Безтілесна людина

9. Розкрита могила

Доктор Фелл знічев'я пройшовся по кімнаті, зітхнув і сів у велике крісло.

— Брат Анрі… — пробурчав він. — Гм… Атож… Боюся, нам доведеться повернутись до брата Анрі.

— К бісу брата Анрі! — знуджено промовив Хедлі. — Спочатку повернімося до брата П'єра. Він знає! Чому немає ніякої звістки від констебля? Де той, кого послали по брата П'єра до театру? Прокляті, поснули й…

— Ми не повинні цього боятися, — урвав розгніваного Хедлі доктор Фелл. — Брат Анрі саме цього й бажає. Тепер, коли ми знаємо останні слова Грімо, у нас нарешті є ключ…

— Від чого?

— Від змісту слів, яких ми не могли зрозуміти. На жаль, тепер вони нам не допоможуть, хоча теоретично ми й можемо визнати, що вони означають. Боюся, доктор Грімо загнав нас у глухий кут. Він нічого не говорив нам, а скоріше, намагався запитати нас.

— Як це?

— Хіба ж не зрозуміло, що це саме так? Грімо сказав: «Бог його знає, як він вибрався з тієї кімнати. Цієї миті він там, а наступної його вже немає». Спробуймо розікласти на полички усі слова з цього вашого дорогоцінного записника. У вас із Тедом трохи різні версії, але почнімо з тих слів, які в обох у вас не викликають сумніву. Відкладімо вбік першу загадку. Думаю, щодо слів «Хорват» та «соляна шахта» ми можемо бути певні. Відкладімо також ті, щодо яких згоди немає. Що залишається в обох ваших списках?

— Почнімо з мене, — ляснув пальцями Хедлі. — Залишається: «Він не міг з вірьовкою», «дах», «сніг», «гай», «надто яскраве світло». Отже, якщо ми спробуємо звести докупи всі ці слова, то матимемо щось на зразок: «Бог його знає, як він вибрався… Він не міг скористатися вірьовкою ні для того, щоб піднятися на дах, ні для того, щоб спуститися на сніг. Цієї миті він там, а наступної його вже немає. Було надто яскраве світло, щоб я не розгледів кожного його руху…» Хоча… стривайте! А як щодо…

— А тепер порівняйте розбіжності, — запропонував доктор Фелл, — Тед почув: «Не самогубство». Загалом ці слова можна зрозуміти й так: «Це не самогубство. Я себе не вбивав». Ви почули слово «револьвер», яке не важко узгодити з іншими: «Я не сподівався, що він стрілятиме». Бачите, всі ключі до розгадки обертаються на запитання. Це перша з усіх відомих мені справ, де жертва така сама допитлива, як і решта учасників.

— А як щодо слова «гай»? Воно нікуди не підходить.

— Підходить, — похмуро глянув на Хедлі доктор Фелл. — Воно найлегше з усіх, але може виявитися найхитрішим, і нам не слід поспішати використовувати його. Все залежить від того, в яких обставинах звучать слова. Коли проаналізувати, яку асоціацію викликає те чи те слово у різних людей, і загадати слово «гай» природознавцеві, то він, певно, відповість «ліс», а от історик, найімовірніше, скаже… Ну, швидко думайте, що?

— Фокс! — не вагаючись, вигукнув Хедлі й після напруженої паузи запитав: — Ви маєте на увазі, що ми повертаємося до розмови про маску в карнавальну ніч Гая Фокса чи щось таке?

— Ну, про неї говоримо не тільки ми, — потер чоло доктор Фелл. — Мене не здивує, якщо така маска впала комусь в око десь у місті недалеко звідси. Що ви на це скажете?

— Я скіпку, що мені треба побалакати з містером Дрейменом, — похмуро відповів старший інспектор. Підійшовши до дверей, він здивовано побачив, що їх жадібно підслуховує Мілз, притиснувшись кістлявим обличчям до товстої шибки.

— Спокійно, Хедлі! — застеріг старшого інспектора доктор Фелл. — Це на вас не схоже. Ви вмієте бути незворушним, мов гвардієць у почесній варті, коли літають загадкові тарілки, але не вмієте тримати себе в руках, коли бачите щось цілком зрозуміле. Нехай наш юний друг слухає. Йому це було корисно, навіть якщо він почув лише кінець нашої розмови. — Він усміхнувся. — А хіба це кинуло підозру на Дреймена? Навпаки. Пам'ятаєте, ми не закінчили зводити докупи складові частини нашої картинки-крутиголовки. Бо не врахували однієї дрібниці: слів, які ви чули самі. Рожева маска мала навести Грімо на думку про Дреймена, як вона, здається, навела на цю думку кількох інших людей. Але Грімо знав, чиє обличчя було під маскою. Тому ми маємо цілком вірогідне пояснення його останніх слів, які ви занотували: «Не скидай-то на бідолашного…». Здається, він ставився до Дреймена дуже прихильно. — Помовчавши, доктор Фелл обернувся до Мілза. — Приведіть його сюди, друже!

Коли двері за Мілзом зачинилися, Хедлі стомлено сів, дістав із нагрудної кишені прим'яту сигару й відтяг пальцями комір, який враз зробився йому надто тісним.

— Мистецтво влучно стріляти? — запитав він сам себе згодом. — Туго напнута вірьовка й сміливий молодик на… Гм… — Втупившись поглядом у підлогу, він із досадою промовив: — Я, мабуть, з'їжджаю з глузду. Нормальна людина про таке не подумає. У вас є конкретні пропозиції?

— Так. Трохи згодом, з вашого дозволу, я застосую метод Гросса.

— Що ви застосуєте?

— Метод Гросса. Ви забули? Ми про нього сьогодні вже згадували. Треба дуже обережно взяти з каміна увесь спалений та недопалений папір і спробувати за методом Гросса прочитати, що на ньому написано… Спокійно! — кинув він, бо Хедлі зневажливо гмукнув. — Я не сподіваюся прочитати все чи бодай половину, але рядок тут, рядок там підкаже, що було для Грімо важливіше, ніж зберегти власне життя. Отак воно.

— І як же цей фокус робиться?

— Самі побачите. Майте на увазі, я не запевняю, нібито можна щось прочитати на геть спаленому папері, але на тому, який залишається всередині й тільки почорнів, можна. Інших пропозицій у мене немає, от хіба що… Що там таке?

Сержант Бетс, тепер уже не такий обліплений снігом, незграбно ввійшов до кімнати. Причиняючи двері, він ще раз пересвідчився, що за ними нікого немає, і доповів:

— Я оглянув задній двір, сер, і два прилеглих. Перевірив усі паркани. Ні слідів ніг, ні будь-яких інших ніде немає… Але одну рибку ми з Престоном, здається, таки спіймали. Коли я повертався, сходами вниз збіг високий старий чолов'яга, довго, мов чужий, порпався, поки знайшов пальто й капелюха, а потім кинувся до надвірних дверей. Він каже, що його прізвище Дреймен і що він тут мешкає, але ми подумали…

— Гадаю, ви самі переконаєтеся, що він погано бачить, — кинув доктор Фелл. — Нехай зайде.

У Дреймена було довгасте худе обличчя, сивий чуб, облямовані зморшками лагідні ясно-голубі очі, що зовсім не здавалися сліпими, горбатий ніс, від якого дві глибокі борозни збігали до м'яких губів. Волика лисина робила високим вузьке чоло, а коли Дреймен його морщив, то одна брова зводилася вгору, й усе обличчя набувало нерішучого виразу. Незважаючи на згорблені плечі, Дреймен був високий, а його кістлява постать здавалася досить міцною. Він був схожий на військового, який перестав дбати про свій зовнішній вигляд. Його серйозне, добродушно обличчя прибрало запобігливого виразу.

Одягнений Дреймен був у темне, застебнуте до самого підборіддя пальто. Стоячи в дверях із притиснутим до грудей капелюхом, він пильно оглянув усіх з-під кошлатих брів, а потім заговорив глибоким голосом людини, яка, здавалося, взагалі не звикла говорити:

— Прошу мені вибачити. Я знав, що мав з'явитися до вас, перше ніж іти з дому. Але коли молодий містер Менген розбудив мене й розповів, що сталося, я вирішив негайно побачити Грімо й подивитись, чи не можу я чимось йому допомогти.

Ремпол подумав, що на Дреймена все ще впливають снодійні таблетки, тому так і блищать його очі. Ступивши крок уперед, Дреймен намацав рукою спинку стільця, але по сів, поки Хедлі йому не запропонував.

— Містер Менген сказав мені, що професор Грімо…

— Професор Грімо помер, — сухо кинув Хедлі.

В кімнаті запала тиша. Нарешті Дреймен, тримаючи руки на капелюсі й випроставшись на стільці, наскільки йому дозволила сутулість, на миті, заплющив очі, тоді подивився кудись убік і повільно промовив:

— Упокой, Боже, душу його… Шарль Грімо був доброю людиною.

— Вам відомо, як він помер?

— Так. Містер Менген розповів мені.

— В такому разі ви розумієте, що єдина можливість допомогти нам схопити вбивцю вашого приятеля — це розповісти все, що ви знаєте.

— Я… Атож, звичайно…

— Будьте дуже уважні, містере Дреймен! Нам потрібно почути все про його минуле життя. Ви його добре знали. Де ви з ним познайомились?

Було таке враження, ніби видовжене Дрейменове обличчя раптом втратило риси й розпливлося.

— У Парижі. Він дістав в університеті науковий доктороький ступінь у тисяча дев'ятсот п'ятому році — в тому самому році, що й я. Тоді ж ми з ним і познайомились. — Дреймен затулив рукою очі і, мовби пригадуючи, провадив далі. — Грімо був дуже відомий. Через рік він обійняв посаду професора-ад'юнкта в Діжоні. Але згодом у нього померли рідні. Одержавши багату спадщину, він незабаром покинув роботу й переїхав до Англії. Так принаймні я чув. Після цього ми не бачилися багато років. Що ви ще бажаєте знати?

— Ви були з ним знайомі до дев'ятсот п'ятого року?

— Ні.

— Коли ви врятували йому життя? — різко запитав Хедлі, нахилившись уперед.

— Врятував йому життя? Я вас не розумію.

— Ви бували в Угорщині, містере Дреймен?

— Я… Я подорожував по Європі і, можливо, був і в Угорщині. Але це було дуже давно, в молоді роки. Не пам'ятаю.

Настала черга Хедлі скористатися прийомом «влучної стрільби».

— Ви врятували йому життя, коли він утік із в'язниці «Зібентюрмеи», так?

Дреймен стис кістлявими руками капелюха й сів рівніше. Ремполові спало на думку, що такого напруження старий не відчував уже добрий десяток років.

— Врятував? Я? — перепитав Дреймен.

— Відмагатися марно. Нам відомо все, навіть дати, які ви самі щойно назвали. Кароль Хорват у своєму записнику, ще на волі, занотував тисяча вісімсот дев'яносто восьмий рік. Якщо враховувати попередню академічну підготовку до того, як здобути в Парижі докторський ступінь, то йому потрібно було принаймні чотири роки. Гаразд, візьмімо три роки — від дня суду над ним до дня втечі, — холодно провадив Хедлі. — Можна зателефонувати до Бухареста й не пізніше, ніж через дванадцять годин, дістати повну інформацію. Як бачите, вам краще казати правду. Мені потрібно знати все, що вам відомо про Кароля Хорвата та… двох його братів. Один із них його вбив. Нарешті, я мушу нагадати вам: замовчувати будь-які відомості, дотичні до справи, — це тяжкий злочин. Отже?..

Дреймен якийсь час сидів, затуливши руками очі й постукуючи ногами по килиму. Потім він глянув на присутніх, і вони здивовано відзначили, що його голубі очі, хоч і мали склянистий блиск, м'яко всміхалися.

— Тяжкий злочин? — перепитав він і кивнув головою. — Справді? Якщо відверто, сер, то ваші погрози мене не лякають. Людину, яка бачить лише ваші обриси, мало що може зворушити, розгнівати чи злякати. Молодим це зрозуміти важко, але ви, сподіваюся, зрозумієте. Знаєте, я не зовсім сліпий. Я можу побачити людське обличчя, ранкове небо й усе те, чим, як запевняють поети, сліпі повинні марити. Але я не можу читати, а ті обличчя, які я над усе хотів би бачити, самі перестали бачити на вісім років раніше, ніж я. — Він знову кивнув головою, дивлячись перед себе — Сер, я б дав будь-які потрібні вам відомості, якби це допомогло Шарлеві Грімо. Але я не певен, чи варто копатися в давніх скандальних історіях.

— Навіть якщо це допоможе знайти брата, котрий убив його?

— Послухайте, — ледь кивнув головою Дреймен і насупився, — я щиро раджу вам забути про це. — Не знаю, як ви дізналися, але він справді мав двох братів. Обидва вони багато років тому померли.

У кімнаті запала така тиша, що Ремпол чув потріскування майже затухлого полум'я в каміні та хрипке дихання доктора Фелла, який сидів, приплющивши очі.

— Звідки ви знаєте? — кинувши на Фелла короткий погляд, удавано байдуже запитав Хедлі.

— Мені казав Грімо, — відповів Дреймен, наголосивши на прізвищі. — Крім того, про це тоді галасували всі газети, від Будапешта до Брашова. Це можна легко перевірити. Обидва померли від бубонної чуми.

— Якби ви, звичайно, могли довести… — ввічливо почни Хедлі.

— Ви обіцяєте не копатися в давніх скандальних історіях? — запитав Дреймен, сплітаючи й розплітаючи свої кістляві пальці. Нелегко було витримати погляд його ясно-голубих очей. — Якщо я все розповім вам і доведу, ви дасте мертвому спокій?

— Це залежатиме від ваших відомостей.

— Гаразд, я розповім про те, що бачив сам. Це була жахлива справа. Ми з Грімо домовились ніколи про це не згадувати. Але я не хочу обдурювати вас і посилатись на те, що, мовляв, забув якісь подробиці.

Потираючи пальцями скроні, старий так довго мовчав, що Хедлі вже зібрався щось сказати йому. Та зрештою Дреймен повів далі.

— Пробачте, джентльмени, я намагався пригадати точні дати, щоб ви могли їх перевірити. Це було в серпні чи вересні дев'ятсотого року. А може, дев'ятсот першого. Я оце подумав, що можу почати п стилі сучасних французьких романів, а саме: в сутінках холодного вересневого дня тисяча дев'ятсот… року самотній вершник поспішав дорогою — і якою диявольською дорогою! — біля підгір'я північно-східних Карпат. Далі треба було б змалювати той дикий краєвид і таке інше… Тим вершником був я. Ось-ось мав пуститися дощ, і я хотів до темряви бути в Траджі.

Хедлі нетерпляче засовався, доктор Фелл розплющив очі, а Дреймен, усміхнувшись, повів далі:

— Я мушу знову вдатися до атмосфери дешевих романів, бо вона тоді відповідала моєму настроєві, до того ж так багато чого вам стане зрозумілішим… На той час мене захоплювали ідеї політичної свободи, чому сприяв мій молодий романтичний вік. Я їхав верхи, а не йшов пішки лише для того, щоб мати привабливіший вигляд, і навіть прихопив револьвера — проти міфічних розбійників, а також троянду — як амулет проти привидів. І розбійники, й привиди таки могли трапитися. І ті, й ті мене вже кілька разів лякали. Про тамтешні холодні ліси й вузькі ущелини люди розповідали багато страшного. Ті місця, хоч і заселені людьми, були якісь незвичайні. Бачте, Трансільванія з трьох боків оточена горами. Англійцеві незвично бачити житнє поле чи виноградник на крутому схилі, червоний чи жовтий одяг місцевих жителів, пропахлі часником придорожні заїзди чи пагорки чистої солі.

Так от, їхав я звивистою дорогою, і місцевість була вкрай безрадісна. Насувалася гроза. На багато миль довкола — жодного заїзду. За кожним кущем мені ввижався диявол, і я тремтів від страху. Але для страху в мене були й інші причини. Після спекотного літа спалахнула пошесть чуми, а в повітрі, навіть за холодної погоди, роїлися хмари комарів. В останньому селі, яке я проїхав — забув, як воно називалося, — мені сказали, що в соляних шахтах чути було якийсь галас. Але я мав надію зустріти в Траджі свого приятеля, одного англійського туриста. Крім того, мені хотілося побачити в'язницю, що дістала назву від семи білих пагорбів поруч. Тому я їхав далі.

Я знав, що проминатиму в'язницю, і попереду вже виднілися ті білі пагорби. Саме почало темніти, вітер, здавалося, рвав дерева на шматки, і я проїжджав повз три свіжі могили. Навколо — сліди ніг, поблизу — ні душі.

— Дуже схожий краєвид зображено на картині, яку доктор Грімо купив у містера Бернабі, — порушив Хедлі дивну атмосферу, створену мрійливим Дрейменовим голосом.

— Я… я не знаю, — протяг Дреймен, видимо, здивований. — Правда? Я й не помітив.

— Не помітили? Хіба ви не бачили картини?

— Бачив, але лише в загальних рисах — дерева, краєвид…

— І три надгробки…

— Не знаю, що надихнуло Бернабі, — мляво повів далі Дреймен і потер чоло. — Бог свідок, я ніколи йому про це не розповідав. Мабуть, це збіг обставин. На тих могилах не було надгробків. Були прості дерев'яні хрести… Але я вже казав, що їхав верхи, й дивитися на ті могили мені було не дуже приємно. На тлі темно-зеленого краєвиду й білих пагорбів вони мали досить незвичний вигляд. Але що було, те було. Якщо це могили в'язнів, подумав тоді я, то дивно, чому вони так далеко від в'язниці? Раптом мій кінь став дибки й мало не скинув мене. Обернувшись, я зрозумів, що його злякало. Горбок на одній з могил піднявся й розсипавсь. Почувся тріск. Із могили виткнулося щось темне. Це була всього лише рука, на якій ворушилися пальці, але нічого страшнішого мені бачити в житті не траплялося…

10. Кров на піджаку

— Зі мною діялося теж щось незбагненне, — провадив Дреймен. — Спішитись я боявся — щоб не вирвавсь і не втік кінь, — а тікати самому на копі було соромно. На думку спадали вампіри та всілякі легенди про пекло. Відверто кажучи, я просто перелякався. Кінь крутився, мов дзига, я вже дістав револьвер, а коли знов обернувся, то побачив, що з могили вийшов чоловік і рушив до мене.

Так, джентльмени, я зустрів одного з найкращих моїх друзів. Чоловік нахилився і взяв лопату — мабуть, залишену копачами. Коли він підійшов ближче, я закричав по-англійському: «Чого вам треба?» Іншою мовою я в ту мить не міг згадати жодного слова… Чоловік зупинився й теж по-англійському, але з сильним акцентом заговорив: «Допоможіть мені, мілорде, не бійтеся!» — і відкинув лопату. Кінь заспокоївся, а я ні. Чоловік був невисокий на зріст, але дуже міцний. Його темне припухле обличчя було в маленьких цяточках і в сутінках здавалося рожевим. Пішов дощ. Він стояв, розмахуючи руками, й говорив до мене. Я не намагатимуся переказати все слово в слово. Чоловік розповідав щось на зразок: «Бачте, мілорде, я не помер від чуми, як оті два бідолахи. — Він показав на дві інші могили. — Я не заразний. Погляньте, як дощ усе змиває. Це — моя власна кров». Чоловік навіть показав потемнілого від кіптяви язика, і під дощем він став чистим. Це було якесь потойбічне видовище: сама його постать, оте місце… Потім чоловік став запевняти, що він в'язень не кримінальний, а політичний, і йому пощастило втекти з в'язниці. — Дреймен наморщив лоба і знов осміхнувся. — Чи я йому допоміг? Звичайно, допоміг. Я загорівся бажанням допомогти йому. Поки ми укладали план, він розповів, що був одним із трьох братів, студентів Клаузенберзького університету, заарештованих під час виступу за незалежну Трансільванію під протекторатом Австрії, як це було до тисяча вісімсот шістдесятого року. Всі троє сиділи в одній камері, двоє померли від чуми. За допомогою лікаря, теж ув'язненого, він симулював такі самі, як у братів, симптоми і нібито помер. Було малоймовірно, що хтось стане перевіряти висновок лікаря, адже всю в'язницю охопив жах перед чумою. Навіть ті, що ховали цих трьох, відверталися, коли клали тіла в соснові труни та забивали віка. Вони мали поховати мерців далеченько від в'язниці і намагалися виконати цю роботу якомога швидше. Лікар непомітно поклав йому в трупу гострогубці. Чоловік показав їх мені. Зберігаючи спокій, не витрачаючи надто багато повітря, дужий чоловік міг натиснути головою й підняти віко настільки, щоб просунути в щілину гострозубці, а тоді вибратися крізь пухку землю з могили.

Далі. Коли він почув, що я — студент із Парижа, наша розмова пішла й зовсім легко. Його мати була француженка, і по-французькому він говорив бездоганно. Ми вирішили, що йому найкраще вирушити до Франції, де він не викликатиме підозри. Десь у схованці він мав трохи заощаджених грошей, а в його рідному місті жила дівчина, яка… — Дреймен раптом замовк, ніби похопившись, що сказав зайве.

— Гадаю, ми знаємо, хто була та дівчина, — кивнув головою Хедлі. — Та поки що не турбуватимемо мадам Дюмон. Що було далі?

— Їй можна було довірити забрати із схованки гроші й привезти їх до Парижа. Навряд чи все те могло викликати галас. Адже Грімо вважали померлим. А проте він дуже боявся, поки не поголився та не надяг один із моїх костюмів. Ми не викликали жодної підозри. В ті дні паспортів не існувало, і по дорозі з Угорщини він був мені англійським другом, якого я нібито зустрів у Траджі… Оце і все, джентльмени! Решту ви знаєте. — Дреймен глибоко зітхнув і звів на них погляд своїх нерухомих очей. — Можете перевірити все, що я розповів…

— Ви сказали, почувся тріск? — озвався доктор Фелл.

Запитання було таке несподіване, що Хедлі здивовано оглянувсь, а Дреймен спрямував на голос свій невидющий погляд. Доктор Фелл, постукуючи по килиму палицею і важко дихаючи, сидів незворушно.

— Гадаю, що це дуже важливо, — дивлячись на вогонь, додав він, немовби йому хтось заперечував. — Дуже важливо. Гм… У мене, містере Дреймен, до вас лише двоє запитань. Ви чули, як затріщало… віко труни? Виходить, могила, з якої вибрався Грімо, була дуже мілка?

— Так. Дуже мілка. А то він би з неї ніколи не вибрався.

— Друге запитання. Щодо в'язниці. Порядки в ній були суворі чи не дуже?

Це запитання здивувало Дреймена, але він стримано відповів:

— Не знаю. Чув лише, нібито урядовці нарікали на адміністрацію в'язниці. Гадаю, вони були незадоволені тим, що хвороба поширилась за межі в'язниці і тому зменшилось число робітників у соляних штатах. Між іншим, імена померлих були надруковані в газеті. Я сам бачив, тож іще раз запитую: яка користь копатися в давніх скандальних історіях? Це вам не допоможе. Ви ж бачите, щодо Грімо немає ніяких сумнівів, але…

— Правильно, в цьому й уся суть, — буркнув доктор Фелл, пильно дивлячись на Дреймена. — Я теж хочу це наголосити. Сумнівів немає… ніяких. Що може примусити людину поховати в землю всі сліди свого минулого?

— … але може постати звинувачення проти Ернестіни Дюмон, — підвищивши голос, закінчив Дреймен. — Ви розумієте, що я маю на увазі? А дочка Грімо? А це припущення, що один чи обидва його брати живі? Вони мертві, а мертві з могил не виходять. Дозвольте запитати, хто подав думку, що Грімо вбили його брати?

— Сам Грімо, — відповів Хедлі.

Ремполові здалося, що Дреймен нічого не зрозумів. Він непевно, немовби йому перехопило дух, підвівся зі стільця, розстебнув пальто, провів рукою по горлу й знову сів. Лише його склянистий погляд не змінився.

— Ви мене обманюєте? — по-дитячому запитав він тремтячим голосом. — Навіщо ви мене обманюєте?

— Це правда. Прочитайте! — Хедлі простяг йому записку від лікаря Петерсона.

Дреймен швидко подався вперед, щоб узяти її, але потім відсмикнув руку назад і похитав головою.

— Це мені ще нічого не доводить, сер. Я… я… Ви маєте на увазі, він щось сказав, перше ніж…

— Він сказав, що вбивця — його брат.

— Він іще щось сказав? — повагавшись, запитав Дреймен.

Хедлі помовчав, даючи Дрейменові змогу подумати.

— Але я запевняю вас, — провадив Дреймен, — це неможливо! Ви маєте на увазі, що той блазень, який погрожував Грімо, якого Грімо ніколи доти не бачив, — один із його братів? Ви так гадаєте? Не розумію… Як тільки я дізнався, що Грімо закололи…

— Закололи?

— Так. Я кажу, як…

— Його застрелили, — уточнив Хедлі. — Звідки ви взяли, що його закололи?

Дреймен стенув плечима. На його обличчі промайнув розпачливий вираз.

— Здається, джентльмени, я поганий свідок, — промовив він рівним голосом. — Я мав найкращі наміри розповісти вам про все, у що ви не вірите. Можливо, я чогось не зрозумів. Містер Менген сказав, що на Грімо вчинено напад і він умирає, а вбивця, порізавши на шматки картину, зник. Тож я й подумав… — Він потер перенісся. — У вас є до мене ще запитання?

— Що ви робили ввечері?

— Я спав. Я… Ви ж бачите, у мене хворі очі. За вечерею вони так боліли, що я не пішов до «Альберт-Холу»[14], а випив снодійне й ліг. На жаль, від пів на восьму до того часу, коли містер Менген розбудив мене, я нічого не пам'ятаю.

— Розумію. Ви роздяглися, коли лягали спати, містере Дреймен? — дивлячись на його розстебнуте пальто, тихо, але рішуче запитав Хедлі.

— Прошу проба… Чи роздягся? Ні. Лише скинув черевики. А що?

— Ви виходили із своєї кімнати?

— Ні.

— Тоді звідки у вас на піджаку кров? Ось тут! Устаньте! Стійте спокійно! Скиньте пальто!

Ремпол бачив, як Дреймен жестом людини, що ось-ось упаде, стягуючи пальто, нерішуче провів рукою по грудях. На ньому був світло-сірий костюм. На правій полі піджака, біля кишені, чітко вирізнялася темна пляма. Дрейменові пальці спочатку зупинилися на плямі, потім почали її розтирати.

— Це не може бути кров, — заговорив він, поступово підвищуючи голос. — Не знаю, що це, тільки не кров, запевняю вас.

— Побачимо! Скиньте піджак, будь ласка. Боюся, ми попросимо залишити його в нас. Хочете щось забрати з кишені?

— Але…

— Звідки ця пляма?

— Не знаю. Їй-богу, не знаю, навіть не уявляю… Чому ви думаєте, що це кров?

— Дайте мені піджака, будь ласка, — попросив Хедлі. — Він спостерігав, як Дреймен тремтячими руками дістав з кишені кілька мідних монет, квиток на концерт, носову хустку, коробку сигарет «Будбайн» та сірники, потім узяв піджака й розіслав його в себе на колінах. — Гаразд. Ви не будете заперечувати, якщо ми обшукаємо нашу кімнату? Мушу вам сказати відверто: якщо ви відмовите, повноважень робити обшук я не маю.

— Я не заперечую, — похмуро відказав Дреймен і потер чоло. — Скажіть, інспекторе, як це трапилося? Не розумію… Я намагався нічого поганого не робити. Так, нічого поганого! Я не маю до цієї справи ніякого стосунку. Я заарештований? Що ж, не заперечую.

Його гірка посмішка викликала в Ремпола скоріше подив, ніж підозру. Щось тут було не те. Ремпол бачив, що Хедлі теж поділяє його сумніви. Гаразд, ось чоловік, який дав кілька дивних, неправдоподібних свідчень. Він розповім страшну історію, що могла бути вигаданою чи правдивою, але була якась театральна. Зрештою на його піджаку виявлено кров. І все ж Ремпол чомусь був схильний вірити в його історію чи принаймні в те, що чоловік вірить у неї сам. Можливо, тому, що історія була зрозуміла й проста, і ось перед ними стоїть той, хто її розповів, — високий, кістлявий, у голубій, вилинялій до білого сорочці з підкоченими рукавами, що оголяли тонкі, худі руки. Краватка в нього з'їхала набік. На підлогу звисає перекинуте через одну руку пальто. Стоїть і ніяково всміхається.

— Бетсе! Престоне! — покликав, вилаявшись подумки, Хедлі й, поки підлеглі відгукнулися, нетерпляче переступив з ноги на ногу. — Бетсе! Відвезіть піджака до хімічної лабораторії. Хай перевірять оцю пляму. Бачите її? Доповісте вранці! На сьогодні все. Престоне, підіть з містером Дрейменом і огляньте його кімнату! Ви знаєте, на що треба звернути увагу. Я приєднаюся до вас за хвилину… Подумайте, містере Дреймен. Я хочу попросити вас прийти вранці до Скотленд-Ярду. Все.

Дреймен нічого не відповів і пішов, мов п'яний, тягнучи за собою пальто.

— Звідки могла взятися ця кров? — усе запитував він, смикаючи Престона ва рукав. — Дивно, звідки могла взятися ця кров?

— Не знаю, сер, — кинув Престон. — Обережно, одвірок!

У холодній кімнаті знову запала тиша.

— Хотів би я зрозуміти, Фелле, — похитав головою Хедлі, — що вам треба від цього чоловіка? Він, схоже, досить відвертий, ввічливий і спокійний, а ви товчете його, мов підвісну боксерську грушу, і він крутиться на одному місці. Йому, здається, байдуже, що ви про нього думаєте чи що з ним робите. Може, черев те молодь і не любить його.

— Гм… Атож… Я візьму з каміна папір і поміркую вдома, — пробурмотів доктор Фелл. — Те, що оце спало мені на думку…

— Що?

— … просто жахливе. — Доктор Фелл енергійно звівся на ноги, надів свого крислатого капелюха й махнув палицею. — Я не бажаю теоретизувати. Вам треба зателеграфувати й знати правду. Гм… Але в історію з трьома трунами я не вірю, хоча сам Дреймен, може, й вірить. Поки наша теорія не пішла прахом, нам доведеться вважати, що два брати Хорвати живі, чи не так?

— Хто знає тільки…

— З ними щось сталося. Гм… Атож… Мій здогад грунтується ось на чому: Дреймен вірить у те, що каже. Але, по-перше, я анітрохи не вірю, що ці брати були ув'язнені як політичні злочинці. Грімо, маючи трохи «заощаджених» грошей, втікає з в'язниці. Зачаївшись на п'ять чи і більше років, він раптом — уже під новим ім'ям — успадковує від невідомих нам родичів велике багатство, а потім, щоб спокійно ним користуватися, виїжджає із Франції. По-друге. Якщо все це правда, тоді в чому полягає таємниця минулого життя Грімо? Більшість людей сприймають, наприклад, втечу Монте-Крісто як романтичну й хвилюючу історію, тому провина Грімо, політичний злочин для англійського вуха мав би не більше значення, ніж порушення правил переходу через вулицю чи ляпас полісменові на спортивних змаганнях. Чорт забирай, Хедлі, щось тут не так!

— Ви гадаєте…

— Я гадаю, — тихо вів далі доктор Фелл, — що Грімо справді поховали живцем. Припустімо, двох інших братів теж поховали живих. Припустімо, всі три смерті були такі самі фальшиві, як і смерть Грімо. А що як у тих двох трунах було двоє живих людей, коли Грімо вибрався із своєї? А що як вони не змогли вибратися тільки через те, що не мали, як він, гострозубців? Їх мав лише Грімо. Він був найдужчий. Вибравшись сам, він міг легко визволити решту, як вони й домовлялись. Але Грімо завбачливо вирішив покинути їх у могилах, щоб не ділити вкрадені всіма трьома гроші. Блискуче скоєний злочин!

Всі мовчали. Хедлі тихо щось буркнув і звівся на ноги.

— Я знаю, — мовив доктор Фелл, — слабкий чоловік, вчинивши такий жахливий злочин, з'їхав би з глузду. Але лише так можна пояснити його ганебний вчинок і те, що він не мав би спокійного життя, якби брати теж вибралися з могил. Крім того, чому Грімо, навіть не позбувшись арештантського одягу, так квапив Дреймена їхати від того місця? Чому він ішов на ризик, не боявся, що його побачать на дорозі, тоді як схованка біля чумної могили була якнайнадійніша, бо місцеві жителі туди й не поткнулися б? А тому, що могили були дуже мілкі. Якби згодом брати, зрозумівши, що їх залишено вмирати й визволяти їх ніхто не прийде, почали кричати та стукати, то Дреймен міг би почути крики й побачити, що земля на могилах здригається.

— Чи помогла б якась свиня… — непевно промовив Хедлі. — Ні, Фелле, ми збилися з дороги. Все це — фантазії. Такого не може бути. Крім того, вони б не вибралися з могил. Вони померли б.

— Померли б? — байдуже перепитав доктор Фелл. — Ви забуваєте про лопату.

— Яку лопату?

— Ту, що її забув з переляку якийсь бідолаха, коли викопав могилу. У в'язниці, навіть у найгіршій, такого недбальства ніколи не пробачать і негайно пошлють забрати лопату. Чоловіче, я бачу цю справу з усіма подробицями, навіть не маючи доказів. Згадайте, що казав професорові Грімо отой божевільний Флей у таверні «Уорвік»… Отже, по лопату повертаються кілька озброєних досвідчених наглядачів. Вони бачать чи чують те, що міг побачити чи почути Дреймен, і чого так боявся Грімо. Наглядачі не здогадуються про обман і діють досить гуманно: розбивають труни і звільняють обох майже непритомних, але живих братів.

— І не женуться за Грімо? Чому ж вони не перевернули всієї Угорщини в пошуках втікача і…

— Гм… Атож… Я теж думав про це. Адміністрація в'язниці саме так і зробила б, якби не розуміла, яка небезпека їй загрожує. Що сказало б начальство, якби довідалось, що таке сталось у в'язниці? То, може, краще промовчати? Адже тримати у в'язниці під пильним наглядом двох братів і мовчати про третього — це спокійніше.

— Це дише припущення, — зауважив Хедлі після паузи, — Але я, якщо все це правда, скоро повірю в злих духів. Бачить Бог, Грімо дістав те, що заслужив. Одначе знайти його вбивцю — наш обов'язок. Якщо це вся історія…

— Звичайно, це ще не вся історія, навіть якщо все в ній правда, а це, до речі, найгірше. Ви згадали про злих духів. Мені здається, злішого духа, ніж Грімо, немає, але цей ікс, ця безтілесна людина, цей брат Анрі… — Він махнув палицею. — Чому? Чому П'єр Флей боїться його? Те, що Грімо міг боятися свого ворога — зрозуміло, але чому його боїться навіть спільник Флей? Чому боїться досвідчений ілюзіоніст, коли цей брат Анрі — божевільний або не такий хитрий, як диявол?..

— Ідіть додому, якщо хочете, — промовив Хедлі, сховавши записника й застебнувши піджак. — Ми тут усе закінчили. А я побалакаю з Флеєм. Хоч би хто був цей брат, а Флей його знає і неодмінно скаже. Я вам це обіцяю. Огляну й Дрейменову кімнату, але багато я від цього не чекаю. Флей — ключ до всієї загадки. І він виведе нас на вбивцю. Ходімо?

До наступного ранку вони ще не знали, що Флей на той час був уже мертвий. Його застрелили з того самого револьвера, що й Грімо. Хоча це й сталося на очах у свідків, убивцю вони не бачили, і слідів своїх ніг на снігу він не залишив.

11. Убивство-чаклунство

Наступного ранку, о дев'ятій годині, доктор Фелл застав своїх гостей у дрімоті. Ремпол уночі спав дуже мало. Коли вони з Феллом повернулися додому, було вже пів на другу ночі, але Дороті бажала знати всі подробиці, а Ремпол був зовсім не від того, щоб ними поділитися. Вони запаслися сигаретами та пивом і пішли до своєї кімнати; там Дороті, мов Шерлок Холмс, поскидала на підлогу подушки з канапи, всілася на них і з мудрим виразом на обличчі, тримаючи в руках кухоль пива, слухала, а її чоловік ходив по кімнаті й розповідав. Її думка була тверда, але не зовсім зрозуміла. Вона задоволено слухала про мадам Дюмон і Дреймен», одначе виявляла глибоку антипатію до Розетти. Навіть коли Ремпол процитував їй висловлений Розеттою в дискусійному гуртку девіз, я яким обоє вони, до речі, були згодні, своєї думки про неї Дороті по змінила.

— Запам'ятай мої слова, — впевнено сказала вона, наставивши на нього сигарету, — ота блондинка з незвичайним обличчям у цій справі якось замішана. Вона нещира, хлопче. Б'юсь об заклад, з неї не вийшло б навіть доброї… е-е… куртизанки, якщо користуватися її термінами. Якби я ставилася до тебе так, як вона ставиться до Бойда Менгена, і ти не заткнув би мені рота шкарпеткою, то я б узагалі з тобою не розмовляла. Ти розумієш, що я маю на увазі?

— Не варто її осуджувати, — сказав Ремпол. — Крім того, що поганого вона зробила Менгенові? Наскільки мені відомо, нічого. Та й не думаєш же ти серйозно, що вона могла вбити свого батька, якби навіть і не була в тій кімнаті внизу?

— Звісно, що ні! Вона просто не могла б надягти того маскарадного костюма і ошукати мадам Дюмон, — погодилася Дороті, замислено дивлячись на чоловіка великими карими очима. — Мадам Дюмон і містер Дреймен, гадаю, теж не винні. А щодо Мілза… Мілз, здається, досить самовпевнений тип. Ти вважаєш, він каже правду?

— Так

— У мене геніальна ідея! — замислено промовила вона, підносячи до рота сигарету. — Тих двох, кого я найбільше підозрюю, на кого найлегше було б завести справу, ви не бачили. Це — Петтіс і Бернабі.

— Що?!

— Атож. Але Петтіс відпадає. Він дуже невисокого зросту, чи не так? Доктор Фелл з його ерудицією, гадаю, навіть сказав би — низького. Я оце пригадала одну історію. Не пам'ятаю вже, де її прочитала, але вона в тій чи тій формі зустрічається в кількох середньовічних оповідях. Пам'ятаєш? Високий рицар у латах і заборолі приїжджає на турнір і всіх підряд перемагає. Тоді проти нього виступає наймогутніший з рицарів, зненацька б'є його просто в забороло й збиває з голови шолом. І тоді виявляється, що це — молодий вродливий юнак, зріст якого для панцира надто малий…

— Люба, — глянувши на неї, з почуттям власної гідності сказав Ремпол, — це нісенітниця. Це найбезглуздіша ідея, яка… Ти серйозно вважаєш, що Петтіс міг мати фальшиву голову й накладні плечі?

— Ти надто обережний, — наморщила носа Дороті. — Як на мене, ця думка заслуговує на увагу. Підтвердження? Гаразд. Хіба Мілз не говорить про блискучу голову й про те, що вона була ніби зроблена з пап'є-маше? Що ти на це скажеш?

— Скажу, що це жах. А практичнішої думки в тебе немає?

— Є, — відказала Дороті, але цього разу, правда, уже з меншим запалом. — Хоч це майже неможливо. Чому вбивця прагнув не залишати слідів своїх ніг? Ви всі дошукуєтесь якихось страшних і складних причин. І воднораз сходитеся на думці, що вбивця просто вирішив пожартувати з поліцією. Дурниці, любий! Що можна подумати про те, чому вбивця прагнув не залишати слідів? Чому? Бо вони в нього такі виразні, що одразу виказали б його. Отже, він має якусь ваду, або щось інше, що вказало б на нього, якби він залишив сліди ніг…

— А…

— А ти згадав, що в того Бернабі скалічена нога…

Перед світанком Ремпол нарешті заснув. Йому снилися сни, в яких Бернабі зі скаліченою ногою здавався ще лиховіснішим, ніж той, у кого була фальшива голова…

Коли цього недільного ранку близько дев'ятої години доктор Фелл постукав у двері, Ремпол зіскочив з ліжка, поголився, квапливо одягся й, спотикаючись, рушив мовчазним будинком. Для доктора Фелла було ще рано, і Ремпол подумав, що за ніч з'явилися свіжі новини. В коридорах було холодно. Навіть велика бібліотека, де в каміні палав вогонь, мала такий вигляд, який буває в кімнаті, коли люди, підхопившись на світанку, збираються, щоб устигнути на поїзд. Сніданок на трьох стояв накритий в еркері, звідки було видно ряд будинків з пласкими дахами. День був сірий. Небо заволокли снігові хмари.

Доктор Фелл, уже вдягнений, сидів біля столу, підперши голову руками, й читав газету.

— Брат Анрі, — буркнув він і ляснув долонею по газеті. — Атож. Знову він. Щойно подзвонив Хедлі й розповів подробиці. Він буде тут з хвилини на хвилину. Ось почитайте для початку. Коли вчора ввечері нам здавалося, що перед нами важка проблема… Подивіться сюди! Я, як і Дреймен, не можу повірити. Це нове вбивство витіснило вбивство Грімо з першої сторінки. Добре, що газетярі не вловили зв'язку між цими двома вбивствами, а може, цього не сталося завдяки Хедлі.

Ремпол, поки йому подали каву, перебіг очима заголовки. Один з них, яким автор, мабуть, дуже пишався, був: «Чаклун убиває чаклуна». Були ще: «Загадка вулиці Каліостро», «Друга куля — для тебе!»

— Вулиця Каліостро? — запитав Ремпол. — Де в біса ця вулиця? Здається, я чув такі дивні назви, але цієї…

— Звичайно, ви не могли про неї чути, — зауважив доктор Фелл. — Це одна з тих вуличок, що загубилися в центрі Лондона. На неї можна натрапити лише випадково, коли схочеш скоротити відстань. Так чи так, а від будинку Грімо до вулиці Каліостро пішки йти не більше трьох хвилин. Це глухий завулок, що проходить паралельно до Гілфорд-стріт на протилежному боці Рассел-сквер і являє собою продовження Лембз-Кондуїт-стріт. Наскільки я пам'ятаю, там багато крамничок ремісників та будинків з умебльованими кімнатами. Брат Анрі вбив Грімо, пішов на Каліостро-стріт, повештався трохи й довершив справу.

Ремпол почав читати газетну хроніку:

— А що сказав полісмен, якого Хедлі послав знайти П'єра Флея? — запитав Ремпол. — Він його впізнав?

— Упізнав, — буркнув доктор Фелл. — Але поки він туди дістався, все було закінчено. Він зустрівся з Візерсом, коли той ще опитував жителів вулиці. Тоді ж таки чоловік, якого Хедлі послав до мюзик-холу, зателефонував і повідомив, що Флея там немає. Флей спокійно заявив директорові мюзик-холу, що не мас наміру виступати цього вечора й, додавши щось незрозуміле, пішов… До моргу, щоб упізнати Флея, запросили господаря його квартири з Каліостро-стріт, а для певності попросили, щоб прийшов хтось із мюзик-холу. Добровільно погодився прийти ірландець з італійським прізвищем, який того вечора також не міг виступити через травму… Гм… Отак… Отже, то був Флей. Він мертвий, і ми у з біса прикрому становищі.

— І все, що тут написано, — правда?! — вигукнув Ремпол.

Йому відповів Хедлі. Рішуче подзвонивши, він увійшов із своїм чемоданчиком, якого тримав, мов томагавк. Навіть не доторкнувшись до яєчні з беконом, він поставив ноги ближче до вогню й похмуро заговорив:

— Цілковита правда. Я дозволив газетам висвітлювати все, як є, щоб мати змогу звернутися по радіо до людей, які знали П'єра Флея або… Його брата Анрі. О Господи, Фелле, я збожеволію! Це ім'я засіло у мене в голові, і я ніяк не можу його позбутись. Я помітив за собою, що говорю про брата Анрі так, немовби це — його справжнє ім'я, і навіть уявляю, який він із себе. А втім, незабаром ми знатимемо його справжнє ім'я. Я зателеграфував до Бухареста. Брат Анрі! Брат Анрі!.. Ми вже були натрапили на його слід і знову втратили. Брат…

— Бога ради, заспокойтеся, — озвався доктор Фелл, нервово пахкаючи люлькою. — Не закипайте. Зараз це ні до чого. За ніч ви, мабуть, зібрали багату інформацію? Тепер сядьте, потіште шлунок, а потім, гм… подбаємо про душу.

Хедлі запевнив, що їсти не хоче, але коли він, ум'явши дві порції, випив кілька чашечок кави та закурив сигару, настрій у нього трохи поліпшився.

— Ну ось, а тепер почнімо, — сказав він рішуче, дістаючи із свого чемоданчика папери. — Розгляньмо це газетне повідомлення рядок за рядком, а заразом і те, що між рядками. Гм… По-перше, щодо Блеквіна й Шорта. Ці двоє заслуговують на довір'я, а крім того, жоден із них, безперечно, не може бути братом Анрі. Ми зателефонували до Бірмінгема й дізналися, що обидва — добре відомі, заможні жителі того міста й бути свідками в цій справі не відмовляться. Констебль Візерс — теж цілком надійна людина. Коли вже вони всі кажуть, що нікого не бачили, то це справді так. Якщо тільки їх самих не ошукано.

— Ошукано? Як?

— Не знаю, — похитавши головою, відказав Хедлі. — Знаю тільки, що це могло бути. Я побіжно оглянув вулицю, хоч до помешкання Флея і не дійшов. Це, звісно, не площа Піккаділлі, але й там не так темно, щоб нормальна людина з її п'ятьма чуттями помилилася в тому, що бачить. Примара? Не знаю. Щодо слідів ніг, то я, якщо Візерс присягається, нібито їх не було, йому вірю. Отак воно.

Доктор Фелл гмукнув, а Хедлі повів далі:

— Щодо зброї. Флея вбито пострілом з кольта тридцять восьмого калібру. Грімо теж. Брат… убивця мав лише два патрони, і з обома йому пощастило. Бачте, сучасний револьвер викидає гільзи, як і автомат. Але той револьвер дуже старий, і з'ясувати, кому він належав, немає ніякої надії. Він у прекрасному стані, пробиває сучасні бронежилети. Хтось зберігав його багато років.

— Той Анрі нічого не забув, Гаррі. Ну, а куди Флей ішов, ви дізнались.

— Так. Він ішов до Анрі…

— Ви хочете сказати, що маєте якусь зачіпку? — широко розплющив очі доктор Фелл.

— Це єдине, що ми маємо, — задоволено відповів Хедлі. — І якщо ця зачіпка протягом кількох годин не дасть ніяких наслідків, то я з'їм свого чемоданчика. Пам'ятаєте, я казав по телефону, що Флей відмовився виступати й пішов минулого вечора з театру? Отож. Мій полісмен у цивільному розмовляв з театральним адміністратором Айзекстайном та акробатом О'Рорком. Цей другий був із Флеєм у ближчих взаєминах, ніж решта. Він приїжджав і до моргу.

Суботнього вечора на Лаймхауз-уей, певна річ, завжди панує пожвавлення. У театрі від першої години дня до одинадцятої ночі йдуть без перерви різноманітні сценки вар'єте, естради й таке інше. А особливо людно ввечері. Перший свій виступ Флей мав розпочати о восьмій п'ятнадцять. Приблизно за п'ять хвилин до цього О'Рорк, який пошкодив руку й виступати не міг, спустився до підвалу викурити сигарету. Там у них вугільна топка водяного опалення. Сомерс занотував розповідь О'Рорка, і той її підписав. Ось вона:

Хедлі склав аркуша й поклав його у свій чемоданчик.

— Атож, він був непоганим артистом, — промовив доктор Фелл, запалюючи люльку. — Шкода, що братові Анрі довелося… А що було потім?

— Допоможе це нам знайти брата Анрі чи ні, але знайти його тимчасову схованку на Каліостро-стріт ми повинні. — вголос міркував Хедлі. — Постає запитання: куди йшов Флей? Він мешкав у будинку 2–6 на початку Каліостро-стріт, пройшов трохи більше, ніж половину вулиці, й був убитий посеред бруківки, між будинками номер вісімнадцять праворуч і номер двадцять один ліворуч. Я послав Сомерса, щоб він, починаючи з цих номерів і далі, перевернув догори ногами кожен будинок і з'ясував, чи не виявиться там нового, чи підозрілого, чи якогось іншого незвичайного мешканця. Там багато жінок, хазяйок умебльованих кімнат тощо, але це не має значення.

Доктор Фелл, сидячи у великому глибокому кріслі, покуйовдив свій чуб.

— Так. Але я не став би приділяти увагу лише одному кінцю вулиці, — мовив він. — А що як Флей тоді від когось утікав?

— Утікав у глухий кут? — вихопилося в Хедлі.

— Все це не так! — вигукнув доктор Фелл, випроставшись у кріслі. — Ця уявна простота може звести з розуму. Фокус у чотирьох стінах. Потім вулиця. По снігу йде чоловік. Зойк. Якісь слова. Постріл. Свідки обертаються, а вбивці немає. Де він? Може, револьвер пролетів у повітрі, вистрілив Флеєві в спину й відлетів убік?

— Нісенітниця!

— Знаю, що нісенітниця. І все ж таки я запитую, — кивнув головою доктор Фелл. Скинувши з носа окуляри, він затулив очі долонями. — Я запитую: яке відношення все це може мати до Рассел-сквер? Якщо взяти до уваги те, що там усі під підозрою, то чи не можемо ми з декого підозру зняти? Навіть коли в будинку Грімо нам хтось і казав неправду, ніхто з них кольта на середину Каліостро-стріт не кидав.

— Я забув сказати, — саркастично посміхнувся старший інспектор, — що з одного-двох підозру можна було б зняти, якби вбивство на Каліостро-стріт сталося трохи пізніше чи навіть раніше. Флея вбито о десятій двадцять п'ять. Іншими словами, через п'ятнадцять хвилин після Грімо. Брат Анрі передбачив, що ми, як тільки здійметься тривога, пошлемо когось знайти Флея, і він або хтось інший завдяки своєму фокусові із зникненням випередив нас.

— Або хтось інший? — перепитав доктор Фелл. — Цікаво, чому хтось інший?

— Саме це я й хочу з'ясувати, — промовив Хедлі. — П'ятнадцять хвилин після вбивства Грімо! Я вивчаю нові нюанси злочину, Фелле. Якщо бажаєш учинити кілька хитро спланованих убивств, то не конче вчиняти одне, а потім чекати драматичного моменту, щоб учинити друге. Друге вбивство треба вчиняти відразу після першого, поки ніхто, в тім числі й поліція, не може згадати, де, хто й коли був у певний час. Ми можемо це зробити?

— Ну, — буркнув доктор Фелл, щоб не казати, що особисто він зробити цього не може. — Згадати не важко. Спробуймо. Ми прибули до будинку Грімо… Коли?

— Якраз коли Менген вискочив із вікна, тобто не пізніше, ніж через дві хвилини після пострілу. Скажімо, о десятій двадцять. — Хедлі зробив короткий запис на аркуші паперу. — Ми побігли нагору, побачили, що двері замкнені, знайшли плоскогубці й відчинили двері. Минуло, скажімо, ще три хвилини.

— Це не замало? — втрутився Ремпол. — Мені здається, ми метушилися довше.

— Так здається досить часто. Я й сам так думав, коли вів справу «Кінгстонська різня». Пам'ятаєте, Фелле? Тоді один з біса кмітливий убивця посилався на своє алібі, розраховуючи на те, що свідки завжди називають більший проміжок часу. Це тому, що ми лічимо хвилинами, а не секундами. Спробуйте самі. Покладіть на стіл годинника, заплющте очі, а тоді розплющте їх, коли вирішите, що збігла хвилина. Ви побачите, що зробили це на тридцять секунд раніше. Отже, візьмемо три хвилини. — Хедлі насупився. — Менген зателефонував, і незабаром прибула санітарна машина. Ви пам'ятаєте адресу приватної лікарні, Фелле?

— Ні. Залишаю ці подробиці вам, — з гідністю промовив доктор Фелл. — Пригадую лише, хтось сказав, що лікарня відразу за рогом. Гм…

— На Гілфорд-стріт, поруч із дитячою лікарнею, — додав Хедлі. — Тильним боком вона виходить на Каліостро-стріт, так що задні двори, мабуть… Ну, скажімо, п'ять хвилин вистачить для того, щоб машина доїхала до Рассел-сквер. Отже, маємо десяту двадцять. Залишається п'ять хвилин до другого вбивства, і минуло п'ять, чи десять, чи п'ятнадцять таких самих важливих хвилин, відколи Розетта Грімо поїхала в санітарній машині, що забрала батька. Протягом цих хвилин удома Розетти не було. Менген лишався внизу сам. На моє прохання він зробив кілька телефонних дзвінків і не піднімався нагору, поки не повернулася Розетта. Жодного з цих двох я не підозрюю. Дреймен? Дреймена піхто не бачив — як задовго до вбивства, так і після нього. Залишаються Мілз і мадам Дюмон. Гм… Мілз розмовляв з нами принаймні до десятої тридцяти, а згодом до нього приєдналася й мадам Дюмон. Якийсь час обоє вони були з нами.

— Отже, — замислено всміхнувся доктор Фелл, — ми знаємо напевне, що на цей час зроблено нами — і не більше. Знято підозру з тих, хто — ми в цьому певні — не винен. Перед цією складною справою я скидаю капелюха, Хедлі. Між іншим, учорашній обшук Дрейменової кімнати щось дав? Кров на піджаку перевіряли?

— Кров виявилася справді людською, але в Дрейменовій кімнаті нічого підозрілого не знайшли. Правда, натрапили на кілька картонних масок, але всі вони дуже розмальовані, з вусами й витріщеними очима. Такі маски приваблюють дітей. І, між іншим, жодної тілесного кольору. Знайшли багато речей для аматорських дитячих вистав, старі бенгальські вогні, іграшковий театр і таке інше.

— Дешеве й показне, — жартома докинув доктор Фелл, ніби згадуючи про щось приємне. — Чудової пори дитинства, на жаль, не повернеш. О іграшковий театр!.. У мої невинні дитячі роки, Хедлі, коли я тільки почав прокладати свій шлях до слави… У моїх батьків цей термін, між іншим, міг би викликати гостру дискусію… Так ось, я кажу, що в дитячі роки я мав власний іграшковий театр. У нього було шістнадцять сцен, які змінювали одна одну. Дивно, чому в молоді роки уява так поспішав до заключної сцени? Чому?

— Що з вами? — здивовано запитав Хедлі. — Звідки така сентиментальність?

— У мене виникла ідея, — промовив доктор Фелл і, примруживши очі, подивився на Хедлі. — І яка ідея!.. А що з Дрейманом? Ви збираєтесь його заарештувати?

— Ні. По-перше, я не бачу, як би він міг це зробити, та й доказів теж немає ніяких. А по-друге…

— Ви не вірите, що він винен?

— Я цього не кажу, — з властивою йому обережністю провадив Хедлі, — але, гадаю, на нього підозра падав більше, ніж на решту. У кожному разі ми повинні йти далі! Для початку закінчити з Каліостро-стріт, потім з деким поговорити. Нарешті…

Біля входу задзвонив дзвінок, і сонна служниця пішла відчиняти.

— Прийшов якийсь джентльмен, сер, — повідомила вона згодом, зазирнувши до кімнати. — Каже, що хоче вас бачити. Він назвав себе Ентоні Петтіс, сер.

12. Картина

Доктор Фелл, усміхаючись, щось бурмочучи й розсипаючи з люльки, мов із вулкана, попіл, підвівся й так щиро привітав прибулого, що той, здавалося, одразу відчув себе цілком спокійно.

— Прошу вибачити мене за такий ранній візит, джентльмени, — сказав містер Петтіс, легенько вклонившись. — Але не прийти і не скинути з плечей цей тягар я не міг. Знаю, що ви… е-е… шукали мене вчора ввечері. Мушу зізнатися, через це я провів тривожну ніч. — Він усміхнувся. — За своє життя я скоїв тільки один злочин: забув якось поновити ліцензію на собаку. І коли я виходив з ним на вулицю, мені здавалося, що кожен зустрічний полісмен у Лондоні дивиться на мене підозріливо. Я починав нервувати й озиратися. Тож і тепер я подумав: для мене ж буде краще, коли я сам знайду вас. Цю адресу мені дали в Скотленд-Ярді.

Доктор Фелл так люб'язно взяв у гостя пальто й запросив його сідати, що той був майже зворушений.

Містер Петтіс був маленький чоловік із лискучою лисиною і напрочуд густим сильним голосом. Він мав нерпове кістляве обличчя, опуклі розумні очі, смішливий рот і квадратне роздвоєне підборіддя. Петтіс усміхнувся, сів на стілець, стис руки, нахиливсь уперед і, дивлячись у підлогу, заговорив:

— Те, що сталося з Грімо — справа погана. — Повагавшись, він повів далі. — Звичайно, я зроблю все, що можу, щоб допомогти вам. У таких випадках це — казати правду. Е-е… ви хочете, щоб я сів обличчям до світла? — знов усміхнувшись, запитав він. — Крім детективних романів, це мій перший досвід спілкування з поліцією.

— Дурниці, — відповів — також із усмішкою — доктор Фелл і відрекомендував йому присутніх. — Я мав бажання зустрітися з вами й дещо з'ясувати. Що питимете? Віскі? Бренді?

— Трохи зарано, — завагався Петтіс, — але, якщо ви наполягаєте, дякую. Я добре знаю вашу книжку про надприродне в англійській літературі, докторе Фелл. Ви — широковідома людина. Мені такого ніколи не досягти. І цс логічно. — Він замислився. — Атож, це логічно. Але я не зовсім згоден з вами — чи з доктором Джеймсом — що в оповіданні привид завжди має бути лихим…

— Завжди! І чим лихіший, тим краще! — гримнув доктор Фелл. — Мені не потрібні зітхання! Мені не потрібний солодкий шепіт про земний рай! Мені потрібна кров! — Він подивився на Петтіса таким поглядом, що той аж подумав: «Моя кров». — Гм… Я назву головні вимоги до таких оповідань, сер, — вів далі Фелл. — Привид має бути лихим, ніколи не повинен розмовляти, не повинен бути прозорим, не повинен довго залишатися на одному місці, а з'являтися лише на коротку мить, мов із-за рогу, ніколи не повинен з'являтися там, де багато світла, бути академічного чи релігійного походження, мати присмак монастирів чи латинських рукописів. В наші дні існує погана тенденція насміхатися над старовинними бібліотеками та античними руїнами й запевняти, що привиди можуть з'являтися в кондитерських крамничках чи в будках, де продають лимонад. Це називається користуватись сучасними критеріями. Хай так, але спробуйте скористатися тими сучасними критеріями в житті. В наші дні люди бояться руїн і цвинтарів — це всім відомо. Але поки хтось пронизливо, не заверещить і не зімліє, побачивши щось у будці — звичайно, крім самого напою, — можна сказати лише, що ця теорія — нісенітниця.

— Дехто сказав би, що нісенітниця — це розмови про привиди в старих руїнах, — зауважив Петтіс, звівши вгору одну брову. — Ви вірите, що в наші дні можуть з'явитися добрі оповідання про привиди?

— Звичайно, вірю, — відказав доктор Фелл. — Писати їх є кому, аби лиш писали! Річ у тому, що всі бояться терміну «мелодрама». І коли уникнути чи приховати мелодрами не вдається, пишуть, ставлячи все з ніг на голову. Тож ніхто в світі не може нічого второпати до пуття. Замість того щоб сказати відверто те, що люди бачать чи чують, вони намагаються передати свої враження. Страшне перестає бути страшним, якщо його можна розв'язати, мов алгебраїчну задачу. Погано, коли хтось, почувши жарт у суботу ввечері, раптом заходиться сміхом наступного ранку в церкві. Але ще гірше, коли хтось, прочитавши ввечері в суботу страшне оповідання про привиди, через два тижні раптом, ляснувши пальцями, починає розуміти, що злякався. Сер, я кажу…

— Годі вже, чуєте! — сердито прокашлявшись, гупнув кулаком по столу старший інспектор карного розшуку. — Зараз не до лекцій. Містер Петтіс має щось сказати. Отож… — Побачивши, що доктор Фелл, пахкаючи люлькою, усміхається, він уже спокійніше додав: — По суті, я й хочу поговорити саме про суботній вечір. Учорашній.

— І про привиди? — запитав Петтіс. Монолог доктора Фелла цілком його заспокоїв. — Про привида, що прийшов учора до бідолашного Грімо?

— Так. По-перше, для форми я мушу попросити вас розповісти, де ви були вчора ввечері. Особливо, скажімо, від дев'ятої тридцяти до десятої тридцяти.

— Ви хочете сказати, містере Хедлі, що я все ж таки під підозрою? — Петтіс поставив склянку, його обличчя прибрало стурбованого виразу.

— Привид назвався вашим ім'ям. Ви про це знаєте?

— Він назвався?.. О Боже, ні! — підхопившись, вигукнув Петтіс. — Він назвався моїм ім'ям? Він сказав, що він… е-е… це… Поясніть, що ви маєте на увазі?

Петтіс, із вигляду спокійний, пильно дивився на Хедлі, поки той пояснював. І все ж він хвилювався, бо час під часу смикав краватку, манжети й кілька разів ладен був перервати Хедлі.

— Тому, якщо ви спростуєте це й розповісте, що робили вчора ввечері… — Хедлі дістав свого записника.

— Учора мені ніхто нічого не сказав. Я був тут після того, як усе сталось, але ніхто мені про це не сказав, — стурбовано заговорив Петтіс. — Що я робив увечері? Був у театрі. В Королівському театрі.

— Звичайно, ви можете це довести?

— Не знаю, — насупився Петтіс. — Сподіваюся, що так. Можу розповісти вам про виставу, хоча й не вважаю, що цього досить. А, так! Гадаю, у мене зберігся квиток чи програмка. Але ви забажаєте знати, чи не зустрів я в театрі когось із знайомих? Ні. На жаль, ні, якщо тільки не знайдеться хтось такий, хто бачив мене. Я був сам. Бачте, у кожного з моїх небагатьох друзів є свої звички. Ми завжди знаємо напевне, куди хто йде, особливо суботнього вечора, і своїх звичаїв намагаємося не міняти. — В очах у нього спалахнув якийсь дивний вогник. — Це… це, сказати б, своєрідна богема.

— Убивцю таке зацікавило б, — проказав Хедлі. — І які ж у вас звичаї?

— Грімо щодня до одинадцятої працює… Пробачте, не можу звикнути до думки, що він уже мертвий… Після одинадцятої його можна було турбувати скільки завгодно. Він був сова. Бернабі щодня грає у своєму клубі в покер. Менген здебільшого проводить вечори з дочкою Грімо. Я йду до театру або в кіно, але не завжди. Я виняток.

— Розумію. А після театру? Коли ви звільнилися?

— Близько одинадцятої чи трохи пізніше. Я вирішив, що можна заїхати до Грімо й випити з тім, але… Ну, ви ж знаєте. Коли Мілз сказав мені, я захотів побачити вас чи того, хто тут був із поліції, але на мене ніхто не звертав уваги. — У голосі Петтіса почулися невдоволені нотки. — Тоді я пішов до лікарні дізнатись, як почуває себе Грімо. Та коли я туди прийшов, він уже помер. Розумію, містере Хедлі, це звучить не дуже переконливо, але присягаюся вам…

— Чому ви хотіли мене побачити?

— Я був у таверні, коли той Флей погрожував Грімо, отже, гадав, що можу чимось допомогти. Звичайно, вчора я був певний, що його вбив Флей, але сьогодні вранці прочитав у газетах…

— Одну хвилинку! До цього ми ще повернемося. Ми знаємо: хоч би хто видавав себе за вас, він скористався вашою манерою звертатися й таке інше. Правду я кажу?.. Гаразд. У такому разі, кого з вашого кола знайомих чи поза ним ви могли б запідозрити? Хто, на ваш погляд, здатний це зробити?

— Чи бажав би це зробити? — різко додав Петтіс.

Сидячи рівно, так, щоб не зім'яти гострих, мов лезо, складок на штанях, він склав пучками пальці рук і замислено дивився у вікно. Його холодний розум напружено працював.

— Хай вам не здається, що я намагаюсь ухилитися від ваших запитань, містере Хедлі, — промовив він, раптом закашлявшись. — Як по правді, то ні на кого подумати я не можу. Але мене це до деякої міри й самого турбує, не кажучи вже про небезпеку. Якщо мої думки здадуться вам підступними чи безглуздими, то я хотів би познайомити з ними доктора Фелла. Припустімо, що я вбивця. — Петтіс насмішкувато глянув на Хедлі, який, почувши таке, випростався у кріслі. — Стривайте, я не вбивця, але припустімо, що це так. Я йду вбивати Грімо й надіваю для цього якусь незвичайну маску. Між іншим, я скоріше вчинив би вбивство, ніж надів би її. Гадаєте, я назвав би молодим людям своє справжнє прізвище? — Він помовчав. — Це перша думка й не дуже далекоглядна. Але досвідчений детектив сказав би: «Хитрий убивця міг так зробити. Це найкращий спосіб увести в оману тих, хто дійде такого висновку. Убивця лише трохи змінив голос — так, щоб про це згадали опісля. Мовляв, Петтіс говорив так, щоб потім подумали, що то був не він». Вам таке не спадало на думку?

— О, звичайно, — широко усміхнувся доктор Фелл. — Це перше, що спало мені на думку.

— В такому разі ви повинні зрозуміти, що це мене цілковито виправдовує, — кивнув головою Петтіс. — Якби то був я, мені не потрібно було б трохи міняти голос. Почнімо з того, що в тих, хто його чув, не виникло б сумніву опісля, як мені було потрібно. Але мені конче треба було б зробити якусь обмовку, сказати щось не властиве для мене, що потім пригадалося б. Відвідувач цього не зробив. Він так досконало імітував мій голос, що це, здається, мене теж виправдовує. Хоч би яке міркування ви взяли до уваги, я можу довести, що не винен, — або тому, що я не дурень, або тому, що таки дурень.

— Ви обидва з одного тіста вліплені, — засміявся Хедлі, переводячи погляд з Петтіса на доктора Фелла. — Мені подобаються такі повороти. Але, виходячи з досвіду, скажу вам, містере Петтіс, що злочинець, який таке вчинить, опиниться в скрутному становищі. Поліція не стане розбиратися, дурень він чи ні, а візьме до уваги перше міркування, і його… повісять.

— Як повісили б мене, коли б мали докази? — запитав Петтіс.

— Цілком слушно.

— У всякому разі досить… е-е… відверто, — саркастично посміхнувся Петтіс, помітно здригнувшись. — Е-е… розповідати далі? Ви вибили грунт з-під моїх ніг.

— Звичайно, розповідайте, — люб'язно дозволив старший інспектор. — Думки розумної людини поліцію теж цікавлять. Що ви ще припускаєте?

Обміркована ця була шпилька чи ні, але вона мала наслідок, якого ніхто не чекав. Петтіс усміхнувся, погляд його вробився бездумним, а обличчя ще кістлявішим.

— Так, гадаю, можуть цікавити, — погодився він. — Навіть ті, які могли б виникнути й у нас. Дозвольте навести один приклад. Ви чи хтось інший дав інформацію про вбивство Грімо у всі ранкові газети. Ви розповіли, який обережний був убивця і як завжди його фокусу зі зникненням сніг залишився незайманим. Він був певен, що ввечері піде сніг, відповідно до цього склав план і, наражаючи себе на ризик, чекав, поки сніг перестане, щоб здійснити свій план. У кожному разі він був певен, що сніг ітиме, чи не так?

— Так, щось схоже на це я казав. То й що?

— А те, — спокійно вів далі Петтіс, — що нічого такого він зробити не міг. Вам би слід було пам'ятати, що згідно з прогнозом погоди сніг учора не передбачався взагалі.

— О чорт! — вигукнув доктор Фелл, гупнувши кулаком по столу, і зиркнув на Петтіса. — Добра робота! А я про таке й не подумав, Хедлі. Це цілком міняє справу. Це…

— Звичайно, ви можете заперечити, — розслабившись, промовив Петтіс і дістав портсигар. — Ви можете сказати: коли згідно з прогнозом снігу не передбачається, тоді він неодмінно піде. В такому разі ви були б тим, хто підновить хитрість на вістря комедії. Я так далеко зайти не можу. Гадаю, над прогнозом погоди, як і над телефонною службою, часто глузують несправедливо. Цей приклад, може, й недоречний, але дарма. Ви мені не вірите? Подивіться вчорашні вечірні газети й переконайтеся самі.

Хедлі вилаявся, а потім, усміхнувшись, сказав:

— Пробачте, я не хотів вас образити. Здається, це таки міняє справу. Якщо злочинець мав намір учинити злочин залежно від того, йтиме сніг чи ні, то прогноз погоди він мусив якось ураховувати. Дарма, до цього ми ще повернемося, — додав він, тарабанячи пальцями по столу. — А зараз мене дуже цікавлять ваші міркування з цього приводу.

— Боюся, що це все. Кримінологія — справа більше Бернабі, ніж моя. Я тільки подумав, чи мав би я бути в калошах. — Петтіс кинув глузливий погляд на свій одяг. — Звичка… А щодо того, хто підробив мій голос, то навіщо намагатися підробляти мій голос? Запевняю вас, я старий дивак і на роль Немезіди[15] не підходжу. Я єдиний, хто не мав по суботах постійного захоплення, і тому виходить, що можу мати алібі. Хто це міг бути? Будь-який добрий імітатор, який знав про мою звичку звертатися до наших молодих людей.

— А як щодо товариства з таверни «Уорвік»? Крім тих, кого ми знаємо, там був іще хтось?

— О так. Там було двоє непостійних відвідувачів. Але жодного з них я запідозрити не можу. Старий Морнінгтон працює в музеї понад п'ятдесят років. Його голос, надтріснутий тенор, для імітації мого не годиться. Був ще Свейл, але вчора ввечері він, здається, виступав по радіо — розповідав про життя мурашки чи щось таке, отже, має алібі…

— О котрій годині він виступав?

— О дев'ятій сорок п'ять чи десь так, але присягнутися напевно не можу. Крім того, жоден із них ніколи не був у будинку Грімо… Щодо випадкових відвідувачів? Можливо, дехто, сидячи в глибині кімнати, міг щось почути, але до розмови ніхто не втручався. Гадаю, це найкраща ниточка, хай навіть і дуже тонка. — Петтіс узяв сигарету й, клацнувши, закрив портсигар. — Найближчими друзями Грімо були я та Бернабі. Я цього злочину не скоїв, Бернабі грав у карти.

— Ви певні, що Бернабі грав у карти? — глянув на нього Хедлі.

— Ні, не певен, — щиро признався Петтіс, — але гадаю, що грав. Бернабі не дурний. Треба бути йолопом, щоб скоїти вбивство того вечора, коли твою відсутність десь помітять.

Ці слова справили на старшого інспектора, мабуть, більше враження, ніж усе, що сказав Петтіс доти. Сердито хмурячись, Хедлі тарабанив пальцями по столу. Доктор Фелл заглибився в свої думки. Петтіс переводив допитливий погляд з одного на другого.

— Чи я дав вам поживу для роздумів, джентльмени? — порушив він мовчанку.

— Так-так, — пожвавішав Хедлі. — Ще одно запитання. Ви знаєте, що Бернабі намалював картину і доктор Грімо купив її, щоб захистити себе?

— Захистити себе? Як? Від чого?

— Ми про це не знаємо. Я сподіваюся, що ви це поясните, — кинув на нього гострий погляд Хедлі. — У сім'ї Грімо, здається, люблять говорити загадками. До речі, вам щось відомо про його сім'ю?

— Ну… — Петтіс був видимо здивований. — Розетта — чарівна дівчина, хоч я й не сказав би, що вона схильна говорити загадками. Зовсім навпаки. Як на мій погляд, вона надто сучасна. — Він наморщив лоба. — Дружини Грімо я не знав, вона померла кілька років тому. Але я не бачу…

— А якої ви думки про Дреймена?

— Серед усіх моїх знайомих старий Губерт Дреймен — останній, кого можна запідозрити. Він такий відвертий, що дехто вбачає в цьому приховану диявольську хитрість. Пробачте, а з ним розмовляли? Якщо розмовляли, то в мене все.

— Тоді повернімося до Бернабі. Ви знаєте, що спонукало його намалювати ту картину, коли він її намалював чи взагалі щось про неї?

— Гадаю, він намалював її рік чи два тому. Пам'ятаю, це було найбільше полотно в його майстерні. Якось я користувався ним як ширмою чи перегородкою. Якось я напитав його, що на ній зображено. Він відповів: «Уявний пейзаж, якого я ніколи не бачив». Картина називалася по-французькому: «Dans L'ombre des Montagnes du Sel»[16] чи якось так. Петтіс поростав постукувати неприпаленою сигаретою по портсигару й, трохи подумавши, додав: — Пригадую, одного разу Бернабі сказав: «Вам подобається картина? На Грімо вона справила надзвичайно неприємне враження».

— Чому?

— Я не звернув на його слова особливої уваги, сприйняв їх як жарт чи хвастощі. Бернабі говорив сміючись, а жартувати він любить. Картина так довго збирала пилюку в майстерні, що я аж здивувався, коли у п'ятницю вранці туди з'явився Грімо й купив її.

— Ви були там? — рвучко нахилившись уперед, запитав Хедлі.

— В майстерні? Так. Я вже не пригадую, чого зайшов туди вранці… А згодом з'явився й Грімо.

— Засмучений?

— Так. Хоча н-ні… Скоріше схвильований, — поправився Петтіс, непомітно спостерігаючи за Хедлі. — Прийшовши, Грімо скоромовкою звернувся до художника: «Бернабі, де ваша картина з Соляними горами? Я хочу її купити. Назвіть ціну».

Здивований Бернабі показав на картину й відповів: «Картина ваша. Якщо вона вам потрібна, забирайте її». — «Ні, — відказав Грімо, — я хочу її купити». Тоді Бернабі назвав сміховинно низьку ціну — десять шилінгів, — і Грімо, урочисто діставши чекову книжку, написав чек на вказану суму. Він пояснив, що в його кабінеті є місце, куди картина якраз підійде. Я найняв йому візника, щоб відвезти картину…

— Картина була загорнута? — раптом втрутився доктор Фелл так різко, що Петтіс аж підскочив. З усього, що сказав Петтіс, це зацікавило Фелла, здавалося, найбільше. Чекаючи відповіді, він стис руками палицю й нахилився вперед.

— Дивно, чому ви про це запитуєте, — промовив Петтіс. — Я саме хотів про це сказати. Грімо через ту обгортку… дуже нервувався. Він попросив паперу, а Бернабі відповів: «Як ви гадаєте, де я візьму такий великий аркуш паперу? Чого вам соромитися? Беріть її, як є». Але Грімо наполіг, щоб пішли й купили кілька ярдів жовтого рулонного паперу. Бернабі був цим дуже невдоволений.

— Ви знаєте, Грімо з картиною поїхав просто додому?

— Ні. Спочатку він, здається, збирався оправити її в раму, але я не певен.

Доктор Фелл щось буркнув, відкинувся назад і більше ні про що не запитував. Хедлі поставив ще кілька запитань, але Ремпол бачив, що нічого важливого для себе він у відповідь не почув. Петтіс говорив обережно, але, як він сказав, приховувати йому було нічого. У сім'ї Грімо, як і серед його найближчого оточення, крім неприязні між Менгеном та Бернабі, ніякої ворожнечі не було. Бернабі, майже на тридцять років старший від Розетти Грімо, симпатизував дівчині. Доктор Грімо нічого не мав проти. Воднораз Петтіс бачив, що й проти Менгена він теж нічого не мав.

— Гадаю, ви розумієте, джентльмени, — промовив Петтіс, коли Біг Бен[17] вибив десяту, — що все це має другорядне значення. Запідозрити когось із нашого кола в злочині важко. Про фінансові справи Грімо я теж вам багато сказати не можу. Гадаю, він був досить заможний. Я знаю його адвокатів Теннанта й Вільямса. Між іншим, ви не поснідаєте зі мною цієї сумної неділі? Я вже п'ятнадцять років мешкаю на протилежному боці Рассел-сквер, у готелі «Імперіал». Ви провадите розслідування по сусідству, і вам буде зручно. Крім того, — він усміхнувся, — якщо доктор Фелл забажає продовжити дискусію про привиди…

Не встиг Хедлі відмовитись, як доктор Фелл дав згоду, і Петтіс вийшов із кімнати значно веселіший, ніж прийшов. Коли за ним зачинилися двері, вони перезирнулись.

— Ну? — мовив Хедлі. — Мені здалося, що він досить відвертий. Звичайно, ми все перевіримо. Дуже важливо знати, чому хтось скоїв злочин саме того вечора, коли відсутність Петтіса буде неодмінно помічено. З Бернабі ми поговоримо, але не схоже, що це діло його рук. Причина тут…

— І згідно з прогнозом погоди снігу не передбачалося, — сказав доктор Фелл. — Все летить шкереберть, Хедлі. Не розумію… Каліостро-стріт… Їдьмо на Каліостро-стріт! Куди завгодно, аби лиш не сидіти в цій темряві.

Пахкаючи люлькою й важко ступаючи, доктор Фелл рушив по своє пальто й капелюх.

13. Таємна квартира

Сірого зимового ранку в неділю вулиці Лондона були безлюдні. Каліостро-стріт, на яку звернула машина Хедлі, здавалося, не прокинеться взагалі. Як і казав доктор Фелл, на ній було багато всіляких крамничок та будинків з умебльованими кімнатами. Каліостро-стріт пролягала паралельно Лемз-Кондуїт-стріт — вузькій і довгій торговій вулиці, що тяглася на північ, до тихої Гілфорд-стріт зі схожими на казарми будинками, а на південь — до Теобальдо-роуд, жвавої транспортної артерії. В кінці Гілфорд-стріт, на її західному боці, між крамницями канцелярських товарів та різника, ховається вхід на Каліостро-стріт. Він нагадує початок вузького провулку, і коли б не табличка з назвою вулиці, то його можна було б і не помітити. Далі за цими будинками вулиця раптом ширшає і через двісті ярдів упирається в цегляну стіну.

Сховані в нетрях Лондона тихі вулички та ряди будинків завжди викликали у Ремпола відчуття чогось нереального, так, ніби, вийшовши з дверей власного будинку, помічаєш, що вся вулиця незбагненно змінилась і з вікон будинків, доти ніколи не бачених, усміхаються незнайомі тобі люди. І ось перед ним, доктором Феллом, та інспектором Хедлі лежала Каліостро-стріт. Уже на її початку з обох боків було по кілька крамничок. Віконниці та залізні ажурні грати на вікнах крамничок кидали виклик покупцям, як ото фортеця кидає виклик нападникам. Вікна були не однаково чисті — від яскраво-блискучих у крамниці ювеліра, найдальшої праворуч, до темно-сірих у найближчій тютюновій крамниці, теж праворуч. Крім крамничок, перед очима постали два ряди одноманітних, зведених із червоної цегли триповерхових будинків з пофарбованими в білий або жовтий колір віконними рамами. Фіранки на вікнах були запнуті, на декотрих із них, особливо на першому поверсі, виднілося веселе мереживо. Серед однаково потемнілих будинків вирізнявся один. Від залізної огорожі перед ним до вхідних дверей вели металеві поручні, а на дверях висіло багатонадійне оголошення про те, що в будинку здаються вмебльовані кімнати.

Проти важкого сірого неба над будинками чорніли димарі. Сніг на вулиці танув, утворюючи брудні плями. Дув поривчастий вітер; він гнав старі газети, шарпав їх і притискав до ліхтарного стовпа.

— Весело, — буркнув доктор Фелл, вайлувато простуючи вперед. — Негайно берімося до роботи, поки не привернули уваги людей. Покажіть мені, те місце, дз вбили Флея. А втім, стривайте. Де він жив?

— Над тютюновою крамницею, — показав Хедлі на будинок поруч. — Як я й казав вам, на самому початку вулиці. Підемо туди й подивимось, хоч Сомерс і запевняє, що там нічого немає. Давайте пройдемо вулицею, тримаючись приблизно посередині… — Він широкими кроками рушив уперед. — Підметені тротуари й помітні контури бруківки закінчуються кроків через сто п'ятдесят. Далі незайманий сніг, це ще кроків сто п'ятдесят. Отут.

Хедлі зупинився й повільно обернувсь.

— Півдороги, — сказав він. — Середина вулиці… Бачите, яка вона тут широка? Ідучи так, він був на відстані тридцяти кроків від будь-якого будинку обабіч вулиці. Якби він ішов тротуаром, ми могли б вибудувати якусь безглузду версію — скажімо, нібито хтось вистромив із вікна чи з проходу між будинками палицю з прикріпленим до неї револьвером чи…

— Дурниці!

— Звичайно, дурниці, але що ми ще можемо придумати? — запитав Хедлі з притиском і махнув своїм чемоданчиком. — Я знаю, що нічого такого не було. Але що було? Свідки теж нічого не бачили. А якби щось було, вони неодмінно побачили б. Ану, зупиніться. Стійте на місці й не обертайтеся. — Він пройшов трохи вперед, придивляючись до номерів на будинках, і звернув до тротуару праворуч. — Блеквін і Шорт були тут, коли почули крик. Ви йдете серединою вулиці, я — попереду тротуаром. Обертаюся… Так. Яка між нами відстань?

Ремпол відійшов убік, залишивши доктора Фелла самого посеред великого чотирикутника.

— Не дуже далеко були ті двоє, — зробив висновок доктор Фелл, збивши на потилицю свого крислатого капелюха. — Не більше як за тридцять кроків попереду. Хедлі, це навіть дивніше, ніж я гадав. Він стояв посеред снігової пустки. Почувши постріл, вони обернулися… Гм.

— Саме так. Далі, щодо освітлення. Ви стоїте на тому місці, де було вбито Флея. Бачите оту лампочку над дверима будинку номер вісімнадцять, праворуч від вас? А трохи ближче, теж праворуч, вітрину крамниці ювеліра?.. Гаразд. Вона була освітлена, не яскраво, але все ж… Тепер поясніть мені, чому двоє людей не певні, бачили вони з того місця, де я стою, когось біля Флея чи ні?

Відлуння його голосу покотилося по вулиці. Знову попала у вихор стара газета. Вітер, мов у тунелі, глухо ревів під ковпаками димарів. Поли чорного плаща в доктора Фелла метлялися, дикий танок танцювали його окуляри на шнурку.

— Крамниця ювеліра, — пильно вдивляючись уперед, проказав доктор Фелл. — Крамниця ювеліра! І в ній світло… В крамниці хтось був?

— Не було нікого. Візерс перевіряв. Світло падало з вітрини. Вікна й двері були заґратовані, як оце й тепер. Ніхто не міг ні увійти туди, ні вийти звідти. Крім того, це надто далеко від Флея.

Доктор Фелл покрутив головою й повільно пішов оглянути заґратовану вітрину. У ній на оксамитових ложах були виставлені дешеві каблучки, годинники, багато свічників, а посередині виднівся великий круглий німецький годинник із циферблатом-обличчям, на якому рухалися сюди-туди великі очі. Складалося неприємне враження, ніби вони зумисне поглядали саме на те місце, де було вбито людину. Через це ще неприємніше враження справляла й сама Каліостро-стріт. Годинник якраз почав бити одинадцяту. Доктор Фелл повернувся на середину вулиці.

— Але ж Флея було вбито пострілом ззаду ліворуч, — розмірковував уголос доктор Фелл. — А це правий бік вулиці. Якщо ми стверджуємо — а ми мусимо це стверджувати, — що нападник підступив зліва чи, зрештою, зліва наблизився летючий револьвер… Не знаю! Навіть якщо припустити, що вбивця йшов по снігу, не залишаючи слідів, то чи можемо ми нарешті визначити, звідки він вийшов?

— Він вийшов звідси, — почувся раптом голос.

Здавалося, порив вітру приніс ці слова звідкись із далечіні. Протягом якоїсь секунди Ремпол пережив у цій напівтемряві глибше потрясіння, ніж коли розслідували справу, пов'язану з Четтергемською в'язницею. В його уяві постали летючі предмети й почувся голос невидимця — так само, як двоє свідків почули голос безтілесного вбивці напередодні ввечері. Наступної миті йому перехопило подих. Тільки озирнувшись, він зрозумів, кому належить той голос. Із відчинених дверей будинку № 18 сходами спускався кремезний червонощокий молодий чоловік у насунутому на лоб капелюсі, що надавав йому лиховісного вигляду. Широко всміхаючись, він привітався з Хедлі.

— Він вийшов звідси, сер. Я Сомерс, сер. Пам'ятаєте, ви просили мене з'ясувати, куди йшов француз, коли його вбили, а також перевірити, чи котрійсь із господарок умебльованих кімнат не здався підозрілим хтось із пожильців? Ну, то я дізнався про такого пожильця, і зробити це було не важко. Він вийшов звідси. Пробачте, що я втрутився.

Хедлі, намагаючись приховати, що злякався, висловив задоволення, і його погляд зупинився на постаті чоловіка, що нерішуче стояв у дверях будинку.

— Ні, сер, це не той пожилець, — простежив за його поглядом Сомерс. — Це містер О'Рорк, артист із мюзик-холу, — той, що впізнав учора ввечері в трупарні француза. Сьогодні вранці він мені трохи допоміг.

О'Рорк вийшов з темряви й спустився сходами вниз. Важке пальто не могло приховати високої, міцної постаті й швидких, м'яких кроків людини, яка звикла до трапеції та високо напнутого троса. Говорив він привітно, легко, трохи відкинувшись усім тілом назад, як людина, що потребує простору. Смагляве обличчя та розкішні чорні вуса під гачкуватим носом робили його схожим на італійця. О'Рорк з видимим задоволенням курив велику вигнуту люльку, яку тримав у куточку рота. Називаючи себе, пін вбив назад вигадливого жовто-коричневого капелюха й примружив голубі блискучі очі. Це був той ірландець я італійським псевдонімом, що говорив, як американець, а насправді був за його ж словами, канадець.

— Моє прізвище О'Рорк, Джон Л. Селлівен О'Рорк… Моє друге ім'я? — він ударив кулаком по повітрю. — Я його не знаю. І мої батьки не знали, коли називали мене. «Л» — це все, що я знаю. Сподіваюся, ви нічого не маєте проти мого втручання. Бачте, я знав старого Луні… — Він помовчав, усміхнувся й крутнув вуса. — Я розумію, джентльмени, вас дивує моє туманне походження. Воно всіх дивує. Ще раз пробачте, що втручаюсь. Мені з біса жаль старого Луні, — засмучено промовив він.

— Дарма, дарма, — заспокоїв його Хедлі. — Дякую за допомогу. Так нам не доведеться шукати вас у театрі.

— У театрі я тепер не працюю. — О'Рорк вистромив із довгого рукава пальта ліву руку й показав забинтований зап'ясток. — Якби вчора ввечері я щось запідозрив, то пішов би за Луні. А тепер ось маємо!

— Якщо ви підете зі мною, — безцеремонно втрутився Сомерс, звертаючись до Хедлі, — то я покажу вам щось важливе й щось скажу. Хазяйка внизу одягається. Вона розповість вам про пожильця. Немає сумніву, він той, хто вам потрібен. Але спочатку я хотів би, щоб ви оглянули його кімнати.

— Що там, у його кімнатах?

— По-перше, сер, кров, — відказав Сомерс. — Крім того, якісь дивні вірьовки… — Він задоволено відзначив подумки, що Хедлі не лишився байдужим до його слів. — Вас ті вірьовки зацікавлять, решта речей тож. Той тип — злодій-зломщик. Судячи з його спорядження — великий хитрюга. Він поставив у дверях особливий замок, і міс Хейк, хазяйка будинку, увійти до його кімнат не могла. Але я скористався одним із моїх ключів. Нічого незаконного в цьому немає, сер. Пожилець зник, видимо, поспішаючи. Міс Хейк каже, що кімнати він найняв давненько, але відтоді був там раз чи двічі, не більше.

— Ходімо, — сказав Хедлі.

Сомерс причинив вхідні двері й повів усіх коридором нагору. Будинок був вузький. На кожному поверсі було по одній умебльованій квартирі, і вона займала цілий поверх від фасаду до задньої стіни. Двері на верхньому поверсі, поруч із драбиною, що вела на дах, стояли відчинені. Над замковою щілиною у дверях виблискував ще один замок. Сомерс провів їх до напівтемного коридора з трьома дверима.

— Спочатку сюди, сер, — промовив він, показуючи на перші двері ліворуч. — Тут ванна. Мені довелося опустити в електролічильник шилінг, щоб мати світло. — Він натис вимикач.

Стіни брудної ванної кімнати були обклеєні глянсуватою, під кахлі, шпалерою, підлога вкрита вичовганим ліворуч лінолеумом. Вони побачили стару газову колонку з іржавим баком для води, криве дзеркало над простим умивальником та глечик на підлозі.

— Тут намагалися прибрати, сер, — пояснив Сомерс. — Але на дні ванни, біля дірки для води, залишилися червоні сліди. Він мив над ванною руки. А за котиком для білизни… Стривайте! — Артистичним жестом він відсунув котика вбік, дістав запиленого, ще вологого і вкритого темно-рожевими плямами рушника й коротко кинув: — Цим рушником він витирав руки.

— Добра робота, — похвалив його Хедлі. Він покрутив у руках рушника, глянув на доктора Фелла, усміхнувся й поклав знахідку на місце. — Тепер решта кімнат. А ще мене цікавить ота вірьовка.

Чиєюсь невидимою присутністю були просякнуті ці кімнати, немовби стійким хімічним запахом, що його не міг перебити навіть дух міцного тютюну О'Рорка. Це було щось більше, піж просто житло. Важкі портьєри на вікнах досить великої кімнати були спущені. Під яскравою лампочкою на широкому столі лежав набір невеликих металевих та дротяних інструментів з круглими головками та загнутими кінцями («Відмички!» — аж присвиснув Хедлі), замків, стосик списаного паперу, потужний мікроскоп, коробка з діапозитивами, підставка, на якій стояло шість колб із наліпленими на них ярличками. В кімнаті були також полиці з книгами, а в кутку — невеликий сейф, побачивши який, Хедлі вигукнув:

— Якщо він — злодій-зломщик, то вельми сучасний і вправний! Таких, як він, я не бачив давно. А я й не знав, що цей спосіб відомий і в Англії. Ви звернули увагу, Фелле? Впізнаєте?

— Вгорі вирізано великий отвір, сер, — промовив Сомерс. — Якщо він користувався газовою горілкою з піддувом, то це — найчистіша роботе, яку мені доводилося бачити. Він…

— Він не користувався газовою горілкою з піддувом, — заперечив Хедлі. — Є спосіб кращий і надійніший. Я не сильний у хімії, але, гадаю, він скористався порошковим алюмінієм та окисом заліза. Ви змішуєте зверху на сейфі порошок і додаєте… що?.. порошкову магнезію, а потім підносите сірника. Суміш не вибухає. Вона генерує тепло до кількох тисяч градусів і розтоплює метал. Бачите на столі металеву трубку? Ми маємо таку в своєму музеї. Це — детектоскоп. Його ще називають риб'яче око. Напівсфера рефрактора нагадує око рибини. Його можна вставити в отвір у стіні й бачити все, що діється в сусідній кімнаті. Що ви про це думаєте, Фелле?

— Так-так, — байдужно мовив доктор Фелл, немовби все це не мало значення. — Гадаю, ви розумієте, яка виникає думка? Таємниця. А де вірьовка? Мене дуже цікавить вірьовка.

— В сусідній кімнаті, сер, — відповів йому Сомерс. — Знаєте, та кімната обставлена, я б сказав, у східному стилі.

Говорячи так, він мав на увазі, мабуть, низеньку тахту, розкішні й барвисті, в турецькому стилі, канапи, портьєри, султани, дешеві прикраси та оздоби, а також колекцію зброї. Бачити все це в такому місці було досить дивно. Хедлі відхилив портьєру. За вікном був Блумсбері. У світлі зимового дня Хедлі якусь хвилину дивився на задні дворики Гілфорд-стріт, заасфальтовані дворики Каліостро-стріт та вузький проїзд, що вів до заднього двору дитячої лікарні. Потім Хедлі взяв з канапи згорнену в кільце вірьовку…

Вірьовка була тонка, але дуже міцна і з вузлами через кожний фут. Звичайна собі вірьовка, якби не дивний предмет, прикріплений до її кіпця. Той предмет нагадував чорну гумову чашечку, трохи більшу під кавової, пружну, з нарізкою на краях, схожого на протектор автомобільної шипи.

— О! — вигукнув доктор Фелл. — Бачите?

— Я чув про це, — кивнув головою Хедлі, — але ніколи досі не бачив і не вірив, що таке можливе. Подивіться! Це присосок. Ви, може, знаєте подібну дитячу іграшку? Пружинний іграшковий пістолет вистрілює кульку з мініатюрним гумовим присоском, і він тримається на картоні.

— Ви хочете сказати, — не втримався Ремпол, — що злочинець міг скористатися вірьовкою, прикріпленою за допомогою присоска до стіни?

— Кажуть, що це можливо, — непевно відказав Хедлі. — Звичайно, я не…

— Але як би він забрав її? Чи просто покинув би висіти?

— Певна річ, тут потрібен спільник. Коли натиснути знизу, повітря виходить… Не розумію, як у біса це можна використати для…

— Стривайте, джентльмени! — О'Рорк, який увесь час уважно розглядав вірьовку, вийняв з рота люльку, прокашлявся й хрипким голосом повів далі: — Не хочу втручатися, але, гадаю, все це дурниці.

— Як вас розуміти? — обернувся до нього Хедлі. — Ви знаєте ще щось?

— Мені здається, — кивнув головою О'Рорк, розмахуючи люлькою, — що ця вірьовка належала Луні, цебто Флеєві. Дайте її мені на хвилинку, я подивлюся. Не присягаюсь, але… — Він узяв вірьовку й легко перебіг по ній пальцями, поки дійшов до середини. Потім підморгнув, задоволено кивнув головою і раптом урочисто, мов чаклун, розвів руками, тримаючи в кожній по половині вірьовки. — Ху-у! Так, гадаю, це одна з вірьовок Луні. Дивіться, на кінці однієї половини вірьовки є різьба, на кінці другої — гвинт, і їх можна легко з'єднати. Місце з'єднання помітити важко. Можете самі спробувати. Її не розірве ніяка сила. Зрозуміли? Глядачі зв'язують фокусника — чи як там його — й замикають у ящик Це з'єднання припадає на його руки. Глядачі зовні, для певності, можуть міцно тримати кінці вірьовки. Розумієте? Він зубами роз'єднує вірьовку, затискує колінами кінці й починає шалено вовтузитися та грюкати всередині ящика. Дивина! Містифікація! Найдивовижніше видовище у світі! — Замовкнувши, О'Рорк доброзичливо подивився на них, знову взяв у рота люльку й глибоко затягся. — Б'юсь об заклад на що завгодно, це одна з вірьовок Лупі.

— Я теж не маю в цьому сумніву, — промовив Хедлі. — Але навіщо цей присосок?

— Звичайно, Луні вмів берегти таємниці. — О'Рорк знову трохи відхилився назад, щоб мати простір для жестикулювання. — Але я, перебуваючи поруч із чарівниками та іншими дурисвітами, завжди тримав очі роззутими… Будь ласка, не зрозумійте мене хибно! У Луні були добрі фокуси, справді добрі. Це були всім відомі шаблонні обмани. Але він працював над одним таким… Ви чули про індійський фокус із вірьовкою? Факір підкидає вірьовку в повітря, вона стає сторч, по ній лізе вгору хлопчик і… зникає!

— Я ще чув, — мовив доктор Фелл і підморгнув О'Роркові, — що ніхто ще такого фокуса не бачив.

— Це правда, — погодився О'Рорк. — Тому Лупі й намагався знайти спосіб зробити його. Бог знає, чи він знайшов його. Гадаю, присосок для того, щоб підкинута вірьовка до чогось прикріпилася.

— І хтось мав по ній лізти? — глухо запитав Хедлі. — Лізти вгору й… зникнути?

— Ну, хлопчик… Але, скажу вам, на тому, що ми оце бачимо, доросла людина не втримається. Я міг би спробувати причепити цю вірьовку за вікном, але не маю бажання скрутити собі в'язи. А крім того, у мене пошкоджений зап'ясток.

— Гадаю, доказів у нас досить, — промовив Хедлі. — То ви вважаєте, Сомерсе, що пожилець утік звідси? Вам відомі його прикмети?

— Затримати його буде не важко, сер, — кивнув головою Сомерс. — Прізвище Джером Бернабі — це, мабуть, його псевдонім. Але він має досить характерну прикмету… У нього пошкоджена ступня.

14. Церковні дзвони

Доктор Фелл розсміявся. Він не просто сміявся, а, сидячи на канапі, товк палицею в килим і голосно реготав.

— Обдурив! — вигукнув він. — Обдурив, любі мої! Ха-ха-ха! Гоп — іде примара! Гоп — іде свідок! Подумати тільки!

— Як це обдурив? — запитав Хедлі. — Не бачу нічого смішного. Хіба не досить доказів того, що Бернабі — злочинець?

— Досить доказів того, що він абсолютно не винен, — рішуче запевнив доктор Фелл, діставши червону носову хустку й утираючи очі. — Я впав, що ми виявимо щось таке. Все занадто добре, щоб бути правдою. Бернабі — загадкова людина без таємниці, злочинець без злочину чи, краще сказати, якогось особливого злочину.

— Може, ви поясните…

— А чого ж, — люб'язно погодився Фелл. — Хедлі, подивіться уважно навколо й скажіть: що вам це місце нагадує? Ви бачили злодія-зломщика чи взагалі злочинця, який мав би таку романтично обставлену таємну схованку — розкладені на столі відмички, мікроскоп, зловісні хімікалії тощо? Справжній злодій-зломщик, справжній злочинець прагне, щоб його пристанище мало порядніший вигляд, ніж помешкання церковного старости. Такого не зробить навіть той, хто грається у злодія-зломщика. Подумайте хвилину, і ви зрозумієте, що все це знайоме вам із сотень фільмів та оповідань. Я знаю, бо й сам люблю таку театральну атмосферу… Тут більше схоже на те, що хтось грається в детектива.

Хедлі потер підборіддя й замислено подивився довкола.

— Хіба в дитинстві, — задоволено провадив доктор Фелл, — у вас не виникало бажання мати таємний вхід до свого будинку чи пролізти зі свічкою в руках крізь якийсь отвір на горище, мало його не спаливши? Хіба ви не грались у великого детектива й вам не хотілося мати таємне місце на вулиці, де ви могли б робити свої «небезпечні» справи під вигаданим ім'ям? Хтось тут казав, що Бернабі — завзятий кримінолог-аматор. Можливо, він пише книжку. Так чи так, а він має часі гроші, щоб досить професійно робити те, що хотіли б робити багато інших людей. Він створив собі друге «я», і створив таємно, бо знайомі, якби дізналися про це, взяли б його на сміх. Детективам із Скотленд-Ярда його «надзвичайна таємниця», звісно, відома, а взагалі все це — пустощі.

— Але, сер… — почав було Сомерс.

— Зачекайте! — зупинив його Хедлі й ще раз уважно оглянув усе довкола. — Згоден, це місце має якийсь непереконливий, кіношний вигляд. Але звідки тоді ця кров та вірьовка? Вірьовка належала Флеєві, пам'ятаєте. А кров…

— Гм… Атож, — кивнув головою доктор Фелл. — Не зрозумійте мене хибно. Я не запевняю, що ці кімнати не могли відіграти своєї ролі у справі, а тільки застерігаю не дуже вірити в лиховісне подвійне життя Бернабі.

— Про це ми скоро дізнаємося, — буркнув Хедлі. — І, якщо він убивця, чи така вже невинна його гра в злодія-зломщика?… Сомерсе!

— Слухаю, сер!

— Їдьте на квартиру до містера Бернабі… Ви нічого не розумієте? Я кажу про іншу його квартиру. Я маю адресу. Гм… Блумсбері-сквер, 13-а, третій поверх. Запам'ятали? Неодмінно приведіть його сюди! Не відповідайте ні на які запитання, самі теж ні про що не розпитуйте! Зрозуміли? Коли спуститеся вниз, попросіть хазяйку будинку, щоб прийшла сюди.

І Хедлі, чіпляючи ногами меблі, заходив по кімнаті. Збентежений, розчарований невдачею Сомерс поквапно вийшов. О'Рорк, спостерігаючи за ними з чемною цікавістю, сидів і курив люльку.

— А знаєте, джентльмени, — обізвався він, — мені подобається простежувати, як детективи виходять на слід. Не знаю, хто такий Бернабі, але вам, здається, він уже відомий… До мене ви ще маєте запитання? Все, що я знав про Луні, я розповів сержантові — чи хто він там — Сомерсу. Але, якщо маєте ще…

Хедлі глибоко зітхнув, випростав плечі й заходився енергійно переглядати папери в чемоданчику. Потім, звертаючись до О'Рорка, запитав:

— Це ваша заява? Ви маєте щось додати? Він справді говорив, що його брат має помешкання на цій вулиці?

— Говорив, сер. Вій сказав, що бачив, як той тут вештався.

— Але ж це не те саме, чи не так? — різко запитав Хедлі. — То що він говорив?

— Ну, Луні сказав: «Він має на тій вулиці помешкання», — а вже потім додав: «Я бачив, як він там вештався», — пояснив О'Рорк, — Я кажу щиру правду.

— Мабуть, не дуже щиру, — заперечив Хедлі. — Подумайте ще!

— Чорт забирай, я вже подумав! — обурився О'Рорк. — Ви розслідуєте не першу таку справу, ставите запитання і, якщо відповіді не повторюються слово в слово, вважаєте, що вас обманюють. Даруйте, але це все, що я можу для вас зробити.

— Що ви знаєте про Флеєвого брата? Що вам Флей про нього казав?

— Нічого. Жодного слова. Я не хочу, щоб у вас склалася хибна думка. Коли я кажу, то знаю Луні краще, ніж решта людей, то це не означає, що я знаю про нього все. Всього не знає ніхто. Якби ви знали Луні, то зрозуміли б, що він не той, кого досить пригостити склянкою вина — і він почне все про себе розповідати. Це все одно, що пригощати Дракулу — я маю на увазі: когось схожого на Дракулу.

— Найбільша проблема, що стоїть перед нами, це, як ви можете здогадатися, неможлива ситуація, — подумавши, промовив Хедлі. — Гадаю, ви бачили газети?

— Так, — примружив очі О'Рорк. — Чому ви про це питаєте?

— В обох випадках убивця вдався до обману чи до сценічного фокуса. Ви кажете, що знали фокусників та артистів-невидимців. Чи можете ви пригадати фокус, що пояснив би, як це робиться?

— Ну, це інша річ, — засміявся О'Рорк, показуючи з-під розкішних вусів білі зуби. — Це зовсім інша річ. Скажу відверто: коли я запропонував вибратися з вікна по вірьовці, то боявся, що ви підтримаєте цю ідею. Я боявся за себе, розумієте? — Він усміхнувся. — Та забудьмо про не! Було б чудо з чудес, якби хтось зробив такий фокус, навіть коли б він мав вірьовку й міг ходити, не залишаючи слідів. Але суть в іншому. — О'Рорк пригладив чубуком вуса і обвів поглядом кімнату. — Я не авторитет і про фокуси знаю не багато, а про те, що знаю, мовчу. Це щось на зразок професійної етики, якщо ви мене розумієте. Про такі речі, як вихід із закритого ящика, зникнення тощо, я не бажаю навіть говорити.

— Чому?

— Тому, — відказав О'Рорк із притиском, — що більшість людей розчаровуються, почувши, як це робиться. Люди не хочуть вірити, що все так просто і їх ошукали. Вони кажуть: «Дурниці! Якби це було так, то я відразу б усе зрозумів». А коли фокус робиться з допомогою глядачів, вони розчаровуються ще більше й кажуть: «Ну, коли вам треба ще й допомагати…» — З хвилину він мовчки смоктав люльку. — Люди дивні. Приміром, ідуть вони дивитися фокуси. Їм кажуть, що це фокуси, а вони ображаються — мовляв, чому це не справжнє чаклунство? Коли людям пояснюють, як фокусник вибирається із замкненої скрині чи зав'язаного мішка, щойно ними перевіреного, вони ображаються, що це був лише фокус, і заявляють, нібито давно його знають. Щоб виконати найпростіший фокус, треба, скажу вам, помізкувати. Крім того, добрий артист повинен бути холоднокровним, дужим, досвідченим, кмітливим і швидким, як блискавка. Люди ніколи не задумуються про те, що потрібен розум, аби обвести їх круг пальця. Гадаю, їм сподобалося б, якби таємниця зникнення виявилася диявольського річчю, подібною до ще небаченого чаклунства. Ніхто ще не перетворювався на такого тонкого, мов поштова листівка, й не прослизав у щілину. Ніхто ніколи не проникав до кімнати крізь замкову щілину чи крізь двері. Розповідати далі?

— Розповідайте, — кинув Хедлі, дивлячись на О'Рорка з цікавістю.

— Гаразд. Візьмімо інший приклад, — задоволено мовив О'Рорк. — Вихід із зав'язаного й опечатаного мішка. Виходить виконавець, тримаючи в руках чорний міткалевий або сатиновий мішок, стає в нього обома ногами, асистент підтягує мішок і на відстані дюймів шести від верху міцно зав'язує його великою носовою хусткою. Глядачі, якщо бажають, додають ще кілька вузлів, а потім їх опечатують восковими печатками. Постріл! Виконавця закриває ширма, а через тридцять секунд він виходить із-за неї, тримаючи в руках зав'язаного мішка з непошкодженими печатками. — О'Рорк усміхнувся, крутнув вуса а зручніше вмостився на канапі. — А все дуже просто, джентльмени. Є два абсолютно однакові мішки. Один із них згорнений і схований в одязі виконавця. Поки асистент підтягує верх, виконавець, стоячи в мішку і обсмикуючи його, непомітно виставляє назовні, приблизно на шість дюймів, верх мішка-дубліката. Асистент обхоплює його руками й старанно зав'язує. Обидва мішки дуже легкі, того самого кольору, і краю першого зовсім не помітно. За ширмою виконавцеві залишається тільки опустити донизу мішок, у якому він стоїть, зовсім вивільнити з-під одягу опечатаний і, тримаючи його в руках, вийти з-за ширми. Зрозуміли? Бачите, це просто й легко, а люди сушать собі голови, намагаючись збагнути, як воно робиться. Але, коли дізнаються, як це робиться, кажуть: «А-а, з помічником…». — О'Рорк махнув рукою.

І Хедлі, й доктор Фелл слухали О'Рорка з дитячою втіхою.

— Все це так, — зауважив старший інспектор, немов чекаючи заперечення. — Але той, кого ми шукаємо, той, хто вчинив двоє вбивств, асистента мати не міг. Крім того, це не фокус зі зникненням.

— Згоден, — сказав О'Рорк, — зсунувши набік капелюха. — Я наведу інший приклад: фокус із зникненням. Майте на увазі, це сценічний обман. Фокус фантастичний. Його можна зробити просто неба, де немає, як у театрі, люків, дротів, підпірок — жодного реквізиту взагалі. 6 тільки просторий майданчик. На цей майданчик виїжджає на прекрасному білому коні вершник у гарному голубому одязі. Потім — гоп-ля! — з'являється група помічників у білому. Вони проходять на майданчику одне коло, друге, тоді двоє з них піднімають велике віяло, лише на мить закривають ним вершника, знов опускають віяло і кидають його глядачам, щоб ті переконалися, що воно справжнє. А вершника на коні вже немає. Він зник. Зник просто посеред майданчика. Гоп-ля!

— І як ви поясните фокус на цей раз? — поцікавився доктор Фелл.

— Дуже просто. Вершник зовсім не зникав із майданчика. Але ви не бачите його. Розкішний голубий одяг у нього був виготовлений із… паперу і надітий поверх справжнього білого. Закритий віялом, вершник зриває а себе голубий одяг, ховає його під білий, зіскакує з коня й приєднується до групи помічників у білому, яких ніхто, звичайно, не лічить. У цьому — суть більшості фокусів. Ви дивитеся на щось — і не бачите його або, навпаки, присягаєтесь, нібито бачили те, чого взагалі не було. Непогано, еге ж? Бац! Найвеличніше в світі видовище!

У просторій непровітреній кімнаті запала тиша. У вікна бився вітер. Чути було віддалені звуки церковних дзвонів та сигнали таксі, що проїжджали повз будинок.

— Ми збочуємо з правильного шляху, — махнув записником Хедлі. — Все не досить цікаво, але який стосунок воно має до справи?

— Ніякого, — погодився О'Рорк, усміхнувшись. — Я розповідав… ну, тому що ви запитали. А заразом щоб показати вам, проти чого ви виступаєте. Кажу вам відверто, інспекторе: я не хочу вас розхолоджувати, але якщо ви виступили проти спритного ілюзіоніста, то шансів у вас немає. — Він клацнув пальцями. — Ілюзіоністи — люди треновані. Це їхня робота. І в'язниці на світі для них не існує.

— Побачимо, на все свій час, — крізь зуби процідив Хедлі. — Що мене дивує, то це чому вбивати Флей послав свого брата. Флей був ілюзіоніст і міг би зробити все сам, але не зробив. Його брат теж ілюзіоніст?

— Не знаю. Принаймні його прізвища на афішах я ніколи не бачив. Але…

— Приготуйтесь, Хедлі, через кілька хвилин вам доведеться зустрічати відвідувача! — втрутився доктор Фелл, важко дихаючи. — Погляньте, але близько до вікна не підходьте.

Там, куди він показав своєю палицею, між будинків рухалися, долаючи вітер, дві постаті. Вони звернули з Гілфорд-стріт, і в одній постаті Ремпол упізнав Розетту Грімо. Другим був високий чоловік, який спирався на палицю. Плечі його підіймалися й опускалися влад крокам. Пошкоджена права нога була взута в черевик неймовірно великого розміру.

— Вимкніть світло! — швидко наказав Хедлі і обернувся до О'Рорка. — А вас я попрошу зробити мені послугу: якомога швидше спустіться вниз і під будь-яким приводом затримайте хазяйку, щоб вона не прийшла сюди, поки я не скажу. І причиніть за собою двері, будь ласка!

О'Рорк уже вимикав світло у вузькому коридорі, коли доктор Фелл занепокоєно запитав:

— Чи не збираємося ми ховатись і підслухувати? Я до таких дурниць не схильний. Крім того, вони виявлять нас ту ж мить — за духом О'Роркового тютюну.

Хедлі щось пробурмотів, запнув портьєри так, що в кімнату проникала лише вузенька смужка світла, й рішуче сказав:

— Нічого не вдієш, ризикнемо. Сидітимемо тихо. Вони можуть щось вибовкати. Між іншим, що ви думаєте про О'Рорка?

— Думаю, — рішуче почав доктор Фелл, — що О'Рорк — найвідвертіший і найобізнаніший свідок серед тих, кого ми слухали в зв'язку з цією жахливого справою. Він допоміг мені зберегти почуття власної гідності. Він повідомив нам майже стільки, скільки й церковні дзвони.

— Церковні дзвони? Які ще церковні дзвони? — сердито запитав Хедлі, обернувшись від щілини, крізь яку дивився на вулицю.

— Будь-які церковні дзвони, — почувся з темряви голос доктора Фелла. — Особисто мені, з моєю курячою сліпотою, церковні дзвони дали впевненість і задоволення, а також, мабуть, утримали мене від жахливої помилки. Ні-ні, я цілком при своєму розумі, Хедлі. Дзвони принесли ясність і чудову інформацію.

— Ви певні, що вони не принесли ще чогось? В такому разі годі говорити загадками й поясніть, що ви маєте на увазі. Церковні дзвони, мабуть, підказали вам, як робиться фокус із зникненням?

— О ні, — відповів доктор Фелл. — На жаль, ні. — Вони лише підказують мені ім'я вбивці.

У кімнаті запала важка, майже відчутна на дотик тиша, немов перед грозою. Внизу грюкнули двері. На сходах почулися кроки — одні легкі й швидкі, другі важкі й повільні. Кроки наближалися, ставали гучнішими, але ті, хто йшов, мовчали. В замку повернувся ключ. Двері до квартири відчинилися й зачинилися. Клацнув пружинний замок, потім клацнув вимикач, і в коридорі спалахнуло світло. Мабуть, побачивши одно одного, ті двоє, що досі тамували подих, з полегкістю зітхнули.

— Отже, ви загубили ключа, якого я вам дав? — запитав чоловік глузливо. — І кажете, що не приходили сюди вчора ввечері?

— Ні вчора, ні будь-коли, — відповіла Розетта рівним, але рішучим голосом і засміялася. — Я взагалі не мала наміру сюди приходити. Ви мене трохи налякали. То й що з того? Я й тепер невисокої думки про вашу схованку. Ви приємно провели час, чекаючи вчорашнього вечора? — Вона, здавалося, спіткнулась.

— Ви, мале чортеня, — заговорив чоловік рівним голосом. — Те, що я зараз скажу, припаде вам до душі. Мене тут не було. Я й не збирався сюди приходити. Якщо ви гадаєте, нібито вам досить ляснути батогом, щоб примусити когось стрибати крізь кільце… Стрибайте крізь кільце самі! Мене тут не було.

— Це неправда, Джероме, — спокійно заперечила Розетта.

— Ви так гадаєте? Чому?

Дві постаті з'явилися в прочинених дверях. Хедлі відхилив портьєру.

— Нам теж хотілося б знати відповідь на це запитання, містере Бернабі, — сказав він.

Обличчя в обох, зненацька освітлені денним світлом, стали наче моментальний фотознімок. Розетта Грімо зойкнула й звела руку, мовби захищаючись, але погляд її очей був гострий, насторожений і загрозливо-переможний. Джером Бернабі стояв нерухомо й часто дихав. Він мав енергійне, вкрите зморшками, загалом, мабуть, просте й привітне обличчя. Цієї миті нижня щелепа в нього випнулася вперед, очі побіліли від гніву. Скинувши капелюха, він жбурнув його на канапу — сердито і, на думку Ремпола, досить театрально. Цупке, мов дріт, сиве на скронях руде волосся Бернабі, коли він скинув капелюха, стало дибки.

— Тут що, грабіжники? — запитав він жартівливо, але з ледь помітною погрозою в голосі і ступив пошкодженою ногою крок уперед. — Троє проти одного? У мене в палиці шпага, хоча…

— Вона не знадобиться, Джероме, — втрутилася дівчина. — Це поліція.

Бернабі замовк, утер рукою рота і, хоча й помітно хвилюючись, з іронією в голосі повів далі:

— О, поліція! Яка честь! Виламує двері й входить у дім. Он воно як…

— Ви наймач квартири, а не господар будинку, — ввічливо зауважив Хедлі. — Якщо виникає підозра… Не знаю, як щодо підозри, але, гадаю, ваші друзі посміялися б із цього східного оздоблення. Ви зі мною згодні?

Іронічна усмішка Хедлі та глузливі нотки в його голосі зачепили Бернабі за живе. Обличчя в нього набрало брудно-сірого кольору.

— Чорт забирай! — вигукнув він, трохи піднявши палицю. — Чого вам тут треба?

— По-перше, поки не забули, про що ви розмовляли, коли ввійшли до будинку…

— Ви підслуховували, так?

— Так, — стримано погодився Хедлі. — Але, на жаль, почули ми не багато. Міс Грімо сказала, що ви були в цій квартирі вчора ввечері. Ви тут були?

— Ні, не був.

— Не були. Він був тут, міс Грімо?

Дівчина заговорила спокійно, з усмішкою, дивлячись на них довгастими карими очима, з виразом людини, яка не бажає виявляти своїх почуттів. У тому, як Розетта перебирала в пальцях рукавички, та в її уривчастому диханні було менше гніву, ніж страху.

— Оскільки ви підслуховували, — відповіла вона після тривалої паузи, переводячи погляд з одного на одного, — то заперечувати мені не випадає, чи не так? Не розумію, чому вас це цікавить. До смерті мого батька це не має ніякого стосунку. Я абсолютно певна. Хоч би ким Джером був, — усміхнулась дівчина, — він не вбивця. Та коли вже ви з якоїсь причини цим зацікавились, то я хочу теж усе з'ясувати. Я бачу, що підозра знову падає на Бойда. Вона може виявитися слушною… Почну з того, що вчора ввечері Джером у цій квартирі був.

— Звідки ви знаєте, міс Грімо? Ви тут були?

— Ні, не була, але о пів на одинадцяту бачила світло в цій кімнаті.

15. Світло у вікні

Ремпол міг заприсягтися, що вражений Бернабі не зовсім збагнув те, що сказала Розетта. Потираючи підборіддя, він тупо дивився на неї, немовби бачив її вперше.

— Прошу вас, Розетто, — нарешті заговорив він тихим, спокійним голосом. — Подумайте! Ви певні того, що кажете?

— Так, цілком певна.

— О пів на одинадцяту? — різко запитав Хедлі. — Як ви могли бачити тут світло, міс Грімо, коли ви були вдома, з нами?

— Якщо ви пам'ятаєте, з вами я на той час уже не була. Я тоді була в лікарні, біля вмирущого батька. Не знаю, чи ви знаєте, але задня стіна лікарні виходить на задню стіну цього будинку. Підійшовши до вікна, я побачила, що в цій кімнаті світилося. Гадаю, у спальні теж. Хоча цього я й не зовсім певна.

— Звідки ви знаєте розташування кімнат, якщо досі ніколи тут не були? — знову різко запитав Хедлі.

— На розташування кімнат я звернула увагу вже тепер, коли ми ввійшли сюди, — усміхнулась у відповідь Розетта, її усмішка чомусь нагадала Ремполові про Мілза. — Досі я бачила лише вікна квартири. Портьєри були запнуті це щільно, тому я й помітила світло.

— Одну хвилинку, містере… е-е… інспекторе, — все ще здивовано дивлячись на Розетту, втрутився Бернабі. — Розетто, ви певні, що не сплутали вікна?

— Певна, любий мій! Цей будинок стоїть на лівому боці, на розі вузького провулку, а ваші кімнати містяться на горішньому поверсі.

— І ви стверджуєте, що бачили мене?

— Ні, я стверджую, що бачила світло. Але про цю квартиру знаємо лише ми з вами. Ви запросили мене сюди, сказали, що чекатимете…

— О Боже! — вигукнув Бернабі. — Цікаво, як далеко ви зайдете?.. — Спираючись на палицю, він ступив кілька кроків і, не зводячи з неї здивованого погляду, важко опустився у крісло. Цупке руде волосся надавало йому якогось підозрілого вигляду. — Будь ласка, розповідайте далі! Дуже цікаво. Я хочу знати, наскільки стане у вас нахабства.

— Ви так гадаєте? — спокійно запитала Розетта, але — було помітно, що рішучість уже залишає її і дівчина ладна розплакатись. — Мені теж хотілося б це знати. Мені хотілося б зрозуміти вас. Якби я могла збагнути, чи ви справді такий сповнений почуття добра давній… давній…

— Тільки не кажіть «друг сім'ї»! — урвав її Бернабі. — Бога ради, не кажіть «друг сім'ї!» Я теж хотів би збагнути, хто ви. Я хотів би зрозуміти, чи ви справді певні, що кажете правду, чи — я на мить забуду про своє рицарство — ви просто сварлива мегера!

— …. чи такий собі ввічливий шантажист, — спокійно закінчила Розетта свою думку. — О ні! Гроші тут ні до чого! — спалахнула вона. — Сварлива мегера? Так. Відьма, коли хочете. Я згодна. Я була і тією, й тією. Але чому? Тому, що ви отруїли все своїми натяками. Якби я знала, що то — натяки, а не моя фантазія, або хоча б те, що ви — відвертий шантажист!..

— Натяки на що? — втрутився Хедлі.

— На минуле мого батька, коли хочете знати. — Дівчина зчепила руки. — Насамперед на мов походження. Можна було б до «відьми» додати ще одне підхоже слівце. Але це не має значення і зовсім мене не турбує. Були натяки на жахливі речі щодо мого батька… Може, навіть не натяки, але в моїй голові якось відклалося, що Дреймен — шантажист. А вчора ввечері Джером запросив мене сюди. Чому? Я подумала: знаючи, що суботні вечори я проводжу завжди з Бойдом, Джером вибрав саме такий вечір — щоб полоскотати своє самолюбство. Але — будь ласка, зрозумійте мене правильно — ні тепер, ні досі мені не хотілося думати, що Джером намагається шантажувати. Він подобається мені, я нічого не можу з собою вдіяти, тому все це так жахливо…

— Тоді я міг би запитати, — озвався Хедлі, — Містере Бернабі, з вашого боку були «натяки»?

Бернабі довго вивчав свої руки. Він сидів, нахиливши голову, й важко дихав — так, немовби робив зусилля на щось зважитись. Його поза стримувала Хедлі від подальших запитань, і він мовчки чекав.

— Я ніколи над цим не замислювався, — підвів голову Бернабі. — Чи натякав я? Так. У певному розумінні так. Але я ніколи не робив цього навмисне. Присягаюся, и ніколи не думав… — Він пильно подивився на Розетту. — Не знаю. Може, ви маєте на увазі те, що, на ваш погляд, таке заплутане… — Він зітхнув і стенув плечима. — Для мене це була цікава гра, не більше. Я не надавав їй особливого значення. Слово честі, я ніколи не думав, що хтось може взяти це близько до серця. Розетто, якщо єдина причина вашої прихильності до мене та, що ви боїтеся мене, вважаючи шантажистом, то вибачте мені. Тепер я про це знаю. Хто я? — він знову подивився на свої руки й роззирнувсь довкола, — Огляньте, джентльмени, ці кімнати, особливо передню, і ви все зрозумієте. Великий детектив! Віслюк із покаліченою ногою. Мрійник.

— І цей великий детектив дізнався про минуле доктора Грімо? — хвилю повагавшись, запитав Хедлі.

— Ні… Але хіба я схожий на того, хто признався б вам, якби про щось і дізнався?

— Спробуємо вас переконати. Ви знаєте, що П'єра Флея вбито перед дверима вашого будинку незадовго до пів на одинадцяту?

Розетта Грімо зойкнула, Бернабі сіпнув головою.

— Флея вби… Криваві плями! Ні! Де? Чоловіче, що ви хочете сказати?

— Флей на цій вулиці мав кімнату. Ми вважаємо, що, коли його вбили, він ішов сюди. У кожному разі його вбив той, хто вбив і Грімо. Ви можете довести, хто ви, містере Бернабі? Ви можете довести, наприклад, що ви — не брат Грімо та Флея?

— Господи! Чоловіче, ви що — божевільний? — запитав Бернабі тремтячим голосом і підвівся з крісла. — Брат?! Тепер я розумію… Ні, я йому не брат. Гадаєте, як його брат я був би зацікавлений… — Він замовк і розгублено подивився на Розетту. — У мене, звичайно, десь є свідоцтво про народження. Я… я можу назвати людей, які знають мене змалку. Брат!..

— А це теж належить до атрибутів великого детектива? — запитав Хедлі, взявши з канапи згорнену кільцем вірьовку.

— Це? Ні. А що це? Я ніколи не бачив цієї вірьовки. Брат!..

Ремпол глянув на Розетту Грімо й побачив, що вона плаче. Дівчина стояла нерухомо, опустивши руки; по її обличчю текли сльози.

— А чи можете ви довести, — провадив Хедлі, — що вчора ввечері не були в цій квартирі?

— Так, — з полегкістю зітхнув Бернабі. — Можу. Вчора ввечері я був у своєму клубі — з восьмої чи й трохи раніше до пів на дванадцяту. Вам про це скажуть десятки свідків. Якщо бажаєте перевірити, запитайте в тих трьох, з ким я цілий вечір грав у покер. Вам потрібне алібі? Гаразд. Я його маю. Найнезаперечніше з усіх можливих. Тут я не був. Я ніде не залишав плями крові, хоч би де ви їх знайшли. Я не вбивав ні Флея, ні Грімо, ні когось іншого. — Його важка щелепа знову випнулася вперед. — Що ви ще скажете?

— Ви наполягаєте, що бачили світло у вікні о пів на одинадцяту? — ледве дослухавши Бернабі, звернувся Хедлі до Розетти.

— Так. Але, Джероме, я зовсім не мала на увазі…

— Хай навіть так, проте, коли сьогодні вранці сюди прийшов посланий мною чоловік, електролічильник був відключений і в квартирі не світилося.

— Я… Так… І все ж це правда. Але що я хочу сказати…

— Припустімо, що містер Бернабі говорить правду. Він каже, що запросив вас сюди. Чи могло бути так, що він, запросивши вас сюди, сам мав намір залишитися в клубі?

— Стривайте! — Бернабі нахилився вперед і поклав свою руку на інспекторову. — Давайте розставимо всі крапки над «і». Саме так я й зробив. Я вчинив по-свинському, але це правда. Чи треба пояснювати далі?

— Ну й ну! — буркнув доктор Фелл. Діставши кольорову носову хустку, він, привертаючи загальну увагу, гучно висякався й обернувся до Хедлі. — Дозвольте вас заспокоїти. Містер Бернабі, за його власним висловом, примусив дівчину стрибнути крізь кільце. Гм… Пробачте мою тупість, шановна, але з цим усе гаразд. Хіба справжній леопард не стрибнув би? Щодо світла, то тут теж усе не так страшно, як здається. У квартирі стоїть шилінговий лічильник. Тут хтось був. Він не вимкнув світло, і воно, мабуть, горіло цілу ніч, а коли нагоріло на шилінг, лічильник відключивсь і світло погасло. Ми не знаємо, в якому положенні були вимикачі, бо перший сюди прибув Сомерс. Чорт забирай, Хедлі, ми маємо досить доказів, що вчора ввечері тут хтось був. Але хто? — Він перевів погляд на Бернабі й Розетту. — Гм… То ви кажете, що, крім вас, ніхто про це місце не знає? Припустімо, ваші пояснення правдиві, містере Бернабі. Одначе з вашого боку було б безглуздо говорити неправду про те, що можна логко перевірити. Виходить, про вашу квартиру знав іще хтось.

— Я можу лише запевнити, що нікому про неї по казав, — промовив Бернабі, потираючи підборіддя. — Якщо тільки хтось не бачив, як я сюди заходив… Якщо тільки…

— Іншими словами, якщо тільки комусь не сказала я? — спалахнула Розетта. — Але я не казала нікому. Я… Я не знаю чому, але ніколи нікому про неї не згадувала.

— Ви маєте ключа? — запитав доктор Фелл.

— Мала, але десь згубила.

— Коли?

— О, звідки я знаю? Я не помітила. — Згорнувши на грудях руки, Розетта схвильовано ходила по кімнаті. — Він був у мене з сумочці. Аж сьогодні вранці, коли ми йшли сюди, я звернула увагу, що його немає. Але мені хотілося б знати… — Дівчина зупинилась і подивилася на Бернабі. — Я… я не знаю, кохаю вас чи ненавиджу… Якби з вашим захопленням криміналістикою ви не мали на увазі нічого конкретного, а говорили лише… Що вам відомо про мого батька? Скажіть мені. Я нічого не маю проти. Ці люди и поліції рано чи пізно про все дізнаються. Тільки не ставайте в позу! Мені не подобається, коли ви це робите. Що то за брати?

— Добра порада, містере Бернабі, — промовив Хедлі. — Потім я ще маю намір запитати про вашу картину. Отже, що вам відомо про доктора Грімо?

Бернабі сперся на підвіконня, стенув плечима й, насмішкувато дивлячись на всіх ясно-сірими очима, сказав:

— Розетто, якби я знав… Якби я міг подумати, що мої детективні спроби люди сприймуть так… Гаразд! Я повторю коротко те, про що розповідав вам уже давно. Якби я знав, що вас взагалі турбує… Колись ваш батько сидів в Угорщині у в'язниці, працював у соляних шахтах і втік. Не дуже жахливо, правда?

— У в'язниці? За що?

— Мені сказали, що за спробу здійснити переворот. Моя власна думка — за крадіжку. Бачите, я відвертий.

— Хто вам сказав? — швидко запитав Хедлі. — Дреймен?

— Отже, Дреймен про це знає, чи не так? — Бернабі примружив очі. — Я був певен, що він знає. Але я хотів довідатись про щось інше… До речі, а що відомо вам? — раптом сердито запитав він. — Бачте, я не з тих, хто любить втручатися не в свої справи. Скажу тільки одне: якби я копався в цій справі, Грімо мене просто так не залишив би. Ви запитали про картину. Картина була скорше причиною, ніж наслідком. Випадковість. Хоч мені й дуже важко було переконати Грімо, що це так. У всьому винна та клята лекція з проекційним ліхтарем.

— Що?

— Лекція з проекційним ліхтарем. Я попав на неї випадково, рятуючись від дощу. Це було десь у північній частині Лондона з півтора року тому. — Бернабі зчепив руки й покрутив великими пальцями. Вперше його обличчя прибрало відкритого, домашнього виразу. — Я залюбки зробив би з цього романтичну історію, але вам потрібна правда. Лекція йшла угорською мовою. Щоб зацікавити слухачів, лектор показував діапозитиви. Один з діапозитивів особливо привернув мою увагу. На ньому було приблизно те, що я намалював. Нічого особливого. Одначе лекторова розповідь про три самотні могили на неосвяченому місці була жахлива. Знаєте, лектор запевняв, що то — могили вампірів. Я всім пояснював, що намалював на картині те, що тільки уявляв, чого ніколи не бачив, але мені ніхто не вірив. Грімо побачив її і…

— Містер Петтіс казав нам, — сухо промовив Хедлі, — що доктора Грімо картина дуже схвилювала?

— Схвилювала? Він увібрав голову в плечі й стояв перед нею, не поворухнувшись, мов мумія. Я сприйняв це як похвалу й наївно почав давати пояснення. — Бернабі хитро зиркнув на них. — Я сказав: «Ви помітили, що на одній могилі потріскалася земля? Це він саме виходить із неї». Я, звичайно, мав на увазі вампіра, але Грімо про це не знав, і якусь мить я думав, що він кинеться на мене з ножем.

Бернабі розповідав далі. Він сказав, що Грімо розпитував його про картину, дивився на неї, знову розпитував, і це могло викликати підозру навіть у менш спостережливої людини. Неприємне почуття було постійно під наглядом спонукало Бернабі взятися розгадувати цю загадку — просто з метою самозахисту. Кілька клаптиків списаного паперу в бібліотеці Грімо, щит з гербом над каміном, випадкове кинуте слово… Бернабі з усмішкою подивився на Розетту й повів далі. За три місяці до вбивства Грімо взяв з художника клятву мовчати й розповів йому правду. Нею виявилося те, що Дреймен розповів Хедлі та докторові Феллу напередодні ввечері: чума, два мертвих брати, втеча. У Розетти, яка слухала Бернабі з недовірою, весь час дивлячись у вікно, наприкінці його розповіді на очах з'явилися сльози полегкості.

— Оце й усе? — запитала вона, важко дихаючи. — Це все? Це те, що не давало мені спати?

— Все, моя люба, — відповів Бернабі, схрестивши на грудях руки. — Я ж вам казав — нічого страшного. Я не збирався розповідати про це поліції. Але ви наполягли.

— Будьте уважні, Хедлі, — тихо мовив доктор Фелл і, поплескавши старшого інспектора по руці, прокашлявся. — Гм… Так… Ми теж маємо підстави цьому вірити, міс Грімо.

— Припустімо, все це правда, містере Бернабі, — зайшов Хедлі з іншого боку. — Ви були в таверні «Уорвік» того вечора, коли туди прийшов Флей?

— Був.

— Ви не пов'язали його прихід з минулим доктора Грімо, особливо після того, як він згадав про три труни?

— Відверто кажучи, пов'язав, — повагавшись, відповів Бернабі й махнув рукою. — Ми з Грімо поверталися з таверни разом. Я мовчав, але мені здавалося, що він сам хоче мені щось сказати. Потім ми сиділи біля каміна в його кабінеті і він пив багато віскі, хоч загалом робив це рідко. Я звернув увагу, що він весь час дивиться у вогонь, немовби на душі в нього важкий тягар.

— До речі, — раптом втрутився доктор Фелл, — ви знаєте, де він тримав свої особисті папери?

— Про це краще сказав би Мілз, — відповів Бернабі, кинувши на Фелла швидкий погляд. — Тут багато незрозумілого. Грімо міг би мати сейф, але, як мені, відомо, папери він тримав у бічній шухляді великого столу.

— Що було далі?

— Ми довго мовчали. Була та незатишна атмосфера, коли кожен хоче про щось заговорити, але не знає, чи не думає про те саме й другий. Я запитав: «Хто то був?» Грімо крутнувся на стільці, загарчав, мов собака перед тим, як загавкати, й відповів: «Не знаю. Минуло багато часу. Можливо, лікар. Він схожий на лікаря».

— Лікар? Той, що видав його у в'язниці за померлого від чуми? — перепитав Хедлі.

Розетта Грімо затремтіла й затулила обличчя руками. Бернабі відчув себе незатишно.

— Так… Розповідати далі? Потім він сказав: «Знову невеличкий шантаж!» Ви уявляєте співака, який виконує партію Мефістофеля в опері «Фауст»? Коли Грімо сперся зігнутими руками на бильця крісла, ніби збирався підвестись, і обернувся до мене, він був схожий на такого співака геть усім — підстриженою бородою, червоним від полум'я у каміні обличчям, зведеними бровами… Всім. Я сказав тоді: «Ну й що він може зробити?» Я хотів заспокоїти Грімо, а сам подумав, що свого часу звинувачення було, мабуть, значно серйозніше, ніж політичне. Грімо відповів: «Нічого він не зробить. У цього ніколи не витримували нерви. Він нічого по зробить».

— Ви хотіли знати все, — озирнувся довкола Бернабі. — Я не заперечую. Про це відомо всім. Грімо тоді запитав: «Ви мрієте одружитися з Розеттою, правда ж?» А коли я підтвердив це, він додав: «Дуже добре, одружуйтесь», і почав тарабанити пальцями по бильцю крісла. Я засміявся й сказав щось про те, що Розетта віддає перевагу іншому. Він запевнив: «Я все влаштую, друже».

— Отже, ви про все домовилися? — дивлячись на нього, суворо запитала Розетта.

— О Боже! Та почекайте хвилину! Ви ж знаєте, як я до вас ставлюся. Мене запитали, я відповів. Наприкінці він попросив мене тримати язика за зубами, хоч би що з ним сталося…

— Чого ви не зробили…

— Виходить, не зробив! — Бернабі обернувся до них. — Я розповів усе, що міг, джентльмени. У п'ятницю він, забираючи картину, дуже поспішав, і це мене здивувало. Але мені було наказано триматися від усього якнайдалі, що я й зробив.

Хедлі мовчки дописав сторінку в своєму записнику й поглянув на Розетту. Дівчина сиділа на канапі, підклавши під лікоть подушку. Під хутряним пальтом на ній була темна сукня, але капелюшка вона не мала, і довге світле волосся та широке обличчя добре пасували до розкішної червоно-жовтої канапи.

— Я знаю, — звівши тремтячу руку, попросила вона уваги, — ви збираєтесь запитати мене, що я про це думаю — про батька і взагалі про все. Це знімає з меле важкий тягар. Усе надто добре, щоб бути правдою. Боюся, хтось усієї правди не каже. Мені належить поважати батька за таке. І я рада, що в ньому сидів диявол. Звичайно, якщо він був злодій, — вона усміхнулася, — то ви не станете звинувачувати його за те, що він мовчав, чи не так?

— Я хочу запитати вас про щось інше, — почав Хедлі, здавалося, приголомшений такою її відвертістю. — Мені хотілося б знати, чому ви завжди відмовлялися, а сьогодні раптом вирішили прийти сюди з містером Бернабі?

— Щоб порозумітися з ним, звичайно. Крім того, мені хотілося чогось випити… Знаєте, коли ми побачили те пальто з плямами крові… — Помітивши, як у всіх змінилися обличчя, дівчина замовкла.

— Коли ви побачили що? — перепитав Хедлі після тривалої паузи.

— Пальто з плямами крові на підкладці спереду, — відповіла вона. — Я… е-е… я про це не згадувала? Ну, ви збили мене з пантелику. Не встигли ми зайти сюди, як ви накинулися на нас, мов… мов… Атож. Джером побачив те пальто, коли вішав своє.

— Чиє то пальто?

— Нічиє. І це дуже дивно. Доти я ніколи його не бачила. Та воно в нашому домі нікому б і не підійшло. На батька надто велике, крім того, воно з твіду, а він здригався від самого вигляду твідового пальта. Стюарт Мілз у ньому потонув би. На старого Дреймена, воно, може, й не дуже велике. Зовсім нове, наче його ніхто ще й не надягав.

— Я розумію, — промовив доктор Фелл, надувши щоки.

— Що ви розумієте? — запитав Хедлі. — Нічогенька собі історія! Ви говорили Петтісові, що бажаєте крові. Ось і маєте кров. З біса багато крові. І вся в дивних місцях. Що ви на це скажете?

— Я розумію, — повторив доктор Фелл, — звідки була кров на піджаку в Дреймена вчора ввечері.

— Гадаєте, він надягав те пальто?

— Ні, ні! Пригадуєте, що сказав вам сержант? Він сказав, що напівсліпий Дреймен кинувся, спотикаючись, униз і довго шукав своє пальто й капелюха. Дреймен притулився до того пальта, коли кров була ще свіжа. І не дивно, що він не міг зрозуміти, звідки в нього на піджаку плями крові. Хіба це не відповідь на запитання?

— Будь я проклятий, ні! — заперечив Хедлі. — Дістаємо відповідь на одне запитання, а виникають двоє інших. Ще одне пальто. Ходімо! Негайно їдьмо туди! Якщо ви поїдете з нами, міс Грімо, й ви, містере…

— Ви їдьте, Хедлі, — похитав головою доктор Фелл, — а мені треба оглянути те, що міняє всю справу, що стало в ній найважливішим.

— Що саме?

— Помешкання П'єра Флея, — відказав доктор Фелл і, метляючи полами пальта, вийшов з кімнати.