Блідий вершник

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Більшість війська прибула великими групами під проводом своїх танів. Котрихось було менше, проте всі разом вони утворили чималу армію. Арнульф, олдермен сутсакський, привів близько чотирьох сотень душ, перепросивши, що не зміг узяти більше, бо біля його берегів з’явилися данські кораблі, тому довелося залишити частину фірду для оборони ширу. Вульфгер викликав вілтунширський фірд, щоб той бився на Ґутрумовому боці, одначе тамтешній рів, суворий чолов’яга на ім’я Осрік, зміг очистити південну частину ширу, з якого понад вісімсот вояків ослухалися призову свого олдермена і вирушили на поміч Альфреду. Ще більше народу надійшло з дальнього краю Суморсату. Вони приєдналися до Віґлафового фірду, котрий тепер нараховував тисячу воїнів. Ще пів тисячі прийшло з Гамптонширу, включно з Бурґредовим гарнізоном, серед якого були Фадрік та Кенвульф — моряки з «Архангела», яких я радісно обійняв. Прибув з ними й отець Віллібальд, окрилений, заведений. Майже всі вояки прийшли пішки. Всі були зморені, голодні, в розлізлих чоботях, одначе мали мечі, списи і щити. Вже до полудня в долині Віліґу зібралося близько трьох тисяч чоловік і ще більше продовжували стягуватись, наскільки мені було видно з дороги, що вела до дальнього пагорба, з якого я сприйняв наших людей за данських розвідників.

Альфред відрядив мене на розвідку. Перед самим моїм від’їздом отець Пірліґ викликався скласти мені компанію. Це спантеличило короля, він замислився, але зрештою погодився.

— Поверніть Утреда додому, отче, — сказав він твердо.

Поки ми їхали через табір, я мовчав, та щойно ми залишилися наодинці — сердито зиркнув на Пірліґа:

— Це було підлаштовано навмисне.

— Про що ви?

— Про те, що Альфред планував відправити вас зі мною. Ваш кінь був уже осідланий! То чого він хоче?

Пірліґ усміхнувся:

— Просив умовити вас прийняти християнство. Король має велику віру в мій дар красномовства.

— Я вже й так християнин, — відповів я.

— Та невже?

— Я хрещений. Навіть двічі.

— Двічі! То ви справжній святий! Як так сталося?

— У дитинстві мені дали нове ім’я, і мачуха подумала, що під старим Господь мене не впізнає.

Він зареготав:

— То це першого разу з вас вимили диявола, а другого — загнали назад?

Я не відповів, і якийсь час ми їхали мовчки.

— Альфред просив мене зробити з вас доброго християнина, бо хоче Божого благословення, — перегодом продовжив Пірліґ.

— А так він думає, що Бог прокляне нас, бо я б’юся на його боці?

Священник похитав головою:

— Утреде, наші вороги поганської віри, і він розуміє, що в разі їхньої перемоги зазнає поразки і сам Христос. Це війна не лише за землю, а й за Бога. Наш сердега Альфред — слуга Господній, який ладен заради свого володаря на все. Того і прагне зробити з вас взірець християнської скромності, бо коли зможе поставити на коліна вас, йому буде легше звернути на свій бік і данів.

У відповідь я засміявся, як і очікував від мене священник.

— Якщо Альфредові буде від того легше, — сказав я, — перекажіть йому, що я добрий християнин.

— Я й так збирався сказати йому це, щоб заспокоїти, — зізнався Пірліґ. — Та направду, я щиро хотів поїхати з вами.

— Чого?

— Бо скучив за цим життям. Боже милостивий, як скучив! Я так любив життя воїна з усією його безвідповідальністю! Убивати, робити з жінок удів і лякати до смерті дітей. Я жити без цього не міг. У цьому я був мастак і обожнював цю справу. І розвідник з мене був хоч куди! Я міг стежити за вашим саксонським братом, а він про те й не підозрював. Але не турбуйтеся, хай би чого там хотів собі король, християнства вам я не нав’язуватиму.

Нашим завданням було розвідати, чи є неподалік нашого табору дани. Сам Альфред вийшов у долину Віліґу, щоб мати змогу затримати наступ Ґутрума вглиб Вессексу. Та попри це короля не покидав страх, що дани не клюнуть на його приманку, обійдуть нас, візьмуть південний Вессекс і ми опинимося в оточенні данських гарнізонів. Це означало, що Альфред потребував новин про ворога, тому ми з Пірліґом рушили долиною на північний схід, доки не дійшли до місця, де у Віліґ впадала менша річка, за течією якої ми вийшли до згарища великого села. Річка протікала попри багаті землі, проте там не було жодної корови чи вівці, а поля стояли неорані, порослі бур’янами. Просувалися повільно, бо коні були потомлені після тривалої мандрівки. Сонце низько висіло над заходом, хоча був уже травень і дні стали довші. Над плесом сновигали мушки, за якими з води вискакувала форель. Зачувши шерхіт, ми спинилися, проте виявилось, що то серед коріння верби шурхочуть видренята.

У теренах на гніздах сиділи голуби, по всьому березі щебетало птаство, вдалині уривчасто стукав по дереву дятел. Їдучи мовчки, ми звернули до саду, де серед буйного квіту виводили свої трелі крутиголовки.

Пірліґ зупинив коня під деревом і показав на витоптану траву. Придивившись уважніше, серед прим’ятих травинок я розгледів відбитки копит.

Сліди буди свіжі й численні.

— Вони були тут, — промовив святий отець, — і судячи з усього, нещодавно.

Я огледів долину, але не побачив нікого. По обидва її боки здіймалися круті пагорби, порослі лісами. Раптом у мене виникло непозбувне відчуття, що за нами стежать, що ми втрапили в пастку і вовки вже близько.

— Був би я даном, — сказав Пірліґ тихенько, від чого я зрозумів, що він також відчуває цю тривогу, — то сховався б отам, — кивнув на лісок на заході.

— Чому?

— Бо коли ви помітили їх, це значить, що вони бачили й нас і вистежили аж сюди. Хіба не ясно? — нервово гигикнув він. — Не знаю, Утреде, просто думаю, що вони ховаються там.

Не виказуючи тривоги, ми без усякого поспіху висунулись далі на схід, проте щойно заїхали в ліс, звернули на південь і ретельно обдивилися землю, чи нема на ній слідів. Не знайшли нічого, й відчуття стеження відпустило. Одначе затримуватися перевірити, чи не йде за нами хвіст, ми не стали. Пустим лісом гуляв тільки вітер у кронах, та я відчував, що дани неподалік — геть ото сторожовий собака чує вовків у темряві й щетинить шию, виставляє ікла і злегка дрижить.

Вийшовши до узлісся, ми злізли з коней, прив’язали їх під деревами, сховалися на краю лісу й виглянули в долину.

1 вже незабаром побачили їх.

Тим краєм долини з гори до лісу спускалося три-чотири десятки данів. Видно було, що, доїхавши до вершини, вони звернули на південь і звідкись поверталися. Тепер же їхня широка шеренга в’їжджала в лісок.

— Шпиги, — сказав Пірліґ.

— Хтозна, чи вони нас бачили з вершини.

— Бачили, — мовив він.

— Схоже на те.

— Чого ж тоді не напали? — щиро не розумів він.

— Подивіться на мене, — промовив я.

— Я й без того бачу вас щодня.

— Вони сприйняли мене за дана, — втовкмачив я. Я був без кольчуги й шолома, тому на шкіряну куртку мені спадало довге волосся, а руки мої прикрашало безліч браслетів. — А вас вони сприйняли, либонь, за мого вченого ведмедя.

Він зареготав.

— Поїдемо за ними?

Найбільше ми ризикуватимемо, поки перетинатимемо долину. Втім, розваживши, що ворог, скоріш за все, сприйме мене за одного зі своїх, ми виїхали клусом на відкриту ділянку і попрямували до дальнього Лісу. Спершу данів почули, лише після того побачили. Вони їхали, безтурботно сміючись і перемовляючись, не підозрюючи, що десь поруч можуть бути сакси. Пірліґ сховав хрест під куртку. Перечекавши, доки проїде останній з них, ми пришпорили коней, виїхали на пагорб розшукати їхні сліди й пустилися за ними. Тіні довшали, і це навело мене на думку, що данське військо має бути десь поруч, адже розвідники прагнутимуть повернутися додому дотемна; однак, виїхавши на рівнину, ми побачили, що вони не мають жодного наміру повернутися того вечора в табір Ґутрума. Їхня група стояла окремо, і, наблизившись, ми мало не наскочили на інший розвідувальний загін, що повертався зі сходу. Зачувши їхнє наближення, ми звернули в чагарники. Повз нас проскакало десяток вершників. Ми злізли з коней і прокралися до лінії дерев подивитися, скільки людей у їхньому таборі.

На невеликому пасовищі було десь півтори сотні данів. Запалали перші вогнища — значить, там і ночуватимуть.

— Усі розвідники, — буркнув Пірліґ.

— Упевнені в собі, падлюки, — відказав я.

Цих вояків послали вперед розвідувати обстановку серед пагорбів, і вони почувалися настільки безпечно, що дозволяли собі розводити вогні серед рівнини, впевнені, що сакси не нападуть. І були праві. Вессекська армія перебувала далеко на південь, а в цих краях ми не мали гарнізону, тому вночі данам нічого не загрожуватиме, а на ранок вони висунуться далі стежити за пересуванням Альфредового фірду.

— Якщо вони тут, значить, за ними йде Ґутрум, — промовив Пірліґ.

— Може бути, — погодився я.

Втім, Ґутрум міг іти на схід або захід, а розвідників відправив, аби переконатися, що Альфред не в курсі його маневрів.

— Час повертатися, — сказав священник. — Починає темніти.

Зачувши голоси, я жестом показав йому мовчати і посунув праворуч, тримаючись якомога глибше в заростях, доки нарешті не почув те, що очікував, — англійську мову.

— Серед них сакси, — сказав я.

— Напевне, Вульфгерові вояки.

Це було цілком імовірно. Ми перебували у Вілтунширі, а Вульфгерові люди добре знали цей край, тож із кого, як не з них, будуть найкращі провідники для стеження за Альфредом?

Сакси йшли в ліс. Ми сиділи за кущем глоду і прислухалися, доки почули стукіт сокир. Вони рубали дрова. Було їх з десяток.

Більшість Вульфгерових людей навряд чи б згодилися йти проти Альфреда, проте немало було й таких, що з радістю послухаються свого олдермена. Таких і відрядили супроводжувати данських розвідників. Вульфгер міг послати тільки тих, кому довіряв, остерігаючись, що менш віддані йому люди перекинуться до Альфреда або просто втечуть. Отже, ці сакси, скоріш за все, були вояками особистої варти олдермена, котрі виграють найбільше від перемоги у війні між данами і західними саксами.

— Треба повернутися до Альфреда дотемна, — прошепотів Пірліґ.

Та в ту ж мить біля нас гучно прозвучав нетерплячий голос:

— Я поїду завтра.

— Ні, пане, — відповів йому інший. Почувши дзюркотіння, я зрозумів, що один зі співрозмовників зайшов у кущі до вітру, інший — за ним. — Завтра ви нікуди не поїдете, — продовжив другий чоловік. — Лишайтеся тут.

— Я хочу побачити їх! — промовив нетерплячий.

— Ви побачите їх зовсім скоро, але не завтра. Залиштеся тут із вартою.

— Ти не можеш змусити мене.

— Пане, я можу робити з вами що захочу. Хай ви тут і командувач, але мусите коритися моїм наказам. — Голос звучав твердо, глибоко. — Я наказую вам лишатися тут.

— Я можу піти, коли сам захочу, — кволо заперечив перший голос, але перший не відповів.

Помалу, щоб не дзенькнути лезом об піхви, я дістав Подих Змія. Пірліґ спантеличено глипнув на мене.

— Вийдіть і пошуміть, — шепнув я йому, киваючи головою в бік голосів.

Він насупився, але довірився мені, підвівся й пішов до наших коней, легенько насвистуючи. Чоловіки одразу ж помітили його і кинулись навперейми. Попереду біг той, що з нижчим голосом. Це був старий вояк, дебелий, з пошрамованим обличчям.

— Ану стій! — гаркнув він, і саме в ту мить з кущів виступив я і полоснув мечем йому по горлянці.

Лезо врізалося настільки глибоко, аж я відчув, як воно прошкребло по хребту, а на довколишнє листя бризнув пружний струмінь яскравої крові. Чолов’яга впав як підкошений. Інший, той, що сперечався, настільки перелякався, що застиг на місці. Я схопив його за руку й затягнув у кущі.

— Не смій! — скрикнув був він, та я затулив йому рота скривавленим лезом Подиху Змія, й він смикнувся з переляку.

— Тільки пискни, і тобі кінець, — шикнув я.

Надійшов Пірліґ з мечем наголо. Подивившись на вбитого, котрий лежав з розщібнутими штанами, він нахилився до нього й перехрестив йому чоло. Я вбив його швидко, а компаньйона схопив тихо, тому дроворуби нічого не почули.

Їхні сокири продовжували рівномірно цюкати, відлунюючи серед дерев.

— Цього приведемо до Альфреда, — сказав я Пірліґу, приставляючи меча до горла бранцеві. — Один звук, — звернувся я вже до нього, впиваючись лезом йому в шкіру, — і я розпорю тебе від твоєї ненажерливої горлянки до не менш ненажерливого прутня. Затямив?

Полонений кивнув.

— Бо я вертаю послугу, яку завинив тобі, — мовив я, і він чемно всміхнувся.

Моїм бранцем був Етельвольд — Альфредів небіж і майбутній маріонетковий король Вессексу.

Чоловіка, якого я вбив, звали Осберґом. Він був командиром особистої варти Вульфгера. У день загибелі він отримав завдання попіклуватися, щоб Етельвольд не вляпався в халепу.

Етельвольду не щастило з дитинства. По праву королем Вессексу мав стати він. Мушу, щоправда, зазначити, що це був би останній король на цій землі, адже був він занадто дурний і запальний. Коли дядько Альфред забрав у нього престол, він почав шукати втіхи в елі й жінках. З юності мріяв стати воїном, але Альфред не дозволив, остерігаючись, аби хлопчина часом не заробив собі імені на полі бою. Так справжнього короля Етельвольда стали всіляко заохочувати до дурості, аби ніхто не угледів у ньому претендента на престол. Куди простіше було б убити його, проте Альфред бував занадто сентиментальний, коли справа стосувалася його рідні. А може, зробити це йому не дозволяла велика побожність. Хай там як, Етельвольда пощадили, і, наче в подяку за таку великодушність, він щедро винагороджував дядька, раз по раз виставляючи себе на посміховисько.

Одначе останні кілька місяців він прожив без постійного контролю з боку дядька, а його дурнувату амбіцію всіляко заохочували. Він ходив у кольчузі й з мечем на поясі. Високий і вродливий, він справляв враження і навіть мав вигляд воїна, та не войовничий дух. Коли я приставив Подих Змія йому до горла, він обісцявся з переляку і покірно, без усякої непокори, виконав усе, що я йому наказав. Він був слухняний, наляканий і радий робити як велено.

Він розповів нам, як умовив Вульфгера пустити його на війну. Давши Осберґу два десятки чоловік для супроводу данів, олдермен призначив Етельвольда формальним командувачем загону.

— Вульфгер сказав, що я хоч командуватиму загоном, однаково мушу слухатися Осберґа, — закінчив він.

— Він вчинив дуже нерозумно, відпустивши тебе так далеко від себе, — відповів я.

— Просто втомився терпіти мене, — зізнався Етельвольд.

— Стомився, кажеш? Ти що, порав його баб?

— Лиш одну служницю! Але я хотів поїхати з розвідниками, та й Вульфгер сам казав: мені буде чого повчитися в Осберґа.

— Щойно ти навчився, що не треба сцяти на глід, — мовив я. — Такі речі знати потрібно.

Етельвольд сидів зі зв’язаними руками на Пірліґовому коні, якого валлійський священник вів за вуздечку. На заході палали останні промені світла — якраз достатньо для легкої поїздки назад. Я розповів Пірліґу, хто такий Етельвольд, і священник смішкувато зиркнув на нього:

— То це ти принц вессекський?

— Хоча мав би бути королем, — понуро відказав Етельвольд.

— Не мав, — заперечив я.

— Раніше тут правив мій батько! Ґутрум обіцяв мені корону.

— І якщо ти йому повірив, то ще й дурний, — сказав я. — Королем ти будеш, лише доки приноситимеш йому користь, а далі він тебе вб’є.

— А тепер мене вб’є Альфред.

— І це було б правильно, але я винен тобі послугу.

— Гадаєш, ти зможеш переконати його змилуватися наді мною? — збадьорився він.

— У цьому ти переконаєш його сам, — відповів я. — Станеш перед ним на коліна і скажеш, що давно чекав нагоди втекти від данів. Коли така випала, ти втік, знайшов нас і тепер прибув до нього на службу.

Етельвольд здивовано глипнув на мене.

— Я завинив перед тобою, — пояснив я, — тому дарую тобі життя. Я розв’яжу тобі руки, ти підеш до Альфреда і скажеш, що планував пристати до нього від самого Різдва. Затямив?

Етельвольд спохмурнів:

— Але він мене ненавидить!

— Ясно, що ненавидить, — погодився я. — Але якщо зігнеш перед ним коліна і присягнешся, що не зраджував його, що йому залишиться? Він тебе прийме, винагородить, і ти станеш його гордістю.

— Правда?

— Але лише якщо розкажеш йому, де зараз дани, — докинув Пірліґ.

— Запросто, — промовив Етельвольд. — Вони вийшли з Сіппангама і рушили на південь.. Висунулися сьогодні зранку.

— Скільки їх?

— П’ять тисяч.

— І всі прямують сюди?

— Де Альфред, туди й вони. Хочуть знищити його зараз, щоб ціле літо насолоджуватися жінками і сріблом. — Останні слова він промовив дуже сумно, і мені стало ясно, що він і сам не міг дочекатися нагоди порозбишакувати у Вессексі. — А скільки війська в Альфреда? — спитався він.

— Три тисячі, — відповів я.

— Господи милосердний! — перелякано зойкнув він.

— Ти ж хотів стати воїном, — сказав я, — от і скажи мені, яке ім’я заробиш, виступаючи проти меншої армії?

— Господи Ісусе!

Згасло останнє світло дня. Місяця на небі не було, проте ми знали, що, тримаючись праворуч від річки, не зіб’ємося зі шляху. Невдовзі за горами запалахкотіли вогні багать. Отже, ми прийшли до Альфредового табору. Повернувшись у сідлі, я побачив схожий відсвіт далеко на півночі. То була Ґутрумова армія.

— Якщо відпускаєш мене, звідки ти взяв, що я не зможу повернутись до Ґутрума? — спитав Етельвольд тяжко.

— Зможеш, — відповів я. — Тільки я доберусь до тебе навіть там.

Він замислився над моїми словами.

— Ти впевнений, що дядько прийме мене?

Замість мене відповів Пірліґ:

— З розкритими обіймами! Це ніби повернення блудного сина. На твою честь влаштують бенкет і співатимуть хвалебних пісень. Але для цього зроби як велено і розкажи, звідки чекати Ґутрума.

Від Віліґу їхати було вже легше,, бо світло табірних багать пояскравішало.

На в’їзді в табір я перерізав мотузку, що зв’язувала Етельвольдові руки, і повернув йому клинки. Як і я, він носив два: меч і сакс.

— Ну що ж, мій принце, час для покаяння настав, — сказав я.

Альфреда ми знайшли в самому серці табору. Його перебування там було позбавлене помпезності. У нас не було достатньо коней, щоб тягти за військом вози з наметами й меблями, тому король сидів на звичайній накидці, постеленій між двох вогнищ. Вигляд мав понурий. Пізніше я довідався, що перед сутінками він зібрав усе своє військо і виступив перед ним із промовою. Проте навіть Беокка визнав, що виступ короля провалився.

— Це була скоріше проповідь, а не промова, — безрадісно сказав він і розповів, як Альфред закликав до Бога, переповідав слова святого Августина про праведну війну, розказував про Боеція і царя Давида, але слова його пройшли мимо голодних і стомлених вояків.

Тепер же король сидів у компанії своїх командирів. Усі жували черствий хліб з копченими вуграми. Отець Адельберт, священник, котрий ходив з нами в Сіппангам, дринькав на арфі. «Ох і кепська ж музика», — подумав я. Уздрівши мене, Альфред махнув Адельбертові припинити грати.

— Ти приніс якісь новини? — спитав вій у мене.

Замість відповіді я відступив убік, вклонився Етельвольду і жестом запросив його до короля.

— Мілорде, я привів вашого небожа, — промовив я.

Альфред устав. Вигляд він мав спантеличений, адже Етельвольд з клинками був зовсім не схожий на полоненого, навпаки, мав вигляд короля, направду, куди більше, ніж сам Альфред. Він був гарний і дужий, а король виглядав зовсім немічним, через виснажене обличчя — ще й старшим від своїх двадцяти дев’яти років. Проте Етельвольд не розгубився. Знявши з пояса клинки, він з брязкотом пожбурив їх до дядькових ніг, став на коліна, склав руки й заглянув королю в обличчя.

— Я знайшов вас! — як міг натхненно промовив він.

Розгублений Альфред не знав, що казати. Я вийшов наперед і вигукнув:

— Мілорде, ми знайшли його в горах! Він розшукував вас.

— Я втік від Ґутрума, — додав Етельвольд. — Хвала Господу, я звільнився від того поганина. — Він підштовхнув зброю до Альфредових ніг. — Мої клинки тепер до ваших послуг, мілорде королю.

Такий прояв відданості не залишив Альфреду вибору, крім як обійняти небожа. Усі присутні в ту мить біля вогнища зааплодували, й Етельвольд розповів останні новини, які виявились нам дуже корисними. Ґутрум висунувся на війну, супроводжує його Свейн Білокінний. Їм відоме місцеперебування Альфреда, тому вони ведуть своє п’ятитисячне військо сюди, щоб дати йому бій серед Вілтунширських гір.

— Коли вони будуть тут? — спитав Альфред.

— До цих пагорбів дійдуть завтра, мілорде, — відповів Етельвольд.

Етельвольда посадили біля короля і дали напитись води. Це було заледве підхоже частування для блудного принца, і він косо зиркнув на мене. У ту ж мить серед королівського почту я побачив і Гаральда, дефнаширського шир ріва.

— Ти тут? — здивовано спитав я.

— І зі мною п’ять сотень чоловік, — гордовито відказав він.

Ми не очікували підкріплення з Дефнаширу і Торнсети, проте шир рів Гаральд зумів привести чотири сотні душ власного фірду і ще сотню торнсетського.

— Удома в мене залишилось достатньо людей для оброни узбережжя від поганського флоту, — продовжив він. — Одда наполіг, щоб ми допомогли вам здолати Ґутрума.

— Як там Мілдріт?

— Молиться за вашого сина і нас усіх, — мовив Гаральд.

Після вечері всіх скликали на молитву. Нас завжди змушували молитися, коли поряд був Альфред. Я хотів був утекти, але Пірліґ затримав мене.

— Король хоче поговорити з вами, — сказав він.

Так мені довелося терпіти бубоніння єпископа Алевольда, після якого до мене підійшов Альфред і спитав, чи дійсно Етельвольд утік від данів.

— Так він сказав мені, мілорде, — відповів я. — Усе, що я можу сказати напевне, — це те, що ми знайшли його в горах.

— Тим паче, від нас він не втік, хоч і міг би, — додав Пірліґ.

— Отже, в хлопчині таки залишилось щось хороше, — промовив Альфред.

— Хвала Господу за це, — сказав священник.

Альфред замовк і задумливо подивився у вогнище.

— Сьогодні я виступав перед військом, — озвався він.

— Я вже чув, мілорде, — сказав я.

Він різко підняв голову до мене:

— Що ти чув?

— Що ви проповідували.

Його аж пересмикнуло від моїх слів, але критику він сприйняв.

— А що хочуть почути люди? — спитав.

— Що ви ладні загинути за них, — відповів Пірліґ.

— Загинути?

— Народ іде за своїм королем, — пояснив священник. Альфред не відповів, тому він продовжив: — їм байдуже до святого Августина. Єдине, що їх турбує, — безпека їхніх дружин, дітей, земель і впевненість у власному майбутньому. Вони хочуть знати, що дани поляжуть, а вони переможуть і збагатяться трофеями.

— Жадоба, мстивість і себелюбство? — перепитав Альфред.

— Якби ваша армія складалася з янголів, — провадив Пірліґ, — натхненна промова про Господа і святого Августина змогла б підняти їхній дух, але вам доводиться мати справу з людьми, а смертними керують головно жадоба, мстивість і себелюбство.

На це Альфред тільки насупився, однак сперечатися не став.

— То я можу довіряти своєму небожеві? — спитав у мене.

— Не знаю, наскільки можете довіряти йому ви, але Ґутрум точно не може, — відповів я. — До того ж Етельвольд сам розшукував вас, і цього вам має бути достатньо.

— Авжеж, авжеж.

Попрощавшись із нами, король подибав до свого твердого ліжка.

Вогні в долині поступово згасали.

— Чого ви не розказали Альфредові правду про Етельвольда? — спитав я у Пірліґа.

— Бо подумав, що можу довіритися вашому судженню, — відповів священник.

— Ви хороший.

— І від цього всі мої біди.

Розшукавши Ізольду, я ліг спати.

Наступного дня небо на півночі затягла чорна хмара, проте в долині й довколишніх горах було ясно.

Вессекське військо, чисельністю майже в три з половиною тисячі душ, вийшло до Віліґу, а далі рушило за меншою річкою, яку ми з Пірліґом знайшли днем раніше. Побачивши на горах данських розвідників, ми збагнули, що гінці вже понесли Ґутрумові звістку про нас.

Я взяв п’ятдесятьох чоловік і повів на одну з гір. Ми їхали верхи, озброєні, зі щитами, готові до бою, проте дани відступили. Їх було всього дюжина. Вони покинули пагорб, не встигли ми дістатись вершини, де над весняними травами тріпотіли синіми крильцями метелики. Кинувши погляд на зловісне небо на півночі, я побачив яструба. Птах летів донизу, туди, де долиною просувалося вороже військо.

Ґутрум прямував на південь.

Я відчув страх. Стіна щитів — це жахливо. Лише в ній можна заробити собі ім’я, а це найважливіше для воїна. Ім’я — це честь, але щоб здобути її, треба побувати в самому пеклі.

Я бився в стіні щитів при Кінвіті, й мені був відомий запах смерті, її сморід; я знав, як це — очікувати смерті з кожним змахом ворожих сокир, мечів і списів. Тому мені й стало страшно. На нас прямувала смерть.

Я бачив її наближення. Низиною на північ від гори, зеленою долиною, що слалася аж до Сіппангама, йшло військо. Велике військо данське, язичники на службі в Ґутрума і Свейна, орда дикунів, що прибули з-за моря.

Їхні війська чорною тінню вкривали всю землю. Група за групою їхні вершники проїздили полями, а оскільки перші ряди тільки почали виходити на сонце, здавалося, ніби вони виринули з самого царства темряви. На їхніх списах, шоломах і кольчугах вигравало світло. Уся земля мерехтіла від міріад сонячних зблисків, котрих чимраз більшало з виходом із тіні нових і нових вояків. Майже всі вони були на конях.

— Ісусе, Маріє, Йосипе, — вихопилося в Леофріка.

Стеапа не казав нічого, тільки мовчки дивився.

— Треба сказати Альфредові, — перехрестившись, мовив Осрік, вілтунширський шир рів.

— Я зроблю це, — викликався отець Пірліґ.

— Скажіть йому, що погани перетнули Афен, — мовив Осрік. — Скажіть, що вони прямують до... — він затнувся, визначаючи, куди суне орда, — Етандуна.

— До Етандуна, — повторив Пірліґ.

— І нагадайте йому, що там є форт, збудований древніми, — додав Осрік.

Це був його шир, його земля, і він чудово знав усі його закутки. Говорив понуро, явно уявляючи, що станеться, коли дани візьмуть стару фортецю.

— Храни нас Господь, — додав він. — Перекажіть Аль-фреду, що вони будуть у горах завтра зранку.

— Завтра зранку в Етандуні, — ще раз повторив Пірліґ, розвернув коня і поскакав геть.

— Де той форт? — спитав я.

— Он він, — показав Осрік.

З такої відстані стародавня твердиня виглядала зеленим насипом на горі. Такі форти з земляними валами є по всьому Вессексу. Цей же стояв на пагорку, що височів над низиною, обороняючи круті схили крейдяного кряжа.

— Дехто з них буде там уже до вечора, — сказав шир рів. — Проте більшість не добереться до завтра. Сподіваюся, форт вони оминуть.

До цього ми вважали, що Альфред обрав місце, де Ґутрум не втримається від нападу на нього, — ідеальний для оборони схил, на якому на допомогу нашій меншій армії прийде сама земля. Однак, поглянувши на далекий форт, я зрозумів, що Ґутрум може вдатися до подібної тактики і зайняти місце, на яке складно здійснити наступ. Це залишить Альфредові невеликий вибір, адже напасти означатиме накликати на себе біду, а відступити — гарантувати власну погибель. Вже за день-другий у нас скінчиться провізія. Якщо висунемось на південь, Ґутрум пустить на нас орду своїх вершників, і навіть якщо нам пощастить утекти, ми будемо розбитою армією. Коли ж Альфред збере свої сили і відведе подалі від ворога, наші вояки сприймуть це за відступ і почнуть покидати військо заради захисту власних домівок. Отже, ми мусили битися, адже відмова від бою означатиме поразку.

На ніч армія стала на півночі від лісу, в якому я спіймав Етельвольда. Його долучили до королівського почту, і разом з Альфредовими командирами він поїхав на вершину гори стежити за просуванням данського війська. Кинувши задумливий погляд на море людей, Альфред спитав:

— Як далеко вони?

— Звідси? — уточнив Осрік. — За чотири милі. І шість від вашої армії.

— Отже, завтра, — перехрестившись, промовив король.

Північні хмари густішали, притлумлюючи світло, одначе біля древнього форту все аж виблискувало від данських списів і сокир. Схоже було, що Ґутрум таки вирішив закріпитися там.

Ми спустились до табору. Народ продовжував прибувати — вже не так масово, та все ж люди йшли невеликими групами. Одна з таких груп прибула верхи на конях. Їх було шістнадцять — брудних і стомлених з дороги чоловіків, одягнених у кольчуги й добрі шоломи.

Вони прибули аж із Мерсії. Висунувшись на схід, перейшли Темс і перетнули цілісінький Вессекс, щоб допомогти Альфредові. Їхнім ватажком був невисокий молодик, широкий у грудях, круглолиций, задерикуватого вигляду. Він став на коліна перед Альфредом, а тоді усміхнувся мені, й нарешті я впізнав свого двоюрідного брата Етельреда.

Моя мати, якої я ніколи не знав, була мерсійкою, а її брат Етельред — могутнім володарем південного краю того королівства. Я встиг трохи пожити в його палаці, коли вперше втік із Нортумбрії, і весь той час тільки те й робив, що гиркався з кузеном, котрого, як і його батька, звали Етельредом. За той час, що ми не бачилися, він забув наші старі чвари і радо обійняв мене. Зростом сягав мені якраз до плеча.

— Ми приїхали битися, — пробубнів він мені в плече.

— Бій буде, — відказав я.

Він відпустив мене і повернувся до Альфреда:

— Мілорде, батько прислав би більше людей, але мусить боронити власну землю.

— Я розумію, — промовив Альфред.

— Але він відправив вам своїх найкращих вояків, — продовжив Етельред. Він був молодий і сповнений юнацької пихи, проте його впевненість сподобалася Альфредові не менше від срібного хреста, що висів у нього на шиї. — Дозвольте представити вам Татвіна, командира батькової особистої варти.

Здорованя Татвіна я пам’ятав добре. То був справжній воїн. Його руки густо вкривали чорні цятки, які він ставив собі голкою та чорнилом на позначення кожного вбитого ним у бою. Він усміхнувся до мене:

— Ви досі живі, пане?

— Я досі живий, Татвіне.

— Буду радий знову битися пліч-о-пліч із вами.

— А я радий бачити тебе, — щиро відповів я.

Небагато людей народжуються воїнами, тому один тільки Татвін був вартий десятка звичайних солдат.

Альфред наказав зібрати військо. Частково зробив це, щоб люди побачили, яка їх велика сила, і підбадьорились, а ще — бо розумів, що вчорашня промова зовсім не окрилила їх, і він хотів спробувати ще раз.

— Тільки не це, — пробурчав Леофрік. — Альфред уміє гарно проповідувати, але виступати з промовами йому зась.

Нас зібрали біля підніжжя невисокого пагорка. Згасало денне світло. На вершині Альфред виставив свої стяги з драконом і хрестом. Щоправда, вітер був несильний, тому прапори не майоріли, а кволо похитувалися. Сам король став між ними, одягнутий у кольчугу, зверх якої надів вицвілу синю накидку. До нього потяглася група попів, але він махнув їм повертатись і окинув поглядом народ, що зібрався у видолинку. Довго мовчав, і нашими рядами почало ширитися розчарування. Люди прагнули, щоб у їхніх душах запалили вогонь, натомість Альфред збирався залити їх святою водою.

— Завтра! — зненацька промовив він. Його голос бринів чітко і високо. — Завтра на нас чекає бій! Завтра! У день Івана Богослова!

— Почалося, — буркнув біля мене Леофрік. — Знову занурює нас по саму шию в святість.

— Івана Богослова засудили на смерть і наказали вкинути в казан киплячої олії! — говорив далі Альфред. — Та він вижив! Він вийшов із казана живим і ще сильнішим! Завтра ми зробимо так само.

Король замовк, оглядаючи нас, але ніхто нічого не казав. Ми лише мовчки дивились на нього. Збагнувши нарешті, що проповіді про святих нічого не дають, він рішуче махнув рукою, немов відкидаючи цю тему.

— А ще завтра буде день воїнів, день, у який ми вбиватимемо ворогів. Цього дня ми змусимо поган пошкодувати, що вони поткнулись у Вессекс!

Альфред знову затнувся, проте цього разу військо згідно загуло.

— Це наша земля! Ми б’ємося за наші домівки! За наших дружин! За наших дітей! Б’ємося за Вессекс!

— За Вессекс! — проревів у відповідь натовп.

— І не лише за Вессекс! — уже впевненіше прокричав Альфред. — З нами люди з Мерсії, Нортумбрії та Східної Англії!

Щоправда, серед нашого війська я не бачив жодного східного англійця, а єдиними представниками Нортумбрії були ми з Беоккою, одначе це нікого не хвилювало.

— Всі ми — англійський народ і б’ємося за. всіх саксів! — продовжив король.

І знову — тиша. Людям сподобалося почуте, однак ідея єдиної Англії була Альфредова, не їхня. Він давно мріяв про об’єднану країну, та для війська, що зібралось у видолинку, та мрія була занадто недосяжна.

— Чому дани прийшли сюди? — спитав він. — Бо хочуть забрати ваших дружин собі на втіху, зробити ваших дітей своїми невільниками і зайняти ваші домівки. Але вони не знають нас! — останні слова він протягнув повільніше, кожне виділяючи паузами. — Не знають міці наших мечів, сокир і списів, не знають нашої люті! Тож завтра дамо їм урок! Завтра ми вб’ємо їх! Завтра порубаємо їх на шмаття! Завтра ми змусимо їх страждати і споїмо свою землю їхньою кров’ю! Завтра змусимо їх благати про пощаду!

— Жодної пощади ворогу! — викрикнув хтось із натовпу.

— Жодної пощади! — повторив Альфред, хоч я і знав, що сам він так не вважає. Він був ладен пощадити данів, подарувати їм любов Христову і спробувати вмовити їх словом, та я радів, що він нарешті навчився правильно розмовляти з воїнами.

— Завтра, — продовжив він, — ви битиметесь не за мене! Це я битимусь за вас і за Вессекс! Битимусь за ваших дружин, дітей і домівки! Завтра ми йдемо в бій, і я присягаюся вам могилою свого батька і життям своїх дітей, що завтра ми переможемо!

У відповідь військо радісно загуло. Мушу зізнатися, це була далеко не найсильніша військова промова, але кращої Альфред ще ніколи не виголошував. І його слова подіяли. Люди затупотіли, а ті, що були зі щитами, загрюкали по них мечами й списами, і довколишні сутінки сповнилися ритмічним тупотом і вигуками «жодної пощади!», які луною котилися серед пагорбів.

Ми були готові. Проте дани також.

Уночі все небо затягло. Одна по одній зникли зірки, темрява поглинула тоненький серпик місяця. Мені не спалося, тому я сидів біля Ізольди й точив свої клинки, поки вона начищала мою кольчугу.

— Завтра ви переможете, — тихо озвалась вона.

— Тобі це наснилося?

Вона похитала головою:

— Відколи мене охрестили, я більше не бачу віщих снів.

— То значить, ти кажеш це просто так?

— Я мушу вірити в це.

Точило шкребло по лезу. Усі чоловіки навколо гострили зброю до бою.

— Коли це все скінчиться, — мовив я їй, — ми з тобою поїдемо звідси і збудуємо власний дім.

— Коли це все скінчиться, — відказала вона, — ти поїдеш на північ. Ти просуватимешся все далі й далі, доки не повернешся до свого дому.

— І ти поїдеш зі мною.

— Можливо. — Вона переклала кольчугу й заходилася до блиску шурувати її шматком ворсу. — Свого майбутнього я не бачу. Воно темне.

— Ти станеш володаркою Беббанбурґа, — відповів я. — І я вдягну тебе в хутра та блискучу срібну корону.

Вона усміхнулась, але в очах її бриніли сльози. Мабуть, від страху, подумав я. Тієї ночі в нашому таборі страх панував скрізь — надто коли люди побачили відсвіт данських багать серед ближніх пагорбів. І хоч я зрештою таки заснув, ще задовго до світанку мене розбудив дощ. Спати більше не міг ніхто, тож ми стали потроху лаштуватись до бою.

Ми висунулись у сірій світанковій імлі, в спини нам дріботів кусючий навскісний дощ. Ішли переважно пішки, використовуючи нечисленних коней для перевезення щитів. Зі своїм фірдом попереду виступав Осрік, котрий знав шир найкраще. На правий фланг Альфред виставив вілтунширське військо, поруч — сутсакське. Сам ішов за ними, ведучи свою особисту варту, що складалася з тих, хто доєднався до нього в Етелінґеґу.

Були з ним також Гаральд і вояки з Дефнаширу й Торн-сети. Разом з ними в бій мали йти гамптонширці під проводом Бурґверда, а також мій кузен Етельред з Мерсії. Ліворуч же розташувався потужний суморсатський фірд на чолі з Віґлафом. Разом нас було три з половиною тисячі душ війська. З нами пішли й жінки. Котрісь несли зброю своїх чоловіків, інші мали власну.

Усі йшли мовчки. Ранок був холодний, від дощу трава стала слизька. Ми були голодні й стомлені, а наші серця сповняв страх.

Альфред наказав мені взяти під своє командування п’ятдесят чоловік, проте Леофрік не бажав втрачати аж стільки народу, тому я пішов до Бурґвердових вояків. Обрав тих, які були зі мною на «Архангелі» в часи, коли він був «Фірдракою». Від тієї команди з Гамтуна до нас прийшло двадцять шість душ. Були з нами і Стеапа, котрий чомусь уподобав мене, і отець Пірліґ, одягнений як воїн, а не священник. Разом нас було неповних три десятки. На підйомі до прадавнього Кургана нас наздогнав Етельвольд.

— Альфред сказав, я можу піти з вами, — мовив він.

— Дійсно так сказав?

— А ще наказував не відходити від тебе.

Я усміхнувся. Якщо я й хотів мати когось під боком у бою, це був би Едрік, Кенвульф, Стеапа або Пірліґ — хтось, хто міцно тримає щит.

— Будеш позаду мене, — сказав я Етельвольду.

— Позаду?

— У стіні станеш одразу за мною, щоб у разі чого зайняти моє місце.

Він сприйняв це як образу:

— Але я хочу стояти попереду.

— Ти колись бився в стіні щитів?

— Сам знаєш, що ні.

— Значить, ти не хочеш стояти в першому ряді, — відповів я. — До всього, якщо Альфред загине, хто буде наступним королем?

— А, — усміхнувся він. — То стояти позаду тебе?

— Так, залишайся там.

Мого коня вели Ізольда з Гільдою.

— Якщо ми зазнаємо поразки, — сказав я Ізольді, — сідай на коня і мчи звідси.

— Куди?

— Просто звідси. І забери гроші. — Срібло і всі свої скарби я сховав у сідлових сумках. — Хапай Гільду і їдьте вдвох, — додав я.

Гільда усміхнулась на мої слова. Вона була бліда, її біляве волосся злиплося під дощем; ішла з непокритою головою, в білій сорочці, підперезаній мотузком. Я здивувався, коли вона оголосила, що піде з військом, адже вважав, що їй захочеться пристати до якогось монастиря. Та Гільда наполягла.

— Хочу побачити їхню загибель, — просто пояснила вона. — А одного з них, Еріка, мрію вбити власноруч. — Погладила довгого ножа, що висів у неї на поясі.

— Ерік — це той, що... — почав був я.

— Той, що зробив з мене свою хвойду, — закінчила вона.

— То не його ми вбили тоді?

Вона похитала головою:

— То був стерновий з його корабля. Але я знайду Еріка і не повернуся в монастир, доки не побачу, як він захлинається власною кров’ю.

— Вона сповнена люті, — сказав мені отець Пірліґ, коли Гільда з Ізольдою пішли далі.

— Хіба це не погано для християнки?

Це його насмішило:

— Для християн погано вже те, що вони живі! Ми називаємо людину святою, якщо вона хороша, та чи багато з нас стають святими? Усі ми погані! Просто дехто намагається бути добрим.

Я зиркнув на Гільду:

— Монахинею їй уже не бути.

— Ви полюбляєте худеньких, так? — хихикнув Пірліґ. — А от я люблю, щоб були м’ясисті, як добра теличка! Дайте мені бритку зі стегнами як два барила, і щасливішого священника не знайдете на цілім світі. Бідолашна Гільда. Худенька, як тріска, але шкода мені того дана, який перейде їй дорогу.

З розвідки повернулися Осрікові гінці, котрі їздили подивитися, де стоять дани. Сказали, що ворог чекає на краю укосу, де гори найвищі й розташований стародавній форт.

Їхні стяги незчисленні. Дорогою їм зустрічалися данські розвідники, отже, Ґутрум та Свейн знають про наше наближення.

Ми йшли далі між крейдяні узвишшя. Дощ ущух, але сонце так і не з’явилося, бо все небо застеляли густі сірі хмари. З заходу дув шквальний вітер. Минаючи прадавні могили, я замислився над тим; чи лежать у них воїни, котрі, як і ми, вирушили колись у кривавий бій, і чи й за тисячі років люди продовжуватимуть зорювати ці землі мечами. Бо ж війні немає краю. Я поглянув у небо, шукаючи в ньому знаку від Тора чи Одіна, сподіваючись побачити там ворона, та не уздрів нічого, крім чорних хмар.

А тоді я побачив, як загін Осріка звертає праворуч. Ми були між двома пасмами гір, тому вони пішли в обхід однієї з них. Виїхавши у видолинок поміж пагорбами, на рівнині перед собою я побачив ворога.

Я люблю данів, бо ж не існує кращих компаньйонів для війни, пияцтва й веселощів. Одначе того дня, як і решту мого життя, вони були моїми ворогами, котрі чекали на мене у велетенській стіні щитів, що розтяглася через весь пригірок. Там було тисячі данів, природжених вояків, котрі прийшли забрати цю землю собі. Ми ж були тут, щоб не допустити цього.

— Господи, дай нам сил, — промовив отець Пірліґ, побачивши данів, котрі, забачивши нас вдалині, голосно загукали.

Мечами і списами вони гриміли по своїх щитах, і відлуння того гуркоту котилося серед гір. Давній форт був за правим флангом їхнього війська. На його зеленому земляному валу кишіло людьми. Більшість із них стояли з чорними щитами, а над ними майорів чорний стяг. Так я зрозумів, де Ґутрум. Їхній лівий фланг, якраз напроти нашого правого, розкинувся на схилі, й над ним я побачив трикутний штандарт із білим конем на хрестовидному флагштоку.

Отже, лівим флангом командує Свейн. По лівий бік данської армії, котрий був нашим правим, гора круто спадала в річкову долину. Схил був настільки крутий, що обійти данів збоку ми не могли, та й битися там також зась. Отже, лишалося йти в прямий наступ просто на стіну щитів, вал і настовбурчені мечі, списи й сокири ворожого війська, що значно переважало нас чисельністю.

Я вишукував поглядом Раґнарове крило орла і, здається, навіть розгледів його. Одначе впевненості в тому не мав, адже кожен данський підрозділ стояв там зі своїм знаменом. Усі вони збилися в одну купу, до того ж знову вперіщив дощ, розмиваючи огляд, але з правого боку, біля стін форту, поруч із білокінним штандартом я помітив саксонський прапор. Він був зелений, із зображенням орла і хреста — отже, там стояв Вульфгер із тою частиною вілтунширського фірду, яка залишилася з ним. Були серед ворожого війська й інші сакські прапори — небагато, зо два десятки, — завдяки яким я дізнався, що дани привели з собою й мерсійців. Усі англійські знамена розкинулись на схилі, у форті не було жодного.

Наші війська стояли на великій відстані одне від одного — далі, ніж долетить стріла,— тому ми не чули, що саме кричали нам дани. Наше праве крило утворювала Осрікова дружина, по лівий бік розкинувся суморсатський фірд на чолі з Віґлафом. Проти данської лінії ми виставляли власну, щоправда коротшу. Співвідношення не було точно два дани на одного сакса, але близько до того.

— Боже, поможи нам, — сказав Пірліґ, торкаючись свого хреста.

Альфред скликав своїх воєначальників на нараду під змоклий прапор з драконом. Дани продовжували гриміти зброєю об щити. Арнульф Сутсакський, жилавий чолов’яга з коротенькою бородою й вічно невдоволеним обличчям, радив іти в наступ.

— Тільки вперед, — мовив він, показуючи на форт. — Звісно, ми втратимо людей на валу, та втрати однаково неминучі.

— Так ми втратимо забагато вояків, — застеріг мій кузен Етельред, котрий хоч і привів крихітну групу, зате мав статус сина мерсійського олдермена, що давав йому право виступати військовим радником короля.

— Краще вже оборонятися, — гаркнув Осрік. — Дайте людині землю, щоб боронити, і вона встоїть. Тож хай ті негідники самі йдуть до нас.

Гаральд згідно кивнув.

Альфред кинув питальний погляд на Віґлафа Суморсатського, котрий явно здивувався, що його думки також питають.

— Ми сповнимо свій обов’язок, мілорде, — сказав він. — Зробимо все, що ви нам накажете.

Хоч на зборах були присутні й ми з Леофріком, нашої думки король не питав, і ми не отримали нагоди висловитися.

Зиркнувши в бік ворога, Альфред відвернувся від нас.

— З власного досвіду я знаю, що ворог очікує від нас певних дій, — промовив він педантично, тоном, яким послуговувався в обговоренні богословських питань зі своїми священниками. — Лишається питання, яких саме?

Віґлаф стенув плечима, Арнульф і Осрік знітились, адже обидва очікували від Альфреда більше рішучості. Для всіх нас війна була звичайним побоїщем, кривавою оргією, а не бозна-якою розумацькою справою, проте король сприймав її як змагання в кмітливості, як партію в тавлію, де перемагає розумніший. Я був переконаний, що обидва війська в його очах були наче ті фігури на клітчастій дошці.

— То як? — спитав він знову.

— Вони очікують, що ми нападемо! — невпевнено кинув Осрік.

— Вони очікують, що ми нападемо на Вульфгера, — вставив я.

Альфред усміхнувся на моє зауваження:

— Чому саме на Вульфгера?

— Бо він зрадник, падло, сучий син і шмат гівна, — відповів я.

— Бо ми вважаємо, що Вульфгерові люди не битимуться проти нас із таким завзяттям, як дани, — поправив мене Альфред. — І вони праві, ми дійсно так вважаємо. Його люди не хочуть убивати співвітчизників.

— Але тут є Свейн, — зауважив я.

— І про що це нам каже? — спитався він.

Всі мовчки подивились на нього. Він знав відповідь, але, не в силі стриматися від повчань, хотів почути її від нас.

— Це говорить нам, — озвався я, —що вони очікують від нас атаки на їхнє ліве крило. А щоб ми не прорвали його, там стоїть Свейн. Поки він нас затримуватиме, дани вийдуть із форту, обійдуть нас із правого флангу і розіб’ють його. А решта їхнього війська переб’є наші рештки.

Альфред не відповів, але зі стурбованого виразу його обличчя було ясно, що він поділяє мою думку. Решта повернулися в бік данів, немов вишукуючи відповіді там.

— Тож зробімо, як каже лорд Арнульф, — промовив Гаральд. — Треба йти в наступ на форт.

— Його вал занадто крутий, — попередив Віґлаф.

Олдермен суморсатський був чоловіком веселим і щедрим, одначе тепер, бачачи перед стінами форту власне військо, він знітився.

— Ґутрум чекає, що ми нападемо на форт, — зауважив Альфред.

Це зауваження внесло в наші ряди ще більше сум’яття, бо ж зі слів Альфреда виходило, ніби дани очікують, що ми зайдемо як з лівого, так і з правого боку. Тим часом ворог дражнив нас, бо ми не нападали, кілька данів навіть підбігли облаяти нас ізблизька. Тим часом їхній заслін продовжував вибивати розмірений загрозливий ритм. Від дощу їхні щити потемнішали. Були серед них чорні, червоні, сині, коричневі й брудно-жовті.

— То як нам вчинити? — скрушно спитав Етельред.

Король не відповів, і я збагнув, що хоч проблему він усвідомлював, відповіді на неї не мав. Ґутрум чекав нашої атаки, і йому було байдуже, вдаримо ми по досвідченому війську Свейна зліва чи слизькими улоговинами посунемо на форт. Також він розумів, що й у відступ ми не підемо, адже в такому разі його орда дожене й розірве нас, як ото зграя вовків заганяє перелякане стадо овець.

— Бити по лівому флангу, — сказав урешті я.

Альфред кивнув, мовби вже й сам дійшов такого висновку.

— І? — спитав він.

— Кинемо в наступ усі сили, — продовжив я.

Перед фортом стояло близько двох тисяч людей, половина з яких були саксами. Я вважав, що треба завдати їм зосередженого удару своєю переважною силою. Так відкриється слабина данської оборони, бо стояли вони на самому краю узвишшя, тому відступати їм буде нікуди, крім як донизу довгим крутосхилом. Покінчивши з тими двома тисячами, ми перестроїмось і рушимо на решту три тисячі, що залишились у форті.

— Усі сили? — перепитав Альфред. — Але так Ґутрум кине всі свої сили на наш фланг.

— Не кине, — заперечив я. — Хіба якусь частину, але більшість залишить у форті. Він дуже обережний, тому не ризикуватиме покинути укріплення заради підмоги Свейну. Вони недолюблюють один одного.

Альфред замислився над цим, але я бачив, що такий план йому не до вподоби. Він боявся, що, поки ми наступатимемо на Свейна, інші дани вийдуть з форту і вдарять по нас зліва. Я й до сьогодні переконаний, що йому слід було послухатись мене, але доля невблаганна, тому він вирішив повестися обачно — як Ґутрум.

— Ми поведемо наступ з правого флангу, — сказав він. — Так ми відведемо Вульфгерове військо вбік. Проте мусимо остерігатися їхнього контрудару, тому ліве крило залишиться тут.

Отже, було вирішено. Осрік і Арнульф візьмуть вілтунширців та сутсаксців і дадуть Свейну з Вульфгером бій на рівнині східніше від форту. Альфред зі своєю вартою піде за ними, забезпечуючи їм захист від удару з лівого флангу. Тим часом Віґульф залишиться на місці, що означало: третина нашого війська просто стоятиме без діла.

— Якщо здолаємо їх, — сказав Альфред, — їхні вцілілі відступлять у форт, і ми візьмемо його в облогу. Там же немає води?

— Немає, — підтвердив Осрік.

— Значить, вони в пастці, — підсумував король, наче все вже було позаду і ми виграли той бій. Відтак повернувся до єпископа Алевольда: — А зараз, єпископе, чи не були б ви такі люб’язні прочитати молитву?

Алевольд молився, дощ падав, дани кричали, а я думав про те, що найстрашніше в бою — сутичка двох стін щитів — уже зовсім близько. Торкнувся свого молота Тора, тоді — руків’я Подиху Змія, на захист від смерті, яка йшла за нами назирці. «Боже, поможи нам, — подумав я, вдруге беручись за амулет. — Торе, дай нам сили». Бо в перемогу я не вірив.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Дани гриміли щитами, а ми молились. Алевольд довго закликав до Бога, благаючи надіслати нам янголів з вогненними мечами. Безперечно, така підмога нам би не завадила, проте жоден янгол так і не явився. Отже, нам доведеться робити все самим.

Ми почали готуватися до битви. Перед тим як зняти щит і шолом з коня, якого вела Ізольда, я взяв пасмо її волосся.

— Довірся мені, — заспокоїв її я, щоб вона не нервувалася, відрізав ножем пасмо, прив’язав один його кінець до руків’я Подиху Змія, а інший зав’язав у петлю.

— Навіщо ти це робиш? — спитала Ізольда.

— Якщо засуну руку в петлю, не згублю меча, — пояснив я їй. — Твоє волосся принесе мені удачу.

Єпископ Алевольд сердито гиркнув, щоб жінки відійшли назад. Ставши навшпиньки, Ізольда наділа мені на голову шолом, нахилила голову й поцілувала під заборолом.

— Я молитимусь за тебе, — сказала вона мені.

— І я, — додала Гільда.

— Тоді моліться Одіну і Тору, — відповів я, проводжаючи їх поглядом.

Жінки повинні були тримати коней за чверть милі від нашої стіни щитів. Альфред наказав їм відійти аж так далеко, щоб ні в кого не виникло спокуси схопити коня і дременути з поля бою.

Настав час шикуватися в стіну, а це — справа забарна. Дехто сам викликався стати в передній ряд, проте більшість хотіли назад. Осрік зі своїми полководцями штовхалися й кричали, наводячи лад серед своїх вояків.

— З нами Господь! — гукав понад усім цим Альфред. Він об’їжджав фірд на коні, підбадьорюючи вояків. — З нами Господь! — повторив він. — Ми не можемо зазнати поразки! З нами Господь!

Дощ посилився. Ряди обходили священники з благословеннями, до зливи додаючи ще пригорщі святої води, якою вони скроплювали щити. Осріків фірд утворив майже п’ять рядів стіни. Позаду розмістилися вояки, чиїм завданням було метати у ворога списи. Тим часом дани також готувалися до битви.

— З нами Господь! — хрипко прокричав Альфред. — Він на нашому боці! За нами спостерігають небеса! За нас моляться святі! Янголи заступляться за нас! З нами Господь!

На удачу люди торкалися своїх амулетів, заплющували очі й молилися, щосили натягуючи шворки. Передні ряди змикали щити. Ті, що стояли праворуч, мали щільно перекривати щити сусідів ліворуч, аби протистояти данам суцільною стіною підбитого металом дерева. Дани свою стіну формувати не поспішали. Замість того вони насміхалися з нас, викликаючи на бій. Із заднього ряду Осрікового фірду вибився юнак і виблював на землю. До калюжі підбігли двоє псів і стали жерти блювоту. Трусячись від страху і молячись, навколішках стояв списник.

Отець Беокка стояв під Альфредовими знаменами, зчепивши руки в молитві. Я розмістився попереду, праворуч від мене був Стеапа, ліворуч — Пірліґ.

— Отче наш небесний, нашли на них вогонь! — закликав Беокка. — Спали їх своїм полум’ям, покарай за їхні діяння!

Він стояв із заплющеними очима, піднявши голову до неба, тому не бачив, як Альфред повернувся до війська і став серед наших рядів. Король мав лишатися на коні, аби бачити, що діється на полі бою. Зі щитами за ним повинен був їхати Леофрік зі своїми вояками, щоб закривати його від ворожих списів і сокир.

— Уперед! — прокричав Альфред.

— Уперед! — повторив наказ Леофрік, бо король зовсім захрип.

Ніхто не ворухнувся. Наступ мали починати Осрікові вояки, але йти на ворожу стіну щитів тверезим ніхто не хотів. Я бував у битвах, де обидві сторони боролися, одурманені медовухою та елем, але в нас не було ні того, ні іншого, тому відвагу доводилося викликати в тверезих серцях, а її того холодного дощового ранку було в нас обмаль.

— Вперед! — ще раз прокричав Леофрік, і цього разу його клич підхопили Осрік та його командири.

Вілтунширці пішли вперед. Дани зімкнули щити і стали міцною стіною. Загрозливий вид їхнього ск’яльдборґа — фортеці зі щитів, як називається цей стрій по-данському, — зупинив наш наступ. Вороги сміялись, обзивались, із їхніх рядів вибігло двоє молодиків, викликаючи наших на поєдинок.

— Усім залишатись у стіні! — проревів Леофрік.

— Не зважати на них! — скомандував Осрік.

З форту виїхала група вершників, близько сотні. Вони зупинились одразу за ск’яльдборґом, що складався зі Свей-нових і Вульфгерових вояків. Серед вершників був і Свейн. Його я впізнав за білим конем, білою накидкою і таким же білим конячим хвостом на шоломі. Коли вони під’їхали, я зрозумів: Свейн очікує, що наші ряди розваляться і він дожене й переб’є втікачів, як вчинив з Передуровими вояками при Дрейндинасі. Дани були сповнені впевненості в собі, бо переважали нас чисельно, та й були всі справжніми вояками, а більшість нашого війська була звикла більше до плугів, аніж до мечів.

— Уперед! — прокричав Осрік.

Його військо заворушилося, та не пройшло і ярда.

З мого шолома крапала вода. Вона потрапляла мені під забороло, кольчугу, текла по грудях і животі.

— Покарай їх, Господи! — кричав Беокка. — Знищ їх без жалю! Розбий ущент!

Пірліґ молився. Принаймні так я думав, адже бурмотів він своєю мовою, та серед потоку слів час від часу проскакувало «duw», а від Ізольди я знав, що мовою бритів це означає «бог». Позаду нього стояв Етельвольд. Взагалі-то, він мав бути за мною, але прикривати мою спину викликався Едрік, тому Етельвольда поставили за Пірліґом. Він без угаву щось торочив, намагаючись приховати хвилювання.

— Підніми щит, — сказав я повернувшись до нього.

— Знаю, знаю.

— Захищатимеш голову Пірліґа, затямив?

— Знаю! — Його явно дратували мої настанови. — Знаю, — знервовано повторив він.

— Уперед! Уперед! — ще раз погукав Осрік.

Як і Альфред, він був на коні й роз’їжджав перед своїми вояками вперед і назад з мечем наголо, готовий порубати їх, якщо вони не рушать у бій. І знову не встигло наше військо ступити кількох кроків, як дани заторохкотіли щитами, відновили свій ск’яльдборґ, і наша армія зупинилася. Свейн зі своїми вершниками стали з краю дальнього флангу, але Осрік виставив проти них своїх, добірних воїнів, готових боронити наш ряд з того боку.

— За Бога! За Вілтуншир! Вперед! — прокричав Осрік.

Альфредів загін стояв ліворуч від Осрікового фірду, де наш ряд дещо збочував, готуючись прийняти фланговий удар з боку форту. Ми йшли вперед упевнено, але, хоч і були всі справжніми воїнами, не могли наступати поперед переляканих вояків Осріка. Я мало не вступив у ямку, в якій, на власний подив, виявив трьох нажаханих зайченят. Дивлячись на них, я сподівався, що ті, які йдуть позаду, не наступлять на них, хоч надії на це не було. Не знаю, навіщо зайці залишають свій виводок серед відкритих полів, але ось вони лежали переді мною в канавці й тремтіли. Безсумнівно, того негожого дня вони стануть першими жертвами.

— Кричіть до них! — наказав Осрік. — Кричіть, що вони виродки, сучі діти! Скажіть їм, що вони гівно з півночі! Кричіть!

Він знав, що це єдиний спосіб змусити людей рухатися. Дани вигукували до нас, обзивали бабами, боягузами; але з наших рядів ніхто не кричав у відповідь. Та після Осрікового наказу в дощове небо понеслися грім зброї об щити і лайка.

Я повісив Подих Змія на спину. У тісній битві меча легше діставати не з пояса, а з-за плеча, та й перший удар так буде смертоносним верхнім.

У правиці я ніс Осине Жало. Так називався мій сакс, тобто кинджал. Неперевершена зброя в ближньому бою, яка в тисняві стіни щитів здатна завдати ворогу більше шкоди, ніж довгий меч. Оббитий залізом щит висів прищібнутий до моєї лівої руки двома шкіряними пасками. Він мав великий металевий умбон, розміром з людську голову, котрий сам по собі вже був зброєю.

Праворуч від мене йшов Стеапа з довгим мечем — не таким довгим, як той, яким він бився зі мною при Сіппангамі, та все одно дебелим, хоч однаково куценьким у його величезній ручищі.

Пірліґ ніс мисливський спис на кабана — короткий, міцний, з широким наконечником. Він постійно повторював одну й ту ж фразу: «Ein Tad, yr hwn wyt yn y nefoedd, sancteiddier dy enw.». Пізніше я довідався, що це молитва, якої Христос навчав своїх послідовників. Стеапа без угаву бурмотів, що дани падлюки.

— Падлюки. Господи помилуй, падлюки, — приказував він раз за разом.

Зненацька в мене пересохло в роті, забурчало в шлунку, закрутило в кишках.

— Вперед! Вперед! — прокричав Осрік, і ми рушили, зчепивши щити.

Ми вже бачили лиця своїх ворогів: кудлаті бороди, жовті зуби, пошрамовані щоки, побиті віспою лоби та зламані носи. Через забороло я міг дивитися тільки перед собою. Інколи битися краще без заборола, бо так краще видно, коли ворог б’є збоку, одначе в стіні щитів мати його дуже корисно. Усередині шолом був підбитий хутром, через що я впрівав. З данських рядів пустили стріли. Лучників у них було мало, тому й стріл вилетіло небагато, але ми все одно підняли щити для захисту голів. Біля мене не впало жодної стріли, проте наш загін ішов дещо позаду, стежачи за зеленим валом форту, на якому товклося безліч озброєних данів. Серед натовпу я побачив Раґнарове орлине крило й подумав, що станеться, коли я опинюся сам на сам із ним. Переді мною стояли ряди мечів і списів, котрі жадали наших душ. По шоломах і щитах тарабанив дощ.

Ми знову спинились. Осрікову стіну щитів і Свейнів ск’яльдборґ відділяло не більше двадцяти кроків, і люди вже могли бачити своїх безпосередніх ворогів — обличчя людей, яких мусили вбити, доки ті не вбили їх. Обидві сторони кричали, випльовуючи люті образи. Метнули у ворога свої знаряддя списники.

— Не розтягуватись! — крикнув хтось.

— Зімкнути щити! — почулося з іншого боку.

— З нами Господь! — гукав Беокка.

— Вперед!

Ще два кроки, нерішучі, дрібні.

— Падлюки, — прогарчав Стеапа, — Господи помилуй, падлюки.

— Зараз! — закричав Осрік. — Вперед! Убити всіх! Вперед! Убити всіх! Марш! Марш! Марш!

І вілтунширці рушили. Видали гучний бойовий клич, покликаний скоріше підбадьорити їх самих, аніж налякати ворога, і після тривалого, вичікування наша стіна щитів нарешті прискорилась. Люди кричали, по данах летіли списи, тут же повертаючись до нас, а тоді почувся гуркіт — справжній бойовий грім, коли наша стіна найшла на ск’яльдборґ. Нашими рядами пройшла могутня хвиля від того зіткнення, так що здригнулася навіть моя група, котра ще не встигла вступити в бій. Залунали перші крики, дзенькіт клинків, гупіт металу об дерево, стогін поранених, а тоді я побачив, як із зеленого валу на нас повалили дани — ціле море данів. Вони неслися на нас, наміряючись розірвати фланг нашої атаки, але для того Альфред і поставив нас ліворуч від Осрікового фірду.

— Щити! — проревів Леофрік.

Я звів свого щита, зімкнув його зі Стеапиним та Пірліґовим і присів, готуючись прийняти удар. Угнув голову, затулившись щитом, зчепив ноги, підготував Осине Жало до удару. Трохи правіше за нами билися Осрікові вояки. В повітрі стояв сморід крові й гівна — запах битви. Я швидко забув про Осріка, бо в обличчя мені періщив дощ, а попереду на нас неслися дани — не стіною, а звичайною купою з кількасот чоловік, сподіваючись розбити нас одним потужним ударом. Жбурнули списи наші списники.

— У наступ! — гукнув я, і ми ступили вперед.

Моя ліва рука вдарилася мені в живіт, бо по моєму щиту своїм ударив дан. Він замахнувся сокирою, а я зробив випад кинджалом і влучив йому в бік. Його сокира вдарила об Едріків щит у мене над головою. Я прокрутив Осине Жало в його тілі, висмикнув лезо і вдарив ще раз. Дихнувши мені в обличчя елем, дан скривився і висмикнув сокиру. Я завдав ще одного удару і влучив йому чи то в кольчугу, чи то в кістку — напевне не знаю.

— Твоя мати була гівном свинячим! — крикнув я йому в обличчя.

Він люто закричав і спробував розрубати мені голову, але я вчасно присів, зробив ривок уперед, а Едрік закрив мене своїм щитом. Осине Жало було вже все червоне, тепле і липке від крові. Я вдарив ще раз.

Стеапа кричав щось нерозбірливо, так хвацько вимахуючи мечем наліво і направо, що дани намагалися триматись подалі від нього. Мій противник зашпортався, упав на коліна. Я зацідив йому в пику умбоном, ламаючи ніс і вибиваючи зуби, а тоді ввігнав лезо кинджала просто в рот. Його місце негайно зайняв інший, одначе Пірліґ тут же прохромив йому живіт своїм списом.

— Щити! — прокричав я, і Стеапа з Пірліґом тут же порівняли свої щити з моїм. Я не мав жодного уявлення, що діється на решті пагорба: все моє бачення обмежувалось вістрям мого сакса.

— Назад! Назад! — крикнув Пірліґ, і ми відступили на крок, щоб нові дани, які прийшли на місце вбитих і поранених, шпорталися об тіла своїх полеглих товаришів.

Щойно вони зайшли, ми знову ступили наперед, щоб завдати удару, поки вони не відновили рівновагу. Саме так і треба чинити у справжній битві, а ми ж були найкращими воїнами в Альфредовому війську. Дани кинулися в атаку необачно, не подбавши про те, щоб зімкнути щити, адже вірили, що ми злякаємося їхньої могуті. Манило їх і до Альфредових стягів, бо ж вони знали: як тільки ті знамена впадуть, вони переможуть. Одначе їхня різка навала розбилась об наші щити, немов хвиля об скелю, залишивши на траві трупи і кров, тому лише згодом дани сформували правильну стіну щитів і пішли на нас уже дружніше.

Я чув стукіт їхніх щитів, бачив сердиті очі й люті пики понад ними. Збившись у щільний гурт, вони закричали й висунулися вбивати нас.

— Вперед! — закричав я, і ми ринули їм назустріч.

Зіткнулися дві стіни щитів. За мною, штовхаючи мене вперед, стояв Едрік. Тепер сильною лівою рукою я мусив тримати відстань між тілом і щитом та бити кинджалом з-під нього, а Едрік завдавав ударів мечем у мене з-за плеча. Праворуч від мене лишався вільний простір, бо Стеапа був шульгою і тримав свій щит правою рукою. Він час від часу відставляв його вбік і бив своїм довгим мечем у шпарину. Ця шпарина, завширшки лише в одну ступню, мала би принаджувати данів, але вони боялися Стеапи і навіть не намагалися протиснутися в нашу гущу. Здоровань вирізнявся з-поміж нас своїм величезним зростом, та ще більшого страху на неприятеля наганяло його щільно обтягнуте шкірою злісне обличчя. Войовниче волаючи, як теля, якого каструють, він запрошував данів кинутись на нього й зустріти погибель. Та вони відмовлялися, бо бачили небезпеку, яку несемо їм ми з ним та Пірліґом, і остерігалися нас. Десь далі в Альфредовій стіні щитів кричали й гинули люди, рубали і дзвеніли мечі й сокири, та перед нами дани не спішили нападати і лиш обачно стримували нас на відстані списа. Я кричав їм, що вони боягузи, одначе це не допомагало приманити їх на вістря Подиху Змія. Роззирнувшись ліворуч і праворуч, я побачив, що з усієї лінії нашого війська ми були єдині, хто тримав натиск ворога: давалася взнаки муштра, яку я проводив в Етелінґеґу. Для данів же бій ставав дедалі тяжчий, бо щоб дістати нас, новим воякам доводилося переступати через тіла вбитих і поранених, кількість яких повсякчас росла. У бою не дивишся, куди ступаєш, бо мусиш не спускати очей з противника, тому дехто спотикався об трупи, а інші ковзалися на мокрій траві. Щойно вони втрачали рівновагу, ми завдавали удару, як гадючі язики, випускаючи з-за стіни мечі та списи й лишаючи в полі дедалі більше трупів, об які спотикатимуться наступні дани.

Ми, особиста варта Альфреда, стояли міцно і билися вправно. Ми давали данам гідну відсіч, та позаду нас, серед значно більшого війська Осріка, відбувалась погибель Вессексу.

Бо Осріків заслін прорвали.

Це зробили Вульфгерові люди. Тільки прорвали вони Ос-рікову стіну зовсім не боєм, а бажанням приєднатись до неї. Мало хто з них хотів воювати за данів, тому щойно зійшлися дві стіни, вони звернулися до співвітчизників, сказали, що вони їм не вороги і бажають перейти на їхній бік. Стіна розступилась, і Свейнові вояки повалили в шпарини як навіжені. Одна за одною ті шпарини ставали дедалі ширші, чим більше данів проривалося всередину. Вони перебили Вульфгерових людей ззаду і захопили Осрікові ряди, викошуючи їх, як чума. Вікінги серед селян, яструби серед голубів, вони добряче струсонули Альфредове праве крило. Арнульф зумів порятувати сутсаксців, відвівши їх назад, де вони були у відносній безпеці, але Осріків фірд прорвали, розосередили й розкидали на схід і південь.

Дощ ущух, але по вершинах пагорбів сік холодний вогкий вітер. Альфредове військо, підкріплене чотирма сотнями Арнульфових вояків і десятком Осрікових утікачів, залишилось саме. Вілтунширський фірд відступав. Дани відтискали його від нас, Свейнові вершники сіяли серед них паніку. Той фірд мав чисельність у вісім сотень чоловік, що досі стояли міцною стіною, але він розбився на невеличкі групки, що безуспішно намагалися відбитись від вершників, які метали в них гострі списи. Всю долину встеляли тіла. Поранені повзли на південь, шукаючи захисту на старому кургані древніх, де зібралися жінки з конями, але їх наздоганяли і добивали данські наїзники, поки їхня піхота утворювала нові стіни для нападу на втікачів. Ми ніяк не могли допомогти їм, адже досі билися з Ґутрумовими вояками, що набігали на нас із форту. Тому, хоч і перемагали, ми не могли повернути і продовжували битися, рубати й потроху наступати, відтісняючи їх, доки вони нарешті не збагнули, що ми кладемо їх одного за одним. З їхніх рядів я почув заклик відступати до форту, і ми їх відпустили. Вони позадкували від нас, а побачивши, що ми не доганяємо, розвернулись і помчали до валу, залишивши по собі в траві купу мертвих тіл — шість-сім десятків чоловік, коли ж ми втратили щонайбільше два. Я зняв срібний ланцюжок з одного трупа, два браслети з другого і забрав добрий ніж із кістяним руків’ям з бурштиновим набалдашником у третього.

— Назад! — гукнув Альфред.

Лише відійшовши до того місця, з якого ми почали бій, я усвідомив нещастя, яке спіткало наш правий фланг. Мій загін починав по центру Альфредової армії, але тепер ми стали її правим крилом, бо її нібито потужний правий фланг хаотично розвалився на численні друзки. Багато хто з Осрікових вояків відступили до жінок і коней, утворивши там стіну щитів для їх захисту, одначе більша частина фірду втекла у східному напрямку, продовжуючи дробитися на дедалі менші частини.

Коли не стало майже всього нашого правого крила, Свейн припинив переслідування. Багато з наших вціліло, але їх відтіснили в долину, і вони не бажали повернутися й отримати ще. Осрік вижив і повернув до Альфреда дві сотні втікачів, що відійшли до жінок і коней, одначе більше в нас не залишилось нікого. Свейн заново розставив своїх вояків і почав розповідати їм щось.

— Вони йдуть по наші душі, — сказав я.

— Господь заступиться за нас, — відповів Пірліґ.

Його обличчя було залите кров’ю. Йому пробили шолом мечем або сокирою й зачепили голову, так що ліву щоку тепер вкривала товста червона кірка.

— Де був твій щит? — гаркнув я на Етельвольда.

— Він зі мною, — відказав той. Він був блідий і переляканий.

— Ти мав прикривати Пірліґову голову, — насварив його я.

— Не страшно, — спробував погамувати мій гнів священник.

Етельвольд збирався сказати щось на свій захист, але раптово склався вдвоє і виблював. Сердитий і розчарований, я відвернувся від нього. Страх, що скручував нутрощі, зник, проте битву ми вели не в повну силу, неефективно. Хоч ми й відтіснили нападників, але не завдали їм аж такої шкоди, щоб вони припинили опір. Я ж бо хотів відчути бойову лють, божевільну радість від убивств, та бій проходив тяжко й повільно.

Усю битву я виглядав Раґнара, боячись зійтися з другом у двобої. Коли дани відступили до форту, я побачив його в їхніх рядах. Тепер же він стояв на валу, дивлячись на нас. Я зиркнув праворуч, очікуючи звідти нападу Свейна, та натомість помітив, як він скаче до форту — видно, збирався попросити Ґутрума про підкріплення.

Протривавши менше години, битва зупинилася. Жінки принесли нам води і черствого хліба, а поранені тим часом отримували допомогу. Я замотав ганчіркою Едрікову ліву руку, куди влучила сокира, прорубавши рукав шкіряної куртки.

— Удар було спрямовано на вас, пане, — сказав він, беззубо усміхаючись до мене.

Я міцно затягнув пов’язку.

— Болить?

— Трошки, зовсім трошки, — запевнив він, зігнув руку, перевіряючи її дієздатність, і підняв щит.

Я розвернувся до Свейнового війська. Вони не поспішали відновлювати атаку. Якийсь чоловік звідти заливав воду або ель з міхура собі в горлянку. Просто перед нами серед купи трупів ні з того ні з сього встав чоловік. Це був данський воїн з чорним волоссям, заплетеним у кіски й прикрашеним стрічками. Мені здавалося, він був мертвий, але ось він сів, зиркнув на нас сердито, а тоді неначе позіхнув. З відкритим ротом він дивився просто на мене, а тоді з горлянки на бороду йому повалила кров, очі закотились, і він звалився на спину. Свейнові вояки досі стояли. Їх зібралося близько восьми сотень, і вони досі складали ліве крило Ґутрумового війська, одначе тепер воно значно поменшало по тому, як його покинули Вульфгерові люди. Я крутнувся і пішов крізь ряди наших вояків у пошуках Альфреда.

— Мілорде! — гукнув я йому, привертаючи його увагу. — Треба вдарити по них! — показав я на Свейнових солдатів. Стояли вони за добрих двісті кроків від форту і були без ватажка, бо Свейн досі перебував в укріпленні.

Альфред повернувся до мене, і я пояснив йому необхідність удару по ворогу всіма нашими центральними силами, адже дани стояли на самому краєчку укосу, і я сподівався вибити їх на підступний схил. Вислухавши мене, він глянув на данів і похитав головою. Беокка стояв на колінах і молився, розставивши руки й міцно заплющивши очі.

— Так ми відтіснимо їх з гори, мілорде, — наполягав я.

— Вони вийдуть з форту, — відповів король, маючи на увазі, що на допомогу Свейновому війську вийдуть Ґутрумові люди.

Так би й сталося, але я не думав, що їх вийде аж так багато.

— Але ж нам потрібно, щоб вони покинули форт, — заперечив я. — Поза його стінами їх буде легше перебити.

Альфред знову похитав головою. Просто в ту мить його паралізував страх фатальної помилки, тому він обрав не робити нічого. На ньому був шолом з передличником. Більше ніщо не захищало його хворобливого блідого обличчя. Не розуміючи очевидної нагоди для себе, він дозволяв ворогу зробити власний вибір.

Врешті Свейн визначився, що робити далі. Він привів з форту ще більше вояків — три-чотири сотні. Більшість Ґутрумових сил залишились у твердині, проте ті, хто були в першій атаці на нашу групу, збігли схилом донизу, приєдналися до Свейнових військ і утворили стіну щитів. Серед новоприбулих я побачив і Раґнарів штандарт.

— Нападатимуть на нас, ге? — озвався Пірліґ. Дощ змив кров з його лиця, та з дірки в шоломі ще юшило. — Я в порядку, — додав він, помітивши, як я дивлюсь на його рану. — У сварках із жінкою отримував і гірше. Але ті гади таки підуть на нас, так? Битимуть по нашому правому флангу.

— Ми можемо здолати їх, мілорде, — звернувся я до Альфреда. — Виставте проти них усіх своїх людей. Усіх!

Король вдав, ніби не почув моїх слів.

— Приведіть сюди Віґлафів фірд, мілорде! — прокричав я.

— Не можна забирати Віґлафа з його позиції, — сердито гаркнув він.

Він боявся, що коли перемістить суморсатський фірд з позиції перед фортом, Ґутрум кине всі свої сили на наш лівий фланг, та я знав, що данський ватажок занадто обережний для такого кроку. За земляним валом він почувався в безпеці й не бажав ризикувати, бачачи, що Свейн виграє битву за нього. Тому атаку він не запускатиме, доки нашу армію не розіб’ють. Але Альфред не слухав.

Він був розумний — либонь, найрозумніший на світі, — але у війні не тямив. Він не розумів, що битва виграється не кількісною перевагою, не пересуванням військ на полі бою, як фігур у тавлії, навіть не захопленням ділянок, а передусім пристрастю, безумством, криком і неконтрольова-ною люттю.

Поки що я не відчув нічого з цього. Ми з особистою вартою Альфреда билися незле, але це була оборона. Ми не несли погибелі своїм ворогам, а перемогти можна лише наступом. Тепер же Альфред знову хотів оборонятися. Він наказав нам ставати на правий край його лінії.

— Штандарти залиште мені, — сказав він, — і подбайте, щоб на наш фланг не напали.

Це було почесне завдання, адже ворог міг спробувати оточити правий край нашої шеренги, і Альфред потребував надійних людей для оборони відкритого флангу, тож ми стали там щільною групою. Вдалині по той бік долини виднілися залишки Осрікового фірду. Вони не зводили з нас очей, і я подумав, що дехто з них повернеться, побачивши, що ми перемагаємо; та наразі вони були занадто налякані, аби знову пристати до Альфредових лав.

Свейн роз’їжджав на білому коні перед своєю стіною щитів. Він підбадьорював вояків, говорячи їм, що нам кінець і вони доб’ють нас одним махом.

— І я глянув, і ось кінь чалий, — промовив Пірліґ. — А той, хто на ньому сидів, на ім’я йому Смерть.

Я здивовано глипнув на нього.

— Це з молитовника, — ніяково пояснив він. — Чомусь згадалося.

— Тоді забудьте, — різко сказав я йому. — Бо ми мусимо його вбити, а не боятися.

Я обернувся сказати Етельвольду тримати щит угорі, але побачив, що він зайняв місце в задньому ряді. Подумавши, що там з нього буде більше користі, я не став його чіпати. Свейн тим часом розповідав своїм воякам, що ми стадо баранів, яке чекає на погибель, і у відповідь вони загрюкали щитами. У його рядах було більше тисячі душ. Вони готувалися до нападу на Альфредове військо, яке, хоч і було таке ж за чисельністю, програвало данам, кожен серед яких був воїном, у той час як понад половина наших людей належали до дефнаширського, торнсетського та гамтонширського фірдів.

Якби з нами був ще й Віґлафів фірд, ми б переважили Свейна, але з таким же успіхом він міг би задавити й нас, аби Ґутрум наважився вийти з форту. Обидві сторони пильнували. Жоден з полководців не хотів кидати в битву всі сили, боячись залишитись ні з чим.

Свейнові вершники стояли з лівого флангу, навпроти моїх людей. Так він хотів вселити у нас відчуття загрози, але я знав, що кінь не кинеться на стіну щитів, а втече. Якби міг, я б обрав битися з кавалерією, а не піхотою. Один кінь смикав головою, і на шиї в нього я побачив кров. Інший лежав дохлий серед купи трупів, над якою гуляв холодний вітер, що з півночі приніс із собою перших воронів. Змахуючи чорними крильми, ці Одінові птахи сповнювали собою все небо.

— Ідіть сюди й зустріньте смерть! — зненацька закричав до данів Стеапа. — Ідіть сюди на смерть, падлюки! Ну ж бо!

Його вигук підбадьорив інших, і ось уже наша шеренга почала лаяти данів. Свейн повернувся до нас, вражений нашою раптовою бравадою. Його люди вже пішли були в наступ, але спинились, і, на власний подив, я збагнув, що вони такі ж налякані, як і ми. Я завжди благоговів перед данами, вважаючи їх найкращими з воїнів, що ходять по землі. Якось у момент зневіри Альфред сказав мені, що здолати одного дана під силу лише чотирьом саксам, і це було правдою — щоправда, не цілковитою. Не було це правдою і того дня, бо ж Свейнові вояки не мали ані найменшого завзяття. Вони були невдоволені, не хотіли просуватися далі, і я припустив, що Свейн розсварився з Ґутрумом. Або ж бойовий дух його війська пригнічував холодний вогкий вітер.

— Ми переможемо в цій битві! — прокричав я, дивуючись власним словам.

Мої солдати здивовано подивились на мене, гадаючи, чи не послали мені знамення мої боги.

— Ми переможемо! — повторив я, не тямлячи, що кажу. Виступати з промовою я не збирався, але вона вийшла з мене мимоволі: — Вони бояться нас! Вони налякані! Більшість їхнього війська ховається у форті й не наважується поткнути носа проти сакських клинків! А вони, — показав я Осиним Жалом на Свейнових вояків, — знають, що загинуть! їм кінець!

Я вийшов на кілька кроків уперед і розставив руки, щоб привернути до себе увагу данів_А. Лівою тримав щит, правою — Осине Жало.

— Вам кінець! — якомога гучніше прокричав я їм дан-ською, тоді повторив англійською: — Вам кінець!

Мої слова підхопило все Альфредове військо:

— Вам кінець! Вам кінець!

І тоді сталось несподіване. Беокка й Пірліґ люблять повторювати, що то дух Господній зійшов на нашу армію, і, може, так воно й було, але ми зненацька повірили у власні сили й перемогу. Повторюючи, що данам кінець, ми крок за кроком рушили на ворога, гуркочучи мечами по щитах. Я йшов попереду, пританцьовуючи і насміхаючись із данів, викрикуючи образи в їхній бік і не слухаючи Альфреда, який наказував повернутися в стрій. Пізніше, коли все скінчилося, Беокка розказував мені, що король кілька разів кликав мене, та я ступав, витанцьовуючи й кричачи, по зеленій траві, встеленій трупами, і не чув жодного його слова. За мною йшли його вояки, однак їх він не закликав зупинитися, хоча наказу наступати й не віддавав.

— Ви байстрюки, гівно козяче! — кричав я данам. — Ви б’єтесь як дівчиська!

Не знаю, що ще кричав я їм у той день, — знаю лише, що кричав і просувався вперед, викликаючи лише одного з них вийти і стати на двобій зі мною.

Альфред ніколи не підтримував таких двобоїв між стінами щитів. Можливо, бо знав, що нізащо не вийде на нього сам, а ще вважав це небезпечною затією. Викликаючи когось із ворожого війська вийти з тобою сам на сам, ти наражаєш себе на смерть, і якщо загинеш, позбавиш своє військо відваги й підбадьориш ворога, тому Альфред суворо забороняв приймати виклики від данів. Проте того холодного мокрого дня один чоловік таки прийняв мій виклик.

Це був сам Свейн, Свейн Білокінний. Він розвернув свого білого коня і помчав на мене з мечем у правій руці. Я чув тупіт копит його жеребця, бачив шмаття землі, що виривалося з-під них, його розвіяну гриву і Свейнів шолом із вепрячим заборолом, що виглядав понад щитом. Під підбадьорливі вигуки данів по мою душу неслися чоловік та кінь. Раптом позаду себе я почув голос Пірліґа:

— Утреде! Утреде!

Я не озирнувся до нього, зайнятий тим, що намагався сховати Осине Жало й дістати Подих Змія, але тут у землю переді мною прилетів Пірліґів товстий спис, і я зрозумів, що він намагався мені сказати. Залишивши Подих Змія висіти за спиною, я вхопив бритів спис якраз перед тим, як Свейн доскакав до мене. Я не чув нічого, крім тупоту копит, і бачив перед собою тільки білу накидку, блискучий меч, білий плюмаж із кінського хвоста, вирячені очі й вишкірені зуби коня. Свейн звернув скакуна ліворуч, нахилився і рубонув по мені мечем, люто виблискуючи очима з-під шолома, та в ту ж мить я кинувся на коня й увігнав спис йому в живіт. Робити це доводилося тільки одною рукою, бо на лівій у мене висів щит, але широке вістря однаково прохромило тварині шкіру і м’язи. Я закричав, вганяючи списа глибше, але Свейн змахнув ще раз, з усієї сили торохнув мене по щиту і вдарив коліном у голову, так що я впав на траву, відпустивши спис. Одначе він глибоко ввійшов у черево коня, від чого той пронизливо іржав, трусився і хвицався. По держаку, скрапуючи на траву, текла густа кров.

Кінь понісся як навіжений. Свейн, одначе, якось таки втримався в сідлі. Весь живіт тварини був у крові. Я не зачепив Свейна, навіть не торкнувся його, та він тікав від мене — чи то пак його кінь, одурілий від болю, сліпо поніс його просто на його ж таки ск’яльдборґ. Будь-який кінь інстинктивно відсахнеться від стіни щитів, однак цей від болю не бачив нічого. Перед самими вояками він послизнувся на мокрій траві й полетів просто в їх ряд. Люди розступилися перед твариною, Свейн випав із сідла. Скакун якось зіп’явся на ноги, став дибки й заіржав. З живота йому фонтаном била кров, передніми копитами він лупив по данах. Ми скористалися цим і побігли на них. Я скочив на ноги, схопив Подих Змія в правицю. Жеребець звивався і хвицався, дани відступили від нього, утворивши шпарину в стіні щитів, у яку ми й завдали удару.

Коли надбігли Альфредові вояки, Свейн саме підіймався на ноги. Того я не бачив, але розказують, буцімто Стеапа зітнув йому голову одним ударом — такої сили, що голова данського ватажка злетіла високо в повітря. Може, це й правда, але я точно впевнений у тому, що на нас найшли бойовий шал, жага крові, войовнича лють. Кінь зробив за нас нашу роботу, розбивши данську стіну, тож нам лишилося тільки пробитися в їхню гущу й почати різанину.

І ми її почали. Альфред цього не планував. Він хотів дочекатися, поки дани нападуть на нас, і сподівався відбити їхній наступ, але ми забули про його наказ і взялися до роботи. Добре, хоч йому самому стало розуму відправити Арнульфових людей на правий фланг, бо всі мої вояки пішли вглиб ворожих рядів.

Данські вершники спробували зайти нам ззаду, але сутсакський фірд дав відсіч своїми щитами й мечами, а тоді став до оборони відкритого флангу, після того як усі Альфредові етелінґеґці й Гаральдові дефнаширці й торнсетці приєдналися до різанини. Був там і мій кузен зі своїми мерсійцями, і він показав себе як чудовий воїн: у мене на моїх очах відбив удар ворога, затим одним випадом поклав його на землю й перейшов до наступного. Ми щедро напували пагорб данською кров’ю, бо в нас була бойова лють, а в них — ні. Потроху до нас стали підтягуватися Осрікові люди, котрі раніше втекли з поля бою.

Вершники забралися геть. Їхнього відступу я не бачив, але до них ще повернуся трохи згодом. Тим часом я бився, божевільно горлав і викликав данів прийти й зустріти погибель. Зі мною був Пірліґ, уже з мечем. Ліве крило Свейнової стіни розвалилося, вцілілі збирались у купки, які ми вибивали по одній. Я кинувся на одну таку групку зі щитом, вдарив ворога умбоном і штрикнув мечем, відчуваючи, як лезо прохромлює кольчугу та шкіру. Замахуючись сокирою, збоку вискочив Леофрік, а Пірліґ увігнав вістря меча в голову дану. Тепер на одного дана припадало по двоє саксів, і у ворога не зосталося шансів. Один з них благав про пощаду, та Леофрік щодуху рубонув мечем йому по шолому, аж з-між розкроєного металу чвакнули кров та мізки. Я відштовхнув убитого вбік і засадив лезо Подиху Змія іншому в промежину, так що він заверещав, як баба в пологах. Поети часто оспівують битву й інколи навіть кажуть правду, говорячи про радість бою, спів меча і жадобу до крові. Ми безжально нищили Свейнове військо, з неабиякою пристрастю, вмінням і люттю. На мене зійшов бойовий спокій, і я більше не міг схибити. Подих Змія в моїй руці зажив власним життям, позбавляючи його данів, котрі сміли стати на моєму шляху. Розбиті, вони рятувались як могли, і від лівого флангу Свейнової хваленої дружини не лишилося й сліду.

Раптом я збагнув, що навколо мене не залишилося жодного ворога, крім убитих і поранених. Альфредів небіж Етельвольд штрикав мечем одного з поранених данів.

— Або вбий його нарешті, або відпусти! — прикрикнув я на нього.

У сердеги була зламана нога, а на щоці теліпалося вибите око — він не становив небезпеки ні для кого.

— Мушу .вбити одного поганина, — відповів Етельвольд, штрикаючи чолов’ягу вістрям меча.

Спересердя я відбив його клинок ногою і вже збирався позбавити бідолаху мук, аж тут уздрів Гастинґа.

Він стояв на вершечку пагорба серед утікачів, і я прокричав його ім’я. Він обернувся й побачив мене — чи то пак заляпаного кров'ю воїна в кольчузі й шоломі з вовчим заборолом. Приглянувшись пильніше, впізнав мене по шолому і почав тікати.

— Боягуз! — крикнув я йому вслід. — Зрадник, падло й боягуз — ось ти хто! Ти присягнув мені на вірність! Я врятував твоє нікчемне життя і зробив з тебе багатія!

Він розвернувся, вишкірився і помахав лівою рукою, на якій висіли рештки його щита. Відтак побіг до залишку правого флангу Свейнової стіни щитів, котра зуміла втримати стрій і стояла міцно зімкнута. Було в ній п’ять-шість сотень душ. Вони почали відступати до форту, але раптово зупинилися, бо Альфредові вояки, перебивши всіх навколо себе, почали наступати на них. Гастинґ приєднався до тих данів і поштовхався вглиб їхнього строю. Над ним я побачив орлине крило, котре сказало мені, що вціліле військо тепер перебуває під проводом мого друга Раґнара.

Я зам’явся. Леофрік кричав нашим воякам формувати стіну, та я знав, що наша атака втратила запал. Попри те, дани все ж зазнали чималих втрат: ми вбили Свейна і вирізали чимало його вояків, відтиснувши вцілілих до валу форту. Я піднявся на верхівку пагорба, ідучи по кривавому сліду серед мокрої трави, і з другого боку, на схилі, побачив білого коня, що, весь скривавлений, лежав горічерева, страшно скинувши ноги угору.

— Це був добрий кінь, — сказав Пірліґ, котрий вийшов на пагорб до мене.

Я думав, що то вершина пасма, але земля там була така нерівна, начебто ті схили колись копнув чоботом велет. За тим місцем, де я стояв, починався різкий спад у долину, з котрої так само різко здіймався ще один підйом. Отам і була справжня верхівка того кряжа. Схил тягнувся до східного кута форту, і я подумав, чи можна по ньому зайти в твердиню. Пірліґ досі мовчки дивився на вбитого коня.

— Знаєте, як кажуть у нас? — спитав він у мене. — Ми кажемо, що добрий кінь вартий двох добрих жінок, добра жінка — двох добрих псів, а добрий пес — двох добрих коней.

— Як-як ви кажете?

— Не зважайте, — поплескав він мене по плечу. — Як на сакса, ви, Утреде, билися дуже добре — як справжній брит.

Вирішивши, що вести наступ долиною нічим не краще, ніж напряму, я крутнувся й побачив, що Раґнар крок за кроком відступає до форту. Я розумів, що це найслушні-ший момент для атаки, щоб заново розпалити бойову лють і жагу ворожої крові. Та наші вояки збирали трофеї серед убитих і поранених, і жоден з них не мав сил на новий наступ. Це означало, що перед нами постає нове, складніше завдання: спробувати дістати данів з-за валу. Я пригадав батька, який загинув під час штурму міського валу. Мене він недолюблював — мабуть, через те що я був ще зовсім малий. Тепер же невблаганна доля вела мене в таку саму пастку, на такий же укріплений мур.

Ми захопили Свейнів стяг з білим конем, яким один з наших вояків махав до данів. Інший начепив шолом Свейна собі на спис, і спершу я подумав, що то його голова, але придивившись, зрозумів: лише пустий шолом. Його білий плюмаж із кінського хвоста був весь рожевий. Отець Віллібальд тягнув руки до небес, читаючи подячну молитву, та, на мою думку, дякувати було зарано, адже ми розбили тільки Свейнову дружину, тоді як Ґутрумові люди чекали на нас за муром. Серед них у захистку стін був і Раґнар. Вал оточував форт півколом, краями впираючись у схили. Це була висока стіна, оточена ровом.

— Пройти по той бік буде страх як непросто, — сказав я.

— Може, нам і не доведеться, — відповів Пірліґ.

— Авжеж, доведеться.

— Тільки не тоді, якщо Альфред зможе вмовити їх вийти, — заперечив він, показуючи вбік, і я побачив, що король у супроводі двох священників, Осріка і Гаральда, прямує до форту. — Він хоче переконати їх здатися, — виснував Пірліґ.

Я не вважав, що це найкращий час для переговорів. Зараз нам треба вбивати, а не базікати.

— Вони не здадуться, — сказав я. — Можна навіть не сподіватися! Вони переконані, що можуть здолати нас.

— Альфред спробує їх переконати, — не відступав Пірліґ.

— Ні, — похитав я головою. — Він запропонує їм перемир’я. Скаже обмінятися заручниками, а тоді почне проповідувати їм. Він завжди так робить, — сердито пробурчав я.

Я вже хотів приєднатись до короля, щоб додати його словам хоч трохи гостроти, та не міг змусити себе зрушити з місця.

На розмову до нього вийшло троє данів, проте я знав, що його пропозиції вони не приймуть, бо ми ще не розбили їх остаточно. Їх досі було більше, ніж нас, вони перебували в захисті муру і мали перевагу в битві.

А тоді я почув крики. Це були крики люті й болю. Розвернувшись, побачив, що данські вершники дісталися до наших жінок. То кричали вони, але ми не могли нічого вдіяти.

Данських вершників планували пустити добивати залишки Альфредової стіни щитів, та ми розбили Свейнове військо, тому вони мусили відступити й сховатися між пагорбів. Певне, планували обійти нашу армію і пристати до Ґутрума з заходу, але дорогою побачили жінок і вчули легку наживу.

Та жінки наші мали зброю, до того ж із ними була група поранених вояків, тому всі гуртом вони дали данам відсіч. Зав’язалася коротка бійка, і невдовзі, не маючи чого протиставити їм, дани відступили на захід. Сутичка тривала коротко, однак цього вистачило Гільді. Схопивши списа, вона з лютим криком кинулась на одного з наїзників, щоб помститися за жахіття, які дани чинили з нею в Сіппангамі. Енфледа, яка бачила це, розповідала, що Гільда прохромила списом ногу вершникові, й він замахнувся на неї клинком у відповідь. На поміч їй кинулася Ізольда, котра відбила удар своїм мечем, але ззаду з сокирою на неї напав інший дан. Жінки зрештою прогнали нападників, Гільда вижила, але удар сокирою розколов Ізольді голову надвоє, і вона загинула.

— Вона возз’єдналася з Господом, — спробував утішити мене Пірліґ, коли Леофрік приніс нам звістку.

Не знаю, з горя чи гніву, але я заридав і не міг вимовити й слова. Пірліґ обійняв мене:

— Тепер вона з Господом, Утреде.

— У такому разі ті наволочі, які відправили її до нього, мусять потрапити в пекло, будь-яке — гаряче або холодне! — скрикнув я.

Покинувши Пірліґа, я рушив до Альфреда. Тоді ж побачив і Вульфгера. Він потрапив у полон, а стерегти його приставили двох Альфредових вартових. Побачивши мене, він зрадів, неначе зустрів старого друга, але я лише плюнув на нього і пройшов далі.

Коли я підійшов, Альфред насупився.

Він був там з Осріком, Гаральдом, отцем Беоккою та єпископом Алевольдом. Жоден з них не знав данської мови, проте один дан із тих, що вийшли їм назустріч, розмовляв англійською.

Мені не був знайомий ніхто з їхньої трійці, але Беокка сказав мені, що їхнього переговорника звуть Гротґар Еріксон. Наскільки я знав, це був один з Ґутрумових ватажків.

— Вони напали на жінок, — сказав я Альфреду. Король мовчки поглянув на мене, не розуміючи. — Напали на жінок! — повторив я.

— Він плачеться, що на їхніх жінок напали, — сказав супутникам данський тлумач.

— Якщо я плачуся, — розлючено відповів я йому данською, — то ти в мене зараз закричиш. Я вирву твої погані кишки через сраку, обмотаю навколо твоєї брудної шиї, а очі згодую своїм псам. Якщо вже взявся перекладати, лайдак ти паршивий, роби це правильно або повертайся у вигрібну яму, з якої виліз.

Чолов’яга глипнув на мене, але не сказав нічого. Гротґар, вбраний у блискучу кольчугу й сріблястий шолом, усміхнувся.

— Перекажи своєму королю, — звернувся він до мене, — що ми згодні відійти до Сіппангама, але лише за умови, що нам дадуть заручників.

Я повернувся до Альфреда:

— Скільки людей залишилось у Ґутрума?

Хоч і досі невдоволений, що я приєднався до нього, король сприйняв моє питання всерйоз.

— Удосталь, — відповів він.

— Удосталь, щоб закріпитися в Сіппангамі й кількох інших містах. Ми можемо добити їх тут і зараз.

— Спробуйте, коли насмілитесь, — озвався Гротґар, коли йому переклали мої слова.

Я став до нього спиною.

— Я вбив Уббу, — сказав я, — і здолав Свейна. Наступним я хочу перерізати горлянку Ґутруму й відправити його до старої шльондри, що породила його. Мусимо спробувати.

— Утреде. — Альфред явно не розумів, що я верзу, але чув мій- тон, тому спробував заспокоїти мене.

— Ми не закінчили справу, мілорде.

У мені говорила лють. Лють на данів і Альфреда, котрий вчергове пропонував мир ворогові. Він постійно так робив — розбивав ворогів у битві, а тоді одразу .укладав перемир’я, вважаючи, що може зробити з них християн і жити з ними в злагоді й братерстві. Це було його найбільше бажання — жити в християнській Британії, відданій служінню Господу. Однак у той день правий був я. Ми ще не перемогли Ґутрума, його військо досі переважало нас чисельно, тому його слід було знищити.

— Скажи їм, — мовив Альфред, — що вони можуть здатися просто зараз. Скажи, що можуть скласти зброю і вийти з форту.

На таку пропозицію Гронґар лише усміхнувся зі зневагою, якої вона й заслуговувала. Більшість Ґутрумових вояків ще навіть не вступали в бій, тож до перемоги було далеко. До того ж вал навколо форту був високий, а рів — глибокий. Власне, через це укріплення Альфред і захотів перемовин. Він знав, що коли обере битися, то загинуть люди, багато людей. Він не захотів платити цю ціну минулого року, коли загнав Ґутрума в Екзанчестері, але її необхідно було сплатити. Така була ціна Вессексу.

Не маючи чого додати, Гротґар крутнувся й пішов геть.

— Передай ярлу Раґнару, — гукнув я йому навздогін, — що він досі мій брат.

— Одного дня ви неодмінно побачитесь у Вальгаллі, — гукнув у відповідь Гротґар, недбало махаючи рукою.

Я подумав, що дани не мали наміру бодай обговорювати перемир’я, не те що здаватись, а Альфредову пропозицію поговорити прийняли, бо це дало їм час організувати оборонні позиції.

Альфред кисло дивився на мене, сердитий, що я втрутився в переговори, та не встиг він нічого сказати, як озвався Беокка:

— Що сталося з жінками?

— Вони прогнали негідників, — відповів я. — Але Ізольда загинула.

— Ізольда, — прохопилося в Альфреда, але побачивши сльози на моїх очах, він не знав, що додати. Злегка сіпнувшись, він заплющив очі й забурмотів щось, немов молитву. — Я радий, що вона померла християнкою, — зрештою промовив він, зібравшись з думками.

— Амінь, — додав Беокка.

— Хай би краще вона була поганської віри, але жива, — прогарчав я у відповідь, і ми повернулися до свого війська, де Альфред знову скликав на нараду своїх командирів.

Як такого, вибору ми не мали. Треба було штурмувати форт. Альфред пропонував узяти його в облогу, але користі з того не було, адже так нам довелося б утримувати власну армію в долині, а хоч Осрік і стверджував, ніби у форті немає джерела води; поблизу від нас його також не спостерігалось. Отже, обидва війська охопить спрага, та й людей у нас бракувало, щоб спинити данів, котрі серед ночі спускатимуться на берег по воду. До всього, через тиждень облоги наш фірд почне розбігатися по домівках сапати городи, а Альфред не втримається від милосердя, якщо Ґутрум пообіцяє йому прийняти християнство.

Тож ми вмовили Альфреда на штурм. Не треба було нічого мудрувати — утворити кілька стін і пустити на вал. Альфред розумів, що до наступу мусять долучитися всі вояки. Віґлаф із суморсатським фірдом зайдуть зліва, Альфред — посередині, а Осрік, чий фірд знову зібрався й підсилився перебіжчиками з Ґутрумової армії, наступатиме з правого боку.

— Ви знаєте, що робити, — сказав нам Альфред, хоч. і без особливого запалу, бо ж знав, що дає нам благословення на кривавий бенкет. — Поставте своїх найкращих воїнів у центрі, й хай вони ведуть, а решта нехай тиснуть ззаду.

Ніхто нічого не відповів. Альфред гірко усміхнувся:

— Весь цей час ми мали прихильність Господа, тому він нас не покине.

Одначе він покинув Ізольду — бідолашну, тендітну темну королеву Ізольду. Усвідомлюючи, що єдине, що зараз я можу зробити для неї, —це помститись, я проштовхався в передній ряд. Праворуч від мене розмістився Стеапа, з голови до ніг, як і я, вимащений кров’ю, ліворуч — Леофрік, а позаду став Пірліґ.

— Нам потрібні списи й довгі мечі, а не ці обрубки, — озвався святий отець.

— Для чого? — не зрозумів Леофрік.

— Бо ми підніматимемось крутосхилом, тому єдине, що нам залишиться, — чіпляти данів за ноги і валити на землю. Я вже робив так. Для цього потрібні лише довга зброя і міцний щит, — пояснив священник.

— Храни нас Господь, — сказав Леофрік.

Усім нам було страшно, бо ж немає в бою страшнішого, ніж штурмувати фортецю. Був би я при тямі, нізащо не пішов би в наступ, але мене сповняв пекучий біль від утрати Ізольди, тому в думках моїх була лише помста.

— Вперед, — сказав я. — Вперед.

Проте рушити одразу ми не могли. Багато наших вояків збирали списи, кинуті під час попередньої сутички, а в передні ряди виводили лучників. Під час усіх наших атак ми прагнули засипати противника градом стріл і колючих списів, тож на розстановку лучників і списників пішло чимало часу.

А тоді, на біду для наших лучників, пішов дощ. Стріляти вони могли й під ним, одначе він послаблював їхні тятиви. Небо над горою затягнула величезна чорна хмара, й по наших шоломах задріботіли краплини. Дани вишиковувались на валу, грюкочучи мечами об щити, а ми виставляли сили біля підніжжя пагорба.

— Вперед! — загукав Альфред, і ми рушили на форт, однак спинилися на відстані пострілу від нього.

Мій щит змок від дощу. На його залізному обідку з’явилася свіжа зарубина від удару мечем, якого я не пригадував. Дани насміхалися з нас. Вони знали, що ми замислили, і чекали. Либонь ще відколи Ґутрум тільки знайшов форт на пагорбі, він зрозумів, що Альфред обов’язково піде на штурм і дани без проблем переб’ють нас на підйомі. Тепер це вже була Ґутрумова битва. Виставляючи свого суперника Свейна та його сакського союзника Вульфгера перед фортом, він, безперечно, сподівався, що вони знищать більшу частину нашого війська до того, як ми рушимо в атаку, однак навіть їх втрата не завдала йому неприємностей. Настав час для його армії провести бій, який він давно передбачав.

— В ім’я Господа! — вигукнув Альфред і тут же затнувся, бо небом прокотився оглушливий гуркіт грому, від якого ми всі аж стрепенулися, і над самим вершечком форту сліпуче зблиснула блискавиця.

Дощ періщив нещадно, змочуючи нас до нитки, вдалині гримів грім. Сприйнявши грім і блискавицю за знамення Боже, наша армія рушила без будь-якого наказу, якщо не вважати за нього Альфредів заклик до Господа. Ноги самі понесли нас.

Просуваючись уперед, ми кричали, щоправда, не образи в бік данів, а просто для самопідбадьорення. Ми не бігли, а йшли, щоб тримати щити зімкненими. Ще раз оглушливо гримнув грім, і дощ затарабанив з новою силою, заливаючи водою вбитих і живих. Ми були вже зовсім близько, проте не бачили данів за пеленою дощу. Показався повний води рів, у небо полетіли стріли зі списами, і ми забрели у воду під ворожим обстрілом. Один зі списів влучив у мій щит, відскочив і впав мені просто під ноги, так що я зашпортався й мало не звалився, але вчасно відновив рівновагу та почав підійматися.

Не все наше військо пішло на рів — багатьох мужність покинула ще на його краю, та з десяток груп однаково продовжило наступ. Такий стрій, як у нас, дани називали svinfylkjas, себто клин «свиняча голова», що складається з найкращих вояків і спрямований проривати ворожий ск’яльдборґ, немов кабан — живіт мисливця. Щоправда, тепер ми мусили не лише прорвати ск’яльдборґ, а й перетнути затоплений рів і піднятися крутосхилом.

Бредучи через воду, ми тримали щити над головами. Коли вийшли на берег, рушили вгору по слизькій траві, через яку постійно спотикалися під нескінченним потоком данських списів. Мене підштовхували ззаду, я повз схилом навкарачках із піднятим щитом, а Пірліґ своїм прикривав мені спину. Щось торохнуло згори, і я спершу подумав, що то грім, але тоді щит вдарив мене по шолому, і я зрозумів: то дан намагається розколоти його і ввігнати сокиру мені в спину. Проповзши ще трохи вперед, я припідняв нижній край щита і побачив чоботи. Махнув мечем, спробував устати, але відчув удар у ногу і знову впав. Позаду мене волав Стеапа. У рот мені забилась грязюка, нас заливав дощ, я чув стукіт мечів по щитах і знав, що ми помилилися, та однаково ще раз підвівся і махнув мечем. Ліворуч надсадно скрикнув Леофрік, і я побачив, як на траву потекла кров, яку тут же змило дощем. Знову торохнув грім, і я відступив до рову.

Весь схил був поритий нашими чобітьми до самої крейди. Цей наступ ми програли, і дани переможно заволали. В атаку на них рушила наступна група, і знову загупотіла зброя по щитах. Я знову подерся вгору, вриваючись чоботями в крейду. Через піднятий щит не побачив, що назустріч мені прямують дани, а збагнув це, лише коли в деревину вп’ялася сокира — та так сильно, що верхня дошка тріснула. Другий удар прийшовся мені по шолому, і я завалився на спину, мало не випустивши Подих Змія, але його врятувала петля з Ізольдиного волосся, якою я прив’язав його до руки. Стеапа якимось чином ухопив дана за списа і стягнув його донизу, де його миттю зарубало кілька озлоблених саксів, від ударів чиїх клинків вода в рові аж закипіла. Почувся заклик підніматися знову. Піднявши голову, я побачив, що то гукає Альфред, який брів до нас через воду, і наказав своїм людям охороняти його.

Ми з Пірліґом стали попереду короля і рушили так у третій спробі піднятись на червоний від крові пагорб. Пірліґ волав щось своєю мовою, я лаявся данською, і так потроху ми здолали половину шляху, встоявши на ногах. Всю дорогу хтось — може, навіть сам Альфред — підштовхував мене ззаду. Дощ нещадно лив, ми змокли до нитки: Небо струсонув могутній удар грому, я рубонув поміж ряд данів, потім ще раз, і від сили удару об металевий умбон у мене затрусилась рука. Бородатий дан з дико виряченими очима напав на мене зі списом. Я відбив його атаку мечем, прокричав Ізольдине ім’я і рушив угору на нього, та він вдарив ще раз, влучивши мені просто в лоба. Від удару в мене закинулась голова, а інший дан огрів мене по лобу так, що в очах мені потемніло. Ноги підкосились, і я вже почав падати в рів з водою, але хтось схопив мене й витяг на берег. Я спробував підвестись, але знову впав.

Король. Король. Я мушу захищати його. Востаннє я бачив його в рові. Хоч і відважний, він зовсім не воїн і не має воїнської любові до бою. Я знову спробував зіп’ятись на ноги, і мені це вдалося, проте з правого чобота текла кров, яка перелилася через халяву, коли я став на ту ногу. На дні рову лежало багато вбитих і конаючих, котрі поволі тонули у воді. Вцілілі тікали звідти під данські кпини.

— До мене! — прокричав я.

Ми мусили провести ще одну, останню атаку. Мене обступили Стеапа, Пірліґ і Едрік. Я був кволий, у голові дзвеніло, рука не слухалась, але треба було завдати ще одного удару.

— Де король? — спитав я.

— Я витягнув його з рову, — відповів Пірліґ.

— Він у безпеці?

— Я наказав священникам не пускати його. Дозволив бити, якщо не слухатиметься.

— Ще один наступ, — промовив я.

Мені зовсім не хотілося лізти через убитих у рові й знову дертися на вал, я тямив, що це нерозумно, знав, що можу загинути, та ми були воїнами, а воїни просто так не здаються. Це було питання репутації, гордині, бойового шалу. Я загуркотів Подихом Змія об тріснутий щит, і мої вояки підхопили ритм. Дани сміялися, закликали нас на певну смерть, та я закричав, і ми рушили вперед.

— Поможи нам Господь, — промовив Стеапа.

— Поможи нам Господь, — повторив його слова Пірліґ.

Я не хотів іти. Я боявся, але страх бути названим боягузом переважав над страхом перед валом, тому, крикнувши своїм воякам рубати виродків, я побіг. Перескочив трупи у рові, послизнувся на іншому боці, впав на щит і миттю перекинувся на бік, щоб ніякий дан не спіймав списом мою неприкриту спину. Мій шолом з’їхав, і я нічого не бачив за його заборолом. Поправивши його рукою, розпочав підйом. Зі мною були Стеапа та Пірліґ, і я чекав першого удару від данів.

Однак мене ніхто не чіпав. Деручись схилом із піднятим щитом, я очікував смертельного удару, але зустрічала мене лише тиша. Я опустив щит і подумав, що, мабуть, загинув, бо переді мною тяглося лиш похмуре дощове небо. Дани десь щезли.

Ще мить тому вони насміхалися з нас, обзивали бабами й боягузами, нахвалялися випустити з нас кишки й нагодувати ними воронів, а тепер перед нами нікого не було. Я піднявся на вал і за ним уздрів ще один рів та ще одну стіну. Побачивши, як дани збігаються до того внутрішнього валу, я подумав, що вони планують стати стіною там, але натомість вони минули насип і помчали далі. Пірліґ смикнув мене за руку й закричав на вухо:

— Вони тікають! Господи милосердний, сучі діти тікають!

— Вперед! Вперед! — погукав хтось ззаду, і ми пробігли другий рів, перетнули інший незахищений вал, і я побачив Осріка та його фірд.

Вілтунширці, котрих розбили ще в першій хвилі атаки, прорвалися через вал. Пізніше ми дізналися, що вони відступили в долину, де лежав убитий білий кінь, і під покровом зливи зайшли через східний край форту, на котрому, вважаючи його неприступним, Ґутрум виставив зовсім невелику варту. З того боку вал був низенький, як невеликий горбок, тому сакси легко подолали його і зайшли ворогу з тилу.

Тепер дани тікали. Вони знали, що коли залишаться, їх переб’ють до одного, тому кинулися врозсип. Ті ж, хто не зрозумів, що коїться, опинилися в пастці.

Бажаючи вбивати, щоб помститися за Ізольду, я повалив двох утікачів і зарубав з такою злістю, що Подих Змія легко, як сокира, проколов їхні кольчуги, шкіряні лати і плоть. Я ревів з люті, жадаючи більше крові, але нас було забагато, а загнаних данів — замало. Нещадно періщив дощ, валував грім, а я гарячково розшукував собі нових жертв. Побачив групу, яка, збившись спина до спини, відбивалася від навали саксів, і побіг до них, та помітивши їхній стяг, застиг на місці, бо це було орлине крило, отже, там був Раґнар.

Оточені зусібіч, його вояки гинули по одному.

— Не чіпайте його! — крикнув я. — Не чіпайте його!

До мене повернулося троє саксів. Побачивши моє довге волосся й браслети на руках, вони сприйняли мене за дана і кинулись на мене. Удар першого я відбив Подихом Змія, другий торохнув мене по щиту сокирою, а третій зайшов ззаду. Я рвучко крутнувся, виставив меч і крикнув, що я сакс, та мене не чули. І тут Стеапа врізався в їхню гущу, розкидав їх, а Пірліґ схопив мене за руку, але я вирвався й побіг до Раґнара.

Він стояв в оточенні ворогів, усміхнений, викликаючи їх на двобій. Його знамено впало додолу, а всі його вояки полягли в бою, та сам він стояв, як той бог війни в осяйному обладунку, з пощербленим щитом і гордим виразом на обличчі. Кільце навколо нього почало стискатися. Я біг, гукаючи до нього. Він крутнувся до мене, подумав, що я хочу його вбити, і підняв меч, та я відбив його щитом, обхопив Раґнара руками і повалив на землю.

Над нами стали Стеапа й Пірліґ, відганяючи саксів і говорячи їм пошукати собі інших жертв. Я відкотився від Раґнара, він сів і здивовано подивився на мене. На руці, якою він тримав щита, я побачив кров. Пробивши дерево, в долоню йому влучив меч, розрубавши її між двох пальців так, що тепер здавалося, ніби в нього там дві маленькі руки.

— Треба перев’язати рану, — сказав я.

— Утред, — тільки й спромігся витиснути з себе він, немов досі не вірячи, що бачить мене.

— Я шукав тебе, не хотів битися з тобою, — продовжив я.

Він скинув рештки щита з руки, здригаючись. Фортом у заляпаній рясі бігав єпископ Алевольд, волаючи, що це Господь кинув поган у наші руки.

— А я казав Ґутруму, що треба вийти з форту, — мовив Раґнар. — Так би ,ми всіх вас вирізали.

— Це правда, — погодився я, адже, залишившись у форті, Ґутрум дав нам перебити його армію одну групу за іншою. Втім, навіть так наша перемога того дня була дивом.

— Ти поранений, — сказав Раґнар.

Ззаду в праву ногу мене поранили списом, і шрам від тої рани є в мене досі.

Пірліґ відрізав шматок тканини з одежі убитого і замотав ним Раґнарову руку. Хотів перемотати ще мою ногу, але кров уже майже не йшла, і я зміг устати — попри біль, який зненацька пробіг ногою, але відтоді більше не турбував мене. Я торкнувся свого молота Тора. Ми перемогли.

— Вони вбили мою жінку, — сказав я Раґнару.

Він нічого не відповів. Мовчки став біля мене, а я, відчувши раптовий біль у нозі й напад слабкості, закинув руку йому на плече.

— Її звали Ізольдою, — провадив я. — А ще я втратив сина. — Добре, що тоді йшов дощ, приховуючи сльози, які текли в мене по обличчю. — А де Бріда?

— Я відправив її з форту, — відповів Раґнар. Ми разом шкутильгали до північного валу.

— А сам залишився?

— Хтось же мусив зостатися в ар’єргарді, — тихо промовив він.

Гадаю, він тоді також плакав — від розпачу поразки. Ґутрум не міг програти цей бій, але все одно програв.

Пірліґ і Стеапа досі були зі мною. Я бачив, як Едрік знімає з убитого дана кольчугу, але ніде не помічав Леофріка. Спитав у Пірліґа, де він, та у відповідь той сумно подивився на мене і скрушно похитав головою.

— Загинув? — спитав я.

— Сокира, — відповів священник. — Прямо в спину.

Я був такий приголомшений, що не міг нічого сказати. Здавалося, ніщо не може вбити незламного Леофріка, але він однаково загинув. Мені захотілося поховати його по-данському — у вогні, щоби дим від його тіла досягнув палацу богів.

— Мені прикро, — сказав Пірліґ.

— Така ціна Вессексу, — мовив я.

Ми піднялися на північний вал, на якому стояло повно Альфредових вояків. Дощ тихішав, хоча долину під нами досі добряче заливало. Ми стояли ніби на краю світу. Перед нами простилалися нескінченні дощові хмари, а внизу довгим крутосхилом до своїх коней бігли переможені дани.

— Ґутрум, — гірко промовив Раґнар.

— Він вижив?

— Ушився найпершим, — сказав він. — Свейн казав йому, що битися треба в полі за фортом, але поразки Ґутрум боявся більше, аніж прагнув звитяги.

Під веселий рев на північний вал винесли Альфредові стяги. Їх віз сам король. Він знову був на коні й з бронзовим вінцем на шоломі. Беокка стояв навколішках, б’ючи поклони, а Альфред стримано всміхався зі спантеличеним виразом на обличчі. Присягаюся, коли в землю на валу на тому краю світу забивали його штандарти, він ридав ридма. Дракон і хрест знов замайоріли над його королівством, яке він мало не втратив, а врятувавши, зробився єдиним королем над усіма саксами.

Проте Леофрік поліг у бою, Ізольда також була мертва, а дощ знай періщив без угаву на землю, яку ми допіру врятували.

Вессекс.