалися й зовсім молоді люди.

У Деррі минуло п’ять років стрижок і хімічних завивок, весняних гроз і випускних шкільних балів, кави й сигарет, шикарних обідів у «Бухточці Паркера» і гот-доґів нашвидкуруч на футбольному полі. Дівчатка й хлопчаки закохувалися, п’яні випадали з машин, а «міні» вийшло з моди. Люди лагодили дахи своїх будинків і під’їзні доріжки. Старі ледарі вилітали з насиджених місць, а на їхні посади призначали нових ледарів. Таке було життя, що часто не приносить задоволення — іноді жорстоке, зазвичай нудне, рідко гарне, ще рідше просто чудове. Час збігав, а життя ішло своїм звичаєм.

Ранньої осені 1996 року Ральф вирішив, що в нього рак прямої кишки. Він помічав сліди крові у своїх випорожненнях, і коли нарешті зважився піти на прийом до лікаря Пікарда (він замінив лікаря Літчфілда, на радість багатьом), то подумки вже бачив лікарняне ліжко й хіміотерапію. Але замість раку в Ральфа виявився звичайний геморой, який, за незабутнім висловом Пікарда, «показав свою голівку».

Лікар прописав Ральфові свічі, які той і пішов купити в «Райт-Ейд». Джо Вайзер, прочитавши рецепта, від усього серця посміхнувся Ральфові.

— Зле, — сказав він, — зате тепер відпала проблема з раком прямої кишки, правда?

— Та я ніколи й не думав про рак, — зніяковіло заперечив Ральф.

Якось узимку 1997 року Луїза вбила собі в голову, що їй неодмінно хочеться спуститися з пагорба в Строуфорд-парку на саночках Наталі Діпно. Вона летіла вниз «швидше, ніж свиня по слизькому настилу» (цей перл належав Дону Візі, того дня він випадково опинився поруч і спостерігав за спуском), і врізалася в кабінку жіночого туалету. Луїза розбила коліно й потягнула спину, і хоча Ральф розумів, що цього робити не можна, він заливався сміхом по дорозі в кабінет невідкладної допомоги. Той факт, що Луїза, незважаючи на біль, і сама реготала до упаду, зовсім не допоміг Ральфові взяти себе в руки. Він сміявся, поки сльози не покотилися по щоках, йому навіть здавалося, що в нього ось-ось буде удар. Вона шалено нагадувала «нашу Луїзу», несучись униз із пагорба, схрестивши ноги на взір йогів з містичного Сходу, і мало не перевернула туалетну кабінку, врізавшись у неї. До весни Луїза повністю оправилася, хоча в дощову погоду коліно давало про себе знати, і її насправді втомили питання Дона Візі, чи не падала вона ще в яку-небудь убиральню останнім часом.

Зазвичай, життя протікає, як то кажуть, поміж рядків і за полями. Це те, що відбувається, поки ми обмірковуємо різні плани, відповідно до тієї або іншої мудрої поради. І якщо життя й було особливо гарним для Ральфа Робертса, то лише тому, що він не будував ніяких планів. Він просто жив. Ральф приятелював із Джоном Лейдекером і Джо Вайзером. але найкращим другом усі ці роки залишалася його дружина. Вони майже всюди ходили разом, у них не було секретів одне від одного, а сварилися вони так рідко, що правильніше сказати — ніколи. До того ж у Ральфа були його гонча Розалі, улюблене крісло-гойдалка, яке колись належало містерові Чессу, а тепер стало його улюбленим, і майже щоденні візити Наталі (яка називала їх уже Ральфом і Луїзою, а не Лальфом і Лиїзою). До того ж Ральф був здоровий, — чого ще бажати? Звичайне життя, насичене звичайними шот-таймерівськими перемогами й поразками, і Ральф щиро насолоджувався ним до середини березня 1998 року, коли, прокинувшись якось уранці й глянувши на годинника, побачив, що всього 5.49.

Він тихенько лежав поруч Луїзи, не бажаючи тривожити дружину, і роздумував, що ж розбудило його.

«Тобі це відомо, Ральфе».

«Ні, абсолютно».

«Ні, відомо. Слухай».

І він слухав. Слухав дуже уважно. І за якийсь час він почув це в стінах: тихе, м’яке постукування хронометра — розмірене наближення Вісника Смерті.

Наступного ранку Ральф прокинувся о 5.47, а ще за добу о 5.44.

Сон його малів крапля за краплею, хвилина за хвилиною, поки зима поступово послабляла свою хватку, дозволяючи весні знову знайти дорогу в Деррі. До травня вже звідусіль чулося постукування хронометра Вісника Смерті, однак Ральф розумів, що виходить воно з одного й того ж місця, але видозмінюється — як управний черевомовець, змінює свій голос. Колись постукування виходило з Керолайн. Тепер воно виходило з нього.

Ральф не відчував уже того жаху, який охопив був його тоді, коли йому здалося, що в нього рак, або розпачу, як при давніх приступах безсоння. Він частіше втомлювався, і йому все важче було зосереджуватися й згадувати навіть найпростіші речі, але все це Ральф сприймав спокійно.

— Ти добре спиш? — якось запитала його Луїза. — У тебе під очами з’явилися темні кола.

— Це через допінг, — відповів Ральф.

— Ах ти, старий пустуне!

Ральф пригорнув Луїзу:

— Не тривожся за мене, люба, — я сплю стільки, скільки треба.

А за тиждень він прокинувся о 4.02 ранку від ниючого болю, який кинджалом пронизував руку, — боліло в унісон постукуванню Вісника Смерті, який був не більше, але й не менше, ніж биттям його серця. Але це нове відчуття не було його серцем, принаймні Ральф так не вважав — немов хтось уживив розжарену нитку в плоть правої руки.

«Це шрам, — подумав він, а потім: — Ні, це обіцянка. Час виконання обіцянки майже наспів».

«Якої обіцянки, Ральфе? ЯКОЇ обіцянки?»

Він не знав.

Якось на початку червня в гості до Робертсів прийшли Елен і Наталі, щоб розповісти про поїздку в Бостон з «тіткою Мелані», касиркою в банку, яка стала близькою подругою Елен. Елен і тітка Мелані брали участь у якихось феміністичних зборах, а Наталі тим часом спілкувалася з малятами в дитячому денному центрі. Відтак тітка Мелані поїхала до Нью-Йорка, а потім і до Вашингтона у своїх феміністських справах, а Елен і Наталі ще кілька днів знайомилися з Бостоном.

— Ми дивилися мультик, — захоплено повідомила Наталі. — Про життя тварин у лісі. Вони розмовляли! — Дівчатко вимовило останнє слово з шекспірівською урочистістю — розмовляли.

— Фільми, де всі тварини такі чистенькі й шляхетні, саме так? — поцікавилася Луїза.

— Так! А ще в мене нова сукня!

— Дуже гарна, — похвалила Луїза.

Елен тим часом дивилася на Ральфа:

— З тобою все гаразд? Ти такий блідий.

— Мені добре, як ніколи, — відповів він. — Які ви обидві гарненькі в цих кепках. Придбали у «Фенвей-парк»?

На головах Елен і Наталі були кепки-бейсболки з емблемою «Бостон Ред сокс». Цілком звична річ для Нової Англії в теплу пору року («звична, немов котячий послід» — за словами Луїзи), однак від виду цих кепок на їхніх головах Ральфа переповнило якесь глибоке, пронизливе відчуття… Воно було пов’язане зі своєрідним образом, якого Ральф абсолютно не розумів: із входом у «Червоне яблуко».

Елен зняла кепку й заходилася вивчати її.

— Так, — сказала вона. — Ми ходили на матч, але протрималися лише три подачі. Чоловіки, що б’ють по м’ячах і приймають м’ячі. Гадаю, зараз у мене не вистачає терпіння на чоловіків з їхніми м’ячами… Однак нам сподобалися їхні франтівські кепки, правда, Наталі?

— Так! — радісно погодилася Наталі, і коли наступного ранку Ральф прокинувся о 4.01, шрам на руці горів, а Вісник Смерті говорив майже вголос, повторюючи пошепки дивне, якесь іноземне ім’я:

«Атропос… Атропос… Атропос».

«Мені це ім’я відоме».

«Невже, Ральфе?»

«Так. У нього ще є іржавий скальпель і жахливе, огидне житло. Це він називав мене Шотті, і ще він забрав… забрав…»

«Забрав що, Ральфе?»

Ральф звик до таких мовчазних дискусій; здавалося, вони приходили до нього по якомусь розумовому радіо, на піратській частоті, яка працює лише в ранні ранкові години, поки він, лежачи поруч сплячої дружини, чекав сходу сонця.

«Забрав що? Ти пам’ятаєш?»

Ральф не чекав на пояснення — питання, що задають цим голосом, майже завжди залишалися без відповіді, але цього разу, зовсім несподівано, відповідь прийшла:

«Панаму Білла Мак-Ґоверна, звичайно. Атропос украв панаму Білла, а якось я так розлютив його, що він навіть відкусив шматок від її полів».

«А хто він? Хто такий Атропос?»

На це запитання в Ральфа чіткої відповіді не було. Він знав лише, що Атропос повинен зробити щось із Елен, у якої тепер є кепка з емблемою «Бостон Ред сокс», котра так подобалася їй, і що в Атропоса є іржавий скальпель.

«Скоро, — подумав Ральф Робертс, лежачи в темряві й прислухаючись до тихого постукування хронометра Вісника Смерті у стінах. — Скоро я про все дізнаюся».

На третій тиждень жахливої червневої спеки Ральф знову почав бачити аури.

Коли червень перейшов у липень, Ральф почав частенько плакати без будь-якого серйозного приводу. Дивно — якби він відчував розчарування або депресію… Але іноді він просто дивився на щось — наприклад, на птаха, що самотньо ширяє в небі, — і серце його починало тріпотіти від сумного передчуття втрати.

«Майже все закінчилось», — сказав внутрішній голос, який більше не належав Керолайн, Біллу чи йому самому, ще молодому. Голос був незнайомий, хоча зовсім не недобрий чи лиховісний.

«Саме тому ти й сумний, Ральфе. Цілком нормально відчувати смуток, коли все закінчується».

«Нічого не закінчується, — закричав Ральф у відповідь. — Чому це раптом? Під час останнього огляду доктор Пікард сказав, що я здоровий як бик! Я почуваю себе чудово! Ніколи мені не було краще!»

Тиша від внутрішнього голосу. Але тиша знаюча.

— Добре, — одного спекотного дня, майже наприкінці липня, уголос вимовив Ральф. Він сидів на лавочці неподалік від того місця, де до урагану 1985 року стояла водонапірна башта Деррі. Біля підніжжя пагорба, біля водойми, сидів хлопець (судячи з бінокля й величезної кількості книжок, що лежали поруч на траві, серйозний спостерігач за водоплавною птицею) і робив акуратні позначки в журналі. — Добре, скажи мені, чому майже все скінчено. Скажи мені тільки це.

Одразу ж відповіді не було. Ральф міг і почекати, він навіть бажав цього. Він багато пройшов, день був спекотний, і Ральф утомився. Щоранку він прокидався близько пів на четверту. Знову почав робити тривалі прогулянки, але без жодної надії, що вони допоможуть йому спати довше, — йому здавалося, що він чинить паломництво, відвідуючи всі свої найулюбленіші куточки в Деррі. Прощаючись з усім.

«Тому що час обіцянки майже збіг, — відповів внутрішній голос, а шрам на руці знову занив глибоким теплом. — Обіцянки, яка була дана тобі, і того, що ти пообіцяв у відповідь».

— І що це за обіцянка? — бадьоро поцікавився Ральф. — Будь ласка, якщо я дав обіцянку, то чому я не можу згадати, яку саме?

Серйозний орнітолог почув голос Ральфа й подивився на вершину пагорба. Він побачив літнього чоловіка, що сидів на лавочці й, мабуть, розмовляв сам із собою. Куточки рота орнітолога опустилися з відразою, і він подумав: «Сподіваюсь, я помру раніше, ніж дійду до такого». Він повернувся до птахів і знову взявся до своїх записів.

Глибоко всередині голови Ральфа Робертса раптом — спалахнуло — виникло дивне відчуття, і хоча він навіть не поворухнувся, та відчув, як із надзвичайною швидкістю піднявся вгору… Набагато швидше й вище, ніж будь-коли раніше.

«Зовсім ні, — вимовив голос. — Одного разу ти піднявся набагато вище, Ральфе, — і Луїза теж. Але ти піднімешся й туди. Скоро ти будеш готовий».

Орнітолог, який жив, сам не знаючи того, у центрі чудової золотавої аури, уважно оглядівся довкола, можливо, бажаючи переконатися, що божевільний старий не скрадається до нього з ножем. Але побачене змусило стиснуту в ниточку лінію його рота розслабитися. Очі хлопця розширилися. Ральф побачив раптовий промінчик кольору індиго, що вирвався з аури орнітолога, і зрозумів, що спостерігає за плином струму.

«Що з ним? Що він побачив?»

Але Ральф помилявся. Справа була не в тому, що побачив спостерігач за птахами, а в тому, чого він не побачив. Він не побачив Ральфа, бо той піднявся доволі високо і зник із цього рівня.

«Якби вони були зараз тут, у цьому місці, я обов’язково побачив би їх».

«Кого, Ральфе? Кого?»

«Клото, Лахесіса. І Атропоса».

Моментально всі фрагменти в його голові почали складатися, немов кубик-загадка, значно складніший від звичайного.

Ральф прошептав:

— О Боже. О Боже. О Боже.

За шість днів Ральф прокинувся о третій п’ятнадцять і зрозумів, що час виконання обіцянки прийшов.

— Я сходжу в «Червоне яблуко», куплю морозива, — сказав Ральф. Було близько десятої ранку. Серце прискорено билося, думки плуталися під безперервне біле дзижчання страху, який переповнював його. Ніколи в житті Ральф не відчував такої відрази до морозива, однак це був хоч якийсь привід піти в «Червоне яблуко»; був перший тиждень серпня, у прогнозі погоди повідомили, що вдень температура підніметься до дев’яноста ступенів за Фаренгейтом, але до вечора обіцяли грозу.

Ральф подумав, що йому нема необхідності хвилюватися з приводу грози.

Біля кухонних дверей на старих газетах лежала книжкова полиця. Луїза перефарбовувала її в червоне. Вона піднялася з колін, приклала долоні до попереку й прогнулася. Ральф почув хрускіт хребців.

— Я піду з тобою. До вечора від фарби в мене розболиться голова, якщо я хоч трохи не подихаю свіжим повітрям. Не розумію, з чого це я вирішила зайнятися фарбуванням у такий спекотний день?

Бракувало ще, щоб у «Червоне яблуко» його супроводжувала Луїза.

— Не варто, люба. Я принесу твоє улюблене кокосове морозиво. Я навіть не беру з собою Розалі; чому б тобі просто не посидіти на задньому ганку?

— Будь-яке морозиво, поки ти донесеш його з магазину, розтане по дорозі, — заперечила Луїза. — Ходімо разом, поки на нашому боці ще є…

Вона замовкла. Посмішка випарувалася з її обличчя. Натомість з’явився вираз розпачу, а сіра аура, яка лише злегка потемніла за роки, коли Ральф не міг бачити її, спалахнула червонуватими вуглинками.

— Ральфе, що сталося? Що ти задумав насправді?

— Нічого, — відповів він, але шрам на руці світився, а постукування лунало звідусіль і дуже голосно. Воно повідомляло, що йому треба поквапитися. Варто виконати обіцянку.

— Ти обманюєш мене. Уже два чи три місяці діється щось негарне. Дурепа, я знала, що щось відбувається, але не могла змусити себе подивитися правді в очі. Тому що боялася. І мій страх виправданий, адже так? Я права.

— Луїзо.

Раптом вона рушила до нього, дуже швидко, майже стрибнула, застарілий біль у спині не сповільнив її рухів, і перш ніж Ральф устиг зупинити дружину, Луїза схопила його праву руку й оголила її, уважно вдивляючись.

Шрам гостро палахкотав червоним світлом. Ральф сподівався, що це лише ауральне світіння і Луїза не в змозі бачити його. Одначе коли вона глянула на нього, в її очах застиг жах. Жах і ще щось. Ральфові це здалося впізнаванням.

— Боже мій, — прошептала Луїза. — Чоловіки в парку. У них ще були такі кумедні імена… Клозес і Лашес,[66] щось на кшталт цього… І один із них розрізав тобі руку. О, Ральфе! Боже мій, що ти повинен зробити?

— Луїзо, не треба…

— Не смій казати мені «не треба»! — закричала вона йому просто в обличчя. — Не смій! НЕ СМІЙ!

«Поквапся, — прошептав внутрішній голос. — Нема коли стояти й дискутувати; десь це вже почало відбуватись, а Вісник Смерті, можливо, стукає не лише для тебе».

— Мені треба йти. — Ральф відвернувся і рушив до дверей. Через хвилювання він не помітив певних обставин у дусі Шерлока Холмса: мусила б загавкати собака, — Розалі завжди висловлювала своє незадоволення, коли в домі підвищували голос, — а вона мовчала. Вона зникла зі свого звичного місця біля дверей… а самі двері були прочинені.

У цей момент Ральф найменше думав про Розалі. Ноги його по коліно немов занурилися в липку патоку. Ральфові здавалося, що він не зможе дістатися навіть до ґанку, не те що до «Червоного яблука». Серце шалено гупало в грудях, в очах горіло.

— Ні! — скрикнула Луїза. — Ні, Ральфе, будь ласка! Не залишай мене саму!

Вона побігла за ним, чіпляючись за його руку. Луїза все ще тримала щітку для фарбування, і червоні краплі, немов кров, покропили сорочку Ральфа.

Луїза плакала, а вираз абсолютного, невимовного суму на її обличчі мало не розбив Ральфові серце. Він не хотів ось так залишати її, не був упевнений, що зможе залишити Луїзу в такому стані.

Обернувшись, Ральф узяв її за плечі:

— Луїзо, я мушу йти.

— Ти не спав, — бурмотала вона. — Я знала, і я відчувала, що це означає щось погане, але це неважливо, ми поїдемо звідси, ми можемо поїхати просто зараз, у цю ж хвилину. Ми лише візьмемо Розалі й зубні щітки і поїдемо…

Ральф стиснув її плечі, і Луїза замовкла, дивлячись на нього крізь сльози. Її губи тремтіли.

— Луїзо, послухай мене. Я мушу це зробити.

— Я втратила Пола, я не можу втратити й тебе! — схлипнула жінка. — Я цього не переживу! О, Ральфе, я цього не переживу!

«Переживеш, — подумав Ральф. — Шот-таймери набагато міцніші, ніж здаються. Вони повинні бути такими».

Ральф відчув, як двійко сльозинок скотилися по його щоках. Він підозрював, що до них спричинилася радше втома, ніж горе. Якби лише він міг переконати Луїзу, що від її слів нічого не зміниться, буде лише гірше…

Ральф відсторонив від себе жінку. Шрам на руці болів дужче, ніж будь-коли, а відчуття, що час невблаганно збігає, переповнювало його.

— Якщо хочеш, можеш пройти зі мною, та лише частину шляху, — сказав він. — Можливо, ти навіть допоможеш мені зробити те, що я мушу зробити. Я вже прожив своє життя, Луїзо, і дуже гарне. Але вона взагалі ще нічого не встигла побачити, і хай мені чорт, якщо я дозволю цьому мерзотникові забрати її лише через те, що йому не терпиться звести зі мною рахунки.

— Який мерзотник, Ральфе? Про що ти говориш?

— Я кажу про Наталі Діпно. Вона повинна вмерти сьогодні вранці, але я не допущу цього.

— Наталі! Ральфе, чому цей хтось хоче вбити Наталі?

Вона здавалася дуже здивованою, дуже «нашою Луїзою»… Але чи не таїлося щось іще під її простуватістю? Щось обережне й розважливе? Ральф відповів на своє питання позитивно. Йому навіть здалося, що Луїза й наполовину не так здивована, як намагається показати. Багато років вона в такий спосіб водила за носа Білла Мак-Ґоверна — та і його теж, — а тепер розігрувалася інша (і більш талановита) варіація старого трюку.

Насправді Луїза просто намагалася втримати його тут. Вона щиро любила Наталі, але для Луїзи вибір між чоловіком і маленькою дівчинкою, що живе по сусідству, зовсім не був вибором. Вона не враховувала ні віку, ні питання чесності в такій ситуації. Ральф був її чоловіком, а для Луїзи це єдине, що мало значення.

— Не спрацює, — беззлобно мовив Ральф. Він відсторонився від неї й знову рушив до дверей. — Я пообіцяв, і тепер у мене майже не залишилося часу.

— Тоді поруш обіцянку! — крикнула вона, і жах та лють, що пролунали у голосі Луїзи, вразили Ральфа. — Я мало пам’ятаю про той час, але пригадую, що ми були вплутані в якісь події, що нас мало не вбили, і з причин, не зовсім нам зрозумілих. Тому розірви угоду, Ральфе! Розбий краще її, ніж моє серце!

— А як же дитина? Як же Елен, якщо на те пішло? Наталі — єдине, заради чого вона живе. Невже Елен не заслуговує від мене нічого кращого, ніж порушена обіцянка?

— Мене не хвилює, на що заслуговує вона! На що заслуговує будь-яка людина! — крикнула Луїза, а потім її обличчя зморщилося. — Ні, думаю, мене це хвилює. Але як же ми, Ральфе? Невже «ми» не береться до уваги? — Її очі, темні, чарівні, іспанські очі благально дивилися на нього. Якщо він довго дивитиметься в них, так легко буде розридатися, — тому Ральф відвів погляд.

— Я однаково зроблю це, люба. Наталі повинна мати те, що ми з тобою вже прожили, — ще сімдесят років, днів і ночей.

Луїза безпомічно дивилася на чоловіка, але більше не намагалася зупинити його. Вона залилася слізьми.

— Дурний, старий упертюх!

— Звичайно, — погодився він, піднімаючи обличчя Луїзи за підборіддя. — Але я дурний, старий упертюх, що тримає своє слово. Ходімо зі мною. Я не проти.

— Добре, Ральфе. — Луїза ледь чула свій голос, усередині в неї все похололо. Її аура майже повністю стала червоною. — Що це буде? Що має статися з нею?

— Її мусить збити зелений «форд-седан». Якщо я не займу її місце, дівчатко розмажуть по Гарріс-авеню… А Елен буде дивитись, як це відбувається.

Поки вони йшли до «Червоного яблука» (спершу Луїза відставала, потім бігла навздогін, але перестала, зрозумівши, що такий трюк не зупинить його), Ральф розповів їй ту дещицю, яку зміг. У Луїзи теж збереглися деякі спогади про перебування під поваленим грозою деревом — спогади, які до сьогоднішнього ранку вона вважала сном, — але її не було поруч під час останньої сутички Ральфа з Атропосом. Ральф розповів їй про це зараз — про випадкову смерть Наталі, обіцяну Атропосом, якщо Ральф і далі заважатиме його планам. Він повідомив їй, як вирвав у Клото й Лахесіса обіцянку, що в цьому випадку Атропоса переграють і Наталі буде врятована.

— Я здогадувався, що… рішення було ухвалене… майже на вершині цієї божевільної… вежі… про яку вони весь час торочили. Можливо… на самісінькому вершечку. — Ральф задихався, серце його билося частіше, ніж будь-коли, але він вважав, що спричинилися до цього, швидше за все, швидка ходьба й спекотний день; страх трохи попустив його. У цьому йому допомогла розмова з Луїзою.

Тепер Ральф уже бачив «Червоне яблуко». За півкварталу від магазину на автобусній зупинці, немов генерал, що інспектує війська, стояла місіс Перрін. Поруч був навіс зупинки — затінок, однак місіс Перрін уперто ігнорувала його. Навіть на яскравому сонячному світлі Ральф бачив, що аура старенької й далі того ж сірого відтінку форми курсантів Вест-Пойнту, як і в жовтневий вечір 1993 року. Ні Елен, ні Наталі ще не було видно.

— Звичайно, я знала, хто це, — пізніше розповідала Естер Перрін репортерові з «Деррі ньюс». — Невже я здаюся вам настільки некомпетентною, хлопче? Чи ви гадаєте, що в мене старечий маразм? Я знала Ральфа Робертса більше двадцяти років. Хороша людина. Звичайно, виліплений не з того тіста, що його перша дружина — Керолайн із родини Саттервейтів з Банґора, — але однаково дуже хороша людина. І водія зеленого «форда» я теж упізнала одразу. Шість років Піт Саллівен приносив мені пошту, і він чудово працював. Новий листоноша, хлопчик Моррісонів, завжди кидає газети просто на квіткові клумби або на ґанок. Піт їхав з матір’ю, у нього лише учнівські права, це я розумію. Сподіваюся, він не дуже постраждає через це, бо Пітер хороший хлопець, а в нещасному випадку не було його провини.

Я все бачила і можу присягнути. Здається, ви вважаєте мене балакухою. І не перечте, по вашому обличчю я можу читати як по нотах. Однак це неважливо — я сказала майже все, що повинна була сказати. Я відразу ж упізнала Ральфа, але є щось, що буде звучати неправдоподібно, якщо ви вставите це у свою статтю… Хоча навряд чи про це напишете. Він з’явився нізвідки й урятував це маля.

Естер Перрін велично простромила поглядом репортера, що шанобливо мовчав, — так ботанік простромлює шпилькою метелика, попередньо обробивши його хлороформом.

— Я не хочу сказати, що було схоже, начебто він з’явився нізвідки, хлопче, хоча можу побитися об заклад, що саме так і надрукують у вашій газеті.

Вона схилилася до репортера, не зводячи з нього очей, і знову повторила:

— Він з’явився нізвідки, — щоб урятувати це маля. Ви мене чуєте? Нізвідкіля.

Наступного дня нещасний випадок удостоївся першої сторінки «Деррі ньюс». Естер Перрін була особливо колоритною, фотограф Том Метью помістив фотографію, яка робила її схожою на матір Джоуду з «Ґрон гніву».[67] Заголовок стверджував: «“БУЛО СХОЖЕ, ЩО ВІН З’ЯВИВСЯ НІЗВІДКИ”, — СТВЕРДЖУЄ ОЧЕВИДИЦЯ ТРАГЕДІЇ».

Прочитавши це, місіс Перрін зовсім не здивувалася.

— Зрештою я отримав те, чого хотів, — сказав Ральф, — але тільки тому, що Клото й Лахесіс — на кого б з верхніх рівнів вони там не працювали — неодмінно хотіли зупинити Еда.

— Верхні рівні? Які рівні? Який будинок?

— Неважливо. Ти просто забула, але спогади нічого не змінять. Головне ось що, Луїзо: вони хотіли зупинити Еда не тому, що загинуть тисячі людей, якщо він спікірує на Громадський центр. Вони хотіли зупинити його, бо там була одна людина, чиє життя необхідно було зберегти за будь-яку ціну… Принаймні, на їхнє переконання. Коли нарешті вдалося довести, що мені так само дорога моя дитина, як їм їхнє дитя, ми уклали угоду.

— Саме тоді вони розрізали тобі руку? І ти дав їм слово, обіцянку. Ту, про яку говорив уві сні.

Ральф метнув на неї розгублений, зовсім хлоп’ячий погляд. Але Луїза спокійно витримала його.

— Так, — сказав він і витер лоба. — Здається, тоді. — Повітря, як бритвою, різало його легені. — Життя за життя, така була ставка: життя Наталі Діпно в обмін на моє. І…

(Агов! Не намагайся ухилитись! Покинь це, Ральфе, інакше я зроблю твою сраку квадратною!)

Ральф замовк при звуках пронизливого, хуліганського, жахливо знайомого голосу — голосу, якого не чув жоден із перехожих на Гарріс-авеню, крім нього, — і подивився на протилежний бік вулиці.

— Ральфе? Що…

— Ш-ш-ш!

Ральф покрився потом; усе його тіло вкрилося липким, їдким потом, важким, мов моторне мастило; він відчував, як кожна його залоза скидала свій вантаж у кров. У роті з’явився огидний присмак. Луїза простежила за його поглядом.

— Розалі! — скрикнула вона. — Розалі, що ти робиш тут?

Чорна, з підпалинами гонча, яку вона подарувала Ральфові на їхнє перше Різдво, стояла (хоча точнішим словом було скулилася) на під’їзній доріжці перед будинком, у якому жили Елен і Наталі до того, як Ед остаточно звихнувся. Уперше гонча нагадала Луїзі Розалі № 1. Здавалося, Розалі № 2 зовсім сама на протилежному боці вулиці, однак це не заспокоїло Луїзу, раптово охоплену жахом.

«О, що я тоді зробила, — подумала вона. — Що ж я зробила!»

— Розалі! — гукнула вона. — Розалі, йди сюди!

Розалі почула — Луїза бачила, що це так, однак та не зрушила з місця.

— Ральфе? Що там відбувається?

— Ш-ш-ш! — знову вимовив він, а потім трохи попереду Луїза побачила щось, через що в неї перехопило подих. Її остання невисловлена надія, що все це плід уяви Ральфа, результат їхніх колишніх переживань, зникла, тому що тепер у їхнього собаки з’явився компаньйон.

Зі скакалкою в правій руці шестирічна Наталі Діпно підійшла до крайки тротуару й подивилася на дім, у якому жила ще зовсім маленькою, на галявину, де колись її батько, непередбачуваний гравець Ед Діпно, сидів серед перехресних веселок поливу, насолоджуючись музикою, тоді як крапля крові висихала на лінзі його окулярів а lа Джон Леннон. Наталі щасливо посміхалася Розалі, яка, часто дихаючи, дивилася на дівчатко нещасними, переляканими очима.

«Атропос не бачить мене, — подумав Ральф. — Він зосередився на Розалі… І, звичайно, на Наталі… І він не бачить мене».

Усе повторювалося з жахаючою бездоганністю. Будинок був тут, Розалі була тут, Атропос теж був тут, у головному уборі, зсунутому на потилицю, що робило його схожим на чепуристого репортера з картин п’ятдесятих — поставлених, можливо, їдою Лапіно. Тільки цього разу на голові Атропоса була не панама Мак-Ґоверна з відкушеними полями; тепер це була кепка з емблемою «Бостон Ред сокс», маленька навіть для Атропоса, бо ремінець, що регулював розмір, був застебнутий на останню дірочку. А як же інакше, адже це кепка з голови маленької дівчинки.

«Єдиний, кого нам тепер не вистачає, — листоноша Пітер, і вистава вийде чудовою», — подумав Ральф. — Фінальна сцена «БЕЗСОННЯ», або «ЖИТТЯ ШОТ-ТАЙМЕРІВ НА ГАРРІС-АВЕНЮ», трагікомедії в трьох актах. Усі кланяються й зникають за правою кулісою».

Собака боявся Атропоса так само, як і Розалі № 1, і головною причиною, через яку лисий карлик не помітив Ральфа й Луїзу, було те, що він намагався втримати собаку на місці, поки не приготується. І тут з’явилася Наталі, йдучи до найулюбленішого собаки у світі, Розалі Ральфа й Луїзи. Її скакалка

(шість-сім-вісім. Іди до біса)

звисала з руки. Дівчинка здавалася неймовірно гарною і дуже тендітною в блузочці з матроським комірцем і блакитних шортах. Зібране у хвостик волосся розгойдувалося.

«Усе відбувається занадто швидко, — подумав Ральф. — Усе відбувається неймовірно швидко».

(— Зовсім ні, Ральфе! Ти чудово діяв п’ять років тому, і зараз у тебе теж усе вийде).

Схоже на голос Клото, але оглядатися довкола не було часу. По Гарріс-авеню повільно їхала зелена машина, рухаючись із агонізуючою обережністю, яка означала, що водій або дуже старий, або занадто молодий. З обережністю чи ні, та безсумнівно це була саме та машина; брудна мембрана саваном зависла над нею.

«Життя — це колесо, — подумав Ральф, і йому здалося, що ця думка не вперше приходить йому в голову. — Рано чи пізно все, що вже, здавалося б, позаду, з’являється знову. На краще чи на гірше, але воно виникає знову».

Розалі зробила ще одну спробу звільнитись, а коли Атропос смикнув собаку назад, гублячи бейсбольну кепку, Наталі схилилася над гончою й погладила її.

— Ти загубилася, дівчинко? Вийшла погуляти сама? Ну, нічого, я відведу тебе додому. — Наталі пригорнула собаку, маленьке рученя пройшло крізь руку Атропоса, гарне личко дівчатка було лише за кілька дюймів від потворного, ощиреного обличчя Атропоса. Потім Наталі підвелася. — Ходімо, Розі! Ходімо, люба!

Розалі пішла по тротуару до Наталі, оглянувшись на потворне ощирене створіння, і пискнула. На протилежному боці Гарріс-авеню з «Червоного яблука» вийшла Елен, і в такий спосіб була виконана остання умова в ситуації, яку показав Ральфові Атропос. У руці Елен тримала хліб. На голові в неї червоніла кепка з емблемою «Ред сокс».

Ральф обійняв Луїзу й ніжно поцілував.

— Я люблю тебе всім серцем, — сказав він. — Пам’ятай про це, Луїзо.

— Я знаю, — спокійно відповіла вона. — А я люблю тебе. Ось чому й не можу тобі дозволити цього.

Луїза обхопила його за шию мертвою хваткою, і Ральф відчув, як міцно пригорнулися до нього її груди, коли жінка зробила глибокий вдих.

— Забирайся геть, смердючий виродку! — крикнула вона. — Я не можу тебе бачити, але знаю, що ти тут! Забирайся геть! Іди, дай нам спокій!

Наталі, завмерши на місці, здивовано дивилась на Луїзу. Розалі, нашорошивши вушка, зупинилася поруч із дівчинкою.

— Не виходь на дорогу, Наталі! — крикнула дівчинці Луїза. — Не…

І в цей момент її руки, що обвивали шию Ральфа, опинилися в порожнечі. Він зник як дим.

Атропос глянув туди, звідки почувся тривожний крик, і побачив Ральфа з Луїзою, що стояли на протилежному боці Гарріс-авеню. І що більш важливо, він зрозумів — Ральф бачить його. Очі Атропоса розширились, а губи розтиснулися в оскалі ненависті. Рука карлика зметнулася в захисному жесті до лисої маківки в шрамах від ран, завданих його ж власним скальпелем.

(— Та пішов ти, Шотті! Ця маленька сука належить мені!)

Ральф побачив, що Наталі здивовано й непевно дивиться на Луїзу. Він чув, як кричала Луїза, забороняючи дівчинці виходити на дорогу. Потім десь поблизу заговорив Лахесіс.

(— Піднімайся, Ральфе! Якнайвище! Швидко!)

Ральф відчув спалах у голові, потім нудоту в шлунку, а тоді весь світ моментально став яскравіший, наповнившись барвами. Він напівбачив, напіввідчував руки Луїзи, а потім почав віддалятись від неї — ні, його несли геть. Ральф відчув, як він уливається в потужний потік, і зрозумів: якщо й існує така річ, як Вища Визначеність, то він приєднався до неї.

Наталі й Розалі тепер стояли навпроти будинку, який Ральф колись ділив з Біллом Мак-Ґоверном. Наталі, непевно подивившись на Луїзу, помахала рукою.

— З Розі все гаразд, Луїзо, — бачиш, вона поруч зі мною. — Дівчинка погладила собаку по голові. — Не турбуйся, я переведу її через дорогу. — Потім, ступаючи на проїжджу частину, вона крикнула матері: — Ніяк не можу відшукати свою бейсбольну кепку! Здається, її хтось украв!

Розалі і далі сиділа на тротуарі. Наталі нетерпляче обернулася до неї:

— Ходімо, дівчинко!

Зелене авто наближалося до Наталі, але дуже повільно. На перший погляд, автомобіль нічим не загрожував. Ральф одразу ж упізнав водія, він не сумнівався у своїх почуттях і не вважав, що це галюцинація. У цей момент абсолютно правильним здавалося те, що за кермом зеленого «форда-седана» сидить колишній рознощик газет.

— Наталі! — крикнула Луїза. — Наталі, ні!

Атропос, стрибнувши вперед, штовхнув Розалі № 2 під хвіст:

— Забирайся звідси, скотино! Забирайся, поки я не передумав!

Атропос востаннє посміхнувся Ральфу, коли Розалі, пискнувши, кинулася на дорогу… Просто перед «фордом», який вів шістнадцятирічний Пітер Саллівен.

Наталі не бачила машини, вона дивилася на Луїзу, яскраво-червоне обличчя якої перетворилося на маску жаху. Нарешті до Наталі дійшло, що Луїза кричить зовсім не через собаку.

Піт помітив гончу, що бігла; не побачив він лише маленьку дівчинку. Він вивернув убік, щоб не зачепити Розалі, і цей маневр скерував машину просто на Наталі. За вітровим склом Ральф побачив двоє переляканих облич, йому здалося, що місіс Саллівен кричить. Атропос застрибав од радості, плескаючи в долоні:

(— Гей ти, шот-таймере! Старий дурню! Казав же я, що помщуся тобі!)

Дуже повільно Елен упустила батон.

— Наталі! Бережи-и-и-и-сь! — крикнула вона. Ральф рвонувся з місця. І знову виникло відчуття лише уявного пересування. А коли він наблизився до Наталі, стрибаючи з витягнутими руками, усвідомив, що машина — відбиті сонячні промені, що пробивалися крізь темний саван, сліпили очі — зовсім поруч. Ральф викликав внутрішній спалах, який востаннє опустив його у світ шот-таймерів. Він упав у світ, що розривався від звуків: крики Елен і Луїзи, вереск «форда». А над усім цим, немов яструб, ширяв уїдливий регіт Атропоса.

Ральф побачив на мить величезні блакитні очі Наталі, а потім з усієї сили штовхнув її в груди й живіт, відкидаючи якнайдалі. Дівчинка приземлилася на узбіччя, розметавши волосся по тротуару, але жива і здорова. Звідкись іздалеку почувся лютий крик Атропоса. Дві тонни металу, що все ще рухалися зі швидкістю тридцять кілометрів на годину, врізалися в Ральфа, і одразу всі звуки вмерли. Він підскочив угору, описуючи повільну дугу — принаймні, зсередини всі рухи відчувалися уповільненими, — на щоці, немов татуювання, залишився відбиток колеса, а зламана нога мляво обвисла. Ральф устиг помітити під собою тінь, що ковзнула бруківкою у формі літери «X»; Ральф устиг побачити над собою розсип червоних плям і подумати, що, мабуть, Луїза забризкала його фарбою дужче, ніж він припускав. Ральф устиг побачити Наталі, що сиділа на тротуарі, плакала, але була ціла… І відчути Атропоса, що потрясав із люті кулаками.

«Здається, для старого дурня я діяв чудово, — подумав Ральф. — Ось тепер можна й відіспатися».

А потім у смертельному падінні він ударився об бруківку й покотився — дроблячи череп, ламаючи хребет, дірявлячи легені осколками кісток, перетворюючи печінку на безформну масу, розриваючи нутрощі.

І нічого не боліло.

Узагалі нічого.

Луїза ніколи не забувала жахливого гуркоту, що ознаменував повернення Ральфа на Гарріс-авеню, і кривавого сліду, що тягнувся за ним, поки тіло Ральфа котилося до автобусної зупинки. Вона хотіла закричати, але не посміла; якийсь внутрішній, щирий голос підказав їй, що коли вона закричить, то від шоку, жаху й літньої спеки знепритомніє, а коли отямиться, Ральф буде вже недосяжний для неї.

І замість того щоб закричати, Луїза кинулася вперед, гублячи туфлю, принагідно зауважуючи, що Пітер Саллівен вибирається з «форда», що завмер майже на тому ж місці, на якому машина Джо Вайзера — теж «форд» — збила Розалі № 1 кілька років тому. Вона невиразно усвідомлювала, що Пітер кричить.

Луїза впала на коліна біля Ральфа, завважуючи, що зелений «форд» якимось чином змінив його, що тіло під знайомими штанами й заляпаною фарбою сорочкою значно відрізняється від того, яке вона тримала в обіймах менше хвилини тому. Але очі Ральфа були розплющені, він був при пам’яті.

— Ральфе?

— Так. — Голос його був чистий і звучний, без найменших ознак зніяковілості чи болю. — Так, Луїзо, я чую тебе.

Вона хотіла було обійняти його, але завмерла, згадавши, що не можна тривожити тяжкопоранених, бо цим можна заподіяти їм ще більшого болю і навіть убити. Потім Луїза знову подивилася на Ральфа, на кров, що струменіла з куточків уст, відзначила, що нижня частина його тіла перекручена стосовно верхньої, і вирішила, що вже неможливо поранити Ральфа ще дужче. Вона обняла його, нахиляючись ближче, вдихаючи запах біди: крові й кисло-солодкого ацетонового дурману адреналіну, яким відганяв його подих.

— Усе ж таки ти зробив по-своєму? — Луїза поцілувала Ральфа в щоку, в брову, що сочилася кров’ю, у лоба, шкіра на якому була зрізана аж до кістки. Вона заплакала. — Поглянь на себе! Сорочку порвав, штани порвав… Чи ти гадаєш, одяг на деревах росте?

— Він живий? — почувся позаду голос Елен. Луїза не обернулася, але на асфальті побачила тіні: Елен, що обіймає за плечі заплакану дочку, і Розалі, що притиснулася до правої ноги Елен. — Він урятував Наталі життя, я навіть не помітила, звідки він з’явився. Будь ласка, Луїзо, скажи, що він…

Потім тіні змістилися, коли Елен перейшла на місце, звідки могла бачити Ральфа, — і тоді вона, пригорнувши до себе голову Наталі, заридала.

Луїза схилилася ще ближче до Ральфа, гладячи його по щоці, бажаючи сказати йому, що вона теж збиралася піти з ним — вона справді цього хотіла, так, але він виявився занадто прудким. Наприкінці він випередив її.

— Люблю тебе, мила, — сказав Ральф, потягнувшись уперед і теж погладивши її по щоці. Він спробував підняти й ліву руку, але не зміг. Луїза цілувала його долоню, шепочучи:

— Я теж люблю тебе, Ральфе. Завжди любила. Дуже.

— Я мусив це зробити. Розумієш?

— Так. — Луїза не знала, чи розуміє й чи зрозуміє коли-небудь… Але вона знала, що він умирає. — Так, розумію.

Ральф хрипло зітхнув — Луїза знову відчула солодкуватий запах ацетону — і посміхнувся.

— Пані Чесс? Я хотів сказати, пані Робертс? — Це, задихаючись, мовив Пітер. — 3 паном Робертсом усе гаразд? Будь ласка, скажіть, що я не поранив його!

— Іди собі, Піте, — не обертаючись, відповіла Луїза. — 3 Ральфом усе добре. Він просто трохи порвав штани й сорочку… Правда, Ральфе?

— Так, — відповів він. — Ще б пак. Тобі варто добряче мені…

Ральф, замовкнувши, перевів погляд у цятку ліворуч від Луїзи. Там нікого не було, але Ральф усе одно посміхнувся.

— Лахесісе! — мовив він.

Він простягнув тремтячу закривавлену руку, і, як побачили Луїза, Елен і Пітер Саллівен, вона двічі піднялася й опустилася. Погляд Ральфа знову змістився, цього разу праворуч. Він заговорив згасаючим голосом:

— Вітаю тебе, Клото. А тепер, пам’ятаєте: це… не… боляче. Правильно?

Здавалося, Ральф прислухається, потім він посміхнувся.

— Так, — прошептав він, — потискувати за найменшої можливості.

Рука Ральфа знову піднялася, а потім опустилася на груди. Погляд його вицвілих блакитних очей зупинився на Луїзі.

— Послухай, — заледве мовив Ральф. — Щодня прокидатися поруч тебе було все одно, що прокидатися молодим і бачити… усе заново. — Він знову спробував погладити її по щоці, але не зміг. — Кожного дня, Луїзо.

— Я відчувала те саме, Ральфе, — я прокидалася зовсім юною.

— Луїзо?

— Що?

— Постукування, — сказав він. Ковтнув, потім з величезним зусиллям повторив: — Постукування.

— Яке постукування?

— Неважливо, його вже не чути, — відповів він і радісно посміхнувся.

Потім Ральф теж змовк.

Клото й Лахесіс дивилися на Луїзу, що ридала над мертвим чоловіком, який розпростерся на бруківці. В одній руці Клото тримав ножиці, другу підніс до очей і здивовано глянув на неї.

Долоня світилася, переливаючись кольорами аури Ральфа.

Клото: (— Він тут… Усередині… Як чудово!)

Лахесіс теж підняв праву руку, яка мала такий вигляд, немов поверх звичної золотаво-зеленої аури була надіта блакитна рукавиця.

Лахесіс: (— Так. Він був чудовою людиною).

Клото: (— Може, віддамо його їй?)

Лахесіс: (— А ти можеш?)

Клото: (— Існує лише один спосіб перевірити).

Вони наблизилися до Луїзи. Кожен приклав до обличчя жінки долоню, котру потиснув Ральф.

— Мамо! — скрикнула Наталі Діпно. Від хвилювання вона знову збилася на дитяче белькотіння. — Хто ці маленькі дядьки? Чому вони торкаються Лиїси?

— Тс-с-с, люба, — відповіла Елен, знову притискаючи до себе голову дочки.

Поряд із Луїзою Робертс не було чоловіків — ні маленьких, ні високих, узагалі ніяких; Луїза сама схилилася над чоловіком, який урятував життя її дочки.

Раптом Луїза глянула вгору, широко розплющивши від подиву очі, забувши про сум, коли величне відчуття

(легке блакитне сяйво)

спокою й умиротворення наповнило її. На мить Гарріс-авеню зникла. Луїза опинилася в темному місці, яке пахло солодкими ароматами сіна й корів, у темному місці, простромленому виблискуючими струмками світла. Луїза ніколи не забуде тієї невимовної радості, яку вона відчула в цю мить, і впевненості, що вона бачить Всесвіт, який показував їй Ральф, Всесвіт, у який, слідом за темрявою, приходить сліпуче, чудове світло… Хіба не бачить вона це світло крізь щілини?

— Чи зможете ви коли-небудь вибачити мені? — схлипував Пітер. — Нема мені прощення. Боже мій!

— Гадаю, я зможу вибачити тобі, — спокійно відповіла Луїза.

Вона провела рукою по обличчю Ральфа, закриваючи йому очі, а затим, поклавши його голову собі на коліна, стала чекати прибуття поліції. Луїзі здавалося, що Ральф просто спить. Вона помітила, що довгий білий шрам на його правій руці зник.

10 вересня 1990 р. — 10 листопада 1993 р.