Безсоння

Розділ перший

Через місяць після смерті дружини Ральф Робертс уперше в житті спізнав безсоння.

Спершу проблема здавалася не надто серйозною, однак постійно погіршувалася. За півроку після першого порушення в його колись нічим не примітному циклі сну Ральф так настраждався, що заледве це терпів і не побажав би такого навіть найлютішому ворогові. До кінця літа 1993 року він уже почав замислюватися над тим, на що стане схоже його життя, якщо йому доведеться провести решту днів на грішній землі в стані постійного безсоння. «Звичайно, до цього не дійде, — переконував він себе, — ніколи».

Але чи так це насправді? Він цього не знав, а книги, які йому порадив знайти Майк Генлон у публічній бібліотеці Деррі, теж не змогли допомогти. Ральф прочитав кілька праць про порушення сну, але всі вони містили суперечливі відомості. В одній книзі мовилося про безсоння як про один із найпоширеніших у медицині синдромів, в іншій воно розглядалось як хвороба, симптом неврозу, а в третій узагалі згадувалося про безсоння як про міф, вигадку. Проблема, однак, була набагато глибшою. Наскільки Ральф міг судити з цих книг, ніхто, здавалося, не знав достеменно, що таке насправді сон, який механізм його дії.

Ральф розумів, що йому час припинити розігрувати з себе дослідника-аматора й звернутися до лікаря, але зробити це виявилося на подив важко. Він дотепер таїв у серці образу на доктора Літчфілда. Адже саме Літчфілд спершу діагностував пухлину мозку в Керолайн як головні болі, пов’язані зі стрибками тиску (Ральфові чомусь здавалося, що Літчфілд, старий парубок, у глибині душі вважав, що Керолайн хвора не чим іншим, як лиш надмірною балакучістю), і саме Літчфілд намагався якомога рідше траплятися йому на очі, коли діагноз Керолайн був точно встановлений. Ральфа не покидала впевненість, що якби він запитав лікаря, чому той уникає його, Літчфілд відповів би, що він просто передав цю хвору Джамалю, фахівцеві… Усе чесно й відверто. Так. Одначе Ральф постарався глянути в очі Літчфілду, випадково зустрівши лікаря в проміжку між першим приступом Керолайн у липні минулого року і її смертю в березні, — і те, що він у них побачив, здалося йому сумішшю тривоги й провини. Це був погляд людини, яка щосили намагається забути те, що вона зробила жахливу помилку.

Єдиною причиною, через яку Ральф міг дивитися на доктора Літчфілда й не бажати розірвати його, було пояснення доктора Джамаля, що навіть дуже рання правильна діагностика, швидше за все, нічого не змінила б; на той час, коли в Керолайн з’явилися головні болі, пухлина вже розвинулася й, поза всяким сумнівом, метастази поширилися й на інші відділи мозку.

Коли наприкінці квітня доктор Джамаль переїхав у Південний Коннектикут, Ральф почав сумувати за ним. Саме із Джамалем він міг би поговорити про своє безсоння — йому здавалося, що той вислухав би його так, як доктор Літчфілд не захотів би… Або не зміг. До кінця літа Ральф прочитав про безсоння достатньо, щоб знати: той його вид, від якого він потерпав, якщо й не винятково рідкісний, то принаймні менше поширений, ніж просто поверхневий сон. Люди, що не страждають від безсоння, зазвичай уже за сім-двадцять хвилин після того, як лягають у ліжко, входять у першу стадію, так звану фазу повільного сну. Тим же, хто повільно засинає, іноді потрібно години зо три, щоб поринути в сон. У той час як люди з нормальним сном провалюються в третю стадію — фазу швидкого сну, або дельта-сну, хвилин за сорок п’ять, — тим, хто страждає поверхневим сном, іноді потрібно ще годину або навіть дві, щоб наздогнати їх… А частенько їм так і не вдається досягти цієї стадії. Прокидаються вони не відпочивши, іноді з неясними спогадами про неприємні, заплутані сновидіння, найчастіше з помилковим уявленням, що взагалі не заплющили очей.

Одразу після смерті Керолайн Ральф почав дуже рано прокидатися. Щовечора він ішов у ліжко, як і раніше, одразу після новин об одинадцятій і засинав майже миттєво, але замість того, щоб прокинутися рівно о шостій п’ятдесят п’ять ранку, за п’ять хвилин до дзвінка електронного будильника, він прокидався о шостій. Спершу він списував це на злегка гіпертрофовану передміхурову залозу й сімдесятирічні нирки, але при пробудженні це йому не дуже заважало, а ось заснути після спорожнювання сечового міхура він уже не міг. Лежачи в ліжку, яке він ділив з Керолайн багато років, Ральф чекав сьомої години, щоб устати. Поступово він припинив усі спроби заснути знову; лежачи зі сплетеними на грудях пальцями, Ральф дивився в похмуру стелю, відчуваючи свої очі величезними, як круглі дверні ручки. Часом він думав про доктора Джамаля, який втілює в Коннектикуті свій варіант американської мрії, і про його м’який, заспокійливий індійський акцент. Іноді він згадував місця, де вони з Керолайн бували багато років тому; найчастіше в пам’яті спливав спекотний день на пляжі Бар-Гарбору, коли вони, обоє в купальних костюмах, сидячи за столиком під яскравим тентом, смакували пиво із пляшок з довгим горлечком, ласували смаженими молюсками й милувалися вітрильниками, що ковзали по темно-синьому океану. Коли це було? У 1964-му? Чи в 1967-му? Яка різниця?.. Зміни в режимі сну теж не мали б жодного значення, якби все на цьому скінчилося. Ральф пристосувався б до змін не лише з легкістю, але навіть із вдячністю. Усі книги, які він прочитав того літа, здавалося, підтверджували народну мудрість: з віком люди сплять менше.

Якщо втрата однієї години сну була тією єдиною ціною, яку йому необхідно заплатити за сумнівне задоволення бути сімдесятирічним, він заплатив би з радістю й уважав би себе абсолютно здоровим.

Але цим не обмежилося. У перший тиждень травня Ральф прокинувся від пташиного співу о 5.15. Він намагався затикати на ніч вуха ватою, сумніваючись, однак, що це допоможе. Будив його зовсім не щебет птахів, що повернулися із зимівлі, й не гуркіт випадкової вантажівки, що мчала по Гарріс-авеню. Ральф завжди належав до тієї категорії людей, яких і гарматами не розбудиш, і навряд чи щось змінилося в його натурі. Змінилося щось у його голові. Там з’явився таймер, який із кожним днем умикався набагато раніше, і Ральф поняття не мав, як із цим боротися.

До початку липня Ральф вистрибував зі сну раптово, як чортик із табакерки, найпізніше о 4.30—4.45, а в середині липня — не такого спекотного, як в 1992 році, але все-таки доволі жаркого — він прокидався вже до четвертої ранку. Саме цими задушливими довгими ночами, проведеними в ліжку, в якому вони з Керолайн кохалися протягом багатьох спекотних ночей (і холодних теж), Ральф почав розуміти, на яке пекло перетвориться його життя, якщо він повністю втратить сон. Удень він ще міг жартувати з цього, однак Ральф усе чіткіше відкривав для себе гнітючу правду про темні ночі душі Скотта Фітцджеральда, і виграшним призом стало те, що зараз 4.15 ранку, а отже, все ще попереду… Усе що завгодно.

Удень він ще міг переконувати себе, що в нього просто триває перебудова циклів сну і що його організм оптимально реагує на серйозні зміни в його житті, — передусім на вихід на пенсію і втрату дружини. Іноді, міркуючи над своїм новим життям, він уживав слово «самотність», відкидаючи інше моторошне слово, ховаючи його в глибини підсвідомості щоразу, коли лише натяк на нього з’являвся в думках. Він погоджувався на самотність. Депресія ж здавалася йому неадекватним означенням.

«Можливо, тобі необхідні фізичні навантаження, — міркував внутрішній голос. — Займися ходьбою, як минулого літа. Зрештою, ти ж провадиш сидячий спосіб життя — встаєш, з’їдаєш тост, читаєш книгу, дивишся телевізор, замість ленчу з’їдаєш сендвіч у «Червоному яблуку», ліниво пораєшся в саду, час від часу ходиш до бібліотеки або розмовляєш із Елен, коли вона виводить дитину на прогулянку, вечеряєш і або розташовуєшся на терасі, або зрідка відвідуєш Мак-Ґоверна чи Луїзу Чесс. А що потім? Знову читаєш і дивишся телевізор, приймаєш душ і лягаєш спати. Сидячий спосіб життя. Нудний. Не дивно, що ти так рано прокидаєшся».

Яка нісенітниця! Життя його тільки здавалося неактивним, насправді все було не так. І сад служив тому чудовим прикладом. Те, що він робив там, звичайно, не заслуговувало спеціального призу, однак було вкрай далеке від «ледачого копання». Найчастіше він полов, поки піт не виступав на його сорочці темними плямами, що нагадували гіллясті дерева; нерідко Ральфа охоплювало тремтіння від перевтоми, коли він нарешті дозволяв собі піти в будинок. Швидше за все, це «ледаче копання» можна було охарактеризувати як «покарання», але покарання за що? За пробудження до світанку?

Ральф не знав, та й не хотів знати. Робота в саду заповнювала більшу частину дня, вона витісняла йому думки, що здавалися неприємними, і цього було цілком достатньо, щоб виправдати біль у м’язах і спорадичне миготіння чорних цяток перед очима. Ральф почав віддавати садові всі сили одразу після 4 липня, Дня Незалежності, — у Східному Мені вже достигали ранні фрукти — і продовжував працювати весь серпень, коли пізні сорти знемагали від посухи…

— Тобі варто облишити все це, — сказав йому якось Білл Мак-Ґоверн, коли вони проводили вечір за питтям лимонаду. Була середина серпня, Ральф прокидався вже майже о пів на четверту ранку. — Надмірне фізичне навантаження підриває твоє здоров’я. До того ж ти почав скидатися на божевільного.

— Можливо, я і є божевільний, — різко обірвав Ральф, і чи сам тон, чи його погляд були настільки переконливі, що Білл поспішив змінити тему розмови.

Ральф знову почав ходити — нічого схожого на марафони 1992 року, але все ж він проходив кілометрів зо два на день, якщо не було дощу. Його звичайний маршрут пролягав до публічної бібліотеки Деррі, потім до «Бекпейджс» — книжкової крамнички зі старими виданнями, а звідти до газетного кіоску на розі Мейн і Вітчгем-стріт.

Неподалік «Бек пейджс» знаходився невеликий магазин «Секонд-генд», де продавали старий одяг. Якось серпневого дня, коли Ральф проходив повз, у вітрині серед старих запрошень на дешеві вечері й церковні збори він побачив свіжий аркуш, що наполовину сховав передвиборний плакат Патріка Б’юкенена.[4]

Із двох фотографій, поміщених над текстом, дивилася приваблива блондинка віком близько сорока років, але похмурість зображення на фотографіях — обличчя без посмішки у фас ліворуч і профіль праворуч на нудному білому тлі — змусила Ральфа зупинитися. Так зазвичай знімали злочинців, розклеюючи їхні фото в громадських місцях і показуючи в телепрограмі поліцейської хроніки… Тож навряд чи це було просто збігом. Отже, фотографії жінки зупинили його, але її ім’я змусило заклякнути на місці.

«РОЗШУКУЄТЬСЯ ЗА ВБИВСТВО СЬЮЗЕН ЕДВІНА ДЕЙ» — було надруковано величезними чорними літерами. А нижче, немов спалах блискавки, горіли чотири червоних слова: «ГЕТЬ ІЗ НАШОГО МІСТА!» Найнижчий рядок був набраний дрібним шрифтом. Від дня смерті Керолайн зір у Ральфа дуже ослаб — як у торбі бісової мами загубився, — і він, подавшись уперед, мало не торкаючись лобом брудного скла вітрини «Секонд-генду», нарешті зміг розібрати: «Коштом Комітету “Друзі життя” штату Мен».

Десь у глибині його мозку зашепотів голосок: «Гей, гей, Сьюзен Дей! Скільки вбила ти дітей?»

Сьюзен Дей, згадав Ральф, була політичною активісткою чи то з Нью-Йорка, чи з Вашингтона, яка доводила своїм красномовством таксистів, перукарів і капелюшників до шаленства. Він не міг точно сказати, чому на гадку спав саме цей римований рядок; він невиразно асоціювався з якимось спогадом. Можливо, у старому, змученому мозку сплив рядок із пісні протесту кінця шістдесятих — часу в’єтнамської війни: «Гей, гей, Ел Бі Джей! Скільки ти убив дітей?»

«Ні, не те, — подумав він. — Близько, але не гаряче. Це…»

За мить до того, як мозок Ральфа після болісних зусиль зміг пригадати ім’я й вигляд Еда Діпно, поруч пролунав голос:

— Ральфе, друже, радий вітати тебе! Заходь же!

Відірваний від своїх думок, Ральф обернувся на голос, здивований і одночасно шокований тим, що ледь не заснув на ходу. «Господи, — подумав він. — Неможливо збагнути всю значущість сну, поки не втратиш його. Тоді все починає пливти перед очима, а суть того, що відбувається, ніби розмита».

Із Ральфом заговорив Гамільтон Дейвенпорт, власник книжкової крамнички. Він саме виставляв книги в яскравих обкладинках на вуличний стенд. Попихкуючи затиснутою в зубах старою люлькою, що завжди нагадувала Ральфові трубу пароплава, Гамільтон випускав у пекуче прозоре повітря легкі струмки диму. Вінстон Сміт — старий сірий імпозантний кіт — улаштувався в дверях, затишно прикривши лапи пухнастим хвостом. Кіт дивився на Ральфа з жовтоокою байдужістю, мовби кажучи: «Гадаєш, тобі все відомо про старість, друже? Можу заприсягтися, нічого ти про це не знаєш».

— Гей, Ральфе, — здивовано мовив Дейвенпорт, — я звертаюсь до тебе вже втретє.

— Та, певно, я задумався. — Обігнувши книжковий стенд, Ральф підійшов до дверей (Вінстон Сміт із королівською байдужістю й далі лежав собі) і взяв дві газети, які купував щодня: «Бостон ґлоуб» і «Ю-Ес-Ей тудей». «Деррі ньюс» йому доставляли додому. Ральф, із задоволенням читаючи всі три видання, не міг сказати, якому з них віддає перевагу.

— Я не… — і тут він раптом замовк, бо перед його внутрішнім зором постало обличчя Еда Діпно. Так, цю жахливу пісеньку він почув з вуст Еда біля аеропорту ще минулого літа — не дивно, що потрібен був час, щоб освіжити свою пам’ять. І Ед Діпно не з тих, хто просто так розспівував би подібні канцони.

— Ральфе? — окликнув його Дейвенпорт. — Ти знову відключився, не договоривши.

Ральф закліпав.

— Вибач. Я погано спав, саме це я й хотів сказати.

— Недосипання… Одначе є проблеми й серйозніші. Гадаю, тобі варто випивати на ніч склянку теплого молока з медом і півгодини слухати заспокійливу музику.

Так цього літа Ральф учергове виявив, що кожному в Америці відомий свій домашній засіб від безсоння, така собі сонна магія, що передається з покоління в покоління на кшталт сімейної Біблії.

— Дуже добре до цього надається Бах і Бетховен, та й Вільям Акерман не такий уже й поганий. Але найголовніше, — Дейвенпорт, наголошуючи, підняв угору палець, — не вставати з крісла півгодини. У жодному разі! Не відповідати на телефонні дзвінки, не гратися з собакою, не заводити будильника, не йти чистити зуби… Нічого! А потім, коли ти ляжеш у ліжко… Раз! Вирубує, як світло!

— А якщо, сидячи у своєму улюбленому кріслі, раптом захочеш до туалету? — запитав Ральф. — Таке трапляється раптово, особливо в моєму віці.

— Нароби в штани, — швидко відповів Дейвенпорт і розсміявся. Ральф посміхнувся, але радше від небажання здатися нечемним. Безсоння забрало його почуття гумору.

— Так-таки в штани! — реготнув Гамільтон, поплескуючи по книжковому стенду, і похитав головою.

Погляд Ральфа зупинився на котові. Вінстон Сміт дивився на нього, і Ральфові здалося, що спокійні жовті очі тварини промовляють: «Усе правильно, він дурень, але він МІЙ дурень».

— Непогано, га? Гамільтон Дейвенпорт, майстер гострослів’я. Нароби в штани… — він знову зайшовся сміхом і хитав головою, поки засовував до кишені короткого червоного фартуха два долари, протягнені йому Ральфом, і давав здачу. — Усе правильно?

— Звичайно. Дякую, Геме.

— Прошу. Серйозно, спробуй музику. Це справді допомагає. Розслаблює мізки чи щось таке.

— Обов’язково спробую. — Що б там не було, він справді зробить це, як уже випробував рецепт місіс Рапопорт щодо гарячої води з лимоном і засіб Шони Мак-Клюр, яка радила йому прочищати мозок за допомогою сповільнення дихання й концентрації думки на слові «прохолода». Коли маєш справу з тим, як повільно, але неухильно зникає сон, хапаєшся за будь-який засіб. Зібравшись було йти, Ральф знову повернувся до Гамільтона:

— А що це за плакат у сусідній вітрині?

— У Дена Далтона? Знаєш, зазвичай я намагаюся не заглядати туди. Від одного вигляду Дена серед усього цього ганчір’я в мене псується апетит. Хіба в нього у вітрині з’явилося щось новеньке?

— Я гадаю, що плакат новий — він ще не пожовк, як усі інші оголошення, до того ж і мухами ще не засиджений. Виконано в стилі оголошень про розшук, ось лише на фотографії зображена Сьюзен Дей.

— Сьюзен Дей на… От сучий син! — Дейвенпорт кинув похмурий погляд на сусідню вітрину.

— А хто вона, президент Національної жіночої ліги чи щось таке?

— Екс-президент, до того ж співзасновник організації «Сестри по зброї». Автор книг «Тінь моєї матері» й «Долина лілій». В останній Сьюзен Дей розглядає проблеми жінок, які зазнають систематичних побоїв, і причини того, чому потерпілі відмовляються позиватися на своїх кривдників. За цю книгу вона отримала премію Пулітцера. Зараз Сьюзен Дей — одна з трьох-чотирьох політично найбільш впливових жінок Америки, до того ж вона справді чудово пише. Цей клоун знає, що в мене поруч із касовим апаратом лежить звернення, пов’язане з цією пані.

— Що за звернення?

— Ми збираємо підписи тих, хто бажає запросити її в Деррі для виступу, — пояснив Дейвенпорт. — Ти ж знаєш, що учасники руху «Друзі життя» намагалися підірвати приміщення Центру допомоги жінкам на минуле Різдво?

Ральф обережно зазирнув подумки в ту чорну прірву, в якій він жив наприкінці 1992 року, і сказав:

— Здається, поліція схопила тоді якогось хлопця з каністрою бензину на лікарняній автостоянці, але я не пригадую…

— Це був Чарлі Пікерінґ. Він член «Нашої справи» — одного з угруповань руху «Друзі життя», що влаштовує тут у нас пікети й демонстрації, — пояснив Дейвенпорт. — Організатори самі й підставили його, повір мені. Однак цього року вони вже не балуються бензином, а намагаються змусити міську владу змінити зональний статут і зрівняти Центр допомоги жінкам із землею. Їм таке цілком під силу. Ти ж знаєш, Ральфе, що Деррі — зовсім не оплот лібералізму.

— Знаю, — сумно посміхаючись, погодився Ральф. — І ніколи ним не був. А Центр допомоги жінкам, якщо не помиляюся, це клініка, де роблять аборти?

Дейвенпорт, кинувши на нього нервовий погляд, вказав кивком на магазин старого одягу.

— Так її називають ось такі засранці, як він, — сказав Гем, — тільки замість «клініка» вони вживають слово «фабрика». І повністю ігнорують інші аспекти діяльності Центру. — У цей момент Ральфові здалося, що Дейвенпорт говорить точнісінько як шоумен, що рекламує дамський пояс для панчіх під час недільного показу чергової «мильної опери». — Вони займаються питаннями сімейного права, захищають жінок і дітей, з якими жорстоко поводяться, а до того ж вони організували притулок у передмісті Ньюпорта для жінок, яких б’ють чоловіки. У них є і кризовий центр для потерпілих від зґвалтування та побоїв, а також цілодобова гаряча телефонна лінія для жінок, що зазнали будь-якого насильства. Одне слово, вони займаються такими речами, від яких у чоловіків з реклами «Мальборо» — на кшталт Далтона — зводить щелепи.

— Але там справді роблять аборти, — спробував заперечити Ральф. — Саме через це і влаштовуються пікети, правильно?

Ральф згадав, як перед скромним цегляним будинком Центру допомоги жінкам демонстранти несли гасла протесту. Йому ці люди завжди здавалися занадто блідими, занадто ревними, занадто худими або занадто огрядними, надто вже безсумнівно впевненими в тому, що Бог на їхньому боці. Гасла на їхніх плакатах були приблизно такі: «НЕНАРОДЖЕНІ ТЕЖ МАЮТЬ ПРАВО НА ЖИТТЯ» або «ЖИТТЯ — ЦЕ ЧУДОВИЙ ВИБІР», а ще відомий вислів:

«АБОРТ — ЦЕ ВБИВСТВО». На його пам’яті кілька разів жінок, що скористалися послугами цієї клініки, розташованої поряд із пологовим будинком Деррі, але фактично з ним не пов’язаної, просто цькували.

— Так, вони роблять аборти, — погодився Гем. — Хіба у вас із дружиною не виникали подібні проблеми?

Ральф подумав про всі ті роки, протягом яких вони з Керолайн намагалися мати дітей, — роки, які так нічого й не принесли, крім кількох фальшивих тривог і єдиного викидня на п’ятому місяці вагітності, — і знизав плечима. Раптом день здався йому занадто спекотним, а ноги — занадто втомленими. Він подумав про дорогу назад, яку ще треба було здолати.

— Господи, не знаю, — похитав головою він, — не хочеться, щоб люди здіймали такий… такий галас.

Дейвенпорт хмикнув, підійшов до вітрини сусіда й задивився на плакат.

Одразу ж високий блідий чоловік із еспаньйолкою — це й був сам Ден Далтон, цілковита протилежність Тімоті Далтону,[5] який в уяві Ральфа й повинен був би рекламувати «Мальборо», — матеріалізувався з темних надр магазину поношеного одягу, немов водевільна примара, що злегка запліснявіла від тривалого ув’язнення в підземеллі. Він зрозумів, на що саме дивиться Дейвенпорт, і презирлива посмішка скривила його губи. Ральф подумав, що подібна посмішка цілком може спричинитися до кількох вибитих зубів або зламаного носа її власника. Особливо в такий нестерпно спекотний день.

Дейвенпорт, тицьнувши пальцем на плакат, сердито похитав головою. Посмішка Далтона стала ще ширшою.

Він замахав руками на Дейвенпорта — «Кого цікавить твоя думка?» — промовляв цей жест, — потім знову розтанув у таємничих глибинах «Секонд-генду». Коли Дейвенпорт повернувся до Ральфа, на його щоках палали яскраво-червоні плями.

— Фотографію цього типа варто було б помістити в енциклопедії як ілюстрацію до слова «прутень», — спересердя мовив він. «Здається, він такої ж думки про тебе», — подумав Ральф, але розсудливо промовчав.

Дейвенпорт стояв перед заставленим книжками стендом, засунувши руки в кишені під червоним фартухом, і думав про плакат із зображенням (гей, гей) Сьюзен Дей.

— Ну що ж, — насмілився порушити мовчання Ральф. — Гадаю, мені краще…

Дейвенпорт стрепенувся.

— Зачекай, не йди, — мовив він. — Підпиши спершу наше звернення, якщо хочеш повернути мені хороший настрій.

Ральф переступав з ноги на ногу:

— Зазвичай, я не втручаюся в такі справи…

— Нумо, Ральфе, — вмовляв його Дейвенпорт. — У цьому немає нічого поганого, ми просто хочемо бути певні, що вискочки на кшталт ватажків «Нашої справи» і політичних неандертальців типу Далтона не прикриють справді корисний жіночий центр. Я ж не прошу тебе підписувати документ на підтримку проведення хімічних випробувань на дельфінах.

— Сподіваюся, — промимрив Ральф.

— Нам би хотілося послати п’ять тисяч підписів Сьюзен Дей до першого вересня. Можливо, це нічого не змінить — Деррі всього лише придорожнє селище, а ця жінка занадто зайнята, — але ж спробувати не гріх?

Ральф хотів було сказати Гамільтону, що єдиною петицією, яку він підписав би не роздумуючи, було б звернення до божеств сну, щоб вони повернули йому три години чудового відпочинку, украдені в нього, але, ще раз глянувши в обличчя книгопродавця, передумав.

«Керолайн підписала б це кляте звернення, — подумав він. — Звичайно, навряд чи її можна було назвати прихильницею абортів, але вона й не була шанувальницею чоловіків, які повертаються додому після закриття барів і лупцюють своїх дружин і дітей, як боксерські груші».

Усе правильно, але не це було головною причиною, яка спонукала б Керолайн поставити свій підпис. Вона зробила б це, щоб мати хоч найменший шанс послухати й побачити навіч таку непокірну пані, як Сьюзен Дей. Вона зробила б це з цікавості, яка була, можливо, однією з визначальних рис її характеру — настільки сильною, що навіть пухлина мозку не могла її подолати. За два дні до смерті вона вийняла квиток у кіно, який Ральф використовував як закладку, із книги, яку він залишив на тумбочці біля ліжка, бо хотіла знати, що саме він дивився. Фільм називався «Чудові хлопці»… І тут Ральф одночасно здивувався й засмутився, збагнувши, які болючі ці спогади. Навіть тепер йому було нестерпно боляче.

— Звичайно, — кивнув він. — Я із задоволенням поставлю свій підпис.

— Це чудово! — вигукнув Гамільтон, поплескавши Ральфа по плечу. Його замислений погляд змінився посмішкою, але, як подумав Ральф, у ній не відчувалося зміни на краще. Посмішка була важкою й не дуже привабливою. — Зайдімо в моє лігво!

Ральф пішов за Гемом у пропахлу тютюном крамничку, яка зовсім не видавалася лігвом о пів на десяту ранку. Вінстон Сміт ішов попереду, зупинившись лише кілька разів, щоб окинути їх поглядом своїх старечих жовтих очей. «Він дурень, але й ти анітрохи не кращий», — неначе промовляв цей загадковий погляд. За цих обставин подібна думка зовсім не здавалася Ральфові такою вже суперечливою. Він узяв газети під пахву, схилився над розграфленим аркушем, що лежав на прилавку біля касового апарату, і підписав звернення до Сьюзен Дей приїхати в Деррі й виступити на захист Центру допомоги жінкам.

Ральф здолав підйом на Ап-Майл-Вілл успішніше, ніж сподівався, і, минувши перехрестя Вітчгем і Джексон-стріт, подумав: «Ось так, некепсько».

Раптовий дзенькіт у вухах і тремт у ногах змусили його зупинитися і прикласти руку до грудей. Серцебиття прискорилося настільки, що він аж злякався. Почувся шелест паперу — це з газети під пахвою вислизнув і полетів у водостічну канаву рекламний проспект. Ральф уже було нагнувся за ним, але вчасно зупинився.

«Не дуже розумно, Ральфе, — якщо ти нахилишся, то, швидше за все, впадеш. Краще залишити це для двірника».

— Чудова думка, — пробурмотів він, випрямляючись. Чорні цятки, немов сюрреалістична вороняча зграя, замигтіли перед очима. Ральф був майже певен, що це його останні хвилини, що зараз він упаде і йому буде вже однаково, що він устиг зробити в цьому житті, а що — ні.

— Ральфе? З тобою все гаразд?

Обережно підвівши голову, він побачив Луїзу Чесс, що жила на протилежному боці Гарріс-авеню за півкварталу від його будинку. Вона сиділа на одній із лавочок біля входу в Строуфорд-парк, можливо, чекаючи автобуса.

— Усе добре, — відповів Ральф, змусивши зрушитися з місця неслухняні ноги. Здавалося, він ішов, долаючи опір дивної грузької рідини, затято сподіваючись дістатися до лавочки. І Ральф не зміг притамувати полегшене зітхання, коли буквально впав на сидіння поряд із жінкою.

У Луїзи Чесс були величезні темні очі — коли Ральф іще був дитиною, такі очі називали іспанськими, — і він міг заприсягтися, що через ці очі чимало хлопців не мали спокою, коли Луїза вчилася в старших класах. Очі досі були прекрасні, але Ральфові не дуже подобалася тривога, що з’явилася в них зараз. Це було… Як? «Занадто дружелюбно», — спало на гадку, але він не був певен, що ця гадка правильна.

— Добре, — луною повторила Луїза.

— Звичайно. — Ральф дістав із задньої кишені штанів хусточку, нишком глянувши, чи чиста вона, і витер лоба.

— Сподіваюся, ти не будеш заперечувати, Ральфе, якщо я скажу, що вигляд у тебе не найкращий.

Ральф заперечував, але не знав, як сказати про це.

— Ти блідий, спітнів, до того ж смітиш на вулиці.

Ральф здивовано глянув на жінку.

— Щось випало з твоєї газети. Здається, це рекламний проспект.

— Невже?

— Ти й сам це чудово знаєш. Зачекай-но.

Легко підвівшись, вона перетнула тротуар, нахилилася (хоча стегна в неї були й широкуваті, ноги Луїзи здалися Ральфові все ще надзвичайно стрункими для жінки шістдесяти восьми років) і підняла проспект, тоді повернулася й сіла поруч.

— Ось так, — сказала вона задоволено. — Тепер ти більше не смітиш.

Ральф мимоволі посміхнувся:

— Дякую.

— Не варто. Мабуть, сьогодні можна собі дозволити гамбургер і дієтичну колу. Я стала занадто огрядною після смерті містера Чесса.

— Ти зовсім не огрядна, Луїзо.

— Спасибі, Ральфе, ти справжній джентльмен, тільки не хитруй. У тебе закрутилася голова? Та ти мало свідомість не втратив!

— Просто мені треба було відсапатися, — вимушено посміхнувся Ральф, обертаючись до зграйки хлопців, що грали в бейсбол у парку. Діти грали, забувши про все на світі. Ральф позаздрив досконалості їхньої дихальної системи.

— Це ж треба, відсапувався.

— Саме так.

— Просто переводив подих.

— Луїзо, ти немов заїжджена платівка.

— Що ж, заїжджена платівка розповість тобі дещо, гаразд? Ти, мабуть, псих, якщо піднімався на пагорб у таку спеку. Якщо тобі так хочеться гуляти, то чому б не прогулятися до аеропорту, як раніше?

— Тому що це нагадує мені про Керолайн, — відповів він, незадоволений своїм натягнутим, майже грубим тоном, але сказати м’якше не міг.

— О, чорт, — пробурмотіла Луїза, легенько торкнувшись його руки. — Вибач.

— Нічого, все гаразд.

— Ні, не гаразд. І мені варто було б подумати, перш ніж базікати. Тобі вже не двадцять років, Ральфе. І навіть не сорок. Я не хочу сказати, що ти в поганій формі — будь-хто підтвердить, що на свої роки ти чудово зберігся, — але тобі варто поберегти себе. Гадаю, Керолайн погодилася б зі мною.

— Знаю, — відповів він, — але я справді…

«…Почуваю себе добре», — хотів сказати Ральф, але, відвівши погляд від своїх рук, знову подивився в її темні очі, і те, що він побачив у них, не дозволило йому закінчити фразу. У її очах був відвертий сум… Чи це була самотність? Можливо, і те і інше. Принаймні, в її очах він побачив не лише це. Ще він побачив самого себе. «Ти чиниш нерозумно, — промовляв погляд темних очей. — Можливо, ми обоє дурні. Тобі сімдесят, до того ж ти вдівець, Ральфе. А мені шістдесят вісім, і я теж удова. Скільки ще нам сидіти вдвох на твоїй веранді вечорами в товаристві Білла Мак-Ґоверна? Сподіваюся, не дуже довго, тому що ми обоє занадто старі, щоб зустрічатися під пильним оком дуеньї».

— Ральфе? — раптом стурбовано окликнула його Луїза. — Як ти себе почуваєш?

— Добре. — Ральф знову розглядав свої долоні. — Усе гаразд.

— У тебе був такий вираз обличчя, немов… Я не знаю.

Ральф подумав, чи не збожеволів він від напруженої ходьби в таку спеку.

Зрештою, це була всього лише Луїза, яку Мак-Ґоверн завжди називав (іронічно зводячи ліву брову) «наша Луїза». Звичайно, вона досі має чудовий вигляд — стрункі ноги, красиві груди, чудові очі — і, можливо, він і не відмовився б лягти з нею в ліжко, та й вона, можливо, теж була б не проти. І що з того? Якби вона побачила використаний квиток у кіно, чи захотіла б вона довідатися, який саме фільм він дивився, усе більше віддаляючись від неї?

Ральф сумнівався в цьому. У Луїзи прекрасні очі, і його погляд частенько зупинявся на вирізі її блузки, коли вони втрьох коротали вечори на веранді його будинку, насолоджуючись чаєм з льодом і приємною прохолодою, — але він вважав, що через те, що в ширінці, клопотів на свою голову можна нажити навіть у сімдесят. Старість ніколи не була виправданням безтурботності. Ральф підвівся, усвідомлюючи, як Луїза дивиться на нього, і зусиллям волі змусив себе не похитнутися.

— Дякую за турботу, — сказав він. — Чи не хочеш пройтися трохи зі старим приятелем?

— Спасибі, але я зібралася в центр. У «Швейне колесо» завезли чудову рожеву шерсть, а я вже давно мрію зв’язати шалик. Скоро прийде мій автобус.

Ральф посміхнувся. Він знову глянув на хлопців, що гралися в парку, і в цей момент хлопчина з екстравагантним вогненно-червоним чубчиком ринув уперед… Але з голосним стуком урізався в одного з гравців оборони — кетчера.[6] Ральф закліпав, передбачаючи появу машини швидкої допомоги із увімкненою сиреною й блимавкою, але хлопчисько з морквяним їжачком, сміючись, підхопився на ноги. Він перекинувся кількома словами з нападником, і гра відновилася.

— Тобі хотілося б знову стати молодим, Ральфе? — запитала Луїза.

— Іноді, — відповів він. — Але найчастіше це здається мені непосильним. Приходь увечері, Луїзо, побалакаємо трохи.

— Прийду, — кивнула жінка, і Ральф рушив по Гарріс-авеню, відчуваючи на собі погляд її прекрасних очей і щосили намагаючись триматися прямо. Здається, йому це вдалося, щоправда, на превелику силу. Ніколи раніше він не відчував такої втоми.

Розділ другий

За годину після розмови з Луїзою Ральф домовився про візит до лікаря Літчфілда. Реєстратор оксамитовим сексуальним голосом повідомила, що може записати містера Робертса на десяту ранку наступного вівторка, якщо його влаштовує цей час, і Ральф погодився. Повісивши трубку, він пройшов у вітальню, сів у крісло біля вікна, з якого відкривався вид на Гарріс-авеню, і подумав про те, як спочатку доктор Літчфілд лікував пухлину Керолайн за допомогою тиленолу-3 і брошурок, що популяризують різні техніки розслаблення. Він згадав те, що завважив в очах Літчфілда, коли діагноз підтвердився… Провину й тривогу.

З «Червоного яблука» вибігла зграйка дітлахів зі жменями цукерок і пакетиками чіпсів. Діти поспішали до школи. Спостерігаючи за тим, як вони, осідлавши велосипеди, поринають в опівденну спеку, Ральф подумав, як і завжди, коли згадував про погляд доктора Літчфілда, що це не справжній спогад.

«Справа в тому, друже, що ти хотів би, щоб Літчфілд мав стривожений вигляд… Але, що ще гірше, тобі хотілося б бачити його винуватим». Цілком можливо, що це так, цілком може бути, що Карл Літчфілд незлецький чолов’яга і лікар-чудотворець, але все ж за півгодини Ральф знову телефонував у приймальню доктора Літчфілда. Він пояснив дівчині із сексуальним голосом, що, звірившись зі своїм календарем, зрозумів, що не зможе прийти у вівторок о десятій ранку, тому що в нього вже призначена зустріч на цей день, а він про це геть забув.

— Пам’ять почала підводити. — Ральф винувато кашлянув.

Реєстратор запропонувала записатися на другу годину наступної середи. Ральф обіцяв зателефонувати пізніше.

«Який же ти брехун, — докоряв він собі, поклавши слухавку і знову влаштовуючись у кріслі. — Адже ти не збираєшся звертатися до нього».

Саме так Ральф і вирішив. Звичайно, лікар Літчфілд не втратить через це сон; швидше за все, він узагалі не пам’ятає Ральфа — на одного старого дивака менше, ото й усе.

«Добре, але що ж ти збираєшся робити зі своїм безсонням, Ральфе?»

— Півгодини сидіти нерухомо, слухаючи класичну музику, — відповів він уголос. — Треба тільки купити підгузки, якщо раптом захочеться до туалету.

Розсміявшись, Ральф неприємно здивувався. У своєму сміхові він уловив істеричні нотки, які так не сподобалися йому, — якщо вже казати чесно, це було жахливо. Потрібен був час, перш ніж він зміг заспокоїтися. Ральф мав намір дослухатися до поради Гамільтона Дейвенпорта (на щастя, поки що він цілком може обходитися без підгузків), як раніше він уже перепробував чимало методик добросердих знайомих. Він згадав про свій перший bona fide[7] народний метод і посміхнувся.

Це було ідеєю Мак-Ґоверна. Якось увечері той сидів на веранді й, побачивши Ральфа, що повертався з «Червоного яблука» зі спагетті й соусом, багатозначно глянув на сусіда, поклацав язиком і скорботно похитав головою.

— І що це має означати? — поцікавився Ральф, сідаючи поруч. На вулиці маленька дівчинка в джинсах і завеликій білій футболці стрибала через скакалку, наспівуючи щось у сутінках.

— Це означає, що вигляд у тебе загнаний і нікудишній, — сказав Мак-Ґоверн. Великим пальцем він зсунув панаму на потилицю і ще уважніше глянув в очі Ральфа. — Ти й далі погано спиш? — Помовчавши кілька секунд, Мак-Ґоверн знову заговорив, і тепер голос його звучав з абсолютною, майже апокаліптичною переконаністю. — Віскі — ось відповідь, — констатував він.

— Вибач, я не зовсім розумію…

— Відповідь на твоє безсоння, Ральфе. Я не стверджую, що ти повинен купатися в ньому — такої необхідності немає. Просто змішай столову ложку меду та півчарки віскі й випий за п’ятнадцять-двадцять хвилин перед сном.

— Гадаєш, допоможе? — з надією запитав Ральф.

— Особисто мені це допомогло. Після сорока в мене виникли серйозні проблеми зі сном. Оглядаючись зараз на ті часи, я думаю, що це була криза переломного віку — півроку безсоння й рік депресії на мою лису голову.

Хоча у всіх прочитаних Ральфом книжках стверджувалося, що спиртне, незважаючи на його помилкову популярність, аж ніяк не панацея від безсоння — іноді проблема навіть загострюється, — Ральф однаково спробував. Він ніколи не був любителем спиртного, тому півчарки, рекомендовані Мак-Ґоверном, зменшив до чверті, але за тиждень без відчутних результатів перейшов до цілої чарки… А потім і до двох. І коли якось уранці Ральф прокинувся о четвертій двадцять дві ранку з головним болем і неприємним присмаком віскі в роті, він зрозумів, що вперше за останні п’ятнадцять років страждає від похмілля.

— Життя занадто коротке, щоб витрачати його на таке лайно, — оголосив він порожній кімнаті, і це стало кінцем великого експерименту з віскі.

«Добре, — подумав Ральф, дивлячись на безладний потік відвідувачів, що входили й виходили з «Червоного яблука». — Ситуація така: Мак-Ґоверн стверджує, що вигляд у тебе нікудишній, а нині зранку ти взагалі ледь не знепритомнів і не впав до ніг Луїзи Чесс, — і після всього цього ти все-таки скасовуєш візит до старого сімейного лікаря. То що далі? Пустиш усе на самоплив? Хай буде все як є?»

У цій ідеї був якийсь чар східного фаталізму — доля, карма і таке інше, — але йому було потрібно щось більше, аніж зачарування, щоб витерпіти довгі ранкові години. У книжках мовилося, що багатьом людям цілком вистачає трьох-чотирьох годин сну. Дехто навіть задовольняється двома годинами. Таких було трохи менше, але ж вони були. Ральф Робертс, однак, не належав до цих щасливчиків. Ральфа не дуже цікавило, який він має вигляд, — його дні кумира вечірок залишилися давно позаду, — але його турбувало власне самопочуття, адже він не просто погано себе почував — йому було страшенно зле. Безсоння почало проникати у всі аспекти його життя, як запах смаженої цибулі проникає в усі закутки старого дому. Усе навколо почало втрачати барви; світ набув нудотної зернистості сірих газетних фотографій.

Найпростіші проблеми — підігріти вечерю чи перекусити сендвічем у «Червоному яблуку» і сходити на майданчик для пікніків до злітної смуги № 3, наприклад, — стали неймовірно важкими, майже нерозв’язними. Останні кілька тижнів він усе частіше повертався з відеосалону без жодної касети — не тому, що там не було чого вибрати, навпаки, вибір був занадто великий, просто він ніяк не міг вирішити, чи хочеться йому подивитися фільм про Брудного Гаррі, чи комедію Біллі Кристела, чи якусь версію «Зоряних воєн» минулих років. Після кількох таких невдалих походів він упав у своє крісло, плачучи від розчарування… І, можливо, страху.

Ця жахлива нечутливість і корозія здатності приймати рішення виявилися не єдиними проблемами, що асоціювалися з безсонням; його пам’ять на події, що сталися зовсім недавно, теж почала підводити. У Ральфа стало звичкою ходити в кіно раз, а то й двічі на тиждень відтоді, як він вийшов на пенсію, покинувши друкарню, у якій завершив своє трудове життя як бухгалтер-ревізор. У кіно він бував разом із Керолайн, поки вона не стала настільки хвора, що вже не могла нікуди виходити. Після її смерті він відвідував кінотеатр сам, і лише кілька разів його супроводжувала Елен Діпно, а Ед залишався вдома з дитиною (сам Ед майже ніколи не бував у кіно, стверджуючи, що в нього від цього болить голова). Ральф так часто телефонував до кінотеатру довідатися про початок сеансів, що пам’ятав номер телефону.

Однак у міру того, як літо йшло на спад, йому дедалі частіше доводилося заглядати в довідник — він сумнівався в правильності останніх цифр номера: чи 1317, чи 1713.

— 1713, — вимовляв він у порожнечу кімнати. — Я знаю це точно. — Але чи знав він це? Справді?

«Зателефонуй Літчфілду. Нумо, Ральфе, перестань збирати уламки. Зроби нарешті щось конструктивне. А якщо тобі такий неприємний Літчфілд, зателефонуй кому-небудь іще. У телефонному довіднику повно адрес лікарів».

Так, можливо, але в сімдесят років пізно вибирати лікаря навмання. А Літчфілду він телефонувати не збирався. Крапка.

«Добре, і що тоді, старий упертий віслюку? Ще які-небудь народні засоби? Сподіваюся, ні, інакше незабаром у твоєму арсеналі відьомських засобів залишаться тільки сушені ящірки й жаб’ячі лапки».

Відповідь, що спала на гадку, була подібна до прохолодного бризу в спекотний день… Відповідь виявилася до абсурдності простою. Усі його книжкові пошуки цього літа були спрямовані радше на з’ясування причин проблеми, а не на її вирішення. Коли ж була потрібна відповідь, він поки що покладався на знахарські поради своїх знайомих (наприклад, віскі з медом), навіть якщо книжкова мудрість запевняла, що це не допоможе. Хоча книжки й пропонували цілком надійні методи боротьби з безсонням, єдине, що Ральф справді випробував, було найбільш простим: раніше йти спати. Однак це не допомогло — він лежав без сну майже до опівночі, потім засинав, щоб прокинутися в незвичайний для себе час, — та раптом інші засоби таки можуть допомогти?

Варто було, принаймні, спробувати.

Замість того щоб провести день за роботою в саду до знемоги, Ральф пішов у бібліотеку й погортав деякі книжки, котрі вже читав напередодні. Основне рішення, здавалося, полягало в такому: якщо не допомагає лягати рано, варто спробувати лягати пізніше. Ральф пішов додому, пам’ятаючи про свої муки і сповнений слабкої надії. Це могло допомогти. А якщо теж ні, то в нього ще залишаються Бах, Бетховен і Вільям Акерман.

Його перший досвід із цією методикою, яку в одному з посібників називали «пролонгований сон», виявився комічним. Ральф прокинувся у звичайний для себе тепер час (3.45, згідно з електронним годинником на полиці каміна у вітальні), у нього нила спина й затерпла шия, і він не розумів, як опинився в кріслі біля вікна й чому увімкнений телевізор, хоча передачі вже закінчилися.

І тільки обережно повернувши голову й охопивши руками занімілу шию, Ральф збагнув, що трапилося. Він мав намір просидіти так години до третьої, навіть четвертої ранку, а тоді перейти в ліжко і негайно заснути. Хай там як, але саме так він планував. Замість цього Недрімака із Гарріс-авеню відключився під час монологу Джея Лено. І прокинувся він, як і слід було сподіватися, у цьому клятому кріслі. Проблема залишилась, як глибокодумно прорік би Джо Фрайді, змінилося лише місце дії.

І все ж Ральф улігся під ковдру, сподіваючись, незважаючи ні на що, заснути, але бажання (якщо не потреби) заснути вже не було. Після години, проведеної в ліжку, він знову повернувся в крісло, цього разу з подушкою й жалюгідною посмішкою на обличчі.

У другій його спробі наступної ночі не було нічого смішного. Йому захотілося спати у свій звичайний час — об одинадцятій двадцять, саме коли Піт Черні розповідав про погоду на завтра. Але тепер Ральф успішно поборов дрімоту, уважно стежачи за програмою (щоправда, він клював носом під час розмови Піта з Резанною Арнольд, гостею його передачі), а потім був час нічного кінозалу. Показували стару стрічку за участю Едді Мерфі, у якій той сам виграв війну в Тихому океані, причому геть беззбройний. Ральфові здавалося, що місцеві телеканали уклали негласну угоду показувати в ранкові години легкі комедії, і лідери тут — Едді Мерфі або Джеймс Бровлін.

Після того як Мерфі розтрощив останній японський бастіон, другий канал відключився. Ральф спробував знайти кіно на інших каналах, але ті вже закінчили мовлення. Якби телевізор Ральфа був підключений до кабельної мережі, він міг би дивитися фільми всю ніч, як Білл, що живе внизу, або Луїза; він згадав, що іще взимку вніс це до списку невідкладних справ у наступному році. Але потім Керолайн померла, і підключення до мережі кабельного телебачення перестало здаватися важливим.

Ральф відшукав журнал «Спорт іллюстрейтед» і заходився завзято пробиратися крізь нетрі статті про жіночий теніс, яку пропустив за першого читання, все частіше позираючи на годинника й чекаючи, коли стрілки підберуться до третьої ранку. Він був майже переконаний, що трюк спрацює. Повіки в нього немов свинцем налилися, і хоча Ральф уважно, слово за словом, читав статтю, він так і не зміг зрозуміти, що ж саме хотів сказати автор. Цілі речення, як космічні промені, прослизали повз його свідомість.

«Сьогодні вночі я буду спати — у цьому я переконаний. Уперше за багато місяців сонце встане без моєї допомоги, і це не просто добре, друзі й сусіди, це чудово».

Потім, одразу після третьої, це приємне занурення в сон почало минати. Воно не вилетіло зі швидкістю корка від шампанського — радше воно просочувалось, як пісок крізь велике сито або вода крізь дірявий дах. Коли Ральф зрозумів, що ж саме відбувається, його охопив — ні, не паніка, а хворобливий переляк. Він сприйняв це як повну протилежність надії, а коли о пів на четверту подибав у спальню, його депресія стала такою нестерпною, що йому здавалося, начебто він задихається в її лещатах.

— Прошу тебе, Господи, хоча б сорок хвилин, — пробурмотів він, вимикаючи світло, але в нього було передчуття, що це одна з тих молитов, які ніколи не будуть почуті.

Так і вийшло. Хоча Ральф не спав уже рівно добу, найменші ознаки сну покинули його тіло й розум до четвертої ранку. Він утомився дужче й глибше, ніж будь-коли, відкривши для себе, однак, що втома й сон зовсім не обов’язково йдуть рука об руку. Сон, цей незримий друг, найкращий лікар людства з прадавніх часів, знову покинув його.

До четвертої ранку Ральф зненавидів своє ліжко — таке почуття з’являлося в нього завжди, коли він починав розуміти, що лежання в ньому не допоможе. Ральф опустив ноги, пошкріб волосся на грудях — тепер уже майже зовсім сиве, — натяг капці й подибав у вітальню, влаштувався в кріслі й почав дивитися на Гарріс-авеню. Вулиця була перед ним, немов сцена, єдиним актором на якій тепер була зовсім не людська істота, а приблудний собака, що підігнув задню лапу й шкутильгав на трьох по Гарріс-авеню у бік Строуфорд-парку.

— Привіт, Розалі, — пробурмотів Ральф, проводячи долонею по очах. Був четвер — день, коли на Гарріс-авеню забирали сміття, тому він зовсім не здивувався, побачивши Розалі, що стала невід’ємною частиною околиць за останні кілька років. Вона ліниво брела по вулиці, досліджуючи поклади смітників і скупчення порожніх консервних бляшанок, мов прискіпливий лахмітник із блошиного ринку.

Ось Розалі, яка цього ранку шкутильгала особливо помітно і мала вигляд такий же втомлений, як і Ральф, знайшла щось схоже на велику кістку і побігла кудись зі здобиччю в зубах. Ральф спостерігав за нею, поки вона не зникла з очей, тоді просто сидів, схрестивши руки на колінах і озираючи безмовні околиці. Яскраві вуличні ліхтарі лише підсилювали ілюзію, що Гарріс-авеню не що інше, як спорожніла після вечірньої вистави сцена, покинута акторами, які розійшлися додому; вся перспектива справляла враження нереальності, здавалася галюцинацією.

Ральф Робертс сидів у кріслі, де мусив провести ще стільки передранкових годин, і чекав, коли світло й рух наповнять світ перед ним. Нарешті перший актор — листоноша Піт — з’явився на сцені праворуч. Він проїхав по Гарріс-авеню на велосипеді, дістаючи згорнуті газети із сумки й пригальмовуючи біля потрібних дверей.

Ральф поспостерігав за Пітом, тоді зітхнув так, що це зітхання вирвалося, здавалось, аж із глибин його життєвих основ, і пішов у кухню заварювати чай.

— Не пам’ятаю, аби мій гороскоп коли-небудь пророкував щось подібне, — глухо мовив він і відкрив кран, щоб набрати в чайник води.

Цей довгий ранок четверга і ще більш утомливий день дали Ральфові цінний урок: не варто зневажати три-чотиригодинним сном лише тому, що прожив усе життя з помилковою думкою, начебто маєш незаперечне право на шість, а то й на сім годин відпочинку. До того ж це стало ще й попередженням: якщо ситуація не зміниться, надалі буде так само зле весь час. Чорт забирай, постійно! Ральф лягав о десятій ранку, сподіваючись трохи подрімати — навіть півгодини були б порятунком, — але лише втомлива напівдрімота була відповіддю на всі його молитви.

Близько третьої пополудні він вирішив приготувати бульйон. Набравши в чайник свіжої води, Ральф поставив його на газ і відкрив шафу, де зберігалися різні приправи, спеції й пакети з продуктами, їсти які могли хіба космонавти й літні люди — для повної готовності ці порошки слід було лише розвести окропом. Ральф безцільно пересував коробки й банки, тоді уп’явся очима на полицю, мовби чекаючи, що коробка з бульйонними кубиками якимось таємним чином з’явиться на звільненому для неї місці. Коли цього не сталося, Ральф повторив усю процедуру, тільки тепер у зворотному порядку, розставляючи банки на колишні місця, тоді знову з подивом уставився на полицю; цей вираз цілковитої розгубленості на його обличчі відтепер ставав домінуючим (добре хоч, що Ральф не здогадувався про це).

Знявши з вогню чайник, що закипів, Ральф повернувся до шафи. Він зрозумів нарешті — розуміння це приходило повільно, дуже повільно, — що він, мабуть, розчинив останній кубик учора або навіть позавчора, хоча ніяк не міг пригадати цього.

— Що ж тут дивного? — задав він питання пляшкам і банкам у відкритій шафі. — Я так утомився, що й не згадаю навіть, як мене звуть.

«Ні, згадаю, — заперечив він собі. — Мене звуть Леон Редбоун. Ось так!»

Це виявилося зовсім не смішно, однак Ральф усе-таки відчув, як посмішка — легенька, мов пір’їнка — торкнулася його губ. Він пройшов у ванну, причесався, тоді зійшов униз.

«Едді Мерфі вирушає на ворожу територію в пошуках їстівного, — подумав він. — Головна мета: коробка кубиків курячого бульйону «Лептоп». Якщо ж дислокація місцевості й умови безпеки унеможливлять проведення операції, перейдемо до мети номер два: спагетті з м’ясом. Я знаю, що завдання доволі ризиковане, однак…»

— …Однак я постараюсь упоратися, — закінчив він уголос, виходячи на вулицю.

Старенька місіс Перрін, що проходила мимо, підозріло зиркнула на Ральфа, але все-таки промовчала. Ральф почекав, поки вона пройде трохи вперед — сьогодні він навряд чи міг вести бесіди з ким-небудь, і найменше з місіс Перрін, яка й у вісімдесят два умудрялася знаходити для себе корисне заняття, пильно стежачи за таким ось морським десантником, що насмілився ступити на її суверенний острів Перріс.

Ральф зробив вигляд, що оглядає плющ, який обплів декоративні ґрати біля вхідних дверей, поки старенька леді не відійшла на безпечну, як йому видалося, відстань, — і лише тоді перетнув Гарріс-авеню й увійшов у «Червоне яблуко».

Саме там і почалися головні проблеми дня.

Ральф увійшов у магазин, знову прокручуючи в голові свій невдалий експеримент із затримкою сну, й міркував про те, чи не є порада з бібліотечних книг усього лише вченою версією народних методів його знайомих. Неприємна думка, але розум (чи радше якась сила поза розумом, яка тепер відповідала за його повільні катування) відгукнувся іншою, яка викликала ще більшу тривогу: «У тебе є вікно в сон, Ральфе. Воно вже не таке велике, як раніше, і, швидше за все, зменшуватиметься з кожним тижнем, але тобі краще бути вдячним за те, що маєш, тому що маленьке віконце все-таки краще, ніж зовсім нічого. Тепер тобі це зрозуміло?»

— Так, — пробурмотів Ральф, наближаючись до прилавка в центрі магазину, де стояли яскраві коробки з бульйонними кубиками. — Тепер мені це зрозуміло.

Продавщиця Сью щиро розсміялася.

— Чи не поклали ви гроші в банк, Ральфе? — запитала вона.

— Прошу? — Він не обернувся, перебираючи червоні коробки. Цибуляний… Гороховий… Яловичий… Але де ж курячий бульйон?

— Моя мама казала, що люди, які розмовляють самі з собою, мають… Боже!

Спершу Ральфові здалося, що Сью просто мовила щось складне, недоступне його змученому розумові — фразу на кшталт тієї, що вимовляють люди, які говорять самі з собою, вільні у Бога, — але далі Сью закричала. Ральф якраз нагнувся, щоб узяти потрібну коробку на нижній полиці, коли її крик так голосно вистрілив у нього, що в Ральфа підкосилися ноги. Він похитнувся, ударившись ліктем об верхню полицю стелажа, скидаючи коробки на підлогу.

— Сью? Що сталося?

Вона не звернула на Ральфа жодної уваги. Приклавши судорожно стиснуті руки до губ, вона з жахом дивилася крізь брудне скло вітрини.

— Господи! Це ж кров! — вигукнула дівчина. Ральф обернувся, скидаючи на підлогу ще кілька коробок. Від побаченого перехопило подих, йому знадобився час — секунд п’ятнадцять, аби зрозуміти, що побитою жінкою, яка, стікаючи кров’ю, шкутильгає до «Червоного яблука», була Елен Діпно.

Ральф завжди вважав Елен найкрасивішою жінкою в західній частині міста, але сьогодні… Одне око її заплило, на лівій скроні виднілося глибоке садно, яке незабаром поглине потворна пухлина свіжого синця; розпухлі губи й щоки в крові. Хитаючись, мов п’яна, вона йшла до «Червоного яблука», здавалося, нічого не бачачи вцілілим оком. Але ще більш жахливим, ніж вигляд Елен, було те, як вона несла Наталі. Жінка недбало притискала перелякану дитину до стегна, як зв’язку шкільних підручників років десять-дванадцять тому.

— О Боже, дитина ж удариться! — знову закричала Сью. Вона була кроків на десять ближче до дверей, ніж Ральф, але не зрушила з місця — просто стояла, все так само притискаючи долоні до обличчя.

Ральф більше не відчував утоми. Він кинувся до дверей, розчинив їх і вибіг на вулицю. І наспів саме вчасно, щоб обхопити Елен за плечі, коли вона, ударившись стегном об скриньку з морозивом — на щастя, хоч не тим, на якому вона тримала Наталі, — рушила назад.

— Елен! — крикнув він. — Господи, Елен, що сталося?!

— Га?.. — відгукнулася вона дивним тоном, абсолютно не схожим на завжди такий жвавий голос молодої жінки, яка іноді супроводжувала його в кіно. Здорове око Елен зупинилося на ньому, і Ральф побачив вираз нерозуміння, який свідчить про те, що жінка не знає, хто вона, де вона і що й коли сталося.

— Га?.. Ральфе?.. Що?..

Дитина почала зісковзувати вниз. Ральф відпустив Елен, кинувся до Наталі й устиг схопити крихітку за бретельку комбінезона. Плачучи, Наталі замахала рученятами, вирячившись на нього темно-блакитними оченятами. Другою рукою Ральф підхопив малу між ніжок саме в той момент, коли бретелька, за яку він її тримав, лопнула. Якусь мить Наталі з плачем балансувала на його руці, немов крихітна гімнастка на канаті, крізь комбінезон Ральф відчув, що в неї мокрий підгузок. Він обхопив крихітку другою рукою і притиснув до грудей. Серце скажено калатало, і навіть тепер, коли дитині вже нічого не загрожувало, Ральфові уявлялось, як Наталі вислизає з його рук, і, здавалося, він чув, як ця мила кучерява голівка вдаряється об брудний тротуар.

— Га? Що? Ральфе? — повторила Елен. Вона побачила Наталі на руках у Ральфа, і тупа байдужість почала зникати з її здорового ока. Вона простягнула руки до дитини, і Наталі повторила цей жест своїми пухкенькими рученятами. Але тут Елен знову похитнулася, ударилася об ріг «Червоного яблука» і відхилилася назад. Одна нога її зачепилася за іншу (Ральф побачив заляпані кров’ю білі тапочки; аж дивно, яким яскравим усе раптом стало: барви знову ожили, принаймні на деякий час), і жінка обов’язково впала б, якби Сью нарешті не зробила спроби вибігти з магазину й прочинила двері. Елен одразу притулилася до тих дверей — так підпилий гуляка знаходить опору, обіймаючи вуличний ліхтар.

— Ральфе? — Погляд Елен став трохи гостріший, і Ральф помітив у ньому не стільки інтерес, скільки недовіру. Глибоко зітхнувши, жінка спробувала вичавити крізь опухлі губи кілька зв’язних слів: — Дай. Дай мені мою ди-и-ти-и-ну-у-у. Дай мені… На-лі.

— Не тепер, Елен, — спробував заспокоїти її Ральф. — Зараз ти не можеш твердо стояти на ногах.

Сью й далі притримувала двері зсередини, щоб Елен не впала. Обличчя Сью стало попелясто-сірим, в очах застигли сльози.

— Вийди, — попросив її Ральф. — Підтримай Елен.

— Не можу! — пробурмотіла дівчина. — Вона вся в кро… кро… крові!

— Заради Бога, перестань! Це ж Елен! Елен Діпно з нашої вулиці!

І хоча Сью прекрасно знала це, — ім’я, вимовлене вголос, змусило її вийти із заціпеніння. Вона прослизнула у відчинені двері, й коли Елен знову похитнулася, Сью міцно обхопила жінку за плечі. Вираз недовіри застиг на обличчі Елен. Ральфові все тяжче було дивитися на неї. Від вигляду Елен млоїло в грудях.

— Ральфе? Що сталося? Її збила машина? — почувся чоловічий голос.

Обернувшись, Ральф побачив Білла Мак-Ґоверна. Той, в одній зі своїх акуратних блакитних сорочок із напрасованими стрілочками на рукавах, стояв поруч, прикриваючи очі витонченою рукою з довгими пальцями, яка так не в’язалася з його виглядом. Він був якось дивно недоодягнений, але в Ральфа не було часу міркувати над причиною цього; занадто багато чого відбувалося одночасно.

— Це не нещасний випадок, — сказав він Біллу. — Її побили десь. Ось, потримай дитину.

Ральф простягнув Наталі Мак-Ґоверну. Той спершу відхитнувся, але потім усе-таки взяв крихітку. Наталі знову розплакалася. Мак-Ґоверн із виглядом людини, якій щойно вручили переповнений пакет, який в особливих випадках використовують у літаках, тримав малу, що чеберяла ніжками, на витягнутих руках. Довкола нього почали збиратися люди, здебільшого підлітки в бейсбольній формі, що поверталися додому після денної гри на шкільному полі. Вони витріщалися на розпухле, закривавлене обличчя Елен з гидотно жадібною цікавістю, і, помітивши їх, Ральф згадав біблійну притчу про п’яного Ноя — усі сини відвернулися, щоб не бачити наготи старого, який заснув у курені, лише Хам продовжував дивитися…

Дуже обережно Ральф обхопив Елен за плечі. Жінка зиркнула на нього здоровим оком. На цей раз вона вимовила його ім’я більш чітко, із симпатією, і від подяки, яку Ральф уловив у її голосі, йому захотілося плакати.

— Сью, візьми дитину. У Білла немає навичок, — попросив він.

Дівчина ніжно й уміло прийняла Наталі. Мак-Ґоверн вдячно посміхнувся Сью, і Ральф раптом зрозумів, що ж у вигляді Білла було не так. Мак-Ґоверн був без своєї улюбленої панами, яка здавалася такою ж невід’ємною його частиною (принаймні влітку), як і бородавка на переніссі.

— Гей, містере, що тут сталося? — запитав один із бейсболістів.

— Нічого, що б вас стосувалося, — відрізав Ральф.

— Схоже, вона провела кілька раундів з Ріддіком Бові.

— Ні, радше з Тайсоном, — припустив інший паливода. Неймовірно, але — почулися смішки.

— Забирайтеся звідси! — закричав роздратований Ральф. — Займіться своїми справами!

Підлітки позадкували, але розходитися не квапились. Вони дивилися на кров — це ж бо відбувалося не в кіно.

— Елен, ти можеш іти?

— Так, — відповіла вона. — Гадаю… Гадаю, що можу.

Ральф обережно провів її крізь відчинені двері в приміщення магазину. Елен ішла дуже повільно, переступаючи з ноги на ногу, як старезна баба. Від неї смерділо потом й адреналіном, і Ральф відчув, як у нього знову звело шлунок. Але не тільки через запах — в основному через те, що ця Елен ніяк не в’язалася з образом жвавої, чарівно сексуальної жінки, з якою він не далі як учора розмовляв, поки вона поралася на квіткових клумбах біля свого будинку.

Раптом Ральф згадав ще дещо з учорашнього дня. Елен була в доволі коротких блакитних шортах, і він помітив кілька синців на її ногах — величезну жовту пляму на лівому стегні й свіжіший темний синець на правій гомілці.

Ральф провів Елен за прилавок і, глянувши в спеціальне дзеркало, яке дозволяє бачити все, що відбувається в магазині, помітив Мак-Ґоверна, який відчиняв двері перед Сью.

— Замкни двері, — кинув він дівчині через плече.

— Але ж, Ральфе, я не повинна…

— Лише на кілька хвилин, — попросив він. — Будь ласка…

— Ну… Добре.

Саджаючи Елен на твердий пластиковий стілець, Ральф почув клацання замка. Він зняв телефонну слухавку і набрав номер 911.

Але перш ніж почувся гудок, рука в крові натиснула на важіль.

— Ні… — Елен заледве ковтнула, тоді спробувала заговорити знову. — Не треба.

— Треба, — заперечив Ральф. — І я зроблю це.

Одразу ж у її здоровому оці він побачив страх і — ні тіні байдужості.

— Ні, — ледь вичавила з себе Елен. — Будь ласка, Ральфе, не треба.

Жінка дивилася повз нього, знову простягаючи руки. Покірний, благальний вираз її згорьованого обличчя навіяв на Ральфа жах і зневіру.

— Ральфе? — мовила до нього Сью. — Вона хоче взяти дитину.

— Я й сам бачу. Віддай їй Наталі.

Сью передала крихітку Елен, і Наталі — їй було трохи більше року — оповила рученям шию матері, уткнувшись обличчям в її плече. Елен поцілувала дочку в маківку. Було видно, що рух губ завдавав їй болю, але вона повторила це знову. І знову. Дивлячись згори на голову Елен, Ральф побачив засохлу кров, що нагадувала розводи бруду. Він відчув, як у ньому знову закипає гнів.

— Це зробив Ед, правда? — запитав він. Звичайно, хто ж іще — хіба стала б вона натискати відбій при його спробі викликати поліцію, якби її мало не до півсмерті побив незнайомець? — Але запитати було необхідно.

— Так, — прошепотіла вона ледь чутно, та ще й відповідь частково приглушила хмаринка волосся дівчинки. — Так, це зробив Ед. Але не треба телефонувати в поліцію. — Тепер Елен дивилася на Ральфа знизу вгору, у здоровому оці відбивалися страждання й жах. — Благаю, не телефонуй у поліцію, Ральфе. Мені страшно й подумати, що батька Наталі будуть судити за… за… — Елен розридалася.

Наталі, здивовано глянувши на матір, розплакалась теж.

— Ральфе? — із сумнівом у голосі окликнув його Мак-Ґоверн. — Може, дати їй тиленол або що-небудь таке?

— Краще не треба, — відповів він. — Ми ж не знаємо, який її стан і наскільки вона постраждала. — Ральф перевів погляд на вітрину, не бажаючи бачити, що відбувається зовні, себто, сподіваючись нічого не побачити, і однаково побачив: жадібні обличчя обліпили скло. Деякі, щоб було краще видно, прикривали очі з боків долонями.

— І що ж нам тепер робити? — поцікавилася Сью. Вона дивилася на цікавих, нервово смикаючи формений фартух продавщиці. — Якщо компанія довідається, що я закрила двері під час робочого дня, я напевно позбудуся роботи.

Елен торкнула Ральфа за руку.

— Будь ласка, Ральфе, — повторила вона, ось лише крізь розпухлі губи у неї вийшло: «Буаска, Рафе». — Не дзвони нікому.

Ральф непевно глянув на Елен. За своє життя він надивився на жінок із синцями, бачив і таких (хоча й нечасто, правду кажучи), які були побиті ще дужче, ніж Елен. Однак не завжди це мало такий зловісний вигляд. Ментальність і моральні устої Ральфа сформувалися ще в той час, коли вважалося, що все, що відбувається між чоловіком і дружиною, стосується лише їх самих, навіть якщо чоловіки дають волю рукам, а жінки — гострому язику. Спроба змусити людину змінити свою поведінку, втручаючись у їх справи — навіть із найкращими намірами, — неминуче перетворить вас із друга на заклятого ворога.

Але потім Ральф згадав, як Елен несла Наталі: недбало притуливши до стегна, мов зв’язку підручників. Якби вона упустила дитину, переходячи через дорогу, то навіть не помітила б цього; Ральф вважав, що лише безсвідомий інстинкт змусив Елен взяти дитину з собою. Жінка не хотіла залишати дочку з людиною, яка побила її так жорстоко, що тепер вона дивилася лише одним оком і говорила, перетворюючи слова на кашу.

Подумав він і про інше — про те, що стосувалося часу після смерті Керолайн. Ральф тоді вразився глибині й силі свого горя — зрештою, її кончина не була несподіваною; він вважав, що спізнав усю гіркоту втрати ще за життя Керолайн, — але ж вагота втрати навіть завадила йому зробити останні необхідні приготування. Звичайно, він зателефонував у похоронну контору Брукінґса й Сміта, але саме Елен допомогла йому написати некролог і помістила його в «Деррі ньюс», це вона допомогла йому вибрати труну (Мак-Говерн, який терпіти не міг смерті й усього пов’язаного з нею, у ті дні намагався не траплятися йому на очі), саме Елен порадила Ральфові купити жалобний вінок — на стрічці був напис «Коханій дружині». І саме Елен організувала невелику поминальну вечерю одразу після похорону, замовивши сендвічі, напої й пиво в «Червоному яблуку». Усе це зробила Елен, коли сам Ральф виявився не в змозі займатися цим. Хіба не зобов’язаний він відплатити за зроблене нею добро добром, навіть якщо зараз вона й не сприймає його дії як добро?

— Білле? — звернувся він до сусіда. — А ти що гадаєш?

Мак-Ґоверн глянув на Елен, що низько опустила побите обличчя, а тоді, перевівши погляд на Ральфа, дістав хусточку й нервово витер губи.

— Не знаю. Мені дуже подобається Елен, і мені б хотілося вчинити правильно — ти ж знаєш, — але в таких справах… Хто знає, що тут краще?

Ральф раптом згадав улюблену фразу Керолайн, яку вона зазвичай вимовляла, коли він, зітхаючи й охаючи, не хотів братися за яку-небудь справу, не бажав визнавати своєї помилки або ухилявся від обов’язкового дзвінка: «Тернистий і довгий шлях в Едем, любий, чи варто стогнати через дрібниці?»

Він знову потягнувся до телефону, цього разу рішуче відвівши руку Елен.

— Ви телефонуєте в поліцейське відділення Деррі, — почувся голос із автовідповідача. — Наберіть одиницю, якщо вам необхідна екстрена допомога. Наберіть двійку, якщо вам потрібна поліція. Натисніть трійку для додаткової інформації.

Ральф, який раптово усвідомив, що йому необхідні всі три служби, секунду повагавшись, набрав двійку. У трубці почувся жіночий голос:

— Поліція. Чим можемо допомогти?

Ральф, глибоко вдихнувши, вимовив:

— Це Ральф Робертс. Я в магазині «Червоне яблуко» на Гарріс-авеню разом зі своєю сусідкою. Її звуть Елен Діпно. Жінка жорстоко побита. — Ральф ніжно торкнувся голови Елен, і жінка притулилася до нього лобом. — Будь ласка, приїдьте скоріше.

Він повісив трубку й присів навпочіпки перед Елен. Наталі радісно защебетала й підставила йому свого носика. Ральф, посміхнувшись, поцілував дівчатко, тоді глянув в обличчя жінки.

— Вибач, Елен, — сказав він, — але я змушений був учинити так. Я не міг інакше. Розумієш? Просто не міг.

— Я нічого не розумію! — відповіла вона.

Кров з носа перестала йти, але, торкнувшись пальцями до перенісся, Елен поморщилася від болю.

— Елен, чому він це зробив? Чому Ед так побив тебе?

Тепер Ральф пригадував інші випадки — можливо, цілу низку їх. Якщо такі події й були зведені в систему, то він не завважував їх донині. Через кончину Керолайн. І через безсоння. Принаймні Ральф не вірив, що Ед уперше підняв руку на свою дружину. Можливо, сьогодні це проявилося в більш жахливій формі, але сталося не вперше. Ральф міг прийняти подібну думку і вважати її логічною, але він, як і раніше, не міг уявити собі Еда, який чинить таке. Він бачив посмішку Еда, його виразні очі, те, як неспокійно рухаються його руки під час бесіди… Але як не намагався, не міг уявити, що ці самі руки б’ють дружину.

Потім він згадав, як Ед на негнучких ногах іде до водія блакитного пікапа — це був «форд-рейнджер», чи не так? — і завдає йому потужного удару в щелепу.

Згадати це було однаково, що відчинити дверцята шафи Фіббі Маꥳ — персонажу давнього радіоспектаклю, — ось лише вивалювалася звідти не купа мотлоху, що накопичився за десятиліття, а ціла лавина яскравих образів того липневого дня. Блискавки над злітним полем. Ед, що розмахує рукою, наче в такий спосіб він може змусити ворота відчинитися швидше. Шарф із вишитими китайськими ієрогліфами.

«Гей, гей, Сьюзен Дей, скільки вбила ти дітей?» — пролунав голос Еда в голові Ральфа, і ще до того, як Елен почала говорити, він уже знав, що саме вона скаже.

— Як нерозумно, — очужіло мовила жінка. — Він побив мене тому, що я підписала звернення. Підписи збирають по всьому місту. Хтось сунув мені його позавчора по дорозі в супермаркет. Людина висловилася на захист Центру допомоги жінкам, мені її доводи видалися розумними. До того ж мала вередувала, тому я просто…

— Поставила підпис, — закінчив Ральф. Елен, кивнувши, знову розплакалася.

— Що за звернення? — поцікавився Мак-Ґоверн.

— Запрошення Сьюзен Дей виступити в Деррі, — пояснив Ральф. — Це відома феміністка…

— Я знаю, хто така Сьюзен Дей, — роздратовано обірвав його Мак-Ґоверн. — Знаю, що груда однодумців вирішила запросити її до нас для виступу на захист Центру допомоги жінкам.

— Коли Ед повернувся сьогодні додому, у нього був такий чудовий настрій, — крізь сльози розповідала Елен. — Так завжди буває по четвергах, тому що в ці дні він працює лише до обіду. Він розповів мені про свої плани на вечір, про те, як він буде робити вигляд, начебто читає, а сам насолоджуватиметься спокоєм… Ну, ти ж знаєш його…

— Звичайно, — відповів Ральф, згадуючи, як Ед засунув руку в барило здорованя і підступну усмішку (я знаю й не такі трюки) на його обличчі.

— Так, я його знаю.

— Я попросила Еда купити дещо з дитячого харчування… — Вона заговорила голосніше, і в голосі зазвучали нотки роздратування й переляку. — Я не знала, що він розсердиться… Чесно кажучи, я геть забула, що підписала цей дурнуватий папірець… І я досі не розумію, чому він так розлютувався… Але… Але коли він повернувся… — Затремтівши всім тілом, Елен пригорнула до себе Наталі.

— Елен, заспокойся, все вже минулося, все гаразд.

— Hi, не гаразд! — Елен глянула на Ральфа, сльози градом котилися з одного ока й просочувалися з-під розпухлого повіка іншого. — Ні, не… не… гаразд! Чому він не стримався цього разу? І що буде зі мною й дитиною? Куди нам іти? У мене немає інших грошей, ніж ті, що на спільному рахунку… У мене немає роботи… О, Ральфе, навіщо ти зателефонував у поліцію? Не треба було цього робити! — Елен знесилено стукнула кулачком по його руці.

— Ти все подолаєш, — мовив Ральф. — У тебе багато друзів.

Але навряд чи він сам чув, що каже, і зовсім не помітив її слабкого удару. Гнів стукав у його грудях і скронях, немов друге серце.

Не «чому він не стримався?» — не це сказала Елен.

Вона сказала: «Чому він не стримався цього разу?»

Цього разу.

— Елен, а де Ед зараз?

— Гадаю, що вдома, — глухо відповіла вона.

Ральф погладив її по плечу й пішов до дверей.

— Ральфе? — окликнув його стривожений Мак-Ґоверн. — Куди ти йдеш?

— Зачини за мною двері, — замість відповіді попросив Ральф розгублену Сью.

— Господи, не знаю, чи зможу я це зробити. — Сью із сумнівом оглянула натовп цікавих, що припали до запилюженої вітрини; їх ставало дедалі більше.

— Зможеш, — обірвав її Ральф, уловивши слабкий звук сирени. — Чуєш?

— Так, але…

— Поліція пояснить, що потрібно робити, та й твій бос теж не буде лаяти — можливо, він навіть нагородить тебе медаллю «За відвагу».

— Якщо він це зробить, я розділю нагороду з тобою, — сказала вона, переводячи погляд на Елен. Блідість поступово сходила з обличчя Сью.

— Господи, Ральфе, та поглянь же на неї! Невже Ед справді побив її тільки за те, що вона підписала якийсь дурний папірець?

— Гадаю, що так, — відповів Ральф. Зміст розмови доходив до нього, але тема була занадто далека. Зате лють була значно ближчою, вона зімкнула свої вогнедишні обійми на його горлі. Він шкодував, що йому не сорок або хоча б п’ятдесят, щоб він мав силу дати Едові скуштувати своїх власних ліків. Однак Ральф відчував, що може спробувати зробити це, незважаючи ні на що.

Він уже повертав дверну ручку, коли Мак-Ґоверн схопив його за плече:

— Ти думаєш, що робиш?

— Я йду розбиратися з Едом.

— Ти що, жартуєш? Та він же розірве тебе на шматки, щойно ти потрапиш йому під руку. Сам бачиш, що він зробив з Елен.

— Звичайно, бачу, — майже прогарчав Ральф таким тоном, що Мак-Ґоверн швидко прибрав руку.

— Тобі вже сімдесят, Ральфе. Нагадую, якщо ти забув. До того ж, зараз Елен потребує друга, а не мумії, яку вона зможе відвідувати лише тому, що твоє лікарняне ліжко буде через троє дверей від її палати.

Звичайно, Білл був абсолютно правий, але це розгнівало Ральфа ще дужче. Він припускав, що в цьому теж винувате безсоння, яке розпалює лють і огортає туманом його думки. Але в якомусь сенсі гнів був полегшенням. Це було значно краще, ніж дрейфувати у світі, забарвленому в сірі розпливчасті тони.

— Якщо Ед добре натовче мене, я прийму димедрол і бодай нарешті висплюся, — відрізав Ральф. — І будь ласка, дай мені спокій, Білле.

Він швидким кроком перетнув парковку перед «Червоним яблуком».

Наближалася поліцейська машина з увімкненою блимавкою. Питання з юрби — «Що сталося? З нею все гаразд?» — градом обрушилися на нього, але Ральф проігнорував їх. Він затримався на тротуарі, перечікуючи, доки поліцейська машина в’їде на стоянку, потім таким же швидким, рішучим кроком перетнув Гарріс-авеню. За ним на розумній відстані йшов Мак-Ґоверн.

Розділ третій

Через три будинки від них стояв акуратний шоколадно-кремовий будиночок того типу, який жінки золотого віку називають «милим». У цій «цукерці» й жили Елен і Ед Діпно. Керолайн полюбляла повторювати, що родина Діпно належить до церкви Свідків Єгови, хоча її щира прихильність до молодої пари позбавляла цю фразу їдкої колючості. Вони були laisser-faire[8] вегетаріанцями, що вважали цілком прийнятним уживати як їжу рибу й молочні продукти. На останніх виборах чоловік і жінка голосували за Клінтона, а на їхній машині — тепер це був уже не «датсун», а нова малолітражка — красувалося гасло: «РОЗЩЕПЛЮЙТЕ ДЕРЕВО, А НЕ АТОМ, ПОЛЮЙТЕ НА ТВАРИН, А НЕ НА ЛЮДЕЙ».

Очевидно, Діпно зберегли всі музичні альбоми, які вони купували в шістдесятих, — Керолайн вважала це однією з найбільш милих звичок, і тепер, коли Ральф, стиснувши кулаки, підходив до їхнього будинку, він почув стогони Ґрейс Слік, яка виконувала один зі старих хітів Сан-Франциско:

Музика чулася із закріпленої на терасі мініатюрної колонки, не більшої від поштової марки. Поливний пристрій на газоні шипів «хиша-хиша-хиша», розсипаючи райдужні бризки й залишаючи блискучий мокрий слід на доріжці. Ед Діпно, голий до пояса, розкинувся в садовому кріслі ліворуч від бетонованої доріжки, ошелешено вирячившись на небо з виглядом дивака, який намагається зрозуміти, чи схожа хмарина, що пропливає над ним, на коня чи на єдинорога. Босою ногою він відбивав такт. Відкрита книга, що лежала обкладинкою догори на його колінах, дуже доречно поєднувалася з музикою із колонки. Це був роман Тома Роббінса.

Просто-таки літня пастораль, сценка провінційної безтурботності, відображена Норманом Роквеллом на одній із його картин, що звалася «Вихідний». Якщо не звертати уваги на такі дрібниці, як засохла кров на пальцях Еда й розбите скельце його окулярів а lа Джон Леннон.

— Ральфе, заради всього святого, не затівай з ним бійку, — прошипів Мак-Ґоверн, коли Ральф, зійшовши з доріжки, ступив на газон, навіть не відчувши, як його обдало холодною водою.

Ед обернувся.

— Гей, Ральфе! — вигукнув він, розпливаючись променистою посмішкою. — Радий тебе бачити!

Ральф уявив, як він скидає Еда з крісла на траву. Мало того — він побачив, як розширюються від несподіванки й подиву очі Еда Діпно. Видіння було настільки чітким, що він побачив навіть те, як блищить на сонці годинник Еда, коли той намагається підвестися.

— Пригощайся пивом, сідай у крісло, — тараторив Ед. — Може, зіграємо в шахи…

— Пиво? Шахи? Господи, Еде, що з тобою?

Ед відповів не одразу, дивлячись на Ральфа з виразом, який одночасно лякав і викликав лють. Це була суміш подиву й сорому, погляд милого тюхтія, який ось-ось скаже: «Чорт забирай, люба, невже я знову забув прибрати попільницю?»

Ральф махнув рукою у бік пагорба, повз Мак-Ґоверна, що застиг біля вологої смуги від поливу й нервово спостерігав за ними — він обов’язково сховався б, якби поруч було хоч щось. До першої поліцейської машини приєдналася друга, Ральф почув слабкі радіосигнали зоддалік. Натовп цікавих дедалі збільшувався.

— Поліція прибула через Елен! — мовив Ральф, переконуючи себе не кричати, адже криком нічого не зміниш, і все-таки підвищуючи голос. — Вони тут, тому що ти побив свою дружину! Хоч це до тебе доходить?

— Це… — простягнув Ед і потер щоку. — Це…

— Так, це, — люто підтвердив Ральф. Здавалося, всі його почуття притупилися, залишилася лише лють.

Ед кинув оком на поліцейські машини, на юрбу, що зібралася біля «Червоного яблука»… А потім побачив Мак-Ґоверна.

— Білле! — крикнув він. Мак-Ґоверн здригнувся. Ед або не помітив, або зробив вигляд, що не помітив цього. — Привіт! Сідай! Хочеш пива?

Саме в цю мить Ральф зрозумів, що вдарить Еда, розіб’є його дурнуваті круглі окуляри, можливо, навіть удавить осколок скла йому в око. Він зробить це, і ніщо на світі не зможе зупинити його — проте в останній момент все-таки щось зупинило. Усередині нього була Керолайн, яку він настільки виразно чув в останні дні — якщо тільки він не розмовляв сам із собою. Хоча тепер це був зовсім не голос Керолайн — цей голос, хоч як це не дивно, належав Тріґеру Вашону, якого він зустрічав лише кілька разів після того випадку, коли Тріґ урятував його від грози в той день, коли з Керолайн стався перший приступ. «Гей, Ральфе, будь обережний! Цей безумець хитріший від лиса. Може, він навіть хоче, щоб ти вдарив його!»

«Так, — вирішив Ральф. — Можливо, Ед хоче саме цього. Чому? Хтозна. Може, щоб трохи подебоширити, а може, просто тому, що збожеволів».

— Перестань молоти нісенітниці, — сказав він, знижуючи голос майже до шепоту.

Ральф відчув задоволення, коли увага Еда знову моментально перемкнулася на нього, але ще дужче Ральфа радувало те, що вираз печального нерозуміння зник з обличчя Еда. Натомість прийшла сторожкість. Він нагадував Ральфові хижака перед вирішальним стрибком.

Ральф трохи нагнувся, щоб бачити очі Еда.

— Це сталося через Сьюзен Дей? — так само вкрадливо запитав він. — Через Сьюзен Дей і аборти? Через мертвих дітей? Саме тому ти накинувся на Елен?

У голові в нього пролунало ще одне питання: «Хто ти насправді, Еде?» — але перш ніж Ральф устиг запитати, Ед, стрімко підхопившись, підбіг до Ральфа і штовхнув його в груди. Ральф упав спиною на вологу траву, встигнувши виставити лікті, щоб не вдаритися головою. Із зігнутими колінами, упершись ступнями в землю, він насторожено стежив за Едом.

— Ральфе, не зв’язуйся з ним! — порадив Мак-Ґоверн, що був на порівняно безпечній відстані.

Ральф не звернув на нього уваги. Він просто напівлежав, спираючись ліктями на землю й уважно дивлячись знизу вгору на Еда. Ральф був злий і наляканий, але ці емоції пересилювало досі незнайоме відчуття, від якого кидало в дріж. Він бачив божевілля — справжнісіньке божевілля. Не суперлиходія з коміксів, не Нормана Бейтса, не капітана Егаба. Це був усього лише Ед Діпно, співробітник лабораторії Гокінґа — один із «яйцеголових», як кажуть старі, що грають у шахи на майданчику для пікніків, — але однаково адекватна у сприйнятті демократів людина. І ось тепер цей цілком приємний homo sapiens перетворився на чудовисько, і це все сьогодні, коли Ед побачив підпис своєї дружини під зверненням, вивішеним на дошці оголошень у супермаркеті. Тепер Ральф розумів, що божевіллю Еда вже не менше року, і це змусило Ральфа задуматися, які ж секрети ховалися за доброзичливістю й чарівною посмішкою Елен, які дрібні, але такі виразні ознаки — крім синців — він прогледів.

«І ще Наталі, — подумав він. — Що бачила ця дівчинка! Що пережила вона, крім того останнього випадку, коли мати несла її по Гарріс-авеню, недбало притискаючи до закривавленого стегна?»

Руки Ральфа покрилися мурашками.

А в цей час Ед міряв кроками бетоновану доріжку, витоптуючи майорці, висаджені Елен по краях як бордюр. Він знову перетворився на того Еда, якого Ральф бачив в аеропорту торік: ті ж люті ривки головою, той же порожній, невидющий погляд.

«Це і є те, що повинна була приховувати напускна привітність, — подумав Ральф. — Зараз він точнісінько такий же, як після зіткнення з водієм пікапа, — немов бійцівський півень, що обзирає свою вотчину в пошуках чужинців».

— Узагалі ж, її провини тут нема, — швидко заговорив Ед, ударяючи кулаком правої руки по лівій долоні. І раптом Ральф побачив, що в Еда можна перелічити всі ребра — він мав такий вигляд, наче голодував багато місяців.

— І все-таки, якщо чиясь дурість сягає певної межі, миритися з цим стає важко, — продовжував Ед. — Вона як ті волхви, що прийшли до царя Ірода за інформацією. Я хочу сказати, що як же можна бути такими дурними? «Де народжений Цар Юдейський?» І вони питають це в Ірода? Ось тобі й мудреці! Правильно, Ральфе?

Ральф закивав головою: «Звичайно, Еде. Що б ти не сказав, Еде».

Ед кивнув у відповідь, знову закрокував туди-сюди, вдаряючи кулаком по долоні.

— Точнісінько як у пісні «Роллінґ Стоунз» — «Поглянь, поглянь, поглянь на цю дурепу». Ти, певно, не пам’ятаєш? — Ед розсміявся. Істеричний звук, що скидається на те, як пацюки танцюють на битому склі.

Мак-Ґоверн присів поруч.

— Ходімо звідси, — пробурмотів він. Ральф заперечно похитав головою, а коли Ед знову почав наближатися до них, Мак-Ґоверн швидко підхопився й відійшов на тротуар.

— Вона гадала, що зможе обвести тебе навколо пальця, так? — запитав Ральф. Він і далі лежав на траві, спираючись на лікті. — Елен гадала, що ти не довідаєшся про її підпис під зверненням?

Ед стрімко перетнув доріжку й, схилившись над Ральфом, потряс кулаками над його головою, зовсім як лиходій у німому кіно.

— Ні! — крикнув він. — Аероплан Джефферсона замінили «Енімалз», Ерік Бердон змінив погляди, згідно із Джоном Лi Гукером: бах-бах-бах, застрелю на місці!

Мак-Ґоверн пискнув, мабуть, гадаючи, що Ед зараз накинеться на Ральфа, але замість цього Ед Діпно, спершись пальцями лівої руки на траву, став у позу спринтера, що чекає пострілу стартового пістолета, щоб кинутися вперед. Усе обличчя його було в краплях, які Ральф спочатку прийняв за піт, але потім він згадав, як Ед пройшов повз струмінь із поливного пристрою. Ральф не міг відвести погляду від плями крові на лівому склі окулярів Еда. Вона трохи розмазалася, і від цього зіниця здавалася кривавою.

— Це просто доля, що я виявив її підпис! Доля, розумієш! Не ображай мене, сумніваючись у моїх розумових здібностях, Ральфе! Ти вже старий, але дурнем тебе не назвеш. Справа в тому, що я йду в супермаркет купити дитяче харчування і виявляю — ото іронія! — що вона підписалася під зверненням дітовбивць! Центуріонів! На чолі з самим Кривавим Царем! І знаєш що? Я… Так… І побачив… Кров!

— Хто такий Кривавий Цар, Еде?

— О, будь ласка! — Ед підозріло глянув на Ральфа. — «Спостеріг тоді Ірод, що ті мудреці насміялися з нього, та й розгнівався дуже, і послав повбивати в Віфлеємі й по всій тій околиці всіх дітей від двох років і менше, за часом, що його в мудреців він був випитав». Це Біблія, Ральфе. Євангеліє від Матвія, глава 2, вірш 16.Ти маєш сумніви щодо цього?

— Немає. Якщо ти так кажеш, я тобі вірю.

Ед кивнув. Погляд його глибоких темно-зелених очей метався з одного боку в другий. Потім він повільно нахилився вперед, поклавши руки на плечі Ральфа, наче мав намір поцілувати його. Ральф відчув запах поту, слабкий, майже вивітрений аромат лосьйону після гоління і чогось іще — того, що нагадувало прокисле молоко. Може, це був запах Едового божевілля?

— Буде краще, — видихнув Ед просто в обличчя Ральфу, — буде краще, якщо ти повіриш. — Погляд його перестав безцільно блукати й сконцентрувався на Ральфі. — Вони вирізали всіх дітей, — вимовив він тремтячим голосом. — Вирізали з материнського лона й вивозили в закритих вантажівках. Запитай себе, Ральфе: скільки разів за тиждень ти бачив на шосе такі вантажівки, кузов яких затягнутий брезентом? Ти ніколи не запитував себе, що перевозять у таких вантажівках? Ніколи не хотів довідатися, що приховано під брезентом? — Ед посміхнувся, закотивши очі. — Вони спалюють ембріони під Ньюпортом. Дорожній знак стверджує, що в тому місці зсув, але насправді там крематорій. Однак частину зародків вивозять зі штату. На вантажівках, на літаках. Тому що ембріональні тканини коштують дуже дорого. Я кажу тобі це не лише як стурбований громадянин, Ральфе, але і як співробітник лабораторії Гокінґа. Дитячі тканини… набагато… дорожчі… від… золота.

Раптом Ед повернув голову й уп’явся у Білла Мак-Ґоверна, який знову підійшов ближче, щоб краще все чути.

— ТАК, НАБАГАТО ДОРОЖЧІ ВІД ЗОЛОТА Й ЦІННІШІ ВІД РУБІНІВ! — крикнув він, і Мак-Ґоверн відскочив з розширеними від страху й сум’яття очима. — ТИ ЗНАЄШ ПРО ЦЕ, СТАРИЙ ГОМИКУ?

— Так, — відповів Мак-Ґоверн. — Я… Я знаю. — Він кинув блискавичний погляд у бік «Червоного яблука», звідки прямувала до них одна з поліцейських машин. — Мабуть, я десь читав про це. Можливо, в «Саєнтіфік амерікен».

— «Саєнтіфік амерікен»! — Ед, презирливо розсміявшись, знову уп’явся поглядом на Ральфа, мов кажучи: «Бачиш, з ким доводиться мати справу». Обличчя його швидко спохмурніло.

— Продажні вбивці, — прошепотів він. — Зовсім як у часи Христа. Тільки тепер убивають ненароджених. І не лише тут, а по всьому світу. Вони вирізають їх тисячі, Ральфе, мільйони, і знаєш чому? Знаєш, чому ми знову приєдналися до свити обагреного кров’ю дітей царя в цю епоху пітьми?

Ральф знав. Не так уже й важко скласти воєдино картину, якщо маєш багато розрізнених фрагментів. Особливо якщо бачив Еда, що запускає руку по лікоть у діжку з хімічним добривом у пошуках мертвих дітей.

— Цього разу цар Ірод мав успіх, — вимовив Ральф. — Саме це ти хочеш сказати мені? Це все давні ідеї про Месію, правильно?

Ральф випрямився, очікуючи, що Ед знову притисне його до землі, майже не сумніваючись у цьому. Гнів знову охоплював його. Абсолютно нерозумно було критикувати маячню божевільного, як це роблять у кіно, можливо, навіть богохульствувати, — але сама думка, що Елен була побита через це, викликала новий приплив люті.

Ед, не зачепивши його, енергійно випрямився й діловито обтрусив долоні. Здавалося, він знову був спокійний. Радіопозивні зазвучали голосніше — поліцейська машина, що виїхала від «Червоного яблука», наближалася до бордюру. Ед глянув на авто, потім на Ральфа, що підвівся.

— Можеш знущатися, але це правда, — спокійно мовив він. — Однак це не цар Ірод, а Кривавий Цар. Ірод був однією з його інкарнацій. Кривавий Цар стрімко переходить із тіла в тіло і з покоління в покоління — так, як дитина перестрибує з камінчика на камінчик, переходячи струмок, Ральфе, — завжди вишукуючи Месію. І він завжди не встигає за Ним, але цього разу все може вийти інакше. Тому що в Деррі все інакше. І ті й інші сили починають збиратися тут, вишиковуються у дві шеренги. Я знаю, наскільки важко в таке повірити, але це так.

«Кривавий Цар, — подумав Ральф. — О, Елен. Мені так жаль. Як це сумно».

Двоє чоловіків — один у формі, інший у цивільному, але обидва, без сумніву, копи — вийшли з поліцейської машини й підійшли до Мак-Ґоверна. Біля магазину Ральф помітив ще двох чоловіків у білих штанах і білих сорочках з короткими рукавами. Один із них підтримував Елен, що ледве пересувала ноги, як хворий після операції. Другий ніс Наталі. Вони допомогли Елен забратися в машину швидкої допомоги. Той, що ніс дитину, теж сів у машину, а інший пішов до місця водія. У їхніх рухах Ральф відчув радше компетентність, ніж тривогу, і подумав, що для Елен це добрий знак. Можливо, Ед не так сильно побив її… Принаймні не цього разу.

Поліцейський у цивільному — широкоплечий здоровань із пшеничними вусами — підійшов до Мак-Ґоверна, якого він, здається, впізнав. На його обличчі сяяла посмішка.

Ед, схопивши Ральфа за плече, відтягнув його на кілька кроків убік від чоловіків, що стояли на тротуарі. Він перейшов майже на шепіт.

— Не хочу, щоб нас чули, — пояснив він.

— У цьому я впевнений.

— Ці істоти… Центуріони… Слуги Кривавого Царя… Ні перед чим не зупиняться. Вони безжальні.

— Вірю. — Ральф оглянувся через плече в ту мить, коли Мак-Ґоверн вказував на Еда. Здоровань спокійно кивав. Руки він тримав у кишенях штанів. Добродушна посмішка, що досі вигравала на його обличчі, поступово в’янула.

— І справа не лише в абортах, не треба так думати! Вони забирають ненароджених у всіх матерів, не лише в наркоманок і повій, вісім днів, вісім тижнів, вісім місяців. Центуріонам однаково. Жнива йдуть день і ніч. Масове вбивство. Я бачив трупики дітей на дахах, Ральфе… Під парканами… У каналізаційних стоках…

Очі Еда, величезні й зелені, як штучні смарагди, витріщилися в нікуди.

— Ральфе, — прошепотів він, — іноді весь світ сповнений барв. Я бачу їх відтоді, як він прийшов і відкрив мені істину. Але тепер усі барви стали чорними.

— Відтоді як хто прийшов до тебе, Еде?

— Ми поговоримо про це пізніше, — відповів Ед, непомітно ворушачи губами, зовсім як стукач у фільмах на тюремну тему. За інших обставин це було б навіть кумедно. Роблена посмішка з’явилася на його обличчі, так само впевнено проганяючи божевілля, як схід сонця виганяє ніч. Раптовість зміни одночасно вражала й жахала, але Ральф однаково знайшов у цьому щось заспокійливе. Можливо, їм — йому, Мак-Ґоверну, Луїзі й усім іншим, що знали Еда, не варто аж так винуватити себе в тому, що вони не помітили його божевілля раніше. І все тому, що Ед був чудовим актором. Ця посмішка була варта премії «Оскар». Навіть у такій ексцентричній ситуації, як зараз, його посмішка вимагала відповіді.

— Привіт! — звернувся Ед до поліцейських. Здоровань закінчив розмовляти з Мак-Ґоверном, і тепер обидва поліцейських ішли до них просто по газону. — Сідайте, хлопці! — запросив Ед ще й жестом. Здоровань, і далі добродушно посміхаючись, потис протягнену Едом руку.

— Едвард Діпно? — запитав він.

— Саме так, — відповів Ед, тиснучи руку другому поліцейському в формі, який був трохи приголомшений, потім знову звернув усю увагу на здорованя.

— Інспектор Джон Лейдекер, — відрекомендувався здоровань. — А це сержант Кріс Нелл. Здається, у вас тут проблеми, сер?

— Ну, що ж. Гадаю, ви праві. Невелика проблема. Або, якщо волієте називати речі своїми іменами, я поводився як свиня. — Смішок Еда пролунав природно. Ральф подумав про всіх чарівних психопатів, яких він бачив у кіно — Джордж Сандерс був особливо вдалий у цих ролях, — міркуючи про те, чи можливо, щоб розумний хімік-дослідник обвів навколо пальця провінційного детектива, який мав такий вигляд, наче він так ніколи й не переріс фазу «Суботньої лихоманки».[11] Ральф побоювався, що таке цілком можливо.

— У нас із Елен сталася сварка через підписане нею звернення, — говорив Ед, — ну, і пішло-поїхало… Господи, не можу ж я сказати, що я вдарив її.

Він змахнув руками, мовби на підтвердження того, який він схвильований, збентежений і згоряє від сорому. Лейдекер посміхнувся у відповідь.

Думки Ральфа повернулися до інциденту між Едом і водієм синього пікапа. Ед назвав здорованя вбивцею, навіть ударив його в обличчя, і однаково все закінчилося тим, що той дивився на Еда майже з повагою. Це була якась подоба гіпнозу; Ральфові здалося, що тут діє та ж сила.

— Просто ситуація трохи вийшла з-під контролю, здається, це ви хочете сказати? — співчутливо поцікавився Лейдекер.

— Справа в масштабах… — Едові було тридцять два роки, але наївний погляд величезних очей і безневинний вираз обличчя справляли враження, начебто він ледь досяг повноліття.

— Хвилинку, — втрутився Ральф. — Не можна вірити йому, він збожеволів. І дуже небезпечний. Він щойно сказав мені…

— А це містер Робертс, правильно? — запитав Лейдекер у Мак-Ґоверна, ніби не помічаючи Ральфа.

— Так, — підтвердив Мак-Ґоверн. Ральфові тон його голосу здався зухвало помпезним. — Це Ральф Робертс.

— Ось що. — Лейдекер нарешті глянув на Ральфа. — Ми поговоримо з вами за п’ять хвилин, містере Робертс, а зараз я хочу, щоб ви спокійно постояли поруч зі своїм другом. Гаразд?

— Але…

— Гаразд?

Розлютившись ще дужче, Ральф пішов до Мак-Ґоверна. Лейдекер, здається, не дуже й засмутився. Він повернувся до сержанта Нелла:

— Можеш вимкнути музику, Крісе, щоб ми могли чути один одного?

— Звісно! — Поліцейський у формі підійшов до магнітоли й, оглянувши всі ручки й кнопки, вирубав на півслові пісню про сліпого чарівника.

— Гадаю, я справді трохи переборщив. — Ед здавався втіленням безневинного агнця. — Дивно, як це сусіди не втрутилися.

— Що ж, життя триває, — глибокодумно протягнув Лейдекер, звертаючи свою добродушну усмішку до хмар, що пливли по блакитному літньому небу.

«Чудово, — подумав Ральф. — Цей хлопець просто-таки Вілл Роджерс». Ед, одначе, кивав так, начебто інспектор щойно виголосив щось велемудре.

Порившись у кишені, Лейдекер дістав коробочку, вийняв із неї зубочистку й запропонував Едові, який спочатку відмовився, але потім узяв одну і вставив її в кутик рота.

— Отже, — мовив Лейдекер, — невелика сімейна сварка. Я правильно зрозумів?

Ед натхненно кивнув. З його губ і далі не сходила щира, злегка збентежена посмішка.

— Швидше за все, суперечка. Політична…

— Ага, ага, — закивав Лейдекер, посміхаючись, — але перш ніж ви скажете щось іще, містере Діпно…

— Звіть мейе Едом. Будь ласка.

— Перш ніж ми продовжимо, містере Діпно, хочу попередити, що все, сказане вами, може бути використане проти вас у суді; крім того, ви маєте право на адвоката.

Дружелюбна, але збентежена посмішка Еда — «Господи, ну що я такого накоїв? Ви допоможете мені розібратися?» — моментально випарувалася. Її змінив оцінюючий погляд. Ральф глянув на Мак-Ґоверна, і полегшення, яке він помітив в очах Білла, було дзеркальним відображенням того, що відчув він сам. Зрештою, Лейдекер виявився не таким і простаком.

— Та навіщо мені потрібен адвокат? — здивувався Ед. Злегка повернувшись, він випробував свою збентежену усмішку на Крісі Неллі, який усе ще стояв на ґанку.

— Цього я не знаю, можливо, як і ви, — і далі посміхаючись, мовив Лейдекер. — Я просто кажу, що ви маєте на це право. А якщо ви не можете оплатити його послуги, вам призначать державного адвоката.

— Але я не…

Лейдекер усе кивав і посміхався.

— Упевнений, усе буде гаразд, але це ваше право. Ви розумієте свої права так, як я пояснив їх вам, містере Діпно?

Ед застиг на мить, раптом очі його знову розширилися, а погляд став порожнім. Ральф подумав, що той став схожим на живий комп’ютер, що намагається впоратися з уведенням інформації величезної складності. Відтак те, що йому не вдалося нікому запудрити мізки, здавалося, дійшло до Еда. Він одразу зсутулився. Спустошеність погляду змінилася виразом нещастя, занадто природним, щоб у ньому сумніватися… Але Ральф однаково сумнівався. Він змушений був сумніватися; адже він бачив божевілля на обличчі Еда перед тим, як приїхали Лейдекер і Нелл. Бачив це й Білл Мак-Ґоверн. Але все-таки сумнів відрізняється від невір’я, — до того ж, як здавалося Ральфу, по-своєму Ед шкодує, що побив Елен.

«Так, — подумав він, — так само він вважає, що центуріони водили вантажівки, набиті зародками, у Ньюпорт. І в те, що сили Добра і Зла збираються в Деррі, щоб розіграти якусь драму, яка розгортається в його уяві. Назвемо її знаменням V: «При дворі Кривавого Царя». І тим не менше Ральф не міг не відчувати мимовільного співчуття до Еда Діпно, який тричі на тиждень відвідував Керолайн у лікарні, незмінно приносив квіти й завжди цілував її в щоку на прощання. Він продовжував цілувати її навіть тоді, коли запах смерті став занадто виразним. Керолайн неодмінно торкалася його руки і вдячно посміхалася. «Спасибі за те, що ти й далі вважаєш мене людиною, — промовляла її посмішка. — І спасибі, що ти поводишся зі мною так, немов я ще жива». Ральф завжди вважав Еда своїм другом і думав — чи лише сподівався, — що Ед і далі поруч.

— У мене будуть неприємності? — м’яко запитав Ед Лейдекера.

— Що ж, подумайте, — посміхаючись, сказав Лейдекер. — Своїй дружині ви вибили кілька зубів. Схоже, і щелепу зламали. Можу посперечатися на годинник мого дідуся, що в неї ще й струс мозку. Плюс багато чого іншого — садна, синці й ця кумедна здерта смужка шкіри на правій скроні. Що ви намагалися зробити? Зняти з неї скальп?

Ед мовчав, дивлячись застиглими зеленими очима на Лейдекера.

— Їй доведеться провести в лікарні всю ніч, тому що якийсь козел мало не витрусив з неї душу, і кожен припускає, що цим козлом були ви, містере Діпно. Я бачу кров на ваших руках і окулярах, і я також збираюся сказати, що, по-моєму, це були саме ви. І що ж ви тепер думаєте собі? Ви справляєте враження тямущого хлопця. Як ви гадаєте, чи є у вас проблеми?

— Мені дуже шкода, що я вдарив її, — потупився Ед. — Я не хотів.

— О, якби я брав по двадцять п’ять центів щоразу, коли чую цю фразу, я був би багатієм. Містере Еде Діпно, ви заарештовані за звинуваченням у тому, що ви завдали ушкоджень другого ступеня тяжкості, які трактуються як насильство над домочадцями, згідно з кримінальним кодексом штату Мен. Будь ласка, підтвердіть, що я ознайомив вас із вашими правами.

— Так, — нещасним голосом мовив Ед. Посмішка — збентежена, та й узагалі будь-яка — зникла. — Так, ви повідомили мені про мої права.

— Ви будете доставлені в поліцейське відділення і зареєстровані, — продовжив Лейдекер. — Після цього ви зможете зателефонувати та поклопотатися про звільнення під заставу. Крісе, проведи його в машину.

Нелл підійшов до Еда:

— Ви не збираєтеся створювати собі зайві проблеми, містере Діпно?

— Ні, — так само тихо відповів Ед, і Ральф помітив сльозу, що скотилася по його щоці. Ед машинально витер її тильною стороною руки. — Ніякого опору.

— Ось і чудово! — кивнув Нелл і повів Еда до машини.

Вони вже перетнули тротуар, коли Ед повернувся до Ральфа.

— Вибач, друже, — пробурмотів він і забрався в машину. Перш ніж сержант Нелл зачинив дверцята, Ральф устиг помітити, що зсередини немає ручки.

— Отже, — мовив Лейдекер, повертаючись до Ральфа й простягаючи йому руку. — Вибачайте, що поводився трохи грубо, містере Робертсе, але іноді ці хлопці скаженіють. Особливо мене турбують ті, що зовні здаються спокійними, найчастіше саме їхні вчинки абсолютно непередбачувані. Джон Лейдекер.

— Джонні вчився в мене, коли я викладав у коледжі, — пояснив Мак-Ґоверн. Тепер, коли Ед Діпно був зачинений у машині, голос Білла так і дзвенів від полегшення. — Хороший студент. Пригадую, написав чудову курсову про захист прав неповнолітніх.

— Приємно з вами познайомитися. — Ральф потиснув Лейдекеру руку. — І не хвилюйтеся. Я не постраждав.

— Знаєте, з вашого боку було божевіллям прийти сюди, — щиро зауважив Лейдекер.

— Я боявся. Я й досі боюся.

— Розумію. Але ви все-таки вийшли сухим із води — це дуже важливо.

— Ні. Найважливіше — це Елен. Елен і дитина.

— Повністю згодний, але розповідайте, про що ви говорили з містером Діпно до нашого приїзду, містере Робертсе… Чи я можу називати вас Ральфом?

— Звичайно, можете. — Ральф коротенько переказав свою розмову з Едом.

Мак-Ґоверн, який тоді не все вловив з їхнього діалогу, мовчки слухав, витріщивши очі. Поглядаючи на нього, Ральф подумав, як Біллові бракує його панами. Без неї він мав значно старший вигляд. Майже древній.

— Що ж, звучить дуже дивно, — мовив Лейдекер, коли Ральф закінчив свою розповідь.

— А що буде далі? Його посадять у в’язницю? Це мусить статися.

— Можливо, й мусить, — погодився Лейдекер, — але різниця між тим, що слід учинити з ним і що буде насправді, занадто велика. Його не посадять і не відправлять у санаторій для душевнохворих — таке трапляється лише у старих кінофільмах. Найбільше, на що можна розраховувати, це запропонований судом курс лікування.

— Але хіба Елен не казала вам…

— Леді нічого нам не повідомила, та ми й не ставили їй питань. Вона й так дуже страждає — як фізично, так і морально.

— Звісно, — погодився Ральф. — Як нерозумно з мого боку.

— Пізніше вона, можливо, і підтвердить ваші слова… А може, й ні. Розумієте, іноді всі обвинувачення падають саме на жертв домашнього насильства. На щастя, за новим законом це не грає ролі. Він у нас у капкані. І ви, і леді з магазину будете свідчити про стан місіс Діпно й про те, кого вона звинуватила в тому, що сталося. А я можу засвідчити наявність крові на руках її чоловіка. Самі за себе промовляють і його слова: «Господи, просто не можу повірити, що я вдарив її». Я б хотів бачити вас завтра зранку, якщо це вам зручно, — щоб записати повні показання свідків, Ральфе. Це лише формальність. В основному справу зроблено.

Лейдекер дістав зубочистку з рота, зламав її й викинув, тоді знову вийняв коробочку.

— Хочете?

— Ні, спасибі, — відповів Ральф, ледь усміхнувшись.

— Що ж, огидна звичка, але я намагаюся кинути курити. Проблема з хлопцями типу Діпно полягає в тому, що вони занадто хитрі й винахідливі, коли справа стосується їхніх інтересів. У несамовитому стані вони накидаються на будь-кого… Потім відступають. Коли застаєш їх одразу після такого спалаху, — як це зробили ви, Ральфе, — вони, схиливши голову набік, зазвичай слухають музику, ніби намагаючись компенсувати свій вибух.

— Так усе й було, — підтвердив Ральф. — Саме так.

— Такий трюк спрацьовує на якийсь час, вони ніби присоромлені, каються, визнають свою провину. Вони настільки переконливі й милі, що іноді під солодкою поливою неможливо розгледіти гострі шипи. Навіть у таких екстремальних випадках, як із цим маніяком Тедом Банді, все іноді роками виглядає цілком нормально. Добре хоч, що таких хлопців, як Тед Банді, не так уже й багато, незважаючи на величезну кількість книжок і фільмів про вбивства.

— Який жах! — Ральф глибоко зітхнув.

— Так, але погляньмо на це з іншого боку: ми зможемо ізолювати Еда на якийсь час. Застава становить двадцять п’ять доларів, але…

— Двадцять п’ять доларів? — здивувався Мак-Ґоверн. У голосі його одночасно почулися цинізм і потрясіння. — І це все?

— Так, — підтвердив Лейдекер. — Я обвинуватив Діпно в нанесенні ушкоджень другого ступеня тяжкості, тому що звучить це серйозно, але в штаті Мен побиття дружини вважається лише провиною, хоч і підсудною.

— Однак у законодавстві є й дещо новеньке, — приєднався до розмови Кріс Нелл. — Якщо Діпно побажає, щоб його випустили під заставу, він повинен буде погодитися на повну відмову від будь-яких контактів з дружиною, поки справа не буде розглянута в суді, — він не має права відвідувати її вдома, підходити на вулиці, навіть телефонувати їй. Якщо ж він не погодиться, його будуть тримати під вартою.

— А якщо він погодиться з такою умовою, а потім усе-таки не дотримає слова? — поцікавився Ральф.

— Тоді ми запроторимо його за ґрати, — пояснив Нелл. — Тому що це вже є кримінальним злочином… Або може ним вважатися, якщо окружний прокурор захоче роздути справу. Хай там як, а порушники цієї умови, згідно з новим законом про насильство до домочадців, проводять за гратами не один день.

— Сподіваюся, дружина, стосовно якої угоду буде порушено, буде жива до початку суду, — додав Мак-Ґоверн.

— Так. — Лейдекер тяжко зітхнув. — Іноді виникає й така проблема.

Повернувшись додому, Ральф більше години просидів біля увімкненого телевізора, дивлячись на екран незрячим поглядом. Під час рекламної паузи, коли він підвівся, сподіваючись знайти колу в холодильнику, його так хитнуло, що він змушений був спертися об стіну, щоб не впасти. Ральф весь тремтів, до того ж його дуже нудило. Він розумів, що це запізніла реакція організму на стрес, та однаково слабкість і нудота лякали.

Ральф знову сів, глибоко вдихнув, опустивши голову й заплющивши очі, тоді підвівся і повільно побрів у ванну. Він довго лежав у теплій воді, поки не почув, що розпочинається традиційна вечірня телепередача. Та й вода вже майже вихолола.

Ральф неспішно витерся, одяг чисту білизну й вирішив, що легка вечеря належить до розряду цілком здійсненних бажань. Він подзвонив униз, розраховуючи, що Мак-Ґоверн складе йому компанію, але той не відповів.

Ральф вирішив зварити собі кілька яєць, і поки закипала вода, набрав номер лікарні Деррі. На його дзвінок відповіла жінка з приймального відділення. Вона перевірила по комп’ютеру, що Елен Діпно справді у них.

Її стан вважався легким. Ні, вона не знає, хто піклується про дитину місіс Діпно; єдине, що вона знає, — у її списку немає Наталі Діпно. Ні, містер не може відвідати сьогодні місіс Діпно, але не через заборону лікарів; місіс Діпно сама попросила про це. Ральф подякував і почув клацання у слухавці.

— То й чудово, — мовив Ральф. — Просто чудово. — Поклавши слухавку, він обережно опустив яйця в окріп. Хвилин за десять, коли він сидів за столом над тарілкою — яйця скидалися на найбільші у світі перлини, — задзвонив телефон. Ральф зняв трубку.

— Алло.

Тиша, яку порушує лише подих.

— Алло, — повторив Ральф.

Почувся ще один подих — голосний, схожий на ледве стримуваний схлип, і далі були гудки. Ральф поклав слухавку, постояв, роздумуючи й дивлячись на телефон, чоло його прорізали глибокі зморшки.

— Нумо, Елен, — мовив він уголос. — Подзвони ще раз. Будь ласка.

Він знову повернувся до столу й продовжив свою самотню вечерю вдівця.

За п’ятнадцять хвилин, коли Ральф мив посуд, телефон знову задзвонив. «Це не Елен, — спробував переконати він себе, на ходу витираючи руки. — Не може бути, щоб дзвонила вона. Швидше за все, це Луїза або Білл». Але інша, прихована частина його розуму твердила зовсім інше.

— Привіт, Ральфе.

— Привіт, Елен.

— Це я телефонувала тобі хвилин п’ять тому. — Голос Елен був здавленим і хрипким, начебто вона плакала або випила, але Ральф сумнівався, щоб у лікарні подавали спиртне.

— Я здогадався.

— Я почула твій голос і… Я не змогла…

— Заспокойся. Я все розумію.

— Правда? — Елен схлипнула.

— Гадаю, що так.

— Медсестра дала мені знеболювальне. Ліки мені не зашкодять — обличчя справді дуже болить. Але я вирішила, що не прийму пігулку, поки не скажу тобі те, що мушу сказати. Біль затьмарює все, але в той же час він спонукає до дії.

— Елен, ти зовсім не зобов’язана що-небудь пояснювати. — Насправді Ральф усвідомлював — їй це необхідно, але його страшило те, що він міг почути… Те, як вона зжене свою образу на ньому, не наважуючись порвати з Едом.

— Ні, зобов’язана. Я мушу подякувати тобі.

Ральф притулився до одвірка, прикривши очі. Він відчував величезне полегшення, але не знав, як їй відповісти. Готовий уже сказати: «Мені дуже жаль, що таке сталося з тобою, Елен» — напрочуд спокійним тоном, він подумав, що це довело б його побоювання почути докори на свою адресу. І немов прочитавши його думки, Елен сказала:

— Під час обстеження й перші години в палаті я була страшенно зла на тебе. Я зателефонувала Кенді Шумейкер, моїй подрузі з Канзас-стріт, і вона забрала Наталі на ніч. Кенді все допитувалася, що сталося, але я не в змозі була нічого пояснювати. Мене просто роздратував твій дзвінок у поліцію, адже я заборонила тобі…

— Елен…

— Дозволь мені договорити, щоб я могла спокійно прийняти таблетку й заснути. Гаразд?

— Звісно.

— Як тільки Кенді пішла — добре хоч доня не плакала, я б цього просто не винесла, — до мене в палату увійшла жінка. Спершу я подумала, чи не помилилася вона дверима, але відвідувачка прийшла саме до мене, і тоді я сказала, що нікого не хочу бачити. Не звертаючи на мої слова ані найменшої уваги, жінка зачинила двері й підняла спідницю, щоб я побачила її ліве стегно. Від самого верху й до коліна тягся глибокий шрам. Вона назвалася Гретхен Тіллбері з Центру допомоги жінкам, адвокат, яка веде справи про жорстоке поводження з домочадцями. Коли чоловік розпоров їй ногу кухонним ножем у 1978 році, вона вмерла б від втрати крові, якби сусід не надав їй першу допомогу. Я поспівчувала їй, але сказала, що обговорювати свою ситуацію ні з ким не маю наміру, поки сама все не обміркую. — Елен помовчала. — Але знаєш, я збрехала. У мене було цілком достатньо часу для роздумів, тому що вперше Ед ударив мене два роки тому, ще до того, як я завагітніла. Просто я… відсувала цю проблему.

— Я розумію, — сказав Ральф.

— Ця пані… Мабуть, їх навчають, як зламати оборону інших.

Ральф посміхнувся:

— Упевнений, що це входить у програму їхнього навчання.

— Вона сказала, що я не маю права заплющувати очі на те, що сталося; сказала, що моя проблема складна, але я зобов’язана розібратися в ній саме зараз. Я на це заперечила, що сама знайду вихід, не запитуючи в неї поради, і більше не маю наміру слухати її вигадки лише тому, що вона вчасно не заткнулася й не дала мені спокій, уявляєш? Але я була просто сама не своя, Ральфе. І біль… І зніяковілість… І сором…

— Гадаю, це цілком природна реакція.

— Адвокат запитала, як я буду ставитися до себе — не до Еда, а до самої себе, — якщо повернуся до нього, а Ед знову поб’є мене. Вона поцікавилася, що я буду відчувати, якщо пробачу Еда, а він зробить те саме з Наталі. Це розлютило мене. Я дотепер як скажена від самої думки про це. Ед ніколи й пальцем не доторкнувся до дитини. Так я їй і сказала. Жінка, кивнувши, промовила: «Але ж за такої ситуації це зовсім не означає, що він не зробить цього, Елен. Знаю, що тобі не хочеться так думати, але подумати про це доречно. Ти й далі вважаєш, що маєш рацію? Припустимо, він не зайде так далеко. Але невже ти хочеш, щоб твоя дочка росла, спостерігаючи, як її батько б’є тебе? Невже ти хочеш, щоб вона росла, постійно бачачи те, що сталося сьогодні?» І ці слова зупинили мене. Остудили мій запал. Мені згадалося обличчя Еда, коли він повернувся з магазину… Як тільки я побачила його побіліле обличчя, я вже знала… З особливих рухів його голови…

— Як у півня, — пробурмотів Ральф.

— Що?

— Так, нічого. Продовжуй.

— Я не знала, що його так роздратувало, але мені було зрозуміло, що він збирається зірвати свою лють на мені. Неможливо нічого зробити або сказати, щоб зупинити бурю, коли Ед доходить певної межі. Я побігла в спальню, але він схопив мене за волосся… Висмикнув величезний жмут… Я закричала… А Наталі сиділа в манежі… Сиділа й дивилася на нас… І коли я закричала, вона закричала теж…

Елен розридалася, перервавши свою сповідь. Ральф чекав, притулившись чолом до дверей. Кінцем рушника, що звисав із плеча, він машинально витер сльози.

— Одне слово, — знову почувся голос Елен, — я майже годину проговорила з цією жінкою. Уявляєш, вона заробляє собі на життя тим, що виступає адвокатом жертв насильства.

— Так, — відгукнувся Ральф. — Уявляю. Це достойне заняття, Елен.

— Я знову зустрінуся з нею завтра в Центрі допомоги жінкам. Іронія долі, але мені доведеться піти туди. Я маю на увазі, що якби я не підписала це звернення…

— Якби не було звернення, було б щось інше…

Елен зітхнула:

— Швидше за все, так. Напевно, так. Принаймні, Ґретхен сказала, що я не можу розв’язати проблему Еда, зате свою зможу. — Елен, схлипнувши, глибоко зітхнула. — Вибач, я сьогодні стільки плакала, що в мене, здається, більше немає сліз. Тій жінці я сказала, що люблю свого чоловіка. Так соромно було говорити це, зараз я навіть не впевнена, чи це правда, але в той момент мені так здавалося. На мої слова, що я хотіла б дати йому ще один шанс, вона заперечила, що цим я даю йому ще один шанс і стосовно Наталі, і тут я згадала мою крихітку, коли вона, вся у шпинаті, плакала, дивлячись, як Ед б’є мене. Господи, терпіти не можу таких людей, як ця жінка, адже вони заганяють тебе в кут, не давши змоги отямитися.

— Вона лише намагалася допомогти тобі.

— Це мені теж не подобається. Я спантеличена, Ральфе. Можливо, ти про це й не здогадуєшся, але я геть заскочена. — У трубці почувся дивний смішок.

— Усе гаразд, Елен. Цілком природно, що ти збентежена…

— Перед тим як піти, вона розповіла мені про Гай-Рідж. Здається, для мене це якраз підходяще місце.

— А що це таке?

— Щось на кшталт пансіону — Ґретхен намагалася пояснити мені, що це будинок, а не притулок — для жінок, яких б’ють чоловіки. А я тепер така жінка вже офіційно. — Цього разу її смішок пролунав як ледь стримуваний схлип. — Якщо я зважуся переїхати туди, я зможу взяти з собою Наталі, а це основна перевага.

— І де це місце?

— За містом. Десь на околицях Ньюпорта.

— Так, здається, я знаю де.

Звичайно, він знав; розповідаючи про Центр допомоги жінкам, Гамільтон Дейвенпорт згадував про це місце. «Вони займаються питаннями сімейного права… Випадками побиття дружин і дітей… До того ж вони надають притулок жінкам, що зазнали жорстокого поводження». За одну мить Центр допомоги жінкам увійшов у його життя. Ральф бачив у цьому погану прикмету.

— Ця Ґретхен Тіллбері міцний горішок, — продовжувала Елен. — Уже стоячи в дверях, вона сказала, що в моїй любові до Еда немає нічого дивного. За її словами, це цілком нормально, тому що любов — це не водопровідний кран, який можна відкрити або закрити за власним бажанням, — але я повинна пам’ятати одне: моя любов не в змозі зупинити Еда, як не зупинить його навіть любов до Наталі, і ніяка любов не знімає з мене відповідальності за дитину. Після того як вона пішла, я лежала й думала. Гадаю, мені більше подобалося б лежати й злитися. Це було б набагато легше.

— Так, — погодився Ральф. — Розумію. Елен, чому б тобі не прийняти пігулку — і хай воно йде все так, як іде?

— Я так і зроблю, але спершу мені хотілося б подякувати тобі.

— Ти ж знаєш, це зовсім не обов’язково.

— Навряд чи я що-небудь знаю напевно, — сказала Елен, і Ральф з радістю відзначив легкий спалах емоцій у її голосі. Це означало, що й ця неодмінна частина натури Елен Діпно, як і раніше, з нею. — Я дотепер зла на тебе, Ральфе, але я рада, що ти не піддався моєму проханню не телефонувати в поліцію. Знаєш, саме цього я й боялася. Жахливо боялася.

— Елен, я… — Голос його пролунав глухо, ледь хрипло. Він відкашлявся й знову спробував: — Я просто не хотів побачити тебе коли-небудь знову побитою. Побачивши, як ти вся в крові бредеш по вулиці, я страшенно злякався…

— Не треба про це. Будь ласка. Я знову розплачуся. У мене більше не залишилося сил для сліз.

— Добре. — Ральфові хотілося запитати багато про що, пов’язане з Едом, але для розпитів зараз навряд чи був доречний час. — Можу я відвідати тебе завтра?

Секунду повагавшись, Елен відповіла:

— Не думаю. Принаймні, не так швидко. Мені потрібно самій подумати, багато чого зрозуміти й вирішити, а це буде вкрай важко. Але я обов’язково зателефоную, Ральфе. Гаразд?

— Добре. Усе нормально. А що буде з будинком?

— Чоловік Кенді закриє його. Я передала йому ключі. Гретхен Тіллбері сказала, що Ед не повинен з’являтися в будинку навіть за позовною книжкою або зміною білизни. Якщо буде потреба, він дасть свої ключі поліцейському, і той принесе все, що потрібно. Гадаю, Ед відправиться у Фреш-Гарбор. Там для працівників лабораторії є маленькі котеджі, Вони досить привабливі… — Короткий спалах вогню зник з мови Елен. Тепер у її голосі залишилася тільки пригніченість, надлам. Вона здавалася дуже, дуже втомленою.

— Елен, я такий радий твоєму дзвінку. Не хочу тебе обманювати, він приніс мені полегшення. А тепер спробуй заснути.

— А як ти, Ральфе? — несподівано запитала Елен. — А ти спиш у ці дні?

Поцілила в болюче місце. Ральф ледь устояв перед спокусою висповідатися.

— Трохи… Не стільки, скільки хотілося б. Менше, ніж мені необхідно.

— Що ж, будь уважний до себе. Сьогодні ти був справді хоробрим, зовсім як лицар з легенд про короля Артура, але я думаю, що навіть відважний сер Ланселот час від часу зазнавав поразок.

Ральфа зачепили й здивували її слова. Перед його уявним поглядом промайнула напрочуд виразна картина: сер Ральф Робертс у бойовій збруї на сніжно-білому скакуні й за ним на поні Білл Мак-Ґоверн, його вірний васал, у шкіряному камзолі й своїй незмінній франтівській панамі.

— Спасибі, люба, — сказав він. — Гадаю, це найбільш приємна похвала, висловлена на мою адресу з часів президентства Ліндона Джонсона. Доброї тобі ночі, люба.

— І тобі теж.

Елен поклала слухавку. Ральф, зі слухавкою в руці, задумливо дивився на телефон. Можливо, у нього все-таки буде добра ніч. Після всього, що сталося сьогодні, він таки заслуговує винагороди. А поки що можна зійти вниз, посидіти на веранді, милуючись заходом сонця, і нехай усе йде так, як іде.

Мак-Ґоверн, уже розташувавшись у своєму улюбленому кріслі на веранді, уважно розглядав щось на вулиці й тому обернувся не одразу, коли підійшов сусід. Простеживши за поглядом Білла, Ральф побачив блакитний автофургон, припаркований на узбіччі трохи далі по Гарріс-авеню. На задніх дверцятах машини великими білими літерами було виведено: «МЕДИЧНА СЛУЖБА ДЕРРІ».

— Привіт, Білле, — мовив Ральф, опускаючись у своє крісло. Їх розділяло крісло-гойдалка, у яке завжди всідалася Луїза, яка часто проводила з ними вечори. Дув легкий вечірній вітерець, особливо приємний після полуденної спеки, і крісло ліниво погойдувалося.

— Привіт, — буркнув Мак-Ґоверн, мигцем глянувши на Ральфа й не бажаючи, певно, відриватися від своїх спостережень, але за мить знову повернувся до нього. — Гей, приятелю, час тобі пристібати мішки під очима, бо ти незабаром почнеш наступати на них. — Ральф подумав було, що це чергова bon mots,[12] якими Білл здобув собі популярність у мешканців Гарріс-авеню, але в очах Мак-Ґоверна була заклопотаність.

— Сьогодні видався клопітливий день, — зітхнув Ральф. Він передав Біллу свою розмову з Елен, опускаючи ті подробиці, якими, на його думку, Елен не хотілося б ділитися з Мак-Ґоверном. До Білла вона ніколи надміру приязно не ставилася.

— Радий, що з нею все гаразд. — Мак-Ґоверн трохи помовчав. — Знаєш, що я скажу тобі, Ральфе. Сьогодні ти справив на мене неабияке враження, прямуючи вулицею, як Ґері Купер у «Високому місяці». Можливо, це було те саме, що й божевілля, але як велично! Я навіть трохи злякався за тебе.

Удруге за останні чверть години Ральфа мало не проголосили героєм. І від цього йому стало не по собі.

— Я був надто лютий на Еда, щоб розуміти всю безглуздість свого вчинку. А де був ти, Білле? Я телефонував тобі.

— Вирішив прогулятися, — відповів Мак-Ґоверн. — Захотілося трохи розвіятися. У мене боліла голова й нило в шлунку, відколи Лейдекер і той другий хлопець забрали Еда.

Ральф кивнув:

— У мене теж.

— Невже? — У голосі Білла почувся подив і дещиця скептицизму.

— Правда, — ледь посміхаючись, відповів Ральф.

— Отож, на майданчику для пікніків, там, де збираються ці старі пердуни в спекотні дні, був Фей Чепін, і він спокусив мене зіграти партію в шахи. Це ще той тип, Ральфе. Він вважає себе інкарнацією Рея Лопеса, але в шахи грає, як немовля… До того ж ні на секунду не вмовкає.

— Однак він цілком нормальний, — спокійно заперечив Ральф. Мак-Ґоверн, здавалося, не почув його.

— Там ще був цей моторошний Дорренс Марстеллар, — продовжував Білл. — Якщо ми старі, то він просто предвічний. Дор стояв біля загороди між майданчиком для пікніків та злітним полем і спостерігав, затиснувши в руках томик віршів, як сідають і злітають літаки. Як ти гадаєш, він справді читає ці книжечки чи тримає їх лише для годиться?

— Гарне питання. — Не відповівши прямо, Ральф міркував над словом, яке Мак-Ґоверн ужив для опису Дорренса, — моторошний. Сам він не вживав таких слів, але, поза всяким сумнівом, старенький Дор великий оригінал. Він не був маразматиком (принаймні, Ральф так не вважав); скидалося на те, що його скупі балачки були продуктом розуму, однак трохи зсунутого.

Ральф згадав, що того дня, коли Ед учинив наїзд на здорованя у вантажівці, Дорренс теж був поблизу. Ральф ще подумав тоді, що поява Дорренса додала останній штрих божевілля до того, що відбувається. І Дорренс сказав щось кумедне. Ральф намагався згадати, що саме, але не зміг. А в цей час Мак-Ґоверн спостерігав за молодиком років двадцяти п’яти в сірому комбінезоні, що виходив з будинку, біля якого стояв фургон медичної служби. Цей бравий чолов’яга, що насвистував легкий мотивчик, мав такий вигляд, ніби ніколи в житті не мав потреби в медичній допомозі. Він котив перед собою візок з довгастим зеленим балоном.

— Уже порожній, — прокоментував Мак-Ґоверн. — Ти пропустив, коли вони привозили повний.

Другий молодик, теж у комбінезоні, вийшов через парадні двері. Він на мить завмер на ґанку, тримаючись за дверну ручку й, очевидно, розмовляючи з кимсь, хто був усередині, — потім, зачинивши двері, легко збіг на під’їзну доріжку. Він наспів саме вчасно, щоб допомогти своєму колезі підняти візок із балоном у фургон.

— Кисень? — запитав Ральф.

Мак-Ґоверн кивнув.

— Знову місіс Лочер?

Мак-Ґоверн ще раз кивнув, спостерігаючи, як працівники медичної служби зачинили дверцята. Потім вони спокійно продовжили свою розмову в сутінках, що все густішали.

— Я ходив у школу разом з Мей Лочер. У Кардвіллі, домівці сміливців і землі корів. В останньому класі нас було лише п’ятеро. У ті дні вона була центровою штучкою, а про приятелів на кшталт мене говорили як про «трішки голубих». У ті давні кумедні часи про гомосексуалістів говорили майже так, як і про прикрашену різдвяну ялинку.

Ральф не відводив погляду від своїх долонь, відчуваючи незручність і повністю втративши дар мови. Звичайно, він знав, що Мак-Ґоверн гомосексуаліст, знав уже дуже давно, але Білл досі ніколи не заводив мову про це. Жаль, що Білл не приберіг це зізнання на інший день… Переважно на такий, коли Ральф не почував би себе так, немов у голові в нього замість мізків тирса.

— Це було тисячу років тому, — сказав Мак-Ґоверн. — Хто б міг подумати, що тепер нас обох життя приведе на Гарріс-авеню.

— У неї емфізема, так? Здається, я щось таке чув.

— Так, одна з тих хвороб, які ніколи не минають. Старіння — не така вже й приємна штука.

— Звісно, — погодився Ральф, а потім його розум з несподіваною силою доніс усю правду сказаного. Він подумав про Керолайн і про той жах, який охопив його, коли він, повернувшись додому в промоклих туфлях, побачив, що вона лежить біля кухонних дверей… Майже на тому ж місці, де стояв він під час телефонної розмови з Елен. Зустріч із Едом Діпно була ніщо в порівнянні з жахом, який він відчував у той момент, бувши майже певен, що Керолайн мертва.

— Колись кисень для Мей привозили раз на два тижні, — зауважив Мак-Ґоверн. — Тепер же вони приїжджають по понеділках і четвергах, як годинник. Іноді я відвідую її. Читаю їй нудні жіночі журнали, але частіше ми просто розмовляємо. У неї відчуття, начебто легені забиті соломою. Тепер уже недовго залишилося. Якось, приїхавши, замість порожнього балона з-під кисню вони помістять у фургон Мей. Потім відвезуть її в Деррі-Гоум, а це означає кінець.

— Це через цигарки? — запитав Ральф.

Мак-Ґоверн обдарував Ральфа таким не властивим його простому, відкритому обличчю поглядом, що Ральф не одразу вловив у ньому презирство.

— Мей за все своє життя не викурила жодної сигарети. Вона розплачується за двадцять років роботи на фарбувальні в Корінні й ще двадцять — сортувальницею на фабриці в Ньюпорті. І дихати вона намагається через бавовну, вовну й нейлон, а не через солому.

Двоє молодиків із медичної служби залізли у свій фургон і поїхали.

— Мен — це північно-східний оплот Аппалачів, Ральфе. Багато хто не розуміє цього, але це так — і Мей умирає від хвороби Аппалачів. Лікарі називають її «текстильна легеня».

— Який жах! Здається, Мей багато значить для тебе.

Мак-Ґоверн різко розсміявся:

— Ні. Я відвідую її, тому що вона — останнє зриме нагадування про мою втрачену юність. Іноді я читаю їй уголос, і мені завжди вдається проковтнути зо двоє вівсяних печивок, якими вона мене пригощає, але далі справа не посувається. Мотиви моєї турботи цілком егоїстичні, запевняю тебе.

«Цілком егоїстичні, — подумав Ральф. — Яке дивне поєднання. Ото вже істинно фраза Мак-Ґоверна».

— Та Бог з нею, з Мей, — продовжував Мак-Ґоверн. — Усіх американців турбує інше питання: що ми будемо робити з тобою, Ральфе? Вочевидь, віскі не допомогло?

— Ні, — зітхнув Ральф. — Боюся, що ні.

— А ти витримував пропорцію?

Ральф кивнув.

— Що ж, тобі потрібно щось робити зі своїми мішками, інакше ти ніколи не завоюєш прекрасну Луїзу. — Мак-Ґоверн вдивився в обличчя Ральфа й зітхнув. — Не смішно, правда?

— Звісно. Сьогодні був важкий день.

— Вибач.

— Нічого.

Вони трохи посиділи в дружелюбній тиші, спостерігаючи за тими, хто з’являвся на доступній для овиду частині Гарріс-авеню. Троє дівчаток грали в класики на стоянці біля «Червоного яблука». Місіс Перрін, немов грізний вартовий, спостерігала за ними. У поверненій козирком назад кепці з написом «Ред сокс»,[13] підстрибуючи в такт музиці, що чулася з навушників старенького плеєра, пройшов повз них хлопчик. Перед будинком Луїзи двоє дітлахів ганяли консервну бляшанку. Гавкав собака. Жіночий голос кликав Сема та його сестру додому. Це була звичайна вулична серенада, не більше й не менше, але Ральфові всі ці звуки здавалися на диво фальшивими. Напевно, тому, що за безконечні години свого пильнування він звик бачити Гарріс-авеню безлюдною.

Ральф повернувся до Мак-Ґоверна:

— Знаєш, про що я подумав, побачивши тебе в «Червоному яблуці» сьогодні вдень? Незважаючи на все, що відбувалося в цей момент?

Мак-Ґоверн похитав головою.

— Я міркував над тим, куди поділася твоя панама. Без неї ти маєш якийсь дивний вигляд. Як неодягнений. Отже, з’ясуймо, куди ти її подів, синку?

Мак-Ґоверн поторкав свою акуратну сиву зачіску — крізь добряче поріділе, тонке, мов пух, волосся просвічував рожевий череп.

— Не знаю, — відповів він. — Уранці я не знайшов її. Зазвичай я залишаю панаму на столику біля вхідних дверей, але сьогодні її там не виявилося. Мабуть, я залишив панаму деінде, а де саме, абсолютно вилетіло в мене з голови. Ще кілька років, і я буду розгулювати лише в трусах, тому що не зможу згадати, куди подів штани. І все це частина чудового експерименту зі старінням, ти згоден, Ральфе?

Ральф із посмішкою кивнув, подумавши, що з усіх відомих йому літніх людей — а знав він їх не менше трьох дюжин, — Білл Мак-Ґоверн найчастіше жартував зі старості. Здавалося, він ставився до своєї туманної юності й давно минулої зрілості, як генерал до кількох новобранців, що втекли з поля бою. Однак Ральф не збирався нічого говорити вголос. У кожного свої примхи, просто театральна демонстрація хворобливого сприймання старості — одна з характерних рис Мак-Ґоверна.

— Я сказав щось смішне? — запитав Мак-Ґоверн.

— Вибач.

— Ти посміхався, і я подумав, що сказав щось смішне. — У голосі Білла звучала образа, тим паче дивна для людини, яка щойно жартувала на адресу сусіда й гарненької вдовиці, але Ральф нагадав собі, що в Мак-Ґоверна теж був важкий день.

— Ні, — зніяковів Ральф. — Просто я згадав, як Керолайн говорила майже те саме: старість — що поганий десерт після чудового обіду.

Це була напівнеправда. Керолайн справді так говорила, але вона мала на увазі пухлину мозку, а не своє життя в похилому віці. До того ж Керолайн не була аж такою старою — усього шістдесят чотири, і до останніх своїх днів вона стверджувала, що почуває себе набагато молодшою.

Троє дівчаток, що грали в класики, підійшли до краю тротуару й, озирнувшись, зі сміхом перебігли Гарріс-авеню. На якусь мить Ральфові здалося, що над їхніми головами сяють німби, освітлюючи щоки, лоби й усміхнені очі, мов очисний вогонь святого Ельма. Несподівано злякавшись, Ральф зажмурився, тоді знову глянув. Щось на кшталт сірого конверта, який виник у його уяві навколо дівчачих голів, зникло. Це вже легше, — але йому ще необхідно було заснути. Просто необхідно.

— Ральфе? — Голос Мак-Ґоверна чувся, здавалося, з протилежного кінця веранди, хоча він і далі сидів там, де сидів. — 3 тобою все гаразд?

— Звичайно! — стрепенувся Ральф. — Думав про Еда й Елен, ото і все. Ти здогадувався, що з ним відбувається, Білле?

Мак-Ґоверн рішуче похитав головою:

— Абсолютно ні. І хоча синці, що час від часу з’являлися на руках Елен, насторожували, я завжди вірив її поясненням. Ніколи я не вважав себе особливо легковірним, Ральфе, однак тепер мені, очевидно, доведеться переглянути свою думку.

— Як ти гадаєш, що з ними буде далі? У тебе є які-небудь ідеї?

Мак-Ґоверн зітхнув і звичним жестом торкнувся голови, мов не відчуваючи відсутності панами.

— Ти ж знаєш мене, Ральфе, — я цинік і вважаю, що звичайні конфлікти між людьми дуже рідко вирішуються так, як це показують по телевізору. У реальності всі проблеми повертаються знову й знову, обертаючись по спіралі, доки не зникнуть. Однак зникнення — це не зовсім те, що з ними відбувається: проблеми висихають, як калюжі після дощу. — Помовчавши, Мак-Ґоверн додав: — І після цього майже завжди залишається неприємний осадок.

— Господи! — вигукнув Ральф. — Це справді цинічно.

Мак-Ґоверн знизав плечима:

— Більшість викладачів на пенсії страшенні циніки, Ральфе. Ось приходить нове покоління — вони такі юні й сильні, такі впевнені, що в них усе буде інакше, і ось ми бачимо, як вони починають робити власні помилки, дедалі більше заплутуючись, як це траплялося з їхніми батьками і з батьками їхніх батьків. Думаю, Елен повернеться до Еда, і якийсь час той буде поводитись добре, а потім поб’є її знову, і вона піде знову. Словом, усе як у монотонних пісеньках у стилі кантрі, що звучать у закусочній Нікі, — дехто слухає їх довго, дуже довго, перш ніж вирішити, що їм досить. Елен, однак, розумна. Гадаю, їй вистачить і одного куплету.

— Цілком можливо, що цей куплет виявиться взагалі останнім у її житті, — спокійно зауважив Ральф. — Ми ж говоримо не про п’яничку, який у п’ятницю ввечері побив дружину за те, що та насмілилася дорікнути йому за програш у покер.

— Я знаю, — ствердно кивнув Білл, — але ти запитав мою думку, і я відповів. Елен треба зробити ще одне коло, перш ніж вона зважиться злізти з каруселі. І навіть після цього стикатися вони будуть частенько. Адже ми живемо у маленькому містечку. — Білл замовк, дивлячись на вулицю. — Поглянь-но! — вигукнув він, підвівши брову. — Та це ж Луїза. Іде у всій красі, як цариця ночі.

Ральф сердито глянув на нього, але Білл або не помітив, або зробив вигляд, що не помітив цього. Він підвівся, знову торкнувшись пальцями того місця, де вже не було панами, а тоді зійшов униз, щоб зустріти гостю на під’їзній доріжці.

— Луїзо! — вигукнув Мак-Ґоверн, опускаючись перед місіс Чесс на одне коліно й театральним жестом простягаючи до неї руки. — Чи можуть наші життя з’єднатися небесними узами любові? Зв’яжи свою долю з моєю, і ми мчатимемо разом на золотій колісниці пристрасті!

— Ха, ти говориш про медовий місяць чи про одну ніч? — непевно посміхаючись, проворкувала Луїза.

Ральф плеснув Мак-Ґоверна по спині.

— Уставай, — сказав він, спритно приймаючи з рук Луїзи невеликий пакет. Зазирнувши всередину, він побачив три бляшанки пива.

Мак-Ґоверн підвівся з колін.

— Вибач, Луїзо, — уклонився він. — Це все поєднання чару літніх сутінків з твоєю красою… Інакше кажучи, я на якусь мить збожеволів.

Осяйно посміхнувшись йому, Луїза Чесс повернулася до Ральфа.

— Я щойно дізналася про те, що сталося, — сказала вона, — і відразу поспішила сюди. Увесь день я провела в Ладлоу, граючи в покер з дівчатками. — Ральфові не треба було дивитися на Мак-Ґоверна: він і так знав, що ліва брова Білла — та, котра говорила: «Покер з дівчатками! Ах ти, наша чудова Луїзо!» — здійнялася на максимальну висоту. — 3 Елен усе гаразд?

— Так, — відповів Ральф. — Ну, може, не так уже й гаразд — її залишили в лікарні на ніч, але життю ничого не загрожує.

— А дитина?

— Добре. Дівчинка в подруги Елен.

— Отже, піднімаймося на веранду, і ви мені все розкажете. — Узявши під руку Мак-Ґоверна з одного боку, а Ральфа з іншого, вона повела їх до будинку. Так вони й піднімалися сходами, немов престарілі мушкетери, супроводжуючи пані, любов до якої вони пронесли крізь усе життя, а коли Луїза сіла в крісло-гойдалку, на Гарріс-авеню спалахнули ліхтарі, мерехтячи в сутінках, немов подвійна нитка перлів.

Цього вечора Ральф заснув, як тільки його голова торкнулася подушки, а прокинувся о 3.30 наступного ранку, у п’ятницю. Він одразу зрозумів, що заснути більше не вдасться, з таким же успіхом можна просидіти до світанку в кріслі перед вікном у вітальні.

Але він однаково лежав у постелі, уп’явшись у темряву, намагаючись схопити за хвоста рештки сну. Однак спроба не вдалася. Ральф згадав, що йому снився Ед… І Елен… І Розалі — собака, що іноді нипає по Гарріс-авеню в ті передранкові години, коли ще навіть для листоноші зарано.

«Дорренс теж був присутній у твоєму сні. Не забудь».

Так, правильно. І немов ключ повернувся в замку — Ральф раптово згадав дивні слова, вимовлені Дорренсом минулого літа під час зіткнення між Едом і здорованем із синього пікапа… Те, чого Ральф ніяк не міг пригадати раніше. Він, Ральф, обхопив Еда за плечі, з цілком очевидних причин намагаючись якомога довше утримати його, притиснутого до дверцят машини, а Дорренс сказав, що Ральф не повинен доторкатися до нього.

— Він сказав, що вже не бачить моїх рук, — пробурмотів Ральф, опускаючи ноги на підлогу. — Ось що він сказав.

Ральф посидів ще трохи з низько опущеною головою, взув тапочки й подибав у вітальню. Час було чекати на схід сонця.

Розділ четвертий

Хоча циніки завжди говорять більш правдоподібні речі, ніж оптимісти, досвід підказував Ральфові, що в більшості випадків вони помиляються, і він був радий, що стосовно Елен Діпно Мак-Ґоверн помилився — у її випадку одного куплету «Блюзу розбитого серця й побитого тіла» було цілком достатньо.

Наступного тижня в середу, коли Ральф нарешті вирішив побачитись із жінкою, з якою Елен розмовляла в лікарні (її звали Гретхен Тіллбері), і спробувати з’ясувати, чи все гаразд з Елен, він одержав листа.

Зворотна адреса була проста — Елен, Наталі, Гай-Рідж, — але цього виявилося цілком достатньо, щоб Ральф заспокоївся. Сівши у своє крісло на веранді, він розкрив конверта і дістав два списаних похилим почерком Елен аркуші паперу в лінійку.

Дорогий Ральфе.

Напевно, ти вирішив, що я все-таки ображаюся на тебе, але це не так.

Справа в тому, що тут ми не повинні спілкуватися з будь-ким письмово чи по телефону — перші кілька днів. Такі правила цього закладу.

Мені тут дуже сподобалося. Наталі теж. Ще б пак — у неї з'явилися приятелі для ігор приблизно її віку. Що ж стосується мене, то я познайомилася з кількома жінками, які пройшли через увесь той кошмар, який і привів мене в Гай-Рідж, що якби мені хтось сказав про це раніше, нізащо б не повірила. Гадаю, ти бачив телепередачі — бесіди з жінками, які любили чоловіків, що використовували їх як боксерську грушу, але коли подібне трапляється з тобою, завжди здається, що все відбувається зовсім інакше, немов це щось нове в нашому древньому світі. Полегшення від розуміння, що це не так, — найкраще з того, що сталося зі мною за не такий уже й тривалий час…

Далі Елен писала про те, чим вона займається в Гай-Рідж: працює в саду, допомагає ремонтувати складські приміщення, миє вікна водою з оцтом, — і про пригоди Наталі, яка робить перші спроби ходити. Інше стосувалося того, що сталося, й того, як вона має намір чинити далі; і саме тут Ральф відчув, які суперечливі почуття в Елен — відчув її стурбованість майбутнім і, наче на противагу, непохитну рішучість діяти так, як буде правильно для Наталі… І для неї теж. Здавалося, Елен тільки зараз відкривала, що вона теж має право на щастя. Ральф був радий, що вона це зрозуміла, але одночасно відчував смуток, думаючи про ті непрості часи, які їй довелося пережити, перш ніж нарешті прийняти подібне рішення.

Ральф узяв другого листа. Елен писала:

Я маю намір розлучитися з ним. Частина мене (вона думає точнісінько, як моя мама) починає буквально вити, коли я так різко кажу про це, але я втомилася обманюватися. Тут проводять психотерапевтичні заняття на зразок тих, під час яких люди, сівши у коло, за годину використовують по чотири коробки паперових хусточок, але, уяви собі, це допомагає бачити речі в їхньому справжньому світлі й повертає здатність простіше сприймати те, що відбувається. У моєму випадку простота полягає в тому, що чоловік, за якого я вийшла заміж, перетворився на небезпечного параноїка. Те, що іноді він буває люблячим і ніжним, — усього лише облудний маневр. Мені необхідно пам’ятати, що чоловік, який полюбляв дарувати мені власноруч зірвані квіти, тепер іноді, сидячи на ґанку, розмовляє з уявним співрозмовником, із тим, кого він називає «маленький лисий лікар». Хіба цього не досить? Гадаю, я знаю, як усе це почалося, Ральфе, і коли ми зустрінемося, я тобі про все розповім, якщо ти, звичайно, захочеш слухати.

Я повернуся в будинок на Гарріс-авеню (хоча б на якийсь час) десь у середині вересня, якщо тільки знайду роботу… Утім, ні слова більше, тому що ця тема лякає мене до смерті! Я одержала записку від Еда — усього кілька рядків, та все ж легше! — у ній він повідомляє, що оселився в котеджі у Фреш-Гарборі й згоден не вступати зі мною в контакт. Він пише, що дуже шкодує про те, що сталося, але я сумніваюся в його щирості.

Не те щоб я сподівалася одержати від нього послання зі слідами сліз на папері або бандероль з відрізаним вухом, але… Сама не знаю. У мене таке відчуття, начебто він і не вибачається зовсім, а просто пише під диктовку. А може, я помиляюся? До того ж, він вклав у конверт і чек на сімсот п’ятдесят доларів, мовби натякаючи цим, що усвідомлює свою відповідальність. Усе це добре, але мені здається, найбільше я була б щаслива почути, що йому допомогли з його проблемами. У вироку йому запропоновано вісімнадцять місяців інтенсивного лікування. Я розповіла про це в групі — сміялися, ніби я жартувала. Але мені не до жартів. Іноді, коли я думаю про майбутнє, переді мною постають страхітливі картини.

Іноді я бачу нас у черзі за безкоштовною зупою, а іноді бреду на Третю вулицю з Наталі на руках у нічліжку для бездомних. Варто лише подумати про це, як мене кидає в дрож або я починаю плакати. Розумію — це нерозумно; хвалити Бога, у мене є диплом про закінчення бібліотечного коледжу, але я однаково не можу позбутися подібних думок. І знаєш, за що я хапаюся, коли мене обступають жахливі видіння? За слова, мовлені тобою в «Червоному яблуку». Ти сказав, що в мене багато друзів і що я неодмінно впораюся з цим. Так що я впевнена — у мене, принаймні, є один друг. Справжній друг. З любов ’ю, Елен.

Ральф витер сльози, що виступили, — він став занадто слізливим останнім часом, можливо, через утому — і прочитав постскриптум наприкінці сторінки й на полях праворуч:

P.S. Мені б хотілося, щоб ти приїхав, але чоловікам сюди «вхід заборонений» із причин, цілком тобі зрозумілих. Нам навіть радять узагалі нікому не казати про те, де ми!

Е.

Кілька хвилин Ральф сидів із листом Елен на колінах, задумливо дивлячись удалину. Був кінець серпня, усе ще літо, але листя тополь уже починало відливати сріблом, коли вітер грався з ним, і в повітрі все частіше чувся подих прохолоди. Напис у вітрині «Червоного яблука» говорив: «УСЕ ДЛЯ ШКОЛИ! НЕ ЗАБУДЬТЕ ЗАЙТИ!» А десь на окраїні Ньюпорта, у великому фермерському будинку, де побиті жінки намагаються знову скласти пазли своїх розбитих життів, Елен Діпно миє зимові рами, готуючи їх до довгої зими.

Він акуратно вклав листа в конверт, намагаючись згадати, скільки часу Елен і Ед були одружені. Років шість або сім, не менше. Керолайн знала б напевно. «Скільки ж треба мужності, щоб підпалити трактор і врожай, що вирощувався шість або сім років? — запитав він себе. — Скільки ж потрібно мужності, щоб зробити це, коли стільки часу пішло на пізнання того, як правильно підготувати землю, і коли краще, і скільки потрібно поливати, і коли збирати врожай? Стільки ж, щоб сказати: «Я хочу позбутися цього гороху, він мені не підходить, краще я вже спробую кукурудзу чи боби».

— Багато, — відповів він, знову втираючи очі. — 3 біса багато, я так вважаю.

Раптово Ральфові дуже захотілося побачити Елен, повторити ті слова, які вона так добре запам’ятала, а він вимовив тоді майже механічно: «З тобою все буде гаразд, ти впораєшся з цим, у тебе багато друзів».

Здавалося, з листом від Елен спав важкий тягар з його плечей. Ральф підвівся, поклав листа у задню кишеню штанів і пішов до майданчика для пікніків. Якщо йому пощастить, він знайде там Фея Чепіна або Дона Візі й зіграє партію в шахи.

Але полегшення від листа Елен анітрохи не пом’якшило ситуацію з безсонням; передчасні пробудження тривали, і до Дня праці Ральф розплющував очі вже близько 2.45 ранку. До десятого вересня — у той день Еда Діпно знову заарештували, тепер уже в компанії з іще п’ятнадцятьма чоловіками, — тривалість сну Ральфа в цілому звелася годин до трьох, і він почував себе мало не інфузорією під мікроскопом. Умощуючись у кріслі на веранді, щоби провадити свої спостереження за Гарріс-авеню, він шкодував, що не може сміятися.

Кількість випробуваних ним надійних народних методів продовжувала зростати, і Ральф усе частіше думав про те, що він уже цілком спроможний написати кумедну книженцію на цю тему… Якщо (у цьому й полягала вся проблема) йому вдасться виспатися, щоб хоч якось відновити здатність мислити логічно. До кінця літа він уже постійно забував, куди клав свої шкарпетки, а думки його поверталися увесь час до невдалої спроби відшукати в кухонній шафі бульйонний кубик у той день, коли була побита Елен. Відтоді, одначе, йому все-таки вдавалося хоч трохи поспати ночами, але Ральф страшенно боявся знову дійти до подібного стану — а можливо, і далі, — якщо йому не покращає. Часом (зазвичай до 4.30 ранку) — Ральф міг заприсягти в цьому — він відчував, як сохне його мозок. Спектр знахарських засобів виявився надзвичайно широким — від великого до смішного. Яскравим прикладом першого була кольорова брошура, що вихваляла дива Міннесотського інституту проблем сну в Сент-Полі. А зразком останнього можна було назвати Магічне Око, амулет на всі випадки життя, рекомендований такими бульварними газетками, як «Всенародний довідник» і «Внутрішній погляд». Сью, продавщиця з «Червоного яблука», купила один і подарувала його Ральфові. Ральф глянув на грубо намальоване голубе око, що зирило з медальйона (який, здалося йому, спершу слугував фішкою для гри в покер), і відчув, як усередині в нього все холоне. Йому сяк-так вдалося притлумити жах і знайти в собі сили дійти додому, дякуючи Богу за цю милість.

Урочистість, з якою Сью вручала йому своє придбання (і золотий ланцюжок, на який дівчина повісила амулет), свідчила про те, що їй це коштувало чималих грошей. Після події з Елен молоденька продавщиця відчувала щось на кшталт побожного трепету перед Ральфом. Від цього він почувався ніяково. Ральф знав, як цього позбутись, але наразі вирішив за краще носити амулет так, щоб Сью могла бачити його обриси під сорочкою. Проте краще спати від цього Ральф не став.

І коли, допитавши Ральфа як свідка у справі Діпно, детектив Лейдекер відкинувся на спинку стільця, зчепивши руки на потилиці, й сказав, що дізнався про його безсоння від Мак-Ґоверна, — він не помилився в найкращих намірах інспектора. Лейдекер підсунувся ближче, зіпершись долонями на купу паперів, під якими ховалася поверхня столу, і глибокодумно подивився на нього.

— Стільниковий мед, — мовив інспектор. Тон його — і це було доволі кумедно — нагадав Мак-Ґоверна, коли той припустив, що віскі вирішить його проблему; та й відповідь Ральфа була дослівно така ж:

— Даруйте?..

— Мій дідусь присягався, що це допомагає, — пояснив Лейдекер. — Невеликий шматочок стільникового меду перед самим сном. Висмоктати мед зі стільників, трохи пожувати віск, як жувальну гумку, а тоді виплюнути. Бджоли виділяють щось на кшталт природного седативного заспокійливого засобу, виробляючи мед. Це допомагає.

— Ви не жартуєте? — запитав Ральф, вважаючи все це цілковитою нісенітницею і в той же час вірячи кожному слову. — І як ви гадаєте, де можна роздобути стільниковий мед?

— У магазині здорової їжі. Спробуйте. За тиждень ви вже забудете про проблеми зі сном.

Від нового експерименту Ральф отримав величезну насолоду — стільниковий мед виявився настільки поживним і смачним, що, здавалося, проникав у кожну клітинку його тіла, — але після першої дози Ральф прокинувся о 3.10, після другої — о 3.08, а після третьої — взагалі о 3.07.

Коли шматок меду, який він купив, закінчився, Ральф пішов до магазину по нову порцію. Можливо, його ефективність як снодійного дорівнювала нулю, однак було дуже смачно; жаль, що Ральф не відкрив цього раніше.

Він поекспериментував і з гарячими ваннами для ніг. Луїза принесла йому виписану за каталогом мазь «Розтирання на всі випадки життя», яку слід було втирати навколо шиї, у результаті чого знімалися артритні болі, до того ж вона позитивно впливала на сон (нічого схожого Ральф не відчув, напевно, тому, що артрит у нього був ще не настільки виражений).

А після випадкової зустрічі з Тріґером Вашоном Ральф випробував на собі дію настоянки ромашки.

— Настоянка ромашки — просто диво, — казав Тріґ. — Ти будеш спати без задніх ніг, Ральфе.

Так воно й було… До 2.58.

У тому й річ.

Ось такі народні методи й гомеопатичні засоби випробував на собі Ральф. Він відмовився лише від мультивітамінів, які коштували більше, ніж Ральф міг собі дозволити на скромну пенсію; не спробував позу йоги під назвою «мрійник» (судячи з того, як листоноша Піт описав цю позу, вона видавалася чудовим способом поспостерігати за власним гемороєм); не ризикнув він і з марихуаною. Останній засіб Ральф довго обмірковував, врешті вирішив, що це, радше, незаконна версія віскі, стільникового меду й ромашкового настою. Крім того, якщо Мак-Ґоверн здогадається, що Ральф уживає наркотики, він не захоче слухати жодних пояснень.

А під час усіх експериментів внутрішній голос усе допитувався, чи справді Ральф збирається випробувати дію висушених жаб’ячих лапок і зміїної шкіри перед тим, як облишить усю цю дурню і звернеться до лікаря. У цьому запитанні чувся не осуд, а радше цікавість. Ральфові й самому було не менш цікаво.

Десятого вересня, у день, коли відбулася перша демонстрація прихильників «Друзів життя» біля Центру допомоги жінкам, Ральф вирішив, що йому варто купити яке-небудь снодійне в аптеці… Але тільки не в «Рексоллі», де він одержував ліки для Керолайн. Ральфові не хотілося, щоб Пол Дарґин, аптекар, довідався, що він купує снодійне.

Можливо, це було нерозумно, але Ральф нічого не міг із собою вдіяти. А ось в «Райт-Ейд» — аптеці навпроти Строуфорд-парку — він не був жодного разу, тому й вирішив зайти саме туди. Якщо ж не допоможе й фармацевтична версія знахарського зілля, тоді він справді звернеться до лікаря.

«Невже, Ральфе? Ти справді збираєшся це зробити?»

— Саме так, — вимовив він уголос, повільно йдучи по Гарріс-авеню під яскравим вересневим сонцем. — Чорт мене забирай, якщо й далі буду затягувати з цим.

«Кого ти хочеш обдурити, Ральфе?» — скептично поцікавився внутрішній голос.

Біля парку він побачив Білла Мак-Ґоверна і Луїзу Чесс — збоку їхня розмова здавалася дружньою балачкою. Однак Ральфові не сподобалося те, наскільки полярними були вирази на їхніх обличчях: запальна цікавість в очах Мак-Ґоверна і занепокоєння впереміж зі стражданням, в очах Луїзи.

— Ти чув про те, що сталося біля лікарні? — збуджено запитала Луїза, коли Ральф підійшов до них.

— Зовсім не біля лікарні й зовсім не сталося, — роздратовано промовив Мак-Ґоверн. — Була демонстрація, принаймні так вони її називають, і було це біля Центру допомоги жінкам, який за лікарнею. Багатьох забрала поліція — дюжини дві, не менше. Утім ще ніхто нічого толком не знає.

— І серед них був Ед Діпно! — випалила Луїза, при цьому Мак-Ґоверн обурено зиркнув на неї. Очевидно, він вважав, що сам мусив повідомити про це.

— Ед? — запитав ошелешений Ральф. — Але ж Ед зараз у Фреш-Гарборі!

— Помиляєшся, — відповів Мак-Ґоверн. Через трохи пом’ятий м’який коричневий капелюх, який Білл надяг сьогодні, він мав франтівський вигляд, наче грав журналіста в кримінальній драмі сорокових років. Цікаво, подумав Ральф, панама таки загубилася чи просто чекає наступного літа?

— Сьогодні Ед знову втрапив до нашої настільки мальовничої міської в’язниці.

— А що саме сталося?

Але ніхто не знав подробиць. Наразі все радше скидалося на чутку, що ширилася, як епідемія грипу, чутку, особливо цікаву для жителів саме цієї частини Деррі, тому що знову спливло ім’я Еда Діпно. Як повідомила Луїзі Марі Коллен, демонстранти жбурляли каміння, саме тому їх і заарештували. А Стен Еберлі поділився з Мак-Ґоверном — незадовго до того, як той зустрів Луїзу, — чуткою про те, що хтось — можливо й Ед, але з таким же успіхом це міг бути і будь-який інший розбишака — побив двох лікарів, що йшли від Центру до службового входу лікарні. Доріжка, якою вони йшли, є власністю громади, тому вона й стала улюбленим місцем проведення демонстрацій протесту протягом тих семи років, коли в Центрі на прохання жінок почали робити аборти.

Обидві версії того, що сталося, були настільки туманні й суперечливі, що Ральф мав усі підстави сумніватися в їхній правдивості. Швидше за все, заарештували декількох правопорушників, чий ентузіазм перейшов усі дозволені рамки. У таких містечках, як Деррі, подібне трапляється доволі часто; чутки ширяться, мов сніжний вал, переходячи з уст в уста.

І все ж Ральфа не залишало відчуття, що цього разу все набагато серйозніше, — в основному через те, що як у версії Білла, так і в розповіді Луїзи фігурував Ед Діпно, а Еда аж ніяк не можна назвати обивателем, що протестує проти абортів. Зрештою, він вирвав жмут волосся разом зі шкірою із голови своєї дружини, перелічив їй усі зуби і зламав щелепу тільки тому, що побачив її підпис під петицією, у якій лише згадувався Центр допомоги жінкам. Він був справді впевненим: хтось, хто йменує себе Кривавим Царем, — чудова кличка для борця, подумав Ральф, — прибув у Деррі, а його помічники вивозять ненароджені жертви з міста в критих вантажівках (а також і в пікапах, де людські зародки ховають у діжках із написом «ВІД БУР’ЯНІВ»). Ні, вирішив Ральф, якщо у цій справі замішаний Ед, отже, це не просто випадок з якимось знавіснілим дуболомом, що начепив на себе плакат протесту.

— Ходімо до мене, — раптом запропонувала Луїза. — Я зателефоную Сімоні Кастоньї. Її племінниця працює в реєстратурі Центру. Якщо хтось і знає, що сталося насправді, то це Сімона, — вона вже неодмінно поговорила з Барбарою.

— Але я зібрався в супермаркет, — зам’явся Ральф. Звичайно, злукавив, але зовсім трішки: аптека була поруч із супермаркетом, за півкварталу від парку. — Я зайду до тебе по дорозі назад.

— Гаразд, — посміхнувшись, відповіла Луїза. — Ми чекаємо тебе за кілька хвилин, адже так, Біллі?

— Звичайно, — відповів Мак-Ґоверн, несподівано обіймаючи Луїзу. Обняти її було не так і просто, але йому все-таки вдалося впоратися. — А поки що ти належиш тільки мені. О Луїзо, ці солодкі хвилини промайнуть як одна мить!

А за огорожею парку кілька молоденьких жінок із малюками у візочках спостерігали за ними, — можливо, їхню увагу привернула жестикуляція Луїзи, напрочуд виразна, коли та бувала чимсь схвильована. І тепер, коли Мак-Ґоверн, обійнявши Луїзу, дивився їй у вічі зі спопеляючою пристрастю нікудишнього актора, що виконує останнє па гарячого танго, одна з мам щось шепнула на вухо іншій, і обидві розсміялися. Пронизливий, недобрий звук, що скидається на дряпання по грифельній дошці або на скрегіт виделок по фаянсовому посуду.

«Поглянь, які кумедні ці старі, — ніби промовляв їхній сміх. — Вони уявили, що знову молоді».

— Припини, Білле, — попросила Луїза. Вона зашарілася, можливо, не тільки тому, що Білл, звично вже для себе, пожартував. Вона почула сміх за огорожею. Мак-Ґоверн, без сумніву, теж чув, але він вважав, що вони сміються разом із ним, а не з нього. Іноді, подумав Ральф, трохи роздуте «я» може бути чудовим захистом.

Мак-Ґоверн відпустив Луїзу, потім, знявши капелюха, вклонився, ніби вибачаючись. Луїза, щоправда, була занадто зайнята своєю кофточкою, що вибилася зі спідниці, щоб звертати на нього увагу. Рум’янець сходив з її щік, і Ральф помітив, що вони набувають нездорової блідості. Він сподівався, що Луїза не хвора на що-небудь серйозне.

— Приходь, якщо зможеш, — знову звернулася вона до Ральфа.

— Обов’язково, Луїзо.

Мак-Ґоверн обійняв її за талію, цього разу цілком природно й по-дружньому, і вони пішли до Луїзи. Дивлячись їм услід, Ральф раптом дуже чітко відчув deja-vu[14] — начебто він уже бачив їх, як вони йдуть, обійнявшись, однак деінде. Або в іншому житті. Потім, коли Мак-Ґоверн опустив руку, зруйнувавши таким чином ілюзію, Ральфа осінило: та це ж Фред Астер веде темноволосу, доволі огрядну Джинджер Роджерс у провінційний кінотеатр, де можна «танцювати» під мелодію Джерома Керна або Ірвінга Берліна.

«Яка дурниця, — думав він по дорозі до аптеки. — Яка дурниця, Ральфе. Білл Мак-Ґоверн і Луїза Чесс так само схожі на Фреда Астера й Джинджер Роджерс, як…»

— Ральфе? — раптом почув він голос Луїзи й обернувся. Тепер їх розділяла дорога. По Елізабет-стріт мчали машини, заважаючи їм бачити одне одного.

— Що? — крикнув він у відповідь.

— Ти маєш кращий вигляд! Немов ти добре відпочив! Ти нарешті почав краще спати?

— Так, — відповів він, подумавши: «Ще одна маленька неправда як порятунок».

— Хіба я не казала тобі, що ти відразу відчуєш себе краще з настанням осені? Не затримуйся!

Луїза помахала йому, і Ральф здивувався, раптом побачивши яскраво-блакитні промінчики, що виходили від коротких, акуратно підстрижених нігтів жінки. Вони нагадували слід, який залишає в небі реактивний літак.

«Якого біса?..»

Ральф зажмурився, потім знову подивився. Нічого. Лише Білл і Луїза, що йдуть по вулиці до її будинку. Жодних яскраво-блакитних променів, нічого… Але коли погляд Ральфа впав на тротуар, він побачив, що Луїза й Білл залишають після себе сліди на асфальті, сліди, які так нагадують зображення ступні у старому посібнику із танців Артура Мюррея. Сліди Луїзи були молочно-сірі. У Мак-Ґоверна більші й темно-маслинові. Вони світилися на тротуарі, й Ральф, що застиг, геть подивований, на протилежному боці Елізабет-стріт, раптом збагнув, що він бачить ще й тоненькі стрічечки різнобарвного диму, що тягнуться від слідів Луїзи й Білла. А може, це всього лише пара?

Міський автобус сховав сліди з виду, а коли він проїхав — сліди зникли.

На тротуарі не було нічого, крім залишеного кимось крейдою зізнання всередині напівстертого серця: «СЕМ + ДІНІ = ЛЮБОВ».

«Ці сліди не зникли, Ральфе. По-перше, їх тут узагалі ніколи не було. І ти це прекрасно знаєш».

Так, Ральф знав. Просто спершу він подумав, що Білл і Луїза схожі на Фреда Астера й Джинджер Роджерс, а потім розвинув цю думку, дійшовши до фантомів відбитків кроків, як на схемі з посібника Артура Мюррея. Звичайно, у всьому цьому була дивна логіка. І все ж — він злякався. Серце в грудях билося швидко, а коли Ральф на мить заплющив очі, намагаючись заспокоїтися, то знову побачив промінці, що струменять із кінчиків пальців Луїзи. «Просто мені необхідно відіспатися, — подумав Ральф. — Конче потрібно. Якщо мені це не вдасться, ще й не таке привидиться».

— Правильне рішення, — пробурмотів він і рушив до аптеки. — Привидиться ж таке.

Хвилин за десять Ральф стояв перед аптекою «Райт-Ейд», дивлячись на табличку у вікні. «ВІДЧУЙТЕ СЕБЕ КРАЩЕ В РАЙТ-ЕЙД!» — було написано там, неначе здоров’я — цілком досяжна винагорода для добропорядного покупця. Ральф глибоко сумнівався в цьому.

Так, вирішив Ральф, цей рекламний трюк перетворює «Рексолл» — аптеку, в якій він зазвичай купував ліки, — всього лише на орендоване приміщення. Освітлені флюоресцентними лампами ряди прилавків нагадували довгі ряди кегельбану, виставляючи на огляд щонайрізноманітніші товари, починаючи від тостерів і закінчуючи картковими головоломками.

Після нетривалих пошуків Ральф з’ясував, що в ряду № 3 виставлені патентовані медичні препарати, і тому пішов саме до нього.

Повільно пройшовши повз секцію з покажчиком «ШЛУНКОВІ ЗАСОБИ», за якою було царство «АНАЛЬГЕТИКІВ», він швидко минув територію «ПРОНОСНИХ» і нарешті зупинився.

«Ось він, леді й джентльмени, мій останній постріл. Після цього залишається тільки доктор Літчфілд, але якщо він порадить мені жувати стільниковий мед або пити настій ромашки, я втрачу глузд, і тоді хіба кілька дебелих чолов’яг зможуть відірвати мене від нього».

«СНОДІЙНЕ» — було написано над цією секцією третього ряду.

Ральф, який ніколи не був прихильником таблеток (інакше він прийшов би сюди набагато раніше), не знав точно, на що саме він сподівався, однак, зовсім не на таке пишне, майже непристойне розмаїття. Він ковзнув оком по коробочках (здебільшого заспокійливого блакитного кольору), намагаючись прочитати назви.

Більшість їх звучали дивно, навіть трохи загрозливо: композ, нітол, сліпінол, сомінекс, дроу-зі. Були тут навіть цілі підрозділи препаратів, що належали до одного виду.

«Мабуть, ти пожартував, — подумав Ральф. — Жодна з цих штучок не допоможе тобі. Настав час перестати гратися в хованки, невже тобі досі це не зрозуміло? Коли людина починає бачити різнобарвні відбитки слідів — їй саме час звернутися до лікаря».

Але підспудно він продовжував чути голос доктора Літчфілда так чітко, начебто всередині у нього увімкнули магнітофон: «Головні болі вашої дружини, Ральфе, є наслідком підвищеного тиску — це неприємно й болісно, але не смертельно. Гадаю, з цією проблемою ми зуміємо впоратися».

Неприємно й болісно, але не смертельно — так, саме так він і сказав.

Потім Літчфілд виписав першу порцію марних пігулок, а тим часом чужорідні клітини в мозку Керолайн продовжували свій наступ, руйнуючи його.

Можливо, доктор Джамаль мав рацію — уже тоді було занадто пізно, а може, Джамаль просто лайно, чужоземець, що намагається пристосуватися й не викликати протестів. Може так, а може й ні; цього Ральф ніколи не зможе дізнатися. Одне він знав напевно — доктора Літчфілда не виявилося поблизу, коли перед ними постали два останні завдання їхнього шлюбу: Керолайн мусила вмерти, а Ральф — стати свідком її вмирання.

«Невже я хочу саме цього? Піти до Літчфілда й побачити, як він знову виписує рецепт?»

«Можливо, цього разу він мені допоможе», — подумки заперечив сам собі Ральф. У цей момент рука його потягнулася вперед, підкоряючись, здавалося, своєму власному бажанню, і взяла з полиці упаковку сліпінолу. Ральф потримав коробочку у витягнутій руці, щоб прочитати склад, зазначений на упаковці збоку. Він не уявляв, як правильно читаються всі ці назви, від яких язика можна зламати, і ще менше розумів, що це таке і як воно діє.

«Так, — відповів він внутрішньому голосу. — Можливо, цього разу Літчфілд справді допоможе. Але, може, все-таки справжнє вирішення проблеми в тому, щоб знайти іншого лікаря».

— Вам допомогти? — голос почувся якраз із-за плеча Ральфа. Він саме ставив сліпінол на місце, вирішивши вибрати препарат, назва якого звучала б не так загрозливо, коли пролунав цей незнайомий голос. Ральф здригнувся, упустивши на підлогу дюжину коробочок зі штучним сном.

— О, вибачте, я такий необережний! — Ральф оглянувся.

— Не варто вибачатися, це я в усьому винен. — І перш ніж Ральф устиг підібрати дві упаковки сліпінолу й коробку капсул дроу-зі, чоловік у білому халаті, що заговорив з ним, зібрав решту й розставив на полиці зі спритністю карткового шулера, що здає колоду. Згідно із золотистою візитівкою, прикріпленою до верхньої кишені його халата, це був ДЖО ВАЙЗЕР, ФАРМАЦЕВТ «РАЙТ-ЕЙД».

— А тепер, — мовив Вайзер, обтрушуючи руки й повертаючись до Ральфа з дружелюбною посмішкою, — почнемо спочатку. Можу я чимось допомогти вам? Здається, ви трохи розгубилися.

Перша реакція Ральфа — роздратування, що його потривожили під час такої серйозної розмови із самим собою, — змінилася настороженим інтересом.

— Ну, я навіть не знаю, — протягнув він, обводячи жестом гори снотворних пігулок. — А що-небудь із цього справді допомагає?

Посмішка Вайзера стала ще ширшою. Це був високий чоловік середніх літ з акуратним проділом у поріділому каштановому волоссі. Він подав руку, і Ральф ще тільки збирався відповісти, а Вайзер уже продемонстрував свою міцну хватку.

— Мене звуть Джо, — представився фармацевт, поплескавши вільною рукою по персональній картці. — Раніше мене звали Джо Вайз, але тепер я старший і тому звуся Вайзер.[15]

Звісно, це був старий жарт, але, мабуть, він іще не втратив свого смаку для Джо Вайзера, який щиро розсміявся. Ральф лише винувато посміхнувся у відповідь.

Рука, що вчепилася в нього, не залишала сумнівів у силі її власника, і Ральф почав побоюватися, що якщо фармацевт стисне сильніше його пальці, їх доведеться убрати в гіпс. На мить він пошкодував, що не пішов зі своєю проблемою до Пола Дарґина. Але тут Вайзер, двічі енергійно труснувши його руку, відпустив її.

— А я Ральф Робертс. Радий з вами познайомитися, містере Вайзере.

— Взаємно. А тепер про ефективність цих препаратів. Дозвольте мені відповісти питанням на питання: чи робить собі ведмідь туалет із телефонної будки?

— Гадаю, рідко, — відповів Ральф, сміючись, здивований тим, що знову може говорити.

— Абсолютно правильно. — Вайзер глянув на упаковки снотворного, вишикувані блакитною стіною. — Хвалити Бога, що я фармацевт, а не комівояжер, містере Робертсе; я вмер би від голоду, намагаючись продати хоч що-небудь подібне в походах від будинку до будинку. У вас безсоння? Почасти я запитую тому, що ви зупинилися біля полиці зі снотворним, але, скоріше, через ваш затуманений погляд.

І тут Ральфа прорвало:

— Містере Вайзере, я був би найщасливішою людиною на землі, якби мав можливість хоч іноді спати по п’ять годин на добу; втім, мене цілком влаштували б і чотири.

— І як довго це триває, містере Робертсе? Чи вам зручніше, щоб я називав вас Ральфом?

— Можна й Ральфом.

— Чудово. У такому разі звіть мене Джо.

— Гадаю, все почалося у квітні. Тижнів приблизно за шість після смерті моєї дружини.

— Прийміть мої співчуття.

— Спасибі, — відповів Ральф, а потім, помовчавши, мовив, як годиться: — Мені дуже тужно без неї, але я був радий, коли її страждання закінчилися.

— Одначе тепер страждаєте ви. Уже… Скільки ж? — Вайзер швидко підрахував на пальцях. — Майже півроку.

Несподівано Ральфа зацікавили пальці фармацевта.

Жодних протуберанців цього разу, але кожна подушечка була немов обкутана яскраво-сріблистим серпанком, наче пальці огорнули в прозору блискучу фольгу.

Він знову подумав про Керолайн і про ті фантоми запахів, на які вона часто скаржилася в останню осінь — запах часнику, нечистот, підгорілого м’яса.

Можливо, те, що відбувалося з ним, було чоловічою альтернативою: у нього симптомом пухлини головного мозку став не головний біль, а безсоння. «Самодіагностика — забавка для дурнів, Ральфе, чому б тобі не перестати?»

Ральф рішуче перевів погляд на приємне обличчя Вайзера.

Ніякого сріблистого серпанку; навіть натяку на серпанок. Ральф був майже певен у цьому.

— Правильно, — підтвердив він. — Скоро півроку. Але здається, що набагато довше.

— Чи є які-небудь повторювані дії? Зазвичай так буває. Чи довго ви лежите в ліжку, перш ніж заснути, чи…

— Справа в тому, що я прокидаюся занадто рано. У мене синдром порушення фаз дельта-сну.

Брови Вайзера поповзли вгору.

— Та ви, як я бачу, прочитали кілька книг із цієї проблеми, правда? — Якби щось подібне зауважив доктор Літчфілд, Ральф угледів би в цьому поблажливість. Однак у тоні Джо Вайзера пролунала не полегкість, а непідробне замилування.

— Я прочитав усе, що є на цю тему в бібліотеці, щоправда, не так вже й багато. — Помовчавши, Ральф додав: — Але мені це анітрохи не допомогло.

— Що ж, дозвольте поділитися тим, що відомо мені, а ви зупиняйте мене, коли я буду вторгатися на вже досліджену вами територію. До речі, як звуть вашого лікаря?

— Літчфілд.

— Так. І звичайно ви купуєте ліки… Де? В «Піплз драґ» чи в «Рексоллі»?

— У «Рексоллі».

— Я так розумію, що сьогодні ви вирішили це зробити інкогніто.

Ральф почервонів… Потім посміхнувся:

— Щось на кшталт цього.

— Так. Немає необхідності уточнювати, чи були ви в Літчфілда з приводу вашої проблеми, правда? Якби ви його відвідали, не було б необхідності досліджувати цей чудовий світ патентованого зілля.

— A-а, тепер зрозуміло, куди я потрапив. Патентовані зілля?

— Називайте це так — я б із більшим задоволенням торгував цією дурнею, роз’їжджаючи у великому червоному фургоні на величезних кумедних жовтих колесах.

Ральф розсміявся, і яскраво-сріблиста хмара навколо білого халата Джо Вайзера вибухнула, коли той теж розсміявся.

— Це єдиний вид торгівлі, до якого в мене схильність, — мовив Вайзер, ледь посміхнувшись. — Із собою я возив би красуню, що виконує хвилюючий східний танець у бюстгальтері з блискітками і шальварах, як у наложниць із гарему… Назвемо її маленькою єгиптянкою, як у старій пісні Костера… Вона стала б своєрідним аперитивом. Крім неї, я запросив би когось, хто вміє грати на банджо. Знаю із власного досвіду, що ніщо так не налаштовує людей на покупки, як гра на банджо.

Вайзер, задоволено оглянувши полиці з ліками, знову подивився на Ральфа.

— Для людини, що страждає синдромом порушення фаз дельта-сну, як у вашому випадку, Ральфе, всі ці препарати марні. Можливо, зарадити могла б порція спиртного або інші подібні речі, але, дивлячись на вас, я можу сказати, що все це ви вже випробували.

— Звичайно.

— Як і дюжину інших домашніх, перевірених часом засобів.

Ральф знову розсміявся. Йому починав подобатися цей хлопець.

— Випробуйте ще дюжини чотири, Ральфе, і ви відправитеся на цвинтар.

— Та ви, я бачу, жартівник.

— Що ж, для початку ризикну порадити вам це. — Вайзер показав на стосик блакитних коробочок. — Це антигістамінний препарат, який зазвичай застосовують при алергійних захворюваннях. У вашому випадку використається їхній побічний ефект — антигістаміни спричиняють сонливість. Прочитайте все про комтрекс або венадрил, і ви дізнаєтеся, що їх не можна приймати, якщо збираєшся сідати за кермо або займатися діями, що вимагають швидкої реакції. Людям, які страждають безсонням час від часу, цілком допомагає сомінекс. Він ніби підсилює в них гальмові процеси. Але вам усі ці препарати не допоможуть принаймні тому, що ваша проблема полягає не в тому, щоб заснути, а в тому, щоб продовжувати спати, правильно?

— Абсолютно.

— Можна поставити вам делікатне запитання?

— Звичайно.

— У вас виникали проблеми з доктором Літчфілдом щодо всього цього? Можливо, ви сумніваєтеся в його здатності зрозуміти, наскільки серйозно турбує вас безсоння?

— Так, — відповів Ральф. — Ви вважаєте, що мені все-таки варто проконсультуватися з ним? Спробувати пояснити йому все так, щоб він зрозумів? — На це питання Вайзер, звичайно, відповість ствердно, і Ральф нарешті піде на прийом до лікаря. І це, звичайно, буде — повинен бути — Літчфілд. Нерозумно міняти лікаря в такому віці.

«Чи зможеш ти розповісти докторові Літчфілду, що ти дещо бачиш? Чи зможеш ти розповісти йому про блакитні протуберанці, що струменіють із пальців Луїзи Чесс? Про відбитки слідів, що залишаються за нею на асфальті? Про сріблисте сяйво, що огортає пальці Джо Вайзера? Невже ти справді збираєшся оповідати про все це Літчфілду? А якщо ні, якщо ти не можеш, то навіщо зустрічатися з ним, незалежно від того, що порадить тобі цей хлопець?»

Однак Вайзер здивував Ральфа, повівши розмову абсолютно в інший бік.

— А сни вам як і раніше сняться?

— Так. Часто й багато, зважаючи на те, що сплю я всього години три.

— Це послідовні сновидіння — сни, що складаються із цілком зрозумілих і сприйнятних подій і чимсь нагадують оповідання, неважливо, наскільки вигадливе, — чи просто калейдоскоп образів?

Ральф пригадав, що снилося йому минулої ночі. Він, Елен Діпно й Білл Мак-Ґоверн грали у фрісбі просто посередині Гарріс-авеню. Елен була у важких черевиках, Мак-Ґоверн — у светрі із зображенням пляшки горілки. «АБСОЛЮТНО НАЙКРАЩА» — стверджував напис на светрі. Диск фрісбі був яскраво-червоним із флюоресцентними зеленими смугами. Раптом з’явилася Розалі, собака. Вицвіла блакитна хустка, якою хтось обв’язав її шию, підстрибувала, поки та бігла до них. Розалі стрибнула, схопила фрісбі й кинулася навтьоки, затиснувши диск у зубах. Ральф хотів погнатися за собакою, але Мак-Ґоверн сказав: «Заспокойся, Ральфе, ми закупили цілу партію на Різдво». Ральф повернувся до Білла, збираючись сказати, що до Різдва ще три місяці, й запитати, що ж їм робити, якщо захочеться пограти у фрісбі до цього часу, але перш ніж Ральф запитав, сон або скінчився, або перейшов у щось менш яскраве, що могло б запам’ятатися.

— Якщо я правильно зрозумів сказане вами, — відповів Ральф, — то мені сняться зв’язні, послідовні сни.

— Чудово. Мені б також хотілося дізнатися, чи усвідомлене це сновидіння? Усвідомлені відповідають двом вимогам. По-перше, ви розумієте, що все відбувається у сні. По-друге, часто ви можете впливати на хід подій у вашому сні — тобто ви є кимось більшим, ніж просто пасивним спостерігачем.

Ральф кивнув:

— Саме так усе й відбувається. Останнім часом мені почали снитися саме такі сни. Я щойно згадав бачене уві сні минулої ночі. Розалі — собака, що іноді бродить біля мого будинку, — утекла з диском від фрісбі. Я грав на вулиці зі своїми друзями. Розлютившись, що вона перервала нам гру, я подумки намагався змусити її упустити фрісбі. Знаєте, щось на кшталт телепатичної команди.

Ральф зніяковіло посміхнувся, але Вайзер лише зосереджено кивнув:

— І це допомогло?

— Цього разу ні, — відповів Ральф, — але мені здається, що я проробляв таке в інших сновидіннях. Та тільки я не зовсім упевнений у цьому, тому що більшість своїх снів забуваю майже одразу після пробудження.

— Так відбувається з усіма, — сказав Вайзер. — Мозок ставиться до сновидіння, як до предмета одноразового користування.

— А ви, здається, добряче підковані.

— Мене дуже цікавить проблема інсомнії. Ще студентом коледжу я написав дві дослідницькі роботи про зв’язок між сновидіннями і порушенням циклів сну. — Вайзер глянув на годинник. — У мене саме перерва. Чи не хочете випити чашечку кави й покуштувати яблучного пирога? Неподалік є затишне містечко, а пиріг там просто фантастичний.

— Заманливо, але я віддав би перевагу апельсиновому соку. Я намагаюся якомога рідше пити каву.

— Зрозуміло, але абсолютно даремно, — весело мовив Вайзер. — Ваша проблема, Ральфе, зовсім не в кофеїні.

— Може, й так… Але в чому ж тоді? — До цього моменту Ральфові вдавалося стримуватися, однак тепер у його схвильованому голосі звучало страждання.

Вайзер, доброзичливо глянувши на Ральфа, поплескав його по плечу.

— Ось про це, — сказав він, — ми й поговоримо. Ходімо.

Розділ п’ятий

— Погляньте на проблему інакше, — порекомендував Вайзер через п’ять хвилин, коли вони сиділи в сучасному барі. Ральфові, який звик до старомодного кафе — затишні меблі, приглушений блиск мідних ручок, запахи смаженого з кухні, — це місце здалося занадто абстракціоністським і тіснуватим, але пиріг виявився справді чудовим, і хоча кава була далекою від стандартів Луїзи Чесс — Луїза варила каву найкраще в світі, — вона все ж була гарячою і міцною.

— І як же мені на неї поглянути? — запитав Ральф.

— Є речі, яких завжди прагнуло людство. Не всієї тієї нісенітниці, яка потрапляє у підручники історії, — я кажу про основні речі. Дах, щоб сховатися від дощу. Смачна їжа й випивка. Насичене сексуальне життя. Здорові нирки. Але, можливо, найголовніше те, чого не вистачає вам, друже. Тому що у світі справді немає нічого, що можна було б порівняти зі здоровим сном, адже так?

— Ви абсолютно праві, — погодився Ральф.

Вайзер кивнув:

— Сон — це бажаний рятівник і лікар стражденного людства. Шекспір називав його ниткою, що відновлює порваний зв’язок часів. Наполеон величав сон благословенням ночі, а Вінстон Черчілль — найзнаменитіша людина двадцятого сторіччя, яка страждала безсонням, — стверджував, що це єдине полегшення, яке могло б вивести його із глибокої депресії. Усі ці цитати я використав у своїх роботах, але суть зводиться до одного: ніщо в світі не може зрівнятися із благодаттю нічного сну.

— Вас теж мучила подібна проблема, чи не так? — несподівано запитав Ральф. — І саме тому ви… Ну… Взяли мене під своє крило?

Джо Вайзер посміхнувся:

— Виходить, з боку це виглядає так?

— Гадаю, так.

— Що ж, вважайте як хочете. Так, я періодично страждаю безсонням з тринадцяти років. Саме тому я написав не одну дослідницьку роботу, а цілих дві.

— А як тепер?

Вайзер знизав плечима:

— Цей рік виявився не такий уже й поганий. Не найкращий, але цілком стерпний. Коли мені було двадцять, тоді років зо два ця проблеми стояла дуже гостро — я лягав у ліжко о десятій, товкся в ньому до четвертої, прокидався о сьомій і кожен день проживав з відчуттям того, що я невдатний гравець у чиємусь нічному кошмарі.

Це почуття було настільки знайоме Ральфу, що по його руках і спині пробігли мурашки.

— А зараз я доходжу до найголовнішого, Ральфе, так що слухайте.

— Слухаю уважно.

— Справа в тому, що, незважаючи на гівняне самопочуття, ви як і раніше практично здорові.. Сон не створений рівноцінним: є гарний сон, а є поганий і, що, може, навіть важливіше, — усвідомленість сновидінь означає гарний сон. Саме тому в цей момент геть неправильним для вас буде вдатися до снотворного. Я знайомий із Літчфілдом. Він доволі незлецький хлопець, але так полюбляє виписувати рецепти…

— Чудово сказано, — мовив Ральф, згадуючи Керолайн.

— Якщо ви розповісте Літчфілду все те, що розповіли мені по дорозі сюди, він пропише вам бензодіазепіни — можливо, далмейн або ресторил, а може, галціон або валіум. Ви будете спати, але розплата все ж настане. Організм звикає до транквілізаторів бензодіазепінового ряду, а крім того, вони погано впливають на дихальну систему, але що і ще гірше для таких людей, як ви або я, вони значно знижують тривалість нормального сну зі сновидіннями… До речі, як вам пиріг? Ви ж його навіть не покуштували.

Ральф відкусив великий шматок і проковтнув, не відчуваючи смаку.

— Чудовий, — сказав він. — А тепер поясніть мені, чому такі необхідні сновидіння, щоб сон можна було вважати нормальним?

— Якби я це знав, я давно закинув би свою таблеткову справу і став би гуру сну. — Вайзер доїв свій пиріг і тепер подушечкою вказівного пальця підбирав великі крихти з тарілки. — В уяві більшості людей ШРО-сон[16] і сон зі сновидіннями — синоніми, але ніхто насправді не знає, яким чином пов’язані рухи очей у сплячих зі сновидіннями, які їх навідують. Несхоже, щоб рухи очей означали «бачення» або «спостереження», тому що дослідники сну фіксували подібні рухи навіть у випадках, якщо люди, які були об’єктами досліджень, пізніше бачили сновидіння цілком статичні — наприклад, такі, у яких тільки велися бесіди. Аналогічно — ніхто не знає, чому існує певний зв’язок між усвідомленими, послідовними сновидіннями й загальним психічним здоров’ям: що більше подібних снів бачить людина, то вона здоровіша, і навпаки. Точнісінько як на вагах.

— Психічне здоров’я — доволі загальна фраза, — скептично зауважив Ральф.

— Так. — Вайзер посміхнувся. — Щось на кшталт поміченого мною нещодавно гасла на бампері автомобіля: «ДАЙ МЕНІ ПСИХІЧНЕ ЗДОРОВ’Я, БО ВБ’Ю». Хай там як, а ми говоримо про основні, відомі кожному компоненти — здатність до пізнання, індукції й дедукції, здатність до спілкування, пам’ять…

— Пам’ять у мене почала погіршуватися, — перебив Ральф. Він згадав про труднощі із запам’ятовуванням номера довідкової кінотеатру та про свої тривалі пошуки коробки з бульйонними кубиками.

— Цілком можливо, що у вас певне ослаблення пам’яті, однак ширінка на штанях у вас застебнута, сорочка одягнена не навиворіт, і можу заприсягнутися, що якби я спитав, яке ваше друге ім’я, ви відповіли б одразу. Я зовсім не применшую ваших проблем — хто завгодно, тільки не я, — але прошу змінити ваш погляд на речі хоча б на хвилину. Подумати про ті сфери вашого життя, в яких ви як і раніше почуваєте себе чудово.

— Гаразд. Ці усвідомлені й послідовні сновидіння — чи вони просто свідчать про те, наскільки добре діють усі системи організму, щось на кшталт індикатора наявності бензину в машині, чи справді допомагають людині функціонувати?

— Ніхто не знає цього напевне, але, швидше за все, і перше і друге. На початку п’ятдесятих, коли лікарі ще вважали панацеєю барбітурати,[17] деякі вчені навіть намагалися довести, що здоровий сон, за який ми так боремося, зі сновидіннями взагалі ніяк не пов’язаний.

— І що?..

— Тести не підтвердили цю гіпотезу. Люди, які переставали бачити сни, або ті, чий сон постійно переривався, почали страждати від різних розладів не лише фізичного, але й психічного здоров’я, аж до втрати здатності як пізнавати світ, так і емоційно реагувати на зовнішні й внутрішні подразники. До того ж у них виникли проблеми зі сприйняттям,[18] такі, наприклад, як гіперреальність.

Позаду Вайзера, біля дальнього кінця стійки, чоловік читав «Деррі ньюс». Із-за газети визирала лише його маківка й руки, ліву прикрашав претензійний перстень. На першій сторінці виднівся великий заголовок: «ЗАХИСНИЦЯ ПРАВА НА АБОРТ ПОГОДИЛАСЯ ВИСТУПИТИ В ДЕРРІ НАСТУПНОГО МІСЯЦЯ».

Нижче й дрібніше зазначалося:

«Групи прихильників руху “Друзі життя” обіцяють організувати акції протесту».

У центрі сторінки красувалася кольорова фотографія Сьюзен Дей — доволі привабливої, зовсім не такої, як на плакаті у вітрині магазину Далтона. Там обличчя її здавалося невиразним, навіть трохи зловісним, тут же Сьюзен Дей була сяючою, із променистим поглядом. Довге з мідним вилиском волосся було відкинуте назад, відкриваючи обличчя. Розумні, проникливі темні очі.

Отже, Сьюзен Дей усе-таки приїжджає. Песимізм Гамільтона Дейвенпорта себе не виправдав.

Але те, що побачив Ральф потім, змусило його забути й про Дейвенпорт, і про Сьюзен Дей.

Навколо рук чоловіка, що читає газету, як і біля його маківки, почала збиратися сіро-блакитна аура. Але особливо яскравою вона здавалася навколо персня з оніксом. Аура не затуманювала — навпаки, прояснювала, перетворювала камінь на якусь подобу астероїда з фантастичного фільму…

— Що ви сказали, Ральфе?

— Га? — Ральф ледве відвів погляд від персня. — Не знаю… Хіба я щось говорив? Гадаю, я запитав, що таке гіперреальність.

— Надчуттєва сприйнятливість, — пояснив Вайзер. — Ніби ви, не вживаючи жодної хімії, подалися в ЛСД-мандри.[19]

— О… — простягнув Ральф, спостерігаючи, як яскрава сіро-блакитна аура почала формувати складні рунічні візерунки за допомогою того пальця, яким Вайзер підбирав крихти пирога. Спершу це було схоже на літери, написані інеєм… Затим на речення, прописані в тумані… Потім на дивні, зухвалі, здивовані обличчя. Ральф кліпнув, і все зникло. — Звичайно, звичайно. Але послухайте, Джо, якщо народні засоби не допомагають, як, утім, і патентовані препарати, і навіть можуть змінити все на гірше, замість того щоб допомогти, що ж тоді залишається? Нічого. Правильно?

— Ви будете доїдати? — запитав Вайзер, показуючи на тарілку Ральфа.

Морозне сіро-блакитне світіння, подібне на арабську літеру із сухого льоду, зірвалося з кінчика його пальця.

— Ні. Я не голодний. Візьміть, якщо хочеться.

Вайзер підсунув тарілку Ральфа до себе.

— Не варто здаватися так швидко, — сказав він. — Мені б хотілося, щоб ви ще раз зайшли в «Райт-Ейд», я дам вам кілька візитних карток. Раджу вам: дозвольте цим хлопцям спробувати.

— Яким хлопцям? — Ральф заворожено дивився, як Вайзер відкрив рота, щоб відкусити шматок пирога. Кожен зуб оточувало вогненно-сіре світіння. Пломби блищали як маленькі сонечка. Крихти пирога і яблучної начинки (спокійно, Ральфе, спокійно) теж світилися. Потім Вайзер закрив рота, і світіння зникло.

— Джеймсу Рою Гонґу та Ентоні Форбесу. Гонг займається акупунктурою, його кабінет на Канзас-стріт. А Форбес — це лікар, що володіє мистецтвом гіпнозу, він приймає на Гессер-стріт. І перш ніж ви назвете їх шарлатанами…

— Я так не скажу, — спокійно вимовив Ральф. Рука його потягнулася до Магічного Ока, яке він і далі носив під сорочкою. — Повірте, я цього не зроблю.

— Що ж, чудово. Я вам раджу спочатку звернутися до Гонґа. Голки трохи відлякують, але сама процедура майже безболісна. Поняття не маю, що це таке і як спрацьовує, зате коли два роки тому мені стало особливо зле, Гонг мені дуже допоміг. Форбес теж непоганий — так я чув, — але я віддаю перевагу Гонгу. Він дуже зайнятий, але я постараюся вам допомогти записатися на прийом. То що скажете?

Ральф побачив яскраве сіре світіння, завтовшки з нитку, що вирвалося з куточка ока Вайзера й скотилося вниз по щоці, мов справжнісінька сльоза. І це все вирішило.

— Я згоден.

Вайзер радісно пересмикнув плечима:

— Чудово! А тепер розплачуємося й забираємося звідси.

На півдорозі до аптеки Вайзер зупинився, його увагу привернув плакат у вітрині. Ральф же тільки мигцем глянув на нього. Він уже бачив такий у вітрині магазину старого одягу.

— Розшукується за вбивство, — очужіло вимовив Вайзер. — Люди геть втратили розум.

— Так, — погодився Ральф. — Якби в нас були хвости, гадаю, більшість із нас днинськи ганялася б за ними, намагаючись відкусити.

— Огидна вигадка, — роздратовано сказав Вайзер, — але погляньте-но на це!

Щось було написане поруч із плакатом на запилюженому склі вітрини. Подавшись уперед, Ральф прочитав три коротких слова: «УБИТИ ЦЮ СУКУ». І далі стрілка, що вказувала на фото Сьюзен Дей.

— Господи, — прошептав Ральф.

— Та-а-ак, — погодився Вайзер. Діставши носову хусточку із задньої кишені штанів, він витер напис, залишаючи на склі яскраво-сріблистий слід, помітний тільки Ральфові.

Пройшовши слідом за Вайзером у кінець аптеки, Ральф завмер на порозі кабінету Джо, не більшого від кабінки громадського туалету, у той час як Вайзер, осідлавши єдиний тут високий табурет, почав телефонувати в офіс Джеймса Роя Гонґа, акупунктуриста. При цьому він натиснув кнопку гучномовця, щоб Ральф міг стежити за перебігом розмови. Реєстратор у приймальні Гонґа (якась Одра, взаємини з якою у Вайзера були набагато тепліші, ніж того вимагали професійні рамки) спершу повідомила, що доктор Гонґ не зможе прийняти нового пацієнта до Дня подяки.[20] Ральф одразу знітився. Вайзер зробив заспокійливий жест долонею — «Хвилиночку, Ральфе», — а потім упросив Одру знайти (або вигадати) час для містера Робертса на початку жовтня. Ще цілий місяць, але все-таки краще, ніж чекати Дня подяки.

— Спасибі, Одро, — подякував Вайзер. — Ти не передумала повечеряти зі мною сьогодні увечері?

— Звичайно, ні, — відповіла дівчина. — А тепер, будь ласка, вимкни цей чортів гучномовець — я хочу дещо шепнути тобі на вушко.

Вайзер натиснув кнопку й, вислухавши, розсміявся до сліз — Ральфові вони здалися чудовими рідкісними перлинами. Потім, двічі цмокнувши в трубку, він поклав її на важіль. — Ось, усе залагоджено, — сказав Вайзер, вручаючи Ральфові маленьку білу картку з датою й часом прийому. — Четверте жовтня, не так уже близько, але більше Одра нічого не змогла зробити. Вона молодець. А ось візитівка Ентоні Форбеса — на той випадок, якщо ви захочете звернутися до нього.

— Дякую вам, — сказав Ральф, беручи картку. — Я так вам зобов’язаний.

— Єдине, чим ви мені будете зобов’язані, це ще одним візитом, щоб я знав, як ваші справи. Адже я особа зацікавлена. Знаєте, є лікарі, які взагалі нічого не прописують при безсонні. Вони беруться стверджувати, що ніхто ще не вмер без сну, але ж це не так.

Ральф подумав, що ця звістка має його налякати, але не відчув нічого подібного, принаймні в цю мить. Світіння й аури зникли — яскраво-сірі спалахи з очей Вайзера, коли дівчина щось говорила йому по телефону, були останнім видінням. Ральф уже починав вважати, що все це лише ментальні образи, спричинені комбінацією надзвичайної втоми і згадкою Вайзера про гіперреальність. Була ще одна причина для душевного піднесення — тепер у нього є призначення на прийом до людини, яка допомогла цьому чоловікові за подібних обставин. Ральф вирішив, що дозволить Гонгу колоти себе голками, доки не скидатиметься на дикобраза, якщо тільки це дасть йому можливість спати до сходу сонця. Але було ще й третє: сірі аури виявилися не такими вже й страхітливими. До певної міри вони були… цікавими.

— Люди постійно вмирають від недосипання, — говорив тим часом Вайзер, — хоча медекспертиза ставить заспокійливий діагноз: «Самогубство», замість того, щоб у графі «Причина смерті» написати: «Безсоння». Алкоголізм і безсоння мають багато спільного, але головне ось у чому: і одне, й інше — хвороба серця й розуму, і якщо їм дозволити безперешкодно розвиватися, зазвичай вони набагато раніше руйнують дух, аніж їм вдається знищити тіло. Тому люди справді вмирають від браку сну. Для вас це дуже небезпечний період, Ральфе, тому треба терміново подбати про себе. Якщо ви відчуєте себе по-справжньому зле, зателефонуйте Літчфілду. Ви мене чуєте?

Ральф поморщився:

— Гадаю, у цьому випадку я, швидше за все, подзвоню вам.

Вайзер кивнув, начебто нічого іншого й не очікував.

— Мій номер записаний під телефоном Гонґа, — сказав він. Здивувавшись, Ральф знову глянув на картку. Там справді був другий номер з позначкою «Д. В.».

— І вдень, і вночі, — сказав Вайзер. — У будь-який час, серйозно. Ви не потривожите мою дружину, ми розлучилися у 1983 році.

Ральф спробував заговорити, але не зміг — з горла вирвався лише хрипкий звук. Він ковтнув слину, намагаючись прочистити горло.

Вайзер, помітивши його старання, поплескав Ральфа по плечу:

— Тільки ніяких криків у магазині, Ральфе, інакше ви розполохаєте всіх покупців. Може, дати вам серветку?

— Ні, все вже гаразд. — Голос Ральфа був ще хрипким, але цілком чутним.

Вайзер критично оглянув Ральфа:

— Ще ні, але буде гаразд. — І величезна рука Вайзера ще раз поглинула долоню Ральфа, але тепер його це не турбувало. — А поки що постарайтеся розслабитися. І будьте вдячні за той сон, який у вас є.

— Добре. Ще раз спасибі.

Вайзер кивнув і відійшов до прилавка.

Ральф пройшов повз ряд № 3, повернув ліворуч до великої виставки презервативів і вийшов на вулицю через двері з написом: «СПАСИБІ ЗА ПОКУПКУ В “РАЙТЕЙД”». Спочатку він не здивувався яскравості, від якої змушений був замружитися, — зрештою, був полудень, а в аптеці трохи темнувато. А потім Ральф розплющив очі, і серце мало не зупинилося у нього в грудях.

На обличчі його з’явився здивований вираз, майже шок.

Так міг би здивуватися першовідкривач-мандрівник, що подолав непрохідну сельву, коли б перед його зором зненацька з’явилося легендарне загублене місто або запаморочливе геологічне диво — брильянтова скеля чи, можливо, каскад водоспадів. Ральф зіперся на блакитну поштову скриньку при вході в аптеку. Подих і далі перехоплювало, а погляд метався довкола, поки його мозок намагався зрозуміти щойно отриману новину — одночасно дивовижну й жахаючу.

Видіння аур повернулося, але сказати це було однаково, що повідомити про Гаїті як про місце, де не потрібно носити пальто. Цього разу світло було всюди, шалене і яскраве, незвичне і прекрасне.

За все своє життя Ральф лише раз відчував щось схоже.

Улітку тисяча дев’ятсот сорок першого, коли йому щойно виповнилося вісімнадцять, він на попутках діставався з Деррі до свого дядька, що жив у Пугкіпсі, штат Нью-Йорк. Треба було подолати ще кілометрів шістсот п’ятдесят. Вечірня гроза на другий день його подорожі втомилася обганяти пілігрима, і Ральф заховався, де зміг — у скособоченому, немов підпилий гуляка, сараї на краю лугу. У цей день Ральф більше йшов пішки, ніж їхав, і тому одразу заснув міцним молодечим сном у занедбаному стійлі, перш ніж гуркоти грому розкололи потемніле небо.

Прокинувшись уранці наступного дня після тривалого чотирнадцяти годинного сну, він оглянувся навколо в цілковитому здивуванні, спершу навіть не розуміючи, де він. Він знав тільки, що це якесь темне місце, де приємно пахне, і що світ навколо перетворився на потоки сліпучого брильянтового світла. Потім Ральф згадав, як заховався в сараї, і раптом зрозумів, що це дивне видіння спричинене грою променів яскравого сонячного світла, що пробиваються крізь щілини в дерев’яному даху й стінах сараю… Тільки й того. І все-таки він просидів ще хвилин п’ять у мовчазному замилуванні, захоплений хлопчисько із соломинками у волоссі; він сидів з піднятою головою, милуючись тим, як золотаві порошини ліниво кружляють у сонячних променях. Тоді було таке відчуття, ніби він у храмі.

Зараз із ним відбувалося щось подібне, тільки вдесятеро потужніше.

Але найдивніше, що він не міг описати, що ж відбулося насправді і як саме змінився світ, ставши раптом таким прекрасним.

Так, і у предметів, і в людей — особливо в людей — з’явилися аури, — але цим чудеса не обмежувалися. Речі ніколи не були такими блискучими, такими незаперечно відчутними. Машини, телефонні будки, продуктові візки перед супермаркетом, контури житлових будинків на протилежному боці дороги — все це немовби раптово обрушувалося на нього.

Несподівано цей безбарвний, брудний закуток Вітчгем-стріт перетворився на Країну Див, і в цьому буянні фарб і світла важко було одразу зрозуміти, що саме він бачить, — було лише усвідомлення краси невідомого дива чи казки.

Єдине, що він міг розрізнити, були аури, що оточували фігури людей — ті снували навколо, входячи й виходячи з магазинів, завантажували покупки в багажники машин або сідали в авто і їхали у своїх справах. Деякі з аур були яскравіші від інших, але навіть найбільш тьмяні тепер сяяли стократно дужче, ніж тоді, коли Ральф уперше зіткнувся із цим феноменом.

«Безсумнівно, саме про це й говорив Вайзер. Це гіперреальність, і те, що ти бачиш, не більше ніж галюцинація людини під дією транквілізаторів. Те, що ти бачиш, усього лише ще один симптом безсоння — не більше. Дивися, Ральфе, і захоплюйся скільки завгодно, це справді чудово, — ось лише вірити в це не варто».

Однак Ральфові не потрібно було просити себе дивуватися — усе навколо було справдешнім дивом. Хлібний фургон, здавши назад, від’їхав від кафе, де вони пили каву з Вайзером, і яскрава темно-бордова субстанція, що кольором скидалася на засохлу кров, — почала виливатися із вихлопної труби.

Це був не дим і не пара, але щось, що нагадувало і те і інше. Світіння виривалося повторюваними спалахами на кшталт стрічки електрокардіограми.

Глянувши на тротуар, Ральф побачив утиснені в бетон сліди від коліс машини того ж темно-бордового відтінку. Фургон поспішив далі, і примарні сліди вихлопів перетворилися на яскраво-червону артеріальну кров.

І такі дивні речі були всюди — щось невідоме в перетинанні косих смуг світла знову нагадало Ральфові потік сонячних променів, які пробивалися крізь щілини в стінах і даху давно-давно стертого з лиця землі сараю. Але найдивнішими були люди, саме їхні оболонки-аури виявилися такими разюче різними й реальними.

Із супермаркету вийшов хлопчик-розсильний, штовхаючи перед себе візок із зеленню. Він рухався в такому сліпучо-білому ореолі, що нагадував прожектор. Аура жінки, що йшла поруч, була порівняно тьмяною, сіро-зеленого відтінку сиру, який почав псуватися. Юна дівчина гукнула розсильного з відчиненого вікна «субару», помахавши йому; її ліва рука залишила в повітрі яскраві смуги ніжно-рожевого, льодяникового кольору. Але вони майже одразу ж розтали. Хлопчина, посміхнувшись, помахав у відповідь, слід його руки перетворився на жовто-білий фонтан. Ральфові це здалося схожим на плавець рибки з акваріума. Плавець теж танув, але значно повільніше.

Спершу це бентежне, феєричне видіння викликало в Ральфа непідробний жах, але невдовзі страх поступився місцем замилуванню, благоговінню й просто інтересу. Яке красиве й захоплююче видовище! «Але це не реально, — попередив він себе. — Не забувай, Ральфе. Насправді нічого подібного не існує». Він пообіцяв собі, що спробує не забути. Але застережливий голос здавався таким далеким… Тепер він помітив дещо іще: від голови кожного, кого він бачив, угору піднімалося щось прозоро-яскраве, на зразок шовкової стрічечки або смужки гофрованого паперу; воно, спалахнувши, вело кудись угору, поки не зникало з очей. У деяких людей точка зникнення була метра півтора над головою, в інших же довжина цього струмливого потоку сягала трьох і навіть п’яти метрів. У більшості випадків світло цієї яскравої висхідної лінії гармоніювало з відтінками всієї аури — яскраво-біле у розсильного, сіро-зелене у пані, що йшла поряд із хлопчиною, — але було й кілька разючих винятків. Ральф побачив іржаво-червоний потік, що виходив із голови чоловіка середніх літ, оточеного темно-синьою аурою, а в жінки з ясно-сірою аурою висхідний потік був разючого (але й трохи насторожливого) кольору фуксії. У деяких випадках — їх було не так уже й багато, усього два або три, — висхідні струмки були майже чорні. Ральфові це не сподобалося, і він помітив, що люди, яким належали ці «мотузочки від повітряної кульки» (саме так він одразу подумки охрестив їх), не мали здорового вигляду.

«Звичайно, вони хворі. Ці “мотузочки” є індикаторами здоров’я… І хвороби в деяких випадках».

«Ральфе, — стурбувався інший голос, — насправді ти не бачиш цих речей, домовилися? Мені не хочеться бути занудою, але…»

Але чи можливо, що все це насправді реальне?

Може, постійне недосипання, посилене впливом усвідомлених, послідовних снів, зле пожартувало з нього, давши змогу заглянути в якийсь інший вимір, не доступний звичайному сприйняттю?

«Покинь це, Ральфе, до того ж негайно. Це найкраще, що можна зробити, інакше ти ризикуєш опинитися в одному човні з бідолахою Едом Діпно».

Думка про Еда наштовхнула на неясну асоціацію — щось, сказане Едом у той день, коли його заарештували за побиття дружини, — але перш ніж Ральф зміг згадати, майже в саме його ліве вухо дитячий голос вимовив:

— Мамо? Мамо? А ти купиш мені горіхове морозиво?

— Побачимо.

Мимо Ральфа пройшла молода жінка, тримаючи за руку хлопчика років чотирьох-п’яти. Вона рухалася в «конверті» сліпучо-білого сяйва.

«Мотузочка», що вела вгору від її світлого волосся, також була білою і дуже широкою — вона радше нагадувала стрічку, якою зазвичай перев’язують коробки з подарунком, — піднімалася на висоту більше шести метрів і при кожному кроці жінки трохи відхилялася назад. Це викликало у свідомості Ральфа асоціації з весіллям — фата, шлейф, газова вінчальна сукня.

Аура її сина була здорового темно-блакитного кольору на грані фіолетового, і коли ця пара пройшла повз нього, Ральф побачив дивну річ.

Завитки аури піднімалися також і від їхніх переплетених рук: білі від долоні жінки й темно-блакитні від рученяти малюка. У міру виникнення вони перепліталися в поросячі хвостики, потім блідли й зникали. «Мати-і-син, мати-і-син», — подумав Ральф. Було щось до простоти символічне в цих зв’язаних завитках, що обплітають одне одного як жимолость, що обвиває садову огорожу. Їхній вигляд наповнив радістю серце Ральфа — банально, але саме так він себе почував.

«Мати-і-син, білий-синій, мати-і…»

— Мамо, а куди дивиться цей дядько?

Білявка мигцем глянула на Ральфа, але він встиг помітити, як стиснулися її губи, перш ніж вона відвернулася. Але важливіше, що блискуча аура, яка оточувала жінку, раптово потемніла, звузилася, по її полю затанцювали спіралі темно-червоних барв.

«Це кольори переляку, — подумав Ральф, — або, можливо, гніву».

— Я не знаю, Томе. Ходімо, перестань базікати. — Жінка прискорила крок, потягнувши за собою синочка, її зібране в кінський хвіст волосся підстрибувало в такт крокам, залишаючи в повітрі прозоро-сірий, у червонуватих прожилках слід. «Немов дуги, які “двірники” іноді залишають на лобовому склі автомобіля», — подумав Ральф.

— Мамо, зачекай! Не тягни мене! — Маля було змушене бігти, щоб устигати за матір’ю.

«Це моя помилка», — Ральф подумки побачив себе очима молодої мами: старий зі змученим обличчям і набряклими мішками під очами. Спирається на поштову скриньку біля аптеки й витріщається на неї й маля так, наче вони найдивніше видиво на світі.

«Чим ви, властиво, і є, мем, — якби ви тільки знали».

Їй він напевно здався пройдисвітом. Йому необхідно позбутися всього цього. Реальність або галюцинації, неважливо — він просто зобов’язаний покінчити з такими речами. Якщо він цього не зробить, хтось інший викличе або поліцію, або здорованя з гамівною сорочкою. Зважаючи на все, ця гарненька мама може подзвонити з першого-ліпшого телефону. Ральф задався було питанням, як людині відскіпатися від того, що відбувається тільки в його сприйнятті, коли усвідомив, що все вже минуло.

Фізичний феномен чи сенсорна галюцинація, але все просто зникло, поки Ральф міркував, ким він видається в очах юної жінки. День знову повернув собі колишнє спокійне світіння бабиного літа, чудесне, але вже не таке захоплююче і всеосяжне сяйво. Люди, що снували довкола, знову стали людьми: ніяких аур, ніяких «мотузочок», ніяких феєрверків. Просто люди, що прийшли по зелень для обіду, або по останні літні світлини у фотоательє, або йдуть випити чашечку кави в найближчому барі. Деякі з них, можливо, навіть пірнуть у прохолодь «Райт-Ейд», щоб купити упаковку презервативів або — урятуй і збережи, Господи, — снотворного.

Звичайні, нічим не примітні жителі Деррі, що поспішають у своїх звичайних, нічим не примітних справах.

Ральф із полегшенням відсапався. Полегшення справді прийшло, але не таке, як він очікував. Він не мав такого відчуття, начебто щойно відійшов від обриву, за яким його чекало божевілля, — відчуття, що він опинявся на краю якої-небудь прірви, взагалі не було. І все ж Ральф чудово розумів, що не зможе жити довго в такому яскравому й чудесному світі, зберігаючи тверезий розум; це однаково, що відчувати оргазм, який триває годинами.

Можливо, геніальні творчі особистості й переживають щось подібне, але це не для нього; від занадто високої напруги в нього можуть перегоріти всі запобіжники, а коли з’явиться здоровань із гамівною сорочкою, щоб, зробивши укол, забрати його в божевільню, цілком імовірно, що Ральф буде тільки радий цьому.

Найбільш охоче усвідомлюваною емоцією в цей момент було все-таки не полегшення, а приємна меланхолія, яку він, будучи зовсім молодим, іноді відчував після того як покохався. Ця меланхолія, не глибока, але широка, заповнювала, здавалося, всі порожнечі його тіла й розуму, як відступаючий паводок заповнює родючу ріллю. Ральф роздумував, чи повторяться знову такі тривожні, але настільки чудові моменти Богоявлення. Він вважав, що шанси в нього є… Принаймні, до наступного місяця, коли Джеймс Рой Гонг застромить у нього свої голки або Ентоні Форбес почне розгойдувати, мов маятник, золотий годинник у нього перед очима, твердячи, що Ральф… хоче… спати. Цілком можливо, що ні Гонґу, ні Форбесу не вдасться вилікувати його безсоння, але якщо одному з них пощастить, Ральф більше не побачить аури й «мотузочок від кульок» після першого ж нормального сну. А через місяць спокійного сну по ночах він узагалі забуде, що з ним відбувалося подібне. Ральфу це здавалося цілком виправданим мотивом для меланхолії.

«Краще тобі йти звідси, друже, — якщо твій новий знайомий, випадково глянувши у вікно, побачить, що ти й далі стоїш тут, як наркоман, він, можливо, сам пошле за здорованем з гамівною сорочкою».

— Швидше за все, він зателефонує докторові Літчфілду, — пробурмотів Ральф і посунув до Гарріс-авеню.

Зупинившись на порозі будинку Луїзи, він несміливо запитав:

— Агов! Є хтось удома?

— Заходь, Ральфе! — відізвалася Луїза. — Ми у вітальні!

Будиночок Луїзи був за півкварталу від «Червоного яблука».

Заставлений меблями й трохи темнуватий, він, однак, являв собою зразок порядку й затишку, а тому завжди асоціювався у свідомості Ральфа з ніркою гоббітів.[21] І гоббіту Більбо Баґґінсу, чий інтерес до предків перевершувала лише пристрасть до їжі, сподобалася б вітальня Луїзи з фотографіями родичів, що споглядають зі стін. Почесне місце на телевізорі займало професійно виконане фото чоловіка, якого Луїза називала не інакше, як містер Чесс.

Мак-Ґоверн сидів на дивані, подавшись уперед, на його кощавих колінах лежала тарілка спагетті з тертим сиром. По телевізору йшло якесь шоу.

— Що вона мала на увазі, кажучи: ми у вітальні? — жартівливо запитав Ральф, але перш ніж Мак-Ґоверн устиг відповісти, з’явилася Луїза з тарілкою паруючих спагетті в руках.

— Ось, — сказала вона. — Сідай і їж. Я зателефонувала Сімоні, і вона сказала, що про це, можливо, повідомлять у дванадцятигодинній програмі новин.

— Луїзо, не варто було клопотатися, — пробурмотів Ральф, приймаючи тарілку, але голодний шлунок його зрадів, коли він вдихнув апетитний запах цибулі й підталого чеддеру. Ральф глянув на годинника, ледь помітного між фотографіями чоловіка в пальті з єнотовим коміром і жінки з таким виглядом, ніби приспів модної пісеньки «ву-дуді-і-о-ду» становив весь її лексичний запас, — і здивувався, що вже за п’ять хвилин дванадцята.

— Та я нічого й не робила, просто розігріла залишки їжі в мікрохвильовій печі, — немов виправдовуючись, відповіла Луїза. — Коли-небудь, Ральфе, я обов’язково приготую для тебе щось особливе. А тепер сідай.

— Тільки не на мій капелюх, — застеріг Мак-Ґоверн, не зводячи очей з екрана телевізора. Він кинув капелюха коло себе на підлогу й знову зайнявся їжею, яка швидко зникала в його роті. — Дуже смачно, Луїзо.

— Спасибі. — Вона затрималася, подивившись, як один із учасників виграв вояж на Барбадос і нове авто, потім знову поспішила на кухню.

Переможця, що репетував на радощах, змінив тип у смугастій піжамі, який неспокійно ворочався в ліжку. Нарешті він сів і глянув на годинника, що стояв на нічному столику. 3.18 ранку — час, який став для Ральфа таким знайомим.

— Не можеш заснути? — співчутливо запитав голос за кадром. — Утомився лежати без сну ніч у ніч? — Маленька яскрава таблетка з легеньким дзенькотом влетіла у вікно спальні бідолахи, змученого безсонням. Ральфові вона здалася схожою на мініатюрну літаючу тарілку, що спустилася з піднебесся, і він зовсім не зачудувався, побачивши, що пігулка блакитна.

Ральф присів поруч із Мак-Ґоверном. Хоча обидва вони були доволі сухорляві (кощавий — це слово більше пасувало б для опису Білла), їм було затісно на маленькому дивані.

Увійшла Луїза з тарілкою для себе й сіла біля вікна у крісло-гойдалку.

Після музики й оплесків у студії, що означали закінчення шоу, жіночий голос мовив:

— Це Лізетт Бенсон. «Новини опівдні». Акція протесту та шестеро заарештованих — такий наслідок згоди відомої феміністки-адвоката виступити в Деррі. Також у програмі Кріс Елсберґ із прогнозом погоди й Боб Мак-Кліндем зі спортивними новинами. Залишайтеся з нами.

Ральф відправив чергову порцію спагетті в рот і, відірвавши очі від тарілки, перехопив погляд Луїзи.

— Смачно? — запитала вона.

— Божественно, — відповів він, подумавши, що в цей момент йому припали б до смаку й холодні консервовані спагетті. Він був не просто голодний — у нього розігрався просто-таки вовчий апетит. Очевидно, для спостережень за аурами треба було багато калорій.

— Коротенько: сталося ось що, — втрутився Мак-Ґоверн, проковтнувши останню порцію й кладучи тарілку поруч зі своїм капелюхом. — О восьмій тридцять ранку вісімнадцятеро людей з’явилися біля будинку Центру — саме в цей час службовці приходять на роботу. Сімона, подруга Луїзи, каже, що вони називають себе «Друзі життя», але основу групи становлять неймовірні мерзотники. Вона стверджує, що серед них був і Чарльз Пікерінґ, якого поліція затримала торік при спробі підкласти бомбу в гараж лікарні.

Племінниця Сімони сказала, що заарештували тільки чотирьох. Схоже, вона помилилася.

— Ед Діпно справді був з ними? — запитав Ральф.

— Так, — підтвердила Луїза, — і його теж заарештували. Але ніхто не постраждав. Це виявилися тільки чутки.

— Поки що, — похмуро додав Мак-Ґоверн. На екрані кольорового телевізора пішла заставка «Новин опівдні», потім з’явилася Лізетт Бенсон.

— Добрий день, — сказала вона. — Головною нашою новиною в цей чудовий день пізнього літа є згода відомої письменниці й захисниці жіночих прав Сьюзен Дей, діяльність якої не всіма сприймається однозначно, виступити в Деррі наступного місяця, але звістка про її згоду спричинила стихійну демонстрацію біля будинку Центру допомоги жінкам: центр реабілітації жінок і клініка, яка практикує аборти, що так популяризує…

— Знову вони домішують сюди аборти! — вигукнув Мак-Ґоверн. — Господи!

— Тихше! — безапеляційним тоном, настільки не схожим на її звичайне тихе бурмотіння, вимовила Луїза. Мак-Ґоверн, здивовано глянувши на неї, замовк.

— …Джон Кіркленд із першим репортажем із Центру, — закінчила Лізетт Бенсон, і на екрані з’явилося зображення репортера на тлі довгого цегельного будинку. Титри внизу повідомляли глядачам, що репортаж іде в прямому ефірі. Показали вікна Центру допомоги жінкам. Двоє з них були розбиті, інші забруднені чимсь червоним, що нагадувало кров. Репортера відділяла від будинку жовта стрічка, яку зазвичай використовує поліція; біля входу стояли троє поліцейських і один у цивільному. Ральф не надто здивувався, упізнавши в цивільному інспектора Джона Лейдекера.

— Вони називають себе «Друзями життя», Лізетт, і вони стверджують, що ранкова демонстрація була спонтанним сплеском протесту, спричиненого повідомленням про те, що Сьюзен Дей — радикалісти називають її «американською дітовбивцею № 1» — приїжджає з виступом у Деррі наступного місяця. Однак один з офіцерів поліції Деррі вважає, що все відбувалося, м’яко кажучи, трохи інакше.

Репортаж Кіркленда йшов своєю чергою, тепер на екрані великим планом показували Лейдекера, який, здавалося, змирився з мікрофоном перед його обличчям.

— Про спонтанність говорити не випадає, — мовив він. — Тут ретельно проведена підготовка. Швидше за все, «Друзі життя» заздалегідь спланували, як саме відповісти на згоду Сьюзен Дей приїхати з виступом, вони просто вичікували, поки повідомлення про це не з’явиться в газетах, що й відбулося сьогодні вранці.

Тепер камера показувала обох чоловіків. Кіркленд дивився на Лейдекера своїм найбільш проникливим поглядом.

— Що ви маєте на увазі, кажучи «ретельно проведена підготовка»? — запитав він.

— На більшості плакатів, які вони несли, фігурувало ім’я міс Сьюзен Дей. До того ж ми виявили більше дюжини ось цих штучок.

Маска «поліцейський, що дає інтерв’ю» на обличчі Лейдекера змінилася дивно людськими емоціями; Ральфу здалося, що це відраза й ворожість. Лейдекер показав просто в камеру пластиковий пакет, і кілька жахливих секунд Ральф був упевнений, що бачить усередині покалічену, закривавлену дитину. Але потім він зрозумів, що хай би чим була та червона речовина, а в пакеті просто лялька.

— Навряд чи вони купили все це в Кмарта, — пояснив Лейдекер телерепортерові. — Це вже сто відсотків.

Потім показали розбиті, забруднені вікна. Камера повільно переходила від одного вікна до іншого. Фарба дуже нагадувала кров, і Ральф вирішив, що він не хоче доїдати спагетті з сиром.

— Демонстранти принесли з собою ляльок, усередині яких була суміш сиропу «Каро» із червоним харчовим барвником, — підсумував Кіркленд. — Вони шпурляли ляльок об стіни будинку, вигукуючи гасла проти Сьюзен Дей. Двоє вікон розбиті, але особливої шкоди не завдано.

Камера зупинилася, показуючи забруднену шибку.

— Чимало ляльок розбилися, — говорив тим часом Кіркленд, — розприскуючи речовину, що дуже нагадує кров. Це, природно, налякало службовців, які стали свідками цього бомбардування.

На екрані з’явилася приємна темноволоса жінка в слаксах і пуловері.

— О, погляньте, це ж Барбі? — закричала Луїза. — Ось це! Сподіваюся, Сімона теж дивиться телевізор! Може, мені…

Тепер настала черга Мак-Ґоверна втихомирювати її.

— Я так злякалася, — казала Барбара Річардс. — Спочатку мені здалося, що вони справді кидають у вікна ембріони або мертвих дітей, трупики яких їм вдалося якимось чином роздобути. Навіть коли прибіг лікар Гарпер, заспокоюючи нас і переконуючи, що це всього лише ляльки, я не була цілком упевнена.

— Як ви сказали, вони щось скандували? — запитав Кіркленд.

— Так. Я чула, як вони вигукували: «Геть із Деррі, Ангеле смерті!»

На екрані знову з’явився Кіркленд.

— Близько дев’ятої години ранку демонстрантів доставили в поліцейський відділок на Мейн-стріт, Лізетт. Наскільки я зрозумів, дванадцятьох із них після допиту відпустили, а шістьох заарештували за злісне хуліганство. Здається, у тривалій війні проти абортів у Деррі пролунав ще один постріл. Джон Кіркленд для новин Четвертого каналу.

— «Ще один постріл…» — почав було Мак-Ґоверн і скинув руки.

На екрані знову з’явилася Лізетт Бенсон.

— А тепер послухаємо Енні Ріверс, яка годину тому розмовляла з так званими «Друзями життя», яких заарештували вранці.

Енні Ріверс стояла на сходах поліцейського відділка на Мейн-стріт разом з Едом Діпно і якимось високим, хворобливо-жовтяничним типом.

Ед в сірому твідовому піджаку й штанях мав охайний і особливо привабливий вигляд. Високий чоловік із цапиною борідкою був одягнений підкреслено недбало — певно, він гадав, що саме так мусили одягатися пролетарі штату Мен: витерті джинси, запрана робоча блуза, підтяжки кольору пожежі.

Ральфові знадобилася всього секунда, щоб упізнати його. Це був Ден Далтон, власник магазину старого одягу. Востаннє Ральф бачив його по інший бік вітрини «Секонд-генд», як він махав рукою Гему Дейвенпорту й усім своїм виглядом ніби промовляв: «Кого цікавить твоя думка?»

І все ж погляд Ральфа був прикутий до Еда Діпно, такого акуратного, підтягнутого й зібраного. Очевидно, Мак-Ґоверн відчув те саме.

— Господи, не можу повірити, що це одна й та ж людина, — пробурмотів він.

— Це, Лізетт, — говорила тим часом гарненька блондинка, — поряд зі мною Едвард Діпно й Деніел Далтон, обидва жителі Деррі, заарештовані за участь у ранковій демонстрації. Усе правильно, джентльмени? Вас заарештували?

Вони кивнули — Ед із ледь помітною іронією, Далтон — з дуже рішучим виглядом. Погляд, який він кинув на Енні Ріверс, можна було розцінити (принаймні, так здалося Ральфу) ось так: у якій же з клінік, що практикує аборти, я бачив вас, міледі?

— Вас звільнили під заставу?

— Ми заплатили самі. Сума виявилася незначною, — пояснив Ед. — Ми не збиралися заподіювати кому-небудь шкоди. Тим паче, ніхто й не постраждав.

— Нас заарештували тільки тому, що безбожні правові структури цього міста на нашому прикладі вирішили показати, на що вони здатні, — додав Далтон. І Ральфові здалось, як на мить напружилося обличчя Еда.

Вираз «знову-він-про-це».

Енні Ріверс знову піднесла мікрофон до губ Еда.

— Головне тут не філософія, а практика, — сказав він. — Хоча людям з Центру допомоги жінкам більше подобається просторікувати про свої старання у сфері правового захисту жінок і дітей, про успішну лікувальну діяльність в інших не менш корисних речах, існує й зворотній бік медалі. Ріки крові витікають із Центру допомоги жінкам.

— Безневинної крові! — істерично вигукнув Далтон. Очі блищали на його видовженому, худому обличчі, і Ральф раптом усвідомив: у всьому східному Мені люди дивляться цю програму і вважають, що чоловік у червоних підтяжках — безумець, тоді як його сподвижник видається цілком розумним і розважливим хлопцем. Це було майже кумедно.

Ед розцінив втручання Далтона як якийсь еквівалент Алілуя й витримав паузу, перш ніж заговорити знову.

— Кровопролиття, масове вбивство відбувається в Центрі вже більше восьми років, — сказав Ед. — Чимало людей — особливо такі радикальні феміністки, як доктор Роберта Гарпер, головний адміністратор Центру, — воліють напускати туману, використовуючи евфемізми типу «раннє переривання», але ж говорять вони про аборт — акт образи й насильства суспільства над жінкою.

— Але хіба метання у вікна приватної клініки ляльок, наповнених імітацією крові, це гідний метод повідомлення вашої точки зору громадськості, містере Діпно?

На мить — усього лише на секунду, було й немає — іскорки іронії в очах Еда поглинув сплеск чогось важчого, холодного. На мить перед Ральфом знову постав Ед Діпно, готовий накинутися на водія пікапа, дужчого й важчого за нього. Ральф забув, що інтерв’ю записували понад годину тому, і злякався за журналістку, що була такою ж красивою, як і жінка, з якою все ще був одружений той, із ким вона записувала інтерв’ю. «Будь обережна, мала, — подумав Ральф. — Будь обережна, остерігайся. Ти поряд із дуже небезпечним чоловіком».

Але тут грізний спалах згас, і чоловік у твідовому піджаку знову став таким же приязним, як приятель, що пояснює причину своєї затримки. І знову саме Далтон, що нервово ляскав яскраво-червоними підтяжками, скидався на безумця.

— Ми лише продовжуємо те, чого так званим справжнім арійцям не вдалося зробити в тридцяті, — продовжував Ед спокійним тоном вихованої людини, змушеної повторювати одне і те саме знову і знову… В основному для тих, кому це вже мало бути відоме. — Вони мовчали, і шість мільйонів євреїв були винищені. У нашій країні зараз відбувається подібне винищення…

— Більше тисячі дитячих життів щодня, — утрутився Далтон. Його покинула колишня нервозність, він говорив утомленим тоном. — Більшість шматками виривають із утроб матерів, їхні рученята скидаються в німому благанні, коли вони вмирають.

— Боже милосердний, — зітхнув Мак-Ґоверн. — Більшої дурниці я не чув…

— Тихше, Біллі! — вигукнула Луїза.

— …мета протесту? — поцікавилася Ріверс у Далтона.

— Як вам, можливо, відомо, — вимовив Далтон, — міська рада погодилася перевірити ще раз установлені правила, які дозволяють Центру допомоги жінкам діяти так, як це відбувається зараз. На початку листопада це питання буде поставлене на голосування. Люди, які захищають право на аборт, бояться, що муніципалітет може підкинути піску в їхній чудово налагоджений конвеєр убивств, саме тому вони й звернулися до Сьюзен Дей, найвідомішої в країні захисниці права на аборт, щоб спробувати підтримати роботу свого конвеєра. Ми збираємо сили…

Мікрофон знову хитнувся в бік Еда.

— Чи будуть ще акції протесту, містере Діпно? — запитала Ріверс, і Ральфові несподівано здалося, що Ед цікавить дівчину не лише з професійної точки зору. А чому б і ні? Ед — симпатичний чоловік, до того ж навряд чи міс Ріверс відомо, що Ед вважає, начебто Кривавий Цар і його центуріони перебувають у Деррі, об’єднавшись із дітовбивцями з Центру допомоги жінкам.

— Доти, поки в закони, які відкрили двері цьому масовому винищенню, не будуть внесені виправлення, протести продовжаться, — відповів Ед Діпно. — І ми сподіваємося, що історики наступного сторіччя запишуть, що не всі американці чинять, як нацисти в похмурий період нашої історії.

— Протести з насильством?

— З насильством ми саме й боремося. — Вони подивилися одне одному в очі, і Ральф подумав: чи не сталося з Енні Ріверс те, що Керолайн зазвичай називала «випадком гарячих стегон». Ден Далтон, усіма забутий, стояв осторонь.

— Чи можете ви гарантувати безпеку Сьюзен Дей під час її перебування в Деррі?

Ед посміхнувся, і перед внутрішнім поглядом Ральфа постав спекотний серпневий день близько місяця тому — Ед, стоячи на колінах і впираючись обома руками в груди Ральфа, видихає йому в обличчя: «Вони спалюють ембріони під Ньюпортом». Ральф поморщився.

— У країні, де тисячі дітей висмоктуються з материнських утроб медичним еквівалентом промислових пилососів, не думаю, що хтось може дати хоч якісь гарантії, — парирував Ед.

Енні Ріверс непевно глянула на нього, неначе вирішуючи, чи варто ставити наступне запитання (можливо, про номер його телефону), потім повернулася обличчям до камери.

— Енні Ріверс із поліцейського відділка Деррі, — закінчила вона репортаж.

Знову з’явилася Лізетт Бенсон, і подивований вираз її обличчя наштовхнув Ральфа на думку, що, можливо, він був не єдиним, хто відчув притягання, що виникло поміж жінкою-репортером і чоловіком, який давав інтерв’ю.

— Ми будемо повторювати репортажі протягом дня, — повідомила Лізетт. — Будьте з нами о шостій, і ви дізнаєтесь подробиці. В Оґасті губернатор…

Луїза підвелася і вимкнула телевізор. Якусь мить вона дивилася на потемнілий екран, потім, важко зітхнувши, сіла в крісло.

— У мене є чорничний компот, — сказала вона, — але після цього хіба захочеться чого-небудь?

Обидва чоловіки похитали головами. Мак-Ґоверн, глянувши на Ральфа, мовив:

— Це жахливо.

Ральф кивнув. Він і далі бачив, як Ед метається по галявині, б’ючи в такт крокам кулаком по розкритій долоні іншої руки.

— Як же його могли випустити під заставу, а потім дозволити брати в них інтерв’ю, начебто він цілком нормальна людська істота? — обурено запитала Луїза. — Після того що він зробив з бідолашною Елен? Господи, ця Енні Ріверс готова була, здається, запросити його до себе на обід!

— Або поласувати крекерами в його ліжку, — сухо докинув Ральф.

— Звинувачення в побитті дружини й сьогоднішня подія — зовсім різні речі, — відзначив Мак-Ґоверн. — Можу побитися об заклад, що адвокат, який буде вести його справу, саме на цьому й будуватиме лінію захисту.

— До того ж побиття дружини — всього лише юридично карна провина, — нагадав Ральф.

— Але як же так? — здивувалася Луїза. — Вибачте, але я ніколи не зможу зрозуміти, як це побиття може виявитися всього лише провиною?

— Це провина, якщо б’єш власну дружину, — іронічно піднявши брови, пояснив Мак-Ґоверн. — Такі американські закони, Лу.

Жінка нервово стиснула руки, потім зняла портрет містера Чесса з телевізора, подивилася на нього, поклала назад і знову заходилася нервово переплітати пальці.

— Що ж, закони — зовсім інша річ, — сказала вона, — і я першою зізнаюся, що зовсім не розбираюся в цьому. Але хтось же повинен сказати їм, що він божевільний. Що він б’є дружину й що він божевільний.

— Ви навіть не знаєте, наскільки божевільний, — сказав Ральф і вперше розповів їм про те, що сталося минулого літа поблизу аеропорту. Йому знадобилося на це хвилин десять. Коли він закінчив, Білл і Луїза не вимовили ні слова — вони лише дивилися на нього широко розплющеними очима.

— Ви мені не вірите? — напружено запитав Ральф. — Вважаєте, що я все вигадав?

— Та ні, я тобі вірю, — заспокоїла його Луїза, — я просто… Приголомшена. І перелякана.

— Ральфе, тобі варто розповісти все Джонові Лейдекеру, — вирішив Мак-Ґоверн. — Навряд чи він зможе хоч якось використати цю інформацію, але, з огляду на ситуацію з новими дружками Еда, гадаю, він повинен про це знати.

Ральф помовчав, ретельно обмірковуючи пропозицію, потім кивнув і підвівся.

— Я, мабуть, піду, — сказав він. — Чи не прогулятися нам, Луїзо?

Жінка похитала головою:

— Я втомилася. І трохи — як тепер називають цей стан душі? — «зі збуреними почуттями». Гадаю, мені краще трохи подрімати.

— Обов’язково, — погодився Ральф. — Ти справді маєш стомлений вигляд. І спасибі, що так смачно нагодувала нас. — Ральф нахилився й поцілував її в куточок рота. Луїза глянула на нього здивовано.

Ральф вимкнув свій телевізор годин за шість, коли Лізетт Бенсон закінчила програму новин, поступившись місцем на екрані спортивному оглядачеві. Демонстрація протесту біля будинку Центру перейшла на другий план — головною новиною вечірнього випуску стала заява про те, що губернатор Грета Паверс вживала кокаїн, будучи студенткою коледжу, — і не додалося нічого нового, щоправда, тепер Дена Далтона представили як керівника організації «Друзі життя». Ральф подумав, що більш адекватним визначенням для Дена стало б «підставна особа». Чи перебуває ще Ед під наглядом поліції? Однак цікавіше — як ставляться роботодавці Еда до його фокусів у Деррі. Ральф вважав, що їх більше перейматиме те, що сталося сьогодні зранку, ніж побиття дружини місяць тому; він лише недавно прочитав, що лабораторії Гокінґа незабаром стануть п’ятим дослідницьким центром на північному сході країни, що займається ембріональними тканинами. Ймовірно, вони будуть не в захваті від повідомлення, що один зі співробітників-хіміків арештований за бомбардування будинку, де роблять аборти, ляльками, наповненими імітацією крові. А якби вони знали всю міру його божевілля…

«А хто ж оповість їм про це, Ральфе? Може, ти?»

Ні. Так далеко заходити він не збирався, принаймні, в цей час. На відміну від його походу в поліцейський відділок для розмови із Джоном Лейдекером про торішній інцидент, це було б схоже на цькування. Однаково що написати «Убити цю суку» поруч із фотографією жінки, чиї погляди не збігаються з твоїми.

«Усе це дурниці — хіба ти не розумієш?»

— Я нічого не розумію й не знаю, — відповів сам собі Ральф, підвівся і підійшов до вікна. — Я занадто утомився, щоб розуміти. — Але дивлячись із вікна на двох чоловіків, що виходили з «Червоного яблука», він справді зрозумів дещо, згадав щось, і його одразу кинуло в холодний піт.

Сьогодні вранці, коли Ральф вийшов з аптеки і його переповнило видовищне світіння аур — і відчуття переходу на інший рівень усвідомлення світу, — він нагадував собі знову й знову: насолоджуватися, але не вірити. Адже якщо він перейде цю тонку грань, то цілком може опинитися в одному човні з Едом Діпно. Ця думка майже навернула його на неясний асоціативний спогад, але феєрія аур відволікла, перш ніж він устиг навернутися. Зате тепер Ральф зрозумів: Ед теж говорив щось про бачення аур, чи не так?

«Ні — можливо, він і мав на увазі аури, але слово, яке він ужив, було «барви». Я майже певен у цьому. Це пролунало одразу ж після зізнання, що він усюди бачить трупики вбитих дітей, навіть на дахах. Він сказав…»

Ральф простежив, як двоє чоловіків сіли в старенький пікап, і подумав, що ніколи не зможе точно відтворити слова Еда; він занадто втомився. Потім, коли пікап від’їхав, залишаючи позаду хмару вихлопних газів, які нагадали Ральфу про яскраву бордову субстанцію, що виривалася з вихлопної труби хлібного фургона сьогодні вранці, той спогад справді прийшов.

— Ед сказав, що іноді світ сповнений барв, — повідомив Ральф порожній кімнаті, — але в певний момент усі барви стають чорними. — Гадаю, саме так він і сказав.

Близько, але чи все? Ральф вважав, що в просторікуваннях Еда було ще щось, але він не міг пригадати, що саме. Та й чи настільки це важливо?

Однак його нерви наполягали, що це надто важливо — холодок розтікався по спині, перетворюючись у смугу мерзлякуватої липкості.

Позаду задзвонив телефон. Обернувшись, Ральф побачив, що апарат окутаний хмарою лиховісного червоного світла, темно-червоного, кольору крові, що витекла з носа, й (півні, забіякуваті півні) півнячих гребенів.

«Ні, — простогнав його мозок. — О ні, Ральфе, не починай усе спочатку».

Із кожною новою треллю червона хмара навколо апарата ставала яскравішою, насиченішою, а в перервах між дзвінками темніла. За формою вона нагадувала серце з телефоном усередині.

Ральф замружився й знову розплющив очі — червона аура зникла. «Ні, просто зараз ти не можеш бачити її. Швидше за все, ти відігнав видіння зусиллям волі. Іноді так відбувається уві сні».

Йдучи до телефону, Ральф повторював собі: і самі аури, і здатність бачити їх — суцільне божевілля. І все ж це не так. Бо якщо це божевілля, звідки б він знав, що телефонує Ед Діпно?

«Дурниці, Ральфе. Ти вважаєш, що телефонує Ед, лише тому, що думав про нього… А через надмірну втому у твоїй голові цілковита плутанина.

Нумо, зніми слухавку, і ти зрозумієш. Швидше за все, телефонують із лікарні — довідатися, чому ти так давно не здавав аналіз крові, або агент хоче змусити тебе передплатити журнал або газету».

Але Ральф був упевнений у зворотному.

Він зняв слухавку і сказав «алло».

Відповіді не було. Але хтось дихав у слухавку, Ральф чітко чув подих.

— Алло? — повторив він знову.

І знову переривчастий подих. Ральф уже збирався сказати: «Я кладу слухавку», коли голос Еда Діпно вимовив:

— Я дзвоню через твого язика, Ральфе. Хоч би він не довів тебе до біди.

Смуга холоду на спині перестала бути лінією, тепер уся спина від шиї до хрестця покрилася тонкою шкоринкою льоду.

— Привіт, Еде. Я бачив твій сьогоднішній виступ по телебаченню. — Єдина фраза, що спала на гадку. Ральф не просто тримав телефонну слухавку, він учепився в неї.

— Не звертай уваги, старий. Однак подумай про те, що я сказав. Сьогодні я удостоївся відвідування того детектива, що заарештував мене минулого місяця… Лейдекера. Узагалі, він щойно пішов.

Серце Ральфа тьохнуло, але не так сильно, як він гадав. Урешті-решт, те, що Лейдекер рано чи пізно відвідає Еда, не було несподіванкою, правда? Джон Лейдекер дуже зацікавився розповіддю Ральфа про подію біля аеропорту влітку 1992 року, адже так? Дуже навіть зацікавився.

— Невже? — рівним голосом вимовив Ральф.

— В інспектора Лейдекера виникла ідея, начебто я вважаю, що люди — або, можливо, якісь надприродні істоти — вивозять людські ембріони з міста на вантажівках і пікапах. Якесь марення, чи не правда?

Ральф, стоячи поруч із диваном, смикав телефонний провід і раптом помітив неясне червоне світіння, що виступає на проводі, немов піт. Світіння пульсувало в такт словам Еда.

— Ти ще зі шкільних часів спеціалізуєшся на вигадках, старий.

Ральф мовчав.

— Я не став ображатися на твій дзвінок у поліцію, після того як дав цій суці урок, якого вона цілком заслужила, — сказав Ед. — Я подумав, що це… Скажімо так, дідусева турбота. Або, можливо, ти розраховував, що вона буде дуже вдячна і дозволить тобі трахнути її? Ти, звичайно, старий, але на смітник тобі ще зарано. Може, ти гадав, що вона хоча б дозволить тобі взяти її пальцем?

Ральф мовчав.

— Я правий, старий?

Ральф мовчав.

— Гадаєш, ти спантеличиш мене мовчанням? І не сподівайся. — Ед справді говорив так, начебто його спантеличили. Немов зателефонувавши сюди, він уже мав у голові власний сценарій розмови, який Ральф відмовлявся читати. — Не зможеш… Краще тобі…

І тут Ральф заговорив:

— Мій дзвінок у поліцію після побиття Елен не роздратував тебе, але сьогоднішня розмова з Лейдекером, мабуть, таки вибила з колії. Чому, Еде? Може, ти нарешті починаєш замислюватися над своєю поведінкою? І думати?

Тепер настала черга Еда мовчати. Зрештою він хрипло прошепотів:

— Якщо ти не поставишся до сказаного серйозно, Ральфе, це стане твоєю найбільшою помилкою…

— О, я все сприймаю серйозно, — перервав його Ральф. — Я бачив, що ти накоїв сьогодні, бачив, що ти зробив зі своєю дружиною минулого місяця. Я бачив, як ти бісився біля аеропорту рік тому. Тепер про це знає й поліція. Я вислухав тебе, Еде, а тепер ти вислухай мене. Ти хворий. У тебе порушена психіка, у тебе галюцинації і фобії…

— Я не зобов’язаний вислуховувати твої марення! — Ед майже кричав.

— Звичайно, не зобов’язаний. Ти можеш просто покласти слухавку. Зрештою, це твоя справа. Але поки ти не зробив цього, я буду говорити, Еде. Тому що ти мені подобався, і мені знову хотілося б ставитися до тебе добре. Ти кмітливий, Еде, незалежно від галюцинацій, думаю, ти зможеш зрозуміти мене: Лейдекер знає, і він буде спостерігати за тоб…

— Ти ще бачиш барви? — несподівано запитав Ед. Голос його знову став спокійним. І в ту ж мить світіння довкола телефонного проводу зникло.

— Які барви? — заледве вичавив із себе Ральф. Ед проігнорував питання.

— Ти сказав, що я тобі подобався. Що ж, я теж добре до тебе ставлюся. Завжди ставився добре. Тому мені хотілося б дати тобі одну цінну пораду. Тебе затягує у вир, а в його глибинах ховається таке, чого ти навіть не можеш уявити, не те що осягнути. Ти вважаєш, що я збожеволів, однак ти навіть уявлення не маєш, що таке божевілля; ані найменшого уявлення. Але ти зрозумієш, якщо не перестанеш сунути носа у справи, які тебе аж ніяк не стосуються. Повір мені.

— У які справи? — запитав Ральф, намагаючись говорити вільно, але й далі з такою силою стискаючи слухавку, що в нього заніміли пальці.

— Сили, — відповів Ед. — Тут, у Деррі, діють сили, знати про них тобі не треба. Є… Скажімо, якісь істоти, але якщо ти й надалі будеш заважати мені, вони помітять тебе, і ти про це пошкодуєш. Повір.

«Сили. Істоти».

— Ти запитував, як я дійшов до всього цього. Хто довів мене до цього. Ти пам’ятаєш, Ральфе?

— Так. — Він згадав. Тепер. Це було останнє, що вимовив Ед, перш ніж, ставши втіленням суцільно награної посмішки, рушити до копів, що чекали на нього. «Я бачу барви відтоді, як він прийшов і відкрив мені істину… Ми поговоримо про це пізніше».

— Лікар багато чого оповів мені. Маленький лисий лікар. Гадаю, саме перед ним ти будеш відповідати, якщо знову спробуєш утрутитися. І тоді хай помагає тобі Бог.

— A-а, маленький лисий лікар, — сказав Ральф. — Розумію. Спершу Кривавий Цар і центуріони, а тепер ось і лисий лікар. Певно, далі буде…

— Прибережи свій сарказм для інших, Ральфе. Просто тримайся від мене подалі, чуєш? Тримайся подалі.

Почулися гудки, і Ед пропав. Ральф дуже довго дивився на телефонну слухавку, затиснуту в руці, потім повільно поклав її на важіль. «Просто тримайся від мене подалі». А чому б і ні? У нього й своїх проблем вистачає. Ральф повільно пройшов у кухню, поставив так часто рекламовану по телебаченню вечерю (філе пікші, між іншим) у духовку й спробував викинути з голови протести проти абортів, аури, Еда Діпно й Кривавого Царя з його центуріонами.

Це виявилося легше, ніж можна було собі уявити.

Розділ шостий

Літо проминало майже непомітно, як це завжди буває в Мені.

Передчасні пробудження Ральфа тривали, і на той час, коли осінні барви спалахнули на деревах, що ростуть уздовж Гарріс-авеню, він розплющував очі вже о другій п’ятнадцять ночі. Це було зле, однак його обнадіювала майбутня зустріч із Джеймсом Роєм Гонгом, до того ж феєрверк, який він побачив у день знайомства із Джо Вайзером, більше не повторювався. Іноді навколо контурів предметів з’являлося тьмяне мерехтіння, але, як переконався Ральф, варто йому було заплющити очі й, порахувавши до п’яти, знову розплющити їх, як мерехтіння зникало.

Точніше… Зазвичай зникало.

Виступ Сьюзен Дей був призначений на восьме жовтня, п’ятницю, і в міру того як вересень добігав кінця, акції протесту і дебати з приводу заборони абортів ставали все гострішими. Ральф багато разів бачив виступи Еда Діпно по телебаченню, іноді в компанії з Деном Далтоном, але все частіше самого, і він говорив швидко, переконливо, часто з іронією й іскорками гумору не лише в очах, але й у голосі.

Він подобався людям — очевидно, «Друзі життя» залучили до себе таку кількість послідовників, про яку «Наша справа» (політичний натхненник) могла хіба мріяти. Більше не було ні шабашів з ляльками, ні інших акцій насильства, зате пройшло безліч маршів і виступів як одних, так й інших з погрозами й змахами кулаків. Проповідники обіцяли вічні муки в пеклі; учителі закликали до стриманості й розуму; шестеро юнок, що проголосили себе Лесбіяночками Ісуса, були заарештовані за те, що розгулювали перед Першою Баптистською церквою Деррі з гаслами: «Трахни моє тіло».

«Деррі ньюс» повідомила, що поліцейський, який не назвався, сподівається, що Сьюзен Дей підхопить грип, скасувавши з цієї причини свою появу в місті.

Ральф більше не спілкувався з Едом, зате двадцять першого вересня він одержав листівку від Елен із чудовим, радісним повідомленням: «Ура! Маю роботу! Публічна бібліотека Деррі! Приступаю наступного місяця. До зустрічі. — Елен».

Відчуваючи майже такий же щиросердечний порив, як у той вечір, коли Елен зателефонувала йому з лікарні, Ральф зійшов униз, щоб показати листівку Мак-Ґоверну, але двері виявилися зачиненими.

Напевно, пішов до Луїзи… Хоча Луїзи теж немає вдома, пішла пограти в карти з приятельками або в центр за вовною для нового пледа.

Трохи засмутившись, міркуючи про те, чому поблизу ніколи не виявляється нікого, з ким так хотілося б поділитися гарною новиною, Ральф рушив до Строуфорд-парку. Саме там на лавці край ігрового поля він і знайшов Білла Мак-Ґоверна. Білл плакав.

Плакав — можливо, це занадто сильно сказано; просто сльози капали в нього з очей. Мак-Ґоверн, стискаючи в руці хусточку, спостерігав за грою матері з синочком у м’яча.

Час від часу Білл промокав хусточкою очі. Ральф, який ніколи досі не бачив, щоб Мак-Ґоверн плакав — навіть на похороні Керолайн, — зупинився біля майданчика, не знаючи, на що зважитися: підійти до Мак-Ґоверна чи піти собі далі.

Нарешті, зібравши всю свою мужність, він підійшов до лавочки.

— Привіт, Білле, — тихо окликнув він сусіда. Мак-Ґоверн глянув на нього почервонілими, повними сліз очима й зніяковів. Знову промокнув очі й спробував посміхнутися:

— Привіт, Ральфе. Застав мене сопливого. Вибач.

— Усе нормально, — сідаючи поруч, заспокоїв його Ральф. — 3 ким не буває. Що сталося?

Мак-Ґоверн повів плечима, потім знову доторкнувся хусткою до очей.

— Нічого особливого. Я страждаю через ефект парадоксу; ось і все.

— І що це за парадокс?

— Щось доволі незле відбувається з одним із моїх старих друзів, який уперше взяв мене на роботу викладачем. Він помирає.

Ральф здивовано підвів брови, але нічого не сказав.

— У нього запалення легенів. Сьогодні або завтра його племінниця відвезе мого друга в лікарню, там йому зроблять пневмоторакс. Можливо, це трохи підтримає його, але він таки вмирає. І я відсвяткую його смерть, коли вона прийде. Гадаю, саме це й гнітить мене найбільше. — Мак-Ґоверн помовчав. — Ти ні слова не зрозумів з мого спічу, правильно?

— Так, — погодився Ральф. — Але це нічого.

Мак-Ґоверн, глянувши на нього, фиркнув. Хрипкий, приглушений слізьми звук, — але Ральф подумав, що це все-таки сміх, і ризикнув посміхнутися у відповідь:

— Хіба я сказав щось смішне?

— Ні, — відповів Мак-Ґоверн, легенько поплескавши Ральфа по плечу. — Просто я подивився на твоє обличчя, таке чесне, щире — ти немов відкрита книга, Ральфе, — і подумав, наскільки ти мені подобаєшся. Іноді мені хочеться бути тобою.

— Тільки не о третій годині ранку, — тихо заперечив Ральф.

Мак-Ґоверн, зітхнувши, кивнув:

— Безсоння?

— Правильно. Безсоння.

— Вибач мій сміх, але…

— Не треба ніяких вибачень, Білле.

— …Але, будь ласка, повір мені, це був сміх замилування.

— Хто твій друг, і чому добре, що він умирає? — Ральф уже здогадувався, що саме лежить в основі парадоксу Мак-Ґоверна: не завжди ж він був таким безпробудним бевзем, як іноді здавалося Біллу.

— Звуть його Боб Полгерст, і його пневмонія дуже доречна тому, що з літа 1988 року в нього хвороба Альцгеймера.

Саме так і подумав Ральф… Хоча була й думка про СНІД. Цікаво, чи був би цим шокований Мак-Ґоверн?

Ральф відчув легкий приплив веселощів. Але одразу, подивившись на друга, засоромився своєї веселості. Ральф знав, що, коли справа доходила до зневіри й пригніченого стану, Мак-Ґоверн прикривався маскою іронії, але не вірилося, що сум Білла з приводу старого друга від цього ставав менш щирим.

— Боб завідував відділенням історії в середній школі Деррі починаючи з 1948 року — тоді йому було не більше двадцяти п’яти, — і пропрацював на цій посаді до 1981 чи 1982 року. Він був великим учителем, одним із тих запальних, розумних людей, які заривають свій талант у землю. Звичайний вінець їхньої кар’єри — керівництво відділенням, до того ж вони ще ведуть заняття понад навантаження тільки тому, що не вміють казати «ні». Боб абсолютно не вмів цього робити.

Мати із синочком пройшли повз них у бік літнього кафетерію.

Обличчя дитини світилося — ніжну принадність його підкреслювала рожева аура, яка спокійними хвилями переливалася навколо маленького рухливого обличчя.

— Ходімо додому, матусю, — попросив він. — Я так скучив за своїми іграшками.

— Спочатку що-небудь перекусимо, добре? Матуся голодна.

— Добре.

На переніссі хлопчика виднівся ледь помітний шрам, і тут рожеве світіння аури згущувалося, переходячи майже в червоне.

«Випав з колиски, коли йому було вісім місяців, — чітко пролунало в мозку Ральфа. — Потягнувся до метеликів, які його мама підвісила над ліжечком. Вона злякалася до смерті, вбігши й побачивши кров; жінка вирішила, що її бідолашне маля вмирає. Патрік, його ім’я Патрік. Вона зве його Пет. Назвали на честь дідуся, і…»

На мить Ральф зажмурився. Шлунок звело, нудота підступила до горла, здавалося, його зараз вирве.

— Ральфе? — почув він голос Мак-Ґоверна. — 3 тобою все гаразд?

Ральф розплющив очі. Ніякої аури — ні рожевої, ні будь-якої іншої; тільки мати й син, що йдуть у кафетерій випити чого-небудь прохолодного. І мати не хоче вести Пета додому, тому що його батько знову запив після того, як півроку утримувався, а п’яний він стає дуже грубим… «Припини, заради всього святого, припини».

— Зі мною все гаразд, — заспокоїв Ральф Мак-Ґоверна. — Просто пилинка потрапила в око. Продовжуй. Розкажи про свого друга.

— Та що тепер казати… Він був генієм, але за своє життя я переконався, що в суспільстві повно геніїв. Гадаю, в цій країні купа геніїв, чоловіки й жінки такі розумні, що в їхньому товаристві почуваєш себе круглим ідіотом. Більшість із них працює вчителями в маленьких містечках, тому що їм це подобається. А Бобу Полгерсту це було якраз до душі. Він бачив людей наскрізь, і це лякало мене… Спочатку. Потім я зрозумів, що боятися не варто, тому що Боб був добряком, однак при першому знайомстві з ним я відчув страх. Та й пізніше в мене раз у раз зринала думка, чи дивиться він на співрозмовника звичайними очима, чи просвічує наскрізь, як рентгеном.

У кафетерії жінка нахилилася, тримаючи в руках паперовий стаканчик із содовою. Маля, посміхаючись, потягнулося до нього й, обхопивши обома рученятами, залпом випило. Рожеве світіння повернулося, і тепер Ральф був упевнений, що не помилився: хлопчика звуть Патрік, а його мати не хотіла йти додому.

Ральф не знав, звідки йому це відомо, але він однаково знав.

— За старих часів, — розповідав тим часом Мак-Ґоверн, — якщо виходець із центрального Мена не був гетеросексуальним на сто відсотків, потрібно було докласти чимало зусиль, щоб не видати себе й мати вигляд «нормального» чоловіка. Іншого вибору просто не існувало, крім одного — їздити в Грінвіч Віллідж[22] і, надягши берет, проводити суботні вечори в дивних джаз-клубах, де замість оплесків клацають пальцями. У ті роки сама ідея «вийти з підпілля» здавалася смішною. Для багатьох із нас підпілля залишалося єдиним затишним місцем. Якщо тільки не хотілося, щоб у темному місці підпилі хлопці перетворили тебе на відбивну, увесь світ повинен був бути підпіллям.

Пет, допивши содову, жбурнув стаканчик на землю. Мати попросила його підняти стаканчик й викинути в бак для сміття — дитина виконала завдання цілком охоче. Потім жінка взяла сина за руку, і вони повільно рушили до виходу з парку. Ральф із занепокоєнням спостерігав за ними, сподіваючись, що тривоги й побоювання жінки виявляться необгрунтованими, але знаючи, що це не так.

— Коли я запитав про роботу в історичному відділенні середньої школи — це було в 1951 році, — я щойно отримав диплом у Любеку і вважав, що якщо влаштуюся тут без зайвих запитань, то зможу прижитися де завгодно. Але Боб щойно глянув на мене — чорт, усередину мене — своїми очима-рентгенами, і знання просто прийшло до нього. Не був він і соромливим.

«Якщо я вирішу запропонувати вам цю роботу, а ви вирішите прийняти мою пропозицію, чи можу я бути впевнений, містере Мак-Говерне, що не виникне ніяких проблем стосовно вашої сексуальної орієнтації?» Сексуальна орієнтація, Ральфе! До цього дня я й мріяти не міг почути подібну фразу, але вона так легко злетіла в нього з язика. Спершу я відмовлявся, мовляв, уявлення не маю, що саме він має на увазі, але однаково образився — так би мовити, із загальних принципів, — але потім ще раз подивився на нього й вирішив угамувати свій запал. Можливо, у Любеку мені й вдалося обвести навколо пальця деяких людей, але тільки не Боба Полгерста тут. Йому не було ще й тридцяти, і навряд чи він бував південніше від Кіттері більше десяти разів за своє життя, але він знав про мене все, що мало хоч якесь значення, і на це йому знадобилося всього двадцять хвилин розмови віч-на-віч. «Ніяких неприємностей, сер», — сказав я лагідно, начебто був баранчиком пастушки Мері.

Мак-Ґоверн знову промокнув очі хусточкою, але Ральфові здалося, що на цей раз жест був радше театральним.

— За двадцять три роки, перш ніж я почав викладати в Громадському коледжі Деррі, Боб навчив мене всьому, що я знаю з історії й шахів. Він був неперевершеним гравцем… Гадаю, Боб цілком міг би показати цьому Фею Чепіну де раки зимують. Лише один раз я обіграв його, та й то після того, як хвороба Альцгеймера вже встромила в нього свої пазурі. Після того я ніколи більше не грав з ним.

Було й інше. Він пам’ятав безліч жартів та анекдотів. Ніколи не забував днів народження й пам’ятних дат у житті близьких йому людей — він не посилав листівок і не дарував подарунків, але завжди вмів так привітати й побажати всього найкращого, що ні в кого не виникало сумнівів у його щирості.

Боб опублікував більше шістдесяти статей на історичні теми, насамперед про Громадянську війну, на вивченні якої він спеціалізувався. У 1967–1968 роках він написав книгу «Пізніше, того ж літа» — про місяці після Ґеттісберґа.[23] Десять років тому він дозволив мені прочитати рукопис; по-моєму, це найкраща книга про Громадянську війну, яку я коли-небудь читав, — єдина річ, досить близька до неї за майстерністю, — роман Майкла Шаара «Караючий ангел». Однак Боб і чути не хотів про публікацію. Коли я запитав його про причини, він відповів, що я краще від інших повинен їх розуміти.

Мак-Ґоверн помовчав, оглянувся навколо — зелено-золоті проблиски світла в листі й темні перетини тіней на алеї тремтіли за найменшого подуву вітру.

— Він говорив, що боїться виставляти себе напоказ.

— Я розумію, — кивнув Ральф.

— Можливо, найкраще характеризувало його те, що він любив розгадувати кросворди в «Санді Нью-Йорк тайме». Якось я висміяв його, звинувативши в гордині. Посміхнувшись на це, він сказав: «Між гординею й оптимізмом величезна різниця, Білле, — я оптиміст, і в цьому вся відмінність». Загалом, ти вловив суть. Добра людина, прекрасний учитель, з глибоким іскрометним розумом. Його спеціалізацією була Громадянська війна, а тепер він і уявлення не має, що це взагалі таке. Чорт, він навіть не знає свого імені, і дуже скоро — що раніше, то краще — помре, навіть не здогадуючись про те, що жив.

Чоловік середніх років у футболці з емблемою університету штату Мен і потертих джинсах, шаркаючи, перетнув ігровий майданчик, під пахвою в нього був пом’ятий паперовий пакет. Він зупинився біля кафетерію, маючи намір поритися в сміттєвому бачку, очевидно, у пошуках порожніх пляшок. Коли він нахилився, Ральф побачив темно-зелений «конверт» довкруж нього і трохи світлішу «мотузочку», що виростала з корони навколо голови. Раптом Ральф відчув себе занадто втомленим, щоб заплющувати очі, занадто змученим, щоб зусиллям волі прогнати видіння.

Він обернувся до Мак-Ґоверна і сказав:

— Починаючи з минулого місяця я бачу речі, які…

— Гадаю, мій сум глибокий, — мовби не чуючи його, мовив Білл і ще раз театральним жестом промокнув очі, — ось лише я не впевнений, за ким сумую — за Бобом чи за самим собою. Хіба це не жахливо? Але якби ти знав Боба в ті прекрасні часи…

— Білле? Бачиш того хлопця біля кафетерію? Риється в сміттєвому бачку? Я бачу…

— Так, таких тепер повно навколо, — сказав Мак-Ґоверн, кинувши швидкий погляд на чолов’ягу (той, відшукавши кілька пляшок з-під «Будвайзера», засовував їх у пакет), і знову повернувся до Ральфа. — Ненавиджу старість — може, саме в цьому причина мого суму.

Чолов’яга наближався до їхньої лави — легкий бриз доповів про його прихід запахом, який навіть віддалено не нагадував французький одеколон. Його аура — життєрадісна, енергійного зеленого кольору, що навівала думки про декорації до Дня святого Патріка,[24] — раптом дивно потьмяніла, набувши хворобливо-зеленого відтінку.

— Гей, приятелі! Як поживаєте?

— Бувало й краще, — відповів Мак-Ґоверн, іронічно підводячи брову. — Сподіваюся, нам стане набагато краще, як тільки ти щезнеш звідси.

Чолов’яга непевно зиркнув на Мак-Ґоверна, мовби вирішивши, що користі з того вже не буде, а тоді звернув свій погляд на Ральфа:

— Чи нема у вас зайвої монетки, пане? Мені потрібно дістатися до Декстера. Зателефонував мій дядько, він живе там на Нейболт-стріт, і сказав, що я знову зможу отримати роботу на фабриці, але тільки якщо я…

— Щезни, — сказав Мак-Ґоверн.

Жебрак стривожено глянув на нього, але потім знову звернув налиті кров’ю карі очі до Ральфа:

— У мене буде гарна робота. Але тільки якщо я сьогодні приїду туди. Є автобус…

Ральф поліз у кишеню, знайшов дві монетки й опустив їх у простягнену руку. Бурлака ощирився. Аура, що оточувала його, прояснилася, стала яскравішою, відтак несподівано зникла. Ральф відчув величезне полегшення.

— Чудово. Велике спасибі, пане!

— Не варто, — відповів Ральф.

Жебрак побрів у напрямку магазину «Купи й заощадь», де завжди була дешева випивка.

«До дідька, Ральфе, невже тобі так важко бути хоч трохи милосерднішим і в своїх думках? — запитав він сам себе. — Якщо в цьому напрямку пройти ще близько кілометра, можна опинитись якраз на автобусній зупинці».

Це, звичайно, так, але Ральф прожив достатньо довго, щоб розуміти різницю між милосердям у думках та ілюзіями. Якщо бурлака з темно-зеленою аурою збирався на автостанцію, виходить, Ральф збирався у Вашингтон, щоб посісти посаду держсекретаря.

— Не варто робити цього, Ральфе, — осудливо мовив Мак-Ґоверн. — У такий спосіб ми лише заохочуємо їх. Про що ти говорив, коли нас так грубо обірвали?

Однак тепер ідея розповісти Мак-Ґоверну про аури здавалася геть невдалою. Ральф навіть не міг зрозуміти, на честь чого він зважився був на це. Звичайно, через безсоння — у цьому й полягала відповідь. Саме воно вплинуло на його судження, пам’ять і сприйняття.

— Про те, що сьогодні я одержав дещо поштою, — відповів Ральф. — Гадаю, тебе це трохи підбадьорить. — Він передав листівку Елен Мак-Ґоверну, той двічі прочитав текст послання. Під час повторного читання його довге кінське обличчя розпливлося в широкій посмішці. Полегшено зітхнувши, удоволений Ральф пробачив Мак-Ґоверну його егоїзм. У світлі проявленої великодушності набагато легше було забути про Біллову помпезність.

— Це ж чудово! Робота!

— Звичайно. Відзначимо це невеликим ленчем? Поруч із аптекою «Райт-Ейд» є чудове місце. Там трохи затісно, зате…

— Спасибі, але я обіцяв племінниці Боба посидіти з ним. Звичайно, він і уявлення не має, хто я такий, але це не важливо, тому що я знаю, хто він. Розумієш?

— Звичайно. Тоді розбігаємося.

— Гаразд. — Мак-Ґоверн, і далі так само посміхаючись, ще раз пробіг очима листівку. — Чудово, просто чудово!

Ральф радісно посміхнувся, бачачи торжествуючий вираз обличчя старого друга.

— I я так гадаю.

— Я бився з тобою об заклад на п’ять баксів, що вона знову зійдеться з цим прибацаним… Але я з радістю визнаю, що програв. Звучить нерозумно?

— Трохи, — відповів Ральф, але тільки тому, що був упевнений — Білл розраховує на подібну відповідь. Насправді Ральф вважав, що зараз Мак-Ґоверн напрочуд виразно себе охарактеризував, і ніхто не зміг би зробити цього краще.

— Приємно, що хоч у когось справи йдуть краще, а не гірше, га?

— Звичайно.

— Луїза вже бачила листівку?

Ральф похитав головою:

— Покажу, як тільки побачу її. Луїзи немає вдома.

— Обов’язково. Ти почав краще спати, Ральфе?

— Гадаю, у мене все гаразд.

— Добре. Ти маєш трохи кращий вигляд. Наче зміцнів. Нам не можна здаватися, Ральфе, розумієш? Це дуже важливо. Ти згоден?

— Згоден, — відповів Ральф, зітхаючи. — Гадаю, тут ти маєш рацію.

За два дні Ральф, сидячи за кухонним столом, повільно їв вівсяну кашу (звісно, без жодного бажання, але він чув про користь вівсянки).

Перед ним лежав свіжий номер «Деррі ньюс». Він швидко прочитав статтю на першій сторінці, але погляд його раз у раз притягала фотографія; здавалося, вона відображала найгірші, хоч і непояснені, передчуття, які не покидали його весь останній місяць.

Ральф вважав, що заголовок над фотографією — «СПРОВОКУВАЛА НАСИЛЬСТВО» — не відповідав змісту статті, але це його не здивувало; читаючи газету багато років, він звик до її необ’єктивності, включаючи й кампанію проти абортів. І все-таки газета була доволі обережною, відокремлюючи себе від «Друзів життя», і Ральфа це не дивувало. «Друзі» зібралися біля автостоянки, неподалік як від будинку Центру допомоги жінкам, так і від міської лікарні, чекаючи прихильників альтернативи, що пройшли маршем по центру міста. Більшість демонстрантів — їх було близько двохсот — несли плакати з портретом Сьюзен Дей і гасла «ВИБІР, А НЕ СТРАХ».

У наміри демонстрантів входило залучити до себе нових прихильників у міру просування до Центру, і колона справді розросталася. «Альтернативники» мали намір провести короткий мітинг біля будинку Центру, агітуючи людей прийти на виступ Сьюзен Дей, після якого їм запропонують прохолодні напої. Однак мітинг не відбувся. Як тільки прихильники альтернативи наблизилися до автостоянки, «Друзі життя», кинувшись уперед, перегородили дорогу, виставивши як прикриття власні гасла («УБИВСТВО Є ВБИВСТВО», «СЬЮЗЕН ДЕЙ, ШВИДШЕ ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ!», «ПРИПИНІТЬ ВИНИЩУВАННЯ БЕЗНЕВИННИХ!»).

Демонстрантів супроводжувала поліція, але ніхто не був готовий до тієї стрімкості, з якою вигуки й погрози переросли в бійку.

Почала бійку одна з прихильниць «Друзів життя». Побачивши свою дочку в лавах «альтернативників», літня пані, відкинувши плакат, накинулася на неї. Приятель дочки спробував заспокоїти матір.

Коли ж вона роздряпала юнакові обличчя, той штовхнув її на землю.

Почалася рукопашна, яка спровокувала більше тридцяти арештів як з одного, так і з іншого боку.

На першій сторінці ранкового випуску «Деррі ньюс» красувалися Гамільтон Дейвенпорт і Ден Далтон. Фотограф зафіксував оскал на обличчі Гамільтона, такий не властивий його звичайній добродушності. Кулак лівої руки піднятий догори в примітивному жесті тріумфу. Права ж тримає, мов німб, плакат «ВИБІР, А НЕ СТРАХ», над головою — grand fromage[25] — натхненника «Друзів життя». Погляд Далтна затуманений, рот відкритий. На контрастному чорно-білому фото кров, що тече у нього з носа, скидається на шоколадний соус.

Ральф раз у раз відводив погляд від фотографії, намагаючись зосередитися на вівсянці, але знову й знову згадував той день, коли вперше побачив одне з оголошень про псевдорозшук (яких тепер було багацько по всьому Деррі), коли він ледь не знепритомнів біля Строуфорд-парку. В основному Ральф повертався думками до виразів їхніх облич у той день: палаючий від гніву Дейвенпорт, що читає оголошення в запилюженій вітрині, і гордовито усміхнений Далтон, який усім своїм виглядом немов промовляє, що таким недоумкам, як Гамільтон Дейвенпорт, не дано збагнути вищу мораль проблеми абортів. Ральф міркував про те, яке ж провалля пролягло між цими двома людьми, і його стривожений погляд знову повертався до фотографії. За спиною Далтона стояли два демонстранти, обидва з гаслами на захист життя, і пильно спостерігали за конфронтацією. Сухорлявого чоловіка у рогових окулярах Ральф не знав, зате другого він знав чудово — Ед Діпно. Але в цьому контексті присутність Еда не відігравала великої ролі. Жахливими були обличчя обох чоловіків, які багато років пліч-о-пліч вели бізнес на Вітчгем-стріт, — Дейвенпорта, з його оскалом печерної людини й стиснутими кулаками, і Далтона, із затуманеним поглядом і розбитим до крові носом.

Ральф подумав: «Ось куди заводить людину необережність у своїх пристрастях. Краще б усе на цьому й закінчилося, тому що…»

— Тому що якби у цих двох була зброя, вони перестріляли б один одного, — пробурмотів він, і в цей момент продзвенів дзвінок при вході. Ральф підвівся, кинувши оком на знімок, і раптом відчув легке запаморочення. Разом з цим прийшла дивна, похмура впевненість: там, унизу, Ед Діпно, і лише Бог знає, що у нього на умі.

«Тоді не відчиняй дверей, Ральфе».

Він нерішуче постояв біля кухонного столу, гірко шкодуючи, що не може пробитися крізь туман, який, здавалося, весь цей рік постійно жив у нього в голові. Дзвінок продзвенів знову, і Ральф зрозумів, що він прийняв рішення. Та нехай до нього з’явився хоч сам Саддам Хусейн; це його дім, і він не буде ховатися, як боягузливе щеня.

Ральф проминув вітальню, відчинив двері в коридор і пішов сходами вниз.

Пройшовши кілька сходинок, він трохи отямився.

Верхня половина вхідних дверей була зі шматків товстого скла. Мозаїка трохи спотворювала видимість, але Ральф зміг зрозуміти, що це відвідувачки. Одну він упізнав одразу і поспішив униз, сковзаючи рукою по поручнях. Він відчинив двері, і перед ним постала Елен Діпно із сумкою через плече й Наталі, що притулилася до іншого. Оченята в дівчинки були яскравими й блискучими, як у мишки з мультфільму. Елен помітно нервувала, але в її посмішці проступала й надія.

Раптом обличчя Наталі освітилося, і вона збуджено потяглася рученятами до Ральфа.

«Вона не забула мене, — подумав Ральф. — Як добре». І коли він простягнув до неї руку, дозволивши схопити за вказівний палець, його очі були повні сліз.

— Ральфе? — несміливо вимовила Елен. — 3 тобою все гаразд?

Посміхаючись, він кивнув, ступив уперед і обійняв молоду жінку.

Елен обхопила його руками за шию. На мить у Ральфа закрутилася голова від аромату її парфумів, змішаного з молочним запахом здорової дитини, потім Елен чмокнула його у вухо й відпустила.

— З тобою все гаразд? — повторила вона своє питання. У її очах теж стояли сльози, але Ральф не звернув на них уваги; він уважно оглядав її обличчя, бажаючи переконатися, що на ньому не залишилося слідів побоїв. Їх не було.

Вигляд Елен мала квітучий.

— Краще, ніж коли-небудь, — відповів він. — Ти бальзам для моєї хворої душі. І ти теж, Наталі. — Ральф поцілував маленьке пухке рученя, яке й далі трималося за його палець, і зовсім не здивувався, побачивши сіро-блакитний відбиток, залишений його губами. Слід майже одразу ж розтанув, і Ральф знову обійняв Елен, усе ще не вірячи, що вона справді поруч.

— Милий Ральфе, — пробурмотіла вона йому у вухо. — Милий, добрий Ральфе.

У нього залоскотало в горлі — швидше за все, від ніжного запаху її парфумів і легкого шепоту просто у вухо… А потім Ральф згадав інший голос.

Голос Еда: «Я телефоную через твого язика, Ральфе. Хоч би він не довів тебе до біди». Ральф, посміхаючись, відсторонив від себе Елен:

— Ти бальзам для моєї душі, Елен. Хай мені чорт, якщо це не так.

— І ти теж. Дозволь познайомити тебе з моїм другом. Ральф Робертс, Гретхен Тіллбері. Ральф, Гретхен.

І тут Ральф уперше уважно подивився на другу гостю, обережно потискуючи своєю величезною рукою її тендітну білу долоню. Гретхен належала до того типу жінок, перед якими чоловікові (навіть якщо йому за шістдесят) хочеться витягнутися в струнку. Дуже висока (можливо, метр вісімдесят) блондинка, але справа зовсім не в цьому. Було щось ще — чи запах, чи то вібрація, чи…

(аура)

правильно, подоба аури. Одне слово, Ґретхен Тіллбері була жінкою, на яку неможливо не дивитися, про яку неможливо не думати.

Ральф згадав розповідь Елен про те, що чоловік Ґретхен розпоров їй ногу ножем, залишивши бідолаху стікати кров’ю. Він здивувався, як чоловік міг учинити таке; як узагалі чоловік міг доторкатися до неї інакше, ніж із благоговінням.

«Або з хіттю, як тільки він промине стадію “по землі ступає цариця ночі”. До речі, Ральфе, час уже твоїм очам повернутися в орбіти».

— Радий з вами познайомитися. — І Ральф відпустив руку Ґретхен. — Елен розповіла мені про ваш візит в лікарню. Спасибі, що допомогли їй.

— Допомагати Елен — це задоволення. — Ґретхен сліпуче посміхнулася. — Вона одна з тих жінок, заради яких і варто затівати такі справи… Але, здається, вам і без мене це добре відомо.

— Згоден. — Ральф був виразно збентежений. — Чи не вип’ємо кави? Будь ласка, не відмовляйтеся.

Ґретхен глянула на Елен, та кивнула.

— Було б чудово, — погодилася Елен. — Тому що… Ну…

— Це не зовсім візит увічливості, правильно? — Ральф переводив погляд з Елен на Ґретхен Тіллбері й знову на Елен.

— Так. — Елен зітхнула. — Нам треба поговорити з тобою, Ральфе.

Щойно вони піднялися похмурими сходами, як Наталі, неспокійно засмикавшись, заговорила тією наказовою дитячою тарабарщиною, яку незабаром замінять справжні слова.

— Можна мені взяти її на руки? — Ральф питально подивився на Елен.

— Можна, — погодилася вона. — Якщо Наталі заплаче, я одразу ж візьму її назад, обіцяю.

— Добре.

Але Його Величність Маля не розплакалося. По-дружньому обхопивши рученям Ральфа за шию, воно зручно влаштувалося на вигині його правої руки, немов на троні.

— Ого! — вигукнула Ґретхен. — Вражаюче.

— Бліг! — сказала Наталі, хапаючи Ральфа за нижню губу й відтягаючи її вбік. — Ґанна-віг! Енду-сіс!

— Певно, вона щось каже про сестер Ендрю, — пожартував Ральф.

Елен, закинувши голову, розсміялася своїм сердечним сміхом, який виходив, здавалося, із глибини її душі. Ральф навіть не припускав, наскільки йому не вистачало цього легкого, іскрометного звуку.

Наталі відпустила нижню губу Ральфа, коли він увів їх у кухню — найбільш сонячну кімнату в будинку в цю пору. Він помітив, як здивовано Елен оглядається довкола, і зрозумів, що вона не була тут дуже давно. Надто давно. Узявши з кухонного столу фотографію Керолайн, жінка уважно розглядала її, у куточках губ Елен тріпотіла легка посмішка. Сонце освітило кінчики її короткого волосся, мовби утворюючи німб навколо голови, і Ральф зробив раптове відкриття: він любив Елен насамперед тому, що її любила Керолайн, — лише їм двом вдалося одержати доступ у таємні глибини розуму й серця Керолайн.

— Якою вона була милою, — пробурмотіла Елен. — І такою гарною, правда, Ральфе?

— Так, — погодився він, дістаючи чашки (і намагаючись розставляти їх поза досяжністю цікавих рученят Наталі). — Це фото зроблене за місяць або два до початку головних болів. Напевно, тримати фотографію на кухонному столі перед цукорницею ексцентрично, але саме в цій кімнаті я проводжу більшу частину часу…

— Мені здається, це чудове місце, — вступила в розмову Ґретхен.

Голос у неї був низький, із приємною хрипотою. Ральф подумав: «-Якби вона пошептала мені на вушко, можу заприсягтися, що стареньке мишеня в штанах не тільки перевернулося б у сплячці, але й зробило б ще дещо».

— Я теж так вважаю, — погодилася Елен. Вона, уникаючи прямого погляду, обдарувала Ральфа невловимою посмішкою, зняла з плеча рожеву сумку. Наталі захвилювалася, простягаючи ручки до матері, як тільки побачила свою пляшечку. І раптом яскравий, але, на щастя, короткочасний спогад промайнув у голові Ральфа: Елен, хитаючись, бреде до «Червоного яблука». Одне око заплило, щоки в крові, до стегна притиснута Наталі — так підлітки носять підручники.

— Хочеш погодувати дівчинку? — запитала Елен. Посмішка її стала впевненішою, вона знову подивилася Ральфові в очі.

— Чому б і ні? Але кава…

— А про каву подбаю я, — посміхнулася Ґретхен. — За своє життя я варила каву мільйони разів.

— Чудово. — Ральф сів за стіл, тримаючи в руці пляшечку із сумішшю. Наталі впевнено прилаштувала голівку в нього на плечі й, схопивши соску губами, заходилася діловито смоктати. Ральф посміхнувся Елен, зробивши вигляд, що не помітив сліз, які знову виступили в неї на очах.

— Швидко ж вони вчаться.

— Так. — Елен, відірвавши шматок паперового рушника від рулону біля раковини, промокнула очі. — Не можу спокійно дивитись, як їй легко з тобою, Ральфе, — раніше вона так себе не вела, правда?

— Чесно кажучи, не пам’ятаю, — збрехав він. Раніше такого не було. Крихітка не цуралася його, просто вона не була настільки довірлива.

— Лише не забувай натискати на пластиковий клапан пляшечки. Бо Наталі наковтається повітря, і болітиме животик.

— Зрозумів. — Ральф оглянувся на Ґретхен: — Виходить?

— Звичайно. Як ви зазвичай п’єте каву, Ральфе?

— Гадаю, з чашки.

Розсміявшись, вона поставила чашку на стіл, подалі від Наталі. Ґретхен сіла, заклавши ногу на ногу, і Ральф простежив за нею поглядом — не зміг стриматися. Коли він підвів голову, Ґретхен іронічно посміхнулася.

«Хай мені чорт, — подумав Ральф. — Що може бути жахливіше від старого цапа. Навіть такого старого цапа, якому вдається поспати всього дві — дві з половиною години на добу».

— Розкажи про свою роботу, — попросив Ральф, коли Елен сіла за стіл і сьорбнула кави.

— Гадаю, день народження Майка Генлона просто необхідно визнати національним святом — тобі це ім’я що-небудь каже?

— Небагато. — Ральф посміхнувся.

— Я була впевнена, що нам доведеться виїхати з Деррі. Розіславши прохання про прийом на роботу в усі бібліотеки аж до Портсмута, я зрозуміла, що така перспектива мені не до душі. Зі своїх тридцяти одного тільки шість років я прожила тут, але Деррі став для мене рідним домом — важко пояснити, але це так.

— Нічого не потрібно пояснювати, Елен. По-моєму, дім — це така річ, яка дається людині, як колір обличчя або очей.

Ґретхен кивнула.

— Так, — сказала вона. — Повністю згодна.

— Майк зателефонував у понеділок і повідомив, що в дитячій бібліотеці є вакансія асистента. Я навіть не могла повірити. Весь тиждень я час від часу щипала себе, немов перевіряла, чи не сон це. Правда, Ґретхен?

— Ти була просто щаслива, — погодилася Ґретхен. — І це дуже приємно.

Вона посміхнулася Елен, і для Ральфа ця посмішка стала одкровенням. Він раптом зрозумів, що може дивитися на Ґретхен Тіллбері нескінченно, але це нічого не змінить. Навіть якби в кімнаті був Том Круз, усе залишилося б як і раніше. Він подумав, чи здогадується про це Елен, а тоді вилаяв себе. В Елен були недоліки, але тупість до них не належала.

— І коли ти приступаєш до роботи? — поцікавився Ральф.

— Дванадцятого, — відповіла Елен. — Буду працювати після обіду й увечері. Платня, звичайно, не королівська, однак її цілком вистачить, щоб протриматися зиму, незважаючи на те, як підуть… Інші мої… Хіба це не чудово, Ральфе?

— Звичайно, — погодився він. — Чудово.

Наталі, випивши півпляшечки суміші, тепер проявляла ознаки втрати інтересу. Соска наполовину висунулася в неї з рота, і струмок молока потік по підборіддю. Ральф потягнувся, щоб витерти їй личко, і його рука залишила в повітрі делікатні сіро-блакитні лінії.

Наталі схопилася за них і лунко розсміялася, коли лінії розчинилися у неї в кулачку. У Ральфа перехопило подих.

«Вона бачить. Дитина бачить те саме, що і я". «Дурниці, Ральфе. Цілковите марення, і тобі це відомо». Однак він знав, що не дурниці. Щойно він на власні очі бачив, як крихітка Нет намагалася схопити аурні смуги, залишені його пальцями.

— Ральфе? — покликала Елен. — Щось трапилося?

— Нічого. — Глянувши вгору, він побачив, що Елен оточує блискуча хмара кольору слонової кості, що струменіє хвилями, немов дорогий шовк.

Угору вела «мотузочка» завширшки зі стрічку на весільному подарунку, вона була того ж відтінку. Аура Ґретхен Тіллбері була темно-жовтогарячою, по краях жовтою.

— Ти збираєшся повернутися у свій дім?

Елен і Ґретхен переглянулися, але Ральф навряд чи помітив їх замішання. Йому не потрібно було спостерігати за обличчями й жестами обох жінок, щоб розуміти їхні почуття, і усвідомлення цього стало одкровенням; усе, що йому було потрібно, — це дивитися на їхні аури. Лимонні відтінки по краях аури Ґретхен потемніли, перетворюючи її на однорідно-жовтогарячу. Аура ж Елен, стиснувшись, стала настільки яскравою, що очам було боляче дивитися. Елен боялася повертатися. Ґретхен же знала про це й сердилася на неї.

«І на свою власну безпорадність, — подумав Ральф. — Це ще дужче дратує її».

— Я волію ще трохи пожити в Гай-Рідж, — якось неохоче відповіла Елен. — Може, до зими. Гадаю, незабаром ми з Наталі переберемося в місто, але будинок буде виставлений на продаж. Якщо хтось його справді купить — а за теперішнього стану справ на ринку нерухомості це доволі проблематично, — гроші будуть переведені на спільний рахунок. Його поділять порівну між мною й Едом на підставі закону про розлучення.

Її нижня губа затремтіла. Аура стала ще щільнішою; тепер вона прилягала до тіла Елен, немов друга шкіра, по ній пробігали червоні спалахи.

Ральф, потягнувшись через стіл, стиснув руку молодої жінки. Елен вдячно посміхнулася у відповідь.

— Ти повідомила мені дві важливі речі, — сказав він. — По-перше, ти ініціювала розлучення. І по-друге, ти й далі боїшся його.

— Упродовж останніх двох років свого заміжжя її постійно принижували й били, — втрутилася Ґретхен. — Не дивно, що вона все ще боїться свого чоловіка. — Жінка говорила тихо, спокійно, розважливо, але спостерігати її ауру було однаково, що дивитися крізь прозоре віконце в розжарену піч.

А ось Наталі тепер оточувала блискуча хмара фати.

Вона було менша, ніж у матері, однак майже ідентична… Як блакитні очка й золотаво-каштанове волосся. «Мотузочка» Наталі піднімалася від тімені чистою білою стрічечкою аж до стелі і там згорталася ефірним колом навколо люстри. При кожному подуві вітерцю крізь відчинене вікно цей клубочок починав тріпотіти. Подивившись угору, Ральф помітив, що «мотузочки» Елен і Гретхен теж хвилюються.

«Якби я мав змогу побачити себе збоку, то переконався б, що моя «мотузочка» поводиться так само, — подумав він. — Усе це реально, що б там не вважала частина мого розуму, аури існують насправді, і я бачу їх».

Він чекав на які-небудь заперечення, однак цього разу ніхто з ним не сперечався.

— У мене таке відчуття, начебто більшу частину часу я проводжу в пральній машині, тільки в ній замість білизни мої емоції, — мовила Елен. — Моя мама сердиться на мене… Називає боягузкою… Іноді я справді почуваю себе боягузкою, що кидає розпочату справу на півдорозі… І мені стає так соромно…

— Тобі нема чого соромитися, — заспокоїв її Ральф. Він знову глянув угору на «колихку мотузочку» Наталі. Прекрасне видовище, але він не відчував потреби торкнутися її; неясний глибинний інстинкт підказував, що це може виявитися небезпечним для них обох.

— Я розумію, — погодилася Елен, — але всі дівчатка проходять чудову школу навіювання. «Оце твоя Барбі, а це твій Кен, а ось твоя кухня. Учися гарненько, тому що, коли все це станеться насправді, саме тобі доведеться піклуватися про все, і якщо хоч щось порушиться, винною виявишся тільки ти». І я була цілком згодна з такою теорією. Ось лише ніхто не навіяв мені, що в деяких родинах Кен може збожеволіти. Звучить як самовиправдання?

— У жодному разі. Саме так і сталося, наскільки я можу судити.

Елен розсміялася — уривчасто, гірко, винувато.

— Тільки не намагайся переконати в цьому мою матір. Вона відмовляється вірити, що Ед здатний на щось більше, ніж час від часу по-сімейному плеснути дружину по м’якому місцю… Щоб спрямувати мене на правильний шлях, якщо я випадково зіб’юся з курсу. Вона вважає, що все інше я просто вигадую. Вона не каже про це прямо, однак думка ця чується в її голосі щоразу, коли ми розмовляємо по телефону.

— Я не вважаю, що ти все вигадуєш, — мовив Ральф. — Я ж тобі повірив, пам’ятаєш? І я був поруч, коли ти благала не дзвонити в поліцію.

Ральф відчув, як хтось стиснув його коліно під столом, і здивовано підвів голову. Гретхен Тіллбері ледь помітно кивнула йому й знову стиснула коліно — цього разу більш виразно.

— Так, — погодилася Елен. — Ти там був. — Вона злегка посміхнулася, що було вже добре, але те, що відбулося з її аурою, було ще краще: червоні спалахи сполотніли, а сама аура знову розширилася.

«Ні, — подумав Ральф. — Не розширилася. Розслабилася».

Елен, підвівшись, обійшла навколо столу.

— Наталі вже не всидить спокійно, — сказала вона. — Я її візьму.

Ральф глянув униз і побачив, що дівчатко зачаровано дивиться в протилежний куток кімнати. Її погляд був прикутий до маленької вази на підвіконні. Години дві тому Ральф поставив у неї осінні квіти, і тепер легкий зелений туман виходив від стебел, огортаючи суцвіття слабким, імлистим світінням.

«Це їхній останній подих, — подумав Ральф. — О Боже, більше ніколи не зірву жодної квітки. Обіцяю».

Елен обережно взяла дитину на руки. Наталі задоволено пригорнулася до матері, однак не відривала погляду від барвистих квітів, поки мати обносила її навколо столу, всідалася на стілець і влаштовувала доню на вигині руки.

Ґретхен легенько постукала по циферблату свого годинника.

— Якщо ми хочемо встигнути на зустріч до полудня…

— Так, звичайно, — перепрошуючим тоном мовила Елен. — Ми входимо до складу комітету з організації зустрічі Сьюзен Дей, — пояснила вона Ральфу, — а це аж ніяк не Юніорська ліга. У наше завдання входить не лише зустріти Сьюзен Дей, але й убезпечити її перебування в місті.

— По-твоєму, можуть виникнути проблеми?

— Скажімо так: може виникнути напруженість, — уточнила Ґретхен. — У неї півдюжини своїх охоронців, що посилали нам факси з погрозами, які вона отримала з Деррі. Подібні погрози стали мало не закономірністю — адже багато років ця жінка є доволі помітною фігурою. Її служба безпеки тримає нас у курсі того, що відбувається, але вони хочуть бути впевнені, що ми все робимо правильно, тому що саме ми запросили її. Крім того, за її безпеку відповідає й Центр допомоги жінкам.

Ральф відкрив було рота, щоб поцікавитися, чи такі вже численні ці погрози, але припустив, що відповідь наперед відома. Він прожив у Деррі близько семи десятків років, і йому добре відомо, наскільки місто небезпечне — тиша й благодать, але гострих кутів безліч. Звичайно, це ж можна сказати й про багато інших міст, але Деррі завжди був піддатливий до таких потворних явищ. Елен назвала Деррі домом, він був і його домом, але… Ральф згадав, що сталося десять років тому, невдовзі після щорічного фестивалю каналів. Троє хлопців побили й завдали численних поранень «голубому» Адріану Меллону, який нікому нічого поганого не зробив, — а тоді скинули його в Кендаскеґ; подейкували, що вся трійця, стоячи на мосту біля таверни Фальконе, спостерігала, як той умирав. Поліції вони сказали, що їм не сподобався капелюх, який носив бідолаха. І це теж був Деррі, і лише дурень міг ігнорувати подібний факт.

Спогад про Адріана Меллона змусив Ральфа знову глянути на знімок у сьогоднішній газеті — Гем Дейвенпорт із піднятим кулаком і Ден Далтон з розбитим до крові носом та плакатом, опущеним на голову.

— І багато було погроз? — запитав він. — Невже не менше дюжини?

— Понад тридцять, — відповіла Ґретхен. — 3 них близько шести охоронці Сьюзен Дей сприймають серйозно. Двоє невідомих погрожують підірвати Громадський центр, якщо вона не відмовиться від виступу. В іншій анонімці — уяви собі! — хтось повідомляє, що припас водяний пістолет, наповнений кислотою. «Якщо я влучу в ціль, навіть друзі не зможуть дивитися на тебе спокійно», — написав він.

— Так, дуже дотепно. — Ральф зітхнув.

— Усе це, однак, не мусить нам завадити, — сказала Ґретхен. Порившись у сумочці, вона дістала маленький балончик із червоним ковпачком. — Це вам невеликий подарунок від вдячних друзів із Центру допомоги жінкам.

Ральф узяв балончик із зображенням жінки, що спрямовує струмінь газу в обличчя чоловікові у крислатому капелюсі й масці. На зворотному боці був напис великими літерами:

«ОХОРОНЕЦЬ».

— Що це? — запитав Ральф. — Нервово-паралітичний газ?

— Hi, — відповіла Ґретхен. — У Мені його застосування заборонене законом. «Охоронець» діє набагато м’якше… Але якщо бризнути людині в обличчя, вона перестане думати про напад принаймні на кілька хвилин. Газ паралізує рухи, подразнює слизову ока й викликає нудоту.

Ральф, знявши ковпачок, глянув на червоний розпилювач, а тоді знову закрив.

— Боже милостивий, навіщо ж мені тягати з собою цю штуку?

— Тому що вас офіційно оголосили центуріоном, — пояснила Ґретхен.

— Ким?! — здивувався Ральф.

— Центуріоном, — повторила Елен. Наталі задрімала в неї на колінах, і тут Ральф усвідомив, що аури знову зникли. — Так «Друзі життя» називають своїх головних ворогів — лідерів опозиції.

— Чудово, — сказав Ральф. — Тепер я зрозумів. Ед згадував про центуріонів у той день, коли… Напав на тебе. Він говорив дуже багато, хоча все це, безумовно, марення божевільного.

— Так, за всім стоїть Ед, і він справді божевільний, — кивнула Елен. — Швидше за все, він згадує про центуріонів лише в тісному колі — серед таких же фанатиків, як він сам. Інші ж «друзі життя»… Не думаю, що їм про це відомо. Розумієш? Хіба ще місяць тому ти здогадувався, що він божевільний?

Ральф похитав головою.

— Його нарешті звільнили з роботи, — повідомила Елен. — Учора. Вони терпіли, скільки могли… Він знавець своєї справи, до того ж фірма багато вклала в нього, але зрештою їхнє терпіння луснуло. Йому виплатили вихідну допомогу в розмірі тримісячної платні… Непогано для типа, що бив дружину й вікна, закидав жахливими ляльками жіночу клініку. — Елен постукала пальцем по газеті. — Ця вчорашня демонстрація стала останньою краплею. Відтоді як Ед зв’язався з «Друзями життя», його заарештовують утретє чи вчетверте.

— Ви когось впровадили до них? — запитав Ральф. — Саме тому ви так добре поінформовані?

Гретхен посміхнулася:

— Ми не єдині, хто впроваджує до них своїх людей; ми навіть жартуємо, що насправді немає ніяких «Друзів життя», а є всього лише купка подвійних агентів. Думаю, вони є й у поліцейського управління Деррі, і в поліції штату. Саме про них відомо нашому… Нашій людині. Чорт, швидше за все, до них впровадився й агент ФБР. Проникнути до «Друзів» було потрібно тому, що вони переконані, начебто в глибині душі всі на їхньому боці. Але ми вважаємо, що наша людина — єдина, кому вдалося проникнути майже у самий центр, і вона стверджує, що Далтон усього лише «хвостик» Еда Діпно.

— Я зрозумів це, коли вперше побачив їх разом по телебаченню, — сказав Ральф.

Ґретхен, підвівшись, зібрала кавові чашки й узялася за миття.

— Уже тринадцять років я беру активну участь у жіночому русі й багато чого надивилася, але ніколи не бачила нічого подібного. Він уселив цим недоумкам, що жінкам у Деррі роблять аборти поза їхньою волею, що половина з них навіть не знає про свою вагітність, коли вночі з’являється центуріон і висмоктує їхніх дітей.

— А чи розповідав він їм про крематорії в районі Ньюпорта? — запитав Ральф. — Про ті, у яких спалюють дітей?

Ґретхен повернулася до нього, зіниці її розширилися від подиву.

— А звідки про це відомо вам?

— О, мені про це не раз розповідав сам Ед починаючи ще з липня 1992 року. — Ральф, секунду повагавшись, коротенько розповів їм про свою зустріч з Едом біля аеропорту й про те, як Ед звинуватив водія пікапа в перевезенні мертвих дітей у діжках із добривами. Елен слухала мовчки, але очі її все дужче округлялися. — Про те ж тлумачив він і в той день, коли побив тебе, — закінчив Ральф. — Тільки на той час його розповідь була сповнена мало не фантастичних деталей.

— Можливо, це пояснює, чому він зациклився на вас, — зауважила Ґретхен. — Але, загалом, причини не такі уже й важливі. Справа в тому, що він поширив серед своїх найбільш божевільних прихильників список так званих центуріонів. Ми не знаємо всіх, хто потрапив у цю категорію, але там є моє ім’я, Елен і, звичайно ж, Сьюзен Дей… І ваше.

«Чому я?» — ледве було не запитав Ральф, але зрозумів, що це ще одне безглузде питання. Можливо, він потрапив під підозру Еда тому, що викликав поліцію, коли той побив Елен, але, швидше за все, це сталося з причини, яку годі збагнути. Ральф згадав, як читав десь, що Девід Берковіц — відомий також як синок Сема[26] — стверджував, що вчинив кілька вбивств за наказом свого собаки.

— Як ви гадаєте, що саме вони спробують? — поцікавився Ральф. — Збройний наліт, як у фільмах із Чаком Норрісом?

Він посміхнувся, але Ґретхен не відповіла йому посмішкою.

— На жаль, ми не знаємо, на що вони можуть зважитися, — сказала вона. — Більш імовірно, що вони взагалі нічого не почнуть. Але уявіть, що раптом Едові або комусь із його поплічників стрельне в голову спробувати викинути вас із вікна вашої ж кухні. У балончику всього лише сльозоточивий газ. Обережність не завадить.

— Обережність, — задумливо мовив Ральф.

— Ти опинився у вишуканій компанії, — сказала Елен. — Єдиний чоловік, крім тебе, внесений у цей список, — майор Коен.

— Йому ви теж вручили таке? — запитав Ральф, беручи в руки аерозоль. Балончик на вигляд був таким же безпечним, як безкоштовні зразки крему для гоління, які він іноді одержував поштою.

— Ні, — відповіла Ґретхен, знову глянувши на годинника. Елен помітила цей жест і підвелася, тримаючи сонну дитину на руках. — У майора є ліцензія на носіння зброї.

— Звідки вам відомі такі подробиці? — поцікавився Ральф.

— Ми перевірили списки в муніципалітеті, — відповіла Ґретхен і посміхнулася. — Дозвіл на носіння зброї обов’язково фіксується.

— Он як. — Раптом йому спало на думку: — А як же Ед? Його ви перевірили? У нього є дозвіл?

— Немає. — Ґретхен похитала головою. — Але такі, як Ед, зазвичай не звертаються за дозволом, коли вони доходять до певної межі… І вам це добре відомо.

— Так, — відповів Ральф, також підводячись. — А як же ваші хлопці? За ними ви стежите?

— Звичайно.

Ральф кивнув, але вдоволення не відчув. У голосі Ґретхен проступали злегка заступницькі нотки, начебто він поставив дурне запитання. Але питання не було дурне, і якщо вона не усвідомлювала цього, вона і її друзі могли потрапити в біду. У велику біду.

— Сподіваюся, що так, — мовив він. — Можна мені знести Наталі вниз, Елен?

— Краще не треба — ти її розбудиш. — Голос Елен звучав серйозно. — Обіцяй, що носитимеш балончик із собою, Ральфе. Я не переживу, якщо ти постраждаєш через те, що намагався допомогти мені, а в Еда поїхав дах.

— Я про це подумаю. Добре?

— Добре. — Елен уважно подивилася на Ральфа. — Ти маєш вигляд набагато кращий, ніж під час нашої останньої зустрічі. Ти знову добре спиш?

Ральф посміхнувся:

— Правду кажучи, зі сном у мене й далі проблеми, але я, певно, справді почуваю себе краще, тому що ти не перша говориш мені про це.

Елен, підвівшись навшпиньки, поцілувала його в куточок рота.

— Ми будемо бачитися, правда? Вірніше, ми й далі будемо бачитися.

— З мого боку жодних заперечень, мила, якщо тільки ти не проти.

Елен посміхнулася:

— Можеш розраховувати на це, Ральфе, — ти найкращий з центуріонів-чоловіків, яких я знаю.

Утрьох вони так голосно розсміялися, що розбудили Наталі, яка уп’ялася на них сонними здивованими вічками.

Провівши жінок («Я ЗА ВИБІР, І Я ГОЛОСУЮ» — стверджував напис на задньому бампері авта Ґретхен Тіллбері), Ральф знову повільно піднявся на другий поверх. Утома пудовими гирями висіла на його ногах. Зайшовши на кухню, він найперше глянув на квіти, намагаючись побачити той дивний зелений туман, що піднімається від стебел. Нічого не було. Він взяв аерозоль і почав розглядати картинку. Жінка, що героїчно пручається, і кремезний чоловік у масці й крислатому капелюсі. Ніяких тонів і півтонів, усе чітко й зрозуміло.

Ральф подумав, що божевілля Еда заразне. По всьому Деррі жінки — і Ґретхен Тіллбері, і його мила Елен також — ходили з такими ось балончиками в сумочках, і ці бляшанки насправді волали про одне: «Я боюся. У Деррі прибудуть погані чоловіки, у масках і крислатих капелюхах, і я боюся».

Ральф не хотів у цьому брати участь. Підвівшись навшпиньки, він поклав газовий балончик на кухонну шафу, потім одягнув стару шкіряну куртку. Він ішов на майданчик для пікніків у надії зіграти в шахи.

Або в карти.

Уже на порозі кухні він подивився на квіти, намагаючись змусити з’явитися той зелений туман. Однак нічого не відбулося.

«Але він був тут. І ти його бачив і Наталі теж».

Але чи бачила вона насправді? Малята завжди на що-небудь дивляться. Їх усе дивує, тому чи є підстави для впевненості?

— Я просто впевнений, — повідомив Ральф порожньому будинку. Правильно. Зелений туман був тут, і всі аури були тут, і… — І вони як і раніше тут, — закінчив Ральф, не знаючи, чи радіти цій твердій впевненості, що пролунала в його голосі, чи засмучуватися.

«А чому б тобі поки не залишити все як є, любий?»

Думка його, голос Керолайн, чудова порада.

Ральф зачинив двері й пішов до Старих Шкап Деррі.

Розділ сьомий

Коли другого жовтня Ральф підходив до свого будинку з кількома вестернами Елмера Келтона в руках, на ґанку він побачив відвідувача, теж із книжкою. Той, однак, не читав; він мрійливо дивився, як невгамовний теплий вітер збирає врожай золотистого листя з дубів і трьох ще не облетілих тополь на протилежному боці Гарріс-авеню.

Ральф підійшов ближче. Тонке сиве волосся чоловіка, що сидів на ґанку, куйовдив вітерець, верхня частина тулуба плавно переходила у живіт і стегна. Його вузька фігура з худою шиєю, впалими грудьми й довгими, тонкими ногами, обтягнутими старими зеленими фланелевими штанами, скидалася на циліндр. Навіть на відстані ста п’ятдесяти ярдів не залишалося ні найменшого сумніву, хто цей відвідувач: звичайно, Дорренс Марстеллар.

Зітхнувши, Ральф Робертс здолав відстань, що залишилася. Дорренс, немов загіпнотизований виглядом барвистого листя, яке зривав вітер, і бровою не повів, поки на нього не впала тінь Ральфа. Одразу ж старий обернувся, схиливши сиву голову набік, і посміхнувся своєю милою, дивно хвилюючою посмішкою. Фей Чепін, Дон Візі й деякі інші старожили із майданчика для пікніків (які перебираються в більярдну на Джексон-стріт з настанням холодів) уважали цю посмішку ще одним підтвердженням того, що старий Дор, незважаючи на незмінну книжку віршів у руках, геть-таки втратив розум. Дон Візі називав Дорренса Вождем Тупоголових, а Фей якось сказав Ральфові, що не буде здивований, якщо старий Дор прожив уже двічі по дев’яносто. «Люди, у яких не вистачає меблів на верхньому поверсі, завжди живуть довше за інших, — пояснив він. — Їм же нема про що турбуватися. Тому в них і тиск нормальний, і з серцем усе гаразд».

Ральф, однак, сумнівався в справедливості цього. На його думку, добродушна посмішка зовсім не робила старого схожим на божевільного; вона надавала йому якогось неземного і в той же час всезнаючого вигляду… Такого собі провінційного Мерліна.[27] Але, незважаючи на все сказане, цього дня Ральф цілком міг би обійтися без візиту старого. Сьогодні зранку він поставив новий рекорд, прокинувшись о 1.58, і почував себе геть розбитим. Він бажав тільки одного: сісти у своє крісло й, присьорбуючи каву, спробувати заглибитися в один із вестернів, які він придбав у центрі. Пізніше, можливо, спробувати здрімнути.

— Привіт, — мовив Дорренс. Книжка, яку він тримав у руках, називалася «Цвинтарні ночі», написав її Стівен Добінс.

— Привіт, Доре, — одізвався Ральф. — Цікава книжка?

Дорренс глянув на книжку так, начебто взагалі забув про неї, та потім, посміхнувшись, кивнув:

— Так, дуже. Він пише вірші, які нагадують розповіді. Мені це не завжди подобається, але читати цікаво.

— Чудово. Послухай, Доре, я дуже радий тебе бачити, але прогулянка дуже мене втомила, так що, може, нам краще зустрітися в інший…

— О, нічого, нічого, — підводячись, мовив Дор. Від нього війнуло слабким ароматом кориці, який завжди асоціювався у свідомості Ральфа з єгипетськими муміями, що їх він бачив у музеї. На обличчі старого зморшок майже не було, крім гусячих лапок у куточках очей, але його вік не викликав ані найменшого сумніву (і трохи лякав): блакитні очі вицвіли, набувши водянисто-сірого відтінку квітневого неба, а чиста шкіра немов просвічувала, що нагадало Ральфові тонку шкіру Наталі. Губи його, майже фіолетового відтінку, ніколи не змикалися. Коли Дор говорив, чулося неголосне чмокання. — Усе нормально, я прийшов до тебе не з візитом, а передати послання.

— Яке послання? Від кого?

— Я не знаю, від кого, — відповів Дор, окинувши Ральфа красномовним поглядом, який свідчив, що Ральф або прикидається, або розігрує дурника. — Я не втручаюся в справи лонґ-таймерів. Те саме я радив і тобі, хіба ти не пам’ятаєш?

Ральф справді щось пам’ятав, але що саме? Та це його й не цікавило. Він утомився, до того ж вислухав цілу промову про Сьюзен Дей від Гема Дейвенпорта, який намагався навернути Ральфа у свою віру. У нього не було ані найменшого бажання на довершення до всього вести філософські бесіди з Дорренсом Марстелларом, незважаючи на всю принадність суботнього ранку.

— Що ж, тоді передай мені послання, — сказав він, — і я піднімуся до себе. Як щодо такої пропозиції?

— Звичайно, звичайно. — Але тут Дорренс завмер, уп’явшись на протилежний бік вулиці, коли новий порив вітру спіраллю зметнув у яскраве жовтневе небо оберемок листя. Його вицвілі очі були широко відкриті, і щось у них знову нагадало Ральфові маленьку принцесу Наталі — те, як вона схопила сіро-блакитні сліди, залишені його пальцями, і те, як вона дивилася на гаснучі у вазі квіти. З тим же виразом обличчя Дор годинами спостерігав, як літаки сідають або злітають.

— Доре? — Ральф зважився порушити мовчання. Ріденькі вії Дорренса здригнулись.

— Ага! Правильно! Послання! Послання таке… — Старий, насупившись, подивився на книжку, яку тримав у руках. Потім обличчя його прояснилося, і він знову глянув на Ральфа. — Послання таке: «Скасуй призначений візит».

Тепер була черга Ральфа насупитися:

— Який візит?

— Тобі не слід було втручатися, — повторив Дорренс, важко зітхаючи. — Але тепер уже занадто пізно. Готову булочку не спекти заново. Просто скасуй візит. Не дозволяй цьому хлопцеві встромляти в тебе голки.

Ральф, який уже рушив до дверей, знову повернувся до Дорренса:

— Гонґ! Ти кажеш про Гонґа?

— Звідки мені знати? — роздратовано відповів питанням на питання Дорренс. — Я ні в що не втручаюся, як я вже казав. Просто час від часу я передаю послання, як зараз, наприклад. Я повинен був передати, щоб ти скасував зустріч із людиною, яка встромляє голки, і я це зробив. Усе інше залежить від тебе.

Дорренс знову дивився на дерева, дивне обличчя старого сяяло. Осінній вітер, що посилився, ворушив сиве волосся, немов морські водорості. Коли Ральф торкнувся його плеча, старий охоче обернувся, і тут Ральфа осінило: те, що Фей Чепін та інші завсідники майданчика для пікніків сприймали за ідіотизм, насправді було радістю. Якщо це так, то помилка красномовніше свідчила про них, ніж про старого Дорі.

— Дорренсе?

— Що, Ральфе?.

— Це послання — хто тобі його дав?

Дорренс подумав — або тільки зробив вигляд, що думає, — а потім простягнув Ральфові «Цвинтарні ночі»:

— Візьми це.

— Ні, тут я пас, — відповів Ральф. — Я не дуже люблю поезію, Доре.

— Тобі сподобається. Ці вірші більше схожі на розповіді…

Ральф ледве стримував бажання схопити старого за комір і трясти, поки його кості не затріщать, як кастаньєти.

— Я щойно купив кілька книжок у центрі. Я хочу знати, Доре, хто передав тобі це послання щодо…

Дорренс тицяв книжку віршів у праву руку Ральфа — руку, вільну від вестернів, — з дивною наполегливістю.

— Один із них починається так: «Я кваплю себе щомиті, щогодини — встигнути б усе здійснити, що визначене долею».

І перш ніж Ральф устиг вимовити хоч слово, старий Дор пішов собі. Він звернув ліворуч і рушив у бік аеропорту, зводячи обличчя до блакитного неба, у якому шалено кружляло зірване вітром листя, немов поспішаючи на якесь рандеву, призначене за обрієм.

— Дорренсе! — крикнув Ральф, несподівано розсердившись. Сью, що підмітала опале листя біля дверей «Червоного яблука», від вигуку Ральфа завмерла, здивовано задивившись на нього. Відчувши себе дурнем — відчувши себе старим, — Ральф зобразив на обличчі щось, що, як він сподівався, скидатиметься на добродушну посмішку, і привітально помахав їй рукою. Сью помахала у відповідь і знову заходилася підмітати. Дорренс тим часом безтурботно йшов собі, здолавши вже півкварталу.

Ральф вирішив дати старому спокій.

Він піднявся сходами ґанку, переклавши книжку, яку дав йому Дорренс, у ліву руку, щоб дістати ключі, але це виявилося зайвим — двері були не просто відкриті, а розчинені. Ральф постійно дорікав Мак-Ґоверну за його безтурботність, і, як він вважав, йому нарешті вдалося втокмачити роззяві-сусідові, що вхідні двері слід зачиняти. Однак Мак-Ґоверн знову забув.

— Чорт забирай, Білле, — пробурмотів Ральф, входячи в похмурий коридор і нервово оглядаючи сходи. Легко було уявити, як Ед Діпно прослизнув усередину навіть серед білого дня. Ральф зачинив вхідні двері й почав підніматися сходами.

Хвилюватися, звичайно, не було причини. Він пережив неприємну мить, коли йому здалося, що в далекому кутку вітальні хтось стоїть, але це виявилася його стара куртка. Ральф, переодягаючись, повісив її на вішалку, замість того щоб звично кинути на спинку дивана; не дивно, що така недбалість зробила йому погану послугу.

Ральф пройшов на кухню й, засунувши руки в кишені штанів, задивився на календар. Понеділок був обведений кружечком, а поруч пам’ятний запис: «ГОНҐ — 10.00».

«Я повинен був передати, щоб ти скасував візит до людини, яка встромляє голки. І я це зробив. Усе інше залежить від тебе».

На мить Ральфові здалося, що він незбагненним чином випав із життя, щоб оглянути поглядом усю фреску, яку воно виписало, а не лише деталі одного дня. Те, що він побачив, злякало його: незнайома дорога, що веде до темного тунелю, де його чекає невідомість. Усе, що завгодно.

«Тоді поверни назад, Ральфе!»

Але навряд чи він міг так учинити. У Ральфа виникло передчуття, що йому призначено ввійти в невідомий тунель, хоче він цього чи ні. Мало того — його не ведуть туди, а радше штовхають уперед сильні невидимі руки.

— Не звертай уваги, — пробурмотів він, нервово потираючи скроні й далі дивлячись на обведену кружечком дату — через два дні — у календарі. — Це безсоння. Саме тому все навколо починає здаватися…

Починає здаватися яким?

— Дивним і вигадливим, — пояснив він порожній кімнаті. — Саме тому все набуває таких дивних форм.

Так, і надприродних. Багато явної дурні, але ось аури, які він бачив, — найбільш таємничий феномен. Холодне сіре сяйво — схоже на ожилий морозець — струменіло навколо чоловіка, що читав газету в кафе, де вони сиділи разом з Вайзером. Мати й син, що йшли в кафетерій, і їхні з’єднані аури, що завитками піднімалися від сплетених рук. Елен і Наталі, оточені дивовижною хмарою кольору слонової кості. Наталі, що хапає слід, який залишила його рука в повітрі, — легкі лінії, бачити які могли тільки вона й Ральф.

А тепер ще й старий Дор, що з’явився на порозі його дому в ролі старозавітного пророка… Ось лише замість каяття він вимагає скасувати зустріч з акупунктуристом, якого Ральфові порекомендував Джо Вайзер.

Усе це було б смішно, якби не було так сумно. Вхід до тунелю, що наближається з кожним днем. Чи існує насправді цей тунель? І якщо існує, то куди він веде?

«Якби ж я знав, що може чекати мене там, — подумав Ральф. — Чекати в темряві».

«Тобі не слід було втручатися, — сказав Дорренс. — Але тепер уже занадто пізно».

— Готову булочку не спекти заново, — пробурмотів Ральф і раптом вирішив, що більше не хоче дивитися масштабно; від цього йому ставало не по собі. Краще бачити все поблизу й розглядати деталь за деталлю, починаючи з візиту до акупунктуриста. Чи піде він на прийом, чи послухається старого Дора, що з’явився, немов привид батька Гамлета?

Ральф вирішив, що це питання не варто обмірковувати занадто довго. Джо Вайзер доклав стільки зусиль, щоб умовити дівчину в приймальні Гонга знайти для нього місце на початку жовтня, і Ральф має намір спробувати. Якщо з тупика й існував якийсь вихід, то, швидше за все, це був спокійний сон уночі. Тому відвідування Гонга ставало логічним кроком.

— Готову булочку не спекти заново, — повторив він і пішов у вітальню читати один із куплених вестернів. Але замість цього він взявся гортати книжку, залишену йому Дорренсом, — «Цвинтарні ночі» Стівена Добінса. Дорренс виявився правий у двох своїх твердженнях: більшість віршів справді нагадували есе, і Ральфові вони й справді сподобалися. Вірш, процитований старим Дором, називався «Прагнення» і починався так:

Ральф двічі перечитав вірш. Уражений, він подумав, що його варто було б прочитати й Керолайн. Керолайн він сподобається, це було так добре, і вона буде задоволена з того, що Ральф (а він зазвичай читав тільки вестерни й історичні романи) знайшов такого вірша і приніс їй, як букет квітів. Він уже зібрався підвестися, щоб зробити для неї закладку, коли зрозумів — Керолайн уже півроку як померла, і розридався.

Ще з чверть години Ральф просидів у кріслі, тримаючи «Цвинтарні ночі» на колінах і витираючи очі тильною стороною долоні. Нарешті він пройшов у спальню, ліг і спробував заснути. Годину полежавши, Ральф устав, зварив собі каву й почав дивитися футбол по телевізору.

У неділю публічна бібліотека працювала з першої до шостої, і наступного дня після відвідин Дорренса Ральф пішов туди — насамперед тому, що більше не мав чим зайнятися. Зазвичай у читальному залі з високою стелею сиділи такі ж старі, як і він, переглядаючи недільні газети, — але, пройшовши мимо стелажів, Ральф побачив, що він у залі сам. Учорашнє чудове блакитне небо затягло нудотною сірістю, сіявся дрібний дощ, прибиваючи опале листя до асфальту. Вітер не вгамовувався, тепер він налітав зі сходу гострими, ріжучими поривами. Старі, у яких ще вистачало розуму (або щастя), сховавшись у теплих будинках, дивилися по телевізору останню в цьому сезоні гру «Ред сокс», займалися онуками або, можливо, дрімали після смачного, ситного обіду.

Ральфа не цікавила «Ред сокс», у нього не було ні дітей, ні онуків, і він, здавалося, втратив здатність до сну. Тому він сів у маршрутний автобус і дістався до бібліотеки, шкодуючи, що не одягся тепліше — стара шкіряна куртка не зігрівала в прохолодній темряві читального залу. Камін був порожній, а холодна безмовність батарей центрального опалення свідчила про те, що до опалювального сезону ще далеко. Чергова бібліотекарка не потрудилася ввімкнути електрику. Денне світло, якому вдавалося пробитися в кімнату, замертво падало на підлогу, у кутках ховалися тіні. Дроворуби й гвардійці, барабанщики й індіанці на старих картинах були схожі на зловмисних примар. За вікнами зітхав і стогнав холодний дощ.

«Треба було залишитися вдома», — подумав Ральф, у глибині душі, однак, не погоджуючись із цим, тому що вдома тепер було ще гірше. До того ж тут він відшукав цікаву книжку: «Структура снів» Джеймса А. Гола, доктора медицини. Ральф увімкнув світло, яке зробило похмурий зал бібліотеки менш лиховісним, сів за один зі столів і незабаром повністю поринув у читання.

«Перш ніж усвідомити розбіжності між нормальним і анормальним сном, — писав Гол, — учені з’ясували, що повна відсутність певної стадії сну веде до розладу особистості…»

«Саме це й відбувається з тобою, друже, — подумав Ральф. — Не можеш відшукати навіть коробку з бульйонними кубиками».

«…відсутність ранніх стадій сну наводить на думку, що шизофренія може бути визначена як патологія, внаслідок якої відсутність сновидінь уночі згодом приводить до порушення всього процесу сну й, отже, ходу повсякденного життя».

Ральф згорбився над книгою, поставивши лікті на стіл і притиснувши стиснуті кулаки до скронь, наморщене чоло й зведені в одну лінію брови свідчили про цілковиту концентрацію. Він міркував, чи не мав на увазі Гол аури, хай і не усвідомлюючи цього. Утім, Ральфові дотепер снилися сни дуже яскраві й живі. Так, минулої ночі він танцював у сні в старому Павільйоні Деррі (тепер його вже немає; будинок зніс ураган, як і більшу частину центру міста вісім років тому) з Луїзою Чесс. Здається, він запросив її, маючи намір запропонувати руку і серце, але йому намагався перешкодити Тріґер Вашон.

Ральф потер очі, намагаючись сконцентруватися, потім знову занурився в книгу. Він не помітив, як у дверях читального залу з’явився чоловік у сірому светрі й заходився мовчки спостерігати за ним. Хвилини за три незнайомець, піднявши светр, дістав із чохла мисливський ніж. Відблиски ламп затанцювали на зазубреному лезі, коли чоловік діставав і ховав ножа, діставав і ховав, милуючись вістрям. Потім рушив до столу, за яким, обхопивши руками голову, сидів Ральф, — і присів поруч.

Ральф неусвідомлено відчув присутність незнайомця.

«Припустимі відхилення при втраті сну варіюються залежно від віку. У молодших ознаки порушень проявляються раніше, та й фізичні реакції виражені сильніше, у той час як у більш літніх…»

На плече Ральфа, відволікаючи його від книги, лягла рука.

— Цікаво, які вони будуть на вигляд? — прошепотів збуджений голос, слова вилітали в смердючому потоці протухлого м’яса, часнику й прогірклого жиру. — Я маю на увазі твої кишки. Цікаво, які вони будуть на вигляд, коли я випущу їх із тебе? Як тобі здається, безбожний дітовбивце центуріоне? Як ти гадаєш, якого вони кольору — жовтого, чорного, червоного?

Щось тверде і гостре торкнулося лівого боку Ральфа, а потім повільно з’їхало вниз по ребрах.

— Я не можу чекати, щоб з’ясувати це, — істерично прошепотів голос. — Не можу чекати.

Ральф дуже повільно повернув голову, почувши, як хруснули хребці.

Він не знав імені того, у кого був такий смердючий подих, того, хто приставив до його боку предмет, який дуже нагадував ніж, — але він одразу впізнав незнайомця. Допомогли окуляри в роговій оправі, а скуйовджена сива грива, що робила його схожим як на Дона Кінґа, так і на Альберта Ейнштейна, розвіяла останні сумніви. Це був чоловік, що стояв поруч із Едом Діпно на задньому плані газетного знімка, що зображував Гема Дейвенпорта з піднятим кулаком і Дена Далтона з гаслом «ВИБІР, А НЕ СТРАХ» замість капелюха. Ральфові здалося, що він бачив цього ж суб’єкта в кількох телерепортажах із демонстрацій протесту. Просто ще одна голосна горлянка в юрбі, ще один списник. Ось лише зараз цей списник, здається, збирався його вбити.

— Як ти гадаєш? — усе таким же збудженим шепотом прошипів чоловік у светрі. Звук його голосу налякав Ральфа більше, ніж лезо, що повільно сковзнуло угору, а потім знову вниз по шкіряній куртці, окреслюючи, здавалося, життєво важливі органи з лівого боку його тіла: легені, серце, нирки, кишечник. — Якого кольору?

Подих викликав нудоту, але Ральф боявся поворухнути головою, щоб за найменшого його поруху ніж не зупинився й не устромився в нього. Тепер ніж знову рушив угору. За товстими лінзами окулярів карі очі нападника плавали, як дивовижні риби. Погляд їх був незвично розмитий, дивно лякаючий. Погляд людини, що бачить знамення в небесах і, можливо, глибокої ночі чує шепіт, що долинає з комори.

— Не знаю, — відповів Ральф. — Мені взагалі незрозуміло, чому ви вирішили напасти на мене. — Він миттєво окинув оком приміщення, так само не повертаючи голови, але читальний зал був порожній. На вулиці свистів вітер, осінній дощ просився у вікно.

— Тому що ти проклятий центуріон! — закричав сивоволосий. — Чортів дітовбивець! Крадеш ненароджені людські зародки! Продаєш їх тим, хто більше заплатить! Я все про тебе знаю!

Ральф повільно відняв праву руку від скроні. Він був правшою, і тому все, що потрапляло йому під руку впродовж дня, зазвичай відправлялося в праву кишеню. У старій куртці були величезні зручні кишені, але Ральф побоювався, що навіть якщо йому і вдасться непомітно опустити туди руку, навряд чи він виявить у надрах кишені що-небудь вагоміше від коробочки з-під дентину. Він сумнівався, що в нього є при собі бодай щипчики для нігтів.

— Це розповів вам Ед Діпно? — поцікавився Ральф і застогнав, відчувши, як ніж боляче впився між ребрами.

— Не смій вимовляти його ім’я, — прошепотів чоловік у светрі. — Не смій вимовляти його ім’я! Викрадач дітей! Підлий убивця! Центуріон! — Він натиснув сильніше, і тепер біль стала по-справжньому гострою, коли лезо ножа прорізало шкіру куртки. Ральф не думав, що він поранений (принаймні, поки що), але був цілком упевнений, що натиск ножа безумця достатньо сильний, щоб залишити великий синець. Але це нічого; якщо йому вдасться залишитися живим, він буде вважати себе щасливчиком.

— Добре, — сказав Ральф. — Я не буду згадувати його імені.

— Проси пробачення! — прошипів сивоволосий, знову натискаючи на ножа. На цей раз лезо пройшло крізь сорочку, і Ральф відчув, як по його боку побіг перший теплий струмок крові. «Що зараз під ножем? Печінка? Сечовий міхур? Що розташовано з цього боку?»

Ральф не міг згадати, та й не хотів. Перед його внутрішнім зором постала картина (до певної міри це була спроба відновити зв’язне мислення) — олень, що висить униз головою біля сільської крамнички в мисливський сезон. Осклянілі очі, звислий язик і темний отвір у животі, звідки людина з ножем — майже таким же, як цей — дістає нутрощі, залишаючи голову, м’ясо й шкіру.

— Вибач, — мовив Ральф тремтячим голосом. — Мені жаль.

— Так, правильно! Тобі варто було б жалкувати, але це не так! Не так!

Ще один поштовх. Гострий спалах болю. І знову тече гаряче і мокре.

Раптово в кімнаті стало світліше, немов усюдисущі оператори, що тинялися по Деррі з того моменту, як почалися демонстрації протесту проти абортів, увімкнули свої софіти. Але, звичайно, ніяких софітів не було; світло увімкнулося всередині нього.

Ральф повернувся до людини з ножем — людини, що втикає в нього зазубрене лезо, — і побачив, що того оточує колихка чорно-зелена аура, схожа на

(болотний вогник)

неясне фосфоресціююче світіння, яке Ральф іноді спостерігав у болотистих заростях після настання темряви. І по цьому полю проносилися пекучо-чорні горошини. Ральф дивився на ауру нападника з усе наростаючим жахом, майже не помічаючи того, що вістря ножа ввійшло в нього вже на одну шістнадцяту дюйма. Він лише невиразно відчував, як кров, що сочиться з рани, дістається до пояса його штанів.

«Він божевільний, і він справді збирається вбити мене — це не просто балачки. Він ще не зовсім готовий, не встиг налаштуватися, але зробить це дуже скоро. І якщо я спробую втекти — спробую поворухнути хоча б одним мускулом, щоб ухилитися від ножа, який він устромляє в моє тіло, — безумець уб’є мене одразу ж. Гадаю, він сподівається, що я сам поворухнуся… Тоді він зможе переконати себе, що у всьому винен тільки я».

— Ти і такі, як ти, — бурмотів чоловік зі здибленою сивою гривою, — о, ми знаємо про вас усе.

Рука Ральфа опустилася до кишені… І намацала крізь шкіру куртки щось досить велике, чого Ральф не міг пізнати, не міг пригадати, щоб він клав це туди. Але коли людина не може згадати останні чотири цифри телефонного номера, яким він користувався багато років, можливо все.

— Ваші хлопці! — вигукнув безумець. — От так, от так, от так! — На цей раз Ральф миттєво відчув біль, коли незнайомець знову полоснув його ножем; тонка червона нитка простягнулася від комірця сорочки до тильної сторони шиї. Ральф тихо застогнав, мимоволі стиснувши правою рукою предмет у кишені крізь куртку.

— Не кричи, — екзальтовано прошептав чоловік. — Краще цього не робити! — Його карі очі, не мигаючи, уп’ялися в Ральфа. Лінзи окулярів були настільки сильними, що малюсінька часточка лупи, яка застрягла на вії, здавалася пуголовком. Ральф бачив ауру цього чоловіка навіть у його очах — вона стелилася по його зіницях, немов зелений туман по чорній воді. Змієподібні спіралі, що миготіли по зеленому полю, стали ширшими, вони перепліталися й клубилися; і Ральф зрозумів, що, коли ніж повністю ввійде в його плоть, це зробить та частина особистості безумця, що викликала до життя чорні спіралі. Зелений — це сум’яття й параноя; чорний — щось інше. Щось

(зовні)

набагато гірше.

— Ні, — видихнув Ральф. — Я не буду кричати.

— Добре. Ти ж знаєш, що я відчуваю твоє серце через ніж. Його биття віддається мені в руку. — Обличчя безумця спотворилося в лютому оскалі. У куточках рота виступила слина. — Може, ти просто сам сіпнешся, і в результаті мені не потрібно буде брати на себе вбивство. — Ще одна хмара нудотного подиху обволікла обличчя Ральфа. — Ти ж геть старий.

Кров тепер лилася двома, а може, трьома струмками. Біль від устромленого леза був жахливий, немов у бік упилося жало гігантської бджоли.

«Або голка», — подумав Ральф, і ця думка здалася кумедною, незважаючи на ситуацію… Чи, радше, саме через неї. Це був справжній устромлювач голок; Джеймс Рой Гонґ у порівнянні з ним лише жалюгідний імітатор.

«І в мене не було ані найменшої можливості скасувати цю зустріч», — подумав Ральф. Але потім у голові промайнула думка, що безумці на кшталт цього суб’єкта у светрі навряд чи візьмуть до уваги скасування зустрічі. У таких божевільних розроблений свій план дій, і вони неухильно слідують йому, навіть якщо почнеться всесвітній потоп або трісне земля. Але що б не сталося потім, зараз Ральф знав одне — більше він не в змозі терпіти цей колючий біль. Великим пальцем правої руки він відігнув клапан кишені й сунув руку усередину. Торкнувшись предмета, Ральф одразу зрозумів, що це таке: газовий балончик, який Ґретхен, діставши із сумочки, поставила на кухонний стіл. «Маленький подарунок від Центру допомоги жінкам», — сказала вона.

Ральф не мав ані найменшого поняття, як балончик із кухонної шафи, куди він його поставив, потрапив у кишеню старої осінньої куртки, але зараз це його й не цікавило. Обхопивши балончик, великим пальцем Ральф зняв ковпачок. Він не зводив очей з перекошеного, дивно страшного обличчя незнайомця зі скуйовдженою сивою гривою.

— Мені дещо відомо, — сказав Ральф. — Якщо пообіцяєш, що не вб’єш мене, я тобі розповім.

— Що? — здивувався сивий. — Господи, та що може знати такий мерзотник, як ти?

«Що може знати такий мерзотник, як я?» — задався питанням Ральф, і відповідь моментально прийшла, вискочила, як чортик із табакерки. Він змусив себе схилитися до зеленої аури, що клубилася навколо сивого, переборюючи жахливий сморід, що виходив із хворого кишечника незнайомця. Одночасно Ральф дістав із кишені балончик і, притиснувши його до стегна, поклав вказівний палець на кнопку розбризкування газу.

— Я знаю, хто такий Кривавий Цар, — пробурмотів він.

Зіниці за каламутними лінзами розширилися — не лише від подиву, але й від несподіванки, — і нападник трохи подався назад. На мить жахливий тиск ослабшав. Це був його шанс, один-єдиний, подарований йому, і Ральф скористався ним — він метнувся вправо, злетівши зі стільця й гепнувшись на підлогу. Потилицею він ударився об кахель, але біль здавався таким далеким, таким дріб’язковим у порівнянні з відчутим полегшенням. Чоловік зі скуйовдженою гривою протестуюче скрикнув — сплеск люті, змішаної зі смиренністю, начебто він звик до подібних невдач за все своє непросте життя. Схилене над порожнім стільцем Ральфа його обличчя було перекошене від люті, випнуті очі здавалися якимись фантастичними, пекельними чудовиськами, що живуть у темних океанських глибинах. Ральф підняв газовий балончик, у мозку блискавкою промайнула думка перевірити, у який бік спрямовано розпилювач, — не виключено, що струмінь буде випущено в обличчя самому собі.

Але часу вже не залишалося.

Він натиснув на кнопку саме в той момент, коли чоловік зробив випад ножем уперед. Обличчя безумця вкрилося тонким серпанком крапель, начебто це був ароматизатор повітря із запахом сосни, який Ральф використовував у туалеті. Лінзи окулярів сивоволосого затуманилися.

Результат був миттєвий — єдине, чого бажав Ральф. Нападник, завивши від болю, упустив ніж (той, ударившись об ліве коліно Ральфа, упав між його ніг) і, обхопивши обличчя руками, кинувся зривати окуляри. Нарешті вони впали на стіл. Одночасно з цим тонка, маслянисто-жирна аура довкола нього спалахнула сліпуче-червоними кольорами й зникла — принаймні з поля зору Ральфа.

— Я осліп! — пронизливим голосом заволав чоловік. — Я осліп! Осліп!

— Ні, — відповів Ральф, підводячись на тремтячих ногах. — Ти просто…

Сивий, заволавши, упав на підлогу. Він качався по біло-чорних кахлях, закривши обличчя руками й репетуючи, як хлопчисько, якому прищемило дверима пальці. Крізь розставлені пальці Ральф бачив його щоки. Вони загрозливо багровіли.

Ральф наказав собі дати цьому типові спокій, адже це божевільний, до того ж небезпечний, як гримуча змія, — але він був занадто наляканий і присоромлений вчиненим, щоб прийняти цю, поза всяким сумнівом, чудову пораду. Думка, що на карту поставлене життя, що він мусив або взяти гору над нападником, або померти, вже починала здаватися нереальною.

Ральф, нахилившись, поклав долоню на руку чоловіка у светрі. Безумець відкотився від нього й почав бити брудними черевиками по підлозі, немов дитина, що б’ється в істериці.

— Ти сучий син! — волав він. — Ти в мене чимось вистрелив! — А потім уже зовсім неуявне: — Я тебе по судах затягаю!

— Гадаю, спершу тобі самому доведеться дещо пояснювати, — заперечив Ральф. Він побачив ніж, що лежав на підлозі, потягнувся до нього, але потім зупинився. Мабуть, краще, щоб на ножі не залишилося відбитків його пальців. Ральф випрямився, голова в нього паморочилася, і на мить шум дощу за вікном здався глухим, далеким. Ногою Ральф відкинув ножа подалі й похитнувся; щоб не впасти, йому довелося схопитися за спинку найближчого стільця. Все навколо знову стало непорушним. Він почув, як із коридора наближаються кроки й голоси.

«Ось тепер ви прийшли, — утомлено подумав Ральф. — Де ж ви були три хвилини тому, коли цей хлопець мало не проткнув мені легені, немов надувну кульку?»

У дверях з’явився Майк Генлон — сухорлявий чоловік близько тридцяти років, хоча й із сивою шапкою волосся. Через його плече визирав хтось, хто допомагав бібліотекареві у вихідні, а позаду юрбилися четверо чи п’ятеро цікавих, швидше за все із залу періодики.

— Містере Робертсе! — вигукнув Майк. — Ви дуже постраждали?

— Зі мною все гаразд, це він постраждав, — вимовив Ральф. Але, показуючи на нападника, який лежав на підлозі, Ральф випадково глянув на себе й зрозумів, що з ним далеко не все гаразд. Від змаху руки куртка розгорнулася, ліворуч на сорочці від пахви вниз розпливалася величезна кривава пляма.

— Чорт забирай, — спересердя мовив Ральф, опускаючись на стілець. Ліктем він зачепив окуляри в роговій оправі, і вони відлетіли на краєчок довгого столу. Каламутні плями на лінзах робили їх схожими на очі, осліплені катарактою.

— Він хлюпнув у мене кислотою! — волав чоловік на підлозі. — Я нічого не бачу, у мене облазить шкіра! Я відчуваю, як вона облазить!

Майк, мигцем глянувши на чоловіка, що качався по підлозі, присів поруч із Ральфом.

— Що сталося?

— Ну, насамперед, це не кислота, — сказав Ральф, ставлячи балончик поруч зі «Структурою снів». — Леді, яка мені його дала, сказала, що це не нервово-паралітичний газ, просто він подразнює слизову ока, викликає нудоту…

— Мене не хвилює, що трапилося з ним, — нетерпляче перебив Майк. — Той, хто може так голосно кричати, не збирається вмерти за хвилину. Мене турбуєте саме ви, містере Робертс, — він вас дуже поранив?

— Узагалі, він мене не порізав, — відповів Ральф. — Він… немовби проткнув мене. Ось цим. — Ральф показав на ніж, що валявся на підлозі. Побачивши закривавлене лезо, він знову відчув приступ нудоти. Начебто крізь нього проїхав швидкісний поїзд, зроблений з пуху. Погане порівняння, безглузде, але навряд чи зараз Ральф міг тверезо міркувати.

Помічник бібліотекаря з побоюванням поглядав на чоловіка, що качався по підлозі.

— Ого, — сказав він. — Нам цей тип добре відомий. Майку, та це ж Чарлі Пікерінґ.

— Боже праведний, — зітхнув Майк. — Ну, як же тут не дивуватися? — Він глянув на хлопчика й знову зітхнув. — Зателефонуй-но в поліцію, Джастіне. Здається, у нас тут серйозна проблема.

— У мене будуть неприємності за користування ось цим? — за годину поцікавився Ральф, показуючи на один із двох запечатаних конвертів, що лежали на захаращеному столі в кабінеті Майка Генлона. На жовтій стрічці було написано:

«РЕЧОВІ ДОКАЗИ: Газовий балончик, ДАТА: 10/3/93, МІСЦЕ: Бібліотека Деррі».

— Не такі, як у старого Чарлі за використання ось цього, — відповів Джон Лейдекер, показуючи на другий запечатаний конверт. Усередині був мисливський ніж із темно-бордовими плямами засохлої крові. Сьогодні Лейдекер був у светрі з емблемою університету штату Мен, який робив його схожим на мішок. — У нашій глушині ми й далі віримо в концепцію самооборони. Однак говоримо про це не занадто часто. Це дозволяє вважати, що світ іще досить стійкий.

Майк Генлон, що спирався об одвірок, розсміявся від усієї душі.

Ральф сподівався, що величезне полегшення, яке він відчув на цих словах Лейдекера, не відобразилося на його обличчі. Поки коло нього порався медичний працівник (один із тих хлопців, які відвозили Елен Діпно у лікарню в серпні) — спочатку фотографував, потім дезінфікував рану, затим накладав пов’язку, — Ральф, стиснувши зуби, сидів, уявляючи, як суддя засуджує його до шести місяців тюремного ув’язнення за напад із застосуванням мало не смертельної зброї. «Сподіваємося, містере Робертсе, це стане уроком і застереженням усім старим шкапам, які вважають за цілком нормальне розгулювати з газовими балончиками…»

Лейдекер ще раз глянув на шість знімків, розкладених перед комп’ютером Генлона. Молоденький службовець «швидкої допомоги» зробив перші три знімки ще до того, як трохи підлатав Ральфа. На них виднілася невелика кругла рана — вона скидалася на кружечок, намальований малям, яке ще не звикло тримати олівця, — на боку Ральфа. Три інші фотографії були зроблені після накладення пов’язки, коли Ральф розписався в лікарняному акті, де мовилося, що потерпілому запропонований стаціонар, але він відмовився. На цих фотографіях було помітно те, що незабаром перетвориться на доволі вражаючі синці.

— Благослови, Господи, Едвіна Ленда й Річарда Полароїда, — мовив Лейдекер, складаючи фотографії в ще один пакет для речових доказів.

— Не думаю, що коли-небудь Річард Полароїд існував насправді, — зауважив зі свого місця біля дверей Майк Генлон.

— Можливо, й так, але однаково — благослови його, Господи. Жоден з присяжних, які побачать ці фото, не присудить тобі, Ральфе, нічого іншого, крім медалі, і навіть красномовство Кларенс Дарроу не зможе переконати їх у зворотному. — Лейдекер глянув на Майка. — Чарлі Пікерінґ?

Майк кивнув:

— Чарлі Пікерінґ.

— Факнутий на голову?

Майк знову кивнув. Вони мовчки переглянулися, потім одночасно розреготалися. Ральф чудово розумів почуття обох — це було смішно, тому що було жахливо, і жахливо, тому що смішно, — йому довелося сильно прикусити губу, щоб не приєднатися до реготу. Найменше зараз він хотів сміятися: біль був би пекельний.

Лейдекер дістав із задньої кишені штанів хусточку, витер очі й знову став серйозним.

— Пікерінґ — один із «Друзів життя», — правильно? — запитав Ральф. Він згадав, який вигляд мав Пікерінґ, коли помічник Генлона допомагав йому сісти. Без своїх окулярів Чарлі Пікерінґ був настільки ж грізний, як кролик у зоомагазині.

— Можна сказати й так, — сухо відказав Майк. — Саме його торік затримали в гаражі, що обслуговує Центр допомоги жінкам. У нього були каністра з бензином і рюкзак з порожніми пляшками.

— А також смужки тканини, не забувай про це, — додав Лейдекер. — Їх він збирався використати як ґніт. Це було ще тоді, коли Чарлі належав до угруповання «Наша справа».

— У нього вже все було підготовлено до вибуху? — поцікавився Ральф.

Лейдекер знизав плечима:

— Не зовсім. Очевидно, хтось із їхньої групи вирішив, що вибух жіночої клініки буде розглядатися радше як терористичний акт, ніж політична акція протесту, і анонімно зателефонував у місцеву поліцію.

— Чудова оборудка. — Майк хмикнув, а потім схрестив руки, немов намагаючись утримати всередині інші спалахи.

— Аякже, — крекнув Лейдекер. — Замість в’язниці турботливий суддя послав Чарлі на шість місяців у Джуніпер-Гілл для лікування, а там, мабуть, вирішили, що він здоровий, тому що вже в липні Пікерінґ знову з’явився в місті.

— Саме так, — погодився Майк. — Він щодня товчеться біля бібліотеки. Чіпляється до кожного відвідувача, переконуючи, що жінка, яка зробила аборт, захлинеться сіркою, а такі «штучки», як Сьюзен Дей, будуть вічно горіти в геєні огненній. Але я не можу зрозуміти, чому він напав на вас, містере Робертсе.

— Гадаю, таке вже моє везіння.

— Як ви себе почуваєте, Ральфе? — Лейдекер стурбовано подивився на нього. — Ви такі бліді.

— Нормально, — відповів Ральф, хоча почував себе жахливо: його весь час нудило.

— Не впевнений у вашому хорошому самопочутті, але вам справді пощастило. Добре, що жінки дали вам балончик, і просто чудово, що він був у вас при собі, але найкраще те, що цей Пікерінг не підкрався ззаду й не застромив вам ножа просто в спину. Ви можете зараз піти зі мною у відділок і зробити офіційну заяву, чи…

Ральф раптово підхопився зі стільця, пробіг по кімнаті, закриваючи лівою рукою рота, і прочинив двері в дальньому правому кутку кабінету, молячи Бога, щоб за ними виявилася не комора, інакше він наповнить калоші Майка Генлона напівперевареними сендвічем із сиром і томатним супом.

Виявилося, що це якраз потрібне приміщення. Ральф опустився на коліна перед унітазом, заплющивши очі й притиснувши ліву долоню до рани. Він виблював.

Біль, коли м’язи живота спочатку напружилися, а потім розслабилися, як і раніше, був нестерпний.

— Я сприймаю це як негативну відповідь, — мовив позад нього Майк Генлон, а потім заспокійливо поклав руку Ральфу на спину. — Усе гаразд? Кровотеча не відкрилася?

— Начебто ні. — Губи не слухалися Ральфа. Він взявся було розстібати сорочку, але, притиснувши долоню до боку, зупинився, коли нудота знову підкотила, а потім відступила. Він відняв руку й оглянув сорочку: хвалити Бога, не забруднилася. — Гадаю, зі мною все гаразд.

— Ото й добре, — сказав, підійшовши, Лейдекер. — Уже все?

— Здається, так. — Ральф, присоромлений, глянув на Майка. — Вибачте.

— Не кажіть дурниць. — Майк допоміг Ральфові підвестися.

— Ходімо, — дбайливо сказав Лейдекер. — Я підвезу вас додому. Завтра буде досить часу для офіційної заяви. А сьогодні вам просто необхідно добре виспатися.

— Це вже точно, — погодився Ральф. Вони дійшли до дверей кабінету. — Чи не бажаєте відпустити мою руку, детективе Лейдекер? Ми ж іще не заручені.

Лейдекер, не зрозумівши, зиркнув на Ральфа, потім відпустив його руку.

Майк знову розреготався:

— «Ще не…» Чудово сказано, містере Робертсе!

Лейдекер посміхнувся:

— Звичайно, не заручені, але, гадаю, ви можете називати мене Джеком, якщо хочете. Або Джоном. Тільки не Джонні. Відколи померла моя мати, мене так називає тільки старий професор Мак-Ґоверн.

«Старий професор Мак-Ґоверн, — подумав Ральф. — Як дивно й незвично звучить».

— Добре, Джоне. А ви обидва можете називати мене Ральфом. Наскільки мені відомо «Містер Робертс» — бродвейська п’єса, у якій головну роль грав Генрі Фонда.

— Домовилися, — сказав Майк Генлон. — Тільки побережіть себе.

— Постараюся. — Ральф зупинився. — Послухайте, я маю подякувати вам за дещо, крім того, що ви мені сьогодні допомогли.

Майк здивовано підвів брови:

— Що?

— Так. Ви прийняли на роботу Елен Діпно. Я дуже добре ставлюся до цієї жінки, і вона конче потребувала роботи. Тому спасибі вам величезне.

Майк, посміхнувшись, кивнув:

— Я з радістю прийняв би вашу подяку, але це вона зробила мені честь. Елен справді дуже кваліфікований фахівець, до того ж, по-моєму, їй не хочеться їхати з нашого міста.

— І я тієї ж думки, а ви зробили це можливим. Ще раз спасибі.

Майк посміхнувся.

Уже виходячи з бібліотеки, Лейдекер несподівано запитав Ральфа:

— Мабуть, стільниковий мед — дивовижний засіб, га?

Спершу Ральф узагалі не зрозумів, про що питає інспектор, — з таким же успіхом той міг питати на есперанто.

— Я про безсоння, — терпляче пояснив Лейдекер. — Воно минуло, чи не так? Здається, минуло, адже ви маєте у більйон разів кращий вигляд, ніж під час нашої першої зустрічі.

— То був дуже важкий день, — зам’явся Ральф. Це нагадувало стару пісеньку Біллі Кристела про Фернандо — ту, в якій співалося: «Послухай, Дженні, Не треба нервових потрясінь, Не говори, що почуваєш себе зле, Якщо ти, дитинко, така гарна! Нехай там щось і болить. Але в тебе ЧУДОВИЙ ВИГЛЯД!»

— А сьогодні хіба ні? Та ж признайтеся — це все-таки стільниковий мед?

Ральф зробив вигляд, що міркує, потім кивнув:

— Так, гадаю, саме він допоміг.

— Фантастика! А що я вам казав! — радісно вигукнув Лейдекер. І чоловіки вийшли під осінній дощ.

Вони зупинилися біля перехрестя, чекаючи, коли загориться зелене світло.

Ральф повернувся до Лейдекера й запитав, чи є шанси на залучення Еда до суду як співучасника Пікерінґа.

— Тому що саме Ед доручив йому цю справу. Я впевнений у цьому так само, як і в тому, що поряд Строуфорд-парк.

— Можливо, ви й маєте рацію, — відповів Лейдекер, — однак не варто тішити себе надією — обвинуватити Еда в співучасті немає ніяких шансів. Навіть якби окружний прокурор не був таким консерватором, як Дейл Кокс, у нас нічого б не вийшло.

— Чому?

— По-перше, сумніваюся, що нам удалося б довести зв’язок між цими двома типами. По-друге, хлопці на кшталт Пікерінґа зазвичай дуже лояльні до тих, кого вони вважають своїми «друзями», але ж таких у них дуже мало, їхній світ в основному складається з ворогів. А крім того, я сумніваюся, щоб на допиті Пікерінґ повторив хоч що-небудь із того, що він виголошував, устромляючи мисливський ніж вам під ребра. По-третє, Ед Діпно далеко не дурень. Божевільний, так — можливо, навіть безумніший, ніж Пікерінґ, — але дурнем його не назвеш. Він буде все заперечувати.

Ральф кивнув. Він був такої ж думки про Еда.

— Навіть якщо Пікерінґ і скаже, що Діпно наказав йому знайти й убити вас — на підставі визнання вас одним з дітовбивць-центуріонів, — Ед буде посміхатися й згідно кивати головою, мовляв, він був упевнений — бідолаха Чарлі оповість нам про всі ці марення, можливо, бідолаха Чарлі й сам у все це вірить, однак це неправда.

Загорілося зелене світло. Лейдекер проїхав перехрестя й повернув на Гарріс-авеню. «Двірники» автомобіля ретельно працювали. Строуфорд-парк, що зостався праворуч, крізь потоки дощу по склу нагадував розмитий міраж.

— І що ми на це відповімо? — запитав Лейдекер. — Справа в тому, що в Чарлі Пікерінґа довга історія, пов’язана з розумовими відхиленнями; він побував не в одній божевільні: Джуніпер-Гілл, шпиталь Акадіа, Інститут психотерапії в Бангорі… Якщо є ще заклади, де безкоштовно лікують електрошоком і гамівними сорочками, швидше за все, Чарлі побував і там. Зараз його «пунктиком» стали аборти. Наприкінці шістдесятих він активно виступав проти Марґарет Чейс Сміт, розсилаючи доноси скрізь — у поліцію Деррі, у службу окружного прокурора, навіть у ФБР — і стверджуючи, що вона російська шпигунка. Він писав, що в нього є докази.

— Милий Боже, це ж неймовірно!

— Звичайно, але такий уже Чарлі Пікерінґ, і я можу побитися об заклад, що в кожному провінційному містечку Сполучених Штатів виявиться дюжина таких, як він.

Ральф обмацав прямокутник пов’язки. Він ніяк не міг забути карі очі Пікерінґа — якими вони були жахаючими й одночасно несамовитими. Він і так уже не надто вірив у те, що власник цих очей мало не вбив його, і тепер Ральф побоювався, що завтра все, що відбувається, здасться йому так званим змішанням сну з об’єктивною реальністю, про що так багато мовилося в книзі Джеймса А. Гола.

— Найгірше, Ральфе, те, що одержимі на кшталт Чарлі Пікерінга стають слухняними маріонетками в руках хлопців типу Діпно. Але поки що в нас немає ніяких доказів його причетності.

Лейдекер звернув на під’їзну доріжку біля будинку Ральфа й зупинився за величезним «олдсмобілем» із плямами іржі на багажнику й дуже старою наклейкою на бампері — «ДУКАКІС-88».[28]

— І кому ж належить цей бронтозавр? Професорові?

— Ні. Це мій бронтозавр.

Лейдекер недовірливо подивився на Ральфа:

— Якщо у вас є машина, навіщо тоді мокнути під дощем, чекаючи автобуса? Вона несправна?

— Машина на ходу, — нерішуче відповів Ральф, не бажаючи пояснювати, що він не користувався автомобілем уже більше двох місяців. — До того ж мені не доводиться мокнути під дощем; на автобусній зупинці є навіс. І навіть лава. Правда, там немає кабельного телебачення, але почекаємо ще з рік.

— І все ж… — протягнув Лейдекер, із сумнівом оглядаючи «олдсмобіль».

— Останні п’ятнадцять років я просидів за кермом письмового столу, але колись працював комівояжером. Аж двадцять п’ять років я проїжджав понад тисячу кілометрів на тиждень. Коли ж я осів у друкарні, мене перестало тягнути до керма. А відтоді, як померла моя дружина, я взагалі не маю причини сідати за кермо. Мене цілком улаштовує автобус.

Прозвучало правдоподібно: Ральфові не хотілося додавати, що він усе дужче не довіряє як швидкості своєї реакції, так і гостроті зору. Рік тому, коли він повертався з кіно, хлопчисько років семи вибіг за м’ячем на проїзну частину, і, хоча Ральф їхав зі швидкістю не більше тридцяти кілометрів на годину, протягом двох жахливих секунд він був упевнений, що зіб’є хлопчика. Звичайно, цього не сталося, але з тих пір Ральф сідав за кермо лише кілька разів. Розповідати про це Джону не було необхідності.

— Ну, що ж, це ваша справа. — Лейдекер махнув рукою у бік «олдсмобіля». — Ви зможете зайти у відділок завтра до першої дня, Ральфе? Я буду там близько полудня, так що зможу допомогти. І почастую вас кавою, якщо захочете.

— Чудово. Спасибі, що підвезли.

— Дрібниці. І ще одне…

Ральф, що вже відчинив дверцята, обернувся до Лейдекера, здивовано підвівши брови.

Лейдекер подивився на свої руки, зам’явся, кашлянув і, нарешті, знову глянув на Ральфа.

— Я просто хотів сказати, що ви молодець, — мовив він. — Для багатьох хлопців, навіть років на сорок молодших від вас, така пригода закінчилася б на операційному столі або в морзі.

— Мені допомагав мій ангел-охоронець, — посміхнувся Ральф, згадуючи свій подив, коли зрозумів, що за предмет опинився у нього в кишені куртки.

— Цілком можливо, і все ж на ніч перевірте, чи замкнені ваші двері. Чуєте?

Ральф із посмішкою кивнув. Турботливість Лейдекера розчулила його.

— Обов’язково, а якщо мені ще допоможе й Мак-Ґоверн, усе буде добре.

«До того ж, — подумав він, — я завжди зможу спуститися вниз і перевірити двері ще раз, коли прокинуся. Це буде за дві з половиною години після того, як я засну».

— Усе неодмінно буде добре, — сказав Лейдекер. — Ніхто з моїх співробітників не зрадів, довідавшись, що Діпно знюхався з «Друзями життя», адже він завжди справляв приємне враження. Так би ми і вважали, якби ви не зателефонували того дня, коли Діпно вирішив розім’ятися, використавши свою дружину замість боксерської груші.

Ральф кивнув.

— З іншого боку, ми й раніше стикалися з такими хлопцями, до певної міри їм властивий інстинкт саморуйнування. І цей процес уже почався в Діпно. Він втратив дружину, втратив роботу… Вам про це відомо?

— Так. Мені повідомила Елен.

— Тепер він втрачає своїх більш помірних послідовників. Вони відходять, як бойові винищувачі, що повертаються на базу, тому що в них скінчилося пальне. Тільки не Ед — він піде далі, незважаючи ні на що. Гадаю, йому вдасться утримати деяких зі своїх прихильників до виступу Сьюзен Дей, але після нього, по-моєму, Діпно буде зовсім самотній.

— Вам не спадало на думку, що він планує щось на п’ятницю? Що він може спробувати напасти на Сьюзен Дей?

— Звичайно, — відповів Лейдекер. — Ми обдумуємо таку можливість.

Ральф був щасливий, що цього разу вхідні двері виявилися замкнені. Він утомлено піднявся сходами, які здавалися сьогодні довшими й похмурішими, ніж будь-коли.

У кімнатах, здавалося, було неймовірно тихо, незважаючи на барабанний дріб дощу по даху, а в повітрі немов застиг запах. Ральф підсунув стільця до кухонної шафи, видерся на нього й глянув нагору, немов сподіваючись виявити там ще одного «Охоронця» — справжній балончик, той, який він поклав туди, провівши Елен і її подружку Ґретхен, — у глибині душі він справді очікував саме цього.

Однак на шафі нічого не виявилося, крім зламаної зубочистки, старого запобіжника й товстого шару пилу.

Обережно спустившись на підлогу, Ральф побачив брудні сліди на сидінні, і шматком паперового рушника протер його. Потім, поставивши стілець на місце, пройшов у вітальню. Він довго переводив погляд з дивана на крісло, звідти на старенький телевізор між двома вікнами, що виходять на Гарріс-авеню, а від телевізора — у дальній закуток кімнати. Прийшовши додому вчора, розсерджений на Мак-Ґоверна за незамкнені двері, він прийняв куртку, що висіла на вішалці в тому кутку, за незваного гостя. Не варто викручуватися; він вирішив, що це Ед Діпно здумав відвідати його.

«Але ж я ніколи не вішаю там куртку. Це одна з моїх звичок — сподіваюся, одна з небагатьох, — яка завжди дратувала Керолайн. І якщо вже мені не вдалося позбутися її за життя Керолайн, навряд чи це сталося після її смерті. Ні, це не я повісив куртку».

Ральф перетнув вітальню, порився в кишенях сірої шкіряної куртки й виклав усе, що там було, на телевізор. З лівої кишені він дістав лише гаманець із дріб’язком, зате права — навіть без газового балончика — радше нагадувала бюро знахідок. Там була лимонна цукерка в обгортці; зім’ята рекламка піцерії; батарейка; маленька порожня коробочка, у якій колись був яблучний пиріжок із «Макдональдса»; його абонементна картка з відеосалону Дейва (картка пропала тижнів два тому, Ральф був упевнений, що загубив її); коробка сірників; зім’яті цукеркові обгортки… І складений аркуш голубого розграфленого паперу.

Ральф розгорнув листок і прочитав єдину пропозицію, написану тремтячим старечим почерком: «Я кваплю себе щомиті, щогодини — встигнути б здійснити все, визначене долею».

Цієї фрази виявилося цілком достатньо, щоб переконати розум у тому, що давно вже було відомо його серцю: Дорренс Марстеллар сидів на ганку, коли Ральф повернувся із центру з вестернами, але він дещо зробив, перш ніж сісти й чекати. Він піднявся нагору, зняв з кухонної шафи балончик і поклав його в праву кишеню куртки Ральфа. Він навіть залишив свою «візитівку»: віршований рядок, надряпаний на листку з його записника із розкладом руху літаків. Потім, замість того щоб покласти куртку на звичне місце, старий Дор акуратно повісив її на вішалку.

Зробивши це

(готову булочку не спекти заново),

він повернувся на ґанок і став чекати Ральфа.

Учора ввечері Ральф знову вичитав Мак-Ґоверна за незамкнені двері, і Білл сприйняв прочухан так само спокійно, як сам Ральф сприймав незадоволене бурчання Керолайн через куртку, яку він завжди кидав де завгодно, але тепер він думав, що дарма звинувачував Білла. Старий Дор підібрав ключа… Або відчинив двері за допомогою чаклунства. До цих обставин більше пасувала магія. Тому що…

— Тому що, — низьким голосом мовив Ральф, машинально повертаючи на місце всяку всячину, яку він дістав із кишень. — Тому що він не лише знав, що мені знадобиться газовий балончик; він знав, де знайти його, і він знав, куди його покласти.

Мурашки поповзли в Ральфа по спині при цій думці, а розум спробував відкинути ідею повністю — назвавши її божевільною, нелогічною, до якої здатна додуматися лише людина, що страждає безсонням. Але все це не пояснювало появи записки.

Ральф знову перечитав закарлючки на розграфленому листку: «Я кваплю себе щомиті, щогодини — встигнути б здійснити все, визначене долею». Це був не його почерк, так само як «Цвинтарні ночі» були не його книжкою.

— Хоча зараз книжка належить мені. Мені дав її Дор, — вимовив уголос Ральф, і холодок знову пробіг у нього по спині.

«А які ще можуть бути пояснення? Адже не сам цей балончик залетів у твою кишеню. Як і листок».

Знову повернулося відчуття, начебто якась невідома — і невидима — рука підштовхує його до пащі темного тунелю. Немов у сні Ральф пройшов в кухню, по дорозі машинально знявши сіру куртку й кинувши її на спинку дивана.

Він зупинився в дверях, задивившись на календар із зображенням двох діток, які, сміючись, вирізали отвори для очей, носа й рота в гарбузі до Дня Всіх Святих. Ральф дивився на завтрашнє число, обведене кружечком. «Скасуй зустріч із людиною, що встромляє голки», — сказав Дорренс; така була суть послання, і сьогодні людина, що встромляє ножі, більш-менш підтвердила це. Хай йому чорт, навіть не просто підтвердила.

Погортавши телефонний довідник, Ральф набрав номер.

— Ви телефонуєте в приймальню доктора Джеймса Роя Гонга, — поінформував приємний жіночий голос. — Зараз поговорити з вами немає змоги, тому залишіть своє повідомлення після сигналу. Ми передзвонимо вам, як тільки зможемо.

Загудів авто відповідач. Голосом, що здивував його своїм спокоєм, Ральф мовив:

— Говорить Ральф Робертс. Мені призначено прийом на десяту ранку завтра, але я не зможу прийти. У мене змінилися обставини. — Помовчавши, він додав: — Звісно, я оплачу візит.

Ральф прикрив очі й опустив трубку на важіль. Потім притулився лобом до стіни.

«Що ти робиш, Ральфе, скажи, будь ласка, про що ти лише думаєш?»

«Тернистий і довгий шлях в Едем, любий…»

«Ти ж не можеш серйозно сприймати подібні думки… Адже так?»

«…то чи варто скаржитися через дрібниці?..»

«Про що ж ти думаєш, Ральфе?»

Він не знав; не мав ані найменшого уявлення. Швидше за все, про долю і про майбутню зустріч у Самарії. Єдине він знав напевно — хвилі болю розходяться від рани в лівому боці, рани, яку завдала людина з ножем. Працівник «швидкої допомоги» дав йому півдюжини знеболювальних таблеток, і Ральф подумав, чи не варто прийняти одну, ось лише він занадто втомився, щоб дійти до раковини й набрати склянку води… А якщо він так утомився, що навіть не може подолати таку мізерну відстань, то як же йому вдасться здолати весь утомливий шлях повернення в Едем?

Ральф не знав, тому що наразі його це не хвилювало. Йому просто хотілося стояти ось так, притулившись лобом до стіни, із заплющеними очима, щоб узагалі не бачити нічого.

Розділ восьмий

Пляж виднівся довгим білим обрамленням яскраво-синього моря, немов оборка з білого шовку в кокетки на подолі; і він був абсолютно порожній, лише круглий предмет лежав на піску метрів за сімдесят. Цей круглий предмет вселяв Ральфові страх, одночасно глибокий і необгрунтований.

«Не підходь до нього близько, — наказав він собі. — У ньому таїться щось погане. Щось по-справжньому погане. Це чорний пес, що виє на повний місяць, кров у раковині, ворон, що сів на жердину перед дверима. Ти не хочеш підходити до нього ближче, Ральфе, і в тебе немає необхідності наближатися до нього. Тому що все це відбувається в одному з усвідомлених снів Джо Вайзера. Якщо захочеш, ти можеш просто повернути назад і піти собі».

Ось лише ноги й далі вели його вперед, отже, цілком можливо, що це був не усвідомлений сон. І, вочевидь, не вельми приємний. Бо що ближче Ральф підходив до предмета на пляжі, то менше той предмет скидався на баскетбольний м’яч.

І все ж це був один із найбільш реальних Ральфових снів, і сам факт усвідомлення того, що це сон, робив його ще більш реальним. І осмисленим. Він відчував голими ступнями чистий, теплий, сипучий пісок; він чув рокотання хвиль, що втрачали силу, накочуючись на пологий берег, де пісок поблискував, як волога засмагла шкіра; він вдихав запах солі й морських водоростей — терпкий сумний аромат, що навіює спогади про літні канікули, проведені в Олд-Орчард-Біч у ті далекі часи, коли він був ще дитиною.

«Гей, старий, якщо вже ти не можеш змінити цей сон, гадаю, тобі варто скористатися катапультою й вистрибнути з нього — інакше кажучи, розбудити себе, причому зробити це негайно».

Ральф пройшов половину відстані до предмета, що лежав на пляжі, і вже не залишалося жодних сумнівів у тому, що це — не баскетбольний м’яч, а голова. Хтось закопав у пісок людську істоту аж до підборіддя… І Ральф раптом зрозумів, що настає приплив. Він не вистрибнув зі сну; він побіг. І в цей момент піна прибою торкнулася голови. Вона відкрила рота і закричала. Ральф одразу ж упізнав голос, хоч і спотворений криком. Це був голос Керолайн.

Ще одна піниста хвиля накотила на пляж, обмивши волосся, що прилипло до мокрих щік. Ральф побіг швидше, розуміючи, що напевно спізниться. Приплив обганяв його. Вода затопить голову швидше, ніж йому вдасться визволити закопане тіло з піску.

«Не треба рятувати її, Ральфе. Керолайн уже мертва, і це сталося не на пустельному пляжі. Це сталося в палаті № 317 міської лікарні Деррі. Ти був поруч до кінця, а звук, який ти чуєш, це не прибій, а дощ зі снігом, що стукає у вікно. Пам’ятаєш?»

Він пам’ятав, але однаково побіг ще швидше, залишаючи позад себе хмари піску.

«Ти ж не добіжиш до неї; хіба ти не знаєш, як це буває уві сні? Кожна річ, до якої прагнеш, перетворюється на щось інше».

Ні, у вірші мовилося інакше… Але як? Ральф не був упевнений. Зараз він пам’ятав лише те, як вірш закінчувався: оповідач сліпо тікав від чогось мертвого

(Обертаючись через плече, я бачив обриси),

що переслідувало його в лісі… переслідувало і наздоганяло.

І все-таки він наближався до темного обрису на піску. І він не перетворився ні на що інше, і коли Ральф упав на коліна перед Керолайн, він одразу зрозумів, чому не міг упізнати свою дружину: щось жахливе відбулося з її аурою. Вона прилипла до шкіри Керолайн, як огидний брудний мішок. Тінь Ральфа впала на неї, і Керолайн одразу ж закотила очі, як кінь, що розбився, стрибаючи через високий бар’єр.

Вона дихала жахливо прискорено, і при кожному видиху з її ніздрів видувалася чорно-сіра аура. Її «мотузочка», що перетворилася на лахміття, була пурпурно-чорна — кольору гнійної рани. Коли Керолайн відкрила рота, щоб закричати знову, неприємна палахкотлива субстанція злетіла з її губ, зникнувши так стрімко, що Ральф ледь уловив її присутність.

«Я врятую тебе, Керол!» — крикнув він. Упавши на коліна, він кинувся розгрібати пісок навколо голови, так собака риє землю, щоб дістати заховану кістку… І коли йому на думку спало це порівняння, Ральф зрозумів, що Розалі — собака, що робить обхід Гарріс-авеню в ранкові години, — сидить біля його дружини. Невже це його думка матеріалізувала собаку? Він побачив, що Розалі теж оточена такою ж огидною чорною аурою. Між передніми лапами в неї була затиснута зникла панама Білла Мак-Ґоверна, яка мала такий вигляд, начебто Розалі добряче повеселився, гризучи її, відколи панама перемінила власника.

«Ось куди поділася панама», — подумав Ральф, потім повернувся до Керолайн і заходився рити ще швидше. І все ж йому вдалося звільнити лише одне плече.

«Покинь мене! — крикнула Керолайн. — Не забувай, я вже мертва! Стеж за людиною в білому, Ральфе! Це…»

Хвиля, скляно-зелена, з білою піною, зметнулася на висоту трьох метрів. Вона прокотилася по піску, обдавши холодом Ральфові яйця і ховаючи голову Керолайн під пінистою шапкою. Коли хвиля відступила, Ральф закричав од жаху, звернувши погляд до байдужого синього неба. Відступаюча хвиля за лічені секунди проробила те, на що радіації знадобився місяць, — вона забрала волосся Керолайн, зробивши її лисою. І німб над її головою, у тому місці, з якого виходила «мотузочка», випирав.

«Ні, Керолайн!» — заволав Ральф, розгрібаючи пісок ще швидше. Той ставав усе вологішим і важчим.

«Покинь мене, — сказала Керолайн. З кожним словом із її рота вилітала чорно-сіра хмарина. — Це пухлина мозку, її не оперують, тому не витрачай час на цю частину сну. Якого біса, тернистий і довгий шлях в Едем, любий, так що не витрачай себе на дрібниці. Але тобі необхідно стежити…»

«Керолайн, я не розумію, про що ти говориш!»

Ще одна хвиля обдала Ральфа по пояс, знову ховаючи голову Керолайн. Коли хвиля відступила, горбисте місце на німбі Керолайн почало відкриватися.

«Дуже скоро ти все зрозумієш», — сповістила Керолайн, а потім пухлина на її голові луснула зі звуком, подібним до удару молотка по шматку м’яса. Кривавий серпанок зметнувся в чисте повітря, що пахло морською сіллю, і полчища чорних жуків завбільшки з таргана почали виповзати з неї. Ральф ніколи не бачив нічого схожого — навіть уві сні це викликало майже істеричну відразу. Йому хотілося втекти, залишивши Керолайн саму, але він застиг на місці, настільки вражений тим, що відбувається, що не міг навіть поворухнути пальцем, не те що підвестися з колін.

Частина чорних жуків знову забралася в Керолайн через чорну діру її відкритого криком рота, але більшість збігала вниз по щоках і плечу на мокрий пісок. Їхні сповнені звинувачення злі зіниці були прикуті до Ральфа. «У всьому винен тільки ти, — здавалося, говорили вони. — Ти міг урятувати її, Ральфе, якби був кращим».

«Керолайн!» — крикнув Ральф. Він простягнув до неї руки, тоді відсмикнув, злякавшись чорних жуків, які й далі струменіли з її голови. А позаду у своєму маленькому «конверті» темряви сиділа Розалі, похмуро дивлячись на нього із затиснутим тепер у зубах порваним chapeau[29] Мак-Ґоверна.

Одне око Керолайн випало, скотившись на мокрий пісок, немов грудочка ожинового желе. Жуки тепер виривалися з порожньої очниці.

«Керолайн! — кричав Ральф. — Керолайн! Керо…»

— …лайн! Керолайн! Кер…

Зненацька, у момент усвідомлення того, що сон закінчився, Ральф упав. Повністю отямився вже на підлозі спальні. Йому вдалося зм’якшити падіння, витягнувши руку вперед, — можливо, у такий спосіб він позбавив себе сильного удару головою, однак спровокував спалах болю в лівому боці під пов’язкою. І все ж біль пересилював почуття страху, відрази, жаху, хворобливої туги — але найбільше переповнювало його відчуття вдячності. Кошмар — без сумніву, найжахливіший сон із усіх, що снилися йому, — закінчився, і він знову був у світі реальних речей.

Ральф зняв напіврозстебнуту піжамну куртку, перевірив, чи не просочилася кров крізь пов’язку, тоді сів. Ці дії вичерпали його останні сили; думка про те, щоб піднятися — навіть для того, щоб знову лягти в ліжко, — зараз була нездійсненною. Можливо, трохи пізніше, коли його завмираюче в паніці серце трохи заспокоїться.

«Чи можуть люди вмерти від того, що їм приснився кошмар?» — думав Ральф і у відповідь почув голос Джо Вайзера:

«Звичайно, можуть, Ральфе, хоча патологоанатоми, які роблять розтин, у графі “Причина смерті” воліють писати “Самогубство”».

Тремтячи від пережитого уві сні, Ральф сидів на підлозі, обхопивши коліна правою рукою. Він анітрохи не сумнівався — деякі сни мають таку силу, що цілком можуть і вбити. Деталі сновидіння починали розмиватися, але Ральф і далі чудово пам’ятав його кінець: глухий звук, немов від удару молотком по товстому шматку яловичини, і огидні полчища жуків, що виповзають із голови Керолайн. Жуки були тлусті й рухливі, а чому б і ні? Вони ж справляли банкет, поїдаючи мозок його померлої дружини.

Ральф, напівзастогнавши-напівсхлипнувши, провів лівою долонею по обличчю і цим викликав ще один спалах болю в боці. Долоня його стала липкою від поту.

За чим, говорила вона, йому потрібно стежити? За пастками людини в білому? Ні, за слідами, а не пастками.[30] За слідами людини в білому, чим би це не було.

Чи говорила вона щось ще? Може, так, а може, й ні. Згадати точно він не міг, то й що? Заради Бога, адже все відбувалося уві сні, у сні, а на відміну від фантастичних тлумачень, предмета постійного інтересу будь-якого бульварного читва, сни нічого не доводять і не мають жодного значення.

Коли людина засинає, її мозок перетворюється на якусь подобу пацюка, що нипає по засіках здебільшого марних спогадів про нещодавні події, вишукуючи не те, що могло б виявитися справді цінним і навіть корисним, а лише яскраві, пам’ятні епізоди. І це складається у вигадливий колаж, що нерідко вражає уяву, але все-таки найчастіше за змістом нагадує белькотіння Наталі Діпно. Придалася й собака, і навіть для загубленої панами Білла знайшлося місце, але це не мало сенсу… Хіба що завтра на ніч він не вживатиме анальгетики, навіть якщо буде здаватися, що від болю віднімається рука. Швидше за все, саме знеболювальна таблетка стала причиною нічного кошмару.

Заледве підвівшись, Ральф присів на край ліжка. Хвиля нудоти пройшла по ньому подувом парашутного шовку, і він закрив очі, чекаючи, доки це минеться. Намацавши кнопку, Ральф увімкнув настільну лампу. Коли він розплющив очі, куточок спальні, освітлений теплим жовтуватим світлом, здався йому неймовірно яскравим і дуже реальним.

Він глянув на годинника — хоча було тільки 1.48, Ральф відчув, що повністю прокинувся і доволі бадьорий, незважаючи на прийняту таблетку. Він устав, повільно пройшов на кухню, поставив чайник на газ. Потім притулився до столу, потираючи пов’язку на лівому боку і намагаючись заспокоїти ниючий біль. Коли вода закипіла, він залив окропом пакетик «Сліпітайму»[31] — такий жарт саме для нього, — потім із чашкою в руці пройшов у вітальню. Сівши в крісло, Ральф не став умикати лампу; йому вистачало сяйва вуличних ліхтарів і м’якого світла зі спальні.

«Ну, що ж, — сказав собі він. — Знову я тут, перший ряд, центр. Починайте виставу».

Ральф не міг сказати точно, скільки часу минуло, але поступово ниючий біль у боці затих, а чай із гарячого став ледь теплим. Уловивши бічним зором якийсь рух, він повернув голову, сподіваючись побачити Розалі, але це був не собака. Двоє чоловіків вийшли на веранду одного з будинків на протилежному боці Гарріс-авеню. Ральф не міг визначити точне місце розташування й кольори будинку — жовтогарячі ліхтарі, предмет постійних турбот муніципалітету, давали багато світла, але заважали розрізняти справжні кольори, — утім, Ральф бачив, що фон виразно контрастує з основним тоном.

Так на Гарріс-авеню був пофарбований лише один будинок, і належав він Мей Лочер.

Двоє чоловіків, що стояли на веранді цього будинку, були дуже низенькі, не вище метра з чвертю. Здавалося, їх оточувала зеленувата аура. Їх однакові білі халати нагадували одежу лікарів у старих телесеріалах.

Один із карликів щось тримав у руці. Ральф прищулився. Він не міг зрозуміти, що це таке, але воно було з виду гостре й холодне. Ральф не став би клястися на Біблії, що це ніж, але йому здалося, що таке цілком можливо. Так, це справді міг бути ніж.

Найперше Ральф подумав, що ці чоловіки скидаються на прибульців, прилетіли на таких НЛО, які показували в старих фільмах на кшталт «Комуни» або «Небесного вогню». Відтак подумав про те, що він знову заснув, сидячи в кріслі, і навіть не помітив цього.

«Звичайно, Ральфе, — це ще один доказ того, що все те, що відбувається з тобою, спричинене нервовим шоком, і до того ж помножене прийомом анальгетика».

Він не відчував нічого страхітливого у двох фігурах, що стояли на веранді перед домом Мей Лочер, за винятком довгого гострого предмета в руках одного з них. Ральф вважав, що навіть мозок, який бачить сни, не зможе вичавити надто багато, споглядаючи двох лисих приятелів-карликів, одягнених у подобу білих тунік. До того ж у їхній поведінці не було нічого загрозливого, нічого потайного, нічого небезпечного. Вони стояли на веранді так, немов мали повне право перебувати тут у найбільш темну й безмовну нічну годину. Чоловіки стояли обличчям один до одного в позі, яка дозволяє припустити, що це двоє давніх приятелів провадять мирну бесіду. Вони здавалися істотами мислячими й розумними — на кшталт космічних мандрівників, які, найімовірніше, спочатку скажуть: «Ми прийшли з миром», а потім викрадуть вас, вставлять зонд в анус і почнуть спостерігати за реакцією землянина.

«Добре хоч, що цей новий сон не безконечно триваючий кошмар. Тобі гріх скаржитися».

Ні, він не скаржився. Досить і одного падіння на підлогу за ніч, спасибі. І все ж було в другому сновидінні щось, що викликало занепокоєння: воно здавалося занадто реальним, на відміну від сну про Керолайн. Зрештою, Ральф був у своїй вітальні, а не на дивному пляжі, якого він ніколи не бачив раніше. Він сидів у тому ж кріслі, у якому просиджував усі ночі, тримаючи в лівій руці чашку з вихололим чаєм, а праву підносячи до носа, як ось і зараз, відчуваючи слабкий аромат туалетного мила… «Ірландська весна», цей сорт йому подобався найбільше…

Ральф приклав руку до лівого боку й натиснув на пов’язку. Одразу ж почувся сильний біль… Але двоє лисих карликів залишилися на тому ж місці — на веранді будинку Мей Лочер.

«Несуттєво, що ти думаєш про свої відчуття, Ральфе. Це не може не мати значення, тому що…»

— Чорт забирай! — хрипло крикнув Ральф. Уставши з крісла, він поклав чашку на журнальний столик. Чай пролився на телевізійну програмку. — Чорт забирай, це не сон!

Він поспішив у кухню, незастебнута піжама звисала, старі пантофлі хляпали по підлозі, бік, поранений Чарлі Пікерінґом, посилав гарячі сигнали болю. Схопивши стільця, Ральф поволік його в маленьку прихожу. Там була вбудована шафа. Ральф увімкнув світло, розчинив дверцята й поставив стілець так, щоб можна було дотягтися до верхньої полиці, потім видерся на нього. Полиця слугувала сховищем для маси забутих речей, більшість із яких належали Керолайн. Це були дрібнички, часто просто шматочки, але одного погляду на них було достатньо, щоб відкинути останню слабку надію на те, що все це сон. Тут лежав древній пакетик «M&M’s» — таємної пристрасті Керолайн. Там же було й мереживне сердечко; пантофля-човник зі зламаним каблуком, що залишилася без пари; альбом з фотографіями. Ці речі завдавали ще більшого болю, ніж ножова рана в боку, але в Ральфа не було вибору.

Він подався вперед, опираючись для рівноваги лівою рукою на запилюжену верхню полицю, а правою риючись у цьому мотлосі, молячи Бога, щоб стілець під ним не схитнувся. Рана боліла нестерпно, і Ральф розумів, що вона знову почне кровоточити, якщо він не припинить займатися еквілібристикою, але… «Я певен, що він десь тут… Ну… Майже певен…»

Він відсунув убік коробку рибальських гачків. За ними стосиком лежали старі журнали. На обкладинці верхнього красувався Енді Вільямс.[32] Ребром долоні Ральф відсунув журнали, здійнявши в повітря хмарку пилу. Старий пакетик «M&M’s» упав на підлогу й розкрився, розбризкуючи різнокольорові драже. Ральф подався вперед ще більше, тепер майже ставши навшпиньки. Він вважав це тільки своїм припущенням, але йому здавалося, що він відчуває, як стілець готовий у будь-яку хвилину, немов ошалілий скакун, скинути його.

Не встигла ця думка мигнути у нього в голові, як стілець, скрипнувши, справді почав повільно хилитися назад. Але Ральф не звертав на це уваги, так само як і на ниючий біль у боці, і на внутрішній голос, який переконував його зупинитися, — адже він спить наяву. Саме так, як стверджує Гол у своїй книзі, все й відбувається з багатьма людьми, що страждають безсонням. І хоча ці маленькі приятелі на протилежному боці вулиці лише плід його змученої безсонням уяви, може, він справді стоїть на стільці, що плавно хилиться, й ризикує нажити собі перелом шийки стегна? А що тоді він пояснить цікавому хірургові, який зажадає подробиць?..

Ральф із бурчанням відіпхнув убік коробку, з якої, немов гострий перископ, наполовину висунулася різдвяна зірка (при цьому на підлогу полетіла сиротлива пантофелька-човник), і в дальньому лівому кутку побачив те, що шукав: ще одну коробку, у якій зберігався старий бінокль. Ральф зіскочив на підлогу саме в той момент, коли стілець уже готовий був остаточно перекинутися; пересунув його ближче, знову піднявся на нього, але однаково не зміг дотягнутися до дальнього лівого кутка. Тоді він вудкою для форелі, яка марно пролежала тут стільки років, виловив коробку з другої спроби. Підсунувши ближче, Ральф схопив її і зліз зі стільця, наступивши на пантофельку. Стопа болісно підвернулася. Ральф похитнувся, розкинувши руки в сторони, але йому вдалося зберегти рівновагу. Однак уже направляючись у вітальню, він відчув липку теплоту під пов’язкою. Виходить, він усе ж таки роз’ятрив рану. Чудово. Просто чудова ніч, cher Roberts…[33] До речі, як давно він відійшов від вікна? Здавалося, минуло дуже багато часу, Ральф був упевнений, що й сліду лікарів-карликів не залишилося. Коли він підійде до вікна, вулиця буде пустельною і… Він завмер, футляр бінокля звисав на ремені, відкидаючи довгу, колихку тінь на підлогу, залиту, немов вигадливо застиглим шаром фарби, жовтогарячим сяйвом вуличних ліхтарів.

Лисі лікарі-карлики? Здається, щойно він думав про них?

Так, звичайно, тому що саме так вони називають їх — люди, які стверджують, що були викрадені… І над ними чинили медичні експерименти… У деяких випадках навіть оперували. Це були лікарі з космосу, проктологи невідь-звідки. Але справа не лише в цьому. Більш важливо те…

«Ед сказав саме це, — подумав Ральф. — І саме в той вечір, коли він, зателефонувавши, попередив, щоб я не втручався в його справи. Він сказав, що лікар повідомив йому про Кривавого Царя, центуріонів і про все інше».

— Так, — прошепотів Ральф. У нього мороз пішов по шкірі. — Так, саме так він і сказав: «Лікар повідомив мені. Маленький лисий лікар».

Ральф підійшов до вікна. Незнайомці перемістилися з веранди Мей Лочер на під’їзну доріжку, поки він шукав бінокля. Вони стояли просто під одним із тих клятих жовтогарячих ліхтарів. Відчуття, що Гарріс-авеню нагадує порожню сцену, залишену акторами після вечірньої вистави, повернулося з дивною, непереборною силою… Але в іншому значенні. По-перше, сцена більше не була порожньою. Лиховісна п’єса, що протривала далеко за північ, розігрувалася в тому місці, яке два дивних створіння, що стояли внизу, поза всяким сумнівом, уважали спорожнілим театром.

«Як би вони вчинили, довідавшись, що один глядач усе-таки є? — подумав Ральф. — Що б вони зробили зі мною?»

Тепер лисі лікарі-карлики зображали людей, які майже досягли згоди. У цю мить вони зовсім не здавалися лікарями, навіть незважаючи на білі халати, — вони нагадували робітників після закінчення зміни на фабриці.

Ці два хлопці — поза всяким сумнівом, приятелі — зупинилися на кілька хвилин біля прохідної, бажаючи обмізкувати дільце настільки невідкладне, що не могло бути й мови про те, щоб дійти до найближчого бару. Ще кілька фраз, і вони вдарять по руках.

Ральф підніс бінокль до очей, спробував навести різкість, потім зрозумів, що забув зняти ковпачки з лінз. Він зняв їх і знову підняв бінокль. Цього разу дві фігури, що стояли під ліхтарем, немов стрибнули в його поле зору, збільшені й чудово освітлені, але розпливчасті. Ральф повернув коліща настроювання, і двоє чоловіків миттєво потрапили у фокус. Подих завмер у Ральфа в грудях.

Видіння було надзвичайно коротким; не минуло й трьох секунд, як один із чоловіків (якщо вони взагалі були чоловіками), кивнувши, поплескав співрозмовника по спині. Потім обидва відвернулися, даючи Ральфові змогу дивитися на свої лисі голови й одягнені в біле спини. Якнайбільше три секунди, але і за такий короткий проміжок часу Ральф побачив цілком достатньо, щоб відчути себе не в своїй тарілці.

Він вирішив відшукати бінокль з двох причин, і обидві вони були зумовлені його небажанням повірити, що це сон. По-перше, Ральф хотів бути впевненим, що зможе впізнати цих двох, якщо виникне така необхідність. По-друге (ця причина була не настільки доступна його розуму, але не менш важлива), він хотів розвіяти неприємну думку від несподіваної зустрічі третього виду.

Але кілька секунд спостереження в бінокль лише підтвердили побоювання Ральфа. Лікарі-карлики, здавалося, не мали характерних рис. У них були обличчя — очі, носи, роти, — але здавалися вони такими ж взаємозамінними, як і хромована обшивка автомобілів однієї марки й моделі. Малоймовірно, але прибульці могли виявитися й двійнятами. Швидше, однак, вони нагадували манекенів, з яких на ніч зняли перуки, їхня цілковита подібність була результатом не генетики, а масового виробництва.

Єдиною характерною рисою, що Ральф помітив і міг означити, була надприродна гладкість їхньої шкіри — у жодного не було хоч якоїсь помітної зморщечки або складки. Ніяких родимок, прищиків або шрамів, однак Ральф вважав, що навіть дивлячись у бінокль, можна пропустити такі деталі. Крім гладкості шкіри й дивної відсутності складок і зморщок, усе інше могло виявитися його суб’єктивною думкою. До того ж, у нього було так мало часу! Якби він не порався занадто довго зі стільцем, пошуками й іншою дурнею, а зняв одразу ковпачки з лінз, можливо, він і позбувся б занепокоєння, яке охопило його зараз.

«Вони немов начерк, — подумав Ральф за секунду до того, як чоловіки повернулися до нього спиною. — Гадаю, саме це й тривожить мене. Не ідентично лисі голови, не абсолютно однакові халати й навіть не відсутність зморщок. Саме те, що їхні обличчя нагадують начерк: очі — просто кружечки, маленькі рожеві вуха-завитки, роти — кілька швидких, трохи недбалих мазків блідо-рожевою аквареллю. Вони не схожі ні на людей, ні на прибульців; радше вони змахують на поспішно зроблених представників… Сам не знаю чого».

Але в одному Ральф був точно впевнений: лікаря № 1 і лікаря № 2 оточували яскраві аури — обидві золотаво-зелені, з насиченими червоно-жовтогарячими спалахами, що нагадували іскри багаття. Такі аури промовляли Ральфові про силу й життєву енергію, однак повністю відсутню в їхніх невиразних обличчях.

«Обличчя? Не певен, що я зможу знову їх упізнати, навіть якщо мені приставлять пістолет до скроні. Вони начебто спеціально створені такими, щоб їх одразу ж забути. Якщо вони й далі будуть лисими — тоді будь ласка. Але якщо на них надягти перуки, до того ж посадити так, що не одразу визначиш їхній зріст… Можливо, відсутність зморщок зможе допомогти… А може, й ні. Однак аури… Ці золотаво-зелені аури з червоними іскрами… Їх я впізнаю де завгодно. Але щось із ними не так. Що ж саме?»

Відповідь з’явилася так само раптово й легко, як і зображення обох створінь, коли він прибрав ковпачки з лінз.

Так, маленьких лікарів огортала завіса блискучих аур… Але в жодного з них не було «мотузочки», що виходить з маківки.

Легкою ходою вони пішли по Гарріс-авеню в напрямку Строуфорд-парку, немов двійко давніх друзів під час недільної прогулянки. Вони вже виходили з плями яскравого світла, яку відкидав ліхтар перед будинком Мей Лочер, але Ральф устиг роздивитися предмет у правій руці лікаря № 1. Ні, це не був ніж, як він припускав, і все-таки це не був предмет, який із задоволенням бачиш у руках незнайомця глупої ночі. Це були ножиці.

Знову до Ральфа повернулося відчуття, начебто його невпинно підштовхують до пащі тунелю, тільки тепер була й паніка, тому що, вочевидь, останній сильний поштовх почався з нічного кошмару, коли йому снилася покійна дружина. Щось усередині нього хотіло стиснутися й кричати від жаху, і Ральф зрозумів: якщо він не заспокоїть це щось негайно, то справді закричить. Заплющивши очі, він став глибоко дихати, з кожним вдихом намагаючись викликати образ їжі: помідор, картопля, морозиво, брюссельська капуста. Доктор Джамаль навчив Керолайн цієї найпростішої техніки розслаблення, часто це допомагало їй зменшити або зовсім зняти сильні головні болі — навіть в останні шість тижнів, коли пухлина геть вирвалася з-під контролю, ця методика іноді спрацьовувала, а тепер ось вона допомогла Ральфу впоратися з панікою. Серцебиття заспокоїлося, і відчуття, що йому просто необхідно закричати, миналося.

Продовжуючи глибоко вдихати й думати

(яблуко, груша, шматочок лимонного пирога)

про їжу, Ральф акуратно надяг ковпачки на лінзи бінокля. Руки в нього ще тремтіли, але він уже міг управляти їхніми рухами. Зачохливши бінокль, Ральф підняв ліву руку й глянув на пов’язку. Червона пляма в центрі завбільшки з таблетку аспірину, здається, не збиралася збільшуватись. Добре.

«Нічого доброго, Ральфе».

Доволі справедливо, однак, це твердження не могло допомогти вирішити одразу, що саме відбулося і як чинити далі. Перший розумний крок — відкласти аналіз сну про Керолайн на потім, а зараз визначити, що ж відбувається насправді.

— Я не спав відтоді, як упав на підлогу, — повідомив Ральф порожній кімнаті. — Я певен у цьому, як і в тому, що бачив цих двох.

Так. Він справді бачив незнайомців, їхню золотаво-зелену ауру. І в цьому він був не самотній; Ед Діпно теж бачив принаймні одного з них. Ральф міг би побитися об заклад на ферму, якби вона в нього була. Однак йому не полегшало від того, що він і параноїк, який б’є дружину, бачили одних і тих же лисих хлопців.

«І аури, Ральфе, — хіба Ед не казав щось і про них?»

Узагалі ж, Ед не вжив саме це слово, але Ральф був упевнений, що Діпно згадував про аури принаймні двічі. «Ральфе, іноді весь світ сповнений барв». Це було в серпні, незадовго до того, як Джон Лейдекер заарештував Еда за побиття дружини. Потім, майже за місяць, коли він зателефонував Ральфові: «Ти все ще бачиш барви?»

Спершу барви, потім лікарі-карлики; безсумнівно, незабаром після всього цього з’явиться і сам Кривавий Цар. Але навіть якщо не брати все це до уваги, як же йому слід розцінювати побачене?

Відповідь прийшла несподіваним, приємним сплеском ясності. У висліді мова має йти не про те, наскільки тверезий його розум, не про аури або лисих, а про Мей Лочер. Адже він щойно бачив, як двоє незнайомців під покривом ночі вийшли з будинку Мей Лочер… І один з них мав у руці предмет, який можна використати як зброю.

Ральф підійшов до телефону, зняв слухавку і набрав 911.

— Офіцер Геґен, — почувся жіночий голос. — Чим можу допомогти?

— Своєю увагою й швидкими діями, — жваво відповів Ральф. Маска розпливчастої нерішучості, яку він частенько надягав, починаючи з середини літа, була скинута; сидячи підкреслено прямо в кріслі з телефоном на колінах, Ральф мав вигляд не на сімдесят, а на здорові й діючі п’ятдесят п’ять. — Ви можете врятувати життя жінці.

— Сер, чи не будете ви настільки люб’язні назвати нам своє ім’я й…

— Не переривайте мене, будь ласка, офіцере Геґен, — твердо сказав чоловік, який ще недавно був не в змозі пам’ятати останні дві цифри телефонного номера кінотеатру. — Я прокинувся, більше заснути не міг і тому вирішив трохи посидіти. Вікна моєї вітальні виходять на Гарріс-авеню. Я щойно бачив…

Ральф замовк, думаючи не про те, що він бачив, а про те, як сказати поліцейській Геґен про побачене. Відповідь прийшла з тією ж легкістю й швидкістю, як і рішення набрати номер 911.

— Я бачив двох чоловіків, що виходять із будинку по сусідству з магазином «Червоне яблуко». Будинок належить жінці, яку звуть Мей Лочер. Л-О-Ч-Е-Р, перша літера «л», Лексінґгон. Місіс Лочер серйозно хвора. І я ніколи раніше не бачив цих двох. — Ральф знову замовк, але цього разу зробив це усвідомлено, бажаючи домогтися максимального ефекту. — В одного з них у руках були ножиці.

— Точна адреса? — запитала Геґен. Вона говорила досить спокійно, але Ральф уловив тривожні нотки в її голосі.

— Не знаю, — відповів він. — Знайдете в телефонному довіднику або поясните поліцейським, що шукати треба жовтий будинок з рожевою оздобою за півкварталу від «Червоного яблука». Можливо, їм доведеться скористатися ліхтариком, бо ці жовтогарячі вуличні ліхтарі спотворюють кольори, — але вони, безсумнівно, легко знайдуть будинок.

— Так, сер, але мені все-таки необхідно записати ваше ім’я й номер теле…

Ральф поклав слухавку. Якусь хвилину він дивився на телефон, чекаючи, що той задзвонить. Коли цього не сталося, він вирішив, що в поліції Деррі немає системи визначення номера, як у детективних фільмах, або просто така система не була ввімкнена. Добре. Правда, це не вирішувало проблеми того, що він скаже або зробить, якщо поліцейські виявлять Мей Лочер розчленованою, але дозволяло йому виграти час на обмірковування.

Унизу лежала Гарріс-авеню, пустельна й безмовна, залита яскравим світлом вуличних ліхтарів, що вишикувалися в ряд обабіч і зникали вдалині. Виставу — коротку, але сповнену драматичних подій — закінчено. Сцена знову спорожніла. Вона… Ні, не зовсім спорожніла. З’явилася, шкутильгаючи, Розалі. Вицвіла хустка розвівалася навколо її шиї. Сьогодні була не середа, тому на вулиці не стояли контейнери зі сміттям, виставлені для інспекції Розалі, і собака швидко прошкутильгав далі, поки не наблизився до будинку Мей Лочер. Тут Розалі зупинилася, опустивши морду (дивлячись на її витягнуту, доволі симпатичну мордочку, Ральф подумав, що в її родоводі безумовно були й колі).

Там щось поблискувало.

Ральф знову дістав бінокль і спрямував його на Розалі. При цьому думки його повернулися до десятого вересня — цього разу до зустрічі з Біллом і Луїзою біля входу в Строуфорд-парк. Він згадав, як Білл, обійнявши Луїзу за талію, повів її по вулиці: вони нагадали Ральфові Фреда Астера й Джинджер Роджерс. Але найдужче йому пригадувалися спектральні сліди, що залишалися після них на асфальті. Сірі належали Луїзі, маслиново-зелені — Біллу.

У ті старі добрі часи, коли Ральф ще не був визнаний вартим уваги Чарлі Пікерінґа й уявлення не мав про лисих лікарів-карликів, він вважав це галюцинацією.

Розалі обнюхувала такий же спектральний слід. Він був того ж золотаво-зеленого кольору, що й аури лікаря № 1 і лікаря № 2.

Ральф повільно відвів бінокль убік і побачив ще сліди. Дві доріжки слідів, що тягнуться по тротуару в напрямку парку. Вони тьмяніли — він бачив, як вони тануть просто на очах, — але вони все-таки були.

Ральф знову навів бінокль на Розалі, раптом відчувши жаль до приблуди… А чому б і ні? Якби йому знадобився остаточний доказ того, що він справді бачить те, що колись приймав за гру хворої уяви, Розалі могла б допомогти йому в цьому.

«Якби маленька Наталі була тут, вона теж побачила б їх», — подумав Ральф… І тут усі його сумніви спробували зайняти свої колишні позиції. Чи побачила б вона? Справді? Він вважав, що бачив, як Наталі схопилася за смужки енергії, залишені його пальцями, як вона дивилася на зелений димок, що піднімався від квітів, але чи міг він бути впевнений у цьому? Хто може напевно сказати, на що саме дивиться маленька дитина й що вона хапає рученятами?

«Але ж Розалі… Поглянь, ось вона, просто перед тобою».

Тут проблематичним було те, що Ральф не бачив слідів, поки Розалі не почала принюхуватися до тротуару. Можливо, вона всього лише вишукувала недоїдки, а те, що він бачив, вигадка його втомленого, змученого безсонням розуму… Як і самі лисі лікарі.

Розалі брела по тротуару, опустивши морду і повільно розмахуючи хвостом. Вона йшла по слідах — чи то лікаря № 1, чи лікаря № 2 і знову лікаря № 1.

«А тепер, чи не поясниш ти, Ральфе, за чим іде ця приблудна сука? Ти вважаєш за можливе, щоб собака взяв слід довбаної галюцинації? Це не плід твоєї уяви; це сліди. Справжні сліди. Сліди чоловіків у білому, за якими Керолайн просила тебе простежити».

— Однак це божевілля! — сказав він сам собі. — Цілковитий абсурд!

Але чи це так? Сновидіння могло виявитися чимось більш значним, ніж просто сновидінням. Якщо існувала така річ, як гіперреальність (а тепер Ральф міг заприсягтися в цьому), виходить, матеріальне й пророкування. І примара що приходить у сні й пророкує майбутнє. Хто зна? Принаймні, у нього було таке відчуття, начебто у стіні реальності відчинилися двері… І крізь них влітали всілякі непрошені речі.

Тепер Ральф був певен: сліди справді існували. Він бачив їх, Розалі відчувала їхній запах, і з цим нічого не можна було вдіяти. За останні півроку передчасного пробудження Ральф відкрив для себе безліч цікавих, незвичайних речей, і однією з них було те, що здатність homo sapiens до самообману знижувалася майже до мінімуму між третьою і шостою годинами ранку, а зараз…

Ральф подивився на годинника. Пів на четверту. Ось так.

У бінокль він знову бачив, що Розалі й далі йде по слідах лисих карликів. Якби зараз хто-небудь пройшов по Гарріс-авеню — хоча навряд, з огляду на час, — він нічого б не побачив, крім облізлого бездомного собаки, що безцільно принюхується до тротуару. Але Ральф бачив, до чого принюхується Розалі, й нарешті дозволив собі повірити своїм очам. Можливо, він і втратить цю віру з першими променями сонця, але в цю мить Ральф знав, на що він дивиться.

Раптово Розалі підвела голову й нашорошила вуха. На мить вона стала майже прекрасною на своєму шляху мисливського пса. Потім, за секунду до того, як фари автомобіля, що наближався до перехрестя Гарріс-авеню і Вітчгем-стріт, освітили вулицю, вона зникла тим же шляхом, що й прийшла, пустившись навтьоки незграбним ущербним бігом, і Ральфові стало жаль собаку. Якщо гарненько подумати, то ким була Розалі, як не ще однією Старою Шкапою Гарріс-авеню, ось лише вона не могла втішитися чарочкою джину або партією в покер із такими ж, як вона. Розалі розчинилася в темряві якраз вчасно — на Гарріс-авеню повільно в’їжджала поліцейська машина. Сирена була вимкнена, зате працювала блимавка, що забарвлювала сплячі будинки цієї частини Гарріс-авеню сплесками червоного і синього.

Ральф відклав бінокль і подався вперед у своєму кріслі, уважно спостерігаючи за тим, що відбувається. Серце часто билося в грудях, віддавало у скронях.

Патрульна машина поповзла ще повільніше, минувши «Червоне яблуко». Увімкнувся прожектор, промінь світла заковзав по фронтонах сплячих будинків. Коли прожектор освітив номер будинку Мей Лочер (86, Ральфові навіть не довелося напружуватися, щоб побачити номер), загорілися задні вогні, і машина зупинилася.

Двоє поліцейських у формі вийшли з авта і пішли по під’їзній доріжці до будинку, не звертаючи уваги на чоловіка, що спостерігає за ними крізь темне вікно другого поверху будинку на протилежному боці, так само як і на поблідлі золотаво-зелені відбитки слідів, на які вони ступали. Поліцейські зупинилися — певно, радилися, — і Ральф приклав бінокль до очей. Він був майже впевнений, що молодший — той самий, що разом із Джоном Лейдекером заарештовував Еда. Кнолл? Чи не так його звали?

— Ні, — пробурмотів Ральф. — Ні. Кріс Нелл. Або, може, Джесс Нелл.

Очевидно, Нелл і його напарник обговорювали щось серйозне — звичайно, набагато серйознішу проблему, ніж та, яку обговорювали лисі лікарі перед своїм відходом. Обговорення закінчилося тим, що поліцейські дістали зброю і піднялися — Нелл першим — на веранду будинку Мей Лочер. Нелл натиснув кнопку дзвінка, почекав, потім натиснув ще раз — довше, секунд п’ять. Вони почекали ще, потім і другий поліцейський, обійшовши Нелла, натиснув на кнопку.

«Можливо, йому краще дається Таємне Мистецтво Натискання Дзвінка», — подумав Ральф.

Нехай так, але цього разу техніка підвела. Ніхто не відчинив їм, і Ральфа це не здивувало. Навіть якщо не брати до уваги дивних лисих лікарів із ножицями, він сумнівався, що Мей Лочер узагалі вставала з постелі.

«Але якщо вона прикута до свого ліжка, виходить, у неї є компаньйон, хтось, хто подає їжу, доглядає за нею й так далі…»

Кріс Нелл — або, можливо, його звали Джесс — знову підійшов до дверей. Тепер, давши дзвінку спокій, він використав стару бах-бах-бах-відчиніть-іменем-закону техніку. Стукаючи кулаком лівої руки, у правій він і далі тримав пістолет, притиснувши його до холоші формених штанів.

Жахливе видіння, настільки ж яскраве й переконливе, як і аури, які він бачив, спалахнуло в голові Ральфа. Він побачив у постелі жінку з пластиковою кисневою маскою, що прикриває ніс і рот. Над маскою випнуті, осклянілі очі. А внизу горло, відкрите в широкій, рваній усмішці. Постільна білизна й нічна сорочка жінки залиті кров’ю. Неподалік на підлозі обличчям униз лежав труп ще однієї жінки — компаньйонки. На рожевому нічному халаті її не менше півдюжини колотих ран, завданих гострими ножицями лікаря № 1.1 Ральф знав: якщо відгорнути нічний халат і подивитися уважніше, одразу стане зрозуміло, що рани нагадують його власну.

Ральф спробував відігнати жахливе видіння. Але воно не минало. Він відчув тупий біль у долонях і помітив, як сильно стиснуті його кулаки, нігті впилися в долоню. Зусиллям волі Ральф розтиснув кулаки і поклав руки на коліна. Тепер його внутрішнє око бачило, що жінка в рожевому халаті ледь ворушиться — вона ще жива. Але, швидше за все, це протриває недовго. Майже напевно вона не дотягне до того моменту, коли ці два йолопи зважаться на що-небудь більш продуктивне, ніж топтання на веранді й почерговий стук у двері.

— Нумо ж, хлопці! — сказав Ральф, стискаючи коліна. — Дійте!

«Ти знаєш, що все бачене тобою відбувається лише у тебе в голові, адже так? — задався Ральф нелегким питанням. — Я хочу сказати, що, може, там і лежать дві мертві жінки, таке цілком можливо, але ти не знаєш цього напевно, чи не так? Це не те саме, що аури або сліди…» Ні, він знав — це не скидалося на аури або сліди. Але він знав так само — ніхто не відповість і не відчинить двері будинку номер 86 по Гарріс-авеню, а це не віщувало нічого доброго однокласниці Білла Мак-Ґоверна у школі в Кардвіллі. Те, що на ножицях лікаря № 1 він не помітив крові, ще нічого не доводило. По-перше, він дивився в бінокль, до того ж лисий лікар міг витерти свою зброю перед відходом з дому. Не встигла мигнути ця думка, як уява Ральфа додала закривавлений рушник, що лежав поруч із мертвою компаньйонкою в рожевому халаті.

— Та ворушіться ж ви обидва! — тихо скрикнув Ральф. — Боже милосердний, ви що, збираєтеся простояти тут усю ніч!

Гарріс-авеню знову освітили фари. Знову прибулим виявився нічим не примітний «форд-седан» із увімкненою синьо-червоною блимавкою. Чоловік, що вийшов з авта, був у цивільному — сіра поплінова куртка, синя в’язана шапочка. У Ральфа одразу зринуло сподівання, що прибулий виявиться Джоном Лейдекером, хоча той і сказав йому, що не з’явиться у місті до полудня. Бінокль не знадобився, щоб переконатися в марності сподівань Ральфа. Цей чоловік був значно стрункіший, до того ж із темними вусами. Поліцейський № 2 спустився на доріжку, щоб зустріти його, у той час як Кріс-або-Джесс Нелл заходив за ріг будинку Мей Лочер.

Була одна з пауз, яку настільки переконливо обігрують у кіно. Коп № 2 сховав пістолет у кобуру. Він і новоприбулий детектив зупинилися біля веранди будинку Мей Лочер, мабуть, розмовляючи й час від часу кидаючи погляди на замкнені двері. Кілька разів поліцейський у формі поривався піти слідом за Неллом. Детектив утримував його. Вони продовжували обмінюватися думками. Ральф застогнав з люті.

Секунди повзли неймовірно повільно, а потім усе відбулося миттєво, в тій змішаній, непослідовній, із накладками манері, в якій, здавалося, тільки й розвиваються всі екстрені ситуації. Прибула ще одна патрульна машина (особняк місіс Лочер і сусідні будинки тепер купалися в червоно-синіх спалахах, що суперничали поміж собою в яскравості). З авта вийшли ще двоє поліцейських у формі, відкрили багажник, дістали звідти громіздке пристосування, яке дуже скидалося на переносне знаряддя катувань. Ральф вирішив назвати цю хитромудру штуку Лещатами Життя. Після того як ураган 1985 року забрав життя близько двохсот мешканців міста, більшість яких опинилися у смертельній пастці автомобілів, муніципалітет вирішив придбати один такий пристрій для Деррі.

Коли новоприбулі копи потягли Лещата Життя по тротуару, двері сусіднього будинку відчинилися, і подружжя Еберлі — Стен і Ґеорґіна — вийшли на свою веранду. Їхня нічна одежа стилем і кольорами дивно гармоніювала, сиве волосся Стена стояло сторчма, що викликало неприємні спогади про Чарлі Пікерінґа. Ральф підняв бінокль, подивився на їхні здивовані, збуджені обличчя, потім знову опустив бінокль на коліна.

Наступною з’явилася карета швидкої допомоги міської лікарні Деррі. Як і в поліцейських машин, сирена її була відключена з огляду на пізній час, але блимавка на даху шалено оберталася, посилаючи навсібіч червоні спалахи. Події, що розгорталися на протилежному боці вулиці, нагадували Ральфові сцени з фільму про його улюбленого Брудного Гаррі, лише в німому варіанті.

Два копи опустили Лещата Життя на галявину. Детектив у куртці й в’язаній шапочці повернувся до них, піднявши руки в жесті «І що ж ви збираєтеся робити цією штуковиною? Вибити двері?» У ту ж мить із-за будинку з’явився Нелл. Він ішов, хитаючи головою.

Детектив у шапочці різко повернувся, прошмигнув повз Нелла і його напарника, збіг сходами і відпрацьованим ударом ноги розчинив вхідні двері будинку Мей Лочер. Він розстебнув куртку — можливо, щоб легше було дістати зброю, — а потім, не оглядаючись, увійшов усередину.

Ральфу захотілося зааплодувати цьому чоловікові.

Нелл і його партнер непевно переглянулися, потім зайшли в будинок. Ральф ще дужче подався вперед у своєму кріслі, тепер він був від вікна так близько, що від його подиху запітніло скло. Зі «швидкої допомоги» вийшли троє чоловіків, їхні білі халати при світлі ліхтарів здавалися жовтогарячими. Один відчинив задні дверцята машини, а потім вони просто стояли, засунувши руки в кишені, чекаючи, чи не знадобиться їхня допомога. Двоє поліцейських, що споруджували Лещата Життя в центрі галявини місіс Лочер, переглянулися, знизавши плечима, підняли свій пристрій і понесли назад. У тому місці, де вони опустили цю штуковину, трава залишилася прим’ятою.

«Тільки б із нею все було гаразд, — подумав Ральф. — Тільки б із нею — і з тією, що була поруч у домі, — усе було гаразд».

У дверях з’явився детектив, і серце Ральфа впало, коли той жестом підкликав чоловіків, що стояли за машиною швидкої допомоги. Двоє з них взяли носилки, третій залишився стояти. Чоловіки з носилками безшумно пішли до будинку, але не бігцем, а коли санітар, що залишився біля машини, дістав пачку сигарет і закурив, Ральф зрозумів — раптово, однозначно й безсумнівно, — що Мей Лочер мертва.

Стен і Ґеоргіна Еберлі підійшли до низького живоплоту, що відокремлював їхній дворик від галявини місіс Лочер. Там вони й стояли, обійнявши одне одного за талію, схожі на близнюків Боббсі, лише постарілих, гладших і переляканих.

Виходили й інші сусіди, чи то розбуджені мовчазними відблисками блимавок, чи тому, що телефонний зв’язок на цьому невеликому відрізку Гарріс-авеню вже перетворився на гарячу лінію. Більшість тих, що повиходили на вулицю, були старі («У нас золотий вік», — любив приказувати Білл Мак-Ґоверн… Як завжди, іронічно підводячи брову) — чоловіки й жінки, чий відпочинок такий непевний і чуйний. Ральф несподівано усвідомив, що Ед, Елен і крихітка Наталі були наймолодшими мешканцями їхньої околиці… А тепер Діпно тут більше не живуть.

«Я можу зійти вниз, — подумав Ральф. — Я чудово впишуся там, просто ще один із золотого віку Білла».

Але він не міг. Його ноги немов свинцем налилися, і Ральф був цілком певен, що якби він підвівся зараз, то одразу ж купою кісток звалився б на підлогу. Тому він залишився в ролі спостерігача, стежачи крізь вікно за п’єсою, що розгорталася перед ним на сцені, яка зазвичай пустувала в цей час… Крім поодиноких появ Розалі. Це була його п’єса, він став її автором завдяки одному-однісінькому анонімному телефонному дзвінку. Знову з’явилися санітари з носилками, цього разу вони рухалися повільніше, тому що на носилках лежала накрита простирадлом фігура. Тривожні червоно-сині відблиски блимавок ковзали по простирадлу, по обрисах ніг, стегон, рук, шиї, голови.

Ральф, здавалося, знову поринув у сон. Під простирадлом він побачив свою дружину — не Мей Лочер, а Керолайн Робертс, у будь-який момент голова її могла розколотися, і чорні жуки, які розжиріли, харчуючись хворими клітинами її мозку, почнуть вибиратися назовні.

Те, що вирвалося в нього з грудей, не піддавалося визначенню — це були невимовні звуки суму й люті, жаху й утоми. Він довго сидів у такій позі, бажаючи тільки одного — взагалі ніколи нічого не бачити — і сліпо сподіваючись, що навіть якщо й існує той невідомий тунель, йому зовсім не обов’язково входити туди. Аури таємничі й красиві, але краса всіх їх, разом узятих, не могла переважити навіть однісіньку мить того кошмарного сну, в якому він побачив свою дружину, закопану по підборіддя в пісок; їхня краса не могла затьмарити жаху болісних годин нічного безсоння або страху від вигляду накритої простирадлом фігури.

Він не просто жадав фіналу цієї вистави, — сидячи в кріслі, притиснувши подушечки пальців до заплющених очей, він прагнув, щоб усе скінчилося — усе, усе, усе. Уперше за двадцять п’ять тисяч днів свого життя він бажав померти.

Розділ дев’ятий

На стіні тісного квадратного приміщення, що служило кабінетом інспекторові Джону Лейдекеру, висів дешевий плакат. Колись він зображував слоника Дембо з величезними вухами. Тепер же голову Дембо закривала збільшена фотографія, з якої дивилася Сьюзен Дей. Рот і підборіддя були акуратно вирізані, щоб помітно було хобот слона.

— Прекрасно, — іронічно зауважив Ральф.

Лейдекер розсміявся:

— Політично не дуже правильно, як ви гадаєте?

— М’яко сказано, — відповів Ральф, міркуючи, що зробила б із таким плакатом Керолайн, як учинила б вона в цьому випадку. Була без чверті друга пополудні; понеділок видався холодним. Ральф і Лейдекер щойно прийшли з будинку окружного суду, де Ральф зробив заяву з приводу вчорашнього інциденту із Чарлі Пікерінґом. Питання Ральфові задавав помічник окружного прокурора, і це мало такий вигляд, начебто бритва знадобиться йому не раніше ніж за рік-два.

Лейдекер дотримав одну свою обіцянку — він склав Ральфові компанію, мовчки просидівши в кутку кабінету помічника окружного прокурора. Але друга його обіцянка — почастувати Ральфа кавою — виявилася радше стилістичним прийомом, жахливим на вигляд варивом з автомата, установленого в кутку захаращеної кімнати чергових на другому поверсі. Ральф зробив обережний ковток і підбадьорився, зрозумівши, що смак цього пійла не набагато кращий, ніж його вигляд.

— Цукор? Вершки? — запитав Лейдекер. — Чи пістолет?

Ральф посміхнувся й похитав головою:

— Чудово… Хоча навряд чи можна покладатися на мій смак. Минулого літа я перейшов на дві чашечки в день, і тепер мені видається смачною будь-яка кава.

— Те саме в мене із сигаретами — що менше я курю, то кращими вони мені здаються. Заборонений плід солодкий. — Лейдекер дістав з кишені коробочку із зубочистками, вийняв одну й затис губами. Потім, поставивши свою чашку з кавою на процесор комп’ютера, підійшов до плаката з Дембо й заходився витягувати кнопки.

— Не варто робити цього через мене, — мовив Ральф. — Це ж ваш кабінет.

— Помиляєтеся. — Лейдекер відклеїв акуратно вирізану фотографію Сьюзен Дей із плаката й, зім’явши її, викинув у кошик. Потім заходився згортати і сам плакат.

— Справді? Тоді чому на дверях табличка з вашим іменем?

— Ім’я моє, але кабінет належить вам і вашим колегам — платникам податків, Ральфе. А також будь-якому репортерові, що придибає сюди з камерою, і якщо плакат потрапить у програму теленовин, мені будуть непереливки. Я забув його зняти ще в п’ятницю ввечері, а був відсутній я майже весь вікенд — дуже рідкісний випадок у моїй практиці, мушу зазначити.

— Я зрозумів, що не ви повісили його. — Ральф прибрав якісь папери зі стільця й присів.

— Звичайно, не я. Невідомі доброзичливці влаштували для мене щось на кшталт вечірки в п’ятницю. Повний набір з пирогом, морозивом і сюрпризом.

Лейдекер, порившись у столі, знайшов гумку, надів її на скручений плакат і, весело підморгнувши Ральфові, кинув трубочку в кошик.

— Мені презентували набір трусиків з вирізаною промежиною, балончик для вагінальних спринцювань із ароматом полуниці, добірку антиабортної літератури, яку випускають «Друзі життя» — до неї входить і книжка коміксів під назвою «Небажана вагітність Денізи», — і цей плакат.

— Сподіваюся, вечірку влаштували не на честь вашого дня народження?

— Ні. — Лейдекер, зітхнувши, хруснув кісточками пальців. — Так хлопці відзначили доручення мені особливої справи.

Ральф бачив слабкі спалахи блакитної аури навколо голови й плечей Лейдекера, але зараз він не намагався розшифровувати їхнє значення.

— Справи, пов’язаної із приїздом Сьюзен Дей? Ви повинні охороняти її під час перебування в місті?

— Пряме влучення. Звичайно, поліція штату теж буде поруч, але в подібних ситуаціях вони занадто багато уваги змушені приділяти контролю за вуличним рухом. Приїдуть і представники ФБР, але вони в основному займаються тим, що валандаються всюди, фотографують і пред’являють одне одному секретні значки.

— Але ж у цієї пані мусять бути й свої охоронці, хіба не так?

— Так, але мені невідома ні їх кількість, ні якість. Сьогодні я розмовляв з їхнім представником, він справив на мене приємне враження, але до п’ятниці ми повинні організувати й власну охорону. Згідно з наказом, нас мусить бути п’ятеро. Я плюс четверо добровольців. Нашою метою є… Секундочку… Вам це сподобається… — Лейдекер, порившись у паперах на столі, знайшов потрібний листок і прочитав: «…зберігати посилену присутність і високий ступінь видимості».

Він поклав папір на стіл і посміхнувся Ральфу. Однак посмішка вийшла далеко не веселою.

— Інакше кажучи, — пояснив Лейдекер, — якщо хтось зважиться застрелити цю заразу або влаштувати їй кислотний душ, нам буде потрібна Лізетт Бенсон або інший репортер, щоби принаймні зафіксувати факт того, що ми були поблизу.

— Як ви можете так недолюблювати людину, якої ніколи не бачили?

— Я не просто недолюблюю її, Ральфе, я ненавиджу її. Послухайте, я — католик, моя люба матінка була католичкою, мої діти — якщо вони в мене будуть — стануть служками в соборі Святого Йосипа. Чудово. Бути католиком просто чудово. Зараз дозволяється їсти м’ясо навіть у Страсну п’ятницю. Але якщо ви вважаєте, що бути католиком автоматично означає бути противником абортів, то глибоко помиляєтеся. Бачите, я католик, якому доводиться допитувати людей, які б’ють своїх дітей або спускають їх зі сходів після веселенької нічки, утопленої в ірландському віскі.

Лейдекер, розстебнувши комір сорочки, дістав золотий медальйон і показав його Ральфові.

— Марія, мати Ісуса. Я ношу його з тринадцяти років. П’ять років тому я заарештував чоловіка з точнісінько таким же медальйоном. Він щойно перед тим зварив заживо свого дворічного пасинка. Я розповідаю вам чисту правду. Той тип поставив величезну каструлю з водою на газ, а коли та закипіла, схопив хлопча за щиколотки й опустив у каструлю, немов рака. Чому? Тому що малий мочився в ліжечко. Так він нам пояснив. Я бачив тіло, і я скажу вам, що у порівнянні з цим фотографії, які так люблять показувати засланці з «Друзів життя», не більш аніж дитячий лепет.

Голос Лейдекера ледь затремтів, видаючи внутрішнє напруження.

— Але найбільше мене вразило те, як цей тип плакав і як він, тримаючись за медальйон із зображенням святої Діви Марії, говорив, що йому необхідно висповідатися… Мене захоплюють католики, Ральфе… Але я твердо переконаний, що не може священик стати справжнім батьком для своєї пастви, якщо він позбавлений права бути батьком власної дитини.

— Добре, — кивнув Ральф. — Але що ви маєте проти Сьюзен Дей?

— Вона розворушила це чортове осине гніздо! — закричав Лейдекер. — Вона приїжджає в моє місто, і я зобов’язаний захищати її. Чудово! У мене є надійні хлопці, і якщо нам пощастить, ми випровадимо її з міста з головою, яка й далі сидітиме на плечах, і грудьми, що стирчать у потрібний бік, але як же щодо попередніх подій? І того, що відбудеться після її від’їзду? Гадаєте, її це цікавить? Невже ви думаєте, що людей, які курирують Центр допомоги жінкам, хвилюють побічні ефекти!

— Не знаю.

— Захисники Центру не менш схильні до насильства, ніж «Друзі життя». Чи знаєте ви, з чого все почалося?

Ральф порився в пам’яті, пригадуючи свою першу розмову про Сьюзен Дей із Гемом Дейвенпортом. Йому майже вдалося вловити суть, але вона одразу вислизнула. Безсоння знову перемогло. Він заперечно похитав головою.

— Поділ території, — пояснив Лейдекер і обурено розреготався. — Усе той же простий, старий, як світ, припис про поділ території. Чудово звучить. На початку цього літа двоє найбільш консервативно налаштованих членів міської ради — Джордж Тенді й Емма Вітон — подали прохання до Комітету із захисту прав територій з вимогою переглянути межі ділянки, на якій розташований Центр. Ідея така — з уведенням нових меж одержати можливість стерти це місце з лиця землі. Сумніваюся, що я формулюю правильно, але суть ви вловили.

— Звичайно.

— Отож. Тому — назвемо їх «друзі вибору» — запросили Сьюзен Дей приїхати в Деррі й виступити з промовою, яка залучила б їм ще більше людей, готових стати до боротьби з «Друзями життя». Єдина проблема полягає в тому, що супротивники абортів не мали жодного відношення до перерозподілу території № 7, і людям із Центру допомоги жінкам відомо про це! Чорт забирай, одна з їхніх директрис, Джун Голлідей, — член міської ради. Вона й ця сука Вітон мало не плюють одна одній в обличчя, стикаючись у коридорі муніципалітету. Перерозподіл території № 7 від самого початку був замком на піску, тому що Центр допомоги жінкам технічно є лікарнею, як і міська лікарня Деррі, розташована по сусідству. Якщо змінити територіальні закони з тим, щоб оголосити діяльність Центру нелегальною, виходить, що те саме станеться і з однією з трьох лікарень округу Деррі — третього за величиною округу штату Мен. Отже, цього ніколи не сталося б, але це й не важливо, тому що від самого початку проблема полягала в іншому. В основі всього — капосність і бажання зробити щось назло супротивникові. А для більшості прихильників вибору — один із моїх колег називає їх китоподібними людьми — справа полягає ще й у власній правоті.

— Правота? Не розумію.

— Їм недостатньо того, щоб жінка, не криючись, могла прийти туди будь-коли й позбутися зайвої проблеми у вигляді маленької рибки, що росте в ній, — прихильники вибору воліють, щоби в суперечці їхнє було зверху. У глибині душі вони хочуть, щоб такі, як Ден Далтон, визнали їхню правоту, а цього ніколи не станеться. Скоріше араби й ізраїльтяни визнають, що були не праві, і покинуть зброю. Я визнаю право жінки на аборт, якщо в цьому справді виникає необхідність, але мене нудить від ставлення до цього прихильників вибору. Наскільки я розбираюся в житті, по суті вони нові пуритани, які вважають, що людина, котра думає не так, як вони, обов’язково потрапить у пекло… Ось лише в їхній уяві це місце, де по радіо транслюють тільки народну музику, а годують винятково смаженими курми.

— Та й гострі ж ви на язик!

— Спробуйте посидіти на пороховій бочці три місяці, тоді побачимо, що будете відчувати ви. Скажіть мені лише одне — як по-вашому, штрикнув би вас ножем Пікерінґ, якби в цій справі не був замішаний Центр допомоги жінкам, «Друзі життя» і Сьюзен Не-Чіпайте-Мою-Священну-Корову Дей?

Ральф зробив вигляд, що уважно обмірковує питання, насправді ж він розглядав ауру Джона Лейдекера. Вона була здорових блакитних кольорів, але по краях миготіли й швидко зникали зеленуваті іскорки. Саме вони й зацікавили Ральфа; здається, він знав, що це означає.

Нарешті він мовив:

— Ні. Думаю, ні.

— І я такої ж думки. Ви були поранені у війні, результат якої вже відомий, Ральфе, і ви далеко не остання жертва. Але якщо ви підете до китоподібних — або до Сьюзен Дей, — розстебнете сорочку, покажете пов’язку й скажете: «Частково в цьому й ваша провина», вони піднімуть руки й заперечать: «О ні, що ви, нам дуже жаль, що ви постраждали, Ральфе, адже ми проти насильства, і це не наша провина, однак нам необхідно, щоб Центр продовжував працювати, нам потрібні чоловіки й жінки на барикадах, і якщо для цього буде потрібно трохи пролитої крові, нехай буде так». Але справа абсолютно не в Центрі, саме це й обурює мене найбільше. Справа в…

— …абортах.

— Та ні ж! Праву на аборти нічого не загрожує у штаті Мен, та й у Деррі теж, що б там не говорила Сьюзен Дей. Справа в тому, чия команда краща. Справа в тому, на чиєму боці Бог. Справа в тому, хто правий. Як би я хотів, щоб усі вони проспівали: «Ми чемпіони» — і напилися до чортиків.

Ральф розсміявся, закинувши голову. Лейдекер розсміявся разом з ним.

— Звичайно, вони дуболоми, — знизавши плечима, закінчив він. — Але вони наші дуболоми. Вам здається, що я жартую? Ні. Центр допомоги, «Друзі життя», «Вартові тіла», «Наша справа»… Усі вони наші ослячі сраки, і я, слово честі, не проти того, щоб доглядати за своїми. Саме тому я й вибрав свою роботу, саме тому я й залишаюся тут. І ви вже даруйте мені, якщо я божеволію від думки, що мені доведеться охороняти якусь довгоногу Міс Америка з Нью-Йорка, яка хоче прилетіти сюди, виголосити провокаційну промову, а потім змитися, прихопивши з собою кілька публікацій власних інтерв’ю і достатньо матеріалу для чергового розділу нової книги. Нам в обличчя вона буде говорити, яке ми прекрасне плем’я травоїдних, а повернувшись у розкішні апартаменти на Парк-авеню, розповість своїм друзям про те, що їй ніяк не вдається змити лайно наших паперових фабрик з її чудового волосся. Вона ж жінка… І якщо нам пощастить, то все заспокоїться, ніхто не загине й не постраждає.

Ральф уже не сумнівався в значенні цих зеленуватих іскорок.

— Але ви налякані? — запитав він.

Лейдекер здивовано глянув на нього:

— Дуже помітно?

— Трохи, — відповів Ральф і подумав: «Тільки по твоїй аурі, Джоне. Тільки по аурі».

— Так, я наляканий. На особистому рівні я боюся провалити завдання, яке нічим не компенсувати, якщо справи підуть погано. На професійному рівні я боюся, що з нею щось станеться під час мого чергування. На громадському рівні я просто тремчу від усвідомлення того, що може статися, якщо виникне конфронтація і джина випустять із пляшки… Ще кави, Ральфе?

— Ні, дякую. До того ж мені час іти. А що буде з Пікерінгом?

Насправді його не дуже цікавила доля Чарлі Пікерінґа, але товстун-поліцейський цілком може насторожитися, якщо в першу чергу Ральф запитає про Мей Лочер, а не про Пікерінґа. Йому це видасться навіть підозрілим.

— Стів Андерсон — помічник окружного прокурора, який розмовляв з вами, і призначений судом адвокат Пікерінґа гарують зараз, мов коняки. Адвокат Пікерінга стверджуватиме, що зуміє домогтися для свого клієнта — до речі, думка про те, що Чарлі Пікерінґ може бути чиїмось клієнтом, просто не вкладається у мене в голові — обвинувачення в нападі другого ступеня тяжкості. Андерсон натомість буде стверджувати, що Пікерінґа час добряче провчити й сховати якомога надійніше, і висуне обвинувачення у спробі вбивства. Адвокат Пікерінґа зробить вигляд, що він шокований, і завтра вашого приятеля звинуватять у нападі першого ступеня із застосуванням холодної зброї. У результаті справу винесуть на розгляд суду. Потім, можливо в грудні, та радше наступного року, вас викличуть як головного свідка.

— А як щодо застави?

— Можливо, заставу визначать у розмірі сорока тисяч доларів. Можна внести десять відсотків готівкою, якщо під іншу частину є гарантії, але в Чарлі Пікерінга немає будинку, машини, навіть годинника фірми «Таймекс». У підсумку він може опинитися в Джуніпер-Гілл, але ціль гри інша. Цього разу ми хочемо надовго забрати його з вулиці, а стосовно таких людей, як Чарлі, саме це стає метою.

— Чи є шанс, що «Друзі життя» внесуть за нього заставу?

— Немає. Останній тиждень Ед Діпно багато часу проводив із Чарлі, вони удвох попивали каву в Бейчел-шоп. Уявляю, як Ед викладав йому таємницю центуріонів і Царя Діамантів…

— Ед називає його Кривавим Царем…

— Та як завгодно, — Лейдекер махнув рукою. — Але я уявляю, як він пояснював йому, що ви права рука диявола і що тільки така кмітлива, хоробра й рішуча людина, як Чарлі Пікерінґ, може прибрати вас із дороги.

— Ви уявляєте його такою собі комп’ютерною програмою, — сказав Ральф. Він згадав Еда Діпно, який грав з ним у шахи незадовго до хвороби Керолайн. Той Ед був інтелігентною, з умінням красиво викладати свої думки, цивілізованою людиною з величезним запасом доброти. Ральф дотепер не міг зіставити того Еда з нинішнім, але ж сутність Еда відкрилася йому вперше ще в липні 1992 року. Сьогоднішній Ед змушував думати про себе, як про «бійцівського півня».

— Не просто комп’ютерною програмою, а небезпечною комп’ютерною програмою, — наголосив Лейдекер. — Для нього Чарлі всього лише знаряддя, подоба ножа, яким чистять яблуко. Якщо в такого ножа відскакує лезо, ніхто не біжить до точильника, щоб замінити його на нове, до чого така турбота. Ніж просто викидають у сміттєвий бак, а натомість купують новий. Саме так і поводяться хлопці типу Еда Діпно з хлопцями типу Чарлі Пікерінґа, а тому що Ед і є «Друзі життя» — принаймні зараз, — не думаю, що є причини хвилюватися щодо звільнення Чарлі під заставу. За кілька днів він буде цілковито самотній.

— Зрозуміло, — мовив Ральф. Його трохи стривожило оте співчуття до Пікерінга. — Я хочу подякувати вам за те, що моє ім’я не потрапило в газети… Якщо ви мали до цього відношення.

«Деррі ньюс» у колонці поліцейської хроніки помістила коротеньку замітку про інцидент, повідомивши тільки, що Чарльз Г. Пікерінг був арештований за «збройний напад» у приміщенні публічної бібліотеки.

— Іноді ми просимо їх про послугу, іноді вони звертаються до нас із проханням, — сказав Лейдекер, підводячись. — Так уже влаштований світ. Якби недоумки з «Друзів життя» і педанти з «Друзів Центру» зрозуміли це, працювати стало б набагато легше.

Ральф витяг скручений плакат зі слоником Дембо із кошика для сміття і запитав:

— Можна мені забрати плакат? Я знаю одне маля, якому сподобається слоник.

Лейдекер розвів руками:

— Ви мій гість — вважайте це маленьким призом за хорошу поведінку. Тільки не просіть у мене дамських трусиків з вирізаною промежиною.

Ральф розсміявся:

— О, я не збираюся зазіхати на вашу власність.

— А якщо серйозно, я вдячний, що ви прийшли, Ральфе. Спасибі.

— Мені це було неважко. — Потягнувшись через стіл, Ральф потиснув руку Лейдекеру і рушив до дверей. Він почувався до абсурдності нерозумно, немов був лейтенантом Коломбо з телесеріалу — усе, що йому потрібно, це старий теплий плащ. Уже взявшись за дверну ручку, він повернувся.

— Можна запитати вас про щось, абсолютно не пов’язане з Чарлі Пікерінґом?

— Звичайно.

— Сьогодні вранці я почув у «Червоному яблуці», що місіс Лочер, моя сусідка, вночі померла. У цій події немає нічого дивного, у неї була емфізема легенів. Але між тротуаром і доріжкою до її будинку натягнуто поліцейські загороджувальні стрічки, і на дверях табличка, де написано, що будинок опечатаний поліцією Деррі. Вам що-небудь відомо про це?

Лейдекер так довго й пильно дивився на Ральфа, що тому стало не по собі… Але тільки не через ауру. У ній не було нічого, що вказувало б на підозрілість.

«Господи, Ральфе, чи не здається тобі, що ти занадто серйозно сприймаєш подібні речі?»

Що ж, може, й так. Принаймні, він був радий, що зеленуваті спалахи не відновили своє мерехтіння по краях аури Лейдекера.

— Чому ви так на мене дивитеся? — запитав Ральф. — Якщо я сказав або зробив щось не так, вибачайте.

— Зовсім ні, — заспокоїв його Лейдекер. — Однак у цій справі є якась таємничість, навіть надприродність. Якщо я розповім вам, чи зможете ви тримати язика за зубами?

— Не сумнівайтеся.

— Мене щиро турбує ваш сусід. Коли вимовляють слово «розсудливість», я ніколи не асоціюю його з професором.

Ральф від душі розсміявся:

— Я не скажу йому анічогісінько — слово честі, — але цікаво, що ви згадали саме про нього. Колись давно Білл учився в одному класі з місіс Лочер.

— Не можу собі навіть уявити, що професор колись бігав підтюпцем, — сказав Лейдекер. — А ви?

— Приблизно, — відповів Ральф, але уявний образ вийшов доволі своєрідним: Білл Мак-Ґоверн, у якому одночасно було щось і від маленького лорда Фонтлероя, і від Тома Сойєра, у бриджах, білих гольфиках… І панамі.

— Ми не впевнені в тому, що саме сталося з місіс Лочер, — сказав Лейдекер. — Ми знаємо тільки, що близько третьої ночі служба 911 отримала анонімний дзвінок — чоловік стверджував, що бачив двох незнайомців — одного з ножицями, — які виходили з будинку місіс Лочер.

— Її вбили? — вигукнув Ральф, одночасно усвідомлюючи дві речі: він поводиться більш правдоподібно, ніж очікував, і тільки що перейшов міст. Ральф не спалив його за собою — принаймні, поки що, — але він не зможе повернутися назад без цілої лавини пояснень.

Лейдекер знизав плечима:

— Якщо й так, то зробили це не ножицями і взагалі без застосування колюче-ріжучої зброї. На тілі немає ніяких слідів.

Хоч це давало якесь полегшення.

— З іншого боку, те, що сталося, могло налякати до смерті — особливо літню і хвору людину, — сказав Лейдекер. — Принаймні пояснити буде легше, якщо ви дозволите розповісти те, що відомо мені самому. Це не займе багато часу, повірте.

— Звичайно, слухаю.

— Хочете довідатися щось цікаве? Першою людиною, про яку подумав я, прочитавши запис дзвінка, були ви.

— Через безсоння, правильно? — запитав Ральф. Голос його звучав твердо і впевнено.

— І безсоння, і той факт, що він стверджував, начебто бачив цих двох з вікна своєї вітальні. Вікна вашої вітальні виходять на Гарріс-авеню, чи не так?

— Так.

— Отож. Я навіть хотів прослухати запис плівки, але потім згадав, що сьогодні ви прийдете сюди… До того ж сон знову повернувся до вас. Адже так?

Не вагаючись ні секунди й не роздумуючи, Ральф підпалив міст, який щойно проминув.

— Ну, я вже не сплю так, як у шістнадцять, не буду обманювати, але якщо це я зателефонував учора в поліцію, то, мабуть, зробив це уві сні.

— Приблизно так міркував і я. Крім того, якби ви помітили щось незвичайне на вулиці, чи стали б ви дзвонити анонімно?

— Ясна річ, — підтакнув Ральф, а сам подумав: «Але, припустімо, сталося не просто щось незвичайне, Джоне? Припустімо, все здавалося абсолютно неймовірним?»

— Згоден, — кивнув Лейдекер. — Звичайно, з вашого вікна Гарріс-авеню як на долоні, однак те саме видно й із трьох дюжин інших будинків… До того ж, якщо той приятель стверджував, начебто він у будинку, зовсім не обов’язково, що так було насправді.

— Звичайно. Поряд із «Червоним яблуком» телефонна будка, звідки можна подзвонити, і ще одна біля винної крамнички. Ще двійко біля Строуфорд-парку, якщо вони, звісно, справні.

— У парку чотири телефони-автомати, і всі вони працюють. Ми перевірили.

— Але навіщо було брехати про те, де він?

— Найбільш імовірна причина полягає в тому, що анонім, можливо, брехав і про все інше. Принаймні Донна Геґен сказала, що голос звучав молодо й упевнено. — Сказавши це, Лейдекер поморщився й ляснув себе по лобі. — Ральфе, я зовсім не це хотів сказати. Вибачте.

— Та нічого, все нормально — ідея, що мій голос звучить, як у старого шкарбуна на пенсії, не є для мене новою. Я справді стара перечниця. Продовжуйте.

— Чергував Кріс Нелл — пам’ятаєте, разом з ним ми заарештували Еда Діпно?

— Я пам’ятаю його ім’я.

— Отож. Стів Атгербек чергував тієї ночі. Він хороший хлопець.

«Чоловік у в’язаній шапочці», — подумав Ральф.

— Леді була мертва, але жодних слідів насильства. Нічого не пропало, однак у таких стареньких леді, як Мей Лочер, зазвичай немає ніяких особливих цінностей — ні відеоапаратури, ні стереосистем, нічого такого. Правда, у неї зберігалося кілька ювелірних виробів. Не можна сказати, що у світі немає дорожчих або кращих коштовностей, але…

— Чому злодії не забрали їх?

— Саме так. Але більш цікаво те, що вхідні двері — той, хто телефонував у поліцію, стверджував, що бачив, як ті двоє вийшли з будинку, — були зачинені зсередини. Не просто на замок, а ще на засув і на ланцюжок. Як і двері чорного ходу. Тож якщо той, хто дзвонив, був у себе, а Мей Лочер була вже мертва, коли пішла ця парочка, хто ж тоді зачинив двері?

«Можливо, це зробив Кривавий Цар», — подумав Ральф… І, на свій жах, мало не вимовив це вголос.

— Не знаю, а як щодо вікон?

— Закриті. На всі шпінгалети. До того ж, якщо вам недостатньо подробиць у дусі Аґати Крісті, Стів стверджує, що й зимові рами вставлені. Одна з сусідок повідомила, що минулого тижня місіс Лочер запрошувала якогось хлопчика вставити рами.

— Я знаю, — кивнув Ральф. — Саллівена, він розносить пошту. Тепер і я згадав, що бачив його за цим заняттям.

— Зовсім як у фантастичному романі, — зауважив Лейдекер, але Ральф подумав, що Лейдекер, не роздумуючи, обміняв би справу Сьюзен Дей на справу Мей Лочер. — Результати медичної експертизи надійшли саме в той момент, коли я вже йшов до вас у будинок окружного суду. Я встиг переглянути їх. Тромбоз… Інфаркт міокарда. Наразі ми вважаємо нічний дзвінок жартом — у будь-якому місті подібне буває частенько, — а смерть леді сталася від серцевого приступу, ускладненого емфіземою.

— Інакше кажучи, простий збіг. — Такий висновок урятував би Ральфа від безлічі турбот, але в його голосі звучала недовіра.

— Так, мені це теж не дуже подобається. Як і Стіву, саме тому й опечатали будинок. Судові експерти перевернуть там усе догори дном, можливо, уже завтра вранці. А поки що останки місіс Лочер відправиться в Огасту для більш докладної експертизи. Хтозна, що вона покаже? Іноді їм справді вдається влаштувати ціле шоу. Ви здивувалися б їхньому вмінню.

— Не сумніваюся, — відповів Ральф. Лейдекер кинув зубочистку в попільницю, насупився, потім обличчя його знову просвітліло.

— О, у мене виникла ідея — я попрошу кого-небудь із помічників зробити дубль запису дзвінка й прокручу його вам. Можливо, ви впізнаєте голос. Хтозна, траплялися й більш неймовірні речі.

— Не перечу, — відповів Ральф, вимушено посміхаючись;

— Цю справу веде Аттербек. Ходімо, я проводжу вас.

У коридорі Лейдекер ще раз пильно подивився на Ральфа. Цього разу старий відчув себе непевно, не зрозумівши значення погляду. Аур він знову не бачив.

Ральф спробував посміхнутися:

— У мене виріс другий ніс?

— О, ні. Я просто здивований: як на людину, яка вчора пережила те, що випало на вашу долю, ви маєте чудовий вигляд. Особливо в порівнянні з тим, яким ви були минулого літа… Якщо подібне зробив з вами стільниковий мед, я обов’язково куплю цілу пасіку.

Ральф розсміявся так, начебто почув найкумедніший жарт у своєму житті.

Перша сорок дві, передсвіт вівторка.

Ральф, сидячи в кріслі, спостерігає, як навколо ліхтаря кружляє осінній дощ. Перед будинком Мей Лочер понуро обвисла стрічка поліцейського огородження.

Усього близько двох годин сну, і він знову думає про те, що бути мертвим набагато краще. Жодного безсоння. Жодного втомливо довгого чекання світанку в ненависному кріслі. І більше жодних днів, коли здається, що дивишся на світ крізь невидиму захисну плівку, яку вже багато років розхвалюють дантисти в рекламних роликах. У ті далекі дні телебачення тільки починало свій хід по країні, у волоссі Ральфа з’являлися перші сиві відблиски, і він завжди засинав за п’ять хвилин після того, як покохається з Керолайн.

«А люди й далі кажуть, який чудовий у мене вигляд. Містика, та й годі».

Хоча це було не так. Зважаючи на те, що він побачив останнім часом, компліменти з приводу його вигляду були аж у кінці списку всього незвичайного й дивного.

Ральф знову глянув на дім Мей Лочер. Як твердив Лейдекер, двері були зачинені зсередини, але Ральф бачив, як два маленьких лисих лікарі виходили з дверей, бачив, чорт забирай…

Але чи бачив?

Чи бачив насправді?

Подумки Ральф повернувся у вчорашній ранок. Він сидів у цьому ж кріслі з чашкою чаю на колінах і думав:

«Нехай же почнеться вистава». А потім побачив, як виходять із дверей оті карлики, бачив, як вони виходили з будинку Мей Лочер.

Хоча, можливо, він і помилявся, тому що дивився не на будинок, він дивився у бік «Червоного яблука». Уловивши бічним зором неясний рух, Ральф подумав, чи не Розалі це, і повернув голову, щоб перевірити. Ось тоді він і побачив лисих карликів на веранді будинку Мей Лочер. Тепер Ральф уже не був цілком певен у тому, що бачив, як відчинялися вхідні двері. Швидше за все, він вигадав це, а чому б і ні? Вони ж не йшли по доріжці до будинку місіс Лочер.

«Ти не знаєш цього, Ральфе».

Але він знав. О третій ранку Гарріс-авеню була настільки ж пустельна й тиха, як і місячні гори, найменший рух одразу привертав увагу.

Чи вийшли лікар № 1 і лікар № 2 із дверей? Що довше Ральф міркував про це, то більше сумнівався.

«Тоді що ж сталося, Ральфе? Може, вони з’явилися з тієї невидимої захисної плівки? Або — як щодо такого? — можливо, вони пройшли крізь двері, як примари у фільмах про космічних прибульців!»

Божевілля — але, швидше за все, саме так воно й було.

«Що? Вони пройшли крізь ці чортові двері? О, Ральфе, тобі необхідна допомога. Тобі слід поговорити з ким-небудь про те, що відбувається з тобою».

Так. В одному він був упевнений: йому просто необхідно поговорити з ким-небудь до того, як це приведе його розум до божевілля. Але з ким? Найкраще було б із Керолайн, однак вона мертва. Лейдекер? Але ж Ральф уже збрехав йому про дзвінок у поліцію. Чому? Тому що правда звучала б як марення божевільного. Начебто він заразився параноєю Еда Діпно — так люди підхоплюють застуду. Хіба це не найбільш імовірне пояснення ситуації, якщо дивитися на речі тверезо?

— Але ж це не так, — прошепотів він. — Вони існують насправді. Як і аури.

«Тернистий і довгий шлях в Едем, любий… І стеж за золотаво-зеленими слідами чоловіків у білому, поки ти в дорозі».

Розповісти кому-небудь. Викласти все. Так. І він зобов’язаний зробити це до того, як Джон Лейдекер прослухає плівку із записом телефонної розмови і вимагатиме пояснень. Насамперед бажаючи знати, чому Ральф збрехав і що насправді йому відомо про смерть Мей Лочер.

Розповісти кому-небудь. Викласти все.

Але Керолайн мертва, Лейдекер ще недостатньо близький йому, Елен у Центрі допомоги жінкам, а Луїза Чесс могла проговоритися своїм подружкам. Хто ж залишається?

Відповідь стала очевидною, як тільки Ральф розклав усе по поличках, однак він і далі відчував внутрішній опір при думці, що має розповісти Мак-Ґоверну про те, що відбувається з ним останнім часом. Він пригадав той день, коли застав Білла на лавці в парку і той оплакував старого друга й ментора Боба Полгерста. Ральф намагався розповісти Біллові про аури, але той, здавалося, не чув його, Мак-Ґоверн був занадто зайнятий, граючи свою звичайну сценку з приводу того, як погано бути старим.

Ральф подумав про іронічно підняту брову. Про незмінний цинізм. Про неодмінне сумовито витягнуте обличчя. Про натяки, які частенько змушували Ральфа посміхатися, але викликали й комплекс неповноцінності. А ще ставлення Мак-Ґоверна до Луїзи: поблажливо безсердечне.

Одначе все було трохи інакше, і Ральф знав це. Білл Мак-Ґоверн був здатний на добрий учинок і — що, мабуть, більше важливо в цьому випадку, — на розуміння. Вони знали одне одного років двадцять, а десять прожили в одному домі. Мак-Ґоверн був одним із тих, хто виносив труну Керолайн, і якщо Ральф не міг поговорити про все з Біллом, то з ким же йому тоді говорити?

Відповіді, здавалося, не було.

Розділ десятий

Туманні кола довкруж ліхтарів зникли, коли почало прояснятися небо на сході, і до дев’ятої ранку встановився теплий і ясний день — мабуть, почалося бабине літо. Ральф зійшов униз невдовзі після закінчення передачі «Доброго ранку, Америко», зважившись розповісти Мак-Ґоверну про те, що з ним відбувається (принаймні, про те, у чому насмілиться зізнатися), поки не передумав. Однак зупинившись біля дверей квартири на першому поверсі, він почув шум душу й спів Вільяма Д. Мак-Ґоверна. Той наспівував «Я залишив своє серце в Сан-Франциско».

Ральф вийшов на ґанок, засунувши руки в кишені. У світі немає нічого, абсолютно нічого, відзначив він, що могло б зрівнятися з жовтневим сонцем. Із ним відступають нічні тривоги. Безсумнівно, вони повернуться, але наразі Ральф почував себе чудово, незважаючи на втому й задуру в голові. День видався просто чудовий, мабуть, аж до травня навряд чи випаде ще один такий же чудовий день. Ральф вирішив, що потрібно бути цілковитим ідіотом, щоб не скористатися нагодою.

Прогулянка до розвилки по Гарріс-авеню й назад займе не більше півгодини, нехай хвилин сорок п’ять, якщо з ким-небудь поспілкуватися по дорозі, а до того часу Білл уже прийме душ, поголиться, причешеться й одягнеться. I наставить вуха, якщо Ральфові пощастить.

Ральф дійшов до майданчика для пікніків, не зізнаючись собі в тому, що прагне зустріти старого Дора. Якщо вони зустрінуться, то зможуть трохи поговорити про поезію — наприклад про Стівена Добінса, або пофілософствувати. Цю частину розмови можна почати з пояснення Дорренса щодо «справ лонґ-таймерів» і довідатися, чому він вважає, що Ральфу не слід «втручатися».

Одначе Дорренса не було на майданчику для пікніків; там сидів лише Дон Візі, який прагнув пояснити Ральфові, чому Білл Клінтон так зле виконує свою роботу президента і чому для Сполучених Штатів Америки було б краще, якби американці вибрали замість Клінтона цього фінансового генія Росса Перо. Ральф (який голосував за Клінтона і вважав, що той чудово працює) послухав із ввічливості, потім сказав, що в нього візит до перукаря. Це було єдине, що він зміг придумати як відмовку.

— І ще ось що! — кричав йому вслід Дон. — Його пихата дружина! Вона ж лесбіянка! Я знав це. І знаєш звідки? Я завжди дивився на її туфлі. У них туфлі — щось на кшталт таємного коду! Вони носять туфлі з квадратним носаком і…

— Бувай, Доне! — крикнув Ральф і поквапився. Він пройшов близько півкілометра, перш ніж запала тиша.

Ральф був саме навпроти будинку Мей Лочер, коли це сталося. Він завмер на місці, дивлячись на Гарріс-авеню великими і круглими від подиву й недовіри очима. Права рука стиснула горло, а рот широко відкрився. Він був схожий на людину, з якою стався серцевий напад, але, незважаючи на те що із серцем у нього все було гаразд — принаймні, поки що, — він почував себе так, начебто з ним справді стався якийсь приступ. Нічого з того, що він бачив цієї осені, не підготувало його до цього. Ральф не думав, що до цього взагалі можна підготуватися.

Другий світ — таємничий світ аур — знову став видимий, і цього разу його було настільки багато, що Ральф навіть і уявити собі не міг… Настільки багато, що, подумав він, чи не вмирають люди від перенасичення сприйняття. Гарріс-авеню перетворилася на феєрично палахкотливу країну див зі сферами, конусами й півмісяцями всіх кольорів веселки, які перехрещувалися одне з одним. Дерева, яким залишалося ще близько тижня до цілковитої трансформації, палали немов смолоскипи в очах і голові Ральфа. Небо неможливо було описати; воно оглушливо дзвеніло синявою. Телефонна лінія у західній частині Деррі все ще була наземною, і Ральф зачаровано дивився на дроти, навряд чи завважуючи, що він затамував подих і йому необхідно негайно зробити вдих, щоб не знепритомніти. Тріпотливі жовті спіралі хвилями котилися по чорних дротах, нагадавши Ральфові жердини при вході в перукарню у ті часи, коли він був ще дитиною. Майже щомиті це джмелеподібне обертання переривалося гострим вертикальним червоним імпульсом або зеленим спалахом, який, здавалося, миттєво розтікався в обидва боки, затьмарюючи жовті кола, перш ніж розсіятися.

«Ти дивишся на людські розмови, — подумав він. — Тобі це відомо, Ральфе? Тітонька Седі з Далласа розмовляє зі своїм улюбленим племінником з Деррі; фермер з Гейвена вичитує дилера, у якого він купив трактор; священик намагається допомогти парафіянинові, що потрапив у біду. Усе це голоси, і здається, що яскраві імпульси й спалахи виходять від людей, охоплених сильними емоціями — любов’ю або ненавистю, радістю або ревнощами».

Ральфові здавалося, що все, що він бачить і відчуває, — це ще далеко не все; що насправді на нього чекає цілий світ, схований за звичайним сприйняттям. Доволі багатогранний і блискучий, щоб перетворити бачене зараз на жалюгідний блідий знімок, тьмяну подобу спостережуваного. І якщо існує ще щось, — як же йому винести все й не збожеволіти? Навіть якщо він заплющить очі, це не допоможе: звідкись йому було відомо, що його «бачення» речей бере початок у ставленні до зору як до основного фактора сприйняття. Але було, крім усього іншого, щось більше, ніж просто «бачення». Щоб довести це самому собі, Ральф заплющив очі… І однаково продовжував бачити Гарріс-авеню. Начебто його повіки стали прозорими. Єдиною відмінністю було те, що всі кольори змінилися, створюючи світ, що нагадує негатив кольорової фотографії. Дерева, уже не жовті чи жовтогарячі, стали яскравими, неприродно зеленими. Гарріс-авеню, наново залита асфальтом у червні, перетворилася на чудову білу дорогу, а небо здавалося дивним червоним озером. Ральф розплющив очі, майже впевнений, що аури зникнуть, але цього не сталося, світ і далі кричав і обертався у кольорі, русі й глибоких резонуючих звуках.

«Коли ж я почав бачити їх? — згадував Ральф, відновляючи свій шлях до будинку. — Коли ж почали з’являтися лисі лікарі-карлики?»

Однак не видно було ніяких лікарів — ні лисих, ні жодних інших, не з’являлися ангели, не зринали й дияволи. Тільки…

— Дивися під ноги, Робертсе! Невже не бачиш, куди йдеш?

Слова, різкі й трохи тривожні, здавалося, володіли фізичною тканиною, — однаково що провести рукою по дубових панелях, якими обшиті стіни стародавнього абатства. Зупинившись, Ральф побачив місіс Перрін. Вона відступила з тротуару на проїзну частину, щоб він не збив її з ніг, і тепер стояла по щиколотку в опалому листі з важкою сумкою в руці, грізно дивлячись на Ральфа з-під густих брів. Аура, що оточувала її, була твердого, не-жартувати-зі-мною сірого кольору форми випускника Вест-Пойнта.

— Чи ти п’яний, Робертсе? — уривчасто запитала вона, і несподіване буяння фарб і відчуттів зникло зі світу, і знову це була лише Гарріс-авеню посеред прекрасного, сонячного осіннього ранку.

— П’яний? Я? Зовсім ні. Тверезий як скло, слово честі.

Ральф простягнув їй руку. Місіс Перрін було за вісімдесят, але вигляд вона мала набагато молодший. Глянула на його руку так, начебто Ральф ховав у долоні іграшкового свищика. «Мене не обдуриш, Робертсе», — промовляли її холодні сірі очі. — Мене не обдуриш». Вона знову ступила на тротуар без допомоги Ральфа.

— Вибачте, місіс Перрін. Я не бачив, куди йду.

— Звичайно, не бачив. Ти витав у хмарах, розкривши рота, ось що ти робив. Ти схожий на сільського ідіота.

— Вибачте, — повторив він, а тоді прикусив язика, щоб не розсміятися.

— Гм-м-м. — Місіс Перрін повільно оглянула його з голови до ніг, як причепливий сержант оглядає шеренгу новобранців. — Та в тебе сорочка розірвана під пахвою, Робертсе.

Ральф підняв ліву руку. Справді, його улюблена картата сорочка порвалася. Крізь дірку виднілася пов’язка із засохлою цяткою крові, та ще й клаптик волосся з-під пахви. Він поспішно опустив руку, відчуваючи, як кров приливає до скронь.

— Гм-м-м, — знову гумкнула місіс Перрін, висловивши цим усе, що вона хотіла б сказати про Ральфа Робертса, не вимовивши при цьому жодного голосного звука. — Принеси її до мене додому, якщо хочеш. Як і все інше, що треба зашити. Знаєш, я ще можу тримати голку в руках.

— Не сумніваюся, місіс Перрін.

Цього разу поважна леді окинула його поглядом, який, здавалося, промовляв: «Ти цілковитий ідіот, Ральфе Робертсе, але цього я поправити не в змозі».

— Тільки не вдень, — додала вона. — Удень я допомагаю готувати їжу в притулку для бездомних, а потім беру участь у роздачі о п’ятій вечора. Це богоугодна справа.

— Так, я впевнений, що…

— У раю не буде бездомних, Робертсе. Можеш розраховувати на це. І ніяких розірваних сорочок, я знаю. Але поки ми тут, треба упокоритися й допомагати, така наша доля. — «І я прекрасно із цим справляюся», — проголосив вираз обличчя місіс Перрін. — Принось усе, що треба полагодити, зранку або ввечері, Робертсе. Без зайвих церемоній, але не приходь до мене після восьмої тридцяти. Я лягаю спати рівно о дев’ятій.

— Дуже мило з вашого боку, місіс Перрін, — мовив Ральф і знову прикусив язика. Він боявся, що зайдеться сміхом або вмре.

— Зовсім ні. Це християнський обов’язок. До того ж Керолайн була мені подругою.

— Спасибі, — сказав Ральф. — Жахливо те, що сталося з Мей Лочер, правда?

— Ні, — відрізала місіс Перрін. — Це милість Божа. — І вона пішла далі, перш ніж Ральф устиг вимовити хоч слово. Її спина була така пряма, що Ральфові стало боляче дивитися.

Ральф трохи пройшов уперед, але більше не зміг стримуватися. Він притулився чолом до телеграфного стовпа, затулив рота руками й розсміявся якомога тихіше — сміявся, поки сльози не покотилися в нього по щоках. Коли приступ (саме таке було його відчуття — щось на кшталт істеричного припадку) минув, Ральф огледівся довкола. Він не побачив нічого, що було б недоступне для сприйняття інших людей, і йому полегшало. «Але воно повернеться, Ральфе. І ти це прекрасно знаєш».

Так, він знав, але це буде пізніше. А поки що йому необхідно поговорити.

Коли Ральф нарешті повернувся зі своєї незвичайної прогулянки, Мак-Ґоверн, сидячи на веранді, переглядав ранкову газету. Уже звертаючи на доріжку, що веде до будинку, Ральф прийняв раптове рішення. Він багато чого розповість Біллові, але не все. Він опустить те, наскільки двоє незнайомців, що вийшли з будинку Мей Лочер, скидалися на інопланетян, як їх зображують у бульварній пресі.

Коли Ральф піднявся на ґанок, Мак-Ґоверн відірвався від газети.

— Привіт, Ральфе.

— Вітаю, Білле. Можна мені про дещо поговорити з тобою?

— Звичайно. — Мак-Ґоверн акуратно склав газету. — Учора нарешті мого старого друга Боба Полгерста поклали в лікарню.

— Так? Мені здавалося, це слід було зробити раніше.

— Я теж так гадав. Усі так вважали. Він обвів нас навколо пальця. Здавалося, йому легшає — принаймні, у випадку з пневмонією, — але потім стан погіршився. Учора близько полудня у Боба зупинилося дихання, і його племінниця подумала, що він помре раніше ніж приїде «швидка». Однак цього не сталося, і тепер його стан знову стабілізувався. — Мак-Ґоверн подивився на вулицю й зітхнув. — Уночі померла Мей Лочер, а Боб і далі чіпляється за життя. Що це за світ, га?

— І не кажи.

— Про що ти хочеш поговорити? Ти нарешті вирішив освідчитися Луїзі? Хочеш отримати батьківську пораду?

— Мені потрібна порада, але не з приводу мого особистого життя.

— Розповідай, — мовив Мак-Ґоверн.

І Ральф почав розповідати, відчуваючи не лише вдячність, але й величезне полегшення, зустрівши мовчазну увагу Мак-Ґоверна. Він коротенько змалював ситуацію, вже відому Мак-Ґоверну, — інцидент між Едом і водієм пікапа влітку дев’яносто другого року; те, наскільки слова Еда збігалися з тим, що він казав того дня, коли побив Елен. Поки Ральф говорив, він усе дужче переконувався в тому, що всі дивні події, які відбувалися з ним останнім часом, якимось чином взаємозалежні, він майже бачив цей зв’язок. Він розповів Мак-Ґоверну про аури, хоча й не згадав про безмовний катаклізм, пережитий менше ніж півгодини тому, — так далеко Ральф наразі не хотів заходити. Мак-Ґоверн уже знав про напад Чарлі Пікерінґа й про те, як урятувався його сусід, скориставшись балончиком, отриманим від Елен та її подруги, — але тепер Ральф повідав йому ще дещо, що приховав недільного вечора: він розповів про те, яким магічним чином балончик опинився в кишені його куртки. Ось лише чарівником, як він підозрює, виявився старий Дор.

— Боже праведний! — вигукнув Мак-Ґоверн. — Скільки ж ти пережив, Ральфе!

— Чимало.

— І як багато ти розповів Джонні Лейдекеру?

«Дуже мало», — хотів було відповісти Ральф, але потім зрозумів, що навіть це буде перебільшенням.

— Майже нічого. Є й ще дещо, про що я змовчав. Щось більш… Більш істотне. Пов’язане з подіями на нашій вулиці. — Він показав рукою на будинок Мей Лочер, перед яким стояли два біло-блакитних «форди»-фургони з написом «ПОЛІЦІЯ ШТАТУ МЕН». Швидше за все, це ті люди, про яких говорив Лейдекер.

— Мей? — Мак-Ґоверн трохи подався вперед. — Тобі відомо щось і про Мей?

— Мені так здається. — Обережно добираючи слова, Ральф розповів Мак-Ґоверну про те, як він прокинувся, пройшов у вітальню й побачив двох незнайомців, що виходять із будинку Мей Лочер. Він описав свої успішні пошуки бінокля й те, як помітив ножиці в руці одного з чоловіків. Він не згадував при цьому про кошмар, який йому наснився, і тим паче про враження, що ці двоє, швидше за все, пройшли крізь двері — це позбавило б його решток довіри, яку, цілком можливо, Білл іще мав до нього. Закінчив Ральф згадкою про свій анонімний дзвінок у поліцейський відділок, а потім заклопотано глянув на Мак-Ґоверна.

Мак-Ґоверн труснув головою, мов бажаючи отямитися.

— Аури, пророкування, містичні зломщики з ножицями… Ти багато чого пережив.

— І що ти з цього приводу думаєш, Білле?

Мак-Ґоверн помовчав. Поки Ральф говорив, він згорнув газету трубочкою й тепер поплескував нею по нозі. Ральф хотів було поставити своє питання більш відверто: «Ти вважаєш, що я збожеволів, Білле?» — але передумав. Невже він справді сподівався, що на таке питання можна дістати щиру відповідь… Принаймні, не прийнявши попередньо заспокійливе? Що на таке питання Білл міг відповісти: «О так, я вважаю, що ти так само божевільний, як і клоп, Ральфі, то чому б нам не зателефонувати в Джуніпер-Гілл і не поцікавитися, чи є в них вільне ліжко для тебе?» Навряд чи… А оскільки будь-яка відповідь Білла не буде цілком щирою, то краще помовчати.

— Я не знаю, що й думати, — нарешті промовив Білл. — Поки що. А які вони були?

— Їхні обличчя дуже важко описати, — відповів Ральф. Голос його звучав так само твердо, як і вчора під час дзвінка в поліцію.

— Їхній вік ти, імовірно, теж не зміг визначити?

— Ні.

— Міг один із них виявитися нашим приятелем, сусідом?

— Ед Діпно? — Ральф здивовано глянув на Мак-Ґоверна. — Ні, Еда там не було.

— А як щодо Пікерінґа?

— Ні. Ані Еда, ані Пікерінґа там не було. Я впізнав би їх. До чого ти хилиш? Що в мене поїхав дах і мій перегорілий розум уявив двох хлопців, які завдали мені стільки неприємностей за останні кілька місяців, на веранді будинку Мей Лочер?

— Звичайно, ні, — відповів Мак-Ґоверн, але плескати газетою по нозі припинив, а очі його зблиснули. Ральф відчув, як у нього засмоктало під ложечкою. Так, саме на це й натякав Мак-Ґоверн; не дивно, правда ж?

Може, й не дивно, але неприємне посмоктування від цього не минало.

— І Джонні сказав, що всі двері були зачинені?

— Так.

— Зсередини?

— Так, але…

Мак-Ґоверн підвівся так несподівано, що Ральфові здалося, ніби той збирається втекти, вигукуючи: «Бережіться Робертса! Він збожеволів!» Але замість того щоб утекти по сходах, Мак-Ґоверн пішов у будинок. І Ральфа це стривожило навіть дужче.

— Що ти збираєшся робити?

— Зателефонувати Лappi Перро, — пояснив Мак-Ґоверн. — Молодшому братові Мей. Він досі живе в Кардвіллі. Думаю, там її й поховають. — Мак-Ґоверн задумливо подивився на Ральфа. — А що ти подумав, що я збираюся зробити?

— Не знаю. — Ральф зніяковів. — Спочатку мені здалося, що ти хочеш утекти від мене подалі.

— Ні, звісно. — Мак-Ґоверн поплескав сусіда по плечу, але Ральфові цей жест здався холодним і маловтішним. Скоріше, формальним.

— І яке відношення до всього цього має брат місіс Лочер?

— Джонні сказав, що вони відішлють тіло Мей для повторного розтину в Оґасту, правильно?

— Він говорив про експертизу…

— Ніякої різниці, повір мені. Якщо справді виявили щось дивне — хоч найменший натяк на вбивство, — Ларрі повинен про це знати. Він її єдиний родич.

— Так, але чи не здивується він із твоєї особистої зацікавленості?

— Не думаю, що про це варто турбуватися, — відповів Мак-Ґоверн заспокійливим тоном, який абсолютно не сподобався Ральфові. — Я скажу, що поліція опечатала будинок і що жорна пліток на Гарріс-авеню крутяться щодуху. Він знає, що ми з Мей були шкільними приятелями й що останні кілька років я регулярно відвідував її. Ми з Лappi недолюблюємо один одного, але все ж нам вдається знаходити спільну мову. Він розповість мені те, що я хочу знати, хоча б тому, що ми земляки. Зрозуміло?

— Думаю так, але…

— Сподіваюся, — сказав Мак-Ґоверн і раптом зовсім несподівано почав скидатися на стару, неймовірно потворну рептилію. Він тицьнув пальцем у Ральфа. — Я не такий уже й тупий, як тобі здається, і я вмію зберігати таємниці. Твоє обличчя щойно виказало мені твій сумнів, і я обурений. Обурений до глибини душі.

— Вибач, — зніяковів Ральф. Його приголомшив спалах Мак-Ґоверна. Білл дивився на нього, стиснувши вузькі губи, що не закривали занадто великі зуби, потім кивнув:

— Гаразд, я приймаю твої вибачення. Ти погано спав, я повинен був урахувати це, а що стосується мене, то просто я не можу викинути Боба Полгерста з голови. — Він видав одне зі своїх найважчих небораки-старого-біллі зітхань. — Послухай, якщо ти волієш, щоб я не телефонував братові Мей…

— Ні, — поспішно відізвався Ральф, думаючи про те, що він волів би повернутися хвилин на десять назад, і тоді б цих розмов не було. А потім у його голові промайнула фраза, готова до вживання, яку цілком схвалив би Білл Мак-Ґоверн: — Вибач, якщо я піддав сумніву твою розсудливість.

Мак-Ґоверн посміхнувся — спочатку знехотя, а потім від усього серця:

— Тепер я знаю, що не дає тобі заснути — думки про цю нісенітницю. Сиди спокійно, Ральфе, і думай про гіпопотамів, як полюбляла казати моя матінка. Я зараз повернуся. Можливо, я не застану Ларрі, приготування до похорону, сам розумієш. Переглянеш газету?

— Звичайно. Спасибі.

Мак-Ґоверн вручив йому згорнуту в трубочку газету й увійшов у будинок. Ральф глянув на першу сторінку. Заголовок був такий: «ПРИХИЛЬНИКИ ОБОХ УГРУПОВАНЬ ГОТОВІ ДО ВІЗИТУ». Статтю доповнювали дві фотографії. На одній близько півдюжини молодих жінок стояли із плакатами «НАШЕ ТІЛО — НАШ ВИБІР» і «НОВА ЯКІСТЬ ЖИТТЯ В ДЕРРІ». На другій — група пікетників біля будинку Центру допомоги жінкам. У них не було плакатів, але вони їх і не потребували: усі в чорному, у кожного коса в руках — це промовляло само за себе.

Ральф, зітхнувши, жбурнув газету на сидіння крісла-гойдалки і взявся спостерігати за тим, як ранок прямує по Гарріс-авеню. Він подумав, що, швидше за все, Мак-Ґоверн розмовляє із Джоном Лейдекером, а не з Ларрі Перро, що в цей момент вони проводять невеликий вчитель-і-студент симпозіум із приводу змученого безсонням і зсунутого глуздом Ральфа Робертса.

«Просто я подумав, що тобі захочеться довідатися, хто насправді зателефонував у поліцію, Джонні».

«Спасибі, професоре. Ми й так здогадувалися, але підтвердження не зашкодить. Гадаю, він безпечний. Він мені навіть подобається».

Ральф відкинув підозри з приводу того, кому може дзвонити Білл. Простіше було сидіти тут і взагалі ні про що не думати, навіть про гіпопотамів. Простіше було спостерігати за вантажівкою, що під’їхала до «Червоного яблука». Простіше було дивитися на бабусю Гаррієт Бенніген у яскравому осінньому пальті й з паличкою; у порівнянні з нею місіс Перрін була просто жовторотим курчам. Простіше було спостерігати за дівчинкою у вузьких джинсах, вільній білій футболці й капелюсі розмірів на чотири більшому, ніж було потрібно, яка стрибала через скакалку. Простіше було дивитися за руками дівчинки, що рухалися туди-сюди. Простіше було слухати, як вона наспівувала свою безконечну лічилку:

Раз-два-три-чотири-п ’ять.

Вийшов зайчик погулять…

Якась глибинна частина розуму Ральфа з подивом розуміла, що він ось-ось засне просто на веранді. Одночасно з цим аури знову почали пробиратися в світ, наповнюючи його буйним різноцвіттям і емоціями. Це чудово, але…

…Але щось було негаразд. Щось. Що?

Дівчинка стрибала через скакалку. З нею було негаразд. Її обтягнуті джинсами ноги підстрибували й опускалися, як лапка швейної машини. Її тінь стрибала поруч на тротуарі, крізь тріщини в якому пробивалася трава. Скакалка крутилася — угору й униз… Робила повний оберт… Угору й униз…

Однак дівчинка була не у футболці, тут він помилився. Замість футболки був халат. Білий халат, які носять лікарі в старих телесеріалах.

Раз-два-три-чотири-п’ять.

Вийшов зайчик погулять…

Хмара закрила сонце, і неясне зелене світло заструменіло крізь день, відкриваючи його таємницю. Ральфові стало холодно, він покрився гусячою шкірою. Стрибуча тінь зникла. Дівчинка глянула на Ральфа, і він побачив, що це зовсім не дівчинка. Створіння, що дивиться на нього, було чоловіком заввишки близько метра з чвертю, Ральф сприйняв затінене крисами капелюха обличчя за дитяче тому, що воно було абсолютно гладким, без жодної зморщечки. І все-таки воно викликало в Ральфа безпомильне відчуття — відчуття присутності диявола, згубу, не підвладну здоровому глузду.

«Саме так, — з тупою впевненістю подумав Ральф, не в змозі відвести очей від стрибучого створіння. — І тільки так. Ким би не була ця істота, вона божевільна. Абсолютно й безповоротно».

Створіння, мабуть, прочитало думки Ральфа, тому що в цей момент його губи спотворила усмішка, хитра й зла одночасно. Начебто їм обом була відома одна й та ж неприємна таємниця. І Ральф був упевнений, що створіння якимось чином співало крізь розтягнуті в усмішці нерухомі губи…

Це не один із тих маленьких лисих лікарів, котрі, як був упевнений Ральф, виходили з будинку місіс Лочер. Схоже на них, але не вони. Це…

Створіння відкинуло скакалку. Пролітаючи в повітрі, стало спершу жовтим, затим червоним, розбризкуючи іскри навсібіч, доки не впало на тротуар. Маленька фігурка — лікар № 3, — посміхаючись, дивилася на Ральфа, і він несподівано ще дещо зрозумів — і жахнувся. Він нарешті впізнав капелюх, який мало на голові це створіння.

То була загублена панама Білла Мак-Ґоверна.

І знову створіння немов прочитало його думки.

Продовжуючи посміхатися, воно зірвало панаму з голови, оголивши круглий безволосий череп, і почало вимахувати головним убором Мак-Ґоверна так, неначе нарешті осідлало дикого жеребця.

Раптом воно показало на Ральфа, немов означуючи його. Потім знову одягло панаму й зникло в проході між двома будинками. Сонце звільнилося від хмар, і розмірено колихка яскравість аур знову почала блякнути. Ще мить — і перед ним була Гарріс-авеню — нудна вулиця, така, як завжди.

Ральф глибоко зітхнув, згадуючи вираз божевілля на маленькому усміхненому обличчі. Згадуючи те, як воно показувало

(Іди ДО БІСА!)

на нього, немов

(Всі помруть, іди ЗА МНОЮ!)

означаючи.

— Скажіть мені, що я заснув, — хрипло прошептав він. — Скажіть мені, що я заснув і це чудовисько мені наснилося.

Позаду відчинилися двері.

— О Боже, ти розмовляєш сам із собою, — мовив Мак-Ґоверн. — Чи не поклав ти гроші в банк, Ральфе?..

— Так, достатньо для того, щоб покрити видатки на свій похорон, — огризнувся Ральф. Йому здавалося, що він говорить як людина, яка щойно пережила нервове потрясіння й усе ще переживає його наслідки. Він сподівався, що Білл підійде до нього з виразом тривоги (або підозри) на обличчі й запитає, що сталося.

Однак Мак-Ґоверн цього не зробив. Усівшись у крісло-гойдалку, він схрестив руки на вузьких грудях і задивився на Гарріс-авеню, немов на сцену, на якій він сам, Ральф, Луїза, Дорренс Марстеллар і багато інших люди похилого віку — представники золотого віку, за визначенням Мак-Ґоверна, — були приречені грати свої часто нудні, а іноді й болісні ролі.

«Припустімо, я розповім Біллові про його панаму, — подумав Ральф. — Припустімо, я почну так: “Білле, я знаю, що сталося із твоєю панамою. Її носить якийсь тип, подібний до тих, яких я бачив минулої ночі. Вона була на ньому, коли він стрибав через скакалку”».

Але якщо в Білла й залишилася хоч якась надія, що його сусід ще не вижив з розуму, ця остання крапля, без сумніву, розвіє її. Так.

Ральф вирішив тримати язика за зубами.

— Вибач, що затримався, — сказав Мак-Ґоверн. — Я застав Ларрі вже в дверях, він збирався в похоронну контору, але перш ніж я встиг його запитати, він переказав мені половину подій із життя Мей і всю історію свого власного. Базікав без угаву хвилин сорок п’ять.

Звичайно, це було перебільшенням — Мак-Ґоверн був відсутній хвилин п’ять щонайбільше, — Ральф глянув на годинника й здивувався, що вже одинадцята п’ятнадцять. Знову подивившись на вулицю, він не побачив місіс Бенніґен. Вона зникла з виду. Як і вантажівка. Невже він заснув? Очевидно… Але ні за що в світі він не міг би знайти обриву у своєму усвідомленому сприйнятті.

«Нумо, не кажи дурниць. Ти спав, коли бачив маленького лисого чоловічка. Ти бачив його уві сні».

Це мало якийсь сенс. Навіть те, що створіння носило панаму Білла Мак-Ґоверна, мало сенс. Та сама панама фігурувала в нічному кошмарі про Керолайн. У тому сні панама була затиснута між лапами Розалі. Ось лише цього разу він не спав. Ральф був упевнений у цьому.

Ну… Майже впевнений.

— Ти не хочеш довідатися, що повідомив мені брат Мей Лочер? — трохи ображено поцікавився Мак-Ґоверн.

— Вибач, — пробурмотів Ральф. — Я витав у хмарах.

— Прощаю тебе, сину мій… Тільки з цієї миті слухай уважно. Детектив, який веде цю справу, Фандерберк…

— Я впевнений, що це Аттербек. Стів Аттербек.

Мак-Ґоверн махнув рукою — частий жест, коли його поправляли.

— Неважливо. Хай там як, а він зателефонував Ларрі й повідомив, що повторний розтин підтвердив природну смерть. Найбільше їх турбувало — в контексті твого дзвінка, — що у Мей через сильний переляк могло не витримати серце. Зачинені зсередини двері й той факт, що нічого не пропало, суперечать припущенню про непрошений візит, однак у поліції серйозно сприйняли твій дзвінок.

Його напівосудливий тон — немов Ральф кинув жменю піску в чудово відлагоджений механізм — вивів Ральфа із себе.

— Звичайно, вони сприйняли його серйозно! Я бачив двох чоловіків, що виходили з будинку, і сповістив про це владі. Коли поліцейські прибули на місце, вони виявили леді вже мертвою. Як же вони можуть не сприймати дзвінок серйозно?

—. Чому ти не назвав себе, коли дзвонив?

— Не знаю. Та й яка різниця? А як вони можуть бути впевнені, що страх не довів її до смерті?

— Не знаю, чи впевнені вони на сто відсотків, — роздратовано вимовив Мак-Ґоверн, — але, думаю, що вони близькі до цього, якщо віддали тіло Мей братові для поховання. Можливо, у поліції для подібних випадків є спеціальні тести. Я знаю лише, що цей Фандерберк…

— Аттербек…

— …повідомив Ларрі, що Мей, швидше за все, померла уві сні. — Мак-Ґоверн, закинувши ногу на ногу, погрався складками своїх блакитних штанів, а потім простромив Ральфа поглядом:

— Я хочу дати тобі одну пораду, так що слухай. Іди до лікаря. Негайно. Сьогодні. Йди до Літчфілда. Справа серйозна.

«Ті, що виходили з дому місіс Лочер, не бачили мене, але цей третій бачив напевно, — подумав Ральф. — Він бачив мене і вказував на мене. Цілком можливо, що він розшукував саме мене».

Чудова думка. Суцільна параноя.

— Ральфе? Ти чув, що я сказав?

— Так. Як я зрозумів, ти не віриш, що я справді бачив незнайомців, які виходили з будинку Мей Лочер.

— Ти правильно зрозумів. Я помітив вираз твого обличчя, коли сказав, що був відсутній сорок п’ять хвилин, і я бачив, як ти подивився на годинника. Ти не повірив, що минуло так багато часу. А причина твого невір’я проста: ти задрімав, навіть не помітивши цього. Такий собі міні-сон. Можливо, подібне відбулося з тобою й у ту ніч, Ральфе. І тієї ночі тобі приснилися два чоловіки, а сон був настільки реальний, що ти, прокинувшись, зателефонував у поліцію.

«Раз-два-три-чотири-п ’ять, — подумав Ральф. — Вийшов зайчик погулять…»

— А як же щодо бінокля? — запитав він. — Бінокль дотепер лежить поруч із кріслом у вітальні. Хіба це не доводить, що я не спав?

— І яким чином це доводить? Може, ти ходив уві сні, як сновида, над цим ти не замислювався? Ось ти стверджуєш, що бачив тих лікарів, але навіть не можеш описати їх.

— Це жовтогаряче світло вуличних ліхтарів…

— Але всі двері були зачинені зсередини…

— І однаково я…

— І ще аури, про які ти повторюєш. Вони спричинені безсонням — у цьому я майже впевнений. І все-таки справа може виявитися набагато серйознішою.

Ральф підвівся, зійшов з ґанку й застиг па доріжці, повернувшись до Мак-Ґоверна спиною. У скронях пульсувало, а серце прискорено билося. Задуже прискорено.

«Він не просто вказував. Я був правий, цей маленький сукин син відзначав мене. І він мені не снився. Як і ті, кого я бачив, що вони виходили з будинку місіс Лочер, У цьому я теж упевнений».

«Звичайно, Ральфе, — відповів інший голос. — Божевільні завжди впевнені в божевільних речах, які вони бачать і чують. Якраз це, а не самі лише галюцинації, й робить їх божевільними. Якщо ти справді бачив те, що бачив, що ж тоді сталося з місіс Бенніґен? Що сталося з вантажівкою? Де ти втратив сорок п’ять хвилин, поки Мак-Ґоверн розмовляв по телефону з Ларрі Перро?»

— У тебе тривожні симптоми, — пролунав позаду голос Мак-Ґоверна, і Ральфові почулося щось жахливе в його тоні. Задоволення? Чи могло це бути задоволенням?

— Один з них тримав ножиці, — не обертаючись, тихо вимовив Ральф. — Я бачив їх.

— Ну, подумай же, Ральфе! Поворуши мізками й подумай! У неділю вдень, менше ніж за двадцять чотири години до твого візиту до акупунктуриста, безумець ледве не проткнув тебе ножем. Не дивно, що тобі приверзлася кошмарна ситуація. Голки Гонга й мисливський ніж Пікерінґа трансформувалися в ножиці, ото й усе. Невже ти не розумієш, що ця гіпотеза пояснює все, тоді як ти стверджуєш зворотнє?

— Виходить, я ходив у сні, коли шукав бінокль? Саме така твоя думка?

— Можливо. Швидше за все, так воно й було.

— І те саме з газовим балончиком у кишені моєї куртки? Старий Дор не має до цього жодного стосунку?

— Мене не хвилює балончик чи старий Дор! — крикнув Мак-Ґоверн. — Мене хвилюєш ти! Ти страждаєш безсонням із квітня або травня, після смерті Керолайн ти пригнічений і засмучений…

— Я не пригнічений! — закричав Ральф. На протилежному боці вулиці зупинився листоноша й подивився на них, тоді пішов далі.

— Добре, скажемо інакше, — мовив Мак-Ґоверн. — Ти не був пригнічений. Але ти не спав, ти бачив аури, людей, що вибираються із зачинених будинків глупої ночі… — А потім оманливо веселим голосом Білл вимовив те, чого так боявся Ральф: — Тобі слід бути дуже обережним, старий. Ти починаєш міркувати в стилі Еда Діпно.

Ральф обернувся. Гаряча, пульсуюча кров бухнула в обличчя.

— Ну чому ти такий? Чому ти так зі мною розмовляєш, чому ти мене переконуєш?

— Я не переконую тебе, Ральфе. Я намагаюся допомогти тобі. Бути тобі другом.

— Але виглядає це інакше.

— Іноді правда ранить, — спокійно зауважив Мак-Ґоверн. — Хоч зрідка варто прислухатися до того, що намагаються сказати твій розум і тіло. Дозволь запитати — це єдиний тривожний сон, що наснився тобі останнім часом?

Думка Ральфа перелетіла до Керол, закопаної по шию в пісок, яка кричить про сліди людини в білому. До жуків, що струменіють відгодованим потоком з її голови.

— Мені взагалі останнім часом не снилися кошмари, — глухо відповів він. — Гадаю, ти цьому не повіриш, тому що тоді руйнується твій настільки прекрасно розроблений сценарій.

— Ральфе…

— Дозволь запитати тебе. Ти справді вважаєш побачених мною людей і смерть Мей Лочер простим збігом?

— Може, й ні. Очевидно, через фізичне й емоційне перенапруження створилися умови для короткочасного функціонального психічного розладу.

Ральф мовчав.

— Я вірю, що такі речі трапляються час від часу, — підводячись, мовив Мак-Говерн. — Можливо, це звучить кумедно з вуст настільки раціонального птаха, як я, але це так. Я не стверджую, що тут відбулося саме це, але припускаю таку можливість. Та в одному я абсолютно впевнений — тих двох чоловіків, яких, як тобі здається, ти бачив, узагалі не існує в реальному світі.

Ральф дивився на Мак-Ґоверна, засунувши руки в кишені й відчуваючи, як вони стискаються в кулаки. Від напруги м’язи в нього тремтіли.

Мак-Ґоверн, зійшовши з ґанку, обережно взяв Ральфа за руку трохи вище ліктя:

— Я думав…

Ральф так різко висмикнув руку, що Мак-Ґоверн зойкнув від подиву й похитнувся.

— Я знаю, що ти думаєш.

— Ти не слухаєш, що я…

— О, я почув достатньо. Більш ніж достатньо. Повір мені. І вибач — мені краще прогулятися. Просто необхідно провітритися. — Ральф відчував, як кров відлинає від скронь і обличчя. Він намагався думати про інше, щоб позбутися безглуздої сліпої люті, але йому це не вдавалося.

Ральф почував себе майже так само, як після кошмару про Керолайн. Думки металися від жаху й сум’яття, а коли він зробив кілька кроків, його охопило відчуття, що він не йде, а падає, як тієї страшної ночі, коли він упав з ліжка.

— Ральфе, тобі необхідно звернутися до лікаря! — крикнув навздогін Мак-Ґоверн, і Ральф уже не зміг переконати себе, що не чує ноток дивного, сварливого задоволення в голосі Мак-Ґоверна. Турбота, що перекриває їх, можливо, й була щирою, але це нагадувало солодку поливу на кислому пирозі.

— Не до фармацевта, не до гіпнотизера, не до голковколювача! Тобі необхідно звернутися до твого власного сімейного лікаря!

«Так, до того, хто вгробив мою дружину, — подумки вигукнув Ральф. — Того, хто закопав її по шию в пісок і хто сказав, що їй не варто ні про що турбуватися, якщо вона прийматиме валіум або тиленол-3».

А вголос вимовив:

— Мені необхідно прогулятися. Ось що мені потрібно, і це єдине, що мені потрібно. — У скронях болісно стукотіло, ніби всередині били відбійним молотком, — ось такі, подумав Ральф, напевно, і бувають серцеві напади. Якщо він якомога швидше не візьме себе в руки, то з ним станеться те, що його батько називав «апоплексичним ударом від люті». Ральф чув, як за ним плівся Мак-Ґоверн. «Не займай, Білле, — подумки попросив Ральф. — Не торкайся мене, бо якщо ти це зробиш, я можу розвернутися і врізати тобі межиочі».

— Невже ти не розумієш, що я намагаюся допомогти тобі?! — вигукнув Мак-Ґоверн. Листоноша на протилежному боці вулиці знову зупинився й глянув на них, а біля «Червоного яблука» Карл, що працює зранку, і Сью, яка змінює його вдень, здивовано дивилися на них. Карл тримав у руках пакет з гамбургерами. Так, у такі моменти помічаєш дивні речі… Однак не настільки дивні, як ті, що він бачив уранці.

«Речі, що, як тобі здавалося, ти бачив, Ральфе», — м’яко прошептав зрадницький голос у його голові.

— Прогулянка, — з розпачем пробурмотів Ральф. — Усього лише прогулянка. — Перед внутрішнім зором прокручувалася стрічка кіно. Це було неприємне кіно. Ральф намагався не ходити на такі фільми, навіть якщо весь репертуар кінотеатру він уже переглянув. Звукова доріжка цього уявного фільму жахів відтворювала «Еники-беники — плесь!»

«Дозволь мені дещо сказати, Ральфе, — у твоєму віці розумові розлади — річ поширена. У твоєму віці подібне частенько відбувається з людьми, так що СХОДИ ДО СВОГО ЛІКАРЯ!»

На веранді свого будинку стояла місіс Бенніґен, і далі одягнена в яскраво-червоне осіннє пальто. Вона дивилася на них, відкривши рота від подиву.

— Ти чуєш мене, Ральфе? Сподіваюся, що чуєш! Сподіваюся!

Ральф пришвидшив крок, піднявши плечі, начебто опирався сильним поривам вітру. «А якщо він буде продовжувати кричати все голосніше й голосніше? А якщо він сунутиме за мною через усю вулицю!»

«Якщо він зробить це, люди подумають, що то він збожеволів», — сказав Ральф сам собі, але й ця думка не могла заспокоїти його. У голові звучала мелодія дитячої пісеньки — здавалося, хтось награвав на піаніно — ні, не по-справжньому грав, а спотикався на кожному такті, немов мелодію підбирала дитина, яка лише недавно відкрила для себе принадності музики:

Тепер Ральф думав про літніх мешканців Гарріс-авеню — тих, хто купує страховку в компаніях, рекламованих кабельним телебаченням; тих, хто має камені в жовчному міхурі й рак шкіри; тих, чия пам’ять скоротилася, а простата збільшилася; тих, хто живе лише на пенсію і дивиться на світ крізь катаракту, що все товщає, а не через рожеві окуляри. Це люди, що прочитують усю періодику й уважно вивчають за каталогом у супермаркеті склад консервованих продуктів і заморожених обідів. Він бачив їх, одягнених у гротескно короткі шорти й короткі спідниці, кепки й футболки із зображенням героїв мультфільмів. Одне слово, він бачив найстарших у світі дошкільнят. Вони марширували навколо подвійного ряду стільців, у той час як маленький лисий чоловічок награвав «Еники-беники — плесь!» на піаніно. Другий лисий чоловічок прибирав один стілець, і коли музика змовкала, всі швидко всідалися, але одному не залишалося місця — на цей раз не пощастило Мей Лочер, а хто наступний — чи не Мак-Ґоверн? Зайвий мусить покинути кімнату. І Ральф чув сміх Мак-Ґоверна. Білл сміявся, тому що йому знову дісталося місце. Мей Лочер померла, Боб Полгерст помирає, Ральф Робертс утрачає розум, але з ним усе гаразд, Вільям Д. Мак-Ґоверн, есквайр, як завжди у формі, не згорблений і не сутулий, чудово харчується і спроможний відшукати собі стільця, коли обривається музика.

Ральф іще пришвидшив крок, ще вище підняв плечі, проігнорувавши ще один залп порад і застережень. Він подумав, що навряд чи Мак-Ґоверн піде за ним по вулиці, хоча хтозна. Якщо Мак-Ґоверн достатньо злий, він і не таке може — буде переконувати, умовлятиме не дуріти й сходити до лікаря, нагадуючи йому, що піаніно може замовкнути в будь-який момент, що якщо він, Ральф, не знайде стільця, поки це ще можливо, то удача відвернеться від нього назавжди.

Однак вигуків більше не було. Ральф хотів обернутися й перевірити, куди подівся Мак-Ґоверн, але потім вирішив, що це зайве. Якщо Білл побачить, що Ральф оглянувся, він може почати все спочатку. Тому краще йти собі далі. Ральф знову неусвідомлено рушив до аеропорту. Він ішов, опустивши голову, намагаючись не слухати піаніно, намагаючись не бачити старих дітей, що марширують навколо стільців, силкуючись не помічати їхніх переляканих поглядів під маскою майже правдоподібних усмішок.

І поки Ральф ішов, він зрозумів, що його надії й молитви відкинуті. Його й далі вело до тунелю, а навколо згущалася темрява.