Безтілесна людина

16. Пальто-хамелеон

На той час, коли вони мали обідати з Петтісом, настрій у доктора Фелла так підупав, що Ремпол не міг очам своїм повірити, а тим більше зрозуміти причину цього. По-перше, Фелл відмовився їхати на Рассел-сквер, хоча й наполягав, щоб Хедлі туди поїхав. Він сказав, що ключ до розгадки цієї справи має бути у Флеєвій кімнаті, а Ремпола він затримує для «брудної роботи», яка вимагав зусиль. Доктор Фелл так щиро кляв самого себе, що зрештою навіть Хедлі почав його заспокоювати.

— Що ви сподіваєтеся знайти у Флеєвій кімнаті? — запитав він. — Сомерс там усе оглянув.

— Нічого я не сподіваюся, — буркнув Фелл. — Я маю лише надію напасти на слід брата Анрі, хай йому сто чортів!

Хедлі зауважив, що не розуміє, чому доктор Фелл рантом так розгнівався на невловного брата Анрі. Крім того, Фелл трохи затримав усіх, поки розмовляв із хазяйкою будинку міс Хейк.

Доктор Фелл визнав, що розмова з міс Х. ейк нічого істотного не додала. Міс Хейк була добра незаміжня жінка похилого віку, схильна вбачати в кожному пожильці злодія-зломщика чи вбивцю. Коли її зрештою запевнили, що Бернабі не злодій-зломщик, вона таки дещо розповіла. Напередодні ввечері вдома її не було. З восьмої до одинадцятої вона була в кіно, а потім майже до півночі у друзів на Грейс-Інн-роуд. Міс Хейк не могла сказати, хто був у квартирі Бернабі, а про вбивство вона дізналася аж уранці. Троє інших її пожильців — американський студент і його дружина з першого поверху та ветеринарний лікар з другого — напередодні ввечері теж кудись ходили.

Сомерс, повернувшись ні з чим із Блумсбері-сквер, залишився на місці, Хедлі, Розетта й Бернабі поїхали до будинку Грімо, а доктор Фелл, який так прагнув зустрітися з балакучою хазяйкою іншого будинку, знайшов там… небалакучого хазяїна,

Пофарбований у темний колір будинок під номером 2, в якому містилась тютюнова крамниця, здавався таким ветхим та безрадісним, який можна бачити тільки на сцені в музичній комедії. На дзвінок із глибини крамниці не поспішаючи вийшов господар будинку, тютюнової крамниці й газетного кіоска Джеймс Долбермен. Містер Долбермен був маленький, мовчазний старий чоловік із великими руками, одягнений у засмальцьований чорний міткалевий халат. Те, що сталося, заявив він, його не стосується. Він неохоче відповідав на запитання, немов чекаючи, що ось-ось хтось прийде й відповідати буде взагалі необов'язково. Так, у нього був пожилець, іноземець на прізвище Флей. Він займав кімнату на горішньому поверсі. Заплатив за два місяці наперед. Ні, містер Долбермен про нього нічого не знає й знати не бажає. Знає лише, що з ним не було ніякого клопоту. Флей мав звичку розмовляти сам із собою іноземною мовою. Оце і все. Містер Долбермен не знав про Флея нічого тому, що бачив його дуже рідко. Ні, інших пожильців у нього немає. Ні, він, Долбермен, нікому гарячої води нагору не носив. Чому Флей обрав горішній поверх? Звідки він, Долбермен, може знати? Краще нехай вони запитають у самого Флея.

Чи відомо йому, що Флея вбито? Так, відомо. Уже був полісмен, ставив безглузді запитання й возив його впізнати тіло. Але це його, Долбермена, не обходить. На запитання щодо пострілу о десятій двадцять п'ять напередодні ввечері хазяїн, здавалося, міг щось сказати, але тільки ще міцніше стулив губи й став ще пильніше дивитись у вікно. На той час він був, мовляв, під сходами в кухні. Працювало радіо, і він нічого не чув, а коли б і чув, то все одно не вийшов би. Чи приходив хтось до Флея в гості? Ні. А з якимись підозрілими іноземцями Флей не спілкувався?

Це запитання дало несподіваний наслідок. Містер Долбермен, хоча й далі говорив повільно, несподівано став досить багатослівним. Так, було дещо, і поліція мала б про це подбати, замість марно витрачати гроші платників податків. Вештався тут один, все роздивлявсь, а одного разу навіть розмовляв із Флеєм. Бридкий тип. Напевне злочинець. Містерові Долбермену не подобаються ті, що все вештаються та роздивляються. Ні, описати того типа він не може, це справа поліції. А крім того, була майже ніч.

— І все ж таки, хоч щось вам упало у вічі? — надзвичайно чемно запитав доктор Фелл, витираючи хусткою обличчя. — Може, щось із одягу?

— Здається, на ньому було модне пальто, — переборовши себе, відвів погляд од вікна Долбермен. — Із жовтого твіду в червону цятку. Це ваша справа. Бажаєте піти нагору? Ось ключ. Вхід із вулиці.

Коли вони піднімалися темними вузькими сходами міцного, всупереч зовнішньому вигляду, будинку, Ремпола охопило хвилювання.

— Ви маєте рацію, сер, коли кажете, що всю справу поставлено з ніг на голову, — звернувся він до Фелла. — Ми шукали лиховісну постать у довгому чорному пальті, а тепер з'являється інша, у закривавленому твідовому пальті, колір якого можна назвати світлим. Що це? Чи не повертається справа через ці пальта в інший бік?

— Ну, я, кажучи, що все стає з ніг на голову чи що ми, може, схибили із шляху, про це не думав, — з деяким ваганням відповів доктор Фелл, пахкаючи люлькою. — Але все залежить якоюсь мірою від пальт. Чоловік і двоє пальт. Так, я вважаю, він і є вбивця.

— Ви казали, що маєте свою думку щодо того, хто вбивця.

— Я знаю, хто вбивця, — рішуче заявив доктор Фелл. — Розумієте, що мене примушує сперечатися із самим собою… Не лише те, що він весь час був у мене перед носом. Річ у тому, що він весь час говорив правду, і в мене не стало глузду цього збагнути. Він був дуже відвертий, і мені аж боляче згадувати, що я йому не повірив і вважав його невинним.

— А як він зник?

— Цього я не знаю. Ну, ось ми й прийшли.

На горішньому поверсі була тільки одна кімната. Сходи освітлювало бліде світло, що проходило крізь засклений дах. Двері кімнати, зроблені з грубих дощок і пофарбовані у зелений колір, стояли відчинені, вікна, вочевидь, давно не відчинялися. Доктор Фелл намацав у темряві газовий^світильник, на якому ледь тримався абажур. У нерівному світлі перед їхніми очима постала затишна, але занедбана кімната, обклеєна дешевими голубими шпалерами, біле залізне ліжко, письмовий стіл, на якому лежав, притиснутий чорнильницею, згорнений удвоє папірець. Все тут нагадувало про П'єра Флея. Здавалося, вони побачили його в поруділому вечірньому костюмі та циліндрі, готового до виходу на сцену. Над дзеркалом висів написаний кучерявим почерком і заведений у позолочену рамку біблійний вислів: «Мені відомщення, і Я воздам». Але висів він чомусь догори ногами.

Дихаючи з присвистом, доктор Фелл вайлувато підійшов до столу й узяв папірець. Ремпол побачив написане кучерявим почерком майже офіційне звернення:

— Чому отаке рішуче: «Я повертаюся до своєї могили»? — запитав Ремпол. — Ніби воно й справді має значення, якщо не… Гадаю, Флей і справді існував. Флей, а не хтось інший, хто видавав себе за нього.

Доктор Фелл промовчав. Чим пильніше він придивлявся до потертого килима на підлозі, тим похмуріший ставав.

— Нічого, — буркнув він. — Ні автобусного квитка, нічого. Не підметено, а ніяких слідів. Його майно я не оглядатиму. Сомерс, гадаю, його оглянув. Ходімо! Приєднаємося до Хедлі.

Похмурі, як і сама погода, вони пішли на Рассел-сквер. Хедлі, побачивши їх у вікно, зустрів усіх у пишному вестибюлі. Маска на щиті з колекцією японської зброї в нього за спиною здавалася карикатурою на його обличчі. Двері до вітальні були зачинені, за ними чулися тихі, невиразні голоси.

— Здогадуюсь, що у вас знов якісь неприємності, — досить весело промовив доктор Фелл. — К бісу неприємності! Мені теж нічого сказати. Я знав, що мене може спіткати невдача, але через це мені не легше. Що у вас нового?

— Оте пальто… — обурено почав Хедлі й кисло посміхнувся. — Якщо Менген каже неправду, то я не розумію, навіщо це йому потрібно. Але ж пальто… Новісіньке! В кишенях немає навіть звичайного пушку чи потерті, яка буває в пальті ношеному. Спочатку ми мали загадку з двома пальтами, тепер це можна назвати таємницею пальта-хамелеона.

— Що з пальтом?

— Воно змінило колір, — відказав Хедлі.

Доктор Фелл, примруживши очі, з цікавістю дивився на старшого інспектора.

— Хоч як воно є, але я не думаю, що ця справа зовсім запаморочила вам голову, — промовив він. — Змінило колір? Чи не хочете ви сказати, що тепер воно смарагдово-зелене?

— Я хочу сказати, що відтоді воно змінило колір… Ходімо!

Вони ввійшли до старомодно, але розкішно обставленої вітальні. Бронзові фігури тримали свічники. Портьєри на позолочених карнизах через надмірну кількість тюлю були схожі на замерзлі водоспади. Горіли всі лампочки. В кімнаті стояла напружена тиша. На канапі недбало сидів Бернабі. Розетта міряла підлогу швидкими нервовими кроками. В кутку, біля радіоприймача, стояла Ернестіна Дюмон. Закусивши верхню губу, вона дивилася на всіх усміхненим, глузливим поглядом. І, нарешті, Бойд Менген. Він стояв спиною до каміна, повертаючись до вогню то одним боком, то другим, немов його припікало. Але припікало його збудження чи щось таке.

— Я знаю, те прокляте пальто — якраз на мене, — казав він сердито. — Пальто мені підходить, але воно не моє. По-перше, я завжди ношу плащ. Він і тепер там висить. По-друге, такого пальта я на можу дозволити собі аж ніяк. Воно коштує, мабуть, більш ніж двадцять фунтів. По-третє… — Побачивши доктора Фелла та Ремпола, Менген замовк.

— Ви не могли б повторити те, що оце сказали? — звернувся до нього Хедлі.

Менген закурив сигарету. Полум'я сірника освітило його трохи почервонілі темні очі. Він кинув сірника, затягся і з приреченим виглядом промовив:

— Не розумію, чому всі так хочуть бачити мене винним! Це може бути чиє завгодно пальто, хоч я не розумію й того, чому люди кидають свій одяг де попало. Теде, я вам усе поясню! — Схотівши Ремпола за руку, Менген потяг його до каміна, немов бажав показати речовий доказ. — Прийшовши сюди вчора ввечері, я вирішив повісити плащ. Взагалі а не вмикаю світла, я намацую перший-ліпший вільний гачок і вішаю. Але вчора в руках у мене був клунок із книжками. Я мав намір покласти його на полицю, а тому ввімкнув світло й відразу побачив у дальшому кутку чуже пальто. Воно було, я б сказав, такого самого розміру, що й жовте твідове, яке оце на вас, тільки чорне.

— Чорне? — перепитав доктор Фелл. Він витяг шию і з цікавістю дивився на Менгена, — А чому ви кажете «чуже?» Якщо в чиємусь домі ви бачити кілька пальт, то хіба вам приходить у голову думка про чуже пальто? Адже ви навіть не замислюєтеся про то, що одне з пальт на вішалці може бути ваше.

— Я знаю пальта всіх, хто живе в цьому будинку, — відказав Менген. — Я подумав, що то пальто Бернабі.

Бернабі поблажливо дивився на Менгена. Тепер він був не схожий на того чоловіка, який сидів на канапі на Каліостро-стріт.

— Менген — чоловік молодий, але дуже спостережливий, докторе Фелл, — промовив він і театрально повів рукою. — Ха-ха-ха! Особливо, коли йдеться про мене…

— Я щось не так сказав? — мирно запитав Менген.

— Але краще хай він розповість про все сам, — вів далі Бернабі. — Розетто, люба, хочеш сигарету? Між іншим, запевняю вас, пальто не моє.

— Так чи так, а я помітив це пальто, — розгнівавшись без видимої причини, обернувся Менген до доктора Фелла. — А коли сьогодні вранці Бернабі прийшов сюди, він побачив, що на тому місці висить світле пальто з плямами крові. Пояснення тут можливе тільки одне: було двоє пальт. Чорт!.. Але я присягаюся: вчорашнє пальто нікому з мешканців цього будинку не належить. Що ж виходить: на вбивці було одне пальто, чи обоє, чи жодного? Крім того, чорне пальто мало дивний вигляд…

— Дивний вигляд? — перепитав доктор Фелл так різко, що Менген аж здригнувся. — Що ви хочете цим сказати?

Рипнувши туфлями на низьких підборах, Ернестіна Дюмон ступила від радіоприймача крок уперед. Цього дня вигляд вона мала змарнілий, дужче виступали вилиці, загострився ніс, а повіки були припудрені так, що надавали всьому обличчю загадкового виразу. Погляд її блискучих чорних очей був рішучий.

— Навіщо слухати всілякі дурниці? — почала вона. — Мені про це відомо більше, ніж йому. Чи не так? — глянула мадам Дюмон на Менгена й наморщила чоло. — Ні, ні! Гадаю, ви намагаєтеся розповісти правду, але, на мою думку, трохи заплуталися. А все, як каже доктор Фелл, дуже просто. Жовте пальто було там звечора. Воно висіло на тому місці, де ви, як самі запевняєте, бачили чорне. Я його теж бачила.

— Але ж… — почав був Менген.

— Ну ж бо, заспокойтеся, — прогудів доктор Фелл. — Спробуймо розібратися. Коли ви бачили пальто, ме-е-м, вам не впало у вічі, що воно якесь незвичайне? Це трохи дивно. Адже ви знаєте: воно нікому тут не належить.

— Анітрохи не дивно, — заперечила мадам Дюмон і кивнула головою в бік Менгена. — Я не бачила, коли він прийшов, і подумала, що пальто його.

— Між іншим, хто відчинив вам двері? — байдужно запитав доктор Фелл.

— Енні. Але плащ я вішав сам. Я присягаюся…

— Краще покличте сюди Енні, якщо вона в будинку, — запропонував доктор Фелл, звертаючись до Хедлі. — Загадка пальта-хамелеона мене заінтригувала. Гм… Мадам Дюмон, я вірю вам не менше, ніж ви — Менгенові. Недавно я говорив Тедові Ремполу, якою відвертою була одна людина. Гм… Між іншим, ви розмовляли з Енні?

— Так, — відповів Хедлі. — Вчора ввечері її тут не було, вона повернулась аж о пів на першу. Але про пальто я її не запитував.

— Не розумію, навіщо так метушитися?! — вигукнула Розетта, йдучи до дзвоника, щоб викликати Енні. — Вам більше нічого робити? Яка різниця — чорне було пальто чи жовте?

— Велика різниця, і ви це знаєте, — обернувся до неї Менген, — Я його не бачив і не думаю, що й Енні його бачила. Але хтось же та має казати правду. І Енні, припускаю, мабуть, знає її. Я не знаю нічого!

— Цілком справедливо, — кинув Бернабі.

— Ідіть ви к бісу! — лайнувся Менген.

Хедлі став між ними й почав їх заспокоювати. Бернабі, блідий, знову сів на канапу. Напруження досягло кульмінації, але, коли з'явилася Енні, всі затихли. Енні була спокійна й серйозна довгоноса дівчина. Їй, схоже, доводилося багато працювати. Згорбившись у дверях, дівчина спокійно, ставилася карими очима на Хедлі. Очіпок, здавалося, приріс до її голови. Вигляд вона мала трохи сумний, але аж ніяк не схвильований.

— Я хочу дещо запитати у вас про вчорашній вечір, — почав старший інспектор. — Е-е… Ви відчиняли двері містерові Менгену, чи не так?

— Так, сер.

— О котрій годині?

— Цього я не можу сказати, сер, — спантеличено відповіла дівчина. — Не можу сказати напевне.

— Ви бачили, як він вішав свій капелюх і плащ?

— Так, сер. Він ніколи не дав їх мені… Звичайно, я мала б…

— А ви заглядали в гардеробну кімнату?

— А, розумію… Так, сер, заглядала. Бачте, я відчинила йому й пішла до їдальні, а звідти мені треба було вниз, на кухню. Проходячи вестибюлем, я звернув увагу, що він не вимкнув світла. І я вимкнула сама.

— Тепер будьте уважні, — нахилився вперед Хедлі. — Ви бачили світле твідове пальто, яке знайшли сьогодні вранці? Бачили, правда ж?.. Гаразд. Ви пам'ятаєте, на якому гачку воно висіло?

— Так, сер, пам'ятаю. Сьогодні вранці, коли містер Бернабі знайшов його, я була у вестибюлі. Потім прийшли інші. Містер Мілз сказав, що ми не повинні його чіпати, бо поліція…

— Правильно. А тепер, Енні, щодо кольору того пальта. Вчора ввечері там було світло-коричневе пальто чи чорне? Ви можете пригадати?

— Так, сер, — пильно дивлячись на Хедлі, промовила Енні. — Я можу при… Світло-коричневе чи чорне, сер? Ви це маєте на увазі? Ну, сер, якщо бути точною, то ні те, ні те. Вчора ввечері там не висіло жодного пальта взагалі.

В кімнаті здійнявся галас. Менген скаженів, Розетта майже істерично сміялася, Бернабі весело посміхався. Лише Ернестіна Дюмон мовчала. Хвилину Хедлі вивчав серйозне обличчя Енні. Дівчина, стиснувши руки, здивовано витягла шию. Хедлі мовчки підійшов до вікна.

— Ну, заспокойтеся, — усміхнувся доктор Фелл. — Принаймні для нас це не обернулося третім кольором. Запевняю вас, цей факт подає нам велику надію, хоч я, говорячи так, і наражаю себе на небезпеку дістати стільцем по голові. Гм… Атож… Ходімо, Хедлі! Час обідати. Обід!

17. Лекція доктора Фелла

Вино було випито, сигари викурено, каву подано. Хедлі, Петтіс, Ремпол і доктор Фелл сиділи навколо затіненої червоним абажуром настільної лампи в їдальні готелю, де жив Петтіс. Крім них, у залі сиділо ще кілька відвідувачів. О цій годині зимового дня, коли за вікном падав лапатий сніг, найзатишніше місце було біля затопленого каміна. У тьмяному світлі під потемнілим гербом із якимсь девізом доктор Фелл ще більше нагадував феодального барона. Дивлячись на кавові чашечки з такою зневагою, ніби ладен був проковтнути їх, він махнув сигарою, прокашлявся й оголосив:

— Зараз я прочитаю вам лекцію про загальний механізм і розвиток ситуації, відомої в детективній літературі як «герметично закрите приміщення».

— Може, колись іншим разом… — простогнав Хедлі. — Після такого чудового обіду нам не потрібні ніякі лекції, особливо коли чекає справа. Як я сказав хвилину тому, тепер…

— Я прочитаю лекцію, — невблаганно правив своєї доктор Фелл, — про загальний механізм і розвиток ситуації, відомої в детективній літературі як «герметично закрите приміщення». Гм… Хто хоче, той може цей розділ пропустити. Гм… Почну з того, джентльмени, що я, поповнюючи свої знання знайомством із детективною белетристикою за останні сорок років, можу…

— Якщо ви збираєтесь аналізувати неможливі ситуації, — перебив його Петтіс, — то до чого тут детективна белетристика?

— А до того, — озвався доктор Фелл, — що ми з вами, відверто кажучи, маємо справу з детективною історією, і не варто морочити читача, вдаючи, нібито це не так. І годі вигадувати поважні причини, щоб не говорити про детективну історію. Давайте відверто пишатися найблагороднішим з усіх можливих захоплень персонажів детективних творів.

Отже, далі. Я, джентльмени, не збираюся викладати тут якісь правила. Я хочу говорити про особисті смаки й симпатії. Ми можемо погодитися з твердженням Редьярда Кіплінга про те, що існує дев'яносто шість способів вигадати заплутаний сюжет про вбивство, й кожен із них відповідатиме дійсності. Якби я заявив, що кожен з них для мене цікавий, то я, м'яко кажучи, збрехав би. Але суть в іншому. Коли я скажу, що оповідання про злочини в замкненій кімнаті в детективній белетристиці цікавіші за решту, то це якоюсь мірою буде просто упередженням. Мені подобається, коли убивства трапляються часто, коли вони криваві й безглузді. Мені до вподоби яскраві кольори й фантазія, бо хіба може бути цікавим щось тільки тому, що воно таке, ніби сталося насправді? Мене не цікавлять образки повсякденного життя, я більше люблю слухати сміх великого Ано[18] чи монотонні дзвони на соборі святого Петра. Я припускаю, що всі ці речі — веселі, розумні, помірковані й не вимагають більш-менш талановитого критичного розгляду. Але це потрібно робити, бо ті, кому не подобається трагічне, вимагають, щоб їхні забобони були визнані за принципи. Як тавро для осуду вони використовують слово «неправдоподібно» й починають самі вірити, що «неправдоподібно» — це погано. Коли А вбито, а на Б й В падає велика підозра, то неправдоподібно, щоб злочинцем міг бути цілком невинний з першого погляду Г, хоч злочинцем виявляється саме він. Якщо Д має бездоганне алібі й присягається кожною наступною літерою алфавіту, що він невинний, неправдоподібно, щоб Д вчинив злочин, але він його таки вчинив. Коли детектив підбирає на березі моря вугільний пил, то те, що така незначна річ може мати якесь значення, неправдоподібно, одначе вона його має. Отже, ми доходимо висновку, що слово «неправдоподібно» стає безглуздим, такою собі насмішкою. Правдоподібність, буває, не вимальовується до самого кіпця розслідування, і тоді вбивство, коли хочете, можна приписати комусь такому, хто вам несимпатичний, як це роблять деякі старі диваки: при цьому, вони не скаржаться на те, що це менш імовірно чи менш безперечно, ніж те, що злочин учинила людина, на котру підозра падала спочатку.

Коли зринає гасло «Цього не може бути!», коли вам не подобаються вбивці-маніяки чи ті, хто залишає візитні картки, ви просто заявляєте: «Такі оповідання мені не подобаються». Все цілком зрозуміло. Коли не подобаються, то говорити про це можна з повним правом. Та коли думка про ймовірність чи навіть якість оповідання залежить від смаку, то кажуть: «Цього не може бути, бо це мені не подобається».

У чому ж істина? Це можна з'ясувати, взявши за приклад герметично закриту кімнату, адже такі ситуації люди критикують частіше, ніж будь-які інші, на тій підставі, що вважають їх непереконливими… Я радий відзначити, що більшості читачів ситуації в герметично закритій кімнаті подобаються. Але — і в цьому вся суть — навіть ці читачі часто вагаються. Сказати правду, я теж. Отже, виходячи з цього, ми бачимо, що можна з'ясувати. Чому люди так підозріливо ставляться до розмов про замкнену кімнату? Не останньою причиною є недовіра, але до певної міри — й розчарування. Відтак, і це цілком природно, легко зробити хибний крок і назвати всю справу неправдоподібною, або неможливою, або безглуздою.

Одне слово, — розмахуючи сигарою, вів далі доктор Фелл, — це те, що О'Рорк розповідав нам сьогодні про обман чуттів у повсякденному житті. Господи! Джентльмени, що вже казати про оповідання, коли глузують навіть над дійсністю! Коли таке трапляється в детективному оповіданні, заявляють, що це неправдоподібно, а коли у повсякденному житті, й не повірити не можна, то звичайне пояснення розчаровує людей. Річ у тім, що вони в тому, і в тому випадку чекають чогось більшого.

Бачте, коли враження магічне, люди вважають, що причина теж має бути магічною. Коли виявляється, що це не чаклунство, кажуть: «Дурниця». Навряд чи це справедливо. І вже в останню чергу можна нарікати на поведінку вбивці. Вся суть ось у чому: чи може таке бути? Коли так, запитання, чи це було, не виникає. Злочинець зникає із замкненої кімнати. Оскільки злочинець, на нашу втіху, порушив закон природи, то він, бачить Бог, мав право порушити закон можливого. Якщо хтось має намір стати на голову, то навряд чи доцільно вимагати, щоб він стояв на ногах, коли він і так на них стоїть. Візьміть це до уваги, джентльмени. Коли хочете, назвіть такий висновок нецікавим чи якось інакше — це справа смаку, — але не поспішайте робити безглузду заяву, нібито таке неможливе або заходить надто далеко.

— Гаразд, гаразд! — озвався Хедлі, засовавшись на стільці. — Я на цьому не дуже розуміюсь, та коли ви так наполягаєте на цій лекції, вона, мабуть, мав якесь відношення до нашої справи?

— Так.

— Тоді до чого тут герметично закрита кімната? Ви самі сказали, що вбивця Грімо — не найскладніша наша проблема. Головна загадка — вбивство посеред безлюдної вулиці…

— Ет! — Доктор Фелл так зневажливо махнув рукою, що Хедлі здивовано звів на нього очі. — Ви маєте на увазі цей бік справи? Я зрозумів усе, як тільки почув церковні дзвони. Я кажу цілком серйозно. Мене турбує оте зникнення з кімнати. І я, щоб з'ясувати, чи можемо ми мати якусь ниточку, збираюся в загальних рисах дати класифікацію деяких способів убивства в замкненій кімнаті. Незважаючи на їхню відмінність, у декотрих із них в дещо спільне.

Гм… Так от, маємо кімнату з одними дверима, з одним вікном і міцними стінами. Говорячи про способи зникнення, коли двері замкнено, а вікно герметично зачинено, я не братиму дуже поширених у наші дні вульгарних випадків, коли замкнена кімната має таємний вихід. Автор, який поважає себе, навряд чи й згадає, що таке можливе. Немає потреби обговорювати й другорядні різновиди грубого порушення цього закону — скажімо, завіска, відхиливши яку, можна просунути руку, чи отвір у стелі, що через нього опускають ножа, а затичку ставлять на місце, і підлога на горішньому поверсі вкрита пилом так, наче там ніхто й не ходить. Це та сама непорядність, тільки в мініатюрі. У принципі немає значення, який завбільшки отвір: такий маленький, як наперсток, чи такий великий, як двері в коморі. Щодо класифікації, то деякі положення, містере Петтіс, можете записати…

— Гаразд, — усміхнувся Петтіс. — Розповідайте далі.

— По-перше, якщо злочин вчинено в кімнаті, що герметично закрита, то вбивця з неї не зникав, бо насправді ніякого вбивці з ній і не було. Пояснюю.

Перше. Маємо не вбивство, а збіг обставин, що спричинився до нещасливого випадку, хоч усе це нагадує вбивство. Що до того, як кімнату було замкнено, сталося пограбування, напад, поранення чи трощення меблів, і це наводить на думку про бійку та вбивство. Жертву вбито чи оглушено пізніше, але люди гадають, що все сталося в замкненій кімнаті одночасно. В такому разі причиною смерті завжди вважають удар по голові, найімовірніше палицею. Але насправді смерть настала від удару об ріжок столу чи гострий край стільця, а найчастіше — об залізні гратки каміна. До речі, гратки каміна були причиною смерті, що мала вигляд убивства, у справі Шерлока Холмса «Горбань». А найретельніше підготовлено такий злочин в романі Гастона Перу «Таємниця жовтої кімнати», найкращому із детективних творів узагалі.

Друге. Убивство. Проте жертва, не бажаючи того, вбиває сама себе або вмирає внаслідок нещасливого випадку. Це натяк на те, що в кімнаті з'явилися привиди. Та насправді туди пускають газ, і жертва, шаленіючи, розбиває вщент усе в кімнаті, немовби там сталася бійка, й умирає від завданої собі ножової рани. Інші варіанти: пробивав собі голову гострим канделябром, вішається на дроті чи навіть задушує себе власними руками.

Третє. Убивство механічним пристроєм, схованим у якихось невинних на вигляд меблях. Це може бути пастка, поставлена кимось давно померлим. Вона спрацьовує або автоматично, або цьому сприяє новий, теперішній убивця. Це може бути й витвір сучасної науки. Існує, наприклад, схований у телефонній трубці механізм, що стріляє кулею в голову жертви, коли та бере трубку. Існує пістолет, до спускового гачка якого прикріплено струну, ця струна натягується, коли замерзає й розширяється вода. Існує годинник, що стріляє кулею, коли його заводять. Є будильник із неприємним дзвінком, і коли його накривають рукою, щоб зупинити, звільняється лезо, яке розпорює жертві живіт. Буває, жертві розтрощує череп гиря, що падав з високої спинки стільця чи зі стелі. Є постіль, яка випускає отруйний газ, коли її зігріває людське тіло, отруєна голка, що не залишає сліду…

Бачите, — тицяючи сигарою у всі боки, провадив доктор Фелл, — розглядаючи способи застосування всіх цих механічних пристроїв, ми маємо справу скоріше з неможливими ситуаціями, ніж із ситуацією замкненої кімнати. Можна говорити без кінця про вбивство електричним струмом, коли його підключають до шворки перед виставленими картинами, шахової дошки чи навіть рукавичок. Смерть чаїться в будь-яких меблях, навіть у чайнику. Але в наш час ці речі для вбивства ніхто, здається, не використовує, а тому продовжимо.

Четверте. Самовбивство з наміром видати його за вбивство. Жертва заколює себе крижаною бурулькою, бурулька розтає, ніякої зброї в замкненій кімнаті не знаходять і вважають, що це вбивство. Або жертва стріляє в себе з пістолета, прикріпленого до гумової стрічки. Після пострілу пістолет зникав в димарі. Чи — правда, тут ідеться вже не про замкнену кімнату — пістолет припасовано пружинкою до тягаря, і після пострілу він падає через поруччя мосту у воду. Або вилітав із замкненої кімнати крізь вікно й падає в сніговий замет.

П'яте. Це таке вбивство, коли вважають, що жертва жива, а насправді вона лежить уже мертва в кімнаті, з дверей якої не спускають очей. Убивця, або вдягнений як його жертва, або схожий на неї, входить до кімнати, позбувається маскування й так швидко виходить із кімнати, що збоку здається, ніби він розминувся в дверях із тим, хто туди входив, тобто з самим собою. У кожному разі він має алібі, і згодом роблять висновок, що вбивство сталося після того, як «жертва» ввійшла до кімнати.

Шосте. Убивство скоєно за межами кімнати, але складається враження, ніби його хтось вчинив у кімнаті. Я відношу це вбивство до тих, які називають дистанційними або крижаними. Говорячи про крижану бурульку, я маю на увазі, що двері кімнати замкнені, вікно надто маленьке, є жертва й немає зброї. Крижана куля робить своє діло й тане, не залишаючи сліду. Не варто говорити про можливість такого довше, ніж ми говорили про таємничі гази. В детективній белетристиці цей спосіб уперше описала Анна Кетрін Грін в оповіданні «Самі ініціали». Між іншим, ця американська письменниця започаткувала ряд традицій. У її першому детективному романі, створеному понад п'ятдесят років тому, кровожерний секретар убиває свого роботодавця, і статистика, гадаю, довела б, що сьогодні секретар — найбанальніший убивця в літературі. Дворецькі давно вийшли з моди, інвалід у кріслі на колесах не викликає довіри. Давно відмовилися й від манії вбивства у незаміжних жінок середнього віку. Лікарі тепер поводяться теж краще, коли, звичайно, не стають божевільними вченими. Адвокати, залишаючись традиційно непорядними, лише іноді справді становлять небезпеку. Але все повторюється. Едгар Аллан По вісімдесят років тому назвав свого вбивцю Гудфеллоу, тобто добрий хлопець, і найвідоміші сучасні автори детективних романів роблять те саме, називаючи своїх заклятих негідників Гудмен, тобто добра людина, а секретарі й далі залишаються найнебезпечнішими.

Використання крижаної кулі було приписано комусь із роду Медічі. А в одному із захоплюючих оповідань Флемінга Стоуна можна прочитати епіграму Марсіала, з якої видно, що таку кулю використовували в Римі у першому столітті нашої ери. Отже, крижаною кулею стріляли, кригу кидали чи вистрілювали з арбалета, як в одній із пригод Гамільтона Кліка, персонажа в чудовому творі Стоуна «Сорок облич». Різновиди цієї ж теми — ракета чи куля з кам'яної солі й навіть із замороженої крові.

Але це пояснює, що я маю на увазі, коли злочин скоєно в замкненій кімнаті людиною, якої насправді там не було. Є й інші способи. Жертву можна заколоти через вікно лезом шпаги, вставленим у тростину, чи таким тонким лезом, що вона не встигне зайти в кімнату, перше ніж зрозуміє, що дістала смертельну рану. Іноді тому, хто намагається заглянути у високе вікно, голову пробиває крижана бурулька, яка падає згори, — жертва є, а зброї немає, вона розтанула.

Під цим самим номером, хоч можна й під номером три, запишемо вбивства, скоєні за допомогою отруйних гадюк та комах. Гадюк ховають не лише в шухляді чи шафі, а й у вазоні, книжці, люстрі або в ціпку. Я навіть пам'ятаю одну веселеньку газетну замітку про янтарний чубук люльки, химерно вирізьблений у формі скорпіона, а коли курець підніс люльку до рота, скорпіон виявився живим. Але про найвідоміше «дистанційне» убивство, скоєне в замкненій кімнаті, я раджу вам почитати, джентльмени, в одному з найяскравіших творів в історії детективної белетристики, майстерно написаному Мелвілом Девісоном Постом. Воно стоїть в одному ряду з оповіданням «Руки містера Оттермола» Томаса Берка, «Людина в переході» Черстертона та «Камера номер тринадцять» Жака Футрелла. Ще одне «дистанційне» убивство — це вбивство сонцем. Сонце крізь пляшку з метиловим спиртом, що стоїть на столі в кімнаті Думадорфа, мов крізь збільшувальне скло, запалює капсуль рушниці, яка висить на стіні; рушниця стріляв й убивав господаря в ліжку. Знову ж таки ми…

А втім, досить. Гм… Пора вже завершувати цю класифікацію.

Сьоме. Убивство, що залежить від враження, протилежного тому, яке описане в пункті під номером п'ять. Жертву можна вважати мертвою задовго до того, як вона помре насправді. Отруєна, хоч і не смертельно, людина лягає спати в замкненій кімнаті. Стукіт у двері її не будить. Убивця розігрує переляк, зламує двері, вбігає до кімнати, вбиває, стріляючи чи перерізуючи горло, й запевняє всіх, що вони бачили те, чого насправді не було. Честь винаходу цього способу належить Ізраелеві Пангвіллу, і відтоді до нього вдавалися в багатьох різновидах. Такі вбивства ставалися на пароплаві, в зруйнованому будинку, на горищі й навіть просто неба — жертву спершу оглушили й закололи, а вже потім убивця схилився над нею. Отже…

— Стривайте хвилинку, — перебив його Хедлі, тарабанячи пальцями по столу, щоб привернути увагу.

Доктор Фелл, задоволено всміхаючись, обернувся до нього. Хедлі повів далі:

— Все це дуже добре. Ви розповіли нам про всі ситуації, що можуть скластися в замкненій кімнаті…

— Не всі? — перепитав доктор Фелл, широко розплющивши очі. — Ні, далеко не про всі! Я не розглянув детально навіть згаданих ситуацій. Не готуючись, я означив лише приблизні контури, але на цьому я не зупинюся. Я збираюся навести ще одну класифікацію: йдеться про випадки, в яких вікна й двері зачинені зсередини. Гм…

— Не тепер, — рішуче зупинив його статний інспектор. — Ви казали, що ми, спираючись на вашу класифікацію, зможемо дістати якусь ниточку до розкриття того, як спосіб із зникненням спрацював у нашій справі. Ви виклали сім пунктів, але для нашої справи жоден із них нічого не дає. Ви кажете: якщо злочин вчинено в герметично закритій кімнаті, то ніякий убивця з неї не зникав, бо насправді ніякого вбивці там і не було. В нашому випадку все навпаки. Ми знаємо напевне, якщо віримо Мілзові й мадам Дюмон, що вбивця в кімнаті був. Як із цим?

Петтіс подався вперед. Його лиса голова блищала проти світла затіненої абажуром лампи. Він підвів погляд від записів, які робив елегантним золотим олівцем. Погляд його опуклих очей був дуже здивований.

— Е-е… так от… — почав він, кашлянувши. — Щодо пункту під номером п'ять. Обман чуттів. А що як Мілз і мадам Дюмон справді не бачили, щоб хтось входин у ті двері? Може, їх якось обманули? А може, й уся ця справа — якесь чаклунство?

— Мені теж спало було таке на думку, — сказав Хедлі. — Я запитував про це в Мілза вчора ввечері й розмовляв із ним сьогодні вранці. Це не була ілюзія. Хоч би хто був убивця, він таки ввійшов у ті двері. Це був досить солідний чоловік, від нього падала тінь, він говорив і грюкнув дверима. Ви з цим згодні, Фелле?

— О так. Він був досить солідний і ввійшов до кімнати, — сумно кивнув головою доктор Фелл і підніс до рота погаслу сигару.

— І навіть, якщо припустити, що все відоме нам — неправда, — провадив Хедлі, поки Петтіс замовляв офіціантові ще кави, — навіть якщо це — чаклунство, то Грімо вбило не воно, не чаклунство. Був вагомий револьвер у вагомій руці. А щодо інших пунктів, то, бачить Бог, Грімо вбили не механічним пристроєм. Ба більше, він не застрелився, і йому не треба було кидати зброю в камін, як у вашому прикладі. По-перше, не можна стріляти в себе з відстані в кілька кроків, а по-друге, зброя не могла шурхнути в димар, пролетіти над дахами на Каліостро-стріт, вистрілити, вбити Флея й, завершивши роботу, опинитися в снігу. Чорт забирай, Фелле, мої балачки вже починають нагадувати ваші! З хвилини на хвилину я чекаю дзвінка з управління й хотів би повернутися до суті справи. Що з вами?

Доктор Фелл, дивлячись широко розплющеними очима на лампу, повільно опустив на стіл стиснуту в кулак руку.

— Камін, — сказав він. — Камін! Х-ху! Цікаво, чи… Господи, Хедлі, який же я бовдур!

— Що камін? — перепитав старший інспектор. — Ми переконалися, що крізь камін убивця вийти не міг.

— Так, звичайно, але я про це й не кажу. Я повинен ще раз оглянути камін.

— Мені здається, — усміхнувся Петтіс, постукуючи золотим олівцем по своїх нотатках, — що ви можете завершити свою дискусію. Я згоден із старшим інспектором в одному: вам краще було б описати способи таємного зникнення крізь двері, вікна та каміни.

— Щодо зникнення, то камінам у детективній літературі перевага, на жаль, не надається — крім, звичайно, таємних входів. Тут каміни грають найважливішу роль. Порожнистий камін, за ним — таємна кімната. Камін повертається навіть із частиною підлоги під ним. Навіть більше, крізь димохід можна спускати всілякі речі, здебільшого отруєні. Але вбивця рятується через камін дуже рідко. Це річ майже неможлива й, крім того, порівняно з дверима та вікнами, досить брудна. Щодо дверей та вікон. Двері набагато популярніші. Можна назвати кілька способів зробити так, щоб двері вважалися замкненими зсередини.

Перший. Коли ключ стирчить у замку. Цей спосіб був дуже поширений у давнину, але в наші дні його різновиди надто добре відомі, щоб до них вдаватися. Кінчик ключа можна повернути плоскогубцями ззовні, як зробили ми, коли відчиняли двері кабінету Грімо. У цьому разі використовують маленький пристрій, що складається з тонкої металевої шпильки завдовжки близько двох дюймів, до якої прикріплено кінець міцної шворки. Перше ніж зачинити кімнату, шпильку просовують в отвір на головці ключа так, щоб вона діяла, як важіль. Потім шворку опускають і крізь щілину під дверима виводять назовні. Залишається тільки потягти за шворку. «Важіль» повертає ключа й падає на підлогу. Двері замкнені. А шпильки крізь щілину під дверима витягують назовні. Є різноманітні способи застосування цього принципу, але щоразу використовують шворку.

Другий. Двері знімають із петель, а замок чи засув залишають незайманими. Цей спосіб добре відомий хлопчикам-школярам. Так вони крадуть речі з буфетів, сервантів, шаф. Петлі, звичайно, мають бути зовні.

Третій. Коли двері зачинено на засув. Знову використовують пристрій. Засув відсувають шпилькою-важелем, а шворку протягують крізь отвір для ключа. Я скидаю капелюха перед Філо Ванче[19], який показав застосування цього способу найкраще. Існують і простіші, хоча й не такі ефектні, способи використання шворки та фальшивого вузла, що розв'язується, коли за кінець шворки різко смикнути. На головці засува зав'язують вузол, а шворку під дверима виводять назовні. Потягши за шворку, беруть двері на засув, а тоді, різко смикнувши, звільняють її й витягують назовні. Еллері Квін показав нам ще один спосіб — коли використовують саму жертву. Але опис його, вихоплений із контексту, звучав би дико й несправедливо щодо цього шановного джентльмена.

Четвертий. Двері з клямкою. Клямку підпирають чимсь таким, що його можна потім, зачинивши двері, витягти. Можна використати лід, — він тане, й клямка падав. В одному оповіданні клямка падає після того, як грюкнули дверима.

П'ятий. Простий, але дійовий спосіб. Убивця замикав двері ззовні й виймає ключа. Проте люди вважають, що ключ у замку зсередини. Убивця перший здіймає галас, розбиває в дверях шибку, просував руку, непомітно вставляв зсередини в замок ключа й відмикає двері. Описані також випадки, коли вибивають дерев'яну фільонку.

Існують комбіновані способи, коли двері замикають ззовні, а ключа — знову ж таки за допомогою шворки — вставляють у замок зсередини. Самі бачите, в нашому випадку жодним із цих способів убивця не скористався. Двері були замкнені зсередини. Є багато способів так зробити, але зроблено це не було. Мілз увесь час спостерігав за дверима. Чорт нас усіх забирай!

— Я не люблю банальностей, — втрутився, наморщивши лоба, Петтіс. — Та коли відкинути неможливе, залишиться те, що має бути правдою. Ви відкинули двері, гадаю, відкинете й камін?

— Так, — буркнув доктор Фелл.

— У такому разі залишається вікно, чи по так? — запитав Хедлі. — Ми тут чули про способи, що не могли бути використані, але в цьому сенсаційному перелікові ви випустили всі способи, до яких міг вдатися вбивця.

— Тому що вікно не було зачинене! — вигукнув доктор Фелл. — Я знаю кілька способів того, як використовують зачинене вікно. Можна простежити все, починаючи з фальшивих головок цвяхів до фокуса-покуса із жалюзі. Можна зробити шибку, зачинити вікно зсередини на шпінгалети, вставити нову шибку і обмазати її замазкою. Шибки на місці, вікно зачинене зсередини. Але в нашому випадку вікно не було навіть зачинене. До нього просто ніхто не доторкався.

— Я, здається, читав десь про людей, що літають, — сказав Петтіс.

— Не варто дискутувати про летючих людей. Я міг би таке припустити, але тоді політ мав би десь початися й десь закінчитись. Але ні на даху, ні внизу… — Доктор Фелл стукнув себе кулаком по скроні. — Одначе два-три приклади я вам наведу. — Він замовк і підвів голову.

В кінці тихої, тепер порожньої їдальні у мерехтливому світлі непогожого дня, яке проникало крізь кілька вікон, з'явилася постать. Повагавшись, чоловік озирнувся довкола й подавсь до них. Перед ними був блідий Менген.

— Що там ще сталося? — сухо запитав Хедлі, відсунувши вбік стільця. — Знову пальта міняють колір? Чи…

— Ні, — відповів Менген. Він стояв біля столу ледве зводячи дух. — Вам краще самим піти туди. Щось сталося з Дрейменом. Схоже на апоплексичний удар. Ні, він живий, але у тяжкому стані. Сказав, що хоче бачити вас. Він запевняє, нібито хтось був у його кімнаті, без упину говорить про якісь фейєрверки, каміни…

18. Камін

І знов у вітальні було троє вкрай знервованих напруженим чеканням людей. Навіть Стюарт Мілз, стоячи спиною до каміна, неспокійно покашлював, чим, здавалося, виводив із рівноваги Розетту. Ернестіна Дюмон тихо сиділа біля каміна. Коли Менген увійшов з доктором Феллом, Хедлі, Петтісом та Ремполом, вона, дивлячись на вогонь, сказала:

— Ви не зможете його побачити, з ним лікар. Все сталося так несподівано… Мабуть, він збожеволів.

Лампочки були вимкнені, лише світло похмурого пообіддя проникало крізь оздоблені мереживом фіранки. Бернабі в кімнаті не було. Розетта, згорнувши на грудях руки, з властивою їй граційністю ходила туди-сюди. Вона подивилася на тих, що прийшли, і раптом вигукнула:

— Ох, я більше так не можу! Цьому не видно кінця-краю, а крім того… Скажіть, що тут сталося? Ви знаєте, як було вбито мого батька чи хто його вбив? Бога ради, говоріть же, навіть якщо ви звинуватите мене!

— Гадаю, ви скажете нам, що сталося з містером Дрейменом і коли? — спокійно запитав Хедлі. — Це дуже небезпечно?

— Можливо, — стенула плечима мадам Дюмон. — Його серце… Я не знаю. Зараз він лежить непритомний. Чи житиме він, я теж не знаю. Ми навіть не здогадуємося, що з ним.

Мілз знову прокашлявся. Гордовито тримаючи голову, з непевною усмішкою на зблідлому обличчі він сказав:

— Сер, якщо у вас виникає думка про… ну., нечесну гру чи підозра, що його… ну… якось довели до цього, то відкиньте її. Ми вам доведемо, що це не так, і зробимо це, сказати б, парами. Я маю на увазі, що сьогодні ми були по двоє, тими самими парами, що й учора ввечері. Лій з віщункою, — він статечно вклонився у бік Ернестіни Дюмон, — були нагорі, в моїй робочій кімнаті. Як я розумію, міс Грімо й наш приятель Менген були тут, унизу.

— Краще розповісти все спочатку, — нетерпляче перебила його Розетта. — Бойд казав вам, що перед цим Дреймен спускався вниз?

— Ні, я нічого їм не казав, — відрубав Менген, повернувши до них стурбоване обличчя. — Після випадку з пальтами я хотів, щоб мене хтось підтримав. Це сталося и півгодини тому. Ми були тут удвох із Розеттою. Я посварився з Бернабі. Звичайна річ. Всі тільки й говорять про ці пальта, і наші погляди розбіглися. Бернабі пішов. Дреймена я не бачив. Він увесь ранок був у своїй кімнаті, а потім прийшов сюди й запитав мене, як знайти вас.

— Гадаєте, йому стало щось відомо?

— Або він хотів, щоб ми так подумали, — зневажливо пирхнула Розетта. — Справа дуже темна. Він ступив сюди якось непевно й запитав, як знайти вас. Бойд поцікавився, навіщо…

— Вам здалося, що він дізнався про щось важливе?

— Так. Ми обоє аж підскочили.

— Чому?

— Ви б теж підскочили, якби не були винні, — пояснила Розетта й, склавши руки так, наче їй було холодно, стенула плечима. — Ми запитали: «Що все ж таки сталося?» І він тремтячим голосом відповів: «Я виявив, що з кімнати в мене дещо зникло, й згадав про вчорашній вечір». Потім заходився плести всякі дурниці про підсвідому пам'ять і про те, нібито вчора, після того, як він випив снотворне й ліг спати, до його кімнати хтось заходив.

— До того, як було вбито Грімо?

— Так.

— Хто ж це міг бути?

— От-от! Він або нічого не знає, або йому це приснилося. Нічого іншого подумати я не можу, — холодно зауважила Розетта. — На наше запитання він постукав себе по голові й розпачливо відповів: «Я справді не можу сказати…» Господи! Ненавиджу тих, хто не говорить відверто, що має на думці! Ми обоє були дуже незадоволень

— Не в цьому річ, — занепокоєно мовив Менген. — Усе це взагалі ні до чого, якщо не розповісти, що робив я.

— Не розповісти про що? — швидко запитав Хедлі.

Менген стенув плечима й, похмуро дивлячись на вогонь, відповів:

— Я йому запропонував: «Якщо ви дізналися так багато, то чому не підете на місце цього жахливого вбивства й не дізнаєтеся ще більше?». Це правда, я був ображений. Але він зрозумів мої слона буквально, подивився на мене хвилю й відповів: «Так, я піду. Я повинен переконатись». — І вийшов. Хвилин через двадцять ми почули, ніби хтось спускається сходами вниз. Бачте, з кімнати ми не виходили, хоча… — Раптом він замовк.

— Розповідайте, — здивовано глянула на нього Розетта. — Мені байдуже. Я хотіла була вийти й послідкувати за ним. Але ми цього не зробили. Через двадцять хвилин ми почули, як він, уже внизу, впав. Бойд виглянув. Дреймен лежав скоцюрблений, обличчя в крові, на скронях понадималися сині вени. Жах! Звичайно, ми відразу послали по лікаря. Лікар сказав лише, що Дреймен марить і згадує про якісь каміни та фейєрверки.

Ернестіна Дюмон замовкла. Мілз ступив крок уперед.

— Дозвольте? — почав він, схиливши голову. — Гадаю, я можу дещо доповнити, коли, звичайно, віщунка не заперечує.

Жінчине обличчя було в тіні, але Ремпол здивувався, помітивши, що очі її, коли вона говорила, гнівно блищали.

— Вам подобається прикидатися дурнем? Гаразд. Я віщунка настільки, щоб знати, що ви не любите Дреймена і маленька Розетта не любить його теж. Боже! Що ви знаєте про нього, чи його симпатії, чи… Дреймен — добрий чоловік, хай навіть і трохи божевільний. Він може помилитися, може наїстися ліків, але в душі він добра людина. Якщо він помре, я молитимуся за його душу.

— Можна мені… е-е… говорити далі? — спокійно запитав Мілз.

— Е-е… говоріть далі, — перекривила його жінка й замовкла.

— Отже, ми з віщункою були в моїй робочій кімнаті на горішньому поверсі — навпроти кабінету, ви знаєте. Двері стояли відчинені. Я проглядав якісь папери. Потім нагору піднявся містер Дреймен і ввійшов до кабінету.

— Ви знаєте, що він там робив? — запитав Хедлі.

— На жаль, ні. Він зачинив за собою двері. Я навіть не уявляю, що він міг там робити, адже чути не було нічого. Через якийсь час він вийшов. Можу лише сказати, що вийшов він якось непевно, важко дихаючи.

— Як вас розуміти?

— Мені шкода, сер, але точніше я вже не скажу. Можу тільки додати, що в мене склалося враження, ніби йому довелося витримати якесь велике фізичне напруження. Без сумніву, воно його знесилило й наблизило апоплексичний удар. Якщо дозволите поправити віщунку, цей удар не має ніякого відношення до його серця. Е-е… можу додати й те, про що ніхто не згадав. Коли його підібрали після удару, я помітив, що руки й рукава в нього були в сажі.

— Знову камін, — тихо буркнув Петтіс, а Хедлі обернувся до доктора Фелла.

І тут Ремпол побачив, що доктора Фелла в кімнаті немає. З його статурою зникнути непомітно важко, але він зник, і Ремпол подумав, що знає куди.

— Ідіть за ним, — наказав йому Хедлі. — І дивіться, щоб він не робив отих своїх бісових експериментів. Отже, містере Мілз…

Виходячи в темний вестибюль, Ремпол чув, що Хедлі й далі ставить запитання. В будинку було дуже тихо, і, коли внизу пролунав телефонний дзвінок, Ремпол, підіймаючись сходами, аж здригнувся. Проходячи повз прочинені двері до Дрейменової кімнати, він почув хрипке дихання, тихі звуки кроків і побачив на стільці лікарів саквояж та капелюх. На горішньому поверсі світло не горіло й було так тихо, що Ремпол виразно почув голос Енні, яка відповідала на телефонний дзвінок унизу. Незважаючи на негустий лапатий сніг, вікно в кабінеті доктора Грімо пропускало слабке червонувате світло призахідного сонця. Воно вигравало на строкатому гербі, на схрещених рапірах над каміном, падало на білі мармурові статуетки на полицях. Здавалося, напівучений-напівварвар Шарль Грімо десь тут, у кімнаті, й над усіма насміхається. З оздобленої панеллю стіни, де мала висіти картина, на Ремпола глузливо дивилося порожне місце. Перед вікном нерухомо стояв — у своєму чорному пальті, зіпершись на ціпок, — доктор Фелл і спостерігав захід сонця. Коли рипнули двері, він не обернувся. Голос Ремпола, здавалося, відбився луною.

— Ви…

— Що — я? — обернувся Фелл, видихнувши сигарний дим. — Що я?

— Ви щось знайшли?

— Гадаю, я знаю правду. Атож. Гадаю, я знаю правду, — замислено промовив він. — Бачте, друже, я стояв і думав, що це — давня проблема, і з кожним прожитим роком вона стає важчою, небо прекраснішим, старе крісло зручнішим, а людське серце, мабуть… — Він потер долонею чоло. — Що таке справедливість? Я запитував себе про це майже щоразу, коли закінчував розслідувати ще, одну справу. Я бачу нахабство, збентеженість, лихі наміри… Гаразд! Ходімо вниз!

— А як же камін? — спитав Ремпол. Він підійшов до каміна, уважно його оглянув, постукав по ньому, але нічого особливого не помітив. На підлозі було розсипано трохи сажі, і на ній виднілася крива подряпина. — Що в ньому незвичайного? Зрештою, чи немає тут таємного ходу?

— Ні, ні! Нічого такого в ньому немає. І ніхто туди не підіймався, — додав доктор Фелл, коли Ремпол засунув руку в димохід. — Боюся, ви марнуєте час. Шукати там нічого.

— Але якщо цей брат Анрі…

— Атож, брат Анрі, — пролунав голос від дверей.

Голос був такий не схожий на голос Хедлі, що вони впізнали його не відразу. Хедлі стояв у дверях, тримаючи в руках зібганий аркуш паперу. Обличчя його було в тіні, а голос пролунав так монотонно й сумно, що Ремполові стало якось аж моторошно. Повільно причинивши за собою двері, Хедлі став у напівтемній кімнаті й повів далі:

— Я розумію, ми помилилися. Нас загіпнотизувала теорія. Тепер мусимо почати все спочатку. Фелле, коли ви казали сьогодні вранці, що справу поставлено з ніг на голову, я не вірив, що ви знаєте, наскільки це слушно. Нашу версію не лише поставлено з ніг на голову — її не існує більше взагалі. З-під наших ніг вибито грунт. Прокляття! — Він подивився на аркуш паперу так, немовби хотів тут-таки його знищити. — Щойно подзвонили із Скотленд-Ярду. Вони одержали відповідь із Бухареста.

— Здається, я знаю, що ви хочете сказати, — кивнув головою доктор Фелл. — Би хочете сказати, що брат Анрі…

— Немає ніякого брата Анрі, — промовив Хедлі. — Третій з братів Хорватів помер понад тридцять років тому.

Червонувате світло в холодному тихому кабінеті зблідло, здалеку долинали звуки вечірнього Лондона. Впадала у вічі порізана картина — похмурий надвечірній пейзаж із трьома могилами.

— Помилки бути не може, — знову промовив Хедлі. — Здається, справа досить відома. Вся телеграма дуже довга, але головне я переписав слово в слово. — Підійшовши до столу, він розгладив зім'ятий аркуш, щоб усі могли прочитати. — Ось дивіться…

— Отже, — мовив Хедлі, коли вони закінчили читати, — ми переслідували примару. — Брат Анрі, цебто брат Ніколас, ніколи своєї могили не залишав. Він там і досі. А вся справа…

Доктор Фелл ударив по аркушу суглобами пальців.

— Це моя помилка, Хедлі, — визнав він. — Я казав сьогодні вранці, що мало не зробив найбільшої помилки в своєму житті. Мене загіпнотизував брат Анрі. Ні про що інше думати я не міг. Тепер ви бачите, чому нам так мало було відомо про третього брата й чому я з моєю клятою самовпевненістю так неймовірно все пояснював?

— Ну, то що ми визнаємо помилку, нічого нового нам не додасть, — промовив Хедлі. — Як у біса ми пояснимо всі оті безглузді слова й погрози Флея? Особиста помста? У нас немає ніякої ниточки, якщо відкинути мотиви помсти Грімо та Флеєві.

— Ви не бачите, що залишається? — гримнув доктор Фелл, люто тицьнувши палицею в підлогу. — Ви не бачите, як ми мусимо пояснити ці два вбивства?

— На вашу думку, хтось хотів, щоб усе це було схоже на помсту? — запитав старший інспектор. — Я зараз у такому стані, що можу повірити чому завгодно. Але постає запитання: звідки справжній убивця знав, що ми можемо копнути так далеко в минуле? Звідки справжній убивця знав, що ми пов'яжемо ім'я професора Грімо з угорським злочином чи Флеєм? Мене дивує те, як добре сховано слід. — Хедлі все ходив по кімнаті й бив кулаком у долоню. — Крім того, чим більше я про це думаю, тим заплутанішим усе здається. У нас була вагома причина вважати, що третій брат убив цих двох, і чим більше я припускаю таку можливість, тим більше сумніваюся в тому, що Ніколас мертвий. Грімо сказав, нібито його вбив третій брат, і коли людина вмирає і знає, що вмирає, то яка в біса у неї може бути причина говорити неправду? Або… Стривайте! Гадаєте, він мав на увазі Флея? Гадаєте, Флей прийшов сюди, вбив Грімо, а потім хтось убив Флея? Це б пояснило багато чого незрозумілого.

— Пробачте, — втрутився Ремпол, — але це пояснило б, чому Флей теж згадував про третього брата, живого чи мертвого. І все ж, коли він мертвий, то яка користь обом жертвам узагалі згадувати про нього? Коли він мертвий, то мав би стати страшною примарою.

— Я знаю, що я кажу, — озвався Хедлі. — Нам потрібні були свідчення, і мені здається, ми можемо вірити двом убитим більше, ніж цій телеграмі, що, ймовірно, ще виявиться помилковою. Або ж… Гм… А може, третій брат і справді мертвий, але вбивця хотів, щоб ми подумали, нібито він ожив? — Він стояв, дивлячись у вікно, й мовчав. — Гадаю, це пояснило б усі суперечності, чи не так? Убивця грає роль того, кого брати не бачили близько тридцяти років. Він хоче, щоб ми, коли нападемо на його слід — якщо нападемо, — вважали це вбивство помстою. Що ви на це скажете. Фелле?

— Непогано. Зовсім непогано для маскування, — насупився доктор Фелл і, важко ступаючи, обійшов стіл. — Але які ж мотиви вбивства Флея й Грімо?

— Що ви маєте на увазі?

— Має бути якась сполучна ланка, чи не так? Для вбивства Грімо з боку Мілза, чи Дюмона, чи Бернабі, чи будь-кого іншого може бути скільки завгодно мотивів. Будь-хто міг убити й Флея. Але, мушу наголосити, будь-хто з їхнього кола чи групи людей. Навіщо Флея вбивати комусь із кола Грімо, ніколи, можливо, його й не бачивши? Якщо ці вбивства — діло рук тієї самої людини, то де сполучна ланка? Шановний професор, який мешкає в Блумсбері, і мандрівний артист із репутацією в'язня. Де мотив цього вбивства, якщо обох нічого не пов'язувало в минулому?

— Мені спадає на думку одна людина, — мовив Хедлі.

— Хто? Ви маєте на увазі мадам Дюмон?

— Так.

— Тоді хто ж виконує роль брата Анрі? Хоч би там як, а ми мусимо визнати, що це не вона. Ні, мій друже, мадам Дюмон не лише не слід підозрювати — її підозрювати неможливо.

— Я з цим не згоден. Бачте, ваша віра в те, що мадам Дюмон не вбивала Грімо, грунтується на тому, що вона, як ви гадаєте, любила його. Для цього немає ніяких підстав, Фелле. Аніякісіньких. Почати з того, яку фантастичну історію вона нам розповіла. Пам'ятаєте?..

— Разом із Мілзом, — саркастично посміхнувшись, буркнув доктор Фелл. — Ви можете уявити собі менш імовірних змовників, які своїми казочками при місячному світлі обводять круг пальця поліцію? Мадам Дюмон могла б носити маску — я кажу в переносному значенні, — маску в житті. Мілз теж міг би носити маску. Але комбінація цих двох масок та їхні спільні дії — це вже занадто. Я схильний віддати перевагу одному обличчю і справді під маскою. Крім того, подвійним убивцем мадам Дюмон бути ніяк не могла. Чому? Тому що, коли було вбито Флея, вона сиділа тут, у цій кімнаті, й розмовляла з нами. — Він замислився. В очах у нього блиснув вогник. — Або візьмімо друге покоління. Розетта — дочка Грімо. Припустімо неймовірне: Стюарт Мілз — насправді син мертвого брата Анрі.

— Такий ваш настрій мені добре відомий, — проказав Хедлі, спершись на край столу й уважно подивившись на доктора Фелла. — Це початок ще однієї вашої клятої містифікації, і сперечатися з вами зараз марно. Чому вам так хочеться, щоб я в це повірив?

— По-перше, тому, — відповів доктор Фелл, — що ви маєте повірити, що Мілз казав правду.

— Щоб згодом довести протилежне, як це було, коли розслідували справу «Годинник-смерть»?

— По-друге, тому, — не звертаючи уваги на слова Хедлі, вів далі доктор Фелл, — що я знаю, хто справжній убивця.

— І ми його бачили й розмовляли з ним?

— Цілком правильно.

— І ми можемо…

Доктор Фелл відсутнім поглядом, майже з виразом жалю на червоному обличчі якийсь час мовчки дивився на стіл.

— З Божою поміччю! — нарешті промовив він якимсь дивним голосом. — Гадаю, можемо. А зараз мені потрібно додому.

— Додому?

— Застосувати метод Гросса, — пояснив доктор Фелл.

Але перше ніж вийти з кімнати, він ще довго стояв перед порізаною картиною, на якій з такою силою було зображено в надвечірньому світлі три могили — тепер, нарешті, заповнені.

19. Безтілесна людина

Цього вечора доктор Фелл зачинився в маленькій затишній кімнаті поруч із бібліотекою, що її використовував, як сам казав, для наукових експериментів. Про ці експерименти місіс Фелл говорила: «Оте жахливе безладдя…». В наші дні схильність до «безладдя» — одна з найкращих людських рис, і Ремпол та Дороті запропонували докторові Феллу свою допомогу. Але він був такий поважний та заклопотаний, що вони відчули: жартувати тепер недоречно. Невтомний Хедлі пішов перевіряти алібі підозрюваних. Ремпол лише звернувся до доктора Фелла з одним запитанням:

— Я знаю, ви збираєтеся спробувати прочитати ці спалені папери. Знаю також, що вони, на вашу думку, важливі. Що ви сподіваєтесь у них знайти?

— Найгірше з усього можливого. Те, що вчора ввечері могло пошити мене в дурні, — відповів доктор Фелл і, спроквола кивнувши головою, зачинив двері.

Ремпол і Дороті сиділи обабіч каміна. Надворі кружляв сніг. Вечір був не такий, щоб кудись іти. Ремпол спочатку мав намір запросити Менгена повечеряти й відновити їхнє давнє знайомство. Але Менген, коли Ремпол зателефонував йому, сказав, що, мабуть, не зможе прийти; краще він, мовляв, залишиться з Розеттою. Місіс Фелл пішла до церкви, отож Дороті й Ремпол могли спокійно обмінятися в бібліотеці думками.

— Вчора ввечері, — звернувся Ремпол до дружини, — я почув про «метод Гросса» читати спалені листи. Але ніхто, здається, не знає, як це робиться. Гадаю, застосовують якісь хімікати?

— Я знаю, як це робиться, — з переможним виглядом усміхнулася. Дороті. — Сьогодні по обіді я, поки ви були заклопотані своїми справами, прочитала про цей метод. Навіть більше, б'юсь об заклад, хоча цей метод і простий, він нічого не дасть.

— Ти читала Гросса?

— Атож, у перекладі англійського. Метод дуже простий. Гросс твердить, що, кинувши листи у вогонь, можна помітити: написане на обвугленому папері видно досить чітко, воно проступає, як правило, на чорному тлі білим чи сірим, а іноді й іншим кольором. Ти цього ніколи не помічав?

— Не можу сказати, що помічав. Крім того, до приїзду в Англію я бачив дуже мало відкритих вогнищ. То ти вважаєш, метод нічого не дасть?

— Він може щось дати, — замислено промовила Дороті, — коли йдеться, скажімо, про картонні коробки з друкованими літерами на них. А щоб звичайний лист абощо… У кожному разі це робиться так: до рівної дошки канцелярськими кнопками прикріплюють великий аркуш прозорого паперу. Папір покривають клеєм, а потім на нього кладуть обгорілі клаптики.

— Але якщо ті клаптики зібгані, вони ж розсиплються, хіба не так?

— Так. Гросс каже, що саме в цьому й уся складність. Клаптики треба зробити м'якими. На висоті двох-трьох дюймів над папером прилаштовують рамочку й кладуть на неї згорнену в кілька разів вологу тканину. У вологому повітрі під нею спалений папір вирівнюється. Прозорий папір навколо кожного клаптика обрізують, і на склі їх підганяють один до одного — так, як ото складають картинку-крутиголовку, а потім на перше скло кладуть друге й розглядають затиснутий між ними папір проти світла. Але б'юсь об заклад на що завгодно…

— Спробуймо, — запропонував Ремпол, запалившись ідеєю.

Але спроба з горілим папером певного успіху не мала. Для початку Ремпол дістав із кишені давній лист і підніс де нього сірника. Незважаючи на всі його зусилля, охоплений полум'ям лист випав із його рук і лежав на черепі каміна, схожий на чорну парасольку завбільшки дюймів зо два. Вони стали навколішки, обдивилися його з усіх боків, але нічого написаного не побачили. Ремпол спалив ще кілька аркушів, але вони теж розсипалися й лише припорошили попелом черінь. Тоді Ремпол спересердя почав палити все підряд, і чим дужче він сердився, тим більше переконувався, що метод дасть наслідки, якщо все зробити як належить. Ремпол кілька разів надрукував на аркуші речення: «Настав час, коли всі добрі люди повинні допомагати одне одному», — і незабаром уже й килим був засмічений горілим папером. Притиснувшись щокою до підлоги й примруживши очі, Ремпол уважно розглядав клаптики.

— По-перше, — мовив він, — вони не обгоріли, а згоріли дотла. Надто сумлінно виконано всі умови… А втім, є! Чітко бачу слово «люди». Чіткіше, ніж надруковане. Воно здається викарбуваним на чорному. А чи не видно чогось написаного від руки?

Дороті теж розхвилювалася, побачивши напис «Іст-стріт, 11», що проступав брудно-сірими літерами. Розсипаючи на попіл крихкі клаптики, вони нарешті чітко побачили слова «суботній вечір», «пережиток», «джин». Ремпол задоволено звівся на ноги.

— Якщо ці клаптики розрізняти у вологому повітрі, то метод дасть наслідки, — промовив він. — Але чи досить буде прочитаних слів, щоб зрозуміти зміст кожного листа? До того ж ми не професіонали. Гросс міг прочитати цілого листа. А на що сподівається доктор Фелл?..

Вони розмовляли так до пізньої ночі.

— Де шукати мотив у цій перевернутій з ніг на голову справі? — запитав Ремпол. — Це головне. Немає мотиву, який міг би поєднати Грімо та Флея з убивцею Між іншим, як із твоєю вчорашньою теорією, що злочин вчинив Петтіс або Бернабі?

— Або весела блондинка, — з притиском додала Дороті. — Знаєш, над усе мене дивує оте пальто, що змінює колір, зникає і таке інше. Сліди, здасться, знову ведуть до будинку Грімо, чи не так? — Вола замислилась. — Ні, я передумала. Я не вважаю, що винні Петтіс чи Бернабі. Гадаю навіть, що блондинка теж не винна. Убивцею може бути один із двох інших.

— А саме?

— Дреймен або О'Рорк, — твердо сказала Дороті. — Запам'ятай мої слона!

Ремпол рішуче заперечив.

— На О'Рорка я ще міг би подумати, — сказав він. — Але ж ти назвала його лише з двох причин. — По-перше, тому, що він виступає на трапеції і ти якось пов'язуєш це з тим, як зник злочинець. Але це, як я розумію, неможливо. По-друге, тому, що він стоїть у цій справі якось збоку, а це завжди підозріло. Хіба не так?

— Можливо.

— Щодо Дреймена. Так, Дреймен, може, єдиний, хто в минулому спілкувався з обома — із Грімо, і з Флеєм. Це головне. Крім того, ніхто не бачив його після вечері, принаймні до одинадцятої години. Але я не вірю, що він винен. Давай зробимо приблизний розклад подій минулого вечора і приведемо все до ладу. Запишемо все, починаючи з вечері. Розклад буде, звичайно, дуже приблизний. Ми багато чого не знаємо напевно, крім часу, коли було вчинено вбивства, але можемо спробувати.

Ремпол швидко написав на старому конверті:

— Схоже, це було саме так, — пояснив Ремпол, — бо мадам Дюмон, мабуть, не поквапилась туди відразу після того, як звідти вийшов, повісивши пальто й залишивши ввімкнене світло, Менген, чи до того, як вимкнула світло Енні.

— Стривай! — примружила очі Дороті. — Якщо світло було вимкнене, то як мадам Дюмон побачила там жовте пальто?

Якийсь час вони мовчки дивились одне на одного. Порушив мовчанку Ремпол:

— Це вже цікаво. До того ж, чого вона туди заглядала? Взагалі, якщо я правильно записав час, це можливо. Спочатку Менген бачить чорне пальто. Як тільки він виходить, чорне пальто хтось краде — навіщо, ми це знаємо, — і Енні нічого не бачить. Потім чорне пальто заміняють на світле. Це вірогідно. Одначе, — постукуючи олівцем, провадив він далі, — коли це так, тоді або хтось каже неправду, або нічого такого не могло бути. В цьому разі не має значення, коли з'явився Менген, тому що все мало відбутися протягом хвилин, навіть секунд. Розумієш? Бойд входить до кімнати, вішає пальто й виходить. З'являється Дюмон, заглядає туди й іде у своїх справах. Відразу після неї з'являється Енні, вимикає світло й теж іде у своїх справах. За цю коротку хвилю чорне пальто спочатку стає жовтим, а потім зникає зовсім. Такого бути не може.

— Добре мені діло! — вигукнула Дороті. — Тоді хто ж каже неправду? Гадаю, ти наполягатимеш, що це не твій друг.

— Звичайно, наполягатиму. Це мадам Дюмон. Б'юсь об заклад на що завгодно.

— Але ж вона не винна. Це доведено. Крім того, мені вона подобається.

— Не збивай мене, — кинув Ремпол. — Давай підемо за цим розкладом далі й побачимо, чи не пощастить виявити щось іще. Гм… На чому ми зупинилися? Так. Запишемо, що вечеря почалася о сьомій, а закінчилась, як ми знаємо, о пів на восьму. Отже, о сьомій тридцять: Розетта й Менген ідуть до вітальні; Дреймен іде нагору до своєї кімнати; Е. Дюмон… Куди йде вона, невідомо, але з будинку не виходить; Мілз іде вниз, до бібліотеки; Грімо заходить до бібліотеки й просить Мілза прийти близько дев'ятої тридцять нагору, оскільки він чекає на відвідувача…

Ов-ва! Тут щось не так. Я збирався написати, що з бібліотеки Грімо йде до вітальні й каже Менгенові про відвідувача, якого чекає о десятій. Але чому про це нічого не знала Розетта, хоч вона й була там разом із Менгеном? Шкода, що Бойд не сказав, коли точно почув про це від професора. Але це теж не має значення. Грімо міг відкликати Менгена вбік або вчинити ще якось. Воднораз ми не знаємо, коли професор Грімо сказав мадам Дюмон, нібито відвідувач прийде о дев'ятій тридцять. Можливо, ще раніше. Але це нічого не міняє.

— Ти в цьому певний? — запитала Дороті, шукаючи сигарету. — Гм. Що ж, пиши далі.

— Я не думаю, що в наступну мить сталося щось гідно уваги. Мілз був нагорі. Дреймен у своїй кімнаті, Розетта і Бойд у вітальні з увімкненим радіоприймачем. Стривай! Я й забув… Незадовго до дзвінка Розетта чула глухий звук — десь на вулиці, немовби хтось упав з висоти.

— Як вона могла щось чути, коли було ввімкнене радіо?

— Мабуть, воно грало не так гучно, щоб… Хоча грало ж. І грало так, що вони майже не чули підробленого голосу фальшивого Петтіса. Але запишімо все до ладу.

— Я не хочу тебе раз у раз перебивати, — озвалася Дороті, — але чи не здається тобі, що минуло надто багато часу, перше ніж воші запитали, хто прийшов? Коли б я, бувши ними, знала, що має прийти відвідувач, то гукнула б: «Гей! Хто там?» Я зробила б це відразу, як тільки почула б, що двері відчинилися.

— Що ти намагаєшся довести?.. Нічого? Ти певна? Не будь такою жорстокою до блондинки! Дзвінок пролунав раніше, ніж вони чекали, пам'ятаєш? І ця твоя зневага виказує твоє упередження. Ходімо далі. Що було між дев'ятою сорок п'ять і дев'ятою п'ятдесят — часом, коли Ікс увійшов до будинку, й тією миттю, коли він ступив до кабінету Грімо?..

— Ще цілком виправдовує Розетту і Бойда, — задоволено наголосив Ремпол. — Навіть не обов'язково розписувати хвилини, коли лікар оглядає хворого, а санітари забирають його до машини. На все це пішло б не менше п'яти хвилин, якби вони навіть з'їжджали з ношами по поручнях. Боже! Коли все записати, стає видно: щоб доїхати до лікарні, потрібно було значно більше часу. А Флея застрелено на Каліостро-стріт якраз о десятій двадцять п'ять. Далі. Розетта поїхала до лікарні, Бойд зостався в будинку. Коли прибули санітари й лікар, він піднявся з ними нагору, а після них пішов униз. Це бездоганне алібі.

— Ну, не думай, що я так бажаю їх звинуватити, особливо Бойда. Він досить приємний чоловік, хоч я й бачила його мало. — Дороті насупилась. — Це дає тобі підстави вважати, що санітарна машина прибула до будинку не раніше десятої двадцять.

— Якби раніше, — стенув плечима Ремпол, — то вона мала б перелетіти сюди з Каліостро-стріт. Її викликали не раніше десятої п'ятнадцять, і навіть у цьому разі вона лише якимсь чудом прибула до будинку о десятій двадцять. Ні, Бойд і Розетта не винні. Крім того, я згадав: вона ж була в лікарні, при свідках, коли о десятій тридцять побачила світло у вікні квартири Бернабі. Давай продовжимо й знімемо підозру з усіх, із кого зможемо.

— Це не лише завершує наш розклад, — Ремпол перебіг очима нашвидку написане й підвів риску під останнім рядком, — але й, безперечно, додає до нашого списку невинних ще двох. Мілз і мадам Дюмон — не винні. Розетта і Бойд — не винні. З мешканців будинку залишається тільки Дреймен.

— Але, — мовила Дороті по паузі, — все навіть ускладнюється. Що говорить твоя блискуча теорія про пальта? Ти натякав, що хтось каже неправду. Це може бути лише або Бойд, або Ернестіна Дюмон, а. ми їх виправдали. А може, це — ота дівчина Енні? Одначе вона не може брехати, чи не так? Принаймні не повинна.

І знову вони мовчки подивились одне на одного. Кисло посміхнувшись, Ремпол згорнув свій розклад і сховав до кишені. З вулиці долинали пориви нічного вітру. За зачиненими дверима чути було кроки доктора Фелла.

Наступного ранку Ремпол заспав. Коли він зійшов снідати, служниця Віда подала йому яєчню з беконом і сказала:

Щойно прийшов старший інспектор Хедлі.

— Ви бачили Фелла? — нетерпляче запитав у Ремпола Хедлі. — Він прочитав листи? Що там?

— А у вас є новини? — поцікавився Ремпол.

— Так, і важливі. Петтіс і Бернабі не винні. Обидва мають залізне алібі.

Почувши за дверима знайомі незграбні кроки та стукіт ціпка, він замовк. Доктор Фелл штовхнув двері й увійшов до кімнати.

— То як? — вихопилось у Хедлі. — Ви знайшли те, що шукали?

— То були не листи. Саме в цьому й полягає помилка. Ви й досі не здогадуєтеся, що то було? Вам не терпиться побачити невидимого вбивцю, чи не так? Ви бажаєте зустріти проклятого вампіра, безтілесну людину, яка виникла в нашій уяві? Гаразд, я вам покажу її. Може, нам пощастить почути зізнання.

— Чиє?

— Треба їхати до будинку Грімо. Їдьмо!

Доктор Фелл обережно відчинив двері вітальні. Ернестіна Дюмон стояла, тримаючись однією рукою за край труни. Світло від високої, тонкої свічки золотило її вже трохи сиве волосся і навіть робило меншою її зсутулену постать. Коли вона повільно повернула голову й глянула на них, вона побачила її запалі, але без сліз очі.

— Вам краще зізнатися, — ввічливо звернувся до неї і доктор Фелл. — Повірте мені, так буде краще.

— Зізнатися?! То ось що ви подумали, дурні? Зізнатися! Зізнатися в убивстві?

— Ні, — відказав доктор Фелл. Голос його важко пролунав у кімнаті. — Бачте, вчора чоловік на прізвище О'Рорк дещо нам розповів. Зокрема й про те, що обман чуттів, як на сцені, так і в житті, завжди здійснюють за допомогою спільника. Цей випадок не став винятком. Ви були спільником ілюзіоніста й убивці.

— Безтілесна людина! — вигукнула мадам Дюмон й раптом зайшлась істеричним сміхом.

— Безтілесна людина, — спокійно проказав за нею доктор Фелл і обернувся до Хедлі. — У буквальному розумінні. Безтілесна людина, чиє ім'я, навіть коли ми його й не знали, було безглузде й жахливе, тому що правдиве. Жах і сором!.. Хочете бачити вбивцю, на якого полюєте? Ось він лежить, — промовив доктор Фелл і повільно показав на біле, мертве, німотне обличчя доктора Шарля Грімо. — Але судити його Бог тепер забороняє.

20. Дві кулі

Доктор Фелл спокійно дивився на жінку, яка все ще стояла біля труни, немовби захищаючи її.

— Ма-а-дам, — промовив Фелл, — чоловік, якого ви любили, мертвий. Тепер він за межами дії закону, і хоч би який злочин колись скоїв, за нього вже заплатив. Наше невідкладне завдання, ваше й моє, — зробити так, щоб не завдати шкоди живим. Але ви, бачте, причетні до злочину, хоча самі й не вбивали. Повірте, мадам, якби я міг усе пояснити, не згадуючи про вас узагалі, я б це зробив.

Безмежне співчуття в голосі Гідеона Фелла, здавалося, вплинуло на мадам Дюмон, мов сон після сліз.

— Ідіть нагору. Ідіть до його кімнати, — промовила вона кволим голосом. — Я прийду туди.

Темними сходами вони, нікого не зустрівши, піднялися нагору й увійшли до кабінету Грімо, де було так темно, що Хедлі довелося ввімкнути лампу на столі. Пересвідчившись, що двері зачинені, він обернувся до доктора Фелла.

— Ви хочете довести, що Грімо вбив Флея?

— Так.

— Тоді як же він у той час, коли лежав непритомний у лікарні й умирав на очах у свідків, пішов на Каліостро-стріт і…

— Не в той час, — спокійно відказав доктор Фелл. — Бачте, це саме те, чого ви не розумієте. Це те, що збило вас із правильного шляху. Це те, що я мав на увазі, коли говорив, що справа не перевернута з ніг на голову, а пішла хибним, зворотним шляхом. Флея було вбито раніше, ніж Грімо. Навіть більше, Грімо, знаючи, що помирає, намагався сказати нам правду.

Доктор Фелл, важко дихаючи, опустився на стілець біля столу, якийсь час дивився відсутнім поглядом на лампу, потім заговорив знову:

— Отже, три суттєвих моменти. Перший. Брата Анрі не існує. Є лише два брати. Другий. Обидва ці брати казали правду. Третій. Питання часу повернуло справу на хибний шлях. Багато чого в пій по так через відомі нам короткі проміжки часу. Це те, що виставляв нашого вбивцю як безтілесну людину. Все легко зрозуміти, якщо повернутися думкою назад.

Згадайте вчорашній ранок. Постріл. Три свідки, яким можна вірити, одностайні в тому, що цей постріл пролунав рівно о десятій двадцять п'ять. Мене зацікавило, чому вони до секунди сходяться саме на цьому часі. Коли на вулиці трапляється нещасливий випадок, навіть найспокійніші свідки не дивляться на годинники, а якщо й дивляться, то час не збігається у всіх з такою неймовірною точністю. Але в нашому випадку свідки казали правду.

Отже, існувала якась причина, й таку точність їм було нав'язано. Якраз навпроти того місця, де упав убитий, вікно крамниці ювеліра. На той час воно було там найяскравіше освітлене, а тому й найпомітніше. Цілком природно, воно привернуло увагу свідків. З вікна на них дивився величезний годинник, такої незвичайної конструкції, що неодмінно впадав у вічі. Констебль не міг не запам'ятати час. Решта свідків, звісно, запам'ятали його теж. Звідси й одностайність.

Але одна річ, на той час не дуже важлива, трохи мене бентежила. Після того як було убито Грімо, Хедлі викликав своїх людей і негайно послав одного з них знайти Флея — адже на нього падала підозра.

Але що відбулося за цей короткий проміжок часу? Ціла низка неправдоподібних речей. Флея доставлено до лікаревого будинку, і він там помирав. Спроба встановити його особу наслідків не дала.

— Згадайте! Вчора ми снідали в мене, коли прийшов Петтіс. Ми з ним розмовляли… до котрої години?

— Рівно до десятої, — порушив мовчанку Хедлі клацнув пальцями. — Атож, я добре пам'ятаю, бо, колі він підвівся, щоб піти, Біг Бен саме пробив десяту.

— Абсолютно правильно. Він пішов, ми відразу вдяглася й поїхали просто на Каліостро-стріт. Тепер візьміть будь-який прийнятий відрізок часу, що, на вашу думку, потрібний, щоб ми надягли пальта, капелюхи й проїхали коротку відстань безлюдною в неділю вулицею. На дорогу в кас пішло всього десять хвилин. Гадаю, можна сказати, що на все нам знадобилося загалом не більш як двадцять хвилин. Але на Каліостро-стріт ви показали мені ювелірну крамницю саме в ту мить, коли той казковий годинник бив одинадцяту.

Якраз тоді — пригадуєте? — Сомерс і О'Рорк повели нас до квартири Бернабі. Після досить довгого огляду квартири ми мали розмову з О'Рорком. Під час цієї розмови я звернув увагу на те, що в мертвій тиші дня, коли з вулиці долітав тільки шум вітру, з'явився новий звук. Я почув церковні дзвони.

Коли починають дзвонити церковні дзвони? Звичайно, не після одинадцятої, коли вже йде служба, а до одинадцятої, до початку служби. Але, якщо повірити цьому німецькому годиннику, було вже далеко за одинадцяту. Саме тоді мій темний розум і прокинувся. Я згадав про Біг Бен і про час нашої поїздки на Каліостро-стріт. Я зіставив церковні дзвони, Біг Бен та час, що його показував декоративний іноземний годинник. Церква й держава, так би мовити, не могли обидві помилитися. Іншими словами, годинник у ювелірному вікні поспішав більш як на сорок хвилин! Отже, постріл на Каліостро-стріт не міг пролунати о десятій двадцять п'ять. Насправді він міг пролунати незадовго до дев'ятої сорок п'ять — десь скажімо, о дев'ятій сорок.

Раніше чи пізніше хтось би на це увагу звернув. Випливло б це й на суді присяжних. Не знаю, чи ви одразу б усе зрозуміли — сподіваюся, що так, — чи це ще більше збило б вас із пантелику. Але незаперечно те, що подія на Каліостро-стріт сталася за кілька хвилин до того, як відвідувач із фальшивим обличчям подзвонив о дев'ятій сорок п'ять у цей будинок.

— Гаразд. Але дозвольте мені привести все до ладу. Якщо Грімо, як ви кажете, застрелив Флея на Каліостро-стріт незадовго до дев'ятої сорок п'ять…

— Ви все зрозумієте, коли простежите за моєю думкою від самого початку. На тому тижні, в середу ввечері, коли в таверні «Уорвік» Флей уперше з'явився з минулого, просто-таки з могили, і почав погрожувати Грімо, той вирішив його вбити. Бачте, Грімо був єдиний, хто мав підставу вбити Флея. Ви знаєте, Хедлі, він таки її мав. Грімо — здоровий, заможний, шанований. Минуле поховане. І раптом відчиняються двері і входить худий незнайомець із неприємною посмішкою, який виявляється його братом! Грімо, втікаючи з в'язниці, вбив одного із своїх братів, коли їх ховали живими в могилах, і лише випадково не вбив другого. Якби той злочин було розкрито, Грімо вже повісили б. І ось П'єр Флей знайшов його.

Тепер пригадайте, що він сказав, з'явившись раптом перед Грімо в таверні «Уорвік». Поміркуйте над тим, що Флей робив чи говорив, і побачите: він був не такий дурнуватий, за якого любив себе видавати. Чому він, маючи на увазі тільки особисту помсту, вирішив зустрітися з Грімо в колі його друзів і погрожувати, патякаючи на мертвого брата? Чому він сказав: «… у мене є брат, який може зробити значно більше, ніж я, і для вас він небезпечний»? Тому, що мертвий брат міг спровадити Грімо на шибеницю. Чому Флей сказав: «Мені ваше життя не потрібне, воно потрібне йому?» Чому він запитав: «Хочете, щоб це був я, чи прислати свого брата?». І потім, чому після всього він вручив Грімо візитну картку з адресою? Те, що Флей дав картку, в поєднанні з його словами і вчинками дуже важливе. Він мав намір при свідках викликати в Грімо страх і, висловлюючись натяками, хотів сказати: «Ти, мій брат, ситий і багатий завдяки пограбуванню, яке ми вчинили замолоду. Я бідний і ненавиджу свою роботу. Ти прийдеш до мене за цією адресою, й ми дійдемо згоди, чи навести на тебе поліцію?»

— Шантаж, — тихо мовив Хедлі.

— Так. Флей був дивак, але зовсім не дурень. Тепер пригадайте, як він висловив свою останню погрозу: «Спілкування з братом мені теж загрожує небезпекою, але я ладен піти на цей ризик». І тоді, й згодом він ніби хотів сказати Грімо: «Ти. мій брат, міг би вбити мене, як убив того, але я піду на ризик. Отже, чи розраховувати на твою прихильність, чи нехай мертвий брат повісить тебе?»

Пригадайте його поведінку згодом того вечора, коли його було вбито. Пригадайте, з якою радістю він розбивав ущент свій реквізит ілюзіоніста. А що він казав О'Роркові? Його слова — якщо виходити з того, що ми вже знаємо, — можуть мати лише одне пояснення. Він заявив: «Моя робота завершена. Мені реквізит більше не потрібен. Хіба я не казав, що збираюся відвідати свого брата? Він щось зробить, щоб довести до кінця нашу давню спільну справу». Флей мав на увазі, що Грімо погодився порозумітися. Він вважав, що пориває з колишнім своїм життям назавжди, але знай, що його брат ненадійний, бо мав добру нагоду переконатись у цьому в минулому. Не бажаючи відверто висловлювати сумніви у розмові з О'Рорком, Флей, хоча й сподівався, що Грімо справді має намір поділитися з ним багатством, все ж таки натякнув: «На випадок, якщо зі мною щось станеться, знайдете мого брата на тій самій вулиці, де живу я. Він живе в іншому місці, але там винайняв кімнату». Через хвилину я поясню ці його слова. Але спершу повернімося до Грімо. Той ніколи не збирався доходити з Флеєм згоди. Флей мав померти. Грімо, з його підступною вдачею, як вам відомо, більше, ніж решта людей, цікавився чародійниками та обманом чуттів і не хотів терпіти прикрощі від свого неспокійного брата. Флей мав померти, але вбити його було важче, ніж здавалося.

Якби Флей з'явився до Грімо не при свідках, які могли пов'язати Флеєве ім'я з його власним, усе було б простіше. Але Флей був надто кмітливий. Він широко розголосив своє ім'я та адресу й натякнув перед друзями Грімо на таємниці, до яких той мав відношення. Тепер, якби Флей виявився вбитим, хтось міг би сказати: «О! А це не той один, що…». Потім могло початися небезпечне для Грімо розслідування. Адже тільки Бог знає, що й кому Флей міг про нього розповісти. Цілком імовірно було лише те, що він нікому не розповів про свого можливість сплинути на Грімо, і такої можливості його треба було позбавити. Хоч би що сталося з Флеєм, навіть якщо він виявиться мертвим, можна чекати розслідування, і це, звісно, зачепить Грімо. Єдина можливість створити враження, нібито Флей загрожує його життю, — це надсилати самому собі листи з погрозами, налякати в такий хитрий спосіб домочадців і нарешті повідомити, що Флей має намір прийти до нього того самого вечора, коли він сам спланував піти до Флея, Незабаром ви побачите, як блискуче Грімо планував учинити це вбивство.

Грімо мав намір влаштувати так, щоб були свідки того, що Флей прийшов до нього в суботу ввечері. Двоє мали бачити, як Флей ввійшов до кабінету Грімо, чути там сварку, звуки боротьби, постріл, падіння, а відчинивши двері, знайти в кабінеті лише Грімо з небезпечною на вигляд, але неглибокого раною від кулі в боку. Ніякої зброї немає. З вікна звисає вірьовка, що належить Флеєві, і по ній той, мали б усі подумати, і зник.

Пам'ятаєте, прогноз того дня снігу не передбачав, тому знайти сліди було б неможливо. Грімо сказав би: «Він гадав, що вбив мене, бо я вдав, ніби лежу мертвий. Не повідомляйте про бідолаху в поліцію. Я на нього не ображаюсь». А наступного ранку Флея знайшли б у його власній кімнаті мертвим. Його вважали б самогубцем. Зброя — поруч із ним. Записка про самогубство — на столі. Мовляв, у розпачі від думки, що вбив Грімо, застрелився сам. Такий обман, джентльмени, замислив Грімо.

— Але як він це робив? — запитав Хедлі. — Так чи інакше, в нього нічого не вийшло!

— Бачте, його план зазнав невдачі. Заключна частина обману полягала в тому, що Флей мав увійти до його кабінету тоді, коли насправді вже лежатиме мертвий у будинку на Каліостро-стріт. Грімо за допомогою мадам Дюмон зробив для цього певні приготування.

Він попередив Флея, щоб той чекав на нього о дев'ятій вечора в суботу в своїй кімнаті у будинку господаря тютюнової крамниці на Каліостро-стріт, і пообіцяв принести готівку. Пригадайте, адже Флей, відмовившись працювати, спалив реквізит і задоволений покинув театр приблизно о восьмій п'ятнадцять.

Грімо вибрав суботу, бо суботніми вечорами за непорушним звичаєм залишався у кабінеті сам і ніхто не мав права його турбувати, незалежно від причин. Він вибрав цей вечір, щоб мати змогу непомітно вийти з будинку й повернутися назад через напівпідвал. Суботнього вечора Енні, яка мала там кімнату, була вільна.

Пам'ятаєте, після того, як о сьомій тридцять він ввійшов до свого кабінету, ніхто його не бачив до того часу, коли він о дев'ятій тридцять відчинив двері, щоб впустити відвідувача. Мадам Дюмон посвідчила, що розмовляла з ним у кабінеті о дев'ятій тридцять, коли забирала тацю з посудом після вечірньої кави. Скажу вам, чому я їй не вірю. В цей час Грімо в кабінеті не було. Він був на Каліостро-стріт. Їй було сказано, щоб вона вийшла з кабінету о дев'ятій тридцять. Чому? Тому, бачте, що Грімо наказав Мілзу прийти нагору о дев'ятій тридцять і спостерігати за дверима кабінету з кімнати навпроти. Мілза треба було обдурити. Але якби він, прийшовши нагору, забажав побачити Грімо й поговорити з ним, то мадам Дюмон була б уже там, щоб цьому перешкодити.

Мілза Грімо вибрав для того, щоб обманути його чуття. Чому? Тому що, хоча він і викопав сумлінно вказівку Грімо, але дуже боявся гаданого Флея і не втрутився, коли безтілесна людяна піднялася сходами нагору. Він не тільки не повинен був затримувати чоловіка з фальшивим обличчям протягом кількох небезпечних хвилин, коли той ішов до кабінету, — це міг би зробити, наприклад, Менген чи навіть Дреймен, — але не повинен був навіть виходити з робочої кімнати. Йому було наказано сидіти в ній. Нарешті, Мілза Грімо обрав тому, що той був невисокий на зріст. Незабаром ви все зрозумієте. Отже, Мілзові було наказано піднятися нагору о дев'ятій тридцять. Це тому, що безтілесна людина мала з'явитися саме в цей час. Але вона спізнилася. Зверніть увагу на одну розбіжність. Мілзу було названо дев'яту тридцять, а Менгенові — десяту годину. Причина очевидна. Хтось мав бути внизу, щоб засвідчити, що відвідувач справді ввійшов до будинку через парадні двері, які йому відчинила мадам Дюмон. Але Менген міг поцікавиться відвідувачем, міг спробувати зупинити безтілесну людину, і Грімо заздалегідь сказав жартома, що відвідувач, мабуть, не з'явиться взагалі або, якщо прийде, то, мабуть, ближче до десятої. Залишається тільки відвернути Менгенову увагу на той час, поки безтілесна людина пройде повз небезпечні двері н рушить нагору. У крайньому випадку Менгена і Розетту можна було замкнути у вітальні. Щодо регати. Енні не було взагалі, Дреймен мав квиток на концерт, Бернабі, безумовно, грав у карти, а Петтіс пішов до театру. Поле дії було чисте.

Незадовго до дев'ятої — можливо, за хвилин десять — Грімо через напівпідвальне приміщення вислизнув із будинку на вулицю. Ускладнення почалися відразу. Всупереч прогнозу, йшов сніг. Але Грімо не вважав, що це ускладнення серйозне. Він був певен, що виконає задумане й повернеться додому, коли сніг іще йтиме й сховає його сліди. Заразом не могла виникнути й підозра, чому відсутні будь-які сліди відвідувача, який, вважалося б, зник через вікно. Принаймні Грімо так підготував свій план, що відступати було пізно.

Виходячи з дому, Грімо прихопив із собою ніде не зареєстрованого револьвера системи кольт, зарядженого лише двома кулями. Не знаю, який на ньому був капелюх, але пальто він надяг із світло-жовтого твіду в цяточку й на кілька розмірів більше, ніж треба. Він купив його тому, що такого пальта ніколи не носив і в ньому його ніхто не впізнав би.

— Отже, Грімо вирішив відвідати Флея. Там, поговоривши якийсь чає по-дружньому, він запропонував би Флеєві щось на зразок: «Тобі треба вибиратися з цього барлога, брате! Тепер тобі житиметься краще, я про це подбаю. Чому б не залишити всі твої манатки та не перейти до мого будинку? А манатки нехай будуть господареві замість платні». Мета таких слів — спонукати Флея написати власникові будинку одну з його двозначних записок: «Я пішов назавжди» чи «Я повертаюся до своєї могили». Одне слово, записку, що її потім, після «самогубства», коли Флея знайдуть із револьвером у руці, можна буде витлумачити як передсмертну. — Доктор Фелл нахилився вперед. — І тоді Грімо дістав би кольта, приставив його до грудей Флея й, усміхнувшись, натиснув би на гачок. Це був горішній поверх будинку, що має товсті й міцні стіни. Власник будинку, байдужий до всього мешканець Каліостро-стріт, живе далеко внизу, в підвальному приміщенні. Отже, пострілу, особливо приглушеного, коли револьвер приставлено до грудей, чути не було б. Тіло знайшли б, напевне, не раніше, ніж уранці. А тим часом уявімо собі, що робить Грімо. Вбивши Флея, він повертає той самий револьвер і робить собі легеньку рану. У нього, як ми знаємо з того маленького епізоду з трьома трунами, було здоров'я бика й нерви диявола. Залишивши зброю поруч із Флеєм, він міг би прикласти до своєї рани носову хустку чи вату й закріпити її клейкою стрічкою. Рана мала бути під пальтом. Повернувшись додому, він завершив би свій обман тим, що до нього нібито прийшов Флей, стрельнув у нього, а тоді подався на Каліостро-стріт і з того самого револьвера скоїв самогубство. Ніякий суд присяжних не мав би в цьому сумніву. Поки що зрозуміло?

Якби йому вдалося здійснити задумане, це було б майстерне вбивство, і я не повен, чи виник би в нас сумнів щодо самогубства Флея.

Тепер, щоб виконати цей план, залишалося вирішити останню проблему. Якби хтось побачив, як до будинку Флея заходить чужий чоловік, «самогубство» не вийшло б таким правдоподібним. І ось у темній квартирі Бернабі Грімо знайшов спосіб вирішення своїх труднощів. Ви, звичайно, розумієте, що Грімо міг знати про квартиру Бернабі на Каліостро-стріт? Кілька місяців тому Грімо запідозрив, що Бернабі малює картину, маючи якийсь прихований мотив. Він почав не лише розпитувати художника, а й слідкувати за ним. Грімо знав про ту квартиру, знав, що Розетта має ключа, і, коли настав час, він його в Розетти вкрав. Будинок, у якому міститься квартира Бернабі, на тому самому боці, що й будинок, де мешкав Флей. Усі будинки стоять упритул і мають пласкі дахи, отож можна по дахах пройти з одного кінця вулиці до другого. Пам'ятаєте, ще ми побачили, коли йшли до квартири Бернабі?

— Так, звичайно, — кивнув головою Хедлі. — Поруч із дверима в квартиру — драбину до люка на даху.

— Правильно. А на сходах поруч із Флеєвою кімнатою є маленьке віконце, що також виходить на дах. Грімо мав лише вийти на Каліостро-стріт, не з'являючись на самій вулиці, як це зробили Розетта й Бернабі, піднятися з чорного ходу на верхній поверх, а звідти на дах. Потім він пішов до будинку, в якому жив Флей, спустився через віконце на сходи й міг увійти до Флеєвої квартири так, що його не побачила б жодна душа. До того ж він знав напевне, що того вечора Бернабі гратиме в карти.

Але потім усе пішло не так, як було задумано. Грімо мав бути в квартирі Флея раніше від самого Флея, щоб той нічого не запідозрив, побачивши, що Грімо з'явився через дах. Але ми знаємо, що якусь підозру Флей уже мав. Її могло викликати те, що Грімо попросив його принести одну з довгих циркових вірьовок. Грімо хотів використати її згодом як доказ проти Флея. А може, підозру викликало те, що Флей бачив, як Грімо в останні дні, блукав по Каліостро-стріт. Тим-то у Флея й виникла думка, що Грімо найняв кімнату на цій вулиці.

Брати зустрілися о дев'ятій. Про що вони розмовляли, ми не знаємо й ніколи не дізнаємося. Але Грімо, очевидно, приспав підозру у Флея, розмова точилася дружня, вони забули про всі незлагоди, і Грімо, жартуючи, умовив Флея написати записку для власника будинку.

Флей написав записку, надяг пальто й капелюха і приготувався йти. Грімо хотів, щоб вважалося, нібито Флей наклав на себе руки відразу після того, як повернувся від нього, отож вирішив виконати свій намір, коли уже той одягся.

Можливо, Флей підсвідомо вже насторожився й поспішив до дверей — адже він був не рівня дужому Грімо, — а може, це сталося під час боротьби, хто знає, але Грімо, приставивши револьвера до пальта Флея, коли той випручувався, зробив невдалий постріл. Замість вистрілити своїй жертві в серце, він попав йому під ліву лопатку. Рана була схожа на ту, від якої згодом помер сам Грімо. Від такої рани, хоч вона й смертельна, помирають не відразу. Це наче іронія долі: обох братів убито однаково! Звичайно, Флей упав. Він не міг зробити нічого іншого, і це був найрозумніший вихід, бо Грімо відразу його добив би. Але Грімо, мабуть, на мить утратив від страху самовладання. Загроза нависла над усім його планом. Як міг Флей вистрілити собі в спину? Крім того, Флей, перше ніж куля зробила своє діло, пронизливо закричав, і Грімо подумав, що цей крик хтось почув.

В ту хвилину йому стало здорового глузду й сили волі не розгубитися. Він уклав револьвера в руку нерухомого Флея, який лежав ниць, і взяв згорнену в кільце вірьовку. Задум, незважаючи ні на що, треба було довести до кінця. Стало у нього здорового глузду й на те, щоб не зробити ще одного пострілу й не привернути чиєїсь уваги. Тож він, не гаючи часу, кинувся геть з кімнати. Дах! Бачте, дах був його єдиним шансом. Йому скрізь уявлялися переслідувачі. Можливо, на думку спали неприємні спогади про три могили під час бурі біля підніжжя Карпатських гір. Грімо боявся, що його помітять на дахах, тому щодуху поспішив до люка в будинку Бернабі, а потім і до його квартири й аж там трохи заспокоївся. А що ж далі? П'єра Флея тяжко поранено, але в нього міцні ребра — саме завдяки цьому він не помер, коли його поховали живого. Убивця пішов, але Флей не піддається смерті. Йому потрібна допомога. Він повинен дійти до… лікаря, Хедлі. Ви запитували вчора, чому Флей ішов в інший кінець вулиці, в глухий кут. Бо там, як ви знаєте з газет, живе лікар, до якого Флея згодом і приставили. Смертельно поранений, але не вбитий, Флей підводиться. На ньому капелюх і пальто. Він ховає до кишені вкладеного йому в руку револьвера, який ще може знадобитись, спускається вниз і рушає, намагаючись ступати твердо, серединою безлюдної вулиці. Він іде…

Ви запитували себе, чому Флей, простуючи серединою вулиці, тривожно озирався довкола? Очевидно, тому, що знав: убивця ховається десь у засідці й може напасти знову. Та ось йому здалося, що небезпека минула. Попереду швидко йшло двоє чоловіків. Він проходить повз освітлене вікно ювелірної крамниці. Попереду праворуч вуличний ліхтар…

А Грімо? Грімо зрозумів, що його ніхто не переслідує, хоча повернутися на дах він і не наважується. Виглянувши на вулицю, він потрапляє у світло від вуличного ліхтаря, що стоїть якраз під цими дверима. Обличчям до нього серединою вулиці йде чоловік, якого він залишив мертвим менше ніж десять хвилин тому. Віч-на-віч брати стояли востаннє. Біла сорочка на Грімо у світлі від вуличного ліхтаря — добра мішень, і Флей, божевільний від болю й відчаю, вже не вагається. Він вихоплює револьвера, викрикує: «Друга куля — для тебе!» — і стріляє. Це коштує йому дуже великих зусиль. Кровотеча став ще більшою, він це знає, знову скрикує, кидає в бік Грімо тепер уже незарядженого револьвера й падає долілиць. Це той постріл, який чули троє свідків на Каліостро-стріт.

21. Розгадка

— А далі? — спитав Хедлі, коли доктор Фелл замовк.

— Троє свідків, звичайно, не бачили Грімо, — знов озвався, важко дихаючи, доктор Фелл після тривалої паузи, — бо вік не виходив з будинку на східці і до нього було понад двадцять футів від того, кого, як вважали, було вбито посеред засніженої безлюдної вулиці. Смертельно поранений Флей стікав кров'ю. На зброї не залишилося відбитків пальців — сніг змив їх.

— Боже! — мовив Хедлі так спокійно, ніби робив офіційну заяву. — Цим усе й пояснюється. А я про це й не подумав… А що робить Грімо?

— Грімо — в будинку. Діставши в груди кулю, він не вважає, що поранений серйозно. На його думку, йому випадали випробування й куди важчі, ніж кулі. Зрештою, діставши те, що збирався зробити: сам — рану, — він розсміявся. Цей сміх і чули свідки.

Але план його провалився. Грімо не знав, що Флей уже мертвий, — адже він бачив того на вулиці з револьвером у руках. Рана від кулі завдавала Грімо гострого болю. Тепер Грімо був певний лише того, що Флея вже не знайдуть як самогубця в його маленькій кімнаті. Можливо, той і тяжко поранений, міркував Грімо, але він ще здатний розмовляти з полісменом, який біг до нього вулицею. Якщо не придумати нічого розумного, його, Грімо, чекає шибениця.

Все це приходить йому в голову відразу після пострілу. Він не може зоставатися довше в темному коридорі. Краще подивитись на рану й пересвідчитися, чи не залишилося слідів крові. Де це зробити? Звичайно, в квартирі Бернабі нагорі. Грімо йде нагору, відчиняє двері, вмикає світло, звільняється від намотаної на нього й уже непотрібної вірьовки.

Потім Грімо оглядає рану. Підкладка світлого твідового пальта й одяг — у крові, але сама рана невелика. Він дістає носову хустку та клейку стрічку, закриває рану й зупиняє кровотечу. Кароля Хорвата ніщо не може вбити, і він може дозволити собі з цього посміятися. Заспокоївшись, самовпевнений, як завжди, Грімо дає собі лад — звідси й кров у ванній кімнаті, — й намагається зібратися з думками. Котра година? Боже мій, за чверть десята, він спізнюється! Поки його не спіймали, треба забиратися звідси й поспішити додому! Світло залишається ввімкнене. Коли воно, нагорівши на шилінг, вимкнулося, ми не знаємо. Принаймні не раніше, ніж через три чверті години, коли його побачила Розетта.

Але дорогою додому Грімо, мабуть, знову починав міркувати. Його викрито? Здається, цього не минути. І все ж таки, чи нема якоїсь лазівки, якоїсь надії, хай навіть дуже слабкої? Залишилась єдина можливість, майже безнадійна, але єдина: виконати задуманий план до кіпця і зобразити справу так, ніби Флей прийшов і поранив його в нього, Грімо, вдома. Револьвер у Флея. Грімо скаже, а свідки підтвердять, що він цілий вечір із будинку не виходив. Свідки можуть заприсягтися, що Флей у нього таки був, і хай тоді клята поліція спробує щось довести!

Флей стріляв у нього приблизно за двадцять хвилин до десятої. Він приходить додому за чверть до десятої чи трохи пізніше. Увійти в будинок, не залишаючи на снігу слідів від ніг? Для Грімо з будовою тіла, як у бика, й тільки легко пораненого, це не важко. Тепер треба спуститися сходами, як він і планував, до дверей напівпідвалу. Але як? На сходах лежить сніг. Проте вхід до напівпідвалу міститься поруч із сусіднім будинком, чи не так? А над дверима до напівпідвалу є виступ. Якщо він дістанеться туди, не залишивши слідів… Так, він дістанеться. Він зайде з іншого боку, немовби простуючи до дверей сусіднього будинку, а потім просто стрибне вниз на чисте місце. Пригадую, хтось, здається, чув глухий звук, так, ніби щось упало, якраз перед тим, як задзвонив дзвінок біля входу.

— Але ж він був не біля входу і дзвонити не міг!

— Він дзвонив із середини. А до будинку ввійшов через напівпідвал, де його чекала Ернестіна Дюмон.

— Отже, — сказав Хедлі, — ми підходимо до обману. Як це було зроблено? І звідки ви знаєте як?

— Звідки я знаю? Ну, найперше пояснення — вага цієї картини, — недбало показав він на велике, прихилене до стіни порізане полотно.

— Вага картини?.. Я й забув про неї. Що Грімо збирався з нею робити?

— Гм… Атож… Бачте, це те, що й мене дивувало.

— Але до чого тут вага картини? Вона не важка. Ви самі повертали її до світла, піднявши однією рукою.

— Правильно. Ви влучили в ціль! — збуджено відказав доктор Фелл. — Я піднімав її однією рукою. Тоді чому ж нагору її несло двоє чоловіків — візник і ще хтось? Ми про це чули двічі. Грімо, збираючи картину з майстерні Бернабі, легко зніс її вниз. А коли по обіді він з тією самою картиною повернувся сюди, нагору її мали нести вже двоє чоловіків. Де був весь час Грімо — від ранку, коли він купив картину, й доти, доки привіз її додому? Чому Грімо наполягав, щоб Бернабі її загорнув? Не дуже важко дійти висновку: він використав картину з метою приховати ще щось, що принесли разом із нею нагору. Щось завбільшки сім ярдів на чотири.

— Але там нічого не було, — заперечив Хедлі. — Інакше ми знайшли б його тут, у цій кімнаті, хіба не так? Крім того, та річ мала бути абсолютно пласка, а то її помітили б під обгорткою. Що може бути завбільшки сім футів на чотири, але водночас тонке й непомітне під обгорткою картини?

— Дзеркало, — відказав доктор Фелл.

Запала глибока тиша. Хедлі підвівся із стільця. Доктор Фелл повів далі:

— Його можна сховати від чужого ока в цьому широкому димоході, куди ми всі намагалися просунути кулаки. Досить бути лише з біса дужим у руках і плечах.

— Ви маєте на увазі, — вигукнув Хедлі, — отой бісівський сценічний фокус?!

— Новий варіант сценічного фокуса, — поправив його доктор Фелл. — А тепер подивіться на цю кімнату. Ось двері. А що ви бачите на стіні навпроти дверей?

— Нічого, — мовив Хедлі. — Лише те, що стіна обшита панеллю, а книжкова шафа відсунута далеко вбік.

— Отже, якщо дивитися в кімнату із зали, видно тільки темний килим та порожню, обшиту дубовою панеллю стіну, так?

— Так.

— А тепер, Теде, відчиніть двері й вигляньте в залу, — попросив доктор Фелл. — Який там килим і стіна?

— Такі самі, — відповів Ремпол, виконавши прохання, хоча знав це й доти.

— Правильно. Між іншим, Хедлі, — знехотя вів далі доктор Фелл, — ви можете витягти те дзеркало з-за книжкової шафи. Воно там з учорашнього полудня, коли Дреймен знайшов його в димоході. Проведемо невеличкий експеримент. Я попрошу вас, Хедлі, поставити дзеркало просто перед дверима, — так, щоб, коли їх відчинити, до дзеркала залишилося кілька дюймів. Із зали двері відчиняються всередину й праворуч.

Старший інспектор з деяким зусиллям витяг дзеркало з-за книжкової шафи. Воно було на кілька дюймів вище й ширше, ніж двері. Щоб дзеркало стояло рівно, його підтримувала важка поворотна опора.

— Поставити перед дверима? — запитав він.

— Спробуйте! Прочинивши трохи двері, ви побачите….

— Гаразд. Але той, хто сидить у кімнаті в протилежному кінці зали, побачить своє відображення.

— Під тим кутом, під яким я його зараз поставлю, не побачить. Поки я приладнаю дзеркало, ви вдвох ідіть туди, де був Мілз. Ї не озирайтесь, поки я не гукну.

Хедлі, бурмочучи, що це дурниця, все ж таки зацікавлено рушив за Ремполом. Вони не озиралися, поки не почули Феллів оклик.

— Починаймо! — Доктор Фелл швидко відчинив двері, якусь мить потримав їх відчинені й знову зачинив, — Ну? Що ви бачили?

— Я бачив кімнату всередині, — відповів Хедлі, — чи принаймні так мені здалося. Бачив килим і задню стіну. Кімната була дуже велика на вигляд.

— Нічого цього ви не бачили, — заперечив доктор Фелл. — Насправді ви бачили відображення обшитої панеллю стіни праворуч від дверей, біля яких оце стоїте, і килим, що дістає до неї. Ось чому кімната здалася такою великою. Ви бачили подвійну її довжину. Ви знаєте, що дзеркало більше, ніж двері. Відображення самих дверей не видно, тому що вони відчиняються всередину праворуч. Придивившись уважніше, ви могли б побачити лінію, схожу на тінь, упродовж верхнього краю дверей. Дзеркало в кімнаті сягає вище від дверей і відображає їх верхній край. Але вашу увагу приверне постать, яку ви і побачите в дверях. Між іншим, мене ви бачили?

— Ні, ви стояли надто далеко збоку, лише рукою трималися за ручку.

— Правильно. Я стояв так, як стояла Дюмон. Перші ніж я поясню, як спрацював увесь механізм, спробуймо ще один експеримент. Ви, Теде, сідайте на стілець перед столом так, як сидів Мілз. Я стану збоку од відчинених; дверей і дивитимуся на себе в дзеркало. Тепер ви не можете мене не впізнати — хоч спереду, хоч ззаду.

Ефект був разючий. При тьмяному світлі у прочинених дверях стояв доктор Фелл і дивився на ще одного доктора Фелла, який стояв на порозі й теж здивовано дивився на себе.

— Я не торкаюся дверей, — почули вони голос.

Дивлячись, як ворушаться губи, Ремпол міг би заприсягтися, що то говорить доктор Фелл, стоячи в кімнаті.

Дзеркало відбивало голос, мов резонатор.

— Хтось, сидячи праворуч від мене, люб'язно відчиняє й зачиняє для мене двері. Я до них не доторкаюсь, ба моє відображення мало б зробити те саме. Що вам ще впадає у вічі? Швидко!

— Ну, один із вас набагато вищий, — озвався Ремпол.

— Хто саме?

— Ви самі, постать у залі.

— Правильно. По-перше, це тому, що ви бачите її на відстані, та особливо тому, що ви сидите. Для чоловіка, на зріст такого, як Мілз, я мав би вигляд велета. Тепер, якщо я зроблю швидкий рух, щоб увійти в ці двері — І припустімо, я здатний на такий маневр, — і водночас мій спільник праворуч теж несподівано робить швидкий рух і зачиняє за мною двері, тоді постать усередині ніби…

— … ступає назустріч, мовби для того, щоб перешкодити вам увійти.

Коли повз дзеркало, яке Хедлі відсунув убік, вони знову ввійшли до кімнати, доктор Фелл, важко дихаючи, опустився на стілець.

— Пробачте, джентльмени, — промовив він, — я мав би збагнути все вже давно, ще коли слухав детальні свідчення Мілза. Мілз казав: «… мадам Дюмон… вже збиралася постукати, коли я побачив, що вслід за нею йде високий чоловік. Оглянувшись, вона теж його побачила й почала щось говорити… Високий чоловік, не відповідаючи, підійшов до дверей, неквапно відгорнув комір пальта, скинув кашкета й засунув його до кишені…» Розумієте, джентльмени? Він мусив зробити так, бо його відображення не могло бути в капелюсі й зі зведеним коміром. Постать усередині мала бути в халаті. Але мене дивувало, чому він, так завбачливо зробивши це, не скидав маски.

— Гаразд. А що ж із маскою? Мілз каже, що не…

— Мілз не бачив, щоб він скидав маску. Я поясню вам чому. Послухаймо Мілза далі: «… мадам Дюмон, щось вигукнувши, відступила до стіни й поспішила відчинити двері. На порозі з'явився доктор Грімо…»

З'явився! Це саме те, що він зробив. А мадам Дюмон? Тут вона припустилася першої помилки. Злякана жінка, дивлячись на жахливу постать перед дверима кімнати, в якій був той, хто міг її захистити, не відсахнулася б, а кинулася б до тих дверей, шукаючи захисту. Мілз запевняє, що Грімо був без окулярів. Атож, вони б не пасували до маски. Для чоловіка в кімнаті, природно було б, на мій погляд, надіти окуляри. А Грімо, за свідченням Мілза, стоїть стовпом, тримаючи руки в кишенях. Далі — взагалі якась чортівня. Мілз каже: «У мене склалося враження, ніби мадам Дюмон, хоча вона й відступила до стіни, зачинила за ним двері. Пригадую, її рука лежала на дверній ручці». І це теж неприродна для неї поведінка. Вона йому заперечила, але Мілз казав правду. Але тут виникає запитання. Якщо Грімо був у кімнаті сам, якщо він увійшов туди на своє власне відображення, то що сталося з його одягом? Тоді я згадав, що колись Ернестіна Дюмон шила костюми до оперного театру. Я згадав те, про що нам казав О'Рорк, і знаю…

— Що?

— … що Грімо все спалив, — промовив доктор Фелл. — Одяг його був із паперу, як і у вершника, про якого розповідав О'Рорк. Він не міг ризикувати й палити довго справжній одяг у цьому каміні. Він мав поспішати. Все треба було порвати й знищити. А жмути чистого поштового паперу слід було спалити зверху, щоб приховати кольоровий папір, з якого був одяг. «Небезпечні листи»! Не виявлено ж ніяких слідів, що вели б до шухляд у столі, де він тримав папери. Була й ще одна причина палити папери: це — приховати сліди від «пострілу».

— Пострілу?

— Не забувайте, що револьвер мав вистрілити в цій кімнаті. А свідки чули вибух ракети, украденої у Дреймена з припасів, які той тримає для фейєрверків у ніч Гая Фокса. Дреймен помітив пропажу і, гадаю, збагнув, що й до чого, а тому й бубонів щось про фейєрверки. Шматочки грубого картону розлетілися по кімнаті. Картон погано горить, і треба було простежити, щоб вони згоріли, або приховати їх під цією купою паперів. Кілька шматочків я знайшов. Певна річ, ніякої кулі не було. В сучасних патронах до кольта, як ви казали, порох бездимний, він дає лише запах. А в цій кімнаті, навіть при відчиненому вікні, стояв дим.

Давайте підіб'ємо підсумки. На Грімо була довга чорна паперова «уніформа» — пальто з лискучими лацканами, що з відгорненим коміром нагадувало халат. Перш ніж з'явитися перед дзеркалом, він скинув і паперового кашкета з прикріпленою до нього маскою й засунув його до кишені. Справжній халат, між іншим, був уже в ці кімнаті. Чорну «уніформу» він необачно повісив у гардеробній кімнаті внизу. Там її побачив Менген. Як тільки він вийшов, обережна мадам Дюмон сховала її в надійнішому місці. Звичайно, жовтого твідового пальта вона там не бачила. Грімо, що був нагорі, мав вийти в ньому виконувати свій план. Але вчора наприкінці дня це пальто знайшли в гардеробній кімнаті, і мадам Дюмон мусила сказати, ніби воно було там увесь час. Звідси пальто-хамелеон.

Тепер ви можете уявити собі, що сталося в суботу ввечері після того, як Грімо вбив Флея і, діставши кулю сам, повернувся до будинку. Йому та його спільниці довелося похвилюватись. Бачте, Грімо спізнювався. Він мав прийти до дев'ятої тридцяти, а його не було до дев'ятої сорока п'яти. Менген чекав відвідувача, за яким мав стежити. Це вже ставало небезпечним, і Грімо трохи не божеволів. Він пробрався до напівпідвалу, де на нього чекала спільниця. Твідове пальто з плямами крові вони повісили в гардеробній кімнаті з тим, щоб звідти його незабаром забрати. Дюмон обережно вистромила з дверей руку, натисла знадвору на дзвінок і пішла на нього відповідати, а Грімо в цей час надягав «уніформу». Але пауза виявилася надто довгою, і Менген запитав, хто там. Грімо, ще не зовсім заспокоївшись і не бажаючи, щоб його викрили, зробив грубу помилку. Він назвався Петтісом і замкнув з вестибюлю двері до вітальні, де той був із Розеттою. Такий басовитий голос, як у Грімо, має лише Петтіс.

Обман удався. Грімо був сам у своїй кімнаті. Його піджак забрала мадам Дюмон. Йому залишилося тільки замкнутися в кімнаті, надягти справжній халат, знищити паперову «уніформу» й сховати дзеркало.

Це, повторюю, призвело до трагічного кінця. Знову почалася кровотеча. Звичайна людина, та ще й поранена, не витримала б того напруження, яке вже довелося витримати Грімо. Його вбила не куля Флея. Він порвав свої легені, мов гнилі шматочки гуми, коли, докладаючи надзвичайних зусиль, підіймав дзеркало до схованки. І Грімо це зрозумів. Останніми зусиллями, зачепившись за канапу й збивати вбік стільця, він кидає у вогонь ракету. Цієї миті Шарль Грімо раптом збагнув те, у що ніколи б не повірив: зазнає невдачі найзухваліший обман у його гіркому, неправедному житті.

— Що ж було далі?

— Грімо знав, що помирає, — віз далі доктор Фелл, — і, що найдивовижніше, незважаючи на всі свої наміри та плани, був цьому радий.

Знову пішов сніг. Свинцево-сірий день зробився ще похмурнішим. Ніхто й не помітив, як двері відчинились і в них заявилася постать жінки з приреченим виразом на обличчі.

— Бачите, він зізнався, — монотонним голосом провадив доктор Фелл. — Він намагався сказати нам правду про те, як убив Флея, а Флей — його. Але ми Грімо не зрозуміли. Лише годинник допоміг мені збагнути, що ж сталося на Каліостро-стріт. Ось так. Пригадайте його останню заяву перед смертю: «Це зробив мій брат. Я не думав, що він стрілятиме. Бог його знає, як він вибрався з тієї кімнати. Ось він там, а ось уже немає… Хочу сказати вам, хто мій брат, щоб ви не подумали, що я марю».

— Він мав на увазі кімнату Флея на Каліостро-стріт, де покинув того помирати? — запитав Хедлі.

— Так, і страшенне потрясіння, яке пережив, коли відчинив двері будинку, над якими світив ліхтар.

Спершу Грімо хотів сказати нам про Хорватів та соляну шахту, але перескочив на вбивство Флея й на те, що Флей зробив йому. «Не самогубство». Побачивши Флея на вулиці, він не міг видати смерть Флея за самогубство, як планував. «Він не міг з вірьовкою». Про Флея після цього не можна було подумати, що він скористався вірьовкою, яку Грімо покинув як непотрібну. «Дах». Грімо мав на увазі дах не цього будинку, а інший, по якому йшов, залишивши кімнату Флея. «Сніг». Сніг перестав іти й поламав його плани. «Надто яскраве світло». Тут велике запитання, Хедлі. Коли він виглянув на вулицю, там було дуже яскраве світло від вуличного ліхтаря. Флей упізнав його й вистрілив. «Револьвер». Природно, Флей тоді мав револьвера. «Гай». Маска Гая Фокса, якою Грімо намагався скористатись. І, нарешті, «Не скидайте на бідолашного…» Він мав на увазі не Дреймена. Гадаю, це було його останнє прохання: простити за той обман, якого він не вчинив. «Не скидайте на бідолашного Петтіса, я не хотів його вплутувати».

— Так, — сумно сказав Хедлі. — Усе зрозуміло, крім одного. Навіщо було порізано картину й куди дівся ніж?

— Порізана картина, гадаю, — це ще одна деталь витонченого обману. Щодо ножа, можливо, Грімо поклав його поруч із дзеркалом у димохід. Але там його зараз немає. Мабуть, Дреймен учора кудись його подів.

— Помиляєтесь. Щодо цього ви помиляєтесь, — почувся голос від дверей.

Там стояла Ернестіна Дюмон і, згорнувши на грудях руки, усміхались.

— Я все чула. Може, мене повісили б, а може, й ні. Зрештою, це не має значення. Після багатьох років жити далі без Шарля не варто. Ніж узяла я, панове. Він у мене призначений для іншої мети.

Вона задоволено всміхнулася. Очі в неї блищали. Ремпол побачив, що мадам Дюмон ховала під шаллю. Вона раптом хитнулася й упала обличчям уперед. Підхопити її він не встиг. Доктор Фелл повільно підвівсь із стільця, пильно подивився на жінку й, збліднувши, сказав:

— Я вчинив ще один злочин, Хедлі. Я знову розгадав правду.