Безтілесна людина

1. Погроза

Скільки найнесподіваніших припущень можна було почути, коли мова заходила про вбивство професора Грімо та про ще одне, вчинене згодом на Каліостро-стріт. І не без підстав. Ті з друзів доктора Фелла, хто полюбляє неймовірні пригоди, не знайдуть у переліку його справ ні неймовірнішої, ні жахливішої. І в тому, і в тому випадку злочинець мав бути не лише невидимим, а й легшим за повітря. Як запевняють свідки, він, убивши свою першу жертву, зник у повному розумінні цього слова. Другу жертву злочинець убив посеред безлюдної вулиці, проте ні свідки, які були тоді в різних її кінцях, ні взагалі жодна жива душа його не бачили; не залишив убивця на снігу й слідів ніг.

Старший інспектор поліції Хедлі ніколи, звичайно, не вірив у домовиків та чаклунів і мав рацію. І якщо й ви не вірите в чаклування, то згодом вам усе стане зрозуміло. Але дехто зацікавиться, чи не була постать убивці порожньою оболонкою, чи не виявиться вона невидимкою без капелюха, чорного пальта та маски, як ото описано у відомому творі містера Герберта Уеллса. У кожному разі було в ній щось моторошне.

Ми кажемо: «як запевняють свідки». Але ставитися до будь-яких свідчень, якщо вони не походять із цілком надійного джерела, треба дуже обережно. А тому, щоб уникнути плутанини, слід відразу сказати читачеві, чиїм свідченням він може вірити беззастережно. Іншими словами, необхідно вважати, що хтось каже правду, бо інакше не буде ніякої таємниці, а отже, і взагалі ніякого сюжету.

Ось чому потрібно мати на увазі, що містер Стюарт Мілз, секретар професора Грімо, розповідав правдиво принаймні про те, що бачив сам, нічого не додаючи й нічого не припускаючи. Крім того, треба мати на увазі, що свідки з Каліостро-стріт — містер Шорт, містер Блеквін та констебль Візерс — теж казали достеменну правду.

Отож одну з подій, що передували злочину, слід описати докладніше. Ми розповідаємо про неї за нотатками доктора Фелла, з тими важливими подробицями, які йому та старшому інспекторові Хедлі свого часу повідомив Стюарт Мілз. Подія сталася в задній кімнаті таверни «Уорвік» на М'ювієм-стріт в середу, шостого лютого, ввечері, за три дні до вбивства.

Професор Шарль Верне Грімо в Англії прожив близько тридцяти років і по-англійському говорив без акценту. Незважаючи на деяку різкість, особливо коли він бував збуджений, та звичку носити старомодний, із квадратним верхом капелюх і чорну краватку шнурком, Грімо був навіть більший британець, ніж його друзі. Про його минуле люди знали мало. Чоловік досить забезпечений, він волів бути «при ділі» і мав з цього непоганий зиск. Професор Грімо був викладач, популярний лектор і письменник. Небагато зробивши як письменник, він обіймав неоплачувану посаду в Британському музеї і мав доступ до рукописів, в яких ішлося, кажучи його словами, про «неприбуткове чаклунство». Це неприбуткове чаклунство було його пристрастю, на якій він збив капітал. Професора цікавили будь-які вияви надприродного — від вампіризму до «чорної меси» на честь диявола. Він сидів над такими рукописами з дитячим задоволенням, усміхаючись, раз у раз киваючи головою, і зрештою за свою пристрасть дістав… кулю в груди.

Грімо був розсудливий чоловік із глузливими вогниками в очах. Говорив він швидко, короткими фразами, гортанним голосом і мав звичку безгучно сміятися, не розтуляючи рота. Зросту він був середнього, але мав могутню грудну клітку й надзвичайно велику фізичну силу. Всі, хто жив у сусідстві з музеєм, знали його чорну з сивиною коротко підстрижену бороду, його окуляри, рівну ходу маленькими швидкими кроками, манеру вітатися, рвучко підіймаючи капелюха чи роблячи широкий помах парасолькою.

Мешкав Грімо відразу за рогом, у міцному старому будинку на західному краю Рассел-сквер. Крім нього, в будинку жила його дочка Розетта, економка мадам Дюмон, секретар Стюарт Мілз і професорів нахлібник Дреймен, у минулому вчитель, який тепер доглядав у Грімо за книжками.

Але небагатьох справжніх друзів професора Грімо можна було зустріти у заснованому ними своєрідному клубі в таверні «Уорвік» на М'ювієм-стріт. Члени цього неофіційного клубу збиралися чотири-п'ять разів на тиждень у заздалегідь замовленій затишній задній кімнаті таверни. Хоч кімната й не була власністю клубу, сторонні відвідувачі потрапляли туди не часто, а хто й потрапляв, бажаним гостем там не був. Найчастіше до клубу заходили метушливий, низенький на зріст і лисий Петтіс — авторитетний знавець історій з участю привидів, газетяр Менген та художник Бернабі. Але душею клубу, його незаперечним доктором Джонсоном[1] був професор Грімо.

Він тут панував. Майже щовечора протягом цілого року, крім суботи й неділі, коли він залишався працювати вдома, професор Грімо в супроводі Стюарта Мілза вирушав до таверни «Уорвік». Там він сідав у своє улюблене плетене крісло перед палаючим каміном і, тримаючи в руках склянку гарячого рому з подою, залюбки повчав присутніх. Дискусії, за слонами Мілза, точилися жваві, хоча ніхто, крім Петтіса та Бернабі, серйозно професорові Грімо по суперечив. Професор був люб'язний, але мав запальну вдачу. Присутні охоче слухали його міркування про справжнє чаклунство та чаклунство фальшиве, коли шахрайство насміхається над довірливістю. Він по-дитячому захоплювався містикою, а розповідаючи про середньовічне чаклунство, під кінець міг, мов у детективному романі, несподівано пояснити таємницю чаклунства. Ці вечори мали якийсь аромат посиденьок у сільському заїзді, хоча й відбувалися серед газових ліхтарів Блумсбері[2]. Так тривало до шостого лютого, поки у відчинені двері раптом увірвалося, мов подув вітру, відчуття лиха.

Мілз запевняє, що того вечора шалений вітер здійняв снігову завірюху. Біля каміна, крім професора Грімо, сиділи Петтіс, Менген та Бернабі. Професор, жестикулюючи сигарою, розповідав легенду про вампірів.

— Правду кажучи, мене дивує ваше ставлення до всього цього, — зауважив Петтіс. — Я, наприклад, вивчаю лише дивовижні пригоди, які насправді ніколи не траплялись. І водночас я до певної міри вірю в привиди. Ви ж — авторитетний фахівець з випадків, у які ми змушені вірити, якщо не можемо їх спростувати. І заразом ви не вірите й слову з того, що зробили найважливішим у своєму житті. Це однаково, якби в залізничному довіднику написали, що паровозами як засобами пересування користуватися недоцільно, або якби видавець «Британської енциклопедії» у передмові попередив, що жодна стаття в ній не заслуговує на довіру.

— А чом би й ні? — різко запитав Грімо хрипким голосом, ледь розтуляючи рота. — Мораль же вам зрозуміла?

— Мабуть, він перевчився і трохи зсунувся із глузду, — висловив свою думку Бернабі.

Грімо не відводив погляду від вогню і смоктав, мов дитина м'ятну цукерку, свою сигару, тримаючи її посеред рота; він здавався розгніваним більше, ніж це буває після невдалого жарту.

— Я знаю дуже багато, — заговорив він по паузі, — і запевняю: ніде не сказано, що кожний священик обов'язково віруючий. Але мова про інше. Мене цікавлять випадки, пов'язані із забобонами. Звідки пішли забобони? Чому люди почали в них вірити? Ось вам приклад. Ми згадували легенди про вампірів. У наші дні віра в них збереглася переважно на слов'янських землях. Згодні? Вона поширилась у Європі з Угорщини між тисяча сімсот тридцятим і тисяча сімсот тридцять п'ятим роками. Ну, а як в Угорщині дістали докази, що мерці можуть залишати свої могили й літати в повітрі у вигляді солом'яного капелюха чи пуху, поки приберуть людської подоби для нападу?

— І є докази? — запитав Бернабі.

— Іноді під час ексгумації на церковних кладовищах знаходили трупи — скоцюрблені, з кров'ю на обличчі та руках. Ось вам і докази. А чом би й ні? — стенув плечима Грімо. — В ті роки лютувала чума. Уявіть собі бідолах, яких люди поховали живих, гадаючи, що вони мертві. Уявіть, як вони намагалися вибратись із трупи, аж поки справді вмирали. Тепер ви розумієте, джентльмени, що я маю на увазі, коли кажу про справжні випадки, а не про забобони. Саме вони мене й цікавлять.

— Мене вони теж цікавлять, — пролунав незнайомий голос.

Мілз запевняє, що не помітив, чи хтось заходив до кімнати, хоч нібито й відчув протяг із відчинених дверей. Можливо, присутніх здивувала раптова поява незнайомця в кімнаті, куди сторонні рідко заходили, а тим більше там говорили; можливо, вони були вражені неприємним хрипким голосом, в якому чулись іронічно-врочисті нотки, але всі відразу подивилися в той бік. Мілз каже, що нічого особливого у тому незнайомці не було. Високий, худий, якийсь недоглянутий, у темному потертому пальті з відгорнутим коміром і м'якому ношеному капелюсі з обвислими крисами, він стояв, відвернувшись від полум'я в каміні, і погладжував підборіддя рукою в рукавичці, майже цілком затуляючи собі обличчя. Але в його голосі чи, може, в манері триматися, в жестах було щось невловно знайоме і водночас чуже.

Коли незнайомець озвався знову, всім здалося, ніби він пародіює професора Грімо.

— Ви вже даруйте мені, джентльмени, за те, що я втручаюсь у вашу розмову, — урочисто звернувся він до присутніх, — але я хотів би поставити видатному професорові Грімо одне запитання.

Мілз запевняє, що нікому й на думку не спало зупинити незнайомця. Якась холодна сила йшла від нього і сповнювала неспокоєм затишну, освітлену полум'ям каміна кімнату. Навіть Грімо — він сидів похмуро й урочисто, мов Епстайн[3], тримаючи сигару на півдорозі до рота і поблискуючи очима за скельцями окулярів, — весь напружився.

— Ну? — буркнув він.

— Отже, ви не вірите, що мертва людина може вибратись із труни, проникнути куди завгодно, залишаючись невидимкою, що чотири стіни для неї — не перешкода і що вона страшенно небезпечна? — запитав незнайомець, трохи відхиливши руку в рукавичці.

— Я не вірю, — відрубав Грімо. — А ви?

— Я зробив це. Навіть більше, я маю брата, який може зробити ще й не таке, і для вас він небезпечний. Мені ваше життя не потрібне, а йому потрібне. Але якщо він з'явиться до вас…

Нервове напруження від цієї химерної розмови досягло кульмінації. Молодий Менген, у минулому футболіст, підхопився з місця. Нервово роззирався довкола низенький Петтіс.

— Послухайте, Грімо! — вигукнув він. — Цей чоловік божевільний! Може, я…

Петтіс нерішуче потягся рукою до дзвінка, але незнайомець заговорив знову.

— Спершу погляньте на професора, — сказав він.

Дивлячись похмурим, зневажливим поглядом на незнайомця, професор Грімо промовив до Петтіса:

— Ні, ні! Чуєш?! Облиш його! Хай побалакає про свого брата та його труну…

— Три труни, — докинув незнайомець.

— Три труни, — з колючою іронією в голосі погодився Грімо. — Бога ради, скільки вам завгодно! А тепер, може, скажете нам, хто ви?

Лівою рукою чоловік дістав з кишені брудну візитну картку. Вигляд звичайної візитної картки, здавалося, якимсь чином повернув усе на свої місця, видув через камін, мов жарт, усю оману й перетворив брутального незнайомця з грубим голосом на вдягненого, мов опудало, актора з хворою головою під капелюхом.

На візитній картці Мілз прочитав: «П'єр Флей, ілюзіоніст».

В одному куточку було надруковано: «Західно-центральний поштовий округ, 1, Каліостро-стріт, 2б». А вгорі від руки дописано: «Або Академічний театр».

Грімо засміявся. Петтіс вилаявсь і натис кнопку дзвінка.

— А знаєте, — порушив мовчанку Грімо, постукуючи по картці великим пальцем, — я чогось такого й чекав. Отже, ви фокусник?

— Хіба так сказано в картці?

— Ну-ну, якщо я назвав нижчий професійний щабель, то перепрошую, — поблажливо промовив Грімо, астматично пирхнувши. — Гадаю, нам не доведеться побачити ваші фокуси?

— А чого ж, — відказав Флей. Його несподіваний жест був схожий на напад. Він швидко перехилився через стіл до Грімо, а рукою в рукавичці опустив і тут-таки знову відгорнув комір свого пальта. Ніхто нічого не встиг помітити, але у Мілза склалося враження, ніби Флей при цьому посміхався. Грімо залишився сидіти нерухомо, машинально постукуючи по візитній картці великим пальцем. Тільки його губи над підстриженою бородою начебто зневажливо скривились і трохи потемнішало обличчя.

— А зараз, перш ніж піти, я хочу ще раз звернутися до видатного професора, — чемно промовив Флей. — Невдовзі ввечері вас хтось відвідає. Спілкування з братом мені теж загрожує небезпекою, але я готовий піти на цей ризик. Хтось, повторюю, незабаром відвідає вас. Хочете, щоб це був я, чи послати мого брата?

— Посилайте свого брата! — сердито буркнув Грімо й рвучко підвівся. — І будьте ви прокляті!

Ніхто не встиг ні поворухнутися, ні заговорити, як двері за Флеєм зачинилися. Зачинились вони й за єдиною думкою, яку ми мали про події, що передували суботньому вечору дев'ятого лютого. Вони були такі загадкові й неправдоподібні, що доктор Фелл зводив їх згодом докупи, як ото складають картинку з окремих дрібних деталей. Саме цього вечора, коли глухі засніжені вулички Лондона були безлюдні, сталася перша смерть, заподіяна безтілесною людиною, і три вже згадані труни були нарешті заповнені.

2. Двері

Цього вечора біля каміна в бібліотеці доктора Фелла у кварталі Адельфі-терас, панував піднесений настрій. Доктор Фелл, розчервонівшись, урочисто, мов на троні, сидів у своєму найулюбленішому, найзручнішому старому продавленому кріслі з тріснутою оббивкою, якого чомусь не могла терпіти його дружина. Доктор Фелл широко всміхався, поблискуючи скельцями пенсне на чорному шнурочку, й постукував палицею об килимок перед каміном. Він святкував. Доктор Фелл любив святкувати прихід друзів, а цього вечора для радощів був подвійний привід.

По-перше, його молоді друзі Тед і Дороті Ремполи щойно прибули погостювати з Америки. По-друге, його приятель Хедлі, тепер уже старший інспектор відділу карного розшуку, якраз блискуче закінчив справу «Бейзвотерська підробка» й дістав перепочинок. Ремпол сидів по один бік килимка, Хедлі — по другий, а доктор Фелл між ними чаклував над гарячим пуншем. Нагорі місіс Фелл, місіс Хедлі та місіс Ремпол розмовляли про свої справи, а тут, унизу, Тед Ремпол, слухаючи запальну дискусію доктора Фелла та містера Хедлі, всім своїм єством відчував, що він удома. Відкинувшись у глибокому кріслі, він згадував про минулі дні. Навпроти нього сидів старший інспектор Хедлі з підстриженими вусами та вже трохи сивим волоссям. Доктор Фелл торохтів розливальною ложкою.

Фелл і Хедлі, видимо, захопилися дискусією про наукову кримінологію і зокрема про фотографію. Ремпол пригадав, що чув про наслідки захоплення доктора Фелла, над якими жартували у відділі карного розшуку. Якось на дозвіллі приятель Фелла єпископ Меплгемський залучив його до читання праць Гросса, Джессеріча та Мітчела, і ті праці дуже на нього вплинули. Доктор Фелл не був тим, кого називають світилом науки. Своїми хімічними дослідами він, на щастя, не зніс даху на будинку, бо щоразу ухитрявся вивести з ладу устаткування ще до початку дослідів, отож великої шкоди нікому не завдав, хіба що спалив сірчаною кислотою штори на вікнах. Зате визначних успіхів доктор Фелл, як він сам запевняв, досяг у фотографії. Він купив мініатюрний фотоапарат з ахроматичною лінзою й завалив усю кімнату відбитками, що нагадували рентгенівські знімки виразки шлунка. Запевняв він також, ніби йому вдалося удосконалити Гроссову методику розшифровувати те, що було написано на спаленому папері.

Пустивши повз вуха глузування Хедлі з цього приводу, Ремпол байдужно спостерігав відсвіти полум'я на полицях з книжками, слухав, як за шторами б'ються в шибки сніжинки, задоволено всміхався й думав, що в цьому чудовому світі його ніщо не дратує. Іноді його жалили іскри з вугілля, що зненацька вистрілювали фейєрверком полум'я.

— Чхав я на те, що каже Гросс! — заявив Хедлі, ляснувши долонею по бильцю крісла. — У більшості випадків на спаленому папері літер не видно взагалі…

— Між іншим, — озвався Ремпол, прокашлявшись, — слова «три труни» про щось вам говорять?

Як він і чекав, у кімнаті запала тиша. Підозріливо дивився на нього Хедлі, поверх розливальної ложки запитливо позирнув доктор Фелл. Очі в нього загорілись.

— Так, — сказав він, потираючи руки. — Так-так-так. Які труни?

— Ну, — відповів Ремпол, — я б не став називати цю справу кримінальною, але якщо Менген не перебільшує, то вона досить підозріла.

Почувши ці слова, Хедлі присвиснув.

— Я добре знаю Бойда Менгена. Кілька років ми були сусідами. Він на диво гарний чоловік, багато мандрував по світу, має справжній кельтський темперамент. — Ремпол помовчав, пригадуючи трохи неуважливого Менгена, його повільні, попри запальну вдачу, рухи, його щедрість і простоту. — Тепер він працює в лондонській «Івнінг беннер». Сьогодні вранці я зустрів його на Хеймаркет-стріт. Він затяг мене до бару й розповів усю ту історію, а коли довідався, що я знайомий з відомим доктором Феллом…

— Пусте! — кинув на нього гострий погляд Хедлі. — Говоріть по суті!

— Так-так-так! — задоволено мовив доктор Фелл. — Постривайте, Хедлі! Це дуже цікаво, мій друже. І що ж далі?

— Менген, здається, великий шанувальник отого лектора чи письменника Грімо, до того ж закоханий у його дочку. Старий і дехто з його друзів мають звичай збиратися в таверні недалеко від Британського музею. Кілька вечорів тому там сталася подія, що схвилювала Менгена куди дужче, ніж це могло б зробити фіглярство якогось безумця. В ту хвилину, коли старий говорив про мерців, які встають із могил, і про інші такі веселенькі речі, до кімнати ввійшов високий, дивний на вигляд суб'єкт і почав верзти якусь нісенітницю — нібито він і його брат можуть виходити з могили й плавати у повітрі у вигляді соломи. (Тут Хедлі зневажливо чмихнув, але доктор Фелл і далі дивився на Ремпола з цікавістю). Незнайомець, здається, чимось погрожував Грімо й пообіцяв незабаром прислати до нього свого брата. Дивно було те, що Грімо й оком не змигнув, але Менген присягався, нібито він аж позеленів з переляку.

— Оце масте! — буркнув Хедлі. — Але що з того? Хтось полохливий, мов стара баба…

— Вся річ у тому, — зауважив доктор Фелл, — що Грімо не полохливий. Я його добре знаю. Ви, Хедлі, не знаєте Грімо, тому й не розумієте, як усе це підозріло. Гм… Розповідайте далі, друже! Чим же все скінчилось?

— Грімо обернув усе на жарт і зняв напруженість. Як тільки незнайомець пішов, у таверні з'явився вуличний музикант і заграв «Сміливець на повітряній трапеції». Всі засміялись, напруга в кімнаті спала, і Грімо сказав: «Наш воскреслий мрець, джентльмени, буде ще спритніший, якщо випливе з вікна мого кабінету». Цим усе й скінчилось. Але Менгена той П'єр Флей зацікавив. На візитній картці, яку залишив Флей, було вказано назву театру. Отож другого дня Менген прийшов до театру — нібито, щоб узяти матеріал для газети. Театр виявився досить занепалим, із сумнівною репутацією, такий собі мюзик в Іст-Енді[4]. Менген не хотів зустрічатися з Флеєм і звернувся до робітника сцени, а той познайомив його з акробатом, який у програмі виступає перед Флеєм під ім'ям — бозна-чому — Пальяччі Великий, хоч насправді він просто кмітливий ірландець. Акробат і розповів Менгенові все, що знав.

У театрі Флея називають Луні[5]. Ніхто про нього нічого не знає. Він ні з ким не розмовляє і після виступу ніколи в театрі не затримується. Але його виступи мають успіх, а для театру це головне. Акробат сказав, що не розуміє, чому ніхто з імпресаріо у Вест-Енді[6] й досі не звернув на Флея уваги, якщо тільки той не відмовляв їм сам. Його номер — суперчаклунство. Людина невідомо як на очах у публіки зникає.

Хедлі знов іронічно чмихнув.

— Так, так, — вів далі Ремпол. — З почутого можна дійти висновку, що це — не просто давній фокус. Менген каже, нібито Флей працює без асистента і весь його реквізит уміщається в ящику завбільшки з труну. На які найнеправдоподібніші речі здатні ілюзіоністи, ви знаєте. А Флей, схоже, на своїй труні просто схиблений. Пальяччі Великий якось запитав його про це, і Флей, широко всміхаючись, відповів: «Нас трьох поховали живих. Врятувався лише один». Пальяччі поцікавився: «Як же ви врятувались?» Флей холодно відказав: «Я не врятувався. Я один із тих двох, що не врятувались».

— А знаєте, — сказав Хедлі, смикнувши себе за мочку вуха, — все воно може виявитись куди серйознішим, ніж я гадав. Той фокусник, безперечно, божевільний і на когось точить зуби. Кажете, він іноземець? Я можу зателефонувати до міністерства внутрішніх справ і попросити, щоб його перевірили. Якщо він намагається завдати шкоди вашому другові…

— Він намагався завдати шкоди? — запитав доктор Фелл.

— Від тієї середи професор Грімо щодня разом із поштою одержує якісь листи, — ухилився від прямої відповіді Ремпол. — Він мовчки рве їх, але про ті листи хтось розповів його дочці, й вона занепокоїлася. На довершення всього вчора й сам Грімо повівся дивно.

— Як саме? — запитав доктор Фелл, відвівши руку, що нею затуляв свої маленькі очі, й кинув гострий погляд на Ремпола.

— Він зателефонував Менгенові й сказав: «Я хочу, щоб у суботу ввечері ви були в мене. Хтось погрожує зробити мені візит». Менген, природно, порадив Грімо звернувся до поліції, але той і слухати про це не хотів. Тоді Менген застеріг його: «Пам'ятайте, сер, цей чоловік геть божевільний і може бути небезпечним. Ви не збираєтеся вжити якихось заходів, щоб захистити себе?» На це професор відповів: «О так! Безперечно! Я збираюся купити картину».

— Купити що? — перепитав Хедлі, випроставшись.

— Картину на стіну. Я не жартую. І він її таки купив. Якийсь химерний пейзаж — дерева, кладовищенські надгробки… Щоб винести її нагору, довелося найняти двох чоловіків. Я кажу «химерний пейзаж» просто так. Картини я не бачив. Її намалював художник на прізвище Бернабі. Він член їхнього клубу й кримінолог-аматор… У кожному разі Грімо, як він сам сказав, купив картину, щоб захистити себе.

Останні слова Ремпол навмисне вимовив з притиском, для Хедлі, який знову дивився на нього з недовірою. Потім обидва обернулися до доктора Фелла. Той сидів, важко дихаючи. Чуб його був скуйовджений, обидві руки лежали на палиці. Не відводячи погляду від вогню, він кивнув головою, а коли заговорив, то кімната начебто стала вже не така затишна.

— У вас є його адреса, мій друже? — запитав він безвиразним голосом. — Гаразд. Заводьте машину, Хедлі!

— Але ж послухайте…

— Коли якийсь божевільний погрожує розумному чоловікові, — урвав Хедлі доктор Фелл, — це вас може турбувати чи ні. Але особисто мене дуже турбує, коли розумний чоловік починає діяти мов божевільний. Може, це й марна пересторога, але щось мені тут не подобається. — Важко дихаючи, він підвівся. — Покваптеся, Хедлі! Треба подивитись, навіть якщо лише проїдемо мимо.

Пронизливий вітер продував вузенькі вулиці Адельфі. Сніг ущух. Білим незайманим покривалом він лежав на пласких дахах унизу на набережній. На Стренді, малолюдному в цю театральну годину, сніг був витоптаний і брудний. Коли вони повернули в бік театру «Олдвіч», годинник показував п'ять хвилин на одинадцяту. Хедлі спокійно сидів за кермом. Комір його пальта був піднятий. На вимогу доктора Фелла їхати швидше він спочатку глянув на Ремпола, потім на доктора Фелла, який умостився на задньому сидінні, і невдоволено промовив:

— Знаєте, якась нісенітниця виходить. Це ж зовсім не наша справа! Крім того, якщо там і був хтось, то він, мабуть, уже давно пішов.

— Я знаю, — відказав доктор Фелл. — Саме цього я й боюся.

Виїхали на Саутгемптоп-роу. Хедлі безперервно сигналив, немов хотів показати цим свій настрій. Глибока ущелина похмурої вулиці виходила на ще похмурішу Рассел-сквер. В її західному кінці було мало слідів від ніг і ще менше слідів від коліс. Якщо пам'ятаєте телефонну будку в північній її частині, відразу ж за Каппел-стріт, то ви не могли не побачити будинку навпроти, хай навіть не звернули на нього особливої уваги. Ремпол зупинив погляд на простому широкому фасаді триповерхового будинку, перший поверх якого був із кам'яних брил, а другий і третій — із червоної цегли. Шість сходинок вели до великих вхідних дверей з облямованою латунню щілиною для листів та кулястою мідною ручкою. Світилося лише у двох запнутих шторами вікнах на першому поверсі, якраз над сходами до підвалу. На перший погляд, звичайний, нічим не примітний будинок. Але так було не довго.

Саме коли вони повільно проїжджали мимо, штора на одному з освітлених вікон відхилилася, вікно з грюкотом відчинилось, і на підвіконні, чітко вирізняючись проти світла, з'явилася постать чоловіка. Чоловік повагався, тоді стрибнув і опинивсь далеко за невеликим майданчиком, обгородженим шпичастим парканом. Приземлившись на одну ногу, він посковзнувся й упав поперек кам'яного бордюра тротуару, мало їм не під колоса.

Хедлі натис на гальма, вискочив із машини й схопив чоловіка, перш ніж той устиг звестися на йоги. У світлі фар Ремпол на мить упіймав поглядом його обличчя.

— Менген?! — вигукнув він. — Якого біса…

Менген був без капелюха й пальта. Його очі блищали проти світла, як і сніжинки на рукавах та плечах.

— Хто ви? — запитав він хрипким голосом. — Ні-ні, зі мною все гаразд. Відпустіть же мене, чорт забирай! — шарпнувшись, він звільнився від Хедлі й почав витирати руки об одежу. — А, це ти, Теде? Чуєш, поклич кого-небудь! Хутчій! Він замкнув нас. Нагорі був постріл. Ми чули. Він замкнув нас…

У тому самому вікні Ремпол побачив жіночу постать.

— Заспокойтеся! Хто вас замкнув? — зупинив Хедлі Менгеиів безладний потік слів.

— Він. Флей. Він ще там. Ми чули постріл, а двері такі міцні, що не виламаєш. Ну, то ви йдете?

Він кинувся до ґанку, Хедлі й Ремпол поспішили за ним. Ніхто з них не чекав, що вхідні двері незамкнені, та коли Менген повернув кулясту ручку, вони відчинились. У великому вестибюлі було темно, тільки далеко вглибині на столі світила лампа. Їм здалося, ніби на них хтось дивиться. Ремпол побачив, що то всього лиш японський панцир та шолом із маскою, що її аж ніяк не можна було прийняти за обличчя Флея. Менген підбіг до дверей праворуч і крутнув ключа, що стирчав у замку. У дверях з'явилася дівчина, чий силует вони бачили у вікні. Менген підніс руку й зупинив її. Згори долинали звуки глухих ударів.

— Спокійно, Бойде! — крикнув Ремпол, відчуваючи, як у самого серце калатає в грудях. — Це старший інспектор Хедлі, про якого я казав. Що там? Де це?

— Туди! — показав на східці Менген. — Я подбаю про Розетту. Він ще там. Він не міг вийти. Бога ради, будьте обережні!

Він потягся до незграбної старовинної зброї, що висіла на стіні, а вони побігли вкритими товстим килимом сходами нагору. Поверхом вище було також темно. Світло йшло лише з ніші на східцях, що вели на третій поверх. Удари перейшли в безугавний глухий стукіт.

— Докторе Грімо! — гукав хтось. — Докторе Грімо! Докторе Грімо! Відповідайте! Ви мене чуєте?

Роздивлятися довкола Ремпол не мав часу. Вслід за Хедлі він подався сходами далі нагору й через відкритий арковий перехід, що йшов чомусь не вздовж будинку, а впоперек, потрапив до великої довгої зали, обшитої до самої стелі дубовими панелями. Троє вікон у протилежній від сходів широкій стіні були зашторені, грубий темний килим на підлозі глушив кожен крок. У кінцях зали було двоє — одні навпроти одних — дверей. Двері ліворуч від сходів були відчинені. Біля зачинених дверей праворуч, кроків за десять від сходів, стояв якийсь чоловік і гатив у двері кулаками.

Коли вони переступили поріг, він обернувся. Хоча в самій залі освітлення не було, тільки в ніші на сходах світила лампочка в животі великого мідного Будди, у жовтому світлі, що доходило з-під арки, їм було все добро видно. На них крізь великі окуляри нерішуче дивився маленький чоловік із густою копицею волосся на голові.

— Бойд?! — вигукнув він. — Дреймене, це ви? Хто там?

— Поліція, — відказав Хедлі, проходячи повз нього до дверей.

— Туди ввійти не можна, — сказав чоловік, хруснувши суглобами пальців. — Але ви повинні ввійти. Двері зачинено зсередини. Крім Грімо, там є ще хтось. Я чув револьверний постріл… Ніхто не відповідає. Де мадам Дюмон? Знайдіть мадам Дюмон! Кажу вам, він ще там.

— Перестаньте танцювати! — зупинив його Хедлі. — Краще спробуйте знайти плоскогубці. Ключ у замку. Ми повернемо його звідси. Мені потрібні плоскогубці! У вас вони є?

— Я… я, власне, не знаю, де…

Хедлі обернувся до Ремпола.

— Збігайте вниз, візьміть у мене в машині. Коробка з інструментами під заднім сидінням. Візьміть найменші і прихопіть кілька великих гайкових ключів. Якщо той тип озброєний…

По дорозі вниз Ремпол зустрів доктора Фелла, який, важко дихаючи, саме проходив під аркою. Доктор нічого не сказав. Обличчя його було не таке червоне, як завжди. Перестрибуючи через три східці, Ремпол збіг униз, і минула, здавалося, ціла вічність, поки він знайшов плоскогубці. Повертаючись, він почув за зачиненими дверима кімнати внизу голос Менгена і другий, з істеричними нотками, — дівчини.

Хедлі спокійно взяв плоскогубці, міцно затис ними кінчик ключа і обережно почав повертати його ліворуч.

— Там щось ворушиться, — сказав чоловічок.

— Готово, — мовив Хедлі. — Відійдіть!

Він натяг рукавички й штовхнув двері всередину. Вони гучно вдарились у стіну — так, що аж забряжчала люстра. У яскравому світлі Ремпол побачив, як хтось увесь у крові, спираючись на руки, пробував повзти по темному килиму, потім упав набік і затих. Крім цієї людини, в кімнаті нікого не було.

3. Фальшиве обличчя

— Ви двоє залишайтесь у дверях, — коротко звелів Хедлі. — А в кого слабкі нерви, хай не дивиться.

Доктор Фелл вайлувато пішов до кімнати, а Ремпол став у дверях, загородивши їх руками. Професор Грімо був у тяжкому стані. Було видно, що він, стиснувши зуби й залишаючи на килимі плями крові, намагався доповзти до дверей. Хедлі посадив його, сперши собі на коліно. Давно не голене обличчя Грімо посиніло, запалі очі були заплющені, але він усе ще тримав мокру від крові носову хустку на кульовій рані в грудях. Дихати йому ставало все важче. Незважаючи на протяг, у кімнаті ще стояв дим і їдкий запах пороху.

— Мертвий? — тихо запитав доктор Фелл.

— Помирає, — відповів Хедлі. — Бачите, яке обличчя? Пошкоджені легені. — Потім, звертаючись до маленького чоловічка, додав: — Викличте «швидку допомогу». Негайно! Шансів немає, але, можливо, він щось скаже, перш ніж…

— Ну, звісно, — мовив доктор Фелл, спохмурнівши. — Зараз це для нас головне, чи не так?

— Так, якщо не єдине, що ми можемо зробити, — холодно відповів Хедлі. — Дайте мені подушки з канапи. Влаштуємо його якомога зручніше. — Він поклав голову Грімо на подушку й, нахилившись до нього, покликав: — Докторе Грімо! Докторе Грімо! Ви мене чуєте?

Вощані повіки затремтіли. Напіврозплющені очі Грімо дивилися враженим, допитливим і безпорадним, мов у малої дитини, поглядом, який можна було б назвати «розумним» або «розуміючим». Ніби не до кінця збагнувши, що сталося, він кволо ворушив пальцями, так, наче намагався підтягти окуляри на шнурку. Груди його так само ледве здіймались і опускались.

— Я з поліції, докторе Грімо. Хто це зробив? Якщо вам важко, не відповідайте, тільки нахиліть голову. Це зробив П'єр Флей?

Грімо ледь помітно кивнув головою на знак того, що все зрозумів, а тоді хитнув головою заперечливо.

— Тоді хто ж?

Грімо силкувався відповісти, дуже силкувався — і це геть виснажило його. Ледве вимовивши слова, які згодом, коли їх тлумачили чи просто повторювали, так і залишалися загадковими, він знепритомнів.

З прочиненого вікна ліворуч потягло холодом. Ремпол здригнувся. Професор Грімо безформною масою нерухомо лежав на подушках, і лише биття серця, схоже на цокання годинника, свідчило про те, що він іще живий, але тільки й того.

— Боже мій! — вигукнув Ремпол. — Ми можемо чимось допомогти?

— Нічим, — скрушно мовив Хедлі. — Можемо лише приступити до роботи. «Він ще там»! Компанія тупоголових, і я в тому числі. Він утік звідси ще до того, як ми ввійшли до будинку. — Хедлі показав на прочинене вікно.

Ремпол уперше уважно роззирнувся довкола. Пороховий дим і запах помалу вивітрювалися. Кімната була завбільшки близько п'ятнадцяти квадратних метрів. Стіни до самої стелі обшиті дубовими панелями. На підлозі — темний килим. На вікні ліворуч від дверей похитувалася від протягу коричнева оксамитова штора. На високих книжкових полицях обабіч вікна біліли невеликі мармурові статуетки. Під вікном, так, щоб світло падало зліва, стояв масивний стіл із товстими різьбленими ніжками та м'який стілець. Ліворуч на столі була лампа з мозаїчним скляним абажуром та бронзова попільниця з довгою, зітлілою на попіл сигарою в ній. Посеред столу лежала книжка в оправі з телячої шкіри, таця для пер і багато папірців, притиснутих невеликою гарною фігуркою буйвола з жовтого гагату.

Ремпол перевів погляд у протилежний бік кімнати. Там обабіч великого каміна теж були полиці з фігурками. Над каміном висіли дві схрещені фехтувальні рапіри, прикрашені геральдичними знаками, та щит із гербом, якого Ремпол тоді роздивитися не встиг. У тому кінці кімнати панував безлад — просто перед каміном лежала перекинута довга, оббита коричневою шкірою канапа, шкіряне крісло було відкинуте вбік, килимок біля каміна зібганий. На канапі виднілися плями крові.

І нарешті біля задньої стіни навпроти дверей Ремпол побачив картину. Між книжковими полицями під стіною для неї звільнили чимало місця. Полиці звідти забрали недавно, кілька днів тому — це було видно по відбитках на килимі. Місце звільняли для картини, якої Грімо вже ніколи не почепить. Сама картина з двома ножовими порізами лежала лицем догори недалеко від Грімо. Оправлена в раму, вона була більш як два метра завширшки й один метр заввишки, отож Хедлі довелося звести її, повернути й поставити на вільне місце посеред кімнати, щоб усі її роздивилися.

— А це, — сказав він, прихиливши картину до канапи, — мабуть, та сама картина, яку він купив, щоб «захистити себе». Послухайте, Фелле, ви гадаєте, Грімо теж був божевільний, як і отой Флей?

— Як П'єр Флей, що не вчинив жодного злочину, — буркнув доктор Фелл. Він відвернувся від вікна, яке уважно розглядав, і збив назад свого крислатого капелюха. — Гм, Хедлі, ви бачите тут зброю?

— Ні, не бачу. Немає ні великокаліберної вогнепальної зброї, ні ножа, яким з такою злістю порізано картину. Подивіться на неї! Звичайний пейзаж.

А Ремпол подумав собі, що той пейзаж аж ніяк не звичайний. Картина дихала такою силою, немовби художник малював її, палаючи люттю, й передав в олії шалений вітер, що хльостав покручені дерева. Від картини віяло холодом і жахом. Безрадісний сюжет був зображений чорною, сірою та подекуди зеленою фарбою. Лише на задньому плані біліли плями низьких гір. На передньому плані, за гіллям покручених дерев, видно було три порослі високою травою могили. Чимось невловним, ніби ледве відчутним запахом, атмосфера картини відповідала атмосфері самої кімнати. Складалося враження, ніби кам'яні надгробки нахилилися тому, що могильні горбки почали западати й тріскатись. На враження від картини не впливали навіть ножові порізи.

Почувши на сходах швидку ходу, Ремпол здригнувся. Прибіг схвильований Менген. Навіть його чорний кучерявий чуб здавався скуйовдженим. Бойд Менген був приблизно того самого віку, що й Ремпол, але зморшки під очима робили його на десять років старшим.

— Мілз сказав мені, — він кинув швидкий погляд на Грімо, — що…

— «Швидку допомогу» викликали? — перебив його Хедлі.

— Зараз прийдуть санітари з ношами. В окрузі безліч лікарень, і ніхто не знає куди дзвонити. Я згадав про приятеля професора Грімо — в нього приватна лікарня відразу за рогом. Вони… — Він відступив убік, пропускаючи двох санітарів і спокійного маленького лисого, чисто поголеного чоловіка. — Докторе Петерсон, це… е-е… полісмен. А це… ваш пацієнт.

Лікар утяг щоки й виступив наперед.

— Ноші! — звелів він, коротко оглянувши професора Грімо. — Я не хочу копатися тут. Піднімайте обережно… — Він насупився і з цікавістю роззирнувся довкола.

— Є якийсь шанс? — запитав Хедлі.

— Кілька годин ще проживе, не більше, а може, й менше. Якби він не був такий здоровенний, то вже помер би. Таке враження, ніби, крім усього іншого, легені в нього порвалися від якогось напруження… — Лікар дістав з кишені візитну картку. — Ви, мабуть, схочете прислати свого поліційного медика. Ось моя картка. Кулю я збережу. Гадаю, це буде куля тридцять восьмого калібру, випущена з відстані десяти кроків. Можна запитати, що тут сталося?

— Убивство, — відповів Хедлі. — Тримайте біля нього доглядальницю, і, якщо він щось скаже, хай усе записує, слово в слово. — Коли лікар пішов, Хедлі вирвав аркуш із свого записника, щось написав на ньому й звернувся до Менгена: — Заспокоїлись? Гаразд. Я хотів би, щоб ви подзвонили в поліційний відділок на Хантер-стріт, а вони зв'яжуться з Скотленд-Ярдом. Якщо спитають, розкажіть їм, що сталося. Доктор Уотсон хай їде до лікарні за цією адресою, а решта — сюди.

У дверях нерішуче тупцяв низенький і худий молодик. Ремпол добре бачив його кістляве обличчя, великий рот, копицю рудого волосся й темно-карі очі за товстими скельцями окулярів у золотій оправі. З манери говорити — монотонно, показуючи рідкі зуби за рухливими губами, нахиляти голову, немов звіряючись із нотатками, а підвівши її, дивитися поверх голів тих, хто його слухав, молодика можна було прийняти за бакалавра технічних наук, якому близька платформа соціалістів, і в цьому не було б помилки. Вираз жаху на його обличчі вже зник, і воно стало зовсім спокійним. Сплівши пальці рук, молодик легенько вклонився і з гідністю сказав:

— Я Стюарт Мілз, секретар… цебто був секретарем професора Грімо. — Він обвів поглядом кімнату. — Можна запитати, що із… злочинцем?

— Поки ми гадали, що йому нікуди подітись, він, мабуть, утік через вікно, — відповів Хедлі. — А тепер, містере Мілз…

— Пробачте, — перебив його Мілз, — він був, мабуть, незвичайною людиною, якщо зробив це. Ви оглянули вікно?

— Він має рацію, Хедлі, — озвався доктор Фелл, важко дихаючи. — Знаєте, ця справа починає мене непокоїти. Якщо він не вийшов через двері…

— Не вийшов, — знову сказав Мілз, усміхнувшись. — Я — не єдиний свідок. І я бачив усе від початку до кінця.

— … тоді, щоб вийти звідси через вікно, він мав бути легший за повітря, — закінчив свою думку доктор Фелл. — Гм. Почекайте! Краще спершу обшукаймо кімнату.

В кімнаті вони нікого не знайшли. Потім Хедлі, щось буркнувши, відчинив вікно. Незайманий сніг укривав знадвору підвіконня до самої рами. Ремпол вихилився з вікна й подививсь довкола.

На заході яскраво світив місяць, і всі деталі виступали чітко, мов вирізьблені з дерева. До землі було добрих п'ятдесят футів. Рівна кам'яна стіна була волога. Вікно виходило на задній двір, обнесений низькою огорожею і схожий на решту задніх дворів у цьому ряду. Сніг у дворі, як і в сусідніх дворах, теж лежав, скільки було видно, незайманий. Нижче в стіні вікон не було взагалі. До найближчого вікна на цьому самому поверсі, у залі ліворуч було не менш як тридцять футів, до вікна праворуч, у сусідньому будинку, стільки ж. Перед очима лежали прямокутники задніх дворів тих будинків, що виходили фасадами на площу. Найближчий із них стояв за кількасот ярдів. І, нарешті, над вікном, на п'ятнадцять футів нижче від даху, проходив гладенький кам'яний жолоб. Ні втриматись за нього рукою, ні прикріпити вірьовку було неможливо.

— Все одно це так, — мовив Хедлі. — Ось погляньте! Уявімо собі, що злочинець спочатку прив'язує вірьовку до димаря чи до чогось іншого — так, щоб вона вільно звисала поруч із вікном, — потім убиває Грімо, вилазить по вірьовці на дах, відв'язує її й зникає. Певен, що на доказ цьому ми знайдемо там багато слідів. Отож…

— Отож, — знову втрутився Мілз, — я мушу сказати, що там слідів немає.

Хедлі обернувся. Відвівши погляд від каміна, Мілз нібито спокійно, з рідкозубою усмішкою на обличчі, дивився на них, хоча в погляді його промайнула тривога, а на чолі виступив піт.

— Бачте, — вів далі Мілз, підвівши вказівного пальця, — коли я збагнув, що чоловік із фальшивим обличчям зник…

— З яким обличчям? — перепитав Хедлі.

— З фальшивим. Пояснити?

— Поки що не треба, містере Мілз. Потім побачимо, чи буде в цьому потреба. То що ви казали про дах?

— Розумієте, там немає ніяких слідів, — відповів Мілз, широко розплющивши очі. Це була ще одна його риса — дивитися й усміхатися, навіть якщо для цього й немає видимої причини. Він знову підніс пальця. — Повторюю, джентльмени: дізнавшись, що чоловік із фальшивим обличчям зник, я чекав для себе прикрощів.

— Чому?

— Тому що я стежив за цими дверима й можу заприсягтися: звідси ніхто не виходив. Отже, висновок. Він зник або за допомогою вірьовки на дах, або через димар і теж на дах. Це аксіома.

— Он як? — стримано запитав Хедлі. — І що ж далі?

— В кінці зали, яку ви бачите, тобто, яку можна побачити, якщо відчинити двері, — провадив далі Мілз, — моя робоча кімната. Звідти двері ведуть на горище, де є люк на дах. Піднявши люк, я бачив, що сніг на даху незайманий, на ньому немає ніяких слідів.

— Ви на дах не виходили? — поцікавився Хедлі.

— Ні. Я б там не втримався. І взагалі, я не уявляю собі, як це можна зробити навіть у суху погоду.

— І що потім, мій друже? — повернув до нього осяйне обличчя доктор Фелл. — Мене цікавить, що спало вам на думку, коли у вас нічого не вийшло з аксіомою?

— О, це треба обчислити, — замислено усміхнувся Мілз. — Я математик, сер, і ніколи не дозволяю собі просто гадати. — Він схрестив на грудях руки. — Але я хочу звернути на це вашу увагу, джентльмени, незважаючи на моє рішуче твердження, що через ці двері він не виходив.

— Гадаю, ви розповісте нам, що тут сталось увечері, — промовив Хедлі. Він витер рукою чоло, сів до столу й дістав записника. — Не поспішайте! Треба розібратися в усьому поступово. Ви давно працюєте у професора Грімо?

— Три роки й вісім місяців, — відповів Мілз.

Ремпол бачив, що записник створив офіційну атмосферу, й Мілз намагається відповідати якомога коротше.

— В чому полягали ваші обов'язки?

— Частково листування. Загальні секретарські обов'язки. Значною мірою допомога професорові готувати його нову працю «Забобони в Центральній Європі, їх походження та…»

— Гаразд, — зупинив його Хедлі. — Скільки всього людей живе в будинку?

— Крім професора Грімо й мене, четверо.

— Хто саме?

— Розумію. Вам потрібні прізвища. Розетта Грімо, професорова дочка, мадам Дюмон, економка, Дреймен, давній приятель професора Грімо, та покоївка Енні. Її прізвища я ніколи не чув.

— Хто був у будинку, коли все це сталося?

Мілз виставив уперед одну ногу й, погойдуючись, дивився на носок свого черевика. Ще одна його звичка.

— Напевне сказати не можу. Розповім лише те, що знаю. — Він хитнувся назад-вперед. — Як і кожної суботи, після вечері, о пів на восьму, доктор Грімо піднявся сюди працювати. Такий був його звичай. Він звелів мені, щоб до одинадцятої його не турбували — це також було непорушне правило, — одначе попередив, що десь о пів на десяту до нього може прийти відвідувач. — На чолі в молодика виступив піт.

— Він сказав, хто це має бути?

— Ні, не сказав.

— Розповідайте далі, містере Мілз! — Хедлі нахилився вперед. — Ви не чули, щоб йому хтось погрожував? Ви знали, що сталось у середу ввечері?

— Звичайно, я… е-е… знав. Я ж був у таверні «Уорвік». Гадаю, Менген вам казав.

З тривогою в голосі, але до найменших подробиць він розповів про все, чому був свідком. Доктор Фелл тим часом, вайлувато переходячи з місця на місце, уже вкотре цього вечора оглядав кімнату. Найбільше, здавалося, його цікавив камін. Ремпол уже знав, що сталось у таверні «Уорвік», тому не дуже дослухався до розповіді Мілза, а спостерігав за доктором Феллом. Той саме оглядав плями крові на правому бильці канапи. Ще більше кривавих плям, хоча й не дуже помітних на чорному тлі, було на килимі біля каміна. Може, тут боролися? Але Ремпол бачив, що камінне приладдя стояло й лежало на своїх місцях, а якби тут боролися, то воно було б розкидане. Вугілля в каміні, під купою обвугленого паперу, ледь жевріло.

Доктор Фелл щось буркнув собі під ніс і підійшов до щита з гербом. Для Ремпола, не фахівця з геральдики, це був трибарвний щит — червоного, голубого та сріблястого кольорів — із чорним орлом, молодим місяцем у верхній його частині та чимось подібним до тури на шахматній дошці в нижній. Хоча кольори й потьмяніли, щит у цій дивній кімнаті привертав увагу своєю сліпучою пишнотою. Доктор Фелл знову щось буркнув і перейшов до полиць із книжками ліворуч від каміна.

За звичкою книголюба він брав із полиці книжку за книжкою, дивився на титульну сторінку й ставив книжку на місце. Здавалось, його особливо цікавлять ті з книжок, котрі мають найнепривабливіший вигляд. Фелл зняв такий гармидер, що Мілза було майже не чути. Нарешті він, показуючи на книжки, заговорив:

— Не хотілося вас перебивати, Хедлі, але все це дуже дивно. Габрієль Добранті[7], «Yorik es Eliza Levelei»[8], два томи, «Shakspere Minden Munkai»[9] дев'ять томів різних видань. А ось… — Він зупинився. — Гм. Ви можете щось сказати з цього приводу, містере Мілз? Лише ці книжки не припорошені пилом.

— Я… я не знаю, — збентежено урвав свою розповідь Мілз. — Мабуть, вони з тих, що їх доктор Грімо мав намір перенести на горище. Містер Дреймен знайшов їх учора ввечері відкладені разом з іншими, коли ми виносили з кімнати деякі книжкові шафи, щоб звільнити місце для картини… Ви спитали, де я був, містере Хедлі?.. А, згадав! Коли професор Грімо сказав мені, що до нього може прийти відвідувач, я не мав підстав думати, що це буде отой чоловік із таверни «Уорвік». Цього професор не казав.

— А що він казав?

— Я… Бачте, після вечері я працював у великій бібліотеці внизу. Він попросив, щоб о пів на десяту я перейшов нагору, до своєї робочої кімнати, залишив двері відчинені, сів і… і не зводив очей з цієї кімнати на випадок…

— На випадок чого?

— На випадок чого, він не сказав, — прокашлявшись, відповів Мілз.

— І навіть після всього у вас не виникло підозри, хто може прийти? — вихопилось у Хедлі.

— Мені здається, — важко дихаючи, втрутився доктор Фелл, — я розумію нашого юного друга. Треба було себе перебороти. Незважаючи на найтвердіші переконання молодого бакалавра наук та найміцніший щит із девізом «ікс квадрат плюс два ікс ігрек плюс ігрек квадрат», перед очима в нього все ще стояла сцена в таверні «Уорвік», і він не бажав знати більше, ніж йому належало. Правду я кажу?

— Я не можу з вами погодитися, сер, — спокійно заперечив Мілз. — Сцена в таверні тут ні до чого. Завважте, я неухильно викопав розпорядження і прийшов сюди рівно о пів на десяту…

— А де в цей час були інші? — вимогливо запитав Хедлі. — Не хвилюйтесь! Не кажіть, що не можете відповісти напевне. Де, на вашу думку, вони були?

— Наскільки я пам'ятаю, міс Розетта Грімо й Менген грали у вітальні в карти. Дреймен що раніше сказав мені, що кудись піде, і я його по бачив.

— А мадам Дюмон?

— Її я зустрів, коли прийшов сюди. Вона саме вийшла від професора з тацею, на якій був порожній посуд після вечірньої кави… Я зайшов до своєї робочої кімнати, залишив двері відчинені й поставив столик із друкарською машинкою так, щоб працювати, сидячи обличчям до зали. Рівно о… — Він заплющив очі, пригадуючи. — Рівно за чверть до десятої я почув дзвінок. Електричний дзвінок від вхідних дверей на третьому поверсі, і чути було добре.

Через дві хвилини з'явилася мадам Дюмон з тацею для візитних карток і вже збиралась постукати в двері, коли я побачив, що вслід за нею йде… е-е… високий на зріст чоловік. Оглянувшись, вона теж його побачила й почала щось говорити. Я не можу повторити дослівно, але пам'ятаю, що вона здивовано запитала, чому він не залишився чекати внизу. Е-е… Високий чоловік, не відповідаючи, підійшов до дверей, неквапно опустив комір пальта, скинув кашкета й запхав його до кишені. Мені здається, він засміявся, а мадам Дюмон, щось вигукнувши, відступила до стіни й поспішила відчинити двері. На порозі з'явився професор Грімо й невдоволено промовив: «Якого біса ви зняли такий гамір?!» Потім постояв нерухомо, мов укопаний, дивлячись на високого чоловіка, й запитав: «Бога ради, хто ви?»

Мілз заговорив своїм нудним голосом швидше, його усмішка зробилася якоюсь неприємною, хоч він і докладів зусиль, щоб вона була веселою.

— Заспокойтеся, містере Мілз. Ви добре розгледіли того високого чоловіка?

— Досить добре. Піднявшись нагору, він подивився у мій бік.

— І?..

— Комір його пальта був піднятий, на голові він мав кашкет. Але я далекозорий, джентльмени, і добре все бачив. На обличчі в нього була маска з пап'є-маше — така, як ото носять діти. Мені запам'яталося, що вона була видовжена, блідо-рожевого кольору і з широко роззявленим ротом. Він її так і не скинув. Мені здається, я можу запевнити, що…

— Взагалі-то ви маєте рацію, — озвався від дверей чийсь холодний голос. — Це була маска. І він, на жаль, її не скинув.

4. Неможливе

У дверях, переводячи погляд з одного на одного, стояла жінка. У Ремпола чомусь склалося враження, що це жінка незвичайна. В ній не було нічого примітного, крім блискучих, виразистих чорних очей, білки яких почервоніли, неначе від тамованих сліз. Невисока, міцної статури, з високими вилицями на широкому обличчі та гладенькою шкірою, ця жінка, подумалось Ремполу, могла б, доклавши трохи зусиль, стати привабливою. Темно-каштанове волосся вільно спадало кучерями, прикриваючи вуха. У скромній темній сукні з білою вставкою на грудях вона не здавалася просто вдягненою. Урівноваженість, сила, мужність, що ще? Слово «електрична» тут геть недоречне, та лише ним можна було назвати хвилю, що увігналася разом із жінкою до кімнати, — тріскуча, гаряча, могутня, мов удар, хвиля. Порипуючи туфлями й потираючи руки, жінка підійшла ближче, підвела свої виразисті чорні очі з трохи піднятими вгору зовнішніми кутиками і глянула на Хедлі. Ремпол зрозумів дві речі: убивство професора Грімо так її приголомшило, завдало їй такого болю, що вона вже ніколи не оговтається. І якби не сила волі, очі її більш ніколи не просихали б від сліз.

— Я Ернестіна Дюмон, — сказала жінка. — Прийшла допомогти вам знайти вбивцю Шарля. — Вона говорила майже без акценту, але глухо, трохи ковтаючи слова. — Я не могла прийти… відразу. Я хотіла поїхати з ним до лікарні, але лікар мені не дозволив. Він сказав, що зі мною захоче поговорити поліція. Гадаю, це потрібно.

Хедлі підвівся й запропонував їй свій стілець.

— Будь ласка, мадам, сідайте. Ми дуже хотіли б вас послухати. А поки що прошу вас уважно послухати містера Мілза, і якщо у вас виникне бажання…

Мадам Дюмон мерзлякувато повела плечима, і доктор Фелл, який уважно спостерігав за нею, вайлувато пішов зачинити вікно. Потім вона поглянула на вогонь у каміні, що ледве жеврів під купою згорілого паперу, кивнула головою Хедлі на знак того, що все зрозуміла, байдужно подивилась на Мілза й, болісно всміхнувшись, промовила:

— Так, звичайно. Він славний хлопець і мас добрі наміри. Правда ж, Стюарте? У кожному разі розповідайте далі, а я… я послухаю.

Мілз не виказав невдоволення, тільки кліпнув повіками й поклав одну на одну руки.

— Коли віщунці подобається так вважати, то я не заперечую, — сказав він. — Але я, мабуть, розповідатиму далі. На чому я… е-е… зупинився?

— Ви сказали, що професор Грімо, побачивши відвідувача, запитав: «Бога ради, хто ви?» Що було далі?

— А, так. Він був без окулярів, вони висіли на шнурку. Без них професор бачив погано, і в мене склалося враження, що він прийняв маску за справжнє обличчя. Не встиг професор надіти окуляри, як незнайомець зробив швидкий рух уперед, і я й незчувся, як він уже був у дверях. Професор ступив йому назустріч, але незнайомець його випередив, і я почув, як він засміявся. Коли він був уже в кімнаті… — Мілз замовк, явно збентежений. — І це викликає найбільший подив. У мене склалося враження, що мадам Дюмон, хоча й відступила була до стіни, зачинила за ними двері. Пригадую, вона взялася рукою за кулясту дверну ручку.

— Що ви хочете цим сказати, юначе? — спалахнула мадам Дюмон. — Думайте головою, що говорите! Гадаєте, я б залишила його з Шарлем самого? Шарль сам зачинив двері й замкнув їх ізсередини.

— Хвилиночку, мадам. Це правда, містере Мілз?

— Я хотів би, щоб ви мене правильно зрозуміли, — протягом мовив Мілз. — Я лише намагаюся пригадати всі подробиці й навіть свої враження. Я нічого цим не хотів сказати. Згоден, він справді, як твердить віщунка, замкнув двері зсередини.

— Послухайте! Він ще й жартує! «Віщунка»! Ач який! — сердито вигукнула мадам Дюмон.

— Підбиймо підсумки, джентльмени, — усміхнувся Мілз. — Я припускаю, що віщунка була схвильована. Вона почала кликати професора й смикати за дверну ручку. В кімнаті чулися голоси, але, розумієте, я був далеко, а ви ж бачите, двері досить товсті. — Він показав пальцем на двері. — Збагнути не можна було нічого, поки через півхвилини, коли відвідувач, мабуть, скинув маску, професор гримнув на віщунку: «Ідіть геть, дурна жінко! Я сам дам собі раду».

— Зрозуміло. А вам по здалося, що він… злякався?

— Навпаки, — заперечив секретар. — Я б сказав, що в його голосі чулося задоволення.

— А ви, мадам? Ви послухались і відразу пішли собі?

— Так.

— Хай так, — поштиво мовив Хедлі, — але ж, як на мене, навіть великі жартівники не мають звички з'являтися до чужого будинку в масці й отак поводитись. Ви, гадаю, знали, що вашому роботодавцеві погрожували.

— Я слухалася Шарля більш як двадцять років, — тихо промовила жінка. Її боляче вкололо слово «роботодавець». — І не пам'ятаю, щоб він не знайшов виходу з якогось скрутного становища. Послухалася? Звичайно, послухалася. І слухалася б і далі. Крім того, ви нічого не розумієте й ні про що мене не спитали. — Вона зневажливо посміхнулась. — Але що цікаво… з погляду психології, як сказав би Шарль… Ви не запитали й у Стюарта, чому він послухався й не зняв тривоги. Ви просто вважаєте, що він злякався. Дякую за такий душевний комплімент. Будь ласка, робіть своє діло далі!

— Ви пам'ятаєте, містере Мілз, коли той високий чоловік зайшов до кімнати? — звернувся до секретаря Хедлі.

— Було десять хвилин до десятої. На моєму столику з друкарською машинкою є годинник.

— А коли ви почули постріл?

— Рівно о десятій годині десять хвилин.

— І весь цей час ви спостерігали за дверима?

— Саме так, — без вагань підтвердив Мілз і прокашлявсь. — Хоч віщунка й натякає на мою полохливість, я перший був біля дверей, коли в кімнаті пролунав постріл. Ви з'явилися відразу після пострілу й самі бачили, що кімната була замкнена зсередини.

— А протягом тих двадцяти хвилин ви чули в кімнаті голоси чи якісь інші звуки?

— Спочатку мені здалося, що я чую голоси й звуки, схожі на удари. Але ж я був далеко. — Під холодним поглядом Хедлі Мілз уже вкотре, широко розплющивши очі, хитнувся назад-вперед. На чолі в нього знову виступив піт. — Я розумію, звичайно, все, що я кажу, здається зовсім неправдоподібним. Але, джентльмени!.. — раптом вигукнув він високим голосом і підніс руку догори. — Я присягаюся…

— Це правда, Стюарте, — тихо промовила жінка. — Я можу все підтвердити…

— Одну хвилинку, мадам, — рвучко обернувшись, ввічливо зупинив її Хедлі. — Гадаю, так усе й було. Ще одне запитання до вас, містере Мілз. Ви можете якомога детальніше описати зовнішній вигляд відвідувача?

— Можу сказати напевно, що на ньому було довге пальто, линялий кашкет з якоїсь коричневої матерії, темні штани. Черевиків я не розгледів. Чуб, коли він скинув кашкета… — Мілз замовк. — Неймовірно. Не хочу бути смішним, але пригадую, що його темний лискучий чуб здавався пофарбованим, а голова була… розумієте, мов із пап'є-маше.

Хедлі, який походжав сюди-туди біля великої картини, так швидко обернувся до Мілза, що той вигукнув:

— Джентльмени, ви ж просили розповісти, що я бачив! Я й розповідаю те, що бачив. Я кажу правду!

— Далі! — похмуро озвався Хедлі.

— Незнайомець був на три-чотири дюйми вищий, ніж професор Грімо, середньої… е-е… статури. На руках у нього були рукавички, хоча в цьому я не цілком певен, руки він тримав у кишенях.

— Він був схожий на П'єра Флея?

— Ну… Так… Можна сказати «так», і можна й «ні». Я б сказав, він був вищий за Флея і не такий ставний, але присягатися не стану.

Ремпол весь час краєм ока спостерігав за доктором Феллом. Доктор Фелл, у плащі, що напинався на спині, з капелюхом під пахвою, вайлувато ходив по кімнаті, сердито штрикаючи палицею в килим. Нахиляючись так, що окуляри падали з носа, він розглядав примруженими очима картину, полиці з книжками, гагатового буйвола на столі, потім, важко дихаючи, підійшов до каміна, обдивився його, задер голову на щит угорі і з якимось особливим задоволенням став розглядати герб на ньому. Не пройшло повз увагу Ремпола й те, що Фелл весь час стежив за мадам Дюмон. Здавалося, вона його гіпнотизує. Щось жахливе було в погляді його маленьких бистрих очей, коли він позирав на жінку щоразу, як закінчував щось роздивлятися. І жінка це знала. Вона сиділа, склавши руки на колінах і намагаючись не звертати на нього уваги, але раз у раз поглядала в його бік, немовби між ними точилася невидима боротьба.

— До вас є ще одне запитання, містере Мілз, — вів далі Хедлі, — зокрема щодо таверни «Уорвік» і цієї картини. Але з цим можна почекати. Вам не важко піти вниз і запросити сюди міс Грімо та містера Менгена? І містера Дреймена, якщо він повернувся… Дякую… Ні, заждіть хвилинку! Е-е… Ви маєте якісь запитання, докторе Фелл?

Доктор Фелл, доброзичливо усміхнувшись, мовчки похитав головою. Ремпол бачив, як побіліли суглоби стиснутих пальців у жінки.

— Хто дав право вашому приятелеві скрізь заглядати? — сердито запитала вона. — Це виводить мене із себе! Це…

— Я розумію вас, мадам, — пильно подивившись на неї, сказав Хедлі. — На жаль, така в нього звичка.

— В такому разі, хто ви? Приходите в мій дім…

— Дозвольте пояснити. Я — старший інспектор карного розшуку. Це — містер Ремпол. А це — доктор Гідеон Фелл. Про нього ви, мабуть, чули.

— Атож. Я так і думала. — Вона кивнула головою, а потім, ляснувши долонею по столу, запитала: — То й що? Можна нехтувати правила пристойності? Неодмінно треба мерзнути з відчиненим вікном? Можна нарешті розпалити погонь і зігрітися?

— Знаєте, я б не радив, — озвався доктор Фелл, — поки не з'ясуємо, що за папери там спалено. Мабуть, добре було багаття.

— Чому ви такі недолугі? — з докором промовила Ернестіна Дюмон. — Чому ви сидите тут? Ви ж добре знаєте, що це діло рук Флея. Чому ви не затримаєте його? Я запевняю, що це зробив він, а ви сидите тут… — У її циганському погляді було стільки ненависті, ніби вона вже бачила, як Флей іде на шибеницю.

— Ви знаєте Флея? — урвав її Хедлі.

— Ні, ні. Я ніколи його не бачила. Я маю на увазі, до сьогодні. Але я пам'ятаю, що мені казав Шарль.

— А що він казав?

— Що, що! Той Флей божевільний. Особисто Шарль його не знав, але у Флея була манія глумитися над окультними науками. У нього є брат, — вона махнула рукою, — такий самий, як і він, розумієте? Так от, Шарль попередив, що сьогодні ввечері о пів на десяту той брат може прийти і щоб я, якщо він прийде, його впустила. Та коли о пів на десяту я забирала посуд після кави, Шарль сміючись сказав: «Коли він і досі не прийшов, то вже й не прийде». А тоді додав: «Люди з лихими намірами не спізнюються». — Вона сіла рівно й випростала плечі. — Але він помилився. За чверть до десятої пролунав дзвінок. Я відчинила двері. На ґанку стояв чоловік. Він простяг мені візитну картку й сказав: «Передайте професорові Грімо й запитайте, чи він може мене прийняти».

— А як щодо фальшивого обличчя? Вам воно не здалося трохи дивним? — Перехилившись через шкіряну спинку канапи, Хедлі уважно подивився на неї.

— Я не помітила, що воно фальшиве. Ви звернули увагу, що у вестибюлі тільки одна лампочка? У нього за спиною світив вуличний ліхтар, і я бачила лише його постать. Говорив він чемно, простяг картку, отож я ні секунди не…

— Одну хвилинку! Скажіть, ви впізнали б його голос, якби почули знову?

Відкинувшись на стільці, вона повела плечима, мовби скинула з них якийсь тягар.

— Так!.. Ні, не знаю… Так, так! Але, бачте, голос у нього не був чіткий. Тепер я розумію, його приглушувала маска. Чому люди такі підступні?.. — В очах у неї зблиснули сльози. — Я цього не розумію. Я людина щира. Якщо хтось завдає вам болю, це можна зрозуміти. Ви підстерігаєте його й убиваєте, а ваші друзі йдуть до суду й присягаються, що в той час ви були в іншому місці. Ви не надіваєте пофарбованої маски, як ото Дреймен із дітьми в листопадову карнавальну ніч, не передаєте візитної картки, як той жахливий чоловік, не йдете нагору, не вчиняєте вбивства й не зникаєте потім через вікно. Це схоже на казку, яку нам розповідали в дитинстві… — її спокій змінився істерикою. — О Боже! Бідолашний Шарль!..

Хедлі спокійно чекав. Через хвилину мадам Дюмон узяла себе в руки й сиділа така сама байдужна, чужа й незрозуміла, як і велика, похмура, спотворена картина навпроти. Після спалаху емоцій жінка заспокоїлась, хоча й далі важко дихала. Чути було, як вона шкрябає нігтем бильце крісла.

— Отже, відвідувач сказав: «Передайте професорові Грімо й запитайте, чи він може мене прийняти», — нагадав їй Хедлі. — Гаразд. А міс Грімо та містер Менген були в цей час, як ми розуміємо, внизу, у вітальні, недалеко від вхідних дверей?

— Дивно, що ви про це запитуєте. Так… Атож. Гадаю, що так. Я не звернула уваги.

— Ви не пам'ятаєте, двері до вітальні були відчинені чи зачинені?

— Не пам'ятаю. Мабуть, зачинені. Якби вони були відчинені, у вестибюлі було б світліше.

— Розповідайте далі, будь ласка.

— Коли відвідувач дав мені візитну картку, я сказала: «Заждіть, будь ласка, я запитаю», — хоча й знала відповідь. Я не могла залишатися наодинці з тим… божевільним. Я хотіла піти й попросити Шарля спуститися вниз, тому сказала: «Заждіть, я запитаю», — і поквапно зачинила перед ним двері. Замок спрацював, і він не міг ввійти всередину Потім я підступила до світла й подивилася на картку. Вона й тепер у мене, я не мала змоги передати її. Картка виявилася чистою.

— Чистою?!

— На ній не було нічого ні написано, ні намальовано. Я пішла показати її Шарлеві й попросити його спуститися вниз. Бідолаха Мілз уже розповів вам, що було далі. Я саме збиралася постукати в двері, коли почула, що нагору хтось іде, а оглянувшись, побачила, що то він — отой високий, худий. Але я можу заприсягтися на хресті, що двері внизу я замкнула. Ні, я не злякалася. Я ще не запитала його, як зрозуміти, що він іде нагору, а не чекає внизу.

І все ж фальшивого обличчя я не бачила. Він стояв спиною до тієї яскравої лампочки в ніші на сходах, яка освітлює цю частину зали та двері до Шарлевого кабінету. Чоловік відповів по-французькому: «Мадам, ви не можете мене тут тримати». Потім опустив комір і засунув кашкета до кишені. Певна, що він не посміє ввійти до кабінету, я відчинила двері саме тоді, коли Шарль відчиняв їх зсередини. Аж тепер я побачила блідо-рожеву, тілесного кольору маску. Та не встигла я щось зробити, як він штовхнув двері, швидко ступив до кімнати й повернув у замку ключ. — Вона помовчала, ніби закінчила першу частину розповіді й дістала змогу дихати вільніше.

— І що було потім?

— Я послухалася Шарлевого наказу, — промовила вона мляво, — Скандалу я не вчинила, але відійшла недалеко. Я трохи спустилася вниз, так, щоб ще видно було двері цієї кімнати, й не покидала свого місця доти, доки й Стюарт. Це було жахливо. Розумієте, я ж не дівчинка. Я була там, коли пролунав постріл, коли до дверей підбіг Стюарт і почав грюкати кулаками, навіть коли з'явились ви. Але потім була змушена піти звідти. Я знала, що сталося. Я ще встигла дійти до своєї кімнати під цими сходами. З жінками іноді таке буває… — Вона ніяково усміхнулась. — Але Стюарт сказав правду, з цієї кімнати ніхто не виходив. Бог свідок, ми обоє кажемо щиру правду. Як це чудовисько залишило кімнату, коли не через двері?.. А тепер, будьте ласкаві, ви дозволите мені піти в лікарню до Шарля?..

5. Слова — загадки

Відповів доктор Фелл. Він стояв спиною до каміна під фехтувальними рапірами та щитом і був схожий — чорний капелюх, на носі криво почеплені окуляри, обабіч книжкові полиці та білі статуетки — на феодального барона, а не на безжального Фрон де Бефа[10].

— Мада-ам, — протягло, носовим, мов бойовий погук, голосом звернувся він до жінки, надкусивши сигару й делікатно відкашлявся убік, — ми вас довго не затримаємо. Хочу відразу запевнити, що в мене немає найменшого сумніву в тому, що ви, як і містер Мілз, розповіли нам правду. Перш ніж перейти до справи, я доведу, що вірю вам… Мада-ам, ви пам'ятаєте, о котрій годині сьогодні ввечері перестав іти сніг?

Мадам Дюмон подивилася на нього важким, допитливим поглядом. Видно було, що про доктора Фелла вона чула.

— Це має якесь значення? Здається, десь о пів на десяту. Атож. Пам'ятаю, коли я прийшла до Шарлевого кабінету забрати тацю з посудом, то глянула у вікно й помітила, що сніг перестав. Це має значення?

— І дуже велике, мада-ам. Без цього ми маємо лише півкартини неможливої ситуації… Ви кажете цілком слушно. Пам'ятаєте, Хедлі? Сніг перестав іти приблизно о пів на десяту. Правильно?

— Правильно, — погодився старший інспектор і теж запитливо подивився на доктора Фелла. Він уже навчився не довіряти байдужному виразу на його обличчі з подвійним підборіддям. — Хай так, о пів на десяту, то й що?

— Отже, сніг перестав іти за сорок хвилин до того, як відвідувач зник із кімнати, — провадив доктор Фелл. — Цебто за п'ятнадцять хвилин до того, як він з'явився у цей будинок. Правильно, мада-ам? Е-е… Він подзвонив біля вхідних дверей за чверть до десятої? Гаразд. Правильно… Далі, Хедлі, ви пригадуєте, коли ми сюди приїхали? Ви звернули увагу, що до того, як ви, Ремпол і юний Менген увійшли в будинок, на східцях і навіть на тротуарі перед східцями ніяких слідів не було? А я пам'ятаю. Я навмисне відстав, щоб пересвідчитись.

— Боже мій! Правда! Тротуар був чистий. Це ж… — Хедлі випростався й голосно засміявся, а потім обернувся до мадам Дюмон. — Отже, Фелле, це й є доказ того, що ви вірите розповіді мадам Дюмон? Ви що — теж з'їхали з глузду? Вам сказано, що відвідувач подзвонив і ввійшов до будинку крізь замкнені двері через п'ятнадцять хвилин після того, як перестав іти сніг, і все ж таки…

— Що вас так дивує, друже? — Доктор. Фелл широко розплющив очі, і жилетка в нього на грудях заколивалася від сміху. — Він виплив із кімнати, не залишивши ніяких слідів, то чому вам не до вподоби думка, що він так і заплив?

— Я не знаю чому, — нерішуче промовив Хедлі. — Але, хай йому чорт, із досвіду розслідування убивств я знаю: те, як убивця проник до замкненої кімнати і як він зник із неї, — далеко не те саме. Гаразд. Ви кажете…

— Послухайте, будь ласка… — На зблідлому обличчі мадам Дюмон виразніше проступили вилиці, — Їй-богу, я кажу правду. Господи, поможи мені!

— І я вам вірю, — повторив доктор Фелл. — Ви не повинні дозволяти, щоб вас залякала звичайна шотландська розсудливість Хедлі. Перш ніж я закінчу, він теж повірить вам. Що я хочу сказати? Я довів, що вірю вам до останнього слова… якщо ви сказали правду. Гаразд. Я хочу лише застерегти вас, щоб ви не підірвали моєї довіри. Я не ставлю під сумнів те, що ви вже розповіли, але дуже сумніваюсь у тому, що ви скажете мені через хвилину.

— Я цього боявся, — примруживши одне око, промовив Хедлі. — Мене завжди лякає, коли ви починаєте хизуватися своїми клятими парадоксами.

— Будь ласка, кажіть далі, — мляво озвалася жінка.

— Гм. Дякую. Отже, мада-ам, ви давно працюєте економкою?.. Стривайте! Я поставлю запитання по-іншому. Ви давно живете в професора Грімо?

— Понад двадцять років. Я була більш ніж його економкою… колись… — Жінка підвела погляд від зціплених пальців, немов запитуючи, чи не забагато вона зважилася сказати. Заразом це був погляд людини, що чекає нападу з-за рогу й наготувалася до захисту. — Я кажу вам про це з надією, що ви пообіцяєте нічого не розголошувати. Все можна знайти в архівах на Боу-стріт. Хоча до справи це відношення й не має, ви можете завдати непотрібних прикрощів. Звичайно, не мені. Розумієте, Розетта Грімо — моя дочка. Вона народилася в Англії, і там має бути відповідний запис. Але вона про це не знає. Ніхто не знає. Будь ласка, прошу вас, ви можете пообіцяти, що мовчатимете? — запитала вона тихо, але наполегливо.

— Чому ж ні, мада-ам? — наморщив чоло доктор Фелл. — Я вважаю, що це взагалі не наша справа. Звісно, ми мовчатимемо.

— Ви обіцяєте?

— Мада-ам, — чемно підказав доктор Фелл, — я не знайомий з дівчиною, але б'юсь об заклад, що ви хвилюєтесь даремно. Ви обидві вже багато років хвилюєтесь даремно. Вона, мабуть, уже знає. Діти про такі речі завжди знають. І вона намагається триматись так, щоб ви про це не здогадались. Увесь світ іде шкереберть через те, що нам подобається вдавати, ніби тих, кому до двадцяти, нічого не хвилюватиме в майбутньому, а тих, кому за сорок, нічого не хвилювало в минулому. — Він усміхнувся. — А втім, годі про це. Я хочу запитати вас: де ви познайомилися з Грімо? Ще до того, як приїхали до Англії.

— У Парижі, — важко дихаючи, одначе спокійно відповіла жінка, немов думала про щось інше.

— Ви парижанка?

— Е-е… Що? Ні, ні. Я з провінції. Але познайомилися ми в Парижі. Я працювала там костюмеркою.

— Костюмеркою? — перепитав Хедлі, звівши погляд від своїх нотаток. — Ви хочете сказати кравчинею, так?

— Ні, ні. Я хочу сказати те, що сказала. Я була однією з тих, хто робив костюми для опери та балету. Ми працювали в самому будинку оперного театру. Про це можна знайти записи. А щоб зберегти ваш час, скажу, що я ніколи не виходила заміж і звати мене Ернестіна Дюмон.

— А Грімо? — різко запитав доктор Фелл. — Звідки він?

— Здається, з півдня Франції, але вчився в Парижі. Вся його сім'я померла, отож це вам не допоможе. Він успадкував їхні гроші.

Недбалі запитання доктора Фелла, здавалося, не відповідали напруженій атмосфері в кімнаті. Наступні три запитання були такі незвичайні, що Хедлі знову забув про свій записник, а Ернестіна Дюмон неспокійно засовалася на місці.

— Яку ви сповідуєте релігію, мадам?

— Я унітаріанка, а що?

— Гм, так… Грімо коли-небудь бував у Сполучених Штатах? Він має там друзів?

— Ніколи. І, як мені відомо, друзів у нього там немає.

— Слова «сім веж» щось вам говорять, мадам?

— Ні! — збліднувши, вигукнула мадам Дюмон.

Доктор Фелл кинув на неї крізь дим сигари гострий погляд, вайлувато обійшов канапу (жінці при цьому довелося відступити) й показав на велику картину, старанно обводячи кінцем своєї палиці обриси гір на задньому плані.

— Я не питатиму вас, чи ви знаєте, що тут зображено, — повів він далі. — Але поцікавлюся, чи Грімо не казав вам, чому він купив цю картину. Принаймні, чим вона його привабила? Яким чином картина мала захищати його від кулі чи іншого лиха? Який вплив могла мати вона… — Він замовк, немов пригадавши щось дуже дивне, потім, важко дихаючи, однією рукою підняв картину, повернув її кілька разів у різні боки й вигукнув: — О боже! Просто неймовірно!

— Що таке? — підхопився Хедлі. — Ви щось бачите?

— Ні, я нічого не бачу, — промовив доктор Фелл. — У цьому й уся річ! То що, мадам?

— Такого дивака, як ви, я, мабуть, ще не зустрічала, — тремтячим голосом відповіла мадам Дюмон. — Ні, я не знаю, що на ній зображено. Шарль мені не пояснював. Він тільки щось бурмотів та сміявся своїм гортанним сміхом. Чому ви не запитаєте про це в художника? її намалював Бернабі. Він має знати. Але ж ви нічого розумного не робите. Мабуть, такої місцевості, як на картині, взагалі немає.

— Боюся, що ви маєте рацію, мадам, — кивнув головою доктор Фелл. — Гадаю, таки немає. А якщо там поховано троє чоловіків, то дізнатися, хто вони, мабуть, нелегко, правда ж?

— Вам не набридло говорити нісенітниці? — не витримав Хедлі, та раптом помітив, що Ернестіна Дюмон зіщулилася від цих «нісенітниць», немов від удару.

Приховуючи своє збентеження, жінка звелася на ноги й промовила:

— Я піду. Ви не маєте права мене затримувати. Ви всі божевільні. Сидите тут, вигадуєте казна-що й даєте… даєте можливість П'єрові Флею зникнути. Чому ви не затримаєте його? Чому нічого не робите?

— Бачте, мадам, Грімо сам казав, що П'єр Флей тут ні до чого. — Поки жінка дивилася на нього, Фелл пустив картину, і вона з глухим стуком ударилась об канапу.

Неіснуюча місцевість із трьома могилами серед покручених дерев навіювала на Ремпола моторошне почуття. Не встиг він відірвати погляду від картини, як на сходах почулися кроки.

Ремпол зітхнув з полегкістю аж тоді, як побачив сержанта Бетса з поважним виразом на довгастому, гострому обличчі; він пам'ятав сержанта по справі «Лондонський Тауер». На ним увійшли два хвацьких хлопці в цивільному з приладдям для фотографування та зняття відбитків пальців. У залі з'явилися Мілз, Бойд Менген та Розетта Грімо. За ними було видно полісмена в уніформі. Дівчина проштовхалася крізь цей гурт і ввійшла до кімнати.

— Я мала намір їхати з каретою «швидкої допомоги» до лікарні, але Бойд сказав, що ви хочете мене бачити, — нерішуче заговорила вона тихим голосом. — Тітонько Ернестіно, вам краще поїхати туди якомога швидше. Кажуть, що…

Навіть манерою скидати рукавички вона намагалася показати свою діловитість і незалежність, але це їй не вдавалося. В неї була та позірна впевненість, яка з'являється після двадцяти років унаслідок браку життєвого досвіду й протидії. Ремпол з цікавістю розглядав її світле, коротко підстрижене й відведене за вуха волосся, правильне, з трохи випнутими вилицями й широкими, нафарбованими темно-червоними губами обличчя, негарне, але таке, що примушує вас із трепетом згадувати про давні, навіть зовсім невідомі вам часи. На противагу рішучому виразу обличчя її великі карі очі були неспокійні. Швидко озирнувшись, дівчина відступила до Менгена й, нервово смикаючи хутряний комір, нетерпляче вигукнула:

— Будь ласка, запитуйте швидше, що вам потрібно! Він умирає, ви розумієте! Тітонько Ернестіно…

— Якщо ці джентльмени мене відпустять, я піду, — мляво відказала мадам Дюмон. — Ви ж знаєте, я одразу збиралася це зробити.

Вона раптом стала покірною, але в її покірності був якийсь напіввиклик. Між двома жінками ніби щось пробігло. В очах у Розетти Грімо з'явився неспокій. Обидві швидко позирнули одна на одну, не зустрічаючись поглядами. Здавалося, вони пародіювали рухи одна одної, а коли помітили це, принишкли. Хедлі теж мовчав, немов проводячи в Скотленд-Ярді очну ставку двох підозрюваних.

— Містере Менген, — швидко сказав він, — ви не могли б піти з міс Грімо до кімнати містера Мілза? За хвилину ми теж прийдемо туди. Містере Мілз, почекайте трішечки. Бетсе!

— Слухаю, сер!

— Я хочу дати вам одне небезпечне завдання. Менген переказав, щоб ви прихопили вірьовку та електричний ліхтарик?.. Добре. Підніміться на дах і обстежте кожен дюйм — чи не знайдуться там сліди від ніг або якісь інші, особливо над цією кімнатою. Потім огляньте двір цього будинку та два прилеглі. Можливо, якісь сліди знайдуться там.

До кімнати швидко ввійшов гостроносий молодик — сержант Престон, великий фахівець у виявленні потайних місць. Саме він знайшов за панеллю вирішальний доказ у справі «Годинник-смерть».

— Шукайте потайний вихід із цієї кімнати! Зрозуміло? Розберіть кімнату на шматочки, якщо хочете. Подивіться, чи не можна вийти через димохід… А. ви, хлопці, візьміться за відбитки пальців та фотографування. Але не чіпайте горілого паперу в каміні!.. Констеблю!.. Де в біса подівся констебль?

— Я тут, сер.

— Ви з'ясували на Боу-стріт адресу чоловіка на прізвище Флей, П'єр Флей?.. Добре. Знайдіть його, хоч би де він жив, і приведіть сюди. Якщо не застанете вдома, чекайте! До театру, де він працює, когось послали?.. Гаразд. Усе. Всім вийти з кімнати! — Він ще щось буркнув і пішов до зали. За ним, уперше з таким видимим завзяттям, перевальцем подався доктор Фелл.

— Слухайте, Хедлі, — торкнувся він своїм крислатим капелюхом руки інспектора, — ви йдіть і починайте розмову. Гаразд? Я, мабуть, принесу більше користі, якщо залишуся тут і допоможу цим недотепам із фотографуванням…

— Ні! Я повішусь, якщо ви зіпсуєте негативи! — роздратовано заперечив Хедлі. — По-перше, матеріали коштують грошей, а по-друге, нам потрібні докази. Я хочу поговорити з вами відверто. Що це за безглузді балачки про сім веж та про людей, похованих у місцевості, якої ніколи не було? Я знав, що ви й раніше захоплювалися всілякими таємницями, але щоб до такої міри?.. Що там іще? — невдоволено обернувся він, бо цієї миті вже Мілз торкнувся його руки.

— Е-е… Перш ніж провести сержанта на дах, — незворушно промовив Мілз, — я хочу сказати таке: якщо ви забажаєте побачити містера Дреймена, то він тут, у будинку.

— Дреймена?.. А-а, так. Коли він повернувся?

— Як я розумію, — насупився Мілз, — йому не було потреби повертатися. Він узагалі не виходив з будинку. Я щойно заглянув до його кімнати…

— Навіщо? — жваво запитав доктор Фелл.

— З цікавості, — спокійно відповів секретар. — Я побачив, що він спить, і розбудити його буде нелегко. Містер Дреймен часто приймає снодійне. Я не хочу сказати, що він п'яниця чи наркоман, але снодійне приймати полюбляє.

— Такої динної компанії я ще не бачив, — ні до кого не звертаючись, промовив Хедлі по паузі. — Щось іще?

— Так, сер. Внизу чекає приятель професора Грімо. Він щойно прийшов і хоче вас бачити. Я не думаю, що це дуже важливо, але він член товариства, яке збирається в таверні «Уорвік». Його прізвище Петтіс. Ентоні Петтіс.

— Петтіс? — перепитав доктор Фелл, шкрябаючи підборіддя. — Чи це не той Петтіс, що збирає історії про привиди та пише до них чудові передмови? Гм…. Атож. Мабуть, таки той. Чим він може бути корисний?

— Чим він може бути корисний? — і собі спитав Хедлі. — Я не маю часу на розмову з ним, якщо тільки він не хоче повідомити нам щось важливе. Візьміть у нього адресу й скажіть, що я заїду до нього вранці. Дякую. — Він обернувся до доктора Феллі. — Розповідайте далі про сім веж та про неіснуючу місцевість.

Доктор Фелл зачекав, поки Мілз довів сержанта Бетса до дверей у протилежному кінці великої зали. Чути було лише приглушені голоси, що долинали з кімнати Грімо. З-під арки лилося, освітлюючи всю залу, яскраво-жовте світло. Доктор Фелл вайлувато пройшовся кілька разів по залі, дивлячись то вгору, то під ноги, й оглянув усі троє завішених коричневими шторами вікон. Відхиляючи штори, він переконався, що зсередини вікна щільно зачинені, потім кивнув головою і покликав Хедлі та Ремпола на сходи.

— Перш ніж розмовляти з іншими свідками, бажано, на мою думку, трохи зіставити факти. І поки що ні слова про вежі! Я підведу вас до цього поступово. Хедлі, кілька незв'язаних слів — це єдине вірогідне свідчення, яке ми маємо, бо одержане воно від жертви. Я маю на увазі слова, які тихо й невиразно промовив сам Грімо перед тим, як знепритомніти. Сподіваюся, ми всі їх чули. Пам'ятаєте, ви запитали, чи в нього стріляв Флей? Він заперечно похитав головою. Потім ви спитали, хто це зробив. Що він сказав? Хочу запитати кожного з вас по черзі: що, на вашу думку, ви почули? — Він подивився на Ремпола.

Американець розгубився. Він мав чіпку пам'ять, але перед очима в нього все ще стояла кривава рана в грудях і вигнута від болю шия. Якийсь час він вагався, потім відповів:

— Перше, що він сказав, мені почулось ніби «холод»…

— Дурниці! — перебив його Хедлі. — Я все записав. Він сказав «торба», хоч я й не збагну, якого біса…

— Спокійно! — зупинив його доктор Фелл. — Ваші нісенітниці ще гірші, ніж мої. Кажіть далі, Теде.

— Ну, я не можу твердити напевне, але потім мені начебто почулося: «не самогубство… не міг по вірьовці». І ще окремі слова: «дах», «сніг», «гай». А останнє, що я почув, було: «дуже яскраве світло». Знову ж таки не можу твердити, що все було сказано саме в такій послідовності.

— Все у вас перекручено, — поблажливо й трохи ніяково мовив Хедлі. — Навіть якщо двоє-троє слів і мають якийсь сенс. Водночас мушу визнати, що мої записи важать не багато більше. Після слова «торба» він сказав «солона» і «жах». Ви слушно запам'ятали «вірьовку», хоч про самогубство я нічого не чув. Був і «дах» та «сніг». «Дуже яскраве світло» було пізніше, а потім — «револьвер», «гай» і, нарешті, «не звертайте на бідолашного…» Оце й усе.

— О Господи! — вигукнув доктор Фелл, переводячи погляд з одного на другого. — Це жахливо. Джентльмени, я святкуватиму перемогу над вами. Я поясню, що він сказав. Я не чув усього його бурмотіння, але смію заважити, що обидва ви далекі від істини.

— Ну, а що почули ви? — запитав Хедлі.

— Я почув кілька перших слів, — походжаючи по кімнаті, промовив Фелл. — Тільки вони мають значення, якщо я не помиляюсь. А все інше — пусте.

— Пусте? — перепитав Ремпол. — А хіба про самогубство піхто не згадував?

— Не згадував і не збирається згадувати! — піднявши записника, вигукнув Хедлі. — Щоб дати всьому цьому якийсь лад, Ремполе, я для порівняння записав усе, що, як вам здається, ви почули. Ось ваш список «холод», «не самогубство», «не міг по вірьовці», «дах», «сніг», «гай», «дуже яскраве світло». А це — мій список: «торба», «солона», «жах», «не міг по вірьовці», «дах», «сніг», «дуже яскраве світло», револьвер», «не звертайте на бідолашного…» Ось, що ми маємо. І, як завжди, Фелле, з вашою буйною фантазією ви найбільше вірите у найбезглуздіше. Я міг би звести все докупи, але що в біса підказує нам умирущий, говорячи про торбу, сіль і жах?

— Так-так, — почав доктор Фелл, дивлячись на свою погаслу сигару. — Ану, давайте дещо з'ясуємо. Загадок багато. Треба розібратися не поспішаючи… По-перше, мій друже, що сталось у цій кімнаті після того, як пролунав постріл і Грімо був убитий?

— Звідки в біса мені знати? Якщо немає потайного виходу…

— Ні, ні, я не маю на увазі фокус із зникненням. Вас ця справа страшенно захопила, Хедлі, і ви ні перед чим не зупинитесь, поки не з'ясуєте, як воно все було. Та спершу розгляньмо ті речі, які можна пояснити, а від них підемо далі… Отже, що сталось у цій кімнаті після вбивства Грімо напевне? Як бачимо, всі сліди сконцентровані навколо каміна…

— Ви хочете сказати, що злочинець зник через димохід?

— Я цілковито певен, що ні, — заперечив доктор Фелл. — Димохід дуже вузький, у нього ледве пролізе кулак. Подумайте спокійно. Канапа була відсунута від каміна. На ній багато крові, так, наче Грімо втратив рівновагу й схилився над нею. Килимок перед каміном відсунено чи відкинуто ногою, і на ньому також плями крові. Крісло теж відсунено. Нарешті, я знайшов плями крові не лише на каміні, а й у кімнаті. Вони ведуть до купи спаленого паперу.

Тепер згадайте поведінку щирої мадам Дюмон. Увійшовши до кімнати, вона не відводила погляду від каміна й мало не впала в істерику, коли помітила, що я дивлюся туди ж. Пам'ятаєте, вона навіть припустилася великої помилки, попросивши розпалити вогонь, хоча мусила знати, що поліція не вчинить так по-дурному тільки задля того, щоб свідкам на місці злочину було затишно. Ні, мій друже, хтось намагався спалити листи чи інші папери. І ця жінка хотіла бути певною, що вони спалені.

— Виходить, вона про все знала? — повільно промовив Хедлі. — А ви ж запевняли, що вірите їй.

— Так, я вірив і вірю її розповіді про… відвідувача й злочин. Але не вірю тому, що вона розповіла про себе й Грімо. Подумайте ще раз, що сталося! Відвідувач стріляє в Грімо, але той, ще не втративши свідомості, на допомогу не кличе, вбивцю затримати не намагається, ніякої тривоги не здіймає і навіть не відчиняє Мілзові дверей. Проте щось же він та робить. Він докладає до чогось таких зусиль, що, як запевняє лікар, розриває собі прострелені легені.

І я скажу вам, що він робив. Грімо знав, що помре й що до кімнати ввійде поліція. Він мав багато чого знищити, і це було важливіше, ніж затримати того, хто стріляв, чи навіть зберегти власне життя. Спалюючи папери, він, заточуючись, ходив біля каміна, відсунув убік канапу, зібгав килимок. Звідси й плями крові… Тепер розумієте?

У великій холодній залі запала тиша.

— А ця жінка, Дюмон?

— Вона, звичайно, все знала. Це була їхня спільна таємниця. І вона любила його.

— Якщо це так, то він знищив щось надзвичайно важливе, — висловив припущення Хедлі. — А звідки в біса ви це знаєте? Зрештою, яка в них могла бути таємниця? І чому ви вважаєте, що ця таємниця взагалі небезпечна?

Доктор Фелл притис руки до скронь, скуйовдив свою чуприну й повів далі:

— Дещо я можу пояснити, хоч є й таке, що збиває мене з пантелику. Бачте, і Грімо, й Дюмон французи не більш ніж я. У жінки з такими вилицями й такою твердою вимовою літери «г» романська мова не може бути рідного. І він, і вона угорці. Його справжнє ім'я — Кароль, або Чарлз, або Шарль Грімо Хорват. Можливо, мати в нього була француженка. Він родом із Трансільванії, що колись входила до Угорського королівства, а під час війни була анексована Румунією. В останні роки дев'ятнадцятого століття, а може, на початку двадцятого Кароля Грімо та двох його братів посадили до в'язниці. Я вже казав, що в нього є два брати? Одного з них ми не знаємо, а другого звати П'єр Флей.

Хтозна, який злочин скоїли брати Хорвати, але покарання вони відбували у в'язниці «Зібентюрмен»[11] і працювали в соляній шахті міста Традж у Карпатах… Шарлеві пощастило втекти. Ця таємниця його життя, як і його втеча, ніякого значення не мають. Угорське королівство розпалось, і його органи влади тепер уже не існують. Очевидно, він учинив щось надзвичайно жорстоке щодо своїх братів, щось жахливе, і воно стосується тих трьох трун та живцем похованих людей. Тож якби цей злочин було розкрито, його повісили б навіть сьогодні… Поки що сказати більше я не наважуюсь. Хтось із вас має сірники?

6. «Сім веж»

— Ви жартуєте, чи тут замішана чорна магія? — запитав Хедлі по довгій паузі, подаючи докторові Феллу сірники й неприязно на нього поглядаючи.

— Аж ніяк. Я хотів би жартувати. Три труни, чорт забирай, Хедлі! — вигукнув доктор Фелл, ударивши себе кулаком по скроні. — Хотів би я бачити бодай проблиск надії… бодай…

— Ви, здається, встигли чимало. Дістали якусь інформацію чи звідки ви все це знаєте?.. Стривайте! — Хедлі заглянув до свого записника. — «холод»… «торба»… солона»… «жах»… Отже, ви вважаєте, що Грімо сказав «Хорват» і «соляна шахта»? Спокійно… Якщо це так, тоді нам доведеться добро посушити голову й над іншими словами.

— Ваше невдоволення показує, що ви зі мною згодні. Як ви самі доречно зауважили, вмирущі просто так про торби по говорять. Він справді сказав саме так, Хедлі. Я добре чув. Ви запитали його, хто стріляв, правда ж? Чи то був не Флей… Він заперечив. А на ваше запитання, хто ж тоді, відповів «Хорват».

— Це ж його власне прізвище, ви самі сказали.

— Так, — погодився доктор Фелл. — І якщо це вас заспокоїть, то скажу, що це не була суто детективна робота і я не показував вам джерел моєї інформації в тій кімнаті. Я покажу їх зараз, хоча, Бог свідок, я вже один раз і намагався зробити це.

А суть ось у чому. Ми довідуємося від Теда Ремпола про дивного відвідувача таверни, який погрожує Грімо й багатозначно натякає на «похованих живцем». Грімо сприймає погрозу серйозно. Він знає відвідувача, знає, про що той говорить, і відтак навіщось купує картину, на якій зображено три могили. Коли ви запитали в Грімо, хто в нього стріляв, він відповів: «Хорват», — і додав щось про соляні шахти. Чи не здається вам дивним те, що в кімнаті французького професора над каміном висить щит, а на ньому якийсь чудернацький герб з незрозумілим написом?

— Гадаю, геральдику ми облишимо, — саркастично посміхнувся Хедлі. — Що ще?

— То герб Трансільванії. Звичайно, мертвий від самої війни, навряд чи добре відомий в Англії, та й у Франції теж. Спочатку слов'янське прізвище, потім слов'янський герб. Далі — ті книжки, які я вам показував. Знаєте, що то за книжки? Переклади з англійської на угорську. Я не міг удати, що читаю їх…

— Слава Богу!

— … але міг принаймні розпізнати збірку творів Шекспіра, «Листи Йоріка до Елізи» Стерна та «Нарис про людину» Поупа. Мене це дуже здивувало, і я їх переглянув.

— Чому здивувало? — поцікавився Ремпол. — Такі дива є в будь-чиїй бібліотеці, у вашій власній теж.

— Звичайно. Але припустімо, що вчений француз бажає читати твори англійських письменників. Він читатиме їх у перекладі французькою мовою або ж в оригіналі, але, гадаю, не наполягатиме, щоб їх спочатку переклали угорською. Одне слово, то були твори не угорських письменників і навіть не французьких, щоб француз міг удосконалювати свою угорську. То були книжки англійських авторів. А це означає: хоч би кому ці книжки належали, його рідна мова — угорська. Я проглянув їх усі з надією знайти ім'я, і на титульній сторінці однієї таки знайшов: «Кароль Грімо Хорват, 1898». Цього було досить.

Якщо його справжнє прізвище було Хорват, то чому він його так довго приховував? Згадайте слова «поховані живцем» та «соляна шахта». В них є натяк. Та коли ви запитали, хто в нього стріляв, він сказав «Хорват». У таку хвилину про себе ніхто не говоритиме. Він мав на увазі не себе, а когось іншого на прізвище Хорват. Поки я про це думав, шановний Мілз, розповідаючи про відвідувача таверни, сказав, що прізвище в того Флей і, хоча раніше він його ніколи не бачив, той чоловік дуже йому когось нагадував, а коли розмовляв, то ніби пародіював Грімо. Чи не нагадував він доктора Грімо? Брат, брат, брат! Бачите, було три труни, але Флей згадував лише про двох братів. Чи не був професор Грімо третім?

Поки я розмірковував про це, увійшла мадам Дюмон — безперечно, слов'янка. Якби мені вдалося з'ясувати, що Грімо — виходець із Трансільванії, то легше було б дізнатися про його минуле. Але робити це треба було делікатно. Ви звернули увагу на фігурку буйвола на столі в Грімо? Про що вона вам говорить?

— Принаймні про Трансільванію вона не говорить нічого, — буркнув старший інспектор. — Скоріше про Дикий Захід… Бізони… Індіанці… Розповідайте далі. Тому ви й запитали в мадам Дюмон, чи був Грімо у Сполучених Штатах?

— Це запитання здавалося зовсім простим, і вона відповіла не вагаючись, — кивнув головою доктор Фелл. — Бачте, якби він купив цю фігурку в антикварній крамничці в Америці… Гм… Я був в Угорщині, Хедлі. Я їздив туди молодим, коли ще тільки прочитав Стокерове оповідання «Дракула». Трансільванія була єдиним місцем у Європі, де розводили буйволів і використовували їх як волів. У той час в Угорщині було багато релігій, а в Трансільванії — одна, унітаріанська. На моє запитання, яку релігію вона сповідує, мадам Дюмон відповіла, що вона — унітаріанка. Потім я пішов з козиря. Якби Грімо не був ні в чому винний, це не мало б значення. Я назвав «Сім веж», або «Зібентюрмен», єдину в'язницю в Трансільванії, де в'язнів примушували працювати в соляних шахтах. Я навіть не сказав, що то в'язниця. Моє запитання мало не вивело її з рівноваги. Тепер вам, гадаю, зрозуміло моє зауваження щодо семи веж та неіснуючої місцевості. Бога ради, дасть мені хто-небудь сірники?

— Ось, нате. — Хедлі ступив кілька кроків, узяв запропоновану задоволеним доктором Феллом сигару й неголосно додав: — Так, усе, що ви кажете, схоже на правду. І ваш довгий монолог про в'язницю теж схожий на правду. Але ваше припущення, нібито ці три чоловіки — брати, залишається лише припущенням. На мою думку, це найвразливіше місце у вашій версії.

— Згоден. Але що тоді?

— Тільки те, що воно й найголовніше. А якщо Грімо не мав на увазі, що прізвище його вбивці — Хорват, а говорив з якоїсь причини про себе? Тоді вбивцею може виявитися хто завгодно. Та якщо вони брати, то ми доходимо висновку, що вбивця — П'єр Флей або його брат. Флея ми можемо затримати будь-якої хвилини, а от щодо його брата…

— Ви певні, що впізнали б того брата, якби зустріли його? — замислено спитав доктор Фелл.

— Що ви маєте на увазі?

— Я думав про Грімо. Він говорив по-англійському бездоганно, як узагалі може бездоганно говорити по-англійському француз. У мене немає сумніву в тому, що він учився в Парижі, а мадам Дюмон шила в опері костюми. Грубуватий, добродушний, мирний, з підстриженою борідкою та квадратним капелюхом, він так чи так близько тридцяти років прожив у Лондоні, приховуючи свій жорстокий характер і спокійно читаючи публічні лекції. Ніхто ніколи не вбачав у ньому диявола, хоча, гадаю, він був підступним, талановитим дияволом. Він, певно, носив костюми з твіду й нагадував англійського поміщика або видавав себе за когось іншого. Але як же його третій брат? Він мене дуже цікавить. Можливо, він десь тут, серед нас, прийняв чиюсь личину, й ніхто не підозрює, хто він насправді.

— Можливо, але про третього брата ми нічого не знаємо.

— Це правда, Хедлі. — Доктор Фелл старанно розкурив сигару й, махнувши рукою, загасни сірника. — Теоретично ми маємо двох братів, які взяли французькі імена Шарль і П’єр. Має бути третій. Для зручності назвімо його Анрі…

— Чи не хочете ви сказати, що про нього вам також дещо відомо?

— Навпаки, — різко відказав доктор Фелл. — Я хочу сказати, як мало нам про нього відомо. Ми знаємо дещо про Шарля та П'єра, але не маємо і найменшого уявлення про Анрі, хоча П'єр ним і погрожував. Пригадайте: «Мені ваше життя не потрібне, йому потрібне…» «Спілкування з братом мені теж загрожує небезпекою…». І таке інше. Але з цього туману нічого не виступає — ні постать людини, ні постать домовика. Оце мене й турбує, друже. Гадаю, ця потвора тримає в руках усю справу, використовуючи П'єра, і, мабуть, така сама небезпечна для П'єра, як і для Шарля. Відчуваю, що це він поставив оту сцену в таверні «Уорвік», що він десь поруч і уважно за всім спостерігає, що… — Доктор Фелл озирнувся довкола, немовби сподіваючись щось побачити чи почути в цій порожній залі, потім додав: — Знаєте, я маю надію, що ваш констебль зумів затримати Флея й припинити його діяльність.

— Я теж. — Хедлі зробив непевний жест і смикнув себе за вуса. — Але давайте триматися фактів. Запевняю, добувати їх буде дуже важко. Я пошлю телеграфний запит до румунської поліції. Та після анексії Трансільванії записів, мабуть, збереглося мало. Після війни там господарюють більшовики, чи не так? Проте нам потрібні факти! Давайте підемо до Менгена та дочки Грімо. Між іншим, їхньою поведінкою я не цілком задоволений…

— Е-е… чому?

— Звичайно, якщо ця жінка, Дюмон, каже правду, — похопившись, додав Хедлі. — Ви, здається, в її щирість вірите. Одначе хіба Менген, як я чув, не прийшов сюди сьогодні ввечері на прохання Грімо — на той випадок, якщо з'явиться відвідувач? Далі. Менген, схоже, непогано вимуштруваний сторожовий пес. Він сидів у кімнаті, що поруч із вхідними дверима. Задзвонив дзвінок, якщо Дюмон каже правду, і входить відвідувач. Але Менген не виказує ніякої цікавості. Він сидить у кімнаті за зачиненими дверима і не звертає на відвідувача уваги. Лише почувши постріл, він кидається до дверей і раптом виявляє, що вони замкнені. Хіба це логічно?

— Зовсім нелогічно, — погодився доктор Фелл. — Навіть не… Але це може почекати.

Вони перетнули довгу залу, і Хедлі, прибравши безтурботного вигляду, відчинив двері. Ця кімната була трохи менша, ніж перша. Вони побачили охайні полиці, теки з діловими паперами, дерев'яні ящики з картотеками, грубий однобарвний килим на підлозі, міцні, схожі на конторські, стільці та простий камін. Зі стелі звисала лампа, затінена зеленим абажуром, під нею, навпроти дверей, стояв Мілзів столик із друкарською машинкою. По один бік машинки був дротяний кошик із чистим папером, по другий — склянка молока, тарілка з сухим чорносливом та книжка Вільямсона «Диференціальні й інтегральні обчислення».

— Б'юсь об заклад, він п'є й мінеральну воду, — збуджено сказав доктор Фелл. — Присягаюся всіма святими, він п'є мінеральну воду й читає таке для забави. Присягаюся…

Хедлі штовхнув доктора Фелла ліктем, щоб той замовк, і, звертаючись через кімнату до Розетти, відрекомендувався їй сам і назвав своїх супутників.

— Звичайно, міс Грімо, мені не хотілося турбувати вас у таку хвилину…

— Прошу вас, не треба! — благально промовила дівчина. — Я хочу сказати, не згадуйте про це. Знаєте, я любила його, але не так, щоб було боляче, поки хтось не нагадає. Тоді мені робиться дуже важко.

Вона сиділа така напружена, що, почувши вже перші слова Хедлі, відразу здригнулася і обхопила голову руками. При світлі від каміна знову можна було помітити контраст між виразом її очей та обличчя. Це був мінливий контраст. Як і в матері, в неї було широке, по-слов'янському вродливе обличчя. В якусь мить воно ставало напруженим, а погляд видовжених карих очей залишався лагідним і сором'язливим, немов у попівни. Наступної миті обличчя розслаблювалось, а очі виблискували, як у дочки диявола. На Розеттиному обличчі вирізнялися тонкі, загнуті зовнішніми кінцями вгору брови та великий чутливий рот. Дівчина була схвильована, нетерпляча й загадкова. Поруч із нею безпорадно стояв Менген.

— Одну річ я все ж таки мушу знати, перш ніж ви розпочнете суворий допит. — Нервово постукуючи кулачком по бильцю крісла, Розетта кивнула головою в бік маленьких дверей у протилежному кінці кімнати й повела далі: — Стюарт… показував вашому детективові вихід на дах. Це правда, що він… увійшов… убив, мого батька і… вийшов без… без…

— Дозвольте мені пояснити, Хедлі, — спокійно втрутився доктор Фелл.

Ремпол знав, що Фелл вважає себе взірцем тактовності. Часто ця тактовність бувала дуже незграбна, але його переконаність у тому, що він робить важливу справу, його добра вдача та цілковита простота давала такі наслідки, яких не могла досягти ніяка витонченість. Здавалося, доктор Фелл, сам падаючи, співчуває вам і ладен прийти на допомогу. І люди відкривали йому душу.

— Звичайно, неправда, міс Грімо. Ми знаємо, як зловмисник утнув цей трюк, хоч і не знаємо, хто він. (Дівчина кинула на нього швидкий погляд). Навіть більше, суворого допиту не буде, а ваш батько ще має шанси вижити. Чи не зустрічав я вас раніше, міс Грімо?

— Ви намагаєтеся заспокоїти мене, — кволо усміхнулася дівчина. — Бойд мені розповідав про вас, але…

— Ні, я серйозно, — примружив очі доктор Фелл. — Гм… Ага, згадав! Ви навчаєтесь у Лондонському університеті? Ну звичайно! І ви — член своєрідного дискусійного гуртка. Я був там якось у справах, коли ваш гурток саме провадив дискусію про жіночі права. Було таке?

— В цьому вся Розетта, — осміхнувся Менген. — Вона переконана феміністка. Вона…

— Хе-хе-хе, — посміхнувся доктор Фелл. — Тепер я пригадую! Вона, може, й феміністка, мій друже, але допускає при цьому разючі ляпсуси. Пам'ятаю, та дискусія закінчилася такою жахливою колотнечею, якої я на зібраннях пацифістів ще ніколи не бачив. Ви були на боці тих, хто стояв за жіночі права і проти тиранії чоловіків. Так-так. Ви сиділи дуже бліда, серйозна й урочиста доти, доки ваш власний погляд збігався з тим, що ви чули. Говорилося про речі, які викликали велику пошану, але вигляд ви мали незадоволенні Поки одна непоказна жіночка хвилин двадцять розповідала про те, що потрібно жінці для ідеально щасливого життя, ваше незадоволення наростало. Тому, коли нарешті надійшла ваша черга висловитись, ви своїм дзвінким, сріблястим голосом заявили, що для ідеально щасливого життя жінці потрібно менше балачок, а більше копуляції.

— Боже праведний! — підхопився Менген.

— Ну, я так гадала… тоді, — невдоволено промовила Розетта. — Але ви не повинні думати…

— А може, про копуляцію ви прямо й не згадували, — вголос розмірковував доктор Фелл. — Так чи так, а той ефект описати важко. Щоб заспокоїтися, мені довелося випити води. До такого, друзі мої, я не звик. Це було схоже на вибух бомби в акваріумі. Цікаво, ви з містером Менгеном часто обговорюєте цю тему? Про що ви розмовляли, наприклад, сьогодні ввечері?

Обоє почали відповідати одночасно й безладно. Доктор Фелл весело всміхнувся, й вони здивовано замовкли.

— Отже, ви переконалися, що розмови з поліцією боятися не слід і можна говорити про все цілком вільно. Гаразд. А тепер повернімося лицем до справи й з'ясуймо для себе все, що мас до неї підношення. Згода?

— Згода, — кивнула головою Розетта. — Хтось має сигарети?

— Старий зануда досяг свого, — зиркнувши на Ремпола, тихо промовив Хедлі.

Поки «старий зануда» припалював сигару, Менген квапливо діставав сигарети.

— Тепер мені хотілося б зрозуміти одну просту річ, — провадив доктор Фелл. — Ви, двоє дітей, були справді так захоплені одне одним, що нічого не помітили, аж поки здійнявся гамір? Грімо просив вас, Менгене, бути в цій кімнаті на випадок можливих ускладнень. Чому вас тут не було? Ви чули дзвінок біля вхідних дверей?

Смугляве Менгенове обличчя зробилося ще темнішим. Невдоволено махнувши рукою, він сказав:

— Згоден, це моя вина. Але тоді я про це не думав. Звідки мені було знати? Звичайно, я чув дзвінок. Ми обоє розмовляли з тим суб'єктом…

— Розмовляли? — перепитав Хедлі, ступивши вперед.

— Розмовляли. Невже ви вважаєте, що я просто так дозволив би йому пройти нагору? Але ж він сказав, що його прізвище Петтіс… Ентоні Петтіс.

7. Відвідувач Гай Фокс[12]

— Звичайно, тепер ми знаємо, що то був не Петтіс. — Менген енергійно чиркнув сірником і дав дівчині припалити сигарету. — До п'яти футів і чотирьох дюймів Петтісові треба ще дорости. Крім того, тепер я пригадую, що голос у відвідувача теж не зовсім нагадував Петтісів. Але він вигукнув ті слова, які завжди вживав Петтіс.

— А вас не здивувало те, що збирач історій про привиди вдягнений мов опудало Гая Фокса п'ятого листопада? Він схильний до жартів?

Розетта Грімо здивовано підвела очі. Вона сиділа нерухомо, тримаючи сигарету так, паче цілилася нею кудись удалину. Короткий зблиск її видовжених очей та часте дихання свідчило про те, що вона чимось невдоволена або щось знає. Менгена це дуже непокоїло. Він скидався на того, хто намагається бути славним хлопцем і жити в злагоді з усім світом, якщо світ йому це дозволить. Ремпол відчував, що думки Менгена не мають ніякого відношення до Петтіса взагалі, а тому він затнувся, перше ніж до нього дійшло запитання доктора Фелла.

— До жартів? — перепитав Менген і нервово провів рукою по цупкій, мов дріт, чорній копиці волосся. — Петтіс? Боже мій, ні! Він для цього надто серйозний. Але, розумієте, його обличчя ми не бачили. Після вечері ми сиділи в кімнаті внизу…

— Стривайте! — перебив його Хедлі. — Двері кімнати були відчинені?

— Ні, — невдоволено відказав Менген. — Хто ж сидить зимового вечора при відчинених дверях у кімнаті з центральним опаленням? Я знав, що ми почуємо дзвінок, якщо він подзвонить. Крім того, я, відверто кажучи, не чекав, що станеться якесь нещастя. За вечерею у мене склалося таке враження, що або професор сприймає цю історію як обман, або все вже залагоджено, отож він, у кожному разі, не боїться.

— У вас теж склалося таке враження, міс Грімо? — запитав Хедлі, не зводячи з Менгена погляду своїх ясних очей.

— Так, до певної міри… Та ні, не знаю, — нарешті відповіла дівчина. — Ніколи не можна було сказати напевне, коли батько сердиться, коли жартує, а коли тільки вдав те чи те. У мого батька дивне почуття гумору. Йому подобаються драматичні ефекти. До мене він ставиться, мов до дитини. Я не пам'ятаю, щоб він чогось боявся, а тому… Не знаю. Але… — Вона стенула плечима й повела далі. — Останні три дні він поводився так незвично, що коли Бойд розповів мені про чоловіка в таверні…

— Що було незвичайного в його поведінці?

— Ну, наприклад, він щось бурчав собі під ніс або раптом починав сердитися через дрібницю. Досі з ним це траплялося рідко. А крім того, він дуже багато сміявся. Але найбільший подив викликали листи. Вони почали надходити з кожною поштою. Не питайте мене, що в них було, батько їх негайно спалював. Листи були у простих дешевих конвертах. Я б не звернула на них уваги, якби не його звичка… — Вона завагалася. — Розумієте, він був із тих, хто, одержавши при нас листа, відразу скаже, що в ньому й навіть від кого він. Бувало, як розгнівається, як закричить: «Проклятущий шахрай!» Або: «Ну, постривай же!». Або весело: «Ну-ну, маємо лист від такого-то!». І таким тоном, ніби той «такий-то» живе десь на другому боці місяця, а не в Ліверпулі чи к Бірмінгемі. Не знаю, чи ви зрозумієте…

— Розуміємо. Розповідайте далі, будь ласка.

— А одержуючи ці листи, він не казав нічого. На його обличчі не здригався жоден м'яз. І знаєте, до вчорашнього дня він жодного листа відкрито не знищив. А вчора за сніданком, знов діставши листа, він зібгав його, вийшов з-за столу, замислено ступив до каміна й кинув у вогонь. Саме в цю мить тітонька… — Розетта кинула на Хедлі швидкий погляд і, затнувшись на слові, збентежено замовкла. — Місіс… мадам… я хочу сказати, тітонька Ернестіна… Саме в цю мить вона запитала, чи не покласти йому ще копченої свинячої грудинки. Батько раптом обернувся від вогню й закричав: «Ідіть ви к бісу!». Не встигли ми опам'ятатися, як він, бурмочучи, що людині не дають спокою, важко вийшов із кімнати. Вигляд у нього був страхітливий. Цього ж дня він привіз оту картину, був знову привітний, усміхався, допоміг візнику та ще одному чоловікові винести її нагору… Я… я… не бажаю, щоб… — Розетта замислилась, а це було погано. — Я не бажаю, щоб у вас склалося враження, ніби я не люблю батька, — додала вона непевно.

— А доти батько згадував про того чоловіка з таверни? — поставив нове запитання Хедлі.

— Мимохідь, коли я запитувала. Він сказав, що то — дурисвіт, який погрожує йому за насмішки над… чаклунством. Я, звичайно, знала, що це не так…

— Чому, міс Грімо?

— Я це відчувала. — Дівчина некліпно дивилася на Хедлі. — У мене часто зринала думка, чи не було в минулому мого батька чогось такого, що могло накликати на нього біду.

В тиші, що настала, чути було порипування та глухі рівномірні звуки кроків на даху. На обличчі в дівчини з'являлися, мов відблиски полум'я, то страх, то ненависть, то біль, то сумнів. Поклавши ногу на ногу, вона потішено випросталась у кріслі, мляво всміхнулась і обвела присутніх поглядом трохи приплющених очей. Голова її лежала на спинці крісла так, що світло падало на шию, відбивалося в очах, відтінило вилиці, і обличчя здавалось грубим і скоріше широким, ніж довгастим.

— Накликати біду? — перепитав Хедлі. — Я не зовсім розумію. У вас є підстави так думати?

— Ніяких підстав у мене немає, і я так не думаю, — швидко відказала Розетта. — Просто оті його дивацтва… Можливо, далася взнаки батькова пристрасть… Крім того, вважалося, що моя мати — вона померла, коли я була ще дитиною, — теж була ясновидиця. — Дівчина піднесла до рота сигарету. — Пробачте, ви мене про щось запитали?..

— Насамперед про сьогоднішній вечір. Якщо ви вважаєте, що відомості про минуле вашого батька чимось допоможуть, то Скотленд-Ярд скористається вашою порадою.

Дівчина забрала з рота сигарету.

— Але, — провадив Хедлі безбарвним голосом, — повернімося до того, що розповідав містер Менген. Отже, після вечері ви вдвох пішли у вітальню. Двері до вестибюля були зачинені. О котрій годині професор Грімо, за його словами, чекав на відвідувача?

— Е-е… Значить, так… — Менген наморщив спітніле чоло й дістав носову хустку. — Він прийшов раніше. Професор сказав, що відвідувач прийде о десятій, а він прийшов за п'ятнадцять хвилин до десятої.

— О десятій? Ви певні, що він сказав о десятій?

— Ну… Так! Принаймні я гадаю, що так. Годині о десятій, правда ж, Розетто?

— Не знаю. Мені він нічого не казав.

— Розумію. Далі, Менгене.

— Ми грали біля каміна в карти. По радіо передавали музику, але дзвінок я почув. Годинник на каміні показував п'ятнадцять хвилин до десятої. Я чув, як вхідні двері відчинилися й місіс Дюмон сказала щось на зразок: «Почекайте, я запитаю», — й зачинила двері. Я крикнув: «Хто там?». Але музика була така гучна, що я, певна річ, мусив відчинити двері, і ми відразу почули голос Петтіса. Ми були певні, що то Петтіс. Він вигукнув: «Привіт, молода парочко! Це я, Петтіс. Що за формальності? Мені треба побачити хазяїна. Я піду нагору».

— Він сказав саме ці слова?

— Так. Лише Петтіс завжди називає професора Грімо хазяїном. Більше ніхто на це не зважується, хіба що Бернабі. Але той називає професора «батьком». Отож він пішов нагору, а ми повернулися до гри. Ближче до десятої я почав трохи хвилюватися й прислухався уважніше…

— Отже, той, хто назвався Петтісом, — уголос міркував Хедлі, креслячи щось у записнику, — розмовляв з вами крізь двері й вас не бачив. Як ви гадаєте, звідки він знав, що вас двоє?

— Мабуть, бачив нас у вікно, — замислено промовив Менген. — Коли підіймаєшся на ґанок, можна в найближче вікно бачити все, що діється у вестибюлі. Я й сам звертав на це увагу. І якщо у вестибюлі хтось є, то я звичайно не дзвоню, а стукаю у вікно.

Старший інспектор зосереджено креслив далі. Здавалося, він хотів запитати ще про щось, але стримався. Розетта не відводила від нього уважного погляду.

— Далі, — нарешті мовив Хедлі. — Наближалася десята година…

— І все було спокійно, — підхопив Менген. — Але, дивна річ, після десятої я, замість заспокоїтися, з хвилини на хвилину хвилювався все більше й більше. Я казав уже, що перестав чекати відвідувача, а тим більше не передбачав якихось неприємностей. Та перед очима в мене стояв темний вестибюль з отим дивним панциром та маскою, і що далі, то менше мені це подобалось.

— Я вас добре розумію, — втрутилася Розетта, вражено глянувши на Менгена. — Я відчувала те саме, але мовчала, щоб не здатися дурною.

— О, я теж маю цю ваду! — гірко промовив Менген. — Тому мене так часто й звільняють. Мабуть, звільнять і на цей раз, бо не повідомив у редакцію про сьогоднішній випадок. Нехай буде проклятий редактор новин! Я не Іуда. — Він знітився. — У кожному разі було майже десять хвилин на одинадцяту, коли я відчув, що далі не витримаю, кинув карти й запропонував Розетті: «Слухай, давай вип'ємо й увімкнемо у вестибюлі всі лампочки чи зробимо ще щось». Я вже збирався покликати Енні, коли згадав, що сьогодні субота і в неї вільний вечір…

— Енні? Покоївка? Я й забув про неї. Ну, і що ж було далі?

— Я хотів вийти з кімнати, але двері виявилися замкненими іззовні. Це було так, наче… Припустімо, у вашій спальні є якась річ, на яку ви не звертаєте уваги, — картина, статуетка чи щось інше. А одного дня у вас з'являється відчуття, ніби з кімнатою не все гаразд. Ви нервуєтесь, бо ніяк не можете зрозуміти причину. Потім раптом вражено виявляєте, що ця річ зникла. Розумієте? Отаке відчуття було і в мене. Я знав: щось негаразд. Відчував це відтоді, як відвідувач пішов нагору, але приголомшили мене замкнені двері. І саме тоді, коли я, мов божевільний, почав смикати за дверну ручку, пролунав постріл. Навіть на першому поверсі нам було добре чути… Розетта зойкнула.

— Я не зойкнула!

— …і сказала те, про що я й сам подумав: «То був зовсім не Петтіс! Він…»

— Ви можете назвати час, коли це трапилось?

— Звичайно. Було якраз десять хвилин на одинадцяту. Я намагався висадити двері. — В очах у Менгена промайнув веселий вогник. — Ви помічали, як легко висаджують двері в оповіданнях? Ті оповідання — просто золоте дно для столярів. Цілими десятками двері висаджують із найменшого приводу, навіть якщо хтось усередині не бажає відповісти на випадкове запитання. Але спробуйте висадити перші-ліпші двері в цьому будинку. Це неможливо! Якийсь час я бив у них плечима, а потім подумав, що краще вилізти у вікно й зайти до будинку через парадні чи задні двері. Якраз тоді й під'їхали ви, отже, що було далі, добре знаєте.

— А вхідні двері часто залишалися незамкненими, містере Менген? — постукуючи олівцем по записнику, запитав Хедлі.

— О Господи! Звідки я знаю!.. Але єдино, чого я бажав у ту хвилину, щоб це було так. В усякому разі вони виявились незамкнені.

— Це правда, вони були незамкнені. Ви маєте щось додати, міс Грімо?

— Бойд розповів вам про все так, як було, — опустила повіки дівчина. — Але ж вас завжди цікавить навіть те, що, на перший погляд, не має ніякого відношення до справи, чи не так? Мабуть, те, що я скажу, й справді не мав… Незадовго до того, як подзвонили біля дверей, я підійшла до столу між вікнами взяти сигарету. Бойд уже казав, що було ввікмнуте радіо. Але я почула, немовби на вулиці чи на тротуарі перед будинком щось важке впало з великої висоти. Знаєте, то не був звичайний вуличний звук. Скидалося на те, що впала людина. Ремполові стало ніяково.

— Гм… Щось упало, кажете? — перепитав Хедлі. — А ви у вікно не виглянули?

— Виглянула, але нічого не побачила. Я відхилила штору й можу заприсягтися, що вулиця була без… — Вона замовкла на півслові з розтуленим ротом і застиглим поглядом. — Боже мій!

— Це правда, міс Грімо, — ствердно кивнув головою Хедлі. — Як ви й кажете, штори на всіх вікнах були опущені. Я звернув на це увагу через те, що містер Менген заплутався в шторі, коли вискакував у вікно. Тому мене й здивувало, що відвідувач міг побачити вас у вікно. А може, воші були опущені не весь час?

Тишу порушували лише звуки на даху. Ремпол глянув на доктора Фелла. В насунутому на очі крислатому капелюсі той стояв, обхопивши підборіддя рукою і спершись на двері, які годі висадити. Ремпол перевів погляд на незворушного Хедлі, тоді знову на дівчину.

— Він вважає, що ми говоримо неправду, Бойде, — стенула плечима Розетта Грімо. — Не знаю, що ми можемо сказати ще.

— Я зовсім так не вважаю, міс Грімо, — широко всміхнувся Хедлі. — І скажу вам чому. Тому, що ви — єдина, хто може нам допомогти. Я навіть скажу вам, як усе сталося… Фелле!

— Що? — стрепенувся доктор Фелл.

— Я хочу, щоб ви послухали, — рівним голосом повів далі старший інспектор. — Недавно ви з великим задоволенням слухали явно неправдоподібні розповіді Мілза та мадам Дюмон і запевняли, що вірите їм, хоча й не пояснили чому. В свою чергу, я хочу сказати, що не менше, ніж їм, я вірю тому, що розповіли ці двоє молодих людей. Пояснивши, чому я їм вірю, я поясню й неможливу, на перший погляд, ситуацію.

Доктор Фелл, проганяючи думки, труснув головою, надув щоки й пильно подивився на Хедлі, немов готувався вступити з ним у бійку.

— Може, я поясню й не все, але цілком досить, щоб звузити коло підозрілих до кількох чоловік і зрозуміти, чому на снігу не було слідів.

— А, он ви про що! — недбало кинув доктор Фелл. — На мить мені здалося, ви маєте щось важливе. Те, що ви сказали, — очевидна річ.

Стримавши зусиллям волі гнів, Хедлі провадив далі:

— Той, хто нам потрібен, не залишив слідів ні на тротуарі, ні на східцях тому, що його, після того, як перестав іти сніг, ні на тротуарі, ні на східцях не було. Він якийсь час, а може, й увесь час був у будинку. Отже, злочинець або мешкає в цьому будинку, або — і це ще ймовірніше — просто сховався в будинку звечора, скориставшись ключем від вхідних дверей. Це пояснює всі суперечності в розповіді кожного з вас. У певний час він надягає свій маскарадний убір, виходить із вхідних дверей на підметений ґанок і натискує кнопку дзвінка. Це пояснює й те, звідки він знав, що міс Грімо та містер Менген сидять у кімнаті з опущеними на вікнах шторами… Він бачив, як вони туди входили. Це пояснює також, як він міг увійти до вестибюля, хоча перед ним зачинили двері й звеліли почекати. У нього був ключ.

— Гм-мм… — схрестив руки й похитав головою доктор Фелл. — А навіщо навіть не зовсім нормальній людині вдаватися до такого старанно підготованого фокуса-покуса? Якщо злочинець живе в будинку, то це аргумент непоганий. Він хотів, щоб його вважали чужим. А якщо він і справді чужий, то нащо ризикувати й ховатися в будинку, перше ніж діяти? Чому просто не прийти в потрібний час?

— По-перше, — заперечив методичний Хедлі, загинаючи пальця, — він мав знати, де був у той час кожен із мешканців будинку, щоб ніхто не став йому на заваді. По-друге — і це ще важливіше — він хотів довести до кіпця фокус із зникненням і не залишити слідів ніг, тим більше на снігу. Скажімо так, для божевільного… для отого брата Анрі фокус із зникненням означав би все. Тому він увійшов, коли надав густий сніг, і чекав, поки сніг перестане.

— Хто такий брат Анрі? — різко запитала Розетта.

— Це просто ім'я, люба, — чемно відповів доктор Фелл. — Я ж вам уже казав, ви його не знаєте… А тепер, Хедлі, я хочу дещо спростувати. Ми говоримо про сніг, який починає чи перестає йти так, ніби для цього досить відкрутити чи закрутити кран. Але я хотів би знати: як у біса можна наперед угадати, коли сніг почне йти, а коли — перестане? Навряд чи хтось міг би сказати: «Ага, в суботу ввечері я скою злочин. Гадаю, сніг пуститься рівно о п'ятій годині вечора й перестане о пів на десяту. У мене буде досить часу зайти в будинок, і поки снігопад закінчиться, підготувати свій фокус. Хе-хе! Ваші сумнівні пояснення нічого не пояснюють. Скоріше можна повірити, що злочинець ходив по снігу, не залишаючи слідів, ніж тому, що він знав напевне, коли йтиме сніг.

— Я намагався дійти до головного, — невдоволено мовив старший інспектор, — але, якщо треба захищатися… Ви не звернули уваги на те, що розкривається й остання загадка?

— Яка саме?

— Наш приятель Менген запевняє, що відвідувач погрожував прийти з візитом о десятій годині. А місіс Дюмон і Мілз кажуть — о пів на десяту. Стривайте, стривайте, Менгене! Хто казав неправду — А чи Б? По-перше, яка поважна причина має бути на те, щоб неправильно називати пізніший час? По-друге, якщо А називає десяту годину, а Б — пів на десяту, то одне з двох, винне чи невинне, має знати правильний час заздалегідь. А хто з них назвав час правильно?

— Ніхто! — вихопилось у Менгена. — Він прийшов за п'ятнадцять хвилин до десятої.

— Так. Це ознака того, що обоє кажуть правду. Отже, Грімо знав час, коли прийде відвідувач, не напевно, а приблизно — між пів на десяту та десятою, а тому, намагаючись не показати, що злякався погрози, назвав і той час, і той. Моя дружина теж так робить, коли запрошує друзів на партію бриджу… Але чому брат Анрі не міг бути пунктуальним? Тому, що він, як каже Фелл, не міг закрутити кран і зупинити сніг. Він міг ризикувати, сподіваючись, що сніг ітиме, як ішов кілька попередніх вечорів, але потім чекати, можливо, навіть до півночі. Так довго йому чекати не довелося. Сніг перестав іти о пів на десяту, і тоді злочинець зробив те, що зробив. Почекав п'ятнадцять хвилин, як зробив би божевільний, щоб опісля не було доказів, і подзвонив.

Доктор Фелл хотів був щось сказати, але, глянувши на напружені обличчя Розетти й Менгена, передумав.

— Отже, — розпростав плечі Хедлі, — я довів вам, що вірю всім вашим словам і розраховую на вашу допомогу в головному… Той, хто нам потрібен, — не випадковий відвідувач цього будинку. Він знає розташування кімнат, заведений порядок, звички мешканців. Знає ваші звороти мови та прізвиська, знає, як містер Петтіс звертається не лише до професора Грімо, а й до вас. Він не випадковий відвідувач, скажімо, професорів колега, якого ви ніколи досі не бачили. Тому мені бажано знати все про всіх, хто досить часто бував у цьому домі, і я хочу, щоб ви описали всіх близьких знайомих професора.

— Ви вважаєте, — злякано почала дівчина, — що це хтось із них? Та ні, це неможливо! Я цього певна. Ні, ні, ні! — В її голосі чулися нотки, що нагадували голос мадам Дюмон.

— Чому ви такі певні? — різко запитав Хедлі. — Ви знаєте, хто стріляв у вашого батька?

— Ні, звичайно, ні! — Від такого несподіваного запитання вона аж підхопилася.

— Ви когось підозрюєте?

— Ні, — саркастично усміхнулася Розетта. — Я тільки не розумію, чому ви не шукаєте злочинця за межами будинку. Ви прочитали нам дужо цікаву лекцію з дедукції. Щиро вам дякую. Але, якщо злочинець був усередині будинку й діяв так, як ви сказали, тоді все справді логічно. Правильно я розумію? Це може стосуватися й інших людей.

— Кого? — вихопилося в Хедлі.

— Давайте поміркуємо! А втім… справа ваша. — Розетта задоволено завважила його хвилювання. — Ви не розмовляли з рештою мешканців в будинку. Ви не розмовляли з Енні, та й з містером Дрейменом теж. Візьміть це до уваги. Але друга ваша версія абсолютно безглузда. По-перше, у мого батька дуже мало друзів. Крім тих, хто живе в цьому будинку, лише двоє чоловіків, але жоден із них фізично не може бути тим, хто вам потрібен. Перший — це сам Ентоні Петтіс. Він на зріст не вищий від мене, а я далеко не амазонка. Другий — Джером Бернабі, художник, який намалював ту дивну картину. Він має невелику, але помітну фізичну ваду, якої не можна приховати. Отже, тітонька Ернестіна чи Стюарт Мілз упізнали б його відразу.

— І все-таки, що ви про них знаєте?

— Обидва середнього віку, заможні. В обох та сама пристрасть — гаяти час. І чому тільки вони не візьмуться за щось серйозне?! — сплеснула вона в долоні. — Петтіс — лисий і вередливий. Я не хочу сказати, що в нього вдача старої дівки. Чоловіки називають його славним хлопцем. До того ж він розумний. Потім… — Глянувши на Менгена й широко всміхнувшись, вона повільно, ніби згадала про щось приємне, повела далі: —Бернабі… Джером, звичайно, дещо зробив. Він досить відомий художник, а крім того, досить відомий як кримінолог. Високий на зріст, простакуватий, любить побалакати про злочини й похвалитися колишніми своїми спортивними досягненнями. Джером по-своєму привабливий, дуже мене кохає, а Бойд страшенно ревнує.

— Мені він не подобається, — спокійно додав Менген. — Якщо по правді, то я ненавиджу його, і ми обидва про це знаємо. Але, кінець кінцем, в одному Розетта має рацію. Нічого такого він ніколи не зробить.

— То яка в нього фізична вада? — запитав Хедлі, підвівши очі від записника.

— Він кульгавий. І приховати цього не можна.

— Дякую, — мовив Хедлі, згортаючи записника. — Поки що все. Я порадив би вам піти до лікарні. У вас немає… е-е… запитань, Фелле?

— Гм… Лише одне. — Доктор Фелл ступив крок уперед, схилив набік голову, відкинув, мов муху, шнурка від окулярів і, пильно дивлячись на дівчину, запитав: — Міс Грімо, чому ви такі певні, що винен саме містер Дреймен?

8. Куля

Відповіді на своє запитання доктор Фелл не дістав. Не встиг Ремпол збагнути, що трапилось, як усе було закінчено. Ім'я Дреймена доктор Фелл промовив так недбало, що Ремпол залишив його поза увагою, а на Розетту навіть не глянув. Ремпол так і не зрозумів, чому жвавий, балакучий і життєрадісний Менген, якого він добре знав, раптом зробився таким жалюгідним і, задкуючи до дверей, забелькотів, мов блазень. Блазнем Менген ніколи не був. Але тепер…

— Ви диявол! — крикнула Розетта Грімо.

Її крик подіяв на Ремпола, мов скрегіт крейди по дошці. Обернувшись, він побачив, що вилиці на її обличчі ще більше випнулися, рот став ширшим, очі погасли. Вона вмить підхопилася й, майнувши полами норкового хутра, вибігла повз доктора Фелла до зали. Вслід за нею, грюкнувши дверима, подався й Менген. Через хвилину він повернувся. Вигляд у нього був майже гротескний — спина згорблена, голова опущена, лоб узявся зморшками, неспокійні темні очі блищали. Випроставши руки долонями вгору, немовби намагаючись заспокоїти присутніх, він сказав:

— Е-е… пробачте! — І знову причинив за собою двері.

— Вона — дочка свого батька, Хедлі, — хрипко мовив доктор Фелл і, заплющивши очі, повільно похитав головою. — Гм-гм… Це в неї від нервового напруження. Тепер вона — наче порох у набої, досить натиснути на спусковий гачок — і.. Гм… Боюся, що вона просто хворобливо підозрілива, але, можливо, вважає, що має на це підстави.

— Зрештою, вона іноземка. Одначе річ не в цьому, — неквапно промовив Хедлі. — Мені здається, ви завжди влучаєте в ціль, мов несхибний стрілець, що перебиває сигарету, яку хтось тримає в роті. До речі, що ви там казали про Дреймена?

— Хвилинку, хвилинку! Якої ви думки про Розетту, Хедлі? А про Менгена? — Доктор Фелл обернувся до Ремпола. — У моїй голові все трохи сплуталося. З наших слів у мене склалося враження, що Менген — невгамовний ірландець з тієї породи, яку я знаю і яка мені подобається.

— Він був таким, розумієте, — відказав Ремпол.

— Що ж до того, якої я думки про Розетту… — почав Хедлі. — Хоч вона трималася тут і холоднокровно, аналізувала життя свого батька — у неї, між іншим, з біса розумна голова! — але, б'юсь об заклад, у цю хвилину вона в сльозах біжить до лікарні, картаючи себе за те, що не завжди була з ним досить люб'язна. В ній сидить диявол, Фелле. Їй потрібен господар у повному розумінні цього слова. Менген не стане ним доти, доки не втовче це їй у голову кулаками або не прийме її власної поради, висловленої під час дискусії в університеті.

— Відколи ви стали старшим інспектором, — скоса дивлячись на Хедлі, промовив доктор Фелл, — у вас з'явилася якась вульгарна самовпевненість, і це мене засмучує й дивує. Невже ви й справді вірите всій цій нісенітниці — нібито вбивця непомітно проник у будинок і, зачаївшись, чекав, поки перестане йти сніг?

— Ця версія не гірша від решти, оскільки кращої в нас немає, — широко всміхнувся Хедлі. — До того ж свідки теж певні, що ми так вважаємо. Зрештою, я вірю тому, що вони розповіли. До речі, нас цікавить, чи є сліди від ніг на даху, так? Та до цього ми ще повернемось. То що ви там казали про Дреймена?

— Почнімо з того, що я пригадав дивне зауваження мадам Дюмон. У неї якось вихопилося, що вона не розуміє, навіщо вбивці було надівати пофарбовану маску, як ото Дреймен у листопадову карнавальну ніч. Я запам'ятав той чудний натяк на опудало Гая Фокса й усе дивувався, що б він мав означати. Згодом я зовсім випадково, запитуючи в Менгена про Петтіса, вжив слова: «… одягнений, мов опудало Гая Фокса п'ятого листопада». Ви помітили тоді вираз її обличчя, Хедлі? Моя згадка про одяг відвідувача була для неї настільки ж дивною, наскільки й приємною. Дівчина промовчала. Вона ненавиділа того, про кого в ту мить подумала. Кого?

— Пригадую, — відповів Хедлі, потираючи лоба. — Видно було, що вона когось підозрює чи бажає, щоб його запідозрили. Ось чому я й запитав у неї про це відверто. Вона, по суті, підвела мене до думки, що вбивця — хтось із мешканців будинку. Правду кажучи, на якусь мить мені здалося, ніби вона натякає на свою матір.

— Натякала вона тим часом на Дреймена. Згадайте: «Ви не розмовляли з Енні і з містером Дрейменом теж». — Доктор Фелл обійшов навколо столика з друкарською машинкою, уважно розглядаючи склянку з молоком. — Ми повинні побачити Дреймена. Мене зацікавив цей дармоїд і давній приятель професора Грімо, який приймає снодійні таблетки й п'ятого листопада надіває маску. Які в нього обов'язки? Що він узагалі робить у цьому домі?

— Ви маєте на увазі… шантаж?

— Нісенітниця, мій друже. Ви коли-небудь чули, щоб шкільний учитель когось шантажував? Ні, ні! Вчителі надто чутливі до того, що про них можуть подумати люди. Учительський фах має свої вади, я це по собі знаю, але він ніколи не дасть приводу для шантажу. Мабуть, Грімо взяв його з власної доброти, але… — Доктор Фелл замовк.

У протилежному кутку кімнати відчинилися й зачинилися двері, за якими були сходи на горище. Від пориву холодного повітря плащ у доктора Фелла напнувсь. У кімнаті з'явився закутаний великим вовняним шарфом, з посинілими від холоду губами задоволений Мілз. Відкинувши голову назад, як це роблять ковтачі шпаг, він випив молоко із склянки, простяг руки до вогню в каміні й сказав:

— Крізь люк, що веде на дах, я спостерігав за вашим детективом, джентльмени. Він викликав кілька зсувів, але… Пробачте, ви маєте для мене якісь доручення? Мені дуже хочеться вам допомогти, але, боюсь, я забув…

— Розбудіть містера Дреймена, якщо навіть доведеться облити його водою, — нетерпляче сказав старший інспектор. — А якщо й містер Петтіс іще тут, то скажіть, що я хочу його бачити. Що там знайшов сержант Бетс?

Відповів сам Бетс. Вигляд у нього був такий, ніби він щойно виліз із кучугури. Важко дихаючи, він потупав ногами, оббиваючи сніг, обтрусив одяг і, хитаючись, підійшов до каміна.

— Сер, — почав він, — я можу заприсягтися, що на даху немає навіть пташиних слідів. Там узагалі немає ніяких слідів. Я обстежив кожен фут. Я прив'язував вірьовку до кожного димаря і проповз уздовж усієї ринви. Ніяких слідів ні там, ні біля димарів. Якщо хтось і вибирався на цей дах сьогодні ввечері, то він мав бути легший за повітря. А тепер я піду вниз і огляну задній двір…

— Але ж… — вихопилось у Хедлі.

— Гаразд, — схвально мовив доктор Фелл. — А ми краще підемо й подивимося, що там роблять детективи в кімнаті професора Грімо. Якщо Престон…

Рвучко відчинивши двері, з'явився, мов за викликом, сержант Престон. Він перевів погляд із Бетса на Хедлі й, трохи хвилюючись, доповів:

— Я затримався. Треба було підсунути й поставити на місце всі книжкові шафи. Нічого! Ніякого таємного ходу. Камін міцний, без будь-яких секретів. Димохід іде під кутом і має лише два-три дюйми в перерізі… Щось іще, сер? Хлопці роботу закінчили.

— Відбитки пальців?

— Відбитків багато, але… Ви відчиняли вікно, сер? На шибці відбитки ваших пальців. Я їх знаю, сер.

— Взагалі я намагаюся своїх відбитків не залишати, — урвав його Хедлі. — Що далі?

— Інших відбитків на шибках немає. А рами й підвіконня покриті лаком. На них зосталися б не тільки відбитки пальців, а й рукавичок. Якби хтось не хотів залишати слідів, йому довелося б розігнатися й, ні до чого не доторкаючись, пірнути з вікна вперед головою.

— Дякую! Досить, — кинув Хедлі. — Містере Бетс, ідіть огляньте задній двір… Містере Мілз, почекайте! Поки Престон сходить і покличе містера Петтіса, я хотів би поговорити з вами.

— Здається, все, що я вам розповів, береться під сумнів, — саркастично посміхнувшись, промовив Мілз, коли Бетс і Престон вийшли. — Запевняю вас, я розповів правду. Ось тут я сидів. Погляньте самі.

Хедлі відчинив двері. За тридцять кроків від нього, у протилежному кінці високої напівтемної зали, були двері до кімнати професора Грімо; на них падало яскраве світло з-під арки.

— На мою думку, помилитися неможливо, — буркнув старший інспектор. — А може, відвідувач справді не входив до кімнати? Якщо взяти до уваги те, що ми почули, то можна зробити висновок: біля дверей діялися не зовсім зрозумілі речі. Я не думаю, що до цього була якось причетна жінка — в масці або… Але ж ви бачили їх одночасно. У кожному разі… Жах, та й годі!

— Нічого незрозумілого біля дверей не діялося, — щиро образився Мілз. — Я добре бачив усіх трьох. Мадам Дюмон була праворуч від дверей, високий відвідувач — ліворуч, а доктор Грімо посередині. Відвідувач увійшов до кімнати, причинив за собою двері й більше звідти не виходив. Все це відбувалося не в півтемряві. Не можна було помилитися в тому, що відвідувач мав велетенський зріст.

— Я теж не бачу підстав сумніватися, Хедлі, — докинув доктор Фелл по паузі. — Версія, що відвідувач міг вийти з кімнати через двері, відпадає. Що ви знаєте про цього Дреймена, містере Мілз?

— Він справді цікава людина, — примруживши очі, монотонним голосом відповів Мілз. — Але я знаю про нього небагато. Він оселився тут за кілька років до мене, принаймні так мені сказали. Відмовився від учителювання, бо, незважаючи на зусилля лікарів, почав утрачати зір, хоча з вигляду… е-е… Його очей і не скажеш, що він майже сліпий. Дреймен звернувся по допомогу до професора Грімо.

— Професор Грімо чимось йому завдячував?

— Цього я не можу сказати. Якось згадувалося, нібито вони познайомились у Парижі, де професор Грімо вчився. Це все, що я знаю, коли не рахувати того, що сказав професор, виголошуючи тост на одному, так би мовити, святковому бенкеті, — Мілз, не розтуляючи рота, самовдоволено всміхнувся, примружив очі й з іронією в голосі повів далі: — Так от, професор Грімо сказав, що містер Дреймен колись урятував йому життя, й назвав його найкращим у світі товаришем. Звичайно, за умови…

Мілз за звичкою поставив одну ногу поперед другої й, погойдуючись назад-вперед, постукував носаком заднього черевика по закаблуку переднього. В такій позі його маленька постать з великою копицею волосся на голові нагадувала карикатуру на Суїнберна[13].

— Ну, а за що не любите його ви? — з цікавістю глянувши на нього, запитав доктор Фелл.

— Я і не люблю його, і не зневажаю. Але він не робить нічого.

— Тому й міс Грімо не любить його?

— Міс Грімо не любить його? — перепитав Мілз, широко розплющивши очі. — Атож, я помічав це, але не був певний.

— А чого йому так подобаються ночі Гая Фокса?

— Гая Фо… — Мілз здивовано замовк, потім осміхнувся й повів далі: — А-а! Я відразу не зрозумів. Бачте, він дуже любить дітей. Двоє його власних загинули кілька років тому. Як мені відомо, вони впали з даху… Це була одна з тих безглуздих трагедій, яких ми позбудемось, коли побудуємо в майбутньому більший, величніший, просторіший світ. — По цих його словах обличчя в доктора Фелла налилося кров'ю, але Мілз говорив далі. — Його дружина не пережила горя. Згодом у нього почав слабнути зір… Він любить спілкуватися з дітьми, та в нього й у самого ніби дитяче мислення, незважаючи на певні розумові здібності. — Мілз закопилив губу. — Він ніколи не пропускає нагоди побути п'ятого листопада серед дітей. Це день народження одного з його нещасних нащадків. Він цілий рік заощаджує гроші, щоб купити ілюмінацію та прикраси й змайструвати кумедне опудало Гая Фокса для…

Постукавши, до кімнати ступив сержант Престон.

— Внизу нікого немає, — доповів він. — Джентльмен, якого ви хотіли бачити, мабуть, пішов додому. А оце щойно приніс для вас хлопець із лікарні. — З цими словами сержант передав старшому інспекторові конверт і квадратну коробочку, схожу на скринечку для коштовностей. Хедлі дістав записку, перебіг її очима й вилаявся.

— Відійшов — і ні слова! — кинув він. — Ось, читайте!

Доктор Фелл почав читати. Ремпол заглянув йому через плече. В записці говорилося:

Всі перезирнулися. Загадка залишалася складною й нерозгаданою, факти справжніми, свідчення перевіреними. Але залишався й страх перед безтілесною людиною. Помовчавши, старший інспектор сумно повторив:

— Бог його знає, як він вибрався з тієї кімнати.