Безсоння

Розділ двадцятий

Проїжджаючи по Госпітл-драйв, Ральф і Луїза перекинулися лише кількома словами.

— Ральфе?

Він кинув на жінку лагідний погляд, а потім знову почав уважно дивитися на дорогу. Під капотом двигуна знову застукало, але Луїза ще нічого не чула. Він сподівався, що вона не зверне уваги на постукування.

— Здається, я знаю, де зараз Ед. Ще на даху я була впевнена, що впізнала будинок, який нам показали карлики.

— Що ж це таке й де?

— Гараж для аеропланів. Як ви там це називаєте… Ангар.

— О Боже, — видихнув Ральф. — Прибережна авіація на Бар Гарбор-роуд?

Луїза кивнула:

— Вони займаються чартерними перельотами, оглядовими екскурсіями над морем і тому подібним. Якось у суботу містер Чесс заїхав туди й поцікавився у службовця, скільки він візьме за оглядовий політ. Чоловік назвав суму сорок доларів — набагато більшу, ніж ми могли дозволити собі витратити на подібні розваги. Якби це влітку, він не поступився б нам ані центом, але був квітень, і містерові Чессу вдалося збити ціну до двадцяти. Я вважала, що й це задорого як на прогулянку, що тривала менше години, але не шкодую, що ми все-таки полетіли. Страшнувато, але ж як красиво!

— Як і з аурами, — зауважив Ральф.

— Так… — Голос Луїзи здригнувся. Ральф обернувся й побачив сльози, що стікали по її щоках. — …Як і з аурами.

— Не плач, Луїзо.

Вона відшукала в сумочці хусточку й промокнула очі.

— Не змогла стриматися. Слово, написане по-японськи, означає «камікадзе»? «Священний Вітер»? — Вона помовчала, губи її тремтіли. — Пілот-самогубець.

Ральф кивнув. Долоні його щільніше обхопили кермо.

— Так, — сказав він. — Таке значення цього слова. Пілот-самогубець.

Шосе № 33 — відоме в місті як Ньюпорт-авеню — було всього за чотири квартали від Гарріс-авеню, але в Ральфа не виникло ані найменшого бажання з’являтися на своїй вулиці. Причина була проста й очевидна: ні він, ні Луїза не могли собі дозволити, щоб давні друзі побачили, як вони помолодшали за кілька днів років на п’ятнадцять-двадцять.

Цікаво, хто-небудь із приятелів заявив у поліцію про їхнє зникнення? Ральф вважав це цілком можливим, однак сподівався, що увага друзів (принаймні декого з них) зайнята більш значними подіями; Фей та інші приятелі, що тусуються на майданчику для пікніків, занадто схвильовані смертю одразу двох колег — Старих Шкап, щоб витрачати час на роздуми, куди запропастилися Ральф Робертс і Луїза Чесс.

«А Біллі й Джиммі тепер уже поховали», — подумав він.

— Якщо у нас є час на сніданок, Ральфе, будь ласка, знайди місце якомога швидше — я така голодна, що можу з’їсти цілого бика з тельбухами!

Тепер вони від’їхали від лікарні на цілий кілометр — досить далеко, щоб Ральф почував себе у відносній безпеці. Попереду він помітив закусочну. В’їхавши на стоянку для автомобілів, Ральф подумав, що не бував тут із часу хвороби Керолайн… Уже більше двох років.

— Ось ми й приїхали, — повідомив він Луїзі. — І ми не просто будемо їсти, ми з’їмо все, що зможемо. Навряд чи сьогодні матимемо ще можливість.

Луїза посміхнулася, як школярка.

— Щодо мене можеш не турбуватися, Ральфе. — Вона посунулася трохи на сидінні. — До того ж мені необхідно витратити пенні.

Ральф кивнув. Ніякої їжі з вівторка, як і ніяких зупинок для відвідування туалету. Луїза може витратити пенні, він же мав намір окупувати кабіну чоловічого туалету й спустити кілька доларів.

— Ходімо, — сказав Ральф, вимикаючи мотор. — Спочатку туалет, потім перекуска.

По дорозі Луїза сказала йому (мовлячи трохи манірно), що навряд чи Міна або Сімона повідомили про її зникнення. Коли Ральф обернувся до неї, щоб запитати про причини такої впевненості, він здивувався, побачивши, що жінка почервоніла.

— Вони ж знають, що я багато років закохана в тебе.

— Ти жартуєш?

— Ні, звичайно, — ще дужче бентежачись, відповіла Луїза. — Керолайн теж здогадувалася. Деякі жінки протестували б, але вона знала, наскільки все цнотливо. І наскільки я необразлива. Вона була такою гарною, Ральфе.

— Так.

— Загалом, вони подумають, що ми… Ну, сам розумієш.

— Усамітнилися по-французькому?

Луїза розсміялася:

— Щось на кшталт цього.

— А тобі б хотілося усамітнитися, Луїзо?

Жінка, ставши навшпиньки, шепнула йому на вухо:

— Якщо ми виберемося з цієї пригоди живими, ти тільки запитай.

Ральф поцілував її в куточок рота й прочинив вхідні двері:

— Можете розраховувати на мене, мадам.

Вони розійшлися, а коли Ральф знову приєднався до неї, Луїза була одночасно замислена і вражена.

— Не можу повірити, що це я, — тихо мовила вона. — Хвилини зо дві розглядала себе в дзеркало, але не вірю своїм очам. Зникли «гусячі лапки» у куточках очей і, Ральфе… моє волосся. — Темні іспанські очі дивилися на нього, іскрячись подивом. — А ти! Боже мій! Навряд чи ти мав такий вигляд навіть у сорок років.

— Ні. Але ти б подивилася на мене в тридцять — суцільний натиск і сила.

Луїза хихикнула:

— Ходімо, дурнику, сядемо й знищимо кілька калорій.

— Луїзо…

Вона глянула на нього поверх розкритого меню.

— У туалетній кімнаті я намагався викликати аури, але не зміг.

— Звідки таке бажання!

Ральф знизав плечима, не бажаючи розповідати про параноїдальний синдром, який він відчув, поки мив руки й розглядав своє дивно помолоділе обличчя в заляпаному водою дзеркалі. Раптом йому здалося, що він не сам. Але що іще гірше, Луїза могла бути не сама в сусідній кімнаті. Цілком можливо, що саме в цей момент абсолютно невидимий Атропос скрадається до неї, брильянтові сережки блищать у мочках його вух… Він простягає руку зі скальпелем…

Потім замість сережок Луїзи або панами Мак-Ґоверна уявним поглядом він помітив скакалку, через яку під час їхньої першої зустрічі стрибав Атропос

на майданчику біля хлібного магазину, скакалку, що раніше належала маленькій дівчинці, яка випала з вікна другого поверху під час гри й померла в результаті перелому шиї (яка безглузда випадковість, попереду в неї було все життя; якщо на світі є Бог, чому ж він допускає таке, і так далі й тому подібне, не кажучи вже про чутки й плітки). Ральф наказав собі припинити подібні думки, переконаний, що й без параної справи не найкращі, але він не міг не уявляти, як Атропос відтинає «мотузочку» Луїзи… В основному через розуміння, що Атропос і справді цілком може бути поряд із ними в кафе, до того ж цей тип здатний на що завгодно. Абсолютно на все!

Луїза торкнулася долоні Ральфа:

— Не хвилюйся. Барви повернуться. Вони завжди повертаються.

— Сподіваюся. — Ральф, розкривши меню, пробіг очима список страв. Його першим поривом було замовити все підряд.

— Коли ти вперше помітив божевілля в Еда, він виїжджав із території аеропорту Деррі, — вимовила Луїза. — Тепер ми знаємо, чому він брав уроки пілотування, правильно?

— Звичайно. Коли Тріґ підвозив мене додому, він сказав, що для користування службовим виїздом необхідна спеціальна перепустка. Він навіть поцікавився, чи не знаю я, яким чином така перепустка виявилася в Еда, але я не знав. Тепер мені все зрозуміло. Мабуть, такі перепустки одержують усі, хто навчається на курсах льотчиків-аматорів.

— Ти гадаєш, Елен знала про це захоплення її чоловіка? — запитала Луїза. — Я вважаю, що ні, згоден?

— Упевнений, що вона ні про що не здогадувалася. І навіть більше — після інциденту із зіткненням Ед перейшов на інші курси. Той невеликий епізод переконав його, що він утрачає самоконтроль і йому краще вчитися літати подалі від дому.

— Або це Атропос переконав його, — понуро мовила Луїза. — Атропос або навіть хтось вищий.

Ральфу ця думка не припала до душі, однак логічність її була очевидна.

«Сутність, — подумав він, здригнувшись. — Кривавий Цар».

— Вони керують Едом, як маріонеткою, — сказала Луїза.

— Ти маєш на увазі Атропоса?

— Ні, Атропос усього лише жалюгідний хробак, до певної міри він нічим не відрізняється від містера К. і містера Л. — прислуга, яка стоїть на наступному щаблі після некваліфікованих робітників у грандіозній схемі подій.

— Прибиральниця або воротар?

— Цілком можливо, — погодилася Луїза. — Очевидно, найбільше з Едом попрацював Атропос, можу сперечатися на тістечко, що йому ця робота подобається, але б’юсь об заклад на будинок, що накази надходять згори. Тобі це здається більш або менш розумним?

— Так. Швидше за все, ми ніколи не дізнаємося, наскільки Ед був божевільний до того, як усе почалося, або коли саме Атропос перерізав «мотузочку» Еда, але в цей момент мене цікавлять більш земні речі. Хотів би я знати, як йому вдалося роздобути грошей, щоб внести заставу за Чарлі Пікерінга, і де він брав кошти на оплату занять у школі пілотів.

Перш ніж Луїза встигла відповісти, до них підійшла офіціантка, дістаючи з кишені фартуха записну книжку й кулькову ручку.

— Що замовляєте?

— Мені грибний омлет із сиром, — сказав Ральф.

— Ага. — Жінка перемістила жуйку за іншу щоку. — Двоє яєць чи троє?

— Четверо, якщо не заперечуєте.

Жінка, злегка піднявши брови, зробила позначку в блокноті й промовила:

— Якщо не заперечуєте ви, то чого ж заперечувати мені? Що іще?

— Подвійну порцію апельсинового соку, бекон, сосиски і смажену картоплю. Краще подвійну порцію картоплі. — Він помовчав, обмірковуючи замовлення. Потім посміхнувся. — А пиріг у вас є?

— Із сиром чи з яблуками? — Офіціантка глянула на Ральфа. — Я бачу, ви зголодніли, мов лев.

— Так, ніби не їв тиждень, — відповів Ральф. — Мені з сиром. І каву для початку. Багато чорної кави. Ви все записали?

— Не хвилюйтеся, леве. Цікаво подивитися, на кого ви будете схожі, коли із цим упораєтеся. — Офіціантка глянула на Луїзу. — А що принести вам, мем?

Луїза мило посміхнулася:

— Мені те саме, що і йому, дитинко.

Ральф глянув на настінний годинник. Усього десять хвилин на восьму, чудово. Менш ніж за півгодини вони вже будуть у Садах Барретта, а за допомогою налаштованих на Ґретхен Тіллбері уявних лазерів виступ Сьюзен Дей, цілком можливо, буде скасований — абортований, якщо вам так подобається більше, — години до дев’ятої ранку. І проте замість полегшення він відчував гнітюче занепокоєння. Немов на нього напала сверблячка в місці, до якого неможливо дотягтися рукою.

— Добре, — сказав він. — Підіб’ємо підсумок. Можна припустити, що Ед уже давно зациклився на проблемі, пов’язаній з абортами, що він багато років підтримував прихильників шансу на життя. Потім у нього почалися проблеми зі сном… Він почав чути голоси…

— …бачити маленьких лисих чоловічків…

— Одного так напевно, — погодився Ральф. — Атропос став його гуру, вдовбуючи йому в голову ідеї щодо Кривавого Царя, центуріонів та інші марення. Коли Ед розповідав мені про царя Ірода…

— …він думав про Сьюзен Дей, — закінчила Луїза. — Атропос… Як це кажуть по телебаченню… маніпулював ним. Перетворював на керовану ракету. Як ти гадаєш, у кого Ед роздобув шарфа?

— В Атропоса, — одізвався Ральф. — Можу побитися об заклад, що в карлика повно таких штучок.

— І як ти гадаєш, що буде в Еда в аероплані, на якому сьогодні увечері він літатиме? — Голос Луїзи тремтів. — Вибухівка чи отруйний газ?

— Якщо він справді планує знищити всіх, то, швидше за все, вибухівка; при використанні газу сильний вітер може йому завадити. — Ральф випив води й помітив, що його рука нервово тремтить. — Але, з другого боку, ми ж не знаємо, яку страву Ед міг приготувати у своїй лабораторії, чи не так?

— Так, — понуро протягнула Луїза.

Ральф поставив склянку з водою на стіл.

— Мене не дуже цікавить, чим саме збирається скористатися Ед.

— А що ж тебе цікавить?

Підійшла офіціантка із щойно завареною кавою, — здавалося, сам аромат уже підбадьорив Ральфа. Вони з Луїзою взялися за каву як тільки офіціантка відійшла. Кава була міцною і такою гарячою, що Ральф обпік губи, але все-таки напій здавався йому божественною амброзією. Коли Ральф поставив чашку на блюдце, вона була наполовину порожня, а в шлунку розлилося тепло, начебто він наковтався гарячих вуглинок. Луїза похмуро дивилася на Ральфа поверх своєї чашки.

— Найбільше мене цікавимо ми, — мовив Ральф. — Ти сказала, що Атропос перетворив Еда на керовану ракету. Абсолютно правильно; саме це і являли собою пілоти-камікадзе під час Другої світової війни. У Гітлера були «Фау-2»; а в Хірохіто[45] — «Священний Вітер». Мене турбує, що Клото й Лахесіс учинили те саме й з нами. Нас заправили особливою силою й запрограмували на автомобільний політ у Гай-Рідж, щоб ми зупинили Сьюзен Дей. І мені б хотілося знати — чому.

— Але ми ж знаємо, — запротестувала Луїза. — Якщо ми не втрутимося, сьогодні ввечері під час виступу цієї жінки Ед Діпно вчинить самогубство, забравши з собою дві тисячі ні в чому не винних життів.

— Так, — погодився Ральф, — і ми зробимо все можливе, щоб зупинити його, Луїзо. Щодо цього не хвилюйся. — Ральф допив каву й поставив чашку на блюдце. Тепер шлунок його прокинувся й вимагав їжі. — Я не можу стояти осторонь і дозволити Еду вбити всіх цих людей, як не можу не лайнутися, якщо хтось поцілить мені м’ячем у голову. Ось тільки ми не мали нагоди дочитати контракт до кінця, і саме це мене лякає. — Він похитнувся. — Я до смерті наляканий.

— Про що ти говориш?

— Про те, що нас розіграли як по нотах. Нам відомо, чому ми повинні спробувати запобігти виступу Сьюзен Дей; ми не можемо допустити й думки, що божевільний фанатик уб’є кілька тисяч безневинних людей. Але нам невідомо, чому вони хочуть, щоб саме ми зробили це. Ось що лякає мене.

— У нас є шанс урятувати дві тисячі людських життів, — сказала Луїза. — Ти маєш на увазі, що це багато для нас, але не для них?

— Саме про це я й кажу. Не думаю, щоб цих типів вражала кількість можливих жертв; вони вбивають нас не десятками чи сотнями тисяч, а мільйонами. Вони звикли до видовища того, як Визначеність та Випадковість стирають нас із лиця землі.

— Як, наприклад, при пожежі або під час повені в Деррі вісім років тому, — зауважила Луїза.

— Так, але навіть подібні події ніщо в порівнянні з тим, що відбувається в світі щороку. Повінь вісімдесят п’ятого року тут, у Деррі, забрала двісті двадцять життів, але минулої зими в Пакистані в результаті повені загинуло більше трьохсот п’ятдесяти людей, а останній великий землетрус у Туреччині убив більше чотирьох тисяч. А ще вибух атомного реактора в Чорнобилі. Десь я читав, що понад сімдесят тисяч людей померло від променевої хвороби. Величезна кількість панам, скакалок і пар… окулярів, Луїзо. — Ральф жахнувся, мало не сказавши «пар сережок».

— Не продовжуй, — Луїзу пересмикнуло.

— Мені ця тема не більш приємна, ніж тобі, — зауважив Ральф. — Але я змушений говорити хоча б тому, що двоє типів увесь час намагалися відволікти нас від неї. Розумієш, до чого я тебе підводжу? Мусиш розуміти. Великі трагедії завжди були частиною Випадковості; то що ж змінилося тепер?

— Не знаю, — похитала головою Луїза, — але для них було дуже важливо тримати нас подалі.

Ральф ствердно кивнув. Він відчував, як кофеїн розігріває його кров, поколює в пальцях.

— Упевнений. А тепер згадай нашу розмову на лікарняному даху. Чи чула ти коли-небудь, щоб два чоловіки пояснювали настільки багато, так і не пояснивши нічого?

— Не зрозуміла, — відповіла Луїза, але обличчя її свідчило про інше: вона не хотіла розуміти, про що він говорить.

— Мої слова стосуються головної ідеї: можливо, вони не можуть брехати. Припустимо, це так. Якщо людина володіє певною інформацією, але не хоче нею ділитися, а на неправду нездатна, що їй залишається робити?

— Постійно ухилятися від небезпечної зони, — сказала Луїза, — або зон.

— Правильно. А хіба не так чинили вони?

— Добре, — погодилася Луїза. — Вони вели на манівці, але мені здавалося, що в розмові лідируєш ти, Ральфе. Мене вражали твої запитання. Я, наприклад, просто намагалася переконати себе, що все відбувається насправді.

— Звичайно, запитання я ставив, і багато, але… — Ральф замовк, не знаючи, як точніше передати думку, що крутилася в його голові, концепцію одночасно складну й по-дитячому наївну. Він зробив ще одну спробу викликати внутрішній спалах, щоб перейти на інший рівень, знаючи, що коли він зможе досягти її думок, то покаже їй кристально чисту й точну картину. Але нічого не вийшло, і Ральф розчаровано забарабанив пальцями по скатертині.

— Я був так само зачарований, як і ти, — нарешті заговорив він. — Якщо мій подив і виливався в питання, то лише тому, що чоловіки — принаймні, мого покоління — привчені не опускатися до охів і ахів. Це привілей жінок, які вибирають матеріал для оббивки меблів.

— Ах ти, дискримінатор, — посміхнулася Луїза, але Ральф не зміг відповісти їй тим же. Він згадав Барбі Річардс. Якби до неї підійшов Ральф, вона, найімовірніше, натиснула б потайну кнопку, але Луїзі вона дозволила підійти лише тому, що та теж жінка.

— Так, — спокійно вимовив Ральф. — Я такий, старомодний, через що іноді й проколююся.

— Ральфе, я не хотіла…

— Я все знаю. Я лише намагаюся пояснити, що я й сам був вражений… Збитий з пантелику… Не менше за тебе. Тому й ставив запитання, а що в підсумку? Хіба це були хороші питання? Корисні!

— Гадаю, ні.

— Можливо, почав я не так і погано. Наскільки я пам’ятаю, перше питання, коли ми вибралися на дах, стосувалося того, хто вони й чого хочуть. Звичайно, вони постаралися напустити філософського туману, але можу посперечатися, що я все-таки змусив їх попотіти. Потім нам розтлумачили основи розуміння Визначеності й Випадковості — дивина, але вона не має жодного відношення до нашої поїздки в Гай-Рідж до Ґретхен Тіллбері й скасування виступу Сьюзен Дей. Чорт забирай, краще б вони самі розповіли нам дорогу, а не змусили звертатися за допомогою до племінниці Сімони, хоч час заощадили б.

На обличчі Луїзи з’явилося збентеження:

— І справді.

— До того ж під час нашої розмови час летів так швидко, як буває при піднятті на кілька рівнів. Вони теж спостерігали за його польотом, повір. Вони розрахували цю сцену таким чином, щоб коли ми довідаємося те, що нам необхідно знати, у нас не залишиться часу на питання, на які їм не хотілося відповідати. Гадаю, вони хотіли вселити нам думку, що ми діємо в інтересах суспільства, що мова йде лише про порятунок багатьох життів, але вони не могли сказати цього прямо, тому що…

— Тому що це неправда, а вони, можливо, не можуть брехати.

— Абсолютно правильно.

— Отже, чого ж вони хотіли насправді, Ральфе?

Він похитав головою:

— Не маю ані найменшого уявлення, Луїзо. Навіть натяку.

Вона допила каву, акуратно поставила чашку на блюдце, якусь мить вивчала подушечки своїх пальців, потім глянула на Ральфа. І знову Ральф був уражений її красою — фактично вибитий з колії.

— Вони були такі хороші. Вони й зараз хороші. Я відчуваю це дуже виразно. А ти?

— І я, — неохоче зізнався Ральф. Звичайно, він це відчував. Ці двоє лікарів були всім тим, чим не був Атропос.

— І ти однаково постараєшся зупинити Еда. Адже так?

— Так.

— Тоді відкинь усе інше, — спокійно вимовила Луїза, відповідаючи на погляд його блакитних очей поглядом своїх темних. — Подібні роздвоєння лише засмічують твій розум, Ральфе.

Він погодився, але й далі сумнівався у своїй здатності ось так узяти й відпустити на волю всі ці думки. Можливо, варто дожити до сімдесяти, щоб зрозуміти, наскільки важко боротися з прищепленими в дитинстві поглядами. Він був чоловіком, чиє навчання тому, як бути чоловіком, почалося задовго до приходу до влади Адольфа Гітлера, і він досі був бранцем покоління, що слухало по радіо спів Г.В. Кальтенборна й «Ендрюс Сістерс» — покоління чоловіків, що вірять у «коктейль із місячного сяйва». Подібне виховання майже начисто заперечувало такі милі питання морального плану, як, наприклад, хто працює на благо, а хто на шкоду. Найголовнішим було не принизитись. І нікому не дозволяти водити себе за носа.

«Невже! — холодно поцікавилася в його голові Керолайн. — Чудово. Але дозволь мені першій відкрити тобі маленький секрет, Ральфе: це цілковита дурня. Ще задовго до зникнення Ґлена Міллера за овидом[46] подібні речі вважалися нісенітницею і залишаються нею донині. Думка, що чоловік повинен робити те, що слід чоловікові, тепер… позбавлена особливого сенсу. У будь-якому разі — тернистий і довгий шлях в Едем, любий, хіба не так?»

Так. Занадто довге повернення в Едем.

— Чому ти посміхаєшся, Ральфе?

Від необхідності відповідати його врятувала поява офіціантки й величезної таці з їжею. На бретельці фартуха жінки Ральф помітив значок із написом: «ЖИТТЯ — ЦЕ НЕ ВИБІР».

— Ви підете сьогодні на мітинг у Громадський центр? — запитав Ральф.

— Обов’язково, — відповіла вона, ставлячи тацю на сусідній столик, щоб звільнити руки. — Ось лише я буду біля Центру з плакатом.

— Ви із «Друзів життя»? — поцікавилася Луїза, коли офіціантка заходилася розставляти тарілки з омлетом.

— А я жива? — звела брови жінка.

— Так, очевидно, так, — чемно відповіла Луїза.

— Отже, я належу до «Друзів життя». Убивство істоти, яка змогла б колись створити шедевр або винайти ліки від СНІДу чи раку, є блюзнірством, на моє переконання. Тому я вийду з плакатом, щоб феміністки й ліберали побачили написане на ньому слово: «УБИВСТВО». Вони ненавидять це визначення й навряд чи вживають його на своїх коктейль-вечірках. Кетчуп вам потрібний?

— Ні, — відмовився Ральф. Він не міг відвести очей від жінки. Навколо неї почало поширюватися зеленувате світіння — здавалося, воно просочувалося з її пор. Аури поверталися у всій своїй силі.

— Чи в мене виросла друга голова? — обурилась офіціантка, перекидаючи жуйку за іншу щоку.

— Я задивився на вас? — Ральф відчув, як кров ударила в обличчя. — Вибачте.

Офіціантка пересмикнула м’ясистими плечима, і верхня частина аури повільно зрушилася.

— Як правило, я не втручаюся в такі справи, намагаючись добре працювати й тримати рота на замку. Але більше я мовчати не збираюся. Знаєте, скільки свого дорогоцінного часу я провела біля цієї бойні, скільки спекотних днів, мало не присмаживши собі сраку, і холодних ночей, мало її ж таки не відморозивши?

Ральф і Луїза похитали головами.

— З 1984 року. Дев’ять довгих років. І знаєте, що найбільше мене дістає у прихильників вибору?

— Що ж? — поцікавилася Луїза.

— Вони виступають проти дозволу на носіння зброї, щоб люди не перестріляли одне одного; вони ж стверджують, що електричний стілець і газова камера суперечать конституції, тому що це надзвичайний і жорстокий вид покарання. Стверджують це, а потім спокійнісінько виходять на вулиці й виступають на підтримку законів, які дозволяють лікарям — лікарям! — вставляти вакуумні трубки в лоно матерів і висмоктувати ненароджених синів і дочок по шматочках. Ось це найбільше мене й дратує.

Офіціантка говорила — було враження, що цю промову вона виголошувала вже багато разів, — не підвищуючи голосу, не виявляючи ані найменших ознак гніву. Ральф слухав і не слухав, сконцентрувавши увагу на блідо-зеленій аурі, що оточувала фігуру жінки; та тільки не все там було рівномірно забарвлене. Із правого боку, ближче до талії, оберталася жовтувато-чорна пляма, схожа на брудне колесо.

«Печінка, — подумав Ральф. — У неї негаразди з печінкою».

— Але ж ви не хочете, щоб із Сьюзен Дей справді сталося щось погане? — стривожено дивлячись на офіціантку, поцікавилася Луїза. — На вигляд ви людина добра, навряд чи ви бажаєте їй зла.

Жінка видихнула через ніс, випускаючи два протуберанці.

— Не така вже я хороша, як здаюся. Якщо Господь учинить із нею щось, я перша застрибаю від радості, кажучи: «Хай буде воля твоя», повірте. Але якщо ви маєте на увазі насильство з боку безумців — то справа інша. Подібні речі ставлять нас на один щабель з тими, кого ми хочемо зупинити. Безумці, однак, вважають інакше. Вони ж немов джокери в колоді карт.

— Так, — погодився Ральф. — Точне визначення.

— Думаю, насправді мені не хочеться, щоб із цією панею сталося щось погане, — виснувала офіціантка, — але все може бути. Усе що завгодно. І якщо це станеться, то нехай вона винуватить лише саму себе. Вона у вовчій зграї… А жінці поміж вовків не варто дивуватися, якщо її покусають.

Ральф не був певен, що після цього йому захочеться їсти, однак його апетит чудово пережив погляди офіціантки на аборти й Сьюзен Дей. Допомогли аури; ніколи раніше їжа не здавалася такою смачною, навіть коли він був підлітком і їв п’ять або шість разів на день, було б що.

Луїза не поступалася йому. Нарешті вона відсунула вбік тарілку із залишками смаженої картоплі й шматочком бекону. Ральф завиграшки упорався з картоплею й беконом, поклав сосиску на тост, сунув імпровізований сендвіч у рот, проковтнув і, голосно видихнувши, відкинувся на спинку стільця.

— Твоя аура на два тони потемніла, Ральфе. Незрозуміло, чи означає це, що тобі досить їсти, чи що ти вмреш од завороту кишок.

— Швидше за все, і те й інше, — відповів він. — Ти теж знову бачиш?

Луїза кивнула.

— Знаєш, — мовив Ральф, — зараз найдужче в світі мені хочеться подрімати. — Так воно й було. Тепер, у теплі й ситості, останні чотири місяці недосипання лягли на Ральфа пудовим тягарем; очі немов засипало піском.

— Зараз для цього невідповідний момент, — стривожено заперечила Луїза. — Дуже погана ідея.

— Згоден.

Луїза хотіла попросити рахунок, але потім передумала й запитала:

— Може, варто зателефонувати твоєму другові-поліцейському, Лейдекеру? Раптом він погодиться допомогти?

Ральф з усією старанністю, на яку лише здатен був його затуманений мозок, обміркував пропозицію, потім заперечливо похитав головою:

— Навряд чи я насмілюся. Що ми можемо повідомити Лейдекеру, не скомпрометувавши себе? І це лише частина проблеми. Якщо він навіть підключиться… Але підійде до справи неправильно… Він тільки ускладнить ситуацію.

— Добре. — Луїза підкликала офіціантку. — Звідси ми поїдемо з відкритими вікнами, а потім зупинимося в «Данкін донатс» і захопимо із собою каву й тістечка. Сьогодні плачу я.

Ральф посміхнувся. Посмішка вийшла широкою, від вуха до вуха, і якоюсь незв’язною, нагадуючи блаженну усмішку підпилого гуляки.

— Обов’язково, мадам.

Коли підійшла офіціантка й поклала перед ним чек, Ральф помітив, що на її фартуху більше немає значка «ЖИТТЯ — ЦЕ НЕ ВИБІР».

— Послухайте, — зі зворушливою відвертістю мовила вона. — Мені жаль, якщо я вас образила. Ви ж приїхали снідати, а не вислуховувати нотації.

— Ви нас не образили, — заспокоїв її Ральф і глянув на Луїзу, та ствердно кивнула. Офіціантка посміхнулася:

— Спасибі, а то я справді відірвалася на вас. У будь-який інший день нічого такого не трапилося б, але сьогодні о четвертій годині дня ми влаштовуємо мітинг, я буду представляти містера Далтона. Для виступу мені відводять три хвилини, здається, стільки зайняв мій монолог і тут.

— Нічого, нічого. — Луїза поплескала жінку по руці. — Усе нормально.

Посмішка офіціантки стала ширшою і теплішою, але коли вона повернулася до них спиною, Ральф побачив, що вираз вдоволення у Луїзи зник. Вона дивилася на жовтувато-чорну пляму над правим стегном офіціантки.

Ральф дістав з нагрудної кишені ручку, перевернув паперову серветку й швидко накидав кілька слів. Потім, витягши гаманець, дістав п’ять доларів і поклав їх поверх написаного. Коли офіціантка підійде за чайовими, вона обов’язково прочитає послання.

Ральф узяв чек і помахав ним перед обличчям Луїзи.

— Це наше перше справжнє побачення, отже, будемо платити навпіл, — сказав він. — Якщо я залишу їй п’ять, то мені не буде вистачати трьох баксів. Тільки не кажи, що ти розорена.

— Хто? Королева покеру в Ладлоу? Не дурій, любий. — Луїза передала йому жменю купюр, діставши їх із сумочки. Поки Ральф вишукував потрібну йому банкноту, Луїза прочитала написане на серветці:

«Мадам, у вас гостра дистрофія печінки, і вам необхідно терміново звернутися до лікаря. Наполегливо раджу триматися подалі від Громадського центру Деррі сьогодні ввечері».

— Я знаю, це нерозумно, — сказав Ральф.

Луїза чмокнула його в кінчик носа:

— Завжди розумно допомагати людям.

— Спасибі. Однак навряд чи вона повірить. Ця пані вважатиме, що нас образив її значок, незважаючи на всі наші запевнення, і що ця записка лише своєрідний еквівалент відповіді на її нападки.

— Можна переконати й інакше.

Луїза зосередила погляд на офіціантці — та, стоячи у дверях, базікала з кухарем. Природні сіро-блакитні кольори аури Луїзи стали насиченіші, а сама аура стиснулася, перетворившись у капсулу, що облягала тіло.

Ральф не до кінця усвідомлював, що саме відбувається… Але все відчував. Волосся в нього встало сторчма, по шкірі побігли мурашки. «Вона наповнюється силою, — подумав він, — натискає на всі вимикачі, запускає в хід усі турбіни, роблячи це почасти через жінку, якої ніколи досі не бачила і, можливо, ніколи більше не побачить».

Офіціантка теж відчула стороннє втручання.

Вона оглянулася, немов хтось окликнув її. Луїза натягнуто посміхнулася й помахала рукою, але коли вона заговорила з Ральфом, голос її тремтів від зусилля.

— Я майже… Майже дісталася.

— Дісталася до чого!

— Не знаю. До того, що мені було потрібно. Усе відбулося миттєво. Жінку звуть Зої, ї з двома крапками. Піди оплати чек, відверни її увагу. Постарайся зробити так, щоб вона не дивилася на мене, мені й так важко.

Ральф виконав прохання Луїзи, і доволі успішно, незважаючи на спроби Зої оглядатися на Луїзу. Коли Зої вибила чек, на касовому апараті з’явилася сума в 234,20$. Жінка прибрала цифри нетерплячим натисканням пальця на кнопку й знову глянула на Ральфа. Її обличчя було блідим, а очі стривоженими.

— Що з вашою дружиною? — запитала вона Ральфа. — Я ж вибачилася. Чому вона так дивно дивиться на мене?

Ральф знав, що Зої не може бачити Луїзу, адже він щосили намагався закривати собою огляд, але знав він і те, що жінка права — Луїза справді дивилася.

Ральф спробував посміхнутися:

— Не знаю, що…

Офіціантка здригнулася й роздратовано оглянулася на кухаря.

— Перестань гримотіти каструлями! — закричала вона, хоча в кухні лише тихо грало радіо. Зої знову обернулася до Ральфа:

— Гуркіт, як у В’єтнамі. Чи не будете ви такі люб’язні сказати вашій дружині, що неввічливо…

— Видивлятися? Але вона зовсім не дивиться. Правда. — Ральф відступив убік.

Луїза стояла в дверях і дивилася на вулицю, повернувшись до них спиною. — Ось, бачите?

Зої не відповідала кілька секунд, уважно розглядаючи Луїзу.

Нарешті вона мовила:

— Бачу. А тепер чому б вам обом не піти?

— Добре, добре. Розстаємося друзями?

— Як хочете, — не дивлячись на Ральфа, відповіла Зої. Коли Ральф підійшов до Луїзи, він побачив, що її аура повернулася до свого більш розрідженого стану, але стала набагато яскравішою.

— Ти втомилася, Луїзо? — ніжно запитав він.

— Ні. Тепер я почуваю себе чудово. Ходімо.

Ральф почав було відчиняти двері, але раптом завмер.

— Ти взяла мою ручку?

— Ні, вона залишилася на столі.

Ральф повернувся. Під його посланням Луїза дописала постскриптум:

«У 1989 році у вас народилася дитина, але ви віддали її в притулок Святої Анни в Провіденсі, штат Род-Айленд. Сходіть на прийом до лікаря, поки не пізно, Зої. Це не жарт і не дешевий трюк. Ми знаємо, про що кажемо».

— Послухай, — мовив Ральф, повернувшись до Луїзи. — Вона ж перелякається до смерті.

— Якщо вона вчасно отримає консультацію лікаря, то все інше не так і важливо.

Ральф кивнув, і вони вийшли на вулицю.

— Ти дізналася про дитину, коли заглибилася в її ауру? — поцікавився Ральф.

Луїза кивнула. Східна частина Деррі була вся в яскравому різнобарв’ї. Тепер таємне світло помалу поверталося.

— Не думаю, що я взяла багато… її речовини, — мовила Луїза, — але у мене виникло відчуття, начебто я проковтнула жінку повністю.

Ральф згадав недавно прочитану статтю в науковому журналі.

— Якщо кожна клітинка нашого тіла містить у собі інформацію про те, добре чи погано ми зроблені, — сказав він, — то чому б і кожному фрагментові аури не включати повну інформацію про те, ким ми є?

— Звучить не дуже науково, Ральфе. — Луїза, посміхнувшись, торкнулася його руки. — Однак цілком правдоподібно.

Ральф посміхнувся у відповідь.

— Тобі теж варто трохи підкріпитися, — сказала вона. — Хоча я досі вважаю це до деякої міри злодійством, однак без підживлення можна зомліти.

— Послухаюсь тебе, як тільки буде нагода. А зараз я хочу лише одного — якомога швидше дістатися до Гай-Рідж. — Ральф сів за кермо, але рука його здригнулася, тільки-но він торкнувся ключа запалювання.

— Ральфе? У чому справа?

— Ні в чому… І в усьому. Не можу вести машину в такому стані. Або вріжуся в телеграфний стовп, або завезу нас прямісінько в чиюсь вітальню.

Подивившись у небо, Ральф побачив знайомого величезного «птаха», що розпластався над тарілкою антени супутникового зв’язку багатоквартирного будинку. Лимонний серпанок здіймався від розпростертих ушир доісторичних крил. «Хіба ти бачиш це? — сумніваючись, поцікавилася скептична частина його розуму. — Ти впевнений, Ральфе? Ти справді впевнений?»

«Так, я бачу. На щастя чи на нещастя, але я бачу все це… Однак якщо і є слушний час для такого бачення, то не зараз».

Сконцентрувавшись, він відчув усередині себе знайомий «клац» внутрішнього спалаху. Птах розтанув, немов зображення примари на екрані телевізора. М’яка палахкотлива палітра ранкових барв позбулася вібруючої інтенсивності. Ральф занадто довго сприймав іншу частину світу, щоб помітити, як кольори переходять один в одного, зливаючись і утворюючи яскравий молочно-блакитний серпанок, який Ральф уперше побачив під час відвідання бару разом із Джо Вайзером. Потім випарувався й серпанок, і Ральф відчув непереборне бажання покласти голову на руки й заснути. Але замість цього він, зробивши кілька повільних глибоких вдихів, повернув ключ запалювання. Двигун загарчав, викликаючи до життя постукування, що звучало тепер значно голосніше.

— Що це таке? — поцікавилася Луїза.

— Не знаю, — відізвався Ральф, але він знав — або зчеплення, або клапан. Що б то не було, але якщо воно посилюватиметься, їм не позаздриш.

Нарешті постукування ослабло, і Ральф рушив.

— Штовхни мене в бік, якщо побачиш, що я засинаю, Луїзо.

— На це можеш розраховувати, — відгукнулася вона. — А тепер поїхали.

Розділ двадцять перший

«Данкін донатс» на Ньюпорт-авеню — справжній рай для ласунок — мав вигляд веселенького рожевого будинку, що сусідив з обшарпаними старими спорудами, зведеними в основному за один рік — 1946-й. Не будьте такі суворі, це ж Олд-Кейп, де переважали старі автомобілі з написами типу: «НЕ ЗАСУДЖУЙТЕ, ЩО Я ГОЛОСУВАВ ЗА РОССА ПЕРО», де неодмінним атрибутом кожного будинку була старомодна скульптура, де дівчата у шістнадцять років ставали як динаміт, а до двадцяти чотирьох перетворювалися на товстозадих квочок із порожніми очима в оточенні двох-трьох нащадків.

Двоє хлопчаків захоплено виписували кола на яскраво оздоблених велосипедах з екстравагантно загнутими кермами, — і проробляли це із вправністю, яка свідчила про великий досвід у відеоіграх та можливість отримати високооплачувану роботу авіадиспетчерів у майбутньому… Якщо їм удасться уникнути долі наркоманів або не загинути в автокатастрофі. Їхні кепки були хвацько обернені козирками назад. Ральф подумав, чому хлопці не в школі, потім вирішив, що йому байдуже. Можливо, хлопчакам це теж було байдуже.

Раптом два велосипеди, які доти з легкістю оминали один одного, зіткнулися. Хлопчаки полетіли на асфальт, але миттєво підхопилися на ноги. У Ральфа відлягло від серця, коли він побачив, що ніхто не постраждав; їхні аури навіть не відреагували на інцидент.

— Ах ти, вилупку! — роздратовано крикнув хлопчина у футболці із зображенням «Нірвани»[47] своєму дружкові. Йому було не більше одинадцяти. — Їздиш на велику так само, як старі трахаються!

— Я щось почув, — виправдувався той, насуваючи бейсболку на світле волосся. — Такий гуркіт! Тільки не кажи, що нічого не чув!

— Який там у біса гуркіт, — відповів Нірвана. Він розчепірив пальці, які тепер були брудні (або просто стали ще брудніші), а з двох-трьох незначних подряпин сочилася кров. — Поглянь-но на це, гівняний байкер!

— Виживеш, — відповів його дружок.

— Так, але… — Нірвана помітив Ральфа, що прихилився до бампера «олдсмобіля» і спостерігав за ними. — Йоханий бабай, на що це ви так витріщаєтесь?

— На тебе й твого приятеля, — відповів Ральф. — І все.

— Усе, так?

— Так — кінець історії.

Нірвана глянув на свого товариша, потім знову перевів погляд на Ральфа. Тепер очі його світилися такою затятою підозрілістю, яка була можлива хіба що в Олд-Кейп.

— У вас проблеми?

— Ні, — відповів Ральф. Він вдихнув таку кількість червонясто-коричневої аури, що тепер відчував себе суперменом. — Я просто міркував над тим, що в часи мого дитинства ми розмовляли інакше.

Нірвана, зухвало хмикнувши, поцікавився:

— Невже? І як же ви розмовляли?

— Точно не пам’ятаю, — відповів Ральф, — але навряд чи ми висловлювались, як тупі недоумки. — Відчинилися двері кондитерської, і Ральф відвернувся від хлопчаків. З’явилася Луїза, тримаючи в руках два горнятка з кавою.

А хлопчаки тим часом осідлали велосипеди й помчали геть. Нірвана кинув через плече ще один недовірливий погляд на Ральфа.

— Ти зможеш одночасно вести машину й пити каву? — вручаючи йому горнятко, запитала Луїза.

— Гадаю, із цим завданням я цілком упораюся, хоча більше мені вже нічого не потрібно. Я почуваю себе чудово, Луїзо.

Жінка, глянувши на двох хлопчаків, кивнула:

— Поїхали.

Коли Ральф із Луїзою виїхали на шосе № 33 у напрямку місця, раніше відомого як Сади Барретта, світ навколо них став барвистий. Їм не довелося підніматися навіть на дюйм сходами сприйняття, щоб спостерігати за цим буянням барв. Місто залишилося позаду, дорога вела через ліс, охоплений осіннім полум’ям. Небо лежало над шосе синьою смугою, тінь «олдсмобіля» сковзала за ними по палахкотливому листю.

— Боже, яка краса, — мовила Луїза. — Хіба це не чудо, Ральфе?

— Так.

— Знаєш, чого мені хочеться? Найбільше?

Він похитав головою.

— Щоб ми могли з’їхати на узбіччя, зупинити авто й трохи побродити лісом. Знайти галявинку, сісти на сонечку й спостерігати за хмарами. Ти б сказав: «Поглянь, Луїзо, он та хмара схожа на коня». А я б відповіла: «Глянь-но сюди, Ральфе, там точнісінько людина з мітлою». Було б просто чудово.

— Так, — протягнув він. Ліворуч з’явився просвіт; стовпи лінії високої напруги, немов солдати, марширували крутим схилом. У променях ранкового сонця дроти блищали сріблом, нагадуючи павутину. Унизу стовпи потопали в мідному потоці червоного сумаха,[48] а в небі над просікою Ральф побачив яструба, що ширяв на гребені такого ж невидимого, як світ аур, повітряного потоку.

— Так, — знову мовив Ральф. — Було б здорово. Можливо, коли-небудь ми й матимемо таку нагоду, але…

— Але що?

— «Я кваплю себе щомиті, щогодини — встигнути б здійснити усе, визначене долею», — продекламував Ральф, Луїза здивовано глянула на нього:

— Яка жахлива думка!

— Так. На моє переконання, усі істинні думки жахливі. Я прочитав тобі рядок з поетичного збірника «Цвинтарні ночі». Мені дав його Дорренс Марстеллар у той день, коли проник до мого дому й поклав газовий балончик у кишеню моєї шкірянки.

У дзеркалі заднього огляду кілометрів за три позаду Ральф помітив чорну смугу, що стрімко наближалася крізь палахкотливий ліс. Поблискував на сонці хром. Машина. Можливо, дві або навіть три. І їдуть на величезній швидкості.

— Старий Дор, — задумливо мовила Луїза.

— Так. Знаєш, я гадаю, що він теж частина цих подій.

— Швидше за все, — погодилася Луїза. — І якщо Ед — особливий випадок, то старий Дор, поза всяким сумнівом, теж персона важлива.

— Я вже думав про це. Найцікавіше щодо нього — я маю на увазі старого Дора, а не Еда, — те, що ні Клото, ні Лахесісу нічого про нього не відомо. Очевидно, він із зовсім іншої сфери.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я не цілком певен, але ні пан К., ні пан Л. ніколи про нього не згадували, отже… Отже…

Ральф знову подивився в дзеркало заднього огляду. Тепер до трьох машин приєдналася четверта, і кавалькада, виблискуючи хромом, стрімко наближалася, Ральф бачив сині переливи блимавок на дахах машин. Отже, це поліція, їде у Ньюпорт? Ні, швидше за все, кудись ближче.

«А раптом вони женуться за нами? — подумав Ральф. — Раптом установка Луїзи, яка стирала Барбарі Річардс пам’ять про наші відвідини, не спрацювала!»

Але чи буде поліція споряджати аж чотири машини в погоню за старими на іржавому «олдсмобілі»? Ральф так не думав.

Раптово уявним поглядом він побачив обличчя Елен, і в Ральфа засмоктало під ложечкою, коли він притискав автомобіль до узбіччя дороги.

— Ральфе? Що… — Але тут Луїза почула завивання сирен і оглянулася, тривога читалася в її очах. Перші три патрульні машини промчали повз них зі швидкістю, що значно перевищувала сто двадцять кілометрів на годину, обдавши «олдсмобіль» хмарою піску й змусивши опале листя пуститися в танок.

— Ральфе! — Вона майже кричала. — А раптом це Гай-Рідж? Там же Елен! Елен і її маля!

— Знаю, — відповів Ральф, а коли мимо промайнула четверта машина, він знову відчув внутрішній спалах. Ральф потягнувся до коробки передач, але рука його завмерла за три дюйми від важеля. Брудна пляма, що прикувала його погляд, була менш спектральною, ніж чорна грибоподібна хмара, що зависла над Громадським центром Деррі, але Ральф знав, що суть їх однакова: саван.

— Швидше! — прикрикнула на нього Луїза. — Нам треба їхати швидше, Ральфе!

— Не можу, — відповів він, стиснувши зуби, через що слова пролунали нерозбірливо. — Мені потрібно приглушити аури. — «До того ж, — подумки додав він, — швидше я не їздив тридцять п’ять років, і я до смерті боюся».

Стрілка спідометра завмерла на позначці «сто двадцять», дерева проносилися мимо суцільною жовто-червоно-бурою стіною; з-під кришки капота чулося вже не просте постукування, а гудіння цілого взводу ковалів, що розгулялися на вечірці. Незважаючи на це, їх швидко наздоганяла ще одна трійка поліцейських машин.

Попереду був крутий поворот. Ральф вирішив не послухатися інстинкту і не став тиснути на гальма. Він лише прибрав ногу з педалі газу, коли вони наблизилися до повороту… І втиснувшись ногами в гумовий килимок, відчув, як машину заносить убік; він стиснув зуби, очі під кущиками брів вилізли з орбіт. Завили задні колеса, і Луїза навалилася на нього, хапаючи рукою сумочку, що злетіла на сидіння. Спітнілими долонями Ральф учепився в кермо, гадаючи, що машина зараз перевернеться. Однак «олдсмобіль» був останнім справжнім дорожнім монстром, виготовленим у Детройті, — широким, важким і пласким, тож поворот йому вдалося подолати. Попереду, ліворуч від шосе, Ральф побачив червоний фермерський будинок. За ним причаїлися два сараї.

— Ральфе, тут потрібно повернути!

— Бачу.

Повз них промчала ще одна колона автомобілів. Ральф їхав якомога ближче до узбіччя, молячи Бога, щоб жодна з машин не зачепила «олдсмобіль» на такій скаженій швидкості. Цього не сталося — авта майже нерозривним ланцюжком пролетіли повз, звернули ліворуч і почали підніматися на довгий пагорб, що вів до Гай-Рідж.

— Тримайся міцніше, Луїзо.

— Звичайно, звичайно, — пробурмотіла вона. «Олдсмобіль» мало не з’їхав у кювет, коли Ральф повертав на Орчард-роуд. Якби тут була не ґрунтова дорога, а гудроноване шосе, величезна машина, швидше за все, перевернулася б, продемонструвавши фігуру вищого пілотажу, як на шоу-ралі. Але автомобіль лише занесло. Луїза тонко скрикнула, і Ральф мигцем глянув на неї.

— Швидше! — Вона нетерпляче махнула рукою й у цей момент так надприродно стала схожа на Керолайн, що Ральфові здалося, начебто він бачить примару. Цікаво, як відреагувала б на цю подію Керол, яка за останні п’ять років свого життя тільки й казала, щоб він додав швидкості. — Не звертай на мене уваги, краще стеж за дорогою!

Тепер на Орчард-роуд прямувала ще одна вервечка машин. Скільки? Ральф не знав; він збився з ліку. Загалом не менше дюжини. Поповнення — три машини з написом «ПОЛІЦІЯ ДЕРРІ» та дві з поліцейського управління штату — вихором пронеслося мимо, здіймаючи фонтани пилу й гравію. Лише на мить Ральф вихопив поглядом поліцейського, що махнув йому з вікна патрульної машини, а потім «олдсмобіль» огорнуло жовтою хмарою пилу. Ральф знову притамував у собі бажання натиснути на гальма, викликавши в пам’яті образи Елен і Наталі. За мить він знову міг розрізняти дорогу. Остання колона машин уже здолала половину пагорба.

— Цей поліцейський махав тобі, забороняючи їхати далі? — запитала Луїза.

— Напевно.

— Вони й близько нас не підпустять. — Луїза похмуро дивилася на брудну пляму, що зависла над вершиною пагорба.

— Ми зробимо все, що потрібно. — Ральф подивився в дзеркало заднього огляду, перевіряючи, чи немає ще машин, але побачив лише потривожену дорожню пилюку.

— Ральфе?

— Що?

— Ти піднявся! Бачиш барви?

Він кинув на неї погляд. Луїза й далі здавалася йому гарною й дивовижно юною, але не було ні найменшої ознаки аур.

— Ні, — відповів Ральф. — А ти?

— Не знаю. Але я бачу ось це. — Вона вказала у бік темної плями, що зависла над пагорбом. — Що це? Якщо не саван, то що?

Ральф хотів було сказати, що це дим і що попереду могла горіти лише одна будова, але перш ніж йому вдалося вимовити хоч слово, двигун «олдсмобіля» оглушливо бабахнув. Капот підстрибнув, немов хтось ізсередини в пориві люті гупнув по ньому кулаком. Машина сіпнулася вперед, мовби захлинаючись; загорілися ідіотські червоні вогні, і мотор стих.

Він вирулив до узбіччя, а коли праві колеса з’їхали в кювет і авто перекосило, у Ральфа Робертса виникло непереборне передчуття, що зараз він завершив своє останнє турне як водій. Думка не викликала ніякого жалю.

— Що трапилося? — Луїза майже кричала.

— Приїхали, тяга полетіла, — пояснив Ральф. — Схоже, решту шляху нам доведеться пройти пішки, Луїзо. Виходь через мої дверцята, щоб не впасти в канаву.

Дув легкий західний вітер, і як тільки вони вибралися з машини, на них війнуло запахом гару. Останні півкілометра Ральф і Луїза пройшли мовчки. Коли вони побачили величезне скупчення поліцейських машин, дим уже клубами здіймався над деревами, і Луїза почала задихатися.

— Луїзо, все гаразд?

— Так, — видихнула жінка. — Просто я занадто огрядна…

Крек-крек-крек! Револьверні постріли оддалік від лінії машин, які блокували дорогу. За ними почулося хрипке «кашляння», яке Ральф з легкістю впізнав завдяки телерепортажам про громадянські війни в країнах третього світу й перестрілки в дрібних американських містечках: швидкісний вогонь із автоматичної зброї. Пролунав крик болю, від якого Ральфові хотілося затиснути вуха руками, але він лише поморщився. Швидше за все, кричала жінка, і Ральф раптом пригадав те, що так старанно оминала стороною його пам’ять: прізвище жінки, про яку згадував Джон Лейдекер. Її звали Мак-Кі. Сандра Мак-Кі.

Ця думка, що прийшла саме в цей момент, сповнила його безпричинним страхом. Ральф намагався переконати себе, що кричати міг хто завгодно — навіть чоловік, іноді голос чоловіка нагадує жіночий. Але він знав. Це вона. Вони, безумці Еда. Вони вчинили напад на Гай-Рідж.

Завивання сирен. Усе дужчий запах гару. Луїза, що дивилася на нього розгубленими, переляканими очима і задихалася від жаху. Попереду Ральф побачив сріблисту поштову скриньку на узбіччі. На скриньці, звичайно, не було ніякого напису — жінки, що опікуються Гай-Ріджем, усіляко намагалися забезпечити анонімність свого закладу, що, втім, сьогодні не вберегло їх від нещастя. Прапорець над поштовою скринькою був піднятий. Чийсь лист очікував листоноші. Це нагадало Ральфові про лист Елен, що надійшов йому з Гай-Рідж, — обережне, проте сповнене надії послання.

І знову стрілянина. Брязкіт куль, що вдарялися об скло. Крик люті чи болю. Голодне потріскування вогню, який пожирає сухе дерево. Трелі сирен. І темні іспанські очі Луїзи, що дивляться на нього, тому що він чоловік, а вона виросла з вірою в те, що чоловікові краще відомо, як чинити в таких ситуаціях.

«Тоді зроби хоч що-небудь! — закричав на себе Ральф. — Заради всього святого, зроби хоч щось!»

— ПІКЕРІНГУ! — загримів посилений мегафоном голос. Тепер у все густішому диму Ральф розрізняв червоні спалахи. — ПІКЕРІНГУ! В БУДИНКУ ЖІНКИ! ДОЗВОЛЬ НАМ УРЯТУВАТИ ЖІНОК!

— Він знає, що там жінки, — пробурмотіла Луїза. — Невже до них не доходить, що він знає? Чи вони геть дурні, Ральфе?

Дивне розпливчасте виття було відповіддю поліцейському з мегафоном. Ральфові потрібен був час, щоб зрозуміти, що це регіт. І знову вогонь з автомата, а відтак сухий кашель револьвера.

Крижаними пальцями Луїза стиснула його долоню:

— Що нам робити, Ральфе? Що нам робити?

Він глянув на чорно-сірі клуби диму, що здіймалися над верхівками дерев, потім подивився назад, на все нові поліцейські машини — цього разу їх наближалося не менше шести — і знову на бліде, напружене обличчя Луїзи. У голові в Ральфа трохи прояснилося — не повністю, але цілком достатньо, щоб він зрозумів — на це питання існує лише одна відповідь.

— Ми піднімемося нагору, — коротко кинув він.

Спалах. І язики полум’я з жовтогарячих перетворилися на зелені. Голодне хрускотіння зазвучало приглушеніше. Тримаючи Луїзу за руку, Ральф обвів її навколо поліцейської машини, поставленої тут як заслон.

Новоприбулі автомобілі скупчилися навколо цієї перешкоди. Чоловіки в темно-синій уніформі на ходу вистрибували із салонів. Кілька людей тримали автомати, майже всі були в товстих куленепробивних жилетах. Один із поліцейських пробіг повз Ральфа, як порив теплого вітру, перш ніж той встиг відступити вбік, — його звали Девід Вілбері, який вважає, що його дружина, секретарка в агентстві з купівлі-продажу нерухомості, злигалася зі своїм шефом. Питання про дружину відійшло на другий план (принаймні, тимчасово), витіснене потребою негайно забігти в туалет і постійним переляканим повторенням одних і тих же слів, які змією звивалися в його думках: «Ти не знеславишся, ти не знеславишся, нізащо, нізащо».

— ПІКЕРІНҐУ! — завив мегафон, і слова, що вилітали з нього, здалися Ральфові градом срібних куль. — ТВОЇ ДРУЗІ МЕРТВІ, ПІКЕРІНҐУ! КИДАЙ ЗБРОЮ Й ВИХОДЬ У ДВІР! ДАЙ НАМ ЗМОГУ ВРЯТУВАТИ ЖІНОК!

Ральф і Луїза звернули за ріг, непомічені в довколишній метушні, і вийшли до скупчення поліцейських машин, припаркованих біля під’їзної доріжки з висадженими обабіч яскравими квітами.

«Ось що таке жіночий підхід», — подумав Ральф.

Під’їзна доріжка впиралася в невеликий дворик перед білим фермерським будинком, зведеним не менше сімдесяти років тому. Уздовж фасаду триповерхового будинку тяглася величезна веранда, з якої відкривався чудовий вид на захід, де в блакитному ранковому серпанку здіймалися вершини пагорбів. Цей будинок колись давав притулок родині Барретта і їхньому яблучному бізнесу, а донедавна розміщав під своїм дахом десятки побитих, заляканих жінок, але одного погляду було досить, щоб зрозуміти — до завтрашнього ранку він уже нікому не зможе прислужитися. Вогонь охопив південне крило будинку, полум’я сягнуло веранди, його язики виривалися з вікон і похітливо облизували карнизи. Ральф помітив плетене крісло-гойдалку, що горіло в дальньому кінці веранди. З ручки крісла звисав недов’язаний шарф, уткнуті в нього спиці блищали білим жаром. Звідкись чулося монотонне побрязкування дзвіночка.

Мертва жінка в зеленому, військового зразка комбінезоні й куртці розпласталася на сходах ґанку, уп’явшись у небо залитими кров’ю лінзами окулярів. У руці вона стискала пістолет, у грудях зяяла чорна рвана рана. На поручнях північної частини веранди обвис чоловік, упираючись черевиком у газонокосарку. Він також був у військовому комбінезоні й куртці. На клумбі неподалік від тіла лежав автомат. Кров стікала по пальцях чоловіка й великими краплями падала на землю. Ральфові ця кров здавалася чорною і мертвою.

«Фелтон, — подумав він. — Якщо поліція досі гукає до Чарлі Пікерінґа — якщо Пікерінґ у будинку, — отже, це Френк Фелтон. А де ж Сьюзен Дей? Ед десь на узбережжі — Луїза впевнена, що він там, — але раптом Сьюзен Дей тут? Боже, невже це можливо!»

Ральф припускав, що все може бути, однак припущення до уваги не бралися. Там усередині, без сумніву, були Елен, Наталі й бозна-скільки безпомічних, затероризованих жінок, і саме це було важливо.

Із глибини будинку почувся звук розбитого скла, а вслід за ним тихий вибух — майже зітхання. Ральф побачив нові язики полум’я, що вирвалися крізь вхідні двері.

«Коктейль Молотова, — подумав він. — Нарешті Чарлі Пікерінгу вдалося здійснити свою давню мрію».

Ральф не знав, скільки саме поліцейських скупчилося за машинами, припаркованими на початку під’їзної доріжки — не менше тридцяти, — однак він моментально розрізнив двох, які заарештували Еда Діпно. Кріс Нелл заліг за переднім колесом поліцейської машини, що стояла найближче до будинку. А поруч, спираючись на коліно, присів Джон Лейдекер. Саме Нелл тримав у руках мегафон, і коли Ральф і Луїза підійшли до опорному пункту поліції, Нелл глянув на Лейдекера: той кивнув на будинок, потім долонею зробив жест, значення якого було зрозуміле й без слів: «Будь обережний». В аурі Кріса Нелла Ральф помітив тривожні ознаки — хлопець був занадто схвильований, щоб дотримуватись обережності. Занадто збуджений. І в ту ж мить, немов думка Ральфа спричинилася до цього, аура Нелла почала міняти кольори: від блідо-голубого до темно-сірого, а потім до смертельно чорного. Усе це сталося майже за мить.

— ЗДАВАЙСЯ, ПІКЕРІНҐУ! — крикнув Нелл, не знаючи, що він уже небіжчик. У вікні нижнього поверху північної частини будинку з’явився приклад автомата, потім знову сховався всередину. І в ту ж мить над дверима вибухнуло аркове вікно, засипаючи веранду осколками скла. З діри, що утворилася, вирвалося бурхливе полум’я. За секунду розчинилися й самі двері, начебто їх штовхнула невидима рука. Нелл ще більше подався вперед, можливо, вважаючи, що тепер стрілець і сам бачить усю безнадійність ситуації.

Ральф, кричачи: (— Джонні, відтягни його назад! ВІДТЯГНИ ЙОГО НАЗАД!)

І знову у вогні з’явився автомат, тепер уже дулом уперед. Лейдекер потягнувся було до коміра Нелла, але спізнився. Автомат хрипло закашляв, і Ральф почув металевий пенк! пенк! пенк! — кулі пробивали тонку обшивку поліцейської машини. Тепер аура Кріса Нелла стала геть чорною — вона перетворилася на саван. Він сіпнувся, коли куля прошила йому шию, і впав, судорожно посмикуючи ногою. Мегафон, випавши в нього з рук, обурено пискнув. Хтось із поліцейських скрикнув від несподіванки й страху. Крик Луїзи пролунав набагато голосніше.

І ще один виводок куль пронісся над землею до Нелла, утворюючи маленькі чорні дірочки в темно-синій уніформі хлопця. Ральф розрізняв невиразні обриси людини всередині задушливого савана — той марно намагався перевернутися і звестися на ноги. У цих спробах було щось жахливе — немов Ральф спостерігав за створінням, що потрапило в рибальську сітку, закинуту на мілководдя.

Лейдекер висунувся з-за авта, а коли його пальці зникли в чорній мембрані, що огорнула Кріса Нелла, Ральф почув голос старого Дора: «На твоєму місці я не став би торкатися до нього, Ральфе, — я й так уже не бачу твоїх рук».

Луїза: (— Ні! Ні! Він уже мертвий!)

Цівка автомата у вікні зрушилася праворуч. Тепер вона неквапно наближалася до Лейдекера, — чоловіка, що тримав зброю, очевидно, не зачепила автоматна черга, яку випустив у нього один з поліцейських. Ральф підняв руку й опустив її вниз відтинаючим жестом карате, але цього разу замість клинів світла з неї вилетіли величезні блакитні краплі, що нагадували сліди. Ця субстанція розтеклася по лимонній аурі Лейдекера, коли з автомата, виставленого у вікні, відкрили вогонь. Ральф бачив, як дві кулі впилися в дерево праворуч від Лейдекера, утворюючи чорні діри в жовтуватому стовбурі. Третя врізалася в блакитне покриття, що огортало ауру Лейдекера, — Ральф помітив темно-червону іскорку, що мигнула біля лівої скроні детектива, й почув глухе попискування, коли куля відскочила рикошетом, як плаский камінчик від поверхні води при грі в «млинчики».

Лейдекер відтягнув Нелла в укриття, глянув на нього, розчинив дверцята з боку водія й плазом кинувся на сидіння. Ральф більше не бачив його, але чув, як той кричав на когось по радіо, запитуючи, чому досі не прибули рятувальні машини.

І знову брязкіт розбитого скла. Луїза мертвою хваткою впилася в руку Ральфа, показуючи на щось — цеглину, що летіла по двору. Її жбурнули з вікна у цокольному поверсі північного крила. Цілий ряд таких же вікон закривали квіти, що росли по периметру будинку.

— Допоможіть! — почувся звідти крик, у той час як чоловік з автоматом рефлекторно вистрілив по цеглині, здіймаючи в повітря фонтанчики червоного пилу й розколюючи цеглину натроє. Ні Ральф, ні Луїза ніколи не чули, щоб цей голос зривався на крик, проте вони моментально впізнали його — це був голос Елен Діпно.

— Допоможіть нам! Рятуйте! Ми в підвалі! З нами діти! Будь ласка, ми не хочемо згоріти заживо. З НАМИ ДІТИ!

Ральф і Луїза переглянулися й одразу кинулися до будинку.

Дві одягнені у форму фігури, що радше скидалися на футбольних суддів на лінії у своїх величезних жилетах, вискочили з-під прикриття машини й, пригинаючись, побігли до ґанку. Коли вони по діагоналі перетнули двір, Чарлі Пікерінґ, усе так само дико регочучи, висунувся зі свого вікна. На нього обрушився шквал вогню, засипаючи друзками, які кулі відколювали від віконної рами, і збивши іржавий водостічний жолоб, який з гуркотом звалився на ґанок, але жодна куля не зачепила безумця.

«Чому вони не можуть поцілити в нього? — міркував Ральф, поки вони з Луїзою піднімалися по щаблях ґанку, наближаючись до полум’я кольору охри, яке визирало з дверей. — Боже праведний, чому ж вони не можуть поцілити в нього з такої відстані?»

Але Ральф знав чому… Клото пояснив їм з Луїзою, що й Атропоса, і Еда Діпно оточують сили злі, які, проте, піклуються про їхню безпеку. Хіба не схоже, що ці ж сили тепер охороняють Чарлі Пікерінга, на кшталт того, як Ральф подбав про Лейдекера, коли той висунувся з укриття, щоб втягти туди свого вмираючого колегу?

Пікерінґ відкрив шквальний вогонь по поліцейських, що наближалися. Він цілився нижче пояса, де їх не захищали бронежилета. Один із них упав і застиг, другий поповз назад, кричачи, що його підстрелили — підстрелили? — чорт, його дуже поранило.

— Барбекю, — верескнув з вікна Пікерінґ, регочучи. — Барбекю! Барбекю! Свята відплата! Засмажити сучок! Божественний вогонь! Священний вогонь!

Крики стали голосніші, здавалося, вони чуються просто з-під ніг Ральфа, і коли він подивився вниз, то жахнувся: місиво аур парою просочувалося з-під підлоги веранди, розмаїтість кольорів і відтінків затушовувалася під напором червоного світіння, яке просочувало потік… І все, що його оточувало. Ця криваво-червона конфігурація не була схожа на грозову хмару, що утворилася над місцем бійки, затіяної біля «Червоного яблука» Зеленим і Жовтогарячим хлопчиськами, але Ральф був упевнений, що значення їхнє подібне; єдина розбіжність полягала в тому, що цей купол породжений страхом, а не люттю й агресією.

— Барбекю! — репетував Чарлі Пікерінг, потім неслося щось на адресу диявольських сучок. Раптом Ральф зненавидів цього безумця дужче, ніж будь-кого за все своє життя.

— Ходімо, Луїзо, ми мусимо зупинити його.

Узявши жінку за руку, він потягнув її в палаючий будинок.

Розділ двадцять другий

Вхідні двері вели в наскрізний коридор, тепер весь прохід був охоплений язиками полум’я. Ральф бачив ці язики яскраво-зеленими, а коли вони з Луїзою проходили крізь вогонь, було відчуття прохолоди — немов вони йшли крізь пари ментолу. Палаючий будинок приглушено потріскував, автоматні черги звучали тихо, як гуркоти грому у сприйнятті людини, яка пливе під водою… Саме це визначення, на думку Ральфа, найточніше описувало його відчуття — перебування під водою. Він і Луїза перетворилися на невидимих істот, що перепливають вогненну ріку.

Ральф, указавши на двері праворуч, запитально глянув на Луїзу. Вона кивнула. Потягнувшись до дверної ручки, він поморщився від огиди, коли його пальці пройшли крізь неї — що було, звичайно ж, краще, ніж якби він міг по-справжньому схопитися за цю чортову штуковину, то, без сумніву, залишив би кілька шарів шкіри на розпеченій мідній ручці.

— Ми пройдемо крізь двері, Ральфе!

Він оцінююче оглянув Луїзу, помітивши страх і занепокоєння в її очах, але в них не було й натяку на паніку, — потім кивнув. Вони разом пройшли крізь двері в той момент, коли з немузичним гуркотом залізних ланцюгів і розбитого скла на підлогу впав свічник.

Вони опинилися в приймальні, і від побаченого в Ральфа звело шлунок. До стіни під величезним плакатом із зображенням Сьюзен Дей у джинсах і сорочці в стилі вестернів («НЕ ДОЗВОЛЯЙ ЧОЛОВІКОВІ НАЗИВАТИ ТЕБЕ ДИТИНКОЮ, ЯКЩО НЕ ХОЧЕШ, ЩОБ ІЗ ТОБОЮ ТАК САМО Й ПОВОДИЛИСЯ» — радив плакат) притулилися дві жінки. Обидві були застрелені в голову в упор. Мізки, рване місиво кісткових тканин розмазалися по шпалерах із квітковим орнаментом і по прошитих ковбойських чобітках Сьюзен Дей. Одна з жінок була вагітна. Іншою виявилася Гретхен Тіллбері.

Ральф пригадав той день, коли Ґретхен разом з Елен прийшла до нього додому, щоб попередити і вручити газовий балончик «Охоронець»; тоді вона здалася Ральфові красунею… Хоча, звичайно, тоді її гарненька голівка була ще ціла, а мізки не розмазані по стінах. П’ятнадцять років тому їй дивом удалося уникнути смерті від рук свого чоловіка, але інший чоловік спрямував зброю в голову Ґретхен Тіллбері, миттєво відправивши її на той світ. Тепер вона вже ніколи не розповість, звідки на її лівому стегні шрам.

На мить Ральфу здалося, що він непритомніє.

Він сконцентрувався й, думаючи про Луїзу, взяв себе в руки. Аура Луїзи набула темно-червоного відтінку. Зигзагоподібні чорні лінії простромлювали поле, нагадуючи роздруківку електрокардіограми людини, що перенесла фатальний серцевий приступ.

— О, Ральфе! Боже милостивий!

Щось вибухнуло в південному крилі будинку з такою силою, що розчинилися двері, крізь які вони щойно пройшли. Ральф припустив, що це балон або балони з газом… Хоча зараз навряд чи це було аж так важливо. Палаючі обривки шпалер влітали в кімнату крізь розчинені двері, і Ральф побачив, як штори й рештки волосся на голові Ґретхен Тіллбері хитнулися до дверей, коли вогонь усмоктав повітря з кімнати, щоб підживитися. Цікаво, скільки часу потрібно буде вогневі, щоб перетворити жінок і дітей, які заховалися в підвалі, на хрусткі сухарі? Ральф не знав, та й навряд чи це було аж так важливо, чи люди, закриті внизу, задихнуться раніше, ніж почнуть горіти.

Луїза з жахом дивилася на мертвих жінок. По її щоках котилися сльози. Примарне сіре світло, яке піднімається вгору від залишених ними слідів, нагадувало пару, що виходить від сухого льоду. Ральф провів Луїзу до подвійних дверей у глибині кімнати, завмер перед ними, глибоко вдихнув, потім обійняв Луїзу за талію і ввійшов у дерево.

Далі був момент темряви, у якій не лише його ніс, але й кожна клітина тіла просочилися солодкуватим запахом тирси, а потім вони опинилися в кімнаті за дверима. Можливо, раніше вона була кабінетом, але згодом стала приміщенням для занять груповою психотерапією. У центрі колом стояли складні стільчики. Стіни прикрашали вислови типу: «ГОДІ ЧЕКАТИ ПОВАГИ ВІД ІНШИХ, ЯКЩО НЕМАЄ САМОПОВАГИ». На шкільній дошці хтось написав: «МИ — ОДНА РОДИНА, І ВСІ МОЇ СЕСТРИ ЗІ МНОЮ». Біля одного з вікон, що виходили на веранду, одягнений у бронежилет і мішкуватий светр, який Ральф упізнав би в будь-який час доби, причаївся Чарлі Пікерінґ.

— Засмажити всіх безбожниць! — крикнув він. Над його плечем пискнула куля; друга впилася у віконну раму праворуч. Думка, що Пікерінга охороняють, знову повернулася до Ральфа, тепер уже ставши переконаністю.

— Лесбіянки! Відплатити їм їхньою монетою! Провчити їх! Нехай на власній шкурі відчують усе!

— Залишайся нагорі, Луїзо, на тому ж рівні.

— Що ти збираєшся робити?

— Подбати про нього.

— Тільки не вбивай його, Ральфе, будь ласка!

«А чому б і ні? — гірко подумав Ральф. — Я зробив би світові величезну послугу. Хоча навряд чи зараз найкращий час для суперечок».

— Добре, я не буду його вбивати! А тепер замри на місці, Луїзо, — занадто багато куль, щоб ризикувати й удвох опускатися нижче.

Перш ніж жінка відповіла, Ральф сконцентрувався, викликав внутрішній спалах — і стрибнув на рівень шот-таймерів. Цього разу все відбулося так швидко й так важко, начебто він стрибнув з вікна другого поверху, приземлившись на бетонному майданчику. Деякі барви зникли зі світу, їх замінили звуки: потріскування вогню, автоматні постріли. Повітря просочив запах кіптяви, у кімнаті було жахливо спекотно. Повз вухо Ральфа пролетіло щось, дзижчанням схоже на комаху. Швидше за все, жучок 45-го калібру.

«Тобі краще поквапитися, любий, — порадила Керолайн. — Якщо куля потрапить у тебе на цьому рівні, вона виявиться смертельною, не забувай».

Ральф пам’ятав.

Зігнувшись, він підбіг до Пікерінга, що стояв до нього спиною. Наступав на скалки скла, але Пікерінг не обертався. Крім автомата, який він тримав у руках, у нього був ще револьвер, а на плечах — маленький речовий мішок.

Він був розстебнутий, усередині виднілося кілька наповнених чимось пляшок з-під вина. Горлечка були заткнуті мокрими, скрученими в грудку ганчірками.

— Убити всіх сучок! — репетував Пікерінґ, поливаючи двір автоматними чергами. Він відкинув використану обойму, задер светр, оголив ще три чи чотири обойми, заткнуті за пояс. Ральф потягнувся до відкритого мішка, дістав за горлечко одну з наповнених бензином пляшок і опустив її на голову Пікерінґа. У цей момент він зрозумів, чому безумець не чув його наближення: Пікерінґ надяг навушники, які використовують при стрільбі. Не встиг Ральф оцінити іронію того, що людина, яка зважується на самогубство, водночас прагне зберегти слух, як пляшка розбилась об голову Пікерінґа, обволікаючи його бурштиновою рідиною і скалками. Той похитнувся, притиснув руку до порізів. Кров полилася по його довгих пальцях — пальцях, які більше пасували піаністові або художникові, — струмками стікаючи по шиї. Він обернувся, за брудними лінзами окулярів блиснули величезні здивовані очі, волосся стояло сторчма, роблячи його схожим на людину, яка щойно отримала розряд електричного струму.

— Ти! — крикнув Пікерінґ. — Посланець диявола! Центуріон? Дітовбивець!

Ральф подумав про двох жінок, убитих у сусідній кімнаті, і його знову охопила лють… Хоча «лють» було занадто м’яким визначенням, занадто. У нього було відчуття, начебто під шкірою загорілися всі нервові закінчення. У голові роїлася думка: «Одна з жінок була вагітна, то хто ж дітовбивець, одна з жінок була вагітна, то хто ж із нас дітовбивець?»

Повз його обличчя продзижчав ще один крупнокаліберний жучок. Ральф не завважив цього. Пікерінґ спробував підняти автомат, з якого він, без сумніву, убив Ґретхен Тіллбері і її вагітну подругу. Ральф вирвав зброю й прицілився в нього. Пікерінґ заверещав від страху. Цей вереск ще дужче роздратував Ральфа, і він забув про обіцянку, яку дав Луїзі. Ральф підняв автомат, маючи намір розрядити його в чоловіка, що втискався в стіну (у гарячці жодному з них не спадало на думку, що в автоматі може не виявитися патронів), але перш ніж Ральф устиг натиснути на спусковий гачок, його увагу привернув потік світла, що спалахнув поруч. Спочатку потік залишався безформним, казковим калейдоскопом барв, якому вдалося вирватися на волю, а потім набув образу жінки з довгим газоподібним шлейфом, що спадав із її голови.

(— Не вбивай його).

— Ральфе, будь ласка, не вбивай його!

Якусь мить він просто крізь неї бачив дошку з написаними на чорній поверхні словами, а потім барви перетворилися на одяг, волосся й плоть Луїзи, у міру того як вона опускалася вниз. Пікерінг дивився на жінку очима, розширеними від жаху. Він пискнув, і його армійські штани потемніли в промежині. Пікерінґ затис пальці зубами, немов намагаючись приглушити писк.

— Примара! — вигукнув він крізь пригорщу пальців. — Пгимага шентугіона!

Луїза, не звернувши на нього уваги, схопила за приклад автомата.

— Не вбивай його, Ральфе, не треба!

Раптово Ральф розлютився й на неї.

— Невже ти нічого не розумієш, Луїзо? Він чудово знає що робить! На якомусь рівні він справді розуміє — я бачив це по його клятій аурі!

— Несуттєво, — відповіла вона, і далі тримаючи автомат дулом униз. — Несуттєво, що він розуміє, а чого ні. Ми не повинні чинити так, як вони. Ми не повинні бути такими, як вони.

— Але…

— Ральфе, я хочу відкинути цю зброю, вона гаряча. Я обпалю собі пальці.

— Добре, — сказав він і відпустив автомат одночасно з Луїзою. Той упав на підлогу між ними, і Пікерінґ, що з’їжджав по стіні із засунутими в рот пальцями й осклянілими очима, з прудкістю гримучої змії кинувся до зброї.

Те, що зробив Ральф потім, він зробив без жодної задньої думки і явно без гніву — він діяв інстинктивно, потягнувшись до Пікерінга й обхопивши руками обличчя безумця. Усередині нього щось яскраво спалахнуло — щось, що нагадувало потужне збільшувальне скло. Він знову перемістився вгору, на мить діставшись вище, ніж це вдавалося раніше. У точці найвищого підйому Ральф відчув надзвичайно потужний сплеск, що загорівся всередині його голови й перейшов у руки. Потім, опустившись униз, він почув гуркіт — глухий, але голосний звук, що абсолютно відрізнявся від стрілянини.

Тіло Пікерінґа неприродно сіпнулося, ноги смикнулися вгору з такою силою, що злетів один черевик. Сідниці піднялися нагору, а тоді опустилися. Зуби прикусили нижню губу, з неї почала сочитися кров. Ральф був майже певен, що помітив крихітні блакитні іскорки, які пробігли по настовбурченому волоссю. Пікерінґа відкинуло на стіну. Він уп’явся в Ральфа й Луїзу безглуздим поглядом.

Луїза закричала. Ральф було подумав, що причиною її лементу стало те, що він учинив, але потім побачив, що жінка плескає себе по голові, на яку опустився палаючий шматок шпалери, і від цього загорілось її волосся.

Ральф обійняв її, збив рукою полум’я, потім прикрив її тіло своїм, коли на північне крило обрушився новий шквал автоматних черг. Опираючись вільною рукою об стіну, Ральф побачив, як між середнім і підмізинним пальцями, немов за помахом палички фокусника, у стіні з’явилася діра від кулі.

— Піднімайся нагору, Луїзо! Піднімайся

(негайно!)

Вони перемістилися одночасно, перетворюючись на різнобарвний дим на очах непритомного Пікерінга… А потім узагалі зникли.

— Що ти з ним зробив, Ральфе? На мить ти зник — був угорі, — а потім… Потім він… То що ж ти зробив?

Луїза, завмерши від страху, дивилася на Чарлі Пікерінга, що сидів точно в такій же позі, як і дві жінки в сусідній кімнаті. Величезний рожевуватий міхур слини видувся крізь відкриті губи Пікерінга й лопнув.

Ральф, повернувшись до Луїзи, взяв її за руки трохи вище ліктів і викликав уявний образ: автоматичний вимикач у цокольному поверсі його будинку на Гарріс-авеню. Руки відкрили захисну коробку, потім швидко перевели всі перемикачі в положення «ВИМК.». Він не був упевнений у правильності розуміння — занадто швидко все відбулося, — але вважав, що близький до істини.

Очі Луїзи розширилися, вона кивнула, подивилася на Пікерінга, потім перевела погляд на Ральфа:

— Він сам накликав на себе біду. Ти ж не спеціально так учинив.

Ральф кивнув у відповідь, і тут з підвалу пролунали лементи, які, на його глибоке переконання, він сприймав не слухом.

— Луїзо?

— Так, Ральфе, — і негайно.

Він узяв Луїзу за руки, утворивши замкнуте коло на зразок того, яке вони утворили в лікарні, але тепер їх було двоє й вони не піднімалися вгору, а опускалися вниз, проходячи крізь підлогу, мовби поринаючи в басейн. Ральф знову пережив гостре, немов лезо ножа, відчуття темряви, а потім вони опинилися у підвалі, просочуючись і опускаючись на брудну цементну підлогу. Він бачив закурені пічні труби, снігоприбирачі, прикриті шматком брудного пластику, садовий інвентар, притулений до циліндра, що, мабуть, слугував казаном для підігріву води, і коробки, складені біля цегляної стіни, — консервовані супи, боби, соуси, кава та інші припаси. Усі предмети здавалися примарними, начебто були не зовсім тут, і спочатку Ральф подумав, що це побічний ефект переходу на інший рівень. Потім він зрозумів, що причиною був дим — підвал стрімко наповнювався димом.

У кутку довгого похмурого приміщення скупчилося вісімнадцять-двадцять людей, в основному жінки. Ральф побачив і хлопчика років чотирьох, що притулився до колін матері (на її обличчі були сліди синців, — можливо, результат нещасного випадку, але, з огляду на обставини, таки побої), дівчатко на рік-два старше, що уткнулось матері в живіт… Потім він побачив Елен. Вона притискала до себе Наталі й дмухала в обличчя крихітці, начебто могла так позбавити її від проникаючого в легені диму. Наталі кашляла й заходилася переляканим плачем. Позаду жінок і дітей Ральф розрізнив задимлені сходи, що вели нагору, в темряву.

— Ральфе? Тепер нам варто опуститися на звичайний рівень?

Ральф кивнув, викликав внутрішній спалах і зненацька теж закашлявся, втягнувши в легені їдкий дим. Удвох вони матеріалізувалися просто перед групою жінок біля підніжжя сходів, але на їхню появу відреагував лише хлопчик, який притиснувся до колін матері. У цей момент Ральф був упевнений, що вже бачив малого раніше, але не міг пригадати, де саме, — день кінця літа, коли він бачив, як малий грався з матір’ю в м’яча у Строуфорд-парку, не зринав у його думках.

— Поглянь, мамо! — указуючи на них і кашляючи, мовив хлопчик. — Ангели!

Усередині Ральфа пролунав голос Клото: «Ми не ангели, Ральфе!», потім крізь дим, який усе згущувався, він кинувся до Елен, і далі тримаючи Луїзу за руку. Очі щипало, з них струменіли сльози. Ральф чув, як кашляє Луїза. Елен дивилася на Ральфа поглядом тупого невпізнавання — зовсім як у той серпневий день, коли Ед жорстоко побив її.

— Елен!

— Ральфе?

— Сходи, Елен! Куди вони ведуть?

— Що ти тут робиш, Ральфе? Як ти сюди… — Зігнувшись удвоє, вона зайшлася в приступі кашлю. Наталі мало не злетіла з її колін, але Луїза вчасно підхопила плачучу дитини.

Ральф глянув на сусідку Елен, зрозумів, що та ще менше усвідомлює, що відбувається, і знову затряс Елен за плече.

— Куди ведуть ці сходи?

Жінка оглянулася.

— Це вихід з підвалу, — повідомила вона. — Але все марно. Двері… — Вона знову переломилася навпіл, закашлявшись. Сухий звук дивно нагадував постріли з автомата Чарлі Пікерінга.

— Двері на замку, — продовжувала Елен. — Їх замкнула товста жінка. Я чула, як вона вішала замок. Чому вона це зробила, Ральфе? Як дізналася, що ми спустилися сюди?

«А куди ж вам було ще подітися?» — гірко подумав Ральф, потім повернувся до Луїзи:

— Подивися, будь ласка, що можна зробити.

— Добре. — Вона передала Ральфові дитину, яка плакала й заходилася кашлем, а сама протиснулася між жінок. Наскільки Ральф розумів, Сьюзен Дей серед них не було. У далекому кінці підвалу звалилася стельова балка, розприскуючи іскри й обдаючи їх хвилею палючого жару. Закричало дівчатко, яке ховало обличчя на грудях матері.

Луїза, піднявшись на чотири сходинки, кинулася вперед, витягнувши руку, немов священик, що осіняє благословенням. Вона приклала руки до дверей. Якусь мить нічого не відбувалося, потім вона зникла з очей в райдужному вихорі барв. Ральф почув голосний вибух — так, потрапивши в багаття, вибухає балончик з-під аерозолю, а потім Луїза з’явилася знову. У ту ж мить Ральфові здалося, що він побачив білий спалах просто над її головою.

— Що це було, мамо? — запитав хлопчик, який назвав Ральфа й Луїзу ангелами. — Що це? — Але перш ніж жінка встигла відповісти, купку складених на столі штор охопило полум’я, забарвлюючи обличчя бранок у застиглі тони Дня Всіх Святих — чорний і жовтогарячий.

— Ральфе! — крикнула Луїза. — Допоможи!

Він теж протиснувся між одурманеними димом жінками й збіг сходами вгору.

— Що? — Горло йому стиснуло, начебто він наковтався гасу. — Не можеш упоратися?

— Я відчула, як відкрився замок, — подумки відчула це, але двері занадто важкі для мене! Цю частину роботи доведеться виконати тобі. Давай мені маля.

Ральф віддав Луїзі Наталі й штовхнув двері. Так, вони були дуже важкі, але тепер Ральф існував на чистому адреналіні, і коли наліг на двері плечем, вони моментально розчинилися. Потік яскравого світла й свіжого повітря увірвався у вузьку пройму. У фільмах, які Ральф так полюбляв, подібні моменти зазвичай супроводжувалися криками тріумфу й полегшення, однак у перші миті жодна з жінок, що потрапили в пастку, не промовила ні звуку. Вони лише мовчки стояли, повернувши скам’янілі обличчя вгору до чотирикутника синього неба, який дивом виявив Ральф у даху цієї гробниці, яку багато хто вже вважав своєю могилою.

«А що вони скажуть потім? — подумав він. — Якщо вони справді переживуть це, що вони казатимуть опісля? Що кощавий чоловік із рунистими бровами й жінка з пишними стегнами (але прекрасними іспанськими очима) матеріалізувалися в підвалі, відкрили замок і врятували їх?»

Подивившись униз, Ральф натрапив на серйозний погляд дивно знайомого хлопчика. На його переніссі виднівся серпоподібний шрам. Ральф подумав, що це маля — єдине, хто по-справжньому бачить їх, навіть коли вони з Луїзою опустилися на рівень шот-таймеров; і Ральф був упевнений, що скаже цей хлопчик: з’явилися ангели, ангел-чоловік і ангел-жінка, і врятували їх усіх. «Дуже цікава заява для випуску вечірніх новин», — зіронізував Ральф. Лізетт Бенсон і Джону Кіркленду дуже сподобається.

Луїза плеснула в долоні:

— Ходімо звідси! Покваптеся, доки вогонь не добрався до баків з пальним!

Першою рушила жінка з дівчатком на руках. Вона притулила заплакане маля до грудей і, кашляючи й схлипуючи, почала підніматися сходами. За нею пішли інші. Хлопчик захоплено глянув на Ральфа, коли мати проводила його повз нього.

— Класно у вас вийшло, — сказав він. Ральф посміхнувся у відповідь — не зміг стриматися, — потім обернувся до Луїзи і вказав на сходи.

— Якщо в мене ще не все перемішалося в голові, ці двері виходять на задній двір. Затримай їх трохи, не дозволяй завертати за ріг, інакше поліцейські перестріляють половину, перш ніж збагнуть, що стріляють у тих людей, яких прибули рятувати.

— Гаразд, — відповіла жінка. Жодного питання, жодного зайвого слова. Як вона подобалася за це Ральфові. Луїза одразу ж піднялася сходами, затримавшись лише для того, щоб зручніше взяти Наталі й підтримати жінку, що спіткнулася.

Унизу залишилися тільки Ральф і Елен.

— Це була Луїза? — запитала Елен.

— Так.

— Вона взяла Наталі?

— Так.

Обвалилася ще одна балка, зметнувши вгору хмару іскор, доріжки вогню швидко побігли до ємностей з пальним.

— Ти впевнений? — Елен вчепилась у сорочку Ральфа, дивлячись на нього переляканими опухлими очима.

— Абсолютно. А тепер ходімо.

Елен задумливо оглянулася довкола. Вигляд у неї був стривожений.

— Ґретхен! — вигукнула вона. — І Мерилін! Ми мусимо розшукати Мерилін, Ральфе. Вона на сьомому місяці!

— Вона нагорі, — відповів Ральф, хапаючи Елен за руку, коли жінка спробувала спуститися в палаючий підвал. — Вона й Ґретхен Тіллбері. Вибираймося звідси.

Ральф і Елен вийшли з підвалу в хмарі темно-сірого диму, наче результат найвдалішого фокуса ілюзіоніста світового класу. Вони справді опинилися на задньому дворі. На свіжому вітрі тріпотіли розвішані плаття, слакси, спідня білизна й простирадла. Поки Ральф оглядався, палаючий шматок покрівлі упав на одне з простирадл, перетворюючи його на смолоскип. У вікнах кухні бився вогонь.

Елен похитнулася, і Ральф обійняв її за талію, щоб жінка не впала. Вона обхопила його за шию й спробувала запитати про Наталі, але побачила маля на руках у Луїзи й трохи заспокоїлася. Ральф міцніше обхопив Елен і потягнув її геть від підвалу. Водночас він помітив на землі поряд із відчиненими дверима те, що залишилося від нового висячого замка. Той, дивно скручений, був розколотий на дві частини, немов його розірвали неймовірно сильні руки.

Метрів за десять біля рогу будинку стовпилися жінки, з ними розмовляла Луїза, утримуючи всіх на місці. Ральф подумав, що їм не так і важко буде все владнати — стрільба з опорного пункту поліції не припинилася, але значно послабшала.

— ПІКЕРІНГУ! — Голос начебто належав Лейдекеру, хоча мегафон і вносив свої корективи. — ЧОМУ Б ТОБІ ХОЧ ЄДИНИЙ РАЗ УЖИТТІ НЕ ВЧИНИТИ РОЗУМНО? ЗДАВАЙСЯ, ПОКИ МОЖЛИВО!

І знову звук сирен, що наближалися, з-поміж них і завивання сирени «швидкої допомоги». Ральф підвів Елен до групи жінок. Луїза передала Наталі матері, потім склала долоні рупором.

— Агов! — крикнула вона. — Послухайте, ви можете… — Вона захекалася, зігнулася, із припухлих від диму очей бризнули сльози.

— Луїзо? — Ральф стривожився. Бічним зором він побачив, як Елен покриває обличчя Її Величності Маляти гарячими поцілунками.

— Усе гаразд, — озвалася Луїза, витираючи долонею сльози. — Це через дим, хай йому чорт. — Вона знову склала долоні рупором. — Ви мене чуєте?

Масована стрільба припинилася, лунали лише одиночні постріли. І все-таки Ральф вважав, що однієї маленької кулі цілком достатньо, щоб убити безневинну жінку.

— Лейдекере! — крикнув він. — Джоне Лейдекере!

Невелика затримка, а потім посилений мегафоном голос віддав команду, яка обрадувала Ральфа:

— ПРИПИНИТИ ВОГОНЬ!

Ще один постріл, і раптом — тиша; чулося лише потріскування палаючого будинку.

— ХТО ЗІ МНОЮ ГОВОРИТЬ? НАЗВІТЬСЯ!

Але Ральф вважав, що в нього й так достатньо проблем.

— Тут за будинком жінки! — крикнув він, намагаючись побороти підступаючий кашель. — Я направляю їх до вас!

— НІ! — відповів Лейдекер. — НА ПЕРШОМУ ПОВЕРСІ БУДИНКУ ЗАСІВ МАНІЯК З АВТОМАТОМ! ВІН УБИВ УЖЕ КІЛЬКА ЛЮДЕЙ!

Одна з жінок застогнала на цих словах і закрила обличчя руками. Ральф прочистив палаюче горло — у цей момент він готовий був віддати всі гроші, які в нього були, за одну-єдину пляшечку крижаної коли — і крикнув у відповідь:

— Не хвилюйтеся щодо Пікерінга. Він…

Але що насправді сталося з Пікерінґом? Чудове питання, чи не так?

— Пан Пікерінґ зараз непритомний! Тому він і не стріляє! — відповіла замість нього Луїза. Ральф не вважав, що визначення «непритомний» пасувало до опису стану Пікерінґа, але й воно годилося. — Жінки вийдуть із-за будинку з піднятими руками! Не стріляйте! Обіцяйте, що стріляти не будете!

Тиша. Потім:

— СТРІЛЯТИ НЕ БУДЕМО, СПОДІВАЮСЯ, ВИ ЗНАЄТЕ, ПРО ЩО КАЖЕТЕ, ПАНІ.

Ральф кивнув матері хлопчика:

— А тепер іди. Ви вдвох очолите парад.

— Ви впевнені, що нас не вб’ють? — Синці на обличчі молодої жінки (обличчя це теж здалося Ральфові знайомим) свідчили про те, що питання, уб’ють чи не вб’ють її і її сина, було життєво важливим. — Ви впевнені?

— Так, — і далі витираючи з очей сльози, відповіла Луїза. — Тільки підніміть руки вгору. Тобі ж це неважко буде, малий?

Дитина підняла руки з ентузіазмом ветерана гри «гангстер-і-поліція», але його сяючі оченята так і свердлили обличчя Ральфа.

«Рожеві троянди, — подумав Ральф. — Якби я міг бачити його ауру, вона була б саме таких кольорів».

Він не знав, інтуїція це чи спогад, однак у тому, що кольори саме такі, був упевнений.

— А як же люди, які в будинку? — запитала друга жінка. — А якщо вони відкриють вогонь? У них є зброя — вони ж нас перестріляють.

— З будинку вогонь вестися більше не буде, — заспокоїв її Ральф. — А тепер ідіть.

Мати хлопчати ще раз недовірливо глянула на Ральфа, потім перевела погляд на синочка:

— Ти готовий, Пете?

— Так, — відповів Пет і посміхнувся.

Його мати кивнула й підняла руку. Другою рукою вона обняла хлопча за плечі в тендітному жесті захисту, який розчулив Ральфа до глибини душі. Вони зайшли за ріг будинку.

— Не стріляйте! — крикнула жінка. — Ми підняли руки, зі мною мій син, не стріляйте!

Інші трохи почекали, потім жінка, що закривала обличчя руками, теж ступила крок, за нею пішла ще одна мати, тримаючи доню на руках (маля слухняно підняло ручки). Недавні бранки витягнулися низкою, кашляючи й піднявши руки вгору. Коли Елен стала в кінці шеренги, Ральф доторкнувся до її плеча. Вона глянула на нього, у її почервонілих очах читалися спокій і подив.

— Удруге ти опиняєшся поруч, коли ми з Наталі потрапляємо в біду, — сказала Елен. — Може, ти наш ангел-охоронець, Ральфе?

— Можливо, — відповів Ральф. — Усе можливо. Послухай, Елен, у нас мало часу. Ґретхен мертва.

Вона кивнула й розплакалася.

— Я знала. Не хотіла вірити, але все одно чомусь знала про її смерть.

— Мені дуже шкода.

— Усе було так добре, доки не з’явилися ці — звичайно, ми нервували, але багато сміялися й базікали. Нам ще багато чого потрібно було встигнути підготувати до майбутнього виступу Сьюзен Дей.

— Саме про вечір я хотів би поговорити з тобою, Елен. — Ральф ретельно добирав слова. — Як ти вважаєш…

— Ми готували сніданок, коли з’явилися ці. — Жінка говорила так, начебто й не чула слів Ральфа; швидше за все, так воно й було. Наталі притулилася до плеча матері, і хоча вона ще кашляла, але вже перестала плакати. Опинившись у безпечних маминих руках, вона з кумедною серйозністю витріщалася то на Ральфа, то на Луїзу.

— Елен… — заговорила Луїза.

— Ось, поглянь. — Елен показала на старий коричневий «кадилак», припаркований поруч зі старим сараєм, який колись служив давильнею; тепер «кадилак» був у жахливому стані — вітрове скло в тріщинах, пом’яті, покручені дверцята, одна сигнальна фара була відсутня. Бампер прикрашало безліч висловлювань на користь життя.

— Вони приїхали на цій машині. Заїхали просто у двір, немов мали намір загнати автомобіль у гараж. Гадаю, це нас і обмануло. Вони їхали з такою впевненістю, начебто належали цьому місцю. — Елен кілька секунд дивилася на авто, потім перевела погляд почервонілих від диму очей на Ральфа й Луїзу. — Ну чому ніхто не звернув уваги на написи?

Ральф несподівано згадав Барбару Річардс із Центру допомоги жінкам — Барбі Річардс, яка розслабилася, коли до неї підійшла Луїза. Їй було однаково, що Луїза риється в сумочці. За кермом «кадилака» сиділа Сандра Мак-Кі, Ральфові зовсім не потрібне було підтвердження цього факту. Вони побачили жінку, але не подивилися на написи. Що ж, «ми — родина, всі мої сестри зі мною».

— Коли Дінні повідомила, що люди, які виходять з автомобіля, одягнені у військову форму й у руках у них зброя, ми вирішили, що це розіграш. І лише Ґретхен поставилася до цього серйозно. Вона наказала нам якомога швидше спуститися вниз, а сама пішла в приймальню. Гадаю, вона хотіла викликати поліцію. Мені слід було залишитися з нею.

— Ні, — мовила Луїза, погладивши каштанові кучерики Наталі. — Тобі потрібно було думати ось про цю красуню.

— Напевно, — глухо відповіла Елен. — Але Ґретхен була мені другом, Луїзо. Другом.

— Я розумію, мила.

Обличчя Елен зморщилося, і вона розридалася. Наталі якусь мить дивилася на маму з виразом комічного подиву, а потім теж заплакала.

— Елен, — сказав Ральф. — Послухай, Елен. Мені необхідно поговорити з тобою, це дуже, дуже важливо. Ти мене слухаєш?

Елен кивнула, і далі продовжуючи плакати. Ральф не знав, слухає вона його чи ні. Він кинув швидкий погляд на ріг будинку, прикидаючи, скільки часу буде потрібно поліції, щоб дістатися сюди, потім глибоко зітхнув.

— По-твоєму, є шанси на те, що сьогоднішній захід все-таки відбудеться? Хоч найменша можливість? Ти ж найближче була до Ґретхен. Скажи мені свою думку.

Елен перестала плакати й подивилася на Ральфа круглими від подиву очима, наче не могла повірити в сказане. Потім ці очі почали наповнюватися моторошної сили люттю.

— Як ти можеш запитувати? Як ти можеш навіть сумніватися!

— Ну… Тому… — Він замовк, не в змозі продовжувати. Найменше Ральф очікував вибуху гніву.

— Якщо вони зупинять нас зараз, виходить, переможуть вони, — мовила Елен. — Невже не зрозуміло? Ґретхен убита, Мерилін мертва, Гай-Рідж згорить дощенту разом з тим останнім, що було в нещасних жінок, і якщо нас зараз зупинять — ми програли.

Одна частина розуму Ральфа — більш глибока — порівнювала. Інша частина — та, котра любила Елен, — висунулася, щоб заблокувати висновок, але спізнилася. В Елен був такий же погляд, як і в Пікерінга, коли той сів поряд із Ральфом у бібліотеці, і цьому погляду не існувало розумного пояснення.

— Якщо вони зупинять нас зараз, виграють вони! — пискнула Елен. Наталі розплакалася. — Невже незрозуміло? Як ти не РОЗУМІЄШ? Ми не допустимо цього! Ніколи! Нізащо!

Раптом вона підняла вільну руку й пішла до рогу будинку. Ральф потягнувся до неї, але його пальці лише ковзнули по блузці.

— Не стріляйте! — крикнула Елен, волаючи до поліцейських. — Не стріляйте! Я одна із бранок!

Ральф рвонув за нею — підкоряючись чистому інстинкту, — але Луїза схопила його за ремінь.

— Краще тобі не з’являтися там, Ральфе. Ти чоловік, і вони можуть подумати…

— Привіт, Ральфе! Привіт, Луїзо!

Вони обернулися на голос. Ральф моментально впізнав, кому той належить, і здивувався й не здивувався водночас. За білизняними мотузками у вицвілих фланелевих штанах і стоптаних черевиках, підв’язаних електричними дротами, стояв Дорренс Марстеллар. Його волосся, таке ж м’яке, як і в Наталі (лише абсолютно біле, а не каштанове), розвівалося під поривами жовтневого вітру. У руці, як зазвичай, він тримав книжку.

— Ходімо. — Махаючи рукою й посміхаючись, він квапив Ральфа й Луїзу. — Покваптеся. Часу залишилося обмаль.

Дорренс повів їх зарослою травою стежкою, що пролягала від будинку далеко на захід. Спершу стежка йшла повз город, де неприбраними залишилися лише гарбузи й кабачки, потім петляла по саду, де достигали яблука, потім крізь зарості ожини, що чіплялися мертвою хваткою за їхній одяг. Коли вони дісталися до молодого сосняку і ялин, Ральф подумав, що вони опинилися на пагорбі з боку Ньюпорта.

Для людини своїх років Марстеллар ішов дуже прудко, умиротворена посмішка не полишала його обличчя. Книжка, яку він тримав у руках, називалася «Про любов. Вірші 1950–1960 рр.» Роберта Крілі. Ральф ніколи не чув про нього, але припускав, що й містер Крілі ніколи не чув про Елмера Леопарді, Ернеста Гейкокса й Луїса Ламура. Ральф лише раз спробував заговорити зі старим Дором, коли їхня трійця дісталася до схилу, всіяного сосновими голками. Попереду, пінячись, дзюрчав струмок.

— Дорренсе, а що тут робиш ти? Як ти взагалі дістався до Гай-Рідж? І куди ми йдемо?

— О, я ніколи не відповідаю на запитання, — мовив старий Дор, розпливаючись у широкій посмішці. Він подивився на струмок, потім швидко тицьнув пальцем у воду. Невелика брунатна форель здійнялася в повітря, розбризкуючи блискучі краплі, і знову пірнула у воду. Ральф і Луїза переглянулися з однаковим «невже я справді це бачив» виразом.

— Ні, ні, — продовжував Дор, ступаючи на мокрий камінь. — Ніколи. Занадто важко. Занадто багато можливостей. Занадто багато рівнів… Так, Ральфе? Світ складається з безлічі рівнів. Як ти себе почуваєш, Луїзо?

— Чудово, — неуважно відгукнулася Луїза, спостерігаючи за Дорренсом, що переходив струмок по зручних пласких каменях. Старий ступав, розкинувши руки у боки, немов найстарший акробат у світі. Коли він дістався протилежного берега, за ними почулося голосне зітхання, що віддалено нагадувало вибух.

«Це ємності з пальним», — подумав Ральф.

Дор стояв на іншому березі, обернувши до них обличчя, що застигло в безтурботній посмішці Будди. Цього разу Ральф піднявся на інший рівень без якого-небудь усвідомленого бажання й без відчуття внутрішнього спалаху. Барви увірвалися в день, але він майже не звернув на них уваги; всі його думки сконцентрувалися на Дорренсі, він навіть забув, що потрібно дихати.

За останній місяць Ральф бачив аури безлічі кольорів і відтінків, але жодна з них і близько не нагадувала чудовий «конверт», що оточував старого, котрого Дон Візі охарактеризував як «надзвичайно класний, але…». Було враження, що ауру Дорренса відфільтрували крізь призму… Або веселку. Від нього дугами виходило світло: голубе, малинове, червоне, рожеве, кремове, жовто-білого відтінку спілого банана.

Ральф відчув, як рука Луїзи стисла його лікоть.

(— О Боже, Ральфе, ти бачиш? Бачиш, наскільки він прекрасний?!)

(— Так.)

(— Хто він? І чи людина він?)

(— Не знаю…)

(— Припиніть це, обоє. Спустіться вниз.)

Дорренс і далі посміхався, але голос, що пролунав усередині його голови, був вольовим, який не терпить заперечень. І перш ніж Ральф устиг усвідомлено опуститися, він знову відчув отой спалах. Барви й особливі якості звуків одразу ж вислизнули.

— Тепер не час для цього, — сказав Дор. — Уже й так полудень.

— Полудень? — здивувалася Луїза. — Не може бути! Ми приїхали в Гай-Рідж близько дев’ятої, а відтоді минуло не більше півгодини!

— Коли ти на підйомі, час біжить швидше, — сказав старий Дор. Слова його звучали урочисто, велично, але в очах миготіли іскорки гумору. — Запитайте будь-кого, хто п’є пиво й слухає музику в суботній вечір. Так що покваптеся! Час збігає! Перебирайтеся через струмок!

Луїза пішла першою, обережно переступаючи з каменя на камінь, розкинувши руки у боки для рівноваги. Ральф пішов за нею, простягнувши до неї руки, готовий у будь-який момент підтримати жінку, але саме він мало не звалився у воду. Йому вдалося уникнути цього ціною мокрих по щиколотку штанів, і при цьому Ральфові здалося, що десь у глибині його мозку пролунав веселий сміх Керолайн.

— Поясни нам хоч що-небудь, Доре, — попросив Ральф, коли вони перейшли струмок. — Ми геть розгублені. — «І не лише розумово чи духовно», — подумав він. Ральф ніколи не був у цих лісах. Що буде, якщо стежка зникне або старий Дор залишить їх?

— Добре, — одразу відгукнувся Дорренс. — Одне я можу сказати напевно.

— Що?

— Це найкращі вірші з усіх, написаних Робертом Крілі, — сказав Дорренс, піднімаючи книжку «Про любов», і перш ніж вони встигли відповісти, старий відвернувся й пішов по стежці, що вела через ліс на захід.

Ральф глянув на Луїзу. Вона не менш розгублено глянула на нього.

— Ходімо, друже, — сказала вона. — Краще не губити його з очей. Я залишила хлібні крихти вдома.

Вони піднялися на наступний пагорб, з вершини якого Ральф побачив, що стежка, якою вони йшли, обривається біля порослого травою кар’єру. При в’їзді в кар’єр стояла машина — чудовий «форд» останньої моделі, який Ральф одразу ж упізнав. Коли відчинилися дверцята й з машини вибрався водій, усе одразу стало на свої місця. Звичайно, він знав цю машину, він бачив її у вівторок увечері з вікна будинку Луїзи. Тоді вона застигла посеред Гарріс-авеню, а водій стояв на колінах у світлі фар… Перед умираючим собакою, якого він збив. Джо Вайзер, зачувши їхнє наближення, глянув угору й привітно помахав рукою.

Розділ двадцять третій

— Він попросив мене підвезти вас, — пояснив Вайзер, акуратно відчиняючи дверцята.

— Куди? — поцікавилася Луїза. Вона сиділа поруч Дорренса на задньому сидінні. Ральф улаштувався на передньому біля Джо Вайзера, який мав такий вигляд, ніби не цілком розуміє, хто він і де.

Ральф підвівся — зовсім трішечки, потискаючи руку фармацевтові, бажаючи подивитися на ауру Вайзера. І сама аура, і «мотузочка» були на місці й мали абсолютно здоровий вигляд… Але яскравий жовто-жовтогарячий колір здався Ральфові трохи приглушеним. Ральф подумав, що це, швидше за все, результат впливу Дорренса.

— Чудове запитання. — Вайзер зніяковіло реготнув. — Але я, слово честі, не маю про це ані найменшого уявлення. Сьогодні — найдивніший день у моєму житті, поза всякими сумнівами.

Лісова дорога влилася в гудроноване шосе. Вайзер пригальмував, глянув туди-сюди, потім повернув ліворуч. Вони проїхали покажчик на шосе № 95, і Ральф зробив висновок, що одразу ж після в’їзду на головну магістраль Вайзер поверне на північ. Тепер він знав, де саме вони є — за три кілометри на південь від шосе № 33.

Звідси менше ніж за півгодини можна дістатися до Деррі, і Ральф не сумнівався, що саме туди вони і їдуть.

Несподівано він розсміявся:

— То ось ми де. Троє щасливих людей, що роблять денну прогулянку. Ні, нас четверо. Вітаю вас у чудесній країні гіперреальності, Джо.

Джо подивився на нього, потім посміхнувся:

— А, то ось що це таке? — І, не давши Луїзі або Ральфові шансу відповісти, додав: — Здається, саме так.

— Ти прочитав вірш? — запитав Дорренс. — Той, що починається з рядка: «Я кваплю себе щомиті, щогодини — встигнути б здійснити все, визначене долею»?

Ральф, обернувшись, побачив, що Дорренс і далі безтурботно посміхається.

— Так. Послухай, Доре…

— Хіба це не шедевр? Чудовий вірш. Стівен Добінс нагадує мені Гарта Крейна, але без зайвої претензійності. Ось лише його, можливо, звуть Стівен Крейн, хоча навряд. Звичайно, тут відсутня мелодійність Ділана Томаса, але хіба це погано? Сучасна поезія не музика, вона про нерв — про те, хто має цю якість, а хто не має.

— О Боже, — зітхнула Луїза, підкочуючи очі.

— Можливо, якщо ми піднімемося на кілька рівнів, він і розповість усе необхідне, — сказав Ральф, — але ти ж не хочеш цього, Доре? Бо коли ти на підйомі, час летить швидше.

— Достеменно так, — відповів Дорренс.

Попереду виднілися покажчики в’їзду на магістраль.

— Гадаю, трохи пізніше вам з Луїзою доведеться піднятися вгору, тому так важливо зберегти якнайбільше часу. Зберегти… Час. — Дорренс зробив дивний жест, піднявши догори зігнуті вказівний і великий пальці, з’єднуючи їх, немов позначаючи прохід, що звужується.

Джо Вайзер увімкнув вогні повороту, повернув ліворуч і поїхав до Деррі.

— Яким чином у цій справі замішані ви, Джо? — поцікавився Ральф. — Чому з-поміж усіх мешканців західної частини міста Дорренс обрав саме вас за водія?

Вайзер похитав головою, і тут машина, в’їхавши на розвилку, опинилася на смузі зустрічного руху. Ральф блискавично потягнувся до керма і вніс корективи, нагадуючи собі, що останнім часом Джо, безсумнівно, дуже погано спав. Він зрадів, побачивши, що шосе майже порожнє. Отже, можна поберегти хвилювання для більш важливого випадку, і вже кому, як не Богу, відомо, що сьогодні воно ще знадобиться Ральфові.

— Нас об’єднала Визначеність, — раптом різко мовив Дорренс. — Це КА-ТЕТ, що означає єдність, створену з безлічі. Так само безліч рим складають єдиний вірш. Розумієш?

— Ні. — Ральф, Луїза й Джо вимовили це одночасно, утворюючи спонтанний хор, а потім нервово розсміялися. «Троє Безсонних в Часи Апокаліпсису, — подумав Ральф. — Господи, помилуй».

— Це нічого, — сказав Дорренс, і далі так само посміхаючись. — Просто повірте мені на слово. Ти й Луїза… Елен і її дочка… Білл… Фей Чепін… Тріґер Вашон… Я! Всі ми частини Визначеності.

— Усе це просто чудово, Доре, — сказала Луїза, — але куди Визначеність веде нас зараз? І що від нас буде потрібно, коли ми потрапимо на місце?

Дорренс подався вперед і зашепотів щось на вухо Джо Вайзеру, затуляючи губи долонею. Потім із задоволеним виглядом відкинувся назад.

— Він сказав, що ми їдемо в Громадський центр Деррі, — мовив Джо.

— Громадський центр! — стривожено вигукнула Луїза. — Ні, це неправильно! Ті двоє сказали…

— Забудьте про них на якийсь час, — перебив її Дорренс. — Пам’ятайте лише, що справа в нерві — хто володіє ним, а хто ні.

У машині Джо Вайзера зависла тиша. Дорренс відкрив збірку поезій Роберта Крілі і взявся читати, водячи по рядках жовтуватим, дуже старим пальцем. Ральф пригадав гру, в яку грав дитиною, — не дуже хорошу. «Полювання на бекасів» — так вона називалася. Треба було підшукати якомога молодших і довірливіших дітлахів, понаоповідати їм вигадок про міфічних птахів, потім роздати їм сильця й послати на пошуки неіснуючого. Ця гра ще називалася «Полювання на диких гусей». Раптом у Ральфа виникло відчуття, що Клото й Лахесіс те саме проробили з ним і Луїзою на лікарняному даху.

Він обернувся і впритул подивився на старого Дора. Дорренс закрив книжку і з увічливим інтересом дивився на Ральфа.

— Вони сказали, щоб ми й близько не підходили до Еда Діпно або до лікаря № 3. — Ральф говорив повільно, карбуючи кожне слово. — Вони попередили, щоб ми й думати не наважувалися про такий крок, тому що в цій ситуації їм допомагають потужні сили, які приб’ють нас, як мух. Лахесіс сказав, що за найменшої спроби наблизитися до Еда чи Атропоса для нас усе закінчиться візитом одного з високопоставлених монстрів… Істоти, яку Ед називає Кривавим Царем. Зважаючи на все, не вельми приємний тип.

— Так, — слабким голосом мовила Луїза. — Саме так вони й сказали нам на даху лікарні. Нам лише треба переконати організаторів скасувати виступ Сьюзен Дей. Тому ми й поїхали в Гай-Рідж.

— І вам вдалося переконати їх? — поцікавився Джо Вайзер.

— Ні. Божевільні спільники Еда з’явилися туди раніше, підпалили будинок і вбили принаймні двох жінок. З однією з них ми й хотіли поговорити.

— Із Ґретхен Тіллбері, — вставив Ральф.

— Так, — кивнула Луїза. — Але тепер нам, без сумніву, нічого не доведеться робити — нізащо не повірю, що після всього цього виступ відбудеться. Четверо вбитих! Можливо, й більше! Вони зобов’язані скасувати захід або хоча б відкласти його. Хіба не так?

Ні Дорренс, ні Джо не відповіли. Ральф теж промовчав — він згадував почервонілі, гнівні очі Елен. «Як ти можеш навіть сумніватися? — сказала вона. — Якщо вони зупинять нас зараз, виходить, виграли вони».

Якщо вони зупинять нас зараз, виходить, виграли вони.

Чи є законний спосіб, щоб поліція змогла зупинити їх? Навряд. Тоді мерія? Не виключено. Можна зібрати екстрене засідання й заборонити Центру допомоги жінкам проводити мітинг. Але чи зважаться члени ради на такий крок? Якщо дві тисячі розлютованих жінок оточать будинок муніципалітету й закричать в унісон: «Якщо вони зупинять нас тепер, виходить, переможуть вони», — чи зважиться мерія на заборону мітингу?

У Ральфа тривожно занило під ложечкою.

Елен розглядала сьогоднішній виступ як подію особливої ваги, і навряд чи так думає тільки вона. Справа вже не в праві на вибір і не в тому, хто має право вирішувати, що робити жінці зі своїм тілом. Тепер проблема постала настільки гостро, що за неї можна й умерти, захоплюючись мужністю тих, хто вже загинув, захищаючи ідею вибору. Тепер вони вели мову не лише про політику, але, до певної міри, і про священну битву не на життя, а на смерть.

Луїза сильно труснула Ральфа за плече. Він повернувся в сьогодення, але повільно, як людина, розбуджена посеред неймовірно цікавого сновидіння.

— Вони скасують виступ, чи не так? Але навіть якщо цього не станеться з якоїсь божевільної причини, більшість людей не прийде, правда? Після того що трапилося в Гай-Рідж, вони побояться прийти!

Ральф подумав, потім похитав головою:

— Більшість вважатиме, що небезпека минула. У програмі новин повідомлять, що двоє радикалів, які напали на Гай-Рідж, убиті, а третій за гратами.

— Але Ед! А як же Ед? — вигукнула Луїза. — Адже саме він послав їх! Напад на Гай-Рідж був його ідеєю!

— Може, й так, але як ми це доведемо? Знаєш, що виявить поліція, роблячи обшук у квартирі Чарлі Пікерінга? Записку, в якій мовитиметься про те, що напад був лише його ідеєю. Записку, яка повністю виправдує Еда, до певної міри навіть обвинувачення… У тому, що він покинув їх у найважчий момент. І якщо такої записки не виявлять у домі Пікерінґа, її, без сумніву, знайдуть у Френка Фелтона або Сандри Мак-Кі.

— Але це… Це ж… — Луїза змовкла, закусивши нижню губу. Потім з надією подивилася на Вайзера. — А як щодо Сьюзен Дей? Де вона? Кому-небудь відомо? Ми з Ральфом зателефонуємо їй і…

— Вона вже приїхала в Деррі, — відгукнувся Вайзер. — Хоча я сумніваюся, що навіть поліції відомо справжнє місце її перебування. Але коли ми зі старим Дором їхали до вас, по радіо оголосили, що виступ обов’язково відбудеться сьогодні ввечері.

«Звичайно, — подумав Ральф. — Шоу триває, воно й мусить тривати, і їй про це відомо. Людина, що несе хрест жіночого руху всі ці роки — чорт забирай, починаючи із Чиказької конвенції 68-го року, — з першого погляду впізнає момент великого вододілу. Вона зважила ступінь ризику і вважає її допустимою. Або вона, оцінивши ситуацію, вважає неприйнятною ту втрату довіри, яка буде неминуча в разі її відступу. Можливо, і одне й інше. Хай там як, а вона така ж бранка перебігу подій — КА-ТЕТ, — як і всі ми».

Машина під’їжджала до окраїн Деррі. На обрії Ральф побачив будинок Громадського центру.

Тепер Луїза звернулася до старого Дора:

— Де вона? Вам це відомо? Неважливо, скільки охоронців навколо неї; ми з Ральфом за бажання можемо стати невидимими… До того ж ми вміємо впливати на думки людей.

— О, змінивши рішення Сьюзен Дей, ви нічого не зміните, — сказав Дор. На його обличчі застигла блаженна посмішка. — У будь-якому разі люди прийдуть у Громадський центр. Якщо двері виявляться зачиненими, вони зламають їх, увірвуться всередину й однаково проведуть збори. На доказ того, що вони не бояться.

— Готову булочку не спекти заново, — глухо мовив Ральф.

— Ти правий, Ральфе! — радісно погодився Дор і поплескав Ральфа по руці.

Хвилин за п’ять Джо під’їхав до таблички

Стоянка була між будинком Громадського центру й біговою доріжкою Бессі-парку. Якби ввечері очікувався концерт рок-групи або якесь шоу, на стоянці не було б жодного авта, але сьогоднішня подія на світлові роки відрізнялася від звичайного шоу. На стоянці вже було близько шістдесяти або сімдесяти машин, навколо яких скупчилися люди, в основному жінки. Деякі тримали в руках пакети з їжею, інші плакали, у більшості на рукавах були жалобні пов’язки. У юрбі Ральф розгледів середніх років жінку з рухливим, витонченим обличчям. Вона була у футболці з портретом Сьюзен Дей і написом: «МИ ПЕРЕМОЖЕМО».

Майданчик перед входом у будинок Громадського центру виявився ще більш запрудженим, ніж автостоянка. Там стояло не менше шести автобусів з телевізійним устаткуванням, персонал зібрався під трикутним навісом, обговорюючи, як найкраще подати сьогоднішню подію. Судячи з гасла, що звисало з навісу, подія справді очікувалася неабияка. «З’ЇЗД ВІДКРИВАЄТЬСЯ О 20.00. ДОВЕДІТЬ СВОЮ СОЛІДАРНІСТЬ, ВИСЛОВІТЬ СВІЙ ГНІВ, ПІДТРИМАЙТЕ СВОЇХ СЕСТЕР».

Джо припаркував «форд», потім, запитливо звівши брови, повернувся до Дорренса. Той кивнув, і Джо подивився на Ральфа:

— Гадаю, тут вам з Луїзою варто вийти, Ральфе. Хай щастить. Я б хотів з вами — я навіть просив його про це, — але він сказав, що я не підготовлений.

— Усе нормально, — заспокоїв його Ральф. — Ми дякуємо вам за все, правильно, Луїзо?

— Звичайно, — погодилася жінка. Ральф потягнувся було до дверної ручки, потім різко зупинився.

— У чому сенс того, що відбувається? Я хочу знати справжній сенс. Адже справа зовсім не в порятунку двох тисяч людей, які, за словами Клото й Лахесіса, зберуться тут. Для ол-таймерівських сил, про які вони говорили, дві тисячі життів — не більше ніж піщинка в океані пустелі. То в чому ж річ, Доре? Чому ми тут?

Нарешті посмішка Дорренса розтануа, без неї він здавався молодшим і ніби поважнішим.

— Іов запитував Господа те саме, — сказав він, — але не отримав відповіді. Ви теж не отримаєте її, але дещо я вам усе ж скажу: ви стали центром грандіозних подій за участю величезних сил. Робота більш високого всесвіту зайшла в глухий кут, коли Визначеність та Випадковість змінили напрямок, помітивши ваш прогрес.

— Чудово, але я не зрозумів, — радше покірно, ніж гнівно зізнався Ральф.

— Я теж, але для мене досить і цих двох тисяч життів, — спокійно мовила Луїза. — Ніколи не пробачу собі, якщо бодай не спробую запобігти нещастю. Усе життя, що залишилося, мені буде снитися саван, який огортає цей будинок.

Ральф обміркував її слова, потім кивнув, відчинив дверцята й поставив ногу на землю.

— Чудовий аргумент. Тим паче, тут буде Елен. Швидше за все, вона принесе й Наталі. Можливо, для таких недоумків шот-таймерів, як ми, цього цілком достатньо.

«До того ж, — подумав він, — я прагну реваншу з номером три».

«О, Ральфе, — простогнала Керолайн. — Знову вдаєш із себе Клінта Іствуда!»

Ні, не Клінта Іствуда. І не Сильвестра Сталлоне або Арнольда Шварценеггера. І навіть не Джона Вейна. Який з нього герой або кінозірка, він усього лише старий Ральф Робертс із Гарріс-авеню. Однак гнів стосовно карлика з іржавим скальпелем не ставав від цього менш реальним. І тепер цей гнів посилював не тільки біль від втрати вчителя історії, який прожив бік у бік з ним останні років десять. Ральф пам’ятав про приймальню в Гай-Рідж і про жінок, що притулилися до стіни під плакатом із зображенням Сьюзен Дей. І його внутрішнє око зосередилося зовсім не на животі вагітної Мерилін, а на волоссі Ґретхен Тіллбері — її прекрасному світлому волоссі, яке обгоріло від пострілу в упор, що забрав життя цієї жінки. Чарлі Пікерінґ натиснув курок, і, можливо, зброю йому дав Ед Діпно, але винити випадало лише Атропоса. Атропоса, який краде життя, капелюхи й гребінці. Атропоса, який краде сережки.

— Ходімо, Луїзо, — покликав він. — Нумо…

Але вона, доторкнувшись до його руки, похитала головою:

— Почекай — зачини дверцята.

Ральф вдивився в її обличчя і підкорився. Луїза помовчала, збираючись із думками, потім звернулася до старого Дора:

— Я досі не розумію, навіщо нас послали в Гай-Рідж. Вони ніколи не казали прямо, що чекають від нас саме цього, але ж ми знали, — чи не так, Ральфе? — що вони хотіли саме цього. І я бажаю зрозуміти. Якщо вже ми мусимо бути тут, то чому нас спрямували туди! Звичайно, ми врятували кілька життів, і я дуже рада цьому, але Ральф правий, кілька життів нічого не значать для тих, хто влаштував це шоу.

Тиша, потім питання Дорренса:

— Невже Клото й Лахесіс здалися тобі всезнаючими і всемогутніми, Луїзо?

— Ну… Вони розумні, але навряд чи геніальні, — відповіла вона, секунду подумавши. — Клото й Лахесіс навіть сказали, що вони всього лише гвинтики порівняно з тими, хто засідає в раді директорів і ухвалює рішення.

Старий Дор ствердно кивав головою й посміхався.

— Клото й Лахесіс у грандіозній схемі й самі майже шот-таймери. Їм так само притаманні страх і короткозорість… Але загалом це не так і важливо, тому що вони теж служать Визначеності. КА-ТЕТ.

— Вони вважали, що ми програємо, якщо станемо віч-на-віч з Атропосом? — запитав Ральф. — Саме тому вони й переконали себе, що, скориставшись чорним ходом, ми виконаємо те, чого вони хочуть… Чорним ходом, яким є Гай-Рідж?

— Так, — відповів Дорренс. — Саме так.

— Чудово! — вигукнув Ральф. — Мені подобається таємне голосування. Особливо…

— Ні, — обірвав його Дорренс. — Це не те.

Ральф і Луїза зніяковіло переглянулися.

— Про що ти?

— Тут усе взаємозалежне. Дуже часто саме так усе й відбувається в межах Визначеності. Бачите… Ну… — Він зітхнув. — Ненавиджу такі запитання. Ніколи не відповідаю на них, хіба я не казав?

— Так, але…

— І чи не досить? Усі ці питання. Жахливо! До того ж марно!

Ральф подивився на Луїзу, потім знову на Дорренса. Дор важко зітхнув:

— Добре… Але це останнє, що я скажу, тому слухайте уважно. Можливо, Клото й Лахесіс послали вас у Гай-Рідж, керуючись неправильними мотивами, але Визначеність свою справу знає. Там ви чудово впоралися із завданням.

— Рятуючи жінок, — вставила Луїза. Але Дорренс похитав головою.

— Тоді що ж ми зробили? — Луїза майже кричала. — Що? Невже ми не маємо права знати, яку частину чортової Визначеності ми виконали?

— Ні, — відповів Дорренс. — Ще не час. Тому що вам ще багато чого слід зробити.

— Але ж це божевілля, — мовив Ральф.

— Неправда, — заперечив Дорренс. Він міцно притискав до грудей збірник віршів «Про любов», дивлячись на Ральфа. — Випадковість — ось божевілля. Визначеність — це розум.

«Добре, — подумав Ральф, — що ж ще ми робили в Гай-Рідж, крім того, що рятували жінок? І Джона Лейдекера? Не втрутився б я, Пікерінґ, швидше за все, убив би його, як і Кріса Нелла. Може, це якось пов’язане з Лейдекером?»

Цілком можливо, але це припущення не здавалося правильним.

— Дорренсе, — попросив він, — чи не погодишся ти повідомити нам дещо ще? Тому що…

— Ні, — похмуро відрізав старий Дор. — Ніяких питань більше, часу немає. Коли все закінчиться, ми разом пообідаємо… Якщо тільки ще будемо тут.

— О, ти чудово вмієш підбадьорити, Доре. — Ральф відкрив дверцята. Луїза зробила те саме, і вони вийшли з авта. Ральф, нахилившись, подивився на Джо Вайзера.

— Хочеш що-небудь сказати?

— Та ні, навряд чи…

Дор нахилився до Вайзера і знову зашепотів йому щось на вухо. Джо, насупившись, слухав.

— Ну? — запитав Ральф, коли Дорренс відкинувся на сидіння. — Що він сказав?

— Він попросив не забути про мій гребінець, — відповів Джо. — Уявлення не маю, про що він говорить, але хіба це вперше?

— Це мені якраз зрозуміло, — посміхнувшись, заспокоїв його Ральф. — Ходімо, Луїзо, змішаємося з юрбою.

Коли вони дійшли до середини автостоянки, Луїза так сильно штурхнула Ральфа ліктем у бік, що той спіткнувся.

— Поглянь! — прошепотіла вона. — Прямо! Хіба це не Конні Чанґ?

Ральф подивився. Так, жінка в бежевому пальті, що стояла між двома техніками з емблемою Сі-Бі-Ес на куртках, без сумніву, була Конні Чанґ. Занадто часто її миле інтелігентне обличчя миготіло на екранах телевізорів, щоб сумніватися.

— Це вона або її сестра-близнючка, — погодився Ральф. Луїза, здавалося, забула про старого Дора, Гай-Рідж і лисих лікарів, у цю мить вона знову перетворилася на жінку, яку Білл Мак-Ґоверн полюбляв називати «наша Луїза».

— Що вона тут робить?

— Ну, — почав було Ральф, потім прикрив рукою рот, щоб приховати мимовільну посмішку. — Здається, те, що відбувається в Деррі, набуває міжнародного характеру. Швидше за все, вона відзніме матеріал для вечірнього випуску новин перед будинком Громадського центру. Принаймні…

Несподівано, без жодного попередження, аури знову просочилися в світ. Ральф мало не задихнувся:

— Господи! Луїзо, ти бачиш?

Хоча навряд, бо якби Луїза бачила, то на Конні Чанґ не звернула б і дещиці уваги. Видовище було жахливе, майже за межами збагненного, і вперше Ральф зрозумів, що навіть у яскравого світу аур є свій темний бік, що змусив би звичайну людину схилити коліна й подякувати Господу за своє куце сприйняття дійсності.

«Але ж я ще навіть не піднімався сходами, — подумав він. — Я лише дивлюся на цей розширений світ, як зазвичай дивляться у вікно. Я спостерігаю збоку».

Але Ральф і не хотів опинитися всередині. Від одного погляду на щось подібне виникало бажання осліпнути.

Луїза насупилася:

— Що, барви? Ні, не бачу. Мені варто спробувати? Щось погане?

Він спробував відповісти, але не зміг. А за секунду Ральф відчув хворобливий потиск руки й зрозумів, що пояснення зайві. На краще чи на гірше, але тепер Луїза сама бачила все.

— О Боже, — видихнула вона тремтячим голосом. — О Боже, о Боже, бідолашна Луїза.

З лікарняного даху аура, що зависла над будинком Громадського центру, здавалася величезною брудною парасолею. Але тепер стояти на автостоянці було все одно, що перебувати під величезною, неймовірно жахливою москітною сіткою, газові стінки якої від старості вкрилися зеленувато-чорною цвіллю. Яскраве жовтневе сонце всохло до каламутного кружечка тьмяного срібла. Повітря набуло похмурого, туманного відтінку, що нагадав Ральфові зображення Лондона кінця дев’ятнадцятого сторіччя. Тепер вони вже не дивилися на саван Громадського центру, ні, тепер вони були заживо поховані в ньому. Ральф відчував холодний тиск савана, що намагається переповнити його почуттям втрати, розпачу й зніяковіння.

«До чого все це? — запитав він себе, апатично дивлячись, як «форд» Джо Вайзера виїжджав на Мейн-стріт, відвозячи Дорренса Марстеллара. — До чого все? Ми не можемо нічого змінити, виходу нема. Можливо, у Гай-Рідж нам дещо і вдалося. Але різниця між тим, що було там і що відбувається тут, подібна до різниці між плямою бруду й чорною дірою. Якщо ми спробуємо втрутитися в те, що відбувається, нас зітруть на порох.

Поруч пролунав стогін, і Ральф зрозумів, що Луїза плаче. Намагаючись взяти себе в руки, він обійняв жінку за плечі.

— Тримайся, Луїзо, — сказав він. — Ми зможемо протистояти цьому. — Але в глибині душі він сумнівався.

— Ми ж дихаємо цим! — схлипнула вона. — Ми просочуємося смертю! О, Ральфе, ходімо звідси! Будь ласка, ходімо звідсіль!

Слова Луїзи були бальзамом для його душі, немов склянка води умираючому від спраги в пустелі, але Ральф похитав головою:

— Якщо ми нічого не зробимо, сьогодні ввечері загинуть дві тисячі людей. Я погано розбираюся в тому, що відбувається, але це знаю напевно.

— Добре, — прошепотіла Луїза. — Підтримуй мене, щоб я не розбила голову, якщо зомлію.

Яка зла іронія, подумав Ральф. Тепер у них були обличчя й тіла квітучих людей середнього віку, але вони плелися по автостоянці, як парочка старих, м’язи яких перетворилися на мотузки, а кістки на скло. Луїза часто й важко дихала, немов хворіла на грудну жабу.

— Я виведу тебе звідси, якщо хочеш, — сказав Ральф дуже серйозно. Він проведе її до автобусної зупинки, а коли автобус прийде, посадить і відправить на Гарріс-авеню. Що може бути простіше?

Ральф відчував смертоносну ауру, що оточувала це місце, тиснула й намагалася знищити його, і згадав слова Білла Мак-Ґоверна про емфізему легенів, яка була у Мей Лочер, — ця хвороба не відступає ні на секунду. Тепер йому було зрозуміло, що пережила Мей Лочер за останні п’ять років свого життя. І справа зовсім не в тому, що він усмоктує чорні міазми, вдихаючи смерть, серце скажено б’ється, а голову стискає так, наче в Ральфа жорстоке похмілля.

Він хотів було повторити свою пропозицію, коли Луїза, задихаючись, заговорила:

— Гадаю, я впораюся… Сподіваюся… Це не протриває занадто довго. Ральфе, як так сталося, що ми можемо відчувати щось настільки жахливе, навіть не бачачи барв? Чому їх немає? — Вона обвела жестом натовп перед будинком. — Невже ми, шот-таймери, настільки байдужі? Жахлива думка.

Ральф похитав головою, показуючи, що відповідь йому невідома, але подумав, що телерепортери, оператори й охоронці все ж відчувають щось. Він бачив безліч рук, які тримали горнятка з кавою, але ніхто не пив. На капоті одного з автомобілів стояла коробка з горіховими тістечками, але єдине, яке взяли з упаковки, лежало поруч на серветці, відкусили від нього лише раз. Ральф окинув поглядом більше двох дюжин осіб, але на жодному не помітив посмішки. Люди займалися своєю роботою — установлювали камери, приєднували кабель, — але робили це без того збудження, яке зазвичай супроводжує підготовку до таких подій.

Конні Чанґ вийшла з-під навісу з бородатим симпатичним кінооператором. «МАЙКЛ РОЗЕНБЕРҐ» — було написано на емблемі його форменої куртки. Вона жестом маленьких рук показала, що воліла б, аби він зняв привітальне гасло. Розенберґ кивнув. У Конні Чанґ було бліде, похмуре обличчя. Під час розмови вона замовкла, непевно піднесла долоню до скроні, немов загубила нитку думок або відчула слабкість. Люди поводилися підкреслено однаково, здавалося, всі вони переймалися одним і тим же: у часи дитинства Ральфа це називалося меланхолією, але меланхолія була лише слабким визначенням туги, яка охопила всіх.

Ральф пригадав випадок зі свого життя, коли він впадав в емоційний ступор; весь день він почував себе чудово… Але без жодної видимої причини його раптом охоплювало полум’я, і одразу виникало почуття втрати, катастрофи. Потім прийшло відчуття безглуздості всього, що відбувається, — воно ніяк не було пов’язане з поточними подіями, але не втрачало від цього своєї потуги, і тоді хотілося лише одного: заховатися в ліжко і вкритися з головою. «Можливо, оце й викликає подібні почуття, — подумав він. — Якесь величезне скупчення смертей, передчуття нещасть, що розкинулося, немов тент для банкету, витканий із павутини й сліз замість тканини й канатів. На нашому рівні шот-таймерів ми не бачимо його, але відчуваємо. Так, відчуваємо. А сьогодні…»

А сьогодні це щось намагається висмоктати їх до дна. Можливо, незважаючи на побоювання, вони з Луїзою не вампіри, але це щось виразно існувало. Саван був уповільненим, напівусвідомленим життям, і він постарається висмоктати з людей усе, якщо вони дозволять йому.

Луїза спіткнулася, і Ральфові довелося докласти чимало зусиль, щоб не дозволити їй упасти. Потім Луїза підняла голову (дуже повільно, немов її волосся було занурене в цемент), приклала руку до губ і різко вдихнула повітря, одночасно спалахуючи. В інший момент Ральф не помітив би цього слабкого спалаху, але тільки не тепер. Вона ковзнула нагору. Трохи. Для підживлення.

Він не бачив, як Луїза заглибилася в ауру офіціантки, але тепер усе відбувалося в нього на очах. Аури телевізійників нагадували маленькі яскраво забарвлені японські ліхтарики, що хоробро світили в сутінку величезної печери. Тепер від одного з них відокремився щільний потік фіолетового — від Майкла Розенберга, бородатого оператора, якщо бути точним. Дюймів за два від обличчя Луїзи потік розділився надвоє — верхня хвиля роздвоїлася й прослизнула в ніздрі, а нижня через відкриті губи увійшла в рот. Крізь м’язові тканини Ральф бачив слабке сяйво, що висвітлило Луїзу зсередини, роблячи її схожою на ліхтар з гарбуза з отворами для очей, носа й рота.

Вона перестала чіплятися за руку Рапьфа, зник тиск її ваги. А за мить фіолетовий потік світла розчинився. Луїза оглянулася. Воскові щоки її злегка порожевіли.

— Уже краще — набагато краще. А тепер ти, Ральфе!

Ральф і далі вважав це злодійством, проте знав: якщо він не підживиться, то впаде від виснаження. Він відчував, як залишки енергії, запозиченої в хлопчика у футболці із зображенням групи «Нірвана», випаровуються крізь шкіру. Склав долоню трубочкою навколо рота й ледь-ледь повернувся вліво в пошуках цілі. Конні Чанґ наблизилася до нього на кілька кроків, розглядаючи плакат, що звисав з навісу над входом, вона розмовляла з Розенбергом (той не виказував жодних ознак дискомфорту від впливу Луїзи). Не роздумуючи, Ральф різко вдихнув.

Аура Конні Чанґ була того ж милого молочного відтінку весільного вбрання, що й аура, яка оточувала Елен і Наталі під час їхнього візиту до Ральфа в компанії з Ґретхен Тіллбері. Замість променя світла від аури Чанґ відокремилася довга пружна стрічка. Ральф майже моментально відчув, як сила наповнює його, виганяючи ниючу напруженість у суглобах і м’язах. До того ж він знову міг ясно мислити. Немов йому промили мізки від бруду.

Конні Чанґ замовкла, глянула в небо, потім відновила розмову з оператором. Ральф оглянувся довкола і помітив стривожений погляд Луїзи.

— Краще? — прошептала вона.

— Набагато, — так само тихо відповів він, — але однаково процедура неприємна.

— Мені здається… — Погляд Луїзи впав на щось біля вхідних дверей будинку Громадського центру. Скрикнувши, вона відсахнулася, її очі мало не вилазили з орбіт. Ральф простежив за поглядом Луїзи, й у нього перехопило подих.

Проектувальники намагалися зм’якшити враження від важких цегляних стін будинку, висадивши по периметру вічнозелений чагарник, який дуже розрісся, займаючи тепер майже всю смужку трави. У кущах копошилися величезні жуки, що нагадували доісторичних трилобітів.[49] Вони видряпувалися один на одного, зіштовхувалися головами, іноді вдаряли один одного передніми лапками, немов олені-самці у шлюбний період. Жуки здавалися яскравими, як намальовані на тарілці пташки, але було в них щось примарне й нереальне (і, на думку Ральфа, безмозке), незважаючи на розмаїтість барв; неймовірно яскраві й одночасно ефемерні, вони сприймалися як дивні жуки-світлячки.

«Але ж це не ті. Ти знаєш, що це таке».

— Гей! — крикнув Розенберг, обернувшись, як і інші, в їхній бік. — 3 нею все гаразд, приятелю?

— Так, — відгукнувся Ральф. Він швидко опустив притиснуту до губ долоню. — Просто…

— Я побачила мишку, — втрутилася Луїза, безумно посміхаючись і являючи собою яскравий приклад «нашої Луїзи». Вона вказала на кущі ліворуч від вхідних дверей, палець її ледь помітно тремтів. — Мишка прошмигнула отуди. Боже, яка вона була жирна! Ти бачив, Нортоне?

— Ні, Еліс.

— Побудьте тут, пані, — сказав Майкл Розенберґ, — і ви побачите ще багато цікавого. — Почувся уривчастий, вимучений смішок, потім оператори знову приступили до своєї роботи.

— Боже, Ральфе! — прошептала Луїза. — Ці… Це щось…

Він стиснув її долоню:

— Заспокойся, Луїзо.

— Вони знають, правда? Саме тому вони тут. Вони немов стерв’ятники.

Ральф кивнув. Тим часом кілька жуків, що з’явилися на верхівці куща, заходилися безцільно дряпатися по стіні. Рухалися вони з ледачою повільністю сонних осінніх мух, залишаючи за собою тоненькі різнобарвні сліди. Інші жуки плазували по траві під кущами.

Один з місцевих телекоментаторів рушив у бік галявинки, що кишіла паразитами, і коли він повернув голову, Ральф упізнав Джона Кіркленда. Він розмовляв з гарненькою жінкою в одному з тих «могутніх» ділових костюмів, які Ральф — за нормальних умов — вважав доволі сексуальними. Швидше за все, жінка була продюсером Кіркленда, і Ральф подумав, чи не зеленіє аура Лізетт Бенсон, побачивши цю жінку.

— Вони йдуть до тих жуків! — люто прошептала Луїза. — Нам треба зупинити їх, треба!

— Ми нічого не будемо робити.

— Але…

— Луїзо, не станемо ж ми шаленіти з приводу жуків, яких ніхто, крім нас, не бачить. Це може закінчитися для нас гамівними сорочками. До того ж жуки тут не заради них. — Помовчавши, він додав: — Сподіваюся.

Вони спостерігали, як Кіркленд і його звабна супутниця наблизилися до газону… і опинилися в желеподібному збіговиську трилобітів. Один з них піднявся на начищену туфлю Кіркленда, завмер на секунду, тоді подряпався по штанині.

— Та начхати мені на Сьюзен Дей, — говорив Кіркленд. — Головне тут — Центр допомоги жінкам, а не ця пані й заплакані тітки з жалобними пов’язками на рукавах.

— Тримай себе в руках, Джоне, — сухо мовила жінка. — Ти стаєш занадто чутливим.

— Невже? Чорт. — Жучок, мабуть, поставив собі за мету дістатися до ширінки. Ральф подумав, що якби Кіркленд раптом зміг побачити те, що скоро добереться до його яєць, він, найімовірніше, одразу б збожеволів.

— Добре, але обов’язково поговори з керівницями місцевого відділення організації, — казала продюсер. — Тепер, коли Тіллбері мертва, повноважними особами є Меггі Петровскі, Барбара Річардс і доктор Роберта Гарпер. — Жінка, зробивши крок, високою шпилькою проткнула жирного жука. Бризнула веселка кишок і воскової субстанції, схожої на прокисле картопляне пюре. Ральф подумав, що біла речовина — це личинки, щось на кшталт вмісту тарганячої сумки. Луїза притулилася обличчям до плеча Ральфа.

— До того ж уважно стеж за жінкою, яку звати Елен Діпно, — продовжувала продюсер, роблячи крок до будинку. Жук, що пристав до каблука, звалився, скорчивши лапки.

— Діпно, — мовив Кіркленд, постукавши пальцем по лобі. — Щось таке крутиться в голові.

— Напевно, це ворушиться остання звивина у твоєму мозку, — так само сухо зауважила продюсер. — Це дружина Еда Діпно. Вони розсталися. Якщо тобі потрібні сльози, кращого об’єкта не підшукати. Вони з Тіллбері були подругами. Можливо, особливими подругами, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

У Кірклендових очах заграла масна усмішка — вираз настільки не властивий його телевізійному іміджу, що Ральф навіть розгубився. А тим часом один із різнобарвних жуків піднімався вгору по нозі жінки. З безпомічним подивом Ральф спостерігав, як той зник під подолом спідниці, рухаючись там, як кошеня, що заплуталося під банним рушником. І знову виникло відчуття, що колега Кіркленда відчула щось, тому що під час розмови вона мимовільно потерла здуте місце на спідниці, коли комаха піднялася майже до правого стегна. Ральф не чув соковитого звуку, який видала страшна м’якотіла істота, лопаючи, але легко міг його уявити. Ще він не міг не уявити, як нутрощі жука стікають по нейлоновій панчосі, яка обтягувала жіночу ногу. І ця рідина залишиться на ній до вечірнього душу, невидима, про яку вона й не підозрює.

Тепер ці двоє почали обговорювати, у якому світлі найкраще подавати запланований мітинг супротивників абортів… Не сумніваючись, що він відбудеться. Жінка висловлювала свою думку, твердячи, що навіть такі тупоголові, як «Друзі життя», навряд чи ризикнуть з’явитися біля Громадського центру після подій у Гай-Рідж. Кіркленд заперечував, стверджуючи, що неможливо передбачити поведінку фанатиків, але зважати на них необхідно. А під час їхньої розмови, обміну жартами й плітками все більше роздутих багатобарвних жуків діловито піднімалися по їхніх ногах і тілах. Один піонер дістався навіть до червоної краватки Кіркленда, маючи намір, очевидно, підкорити обличчя.

Праворуч від себе Ральф уловив неясний рух. Він повернувся до дверей саме вчасно, щоб помітити, як один із техніків підштовхнув другого, вказуючи на них. Раптом Ральф чітко побачив себе й Луїзу збоку: двоє людей без жодної видимої причини (у них не було чорного крепу на рукавах, і вони аж ніяк не належали до команди телерепортерів) застигли посеред автостоянки. Жінка, що вже звернула на себе увагу своїм криком, уткнулась у плече джентльменові… А сам джентльмен, як дурень, утупився в порожнечу.

Ральф тихо заговорив, цідячи слова крізь зуби, немов в'язень, що обговорює умови втечі зі співкамерником в одному зі старих фільмів.

— Підніми голову. Ми й так привертаємо до себе увагу.

Йому здалося на мить, що Луїза не в змозі виконати його прохання… Але вона зібралася з силами й підвела голову, Востаннє подивилася на чагарник, що ріс навколо стін, — мимовільний рух страху, — а потім рішуче повернулася до Ральфа, тільки до Ральфа.

— Ти помітив сліди присутності Атропоса, Ральфе? Адже саме тому ми тут. Щоб… Напасти на його слід?

— Напевно. Чесно кажучи, я ще не придивлявся — занадто багато всього навколо коїться. Гадаю, нам варто підійти до будинку ближче. — Ральфові цього не хотілося, але дуже важливим здавалося зробити хоч щось. Він відчував довколишній саван, його похмуру, задушливу присутність, яка пасивно противилася будь-якому просуванню вперед. Ось із чим їм доведеться поборотися.

— Гаразд, — вирішила Луїза. — Я піду попрошу автограф у Конні Чанґ і постараюся виглядати якомога простодушніше й дурнуватіше. Ти це переживеш?

— Так.

— Чудово. Тому що тоді, якщо вони й будуть дивитися на когось, то тільки на мене.

— Непогано придумано.

Ральф ще раз глянув на Джона Кіркленда й жінку-продюсера. Тепер вони обговорювали можливість живого ефіру, абсолютно не відчуваючи того, що на їхніх обличчях копошаться незграбні трилобіти. Один із них, наприклад, повільно вповзав до рота Джону Кіркленду.

Ральф поспішно відвернувся, дозволяючи Луїзі завести себе до того місця, де поруч із Розенбергом стояла міс Чанґ. Він помітив, як ці двоє подивилися на Луїзу, а потім переглянулися. Погляд на одну третину складався з подиву, а на дві третини зі смиренності — ага, ось і одна з них!

Луїза міцно стисла йому руку, немов кажучи: «Не звертай на мене уваги, Ральфе, займайся своєю справою, а я займуся своєю».

— Вибачте, будь ласка, адже ви Конні Чанг? — звернулася до неї Луїза чарівним тоном цікавої плетухи. — Я побачила вас тут і сказала Нортону: «Невже це саме та жінка, що виступає в програмі новин разом із Деном Ратером, чи, може, я збожеволіла?» А потім…

— Так, я Конні Чанґ, мені дуже приємно, я готуюся до вечірніх зйомок, так що даруйте…

— Звичайно, звичайно, я й не мріяла про те, щоб поговорити, тільки про автограф — невеликий розчерк пеpa, — тому що я ваша найбільша шанувальниця, принаймні в штаті Мен.

Міс Чанґ глянула на Розенберґа. Той уже тримав ручку напоготові, як чудово вимуштрувана медсестра подає хірургові наступний інструмент ще до того, як він скаже, що саме йому потрібно. Ральф сконцентрувався на майданчику перед Громадським центром і трохи піднявся в сприйнятті навколишнього.

Спершу він був заскочений, побачивши перед вхідними дверима напівпрозору чорну субстанцію. Дюймів зо два заввишки, вона скидалася на якусь геологічну формацію. Однак цього не могло бути… Якби те, на що він дивився, було реальним (реальним на рівні шот-таймерів), субстанція заважала б відчиняти двері, а цього не відбувалося. Поки Ральф дивився, двоє телевізійних техніків пройшли крізь цю речовину, немов вона була не більш ефемерною, ніж туман, що стелиться по землі.

Ральф згадав енергетичні відбитки слідів, залишені людьми, — ті, що нагадують схеми танцювальних па із самовчителя Артура Мюррея, і все зрозумів. Сліди танули, немов сигаретний дим… Ось тільки насправді сигаретний дим не зникає, він залишається на стінах, вікнах, легенях. Очевидно, людські аури теж залишають свій осад. Щоб побачити його, недостатньо подивитися на слід, залишений однією людиною, але цей будинок — найбільше приміщення в четвертому за величиною місті штату Мен. Ральф подумав про людський потік, що вливався й виливався крізь ці двері, — банкети, збори, виставки, концерти, баскетбольні матчі, — і зрозумів природу напівпрозорих шлаків. Це був еквівалент невеликих заглибин, які іноді можна побачити на старих сходах.

«Не витрачай часу на дурниці, любий, — пам’ятай про справу».

А поруч Конні Чанг ставила автограф на вересневому рахунку за електрику. Ральф розглядав жужільний осад на цементній скатертині перед вхідними дверима в пошуках слідів Атропоса — радше запаху, ніж видіння, того неприємного м’ясного духу, що оточував крамницю містера Гастона в часи Ральфового дитинства.

— Спасибі! — бурмотіла Луїза. — Я сказала Нортону: «У неї такий вигляд, як у телевізорі, немов маленька китайська лялечка». Це достеменно мої слова.

— Дуже приємно, — відповіла Чанґ, — але мені час повертатися до роботи.

— Звичайно, звичайно. Передайте від мене привіт Дену Рагеру, будь ласка. Скажіть, що я захоплююся ним.

— Обов’язково. — Киваючи й посміхаючись, Чанг повернула ручку Розенбергу. — А тепер вибачте нас…

«Якщо воно й тут, то вище, ніж я, — подумав Ральф, — Мені варто ще трохи піднятися».

Так, але слід бути обережним, і не лише тому, що час на вагу золота. Просто якщо він прослизне занадто високо, то зникне зі світу шот-таймерів, а така подія може відволікти навіть телевізійників, поглинутих підготовкою до вечірнього мітингу… Принаймні, на якийсь час.

Ральф сконцентрувався, але коли безболісний внутрішній спалах відбувся цього разу, він радше скидався на м’які змахи батога, ніж на жорсткі. Барви безмовно розцвіли, усе навколо виступило на авансцену в чудовому блиску. Але всі кольори притлумлював своєю ваготою чорний тон савана — це було цілковитим запереченням. Депресія й відчуття виснаження знову обрушилися на Ральфа, вістрям утикаючись у серце. Він зрозумів, що коли тут, угорі, у нього є справа, то краще якнайшвидше виконати її й зістрибнути вниз на рівень шот-таймерів, поки сили повністю не залишили його.

Ральф знову глянув на двері. Якусь мить там не було нічого, крім розталих аур таких же шот-таймерів, як і він… А потім те, що він бачив, раптом немов проявилося — так проступає таємне послання, написане чорнилом з лимонного соку й прогріте над вогнем. Він сподівався побачити щось, що запахом чи видом нагадало б купу гнилих покидьків на задньому дворі крамнички містера Гастона, але реальність виявилася ще гіршою — швидше за все, через несподіванки. На самих дверях виднілися сліди, схожі на кров’янистий слиз, — можливо, відбитки, залишені пальцями Атропоса, — і огидна величезна калюжа тієї ж субстанції танула перед вхідними дверима, і її всмоктували аури. Було щось настільки жахливе, настільки чужорідне у цій речовині, що в порівнянні з ним кольорові жуки здавалися майже нормальними й нешкідливими. Калюжа нагадувала блювотину собаки, хворого на невідомий вид сказу. Від калюжі тягнувся слід, спершу у вигляді засохлих згустків, потім дрібніших крапель, що нагадували розхлюпану фарбу.

«Звичайно, — подумав Ральф. — Саме тому ми й опинилися тут. Маленький виродок не зміг утриматися від візиту сюди Для нього це те ж, що кокаїн для наркомана». Він уявив Атропоса, що стоїть на цьому місці й спостерігає… Щириться… Потім підходить до дверей, торкається до них і залишає мерзенні відбитки. Уявив Атропоса, що черпає енергію й міць із самої чорноти, яка позбавляє Ральфа життя.

«Звісно, він міг піти в інші місця й зайнятися іншими справами — безсумнівно, у такого надприродного психа знайдеться безліч справ, — але йому, мабуть, важко триматися від такого місця подалі, незважаючи на всю свою зайнятість. Цікаво, як він почувається? Немов напружений прутень опівдні, саме так».

Луїза смикнула Ральфа за рукав, і він обернувся. Жінка й далі посміхалася, але затята напруженість у її очах свідчила про те, що вона ледве стримує крик. А Конні Чанґ і Майкл Розенберґ тим часом ішли до будинку.

— Ти мусиш вивести мене звідси, — прошептала Луїза. — Я більше не можу. Мені здається, що я божеволію.

— Добре — ніяких проблем.

— Я не чую тебе, Ральфе, — мені здається, я бачу, як крізь тебе просвічує сонце. Господи, я впевнена в цьому!

— О, почекай…

Він сконцентрувався й відчув, як навколишній світ трохи зрушився. Барви сполотніли, аура Луїзи зникла.

— Тепер краще?

— Принаймні щільніше.

Він посміхнувся:

— Добре. Ходімо.

Ральф узяв Луїзу під руку й повів до того місця, де їх висадив Джо Вайзер. Саме в цьому напрямку вели кров’янисті сліди.

— Ти знайшов те, що шукав?

— Так.

Луїза моментально оживилася:

— Чудово! Я бачила, як ти піднімався — так дивно, неначе перетворювався на тоновану фотографію. А потім… Мені здалося, що я можу бачити крізь тебе… Це було дуже дивно. — Луїза суворо подивилася на Ральфа.

— Страшно, так?

— Ні… Не страшно. Просто дивно. Жуки… Вони були жахливими. Фе!

— Розумію тебе. Але вони все ще тут.

— Можливо, й так, але нашій справі ще кінця-краю не видно. Так?

— Так — Керолайн сказала б, що до раю ще далеко.

— Тримайся мене, Ральфе Робертсе, і ми не заблукаємо.

— Ральф Робертс? Ніколи про такого не чув. Мене ж звуть Нортон.

Він був радий з того, що Луїза розсміялася.

Розділ двадцять четвертий

Вони повільно йшли по асфальтованій автостоянці. Сьогодні ввечері тут буде повно машин. Приходь, дивися, слухай, покажи себе… А найголовніше — доведи своєму місту і всій країні, що тебе не залякають жодні Чарлі Пікерінґи. Навіть меншість, яку стримував страх, не може не виявити свого хворобливого інтересу. Наблизившись до бігової доріжки, Ральф і Луїза водночас підійшли до краю савана. Тут саван був товщий, щільніший, Ральф відчував його колоподібний рух, немов саван був витканий із дрібних порошин, що рухаються. Він нагадував повітря над відкритою сміттєспалювальною піччю, яке аж блищить від жару спалюваного в ній паперу.

Слух Ральфа вловлював два звуки, що накладаються один на одного. Верхній був сріблистим подихом. Ральф подумав, що цей звук може належати вітру, якщо той навчиться плакати. Від такого пищання мурашки бігли по шкірі, але другий, нижній звук виразно був неприємний — слиняве плямкання, немов десь поблизу величезний беззубий рот пережовував їжу.

Підійшовши до темної, ворухливої оболонки савана, Луїза зупинилася й звернула переляканий, благальний погляд на Ральфа. Вона заговорила голосом маленької дівчинки:

— Навряд чи я зможу пройти крізь це. — Луїза замовкла, борючись із собою, потім знову заговорила: — Знаєш, воно живе. Воно спостерігає за ними. — І вказала пальцем через плече як на людей, що стовпилися на автостоянці, так і на команду телерепортерів і техніків, що займалися своїми справами ближче до будівлі. —…І це жахливо, але воно бачить і нас, що ще гірше… Бо знає, що ми теж його бачимо. Це, радше, не бачення, а відчування.

Тепер чавкання, здавалося, майже оформилось у слова, і що далі Ральф прислухався, то дужче переконувався у правильності свого припущення.

(«Заб-бб-и-и-р-р-рай-теся. Г-г-геть ї-і-і-жа хр-р-роб б-ба-ків»).

— Ральфе, — прошепотіла Луїза. — Ти чуєш?

(«Н-н-нен-н-на-ви-джу-у-у. У-у-уби-и-и-ва-ти-му-у-у. У-у-усіх-х-х»).

Ральф кивнув і знову взяв жінку під руку:

— Ходімо. Луїзо.

— Ходімо?.. Куди?

— Униз. До кінця.

Якусь мить вона з нерозумінням дивилася на Ральфа; потім кивнула, Ральф відчув внутрішній спалах — трохи сильніше, ніж минулого разу, і раптом день довкола нього прояснився. Туманний бар’єр, що рухався перед ними, розтанув, зник. Проте вони зажмурилися й затамували подих, коли підійшли до того місця, де, як вони знали, був край савана. Ральф відчув, як напружилася рука Луїзи, коли вона поспішно долала невидимий бар’єр, а коли він сам проходив крізь нього, темний поплутаний клубок спогадів — повільна смерть його дружини, втрата улюбленого собаки в дитинстві, образ Білла Мак-Говерна, що сповзає по стіні й хапається за груди, — огорнув його розум, а потім стиснув жорсткою, невблаганною хваткою. Чулися сріблисті схлипи, такі безперервні й моторошно безглузді, — схлипи ідіота. Вони подолали бар’єр.

Коли вони вийшли з-під дерев’яної арки автостоянки, Ральф підвів Луїзу до лавочки й змусив сісти, незважаючи на всі її запевняння щодо чудового самопочуття.

— Гаразд, але мені й самому необхідно зібратися з думками.

Вона ніжно поцілувала його в щоку:

— Скільки завгодно, любий.

Ральфу знадобилося хвилин п’ять, перш ніж він відчув у собі достатньо сил. Він узяв Луїзу за руку, і вони разом підвелися.

— Ральфе, ти відшукав його сліди?

Він кивнув:

— Щоб побачити їх, нам потрібно підстрибнути на два рівні. Спершу я піднявся на рівень бачення аур, адже на цьому щаблі час не прискорюється, проте трюк не спрацював. Треба було чогось більшого. Однак варто бути дуже обережними. Бо коли ми бачимо…

— Нас теж можуть бачити Так. До того ж нам не можна гаяти часу.

— Безперечно. Ти готова?

— Майже. Здається, для початку мені потрібен ще один поцілунок. Годиться й швидкоплинний.

Посміхаючись, Ральф поцілував жінку.

— Ось тепер я готова.

— Тоді ходімо.

Спалах.

Біля автобусної зупинки виднілися червонуваті плями слідів, що вели у бік доріжки, якою користувалися бігуни із травня по вересень, Луїза затрималася на мить біля низького дощатого паркану, оглядаючись довкола, бажаючи переконатися, що трибуни стадіону порожні, потім підстрибнула вище. Вона рухалася з легкістю й грацією молоденької дівчини, але, перекинувши ногу через паркан і осідлавши його, завмерла. На обличчі її з’явився змішаний вираз подиву й конфузу.

— Луїзо? З тобою все гаразд?

— Так. Уся справа в цій клятій спідній білизні! Здається, я схудла, і тепер вона не бажає триматися там, де мусить! Чорт забирай!

Ральф усвідомив, що бачить не лише поділ комбінації Луїзи, але й три-чотири дюйми рожевого шовку. Він заледве стримав посмішку, коли Луїза сіла на широку планку паркану, піднявши догори тканину. Ральф хотів було сказати, що вигляд у неї при цьому доволі спокусливий, але не сказав, вирішивши, що це не дуже вдала думка.

— Відвернися, поки я поправлю деталь туалету, і зітри дурну, самовдоволену усмішку зі свого обличчя.

Ральф слухняно відвернувся й почав дивитися на Громадський центр. Якщо на його лиці й грала посмішка (Ральф вважав, що Луїза, швидше за все, помітила це по його аурі), то вид темного, ворухливого савана одразу ж її розвіяв.

— Луїзо, може, краще взагалі це зняти?

— Даруйте, Ральфе Робертсе, але не в моїх правилах знімати спідню білизну й залишати її на біговій доріжці, а якщо ти коли-небудь і знав дівчину, яка дозволяла собі подібні речі, сподіваюся, це було ще до знайомства з Керолайн. Жаль, що у мене немає…

У голові Ральфа зринув образ англійської шпильки.

— Звичайно, але не носиш же ти її з собою, Ральфе!

Він похитав головою й послав свій власний образ: клепсидра, у якій безперестанку тече пісок.

— Добре, добре, я прийняла послання. Здається, тепер нижня спідниця на мені трохи протримається. Можеш обертатися.

Луїза самовпевнено зістрибнула з дощатого паркану, однак аура її сполотніла, а під очами знову з’явилися темні кола. Повстання Одеж провалилося. Ральф підстрибнув, заносячи ногу над парканом, і легко зістрибнув униз. Йому сподобалося відчуття цього руху — здавалося, воно пробудило давню пам’ять у його суглобах.

— Нам треба добряче підживитися, Луїзо.

Луїза стомлено кивнула:

— Знаю. Ходімо.

Йдучи по залишених Атропосом мітках, вони перетнули стадіон, перелізли через паркан з протилежного боку, тоді спустилися зарослим чагарником схилом до Нейболт-стріт. Ральф, бачачи, як Луїза похмуро притримує сповзаючу нижню спідницю, хотів було ще раз запропонувати позбутись її, але передумав. Якщо їй набридне, вона зробить це й без його порад.

Найбільша тривога Ральфа — що слід Атропоса взагалі може зникнути — наразі виявилася необгрунтованою. Червонуваті краплі вели їх по Нейболт-стріт повз старезні багатоквартирні будинки, які давно слід було б знести. Поношена білизна сохла на провислих мотузках, брудні, сопливі діти поглядали за ними, стоячи в засмічених і запилюжених двориках. Гарненьке світловолосе хлопча, на вигляд років трьох, застигло на ганку будинку, підозріло поглядаючи на Ральфа й Луїзу, потім однією рукою взялося за ширінку своїх штанів, а іншою показало їм «пташку».

Нейболт-стріт упиралася в старе залізничне депо, і тут Ральф і Луїза моментально загубили слід. Вони зупинилися біля дерев’яних рогаток, що перекривали спуск у старий підвал — єдине, що вціліло від депо, — оглядаючи півколо величезного пустиря. Іржаві рейки визирали з густої порослі соняшнику й бур’янів; скалки сотень битих пляшок блищали на сонці. На напівзруйнованій стіні дизельного гаража горіли величезні яскраво-червоні букви: «СЬЮЗІ СМОКТАЛА МОГО ТОВСТУНА». Ця сентиментальна заява містилася поруч із танцюючою свастикою.

Ральф: (— Куди ж, до біса, вони поділися?)

(— Поглянь сюди, вниз, — бачиш?)

Луїза показувала на те, що до 1963 року було головною лінією, а до 1983 року — єдиною, тепер мало вигляд іржавих, зарослих травою рейок, що вели в нікуди. Навіть шпали зникли, згорівши в полум’ї вечірніх багать, які розкладали або місцеві п’янички, або жебраки, що чинили набіги на картопляні поля округу Арустук чи на яблуневі сади в надії на посмішку Фортуни. На одній з небагатьох уцілілих шпал Ральф помітив відбитки рожевого сліду. Вони виглядали значно свіжішими, ніж сліди на Нейболт-стріт.

Ральф простежив поглядом напрямок зарослої залізниці. Якщо пам’ять не зраджувала йому, вона огинала Муніципал Голф-Курс на шляху до… так, назад у західну частину міста. Мабуть, саме ця недіюча колія проходила повз аеродром, біля якого на майданчику для пікніків — можливо, якраз зараз — Фей Чепін готувався до «злітно-посадочного № З».

«Колись усе це було єдиною окружною дорогою, — подумав Ральф. — Потрібно не менше трьох днів, щоб обійти її, але зрештою ми повернемося туди, звідки почали, не в Едем, а на Гарріс-авеню».

— Агов, як поживаєте?

Ральфові цей голос здався знайомим, і відчуття посилилося, коли він побачив того, хто говорив. Він стояв позаду них на місці, звідки йшов у небуття тротуар Нейболт-стріт. На вигляд йому було близько п’ятдесяти, але насправді на п’ять-десять років менше. Чоловік був у светрі й обтріпаних джинсах, його аура нагадувала різнокольорові пляшки «Сен-Патрікс Дей». І тут Ральф згадав: п’яничка, який клянчив у нього гроші у Строуфорд-парку того дня, коли Ральф зустрів Білла Мак-Ґоверна, що горював за своїм старим приятелем Бобом Полгерстом… А Полгерст, як виявилося, пережив самого Білла. Іноді життя буває кумеднішим від Ґручо Маркса.[50]

Моторошне відчуття фатальності охопило Ральфа, а з ним прийшло й інтуїтивне розуміння сил, що оточують його і Луїзу. Ральф цілком міг обійтися й без них. Неважливо, якими були ці сили — шляхетними чи підлими, належали вони Визначеності чи Випадковості, важливо лише те, що вони грандіозні, і саме вони перетворювали все сказане Клото й Лахесісом щодо свободи вибору й волі на сміх. Ральф та Луїза виявилися лише спицями у величезній колісниці — колісниці, яка везе їх до джерела, незважаючи на те, що вони дедалі заглиблюються в тунель.

— Чи не знайдеться у вас кількох монеток, пане?

Ральф зісковзнув трохи нижче, щоб жебрак міг чути його.

— Можу побитися об заклад — знову зателефонував дядько з Декстера. Повідомив, що можна отримати роботу на фабриці… Але тільки якщо ти приїдеш сьогодні. Правильно?

П’яниця здивовано кліпнув.

— Hу… Та-ак. Щось типу того. — Він щиро вірив своїй вигадці — більше, ніж будь-хто із тих, що слухали його. — Чудова робота. І я зможу отримати її. О другій годині відправляється автобус на Бангор і Арустук, але квиток коштує п’ять п’ятдесят, а в мене всього п’ятнадцять центів…

— У тебе сімдесят шість центів, — утрутилася Луїза. — Дві монетки по п’ятнадцять, дві по десять, п’ять центів і один. Але незважаючи на те, що ти багато п’єш, у тебе дуже здорова аура. Ти здоровий як бик.

П’яниця розгублено подивився на неї, позадкував трохи і шелепнувся.

— Не хвилюйся, — заспокоїв його Ральф. — Моя дружина всюди бачить аури. Вона дуже духовна людина.

— Невже?

— До того ж вона великодушна, гадаю, вона дасть тобі більше, ніж кілька монет. Чи не так, Еліс?

— Але він же все проп’є, — заперечила Луїза. — Немає для нього ніякої роботи в Декстері.

— Можливо, й так, — погодився Ральф, свердлячи її поглядом. — Але в нього здорова аура. Абсолютно.

— Гадаю, по-своєму ви теж духовні, — мовив п’яниця. Він і далі поглядав то на Луїзу, то на Ральфа, але тепер у його очах загорілася надія.

— Знаєш, ти правий, — сказав Ральф. — Віднедавна це стало дуже важливо. — Він склав губи трубочкою, немов до нього прийшла цікава думка, і зітхнув. Яскраво-зелений промінь відокремився від аури жебрака й увійшов у Ральфа. Ні з чим неможливо було сплутати його смак: яблучне вино Буннера. Терпке, низькосортне, але все одно приємне, — воно було по-робітничому іскристе й підбадьорливе. Разом зі смаком прийшло й відчуття сили, що вже було добре, і ясність думок, що було ще краще.

А Луїза тим часом дістала із сумочки двадцятидоларову банкноту. П’яниця не одразу помітив її, він дивився в небо. І в цей момент від його аури відокремився ще один яскраво-зелений промінь. Він блискавкою сковзнув над зарослою травою й увійшов у рот і ніздрі Луїзи. Банкнота в її руках здригнулася.

— О Боже, як добре!

— Хай їм чорт, цим реактивним літакам Чарлстонської авіаційної бази! — осудливо вигукнув жебрак. — Вони не повинні долати звуковий бар’єр, поки не дістануться до океану! Я мало не впісяв… — Погляд його впав на протягнені гроші, він ще більше насупився. — Ха-а, що ви ще задумали? Якийсь жарт? Ви мене маєте за дурня? Може, я й занадто багато п’ю, але дурнішим від цього не стаю.

«Зачекай, — подумав Ральф. — Ще станеш, якщо не кинеш пити».

— Ніхто й не вважає вас дурним, — сказала Луїза. — Ми зовсім не жартуємо. Візьміть гроші, сер.

Жебрак намагався триматися насторожі, але після більш уважного погляду на Луїзу (і швидкого на Ральфа) підозрілість була переможена широкою посмішкою. Він підійшов до Луїзи й простягнув руку за грішми, які заробив, навіть не здогадуючись про це.

Луїза відсмикнула руку, перш ніж чоловік устиг доторкнутися до банкноти.

— Обов’язково купіть що-небудь поїсти, а не лише випивку. І подумайте, чи задоволені ви своїм життям.

— Ви абсолютно праві! — натхненно вигукнув жебрак. Він не зводив очей з банкноти, затиснутої між пальцями Луїзи. — Абсолютно, мем! За рікою є центр реабілітації. Чи не податися мені туди? Чесно, я подумую про це. Я думаю про це щодня. — Але погляд його був прикутий до двадцятки, у нього навіть слинка потекла, передчуваючи швидкий бенкет. Луїза глянула на Ральфа, знизала плечима й віддала гроші.

— Спасибі! Спасибі, мадам! — Потім він обернувся до Ральфа: — Та вона справжня чарівниця. Сподіваюся, вам це відомо.

Ральф піднесено глянув на Луїзу.

— Я й сам знаю, — сказав він.

За півгодини Ральф і Луїза йшли між іржавими рейками, що обгинали Муніципал Голф-Курс… Ось лише після зустрічі з жебраком вони піднялися трохи вище, і «йшли» було не зовсім точним визначенням. По-перше, вони не докладали жодних зусиль, до того ж Ральфові здавалося, що вони радше ковзають, ніж ідуть. Він не був цілком певен, що вони видимі світу шот-таймерів, Біля їхніх ніг діловито снували білки, збираючи запаси на зиму, а якось Луїза різко пригнулася, коли кропив’яник мало не зачепив крильми її голову. Птах різко злетів угору, немов лише в останній момент помітив, що на його шляху була жива істота. Гравці в гольф також не звертали на них ніякої уваги. На думку Ральфа, ці люди завжди самозаглиблені до одержимості, однак тепер їхня заглибленість у себе здавалася просто екстремальною. Якби він побачив двох дорослих, чисто одягнених людей, що брели старою залізничною колією, його зацікавило б те, що ті задумали й куди йдуть. «Гадаю, особливо цікавим мені видався б той факт, що жінка постійно бурмоче: “Залишайся на місці, клята штуковино” — і підтримує спідницю», — подумав Ральф і посміхнувся. Але гравці в гольф навіть не глянули в їхній бік. Думка, що вони з Луїзою знову стали невидимими — або, принаймні, напівпрозорими, — здавалася все більш правдоподібною. Правдоподібною і… турбувала. «Час біжить швидше, коли ти на підйомі», — сказав старий Дор.

У міру їхнього просування на захід слід Атропоса ставав усе свіжішим. Там, де червонувата речовина потрапляла на сталеві рейки, вона роз’їдала іржу мов антикорозин. Трава, на яку падали краплі, чорніла й гинула. Коли слідопити дійшли до гайка, Луїза смикнула Ральфа за рукав і показала вгору. Величезні сліди, залишені Атропосом, що нагадували фосфоресцентну фарбу, поблискували на гілках сусідніх із колією дерев.

(— Ми майже впритул підійшли до його лігва, Ральфе.)

(— Так.)

(— Що ми робитимемо, якщо він повернеться й побачить нас тут?)

Ральф знизав плечима. Він не знав і не хотів про це думати. Нехай про це подбають сили, які пересувають їх, немов пішаків по шахівниці, — ті, яких пан К. і пан Л. назвали Вищою Визначеністю. Якщо з’явиться Атропос, Ральф спробує вирвати язика огидному карлику й засунути йому в горлянку, І начхати, якщо це зруйнує чиїсь плани. Він не відповідає за грандіозні задуми й справи лонґ-таймерів, зараз його хвилювала Луїза, що була в небезпеці, і кривава бойня, якій слід було запобігти. І хтозна — можливо, він знайде кілька хвилин і на спробу врятувати свою оновлену шкуру. Ось про що йому варто було подумати, і якщо лиса потвора стане Ральфові на шляху, один із них мусить програти. А якщо це не входить у розрахунки великих хлопців, то пішли вони до біса.

Більшість його міркувань Луїза прочитала по аурі Ральфа — він зрозумів це з її поля, коли жінка торкнулася його руки.

— Що це значить, Ральфе? Ти вб’єш його, якщо він стане на твоєму шляху?

Ральф, подумавши, кивнув:

— Саме так.

Луїза, подумавши, теж кивнула.

— Ральфе?

Він подивився на неї й звів брови.

— Якщо так треба, я тобі допоможу.

Ральфа розчулили слова Луїзи… І він спробував приховати від неї інші думки: єдиною причиною того, що Луїза й далі поруч, є те, що йому поки ще вдається оберігати її. Ця думка наштовхнула його на спогад про брильянтові сережки, але Ральф відкинув його, не бажаючи, щоб вона побачила — або хоча б запідозрила — що-небудь по його аурі.

А в цей час думки Луїзи потекли в абсолютно іншому, більш безпечному напрямку.

— Навіть якщо нам увійти й вийти, не зустрічаючись із ним, Атропос однаково зрозуміє, що тут хтось побував. Можливо, він навіть буде знати, хто саме.

Заперечувати Ральф не міг; вони не мали іншого вибору, хоча б тимчасово. Їм залишалося лише робити свою справу, просуваючись уперед крок за кроком, і сподіватися, що коли завтра вранці встане сонце, вони це побачать.

«Хоча якби в мене був вибір, я вибрав би сон, — подумав Ральф, і тужлива скороминуща посмішка торкнулася його губ. — Господи! Здається, я не спав цілу вічність». Від цієї думки розум його навіть перестрибнув до улюбленої приказки Керолайн про те, яка терниста і довга дорога назад в Едем. У цю мить Ральф вважав, що Едемом може бути лише безтурботний сон до обіду… І навіть далі.

Ральф узяв Луїзу за руку, і вони знову пішли слідами Атропоса.

Метрів за п’ятнадцять на схід огорожі, що відзначала межі льотного поля, іржава колія закінчувалася. Сліди Атропоса, однак, вели далі, хоча й недовго; Ральф був майже впевнений, що бачить місце, де закінчуються сліди, і їхній образ — спиць величезного колеса. Якщо він не помиляється, лігвище Атропоса має бути неподалік від того місця, де Ед Діпно врізався в пікап здорованя, який перевозив діжки з добривом.

Вітер доносив нудотний запах гнилизни й голос Чепіна, — той просторікував на свою улюблену тему:

— …а що я завжди казав! Шахи — як життя…

Вітер затих. Напружуючи слух, Ральф міг чути голос Фея, але слів уже не розбирав. Та це й неважливо: він так часто чув цю проповідь, що знав її напам’ять.

— Ральфе, який гидкий запах. Це він так смердить, авжеж?

Ральф кивнув, хоча навряд чи Луїза це помітила. Жінка, міцно тримаючи його за руку, дивилася широко розплющеними очима вперед. Слід, що починався біля дверей Громадського центру Деррі, кінчався під п’яно похиленим дубом метрів за сімдесят від них. Причина смерті дерева, а не лише його покрученого виду, була очевидною: бік древнього релікта був очищений, немов банан, ударом блискавки. Тріщини, зазубрини, опуклості сірої кори утворювали дивні поєднання скривлених у мовчазному крику облич, а саме дерево розкинуло сухі гілки у вигляді похмурих ідеограм… які нагадували — принаймні Ральфові — японські ієрогліфи, що позначали слово «камікадзе». Блискавці, що вдарила в дуб, не вдалося звалити дерево, хоча вона й постаралася. Міцна коренева система з одного боку була вирвана з ґрунту. Корінь, вирвавшись назовні, припіднімав ланцюг огорожі, неначе купол, уперше за багато років нагадавши Ральфові про його дитяче знайомство з Чарльзом Енгстромом.

«Не треба гратися з Чакі, — казала йому мати. — Він поганий хлопчик».

Ральф не знав, поганий Чакі чи ні, однак міцним горішком він був без сумніву. Чарлі Енґстром ховався за деревом з довгим прутиком у руці, який він називав Чарівним Жезлом. Коли мимо проходила жінка в пишній спідниці, Чакі скрадався за нею навшпиньках, діставав іззаду Чарівним Жезлом спідницю й задирав її. Частенько йому навіть вдавалися розгледіти кольори спідньої білизни, поки жінка не починала розуміти, що відбувається, і зчиняла крик, погрожуючи розповісти все матері. Ланцюг огорожі, припіднятий коренем дуба, нагадав Ральфові спідниці, котрі Чакі задирав своїм Чарівним Жезлом.

— Ральфе?

Він подивився на Луїзу.

— А хто такий Свинтус Ян?[51] І чому ти зараз про нього думаєш?

Ральф розреготався:

— Ти побачила це в моїй аурі?

— Можливо. Тепер я ні в чому не певна. А хто він такий?

— Розповім коли-небудь іншим разом. Ходімо.

Взявши жінку за руку, Ральф повів її до дуба, під яким закінчувалися сліди Атропоса, — до все дужчого смороду тління, який був візитівкою карлика.

Розділ двадцять п’ятий

Стоячи під дубом, вони розглядали землю. Луїза напружено покусувала нижню губу.

— Нам дійсно необхідно спуститися вниз, Ральфе?

— Так.

— Але навіщо? Що ми повинні зробити? Забрати те, що він украв? Убити його? Що саме?

Ральф не знав… Але був упевнений, що зрозуміє, вони обоє зрозуміють, коли прийде час.

— Гадаю, зараз нам краще не думати, а діяти, Луїзо.

Блискавка діяла, немов потужна й жорстока рука, перекинувши дерево й утворивши величезний провал під коренем із західного боку. Для чоловіка або жінки рівня шот-таймерів ця яма здалася б тісним і, можливо, моторошним провалом із краями, що обсипаються, і переплетеними, настовбурченими коренями, схожими на змій, але Ральф і Луїза не побачили в ній нічого незвичайного.

«Дитина з розвиненою уявою могла б побачити більше, — подумав Ральф. — Ця темна заглибина навела б її на думку про піратський скарб… сховок… печеру тролів».

Але Ральф сумнівався, що навіть шот-таймерівська дитина з багатою уявою помітила б невиразне червонувате світіння, що виходило із землі, або зрозуміла 6, що поплутане коріння насправді є сходинками, які ведуть у невідоме (і, безсумнівно, неприємне) місце.

«Ні… Навіть дитина-фантазер не побачить цього… Хоча, може, й відчує».

Правильно. А відчувши, якщо є хоч кілька звивин у голові, він (або вона) втече звідси, немов за ним женуться всі демони пекла. Так і вчинили б Ральф і Луїза, якби вони могли керуватися здоровим глуздом. Але гребінець Джо Вайзера, брильянтові сережки Луїзи та й втрата власного місця у Визначеності не дозволяли Ральфові піти. І звичайно ж, Елен (можливо, й Наталі) і дві тисячі людей, які зберуться в Громадському центрі сьогодні ввечері. Луїза права. Від них чекали якихось дій, і якщо вони здадуться зараз, то готову булочку вже ніколи не спекти заново.

«Це і є мотузки, — подумав він. — Ті канати й ті сили, за допомогою яких нас і використовують як гвинтики величезного механізму».

Тепер він дивився на Клото й Лaxecica крізь потужні лінзи ненависті, і якби раптом вони опинилися тут, то неодмінно напружено переглянулися б і відступили на кілька кроків.

«І були б абсолютно праві, — подумав Ральф. — Абсолютно».

— Ральфе? Що сталося? Чому ти так розлютився?

Він підніс руку Луїзи до губ і поцілував її.

— Нічого. Ходімо. Ходімо скоріше, поки ми остаточно не втратили волю.

Луїза уважно подивилася на нього й кивнула. А коли Ральф, сівши, опустив ноги в помережану корінням пащу ями, вона опинилася поруч.

На спині Ральф зісковзнув під дерево, прикриваючи рукою обличчя, щоб земля не запорошила очі. Він намагався не смикатися, коли корінь дряпав щоку або впивався в спину. З ями йшов гидкий, нудотний сморід, як із мавпятника. Сковзаючи вниз, Ральф намагався вмовити себе, що можна звикнути до смороду, але це погано вдавалося. Він обперся на праву руку, відчуваючи, як дрібні корінці впиваються в голову й лоскочуть щоку, і відпустив рештки сніданку на волю. Він чув, як те саме ліворуч від нього зробила й Луїза.

Його накрила хвиля страшенної слабкості й нудоти. Сморід ставав таким густим, що Ральф мало не їв його, він весь був у тій червонуватій речовині, сліди якої й привели їх сюди. Навіть дивитися на цю речовину було гидко, а тепер ось доводилося мало не купатися в ній.

Відчувши чийсь доторк, Ральф спершу запанікував, але вчасно зрозумів, що це Луїза, і стиснув її долоню.

— Ральфе, перемістися на вищий рівень, тобі стане набагато краще! Ти зможеш дихати!

Ральф одразу зрозумів, що вона має на увазі, але в останній момент стримав свій порив, інакше він ракетою злетів би по сходах сприйняття.

Світ здригнувся, і раптом у смердючій норі стало трохи світліше… І трішечки просторіше. Запах не зник, але його можна було терпіти. Було відчуття, наче вони в наметі, де повно людей з брудними ногами й пітними пахвами, — не так і приємно, але якийсь час протриматися можна.

Раптом Ральф побачив, що стрілки його кишенькового годинника крутяться з шаленою швидкістю. Звичайно, без смороду, який намагається проникнути всередину нього й забити горлянку, трохи краще, але й небезпечніше — а якщо вони виберуться звідси завтра вранці, коли від Громадського центру залишаться лише задимлені руїни? Цілком імовірно. Неможливо втримати час на цьому рівні, ким би ти не був — шот-таймером, лонг-таймером чи ол-таймером. Ральф глянув на свого годинника, але той зупинився: він забув завести його.

«Ти нічого не можеш з цим удіяти, Ральфе, то хай усе йде своєю чергою».

Він спробував, думаючи про те, що старий Дор був тисячу разів правий, коли стверджував, що краще не втручатися в справи лонґ-таймерів. І ось тепер вони — найстарші в світі Пітер Пен і Венді — проникли під чарівне дерево в якийсь примарний нижній світ, знайомитися з яким у них немає жодного бажання.

Поблідле обличчя Луїзи світилося неприємним червонуватим сяйвом, у її великих очах застиг страх. Ральф побачив темні краплі на шиї жінки й зрозумів, що це кров. Вона покусувала нижню губу.

(— Ральфе, ти як?)

(— Я заліз під старого дуба з такою красунею, і ти ще запитуєш? Усе гаразд, Луїзо. Але нам краще поспішити.)

(— Добре.)

Ральф прощупав землю, поставив ногу на виступ кореня, той витримав його вагу, і Ральф зісковзнув униз кам'янистим схилом, шукаючи ногою опори й притримуючи Луїзу за талію. Спідниця Луїзи припіднялася, оголюючи стегна, і він знову згадав Чакі Енгстрома і його Чарівний Жезл. Він був здивований і роздратований, побачивши, що Луїза намагається обсмикати спідницю.

(— Я знаю, що порядні жінки не задирають спідниці без необхідності, але коли забираєшся в печеру троля, всі правила поведінки відступають на задній план.)

Вона розгублено, навіть якось загнано посміхнулася:

— Якби я знала, де ми опинимось, я вдягла б штани. Ми ж їхали тільки в лікарню.

«Якби я знав, де ми опинимось, — подумав Ральф, — я зібрав би всі гроші, які в мене є, і купив би для нас квитки на літак у Ріо, люба».

Він обережно намацував ногою наступну «сходинку», чудово розуміючи: якщо впаде, то закінчить свої дні занадто далеко від «швидкої допомоги» Деррі. Якраз на рівні його очей із землі виліз червоний хробак, обдавши чоло Ральфа тонким струмком сухої землі.

Здавалося, цілу вічність він не міг знайти опори, потім намацав ногою гладкий виступ дерева — не корінь, а щось, що нагадувало справжню сходинку. Зісковзнув униз, і далі притримуючи Луїзу, і завмер, вичікуючи, чи витримає опора їхню вагу, чи обрушиться разом з ними. Вона витримала, виявившись до того ж достатньо широкою для двох.

Вони стояли на верхній сходинці вузьких сходів, що вели в глиб мерехтливої червоної темряви. Сходи були пристосовані для створіння, трохи нижчого від Ральфа й Луїзи, так що їм довелося пригнутись, але це все-таки краще, ніж пережитий кошмар останніх кількох хвилин.

Ральф глянув на рваний клин світла над головою, в його очах і на брудному, спітнілому обличчі застигла глуха туга. Ніколи ще денне світло не здавалося таким жаданим і настільки далеким. Він обернувся до Луїзи й кивнув, а вона, у свою чергу, стисла його руку й кивнула у відповідь. Зігнувшись, здригаючись щоразу, коли коріння торкалося їхніх спин або ший. вони рушили вниз.

Спуск здавався безкінечним, Червонувате світіння дужчало й сморід Атропоса посилювався. Ральф усвідомлював, що вони обоє, спускаючись униз, водночас «піднімаються вгору». Ральф і далі переконував себе, що вони роблять те, що їм і слід робити, що за такою грандіозною подією обов’язково стежить хронометрист — той, хто обов’язково дасть їм знати, коли часу залишиться критично мало, — але все одно хвилювався. Бо ж, цілком імовірно, немає ніякого хронометриста, чи рефері, чи суддівської команди в смугастих футболках «Ставки зроблені», як сказав Клото.

У ту мить, коли Ральф подумав, чи ж не ведуть ці сходи прямісінько в пекло, сходи скінчилися. Невеликий кам’яний коридор — не більше сорока дюймів заввишки й двадцяти завдовжки — упирався в двері, за якими, пульсуючи, спалахувало червонувате світіння, що нагадувало відблиски жару відкритої печі.

— Ходімо, Луїзо, але будь готова до всього. Будь готова до зустрічі з ним.

Вона кивнула, знову підсмикала спідницю й пройшла у вузький проріз. Ральф спіткнувся об щось, що, мабуть, не було каменем, і, нагнувшись, підібрав предмет, який виявився червоним пластмасовим циліндром, розширеним з одного боку й звуженим з іншого. Секунду подумавши, Ральф зрозумів, що це таке — ручка скакалки.

«Не пхайся не в свою справу, шот-таймере», — радив йому Атропос, але Ральф упхався, і не лише через те, що лисі лікарі-карлики називали КА. Він утрутився, бо справи Атропоса стосувалися і його, що б там не думало це чудовисько. Деррі його місто, а Луїза Чесс — його друг, і найбільшою спонукою Ральфа було бажання зробити так, щоб лікар № 3 дуже пошкодував, що взагалі бачив брильянтові сережки Луїзи. Він відкинув ручку від скакалки й рушив далі. За мить Ральф і Луїза пройшли під аркою й завмерли, оглядаючи підземне житло Атропоса. Міцно тримаючись за руки й дивлячись на все широко відкритими очима, вони більше ніж будь-коли нагадували дітей із казки, але тепер уже не Пітера Пена й Венді, а радше Ганзеля й Ґретель, що опинилися в льодовому будиночку чаклунки після того, як багато днів поневірялися в лісовій хащі.

— О, Ральфе. Боже мій… Ральфе, ти бачиш?

— Ш-ш-ш, Луїзо, ш-ш-ш.

Перед ними була маленька брудна комірка, що одночасно служила і кухнею, і їдальнею. Приміщення здавалося вбогим і моторошним. Посередині був стіл, у якого, як здалося Ральфові, спиляли більшість ніжок. Залишки їжі — якась сіра, прогіркла каша, що на вигляд нагадувала засохлий мозок на дні миски, — стояли на столі. Поруч примостився єдиний брудний розхитаний стілець. Праворуч від столу був примітивний нужник — просто іржаве металеве відро з туалетним сидінням на ньому. Звідти страшенно смерділо. Єдиною прикрасою комірки було старе дзеркало в бронзовій рамі, підвішене на стіні, — таке тьмяне, що, дивлячись у нього, можна було подумати, начебто дивишся крізь товщу води.

Ліворуч від дзеркала була певна подоба ліжка — брудний матрац і мішок, набитий чи то соломою, чи збитим у жужмо пір’ям. І подушка, і матрац спазматично відсвічували потом істоти, яка ними користувалася. «Від снів, що ховаються в цій подушці, я б збожеволів», — подумав Ральф.

Десь унизу — бозна-як далеко, — гулко капала вода.

В арковій проймі на протилежній стіні виднілося щось на кшталт комори, де в безладну купу були звалені найрізноманітніші предмети. Ральф навіть моргнув кілька разів, немов бажаючи переконатися, що він справді бачить усе це.

«Так, це саме те місце, — подумав він. — Тут ми знайдемо те, заради чого прийшли».

Луїза, немов у стані трансового гіпнозу, повільно рушила в бік другої арки. Її губи тремтіли від страху, але в очах горіла невтримна цікавість — саме такий вираз, на думку Ральфа, був у дружини герцога Синьої Бороди, коли вона відчинила двері кімнати, у яку їй заборонялося входити. Несподівано до Ральфа прийшла впевненість, що Атропос ховається за цією аркою, тримаючи напоготові іржавий скальпель. Поспішивши за Луїзою, він зупинив її біля арки. Схопив за руку, приклав палець до губ і похитав головою, наказуючи мовчати.

Потім присів навпочіпки, обіпершись рукою об брудну підлогу, немов спринтер в очікуванні пострілу стартового пістолета. І кинувся в арку (насолоджуючись податливістю тіла навіть у такий момент) — перевернувся й покотився клубком. Ногою він зачепив коробку, розсипаючи по підлозі масу речей: непарні рукавички й шкарпетки, кілька старих книжок у м’яких оправах, шорти, викрутку з бордовими плямами — чи то фарби, чи крові — на сталевому стрижні.

Ральф став на коліна й оглянувся на Луїзу, що застигла в проймі арки з притиснутими до грудей руками. Пообіч арки нікого не було, лише коробки, впритул приставлені до стіни. Ральф із подивом читав написи: «Jack Daniel’s», «Gilbey’s», «Smirnoff», «J&B».[52] Очевидно, в Атропоса була таємна пристрасть до коробок, немов у скнари, який ніколи нічого не викидає.

(— Ральфе? Там безпечно?)

Дивне визначення, але Ральф усе-таки кивнув і простягнув руку. Луїза поспішила до нього, ще раз підсмикнувши спідницю, і з усе більшим подивом зароззиралася навколо.

Поки вони були потойбіч арки в брудній, похмурій комірці Атропоса, комора здалася їм великою. Але вже всередині Ральф зрозумів, що приміщення набагато просторіше, воно нагадувало склад величезного магазину. Цілі ряди нерівно складених пляшок. Коробки стояли лише біля входу, весь інший простір був захаращений, являючи собою на дві третини лабіринт, а на третину — пастку. Ральф вирішив, що навіть таке визначення, як склад, не зовсім відповідало дійсності, адже десь тут міг ховатися Атропос… І якщо він там, то, можливо, спостерігає за ними.

Луїза не запитувала, що саме вони шукають; з виразу її обличчя Ральф зрозумів, що тепер їй це відомо. Коли вона заговорила, від замисленого тону її голосу в Ральфа холодок побіг по спині.

(— Мабуть, він дуже старий.)

Так. Дуже старий.

Ярдів за двадцять від них, у глибині комори, в якій відлунювало те ж червонувате світіння, що й на сходах, які їх сюди привели, Ральф побачив велике пом’яте колесо, що лежало на плетеному стільці, піднятому у свою чергу на тріснутий гладильний прес. Від виду цього колеса Ральфові стало геть зле — немов метафора, створена його розумом за допомогою концепції КА, втілилася в реальність. Він помітив іржаву сталеву смужку вздовж зовнішнього обіддя колеса й зрозумів, що воно від велосипеда.

«Правильно, це велосипедне колесо, і йому ніяк не менше століття», — подумав він здивовано.

Скільки ж людей — напевно десятки тисяч — померли в Деррі відтоді, як Атропос прикотив сюди колесо… І скільки смертей стало здобиччю Випадковості? За який час? Невідомо — можливо, це тягнеться аж від початку, коли б і яким би той початок не був. І весь цей час Атропос забирав що-небудь у кожного, кого він обдурив… Тут і зберігалися його трофеї.

Тут і зберігалися.

— Ральфе!

Оглянувшись, він побачив, що Луїза простягає до нього обидві руки. В одній вона тримала панаму з обкусаними полями, а в іншій — темний гребінець, який можна купити в будь-якій крамничці за долар двадцять дев’ять центів. Примарне оранжево-жовте сяйво налипло на гребінці, і це зовсім не здивувало Ральфа. Щоразу, користуючись гребінцем, хазяїн, немов лупу, залишав на ньому трохи сяйва як своєї аури, так і «мотузочки». Того не здивувало також, що гребінець лежав поруч із панамою Мак-Ґоверна; востаннє він бачив обидві ці речі разом. Він пам’ятав саркастичну усмішку Атропоса, коли той зняв панаму й зробив вигляд, що зачісується.

«А потім він підстрибнув і клацнув каблуками».

Луїза показувала на старе крісло-гойдалку зі зламаними полозами.

(— Панама лежала на сидінні. А гребінець був під нею. Він же належав містерові Вайзеру, правда?)

(— Так.)

Луїза негайно простягнула речі Ральфові:

(— Краще ти візьми. Я не така тюхтійка, за яку мав мене Білл, але іноді я все-таки гублю речі. І я ніколи не прощу собі, якщо загублю це.)

Ральф, узявши гребінець, хотів сунути його в задню кишеню штанів, але, згадавши, з якою легкістю Атропос витяг його, поклав гребінець у глибоку бічну кишеню, потім оглянувся на Луїзу, що дивилася на панаму Мак-Ґоверна з видом Гамлета, який філософствує над черепом свого бідолашного Йорика. Ральф помітив у її очах сльози, і вона відвела погляд.

(— Він любив цю панаму. Білл вважав, що в ній він молодий і чепуристий. Хоча це й не так, але він думав, що має гарний вигляд, і це важливо. Ти згоден зі мною, Ральфе?)

(— Так.)

Луїза кинула панаму назад на крісло й повернулася до коробки, набитої одягом. Як тільки вона відвернулася, Ральф, нагнувшись, заглянув під крісло в надії помітити блискіт сережок. Якщо панама Біллі й гребінець Джо лежали тут, тоді, можливо, сережки Луїзи…

Але під кріслом нічого не виявилося, крім пилу й в’язаного дитячого черевичка.

«Неможливо, щоб усе відбулося так легко й просто», — подумав Ральф, підводячись і обтрушуючи коліна. Раптом на нього навалилася неймовірна втома. Вони без жодних клопотів майже одразу відшукали гребінець Вайзера — добре, просто чудово, але Ральф підозрював, що це лише показна удача. Він і далі переймався сережками Луїзи… і, звичайно, мусив зробити те, заради чого їх сюди послали. Що це було? Він не знав, а якщо хто-небудь згори й розсилав інструкції, до нього вони не дійшли.

(— Луїзо, чи ти придумала що-небудь…)

(— Ш-ш-ш-ш!)

(— Що? Це він, Луїзо?)

(— Ні! Тихо, Ральфе! Послухай!)

Ральф прислухався. Спочатку він нічого не почув. Потім подумки відчув стискання, спалах. Дуже повільний і обережний цього разу. З легкістю пір’їнки, що ширяє в потоці теплого повітря, Ральф ковзнув трохи вище і почув тихий тривалий звук, схожий на скрип дверних петель. Було щось знайоме — не в самому звуку, але в асоціації, яку він навіював. Схоже на…

…сигналізацію проти злому або на сигнал димоуловлювача. Це кличуть нас.

Луїза крижаними пальцями схопила його за руку:

(— Ось воно, Ральфе, — те, що ми шукаємо. Чуєш?)

Звичайно, Ральф чув. Але чим би не був цей звук, він не мав жодного відношення до сережок Луїзи… А без них він звідси нікуди не піде.

(— Нумо ж, Ральфе! Ми повинні його відшукати!)

Він дозволив Луїзі повести себе далі в глибину комори. У багатьох місцях завали сувенірів Атропоса футів на три піднімалися над їхніми головами. Як вдалося такому кволому карлику, мерзенній комашці, впоратися, Ральф не знав — можливо, за допомогою левітації, — але в результаті він втратив орієнтири серед завалів, поки вони блукали, петляючи й іноді повертаючись назад. Напевно він знав лише те, що тепер звук став голосніший: у міру їхнього наближення до джерела гулу той перетворився на дзижчання комахи, яке лоскотало Ральфові нерви. Звернувши за ріг, Ральф побачив гігантську цикаду, що дивилася на нього тьмяними чорно-коричневими зіницями завбільшки з грейпфрут.

Хоча окремі аури предметів, звалених у цьому склепінні, й розвіялися, як зникає аромат квітки, засушеної між сторінками книги, вони все-таки були присутні тут, під шаром смороду Атропоса — навіть на цьому рівні сприйняття, коли всі почуття Ральфа були розбуджені й наструнені, неможливо було, вловлюючи ці аури, не відчувати до них відрази. Від німих слідів смертей жертв Випадковості віяло жахом і патетикою. Ральф зрозумів, що жахливе місце — не лише музей чи лігвище пацюків, воно було язичеським храмом, де Атропос виконував власну версію святого причастя, вживаючи замість хліба й вина сум і сльози.

Блукання Ральфа й Луїзи вузькими кривими проходами між купами мотлоху стало важким експериментом, який руйнував душу й тіло. Кожен не вповні безцільний зиґзаґ виставляв на огляд сотні нових предметів, бачити й згадувати про які Ральфові не хотілося, кожен предмет волав своїм власним болем і розпачем. Ральф не дивувався, що Луїза розділяла його почуття, — ідучи за ним, жінка тихо схлипувала, стримуючи ридання, що підкочували до горла.

Тут валялися покручені дитячі саночки із прив’язаною до них мотузкою. Дитина, якій вони належали, померла від конвульсій морозного січневого дня 1953 року. Була тут і жердина мажоретки, обгорнена по спіралі червоно-білими стрічками, — дівчину згвалтували й забили до смерті камінням восени 1967 року. Убивця, якого так і не піймали, сховав тіло в невеликій печері, де її останки, разом з останками двох інших жертв, спочивають і понині.

Виявили вони й брошку з камеєю, що належала жінці, якій на голову впала цеглина, коли вона йшла по Мейн-стріт, щоб купити свіже число журналу «Воґ»[53] — якби вона вийшла з дому секунд на тридцять раніше або пізніше, то залишилася б живою.

Знаходився тут і дешевий ніж чоловіка, випадково застреленого під час полювання в 1937 році.

Бачили вони й компас бойскаута — хлопець зламав шию під час підйому на гору Катадін.

Тапочок маленького хлопчика Ґейджа Кріда, якого переїхав бензовоз, що мчав з перевищенням швидкості по шосе № 15 у Ладлоу.

Перстені й журнали, брелоки від ключів та парасольки, капелюхи й окуляри, брязкальця і радіоприймачі. Вони розрізнялися лише на вигляд, але суть їх була одна й та ж: тихі, сумні голоси людей, викреслених із п’єси в середині другого акту, коли вони ще розучували свої ролі, готуючись до третього; людей, яких безцеремонно вигнали, і їхні справи залишилися незавершеними, а зобов’язання невиконаними; людей, єдиним злочином яких було те, що вони народилися у володіннях Випадковості… І трапилися на очі божевільному з іржавим скальпелем у руках.

Луїза схлипувала:

(— Ненавиджу його! О, як я його ненавиджу!)

Ральф розумів, що вона хоче сказати. Одна справа слухати просторікування Клото й Лахесіса про те, що Атропос є частиною якоїсь великої картини, можливо, навіть слугує Вищій Визначеності, і зовсім інша — дивитися на кепку маленького хлопчика, що впав у покинутий підвал і помер у темряві, помер в агонії, зірвавши голос після шестигодинного кликання любої матусі.

Ральф, простягнувши руку, торкнувся кепки. Її власника звали Біллі Ветербі, і його остання думка була про морозиво.

Ральф стиснув руку Луїзи.

(— Ральфе, що відбувається? Я чую твої думки — впевнена, — але це радше схоже на шепіт).

(— Я думав про те, як мені хочеться зробити відбивну з цього виродка, Луїзо. Можливо, нам вдасться провчити його, показавши, як це — не спати ночами. Як ти ставишся до такої ідеї?)

Луїза ствердно кивнула.

Вони дійшли до місця, де вузький коридор роздвоювався. Тихе постійне гудіння чулося зліва — воно, здавалося, вже близько, судячи зі звуку. Тепер неможливо було йти пліч-о-пліч, і що далі вони просувалися вперед, то прохід усе дужче звужувався. Зрештою Ральф змушений був протискуватися боком.

Тут червонуваті виділення, залишені Атропосом, ставали густішими, вони стікали по безладних завалах сувенірів, утворюючи на брудній підлозі невеликі калюжки. Тепер Луїза до болю стискала руку Ральфа, але він не зупиняв її.

(— Зовсім як у Громадському центрі, Ральфе, — схоже, Атропос проводить тут багато часу.)

Ральф ствердно кивнув. Питання полягало в такому: а якщо пан Атропос з’явиться просто зараз? Вони наближалися до тупика, забитого величезною купою мотлоху, але дотепер не виявили джерела гудіння. Монотонний звук доводив Ральфа до шаленства — здавалося, в голові у нього билася муха.

Наближаючись до кінця проходу, він усе більше переконувався в тому, що об’єкт їхнього пошуку потойбіч купи, яка перепиняла їм дорогу, — доведеться або повертатися, або пробиватися вперед. І те і інше вимагало більше часу, ніж вони могли собі дозволити. Ральфа починав охоплювати розпач.

Однак прохід виявився не тупиком — ліворуч можна було проповзти під столом, заставленим тарілками з аркушами зеленуватого паперу на них і…

Блідо-зелений папір. Ні, не зовсім те. Стоси банкнот. На тарілках у цілковитому безладді валялися десятки, двадцятки, сотні. В соуснику лежала ціла пачка п’ятдесятидоларових банкнот, а з пляшки з-під вина, згорнутий у трубочку, п’яно визирав чек на п’ятсот доларів.

(— Ральфе! Боже мій, це ж цілий статок!)

Луїза дивилася не на стіл — останні півтора метра проходу були коридором із сіро-зелених пачок грошей. Вони з Луїзою опинилися в коридорі, стіни якого, якщо можна так сказати, були викладені з грошей. Тепер Ральф міг відповісти на ще одне питання, яке його хвилювало: звідки Ед Діпно взяв гроші для внесення застави… Але все-таки Ральф підозрював, що, незважаючи на всі багатства, з жінками в лисого мерзотника не складалося.

Він нахилився, придивляючись до просвіту під столом. Схоже, там була ще одна кімната, дуже маленька. Червонувате світіння, що виходило звідти, повільно пульсувало, нагадуючи биття серця. Ральф показав рукою, потім глянув на Луїзу, та кивнула. Опустившись на коліна, Ральф проповз під заваленим грішми столом, пробираючись у святиню, споруджену Атропосом посеред речей, купою звалених на підлозі. Безсумнівно — це було те, за чим їх послали, але Ральф і далі не знав, що це таке. Предмет, схожий на мармурову кульку з дитячої гри, оточував саван, такий же непроникний, як і центр чорної діри.

«Чудово. І що тепер?»

(— Ральфе, чуєш спів? Дуже тихий?)

Ральф із сумнівом подивився на Луїзу, потім оглянувся. Він уже встиг зненавидіти це захаращене місце, та хоча й ніколи не мав клаустрофобії, відчув, як панічне бажання швидше вибратися звідси опановує його думки. У голові пролунав приглушений голос. «Я не просто хочу цього, Ральфе, мені це необхідно. Я зроблю все, що в моїх силах, але якщо ти не завершиш те, що необхідно, ти програєш, і тоді яка різниця, кому з нас чого хочеться…»

Ледве стримуваний страх у голосі мовця зовсім не здивував Ральфа, бо це місце було воістину жахливим — і не кімната зовсім, а дно шахти, круглі стіни якої викладені з украдених речей, тостерів, підставок для ніг, радіогодинників, фотоапаратів, книг, кошиків, туфель, грабель. На рівні очей Ральфа на стрічечці висів запилюжений, весь у вм’ятинах, розбитий саксофон. Ральф простягнув руку, бажаючи прибрати клятий інструмент подалі з очей, але раптом уявив, що це може спричинитися до обвалу, який поховає їх тут заживо, і відсмикнув руку. Водночас розширилися межі його розуму й загострилася здатність до сприйняття. На мить йому навіть здалося, що він справді щось чує — тихе зітхання, немов шепіт океану в морській раковині, — але потім усе зникло.

(— Якщо тут і лунають голоси, Луїзо, то я їх не чую — ця клята штуковина заглушає їх).

Ральф показав на предмет у центрі кола — чорноти, що була за гранню всіх попередніх концепцій чорноти савана, апофеоза всіх саванів разом узятих. Але Луїза похитала головою:

(— Ні, не заглушає, а висмоктує їх до останньої краплі).

Вона глянула на чорний предмет із жахом і відразою:

(— Ця клята штуковина висмоктує життя з усіх предметів, що зберігаються тут… Вона намагається висмоктати життя й з нас).

Так, звичайно. Тепер, коли Луїза вимовила це, Ральф відчув, як саван — або предмет, огорнутий ним, — тисне на щось, заховане в глибинах його мозку, штовхає, крутить і розхитує… Намагаючись вирвати це щось, як виривають зуб із рожевої м’якоті ясен.

Намагається висмоктати з них життя? Близько, але не точно. Ральф подумав, що не їхні життя потрібні предмету, захованому всередині савана, як і не їхні душі… Він жадав їхньої життєвої сили. Їхнього КА.

Очі Луїзи розширилися, коли вона вловила цю думку… А тоді її погляд змістився, зупинившись у точці трішечки вище його плеча. Вона потягнулася вперед, простягаючи руку.

(— Луїзо, я не став би цього робити — ти все можеш обрушити на…)

Занадто пізно. Вона щось висмикнула, подивилася на це з виразом приголомшеного розуміння, потім простягнула Ральфові:

(— Воно ще живе — усе тут живе. Не знаю, як це можливо, однак… Воно дуже слабке. Чому?)

Луїза простягала йому білий тапочок, який колись належав або дитині, або мініатюрній жінці. Взявши його в руки, Ральф почув м’який, немов віддалений спів. Звук настільки самотній, як листопадовий вітер у холодний день, але надзвичайно приємний — цілковита протилежність скрипу чорного предмета на підлозі, який так різав слух.

Йому був знайомий цей голос. Безсумнівно.

На носаку тапочка виднілася бордова пляма. Спершу Ральф подумав, що це шоколадне молоко, але відтак зрозумів, що воно насправді: засохла кров. У цей момент він знову опинився біля «Червоного яблука», підхоплюючи Наталі, перш ніж Елен випустила крихітку з рук. Він згадав, як заплелися ноги Елен, як вона хитнулася назад, навалюючись на двері магазину, немов п’яний на стовп, простягаючи до нього руки. «Дай мені ди-ти-ну… Дай мені Нат-лі».

Він упізнав цей голос — то був голос Елен. І цей тапочок був на її нозі того дня, а крапля крові впала на носак або з розбитого носа Елен, або з рани на щоці.

А голос усе співав і співав, скреготання чорного предмета в савані не могло обірвати співу, і тепер слух Ральфа — або те, що було йому слухом у світі аур, — загострився до межі, уловлюючи голоси інших предметів. Вони співали, становлячи сумний хор.

Живі. Співали.

Вони можуть співати — усі речі, зібрані тут, можуть співати, тому що і їх власники ще можуть співати.

Їхні господарі ще живі.

Ральф знову зиркнув угору, помітивши тепер, що, хоча деякі предмети й скидаються на старі — пом’ятий саксофон, наприклад, — та майже всі вони зроблені недавно; у цьому алькові не було велосипедних коліс випуску дев’яностих років минулого сторіччя. Ральф помітив три годинники, і всі вони виявилися електронними. Зовсім нова бритва, тюбик губної помади, на якому ще зберігся цінник «Райт-Ейд».

(— Луїзо, Атропос украв ці речі в людей, які зберуться сьогодні ввечері у Громадському центрі. Так?)

(— Так, упевнена.)

Він указав на чорний кокон, що скрипів на підлозі, майже перекриваючи своїм скрипом пісню… Висмоктуючи її з предметів, що оточували його, живлячись нею.

(— Що б не було всередині цього савана, воно має безпосереднє відношення до того, що Клото й Лахесіс називали ниткою керування. Саме воно зв’язує всі ці предмети — усі ці життя — воєдино.)

(— І це перетворює їх на КА-ТЕТ, правильно?)

Ральф повернув тапок Луїзі:

(— Ми заберемо його з собою. Він належить Елен).

(— Знаю.)

Луїза довго дивилася на тапок, потім зробила те, що Ральф розцінив як украй розумну дію: відірвала смужку мережива від комбінації й прив’язала тапок до зап’ястя лівої руки на зразок браслета.

Ральф наблизився до савана й схилився над ним. Наближатися виявилось важко, але ще важче було зупинитися поруч — все одно що притулитися вухом до мотора потужного свердлильного верстата або дивитися на яскраве світло, не мружачись. Цього разу серед дзижчання можна було розрізнити окремі слова — ті, які вони чули, наближаючись до краю савана, що навис над Громадським центром: «Забирайтеся…»

Ральф затиснув вуха долонями, але це, звичайно, не допомогло. Звук лунав не зовні. Ральф опустив руки й глянув на Луїзу:

(— Що ти про це думаєш? Що робити далі?)

Ральф не знав, чого саме він чекає від неї, але відповідь була несподіваною:

(— Розріж його й забери те, що всередині, — і зроби це негайно. Та річ небезпечна. До того ж ти не замислювався, що вона може кликати Атропоса на допомогу, кудкудакаючи, мов курка з казки про бобовий стручок, що гукає Джека?)

Узагалі ж, Ральф обмірковував таку можливість, хоча й не у таких яскравих образах. «Добре, — подумав він. — Відкрити ящик і витягти приз. Ось лише як це зробити?» Ральф згадав потік світла, яким він вистрілив в Атропоса, що приманював Розалі. Але тут подібний трюк може радше нашкодити, ніж допомогти: а раптом він злякає предмет, який їм слід узяти?

«Навряд чи тобі вдасться задумане».

Ральф і сам сумнівався в успіху своєї місії… Але якщо ти оточений речами, господарі яких мусять вмерти до сходу сонця, — роздумувати не є найкращим виходом.

«Мені потрібна не блискавка, а ножиці, гострі ножиці Клото й Лахесіса…»

Ральф глянув на Луїзу, вражений ясністю образу.

— Не знаю, про що ти подумав, але зроби це якомога швидше.

Ральф подивився на праву руку — руку, з якої зникли зморшки й ознаки артриту, руку, оточену яскраво-блакитною короною світла. Почуваючи себе йолопом, Ральф виставив вказівний і середній пальці, притиснувши інші до долоні й згадуючи дитячу гру — камінь розбиває ножиці, ножиці ріжуть папір, папір прикриває камінь.

«Стань ножицями, — подумав він. — Мені потрібні ножиці. Допоможи».

Нічого. Він глянув на Луїзу, вона дивилася на нього з моторошною безтурботністю. «О, Луїзо, якби ти тільки знала», — подумав Ральф, але тут же стер свою думку. Тому що він відчув щось.

Так. Щось.

Цього разу він не став оформлювати думки в слова, а створив образ: не ті ножиці, якими Клото перерізував «мотузочку» Джиммі В., а величезні ножиці його матері для стрижки овець — довгі, вузькі леза, гострі як бритва. Поринаючи усе глибше в стан концентрації, Ральф навіть побачив два слова, вигравірувані на лезі: «ШЕФФІЛДСЬКА СТАЛЬ». Він знову відчув внутрішню зміну, але вже не спалах, а повільну й надзвичайно потужну м’язову напругу. Ральф зосередив погляд на пальцях руки й зусиллям волі змусив створені уявою ножиці відкритися й закритися. Коли образ підкорився йому, Ральф повільно розвів і звів пальці, створюючи щось на кшталт літери «V», яка звужувалася й розширювалася.

Тепер він почував, як енергія, яку він запозичив у Нірвани й жебрака, збирається в голові й, поколюючи мурашками, стікає в пальці правої руки.

Аура, що оточувала виставлені вказівний і середній пальці, згущувалася… І подовжувалася, набуваючи форми вузьких лез. Ральф почекав, поки аура видовжилася на п’ять дюймів, потім розвів і звів пальці. Леза відкрилися і закрилися.

(— Нумо, Ральфе! Дій!)

Так — він не міг дозволити собі чекати й експериментувати. Він почував себе акумулятором, за допомогою якого намагаються завести занадто велику машину. Ральф почував, як уся його енергія стікає по руці в леза. Це не могло тривати довго.

Нахилившись, Ральф устромив зведені разом леза в саван. Він так захопився створенням ножиць, що перестав чути — принаймні усвідомлено — оте хрипке дзижчання, але коли вістря ножиць устромилося в чорну оболонку, саван раптово зайшовся криком болю й тривоги. Ральф побачив, як із савана потекла густа темна рідина, що нагадувала кров’янистий гній. І в той же час потік енергії з нього самого посилився вдвічі. Ральф зрозумів, що він бачить, як його власна аура повільними хвилями стікає по руці, і відчував, як вона витончується довкола нього, послаблюючи захист.

(— Поквапся, Ральфе! Поквапся!)

Він напружився й розкрив пальці. Мерехтливі блакитні леза також розкрилися, розпорюючи чорне яйце. Воно пискнуло, і два яскраво-червоні спалахи пробігли по його поверхні. Ральф стиснув пальці й побачив, як леза, що виросли на них, різко заклацнулися, розрізаючи щільну чорну речовину, що була наполовину шкаралущею, наполовину плоттю. Ральф скрикнув. Але не від білю, а від виснажливої втоми. «Напевно, так почувається людина, що стікає кров’ю», — подумав він.

Усередині кулі блиснуло щось золоте.

Ральф зібрав усю свою силу й розкрив пальці для ще одного розрізу. Спершу він сумнівався, що йому це вдасться — здавалося, пальці склеєні «Суперцементом», — але вони, нарешті, відкрилися, розширюючи поріз. Тепер він бачив захований усередині предмет: маленький, круглий, блискучий. Раптово серце затріпотіло у нього в грудях. Мигнули блакитні леза.

(— Луїзо! Допоможи!)

Жінка обхопила його зап’ястя. Ральф відчув, як сила загуділа в ньому оновленими хвилями. Він здивовано спостерігав, як ущільнювалися ножиці. Тепер лише одне лезо було блакитним, друге стало перлово-сірим.

Луїза скрикнула: (— Ріж! Ріж негайно!)

Ральф зімкнув пальці, тепер леза пропороли в савані широкий розріз. Саван видав останній тремтливий крик. Став повністю червоним і зник. Леза ножиць, що виросли на пальцях Ральфа, спалахнувши, розчинилися. Ральф заплющив очі, відчуваючи, як піт великими теплими краплями, наче сльози, струменіє по його щоках.

(— Луїзо? Як ти?)

(— Нічого… Тільки виснажена. Не уявляю, як я зможу дістатися до сходів, не кажучи вже про те, щоб піднятися нагору. Не певна, чи я можу бодай звестися на ноги).

Ральф розплющив очі й, обіпершись руками об зігнуті коліна, нахилився. На підлозі, на місці савана, лежала чоловіча обручка. На внутрішньому боці її було вигравірувано:

«Е. Д. — Е. Д. 5-8-87».

Елен Діпно й Едвард Діпно. П’ятого серпня 1987 року.

Саме за цим вони і прийшли сюди. В Еда була вкрадена обручка. Залишалося лише взяти її… Покласти в кишеню… Знайти сережки Луїзи… І вибратися звідси.

Коли Ральф потягнувся до обручки, йому пригадалися рядки вірша — цього разу не Стівена Добінса, а Толкіна, який вигадав гоббітів, — про них думав Ральф у затишній, обвішаній фотографіями вітальні Луїзи. Років тридцять тому Ральф читав про Фродо, Ґендельфа, Соронеа й Темного Лорда[54] — історію, настільки схожу на те, що відбувалося зараз, що Ральф навіть згадав про неї — і рядки легко зринули в його пам’яті:

«Я не можу взяти перстень, — подумав Ральф. — Він настільки ж міцно прив’язаний до колісниці КА, як я й Луїза, і я не зможу взяти перстень. Чи, можливо, торкнутися до нього буде все одно, що торкнутися оголених дротів зі струмом високої напруги, і я помру раніше, ніж встигну це усвідомити».

І все ж Ральф не вірив, що це можливе. Якщо перстень не можна було взяти, то навіщо тоді його захищав саван? Якщо перстень не можна було взяти, то чому тоді сили, які стоять за Клото й Лахесісом — і Дорренсом, не варто забувати й про Дорренса, — відправили їх із Луїзою сюди?

«Один перстень, щоб правити всім сущим. Один перстень, щоб знайти їх», — подумав Ральф, згрібаючи в долоню обручку Еда. Миттєвий біль пронизав руку; і в ту ж мить ніжно співаючі голоси украдених Атропосом предметів злилися в гармонійному зойкові тріумфу.

Із грудей Ральфа вирвався звук — може, скрик, а може, стогін. Він підняв перстень, міцно затиснувши його в правій руці. Відчуття перемоги співало в його венах, мов вино або…

— Ральфе.

Він глянув на Луїзу, але вона дивилася на те місце, де лежала обручка Еда Діпно, і в її очах застиг вираз страху й замішання. Там, де лежала обручка Еда, й далі лежала обручка Еда. Той же блискучий золотий кружечок з написом «Е. Д. — Е. Д. 5-8-87» на внутрішньому боці.

Ральф заледве стримався, щоб остаточно не запанікувати. Він розтиснув долоню, гадаючи, що обручка, незважаючи на його відчуття, зникла, — але вона лежала в центрі долоні, між лінією любові й лінією життя, відбиваючи лиховісне червоне світло страшного лігвища.

«Е. Д. — Е. Д. 5-8-87».

Дві ідентичних обручки.

Одна в руці, інша на підлозі, ніяких див. Принаймні, Ральф їх не бачив.

Луїза потягнулася до обручки, яка замінила першу, і взяла її в руки. Поки вони розглядали її, над підлогою розлилося примарно-золотаве світіння, яке ущільнилося в третю обручку. Як і в перших двох, із внутрішнього боку був напис: «Е. Д. — Е. Д. 5-8-87».

Ральф пригадав ще одну розповідь — не довгу казку Толкіна про персні, а розповідь лікаря Цейсса, яку він читав дітям сестри Керолайн на початку п’ятдесятих. Минуло стільки років, але Ральф ніколи не забував цю казку, більш глибоку й хвилюючу, ніж звичні оповідки лікаря про пацюків і котів. Казка називалася «П’ятсот капелюхів Бартолом’ю Каббінса» — не дивно, що він згадав про неї зараз.

Бідолаха Бартолом’ю, на жаль, прийшов у місто із села саме в той момент, коли там був Король. У присутності монарха всі його піддані мусили знімати капелюха, і Бартолом’ю безуспішно намагався впоратися із цим завданням: щоразу на місці знятого капелюха з’являвся точнісінько такий же.

(— Ральфе, що відбувається? Що це означає?)

Він похитав головою, переводячи по колу погляд з одного персня на інший. Три однакових персні, як і капелюхи бідолашного Бартолом’ю Каббінса, які він намагався зняти.

Хоча ні, за деякий час капелюхи на голові нещасного Бартолом’ю почали змінюватися, стаючи все вищими й вигадливішими.

«Невже те саме буде відбуватися й з перснями, Ральфе? Ти впевнений?»

Ні, він так не вважав. Піднявши перший з них, Ральф відчув різкий біль. Луїза, однак, не виявила ніяких ознак фізичного дискомфорту.

«І голоси — я не чув їх, коли Луїза піднімала другий перстень».

Ральф нахилився й підібрав третій. Ні болю, ні крику предметів, які були тут стінами, — лише тихий спів. А в цей час на місці попередніх перснів матеріалізувався четвертий, але Ральф лише мимохідь глянув на нього. Він дивився на перший перстень, що лежить між лінією любові й лінією життя на долоні правої руки.

«Один перстень, щоб правити всім сущим, — подумав він. — Один перстень, щоб зв’язати їх усіх. І це саме ти, красунчику. Усі інші — підробка».

Це можна й перевірити. Ральф приклав персні до вух. Той, що в лівій руці, мовчав; у правій же — той, якого він дістав із савана, — слабко відлунював останнім зойком чорної кулі.

Перстень у правій руці був живий.

(— Ральфе?)

Холодний, вимогливий потиск руки Луїзи. Ральф глянув на неї й викинув перстень з лівої руки. Підняв іншу руку і, як у телескоп, уважно подивився на напружене, дивно молоде обличчя Луїзи крізь обручку.

(— Ось він. Інші — лише щось на кшталт чисел у складному математичному завданні.)

(— Ці персні нічого не означають?)

Ральф завагався, не знаючи, що відповісти… Тому що персні були важливі. Але Ральф не знав, як вилити інтуїтивне розуміння в слова. Доки фальшиві кільця продовжують з’являтися на підлозі, мов капелюхи на голові бідолахи Бартолом’ю, майбутнє, проявне саваном навколо Громадського центру Деррі, залишалося єдиним можливим майбутнім. Однак перший перстень, який Атропос украв у Еда (можливо, коли той спав поруч із Елен у затишному будиночку, тепер порожньому), міг усе змінити.

Дублікати були фальшивками, що зберігають форму КА, — так спиці, які променями вибігають із маточини, зберігають форму колеса. Оригінал, однак…

Ральф подумав, що оригінал і був тією маточиною: один перстень, щоб зв’язати їх усіх.

Він сильно стис перстень, відчуваючи, як той врізається в долоню, а тоді опустив у кишеню.

«Одного нам не сказали щодо КА, — подумав Ральф. — Вони не попередили про хитрість. Точнісінько так стара, бита життям риба не зривається одразу з гачка, а продовжує битися в руці, намагаючись вирватися на волю».

Це було схоже на мандрівку по піщаній дюні — за кожні два кроки вперед скочуєшся на крок назад. Вони поїхали в Гай-Рідж і виконали щось, але Ральф не знав, що саме, хоча Дорренс і запевнив їх у тому, що вони все зробили правильно. За словами старого Дора, головне завдання вони мали виконати тут. І вони прийшли сюди й узяли вкрадене в Еда, але цього було все ще недостатньо, чому? Тому що КА — це риба, КА — піщана дюна, КА — колесо, що не бажає зупинятися й підминає все на своєму шляху. Колесо з неймовірною кількістю спиць.

Але найдужче КА скидалося на перстень.

На обручку.

Раптом Ральф зрозумів, що розмови на лікарняному даху і всі спроби Дорренса щось пояснити не могли виразити суті того, що відбувається: невизначений статус Еда, його хитке становище поміж Визначеністю та Випадковістю плюс зустріч збитого з пантелику Еда з Атропосом наділили його величезною силою. Відчинилися двері, крізь які проникнув демон на прізвисько Кривавий Цар, потужніший від Клото, Лaxecica й Атропоса разом узятих. І навряд чи цього демона може зупинити Ральф Робертс.

(— Ральфе?)

(— Один перстень, щоб правити всім, Луїзо, — один перстень, щоб знайти.)

(— Про що це ти?)

Він поплескав по кишені, відчуваючи опуклість Едової обручки, потім обійняв Луїзу за плечі:

(— Фальшиві обручки — спиці, але оце — маточина. Забери маточину, і колесо не зможе обертатися).

(— Ти впевнений?)

Так, він був упевнений. Але не знав, як усе зробити.

(— Так. А тепер ходімо — виберемося звідси, поки ще є змога.)

Ральф дав Луїзі змогу першою пролізти під обіднім столом, потім, опустившись на коліна, поповз слідом. На мить затримався й оглянувся через плече. Перед його очима постало жахливе видовище: хоча дзижчання не повернулося, навколо фальшивого персня утворювався саван, приглушаючи блиск золота.

Ральф як заворожений дивився на це, потім зусиллям волі відвів погляд і поповз далі.

Ральф побоювався, що вони витратять дорогоцінний час, кружляючи заплутаним лабіринтом складу Атропоса, але повернення назад виявилося справою неважкою, їхні власні сліди, підталі, але цілком видимі, виявилися чудовим гідом. Коли жахлива кімната залишилася позаду, Ральф відчув себе набагато сильнішим, однак Луїза аж похитувалася.

Опинившись у брудному житлі Атропоса, Луїза налягла на Ральфа всією своєю вагою. Він запитав про її самопочуття. Луїза, знизавши плечима, вимучено посміхнулася:

(— Мої проблеми пов’язані з перебуванням у цьому місці. І неважливо, наскільки високо ми піднялися, однаково тут жахливо. Як тільки я потраплю на свіже повітря, мені стане краще. Чесно.)

Ральф сподівався, що вона права. Тепер, входячи в лігвище Атропоса, він уже придумував привід, щоб відправити Луїзу вперед. Це дало б йому змогу швидко обшукати приміщення. Якщо він не знайде сережки, отже, вони все ще у вухах Атропоса.

Ральф помітив, що комбінація знову визирає з-під спідниці Луїзи, і хотів сказати їй про це, та раптом бічним зором уловив неясний рух. Він подумав, що по дорозі назад вони забули про обережність — можливо, через утому, — і тепер за безтурботність їм доведеться платити високу ціну.

(— Луїзо, обережно!)

Занадто пізно. Ральф відчув, як сіпнулася її рука, коли істота в брудному халаті обхопила її за талію й потягла назад. Голова Атропоса не сягала Луїзі й до пліч, однак карлик все-таки простяг своє брудне лезо над нею. Коли Ральф інстинктивно кинувся до Атропоса, той опустив скальпель, торкаючись лезом перлово-сірої «мотузочки», що виходила з німба навколо її голови. Карлик ощирився в торжествуючій усмішці:

(— Ані кроку вперед, шот-таймере… Ні єдиного!)

Що ж, принаймні йому не треба турбуватися про вкрадені сережки Луїзи. Вони блищали в мочках вух Атропоса. Радше саме їхній вигляд, а не окрик утримав Ральфа.

Скальпель піднявся вгору… але тільки трішки.

(— Здається, ви в мене дещо забрали, шоттери? Не треба заперечувати, я знаю. А тепер ви мені його віддасте.)

Скальпель знову наблизився до «мотузочки» Луїзи й тупим кінцем погладив її.

(— Ти повернеш мені його, інакше ця сучка вмре у тебе на очах, а ти будеш стояти й спостерігати, як її аура перетворюється на чорний саван. Подобається така перспектива? Віддавай персня.)

Розділ двадцять шостий

Усмішка Атропоса сяяла огидним тріумфом і…

«І страхом. Він захопив тебе зненацька. Він тримає скальпель біля «мотузочки» Луїзи, стискаючи її шию рукою, і все ж він боїться тебе до смерті. Чому?»

(— Нумо! Досить гаяти час, недоумку! Віддавай перстень!)

Ральф повільно поліз у кишеню й намацав перстень, гадаючи, чому Атропос не вбив Луїзу одразу. Він же напевно не має наміру їх відпускати.

«Він боїться, що я можу оглушити його телепатичним ударом карате. І це лише початок. Гадаю, він боїться, що я скручу його. Боїться сутності, яка управляє ним. Боїться Кривавого Царя. Та ти боїшся свого хазяїна, мій огидний друже?»

Ральф затиснув перстень між великим і вказівним пальцями:

(— Підійди й візьми. Не соромся.)

Обличчя Атропоса перекосилося з люті:

(— Я вб’ю її, хіба ти не чув? Чи ти домагаєшся її смерті?)

Ральф дуже повільно підняв ліву руку. Відповідь була невтішною. Навряд чи в нього вистачить сил розкроїти цю лису голову. До того ж…

Ральфові не сподобалося те, що він побачив: на зміну панічній усмішці Атропоса прийшла спокійна впевненість. Він відчув, як божевільні очка обмацують поглядом його обличчя, тіло, але в основному його ауру. Ральф чітко уявив собі механіка, що перевіряє, скільки бензину залишилося в машині.

«Зроби ж що-небудь, — поглядом прекрасних очей молила Луїза. — Будь ласка, Ральфе».

Але він не знав, що робити. Не було жодної ідеї. Усмішка Атропоса стала ще впевненішою і нахабнішою:

(— Та ти роззброєний, Шотті. Як сумно.)

(— Тільки зачепи її — і я тобі не позаздрю, гівнюк.)

Атропос посміхався:

(— Тим, що в тебе залишилося, ти й пацюка не зможеш відігнати. Чому б не стати хорошим хлопчиком і не віддати перстень…)

(— Ах ти, недоноску!)

Це Луїза вступила в розмову. Вона вже не дивилася на Ральфа, вона дивилася в дзеркало, перед яким Атропос приміряв останні трофеї — хустку Розалі, скажімо, чи панаму Білла Мак-Ґоверна. У її широко розплющених очах палала лють, і Ральф знав чому.

(— Це МОЄ, підлий злодію!)

Вона різко рвонулася назад, використовуючи перевагу у вазі й притискаючи Атропоса до стіни. Карлик захрипів. Рука, що стискала скальпель, зметнулася вгору, лезо встромилося в суху штукатурку. Луїза повернулася до карлика, її обличчя палало люттю — вона була так разюче несхожа на «нашу Луїзу», що Мак-Ґоверн знепритомнів би, якби побачив її зараз. Її руки тяглися до вух карлика. Палець Луїзи встромився йому в щоку. Атропос завив, як собака, якому наступили на лапу, потім знову схопив жінку за талію й повернув її спиною до себе.

Він уже приготувався перерізати «мотузочку», коли Ральф загрозливо похитав пальцем правої руки. Вирвавшись із нігтя, слабкий, ледь помітний спалах світла вдарився об лезо скальпеля, моментально відкидаючи його від «мотузочки» Луїзи. І все — Ральф відчув, що його особиста зброя тепер спорожніла.

Атропос скалив зуби через плече Луїзи, у той час як жінка звивалася в його руках. Вона не намагалася вирватись; вона хотіла розвернутися, імітуючи жест пилки. Атропос стиснувся.

(— Якщо ти доторкнешся до неї лезом, я так ударю, що тобі доведеться збирати свої мізки по стіні. Я не жартую.)

(— Віддай перстень, шот-таймере.)

«Вони не можуть брехати, — раптом згадав Ральф. — Не знаю, чи говорили мені про це, чи я зрозумів інтуїтивно, але вони не можуть брехати. А ось я можу».

(— Ось що я скажу тобі, містере А. Пообіцяй, що виконаєш умови угоди, і перстень твій.)

Атропос кинув на нього погляд, у якому проглядав сумнів, змішаний з підозрілістю:

(— Угода? Що ти маєш на увазі?)

(— Ральфе, ні!)

Ральф подивився на жінку, потім на Атропоса й підніс ліву руку до щоки, не роздумуючи, як цей жест сприйме лисий лікар-карлик. Скальпель щільніше притиснувся до «мотузочки», утворюючи темну пляму в точці дотику. Великі краплі поту виступили на чолі Атропоса, а коли він заговорив, у голосі його чулася паніка:

(— Не смій метати в мене блискавки! Вона вмре, якщо ти зробиш це!)

Ральф поспішно опустив руку, потім, немов хлопча, що провинилося, зчепив руки за спиною. Перстень Еда й далі був затиснений у жмені, — не роздумуючи, Ральф опустив його в задню кишеню штанів. І тільки в цей момент він зрозумів, що не має наміру віддавати персня. Навіть якщо доведеться за це заплатити життям Луїзи — їх обох, — він не віддасть. Хоча, можливо, до цього й не дійде.

— Угода означає, що ми обоє підемо собі, пане А., — я віддам тобі перстень, а ти мені мою подругу. І ти пообіцяєш, що не заподієш їй шкоди. Що скажеш?

(— Ні, Ральфе, ні!)

Але слова не могли передати всіх відчуттів Атропоса. Його погляд горів таким страхом, такою неспроможною люттю! Якщо коли-небудь він і жалкував, що не здатен брехати, то зараз пошкодував напевно. Але ж було потрібно від нього лише одне — сказати: «Угода відбулася», і тоді Ральфові було б непереливки. Але Атропос не міг сказати, тому що не міг брехати.

«Він знає, що його загнали в глухий кут, — подумав Ральф. — І тут зовсім не важливо, переріже він “мотузочку” Луїзи чи відпустить її, — він вважає, що в будь-якому разі я розправлюся з ним, і він не помиляється».

«І що ж ти можеш з ним зробити, любий, — пролунав голос Керолайн, у якому чувся сумнів. — Чи багато в тобі після розкриття савана, який оточував перстень, залишилося сили, щоб напасти на нього?»

Луїза щосили впиралася ногами, намагаючись своєю вагою придавити Атропоса, й, не роздумуючи над тим, що він робить, Ральф кинувся вперед, падаючи на коліна і розводячи руки в сторони. Він був схожий на збожеволілого нареченого, який вимагає руки і серця. Луїза мало не вдарила його в горло. Ральф смикнув за поділ спідньої спідниці, яка зісковзнула із шовковим шерехом. А Луїза продовжувала кричати:

— Мерзенний злодій! Ось тобі, ось! Подобається?

Атропос скрикнув від болю, а коли Ральф глянув угору, то побачив, що Луїза вчепилася зубами в праве зап’ястя карлика. Скальпелем, затиснутим у лівій руці, Атропос спробував перерізати її «мотузочку», промахнувшись лише на дюйм. Ральф схопився на ноги і, вже не розуміючи, що робить, накинув рожевий шовк спідниці на занесену над Луїзою руку Атропоса… і на його голову.

(— Тікай від нього, Луїзо! Біжи!)

Вона вирвалася з рук карлика й, похитуючись, побрела до столу в центрі нори, витираючи з губ кров Атропоса… Але обличчя її й далі палало гнівом.

Атропос, борсаючись у рожевому шовку, метнувся за нею. Але Ральф перехопив його й відштовхнув до арки:

(— Не вийде, друже!)

(— Відпусти мене! Відпусти зараз же, виродку! Ти цього не зробиш!)

«Найдивніше, що він дійсно вірить у це, — подумав Ральф. — Йому так довго ніхто не заважав, що він геть забув, на що здатні шот-таймери. Але я це виправлю».

Ральф згадав, як Атропос перерізував «мотузочку» Розалі після того, як та покірно лизнула його руку, і ненависть до цього хитрого, лютого, божевільного чудовиська вибухнула в ньому, мов перезріла печериця. Він схопив за край Луїзиної спідниці й двічі обмотав її навколо кулака, натягаючи матерію так щільно, що під нею рожевою посмертною маскою проступили риси Атропоса.

Потім, коли вістря скальпеля розрізало матерію, Ральф розкрутив Атропоса, немов древній воїн пращу, кидаючи камінь, і викинув його крізь дверну пройму. Якби Атропос упав, він постраждав би не так сильно, але він не просто впав — він із гуркотом ударився об камінь, що лежав перед порогом, скрикнув від болю й опустився на коліна. На рожевому шовку почали розпускатися криваві квіти. Скальпель зник у прорізі. Ральф кинувся слідом за Атропосом, коли скальпель з’явився знову, розширюючи проріз, крізь який визирало перекошене обличчя істоти.

З носа Атропоса цибеніла кров, лоб і скроні також були обагрені кров’ю.

(— Припини! Попереджаю тебе, шот-таймере! Ти пожалкуєш, що взагалі з’явився на цей…)

Проігнорувавши погрозу, Ральф з усієї сили жбурнув Атропоса вперед. Руки карлика й далі були заплутані в спідниці, і він проїхав по підлозі обличчям. Крик болю й подиву вирвався з грудей Атропоса. Дивно, але десь глибоко в мозку Ральф почув нашіптування Луїзи, яка переконувала, що достатньо — цілком достатньо. Вона просила не вбивати цього психа, не завдавати болю істоті, яка щойно намагалася вбити її. Атропос хотів перевернутися на спину, але Ральф ударив його ще раз і притиснув коліном до підлоги.

(— Не рухайся, друже! Мені більше подобається, коли ти лежиш спокійно!)

Ральф глянув на Луїзу й помітив, що лють її минула так само раптово, як і прийшла, — немов каприз погоди. Наприклад, торнадо, що обрушився посеред ясного дня, зірвав дах із сараю, а потім знову зник. Луїза показувала на Атропоса:

(— У нього мої сережки, Ральфе. Цей злодій носить мої сережки.)

(— Я знаю. Бачив.)

Усмішка Атропоса зринула в розрізі шовку — то було обличчя найпотворнішої дитини в момент появи на світ. Ральф відчував, як під його коліном тремтять напружені м’язи спини огидного чудовиська, і згадав прислів’я: «Хто піймав тигра за хвіст, не зважиться відпустити його». Саме тепер, у підземному лігвищі, відчуваючи себе персонажем казки, придуманої безумцем, Ральф осягнув якийсь вищий сенс цього прислів’я. Раптова лють Луїзи й випадкове невідання Атропоса дозволили Ральфові принаймні тимчасово взяти гору. Питання, з яким не можна було зволікати, полягало в наступному: що робити далі?

Рука, що стискала скальпель, зробила змах, але удар виявився слабким і неприцільним. Ральф з легкістю ухилився. Схлипуючи й вивергаючи прокльони, але все ж не відчуваючи страху, Атропос знову накинувся на нього.

(— Дай мені лише встати, старий виродку! Дурний сивий шот-таймере! Зморшкуватий вилупок!)

(— Останнім часом я маю набагато кращий вигляд, друже! Хіба ти не помітив?)

(— Підар! Чокнутий шот-таймере! Ти ще пожалкуєш! Покаєшся!)

«Ну, що ж, — подумав Ральф. — Принаймні, він не проситься. Я очікував, що тепер він буде благати мене».

Атропос продовжував орудувати скальпелем. Ральф спокійно завдав йому кілька слабких ударів, потім однією рукою схопив за горло розпростерту на підлозі істоту.

(— Ральфе! Ні! Не треба!)

Він похитав головою, не розуміючи, що виражає його жест: роздратування, впевненість чи те й інше воднораз. Доторкнувшись до Атропоса, Ральф відчув, що той весь тремтить. Лисий лікар хрипло скрикнув, але Ральф не забрав руку, намагаючись стиснути горло супротивника й не дивуючись тому, що не може цього зробити. А проте, хіба не говорив Лахесіс, що тільки шот-таймер може протистояти волі Атропоса? Але яким чином? Атропос мерзенно захихикав.

(— Будь ласка, Ральфе! Не вбивай його! Давай заберемо мої сережки й підемо!)

Атропос скосив очі на Луїзу, потім звернувся до Ральфа Робертса:

(— Невже ти вважаєш, що можеш убити мене, шот-таймере? Подумай як слід.)

Ральф так не вважав, але він хотів переконатися.

(— Життя — підступна штука, Шотті. Чому б тобі не віддати мені персня? Однаково рано чи пізно я заберу його).

(— Та пішов ти…)

Дешева перепалка. Але головне питання так і залишилося без відповіді. Як же він повинен вчинити з цим чудовиськом?

«Що б там не було, ти не можеш діяти, поки за твоєю спиною стоїть Луїза, — порадив голос, не зовсім схожий на шепіт Керолайн. — Вона була прекрасна у своїй люті, але тепер лють минула. Луїза занадто м’якосерда для того, що буде далі, Ральфе. Тобі необхідно випровадити її звідси».

Ральф повернувся до Луїзи. Її очі були напівзаплющені, вона в будь-який момент могла обпертися на стіну й так заснути.

(— Луїзо, я хочу, щоб ти пішла звідси. Негайно. Піднімися нагору і почекай мене під де…)

Мигнув скальпель, Атропос мало не зрізав Ральфові кінчик носа. Ральф відхитнувся, його коліно заковзало по шовку. Атропос потужним ривком звільнився, але в останній момент Ральфові вдалося вдарити карлика по голові ребром долоні й знову притиснути коліном до підлоги.

(— О! О! Припини! Ти ж уб’єш мене!)

Ральф, не звертаючи уваги на стогони Атропоса, глянув на Луїзу:

(— Іди, Луїзо! Я теж скоро піднімуся!)

(— Навряд чи без сторонньої допомоги я зможу здолати сходи! Я така слабка).

(— Зможеш. Ти мусиш піднятися, і ти це зробиш.)

Атропос, притиснутий до підлоги коліном Ральфа, знову поворухнувся. Але для звільнення цього було зовсім недостатньо. Час мчав зі скаженою швидкістю, у цей момент справжнім ворогом був час, а не Ед Діпно.

(— Мої сережки…)

(— Обіцяю, я принесу їх, Луїзо.)

Величезним зусиллям волі Луїза випрямилася й уважно подивилася на Ральфа:

(— Не треба вбивати його, Ральфе, навіть якщо ти й мусиш. Це не по-християнському.)

«Зовсім не по-християнському, — погодилося маленьке дурненьке створіння в його голові. — Не по-християнськи, а проте… Я не хочу втрачати переваги й чекати».

(— Піднімайся, Луїзо. Я сам вирішу, що з ним робити).

Жінка сумно подивилася на Ральфа:

(— Нічого не зміниться. Навіть якщо я попрошу тебе не вбивати його, правильно?)

Ральф, подумавши, похитав головою:

(— Ні. Але я обіцяю тобі, що буду лише захищатися. Цього достатньо?)

Луїза кивнула:

(— Так. Можливо, я зможу піднятися нагору, якщо буду йти повільно й обережно… Але як же ти?)

(— Зі мною все буде добре. Чекай мене під деревом.)

(— Добре, Ральфе.)

Ральф дивився, як Луїза перетнула кімнату, тапочок Елен Діпно бовтався в неї на зап’ясті. Вона почала повільно підніматися сходами. Ральф почекав, поки Луїза не зникла з очей, потім повернувся до Атропоса:

(— Ну ось, мій любий, ми тепер самі. Що ж нам робити? Може, пограємося? Тобі ж подобається розважатися?)

Атропос одразу ж відновив опір, водночас розмахуючи скальпелем і намагаючись проткнути Ральфа Робертса.

(— Відстань! Відпусти мене, старий гомику!)

Атропос звивався так скажено, що притискати його коліном було все одно, що втримувати в такий спосіб змію. Ральф не звертав уваги на крики, смиканину й скальпель. Уже вся голова Атропоса звільнилася з-під спідниці, що трохи спрощувало ситуацію. Ральф схопив за сережки Луїзи й смикнув, але вони залишилися на вухах, зате Атропос зайшовся криком від болю. Ральф, посміхнувшись, подався вперед:

(— Ага, то для них довелося й вуха проколоти?)

(— Так! Так, чорт забирай!)

(— Цитуючи тебе, життя — підступна штука, згоден?)

Ральф знову схопив за сережки й різко рвонув. З мочок вух Атропоса фонтаном бризнула кров. Той завив, як дриль, і Ральф на мить відчув жаль до огидного створіння, змішаний з презирством.

«Маленький виродок звик завдавати болю іншим, але сам з болем ніколи не зіштовхувався. Можливо, він ніколи раніше не страждав. Ото й відчуй на власній шкурі, друже, що відчувають твої жертви».

(— Припини! Припини! Ти не можеш чинити так зі мною!)

(— То це, виходить, новина для тебе… Тоді я тобі цю новину повідомляю! Так чому б тобі не змиритися?

(— І чого ти цим доб’єшся, шот-таймере? Усе відбудеться так, як заплановано. Люди в Громадському центрі розпрощаються з життям, і перстень нічого не змінить.)

«Я й сам знаю», — подумав Ральф.

Атропос ще задихався, але вже перестав смикатися, і Ральф дозволив собі оглянути кімнату швидким поглядом. Зараз йому необхідне натхнення — згодиться й маленька ідейка.

(— Я хочу дещо запропонувати, пане А. На правах нового друга й товариша по розвазі. Можна? Я знаю, як ти зайнятий, але необхідно знайти час і зробити щось із цією кімнатою. Я не наполягаю на тому, щоб вона перетворилася на Храм Краси, але тут гірше, ніж у свинарнику!)

Атропос, одночасно ображено й насторожено: (— Гадаєш, мене хвилює твоя думка, шот-таймере?)

Був лише один вихід. Неприємний, але Ральф однаково продовжував. Він мусив продовжувати; перед його внутрішнім зором стояв образ, що схиляв до дій. Він бачив Еда Діпно, який летить у Деррі на літаку, завантаженому каністрами з вибухівкою або нервово-паралітичним газом.

(— Як ти гадаєш, що я можу зробити з тобою, пане А.?)

Відповідь прозвучала одразу, без жодних прологів:

(— Відпусти мене. Така відповідь. Єдина. А я дам тобі спокій, вам обом. Залишу вас для Визначеності. Ти проживеш ще років десять. Цілком можливо, що й двадцять. Але тільки ви не повинні втручатися. Йди додому. А коли настане час великих подій, стеж за ними по телевізору.)

Ральф щосили намагався робити вигляд, що він усерйоз обмірковує пропозицію.

(— І ти даси нам спокій? Ти обіцяєш дати нам спокій?)

(— Так.)

На особі Атропоса з’явився вираз тремтливої надії, а навколо карлика збиралася аура. Ральф бачив, що вона того ж огидного кривавого відтінку, що й пульсуюче світіння, яке огортає лігвище.

(— Знаєш що, пане А.?)

Атропос, із зростаючою надією: (— Що?)

Ральф різко схопив ліве зап’ястя Атропоса й завів назад його руку. Атропос зайшовся криком, пальці розтиснулися й випустили скальпель, а Ральф із вправністю професійного кишенькового злодюжки підхопив зброю.

(— Я вірю тобі.)

(— Віддай! Віддай! Віддай! Від…)

Атропос міг репетувати годинами, тому Ральф зупинив істеричний припадок найпростішим із відомих йому способів. Він подався вперед і лезом полоснув по потилиці лисої голови, що визирала з розрізу Луїзиної спідниці. Ніяка невидима рука не завадила його удару. Кров — ціла ріка крові — полилася з порізу. Аура, що оточувала Атропоса, темніла, набуваючи відтінку гнійної рани. Він знову закричав.

Ральф, нахилившись до вуха карлика, весело мовив:

(— Можливо, я й не можу вбити тебе, але всипати чортів ще й як можу. До того ж мені не потрібна психічна енергія, правильно? Досить і цього).

Ральф зробив скальпелем ще один поперечний розріз, немов вирізуючи літеру «t» на потилиці Атропоса. Карлик, пискнувши, почав вириватися. Ральф з відразою усвідомив, що якась частина його — шкодливий гномик, що засів усередині, — від усієї душі насолоджується всім цим.

(— Що ж, якщо хочеш, щоб я сполосував усього тебе, пручайся. Я перестану лише тоді, коли перестанеш ти.)

Атропос моментально завмер.

(— Ось і чудово. Я поставлю тобі кілька запитань. Гадаю, у твоїх інтересах відповісти на них.

(— Запитуй що завгодно! Будь-які питання! Тільки не роби мені боляче!)

(— Чудовий підхід, друже, але немає межі досконалості, згоден?)

Ральф полоснув ще раз, роблячи довгий поріз на черепі з боку скроні. Смужка шкіри обвисла, немов погано приклеєні шпалери. Атропос завив. Від огиди в Ральфа звело шлунок (дивно, але при цьому він відчував душевний спокій), однак коли він заговорив (подумав) з Атропосом, то зробив усе, щоб не виявити своїх справжніх почуттів.

(— Така моя мотивація, лікарю. Якщо я змушений буду залучити додаткові аргументи, тобі доведеться скористатися суперклеєм, щоб утримати рештки шкіри на голові. Ти мене добре зрозумів?)

(— Так! Так!)

(— Ти мені віриш?)

(— Так! Сивий виродку! ТАК!)

(— Чудово. А тепер запитання, пане А.: ти дав слово, чи дотримаєш ти його?)

Атропос вагався з відповіддю. Щоб підбадьорити карлика, Ральф тупим кінцем приклав скальпель до його щоки. Нагородою став ще один крик і готовність до негайної співпраці.

(— Так! Так! Тільки не роби мені боляче! Будь ласка!)

Ральф прибрав скальпель. Відбиток леза, немов родима пляма, горів на гладкій щоці маленького створіння.

(— Добре. А тепер слухай. Обіцяй, що даси нам із Луїзою спокій до закінчення мітингу в Громадському центрі. Ніяких витівок, нападів, нічого. Обіцяй).

(— Та пішов ти! Візьми свою обіцянку й засунь собі в сраку!)

Ральфа не зачепили слова карлика: його посмішка стала ще ширшою. Тому що Атропос не сказав, чого він не хоче й, що ще більш важливо, Атропос не відкрив, чого він не може. Він просто відмовився. Невеликий відступ, але все легко поправити. Змусивши себе забути про жалість, Ральф полоснув скальпелем по спині Атропоса. Тканина спідниці розкрилася, розійшовся й брудний халат, і плоть, схована під халатом. Бризнула кров, і від Атропосових волань у Ральфа мало не лопнули барабанні перетинки. Морщачись, він нахилився й, намагаючись не забруднитися кров’ю, прошепотів:

(— Я не хочу більше мучити тебе — ще два порізи, і мене вирве від огиди, — але ти мусиш знати, що я можу зробити це, і буду продовжувати доти, доки або ти пообіцяєш мені те, чого я від тебе хочу, або сила, яка не дозволила задушити тебе, не зупинить мене знову. Гадаю, ти перетворишся на суцільне місиво, поки дочекаєшся останнього. То що скажеш? Даси обіцянку чи волієш стати розрізаним грейпфрутом?)

Атропос ридав. Жахливий, нудотний звук.

(— Ти нічого не розумієш! Якщо тобі вдасться зупинити те, що почалося, — шанси мізерні, але хто зна, — мені не уникнути покарання від істоти, яку ви називаєте Кривавим Царем!)

Ральф, зціпивши зуби, знову полоснув лезом. Його щільно стиснуті губи нагадували шрам, що давно зажив. Ральфу довелося натиснути на скальпель, коли лезо ковзнуло по хрящу. А тоді ліве вухо Атропоса впало на підлогу. Кров цибеніла з діри в лисій голові, крики карлика оглушали.

«Та вони зовсім не схожі на богів, — подумав Ральф. Він був розгублений і водночас відчував жах. — Єдина розбіжність між нами й ними у тому, що вони довше живуть і їх важко побачити. До того ж із мене поганий вояк. Від одного виду крові мені стає зле».

(— Добре, обіцяю! Перестань різати мене на шматки! Не треба! Будь ласка!)

(— Це лише початок. Скажи, що обіцяєш дати спокій мені, Луїзі й Еду, поки не закінчиться мітинг у Громадському центрі).

Ральф очікував поновлення боротьби, але Атропос здивував його:

(— Обіцяю! Обіцяю дати спокій тобі й суці, з якою ти сюди прийшов…)

(— Луїза. Назви її на ім’я.)

(— Так, так — Луїзі Чесс! Я згоден дати спокій їй, і Еду Діпно теж, і всім, усім, тільки не треба мене більше різати. Тепер ти задоволений? Чорт тебе забирай!)

Ральф вирішив, що він задоволений, як може бути задоволеною людина, яку нудить від власних методів і дій. Навряд чи в обіцянці Атропоса могла критися пастка: лисий карлик знав, що на нього чекає жорстока розплата, однак не міг перебороти страх, якого нагнав на нього Ральф.

(— Так, пане А. Тепер я задоволений.)

Ральф не зміг більше стримувати блювотні позови, відпустив свою жертву. Глянув на заляпаний кров’ю скальпель, потім щосили жбурнув його подалі. Скальпель, перевертаючись у повітрі, зник у проймі дверей у склад. «Там йому й місце!» — подумав Ральф. Нудота відступила, але горло звело. Атропос повільно звівся на коліна, оглядаючись довкола з виглядом мученика, який вижив у сутичці з убивцею. Він побачив своє вухо, що лежало на підлозі, й підібрав його. Покрутив у маленькій ручці й глянув на Ральфа. В його очах блищали сльози болю й приниження, але було в них і щось більше — лють такої сили й глибини, що Ральф відсахнувся. Перед цією люттю будь-яка обережність здавалася ненадійною й марною. Відступивши на крок, він тицьнув в Атропоса тремтячим пальцем:

(— Пам’ятай про свою обіцянку!)

Атропос похмуро ощирився:

(— Я пам’ятаю, як таке можна забути? Але я пообіцяю тобі дещо іще. Дві обіцянки за ціною однієї, так би мовити).

Атропос повторив добре знайомий Ральфові з лікарняного даху жест, виставивши два пальці правої руки буквою «V» і створюючи в повітрі червону дугу. Усередині дуги Ральф побачив людську фігуру. За нею, тьмяно поблискуючи, немов крізь криваву завісу, виднівся магазин «Червоне яблуко». Ральф хотів було запитати, хто це стоїть перед магазином на узбіччі Гарріс-авеню… А тоді раптом зрозумів. І вражено глянув на Атропоса:

(— Ні! О Боже! Ти не можеш!)

Обличчя Атропоса розпливлося в самовдоволеній усмішці:

(— Знаєш, саме так я й думав про тебе, шот-таймере. Але я, як і ти, помилявся. А тепер дивися).

Атропос злегка розсунув пальці. Ральф побачив, як хтось у бейсбольній кепці з емблемою «Ред сокс» вийшов з «Червоного яблука», і Ральф одразу впізнав його. Ця людина крикнула щось комусь іншому, що стояв на протилежному боці, і тут почалися жахливі події. Ральф відвернувся від кривавої картини майбутнього, яку показував Атропос. Але він чув те, що чулося.

(— Спершу це належало Випадковості, шот-таймере, — інакше кажучи, мені. А ось і друга обіцянка: якщо ти станеш на моєму шляху, то станеться те, що я показав. І ти нічого не зможеш зробити або якимось чином запобігти цьому. Але якщо ти й твоя подружка не втручатиметеся в хід подій — тоді я теж не втручатимусь.)

Вульгарність, яка була звичним стилем поведінки Атропоса, він тепер відкинув, наче використаний карнавальний костюм, і вперше Ральф відчув, наскільки ж древня ця істота, яка володіє такою зловісною мудрістю.

(— Знаєш, як кажуть наркомани: умирати легко, важко жити. У цьому й полягає істина. Якщо хто й знає, то це я. Отже, що ж ти думаєш про це, шот-таймере?!)

Ральф мовчав, опустивши голову й до болю стиснувши кулаки. Сережки Луїзи як маленькі вуглинки горіли в його долоні. Перстень Еда, здавалося, теж обпалював його. Ральф хотів витягти кляту штуковину й жбурнути її слідом за скальпелем. Він знав, що ніщо в світі не зможе втримати його. Він згадав оповідання, прочитане ще в школі, тисячу років тому. «Леді чи тигр?» — називалося оповідання, і тепер він зрозумів, що це означає — мати таку жахливу силу… І такий жахливий вибір. На перший погляд, усе здається таким простим, що виходить, зрештою, одне життя проти двох тисяч?

Але це одне життя!

«І всі ті… Ніхто з них нічого не знає, — спокійно подумав він. — Ніхто, крім, можливо, Луїзи… А Луїза схвалить моє рішення. Керолайн не зрозуміла б, але вони такі різні».

Так, але чи має він право вирішувати?

Атропос усе зрозумів по його аурі — ставало страшно від здатності цієї істоти бачити.

(— Звичайно, маєш, Ральфе, — насправді питання життя й смерті зводиться до наступного: хто має право. Цього разу ти. То що скажеш?)

(— Я не знаю, що сказати. Не знаю, що й думати. Я лише хочу, щоб ви всі троє ДАЛИ МЕНІ СПОКІЙ!)

Ральф Робертс підняв голову до стелі лігвища Атропоса й закричав.

Розділ двадцять сьомий

Хвилин за п’ять голова Ральфа зринула з-під старого схиленого дуба. Ральф одразу побачив Луїзу. Стоячи навколішках, вона дивилася на його звернене вгору обличчя крізь переплутаний клубок коріння. Він простягнув забруднену, у кривавих патьоках руку, і жінка міцно схопила її, підтримуючи Ральфа, поки той долав останні щаблі — покручені корені, схожі радше на поперечини драбини.

Ральф вибрався з-під дерева й ліг на спину, жадібно вдихаючи свіже повітря. Ніколи в житті повітря не здавалося таким смачним. Незважаючи ні на що, він був страшенно вдячний долі за повернену волю.

(— Ральфе? З тобою все гаразд?)

Він обернув її руку, поцілував долоню й поклав сережки на те місце, якого щойно торкалися його губи.

(— Так. Це твоє.)

Луїза здивовано розглядала їх, немов ніколи не бачила сережок — ні цих, ні будь-яких інших, — а тоді опустила в кишеню жакета.

(— Ти побачила їх у дзеркалі, адже так, Луїзо?)

(— Так, і тоді я розлютилася… Але навряд чи була дуже здивована.)

(— Тому що ти знала.)

(— Здогадувалася. Можливо, відтоді, як побачила Атропоса у панамі Мак-Ґоверна. Просто я тримала… це знання… у схованках мозку.)

Луїза уважно, мовби оцінююче, дивилася на Ральфа.

(— Не будемо зараз говорити про мої сережки — що сталося там, унизу? Як тобі вдалося вибратися?)

Ральф злякався — якщо вона занадто довго буде розглядати його, то довідається занадто багато. До того ж, якщо він ще хоч трохи так полежить, то вже не зможе поворухнутися: величезний океанський лайнер утоми розливався в ньому, тягнув на дно. Ральф звівся на ноги. Зараз він не міг дозволити собі потонути. Новини, що їх повідомили небеса, були не такі й погані, як він очікував, але все ж досить невтішні — було вже близько шостої. Мешканці Деррі, які не мали відношення до мітингу з приводу абортів (переважна більшість, відверто кажучи), сідали за стіл. Двері Громадського центру Деррі вже відчинені, вхід купається у світлі софітів, тележурналісти ведуть репортажі в живому ефірі про прибуття перших захисників права вибору, яким доводиться проходити повз Дена Далтона й «Друзів життя», що люто розмахують гаслами. А неподалік хтось наспівує улюблену пісеньку Еда Діпно: «Гей, гей, Сьюзен Дей, скільки вбила ти дітей?» Що б вони з Луїзою не мусили зробити, — зробити це необхідно впродовж наступних шістдесяти чи дев’яноста хвилин. Відлік часу почався.

(— Ходімо, Луїзо. Треба поспішати.)

(— Ми повертаємося в Громадський центр?)

(— Ні, не одразу. Спершу нам треба…)

Ральф зрозумів, що не може чекати закінчення того, що повинен сказати. Куди ж, на його думку, їм варто піти спочатку? У лікарню Деррі? У «Червоне яблуко»? До нього додому? Куди йти, якщо хочеш відшукати двійко доброзичливих, але далеко не всезнаючих бовдурів, які затягли тебе і твоїх найближчих друзів у світ болю й тривог? Чи, цілком резонно, це вони повинні відшукати тебе?

«Можливо, вони не хочуть розшукувати тебе, любий. Швидше за все, вони ховаються, уникаючи твого товариства».

(— Ральфе, ти впевнений, що…)

Раптом він згадав про Розалі, й одразу все стало на свої місця.

(— У парк, Луїзо. Ми підемо в Строуфорд-парк. Ось куди нам треба. Але по дорозі зробимо одну зупинку.)

Він повів Луїзу вздовж огорожі, й незабаром вони почули віддалені голоси. Війнуло смаженими гот-доґами, після смороду Атропосового лігвища цей запах здався йому амброзією. А за хвилину вони вийшли на майданчик для пікніків, розташований поруч зі злітно-посадочною смугою № 3.

Дорренс, стоячи в самому серці дивовижно красивої різнобарвної аури, спостерігав за приземленням спортивного літака. Позаду нього за столиком сиділи Фей Чепін і Дон Візі, перед ними лежала шахівниця. Стен і Джорджина Еберлі пили пиво, присмажуючи над маленьким вогнем сосиски для гот-доґів, нанизані на спеціальні виделки.

На мить Ральф застиг мов укопаний, вражений їхньою красою — минущою, але потужною красою, що становила основу життя шот-таймерів. Йому пригадався рядок із пісні двадцятип’ятилітньої давнини: «Ми зоряний пил, ми золоті». Аура Дорренса була зовсім іншою — казково іншою, — але навіть звичайна аура будь-кого з тих, що зібралися на майданчику, блищала, немов розсипи коштовного каміння.

(— Ральфе, ти бачиш? Бачиш, які вони гарні?)

(— Так.)

(— Жаль, що вони цього не знають!)

Але чи це так? У світлі останніх подій Ральф не був упевнений у справедливості цього твердження. У нього зринула думка — хоча й неясне, але потужне інтуїтивне розуміння, — що, можливо, справжня краса недоступна усвідомленню еґо; що вона, постійно розвиваючись, є радше існуванням, аніж об’єктом дотику й бачення.

— Нумо, роби свій хід, — мовив хтось. Ральф здригнувся, подумавши, що звертаються до нього, але виявилося, що це Фей розмовляє з Доном Візі.

— Ти повільніший від черепахи.

— Не заважай, — відповів Дон. — Я думаю.

— Можеш думати хоч до кінця століття, але партія однаково закінчиться за шість ходів.

Дон налив вина в паперовий стаканчик і підкотив очі.

— А я не знав, що граю з Борисом Спаським! — вигукнув він. — Я вважав, що це всього лише старий Фей Чепін! Вибачте, будь ласка!

— Та ти, як я бачу, бунтар. Через шість ходів можеш розпочати професійну кар’єру заколотника!

— Бач який розумний!

— Та тихше ви! — різко обірвала їх Джорджина Еберлі. — Що це було? Начебто щось вибухнуло?

«Цим» була Луїза, яка запозичила трохи вібруючо-зеленої аури Джорджини.

Ральф, склавши праву долоню трубочкою, вдихнув яскраво-блакитний потік світла з аури Стена Еберлі. Він відчув, як потужна енергія наповнює кожну клітинку його тіла, немов усередині ввімкнули флуоресцентну лампу. Але величезний потопаючий лайнер, що був, по суті, багатомісячним безсонням, нікуди не подівся, намагаючись захопити Ральфа разом із собою на дно.

Рішення також було — ще не прийняте, всього лише відкладене. Стен оглянувся. Незалежно від того, скільки взяв Ральф від його аури, джерело й далі залишалося яскравим і насиченим. Очевидно, слова Клото й Лaxecica про бездонний резервуар енергії були правдою.

— Та-ак, — протягнув Стен. — Я теж чув щось…

— А я ні, — втрутився Фей.

— Іще б пак, ти ж глухий мов пень, — відрізав Стен. — Можеш хоч хвилинку помовчати? Навряд чи вибухнула ємність із пальним, бо не видно ні диму, ні вогню. І це точно не Дон пустив гази, бо з дерев замертво не падають білки. Мабуть, відбувся зворотний спалах одного з паливно-наливних танкерів. Не хвилюйся, люба.

— Погляньте на старого Дора, — мовив Фей.

Усі повернулися до усміхненого Дорренса, який привітно махав рукою у бік Гарріс-авеню.

— І кого ти там бачиш, приятелю? — усміхнувшись, поцікавився Дон Візі.

— Ральфа й Луїзу, — сяючи посмішкою, відповів Дорренс. — Я бачу Ральфа й Луїзу. Вони щойно вибралися з-під старого поваленого дуба!

— Ото! — мовив Стен. Він приклав долоню козирком до очей, потім указав просто на них. Ральф був шокований, поки не зрозумів, що Стен просто показує в той бік, куди дивиться Дорренс. — Погляньте-но! За ними йде сам Ґлен Міллер! Краса!

Джорджина спробувала штовхнути чоловіка ліктем у бік, але Стен, посміхаючись, ухилився від стусана.

(— Привіт, Ральфе! Привіт, Луїзо!)

(— Дорренсе! Ми вирушаємо в Строуфорд-парк! Чи правильно ми чинимо?)

Дорренс, щасливо посміхаючись: (— Не знаю, тепер це справи лонґ-таймерів, я не втручаюся. Скоро я піду додому й почитаю Волта Вітмена. Сьогодні буде вітряна ніч, а Вітмен особливо гарний, коли вітер).

Луїза, несамовито: (— Дорренсе, допоможи нам!)

Посмішка Дорренса розтанула, старий невиразно глянув на неї:

(— Не можу. Це не в моїх силах. Усе, що можна зробити, повинні зробити ви з Ральфом).

— Так, — мовила Джорджина. — Ненавиджу, коли він дивиться ось так. Майже віриш, що він справді когось бачить. — Вона знову заходилася присмажувати сосиску, обертаючи її на довгій виделці. — До речі, хто-небудь бачив Ральфа й Луїзу?

— Ні, — відповів Дон.

— Вони зникли в одному з мотелів на узбережжі з ящиком пива й пляшкою туалетної емульсії «Джонсон Бейбі», — пожартував Стен. — Величезною пляшкою. Я вже казав про це вчора.

— Але ж ти й паскудник, — Джорджина цього разу поцілила ліктем чоловікові в бік.

Ральф: (— Дорренсе, невже ти нічим не можеш нам допомогти? Хоча б сказати, чи на правильному ми шляху?)

Ральфові на мить здалося, що Дорренс ось-ось відповість. Але тут над головою почулося гудіння літака, що йшов на посадку, і старий подивився туди. На його обличчі знову з’явилася безтурботна посмішка.

— Погляньте! — вигукнув він. — Яка краса! Це ж «Жовтий птах»!

І подибав до огорожі, весь поглинутий видовищем приземлення жовтого літака.

Ральф взяв Луїзу за руку й спробував посміхнутися. Зробити це було вкрай важко — ніколи в житті він не відчував такого страху й розгубленості, — але в спробу Ральф вклав усю свою старанність.

— Ходімо, люба.

Коли вони з Луїзою йшли вздовж покинутої залізничної колії, що привела їх до аеропорту, Ральф подумав, що спосіб їхнього пересування радше схожий на ковзання, ніж на ходьбу. Тепер вони теж ковзали до Строуфорд-парку, і це ковзання було більш швидким і відчутним, немов їх несла на собі невидима стрічка транспортера.

Експериментуючи, Ральф зупинився, однак будинки й вітрини магазинів і далі повільно пропливали мимо. Він глянув на свої ноги: так, вони не рухалися. Здавалося, рухається тротуар, а не він.

Одягнений у костюм-трійку, в незмінних окулярах з’явився пан Даґен, голова відділення кредитної трастової компанії. Як завжди, він здався Ральфові єдиним в історії людства homo sapiens, який народився без дірочки в сраці. Можливо, негативне ставлення до нього було спричинене тим, що одного разу пан Даґен відмовився видати Ральфові позику. Аура пана Даґена була нудного, казенно-сірого кольору лікарняного коридора, що зовсім не здивувало Ральфа. Він пройшов крізь банкіра, але той навіть не поморщився.

Ральфа розвеселила ця пригода, однак, глянувши на Луїзу, він моментально став серйозним. Занепокоєння читалося на її обличчі, — здавалося, ось-ось поллються питання, що крутяться в неї на язиці. Питання, відповідей на які він не знав.

Вони наблизилися до Строуфорд-парку. Раптом загорілися вуличні ліхтарі. На майданчику для ігор, неподалік якого він, Мак-Ґоверн і Луїза частенько спостерігали за витівками дітей, майже нікого не було. На гойдалці сиділи двоє підлітків, вони курили й перемовлялися, а мами, що гуляють тут удень з дітьми, вже давно вдома.

Ральф подумав про Мак-Ґоверна — про його невпинну, патологічну балакучість, про вічні скарги з приводу старіння — як вони пригнічували при першій зустрічі і як тепер їх не вистачає; про те, як ці особливості його характеру здавалися навіть приємними через цинічне мислення, а водночас несподівані, імпульсивні акти доброти, — і його пойняв нестерпний сум. Звичайно, шот-таймери можуть бути зоряним пилом і навіть золотим, але коли вони вмирають, то зникають і матері, що гуляють з дітьми на цьому майданчику в теплу сонячну погоду.

(— Ральфе, навіщо ми сюди прийшли? Саван завис над Громадським центром, а не над Строуфорд-парком!)

Ральф підвів Луїзу до лавки, на якій стільки віків тому він помітив її: вона плакала після сварки із сином і невісткою… І гірко оплакувала втрату сережок. Біля підніжжя пагорба в сутінках, що згущувалися, біліли дві туалетні кабінки.

Ральф заплющив очі. «Я божеволію, — подумав він, — я мчу до божевілля на швидкісному поїзді. Кого ж обрати? Леді… чи тигра?»

(— Ральфе, потрібно щось робити. Ці життя… Тисячі життів…)

У тьмяному мерехтінні широко розплющених очей Луїзи Ральф побачив, як хтось виходить із «Червоного яблука». Фігура у вельветових штанах і бейсбольній кепці. Незабаром станеться непоправне. Не бажаючи бачити цього, Ральф відкрив очі й глянув на жінку, що сиділа поруч.

(— Кожне життя важливе, Луїзо. Кожне життя).

Він не знав, що саме вона вичитала в його аурі, але це вжахнуло її.

(— Що сталося там, коли я пішла? Що він зробив чи сказав? Розкажи мені. Ральфе! Розкажи!)

То що ж обрати? Себе чи багатьох? Леді чи тигра? Якщо він не вирішить якомога швидше, можливість вибору вислизне в нього з рук — час збігає. Отже, що? Що?

— Нічого… Або і те й інше, — хрипло вимовив він, не усвідомлюючи, що говорить уголос на кількох рівнях одночасно. — Я не хочу вибирати. Не хочу. Ти мене чуєш?

Ральф підхопився з лавочки, дико озираючись довкола.

— Ти мене чуєш? — крикнув він. — Я відкидаю вибір! Або ОБОЄ, або НІХТО!

На одній з алей жебрак, що рився в сміттєвому бачку в пошуках пляшок, оглянувся на Ральфа, а тоді кинувся навтьоки. Він побачив людину у вогні.

(— Ральфе, у чому справа? У кому? У мені? У тобі? Бо якщо причина в мені, я не хочу…)

Ральф глибоко вдихнув, вирівнюючи подих, потім притулився лобом до лоба Луїзи й, дивлячись їй в очі, мовив:

(— Луїзо, справа не в тобі й не в мені. Якби це стосувалося лише нас, я зробив би вибір. Але це не так, і я більше не збираюся бути пішаком!)

Він відпустив жінку й ступив крок убік. Аура Ральфа палала з такою силою, що Луїза затулила долонею очі, немов він якимось чином вибухнув. А коли він заговорив, то в її голові цей голос пролунав дужче від грому:

(— КЛОТО! ЛАХЕСІСЕ! ПРИЙДІТЬ ДО МЕНЕ! НЕГАЙНО!)

Ральф, ступивши кілька кроків, завмер, не зводячи очей з підніжжя пагорба. Двоє підлітків, що сиділи на гойдалці, дивилися на нього з однаковим виразом здивованого переляку. Вони підхопилися й, кинувши запалені сигарети, побігли до вогнів Вітчгем-стріт, немов двійко сполоханих диких оленів.

(— КЛОТО! ЛАХЕСІСЕ!)

Ральф горів, як електрична дуга, і раптово вся сила, наче вода, вибігла з ніг Луїзи. Похитнувшись, вона сіла на лавку. У голові шуміло, серце переповнив жах, а найдужче доймало крайнє виснаження. Ральфові воно уявлялося потопаючим лайнером, Луїза ж відчувала втому як глибоку яму, навколо якої її змушували ходити все вужчою спіраллю, і рано чи пізно вона туди впаде.

(— КЛОТО! ЛАХЕСІСЕ! ДАЮ ОСТАННІЙ ШАНС! Я НЕ ЖАРТУЮ!)

Якусь мить нічого не відбувалося, потім обидвоє дверцят туалету біля підніжжя пагорба скрипнули в унісон. Клото вийшов з кабіни з табличкою «ЧОЛОВІЧИЙ», Лахесіс — із кабіни з позначкою «ЖІНОЧИЙ». Їхні аури, золотаво-зелені, мов літні бабки, блискали в попелястому світлі призахідного сонця. Вони рухалися назустріч один одному, поки їхні аури не злилися, — а потім, майже торкаючись затягнутими в біле плечима, Клото й Лахесіс почали підніматися на пагорб. Вони нагадували двійко переляканих дітей.

Ральф повернувся до Луїзи. Аура його й далі горіла.

(— Побудь тут.)

(— Добре, Ральфе.)

Почекавши, поки Ральф зійде до середини пагорба, Луїза зібрала всю свою мужність і крикнула вслід:

(— Але якщо ти відмовишся зупинити Еда, це зроблю я! Май на увазі!)

Звичайно, вона спробує, і серце його відгукнулося на хоробрість жінки… Але вона не знала того, що відомо йому. Не бачила того, що побачив він.

Ще раз оглянувшись, Ральф рушив до двох лисих лікарів-карликів, які дивилися на нього розуміючими, переляканими очима.

Лахесіс, нервово: (— Ми не обманювали тебе — ні).

Клото, ще більш нервово (якщо таке можливо): (— Діпно вже в дорозі. Ти повинен зупинити його, Ральфе, повинен бодай спробувати).

«Річ у тім, що я нікому нічого не винен, і вираз ваших облич якраз і підтверджує це», — подумав Ральф. Він повернувся до Лaxecica й відзначив, що карлик ухилився від його погляду, опустивши долу темні очі без зіниць.

(— Невже? На лікарняному даху ви переконували нас триматися подалі від Еда, пане Л. Ви були доволі наполегливі.)

Лахесіс, нервово потираючи долоні: (— Я… Як би це сказати… Ми… Ми теж можемо помилятися. Тоді ми були неправі).

Але Ральф знав, що «неправі» — не найкраще визначення, «самообман» здавалося більш адекватним. Ральфу хотілося влаштувати їм прочухан — точніше кажучи, скандал — за те, що вони втягли його в цю безпросвітну авантюру, але він зрозумів, що не зможе зробити цього. Бо, згідно зі старим Дором, навіть їхній самообман слугував Визначеності. Принагідна мандрівка Гай-Рідж із якихось причин усе ж таки не була побічною, Ральф не знав, як або чому так було, але мав намір з’ясувати це, якщо з’ясування взагалі можливе.

(— Поки що забудьмо про це, панове, і поговоримо про причини того, що відбувається. Якщо наша допомога така необхідна, вам краще чесно все розповісти.)

Злякано перезирнувшись, вони звернулися до Ральфа.

Лахесіс: (— Ральфе, ти сумніваєшся, що всі ці люди справді можуть померти? Якщо так, то…)

(— Ні, але я втомився від того, що ними постійно маніпулюють. Адже ви й оком не змигнете, якщо десь має статися землетрус, який слугує цілям Визначеності. Що ж такого особливого в цій ситуації? Поясніть!)

Клото: (— Не ми встановлюємо правила. Ми вважали, що тобі це зрозуміло).

Ральф зітхнув.

(— Ви знову хитруєте й лише втрачаєте ваш час.)

Клото, напружено: (— Добре. Можливо, картина, як ми її собі уявляємо, не цілком чітка, але часу було обмаль, до того ж ми боялися. Але ти мусиш розуміти, не беручи до уваги все інше, що всі ці люди загинуть, якщо ви не зупините Еда Діпно!)

(— Досить говорити про всіх, наразі мене цікавить лише одне життя — те, що належить Визначеності або може бути передане в інші руки лише тому, що на сцені з’являється якийсь мерзотник, що не має певного місця в ієрархії життя, потвора з послабленими шурупами в голові й літаком, повним вибухівки! Кого, на вашу думку, ви не можете віддати Випадковості? Кого? Дей? Сьюзен Дей?

Лахесіс: (— Ні. Сьюзен Дей і так частина Випадковості. Нас хвилює зовсім не вона).

(— Тоді хто?)

Клото й Лахесіс знову переглянулися. Клото ледь помітно кивнув, потім обидва знову обернулися до Ральфа. І знову Лахесіс викинув уперед два пальці правої руки, утворюючи павичеве віяло світла. Цього разу Ральф побачив не Мак-Ґоверна, а маленького хлопчика зі світлими кучериками й серпоподібним шрамом на переніссі. Ральф одразу ж упізнав його — малюк, якого він вивів із матір’ю з підвалу Гай-Рідж. Хлопчик, який назвав їх із Луїзою ангелами.

«І дитина поведе їх, — здивовано подумав Ральф. — О Боже».

Він недовірливо глянув на Клото й Лахесіса:

(— Невже все це затіяно заради одного-єдиного маленького хлопчика?)

Він гадав, що почує тривалу промову, але відповідь Клото виявилася напрочуд простою:

(— Так, Ральфе).

Лахесіс: (— Зараз він перебуває у Громадському центрі. Менше ніж годину тому його матері, яку разом з іншими ви врятували сьогодні вранці у Гай-Рідж, зателефонувала нянька й повідомила, що вона сильно порізалася осколком скла й тому не зможе доглянути за дитиною ввечері. Було вже пізно шукати іншу доглядальницю, а жінка так мріяла побачити Сьюзен Дей… Потиснути їй руку, а якщо вдасться, то й обійняти. Міс Дей стала її кумиром).

Ральф, пригадавши синці, що сходили з обличчя жінки, подумав, що цілком розуміє її почуття. Але зрозумів він і дещо інше: нянька порізала руку не випадково. Щось вирішило відправити малюка з лляними кучериками й почервонілими від диму очима в Громадський центр, і для цього воно готове гори звернути. І жінка взяла його з собою не тому, що вона погана мати, просто вона нарівні з усіма підвладна людським слабкостям. Їй не хотілося упустити єдину можливість побачити Сьюзен Дей, ото й усе.

«Ні, не все, — подумав Ральф. — Вона взяла маля з собою також тому, що після смерті Пікерінга і його божевільних приятелів вважала відвідування мітингу зовсім безпечним. Мабуть, вона думала, що найгірше вже позаду і що блискавка не вціляє двічі в одне й те ж місце».

Ральф дивився на Вітчгем-стріт, але тепер повернувся до Клото й Лахесіса:

(— Ви впевнені, що він там?)

Клото: (— Так. Сидить на балконі з північного боку поруч зі своєю матір’ю й розглядає книжку казок. Тебе не здивує те, що одна з казок зветься «П’ятсот капелюхів Бартолом’ю Каббінса»?)

Ральф похитав головою. Зараз його вже ніщо не могло здивувати.

Лахесіс: (— Літак Діпно вріжеться якраз у північну частину будинку Громадського центру. Дитина помре, якщо нічого не зробити… Але цього не можна допустити. Цей хлопчик не повинен умерти завчасно.

Лахесіс із надією дивився на Ральфа. Екран зеленого світла зник між його пальцями.

(— Досить розмов, Ральфе, — Ед уже в повітрі, менше ніж за півтори сотні кілометрів звідси. Ще трохи, і буде пізно зупиняти його).

Слова Лахесіса розізлили Ральфа, але він стримався. Саме цього карлики й хочуть від нього. Вони хочуть, щоб вони з Луїзою обоє оскаженіли.

(— А я кажу, що все це не має ніякого значення, поки я не зрозумію, у чому справа. Не дозволю збити себе з пантелику.)

Клото: (— Тоді слухай. Час від часу у світі народжується людина, чоловік або жінка, чиє життя важливе не тільки для нього чи для неї й навіть не лише для всіх на світі шот-таймерів, але значення якої неперебутнє для багатьох рівнів, розташованих над і під світом шот-таймерів. Це Великі Люди, і їх життя завжди слугує Визначеністю. Якщо їх забирають занадто швидко, все змінюється. Втрачається рівновага. Можеш уявити, наскільки іншим був би світ, якби Гітлер у дитинстві втонув у ванній? Ти можеш бути впевнений у тому, що в такому випадку світ змінився б на краще, але запевняю тебе, що тоді світ узагалі перестав би існувати. Припустімо, Вінстон Черчілль помер би від харчового отруєння, так і не ставши прем’єр-міністром? Припустімо, імператор Октавіан Август народився б мертвим, задушений пуповиною? А особистість, яку ми просимо врятувати, ще більш важлива, ніж усі названі, разом узяті).

(— Чорт забирай, ми з Луїзою раз уже врятували цю дитину! Невже питання її повернення Визначеності не розв’язалося?)

Лахесіс: (— Так, але йому загрожує Ед Діпно, тому що Ед не має чіткого відношення ні до Визначеності, ні до Випадковості. З-поміж усіх людей на землі лише Діпно може зашкодити цьому малому до того, як проб’є його час. Якщо Діпно зазнає невдачі, хлопчик буде в безпеці — він спокійно дочекається свого часу, а потім з’явиться на сцені, виконавши коротку, але надзвичайно важливу роль).

(— Виходить, одне життя відіграє величезну роль?)

Лахесіс: (— Так. Якщо дитина вмре, звалиться Вежа всього існування, а значення такої події поза вашим розумінням, як, утім, і нашим).

Ральф задивився на носаки своїх черевиків. Голова налилася свинцем. Яка іронія чулася в усьому цьому… Атропос накрутив Еда, розвинувши в ньому комплекс месії… Який став, можливо, побічним продуктом непевного становища цього чоловіка. Ед не розумів — і не повірив би, навіть якби хтось йому сказав це, — що Атропос із босами з вищих рівнів мають намір використати його не як рятівника, а як вбивцю месії.

Ральф глянув на стривожені обличчя обох лисих лікарів-карликів.

(— Добре. Не знаю, як я зможу зупинити Еда, але спробую.)

Клото й Лахесіс перезирнулися, і на їхніх обличчях розцвіла широка (і дуже людяна) посмішка, що означала полегшення. Ральф застережливо підняв палець:

(— Почекайте. Ви недослухали до кінця).

Посмішки зблякли.

(— Я хочу від вас дещо навзаєм. Одне життя. Замість життя чотирирічного хлопчика я прошу…)

Луїза не розчула закінчення фрази — Ральф перейшов на шепіт, — але серце її впало, коли жінка побачила, як захитали головами Клото й Лахесіс.

Лахесіс: (— Розумію твоє горе. Звичайно, Атропос може виконати свою обіцянку. Але все ж ти повинен розуміти, що це життя не таке важливе, як…)

Ральф: (— Я вважаю інакше. Для мене воно так само важливе. Ви повинні зрозуміти, що для мене обидва ці життя рівноцінні…)

Луїза не чула, що говорив Ральф, однак голос Клото був голосний і чіткий, — від розпачу той мало не кричав:

(— Це різні речі! Життя цього хлопчика зовсім інша справа!)

Тепер вона почула, як Ральф із безстрашною, незаперечною логікою, яка нагадала Луїзі її батька, мовив:

(— Усі життя різні. Усі вони безцінні. Звичайно, це лише моя короткозора думка шот-таймера, але вам доведеться змиритися, тому що зараз балом правлю я. Умови такі: життя для вас, життя для мене. Вам залишається лише пообіцяти — і угоду укладено).

Лахесіс: (— Ральфе, будь ласка! Зрозумій, прошу тебе, ми не маємо права!)

Момент тиші. Потім Ральф заговорив — м’яко, хоча й голосно. Однак це було останнє, що вловила Луїза з розмови.

(— Між «неможливо» й «не маємо права» пролягає ціла прірва. Хіба не так?)

Клото щось відповів, але Луїза вловила лише уривок фрази:

(«угода можлива»),

Лахесіс люто захитав головою. Ральф заперечив, а Лахесіс відповів похмурим жестом, імітуючи рух ножиць.

Дивно, але на це Ральф розсміявся й кивнув.

Клото поклав руку на плече свого колеги, щось доводячи, перш ніж обернувся до Ральфа.

Луїза зчепила руки, до нестями бажаючи, щоб вони дійшли згоди. Будь-якої угоди, лише б це втримало Еда Діпно від убивства тисяч людей.

Раптом схил пагорба освітився білим сяйвом. Спершу Луїзі здалося, ніби світло ллється з неба, але тільки тому, що міфи й релігія навчили жінку вважати небо єдиним джерелом надприродного. Насправді ж здавалося, мовби світло виходило звідусіль — його випромінювали дерева, небо, земля, навіть сама вона сяяла.

Потім почувся голос… точніше Голос. Він вимовив лише три слова, але вони дзвоном віддалися в голові Луїзи:

(— ХАЙ БУДЕ ТАК).

Вона побачила, як Клото, личко якого перетворилося в зліпок побожного жаху, поліз у задню кишеню й дістав звідтіля ножиці. Він покрутив їх у руці, мало не впустивши. Луїза відчула щирий жаль до знервованого чоловічка. Потім Клото, взявши ножиці обома руками, розкрив леза.

І знову три слова:

(— ХАЙ БУДЕ ТАК).

Цього разу позаду них спалахнуло так яскраво, що на мить Луїзі здалося, наче вона осліпла. Вона притиснула долоні до очей, але побачила — останньої миті, — як світло сконцентрувалося на ножицях, перетворюючи їх на дві схрещені блискавки.

І не було куди заховатися від цього світла, воно перетворило її повіки й руки, що прикривали очі, на прозоре скло. Сяйво, немов рентгенівські промені, освітило її плоть. Звідкись іздалеку почувся крик — він підозріло нагадував голос Луїзи Чесс:

(— Вимкни! Господи, погаси світло, доки воно не вбило мене!)

Нарешті, коли їй уже здавалося, що вона більше не витримає, світло почало втрачати яскравість і сліпучість. Сяйво зникло — крім залишкового зображення, що плаває серед нової темряви у фантомному образі ножиць, і Луїза повільно розплющила очі. Якусь мить вона бачила лише палаючий синій хрест і подумала, що насправді сліпне. Потім, немов фотографія, почав проявлятися світ. Вона побачила Ральфа, Клото й Лахесіса, що опускали руки і в сліпому подиві оглядалися довкола.

Лахесіс дивився на ножиці в руках свого колеги так, немов ніколи раніше не бачив їх, і Луїза готова була побитися об заклад, що він справді ніколи не бачив їх такими. Леза і далі сяяли, випромінюючи надприродне, казкове світіння вологими краплями.

Лахесіс: (— Ральфе! Це був…)

Луїза не розчула продовження, але голос Лахесіса скидався на тон звичайного селянина, який відчинив двері своєї халупи і виявив, що перед його порогом стоїть сам Папа Римський в оточенні прочан і свити.

Клото все ще не відводив очей від лез. Ральф теж довго дивився на ножиці, але нарешті перевів погляд на лисих лікарів.

Ральф: (—…біль?)

Лахесіс, немов людина, що отямилася після глибокого сну: (— Так… Не протриває довго, але… Агонія буде жахливою… Передумай, Ральфе!)

Несподівано Луїза злякалася сяючих ножиць. Вона хотіла крикнути Ральфові, щоб він не думав про своє, а лише віддав їм їхнє життя, їхнього маленького хлопчика. Вона хотіла попросити його виконати що завгодно, аби тільки вони сховали ці жахливі ножиці.

Але з її губ і з її мозку не вирвалося ні єдиного слова.

Ральф: — (…найменше… Просто хотів знати, чого очікувати).

Клото: (…готовий?.. мабуть…)

«Скажи їм ні, Ральфе! — подумки попросила Луїза. — Скажи їм НІ!»

Ральф: (—…готовий).

Лахесіс: (— Розумієш… час… і ціну?)

Ральф, втрачаючи терпіння: (— Так, так. Чи не можна просто…)

Клото, урочисто: (— Добре, Ральфе. Хай буде так).

Лахесіс обійняв Ральфа за плечі, він і Клото повели його трохи далі, до того місця, звідки дітвора взимку спускалася на санках. Там був невеликий рівний майданчик, не більший від сцени в нічному кабаре. Коли вони підійшли туди, Лахесіс зупинив Ральфа й повернув його обличчям до себе й Клото.

Раптом Луїзі схотілося зажмуритись, але вона не змогла навіть поворухнутися. Вона лише дивилася, сподіваючись на те, що Ральф знає що робить.

Клото щось пробурмотів. Ральф, кивнувши, зняв светр Мак-Ґоверна, акуратно згорнув його й поклав на опале листя. Коли він випрямився, Клото, взявши Ральфа за праве зап’ястя, витягнув його руку вперед. Потім він кивнув Лахесісу, той розстебнув ґудзик манжети й трьома швидкими рухами засукав рукав сорочки Ральфа по лікоть. Після цього Клото повернув руку Ральфа долонею вгору.

Блакитні вени рельєфно виділялися під шкірою, освітлювані ніжним світінням аури. Усе було до жаху знайоме Луїзі: саме так у телевиставах трактували підготовку пацієнтів до операції.

Але тепер усе відбувалося не по телевізору.

Лахесіс, подавшись уперед, знову заговорив. Хоча Луїза нічого не чула, вона розуміла: Лахесіс попереджає Ральфа, що це його останній шанс.

Ральф кивнув, і хоча з його аури Луїза зрозуміла, що він боїться того, що має статися, все-таки йому якимось чином вдалося посміхнутись. Ральф обернувся до Клото й заговорив — здавалося, він не шукає в них розради, а радше сам утішає. Клото спробував посміхнутися у відповідь, але йому це не вдалося.

Лахесіс узяв Ральфа за зап’ястя, радше щоб угамувати тремтіння (принаймні так здалося Луїзі), ніж удержати руку нерухомою. Він нагадував Луїзі медсестру, що підійшла до пацієнта, якому має зробити болючу маніпуляцію. Лахесіс злякано глянув на свого партнера й кивнув. Клото кивнув у відповідь, зітхнув і схилився над рукою Ральфа з виступаючими в м’якому світінні аури блакитними венами. Він завмер на мить, потім розкрив щелепи ножиць, за допомогою яких він і його друг відокремлювали життя від смерті.

Луїза підвелася, похитуючись. Їй так хотілося перебороти той параліч, що сковував її, крикнути Ральфові, благаючи його зупинитися, — сказати, що він не знає, що вони збираються зробити з ним.

Але він знав. Це проявлялося в мертвотній блідості його обличчя, у напівприкритих повіках, у болісно стиснутих губах. Але найбільше — у червоних і чорних цятках, які метеорами проносяться по його аурі, і в самій аурі, що стиснулася, перетворившись на щільну блакитну мушлю.

Ральф кивнув Клото, і той опустив вістря ножиць, доки вони не торкнулися тильної частини згину ліктя. Спершу шкіра лише вгнулася, утворюючи заглибину, в якій відтак з’явився темний пухирець крові. Леза сковзнули в цей пухирець. Коли Клото стиснув пальці, зводячи разом гострі леза ножиць, шкіра обабіч поздовжнього розрізу розійшлася, як несподівано з тріском відкриваються жалюзі. Підшкірний шар у яскравому блакитному світінні Ральфової аури поблискував, немов підталий лід. Лахесіс міцніше обхопив зап’ястя Ральфа, хоча, наскільки могла судити Луїза, Ральф навіть інстинктивно не стиснув кулак, а лише схилив голову й змахнув долонею лівої руки, немов людина, що віддає салют Темній Силі. Вона бачила, як на шиї Ральфа здулися жили. Він не видав жодного звуку.

Тепер, коли, власне кажучи, і почалася його справа, Клото діяв зі швидкістю, яка здавалася жорстокою, але й милосердною водночас. Він блискавично зробив розріз від ліктьового згину до зап’ястя, користуючись ножицями, як людина, що розкриває щільно запечатану посилку. Зсередини рука Ральфа нагадувала бік м’ясної туші в розрізі. Кров збігала струмками, а при кожному розрізі вени або артерії виривався яскраво-червоний фонтан. Незабаром білі халати двох карликів покрилися кривавими краплями, через що вони ще більше стали схожі на лікарів.

Коли леза нарешті розпороли Браслети Фортуни на зап’ясті Ральфа («операція» зайняла не більше трьох секунд, хоча Луїзі здавалося, що минула ціла вічність), Клото передав заюшені кров’ю ножиці Лахесісу. По руці Ральфа від ліктя до зап’ястя немов пролягла глибока поорана борозна. Клото стиснув пальцями цю борозну в початковій точці, і Луїза подумала: «А тепер другий підніме із землі светр і скористається ним як турнікетом». Але Лахесіс лише тримав ножиці й дивився.

Ще мить кров лилася крізь пальці Клото, потім зупинилася. Він повільно провів долонею вниз по руці Ральфа, і плоть, що з’являлася з-під його пальців, була цілою, хоча й виднівся рубець від рани, що зажила.

(— Луїзо… Луїз-з-з-о…)

Голос не виходив з її голови, як не чувся він і від підніжжя пагорба, — голос звучав позаду. М’який голос, прохальний. Атропос? Ні, навряд. Вона подивилася вниз і побачила зелене світло, що струменіє навколо неї, — воно пробивалося променями в щілинки між її руками й тілом, між її ногами, навіть між пальцями. Світло відкидало вперед її тінь, витонклу, дивно зігнуту, що нагадувала тінь повішеника. Світло гладило її безкровними, прохолодними, як іспанський мох, пальцями.

(— Повернися до мене, Луїз-з-з-о…)

У цей момент Луїзі найменше в світі хотілося обернутися й побачити джерело цього зеленого світла.

(— Обернися, Луїз-з-з-о… Подивися на мене, Луїз-з-з-о… Увійди в світло, Луїз-з-з-о… Увійди в світло… Подивися на мене й увійди в світло…)

Неможливо було не послухатися цього голосу. Луїза повільно, немов заводна лялька, в якої заіржавів весь механізм, повернулася. Здавалося, її очі заповнив вогонь святого Ельма.[55]

Луїза увійшла в світло.

Розділ двадцять восьмий

Клото: (— Ось ти й отримав знак, Ральфе. Тепер ти задоволений?)

Ральф глянув на свою руку. Агонія, яка щойно поглинула його, немов кит Йону, здавалася сном, міражем. Він подумав, що саме ця властивість дозволяє жінці мати багато дітей, забувати про нестерпний біль і складність пологів, як тільки дитина з’являється на світ.

Шрам білою струною тягнувся вздовж руки.

(— Так. Ти був хоробрий і дуже спритний. Спасибі.)

Клото посміхнувся, але промовчав.

Лахесіс: (— Ральфе, ти готовий? Тепер часу справді обмаль).

(— Так, я…)

(— Ральфе! Ральфе!)

Це Луїза махала йому рукою, стоячи на вершині пагорба. Йому здалося, що її аура змінила свій звичний сіро-голубий колір, ставши темнішою, але потім ця думка, безсумнівно спричинена шоком і слабкістю, зникла. Він повільно поплентався до вершини пагорба.

Очі Луїзи були затуманені, немов вона щойно почула щось дивне, що змінює весь світ.

(— Луїзо, що сталося? Через руку? Не хвилюйся. Поглянь! Як новенька!)

Він простягнув руку, щоб Луїза змогла переконатись, але вона навіть не глянула. Жінка дивилася на нього, і Ральф зрозумів, наскільки серйозний її шок.

(— Ральфе, з’явилася зелена людина.)

Зелена людина? Ральф заклопотано взяв її за руки:

(— Зелена? Ти впевнена? Може, Атропос або…)

Він не закінчив думку. Необхідність відпала.

Луїза повільно покачала головою:

(— Ні, зелена людина. Якщо в цій справі і є протиборці, то я не знаю, на чиєму боці це… Ця особа. Він здається хорошим, але я можу й помилятися. Мені не вдалося його розгледіти. Занадто яскрава аура. Він попросив передати тобі ось це).

Вона простягнула руку й поклала на долоню Ральфа два маленьких блискучих предмети: свої сережки. На одній сережці Ральф помітив темну цятку — кров Атропоса. Він стиснув долоню, але одразу поморщився від болю.

(— Ти забула про замочки, Луїзо.)

Вона заговорила механічним голосом людини, що впала в гіпнотичний сон:

(— Ні, не забула — я їх викинула. Мені наказала зелена людина. Будь обережний. Він здається… Теплим… Але я не знаю напевне. Містер Чесс завжди казав, що я найбільш легковірна жінка у світі, готова повірити у краще в кожному. У всьому).

Вона простягнула руку і взяла Ральфа за зап’ястя, не відводячи погляду від його обличчя.

— Я просто не знаю.

Думка, вимовлена вголос, здавалося, розбудила її, і Луїза закліпала. Цілком можливо, що вона справді спала, припустив Ральф, і так звана зелена людина лише приснилася їй. Однак розумніше було все-таки взяти сережки. Можливо, це й не має ніякого сенсу, але сережки, що лежать у його кишені, не завдадуть шкоди… Якщо лише він не вколеться.

Лахесіс: (— Ральфе, щось сталося?)

Вони з Клото не чули бесіди Ральфа з Луїзою. Ральф похитав головою, ховаючи від них сережки в долоні. Клото, піднявши із землі светр Мак-Ґоверна, струсив кілька барвистих листків, що пристали до вовни. Тепер він простягав светр Ральфові, який непомітно опускав Луїзині сережки-пуссети без замочків у кишеню штанів.

Настав час діяти, смужка тепла посеред правої руки — уздовж шраму — повідомила, із чого йому починати.

(— Луїзо?)

(— Так, любий?)

(— Мені необхідно підживися з твоєї аури, але доведеться взяти дуже багато. Ти розумієш?)

(— Так).

(— Ти не заперечуєш?)

(— Ні, звичайно.)

(— Тримайся — скоро все скінчиться.)

Ральф обійняв Луїзу за плечі, зчепивши руки замком у неї на потилиці. Луїза повторила його жест, вони повільно наблизилися один до одного, поки не стикнулися лобами, а їхні губи не завмерли за кілька дюймів до дотику. Ральф уловив слабкий аромат її парфумів.

(— Ти готова, люба?)

Відповідь була дивною, але водночас заспокійливою:

(— Так, Ральфе. Побач мене. Увійди в світло. Увійди в світло і візьми його.)

Ральф, склавши губи трубочкою, почав вдихати. Стрічка димчастого сяйва потекла з губ і носа Луїзи, проникаючи в нього. Моментально його аура стала яскравішою, вона підсилювалася, поки не перетворилася на сліпучу корону довкола його тіла. Але Ральф не переставав вдихати — хоча навряд чи це можна було назвати подихом у буквальному значенні слова, — він відчував, як шрам на руці стає все гарячішим, перетворюючись на розжарену нитку, вживлену в живу плоть. Ральф не зміг би зупинитися, навіть якби хотів цього… Так він і не зупинявся.

Луїза похитнулася. Ральф побачив, як розфокусувалися її зіниці, і відчув, як ослабли її руки на його шиї. Відтак очі Луїзи — великі, яскраві, довірливі — знову поглянули на нього, а руки щільніше обхопили шию. Нарешті, коли цей гігантський вдих почав вичерпуватися, Ральф зрозумів, що аура Луїзи стала майже невидимою. Щоки жінки стали молочно-білі, а у волоссі знову заблищала сивина. Він мусить зупинитися, інакше вб’є її.

Ральфу вдалося відірвати праву руку від лівої, розірвавши в такий спосіб якийсь ланцюг; тепер він зміг відступити від жінки на крок. Луїза похитнулася й неодмінно впала б, але Клото й Лахесіс, схожі на ліліпутів із «Мандрів Гуллівера», підхопили її під руки й обережно посадили на лавку.

Ральф опустився перед Луїзою на одне коліно. Його охопило відчуття страху й провини, але водночас переповнювала така сила, що, здавалося, від єдиного незграбного поштовху він може вибухнути, як пляшка з нітрогліцерином. Одним рухом він міг тепер змести з лиця землі будинок — можливо, навіть цілий квартал.

І все ж він завдав Луїзі шкоди. Можливо, навіть непоправної.

(— Луїзо! Луїзо! Ти чуєш мене? Вибач!)

Вона глянула на нього, за мить перетворившись із сорокалітньої жінки на шістдесятирічну бабцю… А потім на сімдесятирічну, мов ракета, що перелетіла через задану ціль. Вона спробувала посміхнутися.

(— Луїзо, вибач. Я не знав, а коли зрозумів, то вже не міг зупинитися).

Лахесіс: (— Якщо в тебе і є ще шанси, Ральфе, тобі треба йти. Негайно. Він уже близько).

Луїза ствердно закивала.

(— Іди, Ральфе, — це просто слабкість. Зі мною все буде гаразд. Я посиджу тут, поки не наберуся сил.)

Луїза нахилилась ліворуч, Ральф простежив за її поглядом. Він побачив жебрака, якого вони нещодавно відлякали. Той продовжував огляд сміттєвих бачків у пошуках пляшок, і хоча його аура не була настільки здоровою, як у його попередника, все-таки для Луїзи це було б порятунком.

Клото: (— Ми простежимо, щоб він пройшов тут, Ральфе, — у нас майже немає влади над фізичними аспектами світу шот-таймерів, однак на це ми спроможні).

(— Ви впевнені?)

(— Так.)

(— Добре.)

Ральф мигцем глянув на двох маленьких чоловічків, відзначив тривогу, навіть переляк у їхніх очах і кивнув. Потім, нагнувшись, поцілував прохолодну зморшкувату щоку Луїзи. Вона посміхнулася втомленою посмішкою старенької бабусі.

«І це зробив з нею я, — подумав Ральф. — Я».

«Тоді зроби все, щоб ця жертва не була марною», — зауважила Керолайн.

Ральф востаннє окинув оком усю трійцю — Клото й Лахесіс дбайливо схилилися над Луїзою — і рушив до підніжжя пагорба.

Дійшовши до туалетних кабінок, Ральф завмер між ними, потім притулився до кабінки з позначкою «ЖІНОЧИЙ». Ані звуку. Однак, приклавши вухо до пластикової стінки чоловічого туалету, він почув тихий спів:

«Господи, так він геть збожеволів».

«Хіба це новина, любий?»

Навряд. Ральф підійшов до дверей і відчинив їх. Тепер він чув слабке, віддалене гудіння літака, однак бачив те, що бачив десятки разів: надтріснуте сидіння, рулон туалетного паперу, пісуар, схожий на гігантську сльозу. На стінах розмаїття графіті. Найбільший — і найбагатослівніший — напис був зроблений величезними червоними літерами над пісуаром: «У ТОНІ БОЙНТОНА ЖОПА РОЗТОПТАНА!» Липкий запах хвойного освіжувала повітря перекривав запахи сечі, фекалій і блювотини, немов грим, накладений на обличчя небіжчика. Голос, здавалося, лунав із глибин унітаза або просочувався крізь стіни:

«Де ж він? — міркував Ральф. — І як мені дістатися до нього?»

Раптово Ральф відчув жар біля стегна, немов хтось поклав тліючу вуглинку в кишеню для годинника. Ральф насупився, але потім згадав, що там лежить, сунув палець у кишеньку і дістав золотий перстень. Він поклав його на долоню між лінією життя й лінією любові, не здивувавшись, що перстень похолонув, коли він стиснув його.

«Е.Д. — Е.Д. 5-8-87».

«Один перстень, щоб правити всім сущим. Один перстень, щоб пов’язати всіх нас», — пробурмотів Ральф, надягаючи обручку Еда на безіменний палець лівої руки. Він виявився якраз упору, розмістившись над перснем, який сорок п’ять років тому надягла йому Керолайн. Потім Ральф, підвівши голову, побачив, що задня стінка туалету зникла.

В обрамленні решти стінок він бачив небо в останніх призахідних променях і фрагмент ландшафту, що танув у сіро-блакитному серпанку сутінків. Тепер Ральф дивився з висоти трьох тисяч метрів. Під ним розкинулися, поблискуючи, озера і ставки, смужки лісів миготіли й зникали з очей. Далеко попереду — вгорі стосовно туалетної кабіни — Ральф побачив мерехтливе гніздо світла. Можливо, це був Деррі, тепер до нього вже десять хвилин польоту. У нижньому лівому куті поля зору Ральфа світилася панель управління. До альтиметра[56] була прикріплена невелика фотографія, від якої в Ральфа перехопило подих. З фотографії посміхалася неймовірно щаслива й неймовірно красива Елен. На її руках спало Її Величність Маля віком неповні чотири місяці.

«Останнє, що він хоче бачити в цьому світі, — дружина й дочка, — подумав Ральф. — Його перетворили на чудовисько, але, здається, навіть чудовиська пам’ятають, що таке любов».

Щось загуділо на панелі управління. Рука, що з’явилася в полі зору, клацнула вимикачем. Перш ніж вона зникла, Ральф устиг помітити слабку, ледь помітну вм’ятину на підмізинному пальці в тому місці, яке останні шість років охоплювала обручка. Помітив він і дещо інше: аура, що оточувала цю руку, була тих же грозових кольорів, що й аура дитини в лікарняному ліфті — вируюча мембрана, настільки ж чужорідна, як і атмосфера газового гіганта.

Ральф, ще раз оглянувшись назад, підняв руку у привітальному жесті.

Клото й Лахесіс відповіли йому тим же. Луїза послала Ральфові повітряний поцілунок. Ральф показав, що піймав його, тоді повернувся і ввійшов у туалетну кабіну.

Ральф секунду повагався, не знаючи, що робити з кришкою унітаза, потім згадав лікарняну каталку, яка повинна була б знести йому череп, однак не знесла, підняв кришку й ступнув в унітаз. Він стиснув зуби, приготувавшись до удару в гомілку — одна справа знати, інша — сімдесятирічний досвід зіткнень із різними предметами, — але пройшов крізь унітаз так, немов той був із диму… Або це він був із диму.

Моторошне відчуття невагомості й запаморочення, — Ральфу здавалося, що його зараз знудить. Слідом за цим почуття виснаження, немов з нього висмоктували силу, запозичену в Луїзи. Швидше за все, так воно й було. Урешті-решт, це якась форма телепортації, такої популярної серед письменників-фантастів, — а ця штука вимагає витрати величезної кількості енергії.

Запаморочення минуло, проте його змінило ще більш неприємне відчуття — що він розколотий навпіл. Тепер Ральф бачив повну картину світу, що розпростерся під ним.

«Господи, що ж це сталося зі мною? Що не так?»

Органи чуттів Ральфа раптом відповіли, що нічого особливого не сталося, просто він сягнув неможливого. Кабіна літака була шістдесяти дюймів заввишки. А це означало, що будь-якому пілотові, вищому від Клото й Лахесіса, доведеться згинатися, пробираючись до крісла. Ральф не просто опинився в літаку під час польоту — він потрапив у нього, випроставшись на весь зріст, і зараз так і стояв поза двома кріслами в кабіні пілота. Причина ж його розширеного кругозору була жахаюче проста: голова Ральфа піднімалася над корпусом літака.

Це нагадало Ральфові його старого пса Рекса, який так само висовував голову з відчиненого вікна, нашорошував вуха і дослухався до сонного міста. Ральф заплющив очі.

«А раптом я впаду? Якщо я зможу просунути голову крізь корпус літака, то що завадить мені прослизнути через низ і при цьому не гепнутися з такої висоти на землю? Чи, можливо, крізь землю, а потім і крізь саму “планету”?»

Але нічого не сталося, таке неможливе — принаймні, на цьому рівні, — і йому залишалося лише пам’ятати, з якою легкістю вони з Луїзою піднімалися крізь лікарняні поверхи і як стояли на даху. Якщо він не забуде про це, з ним нічого поганого не станеться. Ральф спробував сконцентруватися на цій думці й, узявши себе в руки, розплющив очі.

Якраз під ним виступало вітрове скло літака. А за склом видавався вперед ніс, увінчаний ртутним мазком пропелера. Гніздо світла, яке Ральф бачив раніше у дверцятах туалетної кабіни, тепер було набагато ближче.

Ральф присів, і його голова безперешкодно прослизнула крізь верх кабіни літака. Присмак металу в роті, наїжачені волоски в носі, немов від електричного розряду, — і ось уже Ральф стояв на колінах між кріслами першого й другого пілотів.

Ральф не замислювався над тим, яке почуття викличе зустріч з Едом за таких дивних, навіть екстравагантних обставин, одначе приступ каяття — не просто жалю, а саме каяття, що охопило його, — дивував. Як і того далекого літнього дня 1992 року, коли Ед зіткнувся з ним, він був у старенькій футболці замість застебнутої на всі гудзики строгої сорочки. Ед дуже схуд — на перший погляд, фунтів на сорок, — що, втім, справляло ефект не виснаження, але героїзму в романтичному стилі. Шкіра Еда була бліда, мов папір, зелені очі за круглими скельцями окулярів а lа Джон Леннон блищали («як смарагди при місячному світлі», — подумав Ральф), губи здавалися яскраво-червоними, немов нафарбованими. Білий шарф із японськими ієрогліфами був зав’язаний навколо голови, вільні кінці його спадали на спину. Оточене грозовими завихреннями аури розумне, жваве обличчя Еда палало лютою рішучістю. Він був прекрасний — прекрасний! — і сильне почуття deja-vu охопило Ральфа. Він розумів, що зараз перед його внутрішнім зором миготять події того дня, коли він став між Едом і здорованем-садівником. Ральф знову ясно бачив той день. Дивитися на Еда, загубленого всередині тайфунної аури, з якої не злітала вгору «мотузочка», було все одно, що бачити розбиту вщент безцінну китайську вазу часів династії Мін.

«По-моєму, він не бачить мене на цьому рівні. Не може бачити».

І немов у відповідь на цю думку, Ед обернувся й подивився просто на Ральфа. У його широко відкритих очах застиг насторожений вираз безумця, у куточках красиво окресленого рота блищала слина. Ральф відхитнувся, подумавши, що він усе ж помітний, але Ед не відреагував на різкий рух Ральфа. Він підозріло оглянув чотири порожніх пасажирські сидіння, немов почув звук звідтіля. Одночасно простягнув руку до картонної коробки, пристебнутої ременем безпеки до крісла другого пілота. Рука погладила коробку, потім потягнулася до голови й поправила шарф. Упоравшись із цим, Ед знову заспівав… Від слів цієї пісні по спині Ральфа струмком побіг холодок:

«Правильно, — подумав Ральф. — Відповідь отримаєш від Аліси, коли вона стане на три метри вищою».

Серце тріпотіло у нього в грудях — навіть піднімаючись на три метри над кабіною пілота, він не був так наляканий, як у момент несподіваного повороту Еда. Ральф був упевнений, що Ед не бачить його, однак той, хто стверджував, що в божевільних почуття більш загострені, аніж у нормальних людей, знав, що каже, — і саме тому Ед усвідомлював, що щось змінилося. Запищало радіо, змусивши обох чоловіків здригнутися.

— Повідомлення для «Чирокі». Ви входите в повітряний простір Деррі на висоті, яка вимагає реєстрації літака. Повторюю, ви входите в контрольований повітряний простір над територією міста. Підніміться на висоту 16 000, «Чирокі», і перейдіть на 170 — один, сім, нуль. А поки що, будь ласка, ідентифікуйте себе, назвіть…

Ед почав люто бити кулаком по панелі. Скло тріснуло, бризнули фонтанчики крові. Вона забризкала приладову дошку, фотографію Елен з Наталі на руках і сіру футболку Еда. Він продовжував бити по радіо, поки голос не перетворився на гуркіт статичних розрядів, а потім узагалі змовк.

— Чудово, — тужливим голосом людини, що звикла розмовляти сама з собою, мовив Ед. — Набагато краще. Ненавиджу всі ці питання. Вони лише…

Побачивши свою закривавлену руку, Ед замовк. Він підняв її, уважно оглянув, потім знову стиснув у кулак. Величезний осколок скла упився в плоть над першою фалангою середнього пальця. Ед витяг його зубами, виплюнув, тоді (у Ральфа від цього жесту кров застигла в жилах) провів кривавим кулаком спершу по одній, потім по другій щоці, залишаючи червоні мітки. Він потягнувся до прикріпленої на стіні еластичної кишені, дістав дзеркальце й помилувався зразком бойового живопису. Мабуть, отримав задоволення, бо посміхнувся й кивнув, перш ніж покласти дзеркальце назад.

— Пам’ятай, що сказав цей соня, — низьким, тужливим голосом порадив собі Ед, а потім надавив на штурвал. Ніс «Чирокі» спрямувався до землі, стрілка альтиметра повільно відступала назад. Тепер просто під ними розкинувся Деррі. Місто скидалося на жменю опалів, розкиданих по темно-блакитному оксамиту.

З отвору в коробці, що розмістилася на кріслі другого пілота, виходили два тонких дротики, приєднані до дверного дзвінка, прикрученого до підлокітника Едового крісла. Ральф вважав, що як тільки в полі зору з’явиться Громадський центр Деррі, Ед покладе палець на білу кнопку, почавши у такий спосіб свій акт камікадзе. А перед самим тараном будинку натисне на кнопку. Бабах — і прощай, життя.

«Розірви дроти, Ральфе! Від’єднай їх!»

Чудова ідея, але був один недолік: на цьому рівні Ральф не міг порвати навіть павутину. А це означало, що йому доведеться опуститися в країну шот-таймерів. Та щойно він приготувався до спуску, як праворуч від нього пролунав м’який голос, що окликнув його на ім’я:

(— Ральфе).

Праворуч? Неможливо. Праворуч нічого не було, крім крісла другого пілота, борту літака й сутінкового повітря Нової Англії. Поздовжній шрам на руці Ральфа почав поколювати, як нитка розжарювання в електрообігрівачі.

(— Ральфе!)

Не дивися. Взагалі не звертай уваги.

Але він не міг. Якась величезна, потужна сила налягла на нього, і голова почала повертатися. Він пручався, усвідомлюючи, що кут крену літака збільшується, але й це не допомогло.

(— Ральфе, подивися на мене — не бійся.)

Він зробив останню розпачливу спробу не послухатись, але вона не вдалася. Голова Ральфа продовжувала повертатися, і раптом виявилося, що він дивиться на свою матір, що вмерла від раку легень чверть століття тому.

Берта Робертс сиділа у плетеному кріслі-гойдалці на відстані метра-півтора за бортом кабіни літака. Вона в’язала, погойдуючись над поверхнею землі. На її ногах були тапочки, оторочені хутром норки, — Ральф подарував їх матері на день її п’ятдесятиліття. Плечі Берти вкривала рожева шаль. Значок з політичним гаслом — «ПЕРЕМОЖЕМО РАЗОМ З ВІЛКІ!»[57] — скріплював шаль на грудях.

«Усе правильно, — подумав Ральф. — Вона носила такі значки замість прикрас — це була її маленька пристрасть. Як же я міг забути?»

Єдиною невідповідністю, що вразила Ральфа (більше, ніж те, що вона була мертва, але в цю мить розгойдувалася в кріслі на висоті шести тисяч футів), було яскраво-червоне в’язання в її руках. Ральф ніколи не бачив, щоб матір в’язала, не був навіть упевнений, що вона володіла цим мистецтвом, однак мати справді в’язала. Спиці так і миготіли в її вправних руках.

(— Мамо? Ма? Це справді ти?)

Спиці завмерли, коли вона відірвалася від кривавого полотна. Так, це його мати — принаймні, такою запам’ятав її Ральф. Вузьке обличчя, брови дашком, карі очі й тугий вузол каштанового із сивими пасмами волосся. І лише стиснуті губи виказували підступ… Поки вона не посміхнулася.

(— Ральфе Робертсе! Я здивована твоїм питанням!)

Однак це не відповідь, подумав Ральф. Він хотів вимовити це вголос, але вирішив, що краще промовчати. Праворуч від Берти в повітрі зависла молочно-біла пляма. Коли Ральф глянув на неї, пляма потемніла, перетворившись у підставку для журналів, яку Ральф зробив у майстерні під час навчання в коледжі. На підставці стосик журналів «Рідерз дайджест» і «Лайф».

Тепер земля далеко внизу зникла, покриваючись коричневими й темно-червоними квадратиками, перетворюючись на лінолеум на підлозі кухні в будинку його дитинства на Річмонд-стріт у Мері-Мід. Спершу крізь підлогу просвічувала земля, геометричні смужки ферм, але потім це зникло. Примарна молочна пляма перетворилася на маминого ангорського кота, що лежав на підвіконні й спостерігав за чайками. Кіт пішов із життя приблизно в той час, коли Ден Мартін і Джеррі Льюїс перестали разом знімати фільми.

(— Той старий має рацію, мій хлопчику. Не треба втручатися в справи лонґ-таймерів. Подбай про свою маму і не думай про те, що тебе не стосується. Не переч мені.)

«Подбай про свою маму… Не переч мені!»

Ці слова прекрасно виражали погляди Берти Робертс на мистецтво виховання дітей. Чи це стосувалося заборони на купання раніше ніж через годину після їжі, чи купівлі картоплі в пройдисвіта Баверса, який намагався покласти на дно пакета гнилі овочі. Пролог («Подбай про свою маму») і епілог («Не переч мені») завжди були однакові. А якщо тобі не вдавалося подбати або не вдавалося не перечити, на сцену виступав Материнський Гнів, і тоді помагай тобі Бог.

Берта схопила спиці й знову заходилася в’язати, знімаючи червоні петлі пальцями, що відливали червонуватим світлом. Ральф вважав, що це лише ілюзія або просто фарба на шерсті виявилася нестійкою і перейшла на пальці матері.

Її пальці? Яка дурнувата помилка. Її пальці.

Ось лише… Над верхньою губою жінки пробивалися вусики. Довгі. Неприємні. І незнайомі. Ральф пам’ятав ніжний пушок над верхньою губою матері, але вусики! Ні. Це було щось нове.

«Нове? Нове? Про що ти думаєш? Вона вмерла через два дні після замаху на Роберта Кеннеді в Лос-Анджелесі, то що ж нового могло з’явитися в ній?»

Дві площини, стикаючись, розпливалися обабіч Берти Робертс, утворюючи стіни кухні, у якій вона проводила стільки часу. На одній стіні висіла знайома Ральфові картина, що зображала сімейство за обідом — батько, мати і двоє діток. Вони передавали один одному картоплю й качани кукурудзи, згадуючи, здавалося, кращі дні. Ніхто з них не помічав п’яту людину — бородатого чоловіка в білому. Причаївшись у кутку, він спостерігав за ними. «ХРИСТОС, НЕВИДИМИЙ ВІДВІДУВАЧ» — було написано внизу картини. Хоча Ральф пам’ятав, що Христос був добрим, соромливим і навряд чи годився на роль таємного підслуховувача й підглядача. Ця версія Христа, однак, мала вигляд холодно замислений… Оцінюючий… На щоках цього чоловіка в білому горів рум’янець, немов він почув щось, що викликало в ньому лють.

(— Мамо? Ти…)

Жінка знову поклала спиці на червоне полотно — дивно сяюче червоне полотно — і рухом руки зупинила його.

(— Мама чи не мама, яка різниця, Ральфе, — просто послухай мене. Не втручайся не в свою справу! Занадто пізно. Ти можеш усе зіпсувати.)

Голос був схожий, але обличчя… В основному шкіра. Гладка, без зморщок шкіра була єдиним об’єктом марнославства Берти Робертс. Шкіра ж створіння, що сиділо у кріслі, здавалася грубою… Більш ніж грубою. Вона була лускатою. А на шиї виднілися дві припухлості (чи це всього лише ранки?). Вигляд цих ранок спричинив жахливий спогад

(«зніми це з мене, Джонні, будь ласка, ЗНІМИ»)

у глибинах мозку Ральфа. І… Її аура. Де її аура?

(— Не думай про мою ауру, не думай про ту стару шльондру, з якою ти зв’язався останнім часом… Можу побитися об заклад, що Керолайн перевертається в гробу.)

Рот жінки в кріслі (не жінки, це щось інше, а зовсім не жінка) більше не був маленький. Нижня губа дуже розпухла. Рот кривився в презирливій усмішці. У дивно знайомій усмішці.

(«Джонні, воно кусає мене. КУСАЄ МЕНЕ!)

Щось неприємно знайоме у вусиках над верхньою губою.

(«Джонні, будь ласка, його очі, чорні очі».)

(«Джонні не допоможе тобі, мій хлопчику. Він не допоміг тобі тоді, не зможе допомогти й тепер.)

Звичайно, не зможе. Його старший брат Джонні помер шість років тому. Помер від серцевого нападу, можливо, такого ж випадкового, як і той, що забрав життя Білла Мак-Говерна і…

Ральф подивився ліворуч, але крісло пілота також зникло разом з Едом Діпно. Ральф побачив стару плиту, на якій його мати готувала в будинку на Річмонд-стріт (заняття, яке не подобалося матері й не виходило в неї все життя), і двері, що вели в їдальню. Він побачив кленовий обідній стіл. У центрі його скляна ваза з вогненно-червоними трояндами. У кожної троянди було обличчя… Криваво-червоне обличчя, що задихалося…

«Але це неправильно, — подумав Ральф. — Усе неправильно. Ніколи в будинку матері не стояли троянди — у неї була алергія на квіти й особливо троянди. Коли мати проходила повз троянди, вона чхала як божевільна. Я бачу троянди тому…»

Він глянув на створіння в кріслі-качалці, на червоні пальці, які, сплавляючись разом, перетворювалися на плавці. Ральф уп’явся в червоне полотно, що лежало на колінах істоти, і шрам на його руці почав поколювати.

«Що ж тут відбувається?»

Але, звичайно, він знав, що саме відбувається; йому досить було лише перевести погляд від червоного «чогось», що сиділо в кріслі, на картину, що висіла на стіні, — ту, що зображала червонолицього сердитого Ісуса, що підглядає за сімейною трапезою. Ральф був не в своєму старому будинку в Мері-Мід і не в літаку, що летів над Деррі.

Він був при дворі Кривавого Царя.

Розділ двадцять дев’ятий

Не роздумуючи, чому і з якою метою він так чинить, Ральф опустив руку в кишеню і стиснув у долоні одну з сережок Луїзи. Здавалося, його рука дуже далеко й належить комусь іншому. Цікава річ: виявляється, досі він не розумів, що таке страх. Звичайно, він думав, що боїться, але це було ілюзією — єдиний раз Ральф наблизився до страху в публічній бібліотеці Деррі, коли Чарлі Пікерінґ застромив у нього ніж і пообіцяв випустити кишки. Однак у порівнянні з тим, що переживав Ральф зараз, це уявлялося лише короткочасним дискомфортом.

«Прийшла зелена людина… Він здавався хорошим, але я можу й помилятися».

Ральф сподівався, що Луїза не помилилася; тому що тепер у нього залишилася лише зелена людина.

Зелена людина й сережки Луїзи.

(— Ральфе! Перестань витати в хмарах! Дивися на свою матір, коли вона розмовляє з тобою! Тобі вже сімдесят, а поводишся ти як шістнадцятирічний недоумок!)

Він обернувся до рибоподібного «чогось» у кріслі. Тепер той лише віддалено нагадував його покійну матір.

(— Ти не моя мати! А я і далі в літаку!)

(— Ні, мій хлопчику. Не варто так думати. Зроби крок з моєї кухні, і падати тобі доведеться дуже довго.)

(— Не витрачай слів. Я бачу, що ти таке.)

«Щось» заговорило голосом людини, яка задихається від гніву, і в грудях у Ральфа похололо.

(— Ні. Може, ти так і вважаєш, але помиляєшся. Так тобі й не захочеться дивитися, якщо я відкину маскування. Повір мені, Ральфе.)

З наростаючим жахом Ральф спостерігав, як ця мати-щось перетворюється на величезного голодного вугра, гострі зуби якого блищали у розкритій пащі, вуса тепер звисали майже до комірця сукні, і далі одягненої на це щось. Зябра, гострі, немов леза, відкривалися й закривалися, оголюючи червону внутрішню пащу. Очі округлялися, зіниці зникали, очниці розходилися в сторони. Зміни тривали, поки опуклі очі не опинилися пообіч лускатого лику створіння.

(— Не смій ворушитися, Ральфе. Можливо, ти загинеш у результаті вибуху, на якому б рівні не перебував — тут ударна хвиля також має силу, як і в будь-якому будинку, — але ця смерть усе-таки краща, ніж моя смерть.)

Чудовисько розкрило пащу. Здавалося, воно глузувало з нього.

(— Хто ти? Кривавий Цар?)

(— Так називає мене Ед — чи не правда, у нас мають бути власні імена? Якщо тобі не подобається звертання «мамо Робертс», чому б не звати мене Цар-рибою? Ти ж чув по радіо про Цар-рибу?)

Звичайно, він про це колись чув… Та тільки справжня Цар-риба ніколи не носила сукні. До того ж справжня Цар-риба була Царицею-рибою й жила в глибинах Барренса.

Якось улітку, коли йому було сім років, рибалячи разом з братом Джонні, Ральф Робертс піймав неймовірних розмірів рибу — це було ще в ті часи, коли без ризику для здоров’я можна було спокійно їсти піймане у водах Барренса. Ральф попросив старшого брата зняти рибину з гачка й помістити її у відро зі свіжою водою. Джонні відмовився, посилаючись на неписаний Кодекс Честі Рибалки: справжній рибалка сам копає хробаків, сам насаджує наживку, сам знімає здобич із гачка.

І тільки набагато пізніше Ральф зрозумів, що Джонні, можливо, намагався приховати в такий спосіб свій власний страх перед величезним і якимось чужорідним створінням, яке піймав його молодший братик у брудних теплих водах ріки.

Ральф усе ж змусив себе доторкнутися до колючого тіла рибини, що звивалася. А Джонні тим часом ще додав жаху, попередивши братика, що варто побоюватися вусів. «Вони отруйні. Боббі Терріолт казав, що дотик вусів може паралізувати людину. Уявляєш, доведеться провести решту життя в інвалідному візку, так що будь обережний, Ральфі».

Ральф щосили намагався зняти рибину з гачка, не торкаючись вусів (не вірячи Джонні щодо їхньої отруйності й у той же час довіряючи повністю), дивився на зябра, очі, вдихав рибний запах. Нарешті усередині рибини щось хруснуло, і Ральф відчув, як звільняється гачок. Струмки крові потекли з куточків рота агонізуючого гіганта. Ральф полегшено зітхнув — як виявилося, передчасно. Рибина, змахнувши хвостом, звільнилася від гачка. Рука, що звільняла гачок, зісковзнула, і два пальці Ральфа миттєво опинилися в зубастій пащі.

Чи було боляче? Ральф не міг згадати. Він пам’ятав лише невдаваний крик жаху, що вирвався з грудей Джонні, і власну впевненість, що риба відкусить йому кілька пальців правої руки. Він пам’ятав свій крик про допомогу, але Джонні лише задкував, обличчя його стало мертвотно-блідим, а рот перетворився на смужку відрази. Ральф що було сили махав рукою, але рибина вчепилась мертвою хваткою, вуса

(отруйні вуса, через них я проведу решту життя в інвалідному візку)

обвивалися навколо зап’ястя, чорні очі невідривно дивилися на нього.

Нарешті Ральфові вдалося вдарити рибину об дерево, переламавши їй хребет. Вона, і далі звиваючись, упала на траву, і Ральф наступив на рибу ногою. З рота вивергнулася блювотина кишок, а з того місця, куди встромився каблук Ральфа, вирвався липкий потік закривавленої ікри. Саме тоді він зрозумів, що це не Цар-риба, а Цариця-риба. Ральф перевів погляд на свою закривавлену, всю у великих лусочках руку і завив, як банші.[58] Коли, намагаючись заспокоїти брата, Джонні доторкнувся до його руки, Ральф кинувся навтьоки й без перепочинку прибіг додому, а потім весь день відмовлявся виходити зі своєї кімнати. Минуло багато часу, перш ніж він зміг з’їсти бодай шматочок риби. Відтоді він узагалі не мав з рибами ніяких справ.

Аж досі.

(— Ральфе?)

Голос Луїзи… Але який далекий! Дуже далекий!

(— Ти повинен негайно щось зробити! Не дозволяй зупиняти себе!)

Тепер Ральф зрозумів, що за червону шаль на колінах матері він сприйняв закривавлену ікру, яка встеляла коліна Кривавого Царя, який тягнувся до Ральфа через це жахливе покривало в удаваній турботі.

(— Щось трапилося, Ральфе? Де болить? Скажи своїй матусі.)

(— Ти не моя мати!)

(— Ні. Я Цариця риб! Узагалі ж, я можу стати ким захочу. Можливо, тобі це невідомо, але зміна форми тіла стала почесним, перевіреним часом звичаєм Деррі.)

(— Ти знайома із зеленою людиною, що приходила до Луїзи?)

(— Звичайно! Я знаю майже всіх, хто живе по сусідству!)

Але Ральф помітив миттєве замішання на лускатій фізіономії.

Знову запалав шрам на руці, і Ральф усвідомив: навіть якщо зараз Луїза й поруч, навряд чи вона може його бачити. Цариця-риба виливала пульсуюче, яскраве світіння, яке поступово огортало Ральфа. Світіння червоне, а не чорне, і це був саван; тепер Ральф знав, як це — бути всередині нього, як бути пійманим у павутину, виткану з найжахливіших страхів, найважчих переживань, що роблять душу хворою. І не існувало можливості виходу, не можна було розрізати цей саван так, як він розпоров саван, що оточував перстень Еда.

«Якщо мені і вдасться звільнитися, — подумав Ральф, — то лише потужним, швидким ривком».

Ральф і далі тримав у руці сережку. Тепер він затиснув її так, що вістря застібки визирало між двома пальцями, які шістдесят три роки тому намагалася відкусити рибина. А потім виголосив коротку молитву, але молився він не Господу, а зеленій людині Луїзи.

Рибина ще трохи нахилилася вперед, підступна усмішка розлилася по безносій морді. Зуби всередині цієї млявої усмішки тепер здавалися ще довшими й гострішими. Ральф помітив краплі безбарвної рідини, що стікала по вусах, і подумав: «Отрута. Провести решту життя в інвалідному візку. Боже, як я боюся. Боюся до смерті».

Луїза, кричачи дуже здалеку: (— Поквапся, Ральфе! ТОБІ ТРЕБА ПОСПІШАТИ!)

А десь ближче кричав маленький хлопчик, кричав і розмахував рукою, намагаючись звільнити пальці, поховані в пащі вагітного чудовиська, яке не бажало розтискати щелепи.

Рибина нахилилася ще нижче. Шурхнула сукня, і Ральф уловив аромат парфумів своєї матері — «Свята Олена», — змішаний із нудотним риб’ячим запахом.

(— Я маю намір довести справу, доручену Еду Діпно, до успішного кінця, Ральфе. Я зроблю все, щоб хлопчик, про якого говорили твої друзі, помер на руках матері, і мені не терпиться побачити його смерть. Я добряче попрацювала в Деррі, а це означає, що мені доведеться покінчити з тобою зараз-таки, негайно. Я…)

Ральф ступнув у бік тухлого смороду. І тепер під обрисом фігури своєї матері, під обрисами Цариці-риби він почав завважувати зовсім іншу фігуру. Фігуру яскравої людини, червоного чоловіка з холодними очима й безжальним ротом. Цей чоловік нагадував Христа, якого Ральф бачив кілька секунд тому… Але не того, зображення якого висіло на стіні кухні його матері.

Вираз подиву прокрався в риб’ячі очі… І в холодні зіниці червоного чоловіка.

(— Що ти робиш? Геть від мене! Чи тобі хочеться провести решту життя в інвалідному візку?)

(— О, я розраховую навіть на гірше — дні моїх перемог все одно залишилися позаду).

Голос набирав сили, він звучав, як голос його матері у хвилини гніву.

(— Слухайся мене, мій хлопчику. Слухайся й не переч.)

На мить наказ, відданий голосом, настільки схожим на голос його матері, змусив Ральфа засумніватися у своїй правоті. Але потім він продовжив рух. Цариця-риба, відкинувшись назад, забила хвостом під домашньою сукнею.

(— Що ти робиш?)

(— Не знаю, можливо, я хочу, просто хочу смикнути тебе за вуса. Переконатися, чи реальні вони.)

І зібравши всю силу волі, щоб не закричати й не втекти, Ральф простягнув уперед праву руку. Сережка Луїзи відчувалася в кулаку теплим маленьким камінчиком. Та й сама Луїза здавалася дуже близькою, що було зовсім не дивно, з огляду на те, скільки її аури він поглинув. Можливо, тепер Луїза стала частиною його самого. Відчуття її присутності приносило глибоке заспокоєння.

(— Ні, ти не посмієш! Тебе одразу ж паралізує!)

(— Риби не отруйні — це всього лише вигадка десятилітньої дитини, ще дужче переляканої, ніж я.)

Ральф потягнувся до вусів правою рукою із затиснутою між пальцями сережкою штирем уперед, і масивна луската голова смикнулась назад, як він і припускав у глибині душі. Голова почала розколюватися й змінюватися, пропускаючи потік червоної аури. «Якщо біль має колір, — подумав Ральф, — то це він». І перш ніж зміни поглибилися, перш ніж істота, тепер уже виразно видима — високий, холодно-красивий блондин із блискучими червоними очима, — змогла вибратися зі створеного нею самою ілюзорного сяйва, Ральф застромив гострий штир сережки просто в чорне, випнуте риб’яче око чудовиська.

Створіння загуділо — як цикада — і спробувало відступити назад. Хвіст заклацав, як аркуш цупкого паперу, що потрапив у лопаті вентилятора. Істота зсунулася в кріслі, що змінювалося, перетворюючись на подобу трону, висіченого з жовтогарячого каменю. А потім хвіст зник, Цариця-риба зникла, і тепер сам Кривавий Цар з перекошеним від болю й подиву обличчям сидів на своєму троні. Одне його око, червоне, немов у рисі, у відблисках пожежі, уп’ялося в Ральфа; інше ж було сповнене лютим розколотим блиском діамантів.

Лівою рукою Ральф потягнувся до покривала з риб’ячої ікри, відкинув його, але нічого не побачив, крім чорноти іншого боку виродка. Іншого боку савана. Виходу.

(— Тебе попередили, клятий шот-таймере! І ти вважаєш, що можеш смикати мене за вуса? Що ж, побачимо. Побачимо!)

І знову Кривавий Цар подався на своєму троні вперед, губи його скривилися, а вціліле око виливало червоне світіння. Ральф заледве стримав бажання відсмикнути спорожнілу праву руку. Замість цього він простягнув її до розкритого рота Кривавого Царя, рота, що намагався проковтнути його руку, як у давні дні це намагалася зробити рибина.

Щось — не плоть — обліпило його руку, а потім почало жалити, як тисяча ґедзів. Водночас Ральф відчув, як справжні зуби — ні, ікла — уп’ялися в його руку. За секунду, якнайбільше дві Кривавий Цар прокусить йому зап’ястя й проковтне кисть.

Ральф заплющив очі й моментально увійшов в уявний потік концентрації, який дозволяє робити переміщення між рівнями, — його біль і страх не стали тут бар’єром, перешкодою. Ось лише цього разу метою був не рух, а запуск. Клото й Лахесіс імплантували міну-пастку в його руку, і тепер був час скористатися нею.

Ральф відчув внутрішній спалах. Шрам на його руці моментально розжарився набіло. Цей жар не завдавав болю, але вирвався з нього розбіжними колами енергій. Його свідомість зафіксувала грандіозний зелений спалах, настільки яскравий, що на мить Ральфові здалося, начебто довкола нього вибухнуло Смарагдове Місто Королівства Оз. Щось (або хтось) кричало. Від високого, ріжучого звуку можна було збожеволіти, слідом за криком почувся глухий удар.

Раптовий вихор сили пронісся мимо Ральфа, поширюючись віялоподібним потоком вітру й зникаючим зеленим світлом. Він уловив дивний, перекошений образ Кривавого Царя, уже не красивого й зовсім не молодого, але древнього, скорченого й найменше подібного до людини з-посеред усіх прибульців, яких коли-небудь заносило на шот-таймерівский рівень існування. Потім щось відкрилося над їхніми головами, оголюючи увесь діапазон темряви, простромлений пересіченими вихровими потоками й різнобарвними променями. Здавалося, Кривавого Царя вітром зносило туди, немов опалий листок. Барви ставали яскравішими, і Ральф відвернувся, піднявши руку, щоб прикрити очі. Він розумів, що між його рівнем і незбагненними шарами іншого існування відкрився канал; і ще він розумів, що коли буде й далі дивитися в це світіння, що все посилюється, на ці

(смертоносні вогні)

бурхливі барви, то смерть стане для нього не гіршим, а найкращим результатом. Він не лише зажмурив очі — він зажмурив свій розум.

А через секунду зникло все — істота, яку Ед знав як Кривавого Царя, кухня в їхньому старому будинку на Річмонд-стріт, крісло-гойдалка його матері. Ральф стояв на колінах футів за шість над носом «Чирокі», піднявши руки вгору, як дитина, якій частенько перепадає від жорстоких батьків, а глянувши вниз, побачив Громадський центр і автостоянку, що примикала до нього. Спершу Ральфові здалося, що це обман, оптична ілюзія, бо ліхтарі автостоянки немов розходилися в боки. Вони нагадували юрбу занадто високих і дуже худих людей, що почали розходитися наприкінці грандіозного видовища. Та й сама стоянка ніби… ну… розширювалася.

«Не розширюється, вона наближається, — подумав Ральф. — Літак знижується. Ед починає виконувати роль камікадзе».

Ральф застиг на місці, не просто здивований, а заворожений. Він перетворився на міфічну проміжну істоту — вочевидь не на бога (жоден бог не може відчувати таку втому й страх), але й не таке земне створіння, як людина. Ось що таке справжній політ, ось що означає дивитися на землю згори, без жодних меж. Це…

(— РАЛЬФЕ!)

Крик Луїзи пістолетним пострілом розірвався у вухах. Ральф здригнувся, і як тільки його погляд відірвався від гіпнотизуючого вигляду розпростертої внизу землі, він зміг рухатися. Підвівшись із колін, він пройшов у літак. Це далося Ральфові легко — так людина долає дорогу додому. Вітер не обдував обличчя й не відкидав волосся із лоба, а коли ліве плече пройшло крізь пропелер «Чирокі», лопаті поранили його не дужче, ніж поранили б дим.

Він побачив бліде красиве обличчя Еда — обличчя вічного мандрівника — «він мандрівником був у цьому світі, — він, як скорботний дух, занесений сюди» — герой поеми,[59] читаючи яку, Керолайн завжди плакала, — і недавнє відчуття жалю й співчуття змінилося гнівом. Дуже важко по-справжньому гніватися на Еда — зрештою, він лише пішак, якого пересувають по шаховій дошці, — і все ж будинок, у який він спрямував свій літак, повен справжніх, реальних людей. Безневинних людей. Ральф помітив дитячу впертість і водночас волю в одурманеному обличчі Еда й, проходячи крізь тонку стінку кабіни пілота, подумав: «На певному рівні, Еде, ти знав, що в тебе ввійшов диявол. Гадаю, ти міг вигнати його… Хіба не казали пан Л. і пан К., що завжди є можливість вибору? А якщо є вибір, отже, ти сам зробив його».

Голова Ральфа піднімалася над літаком, і він знову став на коліна. Панорама Громадського центру заповнила все лобове скло, і Ральф зрозумів, що вже пізно зупиняти Еда.

Діставши з кишені сережку, що залишилася, Ральф і її затиснув між пальцями штирем назовні, потім узявся за кнопку дзвінка. Другою рукою він обхопив дроти, протягнені між коробкою й дзвінком. Заплющив очі й сконцентрувався, викликаючи переміщення. У животі виникло відчуття порожнечі, і Ральф устиг подумати: «Ого! Точнісінько як ліфт-експрес!»

І знову він опинився на рівні шот-таймерів, де не було місця ні для богів і дияволів, ні для лисих лікарів-карликів з їхніми магічними ножицями та скальпелями, ні для будь-яких аур. Він опустився вниз, де ходіння крізь стіни було неможливим. На рівні шот-таймерів він ставав видимим… І, наскільки зрозумів Ральф, Ед дивився на нього:

— Ральфе? — Це був голос людини, яка щойно отямилася після дуже глибокого сну. — Ральфе Робертсе? А що ти тут робиш?

— О, я був поблизу й подумав, що можу забігти в гості, — відповів Ральф. — Зробити візит, так би мовити. — Сказавши це, Ральф вирвав дроти, що відходили від коробки.

— Ні! — крикнув Ед. — О, ні! Ти ж усе зіпсуєш!

«Аякже», — подумав Ральф і потягнувся до штурвала. Тепер Громадський центр був усього за триста п’ятдесят метрів від них, можливо, навіть ближче. Ральф досі не знав, що в коробці, пристебнутій на сидінні другого пілота, — швидше за все, пластикова вибухівка, яку використовують терористи у фільмах за участю Чака Норріса й Стівена Сіґала. Вважалося, що вона абсолютно стабільна — на відміну від нітрогліцерину в «Платі за страх» Клузо,[60] — але навряд чи зараз підходящий час для віри в казки світу кіно. Навіть тверда вибухівка могла вибухнути без детонатора, якщо її скинути з висоти трьох кілометрів.

Ральф до упору повернув штурвал ліворуч. Громадський центр під ними почав розвертатися, немов опинившись зверху величезного колеса.

— Ні, ні, виродку! — заволав Ед, і щось, що нагадувало маленький молоток, врізалося Ральфові в бік, паралізуючи його болем і позбавляючи можливості дихати. Після другого удару рука Ральфа зісковзнула зі штурвала. Ед схопив за штурвал і люто крутнув назад. Громадський центр, що змістився до краю лобового скла, знову почав повертатися до мертвої точки.

Ральф учепився в штурвал. Ед ребром долоні відіпхнув голову Ральфа назад.

— Ну навіщо ти втрутився? — загарчав він. — Чому ти поліз, куди не просили? — Обличчя Еда спотворилося у звіриному оскалі. Поява Ральфа в кабіні пілота мусила б бути для Еда шоком і обеззброїти його, однак цього не сталося.

«Звичайно, ні, адже він божевільний», — подумав Ральф і раптом подумки закричав:

(— Клото! Лахесісе! Допоможіть мені! Заради Бога, допоможіть мені!)

Нічого. Навряд чи його крик вирвався хоч кудись. Він же опустився на рівень шот-таймерів, а це означало, що він залишився сам.

Тепер від Громадського центру їх відділяли всього двісті п’ятдесят-двісті сімдесят метрів. Ральф бачив кожну цеглину, кожне вікно, кожну людину зовні, — він навіть міг розрізнити, хто з них тримає плакати. Люди дивилися вгору, ніби намагаючись зрозуміти, що задумав цей божевільний літак. Ральф поки що не завважував страху на їхніх обличчях, але за три-чотири секунди…

Він знову кинувся до Еда, не звертаючи уваги на ниючий біль у боку. Викинув уперед праву руку, стиснуту в кулак, і великим пальцем просунув гострий штир сережки-пуссету якнайдалі.

Із Кривавим Царем старий трюк спрацював, але тоді Ральф був на вищому рівні, до того ж скористався ефектом несподіванки. На цей раз він теж потягнувся до ока, але в останній момент Едові вдалося ухилитись. Штир сережки устромився в щоку Еда, але той, не випускаючи штурвала, просто відмахнувся, немов від докучливого москіта.

Ральф знову вхопився за штурвал. Ед відіпхнув його, заїхавши кулаком у щелепу. У вухах задзвеніло голосним, чистим, сріблистим звуком. Світ перетворився на сіру, зернисту газетну фотографію.

(— РАЛЬФЕ! ПОКВАПСЯ!)

Кричала Луїза, і тепер вона була нажахана. Ральф знав чому: час минув. У нього залишилося секунд десять, у найкращому разі — двадцять. Він знову подався вперед, але цього разу не до Еда, а до фотографії Елен і Наталі Діпно, що прикривала альтиметр. Ральф схопив її, підняв… А потім зім’яв. Він не знав, на яку саме реакцію сподівається, але те, що сталося далі, перевищило всі його сподівання.

— ВІДДАЙ ЇХ! — заволав Ед. Забувши про штурвал, він кинувся за фотографією. І тут Ральф знову побачив людину, образ якої залишився в його пам’яті з того дня, коли Ед побив Елен, — людину, мабуть, нещасну й залякану силами, які опанували нею. Сльози текли по щоках Еда. Ральф зніяковіло подумав: «Невже він плакав весь цей час?»

— ПОВЕРНИ ЇХ МЕНІ! — заволав Ед, але Ральф більше не був упевнений, що крик звернений саме до нього. Ральфу здалося, що його колишній сусід волає до істоти, що ввійшла в його життя, упевнилася, що їй таке підходить, а потім просто забрала це життя. Луїзина сережка поблискувала в щоці Еда, нагадуючи прикрасу на кшталт тих, які використовували варвари під час похоронних ритуалів.

— ПОВЕРНИ ЇХ МЕНІ! ВОНИ МОЇ!

Ральф тримав зім’яту фотографію так, щоб Ед не міг дістати її. Той рвонув уперед, ремінь безпеки врізався йому в живіт, і Ральф щосили вдарив Еда по горлу, почуваючи одночасно невимовну суміш задоволення й відрази, коли удар припав по гострому випнутому кадику. Ед відкинувся до стінки кабіни, від болю й розгубленості його очі вилазили з орбіт, руки вчепились у горло. Він здавлено хрипів.

Ральф кинувся до штурвала, побачивши, що Громадський центр зі скаженою швидкістю накидається на літак. Він знову повернув штурвал максимально ліворуч, а під ним — просто під ним — Громадський центр почав зміщатися в куток лобового скла літака, який незабаром припинить своє існування… але рухався він з агонізуючою неповороткістю.

Раптом Ральф відчув у кабіні якийсь запах — слабкий, приємний, знайомий аромат. Не встигнувши подумати, що б це могло бути, він побачив щось, що геть вибило його з колії. Це був візок для морозива, який іноді роз’їжджав по Гарріс-авеню.

«Боже мій, — подумав Ральф, радше відчуваючи розгубленість, аніж страх. — Здається, мені доведеться вмерти на холоді серед морозива й вершків».

Запах посилювався, а коли його плечей торкнулися чиїсь руки, Ральф зрозумів, що це Луїза Чесс.

— Піднімайся нагору! — крикнула вона. — Ральфе, дурню, тобі необхідно…

Не роздумуючи, він зробив це. Усередині нього щось спалахнуло, і Ральф почув продовження її фрази тим дивним, проникаючим чином, який радше нагадував думки, ніж мову:

— …піднятися! Відіпхнися ногами!

«Занадто пізно», — подумав він, проте підкорився, відштовхуючись ногами від панелі управління. Луїза піднімалася разом з ним крізь стовп існування, тоді як «Чирокі» стрімко долав останні десятки метрів, що відокремлювали його від землі. Злітаючи нагору, Ральф раптом відчув, як енергія Луїзи огорнула його й висмикнула назад, немов шнур із пружинного пристрою. Його простромило секундне нудотне відчуття польоту у двох напрямках.

Ральф кинув останній погляд на Еда, що притиснувся до стінки кабіни, але по-справжньому він його не бачив. Грозова жовто-сіра аура зникла. Ед також зник, похований у чорному, як ніч у пеклі, савані.

А потім вони з Луїзою падали й летіли одночасно.

Розділ тридцятий

За мить до вибуху Сьюзен Дей, стоячи в гарячих променях софітів перед Громадським центром, проживаючи останні секунди свого казкового, суперечливого життя, говорила:

— Я приїхала в Деррі не для того, щоб зціляти, ображати або підбурювати, — ця ситуація вийшла за рамки політичних міркувань. Насильство не може бути правим. Я тут, щоб попросити вас відкинути упередженість і риторику, щоб допомогти вам знайти можливість зарадити одне одному. Не купуйтеся на привабливість…

Високі вікна уздовж південної стіни Громадського центру раптом спалахнули білим блиском, а тоді вибухнули.

«Чирокі» не зачепив візка для морозива, але той однаково не вцілів. Літак, виконавши в повітрі останній кульбіт, урізався в автостоянку за двадцять п’ять футів від паркана, на якому того ж таки дня Луїза підсмикувала сповзаючу нижню спідницю. Крила з тріском відвалилися, кабіна пілота проломилася крізь пасажирський відсік. Фюзеляж злетів у повітря, мов пляшка шампанського, яку засунули в мікрохвильову піч. Посипалося скло. Хвіст навис над тулубом «Чирокі», мов жало вмираючого скорпіона, наткнувшись на дах «додж»-фургона з написом «ЗАХИСТИМО ПРАВО ЖІНОК НА ВИБІР!» Пролунав жахливий вибух, супроводжуваний скреготом металу.

— Боже… — почав було один з поліцейських, що стояв на краю автостоянки, а потім «С-4», що був у коробці, вибухнув величезним сірим глобусом флегми, ударившись об решки панелі управління, звідки в усі боки повитикалися обірвані дроти. Пластикова бомба оглушливо вибухнула, освітлюючи бігову доріжку Бессі-парку, перетворюючи автостоянку на ураган білого світла й шрапнелі. Джона Лейдекера, що стояв під навісом біля Громадського центру й розмовляв з поліцейським штату, вибуховою хвилею викинуло у двері й пронесло по всьому вестибюлю. Він ударився об стіну й непритомний упав на осколки скла.

Але в порівнянні з тим, з ким він розмовляв, йому просто пощастило — поліцейського штату відкинуло на колону між дверима, і розірвало навпіл.

Ряди автомобілів захистили Громадський центр від серйозних руйнувань, але це стало зрозуміло набагато пізніше. Усередині більше двох тисяч людей спершу завмерли, не розуміючи, що їм робити, і тим паче не усвідомлюючи того, що вони побачили: на їхніх очах найзнаменитішу феміністку Америки обезголовив рваний осколок скла. Її голова пролетіла над шістьма рядами, немов дивний білий м’яч у світлій перуці.

Поки не згасло світло, ніхто не запанікував.

Сімдесят одна людина загинула в панічній тисняві, коли всі кинулися до виходу, а наступного дня заголовки «Деррі ньюс» називали те, що сталося, великою трагедією. Ральф Робертс міг би сказати, що, з огляду на обставини, все минулося ще доволі щасливо. Дуже щасливо.

На балконі з північного боку сиділа Соня Денвілл — жінка, з обличчя якої сходили синці після того, як її востаннє в житті побив чоловік. Вона обіймала за плечі сина Патріка. Книжка-розмальовка із зображенням Рональда й майора Мак-Чіза лежала в нього на колінах, але маля встигло розфарбувати лише золотаві арки. Не те щоб він втратив інтерес, просто йому придумалася власна картинка, і, як це часто бувало з ним у таких випадках, вона прийшла немов із примусу. Більшу частину дня малий міркував над подією в Гай-Рідж — дим, жара, перелякані жінки і два ангели, які спустилися, щоб урятувати їх, — але його чудесна ідея перекрила всі ці думки, і він узявся захоплено малювати. Невдовзі Патріку здалося, що він майже живе у світі, створеному його уявою й намальованому фломастерами.

Він був на диво гарним художником, незважаючи на такий юний вік («Мій маленький геній», — іноді називала його Соня), і його малюнок був набагато кращий, ніж картинка для розфарбовування на звороті. Тим, що вдалося намалювати до того, як відключилася електрика, міг би пишатися обдарований студент-першокурсник школи мистецтв. Посередині аркуша виростала в небо темна, складена із закопченого каменю вежа.[61] Її оточувало поле троянд, таких червоних, що, здавалося, вони ось-ось оживуть. З одного боку стояв чоловік у вицвілих блакитних джинсах. Пласкі груди перехрещувала портупея, з кожного боку звисало по кобурі. А на вершечку вежі чоловік у червоному дивився на воїна зі змішаним виразом ненависті й страху. Його руки, що впиралися в парапет, також були червоні.

Соню заворожила присутність Сьюзен Дей, але вона все ж глянула на малюнок сина. Останні два роки вона розуміла, що її син — натура обдарована, як називають це дитячі психологи. Іноді вона казала собі, що вже звикла до його вишуканих малюнків і пластилінових скульптур, які Патрік називав родиною Клей.[62] Можливо, так воно почасти й було, однак від вигляду саме цього малюнка її охопив тремт, який неможливо було списати лише на емоційний стрес такого жахливого дня.

— Хто це? — якомога спокійніше запитала Соня, показуючи на фігурку, що ревниво визирала з верхнього майданчика темної вежі.

— Червоний Король, — відповів Патрік.

— A-а, Червоний Король. А чоловік із пістолетами, он там?

Коли хлопчик відкрив рота, щоб відповісти, Роберта Гарпер підняла ліву руку (з жалобною пов’язкою) і вказала на жінку, що сиділа поруч із нею.

— Друзі мої, міс Сьюзен Дей! — крикнула вона.

І відповідь Патріка Денвілла на друге запитання матері потонула у бурі оплесків:

— Його звуть Роланд, мамо. Іноді він мені сниться. Він і Червоний Король.

Тепер вони обоє сиділи в темряві, у вухах дзвеніло, а в голові Соні, немов крила млина, вертілися дві думки:

«Невже цей день ніколи не скінчиться? Я ж знала, що не слід приводити його сюди. Невже цей день ніколи не скінчиться? Я ж знала…»

— Мамо, ти мнеш мою картинку! — сказав Патрік, задихаючись, і Соня зрозуміла, що, мабуть, задуже пригорнула до себе синочка. Вона послабила обійми. До них долинали писки, вигуки, бурмотіння з темної ями внизу, де сиділи достатньо багаті люди, щоб заплатити п’ятнадцять доларів «пожертвувань». Крізь цей шум прорвався крик болю, який змусив Соню підстрибнути на місці.

Вибухова хвиля, що накотилася слідом за вибухом, боляче тиснула на вуха й трясла будинок. Оддалені вибухи — на автостоянці в повітря злітали машини — здалися незначними, але Соня відчувала, як щулиться й здригається Патрік.

— Заспокойся, Пете, — сказала вона. — Сталося щось погане, але мені здається, це сталося зовні. — Завдяки тому, що погляд її був прикутий до яскравого сяйва у вікнах, Соня не бачила, як голова її кумира злетіла з плечей, але вона знала, що якимось чином блискавка все-таки вдарила в це місце

(не слід було приводити його сюди, не слід було приводити його сюди)

і що деякі люди внизу охоплені панікою. Якщо запанікує й вона, то їй і юному Рембрандту не позаздриш.

«Але я цього не зроблю. Не для того я вибралася вранці зі смертельної пастки, щоб панікувати зараз. Хай мені грець, якщо піддамся паніці».

Соня, потягнувшись, взяла Патріка за руку. Долоня його була крижаною.

— Як ти гадаєш, мамо, ангели з’являться знову, щоб урятувати нас? — ледь тремтячим голосом поцікавився малий.

— Ні, — відповіла вона. — Гадаю, цього разу нам краще зробити все самим. І це в наших силах. Адже з нами все гаразд.

— Звичайно, — погодився хлопчик, але потім пригорнувся до матері. У якийсь жахливий момент їй здалося, що Патрік зараз знепритомніє, але він випростався. — На підлозі лежать усі мої книжки, — сказав він. — Мені не хочеться залишати їх тут, особливо ту, у якій хлопчик Бартолом’ю ніяк не може зняти із себе капелюха. Ми йдемо, мамо?

— Так. Як тільки люди припинять бігати й метатися. Коли я скажу, ми встанемо й підемо — підемо — до дверей. Я не понесу тебе, але піду позаду, притримуючи за плечі. Ти зрозумів, Пете?

— Так, мамо. — І жодних запитань. Жодних ридань. Лише книжки, вручені їй на збереження. А малюнок він тримав сам. Жінка пригорнула до себе сина й поцілувала в щоку.

Вони просиділи на своїх місцях хвилин п’ять, поки Соня повільно не полічила до трьохсот. Вона відчувала, що більшість їхніх сусідів уже розійшлися, коли дораховувала до кінця першої сотні, але змусила себе чекати. Тепер Соня дещо розрізняла в темряві, щоб повірити — так, на вулиці щось палахкотить, але десь за дальнім рогом будинку. Їм пощастило! Вона чула завивання сирен поліцейських машин, «швидкої допомоги» і пожежних.

Соня підвелася:

— Ходімо. Тримайся попереду мене.

Патрік Денвілл зробив крок по проходу, мамині долоні притримували його за плечі. Він вів її нагору сходами до тьмяного мерехтіння жовтого світла, лише раз зупинившись, коли попереду мигнула тінь — хтось біг. Рука матері стисла плече малого і смикнула сина вбік.

— Прокляті друзі життя! — вигукнув чоловік, який біг. — Трахані гівнюки! Я повбивав би їх, усіх!

Потім він зник, і Пет знову рушив сходами. Тепер у хлопчикові відчувався спокій, відсутність страху, і це сповнило серце Соні любов’ю й дивним неспокоєм. Він був такий чудовий, її син, такий особливий… Але світ не любить інакших. Світ намагається вирвати їх із коренем, як бур’яни.

Нарешті вони дісталися до коридора. Кілька людей у глибокому шоку металися там, їхні очі були затуманені, а роти відкриті, вони нагадували зомбі з фільмів жахів. Соня, тільки-но глянувши на них, спрямувала Пета до сходів. За три хвилини вони, живі-здорові, вийшли в палаючу ніч, а на всіх рівнях Всесвіту Визначеність і Випадковість пішли своїм звичайним курсом. Світи, на мить стрепенувшись на своїх орбітах, заспокоїлися, і в одному з цих світів, у пустелі, що була апотеозою всіх пустель, чоловік на ім’я Роланд перевернувся у своєму спальному мішку й спокійно заснув під чужими зорями.

У протилежному кінці міста, в Строуфорд-парку, відчинилися дверцята туалету з табличкою «ЧОЛОВІЧИЙ», і в тумані з них вилетіли, тримаючись один за одного, Луїза Чесс і Ральф Робертс. Зсередини почулось, як урізається в землю «Чирокі», а потім вибухає. Спалахнуло біле світло, і блакитні стінки кабіни вигинались, немов невідомий гігант гатив по них ізсередини кулаками. За секунду почувся ще один вибух, він луною прокотився в повітрі. Другий пролунав слабше, але більш реально.

Ноги в Луїзи підкосилися, і вона впала на траву з криком полегшення. Ральф приземлився поруч, але затим ривком сів. Не вірячи своїм очам, він дивився на Громадський центр, над яким завис вогняний кулак. Ліловий синець завбільшки з круглу дверну ручку проявлявся на його обличчі в тому місці, куди припав удар Еда. Лівий бік і далі болів, але навряд чи ребра були зламані.

(— Луїзо, з тобою все гаразд?)

Вона нерозуміюче подивилася на нього, потім обмацала обличчя, шию й плечі з такою милою, властивою «нашій Луїзі» уважністю, що Ральф розсміявся. Він просто не міг стриматися. Луїза непевно посміхнулася у відповідь:

(— Здається, все нормально. Я навіть упевнена в цьому.)

(— Що ти там робила? Ти ж могла загинути!)

Луїза, яка знову помолодшала (Ральф вважав, що до цього факту має відношення п’яничка, що випадково трапився їй на очі), глянула на нього:

(— Можливо, я й старомодна, Ральфе, але якщо ти вважаєш, що наступні двадцять років я проведу, зойкаючи й зомліваючи, як героїні улюблених романів Міни, тоді тобі краще підшукати собі іншу жінку).

Ральф розгубився на секунду, потім підняв Луїзу на ноги й пригорнув. Луїза обняла його у відповідь. Вона була такою теплою, такою близькою. Ральф подумав про подібність між самотністю й безсонням — і те й інше хитре й підступне, до того ж вони ще й друзі розпачу і вороги любові, — але потім відкинув думки і поцілував Луїзу.

Клото й Лахесіс, що стояли на вершині пагорба, схвильовано побігли вниз, до Луїзи й Ральфа, які, не відриваючись, дивилися один на одного, мов підлітки, що переживають перше кохання. Здалеку чулися звуки сирен, що нагадували голоси з нічного кошмару. Вогненний стовп, який позначав могилу Еда Діпно, став таким яскравим, що на нього неможливо було дивитися. Ральф чув оддалений гуркіт — то вибухали автомобілі, — й згадав про своє авто, покинуте десь на узбіччі. Він вирішив, що це на краще. Занадто він старий, щоб сідати за кермо.

Клото: (— 3 вами обома все гаразд?)

Ральф: (— Усе добре, Луїза витягла мене звідти. Вона врятувала мені життя).

Лахесіс: (— Так. Ми бачили, як вона входила. Дуже сміливий вчинок).

«До того ж абсолютно незрозумілий і збиває з пантелику, правильно, пане Л.? — подумав Ральф. — Ви дивилися й захоплювалися… Але навряд чи розумієте, як і чому вона зробила саме це. Гадаю, що для вас і вашого друга ідея ризику здається настільки ж незрозумілою, як і ідея любові».

Уперше Ральф відчув жаль до маленьких лисих лікарів, усвідомивши певну іронію їхнього життя: обидва розуміють, що шот-таймери, чиє існування вони послані переривати, мають насичене внутрішнє життя, обидва не можуть осягнути реальність цього життя, не можуть оцінити їхні емоції або вчинки — іноді шляхетні, іноді дурнуваті, які є наслідком почуттів цих шот-таймерів. Пан К. і пан Л. вивчають турботи шот-таймерів, немов той англієць, що вивчає карти, складені дослідниками епохи королеви Вікторії, — дослідниками, експедиції яких у більшості випадків фінансували ці ж таки багаті, але боязкі джентльмени. Своїми доглянутими м’якими пальчиками філантропи водили по паперових ріках, вод яких їм ніколи не побачити, і по паперовим джунглях, у заростях яких їм ніколи не побувати. Вони живуть у страхітливій незрозумілості й замішанні, які видають за уяву.

Клото й Лахесіс запрограмовані з неабиякою ефективністю, але вони не знають ні насолоди ризиків, ні гіркоти втрат. Найбільше їхнє досягнення з царини емоцій — страх, що Ральф і Луїза спробують самостійно перехопити улюбленого хіміка-дослідника Кривавого Царя, і той приб’є їх, наче мух. Лисі лікарі-карлики довго живуть, але, незважаючи на їхні блискучі, немов політ бабки, аури, Ральф підозрював, що це сірі життя. Він дивився на їхні гладкі, дивно дитячі обличчя з надійного раю обіймів Луїзи й згадав, як злякався, зіткнувшись із ними вперше. Відтоді він відкрив, що страх не витримує випробування знайомством, не кажучи вже про знання. А тепер вони з Луїзою володіли і сим і тим.

Клото й Лахесіс стривожено дивилися на Ральфа, а той раптом зрозумів, що в нього немає ані найменшого бажання заспокоювати їх. Почуття, що виникло в них, здалося Ральфові цілком закономірним і заслуженим.

Ральф: (— Так, вона дуже хоробра, я її дуже люблю і вважаю, що ми будемо щасливі доти, доки…)

Він замовк, а Луїза поворухнулася в його обіймах. З подивом і полегшенням Ральф зрозумів, що вона засинає.

(— Доки, Ральфе?)

(— Гадаю, доки ми належимо до світу шот-таймерів, — завжди існує «до», і я вважаю, що це цілком нормально.)

Лахесіс: (— Що ж, здається, це прощальна промова).

Ральф несподівано для самого себе посміхнувся, згадавши «Самотнього бурлаку» — радіопередачу, в якій майже кожний епізод закінчувався подібною фразою в різних варіантах. Він потягнувся до Лахесіса, коли маленький чоловічок уже зібрався йти.

Ральф: (— Хвилиночку… Не кваптеся, друзі).

Клото, із ноткою побоювання: (— Щось не так?)

Ральф: (— Мабуть, ні, але після удару в голову й під ребра, після того як я мало не згорів заживо, мені здається, я маю право знати, що все нарешті скінчилося. Згодні? Ваш хлопчик урятований?)

Клото, посміхаючись із очевидним полегшенням: (— Так. Хіба ви не відчуваєте?)

Через вісімнадцять років, перед самою своєю смертю, хлопчик урятує життя двом чоловікам, які без нього загинули б… А один із тих чоловіків не повинен умирати, щоб зберегти баланс між Визначеністю і Випадковістю).

Луїза: (— Досить про це. Я хочу знати, чи можемо ми повернутися назад і стати постійними жителями рівня шот-таймерів?)

Лахесіс: (— Не лише можете, Луїзо, але й повинні. Якщо ви з Ральфом ще затримаєтеся хоч трохи вгорі, то вже не зможете повернутися вниз).

Ральф відчув, як Луїза щільніше пригорнулася до нього.

(— Мені це не подобається.)

Клото й Лахесіс із подивом переглянулися — «Як це комусь може не подобатися перебувати вгорі?» — запитали їхні очі. — Потім вони знову подивилися на Ральфа й Луїзу.

Лахесіс: (— Нам уже справді час, але…)

Ральф: (— Почекайте).

Вони стривожено дивилися на нього, поки Ральф повільно закочував рукав светра — тепер рука була вся у висохлій рідині, можливо, іхорі[63] риби, про що йому не хотілося згадувати, — і показав їм білу смужку шраму на передпліччі.

(— Та перестаньте лякатися, хлопці: я просто хочу нагадати, що ви дали мені слово. Не забувайте.)

Клото з видимим полегшенням: (— Можеш покластися на нас, Ральфе. Те, що було твоєю зброєю, тепер є для нас борговим зобов’язанням. Обіцянка не забудеться).

Ральф починав вірити, що все насправді скінчилося. І як це не безумно, певною мірою він шкодував про це. Тепер справжнє життя — життя, що проходить на нижніх стосовно цих рівнів поверхах, — здавалося міражем, і Ральф зрозумів, що Лахесіс мав на увазі, кажучи, що вони не зможуть повернутися до своїх нормальних життів, якщо затримаються тут довше.

Лахесіс: (— Нам справді час. Удачі вам і щастя, Ральфе і Луїзо. Ми ніколи не забудемо, що ви зробили для нас).

Ральф: (— Чи був у нас вибір? Був?)

Лахесіс, дуже м’яко: (— Ми ж вам казали, хіба не так? Для шот-таймерів завжди є вибір. Нам це здається моторошним… Але й прекрасним).

Ральф: (— Скажіть, ви коли-небудь потискали руки?)

Клото й Лахесіс здивовано переглянулися, і Ральф відчув, як між лікарями відбувся швидкий телепатичний обмін думками. Коли вони знову подивилися на Ральфа, обидва нервово посміхалися — немов підлітки, які вирішили, що коли їм не вистачить сміливості покататися на великих американських гірках цього літа, то вони ніколи не стануть справжніми чоловіками.

Клото: (— Ми багато разів спостерігали за цим звичаєм, але… Самі ніколи…)

Ральф глянув на Луїзу й побачив, що вона посміхається… Але йому здалося, що в її очах блищать сльози.

Спершу він простягнув руку Лахесісу, тому що містер Л. здавався сміливішим, ніж його колега:

— Нумо ж, пане Л.!

Лахесіс так довго дивився на долоню Ральфа, що тому здалося, начебто він ніколи не зробить цього, незважаючи на виразне бажання. Потім, дуже несміло, він простягнув свою маленьку долоню й дозволив великій долоні Ральфа обхопити її. Плоть Ральфа завібрувала, коли їхні аури спершу стикнулися, а потім змішалися… І в цьому злитті він побачив цілу серію приємних, дуже гарних сріблистих візерунків. Вони нагадали Ральфові японські ієрогліфи на шарфі Еда.

Він двічі потиснув руку Лахесісу, повільно й сухувато, а потім відпустив його долоню. Тривожний вираз на обличчі Лахесіса змінився посмішкою. Він повернувся до свого партнера:

(— Його сила майже повністю не захищена під час цієї церемонії! Я відчув її! Вона прекрасна!)

Клото простягнув свою руку, а за мить до того, як їхні долоні зустрілися, він зажмурився, ніби приготувавшись до хворобливого уколу. А в цей час Лахесіс тиснув руку Луїзі й посміхався, немов водевільний танцюрист, викликаний на біс.

Клото, здавалося, осмілів і міцно потиснув долоню Ральфа. Той посміхнувся:

(— Сприймай її легше, пане К.)

Клото прибрав руку. Здавалося, він підшукував потрібну відповідь.

(— Спасибі, Ральфе. Я буду потискувати руки за найменшої можливості. Правильно?)

Ральф розреготався. Клото, який повертався в цей час до Луїзи, щоб обмінятися з нею рукостисканням, розгублено посміхнувся, і Ральф поплескав його по спині:

(— Ви правильно зрозуміли, пане К. Абсолютно правильно).

Ральф обійняв Луїзу й востаннє глянув на лисих лікарів-карликів.

(— Я ж іще зустрінуся з вами?)

Клото: (— Так, Ральфе).

Ральф: (— От і чудово. Мені достатньо ще років сімдесят, чому б вам не занести цю дату до свого календаря?)

Вони відповіли посмішкою політиків, що анітрошки не здивувало Ральфа. Він злегка їм уклонився, потім обійняв Луїзу за плечі й спостерігав, як пан К. і пан Л. повільно сходили з пагорба. Лахесіс відчинив дверцята кабіни з написом «ЧОЛОВІЧИЙ»; Клото став у дверях жіночої кабіни. Лахесіс, посміхнувшись, помахав рукою. Клото підняв ножиці з довгими лезами в жесті своєрідного салюту.

Ральф і Луїза помахали у відповідь.

Лисі лікарі ввійшли усередину й зачинили за собою двері.

Луїза втерла сльози й обернулася до Ральфа:

(— І все? Це все?)

Ральф кивнув.

(— І що нам тепер робити?)

Ральф зігнув руку:

(— Можу я провести вас додому, пані?)

Посміхаючись, вона взяла його під руку:

(— Спасибі, сер. Звичайно, можете).

Вони вийшли зі Строуфорд-парку, повертаючись на рівень шот-таймерів, зісковзуючи вниз на своє звичне місце в ієрархії без поспіху й нервозності — навіть не усвідомлюючи, що це відбувається, поки воно не відбулося.

Деррі стогнав від паніки й потів від збудження.

Завивали сирени, люди викрикували з вікон другого поверху в пошуках друзів, що проходили по тротуару, а на кожному перехресті збиралися юрби цікавих, що видивлялися на пожежу.

Ральф і Луїза не звертали уваги на шум і метушню навколо них. Вони повільно піднімалися по Ап-майл-гілл, з кожним кроком відчуваючи все більшу втому, — здавалося, виснаження навалювалося на них мішками, повними піску. Калюжа білого світла, що позначала паркувальний майданчик біля «Червоного яблука», здавалася неймовірно далекою, хоча Ральф знав, що до неї всього три невеликих квартали.

Але що ще гірше, від ранку похолодало ступенів на п’ятнадцять, до того ж посилився вітер, а вони були одягнені зовсім не на таку погоду. Ральф підозрював, що це означало перший справжній осінній бал і кінець бабиного літа.

Фей Чепін, Дон Візі й Стен Еберлі квапилися їм назустріч, — мабуть, ішли в бік Строуфорд-парку. Польовий бінокль, у який Дон іноді спостерігав за приземленням літаків, висів на шиї Фея. А зважаючи на Дона, лисіючого й огрядного, їхня подібність із більш відомим тріо була просто неминуча. «Три коміки Апокаліпсису», — подумав Ральф і посміхнувся.

— Ральфе! — вигукнув Фей. Він часто дихав. Вітер раз у раз здував волосся йому на чоло, і Фей нетерпляче відкидав його назад. — Уявляєш, Громадський центр вибухнув! Хтось скинув бомбу з легкого літака! Ми чули, що загинуло близько тисячі людей!

— Я чув те саме, — похмуро погодився Ральф. — Ми з Луїзою щойно з парку. Знаєш, звідти центр прекрасно видно.

— Господи, я знаю це, я прожив у Деррі все своє кляте життя. Як ти гадаєш, куди ми йдемо? Ходімо назад з нами!

— Ми з Луїзою саме йдемо до неї додому, хочемо довідатися, що повідомлять з цього приводу в новинах. Можливо, ми приєднаємося до вас пізніше.

— Добре. А що в тебе з головою, Ральфе?

На мить Ральф застиг — що він зробив зі своєю головою? — а потім, немов у повторі нічного кошмару, побачив оскал на обличчі Еда й погляд його божевільних очей. «О, ні! — кричав на нього Ед. — Ти все зіпсуєш».

— Ми бігли, бажаючи краще все розгледіти, і Ральф наткнувся на дерево, — втрутилася Луїза. — Добре, що хоч він не в лікарні.

Дон розсміявся, але якось неприємно. Фей узагалі не звертав на них уваги. Однак Стен уважно слухав і не сміявся. Він пильно дивився на них.

— Луїзо, — мовив він.

— Що?

— Ти знаєш, що до зап’ястя в тебе прив’язаний тапок?

Жінка глянула на свою руку. Ральф гарячково шукав пояснення. Але Луїза, піднявши очі на Стена, сліпуче посміхнулася.

— Так! — сказала вона. — Правда, цікавий вигляд? Щось на кшталт… величезного браслета!

— Ага, — промимрив Стен. — Звичайно. — Але тепер він уже не дивився на тапок, він дивився на Луїзине обличчя. Ральф затурбувався, які пояснення щодо змін своєї зовнішності вони зможуть надати завтра при світлі дня.

— Ходімо! — нетерпляче крикнув Фей. — Ходімо швидше!

Вони пішли далі (Стен кинув на них останній підозрілий погляд через плече).

— Боже, як це нерозумно, — завважила Луїза. — Але треба ж було щось сказати.

— Вийшло просто чудово.

— Ну, як тільки я відкриваю рота, з нього завжди щось вивалюється, — сказала вона. — Це один з двох моїх талантів, другий же стосується здатності стеребенити велику коробку кукурудзяних пластівців за час кіносеансу. — Луїза відв’язала тапок Елен і подивилася на нього. — 3 нею все гаразд, адже так?

— Так, — погодився Ральф і потягнувся до тапка, але тут зрозумів, що в нього уже щось є в лівій руці. Він так довго стискав пальці, що вони одерев’яніли й не бажали відкриватися. Коли ж долоня розкрилася, Ральф побачив ум’ятини від нігтів, що впилися в долоню. І тут Ральф усвідомив, що хоча його власна обручка на місці, перстень Еда зник. Здавалося, він цілком упору, але все одно зісковзнув з його пальця за останні півгодини.

«А може, й ні, — прошептав голос, і Ральф здивувався, що на цей раз він не належить Керолайн. Це був голос Білла Мак-Ґоверна. — Може, він просто зник. Усяке буває».

Але Ральф так не думав. У нього виникла думка, що обручка Еда наділена силами, які зовсім не зобов’язані вмирати разом із власником. Перстень, знайдений Білбо Баґінсом і неохоче подарований ним своєму племінникові Фродо, здатний був вирушати за власним бажанням куди завгодно… І коли завгодно. Можливо, перстень Еда мав подібну якість.

Не встиг Ральф розвинути цю думку, як Луїза поміняла тапок Елен на затиснуту в його руці річ — зім’ятий шматочок паперу. Вона розправила його й глянула. Її цікавість змінилася смутком.

— Я пам’ятаю цю фотографію, — сказала вона. — Точно таке ж фото в позолоченій рамочці стояло на полиці каміна в їхній вітальні. Воно було сімейною гордістю.

Ральф кивнув:

— Швидше за все, Ед носив фотографію в гаманці. Вона була на панелі управління в літаку. Поки я не взяв її, Ед бив мене, не докладаючи ніяких видимих зусиль. Єдине, що я міг придумати, це схопити фотографію. Коли я взяв її, він забув про Громадський центр і перемкнув свою увагу на них. Останні його слова були: «Поверни їх мені! Вони мої!»

— Але чи звертався він до тебе?

Ральф засунув тапок у задню кишеню штанів і похитав головою:

— Ні. Я так не думаю.

— Елен була в Громадському центрі сьогодні ввечері?

— Так. — Ральф згадав, який вигляд вона мала в Гай-Рідж — бліде обличчя й почервонілі від диму очі. «Якщо вони зупинять нас зараз, виходить, переможуть вони, — сказала вона. — Невже не зрозуміло?»

І тепер він справді розумів.

Ральф забрав у Луїзи фотографію, знову зім’яв її й підійшов до сміттєвої урни на розі Гарріс-авеню й Коссат-лейн.

— Ми візьмемо в них інше фото, щоб поставити його на нашу полицю над каміном. Менш формальне. А це… Я не хочу його.

Він жбурнув маленьку грудку в урну, але вітер, вибравши саме цей момент, підхопив фотографію Елен і Наталі своїм холодним подихом. Ральф і Луїза, немов загіпнотизовані, спостерігали за кружлянням знімка. Саме Луїза першою відвела очі. З легкою посмішкою на губах вона подивилася на Ральфа.

— Невже я почула від тебе алегоричну пропозицію руки і серця, чи я просто втомилася? — запитала вона.

Ральф відкрив було рот для відповіді, але на них налетів ще один порив вітру, такий сильний, що вони зажмурилися. Коли Ральф розплющив очі, Луїза вже піднімалася по пагорбу.

— Усе можливо, Луїзо, — сказав він. — Тепер я це знаю.

Хвилин за п’ять ключ повернувся в замку вхідних дверей будинку Луїзи. Вона пропустила Ральфа вперед і щільно зачинила двері, залишаючи зовні вітряну, сердиту ніч. Ральф пройшов у вітальню й зупинився б тут, але його супутниця навіть не вагалася. І далі тримаючи його за руку, не захоплюючи його за собою (але, цілком очевидно, маючи намір це зробити, якщо він почне відставати), Луїза вказала на спальню.

Ральф глянув на неї. Луїза була спокійною… І раптом він знову відчув внутрішній спалах. Він спостерігав, як навколо неї сірою трояндою розцвітає аура. Усе ще зменшена, але поступово, усе виразніше відновлювана.

(— Луїзо, ти впевнена, що хочеш цього?)

(— Звичайно! Невже ти вважаєш, що після всього пережитого я, потріпавши тебе по щоці, відправлю додому?)

І раптом посміхнулася — грайливою бешкетною посмішкою:

(— І крім того, Ральфе, невже сьогодні ти відчуваєш у собі бажання? Скажи мені правду).

Ральф подумав, розсміявся й обійняв її. Губи Луїзи були ніжні й злегка вологі, як шкірка персика. Поцілунок, здавалося, пронісся по всьому його тілу, але відчуття в основному зосередилися на губах, нагадуючи слабкий розряд електричного струму. Коли їхні губи роз’єдналися, Ральф був збуджений дужче, ніж будь-коли… Але він відчував і неабияке роздратування.

(— А що, коли я скажу так, Луїзо? Що, коли я скажу, що в мене є бажання кохатися?)

Вона відступила на крок і оцінююче подивилася на нього, немов намагаючись вирішити, чи справді він хоче, чи це звичайна чоловіча бравада. І одночасно її руки скинулися до ґудзиків сукні. Коли Ральф заходився допомагати їй, він помітив чудову річ: Луїза знову мала молодший вигляд. Не на сорок, навіть при всій уяві, але не більше п’ятдесяти… Причому молодих п’ятдесяти. Звичайно, допоміг поцілунок, але найдивніше, що вона й не здогадувалась, коли скористалася послугою Ральфа, як раніше допомогою п’янички. І що в цьому поганого?

Луїза закінчила свою інспекцію, подалася вперед і чмокнула Ральфа в щоку:

(— Мені здається, пізніше в нас буде скільки завгодно часу, Ральфе, — але сьогоднішня ніч для сну).

Звичайно, вона права. П’ять хвилин тому Ральф згоряв від бажання — йому завжди подобався акт фізичного кохання, до того ж він давно вже був позбавлений цього задоволення. Але, як не дивно, спалах зник. Однак за цим Ральф не шкодував. Він знав, куди той подівся.

(— Гаразд, Луїзо, — сьогоднішня ніч для сну.)

Вона зникла у ванній, запрацював душ. За кілька хвилин Ральф почув, як Луїза чистить зуби. Як чудово довідатися, що вони в неї все ще є. За десять хвилин її відсутності Ральфу вдалося багато чого зняти з себе, хоча ниючий біль у ребрах сповільнив роздягання. Нарешті він упорався зі светром Мак-Ґоверна та з туфлями. Потім була сорочка, і він саме порався коло застібки ременя, коли з відкинутим назад волоссям з’явилася сяюча Луїза. Ральф був уражений її красою і раптово відчув себе занадто великим і дурним (не кажучи вже про старість). Вона була в довгій рожевій шовковій нічній сорочці, від рук плинув аромат крему. Чудовий запах.

— Дозволь, я допоможу, — сказала вона і швидко розстебнула ремінь, перш ніж він встиг що-небудь відповісти. — У рухах Луїзи не було нічого еротичного, вона діяла із вправністю жінки, що часто допомагала чоловікові одягатися й роздягатися в останній рік його життя.

— Ми знову опустилися вниз, — мовив Ральф. — Цього разу я навіть не відчув, як це відбулося.

— А я відчула, коли стояла під душем. І, взагалі ж, навіть зраділа. Дуже важко намагатися вимити голову крізь видиму ауру.

А на вулиці лютував вітер, трусив будинок і понуро завивав. Вони подивилися у вікно, і хоча знову перебували на рівні шот-таймерів, Ральф був упевнений, що Луїза розділяє його думки: десь там зараз Атропос, геть розчарований ходом подій, але не зломлений, закривавлений, але не скорений, принижений, але не знищений. «Тепер вони зможуть називати його Старим Одновухим», — подумав Ральф і зіщулився. Він уявив Атропоса, що гасає по наляканому, схвильованому містечку, немов астероїд, Атропоса, що крадеться й ховається, викрадає сувеніри і відрізає «мотузочки»… Інакше кажучи — знаходить розраду в роботі. Майже неможливо було повірити, що не так давно він, Ральф, сидів верхи на цьому створінні, орудуючи його ж власним скальпелем. «Де ж я набрався стільки мужності?» — дивувався він, але відповідь йому була відома. Відвагу він черпав від брильянтових сережок, просунутих у вуха створіння. Чи знав Атропос, що ці сережки стали його найбільшою помилкою? Можливо, ні. По-своєму лікар № 3 ще більший неук у мотиваціях учинків шот-таймерів, ніж Клото й Лахесіс.

Ральф обернувся до Луїзи і взяв її за руки:

— Я знову загубив твої сережки. Думаю, цього разу вони зникли на добро. Мені дуже шкода.

— Не вибачайся. Згадай, вони й так уже були загублені. І мене більше не хвилюють Гарольд і Дженет, тому що тепер у мене є друг, який прийде на порятунок, якщо люди неналежно поводитимуться зі мною або коли я просто злякаюся. Адже так?

— Так. Безсумнівно.

Луїза обійняла Ральфа, міцно пригорнулася до нього, і вони знову поцілувалися. Цілком очевидно, що вона нічого не забула про поцілунки, до того ж Ральфові здалося, що в цій сфері вона була добре обізнана.

— Роздягайся і йди під душ.

Ральф хотів було сказати, що моментально засне, як тільки до його голови торкнуться струмені теплої води. Але тут Луїза додала дещо, від чого він поспішно змінив своє рішення.

— Не ображайся, але від тебе пахне, особливо від рук. Точно так само пахло від рук мого брата Віка, коли він цілими днями чистив рибу.

За дві хвилини Ральф уже стояв під душем, намилившись від голови до п’ят.

Коли Ральф вийшов з ванної, Луїза сховалася під двома пуховими ковдрами. Виднілося лише її обличчя, та й то починаючи від носа. Ральф бігцем перетнув кімнату, соромлячись худих ніг і великого живота. Він відкинув ковдру і швидко пірнув під неї, завмерши, коли прохолодні простирадла торкнулися розпашілої від води шкіри.

Луїза відразу ж сковзнула на його бік ліжка й оповила Ральфа рукою. Він, уткнувшись обличчям в її волосся, дозволив собі розслабитися. Було просто чудово лежати поряд із Луїзою під теплою ковдрою, коли надворі завивав вітер, трясучи скло в рамах. Однаково що в раю.

— Хвалити Бога, що в моїй постелі чоловік, — сонно мовила Луїза.

— Хвалити Бога, що це я, — відгукнувся Ральф, а вона розсміялася.

— Як твої ребра? Може, принести тобі аспірин?

— Не треба. Я певен, що вранці біль відновиться, але зараз теплий душ сотворив диво. — Думка про те, що може й чого не може статися вранці, розбудила питання, яке дрімало десь у голові, чекаючи, мабуть, свого часу.

— Луїзо?

— М-м-м-м?

Подумки Ральф побачив, як він схоплюється в темряві, глибоко втомлений, але абсолютно не сонний (безсумнівно, це було одним з найжорстокіших світових парадоксів), як тільки на електронному годиннику з’являються цифри 3.47 або 3.48, і кожна година триває так довго, що за цей час можна побудувати величну піраміду Хеопса.

— Як ти гадаєш, ми будемо спати всю ніч? — запитав він.

— Так, — упевнено відповіла Луїза. — Гадаю, тепер ми будемо спати дуже добре.

І за мить Луїза вже спала.

Ральф не спав ще хвилин п’ять, обіймаючи жінку, вдихаючи чудовий аромат, що виходив від її теплого тіла, розкішного й гладенького, на дотик мов шовк, — іще дивовижнішого, ніж події, що привели його сюди. Ральфа переповнювало глибоке, старе як світ, солодке почуття, пізнаване, але наразі безіменне, — можливо, тому, що воно так давно зникло з його життя.

Надворі завивав вітер — глухий, порожній звук у ринві, немов найбільший у світі хлопчисько — Нірвана — дув у горлечко найбільшої у світі пляшки, і Ральфові здалося, що, можливо, у житті немає нічого кращого, ніж лежати в м’якому ліжку, обіймаючи сплячу жінку, коли осінній вітер стогне зовні твого раю.

Але все-таки було й краще — принаймні одне, — відчуття засинання, м’якого занурення в прекрасну ніч, сковзання в потік невідомого, — так каное зісковзує зі стапеля й плавно рухається по водах широкої, величної ріки в яскравий сонячний день.

«Із усіх речей, які привносять радість у наші шот-таймерівські життя, сон, вочевидь, найкращий», — подумав Ральф.

І знову на вулиці бушував вітер (тепер його завивання чулося оддалік), а коли Ральф відчув, що хвилі величезної ріки прийняли його, він нарешті зміг визначити почуття, яке охопило його, коли Луїза, оповивши його рукою, легко й довірливо, немов дитина, заснула поруч. У цього переживання безліч імен — мир, безтурботність, здійснення мрій, — але тепер, коли дує вітер, а Луїза злегка похропує уві сні, Ральфові здалося, що це одна з тих рідкісних речей, які відомі, але абсолютно не поіменовані: структура, аура, можливо, цілий рівень існування в потоці буття. Це був ніжний і гладенький червонясто-брунатний спокій; це тиша після виконання важкого й такого важливого завдання.

Коли знову подув вітер, доносячи віддалені звуки сирен, Ральф його не почув. Він спав. Йому приснилося, що він вставав у туалет, і він припускав, що то був не сон. Йому снилося, що вони з Луїзою повільно, солодко, чудово кохалися, і це також цілком могло виявитися не сном. Якщо й були інші сни або моменти пробудження, він їх не пам’ятав, і на цей раз не було ніякого різкого підйому о третій або четвертій ранку. Вони проспали — іноді самі, але частіше пригорнувшись один до одного — до сьомої години суботнього вечора, майже двадцять дві години, і цим усе сказано.

Із заходом сонця Луїза приготувала сніданок — чудові пишні оладки, бекон, смажену картоплю. Поки вона клопотала на кухні, Ральф намагався напружити м’яз, захований глибоко в мозку, — викликати спалах. Але в нього не вийшло. Коли спробувала Луїза, у неї теж нічого не вийшло, хоча Ральф міг заприсягтися, що на мить вона спалахнула, і він побачив газову плиту просто крізь неї.

— Це на краще, — зробила висновок Луїза, розставляючи тарілки.

— Напевно, — погодився Ральф, і далі вважаючи, однак, що в нього усе вийшло б, якби він замість персня, відібраного в Атропоса, загубив перстень, подарований Керолайн, — його мучило відчуття, що якийсь короткий, але значний відрізок його життя викреслений назавжди.

А після двох ночей глибокого сну аури теж почали бліднути. Наступного тижня вони зникли повністю, і Ральф почав думати про те, чи не приснилося йому все це в дивовижному сні. Він знав, що це не так, але все важче й важче було вірити в це знаття. Звичайно, на правій руці залишився шрам, але й тут Ральф сумнівався, чи не походить він із тих років, коли в його волоссі не блищала сивина. Але в глибині душі він і далі вірив, що старість — це міф, або сон, або щось, призначене для людей, не таких особливих, як він.