Блідий вершник

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Коли бачу двадцятирічних хлопців сьогодні, то думаю, що вони — жалюгідні юнці, котрих тільки вчора відняли від цицьки. Звичайно, коли мені самому було двадцять, себе я вважав дорослим, бо вже мав дитину і бився у стіні щитів, тому не бажав слухати нікого. Одне слово, був дурний, зухвалий і впертий. І через це припустився страшенної помилки одразу ж після нашої звитяги при Кінвіті.

Ми розбили данів біля моря, в тому місці, де з великого болота витікає річка, а об мулистий берег хлюпоче Сеферн. То був знатний бій, у перемогу в якому вніс свою лепту і я, Утред Беббанбурзький. І це був не звичайний внесок, адже наприкінці битви, коли в наші ряди зі своєю бойовою сокирою прорвався сам великий Убба Лотброксон, якого боялися найбільше з данських воєвод, я вийшов проти нього, здолав і відправив до лав ейнгеріїв — армії мерців, котрі п’ють і гуляють в Одіновому палаці мертвих.

Мені слід було тоді прислухатись до Леофріка і мчати до Екзанчестера, де вессекський король Альфред тримав в облозі Ґутрума. Треба було приїхати серед ночі, розбудити короля і покласти йому до ніг Уббин бойовий стяг з вороном та його скривавлену бойову сокиру. Стати тим, хто. принесе королю добру новину про те, що данське військо розбите, нечисленні вцілілі повтікали геть і Вессекс тепер у безпеці. І все це завдяки мені, Утреду Беббанбурзькому.

Та замість того я кинувся на пошуки своїх жінки й сина.

У свої двадцять мені більше хотілося товкти Мілдріт, аніж пожинати плоди своєї звитяги. Оце й була найбільша помилка, через яку шкодую донині. Світом править доля, і Мілдріт, з котрою я спершу не хотів одружитись і до котрої не відчував нічого, крім зневаги, виявилася благодатною нивою для мого плуга.

Отож у суботу наприкінці весни 877 року замість того, щоб вирушати до Альфреда, я поїхав до Крідьянтона, взявши з собою два десятки чоловік. Леофріка я запевнив, що в Екзанчестер повернуся ще до полудня неділі й уже тоді повідомлю Альфреда, що ми перемогли в битві й порятували його королівство.

— До того часу туди дістанеться Одда Молодший, — застеріг Леофрік. Він був майже вдвічі старший за мене і загартований у боях з данами.

— Ти що, оглух? — перепитав він, коли я не відповів. — До того часу туди дістанетеся Одда Молодший, і він, гівно псяче, припише собі всю славу.

— Правди не приховаєш, — відказав я зверхньо.

На це Леофрік тільки посміявся. То був дебелий бородань, котрий мав би командувати Альфредовим флотом, якби не низьке походження. Через це король — дуже неохоче — віддав свої дванадцять кораблів мені, бо я був олдерменом, належав до знаті. Тільки чоловік високого походження міг командувати вессекським флотом, хай навіть той і був замалий, аби спинити данські кораблі, що скупчилися біля південних берегів Вессексу.

— Бувають дні, коли ти дуже дупоголовий, — буркнув Леофрік.

«Дупоголовий» було його улюбленим слівцем, яким він постійно обзивав мене. Ми були добрими друзями.

— Побачимося з Альфредом завтра, — відповів я.

— А Одда Молодший буде в нього вже сьогодні, — терпляче промовив він.

Одда Молодший був сином Одди Старшого, в якого колись жила моя дружина. Його син сам хотів порати Мілдріт, що було для нього цілком достатньою причиною ненавидіти мене. А ще, за словами Леофріка, він був шматком гівна, бридким і слизьким, чого було цілком достатньо вже мені, щоб не терпіти його.

— Ми побачимося з Альфредом завтра, — повторив я, і в Екзанчестер ми вирушили аж на другий ранок, усі гуртом.

Мілдріт, нашого сина і його няньку супроводжували мої люди. Альфреда ми знайшли на північному під’їзді до Екзанчестера, де над наметами майорів його біло-зелений прапор з драконом. На мокрому вітрі тріпотіли й інші знамена: барвисте розмаїття звірів, хрестів, святих і зброї. Це означало, що зі своїм королем перебувають інші знатні мужі Вессексу. Серед тих штандартів я побачив і чорного оленя — підтвердження того, що Леофрік казав правду і сюди, у південний Дефнашир, уже прибув Одда Молодший. Віддалік од табору, між його південною межею і міським муром, стояло велике шатро з вітрила, натягнутого на палі. Отже, замість бою з Ґутрумом Альфред вступив з ним у перемовини. Вони обговорювали умови перемир’я. Щоправда, того дня вони цього не робили, адже була неділя, а в неділю, якщо можливо, Альфред не робив ніяких справ. Його самого я знайшов за молитвою в похідній церкві, також зробленій з напнутого вітрила. Позаду нього навколішках стояли всі його тани й придворні, декотрі повернули голови на тупіт наших коней. Серед таких був і Одда Молодший, на чиєму довгастому обличчі я побачив острах.

Єпископ, що проводив службу, зупинився, аби прихожани змогли відповісти на його слова, й Одда скористався цим як приводом відвернутися від мене. Він стояв близько, майже впритул до Альфреда, що означало: король високо його цінує. Я не мав сумніву, що негідник привіз йому Уббині стяг і сокиру, а перемогу на березі моря приписав собі.

— Одного дня я розпорю того паскудника від горла до калитки і станцюю на його тельбухах, — сказав я Леофріку.

— Слід було зробити це ще вчора.

Біля вівтаря стояв священник — один з багатьох, що супроводжували Альфреда скрізь. Забачивши мене, він якомога невимушеніше поповз назад, аж зрештою встав і побіг до мене — рудий, косоокий, зі скаліченою лівицею. На його бридкій мармизі сіяв радісний подив.

— Утреде! — гукнув він, біжучи до наших коней. — Утреде! Ми думали, ви загинули!

— Я? Загинув? — зневажливо кинув я йому.

— Вас-бо взяли в полон!

Я дійсно був серед десятка англійських бранців у Вергамі, але хоч решту повбивали, мене пощадили. Це була заслуга ярла Раґнара — данського воєводи, з котрим ми були близькі, як брати.

— Я не загинув, отче, — сказав я священнику на ймення Беокка. — Дивно, що ви того не знали.

— Звідки було мені знати?

— Бо я був під Кінвітом, отче. Одда Молодший мав би розповісти про це і сказати, що я живий.

Говорячи це, я не зводив очей з Одди, і Беокка вловив у моєму голосі похмурі нотки.

— То ви були під Кінвітом? — схвильовано спитався він.

— Хіба Одда Молодший не казав вам?

— Нічого не казав.

— Нічого?

Я пришпорив коня і спрямував його між богомольців, поближче до Одди. Беокка спробував зупинити мене, та я відштовхнув його руку. Леофрік, розумніший од мене, залишився стояти на місці, а я заїхав у задні ряди, спинився серед скупчення прихожан і погукав до Беокки, дивлячись на Одду:

— То він не розповідав вам, як загинув Убба?

— Сказав, що той поліг у стіні щитів, — прошепотів Беокка, щоб не перебивати службу, — і що його погибель — заслуга всього нашого війська.

— Це все, що він вам розповів?

— Він ще казав, що особисто бився з Уббою, — додав Беокка.

— То, на думку людей, хто вбив Уббу. Лотброксона? — спитав я.

Відчувши неладне, Беокка спробував погамувати мене.

— Про це можна поговорити пізніше, — мовив він, — а поки що, Утреде, ставайте з нами до молитви.

Він називав мене на ім’я, а не паном, бо знав ще з дитинства. Як і я, він був нортумбрійцем, і колись служив священником при дворі мого батька, а як нашу землю захопили дани, подався до Вессексу, щоб пристати до тих саксів, котрі не здалися загарбникам.

— Зараз час для молитви, а не для сварок, — додав він.

Однак я був налаштований на сварку.

— На думку людей, хто вбив Уббу Лотброксона? — ще раз спитав я.

— За смерть поганського ватажка вони дякують Господу, — ухильно відказав Беокка, гарячково махаючи скаліченою рукою, щоб прицитькати мене.

— Хто, по-вашому, вбив Уббу Лотброксона? — перепитав я, а коли Беокка не відповів і цього разу, зробив це за нього: — Ви вважаєте, що Одда Молодший?!

Побачивши, що Беокка дійсно так думає, я розлютився ще більше.

— Я бився з Уббою сам на сам. Тільки він і я, мій меч проти його сокири, — прорік я гучно. — На початку бою на ньому не було жодної подряпини, отче, проте він таки поліг і відправився в царство мертвих до своїх братів.

Несказанно лютий, я мало не кричав, аж усі прихожани обернулись до мене. Панотець, у якому я впізнав єпископа Екзанчестерського — того самого, що одружив мене з Мілдріт, — насупився. Альфреда моє втручання, здавалося, не обходило, однак і він таки встав — неохоче — і повернувся до мене. Його дружина, паскуда Ельсвіта, прошипіла щось йому на вухо.

— Чи є серед присутніх тут хтось, хто не вірить, що я, Утред Беббанбурзький, убив Уббу Лотброксона в двобої? — прокричав я.

Запала тиша. Переривати службу я не хотів, але мною заволоділи незмірна гординя і нестримна лють. Усі обличчя були звернені до мене, поривчастий вітер розвівав прапори, а з країв шатра на землю скрапував дрібний дощик. Усі навколо хоч і мовчали, та бачили, що я дивлюсь на Одду Молодшого, тому дехто з надією перевів погляд на нього, мовчки закликаючи до відповіді. Та він як води в рот набрав.

— Хто вбив Уббу? — прогримів я до нього.

— Це неприпустима поведінка, — сердито кинув Альфред.

— Уббу вбив він! — крикнув я, діставши Подих Змія.

І це була моя друга помилка.

Взимку, поки я був одним із бранців Ґутрума у Вергамі, у Вессексі запровадили новий закон, за яким ніхто, крім королівської варти, не мав права діставати зброю в присутності короля. Це було зроблено, щоб не стільки захистити Альфреда, скільки зробити так, аби перепалки між його вельможами перестали закінчуватися смертю. Діставши Подих Змія, я, сам того не відаючи, порушив закон. На мене тут же з мечами й списами посунули королівські вартові, та Альфред — у червоній накидці й з непокритою головою — наказав їм стояти.

Коли він сам підійшов до мене, обличчя кипіло люттю. Воно в нього було вузьке, з довгим носом, витягнутим підборіддям і тонкими губами. Зазвичай він голився, та віднедавна виростив коротеньку борідку, яка добряче його старила. Він не прожив ще й тридцяти років, та виглядав на всі сорок, був страшенно худий, а через постійні хвороби виглядав набурмосеним. Загалом зовні він був скоріше як чернець, аніж король, — через роздратоване, бліде обличчя того, хто більшу частину часу проводить над книжками, поза сонцем; а втім, у його очах читалася беззаперечна владність. Це були дуже світлі, сірі, як кольчуга, очі, що не віщували нічого доброго.

— Ти порушив мій спокій і зневажив Христа, — сказав він.

Я сховав Подих Змія в піхви, головно тому, що Беокка наказав мені припинити поводитись як дурень і прибрати зброю. Піп учепився мені в ліву ногу, намагаючись стягти мене з сідла і змусити вклонитися королю, якого сліпо обожнював. Альфредова дружина Ельсвіта поглянула на мене з неприхованою зневагою.

— Його слід покарати, — озвалась вона.

— Іди туди, — наказав король, показуючи на одне зі своїх шатер, — і чекай на моє рішення.

Я не мав вибору, крім як скоритись, адже його вартові, всі в шоломах і кольчугах, оточили мене й відвели до намету, де я мусив злізти з коня і зайти. По полотняному даху лопотів дощ, частина води крапотіла на вівтар із розп’яттям і двома порожніми підсвічниками. Вочевидь, це була особиста каплиця короля. Чекати довелося довгенько. Врешті прихожани розійшлися, дощ ущух і між хмарами з'явилося слабеньке сонце. Звідкись залунала арфа — либонь, розважаючи Альфреда і його дружину за обідом. У шатро до мене зайшов пес, подивився на мене, задер лапу під вівтарем і побіг надвір. Сонце сховалося за хмарами, по парусині знову задріботів дощ. Надворі почулася колотнеча, й увійшло двоє чоловіків. Одним був королів небіж Етельвольд. Він мав би успадкувати вессекський престол від батька, але його визнали замолодим, тому корона перейшла до його дядька. Дурнувато усміхаючись до мене, він дав дорогу своєму супутнику, дебелому, бородатому й на добрий десяток років старшому від нього. Замість привітання чолов’яга чхнув і гучно шмаркнув у долоню, яку витер об куртку.

— Отака оце весна, — буркнув він, сердито зиркаючи на мене. — Хоч би раз той дощ ущух. Ти знаєш, хто я?

— Вульфгер, олдермен вілтунширський, — відповів я.

Це був двоюрідний брат короля, що мав у Вессексі великий вплив.

Він кивнув.

— А цього придурка знаєш? — знову спитав він, показуючи на Етельвольда, що тримав у руках стос білих тканин.

— Ми знайомі, — просто відповів я.

Етельвольд був молодший від мене на якийсь місяць-два. Гадаю, йому несказанно пощастило, що його дядько Альфред був таким добрим християнином, інакше його б уже давно зарізали тихцем серед ночі. Виглядав він значно краще за Альфреда, от лишень був дурний, легковажний і переважно п’яний, хоча того недільного ранку виглядав цілком тверезим.

— Мене призначили наглядати за Етельвольдом, — сказав Вульфгер, — і за тобою. Король наказав покарати тебе. — Він помовчав якусь мить. — Його дружина казала, щоб я вирвав кишки через твою смердючу дупу і згодував свиням. — Зиркнув на мене. — Ти ж знаєш, яке покарання чекає на того, хто дістає зброю в присутності короля?

— Штраф? — спитав я.

— Смерть, йолопе ти такий. Смерть. Узимку ухвалили новий закон.

— Звідки мені було знати?

— Однак Альфред сьогодні милостивий, — не слухаючи мене, продовжив Вульфгер. — Тому вішати тебе не будуть, принаймні сьогодні. Але король хоче від тебе запевнення, що ти більше не порушуватимеш мир.

— Який мир?

— Його мир, бовдуре. Він хоче, аби ми воювали з да-нами, а не між собою. Отже, поки що пообіцяй дотримуватися миру.

— Поки що?

— Поки що, — підтвердив він байдуже, на що я лиш знизав плечима.

Сприйнявши це за мою згоду, він продовжив:

— То це ти вбив Уббу?

— Так.

— Чув я таке. — Знову чхнув. — Знаєш Едора?

— Знаю.

Едор був одним з полководців олдермена Одди, дефна-ширським воїном, котрий бився пліч-о-пліч з нами при Кінвіті.

— Він розказав мені, що там було, — мовив Вульфгер,,— але лише тому, що довіряє мені. Та годі вже нипати там!

Останнє адресувалося Етельвольду, котрий у пошуках коштовностей нишпорив попід матерчатим чохлом, що вкривав вівтар. Схоже, замість того щоб убити небожа, Альфред вирішив занудити його до смерті. Етельвольда не пускали в битви, аби він не заробив собі імені. Натомість змушували вчити грамоту, що він ненавидів усім серцем і тому гаяв час здебільшого на полюванні, в пиятиках і гульках, сповнений образи за те, що його не пустили на престол.

— Стій спокійно, малий, — гаркнув на нього Вульфгер.

— Едор сказав це тобі, тому що довіряє? — спитав я, неспроможний стримати лють. — Тобто те, що сталося при Кінвіті, — таємниця? Але ж тисяча людей бачили, як я вбив Уббу!

— Та це приписав собі Одда Молодший, — відповів Вульфгер. — Його батько тяжко поранений, і якщо він помре, Одда Молодший стане одним з найбагатших у Вессек-сі. Він поведе за собою величезне військо і платитиме стільком попам, що ти й уявити не можеш. Небагато хто наважиться ображати його після такого, тому всі вдаватимуть, ніби вірять йому, аби не втрачати його щедрості. Король йому вірить, та й чого б не вірити? Одда привіз стяг і бойову сокиру Убби Лотброксона, склав йому до ніг, схилив перед ним коліна, восхвалив Господа і пообіцяв побудувати в Кінвіті храм і монастир. А ти що зробив? Приперся верхи посеред служби і став махати мечем. Не дуже розумно чинити так перед Альфредом.

На це я тільки усміхнувся, бо Вульфгер казав правду. Альфред був напрочуд побожний, тому найнадійнішим способом досягти хоч якогось успіху у Вессексі було лестити його побожності, всіляко наслідувати її і приписувати будь-яку удачу діянням Божим.

— Одда — козел, — мовив Вульфгер, чим неабияк здивував мене. — Зате тепер він Альфредів козел, і цього вже не змінити.

— Але ж я вбив...

— Знаю я, що ти зробив! — урвав мене Вульфгер. — І Альфред підозрює, що ти кажеш правду, однак вважає, що Одда також доклався до цього. Думає, ви з ним билися проти Убби разом. Та навіть якби жоден з вас там не був, йому було б байдуже. Найголовніше, що Убба мертвий, а це гарна новина, яку йому приніс Одда, і тепер його срака мила королю, як ясне сонце. Тому, як не хочеш, аби королівська варта повісила тебе на гілляці, не займай Одди. Ти мене зрозумів?

— Так.

Вульфгер зітхнув.

— Леофрік казав, коли бити тебе по голові, до тебе краще доходить.

— Я хочу побачити Леофріка, — сказав я.

— Не можна, — різко відповів Вульфгер. — Його відправляють до Гамтуна, де йому й місце. А ти з ним не поїдеш. Флот віддадуть іншому. А на тебе чекає покаяння.

Спершу я подумав, що мені почулося.

— Що чекає?

— Приниження, — нарешті озвався Етельвольд, шкірячись до мене. Ми були не те щоб друзяками, але частенько пиячили разом, і я йому, схоже, подобався. — Одягнешся як дівка, станеш навколішки і приймеш своє приниження.

— І зробиш це негайно, — додав Вульфгер.

— Та хай буду я проклятий...

— Ти й так будеш проклятий, — перебив мене Вульфгер, висмикнув з Етельвольдових рук тканину і кинув мені до ніг.

То була ряса для покаяння. Я відмовився торкатися її.

— Та заради Бога, парубче, подумай головою. У тебе тут дружина і землі, так? Що станеться, коли ти ослухаєшся королівського наказу? Чи хочеш, щоб тебе прогнали звідси, дружину здали в монастир, а землі передали церкві?

Я вирячився на нього.

— Але ж усе, що я зробив, — це вбив Уббу і розповів правду!

Вульфгер зітхнув.

— Ти нортумбрієць, — сказав він. — Не знаю, як заведено у вас там, але тут — Альфредів Вессекс. Тут можна робити що завгодно, тільки не сцяти на вівтарі в його церквах. А саме це ти і вчинив допіру/ Ти насцяв тут, синку тож тепер церква обісцить тебе.

Скривившись, він подивився на дах, по якому періщив уже добрячий дощ, тоді перевів сердитий погляд на калюжу, що розтікалась біля входу. Відтак постояв якийсь час мовчки і повернувся, дивно зиркнувши на мене:

— Думаєш, хоч щось із цього дійсно важливе?

У цьому я був переконаний, але мене настільки спантеличило його питання, промовлене з м’якою гіркотою, що я не знайшовся з відповіддю.

— Думаєш, Уббина смерть щось змінила? — додав він, і знову мені здалося, що мені почулося. — А навіть якщо Ґутрум і погодиться на мир, гадаєш, ми переможемо? — Його дебеле обличчя зненацька спохмурніло. — Скільки ще Альфред просидить на престолі, до того як тут запанують дани?

Я досі не знав, що казати. Етельвольд уважно його слухав. Він прагнув бути королем, але не мав послідовників, а Вульфгера явно приставили опікуватися ним, аби він не накоїв біди. Втім, з Вульфгерових слів мені було ясно, що її однаково слід чекати.

— Просто зроби те, що хоче Альфред, — порадив олдермен, — а тоді придумай, як тобі жити далі. Це все, що нам лишається. Якщо Вессекс упаде, всім нам доведеться вигадувати, як вижити, але поки що надінь ту дурну сукню і зроби, що мусиш.

— І ми зробимо це разом, — додав Етельвольд, піднімаючи робу, і я побачив, що в нього їх дві.

— Ти? — здивовано спитав у нього Вульфгер. — Ти що, п’яний?

— Я покаюся за п’янство. Я пив, тож тепер мушу покаятись. — Він усміхнувся до мене, натягуючи на голову робу. — Постану перед вівтарем разом з Утредом, — промимрив він з-під сукні.

Спинити його Вульфгер не міг, хоч і знав, як і я, що Етельвольд відкрито глузує з обряду. А ще я розумів, що цим він робить мені послугу, хоча не міг пригадати, щоб у нього був переді мною якийсь борг. Та попри те, я був йому вдячний і, натягнувши трикляту рясу, пліч-о-пліч із королівським небожем поплентався терпіти приниження.

Для Альфреда я не становив практично жодної цінності. Він мав купу знаті у Вессексі, а в прикордонних областях Мерсії жило безліч лордів і танів, котрі хоч і перебували під данським правлінням, виявили готовність битися за Вессекс, якщо він їх покличе. Усі ці вельможі могли надати йому війська, що з мечами та списами стануть під вессекські стяги, я ж не міг дати нічого, крім одного меча — Подиху Змія.

Авжеж, я також був лордом, тільки походив з Нортум-брії й не мав за собою армії, тож, на погляд короля, користі від мене слід було чекати аж у далекому майбутньому. Звісно, тоді я ще цього не розумів. З часом, коли влада Вессексу простяглася на північ, моя цінність зросла, але тоді, у 877 році, я був усього лиш озлобленим двадцяти-літком і не знав нічого, крім власних амбіцій.

За що й пізнав приниження. Навіть сьогодні, коли відтоді проминуло ціле життя, я досі з гіркотою згадую те покаяння. Для чого Альфред змусив мене? Я приніс йому велику перемогу, а він однаково захотів принизити мене — але навіщо? Бо я перервав службу в церкві? Частково так, але лише частково. Він любив свого Бога, його церкву і щиро вірив, що існування Вессексу залежить від покірності останній, через що боронив її не менш ревно, аніж власну землю. А ще він полюбляв порядок і вважав, що все має бути на своїх місцях. Я ж не вписувався нікуди, тому він був переконаний: коли мене вдасться привести до Господа, я також впишуся в такий любий йому порядок. Та якщо казати простіше, в мені він вбачав некерованого молодого пса, якого треба добряче налупцювати, перш ніж пускати до решти собак.

Тож він змусив мене покаятись.

А Етельвольд виставив себе на посміховище.

Щоправда, не одразу. Спершу все проходило досить урочисто. Подивитися на це зібралося все Альфредове військо, вишикувавшись у два ряди, що тяглися до вівтаря під шатром. Там, з єпископом і зграйкою ченців, на мене чекали Альфред з дружиною.

— На коліна, — звелів мені Вульфгер. — Стань на коліна, підповзи до вівтаря, поцілуй край вбрання і пади ниць.

— А далі що?

— Далі тебе простять Господь і король, — відповів він. — Просто зроби це і бувай здоровий.

І я зробив. Став навколішки й почовгав по грязюці під мовчазними поглядами присутніх. Етельвольд порачкував за мною, виючи, що він грішник. Він здіймав руки, ляпався мармизою в болото, стогнав, що кається, і повискував, що грішний. Спершу його вистава спантеличила глядачів, та невдовзі звеселила.

— Я знався з жінками! — прокричав Етельвольд у дощове небо. — Це були пропащі жінки! Пробач мені!

Альфред лютував, проте не міг заборонити людині виставляти себе на посміховище перед Богом. А може, вірив, що Етельвольд кається щиро.

— Тим жінкам я втратив лік! — проверещав Етельвольд, гамселячи кулаками по болоту. — Господи, я люблю цицьки, люблю голих баб! Господи, прости мені за це!

Натовпом поширився смішок: либонь, кожен присутній пригадав, що перш ніж Альфреда в свої міцні лещата захопила побожність, він і сам мав славу великого бабія.

— Поможи мені, Господи! — крикнув Етельвольд, просуваючись уперед. — Надішли янгола!

— Щоб ти і його вграв? — почувся голос із натовпу, і тихенький смішок переріс у гучний регіт.

Поспіхом вивели геть Ельсвіту, аби не слухала непристойностей, зашепталися священники. Однак складалося враження, ніби покаяння Етельвольдове хоч яке чудернацьке, але щиросерде. Він ридав. Я знав, що насправді це сміх, та завивав він так, ніби його душа дійсно мучилася.

— Жодних більше цицьок, о Господи! — крикнув він. — Годі цицьок! — Він виставляв себе на посміховище, та оскільки всі й так вважали його дурником, йому було байдужісінько. — Вбережи мене від цицьок, Господи!

Знаючи, що урочистість моменту втрачено, цього разу пішов уже сам Альфред. Більшість священників поспішили за ним, тож дорачкували ми вже до пустого вівтаря, де Етельвольд, весь у багні, розвернувся і сперся спиною на стіл.

— Ненавиджу його, — промовив він тихо і я знав, що це він про дядька. — Ненавиджу. Тепер, Утреде, ти мій боржник.

— Це правда, — відповів я.

— Я подумаю, як ти можеш мені віддячити.

Одда Молодший з Альфредом не пішов. Його вистава потішила. Моє приниження, яке він сподівався побачити, перетворилось на сміховище. Знаючи, що люди стежать за ним і судять його відданість, він підійшов ближче до здорованя, котрий, вочевидь, був його охоронцем. Це був височенний, широкогрудий чолов’яга, та найбільше в очі впадало його обличчя, схоже на щільно обтягнутий шкірою череп, через що він не був спроможний на жодний вираз, крім вовчого оскалу. Як псиною від мокрого собаки, від нього аж смерділо люттю. Він зиркнув на мене поглядом бездушного звіра, і я одразу збагнув, що цей чоловік уб'є мене, як тільки в Одди з’явиться нагода віддати йому наказ. Сам Одда не являв собою нічого. Він був зіпсованим синком багатого батька, проте гроші старого дозволяли йому мати у своєму розпорядженні природжених убивць. Він смикнув здорованя за рукав, і обидва розвернулись і пішли геть.

Біля вівтаря зостався лише отець Беокка.

— Поцілуйте вівтар і ляжте ниць, — наказав він мені.

Та у відповідь я встав і огризнувся:

— Поцілуйте мене в сраку, отче.

Я був злющий. Відчувши мою лють, Беокка перелякано відступив.

Однак я зробив те, чого хотів від мене король, — покаявся.

Гевала, який був з Оддою, звали Стеапа. Люди кликали його Стеапа Снотор, цебто Стеапа Розумник.

— Це такий жарт, — сказав мені Вульфгер, поки я стягував із себе покаяльну туніку і вдягав кольчугу.

— Жарт?

— Він тупий як баран, — пояснив він. — У голові полова. Та хоч і дурний, але вояк неабиякий. Ти не бачив його під Кінвітом?

— Ні, — грубо відрізав я.

— То нащо питаєш про нього?

— Просто так.

Насправді я спитав в олдермена ім’я Оддиного охоронця, бо хотів знати, як звуть людину, котра може спробувати мене вбити, от тільки це вже Вульфгера не стосувалося. Він завагався, бажаючи спитати ще щось, хоч і розумів: доладної відповіді сподіватися годі.

— Коли прийдуть дани, я буду радий, якщо ти пристанеш до мого війська, — сказав зрештою.

Альфредів небіж Етельвольд тримав обидва мої клинки. Він витягнув Подих Змія з піхов і задивився на звивистий візерунок на його лезі.

— Якщо прийдуть дани, тобі доведеться взяти у своє військо мене, — сказав він Вульфгеру.

— Ти не вмієш битися.

— То навчиш мене. — Він заховав меч назад у піхви. — Вессексу потрібен король, який уміє воювати, а не молитися.

— Пильнуй язика, друже, — відказав Вульфгер, — а то його можуть тобі й відрізати. — Він висмикнув клинки з Етельвольдових рук і віддав мені. — Дани точно прийдуть, — мовив мені, — тому приєднуйся до мене, коли це станеться.

Я кивнув, але не відповів. Подумав, що коли прийдуть дани, краще вже пристану до них. Я зростав з ними, після того як потрапив до них у десять років. Вони могли б убити мене, а натомість прийняли як рідного. Я вивчив їхню мову, навчився шанувати їхніх богів і вже був перестав, розуміти, дан я чи англієць. Був би ярл Раґнар Старший живий, я б нізащо їх не покинув, але він загинув: його дім зрадницьки спалили серед ночі, й мені довелося тікати у Вессекс.

Але в той день я вирішив повернутися. Тільки-но дани вийдуть з Екзанчестера, я приєднаюся до Раґнарового сина, Раґнара Молодшого, — звісно, якщо він ще живий. Його корабель був у флотилії, котру знищив великий шторм, під час якого потонуло чимало кораблів. Вцілілі таки добулись до Екзанчестера, де нині стояли спалені неподалік від міського муру. Я не знав, чи живий Раґнар, але молився про те; молився, щоб він зміг піти з Екзанчестера. Бо в такому разі я піду за ним і понесу свій меч проти Альфреда Вессекського. А тоді одного дня сам одягну Альфреда в сукню, змушу рачкувати до вівтаря Тора, а після того вб’ю.

Такими були мої думки дорогою до Окстона — хутора, який перепав мені через шлюб із Мілдріт. Це було дуже гарне місце, але обкладене такими боргами, що володіння ним було скоріше тягарем, ніж задоволенням. Розкинувся він на схилах пагорбів і дивився в східному напрямку на широке приморське гирло Уїску. Понад садибою ріс густий дубовий і ясеневий ліс, з якого, розбігаючись по полях, засіяних житом, пшеницею і ячменем, витікало кілька прозорих потічків. Будинок — не палац — був курний, зліплений із глини з кізяком, критий соломою і настільки довгий та приземкуватий, що здалеку скидався на порослий мохом курган, над яким курився димок. На подвір’ї тримали свиней, курей і купи гною заввишки з хату. Керувати тамтешнім господарством покійному батькові Мілдріт допомагав хитрющий як лис розпорядник на ім’я Освальд, котрий тієї дощової неділі, коли я повернувся на господу, до всіх моїх знегод додав ще одну.

Я злився, лютував і прагнув помсти після приниження, якого завдав мені Альфред, тому Освальд явно обрав не найкращий час, коли в ту неділю вирішив зрубати в лісі дуба. Пустивши свого коня самотужки відшукати шлях між деревами, я подумки смакував солодку помсту, аж тут уздрів вісім волів, що тягли до річки величезну колоду. Поганяли їх троє чоловіків, а четвертий, Освальд, з батогом сидів на колоді. Побачивши мене, він зіскочив на землю й завагався, ніби збираючись дременути до лісу, однак збагнув врешті, що зустрічі зі мною не уникне, зупинився і став чекати, доки я під’їду до нього.

— Пане, — привітав він мене.

Було видно, що розпорядник здивований мене бачити. Либонь, думав, що я загинув із рештою заручників, того він і повівся так необачно.

Кінь занервувався через сморід крові, що проступала на боках волів. Він затупав на місці, і я заспокоїв його, поплескавши по шиї, а тоді подивився на колоду, яка була завдовжки всі сорок футів, а в обхват сягала людського зросту.

— Добре дерево, — сказав я Освальду.

Він зиркнув на Мілдріт, що стояла за двадцять кроків від нас.

— Добрий день, пані, — привітався він, стягуючи вовняну шапку з рудої кучми.

— Мокрий день, Освальде, — озвалася вона. Наглядати за господарством Освальда призначив ще її батько, тож вона безмежно довіряла цьому пройдисвіту.

— Кажу, гарне дерево, — повторив я голосно. — Де ви його звалили?

Освальд заткав шапку за пояс.

— На верхньому кряжі, пане, — відповів ухильно.

— Це на моїй землі?

Він завагався. Безперечно, хотів сказати, що притягнув колоду з сусідського угіддя, але таку брехню було легко розкусити, тому він зам’явся.

— Це на моїй землі? — знову перепитав я.

— Так, пане, — відказав він.

— І куди ж ви везете колоду?

Він знову зам’явся, проте відповідь у нього таки знайшлася:

— На млин до Віґульфа.

— Віґульф купує її?

— Він її поріже, пане.

— Я не питав, що він з нею зробить, — гаркнув я. — Мене цікавить, чи купив він її.

Почувши роздратування в моєму голосі, Мілдріт поспішила втрутитись і сказала, що її батько часом відправляв Віґульфу деревину, але я махнув їй мовчати.

— То він купує її? — перепитав Освальда.

— Пане, нам потрібне дерево для ремонту, — відповів розпорядник, — а Віґульф бере плату дошками.

— І тому ти вирішив завезти йому колоду в неділю? — На це відповіді в нього не знайшлося. — Скажи, якщо нам треба дошки для ремонту, чому ми не можемо порізати колоду самі? Нам бракує людей? Чи, може, кілків і молотків?

— Цим завжди займався Віґульф, — понуро пробубнів Освальд.

— Завжди? — перепитав я, але у відповідь не почув нічого. — Віґульф живе в Екзанмінстері?

Я сказав це наздогад. Екзанмінстер лежав за милю з лишком на північ і був найближчим поселенням до Окстона.

— Так, пане, — відповів Освальд.

— Отже, якщо я поїду туди зараз, Віґульф зможе сказати мені, скільки таких, колод ти доправив йому за минулий рік?

Запала тиша, порушувана лише шерхотом дощу на листі й уривчастим переспівом пташок. Я підвів коня на кілька кроків до Освальда, котрий стояв, схопившись за батіг, немов готовий будь-якої миті кинутись на мене.

— Скільки? — спитав я.

Він не відповів.

— Скільки? — повторив я гучніше.

— Чоловіче, — гукнула мені Мілдріт.

— Цить! — заткав її я. Освальд зиркав то на мене, то на неї. — Скільки Віґульф тобі заплатив? Скільки коштує така колода? Вісім шилінгів? Дев’ять?

Гнів, що спонукав мене безрозсудно урвати церковну службу короля, знову заклекотів у мені. Було ясно як день, що Освальд краде в мене деревину за бариші. Я мав би звинуватити його в крадіжці й притягти до суду, де- його долю вирішать судді. Проте, не маючи наміру займатися такою довгою тяганиною, я витягнув меча і пришпорив коня. Мілдріт закричала щось, але я не звернув уваги. Освальд побіг, і це була помилка, адже я легко його наздогнав, змахнув Подихом Змія й одним ударом розколов череп, з якого бризнули кров і мозок. Він звалився й засмикався серед палого листя, а я підвів коня ближче і ввігнав лезо йому в горлянку.

— Це вбивство! — закричала Мілдріт.

— Це правосуддя, — відрізав я. — Те, чого бракує Вессексу. — Я харкнув на тіло вбитого, котрий досі сіпався. — Цей гівнюк обкрадав нас.

Давши коневі остроги, Мілдріт поїхала на пагорб разом із черницею, в руках якої лежав наш син. Я відпустив їх.

— Тягніть колоду до будинку, — наказав я рабам, що поганяли волів. — Якщо не вийде затягти її на пагорб, розколіть і знесіть частинами.

Увечері я обшукав будинок Освальда і знайшов під підлогою сховок з п’ятдесятьма трьома шилінгами. Конфіскувавши срібло, я прихопив із собою ще горщики, вертели, ножі, пряжки та його шкіряну куртку, прогнав з дороги його жінку й дітей і вийшов надвір. Я був удома.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Убивство Освальда не погамувало моєї люті. Смерть шахраюватого розпорядника була недостатньою втіхою за те, що я особисто сприймав як кричущу несправедливість щодо мене. Поки що дани Вессексу не загрожували, але лише тому, що я. вбив Уббу Лотброксона, — а за це у винагороду я не отримав нічого, крім приниження.

Сердешна Мілдріт. Вона була миролюбна, хорошої думки про всіх, кого знала, але їй довелося вийти за злого і мстивого вояка. Злякавшись Альфредового гніву, вона боялася, що тепер церква покарає мене за порушення її миру, а ще непокоїлась, що Освальдова рідня вимагатиме від мене вергельд. А що вони так і зроблять, не було жодного сумніву. Верґельдом називалася плата за вбивство будь-якого чоловіка, жінки або дитини. Вбивши когось, плати, інакше загинеш сам, тому я передбачав, що Освальдові родичі підуть до Одди Молодшого, котрого, після того як його батько був страшно поранений і більше не міг правити краєм, проголосили олдерменом дефнаширським. Одда накаже шир ріву переслідувати мене за законом і судити. Але мені було байдуже. Я полював на вепрів і оленів, нарікав на долю й чекав на новини з переговорів в Екзанчестері, очікуючи, що Альфред вчинить як завжди: укладе з данами мир, а тоді відпустить. Коли ж це нарешті станеться, я планував знайти Раґнара і приєднатись до нього.

Поки я так чекав, у мене з’явився перший слуга. Це був раб, якого я знайшов в Екзанмінстері одного погожого весняного дня. Влаштували ярмарок, на якому люди могли знайти собі роботу на час сінокосу і жнив, і, як і на кожному ярмарку, там виступали жонглери, казкарі, ходулісти, музики й акробати. Був там і високий сивочолий дідуган зі зморщеним обличчям, що продавав чарівні шкіряні торбинки, які перетворювали залізо на срібло. Він показав нам, як це робиться: поклав у калитку два звичайні цвяхи, які за мить перетворилися на срібні. Відтак розповів, що для того, щоб чари почали діяти, в торбинку треба покласти срібне розп’яття, почепити її на шию і переспати так ніч. За ту торбочку я заплатив йому три срібні шилінги, але виявилось, що він мене надурив. Після того я розшукував його кілька місяців, проте так і не знайшов. Я й досі часом зустрічаю таких гендлярів і гендлярок, що торгують чарівними торбинками і коробками, але тепер наказую шмагати їх і гнати геть з моєї землі. Однак тоді мені було лише двадцять років і я сліпо вірив усьому, що бачив. Навколо старого товклася юрба, а ще більше людей зійшлося до церковної брами, звідки кожні кілька хвилин долинали гучні вигуки. Я спрямував свого коня крізь задні ряди, ловлячи сердиті погляди тих, хто знав, що я вбив Освальда. Щоправда, прямо звинуватити мене у вбивстві не наважувався ніхто, адже зі мною були мої Подих Змія та Осине Жало.

Біля церковних воріт стояв молодик. Він був голий по пояс, босий і прив’язаний за шию до стовпа. У руці тримав коротку важку палицю. Мав довге біляве волосся, сині очі та вперте обличчя. Його груди, живіт і руки були в крові. Його охороняли троє вартових, також білявих і синьооких, які вигукували до натовпу, дивно вимовляючи слова:

— Хто хоче побитися з язичником? Три пенні за те, щоб пустити йому кров! Хто наважиться вийти на двобій з ним?

— Хто він? — спитав я.

— Це дан, пане, поганин, — знявши шапку, відповів один із чоловіків, а тоді знову повернувся до натовпу: — Хто бажає побитися? Пометіться йому! Пустіть дану кров! Будьте добрими християнами! Побийте поганина!

Троє чоловіків були фризами. Я припустив, що це колишні вояки Альфредової армії, котрі дезертирували, коли він обрав не битись, а домовлятися з данами. Фризи живуть за морем, а до нас прибувають лише по одне — гроші. Цим трьом якось вдалося захопити молодого дана, і вони планували добряче заробити на ньому, поки він живий. Так могло тривати довгенько, бо він був міцний. Кремезний молодий сакс заплатив три пенні й отримав меча, з яким кинувся на бранця. Однак дан відбив усі його удари, навсібіч розсипаючи тріски зі свого бучка, а побачивши, що супротивник розкрився, торохнув його по голові, аж у того з вуха пішла кров. Оглушений сакс заточився, і дан завдав йому удару в живіт. Саксу забило подих, він зігнувся, і дрючок просвистів над ним з такою силою, що запросто розкроїв би череп, але фризи смикнули за мотузку, і дан упав.

— Є ще герої серед вас? — гукнув фриз, поки відводили молодого сакса.— Ну ж бо, хлопці! Покажіть свою силу! Побийте дана до крові!

— Я поб’ю, — озвався я, злізши з коня і проштовхуючись крізь натовп. Передавши повіддя хлопчиську, я витяг Подих Змія.

— Три пенси? — спитав я фризів.

— Ні, пане, — відповів один з них.

— Чому?

— Нам не потрібен мертвий дан, — пояснив він.

— А нам потрібен! — почувся голос із натовпу.

Народ з долини Уїску не любив мене, але данів ненавидів ще більше, тому не міг дочекатися, коли бранця нарешті вб’ють.

— Його можна тільки поранити, пане, — сказав фриз. — Але битися мусите нашим мечем.

Він простягнув мені клинок. Оглянувши тупе лезо, я плюнув.

— Мушу? — спитав я.

Фриз сваритись не хотів.

— Його можна тільки поранити, — мовив він.

Відкинувши волосСя з очей, дан подивився на мене, опустивши ломаку. Я бачив, що він нервується, проте страху в його очах не було. Мабуть, відколи він потрапив до фризів, бився в сотні боїв, щоправда, не проти воїнів — а з вигляду моїх клинків зрозумів, що я вояк. Його тіло вкривали синці, кров і шрами, він знав, що Подих Змія завдасть глибоких ран, але налаштовувався дати мені справжній бій.

— Як тебе звуть? — спитав я в нього данською.

Він здивовано глипнув на мене.

— Як тебе звуть, малий? — перепитав я, назвавши його малим, хоч він був не набагато молодший за мене.

— Гастинґ, — відказав він.

— Гастинґ який?

— Гастинґ Сторрісон, — відповів він, називаючи ім’я свого батька.

— Бийся, а не розмовляй! — озвався хтось із натовпу.

Я повернувся, аби подивитися, хто це сказав і щоб він заглянув мені у вічі, а тоді різко крутнувся й рубонув мечем. Гастинґ інстинктивно відбив мій удар, але гостре лезо Подиху Змія розрубало його дубок, як трухляву тріску. Хлопець лишився з обрубком у руці, а більший шмат його жалюгідної зброї — товстої ломаки — лежав на землі.

— Убий його! — гукнули з натовпу.

— Пустіть кров, але не вбивайте його, пане. Благаю, — сказав фриз. — Як на дана, він непоганий парубок. Просто пустіть йому кров. Ми вам заплатимо.

Я відгилив обрубану палицю від Гастинґа.

— Підніми, — наказав йому.

Він занепокоєно глянув на мене. Щоб підняти палицю, йому доведеться дійти до кінця прив’язі, нахилитись і підставити спину моєму мечеві. Він пильно дивився на мене, в очах під брудною чуприною читалася нерішучість. Вирішивши врешті, що я не завдаватиму удару в спину, підійшов до палиці й нахилився. В останню мить я відбив її ще далі.

— Підніми, — знову наказав я.

Він досі тримав у руці обрубок ломаки. Ступив ще крок, натягнувши мотузку на повну, і раптово зробив випад, спробувавши ударити тим обрубком мене в живіт. Очікуючи такого, я лівицею схопив його за зап’ястя і щосили стиснув.

— Підніми, — втретє звелів я йому.

Цього разу він скорився. Нахилившись за палицею, напнув мотузку до краю, і я розрубав її своїм мечем. Гастинґ звалився долічерева. Я наступив йому на спину одною ногою і притулив вістря до хребта.

— Альфред видав наказ усіх данських полонених доставляти йому, — сказав я фризам.

Уся трійця мовчки подивилась на мене.

— Чого ви не привели його до короля? — спитав я в них.

— Ми не знали, пане, — озвався один з них, — нам не казали.

І це було не дивно, адже такого наказу Альфред не видавав.

— Ми зараз же поведемо його до короля, пане, — запевнив мене інший.

— Я зроблю це за вас, — відповів я. Прибрав ногу з Гастинґа і звернувся до нього данською: — Вставай.

Кинувши монету малому, що наглядав за моїм конем, я заліз у сідло й подав Гастинґу руку.

— Сідай позаду, — сказав йому.

Фризам це не сподобалось. Вони дістали мечі й рушили на мене. Я дістав з піхов Осине Жало, дав Гастинґу, котрий досі стояв на землі, й, повернувшись до фризів, усміхнувся їм.

— Ці люди, — показав я мечем на юрбу, — і так вважають мене вбивцею. А ще я той, хто зійшовся на герць із Уббою Лотброксоном біля моря і вбив його. Кажу вам це, аби ви потім знали, що вбили Утреда Беббанбурзького.

Я наставив вістря Подиху Змія на найближчого з трійці, й той позадкував. Решта, охочіші стати до бою не більше од першого, вчинили так само. Гастинґ сів у сідло позад мене, я пришпорив коня і пустив його крізь натовп, що розступався дуже неохоче.

Віддалившись на достатню відстань, я наказав Гастинґу злізти й віддати мені Осине Жало.

— Як ти потрапив у полон? — спитав у нього.

Він розповів мені, що був на одному з Ґутрумових кораблів, які потрапили у шторм. Його судно потонуло, але він ухопився за дошку і доплив до берега, а там його підібрали фризи.

— Нас було двоє, пане, — мовив він, — але- другий помер.

— Тепер ти вільний, — сказав я йому.

— Вільний?

— Ти служитимеш мені, і я дам тобі меча в обмін на присягу.

— Але чому? — спитав він.

— Бо колись давно мене врятував дан, — відповів я. — Мені подобаються дани.

А ще я взяв його, бо мені були потрібні люди. Я не довіряв Одді Молодшому й остерігався його охоронця Стеапи Снотора, тому в Окстоні мені знадобляться вояки. Звичайно, Мілдріт була проти данського воїна вдома.

Сказала, їй більше потрібні плугатарі, селяни, доярки та прислужники, але я відповів, що я лорд, а лорду необхідне військо.

І я дійсно лорд нортумбрійський. Мене звуть Утред Беббанбурзький. Мої пращури, чий родовід тягнеться аж до бога Водена, якого дани називають Одіном, колись правили всією північною Англією. Якби мій дядько не відібрав у мене Беббанбурґ, коли мені було всього одинадцять, я б досі жив як нортумбрійський лорд, у тверді на вершечку кручі над бурхливим морем. Дани захопили Нортумбрію й посадили в Еофервіку свого маріонеткового короля Ріксіґа, проте Беббанбурґ виявився для них занадто міцним. Мій дядько Ельфрік запанував там, проголосивши себе олдерменом Ельфріком, і дани залишили його в спокої за умови, що він не завдаватиме їм клопоту. Мені часто снилося, що я повернуся в Беббанбурґ і поверну його собі. От тільки як? Щоб захопити Беббанбурґ, мені потрібне власне військо, а всі вояки, яких я мав, — це один молодий дан на ім’я Гастинґ.

Крім того, в Нортумбрії в мене були й інші вороги: ярл К’яртан та його син Свен, котрий через мене втратив око. Вони з радістю вб’ють мене, а дядько щедро заплатить їм за це, тому майбутнього в Нортумбрії на той час я не мав. Але туди я ще повернуся, бо того жадала моя душа. Прийду з Раґнаром Молодшим, моїм другом, живим, бо його корабель уцілів у бурі. Про це я довідався від священника, присутнього на переговорах в Екзанчестері. Він стверджував, що один з данських вельмож у делегації Ґутрума — ярл Раґнар.

— Кремезний, — сказав мені піп, — і дуже галасливий.

Цього опису було мені достатньо, аби знати, що Раґнар живий, і моє серце несказанно зраділо цій звістці, адже я розумів, що моє майбутнє пов’язане з ним, а не з Альфредом. Тож коли переговори закінчаться і буде укладено мир, дани покинуть Екзанчестер, а я принесу свій меч Раґнару і вирушу з ним на Альфреда, котрий ненавидів мене. А я — його.

Я сказав Мілдріт, що ми з Дефнаширу подамося до Раґнара, я стану його вояком і під його орлиним знаменом помщуся К’яртану і своєму дядькові, але вона відповіла лише слізьми.

Жіночого плачу я не зношу. Мілдріт нічого не розуміла, ображалась, а я сердився.

Ми гиркалися, як собака з кішкою, а дощ падав безперестану. Я лютував, як дикий звір у клітці, бажаючи, аби Альфред і Ґутрум швидше закінчили перемовини, адже всі знали, що після них Альфред відпустить Ґутрума, а щойно той піде з Екзанчестера, я зможу пристати до данів. Мені було байдуже, чи піде Мілдріт зі мною, — аби лиш зі мною був син, котрий успадкував моє ім’я. Тож днями я полював, а ночами пиячив і мріяв про помсту, аж доки, повернувшись додому одного вечора, не застав там отця Віллібальда.

Віллібальд був хороший. Колись він служив капеланом в Альфреда на флоті. Було це в часи, коли я ще командував тими дванадцятьма кораблями. Він сказав, що повертається з Гамтуна і подумав, що мені було б цікаво знати, чим вирішилися нескінченні перемовини між Альфредом та Ґутрумом.

— Нарешті мир, пане — сказав він мені. — Хвала Богу.

— Хвала Богу, — підтакнула Мілдріт.

Я мив свій мисливський спис від крові й нічого не відповів. Подумав лише, що коли Раґнара випустять з міста, нарешті зможу долучитись до нього.

— Угоду скріпили вчора урочистою присягою, — провадив Віллібальд. — Тепер у нас буде мир.

— Урочисті присяги давали й торік, — буркнув я.

Альфред і Ґутрум уже укладали мир у Вергамі, але дан порушив його, вбивши своїх заручників. Загинуло одинадцять із дванадцяти. Я єдиний уцілів, бо за мене заступився Раґнар.

— Про що вони домовилися? — спитав я.

— Дани повинні віддати, нам усіх своїх коней, — відповів святий отець, — і повернутися в Мерсію пішки.

Це добре, подумав я, адже й сам збирався туди. Щоправда, цього Віллібальду не сказав, лише засміявшись із Альфредового рішення відпустити данів.

— Чому він не хоче битися з ними? — спитав я.

— Бо їх забагато, пане. Бо з обох боків поляже забагато людей.

— Краще б уже повбивав їх усіх.

— Мир кращий за війну, — відповів Віллібальд.

— Амінь, — докинула Мілдріт.

Я взяв точильний камінь і заходився гострити спис. Мені здавалося, що Альфред виявляє нерозумну щедрість. Ґутрум — останній вагомий воєвода з данського боку. Він потрапив у пастку, і на місці Альфреда я не висував би умов. Він би отримав облогу, після якої данському пануванню на півдні Англії Настав би край. Натомість король дозволив Ґутруму покинути Екзанчестер.

— Така воля Божа, — сказав Віллібальд.

Я глянув на нього. Він був усього на кілька років старший од мене, але з вигляду був молодшим. Завдяки серйозності, ревності й доброті він був чудовим капеланом на наших дванадцяти кораблях, хай сердегу постійно й мучила морська хвороба, а від вигляду крові вивертало.

— Jo це Бог уклав перемир’я?— насмішкувато спитав я.

— А хто наслав шторм, який потопив Ґутрумів флот? — палко парирував Віллібальд. — Хто спрямував Уббу нам у руки?

— Я.

Він вдав, ніби не почув мене.

— Пане, наш король боголюбивий, а Господь щедро винагороджує тих, хто вірно йому служить. Альфред здолав данів! Вони це розуміють. Ґутрум визнав Божий замисел! Він навіть виявив інтерес до Христа.

Я нічого не відповів. Священник продовжив:

— Король вважає, що Ґутрум невдовзі уздрить світло Христове. — Він нахилився й поклав руку мені на коліно. — Пане, ми постували, молилися, тому король переконаний, що нам вдасться привести данів до Христа. А коли це станеться, запанує вічний мир.

Він щиро вірив у кожнісіньке слово цієї нісенітниці, і, ясна річ, для вух Мілдріт його слова були як музика. Вона була доброю християнкою і мала безмежну віру в Альфреда, тож якщо король вважав, що перемогу йому приніс Господь, вона також у це вірила.

Мені ж це здавалося повною маячнею, але я промовчав. Служниця принесла елю, хліба, копченої скумбрії й сиру.

— У нас буде християнський мир, — промовив Віллібальд, хрестячи хліб, перед тим як узяти його. — Ми скріпили його, обмінявшись заручниками.

— Ми знову дали Ґутруму заручників? — приголомшено спитав я.

— Ні, — відповів Віллібальд. — Але він погодився дати нам своїх людей, серед яких шість ярлів!

Я припинив точити списа і зиркнув на священника.

— Шість ярлів?

— Серед них є і ваш друг Раґнар!

Віллібальд радів цій новині, на відміну від мене. Якщо Раґнар не з данами, це означає, що я не зможу піти з ними. Він мій друг, його вороги — мої вороги. Але без Раґнара я не зможу зробити нічого К’яртану і Свену — батьку з сином, котрі вбили Раґнарового батька і хотіли позбутись мене. Без Раґнара я не зможу покинути Вессекс.

— Раґнар серед заручників? — перепитав я. — Ви впевнені?

— Аякже. Він залишиться в олдермена Вульфгера. Усіх заручників відправлять до нього.

— Надовго?

— Скільки буде потрібно Альфреду або доки Ґутрума не похрестять. Він дозволив нашим святим отцям провести бесіду з його людьми. — Отець глянув на мене благально. — Треба мати віру в Бога. Йому потрібен час для здобуття прихильності данів. Нарешті Ґутрум збагнув, що наш Господь всемогутній!

Я встав, підійшов до дверей, відсунув шкіряну заслону і глянув на широке гирло Уїску. На серці було тоскно. Я ненавидів Альфреда і не хотів жити у Вессексі, але, здавалось, був приречений скніти там до скону.

— І що мені тепер робити? — спитав я.

— Король пробачить вам, пане, — непевно відповів Віллібальд.

— Пробачить мені? — різко крутнувся я до нього.— Що, він думає, сталося під Кінвітом? Ви ж були там, отче. Ви сказали йому правду?

— Сказав.

— І?

— Він знає, що ви безстрашний воїн, пане, — відказав піп, — і що ваш меч — цінний скарб для Вессексу. Я певен, він пробачить вас і радо прийме назад. А поки ходіть у церкву, виплачуйте борг і доведіть, що ви достойний громадянин Вессексу.

— Я не західний сакс, — урвав я його. — Я — нортумбрієць!

У цьому й була вся моя біда: я був чужинець, навіть моя англійська мова відрізнялась від тутешньої. Вессекські вояки були прив’язані до цієї землі по крові, а я приблудив сюди аж із півночі. Місцевий народ вважав мене поганином, а через смерть Освальда — вбивцею. Часом, коли я виїздив зі свого угіддя, люди, побачивши мене, хрестилися, щоб відвернути зло, і називали мене Утредерв, що значить Утред Лихий. Однак я на це не зважав, на відміну від Мілдріт, котра щосили намагалася переконати людей, що я християнин, хоч це й була неправда. Протягом усього того літа наше щастя зазнавало численних випробувань, Мілдріт молилася за мою душу, а я непокоївся за власну свободу. Коли вона просила мене поїхати з нею до церкви в Екзанмінстер, я сердився і кричав, що доки я живий, ноги моєї не буде в церкві. На це вона завжди ридала, а я, не в змозі терпіти її сліз, тікав з дому на полювання. Інколи лови приводили мене до берега річки, де я затримувався надовго, дивлячись на «Архангела».

Покинутий, він лежав боком на болотистому бережку, злегка погойдуючись на хвилях.

Це був один з дванадцяти великих кораблів Альфредового флоту, які ми збудували для захисту нашого узбережжя від данських сил. На ньому ми з Леофріком виплили з Гамтуна в погоні за Ґутрумовим флотом і пережили шторм, котрий згубив більшу частину його війська. До цього берега ми привели корабель уже без щогли й вітрила, і він досі гнив тут, забутий усіма.

«Архангел». Так його назвав Альфред, але мені ця назва ніколи не подобалась. Корабель повинен носити гордовите, а не тюхтійське, попівське ім’я і мати на носі звірячу голову: зухвалого дракона, що не боїться морських хвиль, або вовка, що наганятиме жах на ворога. Інколи я підіймався на борт «Архангела», дивився на його шлюзи — розтягані селянами на дошки і затоплені водою, — й пригадував дні в морі, коли вітер хльоскав по його бортах чи як зі страшним скреготом ми протаранили данське судно.

Проте нині, як і про мене, про «Архангела» всі забули. Бувало, я мріяв відремонтувати його, відшукати нові снасті, вітрило, набрати команду і знову вивести в море. Я хотів бути не там, де був, хотів бути з данами, але щоразу, як казав про це Мілдріт, вона вдарялася в сльози.

— Ти не змусиш мене жити серед данів! — кричала вона.

— Чому?

— Бо вони погани! Мій син не зростатиме серед поган!

— Він мій син також, — відповідав я, — і він шануватиме тих же богів, що і я.

Після цього було більше сліз, і я вибігав із будинку, брав псів і йшов з ними високо в ліс, міркуючи над тим, чому кохання прокисає, як молоко. Після Кінвіта я страшенно хотів побачити Мілдріт, однак тепер не міг терпіти її жалюгідної побожності, а вона — моєї нестриманості. Вона ж бо прагнула, щоб я орав поля, доїв корів і збирав збіжжя, аби виплатити непосильний борг, який звалився на мої плечі після шлюбу з нею. Сталося це внаслідок обіцянки її батька віддавати церкві більшу половину врожаю зі своїх угідь. Угода була безстрокова і поширювалась на всіх його спадкоємців. Внаслідок данських набігів і неврожаїв він не міг її виконати, і тепер церква — отруйна гадюка — вимагала сплати боргу від мене, погрожуючи в разі невиплати забрати всі наші землі. Щоразу, буваючи в Екзанчестері, я. відчував як тамтешні попи й ченці тихцем раділи перспективі збагачення. Екзанчестер повернувся в лоно Англії, Ґутрум передав нам своїх заручників і подався на північ, тож у Вессексі запанував сякий-такий мир. Фірди, війська від кожного з ширів, розформували і відпустили по домівках обробляти поля. У церквах заспівали псалми, а Альфред на знак своєї перемоги розіслав подарунки своїм храмам і монастирям. Одда Молодший, котрого тепер вважали оборонцем Вессексу, отримав землі навколо місця, де відбулася битва при Кінвіті. Там він наказав збудувати церкву, й народ казав, що в ній буде золотий вівтар — на знак вдячності Господу за те, що Він вберіг Вессекс.

От лишень як довго Вессекс простоїть? Ґутрум був живий, і я не поділяв думки християн, буцімто мир нам прислав Господь. Як виявилось, я був не один такий. Посеред літа Альфред повернувся до Екзанчестера, де скликав вітан — раду найвпливовіших танів і духівників усього королівства. Серед них був і Вульфгер Вілтунширський, тож якось увечері я поїхав у місто, де мені сказали, що олдермен зі своїми людьми спинився в таверні «Лебідь» біля східної брами. Проте там я знайшов не його, а Етельвольда, Альфредового небожа, котрий з неабияким завзяттям спустошував тамтешні запаси елю.

— Тільки не кажи, що той вилупок і тебе викликав на вітан, — понуро пробурчав він, побачивши мене.

Вилупком він називав свого дядька, котрий украв у нього престол.

— Ні, — відповів я. — Мені потрібен Вульфгер.

— Олдермен у церкві, — відказав Етельвольд. — А я не пішов. — Усміхнувшись, він показав на сусідню лавку. — Сідай, випий. Зараз як слід нап’ємось і знайдемо собі двох дівок. А як хочеш — трьох, а то й чотирьох.

— Ти, мабуть, забув, що я одружений, — мовив я.

— Наче це колись когось спиняло.

Я сів, служниця принесла елю.

— Ти належиш до вітану? — спитав я в Етельвольда.

— А ти як гадаєш? Чи, думаєш, тому вилупку треба мої поради? «Лорде, королю, — сказав би я йому, — чом би вам не стрибнути з кручі, помолившись, щоб Господь дарував крила?» — Він підштовхнув до мене тарілку зі свинячими ребрами. — Я тут, лише аби за мною було зручніше наглядати, щоб я часом не вступив із кимось у змову.

— А ти плануєш змову?

— Ну звісно. — усміхнувся він. — Приєднаєшся до мене? Ти мій боржник.

— Хочеш мій меч собі на службу? — спитав я.

— Так.

Судячи з вигляду, він не жартував.

— Тобто ми вдвох виступимо проти цілого Вессексу чи з нами буде хтось іще?

Вій насупився, замислився, але нікого не назвав — лише втупився в стіл. Мені було його шкода. Етельвольд мені завжди подобався, але покладатися на нього я не міг, бо він був ненадійний і безвідповідальний. Я подумав, що Альфред правильно розважив щодо нього: варто лиш дати йому свободу, і він себе згубить пиятикою та гулянками.

— Що мені дійсно треба зробити, — зрештою промовив він, — це приєднатися до Ґутрума.

— Чому б і ні?

Він підняв очі на мене, але нічого не сказав. Мабуть, знав відповідь: Ґутрум радо прийме його, вшанує, а тоді використає і вб’є. Втім, не виключено, що така перспектива була йому миліша за теперішнє життя. Знизавши плечима, він відкинувся на спинку лавки і змахнув волосся з лиця. Він був напрочуд вродливий, і це також відволікало його від серйозних справ, адже дівок тягло до нього, як попів до золота.

— Вульфгер думає, що Ґутрум ще повернеться і повбиває всіх нас, — сказав він, промовляючи слова дещо змазано.

— Можливо, — погодився я.

— Якщо мій дядько загине, — продовжив він, не стишуючи голосу, хоч навколо сиділо повно народу, — його син буде ще замалим, аби сісти на трон.

— Це правда.

— Отже, настане мій час! — усміхнувся він.

— Або Ґутрумів, — додав я.

— Тому пиймо, друже мій, бо всі ми в лайні по вуха. — Він усміхнувся до мене лукаво: — Якщо не битимешся за мене, як інакше повернеш послугу?

— А як би ти хотів?

— Можеш убити абата Гевальда? Але так, щоб довго і болісно?

— Це я можу.

Гевальд був вінбурнанським абатом, відомим суворістю до хлопців, котрих навчав грамоті.

— З іншого боку, — продовжив Етельвольд, — я б і сам залюбки порішив того лайдака кістлявого, тому краще подумаю, як ще можна засмутити мого дядька. Тобі ж він також не подобається?

— Не подобається.

— Тоді слід придумати йому якусь капость. О Боже, — вихопилося в нього, бо за дверима зненацька почувся Вульфгерів голос. — Він злий на мене.

— Чому?

— Завагітніла одна молочниця. Думаю, він би й сам був не проти потовкти її, але я його випередив. — Він осушив свій кухоль. — Я у «Три дзвони». Ти зі мною?

— Треба ще побалакати з Вульфгером.

Поки Вульфгер заходив до зали, Етельвольд прошмигнув через задній хід. Олдермена супроводжувало кільканадцять танів, але, побачивши мене, він покинув їх і попростував до мого столу.

— У церкві єпископа була служба, — пробурчав він. — Кілька годин там співали псалми й читали молитви, аби прогнати звідси данський дух. То не Етельвольда я бачив з тобою?

— Так, його.

— Просив тебе долучитися до повстання?

— Так.

— От йолоп нещасний. А ти чого прийшов? Приніс мені свій меч?

Він сподівався, що я дам присягу на вірність йому і вступлю до його війська.

— Хочу побачити одного з заручників, — відповів я, — тому прийшов спитати твого дозволу.

— Заручників. — Вульфгер клацнув пальцями до служниці, аби та принесла елю. — Чорти б їх побрали. Довелося будувати для них нові будинки. Як гадаєш, кому платити за те будівництво?

— Тобі?

— Звичайно, мені. А ще їх треба годувати. І хто заплатить мені за харчі, сторожу, утримання? Альфред?

— Скажи йому, що збудуєш монастир, — запропонував я.

Він глипнув на мене як на божевільного, аж тоді зрозумів жарт і засміявся.

— Правду кажеш. У такому разі він мені заплатить, ге? Чув про новий монастир, що будують при Кінвіті?

— Кажуть, там буде золотий вівтар.

Він знову зареготав.

— І я таке чув, але не вірю, хоч люди кажуть, що то правда. — Він провів поглядом одну з прислужниць, що проходила залою. — Щоб побачити заручників, тобі треба не мій, а Альфредів дозвіл, а він його не дасть.

— Альфредів? — перепитав я.

— Вони ж не просто заручники, — відповів він, — а полонені. Я мушу закрити їх і стерегти день і ніч. Так .наказав Альфред. Він вважає, що мир нам дарував Господь, але все одно подбав, щоб усі його заручники були високого походження. Узяв аж шістьох ярлів! Уявляєш, скільки в них служників, жінок — скільки голодних ротів?

— Якщо буду у Вілтунширі, чи можна мені буде побачитися з ярлом Раґнаром? — спитав я.

Вульфгер насупився:

— Ярл Раґнар? Отой галасливий? Мені він подобається. Але ні, друже, не можна. Бачити їх не дозволено нікому, крім одного попа, що вміє балакати по-їхньому. Його прислав Альфред, аби навернути данів у християнство. А навіть як поткнешся туди без мого дозволу, Альфред однаково довідається й зажадає від мене пояснень. Тому заручників бачити не можна нікому. — Він спинився, щоб роздушити вошу під коміром. — Я ще й мушу годувати того попа, і за це Альфред мені не платить — навіть за утримання того лайдака Етельвольда!

— Коли я був заручником у Вергамі, ярл Раґнар врятував мені життя. Ґутрум убив усіх, але Раґнар заступився за мене. Сказав, що коли Ґутрум хоче вбити мене, хай спершу здолає його, — пояснив я.

— А з вигляду він людина, вбити яку важко, — відповів Вульфгер. — Тільки якщо Ґутрум таки нападе на Вессекс, мені доведеться це зробити — вбити їх усіх. Але жінок, мабуть, не чіпатиму.— Він понуро виглянув на подвір’я таверни, де під місячним світлом грали в кості його вояки. — А Ґутурум нападе, — додав тихо.

— Я чув інше.

Він зиркнув на мене підозріливо:

— І що ж ти чув, мій юний друже?

— Що мир нам дарував Господь.

Вульфгер розреготався на цей жарт:

— Ґутрум зараз у Ґлевечестері, а це всього пів дня ходу від нашого кордону. Кажуть, щодня туди прибувають усе нові й нові данські кораблі. Вони вже у Лундені, на Гумбері й Ґеваску. — Він нахмурився. — Більше кораблів — більше людей, а Альфред тільки й знає, що церкви будувати! А тут ще й цей Свейн об’явився.

— Свейн?

— Приплив на своїх кораблях з Ірландії й осів у Вельсі. Але надовго не затримається. Ще прийде у Вессекс. Кажуть, з ним велике військо данів з Ірландії, — пробуркотів він.

Я не знав, наскільки це правда, оскільки подібні чутки ходили завжди, але Вульфгер, схоже, вірив.

— Нам треба піти в Ґлевечестер і перебити їх усіх до одного, поки вони не перебили нас, — сказав він. — Але ж ні, нашим королівством правлять попи.

Це правда, подумав я. Як і те, що Вульфгер не дасть мені просто так побачитися з Раґнаром.

— Можеш передати від мене послання Раґнару? — спитав я.

— Як? Я ж не балакаю по-данському. Можу попросити в попа, але він розпатякає про все Альфредові.

— З Раґнаром є жінка?

— Усі вони з жінками.

— Така струнка, чорнява, з соколиним обличчям.

Він легенько кивнув:

— Схоже на ту, що з ним. Вона ще скрізь ходить зі своїм собакою, так?

— Так, у неї є пес, — відповів я. — Його звуть Нігтґенґа.

Вульфгер знизав плечима, наче йому байдуже, як звуть собаку, аж доки не збагнув значення слова.

— Чекай-но, у пса англійська кличка? — спитав він. — Чого б то данка називала собаку гобліном?

— Бо вона не данка, а саксонка, — відповів я. — Її звуть Бріда.

Він вирячився на мене, тоді зареготався.

— От хитра курвочка. То вона розуміє все, що ми говоримо?

Бріда дійсно була дуже хитра. Це була моя найперша коханка, дівчина зі Східної Англії, яку виховав Раґнарів батько, а зараз вона спала з Раґнаром Молодшим.

— Заговори до неї, — продовжив я, — передай вітання від мене і скажи, що якщо буде війна...

Я затнувся, не впевнений, що казати далі. Сенсу обіцяти будь-що врятувати Раґнара не було, адже якщо війна дійсно буде, заручників переб’ють раніше, ніж я встигну до них дістатися.

— Якщо буде війна? — підігнав мене Вульфгер.

— Якщо буде війна, — промовив я і повторив слова, які сам Вульфгер сказав мені перед моїм покаянням: — всім нам доведеться вигадувати, як вижити.

Олдермен здивовано мовчки подивився на мене, і його затяжна мовчанка сказала мені, що хоча путящого послання Раґнару я не придумав, зате дав слушну пораду Вульфгеру. Він відпив елю.

— То, кажеш, та курва балакає по-англійському?

— Вона саксонка.

Як і я. Але я ненавидів Альфреда і планував за першої-ліпшої нагоди приєднатись до Раґнара — подобається це Мілдріт чи ні.

Втім, глибоко під землею, де велетенський змій Нідгьоґґ гризе корені дерева життя Іґґдрасілля, сидять три прялі, котрі тчуть наші долі. Ми можемо вважати, буцімто вирішуємо все самі, та в дійсності наші життя перебувають у їхніх руках. Вони їх тчуть, і доля невблаганна. Це відомо данам і навіть християнам. Wyrd bid ful arced, говорять сакси, що означає: світом править доля. Прялі вирішили й мою долю, бо вже за тиждень після вітану, коли в Екзанчестері знову запанував спокій, вони надіслали мені корабель.

Почалося все з того, що з окстонських полів прибіг раб, волаючи, що в Уїск зайшов данський корабель. Я натягнув чоботи й кольчугу, зняв з вішака свої клинки, наказав сідлати коня і погнав на берег, де гнив «Архангел».

Там побачив, як з-за довгої коси, що відділяла Уіск від моря, до берега наближався корабель. Його вітрило було напнуте на довгій реї, весла підіймалися, скрапуючи водою, і, неначе крила, опускалися знов, а довгий корпус лишав на воді блискучий слід, що мерехтів під ранковим сонцем. На високому носі стояв чоловік у кольчузі, шоломі й зі списом. Дорогою позад мене, край якої стояли рибальські курені, бігли до пагорбів люди, рятуючи свої пожитки. Я гукнув до одного з селян:

— Це не дани!

— Що, пане?

— Це вессекський корабель, — крикнув я.

Люди мені не повірили і продовжили бігти, тягнучи за собою худобу. Це була їхня давня звичка — тікати, побачивши кораблі, бо на них зазвичай прибували дани, що несли смерть. Однак цей корабель не мав на носі голови дракона, вовка чи орла.

Ба більше, він був мені знайомий. Це був «Eftwyrd», єдине судно з усього Альфредового флоту, що, на відміну від «Архангела», «Апостола» і «Християнина», мало пристойну назву. «Eftwyrd» означає «Судний день», і ця назва, попри християнське походження, вельми точно передає те, що він приніс багатьом данам.

Чоловік на носі помахав мені, і чи не вперше, відколи мене примусили стати навколішки перед Альфредовим вівтарем, я звеселився. Бо то був Леофрік. Ніс корабля черкнув об прибережний мул, і судно спинилося. Приставивши долоні до рота, Леофрік гукнув:

— Мул глибокий?

— Ні, десь на долоню! — відповів я.

— По ньому можна йти?

— Звісно, можна! — прокричав я.

Він зіскочив і, як я й здогадувався, по пояс угруз у твані. Від реготу я аж склався удвоє. Разом зі мною засміялися всі моряки «Судного дня», дивлячись, як Леофрік, щедро сиплючи прокльонами, борсається в багні. Нам знадобилося добрих десять хвилин, щоб витягти його, і всі ми добряче заляпалися смердючою грязюкою, але після того моряки, більшість із яких були моїми колишніми веслярами й вояками, знеси на берег ель, хліб і солонину, і ми гуртом сіли обідати на березі.

— Ти засранець, — пробурчав Леофрік, оглядаючи свою кольчугу, замазану болотом.

— Засранець, який добряче знудився на березі, — відказав я.

— Ти знудився? — перепитав Леофрік. — А ми як знудились.

Виявилося, флот узагалі нікуди не плавав. Командування ним передали чоловікові на ім’я Бурґверд — зануді, але доброму вояку і брату єпископа Шірбурнанського, — якому суворо наказали не порушувати мир.

— Якщо на морі не видно данів, то й ми не виходимо, — сказав Леофрік.

— Тоді що робите тут?

— Нас відправили врятувати той кавалок гівна, — кивнув він на «Архангела». — Бурґверд хоче, аби у флоті знову було дванадцять кораблів.

— А я думав, вони будують ще.

— Так і є, тільки будівництво спинилося, бо злодюжки розтягали всю деревину, поки ми билися під Кінвітом, а тоді хтось згадав про «Архангела», і ось ми тут. Бурґверд не може командувати одинадцятьма кораблями.

— Але якщо він не виходить у море, для чого йому ще корабель? — спитав я.

— На випадок, якщо доведеться виходити, — пояснив Леофрік. — А як надумається вийти, йому треба буде дванадцять. Не одинадцять, а саме дванадцять.

— Дванадцять? Чому?

— Бо, — Леофрік спинився, щоб відкусити хліба, — бо в книзі сказано, що Христос усюди відправляв своїх апостолів по двоє, і так само слід ходити й нам — по два кораблі, як ті святі. А якщо в нас буде одинадцять кораблів, це означатиме, що їх лише десять, якщо ти розумієш, про що я.

Я вирячився прямо на нього, не розуміючи, жартує він чи ні:

— Бурґверд хоче, аби ви виходили в море по двоє?

Леофрік кивнув:

— Бо так написано в книзі отця Віллібальда.

— У молитовнику?

— Так говорить отець Віллібальд, — спокійно відказав Леофрік, а побачивши мій вираз, додав: — Я правду кажу! Альфред може підтвердити.

— Аякже, він підтвердить.

— А якщо робити, як сказано в молитовнику, — так само спокійно продовжив він, — у тебе не буде неприємностей.

— Це правда, — погодився я. — То ви тут, щоб відновити «Архангела»?

— Поставимо нові щоглу й вітрило, замінимо оснастку, залатаємо діри, законопатимо дошки, а тоді відбуксуємо в Гамтун. На це знадобиться приблизно місяць!

— Щонайменше.

— А ще з мене майстер нікудишній. Воїн добрий, що є, то є; перепити кого хочеш можу; але ніколи я не ладнав із молотком, долотом і рубанком. А от вони можуть усе, — кивнув він на десяток чоловіків, яких я не знав.

— Хто це?

— Корабельники.

— Вони робитимуть усю роботу?

— Ну не я ж! — гукнув Леофрік. — Моя робота — командувати «Судним днем»!

— Отже, ти плануєш цілий місяць пити мій ель і жерти мої харчі, поки ті десятеро працюватимуть?

— Маєш кращу пропозицію?

Я огледів «Судний день». Це був прекрасно збудований корабель: довший за більшість данських суден, з високими бортами, які робили з нього чудову платформу для бою.

— Що Бурґверд наказав тобі робити? — спитав я.

— Молитися, — сердито відповів Леофрік, — і допомагати ремонтувати «Архангела».

— Я чув, на Сеферні з’явився новий данський воєвода. Хотілося б перевірити, чи це правда. Його звуть Свейн. Ходять чутки, буцімто він стягує кораблі з Ірландії.

— Той Свейн, він же у Вельсі?

— Так говорять.

— Отже, він збирається йти на Вессекс, — мовив Леофрік.

— Якщо це правда.

— То ти думаєш... — почав був Леофрік, але затнувся, усвідомивши, про що я думаю.

— Я думаю, команді корабля немає користі сидіти на березі цілий місяць, — сказав я. — А ще я думаю, що на Сеферні можна добряче збагатитися.

— Але якщо Альфред почує, що ми воювали там, нам кінець, — відповів Леофрік.

Я кивнув на берег у бік Екзанчестера:

— Там було спалено сотню данських кораблів, і їхні уламки досі лежать на березі. Я впевнений, ми знайдемо там бодай одну драконячу голову й почепимо на носа.

Леофрік подивився на свій корабель:

— Замаскуємось?

— Так, замаскуємось, — підтвердив я.

Якщо почепимо на «Судний день» драконячу голову, його сприйматимуть не як англійське, а як данське судно — кошмар усіх саксів. Леофрік усміхнувся:

— Для патрулювання мені ж не треба наказу?

— Авжеж.

— Та й не билися ми аж від Кінвіта, — продовжив він задумливо. — Нема бою — немає заробітку.

— А як щодо команди? — спитав я.

Він озирнувся на своїх моряків:

— Більшість із них — люті засранці, що не матимуть нічого проти цієї затії. Всім треба гроші.

— Але між нами і Сеферном брити.

— І всі вони до одного злодіяки, — закінчив Леофрік і усміхнувся. — Отже, якщо. Альфред не йде на війну, на неї замість нього підемо ми?

— Маєш кращу пропозицію? — спитав я.

Леофрік не відповів. Замість того, немовби ліниво міркуючи, сів і став кидати камінці в грязюку. Я нічого не говорив, мовчки спостерігаючи за сплесками брудної води, за візерунками, що лишали камінці, і знав, що так він шукає підказки в долі. Дани кидають руни, стежать за пташиним летом і намагаються почути шепіт богів, а Леофрік шукав знаку в тому, як впадуть камінці. Останній камінчик відбився від іншого, проїхався багнюкою й залишив по собі слід, що тягнувся до моря.

— Ні, — врешті відповів Леофрік, — кращої пропозиції я не маю.

Нарешті я звеселився, бо ми зібралися повікінгувати.

На березі річки під муром Екзанчестра ми знайшли вирізьблені звірячі голови. Переважно це були обгорілі рештки на місці спаленого Ґутрумового флоту. Відшукавши дві найменш пошкоджені, ми понесли їх на свій корабель. На вершечку його носа і корми стояли голі стовпи, які ми як слід обтесали, аби голови налізли на них. Істота на кормі, менша, зображала змія з роззявленою пащею — ймовірно, Нідгьоґґа, чудовисько, що пожирає тіла в данському царстві мертвих. На носа ми почепили голову дракона, настільки закопчену і понівечену вогнем, що вона більше скидалася на конячу. Ми шкребли її чорні очі й пащу, доки не докопалися до непошкодженої деревини. Коли скінчили, наш дракон виглядав загрозливо.

— Тепер це справжній фірдрака, вогненний дракон, — весело промовив Леофрік.

Дани завжди знімали звірячі голови з кораблів, коли не хотіли, аби вони лякали духів дружніх земель, тому різьблені дракони та змії красувалися на їхніх кораблях тільки у ворожих водах.

Ми зробили так само: склали своїх змія й фірдраку в трюм і повернулись до берега, на якому до роботи над «Архангелом» бралися наші корабельники. Голови ми сховали, бо Леофрік не хотів, аби майстри знали, що ми плануємо.

— Он той, — кивнув він на високого кощавого діда, що керував роботою, — ще більший християнин, ніж сам Папа. Якщо побачить, що ми збираємося в бій, миттю розвезе все попам, а ті — Альфреду, і Бурґверд забере в мене корабель.

— Ти не любиш Бурґверда?

У відповідь Леофрік сплюнув:

— Добре, що на узбережжі немає данів.

— Він боягуз?

— Ні, просто вважає, що замість нас битиметься Бог.

На колінах ми проводимо більше часу, ніж за веслами. Коли флотом командував ти, в нас були заробітки. А зараз навіть корабельні щурі й ті змушені випрошувати крихти.

Заробляли ми, захоплюючи данські кораблі й відбираючи їхні трофеї, і хоч ніхто з нас не розбагатів, усі ми були як слід забезпечені сріблом. Я й досі мав певні статки, бо в Окстоні в мене був закопаний скарб — спадок Раґнара Старшого, який церква і родичі Освальда радо присвоїли б, якби могли. Втім, срібла не буває забагато. За нього можна купити землю й відданість війська; срібло — це могутність лорда, а без нього ставай на коліна або йди в рабство. За допомогою срібла дани вели за собою людей, і ми були нічим не кращі. Якщо хочу бути лордом і забрати Беббанбурґ, мені потрібні люди і безліч срібла на купівлю мечів, щитів, списів і сердець вояків. Тому ми подамося в море в пошуках срібла, а корабельникам скажемо, ніби йдемо патрулювати узбережжя. Тож ми повантажили на борт барила з елем, ящики з сухарями, сиром і діжки з копченою скумбрією та свининою. Мілдріт я розповів ту саму історію: що ми поплаваємо вздовж берегів Дефнаширу й Торнсети.

— Так чи інакше, це треба було б зробити, — пояснив їй Леофрік, — на випадок, якщо прибудуть дани.

— Вони залягли на дно, — додав я.

Він кивнув:

— А коли дан залягає на дно, чекай біди.

Його думку я поділяв. Ґутрум був неподалік Вессексу, а Свейн, якщо такий воєвода взагалі існував, перебував усього за кілька днів від його узбережжя. Альфред міг скільки завгодно вірити, що заручники забезпечать мир, однак ще з дитинства я пам’ятав, наскільки жадібні до нових земель дани і як їм прагнеться забрати собі багаті поля й зелені пасовиська Вессексу. Вони прийдуть, і якщо поведе їх не Ґутрум, то інший данський полководець збере кораблі й людей, з якими виступить на Альфредові землі. Зрештою, це ж дани правили трьома іншими англійськими королівствами: під їхньою владою перебувала моя рідна Нортумбрія, вони заселяли своїми людьми Східну Англію, їхня мова лунала скрізь на південь від Мерсії, й вони не стануть терпіти під боком останнє англійське королівство. Вони як ті вовки, що зачаїлися в тінях і терпляче вичікують, доки вівці нагуляють жирку.

Я взяв одинадцятьох молодиків зі своїх земель і привів на борт «Судного дня», захопивши з собою й Гастинґа, котрий більшу частину юності провів за веслами, тож я розважив, що з нього буде неабияка користь. А тоді, одного туманного ранку, коли посилилася західна течія, ми зіштовхнули корабель на воду, вивели за довгу косу, що оберігала Уїск, і подалися в море. Весла поскрипували в оббитих шкірою отворах, ніс судна розрізав і спінював перед собою воду, а стерно бадьоро дрижало в руках. Я відчув, як разом з вітром підіймається мій дух, задер голову до сірого неба і проказав молитву вдячності Тору, Одіну, Ньйорду і Геду.

Біля берега на воді виднілося кілька рибальських шхун, але далі на південний захід море було порожнє. Я озирнувся на приземкуваті сірі пагорби, помережані зеленню, де-не-де узбережжя прорізали річки. Зелений поступився місцем сірому, від землі залишилася смужка, і ми зосталися сам на сам з білими чайками. Дістали з трюму голови фірдраки й змія, встановили їх на носі та кормі й повернули за захід.

«Судного дня» не стало. Тепер це був «Фірдрака», і він прямував назустріч пригодам.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Моряки «Судного дня», або ж «Фірдраки», були зі мною при Кінвіті. Усі вони були вояками, і їх обурило, що Одда Молодший приписав перемогу собі. А ще відтоді вони добряче знудьгувалися. Леофрік розповідав, що Бурґверд лиш інколи виводив кораблі в море на навчання, а більшість часу вони простоювали в Гамтуні.

— А одного разу ми вибралися на риболовлю, — додав він.

— На риболовлю?

— Отець Віллібальд розповів про те, як Христос нагодував п’ять тисяч чоловік двома хлібинами і кошиком оселедців, — відповів він, — тому Бурґверд наказав нам брати сіті й вирушати в море. Вирішив нагодувати місто. Народ там голодує.

— Вдалося чогось наловити?

— Купу скумбрії.

— А данів?

— Данів наловити не вдалося, як і оселедців, — відповів Леофрік. — Лише скумбрії. Ті падлючі дани як крізь землю провалилися.

Пізніше ми довідалися, що Ґутрум заборонив данським кораблям з’являтися біля узбережжя Вессексу й порушувати мир. Він мав намір приспати пильність Альфреда, змусити його повірити, що перемир’я діє, а для цього йому треба було, щоб у морі між Кентом і Корнвалумом не з’являлися його пірати. Це заохочувало купців з півдня приїздити туди продавати вино і купувати вовну, і вже за перші чотири дні експедиції наш «Фірдрака» взяв два таких судна. Це були пузаті франкські кораблі, у кожного не більше шести весел з кожного боку. На обох нас сприйняли за вікнігів, побачивши звірячі голови на кормі та носі й браслети в мене на руках і почувши, як ми з Гастинґом розмовляємо по-данському. Моряків ми не вбивали, лише позабирали всі гроші, зброю й вантаж, який могли вмістити в себе на борту. Один корабель був ущерть навантажений вовною, оскільки за морем високо цінували саксонські руна. Щоправда, нам вдалося винести тільки три кипи, бо на решту не вистачило б місця під лавами.

На ніч ми зупинялися в бухтах або гирлах річок, а вдень веслували морем у пошуках здобичі. Щодня просувалися далі на захід, доки не переконалися, що достатньо віддалилися від берегів Корнвалуму й увійшли на ворожу територію. Це були землі наших давніх ворогів, котрі протистояли ще нашим пращурам, коли ті прийшли з-за Північного моря освоювати Англію. Називався той народ бритами. Вони розмовляли дивною мовою, і одна їх частина жила на північ від Нортумбрії, а інша — у Вельсі й Корнвалумі, диких окраїнах Британського острова, куди їх витіснив наш народ. Вони сповідували християнство. Отець Беокка розповідав мені, що вони вірили в Христа ще задовго до нас, і твердив, що жоден християнин не може бути ворогом іншому. Та попри те брити нас ненавиділи. Часом вони об’єднувалися з норманами для спільних набігів на нас, інколи нормани нападали на них, а бувало, що вони самі нападали на нас. У минулому корнвалумський народ створював чимало неприємностей Вессексу, та Леофрік запевнив мене, що за це їх так жорстоко покарали, що нині, забачивши сакса, вони обсцикалися з переляку.

Спершу ми не помітили жодного брита. Місця, де ми зупинялися, були безлюдні — всі, крім одного річкового гирла, де від берега до нас поплив невеликий човник, обтягнутий шкірою, і напівголий чоловік, що сидів на веслах, спробував продати нам крабів. Ми взяли два кошики й заплатили йому два пенні. На другу ніч, у приплив, пристали до берега, набрали води з джерела, і ми з «Леофріком злізли на пагорок, з якого відкривався краєвид на рівнину. Над дальніми долинами курився дим, але навколо не було видно нікого — хоч би один вівчар попався.

— На що сподіваєшся натрапити тут? — спитав Леофрік. — На ворогів?

— На монастир, — відповів я.

— Монастир! — засміявся він. — Хочеш помолитися?

— У монастирях повно срібла.

— Тільки не в цих краях. Тут народ голий як бубон. Крім того...

— Що «крім того»?

Він кивнув на наших моряків:

— У нас на борту дюжина добрих християн. Звісно, лихих засранців більше, але дюжина побожних назбирається. На монастир вони не підуть нізащо.

Він казав правду. Декому з нашої команди явно була не до вподоби наша затія з піратством, але я переконав їх, що під прикриттям купців дани шпигують за ворогами. Хоча це була правда, я сумнівався, щоб хтось із наших жертв служив данам, проте команди обидвох розграбованих нами кораблів складали іноземці,, а, як усі сакси, команда «Фірдраки» мала здорове упередження щодо чужоземців, хоч і робила виняток для Гастинґа і дюжини інших наших моряків, котрі були фризами. Останні були природженими піратами, не гіршими за данів. Ці дванадцятеро прибули у Вессекс, аби збагатитися з війни, і неабияк зраділи, дізнавшись, що ми плануємо порозбишакувати.

Просуваючись на захід, ми почали натикатися на прибережні поселення, часом навдивовижу великі. Кенвульф, добрий чолов’яга, що бився з нами при Кінвіті, розповів, що корнвалумські брити добувають олово і продають чужоземцям. Це він знав, бо його батько був купцем і частенько бував на цих берегах.

— Раз вони продають олово, — сказав я, — значить, у них є гроші.

— І люди, котрі їх стережуть, — зауважив Кенвульф.

— У них є король?

Хтозна. Імовірно, король є, та ми не знали, де може жити той король і хто він такий, а Гастинґ узагалі припустив, що королів тут може бути кілька. Але от що було в тутешнього народу точно — це зброя, бо одної ночі, коли «Фірдрака» зайшов у гавань, зі скелі в нашому напрямку прилетіла стріла, що плюхнулася у воду просто біля нашого весла.

Ми б і не знали, що по нас стріляють, якби я не підняв голову й не побачив, як вона, оперена брудним сірим пір’ям, летить у воду з чорного неба. Більше стріли по нас не летіли, тож ми сприйняли це за попередження і тієї ночі залишили корабель на якорі подалі від берега, а на ранок побачили двох корів, що паслися біля струмка. Леофрік схопився за сокиру.

— Корови тут, щоб убити нас, — застеріг Гастинґ ще не зовсім упевненою англійською.

— Корови хочуть нас убити? — смішкувато перепитав я.

— Я таке вже бачив, пане. Корів відправляють, щоб виманити нас на берег, а тоді нападають.

Тож ми не стали чіпати корів, підняли якір і попливли до виходу з бухти.

Почувши крик позаду, я озирнувся й побачив людей, що повискакували з-за кущів і дерев. Я зняв з руки один зі своїх браслетів і подарував Гастинґу. Це був його перший браслет, і він, як дан, несказанно зрадів і провів цілий ранок, начищаючи його.

Берег робився чимдалі дикішим, тяжче було знайти на ньому пристанище, зате погода була сприятлива. Ми захопили невеликий корабель на вісім весел, що повертався в Ірландію, і звільнили його від шістнадцяти срібняків, трьох ножів, купи олов’яних злитків, мішка гусячого пір’я і шести козячих шкур. Не встигли ми ще як слід збагатитися, а трюми «Фірдраки» вже ломилися від шкур, вовни і олова.

— Треба продати все це добро, — сказав Леофрік.

Тільки кому? Ми не знали нікого, хто б торгував у цих краях. Я подумав, що варто було б пристати десь неподалік великого селища і пограбувати його. Спалити хати, повбивати людей, пограбувати будинок старости і повернутися в море. Біда лиш у тому, що на кожному мисі на чатах стояли брити, котрі завжди бачили, як ми наближаємось, тож не встигали ми підпливти до якогось поселення, як назустріч нам виходили озброєні чоловіки. Гастинґ розповів, що цей народ навчився давати відсіч вікінгам, через що ті тепер плавали в цих краях флотиліями по п’ять-шість кораблів.

— Нам щаститиме більше, коли обігнемо узбережжя, — мовив я.

Я знав, що Корнвалум закінчується десь на заході, звідки ми зможемо вийти в Сеферн і натрапити там на якийсь данський корабель, що повертатиметься з Ірландії, але тому Корнвалуму не було видно кінця-краю. Щоразу, як ми бачили мис, котрий, на мою думку, мав позначати його край, це виявлялося марною надією, бо за ним лежав ще один, а за тим — ще, а течія часом бувала настільки сильна, що, хоч ми прямували на захід, нас постійно заносило на схід. Виявилось, бути вікінгом важче, ніж я думав. Та одного дня західний вітер зміцнів, піднялися кострубаті хвилі, а з низького неба ввалив дощ, і ми подалися на північ у пошуках сховку під одним з мисів. Кинувши якір, відчули, як «Фірдрака» сіпається навсібіч, мов той норовистий кінь на довгому поводі.

Усю ніч і весь наступний день стояла негода, об високі скелі били пінисті хвилі. Ми перебували в порівняній безпеці, але в нас закінчувалась провізія, і я вже був подумав, що час нам облишити думку про те, щоб розбагатіти, і повертати до Уїску, де ми скажемо, що просто патрулювали узбережжя. Аж тут наступного ранку, коли вітер ущух, а дощ перейшов у дрібну мряку, зі східного боку в бухту зайшов корабель.

— Щити! — наказав Леофрік, і наші змерзлі й сердиті вояки дістали зброю і вишикувались уздовж борту.

Корабель був значно менший за наш: короткий, високоносий, з куценькою щоглою та широкою реєю, на якій висіло зібране вітрило. За веслами сиділо шість гребців, а стерновий вів судно прямісінько на «Фірдраку». Коли він наблизився до нас майже впритул, я побачив гілляку з листям, прив’язану до щогли.

— Вони хочуть поговорити, — сказав я.

— Сподіваймося, вони хочуть поторгувати, — пробурчав Леофрік.

На борту прибулого корабля був священник. Спершу я не знав, що то святий отець, адже вигляд він мав не менш обдертий, ніж інші моряки, але він гукнув до нас, сказавши, що бажає поговорити з нами. Розмовляв данською, хоч і не дуже добре. Я дозволив їм зайти з боку, захищеного від вітру. Моряки з цікавістю оглядали моїх вояків, озброєних щитами. Ми з Кенвульфом затягли його до себе на борт. Піднятися з ним хотіло ще двоє, але Леофрік пригрозив їм списом, і вони повернулися на борт свого кораблика і там чекали, доки піп закінчить перемовини з нами.

Його звали отець Мардок. Коли він сів на лаву біля весел, я побачив у нього на шиї розп’яття.

— Ненавиджу християн, — мовив я, — чому б нам не згодувати тебе Ньйорду?

Він пропустив це повз вуха або ж просто не знав, що Ньйорд — один з морських богів.

— У мене є подарунок для вас від мого володаря, — сказав він і дістав з-за пазухи два побиті наручні браслети.

Я взяв їх. Це були погані браслети — мідні, старі, поїдені патиною. Цінності не мали, і на якусь мить мені захотілося викинути їх за борт, але я збагнув: за довгу подорож ми заробили мало і маємо берегти навіть незначні скарби.

— Хто твій володар? — спитав я.

— Король Передур.

Я мало не пирснув зі сміху. Король Передур? Король має бути відомий, а про Передура я не чув ніколи, що означало: це скоріш за все дрібний місцевий ватажок, який сам собі присвоїв гучний титул.

— І чому ж твій Передур надіслав нам такий нікчемний подарунок? — спитав я.

Отець Мардок досі не знав мого імені й був надто заляканий, щоб спитати. Його оточували озброєні мечами, сокирами й списами люди в шкіряних латах і кольчугах, яких він вважав данами, бо я наказав усім своїм морякам, що носили хрести або розп’яття, поховати їх під одягом. Розмову вели ми з Гастинґом, а якщо отцеві Мардоку це здавалося дивним, він не наважувався спитати, чому говоримо тільки ми. Натомість він розповів мені, що на його повелителя, короля Передура, вчинив віроломний напад сусідній правитель Каллін, чиї війська захопили фортецю біля моря, і Передур ладен добре заплатити нам, якщо допоможемо йому повернути собі форт під назвою Дрейндинас.

Відправивши отця Мардока зачекати на носі корабля, я зібрав команду обговорити його прохання. Дещо було очевидним. Обіцянка добре заплатити ще нічого це означала, і Передур, скоріш за все, хоче обдурити нас: спершу заплатить, а тоді спробує вбити.

— Нам треба, — повів Леофрік, — знайти того Калліна і спитати, скільки він ладен заплатити нам.

Це була слушна думка, от тільки жоден з нас не знав, де шукати Калліна, котрий, як ми пізніше дізналися, також був королем, що, однак, нічого не означало, бо в Корнвалу-мі кожен, хто мав більше п’ятдесяти послідовників, величав себе королем. Я пішов на ніс і ще раз переговорив з отцем Мардоком. Він розповів, що Дрейндинас — це висока фортеця, збудована древніми, вона охороняє дорогу на схід, і скільки Каллін контролюватиме її, стільки Передурові люди будуть заточені у власних землях.

— У вас є кораблі, — зауважив я.

— І в Калліна є, — відповів піп, — тому ми не можемо перевозити свою худобу морем.

— Худобу?

— Ми живемо з торгівлі скотиною, — пояснив він.

Отже, оточивши Передура, Каллін отримав нагоду здобути остаточну перемогу в цій маленькій війні.

— Скільки твій король заплатить нам? — спитав я.

— Сто срібняків.

Я дістав Подих Змія.

— Я поклоняюся справжнім богам, — сказав я. — Особливо шаную Геда. Він любить кров і вже багато днів нічого не отримував від мене.

Отця Мардока охопив жах, якого він не міг приховати. Він був молодим, чого по ньому, однак, не скажеш, адже мав дуже густі волосся й бороду, з-під яких визирали тільки ніс і очі. Він розповів, що вивчив данську мову, коли був у полоні в данського воєводи на ім’я Ґодфред. Утік, коли той рушив на Сілланси — острови, що лежать далеко в морі на заході.

— На Сіллансах є скарби? — спитав я.

Я чув про ті острови, хоч дехто твердив, що це вигадка, а інші казали, що вони з’являються і зникають разом з місяцем. Отець Мардок сказав, що вони існують і в народі носять назву Острови Мертвих.

— То там ніхто не живе? — спитав я.

— Є трохи народу, — відповів вій. — Але разом з ними там живуть і мертві.

— У них є скарби?

— Ваші кораблі забрали все, що було.

Ця розмова сталася вже по тому, як він пообіцяв мені, що Передур виявить більшу щедрість. Він не знав, наскільки більшу, та запевнив, що король готовий заплатити за нашу допомогу набагато більше сотні срібняків. Ми наказали йому гукнути своїм морякам провести нас узбережжям до Передура. Я не дозволив отцю Мардоку повертатися на свій корабель і залишив його заручником на випадок, якщо розповідь виявиться брехнею і Передур просто заманює нас у пастку.

Однак священник казав правду. Передурове поселення було скупченням хатин на крутому пагорбі біля бухти, захищених стіною колючого живоплоту. Його народ складався з рибалок і скотарів, серед яких не було жодного багатія, хоча сам король прийняв нас у високому палаці, щоправда, лише по тому, як ми взяли собі ще заручників. На «Фірдраку» прислали трьох молодиків, що, як нас запевнили, були Передуровими синами. Наказавши команді вбити їх, якщо не повернусь, я спустився на берег у супроводі Гастинга і Кенвульфа. На мені був бойовий обладунок — кольчуга й блискучий шолом, і тамтешній народ позирав на нас із острахом. У місті скрізь смерділо рибою та гноєм, народ весь був у лахмітті, а їхні халупи, що нагадували скоріше рибальські курені, тулилися вздовж схилу, на верхівці якого гордовито височів замок Передура. Біля палацу стояла церква з солом’яним дахом, густо порослим мохом, і з хрестом на фронтоні, зробленим з прибитих хвилями уламків дощок.

Передур був удвічі старший від мене, присадкуватий, з хитрим обличчям і гострою чорною бородою. Він привітав нас, сидячи на троні, котрий був звичайним стільцем з високою спинкою. Очікував, що ми йому поклонимось, однак жоден з нас не зробив цього, через що він скривився. Його оточувало з десяток чоловіків почту. Жоден не виглядав заможно, всі були старі, крім одного, в чернечій рясі. У закопченій залі він виділявся- з натовпу, як ворон зі зграї чайок, оскільки його чорна ряса була бездоганно чиста, обличчя голене, а волосся акуратно підстрижене. Він був дещо старший за мене, мав суворе лице, в якому читалися розум і неприкрита недовіра до нас, адже ми погани — принаймні я й Гастинґ. Кенвульфу я наказав тримати язика за зубами і сховати хрестик, тож монах усіх нас сприйняв за данську нехристь. Він розмовляв данською, значно краще, ніж отець Мардок.

— Король вітає вас, — промовив він голосом, таким самим тоненьким, як і його уста, й недружньо зблиснув на нас зеленими очима, — і хоче знати, хто ви такі.

— Мене звуть Утред Раґнарсон, — відповів я.

— Чому ти тут, Утреде Раґнарсон? — спитав чернець.

Я огледів його з ніг до голови. І не просто огледів, а пильно розгледів, немов бугая перед забиттям, щоб з мого погляду він зрозумів: я вивчаю, де буде краще його порізати. Послання він зрозумів і не став дожидатися відповіді на питання, котра й так була очевидна, якщо ми справжні дани. Ясна річ, ми прибули вбивати і грабувати — що ж іще, на його думку, може робити тут корабель вікінгів?

Передур сказав щось монахові, й вони зашепталися. Я тим часом огледів палац, шукаючи хоч якихось ознак багатства. Не побачив нічого, крім трьох китових кісток, складених у кутку. Але Передур явно мав скарби, адже на шиї в нього висіло важке бронзове намисто, на тлустих пальцях були нанизані срібні персні, накидка защібалася важкою бурштиновою запонкою, а знизу на шнурку висів золотий хрест. «Мабуть, закопав десь свої багатства», — подумав я, сумніваючись, що від альянсу з ним ми розбагатіємо хоч трохи.

Та, правду кажучи, за свою подорож нічого цінного ми не здобули, а Передур бодай буде змушений годувати нас, поки воюватимемо за нього.

— Король, — урвав мої роздуми чернець, — бажає знати, скількох людей ви зможете повести проти його ворога.

— Достатньо, — спокійно відказав я.

— Незалежно від чисельності нашого ворога? — підступно уточнив монах.

— Ні. Усе залежить від ось цього, — відрізав я, плескаючи по рукояті Подиху Змія.

Це була добра, зухвала відповідь, якої й очікував чернець. Та й направду вона звучала переконливо, бо ж був я широкий у грудях, на голову перевищував усіх присутніх у залі й виглядав справжнім велетнем.

— А хто ти такий, монаше? — спитався я.

— Мене звуть Ассер, — відказав він.

Авжеж, це було бритське ім’я, що англійською означає «осел». Відтоді про себе я називав його не інакше як Ослом. Нам судилося зустрічатися ще немало разів, хоч тоді я ще того не знав і тільки-тільки познайомився з чоловіком, котрий допікатиме мені в житті як та воша.

Так я зустрів ще одного ворога, хоча в той день у Передуровому палаці мені він здався просто монахом-диваком, котрий щосили намагався виділитися з оточення. Він покликав мене за собою й рушив за невеликі двері збоку зали. Жестом наказавши Кенвульфу і Гастинґу лишатись на місці, я вийшов за ченцем і опинився біля гноярки. Щоправда, надвір він вивів мене, щоб показати зовсім не її, а дорогу на схід.

Я поглянув на долину. На схилі чорніли закурені дашки хатин Передурових селян, а за ними тягся колючий живопліт, висаджений уздовж річки, що впадала в море. По той бік річки здіймався довгий пологий пагорб, на далекій вершині якого чиряком на небокраї стирчав Дрейндинас.

— Наш ворог отам, — сказав Ассер.

Про себе я відзначив, що форт геть малий.

— Скільки їх там?

— Хіба вам це аж так важливо? — в’їдливо спитав Ассер, відплачуючи мені за відмову називати чисельність свого війська. Щоправда, я зрозумів, що отець Мардок міг підрахувати її, поки був на борту «Фірдраки», тому в моїй затятості не було жодного сенсу.

— Ви, християни, вірите, що після смерті потрапите в рай, так? спитав я.

— І що з того?

— Ви б мали радіти такій долі — скоріше наблизитися до свого бога!

— Ти погрожуєш?

— Шкідникам я не погрожую, — відказав я, тішачись із власної вигадливості. — То скільки чоловік у тій фортеці?

— Сорок-п’ятдесят. — Він явно не знав напевне. — Ми можемо зібрати військо з сорока чоловік.

— Отже, завтра твій король отримає фортецю назад.

— Він не мій король, — відрубав Ассер, роздратований моїми словами.

— Твій, не твій, але фортецю він собі поверне, якщо заплатить як слід, — закінчив я.

Переговори тривали, до пізньої ночі. Як і казав отець Мардок, Передур був згоден заплатити більше ніж сто шилінгів, але боявся, що ми заберемо гроші й відмовимося битися, тому вимагав застави: хотів узяти заручників, котрих я відмовлявся йому давати. Просперечавшись годину з лишком, ми так і не дійшли згоди, тому Передур викликав свою королеву. Для мене це нічого не значило, але я побачив, як напружився Осел, наче це його якось ображало. А тоді я помітив, що стривожилися всі присутні в залі. Ассер хотів заперечити, але Передур прицитькнув його різким помахом руки, після чого відчинилися двері позаду зали, і в моє життя ввійшла Ізольда.

Ізольда. Вона сяяла там, немов діамант серед купи гною. Побачивши її, я миттю забув про Мілдріт. Смаглява, чорнокоса, волоока Ізольда. Вона була низенька, як ельфій-ка, з ясним обличчям і волоссям чорнющим, як воронове крило. Була в темній туніці, мала срібні обручі на навколо шиї, браслети на зап’ястях і щиколотках. З кожним її кроком прикраси тихенько подзенькували. Була вона на два-три роки молодшою за мене, проте попри свою юність наводила жах на весь Передурів почет, котрий тут же розступився перед нею. Король нервувався, а Ассер, що стояв поруч зі мною, перехрестився і плюнув набік, щоб уберегтися від зла.

Я зачаровано дивився на неї. На лиці її відбився біль, немов життя здавалось їй нестерпним. Із переляканим виразом чоловік заговорив до неї тихим, сповненим поваги голосом. З кожним його словом вона здригалась, і я подумав, що то вона гнівається, бо на її обличчі запав жахливий вираз, який спотворив усю красу. Однак вона швидко вгамувалася, подивилася на мене, а король звернувся до Ассера.

— Скажи королеві, хто ти такий і що зробиш для короля Передура, — переказав мені його слова Ассер несхвальним тоном.

— Вона розмовляє данською? — спитав я.

— Ясно, що ні, — пхикнув він. — Просто скажи їй, що вона хоче почути, й завершимо нарешті цей фарс.

Я глянув у її великі темні очі, й у мене закралася неясна підозра, що вона бачить мене наскрізь і знає най-потаємніші мої думки. Втім, подивившись на мене, вона принаймні не скривилась, як тоді, коли до неї промовляв її чоловік.

— Мене звуть Утред Раґнарсон, — повів я. — Я тут, щоб битися за вашого чоловіка, якщо він заплатить нам достатню ціну. Коли ж не заплатить, ми попливемо геть.

Я думав, Ассер їй перекладе, однак монах не сказав ані слова.

Ізольда не зводила очей з мене, а я — з неї. Вона мала бездоганну шкіру, що не знала ніяких недугів, і вольове, але дуже печальне обличчя. Сумне і прекрасне. Люте і прекрасне. Вона нагадала мені про Бріду — східну англійку, мою колишню коханку, котра тепер була з моїм другом Раґнаром. Лють сповнювала Бріду, як лезо меча заповнює собою піхви. Таку саму лють я вловив і в королеві — юній, дивакуватій, темноволосій і надзвичайно вродливій.

— Мене звуть Утред Раґнарсон, — знову почув я власний голос, хоч і не збирався нічого казати, — і я вмію творити чудеса.

Сам не знаю, нащо я це ляпнув. Пізніше довідався, що вона не розуміла ані слова зі сказаного, адже на той час не володіла жодною іншою мовою, крім бритської, та попри те якимось чином уловила суть і усміхнулася. Ассер затамував подих.

— Обачніше, дане, — прошипів до мене. — Перед тобою королева.

— Справжня? — спитав я, не зводячи з неї очей. — Чи одна з кількох?

— Королю випало благословення мати трьох дружин, — несхвально буркнув чернець.

Ізольда повернулася до короля й заговорила до нього. Він кивнув і поважно показав на двері, крізь які вона зайшла. Цей жест явно означав наказ піти. Вона покірно рушила до дверей, де затрималась на мить, обдарувавши мене останнім, сповненим задуми поглядом, і зникла за дверима.

Зненацька все стало легко і просто. Передур погодився дати нам гору срібла і показав свій скарб, захований в коморі. Там були монети, поламані прикраси, погнуті чаші й три церковні підсвічники. Зваживши срібло на базарних вагах, я виявив, що його там на суму в триста шістнадцять шилінгів — немало. Ассер поділив скарб на дві купи, одна вдвічі менша за другу.

— Меншу отримаєте зараз, — сказав він. — Решту — після повернення Дрейндинаса.

— Маєш мене за дурня? — спитав я, знаючи, що другу частину після бою отримати буде страшенно складно.

— А ти мене? — парирував він, чудово розуміючи, що «Фірдрака» зникне .на обрії наступної ж миті, як він віддасть нам усе срібло.

Зрештою ми домовилися, що зараз візьмемо третину, а інші дві нам винесуть на поле бою, аби ми мали до нього доступ.

Передур сподівався, що більшу купу срібла я залишу в його палаці, а тоді він на заляпаних гівном крутих вулицях дасть нам бій і переможе, Мабуть, через перспективу такого бою Каллінові вояки й не наважувались штурмувати його палац, а планували виморити облогою — принаймні так вважав Ассер.

— Розкажи мені про Ізольду, — наказав я монахові, коли ми нарешті скінчили торгуватись.

У відповідь він пхикнув:

— Я читаю тебе, як требник.

— Що таке требник? — спитався я, вдаючи, ніби не знаю.

— Книга з молитвами, — відказав він. — Якщо торкнешся її, тобі не завадить помолитися. — Він перехрестився. — Вона лиха, — додав ревно.

— Вона ж іще зовсім юна. Як вона може бути лихою?

— Що ти знаєш про бритів?

— Що вони смердючі, як тхори, і злодійкуваті, як сороки.

Чернець кисло глипнув на мене, і мені вже здалося, що відповіді на питання я не отримаю, однак він таки проковтнув свою бритську гординю.

— Усі ми християни, — почав він, — і хвала Господу за таку милість. Однак серед наших людей досі ходять давні поганські забобони. Ізольда має до тих забобонів певний стосунок.

— Який?

Йому не хотілося говорити про це, та оскільки він вже порушив цю тему, то неохоче продовжив:

— Вона народилася навесні вісімнадцять років тому. У день її народження було затемнення сонця. Тутешній люд неграмотний, тому подумав, що у смаглявої дитини, народженої в мить смерті сонця, мають бути сили як у... — він затнувся, не знаючи данського слова, — gwrach, — сказав він нарешті, але такого слова я не знав, — dewines, — роздратовано пояснив він, а побачивши, що я досі не розумію додав: — Чаклунки.

— Відьми?

— Передур одружився з нею і зробив її своєю тіньовою співправителькою. Королі завжди брали собі таких дівчат, щоб користуватися їхніми силами.

— Якими силами?

— Якими диявол наділяє цих темних королев, — роздратовано пояснив він. — Передур вірить, що вона бачить майбутнє, але ця сила буде в неї, лише допоки вона зберігатиме цноту.

Це мене насмішило.

— Якщо вона тобі не подобається, монаше, я ладен зробити тобі велику послугу.

Мої слова він пустив повз вуха чи бодай вирішив замість відповіді лише несхвально насупитись.

— То вона бачить майбутнє чи ні? — спитав я.

— Вона передбачила вашу перемогу, — відказав він, — і сказала королю, що він може вам довіряти, тож як ти гадаєш?

— У такому разі вона точно бачить майбутнє, — погодився я.

Брат Ассер засміявся на це:

— Її слід було б задушити власною пуповиною. Вона поганська курва, дідькове сім’я, зло.

Того вечора для відсвяткування нашої домовленості влаштували бенкет. Я сподівався, що на ньому буде Ізольда, але вона не прийшла. Замість неї там була старша Передурова дружина — понура, мовчазна нечепура з двома здоровенними чиряками на шиї. Втім, на мій подив, бенкет видався дуже добрий: з рибою, яловичиною, бараниною, хлібом, елем, медом і сиром. За трапезою Ассер розповів мені, що він родом з королівства Діфед, на північ від Сеферну. Його король, котрий носив невимовне бритське ім’я, що звучало наче напад задушливого кашлю, відправив його в Корнвалум, аби він переконав бритських королів не підтримувати данів.

Це мене здивувало настільки, аж я перестав витріщатися на служниць. У кінці зали грав арфіст, і, йдучи, дівчата погойдувалися в такт музиці.

— Ви не любите данів, — мовив я.

— Ви ж погани.

— То чого ти балакаєш нашою поганською мовою? — спитав я.

— Бо мій абат відправляє до данів місіонерів.

— І ти йди. Це буде найшвидший шлях до раю.

Це він пустив повз вуха.

— Данська — одна з багатьох мов, які я знаю, — сказав хвалькувато. — Також розмовляю мовою саксів, і ти, мені здається, народився не в Данії.

— Звідки ти знаєш?

— Твоя говірка. Ти з Нортумбрії?

— Я з моря.

Він знизав плечима.

— У Нортумбрії дани підім’яли під себе саксів, і тепер ті самі мають себе за данів.

Він помилявся, але виправляти його я не став.

— Що куди гірше, — продовжив він, — вони віддалилися від світла Христового.

— А Торове світло занадто яскраве для тебе?

— Західні сакси — християни, і наш обов’язок — підтримувати їх. Не через любов до них, а через нашу спільну любов до Христа.

— Ти знайомий з Альфредом Вессекським? — спитав я.

— Страшенно хочу познайомитися, — відповів він ревно. — Я чув, він добрий християнин.

— Я чув те саме.

— І Христос винагороджує його за це, — продовжив Ассер.

— Винагороджує?

— Він наслав шторм, який знищив данський флот, а його янголи вбили Уббу. Це доказ Господньої могуті. Якщо виступимо проти Альфреда — підемо проти Христа, тому цього робити не можна. Таке моє послання корнвалумським королям.

Мене вразило, що бритський чернець із далекого закутка Британії знає про те, що сталось у Вессексі. Я подумав, що Альфреду б ці нісенітниці сподобалися. Він розсилав до бритів своїх вісників. Це були ченці й священники, котрі розповідали тутешньому люду байки про те, як їхній бог знищив данів. Вочевидь, Ассер неабияк надихнувся їхніми казками.

— То чому ви воюєте з Калліном? — спитав я.

— Бо він хоче об’єднатися з данами, — відповів Ассер.

— І ми переможемо, — мовив я. — Тож він чинить розумно.

Ассер похитав головою:

— Переможе Господь.

— Можеш вірити у що хочеш, — сказав я, торкаючись молота Тора в себе на шиї. — Але якщо помиляєшся, монаше, ми здобудемо Вессекс і Каллін отримає частину його багатств.

— Каллін не отримає нічого, — зневажливо відказав монах, — бо завтра ви його вб’єте.

Брити так і не навчилися любити саксів. Вони люто ненавидять нас і в роки, коли останнє англійське королівство перебувало на межі знищення, могли б схилити баланс сил на користь Ґутрума.

Натомість вони сховали свої мечі, і за це сакси мусять дякувати церкві. Ассер і йому подібні вирішили, що данські єретики — куди гірший ворог, ніж англійські християни. На місці бритів я б шкодував про це рішення, адже інакше вони могли б повернути собі більшість утрачених земель, якби об’єдналися з норманськими поганами.

Одначе віра змушує людей обирати собі кепських союзників. І війна теж.

Щоб скріпити нашу угоду, Передур запропонував нам із Гастинґом двох своїх служниць. Я відправив Кенвульфа назад на «Фірдраку» з розпорядженням для Леофріка готуватися до завтрашньої битви і вже був подумав, що нам із Гастинґом також слід повертатися на корабель, але служниці виявились гарні, тому ми лишилися. Турбуватися нам не було про що, бо вночі вбити нас ніхто не наважиться. Ніхто не чіпав нас і коли ми взяли третину срібла й понесли на берег, звідки на корабель нас забрав човен.

— Після битви отримаємо вдвічі більше, — сказав я Леофріку.

Він буцнув ногою по мішку зі сріблом:

— А де ти був уночі?

— У ліжку з бриткою.

— Дупоголовий, з ким нам битися?

— Зі зграйкою дикунів.

Стерегти корабель ми залишили десятьох. Якщо Пере-дурові люди таки вирішать узяти «Фірдраку», на моїх хлопців чекатиме важка і скоріш за все програшна битва. Проте ми мали трьох заручників, котрі були або не були Передуровими синами, тому нам довелося йти на такий ризик. Крім того, безпеки нам додавало те, що Передур зібрав свою армію на східній околиці міста. Я називаю її армією, хоча насправді вона складалася лише з чотирьох десятків чоловік. Я привів ще тридцятьох своїх. Мої люди були добре озброєні й у шкіряних латах мали суворий вигляд. Ми з Леофріком та ще кілька наших вояків були в кольчугах, я ще мав шолом із заборолом, що робив мене зовні звитяжним воїном.

Передур стояв у шкіряних латах. У волосся і гостру бороду він вплів кінські хвости, що надавали йому дикого і страшного вигляду. Його люди мали переважно списи, хоча сам він був озброєний добрим мечем. У декого були щити, зовсім у дрібки — шоломи, і хоч у їхній звитязі я не сумнівався, та жоден не виглядав мені загрозливо. На відміну від моїх вояків. Вони билися проти данів на узбережжі Вессексу, бували у стіні щитів при Кінвіті, і я не мав сумніву, що вони здатні знищити які завгодно війська, котрі Каллін виставив у Дрейндинасі.

На пагорб ми піднялись аж пополудні. Мали б зробити це зрання, однак деякі з Передурових вояків ще не відійшли від нічної пиятики, інших довго не відпускали жінки, що не бажали їхньої загибелі, а тоді ще й Передур зібрав радників і став обговорювати план на битву, хоча про що там можна було балакати, я не знав. Каллінові люди перебували у форті, ми — під ним, тому треба брати його штурмом. Ніяких розумувань, просто йти в наступ. Коли вони нарешті порадились, отець Мардок прочитав молитву, чи то пак прокричав, але я відмовився наступати, доки не принесуть решту срібла.

Його принесли в скрині, яку тягли двоє людей. Тож нарешті під денним сонцем ми піднялися на пагорб. За нами пішли й жінки, кидаючи бойові вигуки, що було, однак, марнуванням повітря, адже ворог досі перебував надто далеко, аби їх чути.

— То що нам робити? — спитав Леофрік.

— Сформуємо клин,— запропонував я. — Попереду стануть найкращі вояки, ми з тобою — перед ними, а тоді повбиваємо всіх.

Він скривився:

— Ти колись штурмував хоч один; форт, збудований древніми?

— Ніколи.

— Це буде тяжко, — застеріг він.

— Якщо буде дуже тяжко, вб’ємо Передура з його людьми і заберемо срібло.

До мене підбіг брат Ассер у чистенькій чорній рясі з заляпаним болотом подолом.

— Ваші люди — сакси! — докірливо кинув він.

— Ненавиджу монахів, — гаркнув я у відповідь. — Ненавиджу ще більше за попів. Але дуже люблю вбивати їх, розпорювати їм пуза і дивитись, як вони конають. А тепер пішов звідси, якщо не хочеш, щоб я перерізав тобі горлянку.

Він побіг до Передура зі звісткою, що ми сакси. Король сердито зиркнув на нас. Він-бо вважав, що найняв команду данських вікінгів, а тепер виявилося, що ми західні сакси, тому новині він не зрадів. На це я витяг Подих Змія і вдарив ним по щиту.

— То ти хочеш битися чи ні? — спитав я в нього через Ассера.

Передур вирішив, що таки хоче битися, чи то пак щоб ми билися за нього, і ми поповзли на пагорб, який мав кілька бойових гребенів, і вже аж надвечір зупинилися перед довгастою вершиною й побачили на небокраї перед собою вал Дрейндинаса. Над фортом на флагштоку у формі хреста майорів стяг — трикутний шмат зеленої матерії з білим конем.

Я зупинився. Передурів стяг являв собою вовчий хвіст на жердині, в мене його взагалі не було, а якби й був, то, як у всіх саксів, мав би прямокутну форму. Я знав тільки один народ, що користувався трикутними знаменами, тому одразу крутнувся до брата Ассера.

— Вони дани! — крикнув я йому.

— І що? — спитав він у відповідь. — Я думав, що й ти дан. Усім відомо, що за срібло дани битимуться будь з ким, навіть з іншими данами. Чи ти злякався їх, саксе?

— Ти, мабуть, родився не по-людському: твоя мати вибдзіла тебе зі своєї смердючої сраки.

— Боїшся чи ні, — незворушно відповів Ассер, — але ти взяв Передурове срібло, тому бийся.

— Ще одне слово, і я відріжу твої крихітні яйця, — застеріг я.

Я подивився на форт, намагаючись визначити чисельність неприятеля. Усе змінилося в мить, як я побачив той прапор, адже замість напівозброєних бритських дикунів на нас чекав загін данських головорізів. Хоч мене це і здивувало, не менше бачити нас були вражені й дани. Вони зібралися на земляному валу з дірявим частоколом нагорі й ровом попереду. Я подумав, що штурмувати вал буде тяжко, надто коли його охороняють дани. Нарахував близько сорока чоловік і знав, що там є й інші, яких я не бачив. Уже сама їхня кількість говорила про те, що наш штурм приречений на провал. Навіть як нам і вдасться прорватися через частокіл, я сумнівався, що пройдемо далі, бо дани переб’ють кількадесят наших людей ще на самому початку, і буде диво, якщо вдасться відступити, не зазнавши більших втрат.

— Ми в гівні, — сказав мені Леофрік.

— По саму шию.

— То що робити тепер? Переб’ємо їх і заберемо гроші?

Я не відповів, оскільки дани прибрали вбік ділянку частоколу, з валу зіскочило троє і рушило до нас. Вони хотіли переговорів.

— Хто це такий? — спитав Леофрік.

Він дивився на данського ватажка. Це був кремезний, як Стеапа Снотор, чолов’яга, вбраний у начищену до блиску кольчугу. Його шолом, також блискучий, мав забороло у вигляді вепрячої морди з коротким плескатим рилом, а маківку прикрашав білий кінський хвіст. На руках у нього було безліч золотих і срібних браслетів, котрі вказували на те, що він славетний воєвода і великий звитяжець. Він спускався пагорбом з таким виглядом, ніби володів ним, і це була правда, адже форт був дійсно його.

Назустріч данам побіг Ассер у супроводі Передура і двох його прислужників. Коли я підійшов до них, то почув, що монах намагається навернути данів у християнство. Він казав їм, що нас прислав Господь і ми їх усіх переб’ємо, тому вони вчинять мудро, якщо здадуться нам і ввірять свої язичницькі душі Богу.

— Ми похрестимо вас, — сказав він, — і небеса возрадуються.

Дамський ватажок неквапно зняв шолом. Його лице виявилось не менш страхітливим, ніж забороло з вепрячою мордою. Він мав широке лице, загартоване сонцем і вітром, з байдужими, порожніми очима вбивці. Близько тридцяти років, з коротко підстриженою бородою і шрамом через усю щоку, від кутика лівого ока. Віддавши шолом одному з супутників, не зроняючи й слова, він задер поділ своєї кольчуги і помочився на Ассерову рясу. Чернець відскочив.

Не припиняючи мочитися, дан поглянув на мене:

— Ти хто такий?

— Утред Раґнарсон. А ти?

— Свейн Білокінний.

Ці слова він сказав з таким викликом, наче я мав би знати, хто він. Я не відповів. Чи не той це Свейн, про якого казали, ніби він збирає війська у Вельсі? У такому разі що він робить тут?

— Ти Свейн Ірландський? — спитався я.

— Свейн Данський, — відказав він. Відтак опустив кольчугу й поглянув на Ассера, котрий погрожував данам карою Божою. — Якщо хочеш жити, заткай свою смердючу пельку.

Ассер заткався.

— Раґнарсон, — повернув голову до мене. — Ярла Раґнара? Раґнара Равнсона? Того, що служив Івару?

— Того самого, — підтвердив я.

— Отже, ти син саксів?

— Так. А ти той Свейн, що привів військо з Ірландії? — спитав я.

— Так, я привів людей з Ірландії, — відповів він.

— І збираєш сили у Вельсі?

— Роблю що хочу, — ухильно мовив він.

Він оглянув моїх вояків, оцінюючи, наскільки добре вони битимуться, тоді огледів мене з голови до п’ят, затримавши погляд на кольчузі, шоломі й особливо на браслетах. Скінчивши, кивком відкликав мене вбік на приватну розмову.

Ассер заперечив, наполягаючи, що сказане тут повинні чути всі присутні, однак я не звернув на нього уваги й рушив за Свейном.

— Цей форт вам не взяти, — почав він.

— Це правда.

— То що ви робитимете?

— Ясно, що повернемося в Передурове поселення.

Він кивнув.

— А якщо я нападу на нього?

— Воно стане твоїм, — відповів я. — Але ти втратиш з дюжину людей.

— Отже, в мене буде на дюжину менше веслярів, — задумливо мовив він, переводячи погляд на скриню. — Це ваша винагорода за битву?

— Так.

— Розділимо? — запропонував він.

Я завагався на мить.

— А тоді розділимо все, що знайдемо в місті, — запропонував я.

— Згода, — відповів він, а тоді подивився на Ассера, що гарячково нашіптував щось Передуру. — Він знає, що ми замишляємо, тож нам треба обдурити його.

Не встиг я зрозуміти, до чого він хилить, як він зацідив мені в обличчя. Удар був сильний, і я потягнувся до Подиха Змія. З мечами в руках до Свейна підбігло двоє його людей.

— Я вийду з форту і приєднаюсь до вас, — м’яко сказав він мені, тоді додав гучніше: — Лайдак ти обісраний!

Я харкнув на нього, і супутники вдали, ніби відтягують його. Відтак я повернувся до Ассера.

— Ми їх усіх повбиваємо, — розлючено кинув я. — Виріжемо до одного!

— Що він тобі сказав? — спитав чернець.

Він боявся, що ми зі Свейном увійдемо у змову, що, власне, і сталося. Вистава, яку влаштував дан, вселила в монаха сумніви, які я підкріпив, почавши як навіжений волати Свейнові погрози, що відправлю його жалюгідну душу до богині мертвих Гель.

— То ти битимешся? — спитав чернець.

— Авжеж, битимусь! — гаркнув я і пішов до Леофріка. — Ми на одному боці з данами, — шепнув я йому. — Повбиваємо цих бритів, захопимо їхнє поселення і поділимо здобич із данами. Передай це нашим, але так, щоб тихо.

Вірний слову, Свейн вивів своїх вояків з Дрейндинаса. Це мало б насторожити Ассера та Передура, позаяк ніхто при своєму розумі не залишив би таку чудову оборонну позицію, як увінчаний частоколом вал, заради битви у відкритому полі, проте вони списали це на самовпевненість данів. Повірили, буцімто Свейн вважає, що може впоратися з нами, і він лиш підкріпив цю думку, вивівши два десятки своїх людей верхи на конях, демонструючи намір розбити наш заслін щитів мечами й сокирами, а втікачів добити за допомогою кавалерії. Перед вершниками виставив власний заслін і ще один — ліворуч від Передурового війська. Щойно всі вишикувались, залунала лайка. Леофрік пішов нашими рядами, переказуючи мої слова воякам. Я відправив Кенвульфа і двох інших у задні ряди з окремими наказами, і саме в ту мить до нас прибіг Ассер.

— Нападайте! — крикнув він, показуючи на Свейна.

— Ми підемо в наступ, як будемо готові, — відрубав Я, оскільки Леофрік ще не встиг переказати наказ усім.

— Вирушайте в наступ! — не вгавав монах.

Мені захотілося порішити його на місці і вбезпечити себе від подальших клопотів, але я стримався, й Ассер побіг назад до Передура, де, скинувши руки в повітря, заходився молити Бога про вогонь з небес, який поглине поган.

— Ти довіряєш СвейновІ? — спитався Леофрік, повернувшись до мене.

— Довіряю.

Чому я так сказав? Лише тому, що він був дан, а я їх любив. Звісно, в наші дні їх прийнято називати сатанинським поріддям, паршивими поганами, дикунами та іншими неприємними словами, та в дійсності вони воїни, котрі шанують інших воїнів. І хай воно й правда, що Свейн міг запросто переконати мене пристати до нього проти Передура, лише щоб потім убити нас, я в це не вірив. Крім того, мені потрібно було дещо в Передуровому палаці, і, щоб здобути це доведеться перейти на інший, бік.

— Фірдрака! — крикнув я.

Це був наш сигнал, на який ми підняли щити, звернули праворуч і рушили в наступ.

Ясна річ, це була легка битва, оскільки Передурові вояки були зовсім не готові.

Вони сподівалися, що головну роботу виконаємо ми, а вони лише позабирають трофеї з данських убитих, проте ми рушили на них і почали вирізати, а Свейн зайшов справа. Передурове військо кинулося навтьоки, і в ту мить вершники пришпорили коней, наставили списи і помчали за ними.

Це був не бій, а побоїсько. Двоє Передурових людей спробували чинити опір, та одним ударом сокири Леофрік відбив їхні списи вбік, і вони загинули на місці. Сам король дістався на поталу моєму мечеві. Він зовсім не пручався, а, здавалося, змирився з погибеллю, яку я забезпечив йому досить швидко. Кенвульф із двома компаньйонами виконали мій наказ, захопивши скриню зі сріблом. Ми оточили її, а Свейнові вершники погналися за втікачами. Врятуватися вдалося лише ченцеві Ассеру, який побіг на північ, а не захід, де Свейнові верхівці скакали схилом, прохромлюючи списами Передурових вояків. Побачивши, що з того боку на нього чекає лише смерть, з дивовижною проворністю Ассер крутнувся, задер до колін поділ ряси і понісся в інший бік. Коли пробігав повз моїх людей, я наказав їм убити негідника, та вони лише зиркнули на мене і дали йому втекти.

— Я сказав, убийте його! — крикнув я.

— Це ж чернець! — відказав один з моїх воїнів. — Ви хочете, щоб я відправився в пекло?

Проводячи поглядом Ассера, що біг через долину, я подумав, що насправді мені байдуже, виживе він чи загине. Коли Свейнові вершники побачать його, то спіймають. Тим часом вони спіймали отця Мардока й одним ударом меча стяли йому голову, від чого дехто з моєї команди перехрестився.

Поки вершники коїли вбивства, решта Свейнового війська утворила навпроти нас стіну щитів. Посередині неї під білокінним стягом стояв сам Свейн у вепрячому шоломі. У руках він тримав щит із білим конем і сокиру, більшої за яку я зроду не бачив. Мої вояки занервувалися.

— Спокійно! — наказав я їм.

— Ми в гівні по саму шию, — тихенько буркнув Леофрік.

Свейн не зводив з нас погляду, і в його очах я помітив убивчий блиск. Ним заволоділа жага до вбивства, а ми ж сакси. Його люди зімкнули щити й загупали по них зброєю. Я підкинув свій меч високо в повітря. Зблиснувши на сонці, його лезо зробило оберт, і всім стало цікаво, спіймаю я його чи так він і гепнеться на траву.

Я спіймав його, підморгнув Свейну і сховав Подих Змія в піхви. Дан засміявся, і його жага вбивати миттю згасла: він збагнув, що не може дозволити собі втрат, які неминуче будуть, якщо він виступить проти нас.

— Невже ти подумав, що я збираюся напасти? — гукнув він через поле.

— Я сподівався, що ти нападеш, — відповів я, — бо в такому разі мені не довелося б ділити срібло з тобою.

Покинувши сокиру, він рушив до нас. Я вийшов йому назустріч і обійняв. Вояки з обох боків поопускали зброю.

— То що, ходімо заберемо собі його поселення? — спитав Свейн.

Ми спустилися схилом повз тіла Передурових вояків. На оборону валу ніхто не вийшов, тому ми безперешкодно зайшли в селище. Дехто став на захист своїх домівок, але таких знайшлося небагато. Більшість народу потікали на берег, але човнів на всіх не вистачило. Оточивши їх, Свейнові дани почали вирішувати, хто може їм згодитися, а кого краще вбити. Корисні їм були молоді жінки й чоловіки, які годилися на продаж у неволю. Решту вбили.

Ми з моїми людьми в тому участі не брали. Замість того пішли одразу в Передурів палац. Розваживши, що там має бути більше срібла, дехто з данів також пішов на пагорб, але я дістався до палацу першим, штовхнув двері й побачив усередині Ізольду.

Присягаюся, вона чекала на мене, бо в її обличчі я не побачив аніякого подиву або страху. Вона сиділа на королівському троні, але коли я зайшов, підвелася, немов вітаючи мене, зняла з шиї, рук і ніг срібні прикраси і мовчки простягла мені. Прийнявши їх, я шпурнув подарунки Леофріку.

— Розділимо скарб зі Свейном, — сказав йому.

— А її? — смішкувато кинув він. — Також розділимо?

Замість відповіді я зняв з неї накидку, під якою була чорна сукня. Скривавленим лезом Подиху Змія я відрізав від плаща смужку. Ізольда мовчки спостерігала за мною з байдужим виразом. Закінчивши, я повернув їй накидку, один край смужки обв’язав їй навколо шиї, а інший прикріпив до свого пояса.

— Вона моя, — сказав я.

До палацу зайшли дани і стали по-вовчому зиркати на Ізольду. За ними прийшов Свейн, наказавши розкопати підлогу в пошуках схованих монет і срібла. Кинувши погляд на повідок, яким я прив’язав Ізольду до себе, хмикнув:

— Залиш її собі, саксе. Вона гарненька, та я люблю, щоб було більше тіла.

Увечері влаштували бенкет, під час якого я не відпускав Ізольду ні на крок. У селищі знайшлося вдосталь елю й медовухи. Я наказав своїм воякам не зачіпати данів, Свейн сказав своїм людям не займати нас, і назагал наші війська порозумілися, хоч подекуди сварки таки спалахували — переважно через жінок, а один з моїх хлопців, робітник з мого маєтку, отримав ножа в живіт і помер до ранку.

Свейна дуже потішило, що ми вессекські моряки.

— Вас прислав Альфред? — спитав він.

— Ні.

— Не хоче битися?

— Він битиметься, — відповів я, — от тільки думає, що замість нього це зробить його бог.

— Значить, він йолоп, — виснував Свейн. — Боги не роблять за нас те, що мусимо робити ми. А шкода. — Він обсмоктав кістку. — То що ви тут робите?

— Шукаємо грошей, — мовив я. — Як і ви.

— Я шукаю союзників.

— Союзників?

Він добряче напився і говорив вільніше, ніж коли ми тільки-но познайомилися, тож я збагнув, що це той самий Свейн, про якого говорять, ніби він збирає війська у Вельсі. Це він підтвердив мені сам, проте й додав, що йому бракує вояків.

— Ґутрум може зібрати дві тисячі війська, а то й більше! Мені до нього ще далеко.

Отже, вони з Ґутрумом конкуренти. Це я запам’ятав.

— Гадаєш, тутешній народ піде за тобою?

— Вони обіцяли, — мовив він, виплюнувши хрящ. — Тому я й приїхав сюди. Але вони збрехали. Каллін — ніякий не король, а звичайний Сільський староста! Тут я лише марную час.

— Нам з тобою до снаги розбити Калліна? — спитався я.

Поміркувавши, Свейн кивнув:

— Так.

Зненацька він перевів насуплений погляд у сутінь в кутку зали. Там я побачив одного з його вояків, на колінах у якого сиділа дівчина. Видно, Свейн її вподобав: грюкнув по столу, показав на неї й смикнув головою. Неохоче чоловік привів її до нього. Посадивши дівчину біля себе, Свейн задер їй туніку, роздивився груди, а тоді дав келих елю.

— Я про це подумаю, — сказав мені.

— Чи ти плануєш напасти на мене? — перепитав я.

Він усміхнувся:

— Ти Утред Раґнарсон. Я чув про битву, в якій ти вбив Уббу.

Схоже, серед ворогів я мав кращу репутацію, ніж серед так званих друзів. Свейн попросив розповісти йому, як загинув Убба, що я охоче зробив і чесно зізнався, що нагоду забрати життя в Убби я отримав, коли він послизнувся і впав.

— Але, кажуть, ти бився добре, — мовив Свейн.

За всім цим спостерігала Ізольда. Хоч нашою мовою вона й не говорила, ні на мить не зводила з мене великих очей. Після бенкету я повів її в дальній кінець, палацу, до опочивалень, де вона затягла мене за повідок до своєї крихітної кімнатки. З наших плащів я склав нам таке-сяке ложе.

— Якщо ми це зробимо, ти втратиш свою силу, — сказав я їй словами, яких вона не розуміла.

У відповідь вона приклала палець мені до вуст, наказуючи мовчати. Вона ж королева, то я скорився.

Вранці ми закінчили розорювати селище. Ізольда показувала хати, в яких могло знайтися щось цінне, і здебільшого вгадувала.

Щоправда, пошуки добра супроводжувалися руйнуванням будинків, бо народ ховає свої скарби у стріхах, тож нам доводилося розганяти мишей і щурів, зривати й просіювати запліснявілу солому. Після того ми розривали землю під вогнищами та іншими схованками, де люди найчастіше закопують срібло, і забирали все, що могло мати хоч якусь цінність: кожнісінький баняк і риболовний гачок. Пошуки відняли цілий день, а ввечері ми розділили все добро на березі.

Вочевидь, Свейн дійсно подумав про Калліна, коли протверезів, але вирішив, що король занадто сильний.

— Ми здолаємо його досить легко, однак і втратимо чимало людей, — сказав він.

Корабельній команді зайві втрати ні до чого. У битві проти Передура ми не втратили нікого, однак Каллін був міцнішим королем, а ще не довіряв Свейну, тому його особиста варта була весь час озброєна і напоготові.

— Та й брати в нього нема чого, — зневажливо додав Свейн.

— Він тобі платить?

— Так він мені платить, як оце Передур платив тобі.

— Я розділив винагороду з тобою.

— Але не ті гроші, що отримав перед боєм, — усміхнувся Свейн. — Ними ти не поділився.

— Які гроші? — спитав я.

— Отже, ми квити.

Ми незле збагатилися на Передуровій загибелі, Свейн отримав невільників, і на двох у нас було срібла й металів на дев’ять сотень шилінгів — не бозна-яке багатство, особливо як розділити між усіма, але однозначно більше, ніж нам вдалося здобути за всю подорож. А ще мені дісталась Ізольда. Я більше не тримав її на поводі, але вона все одно не відходила від мене і, мені здавалося, була втішена таким станом справ.

З якимось дивним задоволенням дивилася вона, як руйнують її домівку, з чого я виснував, що Передура вона ненавиділа. Він її боявся, а вона його ненавиділа, і якщо це була правда, що вона бачить майбутнє, значить, вона знала, що я прийду, тому навмисне дала своєму чоловікові хибну пораду, аби те майбутнє справдилося.

— То куди ви далі? — спитав Свейн.

Ми йшли вздовж берега, повз гурт рабів, що спостерігали за нами з чорною злістю.

— Планую піти далі на Сеферн.

— Там нічого не залишилось, — сказав він зневажливо.

— Нічого?

— Вичистили геть усе. — Він мав на увазі, що данські й норманські кораблі повністю розграбували те узбережжя. — Там ти не знайдеш нічого, крім наших кораблів з людьми з Ірландії.

— Які готуються до нападу на Вессекс?

— Ні! — усміхнувся він. — Я маю намір почати торгівлю з валлійськими королівствами.

— А я маю намір повести свої кораблі на місяць і влаштувати там палац.

Він засміявся.

— Щодо Вессексу, я чув, на тому місці, де ти вбив Уббу, будують церкву.

— І я таке чув.

— Кажуть, там буде золотий вівтар.

— Кажуть, — підтвердив я.

Свій подив від того, що йому відомі плани Одди Молодшого, я приховав. Утім, це й не мало б дивувати мене: чутки про золото ширяться швидко, як бур’яни.

— Я чув таке, — повторив я, — але не вірю.

— У церков є гроші, — задумливо мовив він, насупившись. — Але місце для церкви обрали дуже дивне.

— Чому дивне?

— Занадто близько до моря, відкрите до нападу.

— Або ж вони хочуть, щоб ви напали, — мовив я, — і мають людей, готових її боронити.

— Гадаєш, це пастка?

— Хіба Ґутрум не наказував не провокувати вессексців? — спитав я.

— Ґутрум може наказувати що хоче, — різко відповів Свейн, — але я Свейн Білокінний, і він мені не указ. — Набурмосено він рушив далі вздовж сітей, вивішених сушитися рибалками, яких він повбивав. — Про Альфреда кажуть, що він не дурень.

— Це правда.

— Якщо він кладе цінності просто біля моря, без нагляду їх не залишить.

Свейн був воїном, але, як і належить найкращому воїнові, не безумцем. Сьогодні про данів прийнято казати, буцімто вони були жорстокі й дурні дикуни-язичники, однак у дійсності більшість із них були як Свейн і боялися втрачати людей. Це було найбільшим страхом і слабкістю данів. Свейнів корабель називався «Білий кінь» і мав команду з п’ятдесятьох трьох чоловік, тому, якщо втратить бодай дюжину вбитими або пораненими, його військо неабияк ослабне. Як і всі дани, в бою Свейн наганяв жах, але перед будь-якою битвою завжди ретельно все обмірковував. Роздушивши вошу, він показав на людей, яких поневолили його люди:

— До всього, у мене є вони.

Це означало, що в Кінвіт він не піде. Продаж рабів принесе йому чимало срібла, тому, на його думку, Кінвіт не вартував усіх можливих втрат.

Наступного ранку Свейну знадобилася моя допомога. Його корабель залишився в Кілліновій бухті, й він попрохав мене доправити його з двома десятками людей забрати судно. Решта його команди залишилась у Передуровому поселенні стерегти рабів і допалювати рештки селища.. Коли прибули на місце, нам довелося чекати ще день, поки Свейн владнає свої справи з Калліном. За цей час ми продали тамтешнім купцям шкури й олово, і хоч виручити за товар можна було й більше, подорожувати зі сріблом усяк краще, ніж возитися з тяжким вантажем. «Фірдрака» тепер аж виблискував від срібла, і моряки, знаючи, що отримають свою частку, несказанно раділи. Гастинґ хотів поїхати зі Свейном, але я наказав йому лишитися.

— Я врятував тобі життя, — сказав я йому, — тож мусиш відпрацювати борг.

Він прийняв мою умову і дуже зрадів, коли я подарував йому другий браслет у винагороду за вбитих під Дрейндинасом. Свейнів «Білий кінь» був менший за «Фірдраку». Ніс його прикрашала різьблена коняча голова, корму — вовча, а щоглу увінчував вимпел із зображенням білого коня. Коли я спитав у Свейна, чому він обрав саме такий символ, він засміявся:

— Коли мені було шістнадцять, я поставив батькового жеребця проти білого коня, що належав королю. Аби виграти його, мусив здолати його найвправнішого вояка в рукоборстві й на мечах. Батько добряче всипав мені за таку дурість, але я виграв! Отже, білий кінь — мій талісман, і тепер я їжджу тільки на білих конях.

Ми поплили за його «Білим конем» назад до узбережжя, над яким курився чорний дим, позначаючи місце, яким колись правив Передур.

— Ми залишимося з ним? — спитав Леофрік, не розуміючи, чому ми повертаємося на захід, а не йдемо на північ, до Дефнаширу.

— Хочу побачити, де закінчується Британія, — відповів я, не маючи аніякого бажання повертатися в долину Уїску слухати нарікання Мілдріт.

Свейн повантажив рабів у трюм свого корабля, ми переждали останню ніч у бухті й з першими зблисками сонця на воді під покровом густого диму погребли далі. Минаючи західний мис на шляху у відкрите море, я побачив чоловіка, що спостерігав за нами з вершини скелі. Він був у чорній рясі, і хоч стояв далеко, я упізнав Ассера. Ізольда також його побачила. Прошипівши, як кішка, вона стиснула руку в кулак і махнула йому, в останню мить розтиснувши пальці, неначе насилаючи закляття.

Зовсім скоро я забув про ченця, бо «Фірдрака» вийшов у відкрите море і ми попрямували до місця, де кінчається світ.

А супроводжувала мене в моїх мандрах темна королева.