Блідий вершник

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Обожнюю море. Я зростав біля нього, хоч у моїх спогадах його води біля Беббанбурґа тьмяні, сірі й на них рідко світить сонце. Вони не йдуть у жодне порівняння з могутнім морем, що повз Острови Мертвих з гуркотом котить хвилі на скелі західного узбережжя Британії. Води там бурхливі, немов самі морські боги вирішили пограти м’язами, білі птахи не змовкають ні на мить, вітер роздуває бризки над скелями. Несучись поперед бистрого вітру, «Фірдрака» лишав по собі пінистий слід на морській поверхні. Стернове весло змагалося зі мною, радісно тремтячи від могуті моря, що гойдало наше судно. Ізольда зачудовано дивилася на мене, не розуміючи мого щастя. Я дав їй весло і дивився, як гнеться її тонкий стан від його сили. Нарешті збагнувши, як правильно направляти стерно і керувати кораблем, вона також розсміялася.

— Якби міг, я жив би на морі, — сказав я їй, хоч вона й не розуміла жодного слова. На ній були мої подарунки: браслет із Передурового скарбу, срібне кільце й намисто з зубів потвори, довгих і гострих, нанизаних на срібну дротину.

Я повернув голову і подивився на «Білого коня», що розтинав хвилі оддалік. Часом хвиля піднімала його так високо, що здавалося, він от-от торкнеться носом неба і шкребне його своїм порослим водоростями бортом. У ту мить коняча голова яскраво виблискувала на сонці. А тоді судно зненацька опускалось, і об борти билася біла, збурена вода. Як і в нас, його весла були сховані, а отвори для них заткнуті. Обидва кораблі йшли на вітрилах, але «Фірдрака» випереджав «Білого коня» — завдяки не кращій конструкції, а довшому корпусу.

Яка ж це радість — мати добрий корабель, а ще більша — коли його трюм заповнений награбованим сріблом. Це радість вікінга — вести драконоголового корабля бурхливим морем назустріч майбутньому, сповненому бенкетування і сміху. Цього навчили мене дани, за це я їх люблю, хай вони й поганські свині. У ту мить, переганяючи Свей-нового «Білого коня», я був щасливий, наскільки це взагалі можливо: вільний від церковників, законів та обов’язків, що панували в Альфредовому Вессексі. Одначе настав час, і я наказав опустити вітрило. Дюжина моїх моряків попустили канати, і щоглою проскрипіла довжелезна рея. Ми досягли кінця Британії, мені настав час повертати, і я помахав Свейну, коли «Білий кінь» пронісся повз нас. Він помахав у відповідь, не спускаючи очей з «Фірдраки», що гойдався на хвилях.

— Достатньо побачив? — спитав Леофрік.

Я дивився на край Британії, де скелі тримали міцну оборону від могутніх хвиль.

— Пенвіт, — сказала Ізольда бритську назву мису.

— Хочеш додому? — спитав я у Леофріка.

Він знизав плечима. Частина команди закріпляла рею вздовж борту, інша прив’язувала вітрило до щогли й готувала весла, щоб нести нас на схід. Ми потроху заходили в Сеферн, віддаляючись від «Білого коня», котрий зробився вже геть маленьким вдалині.

Я дивився на Свейна, заздрячи йому.

— Мені потрібне багатство, — сказав я Леофріку.

У відповідь він зареготався.

— Я маю шлях, яким мушу рухатись, — провадив я. — Він пролягає на північ, назад, до Беббанбурґа. Беббанбурґ ніхто й ніколи не завойовував, і, щоб зробити це, мені знадобляться люди — добрі воїни з гострими мечами.

— У нас є срібло, — відказав Леофрік, киваючи на днище судна.

— Цього не досить, — гірко відповів я.

Мої вороги мали гроші, а я, за словами Альфреда, мав борг перед церквою. До всього мене ще й розшукували дефнаширські суди, щоб стягнути верґільд. Тож додому я зможу повернутися, тільки якщо матиму вдосталь грошей, щоб виплатити борг церкві, підкупити суди і залучити під своє знамено більше людей. Дивлячись на «Білого коня», від якого залишилося тільки біле вітрило над хвилястим морем, я відчував спокусу вирушити за данами, дочекатися звільнення Раґнара, а тоді повернутися до нього зі своїм мечем. Однак у такому разі я стану ворогом Леофріку, та й мені однаково потрібно буде знайти грошей і людей, аби вирушити на північ і забрати те, що належить мені по праву. Торкнувшись свого амулета, я помолився, щоб Тор дав мені знак.

Ізольда харкнула (взагалі-то вона не харкнула, а сказала слово, що прозвучало так, ніби вона продерла горло і сплюнула) і показала за борт. Поглянувши в той бік, я побачив дивну рибину, що виринула з води. Вона була здорова, як мисливський хорт, і мала трикутний плавець.

— Пихтун, — сказав Леофрік.

— Llamhydydd, — повторила Ізольда бритську назву рибини.

— Вони приносять удачу морякам, — додав Леофрік.

Раніше пихтунів я не бачив. Зненацька їх виринула ціла зграя. Вилискуючи сірими спинами супроти сонця, вони прямували на північ.

— Підняти вітрило! — наказав я Леофрікові.

Він очманіло вирячився на мене, адже команда вже дістала весла і повиймала затички з отворів.

— Ти хочеш підняти вітрило? — перепитав він.

— Ми йдемо на північ.

Я молив про знак, і Тор надіслав мені пихтунів.

— Але на Сеферні нічого нема, — мовив Леофрік. — Тобі ж сказав це Свейн.

— Свейн казав, там не лишилося скарбів, бо все забрали дани, — відповів я. — Отже, скарби є в данів. — Я відчув такий приплив радості, що аж гупнув Леофріка по плечу та обійняв Ізольду. — А ще він казав, що з Ірландії сюди йдуть їхні кораблі.

— І що? — Леофрік потер плече.

— Люди з Ірландії! Дани їдуть звідти, щоб напасти на Вессекс. А якщо ти везеш з Ірландії всю свою команду, що ще візьмеш із собою?

— Усе, що маю, — байдуже сказав він.

— І вони не знають, що ми тут! Вони тут як ті вівці, а ми — вогненний дракон.

Він усміхнувся:

— Твоя правда.

— Звичайно, що моя! Я ж лорд! Я кажу правду і хочу розбагатіти! Усі ми розбагатіємо! Ми їстимемо з золотих тарілок, сцятимемо ворогам межи очі, а з жінок їхніх зробимо своїх шльондр. — Усі ці нісенітниці я горланив, проходячись палубою й відв’язуючи вітрило. — Ми будемо такі багаті, що носитимемо срібні черевики й золоті капелюхи. Будемо багатші за королів! Купатимемося в сріблі, засипатимемо своїх шльондр золотом і сратимемо бурштином! Зв’язуйте весла, затикайте дірки, ми йдемо на північ, щоб стати багатими, як єпископи! Кожен з нас!

Моряки раділи, усміхалися на мої захоплені слова, адже люди люблять, коли їх хтось веде. Щоправда, мали вони й певний острах, адже, прямуючи на північ, ми віддалимося від берега, а так далеко від землі я ще не бував, тому також трохи боявся. Раґнар Старший розповідав мені історії про норманів, котрі запливали у відкрите море, все далі й далі на захід. Казав, що за Островами Мертвих лежать землі, по яких бродять примари. Я не впевнений, наскільки це правда, але точно знаю, що багато з тих кораблів не повернулися. Ідучи на захід сонця, вони не могли звернути назад і запливали на темний край світу, де гинуть кораблі.

Хай там що, а на півночі кінця світу нема. У цьому я був певен, тільки не знав, що там лежить. Десь там є Діфед, Ірландія та безліч інших земель з невимовними назвами й дикими людьми, що живуть у тій глушині, як голодні псюри. А ще там точно є безмежний простір океану і неприборкані хвилі, тож щойно підняли вітрило і вітер поніс «Фірдраку» на північ, я, остерігаючись загубитися в безмежжі океану, взявся за стерно й скерував корабель східніше.

— Ти знаєш, куди ми прямуємо? — спитав Леофрік.

— Ні.

— І тобі все одно?

Замість відповіді я тільки усміхнувся. Південний вітер перемінився на західний, течія несла нас у східному напрямку, і вже надвечір я побачив землю на півночі, а наблизившись до неї, збагнув, що це острів. Пізніше довідався, що нормани називають його Лунді, що по-їхньому значить «тупик», бо високі скелі острова аж кишать тими птахами. Коли ми стали в бухті на західному березі, птахи обліпили наш корабель. Це було незручне місце для ночівлі, бо там на берег ненастанно котили хвилі, тому, діставши весла, ми обійшли скелі й зупинилися зі східного боку.

Ми з Ізольдою спустились на берег і стали шукати по гніздах яйця. Не знайшовши нічого, крім шкаралуп, бо пташенята уже повилуплялись, на вечерю ми вполювали двох кіз. На острові ніхто не жив, хоч колись на ньому були люди, від яких зосталися рештки невеличкої церкви і кладовища. У пошуках золота дани спалили все, розвалили церкву і порозкопували могили. Ми здерлися на узвишшя, і я оглянув вечірнє море, виглядаючи в ньому кораблі. Не побачивши жодного, подумав, чи не видно звідтіля й землю. Це було складно сказати, позаяк на півдні небокрай затягла темна хмара, але темніша її смуга знизу цілком могла бути пасмом пагорбів,’ через що я припустив, що дивлюся на Корнвалум або західний берег Вессексу. Ізольда завела тиху пісню.

Я дивився на неї. Вона патрала козу, дещо незграбно, адже не була звична до такої роботи. Мала тонкий стан — настільки тонкий, що виглядала як elfcynn, ельфійка. Зі мною вона була щаслива. Дещо згодом я дізнався, наскільки сильно вона ненавиділа Передура. Хоч він цінував її й зробив своєю королевою, та утримував у палаці як невільницю, щоб одноосібно користуватися її силами. Народ платив йому, щоби послухати віщування Ізольди, а однією з причин, чому Каллін пішов на сусіда, було бажання здобути її собі.

Брити високо цінували темних королев, адже вони були берегинями прадавніх таємниць та сил, якими повнилися ці землі ще задовго до приходу попів, а Ізольда належала до останніх з народжених у тіні сонця. Звільнивши її, я довідався, що вона має душу дикої соколиці. Мілдріт, бідолашна Мілдріт, завжди прагнула рутини й порядку: щоб дім був прибраний, одяг випраний, корови видоєні, щоб сонце вставало й сідало за розкладом і ніщо ніколи не змінювалось. А Ізольда була зовсім інакша: незбагненна, таємнича, загадкова. Те, що вона казала мені в перші дні, не мало для мене сенсу, бо ж ми не знали мов одне одного, але в той вечір на острові, щойно сіло сонце, а я взяв ножа, щоб допомогти їй вирізати нутрощі з кози, вона назбирала прутиків і сплела з них клітку. Показавши її мені, зламала, а тоді своїми довгими білими пальцями зобразила птаху, що виривається з неволі. Відтак показала на себе, викинула прути геть і засміялася.

Зранку з берега я побачив кораблі на захід від острова. Їх було два, вони йшли під вітрилами на північ. Це були невеликі судна, що скоріш за все належали корнвалумським купцям. На південно-західному вітрі вони неслися до берега, куди, як вважав я, спрямував свого «Білого коня» Свейн.

Ми рушили за ними. Поки дійшли до «Фірдраки», підняли якір і випливли з бухти, кораблі майже зникли з виду, та щойно напнулися наші вітрила, ми почали швидко скорочувати відстань. Певне, вони неабияк налякалися, побачивши, як від острова за ними несеться драконоголовий корабель, але я спустив вітрило, трохи сповільнив хід, і решту того дня ми йшли на чималій відстані від них, аж доки на виднокраї не забовваніла сиза лінія. Земля. Знову піднявши вітрило, ми прошмигнули повз два крихітні пузаті кораблики, і вперше в житті я побував на берегах Вельсу. Брити мали власну назву для того краю, але ми кликали його Вельсом, що означає «чужі землі». Вже пізніше я дізнався, що пристали ми до краю, котрий зветься Діфед, то найзахідніше королівство Вельсу. Так звали священника, який навернув валлійських бритів у християнство.

Знайшовши глибоку бухту, ми кинули якір. Вхід до неї охороняли скелі, та зайшовши всередину, ми були захищені від вітру і хвиль. Повернувши корму в бік моря, ми спрямували корабель у прохід між скелями, настільки вузький, що «Фірдрака» аж черкав бортами камені. Там переночували на борту. Чоловіки зі своїми жінками спали просто під лавами. У нас на борту було кільканадцять жінок, яких ми захопили в Передуровому селищі. Одна втекла вночі — скоріш за все, злізла по борту у воду й допливла до берега. Та не Ізольда. З нею ми лягли під стерновою платформою, затуливши вхід плащем. На світанку мене розбудив Леофрік, стурбований тим, що втікачка налаштує проти нас місцевий люд.

— Ми не затримаємось тут надовго, — відказав я.

Але в тій бухті ми провели весь день: я планував засідку на кораблі, котрі обходитимуть берег. Невдовзі з’явилося двоє, але вони йшли поряд, а ми могли напасти лише на один за раз. Обидва судна йшли на вітрилах за південно-західним вітром. Це були данські, а може, й норманські, кораблі, на борту в яких повно воїнів. Мабуть, прийшли з Ірландії або східного берега Нортумбрії. Поза сумнівами, вони прямували до Свейна, приваблені можливістю урвати собі добрих західносаксонських земель.

— Бурґверду варто виставити тут увесь свій флот, — сказав я. — Йому до снаги спинити цих поганців.

По обіді подивитись на нас прибуло двоє вершників. Один мав на шиї блискучий ланцюжок, що вказував на його високе походження, але жоден не наблизився до гальчатого берега. Порозглядавши нас із долинки, що виходила на бухту, вони забралися геть. Сонце пішло на захід, але надворі стояло літо, тож день був довгий.

— Якщо вони повернуться з підкріпленням... — сказав Леофрік, дивлячись, як вони скачуть геть, але не закінчив думку.

Я оглянув високі стрімчаки обабіч бухти. З них «Фірдраку» легко закидати камінням.

— Треба виставити там вартових, — почав був я, але в ту мить Едрік, ватажок веслярів, які займали наш штирборт, закричав, що бачить корабель, і я кинувся поглянути.

То була ідеальна здобич.

Корабель був великий, не такий велетенський, як «Фірдрака», та все одно розміри мав разючі. Ішов глибоко занурений у воду — навантажений усіляким добром. На борту його було стільки народу, що команда боялася підіймати вітрило, бо вітер був хоч і не сильний, та міг запросто нахилити підвітряний бік судна занадто близько до води, тому судно йшло на веслах і вже перебувало поблизу берега, явно вишукуючи місця для ночівлі. Приваблені нашою бухтою моряки надто пізно побачили, що вона зайнята. Мені було видно чоловіка, який стояв на носі, показуючи далі вздовж узбережжя. Мої вояки почали озброюватись, а я наказав Гастинґу взяти стерно. Він знав, що робити, і я був упевнений, що він упорається з завданням, хай це навіть і означатиме погибель його земляків. Ми обрубали канати, які тримали нас біля берега, Леофрік приніс мені кольчугу, шолом і щит. Спустили весла, я одягнув обладунок і натягнув шолом, що краями заборола затуляв мені краї огляду.

— Уперед! — скомандував я.

Вдарили весла, і «Фірдрака» рушив. Кілька весел зачепили скелі, та жодне не зламалось. Я не зводив очей з корабля попереду, що був уже дуже близько. Ніс його прикрашала вовча голова. З борту на нас дивилися чоловіки й жінки, не вірячи власним очам. Вони ж бо мали нас за данів і тому не могли збагнути, чого ми йдемо на них озброєні. З їхнього борту почувся рішучий погук, і вони дістали зброю. Леофрік наказав нашим гребцям налягти на весла. Їхні довгі держаки прогнулися від натуги, й «Фірдрака» понісся хвилями. Тоді я крикнув їм кидати весла і бігти на корму.

Кенвульф і дванадцятеро чоловіків, якими він командував, помчали туди, і наш ніс пройшовся по борту другого судна, трощачи його весла.

Гастинґ гарно впорався з завданням. Я наказав йому спрямувати «Фірдраку» на передній край корабля, де надводний борт був найнижчий. Ми пройшлися носом по його поясу, зануривши його глибше у воду. Вистоявши удар від зіткнення, я заскочив на борт вовкоголового судна. За мною туди шугонули Кенвульф та його люди, і почалися вбивства.

Людей на ворожому кораблі було значно більше за нас, але, провеслувавши цілий день, вони були смертельно стомлені й не очікували нападу, а ми були голодні до багатства. Мої люди вміли битись і були чудово підготовані. Розмахуючи мечами та сокирами, ми прорубували собі дорогу вглиб судна. Понад борт захлюпували хвилі, тому, перелізши через веслярські лави, ми мусили брести глибокою водою, забарвлюючи її в червоне. Намагаючись порятуватися від нас, деякі з наших жертв вискакували за борт і чіплялися за уламки весел. На нас кинувся бородань зі скаженими очима, та Едрік ввігнав списа йому в груди, а Леофрік ударив по голові сокирою — раз, двічі, — й кров бризнула аж на натягнуте вздовж борту вітрило. Чолов’яга повалився на коліна, Едрік увігнав списа глибше, і воду під ним забарвила кров. Я ледве втримався на ногах, коли об борт ударила хвиля. З криком на мене зі списом кинувся чоловік. Я прийняв його удар на щит, відвів вістря вбік і зробив випад мечем, просто йому в обличчя. Ухиляючись від мого удару, він заточився, і я прибив його до землі важким умбоном. Відчувши рух праворуч від себе, я змахнув Подихом Змія як серпом і влучив у голову жінки, що бігла на мене з мечем. Вона повалилася, як підбите теля, я відгилив її меча подалі й став ногою їй на живіт. Переді мною закричала дівчинка, я відштовхнув її й кинувся на чоловіка в шкіряній куртці, підняв меча, щоб захиститися від удару його сокири, а тоді всадив у нього Подих Змія. Лезо зайшло глибоко йому в живіт — настільки глибоко, що довелося наступити на вбитого, щоб витягти його. Розмахуючи мечем, повз мене пробіг Кенвульф із закривавленим обличчям. Вода сягала нам уже по коліна. Зненацька корабель накренило, я заточився і мало не впав. Виявилось, нас віднесло на берег і вдарило об скелі. Двоє коней, що також були на кораблі, заіржали, налякані запахом крові. Один з них обірвав прив’язь, вискочив за борт і чимдуж поплив у відкрите море.

— Вбити їх! Вбити їх! — почув я власний голос.

Це був єдиний спосіб захопити корабель і звільнити його від зайвих людей. Та він і так звільнявся, адже пасажири стали вискакувати на скелі й тікати, хлюпаючи по червоній від крові воді. На борту «Фірдраки» залишилось кілька людей, котрі сиділи на веслах, відводячи судно від скель.

Відчувши удар у щиколотку, я розвернувся й побачив пораненого, що намагався перерізати мені сухожилля коротеньким ножиком. Розлючений, я став нещадно рубати його, змішуючи його кров із водою. Гадаю, він був останнім, хто загинув на борту того корабля, якщо не рахувати кількох, що зависли, тримаючись за борт, але їх миттю зрізали звідти.

З боку відкритого моря від приреченого корабля з’явився «Фірдрака», і я погукав своїм морякам підвести його ближче. Погойдуючись, наше судно, значно вище, ніж напівзатоплений корабель, підійшло впритул, і ми перекинули на нього все добро, яке знайшли: мішки, ящики й барила. Багато з них були важкі, у деяких дзенькали монети. Відтак познімали з убитих усе цінне, забравши шість кольчуг і дюжину шоломів. У затопленому трюмі знайшли ще три кольчуги, а з рук загиблих я зняв вісім браслетів. Позакидавши зброю на «Фірдраку», ми обрубали оснастку захопленого корабля, і я відв’язав другого коня, що, тремтячи, стояв у прибуваючій воді. Ми знімали рею й вітрило, і весь цей час із берега за нами спостерігали вцілілі, що знайшли собі прихисток за скелями. Зайшовши під платформу для сну, я знайшов там прекрасний шолом з прикрашеним візерунками заборолом і вовчою головою на вінці. Закинувши свій старий шолом на «Фірдраку», я одягнув новий і став витягати мішки з монетами. Під ними знайшов щось схоже на невеличкий щит, загорнутий у чорну ряднину. Повагавшись якийсь час, перекинув до нас і його. Ми нарешті розбагатіли.

— Хто ти? — гукнув мені чоловік з берега.

— Утред, — відповів я йому.

Він плюнув у мій бік, та я тільки розсміявся. Мої люди поверталися на «Фірдраку». Весла дістали з води, і, пильнуючи, щоб не натрапити на скелі, Леофрік розвернув корабель до моря.

— Залазь! — гукнув він мені, і я побачив, що на розграбованому кораблі не залишилось нікого, крім мене.

Я вхопився за стерно «Фірдраки», поставив ногу на весло і підтягнувся по борту.

— Гребіть! — скомандував Леофрік, і ми залишили загиблий корабель позаду.

З трофеями ми захопили і двох молодих жінок. Вони сиділи й ридали під щоглою «Фірдраки». Одна розмовляла мовою, якої я не міг упізнати. Пізніше виявилося, що вона з Ірландії. Інша була данкою, і щойно я присів біля неї, вона кинулась на мене і плюнула в обличчя, я відвісив їй ляпаса, що тільки більше розлютило її. Вона була висока, міцна, зі сплутаною кучмою білявого волосся та ясно-синіми очима. Спробувала видерти мені очі крізь щілини шолома, тому мені довелося дати їй ще одного ляпаса, що неабияк потішило моїх людей. Декотрі з них почали заохочувати її вдарити мене ще, але замість того вона безсило відкинулась на щоглу. Я спитав, як її звуть, але у відповідь вона лише завила, що хоче померти. Коли ж я сказав, що вона вільна кинутися за борт, не ворухнулася. Її звали Фрея, вона мала п’ятнадцять років віку, а її батько був власником корабля, який ми затопили, — тим самим здорованем з мечем. Його звали Івар, і він володів землями у якомусь Дюфліні. Поглянувши на мій новий шолом, що раніше належав її батькові, Фрея знову заридала.

— Він помер з нестриженими нігтями, — кинула мені обвинувально, начебто в тому був винен я.

Це було дуже поганою прикметою, адже тепер темні сили з потойбіччя візьмуть Іварові нігті на будівництво корабля, який принесе хаос і кінець світу.

— Куди ви прямували? — спитав я в неї.

Звичайно, вони пливли до Свейна. Івару не подобалося в Дюфліні — поселенні в Ірландії, в якому було більше норвегів, ніж данів, і поблизу якого жили ворожі до них місцеві племена, тож він спокусився на вессекські землі, покинув свій ірландський маєток, повантажив усе добро на кораблі й поплив на схід.

— Кораблі? — перепитав я.

— Нас випливло троє кораблів, але ми загубили інші вночі, — відповіла Фрея.

Напевно, то були ті два, котрі ми бачили раніше, але боги виявились прихильні до мене, бо Фрея підтвердила, що батько повантажив найцінніші скарби на той, який ми захопили. Це була несказанна удача, позаяк на його борту ми знайшли цілі барила монет, ящики срібла й гори бурштину, гагату, слонової кістки, зброї та обладунків. Поки «Фірдрака» плив від берега, ми підраховували скарби і не вірили своєму щастю. Один з ящиків був ущерть набитий золотими злитками, а найкращим виявився згорток, який я спершу сприйняв за маленький щит. Розмотавши ряднину, ми знайшли в ній велику срібну тарілку зі сценою розп’яття Христового. Довкола неї по краю було зображено дванадцять святих. Я припустив, що то апостоли, а таріль Івар здобув у якійсь ірландській церкві чи монастирі. Показавши її своїм людям, я урочисто промовив:

— Цю річ не можна залишати собі. Вона мусить повернутися в церкву.

Леофрік подивився на мене, але не засміявся.

— Вона повернеться до церкви, — повторив я, і дехто з моїх моряків, найнабожніші, сказали, що це благе діло.

Відтак я загорнув тарілку в ряднину і сховав під стерновою платформою.

— Скільки ти винен церкві? — спитав у мене Леофрік. — У тебе мізки не більші за козяче гузно, — відповів я. Він зареготав і подивився вдалину:

— Що тепер робитимемо?

Я подумав, він питає про наші подальші життя, та він зиркнув на берег, де у вечірньому світлі на скелі почали збиратись озброєні люди. Діфедські брити прийшли за нами, але спізнились. Однак їхня присутність означала, що повернутися в бухту ми не можемо, тому я наказав діставати весла і гребти на схід. Весь час брити йшли за нами узбережжям. Наша нічна втікачка, мабуть, розповіла їм, що ми сакси, тому вони молилися, аби ми подалися шукати пристанища на їхньому березі, бо хотіли повбивати нас. Кораблі майже не ночують у морі, тільки в разі крайньої необхідності, та я не наважувався приставати, тому звернув на південь і повів «Фірдраку» подалі. Призахідне сонце забарвило хмари червоним, усе небо побагровіло, немовби котрийсь із богів сплинув на нього кров’ю.

— Що зробиш із дівкою? — спитався Леофрік.

— З Фреєю?

— Так її звуть? Хочеш її собі?

— Ні, — відказав я.

— Тоді я візьму її.

— Вона живцем тебе з’їсть, — застеріг я його, адже дівчина була на голову вища за Леофріка.

— Таких я якраз і люблю.

— Тоді вона вся твоя.

Таке воно, життя: ще вчора Фрея була зманіженою донькою ярла, а сьогодні — вже рабиня.

Я роздав кольчуги всім, хто заслужив. Ми втратили двох людей, ще троє зазнали тяжких поранень, але це була невелика ціна. Зрештою, ми ж убили два-три десятки данів, а вцілілі потікали на берег, де про них попіклуються брити. Та найкраще — ми добряче нажилися на цьому, і думка про це приносила мені велике заспокоєння після заходу сонця.

Я помолився богу ночі Геду і кинув за борт свій шолом як дар йому, бо всіх нас налякала темрява, що проковтнула корабель по тому, як із заходу натягло хмар, що заслали собою місяць і зорі. Якийсь час на березі миготіло вогнище, але невдовзі погасло й воно, і ми остаточно осліпли. Здійнявся вітер, завирувало море. Ми затягли весла на борт і дали стихії нести нас, адже не могли бачити і стернувати самотужки. Я залишився на палубі, вглядаючись у морок. Біля мене стояла Ізольда, загорнута в мій плащ, і мені пригадалося, з яким задоволенням спостерігала вона за нашою битвою.

Світанок був понурий, море — сіре з білими баранцями, вітер — холодний. Землі видно не було, але над нами пролетіло двійко чайок. Я сприйняв це за знак і наказав веслувати туди, куди помчали вони. Надвечір того дня, коли море розгулялось, а з неба вперіщив холодний дощ, ми нарешті побачили землю. Це знову був острів Тупиків, у бухті якого ми знайшли прихисток і розвели багаття на березі.

— Коли дани дізнаються про те, що ми зробили... — почав Леофрік.

— ...кинуться розшукувати нас, — закінчив я за нього.

— І їх буде багато.

— Значить, час вертатись додому, — підсумував я.

Боги зглянулись: уже на другий день море вгамувалось, і ми рушили на південь. Там побачили землю й попливли вздовж берега на захід. Обігнувши дикий мис, біля якого плавали пихтуни, ми звернули на схід і так потрапили додому.

Набагато пізніше я довідався, що зробив Свейн по тому, як наші шляхи розійшлись. Оскільки це справило вплив на моє життя і погіршило мої стосунки з Альфредом, розповім про це тут.

Підозрюю, роздуми про золотий вівтар у кінвітській церкві ятрили йому душу, і мрію про нього він приніс із собою в Глівісінґ — інше бритське королівство на півдні Вельсу, яке мало чудові гавані й чий король радо привітав данів, бо їхня присутність не давала Ґутруму грабувати його землі на кордоні з Мерсією.

Свейн узяв ще один корабель і напав на Кінвіт. Два судна зненацька виринули з досвітнього туману, і я уявляю собі, як їхні звірячі голови виникли в сірому світанку, неначе чудовиська з нічних кошмарів. Піднявшись річкою, вони пристали до берега, і до недобудованих церкви з монастирем висипали озброєні дани в кольчугах і шоломах.

Керував будівництвом Одда Молодший. Знаючи, що церква занадто близько до моря, він вирішив укріпити її. Дзвіниця її мала бути кам’яна і достатньо висока, щоб з її верхівки за морем могли стежити вартові. Монахів та священників повинні були захищати частокіл і рів, але коли туди прибув Свейн, роботи ще не встигли завершити і церква виявилась беззахисною. Охороняло її неповні чотири десятки вояків, котрі всі загинули або ж дременули, щойно забачивши на обрії ворожі кораблі. Дани спалили всі споруди, що вже було збудовано, і спиляли дерев’яний хрест, яким традиційно прикрашали монастир і з котрого починалося будівництво.

За будівельників там були ченці, більшість — молоді. Зігнавши їх докупи, Свейн наказав показати, де сховано їхні скарби, за правду пообіцявши дарувати їм життя. І монахи показали йому свій сховок. Цінностей там виявилось небагато — звичайно, ніякого золотого вівтаря не було, — але для закупівлі матеріалів і деревини брати мали скриню срібла. Це цілком задовольнило данів, котрі одразу по тому знесли недобудовану вежу, розвалили частокіл і позабивали худобу. Відтак Свейн спитав, де похований Убба. Відповіддю йому послугувала ніякова мовчанка. Дани дістали мечі й повторили питання, і ченцям довелося зізнатися, що церква будується прямісінько на місці могили полеглого ватажка. Це був невеличкий курган, який вони розкопали, а тіло викинули в річку. Коли дани почули це, їх миттю покинули будь-які думки про пощаду.

Ченців змусили зайти в річку шукати кістки, які потім виклали на поховальне вогнище, складене з колод зі зруйнованих будов. Це було величезне багаття. Коли його запалили і вогонь охопив кості, що лежали в самому його осерді, туди покидали й монахів.

Поки горіли їхні тіла, дани обрали двох дівчат, захоплених у солдатських оселях, зґвалтували, а тоді задушили, відправивши їхні душі до Убби у Вальгаллу. Усе це нам розповіли двоє дітей, котрі вціліли, сховавшись у заростях кропиви, а також мешканці сусіднього селища, які зійшлися на полум’я багаття.

— Це зробив Свейн Білокінний, — розповіли їм дани і наказали нести ці слова в люди.

Дани мали звичай залишати в живих свідків своїх розбоїв, щоб ті сіяли паніку і страх серед народу. Розповідь про спалених ченців і вбитих дівчат сколихнула Вессекс, як вітрюган суху траву. Авжеж, як і будь-якій історії, їй не бракувало перебільшень. Так, кількість загиблих монахів зросла з шістнадцяти до шістдесяти, зґвалтованих дівчат — із двох до двадцяти, а жменьки срібняків зі скрині — до незліченного багатства, вартого самих богів. Альфред відправив Ґутруму послання з вимогою пояснити, чому не слід убивати його бранців. У відповідь дан надіслав йому золото, два молитовники й улесливого листа, в якому стверджував, що два кораблі належать не йому, а заморським розбійникам. Король повірив, тому заручників не чіпали і мир тривав, проте Альфред наказав, щоб у всіх вессекських церквах на Свейна наклали прокляття. Данський ватажок мав бути проклятий у вічності, всі його люди мусили згоріти у пекельному полум’ї, а його діти та їхні нащадки — носити Каїнове клеймо. Я спитав в одного священника, що воно за клеймо, і він пояснив мені, що Каїн — це син Адама і Єви, перший убивця, і хоча піп не знав, яке саме клеймо він носив, та вважав, що Господь його впізнає.

Свейнові кораблі попливли геть, лишивши по собі стовп диму над Вессексом, а я про те не відав. З часом я ще дізнаюся про це, але поки я прямував додому.

Ми просувалися поволі, щоночі зупиняючись у бухтах, вертаючись власними слідами, що провели нас попри обгорілу гору, на схилі якої колись стояло Передурове селище. Так ми йшли під літнім сонцем і дощами, аж доки нарешті опинилися біля Уїску.

Ремонт «Архангела» тим часом завершили, щоглу встановили. Це означало, що Леофрік може забрати його і «Судний день» — адже «Фірдраки» не стало — назад у Гамтун. Та спершу ми розділили скарби, і хоч ми з Леофріком забрали більшу частину собі, наші моряки повернулись додому багатіями. Залишившись із Гастинґом та Ізольдою, я повів їх в Окстон, де, забачивши мене, Мілдріт розридалася від щастя, бо думала, що я загинув. Я розповів їй, що ми патрулювали узбережжя (це було частково правдою) і захопили данський корабель, повний скарбів. Висипав монети і золоті злитки на підлогу перед нею й подарував їй бурштиновий браслет і гагатове намисто. Подарунки відволікли її від Ізольди, котра спостерігала за нею великими темними очима. Якщо Мілдріт і помітила прикраси бритки, не сказала нічого.

Ми повернулися якраз під збір урожаю, котрий того року видався кепським через дощі. Жито взялося чорною цвіллю, і його не можна було давати навіть худобі, зате солома з нього пригодилася, щоб накрити дах будинку, який я збудував. Страшенно люблю будівництво. Свій новий дім я звів із глини, щебню й соломи, які густо замішав, аби стіни були міцніші. Їх тримали дубові балки, а вкритий свіжою соломою високий довгастий дах на дубових кроквах виглядав як золотий. Стіни пофарбували вапном, у розчин якого місцеві будівельники додали бичачої крові, завдяки якій отримали колір надвечірнього літнього неба. Головні двері маєтку виходили на Уїск. Я заплатив екзанчестерському майстрові, щоб на одвірках він вирізав вовків, позаяк на прапорі Беббанбурґа — моєму знамені — зображено вовчу голову. Мілдріт хотіла прикрасити двері ликами святих, але я наполіг на вовках. Своїм робітникам я платив добре, тож коли стало відомо, що в мене є срібло, до мого обійстя в пошуках роботи потяглися люди. Хоч прийшли вони будувати мій палац, я відібрав собі лише тих, хто мав військовий досвід, і, окрім лопат, сокир і рубанків, видав їм зброю й щити.

— Ти збираєш військо, — звинуватила мене якось Мілдріт. Її радість від мого повернення швидко зіпсувалась усвідомленням того, що, відколи я її покинув, моя віра анітрохи не зміцніла.

— З сімнадцяти чоловік? Та яке ж то військо?

— Зараз мирний час, — наполягала вона.

Мілдріт вірила в це, бо так казали священники, котрі повторювали те, що наказали їм єпископи, а тим — Альфред. Одного вечора на. ночівлю до нас пристав мандрівний піп, котрий твердив, буцімто війна з данами завершилась.

— Але ж дани досі на наших кордонах, — сказав йому я.

— Господь умиротворив їхні серця, — відповів піп і розказав мені про те, як Бог знищив братів Лотброків — Уббу, Івара і Гальфдана — і що решту данів настільки вразила їхня погибель, що вони більше не наважуються виступати проти християн. — Це правда, пане, — щиро мовив він, — Про це я чув у Сіппангамі. Там був сам король, котрий іменем Господа підтвердив Істинність цих слів. Час перекувати наші мечі на плуги, а списи на серпи.

Думка про те, щоб переплавити Подих Змія на плуг, яким я оратиму окстонські поля, тільки насмішила мене. Попівським байкам я не вірив. Єдина правда полягала в тому, що дани просто вичікують слушної нагоди. Втім, літо непомітно перейшло в осінь, і весь цей час навколо панував спокій. Вороги не переходили кордонів Вессексу, коло наших берегів не з’являлись їхні кораблі. Тим часом ми молотили зерно, ловили куріпок, полювали на оленів у горах, закидали сіті в річку і вправлялись зі зброєю; жінки ткали, збирали горіхи, гриби й чорниці. Вродили яблука та груші, настали часи достатку, коли худоба нагулює жиру перед зимовим забоєм. Ми їли як королі. Коли завершили спорудження мого палацу, я влаштував бенкет і вивісив над дверима бичачу голову — щоправда, Мілдріт про те, що це жертва Тору, не сказав.

Вона ненавиділа Ізольду, що було й не дивно, адже я розповів їй, що Ізольда — королева бритів, яку я віддам їм лише за викуп. Звісно, ніхто ніякого викупу платити не збирався, але так я міг бодай якось пояснити Мілдріт, чому Ізольда живе зонами. Моїй дружині страшенно не подобалось, що бритці виділили цілу окрему хатину.

— Вона королева, — пояснив я.

— Ти береш її на полювання, — сердито зауважила Мілдріт.

Робив я з Ізольдою й дещо інше, проте Мілдріт воліла не помічати того. Крім церкви, дитини й незмінної рутини, їй не хотілося більше нічого. Вона командувала жінками, що доїли корів, збивали масло, ткали вовну, збирали мед, і несказанно пишалася тим, що всі ці справи рухаються злагоджено. Коли до нас мав навідатися хтось із сусідів, вона зчиняла ґвалт із прибиранням у домі й страшенно переймалася, що про неї подумають інші. Вона хотіла, щоб я сплатив вергельд за Освальда, незважаючи навіть на те, що той попався на крадіжці, адже сплата вергельду гарантуватиме мирне життя в долині Уїску. Якось навіть захотіла, аби я навідав Одду Молодшого:

— Ви можете бути друзями.

— Із тим гадом? — спитав я.

— Віркен каже, ти не сплатив десятини.

Віркен був екзанмінстерським священником, якого я щиро ненавидів.

— Бо ту десятину він проп’є і прогуляє, — гаркнув я.

Всі, землевласники мусили сплачувати церкві десятину. За законом я мав віддати Віркену частину свого збіжжя, але відмовився. Поки я їздив на полювання, він частенько бував в Окстоні й жирував на них мої харчах та елі.

— Він приходить помолитися з нами, — сказала Мілдріт.

— Він приходить пожерти, — заперечив я.

— Він каже, єпископ забере в нас землю, якщо ми не сплатимо борг.

— Борг буде сплачено.

— Коли? Адже в нас є гроші! — показала вона на новенький палац. — Коли ти сплатиш його?

— Коли захочу, — огризнувся я.

Я не говорив їй, коли і як виплачу борг, бо якби сказав, про це довідався б Віркен і розповів би єпископу. Річ у тім, що сплатити борг було недостатньо. Батько Мілдріт здуру пообіцяв церкві довіку ділитися з нею частиною всього, що виробляється на його землях, тож я хотів позбутися зобов'язання, аби не бути боржником вічно. А для цього знадобиться вразити єпископа, тому Мілдріт я нічого не казав і всі наші суперечки про це неодмінно завершувались її сльозами. Вона обридла мені й чудово це знала. Одного дня я побачив, як вона лупцює Ізольдину служницю. Це була дівчина-саксонка, яку я подарував Ізольді, але вона працювала й на нашій сироварні. Мілдріт била її за те, що та вчасно не перевернула сир. Я відтягнув дружину від неї, і це, ясна річ, спричинило новий скандал, у якому виявилось, що Мілдріт не така вже й сліпа. Вона звинуватила мене в тому, що я намагаюся наплодити байстрюків від Ізольди, і це була правда, але я нагадав їй, що її батько сам настругав немало байстрюків, кілька, з яких донині працюють на нас.

— Облиш Ізольду та її служницю в спокої, — гаркнув я, викликавши новий потік сліз. Це були нещасливі дні.

У той же час Ізольда поступово навчилась англійської, принаймні її нортумбрійського діалекту, адже більшість часу проводила зі мною.

— Ти мій друг, — казала вона мені.

Так я був чоловіком Мілдріт і другом Ізольди. Вона розповіла мені, що заново народилася в той день, коли я прийшов у палац Передура.

— Ти являвся мені у сні, — сказала. — Високий і золотоволосий.

— Тепер ти більше не бачиш снів? — спитав я, знаючи, що майбутнє їх являється саме в снах.

— Бачу, — зізналась вона. — У них до мене говорить брат.

— У тебе є брат? — здивувався я.

— Моя мати народила близнюків. Брат був перший, а коли вийшла я, він помер. Тепер він у царстві тіней і переповідає мені все, що бачить там.

— І що ж він там бачить?

— Твого короля.

— Альфреда, — сердито буркнув я. — Це добре чи погано?

— Не знаю. Ті сни дуже неясні.

Християнкою вона не була, тому вірила, що кожне місце і кожна річ має власного бога або богиню: струмок — німфу, ліс — дріаду, дерево — духа; вогонь — одного бога, а море — іншого. Як Тор з Одіном, християнський Господь був для неї лише одним із численйих невидимих божеств, а її сни нагадували підслуховування розмов цих сутностей. Одного дня, їдучи поруч зі мною в горах понад морем, вона зненацька сказала, що Альфред дасть мені владу.

— Він ненавидить мене, — відповів я, — тому я не діждуся від нього нічого.

— Він дасть тобі владу, — спокійно повторила вона.

Я подивився на неї, а вона спрямувала свій погляд туди, де небо сходилося з морем. Її розпущене чорне волосся куйовдив вітер.

— Так сказав мій брат, — мовила вона. — Альфред дасть тобі владу, і ти повернеш свій дім на півночі, а твоя жінка буде золотою.

— Моя жінка?

Вона сумно поглянула на мене:

— Ну ось, тепер ти знаєш усе.

Пришпорила коня і погнала його кряжем. Її волосся віялось на вітрі, а очі застували сльози. Я захотів знати більше, але вона тільки відказала, що розповіла те, що чула вві сні, й цього мені мусить бути достатньо.

Наприкінці літа по жолуді в ліс зайшли дикі свині. Я закупив солі, бо наближався час забою свиней і худоби, чиє засолене м’ясо годуватиме нас узимку. Частину тих запасів мали надати мені люди, які орендували землю на краю моїх угідь, і я навідався туди й сказав, що очікую від них платні пшеницею, ячменем і худобою, а щоб вони знали, що буде, як спробують мене надурити, я придбав в екзанчестерського коваля дюжину мечів і озброїв ними своїх людей. Решту коротких днів ми провели, вправляючись із ними. Мілдріт могла й не вірити, що війна буде, та я не вважав, що Господь пом’якшив данам серця.

Пізня осінь принесла в Окстон дощі та шир ріва. Його звали Гаральдом, він відповідав за мир у Дефнаширі. До мене прибув на коні в супроводі шести вершників — усі в кольчугах і шоломах, озброєні мечами і списами. Я не вийшов йому назустріч і чекав у будинку, щоб він спішився і ввійшов у прокурені тіні. Очікуючи засідки, він зайшов обачно. Коли його очі призвичаїлись до сутіні, побачив мене біля вогнища.

— Тебе викликають до ширського суду, — сказав він.

За Гаральдом зайшли його люди.

— Ви принесли зброю в мій дім? — спитався я.

Окинувши поглядом маєток, Гаральд побачив за мною моїх людей зі списами та сокирами: почувши про наближення вершників, я скликав своїх робітників і наказав їм озброїтись.

Гаральд мав добру репутацію розумного і справедливого чоловіка й чудово знав, що може спричинити зброя в чужому домі.

— Почекайте надворі, — наказав він своїм супутникам, а я махнув своїм воякам сховати зброю. — Тебе викликають... — почав він спочатку.

— Я тебе чув, — відповів я.

— Ти не сплатив борг і не відшкодував убивство людини.

Я не відповів. Загарчав один з моїх хортів, і я поклав руку йому на спину, щоб заспокоїти.

— Суд збереться в соборі на день Всіх Святих, — мовив Гаральд.

— Я прийду.

Він зняв шолом, оголивши лису макітру, оточену жмутками русявого волосся. Це був дебелий чолов’яга, на добрий десяток років старший од мене, без двох пальців на правиці, якою, вочевидь, тримав щит. Підійшов до мене, злегка накульгуючи. Я погамував псів і чекав, що буде далі.

— Я був при Кінвіті, — м’яко промовив він.

— І я. Тільки всі чомусь вдають, ніби мене там не було.

— Я знаю, що ти зробив.

— Я теж.

На мою зверхність він зовсім не зважав і всіляко намагався показати симпатію до мене, хоч я був занадто гордий, аби як слід оцінити такий жест.

— Олдермен призначив людей забрати твій маєток після суду, — застеріг він мене.

Почувши зойк за спиною, я крутнувся і побачив, що до хати зайшла Мілдріт. Гаральд вклонився їй.

— Наше обійстя заберуть? — спитала вона.

— Якщо боргу не буде сплачено, землю передадуть церкві, — відповів Гаральд і подивився на новенькі крокви, немов дивуючись, нащо я будував дім на землі, яку неодмінно віддадуть Богу.

Мілдріт підійшла до мене. Гаральдові слова ввігнали її в розпач, але вона щосили трималася.

— Прийміть мої співчуття щодо вашої дружини.

На Гаральдовому обличчі спалахнув болісний вираз. Він перехрестився:

— Вона давно хворіла, пані, тому, забравши її, Господь змилостивився над нею.

Про те, що він вдівець, я не знав, та й мені було до цього байдуже.

— Вона була хорошою жінкою, — сказала Мілдріт.

— Так, — погодився Гаральд.

— Я молюся за її душу.

— І я вдячний вам за це.

— Так само я молюся за Одду Старшого, — продовжила Мілдріт.

— Хвала Господу, він живий-здоровий. — Гаральд знову перехрестився. — Але дуже кволий: поранення тяжке. — Торкнувся голови, показуючи, куди поранили старого.

— То хто буде суддею? — різко спитав я, перериваючи їхню розмову.

— Єпископ, — відказав шир рів.

— Не олдермен?

— Він у Сіппангамі.

Мілдріт наполягла, що Гаральда та його людей слід нагодувати і напоїти елем. Вона сіла до них і довго балакала з шир рівом про сусідів та родичів, оскільки, на відміну від мене, обоє були з Дефнаширу. Я не знав нікого з тих, про кого вони вели розмову, але нашорошив вуха, коли Гаральд згадав, що Одда Молодший збирається одружитися з мерсійкою.

— Вона тут в екзилі зі своєю родиною, — сказав він.

— Високого походження? — спитала Мілдріт.

— Найвищого, — відповів Гаральд.

— Бажаю їм багато щастя, — щиро мовила вона.

Весь той день вона була весела, зігріта компанією Гаральда, а коли він. поїхав, насварила мене за грубість.

— Гаральд хороший, — сказала. — Він добрий. Тобі є чого повчитися в нього. Він може допомогти тобі!

Я пропустив її слова повз вуха, але вже за два дні поїхав в Екзанчестер з Ізольдою та двома служниками. Включно з Гастинґом, у мене тепер було вісімнадцять вояків. Видавши їм шкіряні обладунки, щити і зброю, я пройшов через ринок, який завжди збирався в день засідання суду. Були там ходулісти і фокусники, пожирач вогню й ведмідь-танцюрист. Співали співаки, грали арфісти, розповідали байки казкарі, жебрали бідняки. Торгували вівцями, козами, коровами, свиньми, гусьми, качками й курями. Продавали там добрий сир, копчену рибу, сало, мед, яблука і груші.

Раніше в Екзанчестері Ізольда не бувала, і її вразили розміри міста, життя, що вирувало в ньому, і близькість будинків один до одного. Народ, бачивши її, хрестився, бо до них дійшла чутка про темну королеву — поганську чужоземку, що оселилася в Окстоні.

Біля воріт єпископського дому купчилися жебраки. Були там і скалічена жінка зі сліпою дитиною, і чоловіки, що втратили на війні руки й ноги. Я кинув їм трохи грошей, адже верхи проїздив попід аркою, яка вела у двір собору, де на вирок чекали сковані ланцюгами злочинці. Нервово поглядаючи на них, складали вулики ченці, а трохи далі від них біля трьох вогнищ купчились озброєні вартові, з підозрою оглядаючи моїх супутників. Назустріч нам, ляпаючи по калюжах, вибіг молодий священник.

— На території собору заборонена зброя! — суворо застеріг він.

— Але ж вони озброєні, — кивнув я на чоловіків біля вогнищ.

— Це люди ріва.

— Отже, чим скоріше ви владнаєте мою справу, тим швидше ми заберемо звідси свою зброю, — мовив я.

Він здивовано глипнув на мене:

— Вашу справу?

— З єпископом.

— Єпископ на молитві, — докірливо мовив священник, неначе я мусив би знати це. — Він не може приймати кожного, хто приїздить сюди. Можете поговорити зі мною.

Усміхнувшись, я заговорив дещо голосніше:

— Два роки тому в Сіппангамі ваш єпископ заприязнився з Енфледою. Вона має руде волосся і працює в таверні «Деркач» повією.

Священник замахав руками, намагаючись примусити мене говорити тихіше.

— Я був у Енфледи, і вона розповідала мені про єпископа, — провадив я. — Казала...

Ченці покинули роботу і стали уважно слухати, однак священник урвав мене, мало не крикнувши:

— У єпископа знайдеться вільна хвилина.

— Тоді перекажи йому, що я чекаю, — чемно мовив я.

— Ви Утред Окстонський? — спитав він.

— Ні. Я Утред Беббанбурзький.

— Так, пане.

— Дехто кличе мене Утредервом, себто Утредом Лихим, — лукаво додав я.

— Так, пане, — повторив священник і залопотів геть.

Єпископа звали Алевольд. Насправді служив він у Крі-дьянтоні, але те місто вважалося не таким безпечним, як Екзанчестер, тому вже багато років крідьянтонські єпископи мешкали тут, хоч це, як довів Ґутрум, був не найкращий вибір. Його дани розграбували місцевий собор і єпископів будинок, лишивши в ньому зовсім трохи меблів. Коли я ввійшов, то побачив, що Алевольд сидить за столом, який раніше, вочевидь, належав м’ясникові, адже його стільниця була вся в подряпинах від ножа і засохлих плямах крові. Старий зверхньо поглянув на мене:

— Ти не маєш бути тут.

— Чого б то?

— Бо твою справу суд розглядатиме завтра.

— Завтра, — мовив я, — ви засідатимете як суддя, але сьогодні ви поки що єпископ.

Ці слова він прийняв легким кивком голови. Дідуган мав сердите обличчя з масивною щелепою, і за ним водилася репутація суворого судді. Коли дани напали на Екзанчестер, він перебував з Альфредом у Шірбурнані, тому й уцілів. Як і всі вессекські єпископи, був ревним прибічником короля, тому я не мав сумніву, що він чудово знає про Альфредову неприязнь до мене, а отже, якоїсь прихильності на суді мені годі очікувати.

— Я зайнятий, — сказав Алевольд, показуючи на письмена, що лежали на заляпаному столі, який з ним ділило двоє писарів. Позаду нього стояло кілька понурих ченців.

— Моя дружина успадкувала борг перед церквою, — мовив я.

Алевольд зиркнув на Ізольду, котра зайшла до нього зі мною. Вона була прекрасна, горда, розкішна. Її шию та волосся прикрашали срібні оздоби, а плащ був застібнутий на дві брошки: гагатову і бурштинову.

— Твоя дружина? — спитав старий бундючно.

— Я бажаю погасити борг, — сказав я, пускаючи його питання повз вуха, і виклав на різницький стіл гаман і срібний таріль з Іварового корабля.

Срібна посудина глухо гупнула об дерево, і зненацька темну кімнатку, єдине світло в якій походило від трьох скіпок і крихітного віконця, неначе осяяло сонце. Алевольд прикипів поглядом до сяючого тареля.

Бувають і хороші священники, як-от Беокка чи Віллібальд, але за своє дойге життя я простежив одну дивну річ: більшість церковників проповідують чесноту нестяжання, а самі страх які падкі до багатства. Люблять гроші, які церква притягує, мов світло, мошкару. Я знав, що Алевольд жадібний і до багатства ласий не менше, ніж до ласки рудоволосої шльондри з Сіппангама. Неспроможний відірвати погляду від тареля, він провів рукою по його товстому обідку, мовби не вірячи очам. Відтак підтягнув його до себе і заходився розглядати дванадцятьох апостолів.

— Дароносиця, — обізнано промовив єпископ.

— Тарілка, — байдуже кинув я.

Один із ченців нахилився над плечем писаря.

— Ірландська робота, — сказав він.

— Схожа на ірландську, — погодився Алевольд, затим перевів на мене недовірливий погляд: — Ти повертаєш її церкві?

— Повертаю? — невинно перепитав я.

— Вона явно крадена, і ти, Утреде, робиш добре діло, що вертаєш її туди, де їй місце.

— Я замовив її спеціально для вас, — мовив я.

Перевернувши тарілку, що було нелегко, адже важила вона чимало, він показав на подряпини на зворотному боці:

— Вона стара.

— Я замовив її з Ірландії, — урочисто промовив я. — Ясна річ, моряки, що привезли її з-за моря, були страшенно недбалі.

Він знав, що я брешу, але мені було байдуже.

— У Вессексі також є майстри, які могли виготовити дароносицю, — кинув один із ченців.

— Я подумав, вам більше сподобається ця, — парирував я, нахилився і висмикнув тарілку з рук єпископа. — Але якщо вам більше до вподоби вессекська робота, я можу...

— Віддай! — скрикнув Алевольд, та коли я не скорився наказу, пом’якшив голос: — Це прекрасна річ.

Він уже бачив її у своїй церкві, а може, й у будинку, і страшенно хотів її отримати. Якийсь час розглядав тарілку в цілковитій тиші. Знав би він раніше про її існування — якби я розповів про неї Мілдріт, — мав би вже готову відповідь, але його охопило нестримне бажання отримати собі важку срібну річ. З карафкою зайшла служниця, та він махнув їй забиратися геть. Про себе я відзначив колір її волосся: рудий.

— То кажеш, ти її замовив? — перепитав єпископ недовірливо.

— У Дюфліні, — відповів я.

— Це туди ви плавали на королівському кораблі? — кинув священник, що зустрів мене біля воріт.

— Патрулювали узбережжя, не більше, — мовив я.

— Ціна цього тареля... — почав був Алевольд, але затнувся.

— Значно перевищує борг Мілдріт, — закінчив я.

Може, воно було й не зовсім так, але близько до правди, до того ж я бачив, що Алевольду вже все одно. Значить, я отримаю що хочу.

Борг списали. За моїм наполяганням це записали тричі. Я неабияк здивував присутніх своїм умінням читати, виявивши, що спершу в документі не говорилося й слова про відмову церкви від претензій на майбутній урожай з моїх угідь, але це швидко виправили. Відтак, залишивши єпископу один примірник угоди, я забрав собі два.

— Тебе не судитимуть за борг, — мовив єпископ, ставлячи воскову печатку на останньому прймірнику, — але це не звільняє тебе від сплати верґільду за вбивство Освальда.

— Покладаюся на ваше мудре рішення, єпископе, — відповів я, зняв з пояса гаман, дістав звіти кавалок золота й поклав на тарілку, тримаючи торбину так, аби він бачив, що всередині є ще. — Освальд був злодієм.

— Його рідня готова заприсягнутися, що це не так, — вклинився надокучливий священник.

— А я приведу людей, які заприсягнуться, що він злодій, — наполягав я.

Суд покладався на клятви, тому обидві сторони завжди приводили на засідання стільки брехунів, скільки могли, і рішення ухвалювалося здебільшого на користь того, хто брехав переконливіше. Коли ж клятви обох сторін були однаково переконливі, суд вигравав той, до кого більше схилялися спостерігачі. Втім, краще все ж мати прихильність самого судді. Освальдова рідня може приводити на свою підтримку людей хоч із усього Екзанчестеру, та золото — куди вагоміший аргумент для суду.

І це спрацювало. На подив Мілдріт, наш борг списали, а Освальдовим родичам відмовили у сплаті двох сотень шилінгів верґільду. Впевнений у переконливій силі золота, я навіть не пішов до суду, де єпископ безапеляційно відмовив позивачам у верґільді, заявивши, що Освальд був знаним пройдисвітом. Так я й виграв. Однак це не додало мені популярності, і для народу, що населяв долину Уїску, я залишився нортумбрійським розбійником і — що куди гірше — поганином. Правда, сказати щось у вічі мені ніхто не наважувався, та я й не виходив особливо за межі маєтку без супроводу своїх вояків, а вони — без мечів.

Збіжжя зібрали в засіки. Настав час для нападу данів, бо ж тепер вони могли взяти провізію для свого війська, але ні Ґутрум, ані Свейн не перетнули кордону. Натомість почалась зима, ми забили худобу, засолили м’ясо, задубили шкури й наварили холодцю. Я постійно прислухався, чи не дзвонять у церковні дзвони, сповіщаючи про данську навалу, але не чув нічого.

Мілдріт молилася, щоб мир тривав і надалі, а я, молодий і знуджений, плекав надію, що він невдовзі урветься. Вона молилася християнському Богу, а я брав Ізольду і їхав до лісу, де приносив жертви Геду, Одіну й Тору. Боги мене чули, і в темряві під деревом-шибеницею три прялі, котрі тчуть людські долі, вплели в лінію мого життя червону нитку. Світом править доля, і якраз після Йолю прялі прислали до Окстона королівського верхівця з наказом збиратися. Здавалося, передбачення Ізольди збулось і Альфред дасть мені владу, адже мене викликали до Сіппангама на зустріч із самим королем. На вітан.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Мій виклик страшенно порадував Мілдріт. Вітан був королівською радою, а її батько не мав достатньо багатства і впливу для участі в ньому, тому вона несказанно зраділа, коли мене включили туди. Вітанґемот, як називалися ті збори, завжди проходив на Стефана, наступного дня після Різдва, однак мені слід було з’явитись аж на дванадцятий день, що дало Мілдріт. часу випрати мій одяг. Його належало виварити, добряче відшкребти, висушити, а тоді почистити щіткою. Роботу виконували три жінки, яким на це знадобилось аж, три дні, доки Мілдріт нарешті була спокійна, що я не осоромлю її в Сіппангамі, з’явившись туди як жебрак. Сама вона виклику не отримала, та і я не планував брати її з собою, проте вона встигла розказати всім сусідам, що я буду радником самого короля.

— Цього тобі надівати не можна, — сказала, показуючи на мій молот Тора.

— Я завжди його ношу.

— Значить, сховай, — наполягла вона. — І не сперечайся ні з ким!

— Ти про що?

— Слухай, що кажуть інші, поводься скромно. І не забудь привітати Одду Молодшого.

— З чим?

— Він збирається одружитися. Перекажи йому, що я молюсь за них обох.

Вона була знову щаслива, переконана в тому, що Альфредову прихильність я здобув, погасивши борг перед церквою. Її хороший настрій не зіпсувала навіть новина, що я беру з собою Ізольду. Трохи побурчавши, вона врешті погодилася, що відвезти її до Альфреда буде правильним кроком.

— Якщо вона королева, то її місце при його дворі, — сказала. — А перебувати тут їй негоже.

Відтак узяла срібняків і поїхала в Екзанчестер, де роздала їх бідним і сплатила подяку за відновлення Альфредової довіри до мене, а ще подякувала Господу за здоров’я нашого сина Утреда. Його я майже не бачив, адже він був ще немовлям, а для них мені бракувало терплячки. Однак окстонські жінки розповідали, що він росте здоровим, міцним малюком.

На дорогу в нас пішло два дні. Собі в супровід я взяв Гастинґа і шістьох своїх вояків, бо хоч шир рівові люди й патрулювали дороги, там усе одно траплялися дикі місцини, де на мандрівників чигали розбійники. Одягнувшись у кольчуги й шкіряні лати, ми озброїлися мечами, списами, сокирами і щитами. Їхали верхи. Ізольді я купив невелику чорну кобилу і дав шубу з видри. Коли ми проїздили села, народ із подивом дивився на неї, бо ж вона сиділа в сідлі по-чоловічому, а її чорне волосся було підв’язане срібним ланцюжком. Люди ставали на коліна перед нами і просили милостиню. Взяти з собою служницю я їй не дозволив. Знаючи, скільки народу товчеться в екзанчестерських тавернах і будинках під час вітану, я переконав її, що нам буде складно знайти житло для себе, не те що для прислуги.

— Чого королю треба від тебе? — спитала вона, поки ми їхали долиною Уїску. У довгих борознах під зимовим сонцем виблискувала дощова вода, ліс аж блищав від листя падуба і яскравих ягід горобини, шипшини, бузини й тису..

— Хіба не ти мусиш це знати? — спитав я у відповідь.

Вона усміхнулась:

— Бачити майбутнє — це ніби їхати незнайомою дорогою. Далеко тобі не видно, а коли й відкривається щось, то лише на коротку мить. До того ж брат не розповідає мені геть усе.

— Мілдріт вважає, що король мені пробачив, — сказав я.

— Це правда?

Я знизав плечима:

— Напевне.

Я сподівався на це, але не тому що хотів Альфредового прощення, а бо бажав знову командувати флотом. Я хотів бути з Леофріком, відчувати вітер на обличчі й морські бризки на бороді.

— Тільки мені дивно, що він покликав мене не на весь вітанґемот, — провадив я.

— Може, на початку вони обговорювали релігійні питання? — припустила Ізольда.

— Для таких питань я там точно не потрібен, — погодився я.

— Значить, так і є. Спершу вони поговорять про свого бога, а далі перейдуть до питання данів. І вже для того їм потрібен ти. Король знає, що не впорається без тебе.

— Або ж він просто хоче, щоб я був присутній на бенкеті, — сказав я.

— На якому бенкеті?

— До Дванадцятої ночі, — мовив я, і це здалося мені найвірогіднішим поясненням: Альфред пробачив мені й, щоби показати, як високо мене цінує, запросив на святкування.

Я потайки сподівався, що так і є, й від цього мені самому було дивно. Ще кілька місяців тому я був ладен убити Альфреда, але нині, хоч досі ненавидів його, чогось захотів його прихильності. Така вона, амбітність: як мені не судилося піднятися з Раґнаром, мушу здобувати репутацію в Альфреда.

— Твій шлях, Утреде, нагадує яскраве лезо, що розрізає темне болото. Я чітко його бачу, — промовила Ізольда.

— А золоту жінку?

На це вона не відповіла.

— Це ти? — не вгавав я.

— У день мого народження з неба щезло сонце, — відповіла вона. — Отже, я жінка темряви і срібла, не золота.

— То хто вона така?

— Вона з далеких далей, Утреде, з дуже далеких країв.

Більше вона нічого не сказала. Може, й сама не знала, а може, не хотіла казати.

У Сіппангам ми прибули надвечір на одинадцятйй день Йолю. Коли ми в’їхали до міста через західну браму, калюжі були скуті кригою, а багряне сонце низько висіло над чорним гіллям дерев. У місті було повно люду, але мене чудово знали в таверні «Деркач», де працювала руда шльондра Енфледа, котра знайшла нам місце в напівзруйнованому корівнику, де тримали кількадесят псів. Сказала, що хоч хорти й належать Гуппі, олдерменові торнсетському, але якщо вони проведуть одну-дві ночі надворі, нічого з ними не станеться.

— Гуппа може не погоджуватись, але хай котиться до біса, — завершила вона.

— Він платить? — спитав я.

У відповідь вона тільки плюнула, затим дивно зиркнула на мене:

— Кажуть, Леофрік також тут.

— Правда?

— Сама я його не бачила, але подейкують, що він у місті, в королівському палаці, — відповіла Енфледа. — Мабуть, приїхав із Бурґвердом.

Бурґвердом звали нового командувача флоту, котрий хотів, щоб кораблі виходили в море по двоє, як ті Христові апостоли.

— Але краще б він не приїздив, — закінчила повія.

— Чому?

— Бо він не прийшов до мене, ось чому! — обурилась вона.

Енфледа була на п’ять-шість років старша від мене, мала широке обличчя, високе чоло і кучеряве волосся. Вона користувалася такою шаленою популярністю серед завсідників «Деркача», що мала там цілковиту свободу, адже більшою частиною своїх прибутків таверна завдячувала саме її вмінням, а не якості свого елю. Я знав, що вони з Леофріком дружать, але з її тону зрозумів, що жінка шукає більшого, ніж звичайної дружби.

— А це хто? — спитала вона, киваючи на Ізольду.

— Королева, — відповів я.

— То це тепер так називається? А дружина твоя де?

— У Дефнаширі.

— Ти такий же, як і всі. — Вона здригнулася. — Як змерзнете вночі, заберіть до себе собак, щоб зігрітися. А мені час повертатись до роботи.

Попри холод, спав я добре. На ранок дванадцятого дня Різдва залишив своїх людей у таверні, а сам з Ізольдою та Гастинґом поїхав до королівських палат, що стояли самотою трохи південніше від міста, де річка закручувалась довкола його муру. На вітанґемот належало являтися з почтом, щоправда, не з даном і бриткою, але Ізольда хотіла побачити Альфреда, а я прагнув потішити її. Тим паче того вечора влаштовували велике святкування, і хоч я попередив, що Альфредові бенкети зовсім не веселі, вона однаково висловила бажання побувати там. Гастинґ, у кольчузі й з мечем, мав охороняти її, оскільки я підозрював, що на засідання вітанґемоту її до палацу не впустять і нагоди подивитись на короля їй доведеться чекати аж до вечора.

Воротар наказав нам здати зброю, що я зробив дуже неохоче, але в присутності Альфреда ніхто, крім його особистої варти, не може ходити озброєний. Відтак чоловік сказав нам, що збори вже почалися, тому ми побігли повз конюшні й нову королівську каплицю з двома баштами. Перед дверима до палацу купчився гурт попів, серед яких я упізнав Беокку — старого батькового священника. Усміхнувся до нього, та його обличчя було серйозне й бліде.

— Ви спізнилися, — сказав він різко.

— Ви не раді бачити мене? — спитав я саркастично.

Він суворо зиркнув на мене. Попри косоокість, руду чуприну й калічену лівицю, Беокка мав при дворі певний авторитет. Він був королівським капеланом, сповідником і конфідентом Альфреда. Від такої відповідальності його обличчя помережали численні зморшки.

— Я молився, щоб цей день ніколи не настав, — мовив він. Зиркнувшй на Ізольду, додав: — А це хто?

— Королева бритів, — відповів я.

— Хто?

— Королева. Вона зі мною. Хоче побачити Альфреда.

Не знаю, повірив він мені чи ні, та здавалося, йому було байдуже. Виглядав він розгублено, схвильовано, а що жив у дивному світі королівської привілейованості й нав’язливої побожності, я припустив, що його тривога викликана черговим теологічним диспутом. Коли я був маленький, він служив приходським священником у Беббанбурзі, а після смерті мого батька втік з Нортумбрії, бо не міг жити серед данських язичників. Знайшовши прихисток при Альфредовому дворі, він зблизився з королем. Дружив він і зі мною, власником грамот, в яких засвідчувалося моє право на Беббанбурґ, однак того дванадцятого дня Йолю він чомусь не був радий бачити мене. Натомість потягнув за руку й повів до дверей.

— Нам треба йти, — сказав він, — і хай змилостивиться над вами Господь.

— Змилостивиться наді мною?

— Господь милостивий, — мовив Беокка, — тож моліть його про милість.

Вартові відчинили двері, й ми зайшли у великий палац. Ізольду ніхто не зупинив, та й усередині я побачив кількадесят жінок, що стояли скраю і тихенько спостерігали за засіданням.

Там зібралася понад сотня чоловік, хоч до вітанґемоту входило всього сорок-п’ятдесят. Тани і старші церковники сиділи на стільцях і лавах, розставлених півколом перед підвищенням, на якому засідав сам Альфред з двома священниками та Ельсвітою, своєю дружиною, котра була вагітна. Позаду них стояв вівтар зі срібним хрестом, накритий червоною тканиною і густо втиканий свічками. Уздовж стін тягнулись платформи, де в звичайні дні народ їв і спав, ховаючись від протягів. Однак того дня на них юрмилися супроводжувачі танів і вельмож, що з’їхались на вітан. Серед них, ясна річ, було безліч священників і монахів, оскільки Альфредів двір завжди нагадував скоріше монастир, аніж королівський палац. Наказавши Ізольді та Гастинґу йти до глядачів, Беокка потягнув мене до півкола привілейованих радників.

Мого прибуття ніхто не помітив. В палаці було темно, адже його крихітні віконця майже не пропускали тьмяного зимового сонця. Хоч якось зігріти приміщення намагалися жаровнями, але ті лише більше закопчували високі крокви. В залі було місце для вогница, та його прибрали, щоб мати простір для стільців, ослінців і лавок, на яких сиділи члени вітанґемоту. Коли я підійшов туди, стояв високий чоловік у синій накидці й розповідав про необхідність ремонту мостів, нарікаючи, що місцеві тани цим нехтують. Він закликав короля призначити посадовця, який наглядатиме за дорогами. Його перебив інший чоловік, твердячи, що таке призначення обмежить права ширських олдерменів. Зчинився галас. Дехто підтримував пропозицію; але більшість були проти. Двоє священників, що сиділи за столом збоку від Альфреда, намагалися записувати все, про що там говорилося. Я упізнав Вульфгера, олдермена вілтунширського. Він сидів і смачно позіхав.

Біля нього був Алевольд, єпископ екзанчестерський, загорнутий у хутра. Мене досі не помічали. Беокка поставив мене позаду зборів дочекатися, коли присутні вгамуються й мені знайдеться місце.

Двоє служників принесли дрів для жаровень. Якраз у ту мить мене й помітила Ельсвіта. Вона нахилилася до Альфреда і прошепотіла щось йому на вухо. Поглинутий дискусією, він миттю перевів погляд на мене.

У залі запала тиша. Помітивши, що король не слухає суперечку про мости, всі повернулися до мене. Тишу порушувало лише чхання священника і шарудіння чоловіків, що стали розступатися переді мною. Вони не давали мені дорогу, а сторонилися.

Побачивши посмішку на обличчі Ельсвіти, я збагнув, що втрапив у халепу. Інстинктивно потягнув руку до лівого боку, але, звичайно, ніякого меча там не було, і я не зміг торкнутися його руків’я на удачу.

— Про мости поговоримо пізніше, — промовив Альфред.

Він устав. Мав на собі бронзовий обруч, що правив за корону, і підшиту хутром синю накидку, під колір сукні його дружини.

— Що відбувається? — спитав я у Беокки.

— Тиша!

Останнє було сказане Оддою Молодшим, котрий стояв при повному параді: в блискучій кольчузі, чорному плащі, високих чоботах і червоному шкіряному поясі, на якому висіла вся його зброя, адже йому, як командувачу королівських військ, дозволялося носити зброю при дворі. Заглянувши йому в очі, я побачив у них тріумф, як і в гострому обличчі леді Ельсвіти, і зрозумів, що сюди мене викликали не за королівською милістю, а на зустріч із ворогами.

Я не помилився. З натовпу біля дверей викликали священника. Він був молодий, щокатий і насуплений. Рухався швидко, неначе для виконання всіх обов’язків йому бракувало часу в добі. Вклонившись королю, він взяв сувій зі столу, за яким сиділи писарі, і вийшов на середину кола.

— У нас є одна нагальна справа, яку ми, з дозволу вітану, розглянемо зараз, — промовив Альфред.

Ніхто не смів заперечувати йому, й присутні одноголосно схвалили рішення перенести обговорення менш термінових питань на інший час. Альфред кивнув.

— Обвинувачення зачитає отець Еркенвальд, — проголосив король і повернувся на трон.

Обвинувачення? Відчуваючи себе вепром, що опинився між псами і списом, я непорушно спостерігав за отцем Еркенвальдом, котрий розгорнув сувій, прокашлявся і зачитав голосно і доладно:

— Утреде Окстонський, ви звинувачуєтесь у тому, що без згоди на те монарха узяли королівський корабель, попливли на ньому в Корнвалум і розв’язали там війну з бритами — знову ж таки, без згоди нашого монарха. Це ми можемо довести клятвами.

Залою прокотилося тихеньке жебоніння голосів, яке вляглося, коли Альфред здійняв тонку руку.

— Також вас обвинувачено в змові з поганським воєводою на ім’я Свейн,— провадив Еркенвальд, — разом з яким ви вбили корнвалумських християн, котрі жили в мирі з нашим королем. Це також може бути доведено клятвами.

Він замовк, і в залі запала цілковита тиша.

— А ще ви обвинувачуєтесь, — цього разу його голос прозвучав низько, наче він сам не міг повірити в те, що читає, — у тому, що в союзі з поганином Свейном напали на наше священне королівство, вчинили підлі вбивства і пограбували кінвітську церкву.

Цього разу вже ніхто не перешіптувався. Зала вибухнула гучним несхвальним ревом, і Альфред не зробив нічого, щоб погамувати його, через що Еркенвальду, щоб закінчити, довелося перейти на крик.

— І це також, — прокричав він, і всі присутні замовкли, — може бути доведено клятвами!

Поклавши сувій, він з ненавистю подивився на мене і пішов на край платформи.

— Він бреше! — вигукнув я.

— Вам ще дадуть слово, — промовив священник, що сидів поруч із Альфредом. Він був у чернечій рясі, з-під якої виглядала священницька накидка, щедро вишита хрестами. Мав сиву голову і глибокий, суворий голос.

— Хто це? — спитав я у Беокки.

— Найсвятіший Етельред, — тихенько проказав той, а побачивши, що ім’я мені нічого не каже, додав: — Архієпископ контварабурзький.

Архієпископ повернувся до Еркенвальда й заговорив до нього. На мене незрушно дивилася Ельсвіта. Вона завжди недолюблювала мене, тож тепер із великою насолодою спостерігала за моїм знищенням. Тим часом Альфред розглядав крокви з таким виглядом, ніби ніколи їх не бачив, і я збагнув, що він не має аніякого наміру вручатися в це судилище, адже це було не що інше як воно. Він дасть іншим довести мою провину, але, безсумнівно, вирок винесе самостійно — і, схоже, не лише мені, бо архієпископ сердито спитав:

— Другий обвинувачений тут?

— Його тримають у стайні, — відповів Одда Молодший.

— Приведіть його, — буркнув старий. — Людина має право почути обвинувачення, які їй висувають.

— Хто той інший? — спитав я.

Це був Леофрік. Його привели в залу, закутого в ланцюги. Щоправда, йому вже ніхто нічого не кричав, бо всі вважали його всього лише моїм спільником. Злочин був мій, Леофріку просто не пощастило, і тепер він мусив понести покарання, хоча присутні йому явно співчували. Всяк він був вессексцем, коли ж я — нортумбрійським приблудою. Вартові підвели його до мене, і він кинув у мій бік понурий погляд.

— В гівні по саму шию, — промовив він.

— Тихо! — прицитькнув його Беокка.

— Довірся мені, — сказав я.

— Тобі? — гірко перепитав Леофрік.

Крадькома я кинув погляд на Ізольду, і вона похитала головою: бачила цей день уві сні, й усе має закінчитися добре.

— Довірся мені, — повторив я.

— Ув’язнені, мовчати! — прикрикнув архієпископ.

— По саму шию в королівському гівні, — тихенько буркнув Леофрік.

Архієпископ звернувся до отця Еркенвальда:

— У вас є свідки?

— Так, пане.

— Тоді приведіть першого.

Еркенвальд підкликав іншого священника, який стояв біля дверей у коридор за залою. Їх відчинили, й увійшов худорлявий чоловік у чорній рясі. Його обличчя я не бачив, бо те затуляв капюшон. Вийшовши на середину підвищення, він вклонився королю і став на коліна перед архієпископом, котрий простягнув йому для поцілунку руку з масивним перснем. По тому свідок підвівся, зняв капюшона і повернувся до мене.

Це був Осел, валлійський чернець Ассер. Інший священник приніс йому молитовник, на який він поклав руку і, не зводячи з мене очей, промовив англійською:

— Присягаюся, що все сказане мною є правдою. Допоможи мені Господь у моїх зізнаннях і приречи на вічні муки пекельні, коли я збрешу.

Відтак схилився й поцілував книжку з ніжністю чоловіка, що приголублює кохану.

— Покидьок, — буркнув я.

Клявся Ассер дуже хвацько. А ще він чітко і в подробицях описав моє прибуття в Корнвалум на кораблі зі звірячими головами на носі й кормі, розповів, як я погодився допомогти королю Передуру, на якого, заручившись допомогою поганина Свейна, напав сусідній правитель, і як я зрадив Передура, об’єднавшись із данами.

— Разом, — промовив Ассер, — вони зчинили страшну різанину, і я на власні очі бачив, як вони вбили святого отця.

— Ти дременув звідти, як курка, — крикнув я йому, — і нічого не бачив!

Ассер повернувся до короля і вклонився:

— Я дійсно втік, мілорде, але ж я чернець, не воїн, тож коли Утред залив кров’ю весь пагорб, мені довелося рятуватись. Цим я зовсім не пишаюсь, мілорде, і молю Господа про прощення за моє боягузтво.

Альфред усміхнувся, а архієпископ махнув на ті слова рукою, немовби це була суща дрібниця.

— Що було, коли ти втік з побоїща? — спитав у нього Еркенвальд.

— Я спостерігав з гори, — відповів Ассер, — і бачив, як Утред Окстонський покинув те місце і в супроводі корабля поган рушив на захід.

— Вони попливли на захід? — перепитав Еркенвальд.

— На захід, — підтвердив чернець.

Еркенвальд перевів погляд на мене. Присутні мовчки слухали, ловлячи кожнісіньке слово.

— Яка земля лежить на заході? — спитав Еркенвальд.

— Мені не відомо, —відповів Ассер. — Але раз не впали з краю світу, припускаю, вони обігнули Корнвалум і вийшли у Сеферн.

— Більше тобі не відомо? — запитав Еркенвальд.

— Усе, що мені відомо, це те, що я допоміг поховати загиблих, помолився за упокій їхніх душ і бачив згарище спаленої церкви. Що робив Утред, пішовши звідти, не знаю. Можу сказати лише, що прямував він на захід.

Альфред підкреслено не брав участі в допиті, але Ассер йому явно сподобався, бо коли валлієць закінчив зізнання, він підкликав його до себе й подарував монету і хвилину особистої розмови. Учасники вітану загомоніли між собою, з цікавістю зиркаючи на мене, як ото дивляться на приреченого до страти. Леді Ельсвіта, зненацька вся така велична, усміхнулась до Ассера.

— Маєте що сказати? — звернувся до мене Еркенвальд, коли Ассера відпустили.

— Дочекаюсь, доки ви закінчите мене оббріхувати, — відказав я.

Втім, Ассер розповів правду, і зробив це чітко, ясно й переконливо. Його слова приголомшили королівських радників, однак не менше враження справив на них другий свідок.

Ним був Стеапа Снотор, вояк, котрий всюди супроводжував Одду Молодшого. Широкоплечий, з похмурим виразом на обличчі, він виструнчився, зиркнув на мене люто, поклонився королю, поклав величезне ручище на молитовник і повторив за Еркенвальдом слова присяги. Поклявшись під страхом вічних мук у пеклі казати тільки правду, спокійним, рівним тоном він узявся брехати. Розповів, що командував загоном вояків, котрі охороняли будівництво церкви при Кінвіті. За його словами, коли на світанку прибули два кораблі й на берег із них висипали ворожі солдати, він став на битву з ними і вбив шістьох, але їхні сили переважали, тому йому довелося відступити. Він на власні очі бачив, як нападники вбили священників, і чув, як поганський ватажок, нахваляючись, вигукнув своє ім’я.

— Його звали Свейн, — промовив здоровило.

— Це він привів два кораблі?

Стеапа. задумався, насупився, неначе порахувати до двох було для нього непосильним завданням, відтак кивнув.

— У нього було два кораблі.

— Він командував обома?

— Свейн командував одним, — мовив Стеапа, затим показав на мене й додав: — А він привів другий.

Присутні заревіли з люті. Піднявся настільки сильний гамір, аж Альфред гупнув по підлокітнику трону, а тоді став на ноги, щоб покласти край крикам. Стеапа стояв незворушно, як дуб, і хоч його розповідь прозвучала не так переконливо, як брата Ассера, свідчення однаково було сповнене осуду. Хоч це й була брехня, він розказав її дуже докладно, прямо і безпристрасно.

— Другий корабель привів Утред, — промовив Еркенвальд. — А чи брав він участь у різанині?

— Чи брав участь? — перепитав Стеапа. — Та він же її й почав, — проревів він, і зала сердито загула.

Еркенвальд повернувся до короля:

— Мілорде, він заслужив на смертну кару.

— А його землі та власність слід конфіскувати! — з запалом вигукнув єпископ Алевольд, бризкаючи слиною, що зашипіла на ближній жаровні. — Конфіскувати на користь церкви!

На знак схвалення присутні затупотіли ногами, Ельсвіта закивала, але архієпископ поплескав у долоні, закликаючи до тиші.

— Він ще не мав слова, — звернувся він до Еркенвальда, тоді кивнув до мене: — Говоріть.

— Просіть пощади, — шепнув мені Беокка.

Коли ти в гівні по саму шию, тобі лишається тільки одне: нападати. Я визнав, що був при Кінвіті, і це зізнання викликало нові зойки в залі.

— Але був я там не влітку, — провадив я, — а навесні, коли вбив Уббу Лотброксона, і в цій залі є свідки того! Проте Одда Молодший приписав цю заслугу собі Він забрав Уббине знамено, яке повалив я, відвіз до короля і сказав йому, що це він переміг Уббу. А тепер, аби я не розповів людям правду, котра полягає в тому, що він боягуз і брехло, Одда домагається моєї страти брехнею. — Я показав на Стеапу: — Його брехнею.

У відповідь Стеапа зневажливо плюнув. Одда Молодший розлютився, але промовчав, і це багато хто відзначив. Звинувачення в боягузтві й брехні рівноцінне виклику на двобій, але він стояв незрушно, як пень.

— Ви не можете довести своїх слів, — зауважив Еркенвальд.

— Але можу довести, що це я вбив Уббу, — відказав я.

— Ми зібралися тут не для цього, — зарозуміло бовкнув священник, — а щоб визначити, чи дійсно ви порушили укладений нашим королем мир, підступно напавши на Кінвіт.

— У такому разі викличте моїх моряків, — промовив я. — Приведіть їх сюди, візьміть обітницю і спитайте, що вони робили минулого літа.

Я чекав відповіді, але Еркенвальд мовчав. Він перевів погляд на короля, немов шукаючи підтримки, але Альфред заплющив очі.

— Чи ви настільки поспішаєте стратити мене, — провадив я, — що не наважитеся почекати ще трохи і почути правду?

— Стеапа заприсягнувся говорити правду, — відповів Еркенвальд, ніби інших доказів не вимагалося. Він помітно нервував.

— Тоді можемо заприсягнутися я, Леофрік і мій моряк, присутній тут.

Я повернувся і підкликав до себе Гастинґа. Він налякався, але Ізольда штовхнула його до мене.

— Візьміть його присягу, — звернувся я до Еркенвальда.

Еркенвальд не знав, що робити, проте дехто з вітану погодився, що я маю право викликати власного свідка, якого треба вислухати. Священник виніс Гастинґу молитовник, але я прогнав попа геть.

— Він заприсягнеться на цьому, — сказав я й дістав молот Тора.

— Він не християнин? — вражено спитав Еркенвальд.

— Він дан, — відповів я.

— Хіба можна вірити слову дана? — вигукнув піп.

— Наш король вірить, — парирував я. — Тож коли він вірить Ґутрумовій обіцянці не порушувати мир, чому б і нам не повірити словам цього дана?

Така заява викликала посмішки, адже багато хто з вітану вважав, що Альфред занадто довіряє Ґутруму. Я відчув, що прихильність присутніх перейшла на мій бік, але тут вклинився архієпископ, заявивши, що клятва поганина не має ваги.

— Жодної, — додав він. — Вірити йому не можна.

— Тоді приведіть до присяги Леофріка, — промовив я. — Потім запросіть сюди наших моряків і вислухайте їхні свідчення.

— І жоден з вас не скаже правди, — заявив Еркенвальд. — До того ж те, що сталось при Кінвіті, — не єдина причина, чому вас викликали сюди. Чи ви заперечуєте, що без дозволу брали королівський корабель і ходили в Корнвалум, де зрадили Передура і вбивали християн? Невже заперечуєте слова брата Ассера?

— А що, коли Ассерову брехню доведе Передурова королева? — спитав я. — І скаже вам, що він бреше, як собака?

Еркенвальд вирячився на мене. Разом з ним на мене вирячились усі присутні. Я розвернувся і показав на Ізольду. Струнка, витончена, вона вийшла в залу, поблискуючи срібними прикрасами на шиї й руках.

— Це Передурова королева, — оголосив я. — І я вимагаю, щоб ви вислухали її свідчення під присягою й почули, що її чоловік планував перекинутися на бік данів і напасти на Вессекс.

Звичайно, це були нісенітниці, але нічого кращого я не придумав і знав: Ізольда заприсягнеться, що це правда. Однак відкритим тоді лишалось інше дражливе питання: для чого Свейну було нападати на Передура, коли брити планували підтримати його? Та я настільки заплутав суддів, що вони вже й не знали, що питати. Еркенвальда як заціпило. Усі встали, щоб подивитись на Ізольду, а король з архієпископом схилили перед нею голови. Поплескуючи рукою по своєму вагітному животу, Ельсвіта зашепотіла щось до них. Ніхто не хотів викликати Ізольду, боячись почути її слова, та й Альфред, схоже, розумів, що це тільки погіршить становище суду, котрий і так уже по вуха погруз у брехні.

— А ти молодець, дупоголовий, — шепнув мені Леофрік, — ох і молодець.

Одда Молодший зиркнув на короля, тоді — на інших членів вітану і, либонь збагнувши, що я знайшов вихід з його пастки, підкликав до себе Стеапу й гарячково заговорив щось до нього. Король супився, архієпископ сидів спантеличено, прищава Ельсвіта аж побагровіла з люті, а Еркенвальд виглядав зовсім безпорадним. Раптом на поміч їм прийшов Стеапа, проревівши:

— Я не брешу!

Хоч він і не знав, що казати далі, але загальну увагу до себе привернув. Король махнув йому, закликаючи продовжувати, й на вухо здорованеві зашепотів Одда Молодший.

— Він бреше, — промовив Стеапа, показуючи на мене, — а я кажу правду, і мій меч це підтвердить.

Давши, вірогідно, найдовшу промову в своєму житті, він замовк, але цього виявилось достатньо. Затупотіли ноги, загукали голоси, що Стеапа правий, хоча це й було далеко не так. Однак йому вдалося скінчити нескінченну тяганину брехні та взаємних обвинувачень і перевести справу до чесного суду битвою, і народу це сподобалось. Архієпископ досі сидів спантеличений, але Альфред закликав до тиші й звернувся до мене:

— Стеапа каже, що його меч підтримає його правоту. А твій клинок?

Я міг відмовитись, міг наполягти на свідченні Ізольди, щоб вітан потім вирішив, чия правда переконливіша, але я був безрозсудний, нетерплячий, і поєдинок здавався мені найшвидшим рішенням. Якщо я виграю, з нас із Леофріком знімуть усі обвинувачення.

Навіть не думаючи про поразку, я подивився на Стеапу.

— Мій меч, — звернувся я до нього, — каже, що правду говорю я, а ти — смердючий мішок брехень, чортів крутій, шахрай і пустомеля, який заслуговує на смерть.

— Знову в гівні по саму шию, — озвався Леофрік.

Зал загукав. Народ любив поєдинки на смерть, це було куди кращою розвагою, аніж слухати псалми у виконанні Альфредових арфістів. Король завагався, Ельсвіта перевела погляд з мене на Стеапу. Либонь, вважала його кращим воїном, бо тут же нахилилась до Альфреда, торкнула його за лікоть і щось енергійно зашепотіла.

Король кивнув.

— Згода, — промовив він. Його голос звучав стомлено, немовби брехні й взаємні звинувачення висмоктали з нього всі сили.— Ви битиметесь завтра. Тільки мечі й щити, більш нічого. — Підняв руку, притишуючи радісні вигуки. — Лорде Вульфгер?

— Ваша величносте? — зірвався на ноги Вульфгер.

— Ви судитимете битву, і хай Господь дарує перемогу тому, хто каже правду.

На цьому Альфред встав, підтягнув поділ накидки і вийшов. А Стеапа, вперше від нашого знайомства, усміхнувся.

— Ти бовдур, — сказав мені Леофрік.

Його звільнили з ланцюгів і дозволили провести зі мною вечір. З нами були Гастинґ, Ізольда і мої моряки, котрих привели з міста. Нас утримували в королівському хліві, в якому тхнуло гноєм, проте я не помічав смороду. Була Дванадцята ніч Різдва, і в палаці влаштували великий бенкет, залишивши нас мерзнути надворі, під вартою двох королівських стражників.

— Стеапа — вправний воїн, — застеріг мене Леофрік.

— Я також добрий вояк.

— Але він кращий! — вигукнув він. — Тобі кінець!

— Не кінець, — спокійно мовила Ізольда.

— Він великий майстер, хай йому чорт, — не відступав Леофрік, і я йому вірив.

— Усе через того триклятого ченця, — сердито буркнув я. — Це ж він доніс Альфреду?

У дійсності Ассера відправив у Вессекс діфедський король — запевнити Альфреда, що Діфед не має наміру йти війною на його королівство. Але Ассер скористався нагодою і розпатякав про прибуття нашого «Судного дня», від чого швидко перескочив до висновку, що в атаці на Кінвіт разом зі Свейном були й ми. Альфред не мав жодного доказу нашої провини, але Одда Молодший побачив у цьому шанс спекатися мене і підбив Стеапу на брехню.

— Стеапа тебе вб’є, хай би що вона казала, — прогарчав Леофрік.

Ізольда не відповіла. Вона сиділа, начищаючи жмутом соломи мою кольчугу. Обладунок мені привезли з таверни, але зброю мали видати аж зранку, а це означало, що я не матиму часу як слід її нагострити. А от Стеапа, як слуга Одди Молодшого, належав до королівської варти і мав цілу ніч, щоб наточити свій клинок. З королівської кухні нам прислали вечерю, але апетиту я не мав.

— Зранку, головне, не поспішай і дій повільніше, — сказав Леофрік.

— Повільніше?

— Ти б’єшся гарячково, а Стеапа завжди спокійний, — пояснив він.

— Але ж краще вкладати в бій усю лють.

— Саме цього він і чекає. Відбиватиме твої удари, доки ти не зморишся, а тоді прикінчить. Він так завжди б’ється.

Те саме сказав мені Гаральд, дефнаширський шир рів, удівець, котрий викликав мене на суд в Екзанчестері.

Він бився з нами при Кінвіті, а це споріднює людей, тож у якусь мить із темряви й дощу він увійшов у хлів, освітлений крихітним багаттям, що не давало, однак, ані краплі тепла. Ставши у дверях, він несхвально оглянув мене.

— Ви дійсно були зі Свейном у Кінвіті? — спитав.

— Ні, — відповів я.

— Так я і думав.

Гаральд зайшов і сів біля вогню. Біля дверей стояли вартові, але на них він не звернув жодної уваги.

Це було цікаво, адже вони служили Одді, й молодому олдермену не сподобаються новини про те, що нас навідував Гаральд.

Однак він не думав,- що вони розкажуть йому, а це значило, що в рядах Одди є незадоволені. Гаральд поставив на підлогу глек елю.

— Стеапа зараз за королівським столом, — мовив він.

— Значить, годують його кепсько, — сказав я.

Гаральд кивнув, але не усміхнувся.

— Та й бенкет там такий собі. — На якийсь час він задивився у вогонь, затим перевів погляд на мене. — Як Мілдріт?

— Добре.

— Вона хороша дитина, — мовив він, зиркнув мигцем на темну красу Ізольди і знову задивився у вогонь. — На світанку в церкві пройде служба, а двобій відбудеться після неї.

- Де?

— На полі по той бік річки, — відповів він і підсунув до мене глек. — Він шульга.

Я не пригадував, щоб мені доводилося битися проти когось, хто тримав меч лівицею. Втім, жодного недоліку в тому не бачив. Наші щити дивитимуться один на одного, а не на наші клинки, однак це заважатиме нам обом. Я знизав плечима.

— Він до такого звик, а ти ні, — мовив Гаральд — А ще в нього кольчуга аж по сюди, — торкнувся до литки, — і залізна накладка на лівому чоботі.

— Ліва нога в нього слабша?

— Він виставляє її наперед, змушуючи противника до нападу, а тоді рубає по руці, якою той тримає меча.

— Отже, вбити його важко, — спокійно виснував я.

— Це ще нікому ніколли не вдалося, — понуро прорік Гаральд.

— Тобі він не подобається?

Той не відповів. Мовчки відпив елю й передав глек Леофріку.

— Мені подобається старий, — промовив зрештою, маючи на увазі Одду Старшого. — Характер у нього паскудний, але сам він справедливий. А от його сину, я вважаю, не можна довіряти, — промовив скрушно. — Щодо Стеапи, неприязні до нього я не маю, але він як той пес: тільки й уміє, що вбивати.

Я задивився на сліпенький вогник, шукаючи в його пломінцях знаку від богів. Проте його або не було, або я просто не помічав.

— Але ж він, певно, переживає? — сказав Леофрік.

— Стеапа? Чого б то йому переживати? — спитав у відповідь Гаральд.

— Бо Утред переміг Уббу.

Гаральд похитав головою.

— Стеапа занадто мало думає, щоб переживати. Він упевнений, що завтра вб’є Утреда.

Думками я повернувся до поєдинку з Уббою. Той був великим воїном, якого знали скрізь, куди рушали норманські кораблі.

Я його вбив, але правда полягала в тому, що перед тим він ступив на кишки конаючого вояка і послизнувся.

Його ноги роз’їхалися врізнобіч, він втратив рівновагу, і я зумів перерізати сухожилля йому на руці. Торкнувшись амулета на шиї, я подумав, що боги таки прислали мені знак.

— Кажеш, залізна накладка на чоботі? — перепитав я в Гаральда.

Той кивнув:

— Хоч скільки нападай, йому все байдуже. Ти завжди заходитимеш йому зліва, але він відбиватиме твої удари мечем — а меч у нього великий і важкий. А навіть коли якийсь удар пройде, йому однаково не страшно: влучиш в обладунок — кольчугу, шолом, чобіт. Битися з ним — це ніби рубати дуба. Зрештою ти помилишся і загинеш, а він обійдеться кількома синцями.

Гаральд казав правду. Від удару в броню користі мало: залишиться синець, не більше, адже влучиш у кольчугу або шолом. Кольчугу мечем не розрубаєш, тому так багато вояків обирали сокиру, але суд постановив, що ми маємо битися на мечах. Випад клинком може проколоти кольчугу, але так просто влучити в Стеапу не вдасться.

— Він меткий? — спитав я.

— Достатньо, — відповів Гаральд і знизав плечима. — Не такий швидкий, як ти, але й не зовсім повільний, — додав понуро.

— Що говорять гроші? — спитав Леофрік, хоча відповідь і так знав.

— На Утреда ніхто не поставив і пенні, — сказав Гаральд.

— То ти постав, — промовив я.

На це він тільки всміхнувся, хоч я і знав, що цією порадою він не скористається.

— Одда обіцяв щедро винагородити Стеапу, коли він тебе вб’є. Казав, дасть сто шилінгів.

— Утред того не вартий, — невдало пожартував Леофрік.

— Чого він так хоче моєї смерті?

Це не могло бути через Мілдріт, та й суперечка про те, хто вбив Уббу, лишилася давно в минулому, однак Одда Молодший чомусь досі плів проти мене інтриги.

Гаральд довго мовчав, перш ніж відповісти. Схилив свою лису голову, немов у молитві, аж тоді рвучко підняв і промовив тихо:

— Бо ти становиш для нього загрозу.

— Як я можу становити загрозу для нього, якщо не бачив його вже багато місяців? — не зрозумів я.

Гаральд знову не поспішав із відповіддю, ретельно обмірковуючи кожне слово. Відтак поволі почав:

— Король часто нездужає. Хтозна, як довго він протягне. А якщо, Боже збав, він скоро помре, вітан не дозволить посадити на трон його малолітнього сина. Отже, в такому разі на престол оберуть якогось вельможу, що заробив собі ім’я на полі бою. Їм потрібен хтось здатний протистояти данам.

— Одда? — засміявся я на думку про те, що Одда може стати королем.

— А хто ще? — перепитав Гаральд. — Та якщо ти постанеш перед вітаном і під присягою розповіси правду про битву, в якій загинув Убба, його можуть не обрати. Отже, ти становиш загрозу для нього, і через те він тебе боїться.

— І тому готовий заплатити Стеапі, щоб той порубав тебе на шмаття, — понуро додав Леофрік.

Гаральд пішов. Він був хорошим, чесним та працьовитим і неабияк ризикував, прийшовши до мене, але я повівся невдячно і не оцінив його жесту. Він, очевидно, вважав, що я загину вранці, тому зробив усе, щоб якнайкраще підготувати мене. Попри Ізольдине пророцтво, що я не загину, спати тієї ночі я не міг від хвилювання й холоду. Вночі пішов мокрий сніг, і в хлів задував вітрюган. На ранок негода вгамувалась, але будинки навколо оповив туман, і з мокрих стріх задріботіла вода. Поки я снідав мокрим хлібом, до мене зайшов отець Беокка і сказав, що Альфред бажає поговорити зі мною.

Я був у кепському гуморі:

— Тобто хоче зі мною помолитися?

— Він хоче поговорити з вами, — повторив Беокка. Коли я не поворухнувся, він сердито тупнув каліченою ногою. — Утреде, це не прохання. Це — королівський наказ!

Я вдягнув кольчугу, але не тому що вже настав час збиратись до бою, а бо її шкіряна підбивка непогано захищала від ранкового холоду. Попри всі старання Ізольди, кольчуга була не дуже чиста. Більшість англійських чоловіків стриглись, але мені більше подобалося довге волосся — як у данів. Я зібрав його в хвіст і зав’язав пов’язкою, з якої Ізольда повисмикувала соломинки.

— Треба поспішати, — мовив Беокка, і через велику калюжу я рушив за ним повз королівський палац і новеньку церкву до купки дерев’яних хатинок, котрі ще не встигли посіріти.

Альфредів батько зупинявся в Сіппангамі, коли їздив на полювання, а нинішній король вирішив розширити місто. Церква стала його першою новобудовою там. Її він спорудив ще до того, як розпочали ремонт частоколу, і це однозначно говорило про його пріоритети. Навіть тепер, коли вессекська знать перебувала всього за день пішки від данських сил, священників у місті було більше, ніж вояків, і це було ще одною ознакою того, як Альфред планує боронити своє королівство.

— Король милостивий, — шепнув мені Беокка, коли ми зайшли у двері, — тож поводьтеся скромно.

Постукавши в інші двері й не дочекавшись відповіді, священник відчинив їх і жестом показав мені заходити. Сам за мною не пішов, зачинив двері, лишивши мене в похмурому півмороку.

На вівтарі миготіли дві воскові свічки, при світлі яких я побачив двох чоловіків навколішках перед простим дерев'яним хрестом, встановленим між свічок. Вони стояли спинами до мене, але я впізнав Альфреда за синьою накидкою, підстроченою хутром. Другим був чернець. Обидва мовчки молилися, а я все чекав. У кімнатці було тісно, вочевидь, вона слугувала королю приватною каплицею. Усе її вмеблювання складали накритий вівтар і ослінчик, на якому лежала закрита книга.

— В ім’я Отця, — порушив тишу Альфред.

— І Сина, — промовив монах. Англійською він розмовляв з акцентом, тож я одразу впізнав Осла.

— І Святого Духа, — завершив король. — Амінь.

— Амінь, — повторив Ассер.

Обидва встали з обличчями, що сяяли радістю відданих християн після доброї молитви. Альфред закліпав, наче здивований бачити мене, хоч напевне чув, як Беокка постукав, відчинив і зачинив двері.

— Сподіваюся, ти добре спав, Утреде, — промовив він.

— Сподіваюся, ви також, мілорде.

— Через болі не склепив очей, — сказав Альфред, показуючи на живіт.

Пішов в інший кінець кімнати й відчинив дерев’яні віконниці, крізь які всередину полилося бліде, холодне світло. Вікно виходило на подвір’я, де вже зібралися люди. Король дрижав, бо в капличці було холодно.

— Сьогодні день ушанування святого Седда, — сказав мені.

Я не відповів.

— Ти чув про святого Седда? — знову спитав він. Отримавши у відповідь мовчанку, поблажливо всміхнувся: — Він був родом зі Східної Англії, чи не так, брате?

— Це правда, мілорде, найсвятіший Седд був східним англом, — підтвердив Ассер.

— Він провадив місію в Лундені, — провадив Альфред, — а дні свої завершив на Ліндісфарені. Ти маєш знати, де його останній притулок, Утреде.

— Так, знаю, мілорде, — відповів я.

Острів Ліндісфарена був неподалік Беббанбурґа. Не так давно я навідався в тамтешній монастир з ярлом Раґнаром і на власні очі бачив, як тамтешні монахи гинуть від дан-ського меча.

— Я добре знаю те місце, — додав я.

— Отже, Седд відомий і в тебе на батьківщині?

— Про нього я не чув, мілорде.

— У ньому я вбачаю символ — сказав Альфред. — Він народився в Східній Англії, все життя трудився в Мерсії, а помер у Нортумбрії. — Король склав докупи довгі бліді пальці. — Всі англосакси, Утреде, зібралися воєдино перед лицем Господа.

— І в радісній молитві об’єдналися з бритами, — возвишено додав Ассер.

— Я заклинаю Господа, щоб таке «щастя нарешті сталося, — промовив король, усміхаючись до мене, і тільки тепер я збагнув, до чого він хилить.

Він стояв переді мною — сама скромність: без корони, намиста, наручних обручів — без нічого, крім гранатової брошки, що тримала його накидку. Він говорив про велике щастя, але насправді уявляв собі, як весь саксонський народ збереться під одним королем — вессекським. Альфредова побожність приховувала під собою незміренні амбіції.

— Мусимо навчатися в святих, — сказав Альфред. — їхні житія — напуття, що вказують на вихід з мороку, який нас оточує. Священний приклад святого Седда навчає нас єдності, тому мені не хочеться проливати саксонську кров у день його вшанування.

— Кровопролиття не буде, мілорде, — погодився я.

— Радий це чути, — урвав мене Альфред.

— Якщо з мене знімуть обвинувачення.

З його лиця зникла усмішка, він пішов до вікна і глянув на затягнуте туманом подвір’я. Я також подивився туди і побачив виставу, що розігрувалась спеціально до мене: Стеапу готували до дуелі. Двоє чоловіків натягали на його широчезні плечі кольчугу, а третій стояв поруч зі щитом і величезним мечем.

— Учора я розмовляв зі Стеапою, — сказав король, відвертаючись від вікна. — Він сказав, що коли Свейн напав на Кінвіт, стояв туман — такий, як оце зараз.

— Не знаю, мілорде, — мовив я.

— Тому цілком вірогідно, що Стеапа лише подумав, ніби бачив тебе.

Я мало не засміявся. Альфред і так знав, що Стеапа бреше, але все одно нічого не говорив.

— Отець Віллібальд поговорив з командою «Ефтвірда», — продовжив він. — Жоден моряк не підтвердив Стеапиних слів.

Команда корабля перебувала в Гамтуні, отже, Віллібальд надіслав свій звіт відтіля. Тобто ще до винесення обвинувачення король знав, що я не винен у різанині.

— Отже, на мене звели наклеп? — сердито спитав я.

— Тебе обвинуватили, — поправив король. — А обвинувачення слід або підтвердити, або спростувати.

— Або зняти.

— Я маю право знімати обвинувачення, — погодився Альфред.

За вікном Стеапа перевіряв, чи зручно сидить на ньому кольчуга, розмахуючи своїм величезним мечем. Клинок був здоровенний, як сокира. Король прикрив віконницю, приховавши Стеапу.

— Я можу зняти обвинувачення щодо Кінвіта, — сказав він, — але не думаю, що брат Ассер нам збрехав.

— У мене є королева, котра може довести, що це не так, — мовив я.

— Темна королева, — просичав Ассер.— Поганська чаклунка! — Він перевів погляд на Альфреда. — Мілорде, вона втілення зла, відьма! Maleficos non patieris vivere!

— Чарівниці не зоставиш при житті, — переклав для мене Альфред. — Так, Утреде, у древніх скрижалях заповідав нам Господь.

— Тобто у відповідь на правду ви залякуватимете жінку смертною карою? — спитав я.

Альфред здригнувся.

— Брат Ассер добрий християнин, він каже правду, — ревно проказав він. — Ти рушив на війну без мого наказу. Взяв мій корабель, моряків і вчинив дуже підло! Ти обманщик, Утреде, і віри тобі нема! — Він страшенно сердився, але з останніх сил стримувався. — Я маю підстави вважати, що свій борг перед церквою ти сплатив скарбами, краденими в інших добрих християн.

— Неправда, — заперечив я різко, адже борг я сплатив тим, що відібрав у данів.

— Тому ми відновимо твій борг, і в цей благословенний день пам’яті святого Седда не станеться кровопролиття.

Мені пропонували життя. Альфред стояв усміхнений, чекаючи моєї відповіді, переконаний, що я прийму його пропозицію, адже йому вона здавалася розумним виходом з моєї скрути. Він не любив воїнів, зброї та вбивств. І хоч доля розпорядилася так, що більшість свого часу на престолі він мусив воювати, це було йому не до смаку. Він прагнув цивілізувати Вессекс, внести в його життя порядок і любов до Господа, тож двоє чоловіків, котрі зимового ранку б’ються на смерть, не вписувались у його бачення ідеального королівства.

Та я ненавидів Альфреда. Ненавидів за те, що він принизив мене в Екзанчестері, змусивши плазувати на колінах у покаяльній робі. Своїм королем його я не вважав. Він був вессексцем, я — нортумбрійцем, і, на моє переконання, за його правління шанси Вессексу на виживання були мізерні. Він вірив, що від данів його вбереже Господь, а я мав переконання: загарбників здолає лише меч. Також я здогадувався, як перемогти Стеапу, — це був тільки здогад, не більше, — і не мав аніякого бажання приймати на себе борг, який сплатив. Одне слово, я був молодий, дурний, упертий і не вмів опиратися безрозсудству.

— Усе, що я сказав, рравда, — збрехав я. — І я ладен боронити її мечем.

Від такого зухвалого тону Альфред аж стрепенувся.

— То ти звинувачуєш брата Ассера в брехні? — спитав він.

— Він викрутив правду, як баба — курці карк, — мовив я.

Король знову відкрив віконницю, показуючи мені могутнього Стеапу в повному обладунку.

— Ти справді хочеш загинути? — спитав він мене.

— Я хочу відстояти правду, мілорде, — уперто заперечив я.

— У такому разі ти дурень, — сердито пробурчав Альфред. — Ти брехун, дурень і грішник.

Вій пройшов повз мене,, відчинив двері й гукнув служникові переказати олдермену Вульфгеру, що бій таки відбудеться.

— Іди, — наказав, повернувшись до мене, — і хай твоя душа отримає по заслузі.

За проведення бою відповідав Вульфгер, але через його відсутність початок затримувався. Обшукали все місто й королівські палати, однак його ніде не було, аж тут раб зі стаєнь схвильовано повідомив, що олдермен зі своїми людьми поїхали з Сіппангама ще вдосвіта. Ніхто не знав чому, однак дехто припустив, що Вульфгер не бажав брати участі в суді боєм, що мені здавалося маячнею, оскільки олдермен ніколи не показував себе слабкодухом. Йому на заміну призначили торнсетського олдемермена Гуппу, й аж під полудень мені принесли мої клинки і повели в долину за мостом, що вів від східної брами міста. На дальньому березі річки зібрався величезний натовп. Були там каліки, жебраки, шахраї, торговки пиріжками, кількадесят священників, збуджені діти і, звісна річ, представники вессекської знаті, що прибули в Сіппангам на вітан. Усі бажали побачити славнозвісного Стеапу Снотора в дії.

— Ти бовдур нещасний, — сказав мені Леофрік.

— Бо не відмовився від бою?

— Ти міг врятуватися.

— За що мене назвали б боягузом, — відрубав я.

Це також була правда: не можна відмовитись від бою і продовжувати називатись чоловіком. Ми здатні на багато речей у житті. Ми робимо дітей, здобуваємо багатства і землі, зводимо палаци, командуємо військами і влаштовуємо бенкети, але на плаву нас тримає тільки одна річ — репутація. Тож я не міг так просто відмовитись від бою.

Альфред не прийшов на поєдинок. Замість нього разом з вагітною Ельсвітою та двома дітьми, в супроводі двох десятків вартових і стількох же попів та придворних він подався на захід.

Супроводжував його і брат Ассер, котрий повертався в Діфед, і король показав, що йому куди приємніше поговорити з бритським церковником, аніж дивитися, як двоє його вояків б’ються, мов скажені пси. Однак решта вессексців таки хотіли побачити битву і не могли дочекатися, коли вона нарешті розпочнеться; проте Гуппа закликав до порядку і наказав глядачам відійти подалі від берега, аби ми мали якомога більше простору. Коли люди відтяглися, звільнивши нам витоптаний моріжок, Гуппа підійшов до Стеапи спитати, чи готовий він.

Стеапа був готовий. Його кольчуга аж сяяла під слабеньким зимовим сонцем, шолом виблискував. Його щит був величезний, мав залізний умбон і обід. Він важив як мішок пшениці і сам по собі вже міг завдати немалої шкоди, якщо його власнику вдасться зачепити мене ним. Однак найголовнішою Стеапиною зброєю був його здоровенний меч, довший і важчий за будь-який інший, що мені випадало бачити.

У супроводі двох стражників до мене підійшов Гуппа. Грунт під його ногами чвакав, і я зрозумів, що ступати тут доведеться вкрай обережно.

— Утреде Окстонський, — промовив він, — ти готовий до бою?

— Мене звуть Утред Беббанбурзький.

— Ти готовий? — перепитав він, не звертаючи уваги на моє виправлення.

— Ні, — відказав я.

Ближніми рядами глядачів пролетів гомін, що невдовзі охопив усіх присутніх, і вже за кілька хвилин мене почали освистувати, сприйнявши за боягуза. Ця думка лише підкріпилася, коли я кинув меч зі щитом і попрохав Леофріка допомогти мені зняти важку кольчугу. Стоячи біля свого звитяжця, Одда Молодший реготався з мене.

— Що ти робйш? — спитав Леофрік.

— Сподіваюся, ти поставив на мене, — відповів я.

— Авжеж ні.

— Ти відмовляєшся битися? — спитав у мене Гуппа. — Ні.

Скинувши нарешті обладунок, я забрав у Леофріка Подих Змія. Не взяв більше нічого: ні шолома, ні щита — тільки меч. Тепер мене ніщо не обтяжувало. Ґрунт був вогкий, Стеапа — в повному обладунку, зате я був легкий, швидкий і нарешті готовий до бою.

— Я готовий, — повідомив я Гуппі.

Він вийшов на середину моріжка, змахнув рукою, і натовп заревів.

Я поцілував амулет на шиї, ввіряючи свою долю в руки великому Тору, і вийшов на бій.

Стеапа рушив на мене з піднятим щитом і мечем у лівиці. В його очах не було і сліду переживань. Він був майстром своєї справи, і я подумав, скількох він убив. Либонь, вважав, що прикінчити мене буде легко, адже я не мав жодного захисту, навіть щита. Ми поволі йшли один до одного, аж доки за десять кроків до. нього я не побіг. Кинувся до нього, просто на його меч, тоді шугнув ліворуч, пробіг повз нього, відчувши, як за спиною мені просвистіло лезо. Стеапа почав розвертатись, але я вже зайшов ззаду, впав на коліна, пригнувся і, відчувши, як його клинок промайнув мені над головою, зірвався на ноги й зробив випад.

Мій меч проколов йому кольчугу за плечем, і звідти потекла кров. Та він виявився спритнішим, ніж я думав, і знову махнув своїм мечиськом, ударом якого відбив Подих Змія.

Я відійшов на два кроки, знову ступив ліворуч, і він кинувся в наступ, сподіваючись звалити мене вагою свого щита. Та я тут-таки зробив ривок праворуч, відбив його меч Подихом Змія, чиє лезо дзенькнуло від удару, як дзвін апокаліпсису, і завдав ще одного удару, цього разу цілячи Стеапі в пояс; він спритно відступив. Я продовжував бокувати праворуч, моя рука гула після стику з його клинком. Рухався я швидко, змушуючи його крутитися. Зробив обманний випад, приманивши його до себе, і знову повернувся в лівий бік. Земля була вогка. Я боявся послизнутися, але швидкість була моєю головною зброєю, тож мені доводилося крутитися й шукати нагоди вколоти його вістрям Подиху Змія, змушуючи гевала всякчас іти за мною й даремно махати мечем. Якщо вдасться випустити з нього достатньо крові, він змориться. Але Стеапа розкусив мій задум і став робити короткі ривки, кожен з яких супроводжувався свистом його величезного меча. Так він хотів примусити мене відбиватись і сподівався перебити лезо Подиху Змія. Цього я боявся найбільше, бо хоч мій клинок і був гарно викуваний, зламатися може навіть найкращий меч.

Стеапа відтіснив мене до глядачів на березі, щоб порубати на шматки в них на очах. Я дав йому відвести себе і пірнув праворуч, але послизнувся лівою ногою і впав на коліно. Натовп, що стояв просто за мною, зойкнув, а одна з жінок закричала, побачивши, як Стеапин меч, наче сокира, несеться на мою шию, Щоправда, то я лише вдав, ніби послизнувся, і, відштовхнувшись від землі правою ногою, ухилився від удару й зайшов Стеапі справа. Він виставив меч, зачепивши його краєм мене за плече. Я знав, що там залишиться синець, зате так отримав нагоду завдати удару. Вістря Подиху Змія прокололо йому кольчугу і прошкребло по ребру. Він заревів, крутнувся відбити мого меча, але я вже почав відступати.

Зупинився за десять кроків від нього. Він також став, не зводячи з мене погляду? Тепер на його обличчі грав дещо спантеличений, хоч поки і не тривожний погляд. Як і попереджав мене Гаральд, він виставив діву ногу, сподіваючись, що я кинусь на неї, а він скористається з цього і зарубає мене до смерті. Посміхнувшись до нього, я перекинув Подих Змія з правої руки у ліву, і це спантеличило його ще більше, адже дехто однаково добре володіє обома руками, тож, напевне, задумавшись, чи я, бува, не один з таких вояків, він прибрав ногу.

— Чого тебе кличуть Розумником? — спитав я. — Ти ж дурний. У тебе розуму, як у протухлого яйця.

Я прагнув розлютити його, сподіваючись, що гнів забере пильність, але образа відскочила від нього. Замість того щоб безрозсудно кинутися, він став поволі підходити до мене, пильно спостерігаючи за мечем у моїй лівиці. Глядачі на пагорбі почали заохочувати його вбити мене, і в цю мить я неочікувано побіг на нього і метнувся вправо.

Очікуючи, що я піду лівіше, він зреагував із запізненням, а в останню мить я смикнув Подихом Змія назад, і лезо пройшлося йому по руці, в якій він тримав меча. Я відчув, як воно прошкребло по кільцях його кольчуги, але не розрубало їх. Відскочивши від нього, я перекинув меч назад у правицю, крутнувся, знову кинувся на нього, в останню мить ухилився, і Стеапа промахнувся всього на якийсь ярд.

Він досі був спантеличений. Наша сутичка нагадувала цькування бика хортами, і биком був він. Його проблема полягала в тому, що йому не вдавалося вивести мене в місце, в якому він міг би скористатися зі своїх більших сили й ваги. Я ж був у тій грі псом і мав завдання плутати, дражнити й кусати його, доки він виснажиться. Він-бо сподівався, що я вийду зі щитом і в кольчузі, ми порубаємо один одного трохи, я охляну, а тоді він приб’є мене до землі щитом і порішить своїм мечищем. Та хоч його лезо ще ні разу не зачепило мене, сам я не встиг достатньо заморити його. Двома ударами пустив йому кров, але ті рани були лиш дрібними подряпинами. Він рушив на мене, сподіваючись відтіснити до річки. З другого берега долинув жіночий крик, яким, подумав я, котрась глядачка намагалася підбадьорити здорованя. Крик дедалі гучнішав, а я відступав, відтягуючи Стеапу, аж метнувся йому в правий бік, зайшов ззаду і змусив розвернутись; але він зненацька закляк на місці, втупившись поглядом кудись удалину, опустив щит і покинув меч. Я отримав нагоду завдати фатального удару, міг увігнати лезо Подиху Змія йому в груди, горлянку або черево, але не зробив нічого. Де-де, а в бою Стеапа був не дурний, тому я подумав, що то він так заманює мене, і вирішив не йти в нього на поводу. Подумав, що, коли кинусь на нього, він спіймає мене між мечем і щитом. Тож, вважаючи, що він лише створює ілюзію беззахисності, аби я сам прийшов на погибель, замість нападу я також зупинився і розставив руки, запрошуючи його до нападу, як і він мене.

Однак він не звертав на мене уваги, мовчки дивлячись мені за спину. Жіночий вереск став оглушливий, до нього долучилися вже й чоловічі крики. Мене погукав Леофрік. Глядачі більше не дивилися наш поєдинок, а розбігалися в паніці.

Повернувшись спиною до Стеапи, я подивився на місто, що стояло на пагорбі, захищеному закрутом річки.

Сіппангам палав. Застуючи зимове небо, над ним валував чорний дим, а на обрії було повно людей. Вони їхали на конях, зі стягами, озброєні мечами, сокирами, щитами і списами. Мостом через західну браму неслося ще більше вершників.

Альфредові молитви не подіяли. Дани прийшли у Вессекс.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Стеапа опанував себе скоріш од мене. Якусь хвильку подавившись із роззявленим ротом на данів, що мчали мостом, він побіг до свого володаря Одди Молодшого, котрий збирав своїх вершників. Від мосту дани понеслися в долину з мечами наголо і наставленими списами. З охопленого полум’ям міста на низькі хмари курив димище. Горіли й деякі з королівських будівель. Тріпаючи вусібіч порожніми стременами, повз мене промчав кінь без вершника. Леофрік схопив мене за лікоть і потягнув берегом у північному напрямку. Більшість містян побігли на південь, і туди за ними погналися дани, тому бігти на північ було безпечніше. Ізольда подала мені мою кольчугу, а я дав їй понести свій кинджал. За нашими спинами лунали крики людей, яких, увірвавшись у натовп, кинулися рубати люті дани. Народ кинувся врозсип. Розбризкуючи навсібіч грязюку, рятуючи свої життя, повз нас промчали вершники на конях. Я побачив Одду Молодшого, що тікав разом з трьома іншими вершниками» серед яких був і Гаральд. Стеапи не було видно, тому на мить я налякався, що він може чигати на мене в натовпі. Однак уздрівши групу данів, що кинулися на північ навздогін Одді, я одразу забув про гевала.

— Де наші коні? — прокричав я Леофріку, але з його спантеличеного вигляду пригадав, що у Сіппангам він прибув окремо. Либонь, коні досі були припнуті на подвір’ї таверни, отже, сподіватись на них марно.

Серед ряду безлистих вільх при березі лежала звалена верба, за стовбуром якої ми сховалися перевести подих. Я натягнув кольчугу і забрав у Леофріка свої клинки, шолом і щит.

— Де Гастинґ? — спитав я.

— Утік, — сердито гаркнув Леофрік.

Так вчинили більшість моїх людей. Піддавшись паніці, вони дременули на південь. Леофрік показав на північ і додав коротко:

— Халепа.

Назустріч нам, перекриваючи шлях до відступу, берегом неслася група данів. Та оскільки були вони ще далеко, а ті, що доганяли Одду, зникли з виду, Леофрік провів нас заплавою до заростей комишу, вільх, кропиви й плюща. У комишах стояв старий рибальський курінь. Хоч він і був наполовину зруйнований, сховок з нього був значно кращий, ніж зі зваленої верби, тому наша трійця притьмом кинулася в зарості й принишкла за гнилими дошками.

У місті дзвонили в дзвін — повільно, печально, наче на похороні. Зненацька белемкання урвалося, затим знову відновилося й нарешті стихло остаточно. Просурмив ріг. Неподалік від нашого сховку спинився десяток вершників. Усі були в чорних накидках і з чорними щитами, що вказувало на їхню належність до Ґутрумового війська.

Ґутрум, Ґутрум Безталанний. Він називав себе королем Східної Англії, але хотів правити Вессексом. Це була вже третя його спроба захопити ці землі, і я подумав, що цього разу удача таки усміхнеться йому. Поки Альфред святкував Дванадцяту ніч Йолю, а вітан обговорював ремонт мостів і покарання порушників закону, Ґутрумове військо йшло в наступ. Данська армія була у Вессексі, Сіппангам враз упав перед нею, а Альфредові звитяжці, не очікуючи такого розвитку подій, або повтікали, або ж загинули. Удруге просурмив ріг, і чорні вершники розвернулися й поскакали на його поклик.

— Ми мали б здогадатися, що дани нападуть, — сердито проказав я.

— Ти завжди казав, що так буде, — мовив Леофрік.

— Хіба в Альфреда немає розвідників у Ґлевечестері?

— Замість них він послав туди попів, — гірко промовив Леофрік, — і довірився Ґутрумовому слову.

Я торкнувся свого амулета. Колись я забрав його в одного малого в Еофервіку. Тоді я ще сам був дитям і щойно потрапив до данів, а той хлопчак накинувся на мене з кулаками. Я прибив його до землі й забрав оберіг. Він і досі в мене, і я часто торкаюсь його, нагадуючи Тору про своє існування. Проте того дня я торкнувся його, бо подумав про Раґнара, адже данських заручників мали повбивати. Чи не тому Вульфгер поїхав з міста на світанку? Тоді звідки він знав про прихід данів? Якщо це було відомо йому, значить, про це мусив би відати й Альфред, і вессекське військо мало бути готове. Я не міг нічого з цього второпати, крім того, що Ґутрум знову порушив перемир'я. Останнього разу він показав, що готовий пожертвувати заручниками, яких утримували для унеможливлення такого нападу. Значить, цього разу він вчинив так само, а отже, Раґнар загинув, і мій світ зруйновано.

Загиблих було безліч. Долину між нашим сховком і річкою встеляли трупи, а різанина ніяк не вщухала. Дехто з саксів добіг до Сіппангама, але побачивши, що міст охороняють, вони побігли на північ, і тепер ми дивилися, як за ними женуться дани. Троє чоловіків спробували чинити опір, ставши щільною групою з мечами напоготові, але данський вершник погнав свого коня на них, прохромив списом одного і розштовхав решту двох, яких миттю оточили інші озброєні дани, а наїзник погнав далі. Перелякано волаючи, бігала колами дівчина. Один з данів нахилився в сідлі й задер сукню їй на голову. Вона зачепилась і гепнулась на мокру землю. Дани зареготалися, один з них ляпнув її по голому заду мечем, інший потягнув на південь, а вона знай кричала не перестаючи. Ізольда вся тремтіла, і я обійняв її за плечі.

Я міг би спокійно приєднатися до данів у долині, адже розмовляв їхньою мовою і, завдяки довгому волоссю й браслетам, виглядав зовсім як вони. Однак десь у Сіппангамі перебував Гастинґ, котрий міг видати мене, а Ґутрум не мав до мене прихильності, тож навіть якби я вижив, мені б однаково довелося попіклуватися про Леофріка та Ізольду. Дани страшенно розпалилися легким проривом у місто, тому коли їм захочеться Ізольду, її заберуть у мене, байдуже, дан я чи ні. Вони полювали групами, отже, найбезпечніше наразі було пересидіти побоїще у сховку. Через річку, на вершині пагорка, на якому стояв Сіппангам, палала найбільша церква міста. Її солом’яний дах кидав у небо величезні язики полум’я, клуби диму і розсипи іскор.

— От скажи, що, на Бога, ти там витворяв? — спитав у мене Леофрік.

— Де «там»? — не зрозумів я його питання.

— Ти витанцьовував навколо Стеапи, як комарик! Так він міг би битися з тобою хоч цілий день!

— Я поранив його, двічі, — мовив я.

— Поранив? Господи Боже, та він коли голиться, і то гірше раниться!

— Це вже не важливо, — сказав я.

Я подумав, що Стеапа або втік, або загинув, але напевне не знав. Ніхто не знав нічого, крім того, що прийшли дани. Що сталося з Мілдріт і моїм сином? Вони далеко, тому, ймовірно, їх попередять про наближення ворога, проте я не мав сумніву, що загарбники підуть углиб Вессексу, і не міг зробити анічогісінько для оборони Окстона. У мене не було ані коня, ані людей, ані жодного шансу дістатись до південного узбережжя раніше за Ґутрумових вершників.

Я провів поглядом дана, що проскакав повз нас із дівчиною на сідлі.

— Що сталося з молодою данкою, яку ти забрав додому? Тією, яку ми полонили біля Вельсу? — спитав я у Леофріка.

— Залишилась у Гамтуні. Мабуть, поки я не вдома, вже скочила до когось іншого в ліжко, — відповів він.

— Мабуть? Точно!

— Ну то хай йому щастить з нею, — відповів він. — Вона занадто плаксива.

— Мілдріт така сама, — відповів я, додавши після паузи: — Енфледа сердиться на тебе.

— Енфледа? Сердиться? Чого б то?

— Бо ти не прийшов до неї.

— Як би я це зробив? Мене закували в ланцюги! — Він був явно задоволений, що повія .питала про нього. — От Енфледа, та не реве даремно, еге ж?

— Ще ні разу не бачив.

— Добра вона дівка. Гадаю, їй мало б сподобатись у Гамтуні.

Якщо від Гамтуна щось залишилось. Звідки прийшов данський флот — із Лундена? Чи, може, на Англію з Се-ферну напав Свейн? Я не знав нічого, крім того, що у Вессексі тепер хаос і руїна. Знову пішов дощ — дрібна зимова мряка: холодна, колюча. Ізольда притулилась до мене, і я накрив її щитом. Більшість глядачів, що зібралися біля річки подивитись на бій, утекли на південь. У наш бік ішло зовсім мало, що означало: неподалік нашого сховку данів менше. Ті, що зосталися в долині, збирали свої трофеї: знімали з убитих зброю, пояси, кольчуги, одяг — усе, що мало бодай якусь цінність. В живих залишилося трохи саксонських чоловіків, яких, разом з молодими жінками і дітьми, забрали на продаж у рабство. Старих повбивали. Навкарачки повз поранений, за яким ішли молоді дани, забавляючись із ним, як кіт з пом’ятим горобцем: штрикали його мечами і списами, повільно знекровлюючи. Одним з мучителів був Гастинґ.

— Гастинґ мені завжди подобався, — гірко сказав я.

— Він дан, — зневажливо відповів Леофрік.

— Однак він мені подобався.

— Ти залишив його в живих, — мовив Леофрік, — а зараз він повернувся до своїх. Треба було його вбити.

Я дивився, як Гастинґ буцає чоловіка. Бідолаха кричав, благаючи добити його, але гурт молодиків продовжував його штрикати і реготати. Надлетіли перші ворони. Я часто замислювався, чи чують вони дух крові, бо небо може стояти чисте хоч цілий день, але щойно десь хтось помирає, вони ніби нізвідки з’являються на своїх блискучих чорних крилах. Мабуть, їх посилає Одін, адже це його птахи. Вони радісно тріпотіли крильми, чекаючи, коли нарешті зможуть поласувати очима й губами. А вже невдовзі за ними підтягнуться собаки та лисиці.

— Це кінець Вессексу, — сумно проказав Леофрік.

— Це кінець Англії, — додав я.

— Що нам робити? — спитала Ізольда.

Я не знайшов, що їй відповісти. Скоріш за все, Раґнар загинув, а це означало, що серед данів прихистку мені більш нема. Альфред або також мертвий, або втік. Проте в мене лишався обов’язок перед сином. Хоч ще і немовля, він моє дитя і носить моє ім’я; і Беббанбурґ стане його, якщо мені вдасться повернути замок, а коли не вдасться — його обов’язком стане відвоювати твердиню й нести ім’я Утреда Беббанбурзького, допоки світ не розчиниться в хаосі.

— Треба добутись до Гамтуна й набрати команду, — сказав Леофрік.

От тільки поки ми туди дістанемось, дани або вже будуть там, або неподалік. Вони ж бо знали, де зосереджена вся могуть Вессексу — де стоять палаци найбільших його лордів і базується військо, — тому Ґутрум без упину надсилатиме своїх вояків палити, вбивати і нищити останнє англійське королівство.

— Нам треба харч і тепло, — промовив я.

— Розведеш тут вогнище, і нам кінець, — буркнув Леофрік.

Тому ми й далі чекали. До мряки додався мокрий сніг. Коли сконала їхня жертва, Гастинґ та його нові друзяки подалися геть, і в долині не лишилось нікого, крім трупів і воронів. Ми не спішили виходити, однак Ізольда, худа, як Альфред, трусилася, мов у пропасниці, тому, коли настав вечір, я зняв шолом і розпустив волосся.

— Що ти робиш? — спитався Леофрік.

— Вдамо, що ми дани, — відповів я. — Головне — тримайте роти на замку.

Я повів їх у місто. Звісно, було б краще пересидіти до сутінків, та Ізольда перемерзла і не могла більше чекати, тому нам лишалося тільки сподіватися, що дани нарешті вгамувалися.

Хоч я й виглядав як дан, моя затія все одно була ризикована. Мене міг побачити Гастинґ, а якщо він розповів іншим про те, як я влаштував засідку для данського корабля біля Діфеду, ні на що інше, крім повільної смерті, розраховувати я не міг. Ми сторожко йшли прирічковою стежиною, обходячи скривавлені тіла. Забачивши нас, закаркали й полопотіли крилами до голих верб ворони і повернулися, аж коли ми пройшли далі. Біля мосту купами лежали тіла, для яких молодих бранців змусили рити могилу. Дани, що стерегли їх, були п’яні, тому не зачіпали нас, коли ми минули міст і зайшли в арку, досі прикрашену різдвяним плющем.

Пожежі згасали. Їх або залило дощем, або ж загасили дани, котрі пішли грабувати будинки і церкви. Тримаючись найвужчих провулків, ми минули кузню, шкуродерню і крамницю посуду. Під нашими ногами захрустіли черепки. На виході з провулку блював молодий дан, котрий розповів мені, що Ґутрум перебуває в палаці, де сьогодні планують влаштувати бенкет. Тяжко відсапуючи, він вирівнявся, проте був достатньо тверезий, щоб запропонувати мені калитку монет за Ізольду. З будинків, лунали крики й жіночий плач. Леофріка це розлютило, але я наказав йому заспокоїтись. Удвох Сіппангам ми не. порятуємо, а коли б світ перевернувся догори дриґом і вессекське військо захопило данське місто, жіночий плач звучав би достоту так само.

— Альфред би такого не дозволив, — понуро мовив Леофрік.

— Але ти б однаково це робив, як і багато разів до того, — відказав я.

Я хотів розвідати останні новини, але жоден дан з вулиці не міг нічого пояснити докладно. Вони прибули з Ґлевечестера, вийшли вдосвіта, а захопивши Сіппангам, намагалися забрати собі все, що було в місті. Велика церква згоріла, і на її згарищі в пошуках срібла бродили люди. Не маючи куди йти далі, ми піднялися на пагорб до «Деркача», куди зазвичай заходили випити. Там знайшли Енфледу, руду хвойду. Двоє молодих данів тримали її на столі, а троє інших, жоден не старший сімнадцяти-вісімнадцяти, по черзі ґвалтували. З десяток сиділи й пиячили осторонь, відпускаючи в бік ґвалтівників масні жартики.

— Якщо хочеш її, — озвався один з молодиків, — доведеться почекати.

— Я хочу її зараз, — відрубав я.

— Ну то цибни в яму з гівном. — Парубок був п’яний, з ріденькою борідкою і невинним поглядом в очах. — Цибни в яму з гівном, — повторив він, вочевидь задоволений своїм дотепом, затим показав на Ізольду: — А її я заберу собі, як тільки ти втонеш.

Я вдарив його, зламавши ніс і заюшивши пику кров’ю, а коли він зігнувся, відсапуючи, заїхав межи ноги. Застогнавши, хлопчина повалився на землю. Я крутнувся до іншого й зацідив йому в живіт, а Леофрік випустив усю накопичену за день злість на третьому. Двоє, що тримали Енфледу, повернулись до нас, і один пронизливо завищав, бо Енфледа притягла його за волосся і ввігнала в очі гострі нігті. Леофрік звалив супротивника на підлогу й наступив на горло, я ж загнав свого до дверей і прикінчив, тоді заїхав іншому по ребрах, відтягнув від Енфледи її жертву, зламав тому щелепу і перейшов до парубка, котрий нахвалявся зґвалтувати Ізольду. Вирвав срібну сережку в нього з вуха, зняв браслет із руки і забрав калитку, повну грошей. Кинув срібло Енфледі, кілька разів копнув сердегу по яйцях і викинув надвір.

— Сам іди втопився в гівні! — крикнув я йому й захряснув двері.

Інші дани весь цей час продовжували спокійно пиячити в дальньому кінці таверни, з цікавістю спостерігаючи за бійкою. Коли все скінчилося, вони обдарували нас бадьорими оплесками.

— Козли, — гаркнула Енфледа, явно маючи на увазі хлопців, яких ми повикидали геть. — Усе тіло болить. А ви що тут робите?

— Вони думають, що ми дани, — пояснив я.

— Нам треба харчі, — додав Леофрік.

— Он ті забрали майже все, — сказала Енфледа, киваючи на пияків за столами. — Але думаю, в коморі мало щось лишитися. — Вона зав’язала пояс. — Едвульф мертвий. — Так зваЛи власника таверни. — І дякую за допомогу, козли калічені! — гукнула вона данам, котрі, не зрозумівши жодного її слова, тільки зареготали у відповідь.

Коли вона рушила до комори пошукати харчів, один з них перегородив їй дорогу рукою.

— Куди пішла? — спитав данською.

— Вона йде туди, куди їй треба, — гаркнув йому я.

— Я хочу елю, — прогарчав він. — А ти, ти хто такий?

— Я той, хто переріже тобі горлянку, якщо ти не даси їй принести мені поїсти.

— Ану тихо, вгамуйтесь обидва! — озвався старший з них і насуплено подивився на мене. — Мені здається, я тебе знаю.

— Я був з Ґутрумом у Редінґумі й Вергамі, — відповів я.

— Точно. Але цього разу в нього нарешті вийшло, ге?

— Так, вийшло, — погодився я.

Чолов’яга показав на Ізольду:

— Твоя?

— Не продається.

— Я ж просто питаю, друже.

Енфледа принесла нам черствого хліба, холодної свинини, в’ялих яблук і твердого, як каменюка, червивого сиру. На знак примирення чоловік приніс до нашого столу глек елю і сів погомоніти зі мною. З тієї розмови я дізнався трохи більше про те, що відбувається. У Сіппангам Ґутрум привів біля трьох тисяч вояків. Сам він зараз в Альфредовому палаці, планує залишити половину війська в місті, а решта вранці вирушить на південь або захід.

— Щоб не розслаблялися, — докинув він, затим подивився на Леофріка. — Щось він не балакучий.

— Німий, — відповів я.

— Знав я колись одного мужика з німою жінкою. Щасливішого зроду не бачив. — Він заздрісно глянув на мої браслети. — Кому служиш?

— Свейну Білокінному.

— Свейну? Його не було ні в Редінґумі, ні у Вергамі.

— Він був у Дюфліні, — відказав я. — Але сам я на той час був із Раґнаром Старшим.

— О, Раґнар! Бідолаха.

— Його сина вбили? — спитав я.

— Аякже. Бідні ті заручники. — Замислившись на хвилю, він знову нахмурився. — А Свейн що тут робить? Я думав, він прибуде морем.

— Так і є. Ми прийшли на перемовини з Ґутрумом.

— То Свейн відрядив на розмову німого?

— На розмову він відрядив мене, — сказав я, — а його, — тицьнув пальцем на Леофріка, — щоби вбивати тих, хто ставитиме забагато питань.

— Гаразд, гаразд! — підняв руку чолов’яга, гамуючи мою войовничість.

Переночувавши в стайні на соломі, ми вирушили в дорогу на світанку. На той час відвоювати Сіппангам могло б і п’ятдесят саксів, бо дани, поперепивавшись, спали глибоким сном. Леофрік украв меч, сокиру і щит у чоловіка, що хропів у таверні, й ми безперешкодно вийшли з міста через західну браму. У полі побачити понад сотню коней, яких стерегло двоє чоловіків, що спали в хатині. Могли забрати собі хоч усіх, але не мали сідел і поводів, тому, хоч як було шкода, довелося йти пішки. Тепер нас було четверо, бо приєдналася ще й Енфледа. Вона дбайливо загорнула Ізольду в дві накидки, але та, бідолашна, все одно дрижала від холоду.

Дорогою, що звивалася повз приземкуваті пагорки, ми прямували на південний захід, до Батума, звідки я зможу потрапити в Дефнашир, до сина, хоч було і так ясно, що дани нас випередили. Певне, вони проїхали цим шляхом ще вчора, адже в найпершому ж селі нас не зустріли співом півні. Там панувала цілковита тиша, а те, що я спершу сприйняв за ранковий туман, виявилось димом від спалених хат. Попереду курився густіший дим, котрий означав, що дани, скоріш за все, вже добулися до Батума — міста, яке добре знали, бо там проходили мирні переговори. Після обіду на дорозі позаду нас показався данський загін, і нам довелося збочити на захід у пошуках сховку серед пагорбів.

Так ми йшли тиждень, ночуючи по сараях. В одних було зовсім пусто, в інших ховалися перелякані люди. Кожен коротенький зимовий день ми бачили дим від грабунку, що чинили у Вессексі дани. Одного дня в спустошеній садибі ми надибали корову, яка залишилась у корівнику. Вона була з телям і надсадно мукала з голоду. Того вечора ми добряче поласували свіжиною. На другий день не могли нікуди виходити через лютий холод. Східний вітер приніс із собою косий дощ, дерева трусилися, наче в агонії, а в будинку, де ми зупинилися, було сиро і душно від диму. Ізольда сиділа, дивлячись порожнім поглядом у крихітні пломінці багаття.

— Хочеш повернутися в Корнвалум? — спитав я в неї.

Моє питання її здивувало. Зібравшись із думками, вона знизала плечима:

— І що там на мене чекає?

— Дім, — відповіла Енфледа.

— Мій дім там, де Утред.

— Утред одружений, — суворо зауважила повія, та Ізольда вдала, ніби не почула її.

— Утред поведе за собою людей, — промовила вона, погойдуючись уперед-назад. — Сотні чоловік, ціле військо, я хочу це побачити.

— Він хіба тебе поведе в спокусу, не більше, — сказала Енфледа. — Тому повертайся додому, дівчино, молися сподівайся, що дани не прийдуть і туди.

Ми продовжили просуватися на схід, щодня потроху заходячи далі, але дні були холодні й короткі, а куди б ми не подалися, скрізь чигали дани. Навіть коли звертали з дороги на просіку, там вдалині виднілися данські патрулі, й тому, щоб не натрапити на них, доводилось постійно йти на захід. На схід від нас тяглася римська дорога — головний шлях Вессексу, що вів на Батум і далі, до Екзанчестера, тож я припустив, що по ній дани розсилали в обидва боки патрулі, котрі відтісняли нас усе ближче до Сеферну. Проте й там було, небезпечно, бо туди з Вельсу точно вже прибув Свейн.

Я думав, Вессекс остаточно впав. Дорогою ми зустрічали втікачів з довколишніх сіл, що переховувалися в лісах, але конкретних новин не знав ніхто — тільки чутки. Ніде не бачили вессекських вояків, скрізь панували дани і дим, що ніколи не розвіювався. Час від часу ми натрапляли на розграбоване село або спалену церкву. Ідучи на зграї обдертих воронів, натрапляли на гнилі трупи. Ми заблукали, і, втративши надію дійти до Окстона, я сподівався, що Мілдріт утекла на захід, до пагорбів, як завше робив народ з долини Уїску під час данської навали. Сподівався, вона жива і з моїм сином усе добре, хоча майбутнє в нього, було темне, як довга зимова ніч.

— Може, нам варто змиритися,— сказав я Леофріку одного вечора. Брудні та змерзлі, ми сиділи біля багаття в закуреній пастушій хатині, смажачи ребра, які зрізали з дохлої вівці. — Може, варто пристати до данів і присягнути їм на вірність?

— І бути рабами? — гірко перепитав Леофрік.

— Ми будемо звитяжцями.

— Б’ючись за данів? — Він поштрикав вогонь, пустивши в повітря хмару диму. — Не могли вони завоювати цілий Вессекс, — заперечив він.

— Чому?

— Він занадто великий. Мають бути ті, хто протистоїть їм. Таких нам і треба шукати.

Мені пригадалася суперечка, яку давно я чув у Лундені, коли був ще дитиною і мешкав серед данів. Їхні ватажки обговорювали, як найкраще завдати удару по Вессексу. Одні казали, що доцільніше зайти в його західне серце і там розбити його сили, інші хотіли почати з завоювання королівства Кент — найслабшої частини, в якій стояв Контварабурзький храм. Врешті обрали найшвидший варіант: зайти з заходу. Той напад зазнав невдачі, але тепер Ґутруму пощастило. Втім, я не знав, як далеко він просунувся і чи досі Кент і Дефнашир англійські.

— Та й що буде з Мілдріт, коли ти перекинешся до данів? — додав Леофрік.

— Сховається, — спокійно відповів я, після чого запала тиша, та я помітив, що мої слова образили Енфледу, і сподівався: вона стримає язика.

Та вона не стримала.

— І тобі байдуже? — спитала виклично.

— Не байдуже.

Така відповідь її не вдовольнила:

— Вона тобі обридла, так?

— Авжеж, йому не байдуже, — спробував помирити нас Леофрік.

— Вона його дружина, — сказала Енфледа, дивлячись на мене. — Дружини швидко набридають чоловікам.

Ізольда уважно слухала її, переводячи погляд з неї на мене.

— Та що ти там знаєш про подружнє життя? — гаркнув я.

— Колись я була заміжня, — відповіла Енфледа.

— Справді? — здивовано перепитав Леофрік.

— Мій шлюб протривав три роки. Я вийшла за чоловіка з Вульфгерової варти. Він подарував мені двох дітей і загинув у битві, в якій убили короля Етельреда.

— Двох дітей? — перепитала Ізольда.

— Вони померли, — гірко промовила Енфледа. — Ось що трапляється з дітьми. Вони помирають.

— Ти була щаслива з ним, своїм чоловіком? — спитав Леофрік.

— Перші три дні, — відказала вона. — А за наступні три роки зрозуміла, що всі чоловіки — козли.

— Всі? — спитав Леофрік.

— Ну, більшість, — усміхнулась вона до нього, торкаючи за коліно. — Але не ти.

— А я? — спитав я.

— Ти? — глипнула вона на мене. — Тобі б я не довірилась ані на мить, — прошипіла вона, знітивши Леофріка і спантеличивши мене.

У житті настає момент, коли бачиш себе очима інших. Я вважаю, що це хоч і не завжди приємно, але нікуди не втечеш: це невід’ємна частина дорослішання. Одразу по тому Енфледа пожалкувала, що висловилася аж так різко, і спробувала загладити провину, додавши:

— Я не знаю про тебе нічого, крім того, що ти друг Леофріка.

— Утред щедрий, — прихильно сказала Ізольда.

— Чоловіки зазвичай щедрі, коли чогось хочуть, — відрізала Енфледа.

— Я хочу Беббанбурґ, — сказав я.

— Не знаю, де це, але заради нього ти ладен на все, — підсумувала Енфледа.

Запала мовчанка. Крізь напіввідчинені двері всередину залетіла сніжинка, покружляла над вогнем і розтанула.

— Альфред хороший, — порушив ніякову тишу Леофрік.

— Намагається бути хорошим,— уточнила Енфледа.

— Лише намагається? — смішкувато кинув я.

— Він такий самий, як ти: уб’є за те, чого прагне, — відповіла вона. — Однак між вами все одно є різниця: він має сумління.

— Хочеш сказати, боїться попів?

— Він боїться Бога. Всім нам варто його боятись, бо одного дня ми постанемо перед ним.

— Тільки не я.

На це Енфледа лише пхикнула, але «Леофрік поспішив змінити тему розмови, зауваживши, що пішов сніг. Перегодом ми повкладалися спати. Прилинувши до мене вві сні, Ізольда тихенько поскімлювала. Я ж не міг заснути, лежав у напівсні, пригадуючи її слова про те, що я поведу за собою велике військо. Це здавалося мені малоймовірним, та й далебі, подумав я, вона втратила здатність до ясновидіння разом з незайманістю. Врешті я заснув, а на ранок побачив, щр світ навколо весь побілів. Гілки на деревах були вкриті снігом, який уже потроху танув, скрапуючи в туманний світанок. Вийшовши надвір, я натрапив на мертву пташку, що сприйняв за лихий знак.

Кліпаючи від мерехтливого снігу, з хатини вийшов Леофрік.

— Не слухай Енфледу, — сказав він мені.

— Я й не слухаю.

— Її світ загинув.

— Значить, слід відбудувати його.

— Тобто ти не підеш до данів?

— Я сакс.

Леофрік усміхнувся, спустив штани й помочився.

— А якщо виявиться, що твій друг Раґнар живий, — сказав він, дивлячись на пару, яка здіймалася від цівки сечі, — ти й тоді будеш саксом?

— Він загинув, хіба ні? — байдуже кинув я. — Пав жертвою Ґутрумових амбіцій.

— То ти тепер сакс?

— Я сакс, — повторив я дещо впевненіше, ніж почував насправді, оскільки не знав, чого чекати від майбутнього.

Та й звідки нам це знати? Можливо, Ізольда сказала правду, й Альфред дійсно дасть мені владу, я поведу звитяжне військо й отримаю золоту жінку, але я сумнівався в її силах. Альфред, мабуть, загинув, його королівство приречене, а все, що я знав на ту мить, — що на південь від мене земля простягається аж ген до засніженого кряжа на небокраї, де закінчується дивним порожнім сяйвом. Обрій у той момент нагадував край світу, що височить над ясною порожнечею.

— Ми підемо далі на південь, — сказав я, адже нам не лишалось нічого, крім як продовжувати йти на світло.

Так ми і зробили, Пішли овечою стежиною до кряжа, за яким пагорби круто опускались до неосяжної приморської долини. Ми вийшли на велике болото, а сяйво, яке я бачив здалеку, виявилось світлом, що відбивалося від трясовин і звивистих струмків.

— Що тепер? — спитав Леофрік.

Я не знав, що відповісти, тому ми мовчки сіли під похиленим тисом, дивлячись на нескінченні болота, воду, траву й комиші. Це величезне болото тяглося аж до Се-ферну, тож, щоб дістатись до Дефнаширу, доведеться або йти в обхід, або спробувати перетнути його. Щоб обійти його, доведеться повернутися на римську дорогу, на якій повно данів, а при переході на нас чигатимуть інші небезпеки. Я чув багато історій про людей, що заблукали в тих мокрих хащах. Казали, ніби там живуть духи, котрі являються вночі в подобі мерехтливих вогників, а деякі стежки там ведуть або в сипучі піски, або в глибокі трясовини. Однак на болотах бувають і села, де люди живуть з ловіння риби. Мешканців боліт охороняють духи і різкі припливи, здатні вмить затопити дорогу. Зараз, коли сніг зійшов з купин, болото нагадувало заплаву після повені, чиї потічки й драговини вийшли з берегів. Коли ж настане приплив, воно перетвориться на море, поцятковане острівцями. Неподалік від нас виднівся один з таких острівців, на узвишші якого купчилися хатинки. Якщо дістанемось туди, знайдемо трохи їжі й тепла. Ось так потроху пересуваючись від острівця до острівця, можна перетнути все болото, але на це піде більше одного дня, бо ж нам доведеться перечікувати припливи. Подивившись на обшир холодної води, майже чорний під темними хмарами, яких нагнало з моря, я занепав духом, адже не знав, куди й навіщо ми прямуємо і чого чекати в майбутньому.

Поки ми ось так сиділи, похолоднішало, і з темних хмар посипав сніжок — дрібний, але й того виявилось достатньо, щоби переконати мене в необхідності шукати притулок. Над найближчим болотним сільцем курився димок, вказуючи на те, що там досі жили люди, а отже, на нас чекатимуть їжа й тепло.

— Треба дістатися того острівця, — показав я в тому напрямку.

Однак мої супутники дивилися на захід, де з дерев при підніжжі пагорба зірвалась і закружляла в повітрі зграя голубів.

— Там хтось є, — сказав Леофрік.

Ми чекали. Пташки сіли на дерева, що стояли трохи вище на схилі.

— Може, вепр? — спитав я.

— Від вепра голуби не тікатимуть, — зауважив Леофрік. — Їх не лякають вепри й олені. Там точно люди.

Від згадки про вепрів та оленів я продумав про своїх псів. Чи покинула їх Мілдріт? Я ж навіть не сказав їй, де заховав скарби, привезені з Вельсу: викопав яму в кутку нового дому і склав золото й срібло одразу під межовим каменем. Це був не найнадійніший сховок, і якщо дани прийшли в Окстон, вони точно перерили там всі закутки, надто коли додумалися списом перевірити, де ґрунт м’якшай. Над нашими головами пролетіла зграя качок. Сніг посилився, розмазавши болотний краєвид.

— Священники, — промовив Леофрік.

На заході показалося шестеро. Вдягнені в чорне, вони вийшли з-за дерев і рушили краєм болота, вочевидь шукаючи стежини в його глиб, проте дороги до сільця на острівці видно не було, тому, обійшовши підніжжя кряжа, святі отці рушили в наш бік. Один ішов, спираючись на довгу палицю. Навіть з відстані я бачив, як на її верхівці щось виблискує, і припустив, що це єпископський посох, увінчаний срібним хрестом. Троє тягнули важкі клунки.

За священниками показалася група з трьох жінок і двох дітей. Одна була закутана в шубу зі сріблястого хутра, інша несла на руках немовля. Вони намагалися не відставати від священників, котрі зупинилися почекати на них, після чого весь гурт пройшов у східному напрямку, опинився під нами й побачив доріжку, що звивалася між заплавами. П’ятеро попів повели жінок у болото, а шостий, явно молодший від решти, поспіхом подибав на захід.

— Куди він подався? — спитав Леофрік.

Над нашими головами, донизу схилом у напрямку болота, пролетіла ще одна зграя качок. «Сіті», — подумав я. У селах мають бути сіті, якими можна наловити риби й птахів і на кілька днів забезпечити себе прокормом. Вугрі, качки, риба, гуси. Якщо сітей буде вдосталь, можна навіть спробувати ловити оленів, заганяючи їх у комиші.

— Вони йдуть у нікуди, — зневажливо пхикнув Леофрік, киваючи на попів, що тупцяли на місці за сто кроків від берега.

Стежина там була зрадлива: наче й вела напряму до села, але неочікувано починала петляти між купинами, серед яких священники й заплутались. Назад повертати не хотіли, але й уперед не просувалися, тому стояли на місці, заблуклі, змерзлі, збентежені. Здавалося, вони сваряться.

— Треба допомогти їм, — сказала Енфледа, а коли я не відповів, показала на жінку з немовлям: — Ми мусимо їм допомогти!

Я хотів був огризнутися, що нам не треба зайві голодні роти, однак різкі слова, які вона сказала мені минулої ночі, переконали мене зробити щось, аби довести, що я не настільки ненадійний, як вона вважає, тому я встав, узяв щита і пішов донизу. Решта рушили за мною, та не встигли ми пройти і половини шляху, як із заходу до нас долинули крики. Одинокий священник, що подався в тому напрямку, повернувся з чотирма вояками, котрі розвернулися на тупіт копит, що нісся з-за дерев. Звідти виїхали вершники: спершу шестеро, тоді ще восьмеро, за ними — ще десятеро. Я збагнув, що мертвим зимовим лісом рухається ціла військова колона, а за чорними щитами й накидками визначив їх як Ґутрумових вояків. Один з попів, що застрягли на болоті, побіг стежиною назад. Побачивши в його руці меч, я вирішив допомогти його компаньйонам.

Священник той вчинив мужньо, але безглуздо. Того, який був нагорі з чотирма солдатами, оточили. Вояки збилися в купу спина до спини, данські вершники взяли їх колом і стали рубати. Забачивши священника з мечем, двоє з них помчали до нього.

— Ті двоє наші, — кинув я Леофріку.

Це було дурне рішення. Якщо не втрутимось, четверо вояків і священник приречені, але ж і нас було тільки двоє, тому навіть як ми вб’ємо двох вершників, на нас повалить ціла ватага. Однак мною рухала Енфледина зневага, я втомився поневірятися зимовою пусткою і сильно зголоднів, тому побіг під гору, байдужий до шерхоту комишу. Одинокий священник стояв спиною до болота, на нього мчали вершники. Ми з Леофріком вибігли з-за дерев і напали на них зліва.

Я вдарив найближчого коня у бік своїм важким щитом. Тварина заіржала і повалилася разом з вершником, розкидаючи копитами землю й траву. Упавши на землю від зіткнення, я зірвався на ноги, підскочив до наїзника, що борсався, притиснений конем до землі, й рубонув Подихом Змія. Перерізав йому горлянку, наступив ногою на обличчя, ще раз ударив, послизнувся на його крові, облишив і побіг допомогти Леофріку, котрий бився з другим вояком, що й досі сидів у сідлі. Рубонувши йому по щиту, дан розвернувся до мене, і в ту мить Леофрік ударив мечем коневі в морду. Той став дибки, скинувши наїзника, якого я впіймав на вістря свого меча. Двох порішили. Священник з мечем зупинився за кілька кроків, вирячившись на нас.

— Назад на болото! — прикрикнув я на нього. — Іди! Іди!

До цього часу до нас устигли приєднатися Ізольда з Енфледою. Схопивши святого отця попід руки, вони потягнули його назад до болотної стежини. Хай вона й не вела нікуди, але там було безпечніше, аніж тут, на твердій землі, серед озброєних данів на конях.

Чорні вояки наступали. Перебивши групку солдат, вони побачили, що ми вбили їхніх двох, і захотіли помститися.

— За мною! — гукнув я Леофріку, схопив пораненого коня за поводи й побіг на вузьку звивисту стежину.

— Кінь там тобі не допоможе, — озвався Леофрік.

Кінь нервувався. З його морди юшила кров, а на стежці було слизько, та я однаково потягнув його доріжкою до невеличкого острівця, на якому зібралися втікачі. Дани наздоганяли. На стежині їм довелося спішитись, та й просуватися по ній могли лише по двоє, а подекуди — по одному.

В одному з таких місць я й спинив коня і обміняв Подих Змія на Леофрікову сокиру. Кінь перелякано подивився на мене великими карими очима.

— Для Одіна, — сказав я і рубонув його по шиї, ввігнавши полотно глибоко в шкуру під гриву.

Високо в похмуре небо бризнула яскрава кров, позаду закричала жінка. Кінь заіржав, спробував стати дибки, та я махнув ще раз, і, розкинувши копита, він повалився на землю, робризкуючи навсібіч кров і воду. Сніг під ним почервонів, і я рубонув утретє, нарешті прикінчивши тварину, чия туша перекрила вузьку доріжку, унеможлививши данам прохід. Узявши Подих Змія, я сказав Леофріку:

— Порішимо їх по одному.

— Скільки ж то знадобиться часу?

Він кивнув на захід, звідки надходило ще більше данів — команда цілого корабля, яка верхи тяглася вздовж краю болота. Їх було близько п’яти десятків, коли не більше, та навіть так стежку їм доведеться проходити по одному-двоє, а протистояти моєму мечеві й Леофріковій сокирі вони муситимуть через кінську тушу. Леофрік загубив сокиру, коли його арештували в Сіппангамі, але нова, вкрадена в місті, подобалася йому не менше. Перехрестившись, він торкнувся її леза, підняв щит і підготувався зустрічати данів.

Першими прийшло двоє юнаків. Люті, дикі, вони бажали здобути собі репутацію. Першого Леофрік спинив ударом сокири по щиту, а я рубонув мечем йому по щиколотках. Лаючись, він завалився на землю, перекривши дорогу напарникові, й Леофрік рубонув ще раз. Другий нападник перечепився об коня, і мій Подих Змія спіймав його під підборіддям, просто над коміром шкіряного обладунку. По лезу ринув нестримний потік крові, й тепер перед нашою загорожею з конячої туші лежало вже два данські трупи. Я почав дражнити решту, обзиваючи їх хробаками і гукаючи, що діти й ті б’ються краще. Сердито горланячи, набіг ще один чоловік, перемахнув через коня й натрапив на Леофріків щит. З глухим ударом я відбив його клинок Подихом Змія, переламавши надвоє. Ще двоє спробували обійти коня, бредучи по коліна у воді, і я всадив меча в живіт одному, міцно ввігнав, дав чоловіку сконати, а тоді перейшов до другого, що лишився в болоті. Вістря Подиху Змія різонуло його по обличчю, до густого снігопаду додавши ще й бризок крові. Я ступив наперед, укопався на місці й зробив випад. Противник зав’яз у багнюці, і я легко розпоров йому черево. Відчувши бойовий спокій — те саме блаженне відчуття, що було зі мною при Кінвіті, — я весело закричав.

Радість цього відчуття зрівняється хіба з жіночими пестощами. Усе навколо неначе сповільнюється, вороги рухаються як загрузлі у твані, а ти — немов, блискавиця. Відчуваєш лють, яку, однак, контролюєш, радість, яку оспівують поети, коли говорять про битву, і впевненість, що смерть тобі сьогодні не страшна. У моїй голові залунав високий, пронизливий спів — гімн смерті.

Усе, чого мені хотілося, — зітнути ще більше данів Подихом Змія, котрий начебто зажив власним, окремим життям. У таку мить дія випереджає думку. Через тушу переліз інший чоловік, і я подумав, що треба завдати удару йому по ногах, аби він опустив меч і відкрив корпус. Не встигла та думка сформуватися, як мій меч уже позбавив його ока. Ударивши згори донизу, лезо Подиху Змія пішло праворуч, на іншого нападника, котрий рушив в обхід туші. Давши йому минути скривавлену конячу голову, я звалив його у воду, наступив на голову і втопив. Відтак прокричав данам, що я воротар Вальгалли, а вони боягузливе поріддя, і моє лезо чекає на них. Я благав їх підійти, але, бачачи вже шість трупів біля тіла коня, решта дещо розгубили мужність.

Я став на тушу, розставивши руки. Лівою тримав щит, правою — меч. Моя кольчуга була заляпана кров’ю, на увінчаний вовчою головою шолом сипав сніг, і все, що я відчував у ту мить, — це бойову радість молодого воїна.

— Я вбив Уббу Лотброксона! — проревів я їм. — Це був я! Тож підходьте, щоб приєднатись до нього! Відчуйте смерть на смак! Мій меч іще не наситився кров’ю!

— Човни, — раптом озвався Леофрік.

Я його не почув. Чоловік, якого я думав, що втопив, не потонув і зненацька встав, надсадно дихаючи й вибльовуючи воду. Я зіскочив з коня і знову поставив ногу йому на голову.

— Не вбивай його! — погукав голос у мене з-за спини. — Мені потрібен полонений!

Дан спробував скинути з себе мою ногу, але я вдарив Подихом Змія і звалив його. Він заборсався, та наступним ударом меча я перебив йому хребет, і він застиг.

— Я сказав, мені потрібен полонений, — повторив голос позаду.

— Підійдіть ближче і здохніть! — закричав я до данів, не слухаючи його.

— Човни, — ще раз сказав Леофрік.

Я озирнувся і побачив, що через болото до нас наближалося три човни. Це довгі шлюпки, правили якими чоловіки з жердинами в руках. Вони пристали з другого боку острівця, і втікачі кинулись до них. Знаючи, що, якщо ми хочемо в безпеку, нам з Леофріком доведеться відступити, дани приготувались до наступу. Я зареготався і ще раз погукав їх до себе.

— Лишився один човен, — гукнув Леофрік. — У ньому ще є місце для нас. Але бігти треба швидко.

— Я лишаюсь тут, — відповів я данською. — Мені тут гарно.

На стежині почалося пожвавлення. Дани розступились, і в передній ряд вийшов чоловік у кольчузі й сріблястому шоломі, увінчаному вороновим крилом. Ступивши наперед, він зняв шолом, і я побачив у його волоссі золочену кістку. Переді мною стояв сам Ґутрум. Кістка та була ребром його матері, яке він носив у волоссі на знак любові до покійниці. Він подивився на мене з понурим виразом на худорлявому обличчі, тоді перевів погляд на чоловіків, яких ми вбили.

— Я не дам тобі спокою, Утреде Раґнарсон, а коли зловлю — вб’ю як собаку! — прокричав він.

— Мене звуть Утред Утредсон.

— Треба бігти, — прошипів Леофрік.

Снігопад посилився настільки, що вже заледве було видно кряж, над яким ми побачили голубів.

— Тобі кінець, Утреде, — промовив Ґутрум.

— Хоч твоєї матері я не знав, але хотів би познайомитися з нею, — відповів я.

На його лиці заграв святобливий вираз, як при кожній згадці про його покійну матір. Немов пошкодувавши за свої різкі слова, він зробив примирливий жест.

— Це була видатна, жінка, — сказав він.

Я усміхнувся до нього. Озираючись сьогодні на той день, я розумію, що в ту мить міг запросто переметнутися на їхній бік і Ґутрум радо прийняв би мене, якби я виявив пошану до його матері. Та я був войовничим молодиком, на якого зійшла радість бою.

— Я хотів би познайомитися з нею, щоб харкнути в її бридке рило, — гукнув я йому. — А зараз я сцю на її душу і запевняю, що ніфльгеймські тварюки охоче товчуть її гнилий кістяк.

Він закричав з люті, й дани кинулися на нас крізь калюжі, жадаючи спіймати й помститися за страшну образу, та ми з Леофріком дременули від них, як вепри від собак. Прорвавшись крізь комиші, шубовснули в заплаву, а звідти заскочили в останній човен. Двох інших уже не було, але третій дочекався нас, і щойно ми застрибнули, весляр відштовхнувся від берега, і човник поплив по чорній воді. Дани продовжували гнати за нами, але ми рухалися напрочуд швидко, прорізаючи носом стіну снігу. Ґутрум щось прокричав мені навздогін, котрийсь його вояк метнув списа, але наш перевізник наліг на жердину, і спис плюхнувся у воду, не завдавши нам жодної шкоди.

— Я знайду тебе! — прокричав Ґутрум.

— І чого мені боятися? — гукнув я у відповідь. — Однаково все, на що здатні твої вояки, — це мерти як мухи! — Я підняв Подих Змія і поцілував його скривавлене лезо. — А твоя мати була гномською шльондрою!

— Слід було залишити того чоловіка в живих, — знову озвався голос у мене за спиною. — Я хотів допитати його.

Крім нас із Леофріком, у човні був тільки один пасажир: священник з мечем. Він сидів на носі човна, насуплено дивлячись на мене.

— Вбивати його не було потреби, — суворо додав він.

Я зиркнув на нього з такою люттю, аж він знітився. «Чортові попи,— подумав я.— Я врятував цьому негідникові життя, а він ще сміє дорікати мені».

Однак наступної миті я побачив, що то ніякий не піп. То був Альфред.

Човник курсував через болото, часом пропливаючи по чорній воді, часом прориваючись крізь очерет. Чоловік, який стернував ним, був горбатим смаглявим бороданем у шубі з видри і з повністю беззубим ротом. Ґутрумові дани залишились далеко позаду і тепер зносили своїх убитих на тверду землю.

— Мені треба знати, що вони планують далі. Це міг би розповісти нам полонений, — дорікнув мені Альфред.

Говорив він уже поважніше. Оглянувши себе, я збагнув, що налякав його, адже вся моя кольчуга була заляпана кров’ю. Ще більше було в мене на обличчі й шоломі.

— Вони планують покласти край Вессексу, — відрубав я. — Щоб зрозуміти це, ніяких полонених не треба.

— Мілорде, — докинув він.

Я вирячився на нього.

— Я король! До короля слід звертатися з повагою.

— Король чого? — спитав я.

— Мілорде, ви не поранені? — спитав в Альфреда Леофрік.

— Хвала Богу, ні. — Він подивився на меч у себе в руках. — Хвала Господу. — При ближчому огляді я зрозумів, що то на ньому не священницька ряса, а чорний плащ. Його довгасте обличчя було бліде-блідісіньке. — Дякую тобі, Леофріку.

Подивившись на мене, король здригнувся. Ми наздоганяли два інші човни, в одному з яких сиділа вагітна Ельсвіта, загорнута в сріблясту хутряну шубу. На борту з нею були Ізольда й Енфледа. В іншому човнику сиділа група священників, серед яких я упізнав єпископа екзанчестерського Алевольда.

— Що трапилось, мілорде? — запитав Леофрік.

Альфред зітхнув. Ним колотило, але він повідав нам свою історію. Разом з родиною, вартою та кількома десятками церковників він виїхав із Сіппангама супроводити ченця Ассера в першій частині його подорожі.

— Ми провели подячний молебень у церкві в Соппанбюрґу. Це новий чудовий храм, — сказав він. — Ми співали там псалми, читали молитви, і брат Ассер продовжив свій шлях у радості. — Альфред перехрестився. — Я молюсь за його безпеку.

— Сподіваюся, той лайдак брехливий здох, — буркнув я. Альфред не звернув уваги на моє зауваження.

Після служби всі гуртом вони рушили до найближчого монастиря на трапезу, де їх і застали дани. Монастир спалили, але король з почтом врятувалися в лісі неподалік. Після того спробували їхати на схід, у серце Вессексу, але, як і ми, були змушені постійно втікати від данських патрулів. Одної ночі на фермі їх зненацька застав данський загін, котрий убив частину Альфредових вартових і забрав усіх коней. Відтоді вони так само блукали пішки, доки не добулись до болота.

— Що буде далі — відомо тільки Господу, — підсумував король.

— Ми битимемось, — сказав я.

Він мовчки глипнув на мене. Знизавши плечима, я повторив:

— Ми битимемось.

Альфред кинув погляд за болото.

— Треба знайти корабель, — сказав він, але так тихо, що я ледь розібрав. — Знайти корабель і рушити у Франкію.

Він глибше закутався в мантію. Розтаючи на темній воді, густо сипав сніг, за стіною якого губилися дани та березі.

— То був Ґутрум? — спитав Альфред.

— То був Ґутрум, — підтвердив я. — Він знає, кого переслідував?

— Напевне.

— Інакше чого б то ще він був тут? Він хоче вас убити. Aбo взяти в полон.

Втім, на ту мить нам ніщо не загрожувало. Сільце на острові складалося з двох десятків сирих халуп, критих очеретом, і кількох комор на палях. Усі будівлі там були болотного кольору, вулиця була болотяна, навіть кози й люди ходили в болоті. Та попри вбогість тамтешні мешканці могли дати нам трохи їжі й тепла. Забачивши біженців, після короткої наради чоловіки з села вирішили допомогти, хоча мені здається, вони хотіли не так порятувати наші душі, як пограбувати нас, але ми з Леофріком виглядали надто загрозливо, а щойно дізнавшись, що в гостях у них їхній король, селяни кинулися догоджати йому і його родині. Говіркою, яку я заледве розібрав, один з них спитав, як звуть короля, бо про Альфреда ніколи не чув. Про данів знав, але сказав, що їхні кораблі ніколи не бували в їхньому селищі чи будь-якому іншому на болоті. Розповів, що живуть тут з полювання на оленів, розведення кіз, ловлі риби, дичини і що їжі в них удосталь, а от із паливом — скрута.

Ельсвіта була вагітна вже третьою дитиною, решта двоє перебували під наглядом няньок. Молодшим був трирічний спадкоємець Альфреда Едвард. Малюк нездужав і постійно кашляв. Ельсвіта страшенно непокоїлася за нього, проте єпископ Алевольд заспокоював її, що це звичайна зимова застуда. Другою була Едвардова старша сестра Етельфледа — шестирічна дівчинка з буйними золотими кучериками і розумними оченятами. Альфред обожнював малу, і в перші дні на болоті вона була для нього єдиним промінцем світла й надії. Одного вечора біля вогнища, коли Етельфледа заснула, поклавши золоту голівку батькові на коліна, Альфред спитав про мого сина.

— Я не знаю, де він, — відповів я.

Біля багаття залишились тільки ми, всі решта спали. Я сидів біля дверей хатини, виглядаючи на замерзле чорне болото, що мерехтіло сріблястим блиском під серпиком місяця.

— Ти рушиш на його пошуки? — щиро спитав він.

— Ви справді хочете, щоб я пішов? — перепитав я, неабияк спантеличивши його. — Хоч селяни і дають вам прихисток, вони ладні перерізати вам усім горлянки, але не наважаться на це, поки я тут, — пояснив я.

Король хотів був заперечити, але збагнув, що я кажу правду. Погладив малу по голові. В хатині у матері закашляв Едвард. Останніми днями напади посилились, і всі ми запідозрили, що це смертельний для дітей кашлюк. Від того звуку Альфред пересмикнувся.

— Ти бився зі Стеапою?

— Поєдинок устиг початися, — сердито кинув я, — але прийшли дани і не дали нам закінчити. Я його поранив, а він мене — ні.

— Ти його поранив?

— Спитайте у Леофріка, він там був.

Після довгої мовчанки Альфред врешті проказав тихо: — Я досі король.

«Король болота», — подумав я, хоч і не сказав уголос. — А короля прийнято називати мілордом, — додав він. Я мовчки подивився йому в бліде лице, на якому грав відблиск згасаючого вогню. Він виглядав велично, але водночас і перелякано, неначе на превелику силу утримував залишки своєї гідності. Мужності Альфреду не бракувало ніколи, але він не воїн і не любить товариства військових. У його очах я був невігласом, небезпечним і нецікавим, але, несподівано для нього самого, від мене тепер залежало його життя. Тому, знаючи, що я нізащо не назву його мілордом, він не став наполягати.

— Що ти помітив у цьому селищі? — голосно спитав він у мене.

— Тут вогко.

— Що ще?

Я замислився, шукаючи підступ у питанні, але не знайшов.

— Сюди можна добутися тільки човном, — відповів я. — У данів їх нема, та коли з’являться, нас із Леофріком не вистачить для оборони від них.

— Тут немає церкви, — мовив Альфред.

— А я оце думаю, чого мені тут так подобається? — пожартував я.

Він пропустив цю шпильку повз вуха.

— Як мало ми знаємо власне королівство, — проказав зачудовано. — Я ж думав, церкви є скрізь. — Він заплющив очі на мить, тоді печально глипнув на мене. — Що мені тепер робити?

Я вже казав йому: битися. Проте в той момент побачив, що в ньому не залишилось і сліду боротьби і його охопив розпач.

— Можете піти на південь, — відповів я, думаючи, що цієї відповіді він і чекав. — Ідіть на південь, за море.

— Щоб стати ще одним саксонським королем-утікачем? — гірко спитав він.

— Пересидимо тут, а коли будемо впевнені, що дани не стежать, подамося на південне узбережжя і знайдемо корабель.

— Як ми пересидимо, коли дани знають, що ми тут, і стоять по обидва боки болота?

Селянин розповів нам, що данський флот причалив до Кінвіта і стоїть біля західного краю болота. Я припустив, що його привів Свейн, котрий, безсумнівно, розшукує Альфреда, тому король і його родина приречені. Якщо Етельфледі пощастить, її, як колись мене, забере собі данська родина, проте найвірогідніше їх усіх переріжуть і на вессекський престол більше не залишиться претендентів-саксів.

— Дани наглядатимуть за південним узбережжям, — продовжив він.

— Наглядатимуть, — погодився я.

Він подивився на обшир болота, на якому, струшуючи видовжене відображення зимового місяця, брижив воду вітерець.

— Вони не могли завоювати весь Вессекс, — промовив він, знову здригнувшись від натужного кашлю Едварда.

— Імовірно, що ні, — погодився я.

— Якщо нам вдасться знайти людей... — мовив він, але не докінчив.

— Що ми тоді зробимо?

— Нападемо на флот, — сказав він і махнув на захід. — Виб’ємо Свейна, якщо то він став у Кінвіті, й закріпимось на пагорбах Дефнаширу. Після бодай одної перемоги до нас приєднається більше народу. Так ми нарощуватимемо сили, доки одного дня не будемо готові кинути виклик Ґутруму.

Я обдумав такий план. Говорив він це відсторонено, немовби сам не вірив у власні слова, але мені здалося, що вони не позбавлені сенсу. У Вессексі залишились люди, котрі втратили ватажків і шукали нових, бо хотіли битися з загарбниками. Можливо, нам вдасться закріпитись на болоті, здолати Свейна, захопити Дефнашир і так по шматочках повернути собі цілий Вессекс. Проте ретельніше обмисливши все, я зрозумів, що це все ж тільки мрія. Дани перемогли, і ми змушені рятуватися втечею.

Альфред гладив золоте волосся доньки.

— Дани шукатимуть нас тут.

— Так.

— Ти здатен боронити нас?

— Тільки я з Леофріком?

— Але ж ти воїн. Мені розповідали, що насправді Уббу здолав ти.

— Ви знали, що то я вбив Уббу? — перепитав я.

— Ти здатен нас боронити?

Але мене так просто з пантелику не зіб’єш.

— Ви знали, що це я здобув нам перемогу при Кінвіті? — перепитав я з натиском.

— Так, — кинув король.

— І в нагороду за це я отримав приниження і був змушений плазувати до вашого вівтаря?

Від злості я зірвався на крик. Етельфледа прокинулась і глянула на мене.

— Я помилився, — відповів Альфред. — Коли все скінчиться і Господь поверне Вессекс вессексцям, я зроблю те саме: вдягну покаяльну рясу і схилюся перед Богом.

Від тих слів я був ладен прибити набожного мерзотника, але Етельфледа не зводила з мене великих очей. Лежала вона непорушно, і, на відміну від мене, Альфред не знав, що вона прокинулась, тому замість того, щоб спустити свій гнів з поводів, я його загнуздав.

— Ви побачите, що покаяння допомагає, — тільки й сказав я.

Він пожвавився:

— Тобі допомогло?

— Додало мені люті й навчило ненависті, — відповів я. — Злість — добре, ненависть — також.

— Ти це кажеш несерйозно.

Я наполовину витяг з піхов Подих Змія, й Етельфледині оченята розширились.

— Ця річ здатна вбивати, — сказав я і відпустив меч назад, — але сил на вбивство надають лють і ненависть. Вийди на битву без них — і тобі кінець. Як хочеш жити, тобі потрібні зброя, лють і ненависть.

— Але чи здатен ти на це? — перепитав він. — Ти спроможний боронити нас тут від данів, доки ми не вирішимо, що робити далі?

— Так, — відказав я, хоч і не знав, наскільки це правда.

У дійсності я сумнівався у своїй спроможності, однак честь воїна, що клекотіла в мені, змусила відповісти як належить воїну.

Етельфледа не зводила з мене очей. Їй було лише шість, але, присягаюся, вона розуміла все, про що ми говоримо.

— Отже, доручаю це завдання тобі, — промовив Альфред. — Тут і зараз я призначаю тебе оборонцем моєї родини. Ти приймаєш цю відповідальність?

Я був неотесаним невігласом і лишаюся ним досі. Звичайно, так він мене дражнив і, на відміну від мене, знав, що робить.

— Авжеж, приймаю, — відповів я. — Так.

— Так — що? — перепитав він.

Я завагався, та він зачепив мене, ввіривши відповідальність бути воїном, і я дав те, чого він хотів і чого я не збирався йому давати.

— Так, мілорде, — буркнув я.

— Присягнись, — продовжив він, піднявши розп’яття, що висіло в нього на шиї.

— Присягаюся служити вам, — проказав я, зазираючи в його бліді очі, — допоки ваша родина не буде в безпеці.

Тепер уже завагався він. Хоч я й склав йому присягу, та вже порушував її, давши зрозуміти, що не збираюся служити вічно. Та попри те, мої умови він прийняв. Далі за обрядом він мав би розцілувати мене в обидві щоки, але це розбудило б Етельфледу, тому замість того він узяв і поцілував мою правицю, а я — його розп’яття.

— Дякую, — промовив він.

Я був переконаний, що Альфреду кінець, але через упертість і зазнайство дурної юності присвятив йому свою відданість, пообіцявши битися за нього.

Думаю, я зробив це передусім через шестирічну дівчинку, що не зводила з мене погляду. Вона мала золоте волосся.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

На той час усе королівство Вессекс уміщалося на болоті й перші кілька днів складалося з короля, єпископа, чотирьох священників, двох вояків, вагітної жінки короля, двох няньок, шльондри, двох дітей, з яких одне було смертельно хворе, та Ізольди.

Першими болото покинуло троє з чотирьох священників. Альфред мучився гарячкою та болями в животі, які завдавали йому таких страждань, що він не міг прийняти рішень самотужки, тому я зібрав трьох наймолодших попів, сказав, що вони — зайві голодні роти, яких ми не в силах прогодувати, і наказав іти розвідати, що діється на суходолі.

— Відшукайте вояків і перекажіть, що король потребує їх тут, — наказав я їм.

Двоє попросили звільнити їх від місії, посилаючись на те, що вони люди вчені, не вміють виживати взимку, воювати з данами, обходитися без зручностей і взагалі виконувати справжню роботу. За них заступився Алевольд, єпископ екзанчестерський, заявивши, що для здоров’я та безпеки короля необхідна їхня спільна молитва, тож я вирішив нагадати йому, що з нами є Енфледа.

— Енфледа? — закліпав він, мовби зроду не чув цього імені.

— Сіппангамська хвойда, — сказав я, а коли він продовжив удавати нерозуміння, додав: — Ви з нею добряче попустували в таверні «Деркач», і вона каже...

— Святі отці підуть, — поспіхом перебив мене він.

— Авжеж, підуть, — мовив я, — та перед цим залишать нам усе своє срібло.

— Срібло?

Священники несли Алевольдів скарб, у якому була й срібна дароносиця, яку я віддав йому, щоб погасити борг Мілдріт. Цей скарб став моєю новою зброєю. Я взяв його і показав селянам, сказавши, що вони отримуватимуть срібло за їжу, якою ділитимуться з нами, паливо, яке при-носитимуть нам, човни, які виділятимуть нам, і новини про данів на дальньому краю болота, які повідомлятимуть нам. Я хотів мати місцевих на своєму боці, а срібло спонукало їх допомагати. Однак єпископ Алевольд тут же побіг до Альфреда скаржитися, що я краду в церкви. Король почувався занадто зле, і йому було байдуже, але на захист єпископа стала Ельсвіта. Вона була мерсійкою, з якою Альфред одружився для закріплення дружби між Вессексом і Мерсією. От тільки це не допомогло, бо Мерсію загарбали дани, і хоч чимало мерсійців були ладні воювати за вессекську корону, вони не бажали ризикувати життям заради короля, володіння якого скоротилися до прибережного болота.

— Поверни дароносицю! — наказала мені Ельсвіта. Вигляд вона мала обдертий: жирне скуйовджене волосся, роздута пузяка і брудний одяг. — Поверни негайно!

Я подивився на Ізольду:

— Повертати?

— Ні, — відповіла моя супутниця.

— Вона не має права голосу! — заверещала Ельсвіта. — Вона королева, на відміну від вас.

Це була одна з причин, чому Ельсвіта так бісилася. Дружина короля західних саксів не називалась королевою, а вона прагнула бути королевою Ельсвітою, але мусила вдовольнитись малим. Спробувала висмикнути дароносицю в мене з рук, але я кинув таріль на землю, а коли Ельсвіта нахилилась за нею — рубонув Леофріковим мечем. Лезо врізалось у велику тарілку, розрубавши срібне розп’яття. Ельсвіта верескнула, відступила, і я вдарив знову. Знадобилося кілька ударів, щоб розрубати тарілку на дрібні шматки, які я поскидав до грошей, відібраних у священників.

— За допомогу будете отримувати срібло, — сказав селянам.

Плюнувши на мене, Ельсвіта повернулась до хворого сина. Едварду було три роки, і він явно вмирав. Хоч Алевольд твердив, буцімто це звичайна зимова застуда, це було щось гірше, набагато гірше.

Ми не могли заснути, слухаючи деркучий кашель, незвично сильний для настільки малої дитини, остерігаючись наступного приступу і аж здригаючись від сухого, порожнистого звуку.

Коли ж малий угамовувався — боялися, що він більше не озветься. Кожне затишшя сприймалось як прихід смерті, однак хлоп’я жило, чіпляючись за життя серед холодного, вогкого болота. Єпископ Алевольд та жінки перепробували все, що знали: клали малому на груди молитовник, а єпископ молився; мастили груди сумішшю трав, курячого посліду й попелу, а єпископ молився. Альфред нікуди не їздив без своїх дорогоцінних реліквій, тому по грудях малому водили кільцем Марії Магдалини, єпископ молився, але Едвард тільки все більше худнув і слабшав. Одна з селянок, за якою водилася слава цілительки, спробувала вигнати хворобу з потом, а коли це не подіяло — виморозити її. Коли не спрацював і холод, вона прив’язала малому до грудей живу рибину і наказала кашлю перейти на неї. Ясна річ, рибина здохла, а малий не припинив кашляти.

Єпископ продовжував молитись, а Альфред, худий і кволий, як його син, впав у відчай. Він знав, що дани розшукують його, але поки нездужав Едвард, не міг нікуди йти й тим більше планувати тривалий похід до південного узбережжя, де знайшовся б корабель, який відвіз би його з родиною в безпеку.

Він змирився з долею. Якщо раніше ще сподівався повернути собі королівство, холодна реальність виявилася переконливішою: Вессекс перебував у руках данів, Альфред не правив нічим, а його син помирав.

— Це мені покарання, — сказав він увечері дня, коли я відправив трьох ченців у розвідку й король зважився вилити душу мені та єпископу.

Ми сиділи надворі, дивлячись як місяць сріблить туман над болотом. На Альфредрвому обличчі були сльози, а розмовляв він не стільки з нами, скільки з собою.

— Господь не забирає сина, щоб покарати батька, — промовив Алевольд.

— Господь пожертвував власним сином і наказав Аврааму вбити Ісаака, — стиха заперечив Альфред.

— Але він помилував хлопчика.

— Тільки Едварда не милує, — заперечив Альфред.

Здригнувшись від страшного кашлю з хатини, він закрив обличчя руками.

— Покарання за що? — спитав я, і єпископ тут же шикнув на мене за таке неґречне питання.

— За Етельвольда, — відповів Альфред.

Етельвольдом звали його небожа — сина попереднього короля і спраглого до помсти гульвіси.

— Етельвольд нізащо б не став королем, — заперечив Алевольд. — Він дурень!

— Чи пощадить Господь Едварда, якщо я призначу королем Етельвольда? — спитав король, не слухаючи його зауваження.

Кашель угамувався. Хлопчик жалібно заплакав, захлинаючись, і Альфред затулив вуха.

— Дайте його Ізольді, — запропонував я.

— Язичниці й перелюбниці? — спитався єпископ.

Я помітив, що пропозиція зацікавила Альфреда, але Алевольд знайшов ще один аргумент:

— Коли Едварда не може врятувати Господь, невже він дозволить зробити це відьмі?

— Вона не відьма, — заперечив я.

— Завтра вечір святої Аґнеси, — провадив Алевольд, не слухаючи мене. — Це велике свято, мілорде, у цей день стаються дива! Ми помолимося святій Аґнесі, й вона спрямує силу Господню на допомогу вашому синові. — Він підняв руки до темного неба. — Завтра, мілорде, ми прикличемо янгольські сили, помолимо небеса про допомогу, і свята Аґнеса прожене недугу з Едвардового тіла.

Не відповівши, Альфред подивився на вкриті тонкою кригою калюжки, що тьмяно світились під місяцем.

— Я знаю, на які дива здатна свята Аґнеса! — не вгавав єпископ. — В Екзанчестері є хлопчик, який не міг ходити, але свята дарувала йому силу, і тепер він бігає!

— Це правда? — спитався Альфред.

— Я бачив те диво на власні очі.

Це переконало Альфреда.

— Отже, завтра.

Я не залишився в селі подивитися на сходження сили Господньої, а взяв човен і подався на південь, у поселення під назвою Етелінґеґ, що лежало на південному краю болота і було найбільшим з тамтешніх селищ. Потроху я вивчав болото. Леофрік лишався з Альфредом, захищати його з родиною, а я досліджував нові краї. Відкрив купу стежок, що пролягали крізь вогку пустку. Це були звичайні гатки, що складалися з колод, які хоч і скрипіли під ногами, та були достатньо надійні, аби ними можна було йти кілька миль. Також рівниною протікало кілька річок, найбільша з яких, Педредан, проходила біля самого Етелінґеґа — острова, порослого вільхами, серед яких жили олені й дикі кози. На його узвишші стояло чимале селище, староста якого навіть збудував собі палац. Звісно, він був не такий великий, як королівський чи бодай мій в Окстоні, проте в ньому можна було стояти на повний зріст, а розміри острова дозволяли утримувати на ньому невелику армію.

З Етелінґеґа вело з десяток гаток, проте жодна не на материк. Ґутруму навряд чи вдасться взяти поселення, бо для цього доведеться пройти болото, однак Свейн, котрий, як нам стало відомо, командував данським військом у Кінвіті, що в гирлі Педредану, з легкістю зайде сюди, адже річкою зможе завести свої кораблі, а на півдні звернути в Тон, що протікає попри острів. Вийшовши човном на середину Тону, я побачив, що мої побоювання не марні й глибини там більш ніж удосталь, щоб нею пройшов цілий флот данських дракарів.

Відтак пішки я повернувся до місця, де Тон впадає в Педредан, за широким плесом якого здіймався крутий високий пагорб, що величезним курганом бовванів над довколишньою рівниною. Це було бездоганне місце для форту, а коли ще й перекинути міст через Педредан, його не перетне жоден данський корабель.

У селі я зустрівся з тамтешнім старостою — сивим упертим стариганем на ім’я Газвольд, котрий не мав ані найменшого наміру допомагати нам, У відповідь на обіцянку доброї платні сріблом за зведення мосту через Педредан він заявив, що війна між Вессексом і данами його зовсім не обходить.

— Там творяться безумства, — мовив він, киваючи на східні пагорби. — Завжди там так. А тут, на болоті, ми живемо своїм життям. Їм байдуже до нас, а нам — до них.

Від нього тхнуло рибою і димом. Старий був одягнутий у видрове хутро, заляпане риб’ячим жиром, а в сірій бороді виблискувала луска. Мав крихітні хитрі очиці на лукавому обличчі й шістьох дружин, наймолодша з яких була ще зовсім дитиною й годилася йому в онуки. Він пестив її просто переді мною, начебто вже саме її існування слугувало підтвердженням його чоловічої сили.

— Я щасливий, — провадив староста, дивлячись на мене скоса. — Чого б то мені перейматися вашим щастям?

— Бо дани можуть покласти край твоєму щастю.

— Дани? — засміявся дідуган, потім закашлявся і сплюнув. — Якщо вони прийдуть, ми відійдемо вглиб болота, і вони заберуться геть.

Він залибився, і мені захотілося вбити його. Втім, ні до чого доброго це б не довело.

У селі налічувалось більше п’яти десятків чоловіків, і з ними я б розправився не змигнувши оком, проте один з них — високий, плечистий, сутулий, з придуркуватим обличчям — наганяв на мене справжній страх. Найбільше лякав його лук — не з тих коротеньких, для птиці, які є в більшості болотного люду, а призначений для полювання на оленів. Лук був величезний, як його власник, і запросто міг би пробити кольчугу. Відчувши мій острах, Газвольд підкликав чолов’ягу до себе. Той, хоч і спантеличився, послухався. Староста запхав вузлувату руку під одяг дівчинці, подивився на мене й зареготав з моєї нібито неспроможності. Відтак повторив:

— Якщо дани прийдуть, ми відійдемо вглиб болота, і вони заберуться геть. — Запхавши руку глибше під сукню з козячої шкіри, він перейшов на груди малої. — Углиб болота дани за нами не підуть, а коли й підуть, їх повбиває Еофер.

Еофером звали лучника. Зачувши своє ім’я, той стрепенувся, насторожився.

— Еофер — мій вірний слуга, котрий стріляє туди, куди я накажу, — продовжив Газвольд.

Лучник кивнув.

— Твій король хоче, щоб тут збудували міст, — сказав я. — Міст і форт.

— Король? — Газвольд кинув погляд по селу. — Не знаю я ніякого короля. Коли тут і є якийсь король, то це я.

Він зайшовся скрипучим сміхом, а я подивився на селян і не побачив жодного радісного обличчя. Видно, ніхто з них не поділяв Газвольдового веселого настрою, тож я подумав, що під його правлінням вони нещасні. Либонь вгадавши мої думки, староста зненацька розлютився і скинув з колін свою маленьку дружину.

— Залиш нас! — крикнув мені. — Іди геть!

І я пішов.

Повернувся на острівець, де переховувався Альфред і помирав Едвард. Було вже поночі, єпископові молитви до святої Аґнеси не подіяли. Енфледа розповіла мені, що Алевольд переконав Альфреда пожертвувати одну з найцінніших своїх реліквій — пір’їну голуба, якого Ной випустив з ковчега. Єпископ розрізав її на дві половини, одну віддав Альфреду, а іншу спалив дотла на сковороді й розвів попіл зі святою водою, яку Ельсвіта змусила сина випити. Потому малюка загорнули в овчину, оскільки ягня є символом святої Аґнеси — римської мучениці, котра загинула ще в дитинстві.

Та не подіяли ні пір’їна, ні овчина, і, за словами Енфледи, хлопчику тільки погіршало. Тепер над ним молиться Алевольд.

— Він провів йому соборування, — сказала Енфледа зі сльозами на очах. — Ізольда може йому допомогти?

— Єпископ не дозволить.

— Як це не дозволить? — пхикнула вона. — Це ж не він тут помирає!

Викликали Ізольду. З хатини вийшов Альфред, за ним, відчувши єресь, — Алевольд. Едвард знову кашляв. Цей моторошний звук порушував нічну тишу. Пересмикнувшись, Альфред спитав, чи здатна Ізольда вилікувати його сина.

Вона відповіла не одразу. Вона розверйулась і кинула погляд понад болотом туди, де над туманами сходив місяць.

— Місяць росте, — промовила вона.

— Ти знаєш, як його зцілити? — перепитав Альфред.

— Молодий місяць — це добре, — пробурмотіла Ізольда. затим повернулась до нього: — Але за це доведеться сплатити ціну.

— Що завгодно!

— Не мені, — відрубала вона, дратуючись, що він не розуміє. — За все є своя ціна. Щоб жив один, треба, щоби помер інший.

— Єресь! — не стримався Алевольд.

Альфред або не зрозумів, про що вона, або ж йому було байдуже; адже він відчайдушно чіплявся за останню надію на допомогу.

— Ти здатна зцілити мого сина? — знову перепитав він.

Помовчавши, вона кивнула:

— Є один спосіб.

— Який?

— Мій власний.

— Єресь! — знову гаркнув Алевольд.

— Єпископе! — прицитькнула його Енфледа, і присоромлений єпископ замовк.

— Зараз? — не відступався від Ізольди Альфред.

— Завтра ввечері, — відповіла вона. — Для цього треба час. Спершу слід зробити дещр. Якщо він доживе до заходу сонця, я зможу йому допомогти. Принесіть його мені на сході місяця.

— То це буде не сьогодні? — простогнав Альфред.

— Завтра, — твердо промовила Ізольда.

— Завтра день святого Вінсента, — відповів Альфред, наче це мало якесь значення.

Якимсь чином малюк вижив, і на наступний день, на празник святого Вінсента, Ізольда повела мене на східний берег, де ми назбирали лишайників, лопухів, чистотілу й омели. Вона заборонила мені торкатись лишайників і трав металом, а перед збором наказала тричі обійти навколо рослин, котрі, оскільки стояла зима, були нечисленні й дуже кволі. Також вона доручила мені нарізати колючок, дозволивши зробити це ножем, бо вони були не настільки важливі, як лишайник і трави. Працюючи, я постійно позирав на небокрай, виглядаючи данів, але якщо вони й патрулювали край болота, того дня я їх не помітив. Було холодно, наш одяг шарпав поривчатий вітер. На пошуки всіх необхідних рослин пішло немало часу, але коли Ізольдина торбина нарешті наповнилась, я потягнув викопані кущі на острів, де вона наказала занести їх у хату й зробити у долівці дві ямки:

— Углиб вони мусять бути у зріст дитини, а відстань між ними має складати один лікоть.

Для чого ті ямки — не пояснила. Була пригнічена, мало не плакала. Повісивши чистотіл і лопухи на крокву, перетерла лишай і омелу, перемішавши їх зі слиною й сечею, і заходилася читати над мискою заклинання своєю мовою. Так тривало довго, і подекуди вона сиділа виснажена біля вогню, похитуючись туди-сюди.

— Не знаю, чи вийде в мене, — озвалась вона.

— Але спробувати треба, — безпорадно мовив я.

— Якщо не вийде, мене зненавидять іще більше, ніж досі.

— Вони не ненавидять тебе.

— Вони ненавидять мене і вважають язичницею та грішницею, — заперечила Ізольда.

— Значить, зціли малого, і тебе полюблять.

Викопати ямки достатньої глибини не вдалося: ґрунт дуже розмок, і вже після футу-двох їх заповнювала чорна вода.

— Розшир їх, щоб малюк міг присісти, — наказала Ізольда.

Я зробив як вона сказала, після чого отримав наказ з’єднати ямки, пробивши дірку в земляному насипі, що їх розділяв. Це слід було робити обережно, щоб між ямками збереглася арка.

— Так неправильно, Утреде, — озвалась вона, говорячи не про мою роботу, а про заклинання, яке готувала. — Хтось мусить померти. Щоб вижила ця дитина, десь у світі помре інша.

— Звідки ти знаєш?

— Бо мій близнюк помер, коли народилася я, — відказала Ізольда. — Я забрала його силу, але якщо скористаюся нею, він вийде з темряви і поверне її собі.

Стемніло. Хлопчик не переставав кашляти, тільки мені здалося, він робив це вже слабше, немов у його крихітному тільці майже не залишилося життєвих сил. Алевольд мовчки молився. Ізольда сиділа навпочіпки біля дверей хатини, виглядаючи на дощ надворі. Коли до неї підійшов Альфред, вона його прогнала.

— Він помирає, — безпорадно простогнав король.

— Не зараз, — відповіла Ізольда, — не зараз.

Едвард почав хрипіти. Усі ми це чули і розуміли, що кожен хрип може стати останнім, та Ізольда не зрушала з місця. Коли між дощових хмар нарешті виник просвіт і поверхні болота торкнулося місячне сяйво, вона наказала мені принести хлопчика.

Хоч і прагнула його зцілення, Ельсвіта не хотіла відпускати Едварда самого. Коли ж я переказав їй, що Ізольда наполягає на проведенні ритуалу наодинці, вона завила, що не хоче, аби її син помер окремо від матері. Її стогін стривожив Едварда, і він знову заплакав. Енфледа погладила його по лобі.

— Вона зможе зробити це? — спитала в мене.

— Так, — відповів я, хоч і сам не був до кінця певен.

Енфледа взяла Ельсвіту за плечі:

— Відпустіть його, міледі, відпустіть.

— Він помре!

— Відпустіть, — наполягла Енфледа, і Ельсвіта впала в обійми шльондрі, а я підняв Альфредового сина, легкого, як пір’їнка, що не змогла зцілити його.

Він весь палав, трусився. Я загорнув його в овчину й поніс до Ізольди.

— Тобі не можна зоставатися, — сказала вона мені. — Залиш його зі мною.

Ми з Леофріком чекали в темряві. Ізольда казала, нам не можна заглядати до хати, та я поклав біля дверей свій шолом і з-під верб бачив у його відображенні те, що діялося всередині. Дощ ущух, місяць засвітив яскравіше.

Малий кашляв. Ізольда роздягнула його догола, намастила груди припаркою з трав, а тоді стала читати заклинання своєю мовою. Воно було нескінченне — ритмічне, сумне і таке монотонне, що я ледь не заснув. Едвард заплакав, тоді закашлявся.

Зі своєї хатини його мати закричала, що хоче забрати синочка, але Альфред погамував її й прийшов до нас. Я махнув йому присісти, щоб він не затуляв світло місяця, яке лилося в двері до Ізольди.

Подивившись у відображення в шоломі, я побачив, що при бляклому світлі каганця Ізольда роздяглася сама і садовить Едварда в одну з ямок. Відтак, наспівуючи, вона протягла його під земляною аркою. Припинила наспівувати і почала стогнати, кричати і знову стогнати. Стогін посилився, й Альфред перехрестився. Нарешті запала тиша.

Я майже нічого не бачив, але зненацька Ізольда. голосно закричала. Це був крик полегшення, ніби відступив нестерпний біль, і я побачив, що вона дістала малого з другої ямки і поклала на своє ліжко. Він мовчав. Заткавши ґрунтовий тунель колючими кущами, вона лягла, біля хлопчика і накрилася з головою.

Усе стихло. Я продовжував чекати, але тишу ніщо не порушувало. Так тривало, доки я не збагнув, що Ізольда заснула. Едвард також спав — або помер. Забравши шолом, я попрямував до Леофрікової хати.

— Забрати його?.— спитав у мене Альфред.

— Ні.

— Його мати... — почав був він.

— Мусить дочекатись ранку, мілорде.

— Що їй переказати?

— Що її син перестав кашляти, мілорде.

Ельсвіта заверещала, що Едвард помер, але Енфледа з Альфредом заспокоїли її. Усі ми напружено чекали, однак тиша стояла цілковита. Врешті я заснув.

Прокинувся на світанку. Дощ періщив, як перед кінцем світу, сірою стіною застуючи Сеферн, нещадно луплячи важкими краплями по очеретяних стріхах і стікаючи в калюжі, серед яких купчилися хатинки на крихітному острівці. Дорогою до Леофрікової хижі я побачив Ельсвіту в дверях її дому. Войа стояла з лицем матері, яка готується почути новину про смерть своєї дитини. З Ізольдиної хатини не долинало й шереху. Ельсвіта заридала страшним плачем убитої горем матері, аж тут до нас долинув дивний звук. Спершу я не розчув його за лопотінням потужного дощу, але згодом збагнув, що то сміх — дитячий сміх. За мить з Ізольдиної хижки, голий-голісінький, весь у грязюці після повторного народження з землі, назустріч матері вибіг маленький Едвард.

— Боже всемогутній, — здивувався Леофрік.

Коли я зайшов до Ізольди, вона ридала, і ніщо не могло її втішити.

— Ти мені потрібна, — різко сказав я.

Вона підняла на мене заплакані очі:

— Для чого?

— Для будівництва мосту.

Насупилась:

— Гадаєш, його можна збудувати заклинаннями?

— Цього разу це будуть мої чари, — відповів я. — Ти потрібна мені в доброму здоров’ї. Мені треба королева.

Вона кивнула. А Едвард відтоді ріс здоровою дитиною.

По одному-двоє, борячись із зимовою негодою та в’язким болотом, на заклик священників, яких я відправив на материк, до нас почали надходити перші добровольці з новинами про данські наскоки. Коли запала ясна погода, вони потягнулися до нас групами по шість-сім чоловік, і на острівці зібрався чималий кагал. Я відправив їх на патрулювання, наказавши не заходити надто далеко на захід, щоб не провокувати Свейна, котрий отаборився біля моря і досі не напав на нас. Це було нерозумно з його боку, адже він міг би запросто провести свої кораблі річками, а далі дійти до нас пішки. Проте я знав, що він нападе, коли буде готовий, тому я мусив готуватися до оборони. І для цього мені був потрібен Етелінґеґ.

Альфред пішов на поправку, хоч і досі був слабий. У зціленні сина він вбачав милість Господню і не бажав визнавати поганських чарів, які поставили малого на ноги. Навіть Ельсвіта розщедрилась, і коли я попросив у неї її срібну лисячу шубу і трохи коштовностей, що залишились у неї, вона віддала їх без зайвих заперечень. Шуба була брудна, але Енфледа почистила й вичесала її.

На нашому острові зібралося вже понад два десятки осіб, чого було досить, щоб відвоювати Етелінґеґ у його понурого володаря, однак Альфред не хотів убивати тамтешніх мешканців. Сказав, що вони його піддані, котрі в разі нападу данів битимуться на нашому боці. Це означало, що селище на великому острові доведеться брати хитрістю, тому за тиждень після Едвардового переродження я рушив до Газвольдового поселення з Леофріком та Ізольдою. Її одягнув у сріблясту шубу, дав у руку срібний ланцюжок, а на груди почепив велику гранатову брошку.

Відтак вичесав їй волосся, доки те засяяло, й у зимовому мороці Ізольда виглядала немов принцеса, що спустилася з небес.

Ми з Леофріком, у кольчугах і шоломах, стали намотувати кола навколо поселення, аж доки звідти вийшов Газвольдів служник, сказавши, що ватажок бажає з нами переговорити. Газвольд очікував, що ми зайдемо до його смердючої хати, але я викликав його надвір. Він міг би забрати в нас що завгодно, бо ж нас було тільки троє, а він мав своїх вартових на чолі з лучником Еофером, та, здається, він нарешті збагнув, що у світі навколо його болота кояться страшні речі, здатні похитнути навіть його багнисту твердь, тому обрав переговори. Вийшов до нас крізь північну браму селища, що насправді була загорожею для овець, обпертою об гнилі верші і, як я й очікував, вирячився на Ізольду таким поглядом, ніби зроду не бачив жінки.

— Хто вона? — спитав він.

— Моя супровідниця, — байдуже відповів я, розглядаючи крутий пагорб, на якому планував збудувати форт.

— Вона твоя дружина? — знову спитав Газвольд.

— Вона моя супровідниця, — повторив я. — У мене таких повно.

— Я заплачу за неї.

За спиною в нього стояло з дюжину чоловіків, проте тільки Еофер був озброєний чимось небезпечнішим за гарпун на вугрів.

Я повернув Ізольду до нього, став позаду неї, поклав руки їй на плечі й розщібнув масивну брошку. Вона затремтіла, та я шепнув їй на вухо, що їй нічого не загрожує. Вийнявши брошку з вушка, відкрив шубу, показуючи Газвольду її наготу. Старигань аж обслинив свою брудну бороду, а його пальці нервово зам’яли смердючу видрячу шубу. Я закрив Ізольду й защібнув на брошку назад.

— Скільки даси? — спитав у Газвольда.

— Я можу забрати її й так, — відповів він, киваючи на своїх стражників.

На це я тільки усміхнувся:

— Можеш, але перш ніж ми загинемо, поляже немало твоїх людей, а наші привиди повертатимуться вбивати ваших жінок і лякати дітей. Чи ви не чули, що в нас є відьма? Гадаєте, ваша зброя здатна протистояти чарам?

Жоден з них не ворухнувся.

— У мене є срібло, — промовив Газвольд.

— Срібло мені не потрібне, — відповів я. — Замість нього я хочу форт і міст. — Показав на пагорб через річку: — Як називається та гора?

Старий знизав плечима:

— Гора собі та й гора.

— Там повинен вирости форт, зі стінами і брамою з колод. Має бути там і вежа, з якої відкриватиметься огляд на річку. А до форту мусить вести міст, достатньо міцний, щоб стримувати кораблі.

— Ти хочеш стримувати кораблі? — перепитав Газвольд. Почухавши промежину, він п.охитав головою: — Моста збудувати я не можу.

— Чого?

— Занадто глибоко.

Він казав правду. Стояв приплив, і між крутими й глибокими берегами понуро котив свої води Педредан.

— Але можу загатити річку, — додав Газвольд, пожираючи поглядом Ізольду.

— Загатити річку і збудувати форт, — наполіг я.

— Віддай її мені, й отримаєш, що просиш, — пообіцяв староста.

— Зроби те, що я прошу, й отримаєш її разом з усіма сестрами. Усього їх дванадцятеро.

За нагоду вграти Ізольду Газвольд був ладен висушити все болото і збудувати на ньому новий Єрусалим, бо думав не головою, а своїм пуцьвірком, але мене це влаштовувало, бо ще зроду я не бачив, щоб роботу виконували так швидко. Перш за все він заблокував річку — і зробив це дуже розумно, виклавши плавучий бар’єр з колод і повалених дерев з переплетеними кронами. Скріпив усе докупи канатами з козячої шкіри. Звісно, команда одного корабля могла б розібрати таку загорожу, та не під градом списів і стріл, якими їх обстрілюватимуть з форту на пагорбі. Укріплення мало дерев’яний частокіл, рів і непевну вежу з вільхових колод, зв’язаних докупи канатами. Це була груба конструкція, зате стіни мала міцні, і я навіть почав побоюватись, що будівництво завершать до того, як на оборону форту встигне прибути вдосталь вессекських вояків. Однак троє священників вправно виконували свою роботу, і солдати не припиняли приходити. Відправивши кількадесят чоловік в Етелінґеґ, я наказав їм допомагати з роботою.

Коли будівництво майже завершилось, я знову привів Ізольду до селища, одягнувши як і першого разу, тільки тепер під хутром на ній була туніка з оленячої шкіри. Вивівши її на середину села, я оголосив, що Газвольд може її забирати. Сторожко поглядаючи на неї, староста спитав:

— То вона моя?

— Вся твоя, — відповів я і відступив від неї.

— А сестри? — пожадливо запитався він.

— Приведу завтра.

Він поманив Ізольду пальцем:

— Ходи до мене.

— Там, звідки вона родом, прийнято, щоб чоловік сам вів жінку до ліжка, — пояснив я.

Він подивився на Ізольдине прегарне темнооке обличчя, відтінене сріблястим хутром. Я відступив, і старий кинувся до неї з простягнутими ручищами. У ту таки мить з-під товстої шуби вона вивільнила руку з Осиним Жалом, лезо якого прохромило Газвольдові пузо. Смикнувши кинджалом, Ізольда крикнула від переляку й подиву, явно приголомшена тим, скільки зусиль треба докласти, щоб розпанахати людину. Та вона зціпила зуби і рвучко шарпнула ним угору, розпорюючи старосту, як рибину. Закректавши, він позадкував від її сповнених люті очей, і його нутрощі вивалились у грязюку. Я вихопив Подих Змія й підскочив до Ізольди. Вона задихалась, тремтіла всім тілом. Було видно, що вона не шкодувала про зроблене, але навряд чи це повторила б.

— Вас попросили битися за свого короля! — гаркнув я селянам. Газвольд борсався на землі, крекчучи і возячи рукою серед власних кишок. — За свого короля! — повторив я. — Коли вас просять битися за короля, це не прохання, а ваш обов’язок! Кожен чоловік, присутній тут, — воїн, ваш ворог — дани, і якщо ви не битиметесь проти них, значить, ви мої вороги!

Ізольда досі стояла біля Газвольда, що тіпався на землі, як викинута на берег рибина. Відсунувши її, я прохромив йому горлянку Подихом Змія.

— Забери його голову, — попрохала вона.

— Голову?

— Сильні чари.

Ми настромили Газвольдову голову на стіну форту, щоб вона дивилася в бік данів. З часом до неї приєдналося ще вісім голів найбільших його прибічників, яких повбивали селяни, раді, що нарешті спекалися ненависного старости. Щоправда, серед них не було голови лучника Еофера. Він був недоумком, розмовляти не вмів, зате страшно гарчав і час від часу завивав вовком. Ним могла б керувати й дитина, та коли ми попросили його показати свої вміння, він продемонстрував нелюдську силу й надзвичайну влучність. Був він етелінґезьким мисливцем, здатним зі ста кроків звалити дорослого вепра, і, власне, його ім’я й означало — вепр.

Залишивши Леофріка командувати гарнізоном, я повів Ізольду назад до Альфредового пристанища. Спершу вона ішла мовчки, і я вже був подумав, її щось гризе, аж тут вона розреготалася.

— Дивись! — сказала, показуючи на кров убитого, якою заляпала Ельсвітину шубу.

Вона досі тримала Осине Жало. Так називався мій кинджал, сакс, незамінна зброя для ближнього бою, де люди стоять так близько один до одного, що не лишається місця для замаху мечем або сокирою. Відмивши лезо у воді, вона обтерла його хутром Ельсвітиної шуби.

— Вбити людину важче, ніж я думала, — сказала вона.

— Для цього треба сила.

— Зате тепер його душа — моя.

— То для того ти це зробила?

— Щоб давати життя, треба звідкись його брати, — пояснила вона, повертаючи мені Осине Жало.

Коли ми повернулися в село, Альфред якраз голився. Він був запустив бороду, але не для маскування, а бо зовсім не мав настрою, щоб перейматися своєю зовнішністю. Однак коли ми з Ізольдою зайшли до нього в хатину, він стояв голий по пояс перед дерев’яним коритом з теплою водою. Мав кволі груди і запалий живіт. Вимитий і причесаний, він стояв, шкребучи щетину старезною бритвою, яку позичив у одного селян. Його донька Етельфледа тримала перед ним шматочок срібла замість люстерка.

— Я почуваюся значно краще, — привітав він нас.

— Це добре, мілорде, бо я також.

— Невже ти вже вбив когось?

— Не я. Вона, — кивнув я на Ізольду.

Замислено подивившись на неї, король промовив, вмочуючи бритву у воду:

— Дружина питала, чи дійсно Ізольда королева.

— Була королевою, — відповів я, — але у Корнвалумі це нічого не значить, адже там вона була королевою гноярки.

— І вона язичниця?

— Корнвалум був християнським королівством. Хіба брат Ассер вам не казав?

— Він розповідав, що з тамтешніх людей не дуже добрі християни.

— А я думав, судити про це може тільки Господь.

— Ну гаразд, Утреде, гаразд! — відмахнувся він, подивився у срібне люстерко і зашкріб верхню губу. — То вона бачить майбутнє?

— Так.

Якийсь час він голився мовчки. Етельфледа з захватом дивилась на Ізольду.

— Скажи, вона знає, чи буду я знову королем Вессексу?

— Будете, — рівно промовила Ізольда, чим неабияк здивувала мене.

Глипнувши на неї, Альфред продовжив:

— Дружина каже, що оскільки Едварду покращало, ми можемо вирушати на пошуки корабля, який довезе нас до Франкії, а звідти — в Рим. В Римі є саксонська спільнота. — Він пошкріб по щелепі. — Там нам будуть раді.

— Дани будуть розгромлені, — знов озвалась Ізольда, так само рівно, але без тіні сумніву в голосі.

Альфред потер обличчя:

— Приклад Боеція доводить її правоту.

— Боеція? — перепитав я. — Це один з ваших вояків?

— Ні, Утреде, він був римлянином, християнським філософом і мав багатющі знання книжкової науки, багатющі! — відповів Альфред докірливим тоном, замовк, пригадуючи історію Боеція, відтак додав: — Коли Рим захопив поганський ватажок Аларіх і поставив під загрозу цивілізацію й істинну віру, Боецій самотужки виступив проти грішників. Він багато страждав, але зрештою переміг, і нам слід надихатися його прикладом, воістину. — Він тицьнув у мене бритвою. — Не можна забувати того, що зробив Боецій, Утреде, ніколи.

— Я пам’ятатиму, мілорде, — відповів я, — та невже ви вважаєте, що вас врятує книжкова грамота?

— Я вважав, — відповів він, — що коли ми проженемо данів, мені треба буде завести бороду. Дякую, люба, — звернувся до Етельфледи. — А зараз поверни люстерко Енфледі, гаразд?

Етельфледа побігла надвір, і Альфред смішкувато подивився на мене:

— Чи не дивина, що моя дружина подружилася з Енфледою?

— Я несказанно радію цьому, мілорде.

— І я.

— Та чи знає ваша дружина, яким ремеслом займається Енфледа?

— Не зовсім. Вона вважає, буцімто Енфледа служила кухаркою в трактирі, що якоюсь мірою є правдою. То ми тепер маємо форт в Етелінґеґу?

— Так. Ним командує Леофрік. У його розпорядженні сорок три чоловіки.

— А тут у нас ще двадцять вісім. Справжнє тобі військо мідійське! — Він був явно потішений. — Отже, час переміститися туди.

— Можливо, десь за тиждень-два.

— Для чого чекати? — спитав він.

Я знизав плечима:

— Це село розташоване в глибині болота. Висуватися звідси можна, лише коли ми будемо певні, що нам вистачить людей для утримання Етелінґеґа.

Він натягнув брудну сорочку:

— Твій новий форт не здатен зупинити данів?

— Лише затримати, але не зупинити на шляху до болота.

Щоправда, прорватися їм буде непросто, оскільки Леофрік копав рови для оборони західного краю Етелінґеґа.

— Ти хочеш сказати, що Етелщґеґ слабший за це село?

— Так, мілорде.

— Саме тому я мушу бути там, — сказав він. — Не можна, щоб люди говорили, буцімто їхній король переховується в недосяжному місці. — Усміхнувся. — Треба, щоб ішла поголоска, що він не боїться данів і чекає на них там, де його легко дістати: свідомо наражає себе на небезпеку.

— І свою родину?

— І свою родину, — твердо мовив він і замислився: — Якщо вони прийдуть готові до бою, то зможуть захопити все болото, чи не так?

— Так, мілорде.

— Отже, в безпеці я не буду тут ніде. Наскільки велике військо у Свейна?

— Не знаю, мілорде.

— Не знаєш?

Це був докір — м’який, але однаково докір.

— Я не підходив близько, — пояснив я, — бо дотепер ми були занадто слабкі, щоб чинити бодай якийсь опір, а поки ми не чіпатимемо їх, вони не чіпатимуть нас. Для чого ворушити бджолине гніздо, коли не хочеш меду?

Він кивнув, приймаючи цей аргумент.

— Та нам потрібно знати, скільки в тому гнізді бджіл, — сказав. — Тому завтра вирушимо подивитися на свого ворога. Ти і я, Утреде.

— Ні, мілорде, — твердо заперечив я. — Я піду сам. Вам не варто зайве ризикувати.

— Навпаки, це саме те, що я мушу зробити, аби народ знав, що я роблю це, бо ж я — його король. Для чого людям монарх, котрий не поділяє з ними загрози?

Він очікував моєї відповіді, та я промовчав.

— Тож помолімося, а тоді — до трапези, — завершив він.

На вечерю подавали рибну юшку — як завжди.

А на другий день ми вирушили на пошуки ворога.

З села нас висунулось шестеро: весляр, ми з Ізольдою, двоє новоприбулих вояків і Альфред. Я ще раз спробував переконати його лишитись, але він відмовився:

— Якщо комусь з нас і треба зостатися, то це Ізольді.

— Вона піде з нами, — наполіг я.

— Гаразд, — не став сперечатися він.

Посідавши у великий човен, ми рушили на захід. Дорогою Альфред розглядав птахів, яких там було тисячі: лиски, водяні курочки, норці, качки і чаплі, а ген на заході супроти сірого неба виднілася біла хмара чайок.

Селянин нечутно і швидко віз нас потаємними каналами. Подекуди здавалося, ніби він скеровує човна прямісінько на острівець очеретів чи купину трави, однак за нею плоскодонка знову виходила на плесо.

Між бережками плюскотіла припливна вода, женучи рибу в приховані сіті й плетені пастки. На заході, під зграєю чайок, виднілися щогли Свейнових кораблів, витягнутих на берег.

Альфред побачив їх.

— Чому він не об’єднається з Ґутрумом? — спитав він.

— Бо не бажає підкорятися його наказам.

— Ти це точно знаєш?

— Він сам мені казав.

Алфред замовк, либонь пригадавши судилище на вітані.

Відтак понуро зиркнув на мене:

— Що він за чоловік?

— Загрозливий.

— Тоді чому не напав на нас?

Мені не давало спокою те саме питання. Свейн змарнував золоту нагоду зайти в болото і взяти Альфреда. Чому він навіть не спробував зробити це?

— Бо деінде є доступніші скарби, — припустив я. — А ще він не хоче робити послугу Ґутруму. Вони суперники, а якщо Свейн виконуватиме Ґутрумові накази, це означатиме, що він визнає його королем над собою.

Альфред задивився на далекі щогли, які на тлі неба виглядали дрібними галузками. Я мовчки показав на пагорб, що круто здіймався над західною рівниною, і весляр покірно звернув туди. Приставши до берега, ми подерлися схилом, втиканим вільхами і приземкуватими хатами, біля яких, спостерігаючи за нами, стояв понурий народ у брудних шубах.

Наш провідник не знав, як зветься це поселення, але називав його Брентом, що означає «крутий», бо стояло воно на крутому, високому схилі, з якого відкривався краєвид на південь, де крізь болото велетенським змієм звивався Педредан. У його гирлі, де в Сеферн простяглася піщана мілина, я побачив данські кораблі.

Вони стояли на суші на дальньому березі Педредану, там само, де залишив свої кораблі Убба, перед тим як зустрів смерть у бою. Звідти Свейн з легкістю міг би добутися до Етелінґеґа, бо ж річка була широка й глибока і він би безперешкодно дійшов до самої загорожі біля форту, де на нього чекав Леофрік. Я все сушив собі голову, як попередити Леофріків гарнізон у разі нападу ворога, а цей пагорб надавав вид на Свейнів табір, зате стояв досить далеко, щоби привабити данів.

— Треба зробити тут заставу, — сказав я Альфреду і пояснив: якщо запалити тут вогонь, це попередить наших вояків у Етелінґеґу за дві-три години до прибуття данів.

Король кивнув, але нічого не відповів. Натомість спробував порахувати кораблі вдалині, та їх було занадто багато. Він зблід, і я знав, що підйом дався йому тяжко, тому показав донизу, де над хатами курився дим.

— Ви стомилися, мілорде. Кораблі порахую я, а вам необхідний відпочинок.

Він не став сперечатись, і я збагнув, що його знову непокоять болі в животі. Знайшовши хатину, в якій мешкала вдова з чотирма дітьми, я заплатив жінці шилінг і сказав, що її королю потрібні тепло і спочинок на день. Навряд чи вона зрозуміла, хто перед нею, зате вартість шилінга знала точно, тому впустила Альфреда, і той сів перед вогнем.

— Дай йому бульйону, — наказав я вдовиці, яку звали Ельвідою, — і хай він трохи поспить.

На це вона тільки пхикнула:

— Куди спати, як роботи повно? Треба поздирати шкуру з вугрів, закоптити рибу, полагодити сіті й сплести пастки.

— Роботу зроблять вони, — відповів я, показавши на двох стражників.

Залишивши їх під дбайливим доглядом Ельвіди, ми з Ізольдою сіли в човен і поплили на південь. Оскільки гирло Педредану лежало всього за три-чотири милі звідтіля, а Брент був дуже помітним, я залишив весляра там допомагати чистити вугрів і коптити рибу.

Перетнувши меншу річку, ми вийшли у довгасте озеро, тут і там потикане трав’янистими острівцями. Звідти було видно дальній берег Педредану, де нас оточило Уббине військо. Розповівши Ізольді про ту битву, я повів човна далі. Кілька разів він сідав на мілину й доводилось штовхати його, доки я нарешті не збагнув, що приплив пішов на спад, і припнув його до дрючка, що стримів з води. Далі до Педредану ми добиралися пішки болотистим берегом, порослим кермеком. Я причалив до берега дещо далі, ніж хотів, тому йти довелося довгенько, ще й під холодним вітром, проте тільки-но ми вийшли на крутий берег, побачили все, що хотіли. Нас помітили дани. Хоч я й був без кольчуги, зате мав із собою свої клинки, тому, забачивши мене, вояки вийшли на дальший берег і заходилися сипати прокльонами понад рікою. На них я не зважав, рахуючи кораблі. Нарахував двадцять чотири звіроголові судна, витягнуті на берег, на якому торік ми розбили Уббу. Його спалені кораблі досі залишалися там. Їхні обвуглені борти стирчали з піску, на якому, лаючи мене на чім світ стоїть, цибали дани.

— Скільки чоловіків ти бачиш? — спитав я в Ізольди. Серед розвалин монастиря, ченців якого повбивав Свейн, було кілька данів, проте більшість трималися біля кораблів.

— Тільки чоловіків? — спитала вона.

— Жінок і дітей не рахуй.

З данами було кількадесят жінок, і більшість із них перебували в сільці трохи вище за річкою.

Не знаючи більших чисел по-англійськи, Ізольда висловила свою оцінку, шість разів зігнувши й розігнувши пальці обох долонь.

— Отже, шістдесят, — сказав я, кивнувши. — Щонайбільше сімдесят. І двадцять чотири кораблі. — Вона насупилась, не розуміючи, до чого я. — Скільки душ можуть перевезти двадцять чотири кораблі — вісім, дев’ять сотень? Значить, ті щістдесят-сімдесят чоловіків стережуть судна. А решта? Де вони?

Це питання я адресував сам собі, дивлячись, як п’ятеро данів тягнуть до води човен. Вони планували перепливти річку і захопити нас у полон, та я не збирався затримуватись там надовго.

— Решта пішли на південь, — відповів я на власне питання. — Залишили тут жінок, а самі подалися грабувати, палити, вбивати — збагачуватись. Вони ґвалтують Дефнашир.

— Вони йдуть, — сказала Ізольда, не зводячи очей з п’ятірки, що залазила в човен.

— Хочеш, щоб я їх повбивав?

— Ти можеш це зробити? — обнадіяно спитала вона.

— Ні, тому нам краще забиратися.

Ми повернулися до довгого обширу болота й піску. На перший погляд він виглядав гладеньким, однак подекуди його мережали ручаї. Почався приплив, і море потяглося на сушу з разючою швидкістю. Заплутане в темних хмарах сонце пішло на спад, вітер гнав течію до Сеферну, збурюючи воду, що надимала болотні потічки. Озирнувшись, я побачив, що дани покинули переслідування і повернулися на західний берег, де супроти вечірнього неба вже почали виблискувати їхні багаття.

— Я не бачу нашого човна, — сказала Ізольда.

— Він там, — заспокоїв її я, хоч і сам не був певен, адже навколо потемніло, а човна ми залишили в очеретах.

Ми йшли, перескакуючи з купини на купину. Вода продовжувала підійматись і невдовзі затопила й їх, тому нам довелося хлюпати по воді, яку не переставав гнати у наш бік вітер.

Припливи в Сеферні високі. Можна збудувати будинок у відплив, а припливна вода затопить його повністю. У відплив тут з’являються острівці, що виступають над водою на добрі тридцять футів, та щойно надійде вода, як вони зникають. Нам же, крім припливу, холодну воду в спину штовхав ще й вітер, тому вона прибувала напрочуд швидко. Ізольда почала спотикатися, я взяв її на руки й поніс, як дитину. Я брів з останніх сил, сонце сховалося за низькими хмарами на заході, й мені стало здаватися, ніби я йду через нескінченне холоднюче море, аж тут — либонь бо стало, поночіти, а сліпий бог ночі Гед був до мене прихильний — я уздрів наш човен, припнутий в очеретах.

Поклавши в нього Ізольду, я заліз сам. Мокрий, змерзлий і наляканий, я перерізав прив’язь, звалився на дно і пустив човник за течією.

— Тобі треба в тепло, — промовила Ізольда.

Я пошкодував, що не взяв із собою нашого весляра, адже дорогу назад довелося шукати через болото, і це була довга мандрівка в холодних сутінках. Ізольда притулилась до мене, а я кинув погляд понад водою до крутого пагорба, що височів на сході.

— Енфледа каже, що той пагорб — Авалон, — благоговійно промовила вона.

— Авалон?

— Там похований Артур.

— А я думав, ви вірите в те, що він спить.

— Так і є, — ревно відповіла Ізольда. — Він спить у могилі разом зі своїми звитяжцями.

Поглянувши на далекий пагорб в останніх навскісних променях сонця на заході, що кволо пробивалося з-за червоних хмар, додала:

— Артур — найвеличніший з королів, що будь-коли жили. В нього був чарівний меч.

Вона розповіла мені легенду про Артура: як він дістав меч із каменя й повів своїх безстрашних воїнів у бій з ворогами. Якщо не помиляюсь, тими ворогами були ми, англосакси, проте нині Авалон належить Англії. Я замислився, чи згадуватимуть сакси своїх королів та їхню велич уже бодай за кілька років, коли нами правитимуть дани. Коли сонце закотилося за обрій, Ізольда тихенько заспівала пісню своєю мовою, пояснивши, що вона про Артура: як він приставив драбину до місяця й назбирав зірок, якими обшив накидку для своєї королеви Ґвіневри. Її голос ніс нас темною водою поміж комишів. Данські багаття за нашими спинами щезли з огляду, вдалині завив собака, посилився холодний вітрюган, і на темну твань задріботів дощик.

Побачивши Брент, Ізольда припинила співати.

— Буде велика битва, — сказала вона тихо.

Її слова застукали мене зненацька, та я подумав, що вона каже про Артура, уявляючи, як заснулий король вирветься з підземного ложа в розсипі землі та сталі.

— Велика битва під крутою горою, — провадила вона, — Буде на ній білий кінь, схил заллє кров’ю, але дани бігтимуть від сайсів.

Сайси — це були ми, сакси.

— Тобі це наснилося? — спитав я.

— Так, я бачила це вві сні.

— То це правда?

— Це — доля, — промовила вона, і я повірив її словам.

У ту мить ніс човна шкребнув по дну при березі острова. Навколо запала вже суцільна темрява, проте на березі блимотіли вогники коптилень, за якими ми відшукали дорогу до Ельвідиної дерев’яної хатини, критої очеретом. Усередині Альфред сидів перед вогнем, пустими очима дивлячись у полум’я. Ельвіда, весляр і двоє вартових чистили вугрів у дальньому кінці хати, де троє вдовиних дітей плели пастки з лозин, а четверте патрало велику щуку.

Я присів біля вогню, щоб зігріти змерзлі ноги.

Альфред кліпнув, мов не очікував побачити мене тут.

— Що роблять дани? — спитав він.

— Пішли на материк, залишивши біля кораблів шість-сім десятків чоловік, — відповів я, трусячись і гадаючи, чи зможу хоч колись відігрітися.

— Тут є їжа.

— Це добре, бо ми вмираємо з голоду.

— Ні, я про болото. Тут удосталь провізії, щоб прогодувати військо, — сказав Альфред. — Як зберемо вдосталь людей, нападемо на них. Однак поки що нам бракує сил. Я думав про це цілий день.

Він мав значно кращий вигляд, було видно, що болі більше не мучать його, і я запідозрив, що він просто шукав місця помислити і знайшов його в цій смердючій халупі.

— Я не тікатиму, — додав він рішуче, — не поїду до Франкії.

— Це добре, — відповів я, хоч і не слухав його через холод.

— Залишимося тут, зберемо армію і повернемо собі Вессекс.

— Гаразд, — повторив я.

Засмерділо горілим. Вогнище було оточене пласкими камінцями, на які Ельвіда виклала запікатися вівсяні коржики. Їхні краї, що лежали ближче до вогню, почорніли і стали горіти. Я посунув один, але Альфред насупився і дав знак зупинитися, щоб не відволікати його.

— Біда в тому, — продовжив він, — що я не можу вести малу війну. — Я не розумів, яку б то війну він міг вести, але нічого не сказав. — Чим довше дани лишатимуться тут, тим більше укріплюватимуться їхні позиції й місцеве населення переходитиме на бік Ґутрума. Не можна допустити цього.

— Не можна, мілорде.

— Отже, їх треба розбити, — понуро пробубнів він. — Не просто вибити з наших земель, Утреде, а знищити!

Я згадав Ізольдин сон, але промовчав. Відтак подумав про те, скільки разів Альфред, заміть того щоб битись, укладав з данами мир, проте знову нічого не сказав.

— Навесні до них прибуде підкріплення, і вони поширюватимуть свій вплив по всьому Вессексу, аж доки до кінця літа від Вессексу нічого не залишиться. — Він не стільки розповідав це мені, скільки міркував уголос. — Тому треба зробити дві речі. Перше, — виставив довгого пальця, — спинити вихід їхнього війська і дати їм бій тут. Треба тримати їх укупі, щоб вони не могли групами виходити в округу і займати обійстя.

У цьому був сенс. Судячи з того, що казали за болотом, дани роз’їжджали по всьому Вессексу, але пересувалися швидко, забираючи все, що могли нести, аби скарби не дісталися іншим. Однак уже за кілька тижнів вони почнуть шукати місця для розселення, тому, втримуючи їх біля болота, Альфред сподівався це зупинити.

— Поки вони будуть зайняті нами, — промовив він, — мусимо зібрати фірд.

Я вирячився на нього, адже планував лишатись на болоті, доки або дани не задушать нас, або ж ми зберемо вдосталь сил, відвоюємо один шир, за ним інший і так далі кілька років. Але Альфред заглядав далеко наперед. Він планував зібрати своє військо просто в данів під носом і повернути собі все й одразу. Це як у грі в кості: він хотів зібрати все, що мав, хоч як мало його було, і ризикнути.

— Дамо їм великий бій, — буркнув він понуро, — і з Божою поміччю знищимо їх.

Зненацька почувся крик. Вирваний з задуми, Альфред смикнувся, та було запізно: над ним стояла Ельвіда й верещала, що він спалив їй коржі.

— Я ж казала, дивись за ними! — завищала вона і спересердя влупила короля вугром по голові.

Удар мокро ляснув і був достатньої сили, аби звалити Альфреда набік. Вартові схопилися на ноги й потяглися до мечів, та я махнув їм заспокоїтись.

— Я ж казала дивитись за ними! — нарікала Ельвіда, витягуючи коржики з вогню.

Альфред лежав не встаючи, і я вже був подумав, що він плаче, але придивившись, побачив, що він сміється. Він так реготався, що не міг нічого з собою вдіяти, — аж захлинався. Ще ніколи не бачив я його таким веселим.

А все через те, що він мав план відвоювання свого королівства.

Етелінґезький гарнізон налічував уже сімдесят три чоловіки. Альфред переїхав туди з родиною і наказав шістьом Леофріковим воякам озброїтись сокирами і рушати в Брент зводити заставу. У ті дні він повернув собі притомність духу, спокій і впевненість. Паніка й відчай перших тижнів січня відступили перед його незбагненним переконанням, що ми зможемо повернути його королівство до настання літа. Також його підбадьорив приїзд отця Беокки, котрий, сяючи від щастя, бадьоро пришкандибав від пристані і впав королю в ноги.

— Ви живий, мілорде! — прокричав Беокка, стискаючи Альфредові щиколотки. — Хвала Господу, ви живий!

Альфред підняв його, обійняв, і обидва розридалися, а на другий день, в неділю, Беокка провів службу, якої я не міг не чути, адже хоч проходила вона надворі, під ясним морозним небом, острівець, на якому стояв Етелінґеґ, був занадто маленький, і там не було де сховатися від попового голосу. Беокка розповідав про ізраїльського царя Давида, котрий мусив утекти від ворогів і шукати притулку в печері Адуллам, але Господь привів його назад в Ізраїль і допоміг здолати неприятеля.

— Це наш Адуллам! — сказав він, проводячи здоровою рукою по солом’яних стріхах етелінґезьких халуп. — А це — наш Давид! — тицьнув на Альфреда. — Господь дарує нам перемогу!

— Шкода, отче, що ще два місяці тому у вас не було такого завзяття, — звернувся я до Беокки після служби.

— Я радію, що ви в милості у короля, — відповів він натхненно.

— Нарешті він розгледів цінність у мерзенних вбивцях на кшталт мене, — сказав я. — Сподіваюся, він навчився також не довіряти плаксіям на кшталт вас, котрі втовкмачували йому, буцімто данів можна здолати самою молитвою.

Священник тільки пхикнув на мою образу й осудливо зиркнув на Ізольду:

— Ви чули щось про свою дружину?

— Нічого.

Беокка мав деякі новини, однак про Мілдріт нічого не знав. Рятуючись від данської навали, він утік на південь і дійшов до самого Дорнварачестера, що в Торнсеті, де його сховали у себе в монастирі ченці. Дани прийшли й туди, але монахи отримали попередження і сховались у стародавньому форті неподалік міста. Розграбувавши Дорнва-рачестер і забравши срібло, гроші й жінок, дани рушили на схід, і незабаром з п’ятдесятьма воїнами туди прийшов торнсетський олдермен Гуппа і змусив ченців та місцевий люд лагодити прадавній римський мур навколо міста.

— Наразі народ там у безпеці, — розповів Беокка, — але якщо дани повернуться і візьмуть місто в облогу, їм не вистачить харчів.

Пізніше він довідався, що Альфред переховується на болоті, й подався на його пошуки. В останній день мандрівки зустрів шістьох вояків, котрі прямували до короля, і прибув до Етелінґеґа в їхньому супроводі. Новин про Вульфгера він не мав, щоправда, чув, ніби Одда Молодший перебуває в старому форті, збудованому древніми десь вище за течією Уїску. За всю свою мандрівку данів священник не зустрічав.

— Вони їздять скрізь, але, хвала Господу, нам не трапився жоден, — закінчив він.

— Дорнварачестер — велике місто? — спитав я.

— Достатньо. Там аж три чудові церкви!

— Ринок?

— Воістину, до приходу данів Дорнварачестер процвітав.

— Але вони там не залишились.

— Як і в Ґіфлі, — додав Беокка, — а то також велике місто.

Ґутрум застав Альфреда зненацька, розбивши його війська при Сіппангамі й прогнавши короля у вигнання, однак для утримання Вессексу йому було необхідно закріпитися у всіх містах з мурами. Якщо Беокка ходив округою цілих три дні й не зустрів жодного дана, це означало, що Ґутруму бракує сил для утримання всіх захоплених володінь. Звісно, він міг би привести людей з Мерсії та Східної Англії, проте там можуть спалахнути повстання проти ослаблих намісників, тому данському воєводі лишалося тільки сподіватися, що з Данії до нього прибуде більше кораблів. Тим часом ми дізналися, що він має гарнізони в Батумі, Редінґумі, Мерлеборзі та Андефері. Безсумнівно, дани зосталися й в інших містах, і Альфред припустив (як згодом виявилося, влучно): попри те що більша частина східного Вессексу опинилася в руках данів, залишилося багато місць, вільних від ворога. Ґутрумові вояки хоч і набігали на ті землі, та не мали достатньо сил, щоб закріпитись у таких містах, як Вінтанчестер, Ґіфль і Дорнварачестер. Альфред знав, що влітку прибудуть нові кораблі з підкріпленням, тому атакувати треба до того часу, і на другий день після прибуття Беокки скликав раду.

Тепер в Етелінґеґу зібралося вдосталь війська, щоб відновити королівські церемонії. Альфред більше не сидів біля хати вечорами, й мені доводилося просити про його аудієнцію. У понеділок, день, на який було призначено раду, він наказав переробити найбільшу хату під церкву. Родину, що мешкала там, виселили, і він наказав своїм новим вартовим вирізати великий хрест для фронтону і прорубати нові вікна в стінах. Сама рада зібралася в колишньому палаці Газвольда. Дочекавшись, поки всі зберуться, нарешті до нас вийшов і сам Альфред. Нам довелося встати і чекати, поки він увійде до зали і займе стілець на новозбудованому підвищенні. Біля нього сіла Ельсвіта. Її вагітне пузо було загорнуте в сріблясту шубу, на хутрі якої лишилася Газвольдова кров.

Нам не дозволялося сідати, доки єпископ екзанчестерський не завершить читати молитву. Сплило немало часу, доки король нарешті махнув нам сідати. На збори прийшло шестеро священників, що стали півколом, і шестеро воїнів. Я сидів з Леофріком, решта четверо були новоприбулі — з колишньої особистої варти Альфреда. Одним з них був сивобородий чолов’яга на ім’я Еґвін. Він розповів мені, що командував сотнею при Аскському пагорку і вважає, що мусить повести за собою всі війська, які зібрались на болоті. Я знав, що він уже обговорив це питання з королем і Беоккою, котрий сидів біля самого підвищення, за ветхим столом, намагаючись записувати все, про що йшлося на раді. Давалося йому це складно, адже чорнила були старі й побляклі, перо постійно ламалось, а писати доводилося на широких полях, вирваних зі сторінок молитовника, однак Альфред волів, щоб нараду записували на папері.

Подякувавши єпископові за молитву король — цілком розумно — проголосив, що не можна навіть сподіватися розбити Ґутрума, не розправившись зі Свейном, котрий становить для нас пряму загрозу, оскільки, хоч більшість його війська й рушило в набіг на Дефнашир, він досі має кораблі, на яких може зайти в болото.

— Двадцять чотири кораблі, — сказав Альфред, повертаючи голову до мене.

— Двадцять чотири, мілорде, — підтвердив я.

— Отже, у своєму розпорядженні він має військо в приблизно тисячу душ.

Зробив паузу, давши цифрі якийсь час повисіти в повітрі. Беокка насупився, бо зламане перо залишило чергову пляму на куценькому папірці.

— Проте кілька днів тому, — продовжив Альфред, — у гирлі Педредану було всього сімдесят вартових.

— Приблизно сімдесят, — поправив я. — Може, й більше, але ми не бачили.

— Одначе менше сотні?

— Припускаю, що так, мілорде.

— Отже, слід розібратися з ними, доки не повернулися решта, — прорік Альфред.

Знову всі замовкли, адже розуміли, наскільки ми слабкі. Щодня до нас приєднувалось по кілька людей, як ті шестеро, що прийшли з Беоккою, але прибували вони дуже потроху, бо новини про те, що Альфред уцілів, поширювалися повільно, та й погода була занадто холодна і мокра для подорожей. Крім того, серед новоприбулих не було жодного тана. Тани — це знать, котра володіє землями і здатна вести на бій військо з сотень добре озброєних чоловіків. Кожен шир має своїх танів, котрі за рангом стоять трохи нижче від ріва й олдермена, які, самі по собі, також є танами. Тани — могуть Вессексу, однак в Етелінґеґ не прийшов жоден: одні, як ми чули, втекли за кордон, інші ж намагалися боронити свої володіння. Я не мав сумніву, що Альфреду було б значно затишніше знати, що на його боці є з десяток танів, але він мав задовольнятися компанією мене, Леофріка та Еґвіна.

— Наскільки великі наші сили наразі? — спитав король. — Маємо понад сотню чоловік, — бадьоро мовив Еґвін.

— З яких до бою придатні лише шість-сім десятків, — додав я.

У наших рядах вирувала епідемія: люди блювали, лихоманили, мучилися болями в животі. Завждй, коли збираєш військо, його починає косити якась болячка.

— Цього достатньо? — поцікавився Альфред.

— Достатньо для чого, мілорде? — Еґвін був дещо тупуватий.

— Щоб здихатися Свейна, ясна річ, — промовив Альфред, і знов у відповідь запала тиша, бо саме по собі питання було абсурдним.

Еґвін випростав плечі:

— Більш ніж достатньо, мілорде!

Ельсвіта усміхнулась до нього.

— І як ви пропонуєте це зробити? — спитав Альфред.

— Узяти всіх людей, що ми маємо, мілорде, всіх спроможних до бою, і напасти. Треба нападати!

Беокка перестав писати. Він знав, що це маячня, і не бажав марнувати дорогоцінне чорнило на дурниці.

Альфред подивився на мене:

— Це можливо зробити?

— Вони побачать, що ми наближаємось, і підготуються, — відповів я.

— Ми вийдемо на рівнину і наступимо з пагорбів, — не вгавав Еґвін.

І знов Альфред перевів погляд на мене.

— Етелінґеґ залишиться без оборони, — сказав я. — Дорога триватиме три дні, за які люди змерзнуть, зголодніють і втомляться. А щойно вийдемо з-за пагорбів, дани помітять нас і матимуть час одягти обладунки й підготувати зброю. У кращому разі сили будуть рівні. У гіршому... — знизав плечима я, адже за три-чотири дні решта Свейнового війська цілком може повернутись, і проти наших сімдесяти-вісімдесяти чоловік вийде вже ціла орда.

— То як нам це зробити? — знову спитав король.

— Знищимо їхні кораблі, — відповів я.

— Продовжуй.

— Без них вони не зможуть пересуватись по воді й будуть змушені триматись суходолу.

Альфред кивнув, Беокка знову зашкрябав пером.

— Як ми знищимо їхні кораблі?

Цього я не знав. Ми ще могли вийти зі своїми сімдесятьма вояками проти сімдесяти їхніх, проте навіть коли й переможемо, буде великим везінням, якщо в кінці у нас залишиться хоча б два десятки чоловік. Вони зможуть спалити кораблі, однак я мав сумнів, що нам вдасться зберегти аж так багато народу.

У Кінвіті перебувало повно данських жінок, тому, якщо дійде до битви, вони пристануть до свого війська і дани задушать нас чисельністю.

— Підпливемо на човнах зі смолоскипами і кидатимемо в їхні кораблі, — енергійно випалив Еґвін.

— Кораблі стереже варта, — втомлено сказав я. — Вона засипле нас стрілами, списами і сокирами. Так ми спалимо хіба один корабель, не більше.

— Висунемось вночі, — запропонував Еґвін.

— Місяць майже вповні, нас помітять. А коли його й затягнуть хмари, нам не буде видно їхнього флоту.

— То як нам це зробити? — перепитав Альфред.

— Господь пришле вогонь з небес, — втрутився єпископ Алевольд, але на це ніхто не відповів.

Альфред підвівся, всі встали за ним, і він вказав на мене:

— Ти знищиш Свейнів флот. До вечора вигадай план, як це зробити. Якщо не вийде, ти, — вказав на Еґвіна, — поїдеш у Дефнашир, відшукаєш олдермена Одду і скажеш йому вести свої війська до гирла річки і зробити цю роботу за нас.

— Так, мілорде, — відповів Еґвін.

— До вечора, — холодно кинув мені Альфред і пішов геть.

Він мене розсердив. Либонь, так і планував. Повернувшись із Леофріком до новозбудованого форту, я кинув погляд понад заплавою — туди, де над Сеферном клубочилися хмари.

— Господь пришле вогонь з небес, аякже, — буркнув Леофрік.

— Краще б прислав тисячу вояків.

— Альфред не викликатиме Одду, — відповів Леофрік. — Він сказав це, лише щоб подратувати тебе.

— Але він правий. Треба позбутися Свейна.

— Як?

Я подивився на барикаду, яку Газвольд побудував з повалених дерев. Замість того щоб іти за течією, через приплив вода рухалася в протилежному напрямку, тому брижі від переплетених гілок бігли на схід.

— Пригадую одну казку з дитинства, — сказав я, згадавши байку, яку колись розповів мені Беокка. — Християнський бог наказав морю розступитися, так?

— Це зробив Мойсей, — поправив Леофрік.

— А пішовши за ним, його вороги потонули.

— Розумна, — зауважив він.

— То ось як ми зробимо, — мовив я.

— Як?

Замість відповіді я скликав селян, пояснив їм усе і до вечора мав готовий план, а оскільки він був узятий з Письма, Альфред радо погодився.

Відтак ми стали шукати човни для перевезення сорока осіб, а ще мені був потрібен тупоумний лучник Еофер. Він розсердився, бо не розумів, чого я хочу. З переляканим виглядом дивився на нас, белькотів щось, аж доки дівчинка років десяти-одинадцяти взяла його за руку й пояснила, щоб він пішов з нами на полювання.

— Він довіряє тобі? — спитав я в малої.

— Він мій дядько.

Поки вона тримала його за руку, Еофер був спокійний.

— Він зробить усе, що ти йому скажеш?

Вона серйозно кивнула, і я попрохав її поїхати з нами, аби дядько зайве не нервувався.

Ми висунулись перед світанком. Наша ватага налічувала двадцять селян, що майстерно управляли човнами в тутешніх водах, двадцятеро воїнів, недоумкуватого лучника, дитину й Ізольду. Певна річ, Альфред був проти присутності Ізольди, але я вчинив по-своєму, і він не став сперечатися. Натомість, провівши нас у дорогу, повернувся до етелінґезької церкви, фронтон котрої тепер прикрашав новенький вільшаний хрест.

У небі над хрестом висів місяць — низький, примарно-блідий, котрий зі сходом сонця побілів зовсім. Коли наші човни випливли на річку, я підняв до нього погляд і мовчки помолився Геду, адже місяць — то його світило, котре принесе нам звитягу. Адже це вперше, відколи Ґутрум завдав удару на початку зими, сакси збиралися вдарити у відповідь.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Перед самим морем Педредан робить через болото величезний закрут, аж на три чверті кола. З внутрішнього боку берега, там, де починається закрут, на похилому схилі стояло ще одне сільце — всього шість хатин на палях. Те місце звалося Палфлеот, що означає «загачена місцина», бо люд, який колись мешкав там, захаращував навколишні струмки пастками на рибу. Однак дани прогнали людей, спалили хати, і в Палфлеоті не лишилось нічого, крім обвуглених паль і чорної грязюки. Там ми зупинилися на світанку, тремтячи від холоду. Вода убувала, оголюючи широкі піщано-ґрунтові береги, якими нещодавно ми блукали з Ізольдою, із заходу дув холодний свіжий вітер, сповіщаючи нас, що попри сонце, яке кидало на рівнину перші навскісні промені, на нас чекає дощ. На південь пролетіло двоє лебедів. Я знав, що це знак від богів, проте поки не міг розтлумачити його.

Залишивши нас, відчалили від берега човни, попрямувавши далі на північний схід заплутаними манівцями, відомими лише болотним мешканцям. Ми залишилися в Палфлеоті й, аби дани по той бік закруту точно помітили нас, почали створювати видимість діяльності та стягувати докупи обгорілі дошки, поки гостроока Ізольда дивилася в той бік, де супроти західних хмар майоріли щогли данських кораблів.

— На щоглу хтось виліз, — сказала вона перегодом.

Подивившись у той бік, я побачив на вершечку щогли чоловіка і зрозумів, що нас помітили. Вода все убувала, дедалі більше оголюючи берег. Остаточно переконавшись, що дани нас бачать, ми перейшли висушеним дном місце, захищене велетенським закрутом.

Переходячи, я побачив, що дани збираються біля кораблів. Поки що вони просто спостерігали, не хвилюючись через нашу присутність, адже значно переважали мій крихітний загін, відділений від них широкою річкою. Проте, без сумніву, командир наказав їм потроху озброюватись, бо ж хотів бути готовим до дальшого розвитку подій. Я сподівався, що він розумний. Я готував для нього пастку, а щоб вона спрацювала, мені було необхідно, аби він зробив те, чого хочу я, та найперше мені було потрібно, щоб, як розумний командир, він не вдавався до дій, знаючи, що нас меншість і ми відділені від нього широким Педреданом. Йому достатньо просто бачити, як ми стоїмо на березі навпроти його кораблів, а тоді спускаємося болотистим схилом, котрий відкрився з відпливом. Річка котила перед нами сірі холодні води.

За нами спостерігало вже з сотню данів, що позбиралися на кораблях, вигукуючи в наш бік образи. Вважаючи, що ми подолали такий довгий шлях намарно, вони сміялися з нас, не знаючи, на що здатен Еофер. Я підкликав до себе його небогу:

— Я хочу, щоб твій дядько Еофер убив кількох із тих людей.

— Убив? — перепитала мала, глипнувши на мене своїми великими очиськами.

— Вони поганці, які хочуть тебе скривдити.

Дівчинка серйозно кивнула, взяла здорованя за руку і повела до краю води, де він загруз у болото по самі литки. До другого берега було дуже далеко, і я сумнівався, що постріл досягне цілі, однак Еофер узяв свій здоровенний лук і зайшов у Педредан. Там знайшов собі обмілину, що тяглась аж до середини річки, дістав стрілу з сагайдака, натягнув тятиву і, крекнувши, вистрілив. Стріла злетіла в повітря, спіймала потік вітру оперенням, понеслася через воду і влучила в групу данів, котрі стояли на кормі корабля. Коли стріла впала серед них, вони сердито закричали. Нікого не вбило, проте вже наступний постріл поцілив одному з них у плече, і дани побігли зі свого місця біля стерна. Нервово посмикуючи кудлатою головою і стогнучи по-тваринному, Еофер перевів ціль на інший корабель. Він мав нелюдську силу, і хоч відстань була задалекою для влучного пострілу, загроза від його довгих стріл із білим оперенням змусила данів відступити. Тепер настала наша черга насміхатися з них. Один з них зарядив лук і спробував вистрілити по нас, проте його стріла плюхнулась у воду, не долетівши добрих двадцять ярдів, і ми зареготали й весело заскакали, спостерігаючи, як Еоферові стріли одна по одній впиваються в борти кораблів. Наш лучник поранив лише одного з данів, проте зумів відігнати їх, тим принизивши. Давши Еоферу випустити двадцять стріл, я зайшов у воду, схопив його за лук і став перед ним так, аби данам було видно, що я роблю.

— Накажи йому заспокоїтись, — сказав я дівчинці, й вона миттю погамувала Еофера, котрий сердито витріщався на мене, намагаючись вивільнити лук.

Я дістав ніж, чим ще більше стривожив його. Він загарчав і висмикнув лук з моєї лівиці.

— Скажи йому, що все добре, — звернувся я до малої, котра заспокоїла дядька, і той дозволив мені надрізати тятиву з конопляної нитки. Відтак я відійшов убік і показав йому на данів: — Убий їх.

Еофер не схотів стріляти з пошкодженого лука і з-під засаленої шапки дістав нову тятиву, але я похитав головою, і дівчинка переконала його вистрілити тією, яку я надрізав. Він знервовано натягнув линву. Перед повним натягом вона луснула, і, божевільно закрутившись, стріла шуснула у височінь і плюснулась у воду.

Відплив скінчився, і вода стала прибувати. Я повернувся до своїх вояків і дав наказ:

— Повертаймося!

Настала черга данів сміятися з нас, бо вони подумали, що ми відступаємо через те, що в нас лопнула тятива. Під градом їхніх образ ми здерлися на болотисте узвишшя, звідки я побачив двох чоловіків, котрі бігли дальнім берегом. Я сподівався, що вони виконували наказ свого командира.

Так і виявилось. Коли зникла загроза Еоферових стріл, дани почали спускати на воду два найменші кораблі, аби помститися нам за те, що ми сміли стріляти і насміхатися з них.

Усі воїни мають гордість. Гордість і лють є основою репутації, тому дани не могли допустити, аби ми вважали, що можна ось так безкарно виявляти до них зухвальство. Вони хотіли нас провчити. І не тільки. Перед виходом з Етелін-ґеґа я добився, щоб моїм воякам видали всі наявні кольчуги. Еґвін, котрий залишився охороняти короля, не хотів віддавати дорогоцінний обладунок, але Альфред наказав йому, тому шістнадцятеро моїх супровідників були в кольчугах. Виглядали вони першокласно — як елітний підрозділ, за перемогу над яким дани здобудуть славу й цінний обладунок. Хоча шкіряні лати давали певний захист, кольчуга зверх них — це куди краще і значно дорожче, тож шістнадцять кольчуг на березі становили спокусу, протистояти якій було страшенно складно.

І дани купилися.

Рухаючись до Палфлеота, ми йшли повільно, вдаючи, ніби боремося з в’язкою грязюкою. Данам було нелегко вести два кораблі через густу прибережну калапецю, однак вони таки спустили їх на воду й у Швидкому припливі зробили те, чого я й очікував.

Річку вони не перетинали, адже так опинилися б на східному березі Педредану, а ми б за той час вирвались на пів милі вперед і зникли з поля зору. Замість того капітан вирішив вчинити, як він вважав розумнішим: спробував відрізати нас. Дани бачили, як ми висадилися в Палфлеоті, тому вважали, ніби наші човни залишились там, і повели кораблі далі річкою, щоб знайти і знищити їх.

От тільки човни наші були не в Палфлеоті. Вони відправилися на північний схід і чекали на нас серед очеретів. Однак повертатись до них було зарано. Натомість, коли дани зійшли у Палфлеоті, ми збилися в щільну групу, аби вони подумали, що загнали нас у пастку. Тепер вони були на одному березі з нами, і на кожного вояка нашого загону припадало по два, а то й більше їхніх. Сунучи на нас від спаленого селища, вони були переконані, що легко повбивають нас у болоті.

Вони робили саме те, чого я від них хотів.

Ми пішли у відступ. Рухалися дещо безладно, часом переходячи на біг, щоб збільшити розрив між нами і самовпевненими данами. Їх я нарахував сімдесят шість, а нас було лише тридцятеро, бо ж дехто з моїх людей лишилися на схованих човнах. Переконані, що нам кінець, дани спішили до нас через пісок і очерети, і нам доводилося всякчас прискорюватися для утримання дистанції. Свіжий західний вітер приніс із собою дощ, і нарешті я побачив на краю болота срібну смужку, котра вказала мені, що голою рівниною почав свій шлях приплив.

Ми продовжували відступати. Дани наздоганяли, але їх почала брати втома. Кілька з їхніх гукали до нас, закликаючи зупинитись і битися, але більшість були такі захекані, що не могли навіть кричати. Ними керувала лише жага зловити й перебити нас. Ми ж просувалися на схід, де на виднокраї майоріли кущі обліпихи й очерети, а в струмку чекали наші човни.

Зморені, ми посідали в човни і струмком, котрий був притокою річки Бру, що загороджувала північну частину болота, плоскодонки стрімко понесли нас проти течії на південь. Ми проминули данів, котрим лишалося тільки дивитися на нас із відстані. Чим більше ми віддалялися, тим більше відрізало їх від землі на тому голому обширі, на який накрапав дощ і заливав простір бурхливою водою. Вітер гнав воду глибоко в болото, а повня підсилювала приплив. Раптово усвідомивши своє становище, дани звернули назад, до Палфлеота.

Одначе Палфлеот лишився далеко позаду, а ми вже вийшли зі струмка і перенесли човни до іншого, котрий впадав у Педредан. Ним добулися до згарища, з якого в плакуче небо стриміли чорні палі й де дани залишили свої кораблі. Судна охороняло лише четверо вояків, котрі повтікали, забачивши, як ми з лютими криками повискакували з човнів і посунули на них з мечами наголо. Решта їхньої групи залишилась на болоті, котре на той час уже добряче затопило, і їм довелося чвалати через воду.

Я забрав собі їхні кораблі. Позакидавши човни на борт, селяни поділилися на дві групи і сіли на весла. Я стернував одним судном, а інше взяв під своє командування Леофрік. Подолавши потужний приплив, ми прийшли в Кінвіт, де решта данських кораблів стояли без охорони. У поселенні лишилася зовсім дрібка чоловіків, решту народу складали жінки та діти. Не підозрюючи, що їхні кораблі веде ворог, вони впустили нас у місто. Можливо, їх знітило те, що в нас так мало весел, та хто ж міг уявити собі, щоб сорок саксів здолало без малого вісім десятків данів? Тому ми безперешкодно причалили до берега, і я вивів на нього своїх вояків.

— Ви можете битися з нами, а можете лишитися в живих, — гукнув я до вартових.

У кольчузі й новому шоломі, що надавав мені вигляду справжнього воєводи, я погрюкав Подихом Змія об щит і рушив на них.

— Коли хочете битися, будь по-вашому! — крикнув я їм. — Станьмо на герць!

Та вони не стали: їх було занадто мало. Мовчки відійшли на південь, звідки безпорадно дивились, як ми палимо їхні кораблі. Знадобився майже цілий день, щоби спалити їх до самого кіля. Але вони таки згоріли, і вогонь від них мав послугувати сигналом західній частині Вессексу, що Свейн зазнав поразки. І хоч самого його в той день у Кінвіті не було — подався десь на південь, — та весь час, що ми палили кораблі, я поглядав на гористі вершини, остерігаючись, що звідти щомиті може вийти кількасот чоловік неприятеля. Втім, Свейн був занадто далеко, а кінвіт-ські дани спинити нас не могли. Ми спалили двадцять три судна, включно з «Білим конем», а двадцять четверте — те, яке ми захопили, — понесло нас додому з настанням ночі. Забрали ми й чимало добра з данського табору: провізії, канатів, шкур, зброї та щитів.

На крихітному острівці, на якому колись був Палфлеот, купкою стояли два десятки данів, решта потонули в припливі. Вцілілі провели нас поглядом, навіть не пробуючи провокувати, і я вирішив не чіпати їх. Ми взяли курс на Етелінґеґ, лишивши позаду затоплене болото, в надвечірньому небі над яким над потопельниками кричали чайки. Розрізаючи сутінь, пролопотіли на північ два лебеді.

Три дні курив аж до небес дим від спалених кораблів. На другий день Еґвін узяв на захоплений корабель сорок чоловік, поплив до Панфлеоту й добив уцілілих данів, узявши шістьох полонених. П’ятьох із них роздягнули і прив’язали до стовпів у річці повільно тонути в припливі. У тому бою Еґвін втратив трьох бійців, зате повернувся з кольчугами, щитами, зброєю, браслетами й полоненим, котрий знав тільки, що Свейн подався кудись у бік Екзанчестера. Чоловік загинув на третій день, у який Альфред прочитав молитву на подяку Господу за перемогу. На якийсь час ми були в безпеці.

Свейн не міг напасти, бо втратив свій флот, Ґутрум не мав способів зайти в болото, а Альфред був задоволений мною.

— Король вами задоволений, — сказав Беокка.

Ще за два тижні до того я б очікував, що Альфред скаже мені це особисто. У ті дні ми ще сиділи разом біля води і розмовляли. Одначе тепер уже сформувався його двір, і він відгородився від нас священниками.

— Ще б пак задоволений, — відповів я.

Беокка застав мене за муштрою. Ми вправлялися щодня, замість мечів б’ючись на палицях. Коли хтось із вояків нарікав, мовляв, вони тут не для того, щоб гратися у війну, я ставав з такими в пару, прибивав до землі й казав, що їм треба більше гратися і менше скаржитися.

— Він вами задоволений, — повторив Беокка, ведучи мене прирічною стежиною, — але вважає, що ви недопрацювали.

— Я? Недопрацював?

— Ви не повернулися до Палфлеота закінчити справу.

— Справу було зроблено, — відрубав я. — Свейн не може напасти на нас без флоту.

— Проте потонули не всі дани.

— Та загинуло їх удосталь. Чи знаєте ви, що їм довелося пережити? Чи відомо вам, як це — тікати від припливу? — Я пригадав жах, що стискає серце, коли невблаганна течія безперестанку несе на тебе холодну воду.— В них не було кораблів! Для чого вбивати людей, загнаних у пастку?

— Бо вони погани, огидні Господу і людям. Вони — дани, — відповів Беокка.

— Та ще кілька тижнів тому ви свято вірили, що вони навернуться в християнство і ми перекуємо мечі на плуги.

На це священник тільки знизав плечима:

— І що тепер робитиме Свейн?

— Обійде болото і приєднається до Ґутрума, — відказав я.

— А Ґутрум зараз у Сіппангамі.

У цьому ми були переконані. На болото продовжували сходитися люди, і всі вони приносили вісті — переважно чутки. Багато хто чув, що Ґутрум укріпив вали Сіппангама і став там на зимівлю.

Дани й надалі відряджали в набіги на Вессекс значні експедиції, проте уникали великих міст на півдні, де західні сакси сформували свої гарнізони. Одне з таких укріплень стояло в Дорнварачестері, інше — у Вінтанчестері. Беокка вважав, що Альфреду необхідно поїхати в ті міста, але король відмовлявся, остерігаючись, що Ґутрум може взяти його там облогою. У місті його могли захопити, проте болото було занадто велике для облоги, а зайти в нього Ґутрум не міг.

— Здається, в Мерсії у вас є дядько? — промовив священник, різко змінюючи тему.

— Етельред. Брат моєї матері, олдермен.

— Ви його не любите? — спитався Беокка, вчувши байдужість у моєму голосі.

— Я його майже не знаю.

У його домі я провів усього кілька тижнів, за які тільки й встиг, що розсваритися з його сином, котрого також звали Етельредом.

— Він перекинувся до данів?

Я похитав головою:

— Вони терплять його, а він — їх.

— Король відправив посланця в Мерсію.

Я скривився:

— Якщо він хоче підбити їх на повстання проти данів, не вийде. Їх усіх переб’ють.

— Він просить їх навесні привести на південь своїх людей, — відповів Беокка.

Я не зрозумів, як купка мерсійських вояків пройде дан-ські кордони, але не сказав нічого.

— Ми сподіваємося на спасіння цієї весни, — провадив священник. — Але тим часом королю потрібно, щоби хтось навідався в Сіппангам.

— Священник? — пхикнув я. — На переговори з Ґутрумом?

— Воїн, — заперечив Беокка, — щоб оцінити його сили.

— То хай відправить мене.

Святий отець кивнув і бережком пошкандибав попри лозяні пастки на рибу, що виглядали з-під убутної води.

— Тут зовсім не так, як у Нортумбрії, — промовив він тоскно.

Я усміхнувся у відповідь:

— Сумуєте за Беббанбурґом?

— Мені б хотілося знайти упокій на Ліндісфарені, востаннє помолитися на тому острові. — Він повернувся до східних пагорбів. — Король планує також їхати у Сіппангам, — додав отець наче між іншим.

Спершу я подумав, що мені почулось, а тоді збагнув, що ні.

— Це божевілля!

— Це обов’язок короля.

— Обов’язок?

— Вітан обрав його королем, і він мусить виправдати довіру народу, — суворо пояснив Беокка. — Якщо Альфред поїде в Сіппангам, у самісіньке лігво ворога, люди знатимуть, що він гідний бути королем.

— А якщо його схоплять, люди знатимуть, що їхній король мертвий, — додав я.

— Тому ви муситимете захищати його.

На це я не сказав нічого.

То дійсно було безумство, але Альфред твердо вирішив довести людям, що він їхній король. Хай там як, а престол він відібрав у свого небожа і, особливо в ранні роки свого правління, не забував про це.

— Вас буде невелика група: ви, кілька воїнів, священник і король, — сказав Беокка.

— Нащо нам священник?

— Молитися, ясна річ.

Мене це насмішило:

— Це будете ви?

— Не я, — постукав себе по кульгавій нозі Беокка. — Хтось молодший.

— Краще вже відправити з нами Ізольду, — відповів я.

— Ні.

— Чому? Вона ж зцілила короля.

Останнім часом Альфреду було напрочуд добре, краще, ніж усі роки до того, і все завдяки лікам, які робила для нього Ізольда. Чистотіл і лопух, які вона зібрала на суходолі, полегшили йому печіння в заду, а інші трави вгамували болі в животі. Тепер він ступав бадьоро, мав сяючі очі й виглядав цілком здоровим.

— Ізольда залишиться тут, — відказав Беокка.

— Якщо хочете, щоб король вижив, відрядіть її з нами, — наполіг я.

— Якраз тому, що ми хочемо, щоб він вижив, вона залишиться тут.

Його слова я зрозумів не одразу, але коли нарешті допетрав, що він має на увазі, зиркнув на нього з такою люттю, аж він відскочив. Втім, не маючи в ту мить довіри до себе і боячись, що мої слова можуть перейти в кровопролиття, я промовчав. Беокка намагався зберігати суворий вигляд, але приховати страху не міг.

— Зараз скрутні часи, — печально протягнув він, — і король може довіряти лише тим, хто служить Господу — хто прив’язаний до нього любов’ю до Христа.

Спересердя я буцнув пастку на вугрів у воду:

— Тільки Альфред почав мені подобатися, аж тут повернулися ви, його попи, зі своєю отрутою.

— Він.... — почав був священник.

Я різко крутнувся і урвав його:

— Хто врятував його, негідника? Хто спалив Свейнові кораблі? Хто, в ім’я вашого недолугого бога, вбив Уббу? 1 ви досі мені не довіряєте?

Залопотівши руками, Беокка спробував погамувати мене:

— Я остерігаюся, що ви язичник, але ваша жінка — язичниця без жодного сумніву.

— Моя жінка зцілила Едварда, — прогарчав я. — Невже і це нічого не значить?

— Це значить лише те, що вона скористалася поміччю нечистого.

Від такого мені аж відняло мову.

— Нечистий нині творить свої діяння на землі, — щиро провадив Беокка. — Він прагне знищення Вессексу. Якщо король загине, диявол заплодить усю Англію своїм поганським сім’ям! Зараз триває великі війна, Утреде. Не між саксами і данами, а між Господом Богом і нечистим, між добром і злом! І ми — частина цього бою!

— Я вбив стільки данів, що вам і не снилося, — тільки й відказав я.

— А що, коли вашу жінку підіслав нам диявол? — промовив Беокка лагідно. — Що, як це нечистий дав їй зцілити Едварда, аби вона заручилася його довірою? А тоді, коли король вирушить на розвідку в лігво до ворога, вона його зрадить!

— Ви думаєте, зрадить вона? перепитав я сердито. — Чи ви до того, що я можу зрадити його?

— Усім відома ваша прихильність до данів, — стримано промовив священник. — І ви пощадили людей у Палфлеоті.

— То ви думаєте, мені не можна довіряти?

— Я вам довіряю, — геть непереконливо пробубнів він. — Але коли вже тут є Ізольда...

Він знизав плечима, не докінчивши думку.

— Ви лишите її заручницею, — закінчив за нього я.

— Лише для певності.

— Я дав присягу королю.

— Ви присягалися й раніше, але всі знають, що вашому слову не можна йняти віри. У вас є дружина і дитина, але ви живете з поганською курвою і любите данів, а себе — ще більше. То ви дійсно вважаєте, що вам можна довіряти? — скоромовкою випалив він. — Утреде, я знаю вас, відколи ви ще повзали по долівці Беббанбурґа. Я хрестив вас, навчав, часом карав; ви росли в мене на очах, ніхто не знає вас краще за мене, та я однаково вам не вірю. — Він зиркнув на мене застережливо. — Утреде, якщо король не повернеться, вашу курву кинуть на розтерзання псам.

Сказавши нарешті те, заради чого прийшов, він пошкодував про різкість своїх слів і додав, похитуючи головою:

— Ваша правда, королю не варто йти. Це безумство, дурість! Це... — він затнувся, підбираючи слово, доки не спинився на одному з найстрашніших осудів у своєму лексиконі: — Це безвідповідально! Але він наполягає. Тож якщо він іде, мусите йти з ним, бо ж ви якнайкраще зійдете за дана. Але поверніть його, Утреде. Поверніть, бо він любий Господу і всім саксам.

«Тільки не мені, — подумав я. — Його я на дух не зношу».

Обміркувавши слова Беокки, я захотів узяти Ізольду, піти геть з болота, знайти повелителя й принести йому на службу свій меч. Однак Раґнар був у полоні, а інших друзів серед неприятеля я не мав. Та й, пішовши, я порушу клятву перед Альфредом, і почнуть казати, що Утреду Беббанбурзькому не можна йняти віри. Тому я лишився. Спробував відмовити Альфреда від походу в Сіппангам, повторюючи йому слова Беокки, що це безвідповідально, та він був непохитний.

— Якщо залишусь тут, — пояснив він, — люди скажуть, що я ховаюсь від данів. Інші йдуть на них, а я відсиджуюсь у тилу. Ні, хай народ бачить мене, хай знає, що я живий і готовий битися.

Чи не єдиний раз у житті між мною та Ельсвітою запанувала згода, і ми обоє спробували втримати його в Ете-лінґеґу, та король не слухав. Він перебував у дивному настрої і аж світився від радості, переконаний, що на його боці Господь. Недуга відступила, і він сповнився завзяття і впевненості.

У Сіппінгем він узяв із собою шістьох супровідників. Молодого священника звали Адельбертом, з собою він прихопив арфу. Брати арфу в тил ворога — повне безглуздя, але Альфред життєрадісно заявив, що, перебуваючи серед данів, ми мусимо всякчас співати хвалу Господу. Решта четверо були досвідченими вояками, які раніше служили в королівській варті. Їх звали Осферт, Вульфріт і Беорт, а четвертим був Еґвін, котрий пообіцяв Ельсвіті повернути Альфреда додому. У відповідь вона лиш сердито зиркнула в мій бік: всяка прихильність, яку я здобув від неї, коли Ізольда вилікувала Едварда, випарувалась під попівським впливом.

Ми вдяглись як до бою, в кольчуги й шоломи, а от Альфред обрав підстрочену хутром синю накидку. Вона робила його помітним, але він хотів, щоб люди бачили свого короля. Отримавши кожен по найкращому коню і ще трьох на зміну, ми перепливли річку і рушили колодяними путівцями до місця неподалік острова, на якому, за словами Ізольди, похований Артур. Її я залишив з Енфледою, котра тепер співмешкала з Леофріком.

Надворі стояв лютий. Наступні кілька днів після спалення Свейнового флоту видалися погожими, і я хотів вирушати саме тоді, але Альфред наказав дочекатися восьмого дня місяця, бо на тоді припадав празник саксонського святого Кутмана, що був родом зі Східної Англії. Король запевнив, що той день має бути вдалим для подорожі. І він вгадав, адже тоді було мокро і страшенно холодно, й дани не бажали виходити з осель у таку негоду. Ми вийшли на світанні й до ранку вже стояли на пагорбах над болотом, яке сповивав туман, підгущуючи дим від сільських багать.

— Ти знаєш, хто такий святий Кутман? — весело спитав у мене Альфред.

— Ні, мілорде.

— Він був самітником. — Ми прямували на північ, тримаючись правіше від болота. — Коли його матір розбив параліч, він змайстрував для неї тачку.

— Тачку? Нащо каліці тачка?

— Ні, ні, ні! Він возив її в ній, щоб вона завжди була з ним під час молитви! Він ходив із нею скрізь.

— Певно, їй це подобалось.

— Наскільки мені відомо, його житіє ніде не записане, — продовжив Альфред. — Слід би написати про нього. Він міг би бути заступником всіх матерів.

— Або тачок, мілорде.

На перші сліди данів ми натрапили після полудня, продовжуючи рухатись узвишшям. У долині, за якою починалися заплави, побачили велику садибу з побіленими стінами і товстою стріхою, з-під якої курився дим. У загородженому яблуневому садку стояло два десятки коней. Жоден дан не обійде таку господу, а отже, коні належали їм, і в будинку розмістився гарнізон.

— Звідси вони стежать за болотом, — промовив Альфред.

— Не виключено.

Мені було так холодно, що не рятувала навіть груба хутряна накидка.

— Треба буде відправити сюди людей, що відучили їх красти яблука, — продовжив король.

Ту ніч ми провели в невеликому сільці. Перед тим ним пройшлися дани, і народ був наляканий. Коли ми прибули туди битим шляхом, люди поховалися, прийнявши нас за загарбників, та коли почули наші голоси — повиходили і глянули на нас так, наче ми звалилися з місяця. Їхнього священника вбили погани, тому Альфред наказав Адельберту провести службу на згарищі церкви, а сам виступив його служкою, підспівуючи арфі.

— Я навчився грати в дитинстві за наполяганням мачухи, — розповів мені священник. — Але граю не дуже добре.

— Це правда, — погодився я, і це йому явно не сподобалось.

— Постійно бракує часу для вправлянь, — поскаржився він.

Ми спинились на ночівлю в селянській хаті. Розуміючи, що дани позабирали збіжжя всюди, де проходили, Альфред навантажив запасних коней копченою рибою та вівсяними коржами, більшу частину з яких ми віддали господарям. Після вечері селяни впали перед нами навколішки, і, торкнувши мене за поділ кольчуги, жінка прошепотіла:

— Мої діти, двоє: доньці майже сім, хлопчику трохи більше. Вони дуже хороші діти.

— Що з ними? — спитав Альфред.

— Їх забрали погани, мілорде, — заридала вона. — Ви можете знайти їх і повернути додому, мілорде? Поверніть моїх діточок, благаю.

Я пообіцяв спробувати, але це була пуста обіцянка, бо дітей давно завезли на невільницький ринок і вони або працювали в якомусь данському маєтку, або ж, якщо були гарненькі, поїхали в інші землі, де язичники правлять за християнських дітей добрі гроші.

Нам розказали, що дани прийшли в село невдовзі після Дванадцятої ночі й почали вбивати, полонити і грабувати людей, а скінчивши, подалися на південь. За кілька днів, повертаючись на північ, вони прийшли знову — цього разу з гуртом полонених і табуном коней, навантажених добром. Відтоді селяни не бачили данів, окрім тих кількох, що оселилися на краю болота.

Казали, ті дани їх не чіпають — либонь, бо їх так мало, що наживати ворогів в окрузі їм небезпечно. В інших селах ми чули те саме: дани прийшли, розграбували все, а тоді повернулись на північ.

На третій день ми нарешті побачили ворога на римській дорозі, що з Батума пролягає на схід через пагорби. Їх було близько шести десятків, і вони гнали коней поперед хмар, що купчилися на присмерковому небі.

— Повертаються в Сіппангам, — сказав Альфред.

То була фуражна експедиція. Везли сітки, напхані сіном для бойових коней. Мені згадалась одна зима, яку мені довелося пережити в Редінґумі, ще в дитинстві, коли дани вперше прийшли у Вессекс. У морози страшенно тяжко підтримувати життя в людях і конях. Ми збирали замерзлу траву й вискубували солому зі стріх, аби нашим скакунам було що їсти, та вони однаково змарніли, зачахли. Я нерідко чув, мовляв, щоб виграти війну треба зібрати військо і виступити проти ворога, та це не так легко, як може здатися. Людей і коней треба годувати, а голод здатен винищити армію швидше, ніж списи. Поглядом провівши данів на північ, ми збочили до напіврозваленого сараю, в якому і стали на ніч.

Усю ніч сипав лапатий сніг, беззвучно вкриваючи товстою периною все навкруги. Уже на світанку простір довкола лежав весь білий під блідим небом. Я пропонував дочекатися відлиги й аж тоді рушати далі, проте Еґвін, котрий родом був із цих місць, сказав, що до Сіппангама залишилось іти якісь дві-три години на південь, і Альфреда охопила нетерплячка.

— Ми підемо, — наполіг він. — Прийдемо, подивимось і заберемося геть.

По хрумкому свіжому сніжку ми подалися на північ, через оновлений, очищений простір. Сніг вкривав кожнісіньку галузочку, а канави й озерця лежали скуті кригою. Побачивши лисячий слід, що тягнувся через поле, я подумав: навесні слід чекати навали лисиць, бо відстрілювати їх не буде кому. Не одне ягня чекає кривава погибель, і всю весну жалісливо бекатимуть вівці.

До Сіппангама ми вийшли аж під полудень, хоча димище від сотень вогнищ бачили на обрії цілий ранок. Зупинилися на південь від міста, на виїзді з дубового гаю. Дани, скоріш за все, помітили нас, але ніхто не вийшов до брами подивитися, хто ми такі. У такий мороз нікому не хотілося зайве ворушитися. Я бачив вартових на мурі, одначе жоден не затримувався там надовго, поспіщаючи між нетривалими вилазками сховатися в пошуках хоч найменшого тепла на дерев’яних помостах. Верхівка муру була аж ряба від круглих щитів синього, білого, червоного і — оскільки там були й Ґутрумові вояки — чорного кольорів.

— Треба полічити щити, — сказав Альфред.

— Нема сенсу, — відповів я. — Дани беруть із собою по два-три щити, щоб вивішувати на мурі й змушувати ворога думати, ніби їх більше, ніж насправді.

Альфред дрижав від холоду, і я наполіг пошукати якийсь сховок. Ми повернулись у гай і рушили стежкою до річки. Приблизно за милю вище течією надибали на млин. Жорна його познімали, зате сама будівля була неушкоджена і міцно збудована, мала кам’яні стіни, а дах тримався на товстих балках. У кімнатці, де жили мельник з родиною, було вогнище, але я не дозволив Еґвіну розвести вогонь, щоб дим не привабив до нас данів.

— Слід дочекатися темряви, — сказав я.

— До того часу ми замерзнемо на смерть, — буркнув він.

— У такому не разі не треба було сюди йти.

— Мусимо наблизитись до міста, — втрутився Альфред.

— Не ви підете туди, а я, — заперечив я.

На захід від міського муру я бачив загін з кіньми, тому подумав узяти найкращого нашого скакуна, об’їхати західний край Сіппангама і порахувати їх. Це дало б нам приблизне розуміння чисельності данів, адже майже кожен з них має коня. Альфред хотів поїхати зі мною, та я не дозволив. Безглуздо їхати туди більш ніж одному, та й куди розумніше буде, якщо говорити данською. Пообіцявши повернутися дотемна, я подався на північ. Сіппангам стояв на пагорбі, який майже з усіх боків оточувала річка, тому я не міг безперешкодно об’їхати все місто. Натомість наблизився як міг до муру, оглянув дальній берег і, не побачивши там жодного коня, припустив, що дани тримають їх усіх на західному боці міста. Рушив туди, весь час тримаючись за деревами, і хоч дани, напевне, помітили мене, та не потрудилися виїжджати в замети, щоб зловити одного-єдиного вершника. Так я знайшов загін, у якому трусилися їхні коні. На їх підрахунок у мене пішов цілий день. Більшість тварин тримали в полях неподалік королівського палацу, і їх було сотні — надвечір я нарахував тисячу двісті. І це були тільки ті, яких я бачив тут, а найкращих коней тримають же в місті. Однак мені вистачило і того, я тепер міг назвати Альфредові приблизну чисельність данів: десь із дві тисячі. У решті Вессексу, в окупованих містах, зимувало ще приблизно тисяча. Вони мали досить великі сили, котрих, однак, бракувало, щоб захопити ціле королівство, тому вони чекали весни, коли з Данії або інших трьох англійських королівств надійде підкріплення. У сутінках я повернувся до млина. У нерухомому повітрі тріщав мороз. Поки я злазив з коня, над річкою пролетіли три граки. Подумавши, що замість мене коня може почистити хтось із Альфредових людей, я поспішив у тепло. За димом із дірки в стелі зрозумів, що Альфред таки ризикнув розвести вогонь.

Уся наша група сиділа навколо слабенького вогника. Я приєднався до них і витяг руки до його пломінців.

— У місті дві приблизно дві тисячі душ, — промовив я. Мені ніхто не відповів.

— Ви що, не чуєте? — перепитав я, оглядаючи обличчя присутніх.

Їх було п’ятеро. Лише п’ятеро.

— Де король?

— Пішов, — безпорадно відповів Адельберт.

— Що-що?

— Пішов у місто, — уточнив священник.

Оскільки на ньому була Альфредова синя накидка, я припустив, що король пішов туди в його простій одежі.

— І ви його відпустили? — вирячився я на нього.

— Він наполіг, — відказав Еґвін.

— Як би ми спинили його? Він же король! — вигукнув Адельберт.

— Збили б з ніг і тримали, доки до нього не повернеться розум. Давно він пішов?

— Одразу після вас, — простогнав священник. — І забрав із собою арфу, — додав він.

— Коли обіцяв повернутися?

— До смерку.

— Смерклося вже давно. — Я встав і затоптав вогонь. — Ви хочете, щоб на дим прийшли дани?

Я сильно сумнівався, що вони прийдуть, але хотів, аби ці бовдури трохи помучились.

— Ти, — показав я на одного з четвірки вояків, — почисть і нагодуй мого коня.

Сам я тим часом пішов знову надвір. На небі яскраво світили перші зорі, виблискував під серпом місяця сніг.

— Куди ви? — вибіг за мною Адельберт.

— Повертати короля, ясна річ.

Це якщо він живий. Коли ж ні — на Ізольду чекатиме смерть.

Погрюкавши в західну браму Сіппангама, я почув з того боку незадоволений голос, що запитав, хто я такий.

— А ти чого не на валу? — спитав я у відповідь.

Зняли засув, брама відчинилась на шпарку, і з неї визирнуло й, після того як я штовхнув стулку, грюкнувши нею підозрілого воротаря, одразу шуснуло назад лице.

— Мій кінь скульгавів, тому я прийшов пішки, — сказав я.

Оговтавшись, стражник захряснув ворота:

— Хто ти? — повторив він.

— Посланець від Свейна.

— Від Свейна? — Він припідняв і тут же опустив засув. — Він зловив Альфреда?

— Ґутруму я скажу про це раніше за тебе.

— Я ж просто питаю.

— А де Ґутрум?

Після образ на адресу його покійної матері я не мав ані найменшого бажання показуватися поблизу данського воєводи. Якщо попадуся, найкраще, на що мені лишиться сподіватися, — це швидка смерть, Та я був певен: смерть на мене чекатиме страшеннно повільна і болісна.

— В Альфредовому палаці, — відказав чолов’яга, показуючи на південь. — Це на тому боці міста, йти доведеться довгенько.

Він ні на мить не задумався, що жоден Свейнів посланець не поїде через увесь Вессекс сам і його мало б супроводжувати чоловік п’ятдесят-шістдесят. На такому холоді йому було не до роздумів, а мої довге волосся й браслети робили мене схожим на дана. Тож він повернувся до хатини при брамі, в якій його товариші сиділи біля вогнища, а я подався в місто, котре змінилося до невпізнання. Бракувало багатьох будинків, спалених данами при наступі; від великої церкви при базарі на пагорку не лишилося нічого, крім обгорілого каркаса, укритого білим снігом. Вулиці лежали скуті кригою, і я був єдиним, хто ходив там у цю годину: мороз позаганяв данів у вцілілі хати. Тут і там лунали спів і регіт. Між віконницями і в дірках у приземкуватих дахах блимотіло світло. Я страшенно змерз і нетямився з люті. Дехто з данів міг упізнати і мене, й Альфреда, тож своєю дурістю він наражав на небезпеку нас обох. Чи наважиться він наблизитись до свого палацу? Він точно знав, що Ґутрум оселився там, тому навряд чи ризикнув би пертися туди, де його точно впізнають. Отже, його слід шукати не біля палацу, а десь у місті.

Дорогою до таверни, в якій колись працювала Енфледа, я почув крики. Вони лунали зі східного боку міста. Я пішов на них і опинився перед жіночим монастирем біля річкового муру. В ньому я ніколи раніше не бував, але брама була відчинена, а на подвір’ї палало два великі багаття, що давали трохи тепла тим, хто стояв у передніх рядах. А зібралася там щонайменше сотня народу, що вигукували підбадьорення та образи на адресу двох чоловіків, які билися в грязюці й талому снігу між вогнів. Поєдинок відбувався на мечах і щитах, і при кожному ударі криці об крицю або криці об дерево глядачі збуджено гукали. Побіжно зиркнувши на бійців, я оглянув обличчя в натовпі, шукаючи Гастинґа чи будь-кого, хто міг би мене впізнати. У тріпотливому відсвіті полум’я розгледіти обличчя було тяжко, тому довелося добряче напружити зір. Та навіть так я не побачив нікого знайомого. Навколо не було ані сліду черниць, через що я вирішив, що вони або втекли, або загинули, або ж загарбники забрали їх собі на втіху.

Тихенько я рушив уздовж монастирського муру. Забороло шолома вигідно приховувало моє обличчя, та дехто все ж зиркав підозріливо, адже дивно бачити людину в шоломі не на полі бою. Нарешті, не знайшовши нікого знайомого, я зняв шолом і повісив на пояс. Тутешню церкву перетворили на бенкетну залу, проте всередині я знайшов лише кількох чоловіків, що спали п’яним сном, байдужі до веселощів на вулиці. Витягнувши в одного з них пів хлібини, я повернувся надвір подивитися бій.

Одним з бійців був Стеапа Снотор. Без свого звичного обладунку, в самій шкіряній куртці, він бився довгим мечем і крихітним щитом. Навколо його поясу був зав’язаний ланцюг, кінці якого тяглися до північного боку подвір’я, де їх тримало двоє чоловіків. Щойно Стеапин супротивник опинявся в небезпеці, вони смикали за ланцюг, щоб стримати велетня. Його змушували битися, як Гастинґа, коли я знайшов того. Безсумнівно, його поневолювачі заробляли чималі гроші, правлячи плату з роззяв, котрі прагнули помірятися силами з полоненим воїном. Суперником Стеапи був сухорлявий, усміхнений дан, що, як свого часу я, витанцьовував навколо нього, намагаючись влучити під щитом, одначе бевзь завзято оборонявся, відбиваючи кожнісінький удар, а коли дозволяв ланцюг — робив контрвипади. Глядачі гукали з кожним посмиком цепу. Коли вартові потягли занадто сильно, Стеапа крутнувся до них, але наткнувся на три довгі гострі списи, і натовп збуджено заревів. Здоровань повернувся, відбив черговий випад і позадкував на самі вістря списів. Гадаючи, що загнав Стеапу в глухий кут, коротун пішов на нього, аж тут сакс зупинився, щитом вибив нападникові меча з рук і руків’ям свого клинка зацідив йому по голові. Дан гепнувся на землю, Стеапа перевернув клинок і вже приготувався був прохромити його, але його звалили на землю ланцюгом і пригрозили списами. Глядачам сподобалось. Він переміг.

З рук у руки пішли гроші. З порожнім обличчям Стеапа сів біля багаття, поки один з данів, що тримали ланцюг, зазивав нових відчайдухів:

— Десять срібняків, якщо пораните його! П’ятдесят — якщо вб’єте!

Не розуміючи ані слова з того, Стеапа мовчки дивився на натовп, закликаючи вийти з ним сам на сам. Врешті з юрби вийшов усміхнений здоровань. Зробили ставки, Стеапу підняли на ноги. Це нагадувало цькування бугая, з тією лиш відмінністю, що саксу протистояло по одному супротивнику за раз. Щоб здолати такого, як він, знадобиться три-чотири людини, проте поки знаходилися дурні, готові платити, щоб побитися з ним, він був потрібен да-нам живий.

Я потроху рухався попід муром, розглядаючи обличчя присутніх.

— Шість пенні? — почувся голос позаду мене.

Я озирнувся й побачив чоловіка, що визирав з дверей. Це були одні з десятка однакових дверей, розміщених уздовж стіни.

— Шість пенні? — перепитав я спантеличено.

— Недорого, — сказав він, підняв засув і запросив мене заглянути всередину.

Сальна свічка освітлювала тісну кімнатку, що колись слугувала черничою келією. У глибині стояло низеньке ліжко, на якому лежала гола жінка. Її було майже не видно за чолов’ягою зі спущеними штаньми.

— Він не затримається надовго, — промовив хазяїн. Я похитав головою і посунув назад.

— Вона була тут черницею, — продовжив він. — Молода, гарненька, а вищить — як свиня.

— Ні, — відрізав я.

— Чотири пенні? Вона не пручатиметься, більше не сміє.

Не бажаючи марнувати часу, я рушив далі. Невже Альфред пішов назад? Та чомусь мені здавалося, що той дурень поперся до свого палацу, і я задумався, чи наважусь поткнутися туди, де на мене чекатиме помста Ґутрума. Розпочався новий бій. Дан наступав у напівприсіді, цілячи Стеапі по ногах, але той легко відбивав усі його удари. Я нишком прослизнув за чоловіків, що тримали його, і ліворуч від себе помітив іншу кімнату — велику, в якій черниці, напевне, трапезували. Всередину мене заманив блиск золота при світлі вогню, що поволі згасав там.

Тільки блищали то не коштовності, а позолочена рамка невеличкої арфи, що валялась розтоптана на підлозі. Оглянувши кімнату, на купі мотлоху в дальньому кутку я побачив чоловіка і підійшов до нього. Це був Альфред. Майже непритомний, зате живий і, наскільки я бачив, неушкоджений, тільки оглушений. Я відтягнув його до стіни й посадив. Він був без плаща, босий. Залишивши його там, я повернувся до церкви, знайшов п’яного дана і заприязнився з ним. Допоміг звестись на ноги, обійняв за шию, сказав, що проведу додому, відтак вивів через чорний хід до нужника, а там тричі заїхав у живіт і двічі — по пиці. Забравши його плащ і чоботи, відніс їх Альфредові.

Король прийшов до тями. Його обличчя було в синцях. Глипнувши на мене без жодного подиву, він потер підборіддя.

— Їм не сподобалася моя гра, — сказав.

— Тому що дани полюбляють хорошу музику, — відповів я. — Взуйтеся.

Я кинув чоботи біля нього, закутав його у плащ і змусив заховати обличчя під капюшоном.

— Смерті захотіли? — спитав сердито.

— Я хочу ближче вивчити ворога.

— Якого, як я розвідав для вас, тут дві тисячі душ, — гаркнув я.

— Десь так я і думав, — скривився він. — Що це на плащі?

— Данська блювота.

Він стрепенувся.

— На мене напали троє, — здивовано промовив він. — Вони били мене ногами.

— Кажу ж вам, дани не люблять поганої музики, — повторив я, піднімаючи його. — Вам ще пощастило, що вони вас не вбили.

— Сприйняли за свого, — відказав він і сплюнув кров, що юшила з розбитої губи.

— Мабуть, п’яні були. Ви ж навіть не подібні до дана.

— Я вдав німого музику, — прошепотів він, усміхаючись кривавими губами, гордий собою. Не дочекавшись посмішки від мене, зітхнув. — Вони були дуже п’яні, Утреде, але я хотів розвідати, які настрої поміж них: чи впевнені вони у своїх силах, чи готуються до нападу. — Король замовк витерти кров. — Це я міг дізнатися, тільки прийшовши сюди особисто. Ти бачив Стеапу?

— Так.

— Хочу забрати його з собою.

— Мілорде, ви збожеволіли! — вигукнув я. — Він прикутий ланцюгом, і стереже його пів дюжини чоловік.

— Даниїла кинули до левів, але він уцілів, святого Павла ув’язнили, але Господь порятував його.

— То хай він пригляне й за Стеапою, — відповів я. — А ви повернетеся зі мною. Негайно.

Він склався, відчувши біль у шлунку.

— Вони били мене в живіт, — сказав, розпрямляючись.

На ранок у нього буде добрячий синець під оком. Король здригнувся від нового вибуху реву на подвір’ї, і я подумав, що Стеапа або загинув, або прибив чергового суперника.

— Я хочу побачити свій палац, — уперто сказав Альфред.

— Нащо?

— Щоб подивитися на свій дім. Можеш не йти зі мною. Але ж там Ґутрум! Ви хочете, щоб він вас упізнав? Жити набридло?

— Він буде всередині, а я подивлюся на палац знадвору.

Відмовити його не вдавалося. Я вивів його через монастирське подвір’я на вулицю і подумав, чи не краще було б схопити його і силоміць понести назад, проте в такому упертому настрої він майже напевне пручатиметься й галасуватиме, і на галас хтось прийде.

— Цікаво, що сталося з черницями, — промовив Альфред на виході з монастиря.

— З однієї зробили підстилку і здають усім охочим за кілька пенні, — відповів я.

— Боже милостивий.

Альфред перехрестився, крутнувся, і я зрозумів, що він хоче врятувати жінку, тому схопив його за руку.

— Це безумство! — крикнув я йому.

— Це необхідне безумство, — спокійно відповів він і зупинився, щоб прочитати мені нотацію: — Що думає Вессекс? Що я програв, а дани перемогли. Народ готується до нової навали навесні. Тому я хочу показати йому, що його король живий, що він був у тилу ворога і обвів його круг пальця.

— А ще — що йому підбили око і розквасили носа, — додав я.

— Але ти про це нікому не розкажеш, — парирував він, — як і про те, що мене побила вугром селянка. Утреде, треба дати людям надію, котра навесні розквітне перемогою. Пригадай Боеція, Утреде, згадай його приклад! Ніколи не слід втрачати надії.

Він ревно вірив, що його захищає Бог і він може безбоязно ходити серед ворогів. І до певної міри був правий, адже дани мало вдосталь елю, бр'аги й медовухи, і більшість із них так поперепивалися, що їм було байдуже до побитого музики -зі зламаною арфою.

Ми без перешкод дійшли до палацу. У дверях стояло шестеро чорних вартових, і я не дозволив Альфредові наближатись до них.

— Їм вистачить одного погляду на ваше скривавлене обличчя, щоб закінчити те, що почали інші.

— Тоді дозволь мені хоча б сходити в церкву.

— Помолитися захотіли? — смішкувато спитав я.

— Так, — спокійно відповів він.

Я спробував зупинити його.

— Якщо ви загинете тут, — сказав я йому, — Ізольда помре.

— Це вигадав не я, — відповів він.

— Але ж ви король, хіба ні?

— Єпископ вважає, що ти можеш пристати до данів, і решта з ним погодилися.

— У мене не залишилося жодного друга серед данів, — відповів я. — Вони були вашими заручниками і всі загинули.

— Значить, помолюся за їхні поганські душі, — промовив він, відійшов від мене і попрямував до церкви, де перед входом за звичкою на знак поваги стягнув капюшон з голови.

Я знов натягнув каптур йому на голову, щоб приховати синці. Не пручаючись, він спокійно відчинив двері й перехрестився.

У церкві було повно данів. У кутках валялися солом’яні підстилки, купи кольчуг і зброї. В наві навколо багаття сиділо кількадесят чоловіків і жінок. Поглинуті грою в кості, вони не звернули на нас ані найменшої уваги, аж раптом хтось прикрикнув нам зачинити двері.

— Треба забиратися, — звернувся я до Альфреда. — Тут ви не помолитесь.

Він не відповів. Натомість незворушно дивився на місце, де колись стояв вівтар, а нині були припнуті коні.

— Треба йти! — натиснув я.

І якраз у ту мить мене покликав голос — дуже здивований. Повернувши голову, я побачив, що один із гравців устав і дивиться просто на мене. З тіні вибіг собака, заскакав довкола мене, намагаючись лизнути, і розгледівши його, я зрозумів, що це Нігтґенґа, а чоловік, котрий мене впізнав, — Раґнар. Ярл Раґнар, мій друг.

Якого я вважав мертвим.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

Раґнар обійняв мене. Обох нас душили сльози, і якийсь час ми не могли нічого сказати. Та навіть так я не забув озирнутися, щоб приглянути за Альфредом. Він сидів біля дверей у тіні від кипи вовни, заховавши обличчя під капюшоном.

— Я думав, ти загинув! — сказав я Раґнару.

— Я надіявся, що ти прийдеш, — відповів він.

Ми стали говорити навперебій, не слухаючи один одного. До нас підійшла Бріда. Я здивовано подивився на неї — вже жінку, не дівчинку, — а вона засміялась і весело поцілувала мене.

— Утреде, — ласкаво промовила вона моє ім’я.

Колись ми були коханцями, хоча ще дітьми. Як і я, вона походила з саксів, але обрала данів, щоб залишитися з Раґнаром. Інші жінки в церкві носили безліч прикрас зі срібла, гранату, гагату і золота, проте на Бріді не було жодних, крім гребінця зі слонової кістки, котрий тримав купи її густе чорне волосся.

— Утреде, — повторила вона.

— Чому ти не мертвий? — спитав я в Раґнара, адже він був одним із заручників, яких стратили, коли Гутрум порушив перемир’я.

— Ми сподобалися Вульфгеру, — відповів він, обійняв мене за плечі й підвів до вогнища. — Це Утред, — звернувся Раґнар до гравців, — сакс, що, звичайно, не робить йому честі, одначе він мій друг і брат. Елю, вина, — показав на глеки. — Вульфгер залишив нас у живих.

— І ви не зачіпали його?

— Звісно, ні! Він тут. На бенкеті з Ґутрумом.

— Вульфгер? Він полонений?

— Він наш союзник! — Раґнар дав мені в руки глечик і посадив біля вогню. — Тепер він з нами.

Він усміхнувся до мене, і я засміявся, щиро радий бачити його живим. Він був дебелий, золотоволосий і широколиций, сповнений веселощів, життєлюбства й доброти — зовсім як покійний батько.

— Вульфгер розмовляв із Брідою, а через неї — зі мною. Ми сподобались один одному, а вбити того, хто тобі симпатичний, дуже складно.

— І ти переконав його перекинутися на ваш бік?

— Сильно переконувати не знадобилося, — відповів Раґнар. — Він розумів, що ми переможемо, тому, перейшовши до нас, зберіг свої землі. Ти питимеш ель чи дивитимешся на нього?

Пустивши по бороді кілька крапель, я вдав, ніби п’ю, а сам пригадав, як Вульфгер казав мені, що коли прийдуть дани, усім нам доведеться вигадувати, як виживати. Але Вульфгер, Альфредів кузен, олдермен Вілтунширський? Якщо вже він перекинувся до ворога, то скільки танів скористалися його прикладом і пішли служити данам?

— А то хто такий? — спитала Бріда, дивлячись на Альфреда.

Він сидів у тіні. Було щось таємниче в його самотній мовчазній постаті.

— Слуга, — відповів я.

— Хай сідає біля вогню.

— Йому не можна, — сердито сказав я. — Він покараний.

— Що ти накоїв? — гукнула йому Бріда англійською.

Він підняв голову й поглянув на неї, проте не показав обличчя з-під капюшона.

— Тільки скажи, вишкребку, і я так відшмагаю тебе, шо шкура злізе! — прикрикнув я на нього. Мені було видно його очі під каптуром. — Він завдав мені страшної образи, — перейшов я на данську, — тому я наказав йому мовчати, а за кожне промовлене слово даю по десять ударів батогом.

Така відповідь їх улаштувала. Забувши про дивного слугу в каптурі, Раґнар розповів мені, як порадив Вульфгеру відправити до Ґутрума посланця з обіцянкою не чіпати заручників і як Ґутрум попередив олдермена про напад, аби той мав час врятувати бранців від розправи. Нарешті мені стало ясно, чому в день нападу Вульфгер поїхав з міста ще вдосвіта: він знав, що дани прийдуть.

— Ти кажеш, він ваш союзник, — мовив я. — Тобто просто ваш друг — чи він битиметься за Ґутрума?

— Він союзник, який присягнувся битися за нас. Принаймні присягнув на вірність саксонському королю.

— Саксонському королю? — здивовано перепитав я. — Альфреду?

— Ні, не йому, а справжньому королю — сину попереднього.

Раґнар казав про Етельвольда, спадкоємця Альфредового брата — короля Етельреда. Звісна річ, він був потрібен данам. Захоплюючи саксонське королівство, вони завжди ставили там короля-сакса, що ніби узаконювало їхнє загарбання. Однак ті королі надовго не затримувались. Ґутрум, котрий уже проголосив себе королем Східної Англії, захотів очолити ще й Вессекс. Посадивши на престол Етельвольда, він сподівався здобути прихильність інших західних саксів, переконавши їх, що вони б’ються за істинного короля. А коли війна закінчиться і дани закріплять свою владу, Етельвольда тихенько приберуть.

— Але Вульфгер битиметься за вас? — напосів я.

— Ще б пак! Коли хоче зберегти свої володіння, — усміхнувся Раґнар. — Та аби ж ми бились, а не байдикували тут.

— Зима ж бо надворі.

— Це найкращий час для війни: робити більш нема чого.

Він спитав у мене, де я був увесь час від Йолю, і я сказав, що ходив у Дефнашир переконатися, чи в порядку моя родина. Раґнар спитав, чи не прийшов я до Сіппангама, щоб приєднатись до нього.

— Ти ж не присягав Альфредові? — спитав він.

— А хто його знає, де він, той Альфред? — ухилився я від прямої відповіді.

— Ти ж дав йому присягу, — докірливо кинув Раґнар.

— Так, дав, але на рік, який давно скінчився, — погодився я, що було правдою, хоч і не зовсім, бо я не сказав, що дав Альфредові нову присягу.

— То ти можеш пристати до мене? Присягнеш мені? — з надією спитав Раґнар.

Я спробував віджартуватися, хоч питання серйозно збентежило мене.

— Для чого тобі моя присяга? — кинув я. — Щоб байдикувати тут із тобою?

— Ми робимо вилазки, — заперечив він. — А ще стережемо болото. Альфред там, на болоті, але Свейн швидко його звідти викурить.

Отже, Ґутрум досі не знає, що від Свейнового флоту залишився тільки попіл на березі.

— То чого ви байдикуєте тут? — спитав я.

— Бо Ґутрум не хоче розділяти сили, — відповів Раґнар.

Я усміхнувся, пригадавши, як його дід застерігав Ґутрума ніколи не розділяти своє військо, але той вчинив так при Аскському пагорку, і західні сакси здобули першу перемогу над данами. Удруге цієї помилки він припустився, коли висунувся з Вергама на Екзанчестер. Частина його війська пішла тоді морем і загинула в страшному штормі.

— Я казав, треба розділити військо на десять частин, захопити десяток нових міст на півдні Вессексу і закріпитися в них, та він не слухає, — продовжив Раґнар.

— Але Ґутрум тримає північ та схід, — промовив я, мовби заступаючись за нього.

— А нам потрібен весь Вессекс! Натомість ми тут чекаємо весни з надією, що до нас долучиться більше людей. І вони прийдуть, бо тут є земля — дуже добра, краща, ніж на півночі.

Він уже забув, що просив моєї присяги. Я знав, що потрібен йому, але він пустився говорити про справи в Нортумбрії, розповів, що наші вороги, К’яртан та Свен, батько і син, добре живуть у Дангольмі, хоч і не сміють потикатися зі своєї фортеці, остерігаючись Раґнарової помсти. Вони поневолили його сестру, і, наскільки він знав, досі тримали її в себе. Як і я, він присягнувся їх убити. Про Беббанбурґ він не чув нічого, знав тільки, що мій дядько-зрадник досі тримає твердиню.

— Коли покінчимо з Вессексом, — пообіцяв мені Раґнар, — ми з тобою поїдемо на північ. Понесемо мечі на Дангольм.

— За мечі на Дангольм, — промовив я, піднімаючи глек елю.

Я пив небагато, та й загалом питво не діяло на мене. Весь вечір я сидів і думав, що одним реченням можу покласти край Альфреду. Можу викрити його і дивитися, як його притягнуть до Ґутрума і повільно вб’ють. Якщо віддам тому Альфреда, він пробачить мені образи, які я вигукував на адресу його матері.

Вессексу не стане, адже без Альфреда фірду більше не буде навколо кого гуртуватись, а я залишуся зі своїм другом Раґнаром, зароблю ще більше браслетів і зроблю собі ім’я, яке знатимуть скрізь, куди відправляться довгасті норманські дракари. І для цього варто було лиш сказати одне речення.

Як же мені кортіло зробити це того вечора у королівській церкві в Сіппангамі. Скільки ж радості в хаосі! Замкни все зло світу за дверима і накажи за жодних обставин не відмикати їх — і хтось це зробить. Руйнування — чиста радість. Коли, заливаючись реготом, Раґнар гупнув мене по плечу, аж воно заболіло, я відчув, як на язику в мене закрутилися слова.

«Це Альфред», — варто лиш було сказати мені й показати в його бік, і весь мій світ змінився б і не було б більше ніякої Англії. Та в останню мить, коли перше слово вже готувалося злетіти з язика, я його проковтнув. Бріда дивилась на мене спокійним поглядом розумних очей, від якого я миттю пригадав Ізольду. Уже за рік-два вона стане такою самою. Вона мала таку ж разючу красу, як і Бріда, ту ж смагляву шкіру і нестримний вогонь у душі. Якщо проговорюся, Ізольда загине, а цього я не знесу. Тоді я подумав про Етельфледу, Альфредову доньку. Її полонять, а вцілілі сакси, збираючись біля багать у вигнанні, проклинатимуть моє ім’я, і я навіки стану Утредервом — людиною, що знищила цілий народ.

— Ти хотів щось сказати? — спитала Бріда.

— Що у Вессексі ще не було такої холодної зими. Вона зиркнула на мене з недовірою і всміхнулася.

— От скажи мені, Утреде, — перейшла вона на англійську, — якщо ти вважав Раґнара мертвим, чого прийшов сюди?

— Бо не знав, куди ще мені податися.

— І подався до Ґутрума, якого смертельно образив?

Отже, вони знають. Цього я не очікував. Мною заволодів страх, і я не відповів.

— Ґутрум хоче твоєї смерті, — продовжила Бріда вже данською.

— Він казав це не серйозно, — вставив Раґнар.

— Він казав це на повному серйозі, — заперечила дівчина.

— Хай там як, а я не дам йому скривдити Утреда, — заявив Раґнар. — Тепер ти тут!

Він поплескав мене по плечу, зиркаючи на своїх людей, немов застерігаючи їх не виказувати мене Ґутруму. Ніхто з них не ворухнувся, бо майже всі вони були п’яні в дим, а дехто взагалі спав.

— Тепер ти тут, — промовила Бріда, — хоча ще не так давно бився за Альфреда і ображав Ґутрума.

— Я прямував до Дефнаширу, — відповів я, ніби це щось пояснювало.

— Бідолашний Утред, — промовила вона, гладячи чорно-біле хутро Нігтґенґи. — А я думала, ти саксонський герой.

— Герой? Чого б то?

— Тому що вбив Уббу.

— Герої Альфреду не потрібні, — сказав я гучно, щоб той почув. — Йому подавай тільки святих.

— Розкажи нам про Уббу! — попрохав Раґнар.

І мені довелося розповісти про загибель їхнього ватажка, а дани, котрі полюбляють слухати про битви, питали все більше і більше подробиць.

Я подав їм ту історію, змалювавши Уббу великим героєм, котрий мало не знищив вессекське військо; розповів, що бився він як бог і власноручно прорвав наш заслін своєю великою сокирою.

Описав, як палали кораблі, як з них, огортаючи поле битви пекельною хмарою, валував чорний дим. Сказав, що мені випало зійтися з ним у його переможному поступі. Звичайно, це була неправда, і дани це знали, адже я зійшовся з Уббою не випадково, а навмисне розшукував його, та коли розказуєш про щось, оповідь годиться прикрашати скромністю, і, знаючи звичай, слухачі схвально кивали.

— Такого страху я зроду не знав, — промовив я й повів мову про наш двобій, про мій Подих Змія проти Уббиної сокири, про те, як він порубав мій щит, а тоді — й так воно було насправді — я послизнувся на кишках убитого. Дани навколо багаття розчаровано зітхнули. — Я перерубав йому сухожилля, — промовив я, рубонувши рукою по ліктю, щоб показати, куди влучив, — і звалив на землю.

— Чи гідно він поліг? — стурбовано спитав якийсь чолов’яга.

— Як герой, — відповів я й розказав, як вклав йому в мертву руку сокиру, щоб він потрапив до Вальгалли. — Він поліг з великою гідністю, — закінчив я.

— Він був воїном, — промовив Раґнар.

Він був уже п’яний. Ще не дуже, але вже зморений. Вогонь поступово згасав, згущуючи тіні в західному кінці зали, де сидів Альфред. Я продовжував розповідати. Вогнище згасло, лишилося блимотіти кілька свічок. Усі довкола поснули, та я не зрушав з місця, доки нарешті не влігся й захропів Раґнар. Дочекавшись, поки все навкруги затихне, я повернувся до Альфреда.

— Треба йти, — наказав я, і він не став сперечатися.

Непомічені, ми вийшли в ніч, тихенько причинивши за собою двері церкви.

— Як звуть чоловіка, з яким ти розмовляв? — спитався Альфред.

— Ярл Раґнар.

Спантеличений, він різко зупинився:

— Хіба він не був серед заручників?

— Вульфгер їх пощадив.

— Пощадив? — приголомшено перепитав він.

— І перекинувся до Ґутрума, — відповів я. — Він зараз тут, у палаці. Дав Ґутрумові присягу битись за нього.

— Тут? — Альфред не міг повірити моїм словам. Вульфгер був його кузеном, чоловіком його небоги — родичем. — Він тут?

— Тепер він з Ґутрумом, — різко повторив я.

Альфред вирячився на мене.

— Ні, — самими губами промовив він. — А Етельвольд?

— У полоні, — сказав я.

— У полоні! — здивовано кинув він.

Тримати Етельвольда в полоні данам було невигідно, хіба що він пообіцяв стати їхнім ставлеником на вессек-ському престолі.

— У полоні, — підтвердив я, що, звісна річ, було неправдою, але хлопець мені подобався, та й я мав перед ним борг. — І нам його не звільнити, тому краще забиратися звідси.

Я потягнув був його до міста, але не встигли ми рушити, як рипнула церковна брама, і звідти з Нігтґенґою вийшла Бріда.

Підійшовши до мене, вона наказала псу сидіти біля її ніг. Як і я, п’яною вона не була, але, мабуть, страшенно мерзла, адже поверх простої вовняної сукні шуби на ній не було. Втім, хоч який мороз тріщав надворі, вона навіть не дрижала.

— Ти вже йдеш? — спитала вона англійською. — Не залишишся з нами?

— У мене дружина і дитя, — відказав я.

Вона усміхнулась.

— Про яких за весь вечір ти і словом не обмовився. Утреде, що сталося?

Я не відповів. Вона подивилась на мене, і в погляді її була неясна тривога:

— З якою жінкою ти зараз?

— З дуже схожою на тебе, — зізнався я.

Це її насмішило:

— Це вона підмовила тебе битись за Альфреда?

— Вона бачить майбутнє, — ухилився я від відповіді. — Воно являється їй у снах.

Бріда здивовано глипнула на мене. Тихенько заскавулів Нігтґенґа, і вона погладила його. Відтак спитала:

— І вона бачила Альфреда живим?

— Не просто живим. Бачила його звитягу.

Альфред смикнувся, і я сподівався, що йому стане клепки не піднімати голови.

— Звитягу?

— Вона бачила зелене поле, вкрите тілами, білого коня і відновлений Вессекс, — сказав я.

— Дивні сни в твоєї жінки, — відповіла вона. — Але ти так і не відповів на моє питання. Нащо ти прийшов сюди, коли вважав Раґнара мертвим?

На це я не мав заготовленої відповіді, тому промовчав.

— Кого ти тут шукав? — натиснула Бріда.

— Тебе, — невпевнено бовкнув я.

Знаючи, що я брешу, вона похитала головою:

— Для чого ти прийшов? — У відповідь на мою мовчанку сумно усміхнулася: — На Альфредовому місці я б відправила в Сіппангам когось, хто знає данську мову, щоб, повернувшись на болото, він розповів йому про все, що тут бачив.

— Якщо ти це знаєш, чому їм не скажеш? — кивнув я на Ґутрумових чорних вартових біля палацу.

— Бо Ґутрум — неврівноважений бовдур, — гаряче відрубала вона. — Для чого мені йому помагати? Коли він упаде, командування перейде до Раґнара.

— Чому він не командує військом зараз?

— Бо весь у свого батька — занадто чесний. Дав Ґутруму слово і не збирається його порушувати. І він хотів, щоб і ти присягнув йому, але ти відмовився.

— Не хочу віддавати Беббанбурґ у подарунок данам, — відповів я.

Обміркувавши мої слова, вона погодилась.

— Але звідки ти взяв, що західні сакси віддадуть Беббанбурґ тобі? — спитала зневажливо. — Це на іншому краю Британії, Утреде, а останній саксонський король зараз кисне на болоті.

— Я здобуду його цим, — промовив я, відгортаючи плаща, щоб показати їй руків’я Подиху Змія.

— Ви з Раґнаром можете спільно управляти північчю, — сказала вона.

— Може, так і буде, — відповів я. — Перекажи йому, що коли це скінчиться, коли все вирішиться, я висунуся з ним на північ проти К’яртана, але у свій час.

— Сподіваюсь, ти доживеш до того моменту.

Цмокнувши мене в щоку, вона крутнулась і, не зронивши більше й слова, повернулась до церкви.

Альфред видихнув:

— Хто такий К’яртан?

— Ворог, — коротко пояснив я і зібрався йти далі, але він спинив мене.

— Це та дівчина, що була з тобою у Вінтанчестері? — спитав, проводжаючи її поглядом.

— Так.

Він мав на увазі час, коли я вперше потрапив у Вессекс, разом з Брідою.

— Невже Ізольда дійсно бачить майбутнє?

— Ще жодного разу вона не помилилася.

Він перехрестився, і я повів його до західної брами, Навколо панувала тиша, але він відмовився йти з міста одразу і наполіг повернутися до монастиря, де ми на хвильку присіли біля згаслого вогнища, намагаючись уловити хоч трохи тепла від жарин. На подвір’ї було безлюдно і тихо — всі повкладалися на ніч у каплиці. Узявши як смолоскип запалену головешку, Альфред повів мене до ряду келій. Двері однієї були засунуті на два зв’язані ланцюгом засуви.

— Діставай меч, — наказав він мені.

Я оголив Подих Змія, а король зняв цеп із засувів, відчинив двері та обережно ступив усередину, стягуючи з голови капюшон. Коли він підняв угору смолоскип, у його світлі я побачив чоловіка, що скрутившись спав на підлозі.

— Стеапа! — шепнув Альфред.

Велетень лише вдавав, ніби спить. Одним махом скочивши на ноги, він вовком кинувся на нього. Я виставив меч, щоб зупинити його, та, роздивившись Альфредове побите обличчя, він укляк на місці.

— Мілорде?

— Іди з нами, — сказав Альфред.

— Мілорде! — звалився на коліна перед своїм королем Стеапа.

— Надворі холодно, — продовжив Альфред, хоча в келії було не тепліше. — Можеш сховати меч, Утреде.

Зиркнувши на мене, Стеапа здивувався, що перед ним той, проти кого він бився в день навали.

— Ви товариші, — суворо мовив король, і здоровань кивнув. — Треба звільнити ще декого. За мною.

— Ще декого? — спитав я.

— Ти розповідав мені про черницю, — відповів Альфред.

Довелося шукати келійку черниці, яку я бачив раніше. Ми застали її там, затиснуту під стіною даном, котрий злегка похропував. При світлі вогника з-під стіни на нас виглянуло перелякане личко, напівсховане за даном. Його борода була чорна, волосся жінки — блідо-золоте. Вона не спала. Побачивши нас, зойкнула й розбудила дана. Мружачись від світла, він загарчав і спробував скинути з себе товсті шуби, якими вкривався, але Стеапа огрів його. Удар прозвучав як на бійні — глухо і мокро, — й голова його відскочила назад. Альфред рвучко стягнув з монахині шуби, та вона закрилася руками, ховаючи свою наготу, і король поспіхом кинув їх. Він був збентежений, я — вражений. Черниця виявилась молодою і гожою. Чого б така жінка марнувала свою вроду на служінню Богу?

— Ви знаєте, хто я? — спитав Альфред, і вона похитала головою. — Я ваш король, — м’яко сказав він. — Ходіть з нами, сестро.

Оскільки одягу вона не мала, загорнулася в шубу. Осиним Жалом я перерізав данові горлянку і знайшов гаман на шворці.

— Ці гроші підуть церкві, — мовив Альфред.

— Але я знайшов їх і вбив його, — заперечив я.

— Їх здобуто гріхом, який належить відкупити, — терпляче пояснив він. — Тут є інші сестри? — усміхнувшись до черниці, спитав він.

— Тільки я, — тихо відказала вона.

— Тепер ви в безпеці, сестро. — Король підвівся. — Час іти.

Монахиню, котру звали Гільдою, повів Стеапа. Вчепившись за нього, вона тихенько заскімлила — чи то від холоду, чи то від спогаду про випробування, що випали на її долю.

У ту ніч ми могли б узяти Сіппангам лише сотнею чоловік. Надворі стояла така холоднеча, що на мурі не було жодного вартового. Воротарі ж поховалися в хатині біля брами, і побачивши, як ми підіймаємо засув, тільки й спромоглися сердито спитати, хто ми такі.

— Ґутрумові вояки, — відповів я, і на тому вони відчепилися.

За пів години ми повернулись до млина, де вже чекали отець Адельберт та Еґвін з трьома вояками.

— Слід подякувати Господу за те, що він вберіг нас, — звернувся Альфред до отця Адельберта, котрий з острахом розглядав його лице. — Прочитайте молитву, отче.

Адельберт став молитися, та я його не слухав. Мовчки сидів біля вогню, думаючи, що не відігріюся ніколи, а тоді заснув.

Весь наступний день сніжило, хурделило. Ми розвели вогонь, не боячись, що дим від нього можуть побачити дани, адже ніхто з них не виходитиме в кусючий мороз і хуртовину перевірити, що то за тоненький димок куриться супроти сірого неба.

На Альфреда найшла тяжка задума. Цілий день він майже нічого не говорив, тільки одного разу насупився і перепитав мене, чи може бути правдою звістка про Вульфгера.

— Ми не бачили його з Ґутрумом, — додав він невесело, все ще сподіваючись, що олдермен його не зрадив.

— Заручники вижили, — відказав я.

— Господи Боже, — зітхнув він і, переконаний цим аргументом, відкинувся на стіну, споглядаючи хуртовину за крихітним віконцем. — Він мій родич! — додав перегодом і знову змовк.

Згодувавши коням залишки взятого з собою сіна, я знічев’я сів гострити свої клинки. Гільда ридала. Альфред намагався її заспокоїти, та був такий збентежений, що не міг дібрати слів.

Як не дивно, втішити її вдалося Стеапі, котрий м’яко заговорив до дівчини своїм глибоким голосом. Я наточив Подих Змія та Осине Жало так гостро, як тільки міг, та снігопад не вщухав, і мною заволодів той же понурий настрій, що й Альфредом.

Я згадав, як Раґнар просив моєї присяги вірності.

Світ колись вийшов з хаосу, і в хаос він колись порине, боги сотворили його, вони ж покладуть йому край своєю війною. Але між хаосом народження світу і хаосом його загибелі лежить порядок. Порядок досягається присягами, а присяги зв’язують нас докупи, як пряжки у збруї.

Клятва прив’язувала мене до Альфреда. До того як дати її, я хотів пристати до Раґнара, однак тепер прохання присягнути йому ображало мене. Це, змінюючи мене, в мені зростала гординя. Бо ж я — Утред Беббанбурзький, звитяжець, котрий здолав Уббу, тому, маючи можливість дати слово вірності самому королю, не бажав служити комусь рівному собі. Присягаючи, підкоряєш себе волі людини, якій даєш слово. Хай би як Раґнар називав мене своїм другом і любив ніби брата, прохання про присягу — доказ, що він досі вважає мене своїм послідовником, коли ж у дійсності я володар Нортумбрії. Однак Раґнар — дан, а дану всі сакси — менші люди, того він і попросив з мене клятву. Якщо присягну йому на вірність, він буде щедрий до мене, але і я муситиму виказувати вдячність, і Беббанбурґ буде моїм лише тому, що він дозволить мені ним володіти. Про таке раніше я не замислювався, однак того морозного дня зненацька до мене дійшло, що серед данів я матиму вагу не більшу, ніж мої друзі, а без них буду черговим бурлакою без землі й володаря. А от серед саксів я свій і не залежу від чиєїсь щедрості.

— Ти наче в глибокій задумі, Утреде, — урвав мої міркування Альфред.

— Я думав, мілорде, що нам необхідна гаряча їжа.

Підкинувши дрів у вогонь, я пішов до струмка й набрав води в казан. За мною вийшов Стеапа, але не говорити, а посцяти. Я став позаду нього.

— На вітані ти збрехав про Кінвіт.

Зав’язавши мотузок, що правив йому за пояс, він розвернувся й заглянув мені у вічі.

— Якби не прийшли дани, — прогарчав він, — я б тебе порішив.

Сперечатись я не став, бо він казав правду.

— При Кінвіті де був ти в момент загибелі Убби? — спитав я натомість.

— Я був там.

— Щось я тебе не бачив, хоч і був у самому серці бою.

— Думаєш, мене там не було? — сердито перепитав він.

— Ти був з Оддою Молодшим? — спитав я, і він кивнув. — Ти був з ним, бо йрго батько наказав стерегти його? — Знову кивнув. — І Одда Молодший тримався якнайдалі від небезпеки, чи не так?

Він не відповів, проте з мовчанки я здогадався, що моє припущення слушне. Вирішивши, що нам більш нема про що розмовляти, він крутнувся і посунув до млина, але я схопив його за руку. Це його здивувало. Стеапа був здоровий, сильний і наганяв стільки страху на всіх, що просто не звик, аби його ось так спиняли силою. Побачивши, як у ньому скипає лють, я вирішив підживити її.

— Ти був нянькою Одди, — пхикнув я. — Великий Стеапа Снотор — нянька. Поки решта билися з данами на смерть, ти тримав Одду за ручку, щоб він, бува, не згубився.

Він мовчки вирячився на мене тупим тваринним поглядом, у якому не читалось нічого, крім голоду, люті й жорстокості. Йому захотілось убити мене, надто почувши, що я називаю його на прізвисько, але в ту мить мені відкрилася ще одна істина про Стеапу Снотора. Він був дійсно тупий і вбив би мене, тільки якби хтось наказав йому зробити це, а без того не знав, як діяти. Я впихнув казан йому в руки.

— Занеси це всередину, — наказав я.

Він завагався.

— Чого вирячився як баран на нові ворота? Бери! — гаркнув я. — І дивись не розлий.

Він узяв казан.

— Постав на вогонь. А в наступному бою з данами ти будеш зі мною.

— З тобою?

— Бо ми воїни, — відповів я. — Наша робота — вбивати ворогів, а не няньчитися з нікчемами.

Набравши хмизу, я зайшов усередину. Альфред дивився в порожнечу, а Стеапа сидів біля Гільди, котра тепер утішала його. Я накришив сухарів і в’яленої риби та розмішав у воді. Вийшла така собі смердюча каша — жахлива на смак, зате хоч гаряча.

Уночі хуртовина вгамувалась, і на ранок ми попрямували додому.

Альфреду не обов’язково було ходити в Сіппангам, адже все, що він там почув і побачив, могли б розповісти йому розвідники, однак він захотів піти і повернувся ще стурбо-ванішим. Йому вдалося розвідати добрі новини — що Ґутруму бракує сил для завоювання цілого Вессексу, тому він змушений чекати на підкріплення, — однак виявилось, що данський ватажок потроху схиляє на свій бік вессекську знать. Лишилось питання; хто, крім Вульфгера, встиг присягнути на вірність данам?

— Чи битиметься за Вульфгера вілтунширський фірд? — спитав нас король.

Авжеж, вони битимуться за Вульфгера. Більшість населення Вілтунширу зберігало вірність своєму лордові, і якщо той призве їх до свого знамена, вони підуть. Ті, хто залишився в частинах ширу, не окупованих данами, можуть пристати до Альфреда, проте решта вчинять як завжди: служитимуть своєму панові. А інші олдермени, побачивши, що Вульфгер зберіг свої володіння, розважать, що їхнє майбутнє й безпека родин лежать у союзі з загарбниками. Дани завжди так чинили. Їхні війська були замалі й надто неорганізовані для завоювання великих королівств, тому вони вербували і підкупляли тамтешніх намісників — декого навіть садили на престол, — а коли міцно закріплювалися на землі, позбувалися своїх англійських маріонеток.

Тому в Етелінґеґу Альфред зробив те, що вмів найкраще: став писати листи. Він написав усім своїм шляхтичам і розіслав по всьому Вессексу верхівців шукати вірних йому олдерменів, танів і єпископів. «Я живий, — говорилося в тих письменах, — після Великодня відвоюю Вессекс у поган і для цього прошу вашої допомоги». Відтак ми стали чекати відповідей.

— Навчи мене читати, — попрохала мене Ізольда, коли я розповів їй про листи.

— Для чого це тобі?

— Бо це диво.

— І що тобі з того дива? Чи ти зібралася читати псалми?

— Слова, вони як подих, — відповіла вона. — Щойно їх промовляєш, вони зникають в небуття. А письмо їх увічнює, я зможу записувати легенди й поеми.

— Тебе навчить Гільда.

І черниця дійсно робила це, креслячи літери на землі. Бувало, я дивився на них обох, думаючи, що їх легко можна сприйняти за сестер, тільки в однієї волосся чорне, як воронове крило, а в другої — світло-золоте.

Ізольда вивчала грамоту, а я тренував своїх бійців управлятися зі зброєю та щитами, доки в них не лишалося сил навіть лаятись на мене. Крім того, ми збудували новий форт. Спершу відновили кладку, що вела на південь, до пагорбів на краю болота, і там, де починалася тверда земля, з землі й колод спорудили міцну твердь. Дани не намагалися завадити роботі, хоч ми й бачили, як вони на верхівках пагорбів спостерігали за нами. Коли ж Ґутрум нарешті збагнув, що Ми робимо, форт був уже готовий. Наприкінці лютого руйнувати його висунулась данська сотня, однак, побачивши частокіл перед канавою, міцну колодяну стіну за нею і ліс списів, що стриміли в небо, вояки забралися геть.

На другий день після того я повів шістдесят чоловік до обійстя, біля якого ми бачили данських вершників. Там не застали нікого й нічого, крім спалених будівель. Рушили далі, але на шляху знайшли тільки зарваних лисами ягнят — і жодного дана. Від того дня ми стали просуватися вглиб Вессексу, несучи вість, що король живий і чинить опір загарбникам. Інколи натикалися на данські експедиції, проте до бою ставали, лише якщо переважали їх чисельно, адже не могли дозволити собі втрачати людей.

Ельсвіта народила доньку, яку вони з Альфредом назвали Етельґіфу. Невдовзі дружина короля заявила, що з неї годі болота. Їй стало відомо, що Гуппа Торнсетський утримав Дорнварачестер, оскільки олдермен відповів на Альфредів лист, запевнивши, що місту нічого не загрожує і що на перший поклик короля торнсетський фірд висунеться йому на підмогу. Дорнварачестер був хоч і менший за Сіппангам, зате навколо нього стояв римський мур. Ельсвіті набридло жити в трясовині, вона стомилася від нескінченної сирості й холодних туманів і твердила, що в такому холоді її новонароджена дитина загине, а Едвардова недуга може повернутись. Її підтримав Алевольд, котрий мав видіння, в якому бачив Дорнварачестер і великий будинок, де тепло й затишно; та Альфред був непохитний, бо якби він переселився в Дорнварачестер, Сіппангамські дани негайно взяли б місто облогою і виморили його звідти голодом, а на болоті провізії було вдосталь. У Дорнварачестері король буде заручником данів, а на болоті він мав свободу, тому продовжив писати листи, сповіщаючи вессексців, що він живий, сили його зростають і між Великоднем і П’ятдесятницею він вдарить по поганах.

Кінець тієї зими видався вогкий. Дощ лупив безперестанку. Пригадую, як я стояв на брудному валу й дивився на нескінченні потоки води. Від вологості іржавіли кольчуги, гнила тканина, пліснявіла їжа. Наші чоботи розлазились, але ми не мали майстрів, щоб їх полатати. Щодня нам доводилося брьохати у в’язкій грязюці, одяг не просихав, а з заходу несло все нові й нові сірі хмари. Стріхи протікали, хати підтоплювало, і все навколо було сіре й похмуре. Харчувались ми непогано, і хоч провізії ставало тим менше, чим більше народу прибувало в Етелінґеґ, ніхто не голодував і не нарікав, окрім хіба що єпископа Алевольда, котрий не припиняв кривитися при вигляді рибної юшки. В болоті не залишилося оленів — усіх виловили і з’їли, — та принаймні в нас були риба й дичина, у той час як за болотом, у розграбованих данами селах, людям велося сутужно. Ми вправлялися зі зброєю, билися на палицях, стежили за пагорбами й вітали посланців, що приносили нові вісті. З Гамтуна написав Бурґверд, командувач флоту. Повідомив, що в місті розміщено гарнізон саксів, але в морі бачили данські кораблі.

— Не думаю, що він дасть їм відсіч, — понуро буркнув Леофрік, почувши новину.

— Цього він не казав, — заперечив я.

— Не захоче бруднити свої красиві кораблики.

— Принаймні вони в нього досі є.

З далекого Кенту надійшов лист від ченця, котрий сповіщав, що лунденські дани зайняли Контварабурґ, а інші осіли на острові Скепіґ, і тамтешній олдермен уклав із загарбниками мир. З Сут-Саксії ми отримали звістку про нові данські набіги й запевнення їхнього олдермена Арнульфа, що він збере фірд навесні. На знак вірності він надіслав Альфредові молитовник, і король скрізь носив його з собою, доки від сирості розлізлися сторінки й потекли чорнила. У березні прийшов суморсатський олдермен Віґлаф і привів із собою сімдесят чоловік. Він розповів, що переховувався серед пагорбів на південь від Батума, й Альфред волів не помічати чуток, буцімто олдермен вів переговори з Гутрумом. Найголовнішим для нього було те, що Віґлаф прибув в Етелінґеґ, тому король виділив йому загін, який відправляли лаштувати засідки для данських фуражирів. Втім, далеко не всі новини були хороші. Вільфріт Гамптонширський (а за ним кількадесят інших олдерменів і танів), утік за море, у Франкію.

Та у Вессексі лишався Одда Молодший, олдермен дефнаширський. Він. відправив до нас священника з листом, у якому повідомляв, що утримує Екзанчестер. «Хвала Господу, в місті немає жодного поганина», — писав він.

— То де ж вони тоді? — спитав Альфред у попа.

Нам було відомо, що попри втрату флоту Свейн не пристав до Ґутрума, а це означало, що він досі перебуває в Дефнаширі.

Священник, молодий чоловік, що явно боявся короля, знизав плечима, пом’явся трохи, а тоді затинаючись пробурмотів, що Свейн стоїть поблизу Екзанчестера.

— Поблизу? — перепитав Альфред.

— Зовсім неподалік, — зізнався чернець.

— Узяв місто в облогу?

— Ні, мілорде.

Альфред перечитав листа вдруге, Він завжди мав велику віру писаному слову, тому спробував відшукати в тексті якийсь натяк на правду, що вислизнув при першому прочитанні.

— Отже, в Екзанчестері данів нема, — підсумував він, — але в листі не сказано, де вони зараз, яка їхня чисельність чи бодай що вони роблять.

— Вони близько, мілорде, — безпорадно повторив священник. — Думаю, стоять на заході.

— На заході?

— Я лише так припускаю.

— А що на захід від Екзанчестера? — спитав у мене Альфред.

— Верхове болото, — відповів я.

Король огидливо пошпурив листа.

— Гадаю, тобі слід вирушити в Дефнашир і розвідати, чим зайняті дани, — звернувся він до мене.

— Так, мілорде.

— Зарізом матимеш нагоду відшукати своїх дружину й сина, — додав він.

В останній фразі крився докір. Усю зиму попи лили отруту йому у вуха, а він охоче слухав: що сакси здолають данів, лише якщо так захоче Господь, а він вимагає від нас доброчесності. Ми з Ізольдою були язичниками, ще й не одруженими, коли я мав законну дружину, тому болотом повзла поголоска, начебто Ізольда стоїть між Альфредом і перемогою. Ніхто не говорив того відкрито, але вона це відчувала. У ті дні її заступницею була Гільда — черниця, християнка, жертва данів, — проте більшість вважали, що Ізольда справляє на неї поганий вплив. Я вдавав, ніби не чую цих пліток, доки мені не розповіла Альфредова донька.

Етельфледі, Альфредовій улюблениці, було вже майже сім. Ельсвіта більше любила Едварда і в ту вогку зиму непокоїлася за здоров’я сина і новонародженої дитини, що давало Етельфледі свободу. Більшість часу дівчинка проводила біля батька, проте нерідко гуляла Етелінґеґом, де її балували вояки й селяни. Вона була яскравим промінчиком сонця, що освітлював наші дощові дні. Мала золоті кучерики, миле личко, сині оченята і зовсім не знала страху. Одного дня я застав її на південному форті. Вона дивилася на групу данів, що прийшли туди на розвідку. Я наказав малій повертатися в Етелінґеґ, і вона ніби послухалась, та вже за годину, коли дани пішли, я знайшов її в одній зі сторожок за муром.

— Я хотіла, щоб дани ввійшли, — сказала вона.

— Щоб вони забрали тебе з собою?

— Щоб я могла подивитися, як ти їх убиваєш.

Тоді якраз випав один з нечастих днів, коли дощ не йшов і на зелені пагорби світило сонце. Я сів на валу, вийняв із піхов Подих Змія, узяв точильний камінь і заходився гострити меч. Етельфледа попросилася спробувати й собі, поклала довге лезо на коліна і, зосереджено насупившись, провела каменем по металу.

— Скількох данів ти вбив? — спитала вона в мене.

— Достатньо.

— Мама каже, ти не любиш Христа.

— Усі ми любимо Христа, — ухильно мовив я.

— Якби ти любив Христа, вбивав би більше данів, — серйозно сказала мала. — Що це? — спитала, побачивши глибоку зарубку на мечі.

— Там по ньому вдарив інший меч, — пояснив я.

Це сталося в Сіппангамі, під час поєдинку зі Стеапою. Його здоровенний меч добряче надщербив Подих Змія.

— Я полагоджу, — мовила вона й гарячково затерла точилом по лезу, намагаючись згладити надщерблений край. — Мама каже, Ізольда аґлеквіф.

Останнє слово далося їй не з першого разу, але, вимовивши його, дівчинка задоволено всміхнулася. Я не відповів. «Аґлеквіф» означає «демон», «почвара».

— Так само каже єпископ, але він мені не подобається, — додала мала щиро.

— Не подобається.

— Він слиниться. — Показуючи, як слиниться єпископ, вона ненароком плюнула на Подих Змія і витерла лезо. — Ізольда дійсно аґлеквіф?

— Звісно, ні. Вона зцілила Едварда.

— Це зробив Христос, і він послав мені сестричку.

Етельфледа насупилася, побачивши, що всі її старання не здатні поправити зазубрину на мечі.

— Ізольда хороша, — сказав я.

— Вона тільки вчиться грамоті. А я читати вмію.

— Вмієш?

— Ну майже. Коли вона навчиться читати, зможе стати християнкою. А от я, б хотіла бути аґлеквіфом.

— Для чого? — здивовано перепитав я.

Замість відповіді вона склала ручку, наче кігтисту лапу, і загарчала. Відтак засміялася.

— А то дани? — спитала, побачивши вершників на півдні.

— То Віґлаф, — відповів я.

— Він хороший.

Відправивши її назад в Етелінґеґ із Віґлафом, я замислився над її словами й уже вкотре подумав, навіщо мені бути з саксами, котрі вважають мене образою для свого бога. Моїх богів вони називали двольґодами, себто фальшивими богами; для них я був Утредервом, що спав з аґлеквіфом і поклонявся двольґодам. Хоча я ніколи особливо тим не переймався і відкрито носив свій молот Тора. Того вечора, побачивши його, Альфред, як завше, стрепенувся. Він викликав мене до свого палацу, де я застав його за грою в тавлію. Він грав з Беоккою, в котрого було більше фігур. Тавлія, на перший погляд, — проста гра, в якій один гравець має дванадцять фігур, включно з королем, а інший — удвічі більше, але без короля; за правилами треба пересувати фігури по дошці в клітинку, доки оточиш усі фігури суперника. Для тавлії мені бракувало терпіння, однак Альфред цю гру обожнював. Коли я увійшов, він саме програвав, тому зрадів, побачивши мене.

— Я хочу відправити тебе в Дефнашир, — сказав він.

— Звісно, мілорде.

— Боюся, ваш король у небезпеці, мілорде, — вдоволено промовив Беокка.

— Нічого, — роздратовано буркнув Альфред. — Тож ти поїдеш у Дефнашир, — продовжив він, повернувшись до мене, — але Ізольда залишиться тут.

Мені це не сподобалось:

— Знову берете її в заручники?

— Мені потрібні її зілля, — відповів король.

— Навіть попри те, що вона аґлеквіф?

Він різко зиркнув на мене:

— Вона цілителька, а отже — інструмент у руках Божих. З Його поміччю їй відкриється істина. Крім того, треба дістатися туди швидко, а жінка затримає тебе в дорозі. Ти вирушиш до Дефнаширу на пошуки Свейна, а коли знайдеш, перекажеш Одді Молодшому збирати фірд, щоби прогнати данів із ширу. Коли він зробить це, хай приїздить сюди зі своїм особистим військом. Як командувач моєї варти, він мусить бути зі мною.

— Ви хочете, щоб я наказував Одді? — спитав я, почасти здивовано, а почасти зневажливо.

— Так, — відповів Альфред. — А тобі наказую помиритися з ним.

— Так, мілорде, — відповів я.

Вловивши сарказм у Моєму голосі, він промовив:

— Утреде, всі ми сакси, і зараз більш ніж будь-коли нам необхідно загоїти старі рани.

Тим часом Беокка, зрозумівши, що перемогою над королем не підніме тому настрою, почав збирати фігури з дошки.

— Кожне царство, поділене міжусобною ворожнечею, гине, — докинув він. — Так казав апостол Матвій.

— Слава Господові за істину, — промовив Альфред. — Тож мусимо позбутися Свейна.

І це була правда. Альфред планував висунутися на Ґутрума після Великодня, але не міг зробити того, доки в спину йому дихали Свейнові війська.

— Знайди Свейна, — повів далі він. — А компанію тобі складе Стеапа.

— Стеапа?!

— Він знає місцевість. Я вже сказав йому, що він муситиме слухатись тебе.

— Краще буде, щоб ви пішли туди удвох, — додав Беокка. — Не слід забувати, що Йосип відправив у Єрихон двох розвідників.

— Ви відправляєте мене в лігво ворога, — сердито буркнув я.

Та, розмисливши як слід пізніше, усвідомив, що в цьому є сенс. Дефнаширські дани очікували Альфредових розвідників, проте я знав їхню мову й міг зійти за свого, тому був найкращим варіантом серед наших вояків. А Стеапа був родом з Дефнаширу, знав ті землі й мав присягу перед Оддою, тому краще за всіх підходив для передачі олдерме-нові королівського розпорядження.

Отож у день, коли нещадно хлистав дощ, ми зі Стеапою висунулися з Етелінґеґа і взяли курс на південь.

Стеапа недолюблював мене, а я — його, тому їхали ми переважно мовчки, хіба час від часу я пропонував, який шлях обрати, а він не погоджувався.

Ми трималися біля великої дороги, збудованої римлянами, хоча йти доводилось обережно, адже такі шляхи дани використовували для фуражних експедицій і навал. Крім того, цим маршрутом піде Свейн, якщо вирішить приєднатись до Ґутрума. Проте жодних данів, як і саксів, ми не зустріли. Села й хутори, які траплялися на шляху, були розграбовані й спалені, це була подорож спустошеним краєм.

На другий день Стеапа звернув на захід. Не пояснивши такої неочікуваної зміни напряму, він помчав на узвишшя, а я поскакав за ним, покладаючись на його знання місцевості і вважаючи, що так навпростець ми виїдемо до високого обширу Дерентмори.

Він гнав швидко, з понурим виразом на обличчі, і я гукнув йому пильнувати, адже у видолинку нам можуть трапитися дани, та він не послухав. Замість того учвал спрямував свого коня якраз у видолинок, де нам відкрився хутірець.

Чи то пак, згарище хутірця, від якого лишились обгорілі руїни серед трави.

Це була глибока зелена долина з вузеньким пасовиськом у тіні дерев, на яких почали прокльовуватись перші весняні бруньки. По краях пасовиська густо росли квіти, проте на місці спалених будівель не лишилось рослинності — самі головешки, чорний попіл і грязюка. Злізши з коня, Стеапа рушив до згарища. Коли дани захопили Сіппангам, вони забрали його великий меч, тому в дорозі він мав здоровенну бойову сокиру, якою став ворушити чорні вуглини.

Я взяв його коня і разом зі своїм припнув до обгорілого ясеня, що ріс біля садиби. Спостерігав за Стеапою мовчки, відчуваючи, що будь-яке слово може не на жарт розлютити його. Велетень присів біля кістяка собаки, якийсь час мовчки розглядав обгорілі кості, тоді простягнув руку і погладив голий череп. На очах його забриніли сльози — або ж то обличчя йому змочила мряка, що дріботіла з навислих хмар.

Колись там жило кількадесят людей. З південного краю стояли залишки великого будинку, і серед згарища я розгледів ями, викопані данами попід стінами в пошуках захованих скарбів. Стеапа озирнувся на мене, стоячи біля одного з дрібніших попелищ, і я здогадався, що там, у прибудові для рабів, минуло його дитинство. Він не хотів, щоб я його чув, тому я тримався підкреслено на відстані, гадаючи, чи стане мені мужності сказати, що час їхати далі. Він почав копати, розрихлюючи вогкий ґрунт своєю великою сокирою й вигрібаючи його руками, доки в землі не утворилася неглибока могилка — якраз для собаки. На голих її кістках досі лишалося трохи хутра, проте плоті давно не стало. Ребра тварини лежали навколо неї, тобто загинула вона багато тижнів тому. Зібравши кості, Стеапа обережно склав їх у ямку.

Саме тоді й з’явилися люди. Спустошеною долиною можна проїхати, не зустрівши ні душі, але тебе помітять точно. Коли приходить ворог, народ ховається в лісах, і нині з-поміж дерев до нас вийшло троє.

— Стеапо, — гукнув я.

Він повернувся до мене, сердитий, що я перебив його, а тоді перевів погляд на захід, куди вказувала моя рука.

Він радісно скрикнув, і трійця, опустивши списи, кинулась до нього. Покинувши зброю, чоловіки обійняли здорованя і збуджено заговорили. Коли трохи заспокоїлись, я відвів одного з них, убік, щоб розпитати докладніше. Він розповів, що дани прийшли одразу після Йолю. Напали зненацька, коли ніхто ще не здогадувався, що вони взяли Дефнашир. Ці троє врятувалися, бо в той час валили буки в сусідньому лісі. Відтоді там і жили, остерігаючись данів, котрі досі блукали широм у пошуках провізії. Ми були першими саксами, яких вони тут побачили.

Чоловіки сказала, що поховали хуторян серед пасовиська на півдні. Стеапа пішов туди і впав на коліна серед мокрої трави.

— Його мати загинула, — сказав мені чоловік. Його англійська говірка була така дивна, що мені доводилося всякчас перепитувати, що він говорить, але ці три слова я зрозумів одразу. — Стеапа любив матір, — повів він далі. — Він привозив їй гроші, і її звільнили з рабства.

— А його батько?

— Помер. Дуже давно.

Подумавши, що Стеапа збирається викопати тіло матері, я підійшов до нього і сказав:

— У нас іще лишилися справи.

Він підняв до мене байдуже обличчя.

— Нам треба вбивати данів, — продовжив я. — Покарати тих, хто вбив тутешній народ.

Кивнувши, він став на ноги, вирісши переді мною горою. Обтер сокиру, сів на коня.

— Повбиваємо данів, — промовив він.

І, залишивши його матір лежати в холодній могилі, ми рушили на розшуки негідників.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Ми подалися на південь. Просувались обережно, бо люди розповіли, що в цій частині ширу досі снують дани, хоча жоден нам не зустрічався. Всю дорогу Стеапа мовчав, аж доки в долині річки ми не виїхали до кам’яних брил, розставлених колом, — одного з чудес, залишених нам древніми. Такі кільця є по всій Англії, деякі просто велетенські, однак тут було кількадесят порослих мохом каменюк, не вищих від людського зросту, розставлених по колу за п’ятнадцять кроків одна від одної. Глянувши на них, Стеапа здивував мене словами:

— Це весілля.

— Весілля?

— Люди танцювали, а диявол перетворив їх на камені, — пояснив він.

— Чому? — обережно спитав я.

— Бо весілля було в неділю. Не можна одружуватись у неділю, ніколи! Це всі знають.

Якийсь час ми їхали далі в тиші, аж тут, знову здивувавши мене, Стеапа почав розповідати про своїх матір і батька, котрі були кріпаками Одди Старшого.

— Та жили ми незле, — підсумував він.

— Справді?

— Орали землю, сіяли, пололи, жали й молотили збіжжя.

— Але олдермен Одда не жив там, — тицьнув я пальцем у бік колишньої домівки Стеапи.

— Ні, не жив! — Він здивувався, що я міг навіть припустити таке. — Сам він нізащо б там не поселився! У нього був власний великий палац, та й зараз є. А там він мав розпорядника, який керував усім. Великий то був чолов’яга, справжній велетень!

Я замислився:

— А батько твій був невисокого зросту?

Стеапа здивувався:

— Звідки знаєш?

— Та просто вгадав.

— Батько був добрим робітником.

— Це він навчив тебе битися?

— Ні, не він. Мене ніхто не вчив. Я сам усього навчився.

Що далі на південь ми просувалися, то меншими були руйнування. Це мене неабияк дивувало, бо ж нам розказували, що на півдні ширу досі стоять дани, але життя там плинуло напрочуд нормально. Люди угноювали поля, копали рови і ставили огорожі, а на лугах паслися вівці. На півночі на загиблих ягнятах добряче розгодувалися лиси, а тут вівчарі з собаками успішно перемагали в цій нескінченній війні.

Дани стояли в Крідьянтоні.

Про це нам розповів священник, якого ми зустріли в селі під порослою дубами горою при струмкові. Забачивши мої довге волосся і браслети, святий отець сприйняв мене за дана і стривожився так, що навіть моя північна говірка не переконала його. Одначе Стеапа його вгамував. Вони побалакали, й піп припустив, що літо буде дощове.

— Так і буде, — відказав Стеапа. — Дуби позеленіли раніше від ясенів.

— Це знак, — погодився священник.

— Звідси далеко до Крідьянтона? — втрутився я в їхню розмову.

— Пішки можна дістатись за ранок, пане.

— Ти бачив тут данів? — спитав я.

— Так, пане, бачив.

— Хто їхній воєвода?

— Не знаю, пане.

— У них був стяг? — уточнив я.

Піп кивнув:

— Почепили його над палацом єпископа, пане. На ньому зображено білого коня.

Отже, тут стояв Свейн — хто ж іще? Знамено з білим конем означало, що Свейн зостався в Дефнаширі й до Ґутрума не пішов.

Повернувшись у сідлі, я подивився на попове село, зовсім не зачеплене війною: солома на стріхах була неторкана, житниці — повні, церква — ціла.

— Дани приходили сюди? — спитав я.

— Так, пане, приходили, й не раз.

— Грабували, ґвалтували?

— Ні, пане. Купували збіжжя. Платили сріблом.

Це було дивно: аж занадто чемно поводились ті дани.

— Вони тримають Екзанчестер в облозі? — спитав я, щоб дізнатися більше, адже Крідьянтон стояв достатньо близько до Екзанчестера, і більшість данської армії могла відпочивати там, поки решта стояла під більшим містом.

— Наскільки мені відомо, ні, пане, — відповів священник.

— То що ж вони там роблять? — провадив я.

— Просто стоять собі в Крідьянтоні, пане.

— А Одда в Екзанчестері?

— Ні, пане. Він в Окмундтуні, з лордом Гаральдом.

Я знав, що палац шир ріва стоїть в Окмундтуні, що за північним краєм великої заплави. Однак до Сіппангама звідти дуже далеко, тому це не найкраще місце, коли плануєш нападати на данів.

Хоч я й повірив словам священника про те, що Свейн стоїть у Крідьянтоні, ми однаково поїхали туди, аби переконатися на власні очі. Лісовими просіками й гірськими стежинами ми прибули до міста після полудня і побачили дим від вогнищ та данські щити, вивішені на частоколі. З лісу на узвишші нам було чудово видно вартових біля міської брами і групу вояків на пасовиську, яка стерегла чотири-п’ять десятків коней, що скубли першу весняну травичку. Мені було видно палац Одди Старшого, де після битви при Кінвіті я возз’єднався з Мілдріт, і трикутний данський стяг над більшим, що слугував резиденцією єпископа. Західна брама була відчинена, та навколо неї стояла варта. Втім, попри стражників і щити на частоколі, зовсім не складалося враження, що місто перебуває в стані війни. Я подумав, що на довколишніх пагорбах мали б стояти сакси — спостерігати за ворогом і готуватись до нападу, — та данів ніхто не турбував.

— Як далеко звідси Окмундтун? — спитав я у Стеапи.

— До смерку доберемося.

Я замислився. Якщо в Окмундтуні стоїть Одда Молодший, нащо мені туди йти? Він мій ворог, поклявся вбити мене. Альфред передав йому цидулку з наказом зустріти мене мирно, але хіба має слово якусь силу супроти ненависті?

— Він тебе не вб’є, — промовив Стеапа, явно прочитавши мої думки, чим несказанно здивував мене. — Не зачепить, — повторив він.

— Чому?

— Бо я не дам, — відповів здоровань і повернув коня на захід.

До Окмундтуна ми добулися надвечір. Це було невелике місто, що тягнулося вздовж річки. Захищав його високий вапняковий кряж із фортом на вершині, міцним частокіл якого давав надійний захист у разі нападу загарбників. Щоправда, там ніхто не ховався, а місто, яке не мало муру навколо, виглядало мирно. Хай у Вессексі вирувала війна, в Окмундтуні, як і в Крідьянтоні, явно панував мир. Гаральдів палац стояв на пагорбі неподалік форту, і на в’їзді в його двір нас ніхто не зупинив. Упізнавши Стеапу, придворний люд тепло привітав його. З дверей палацу вийшов розпорядник, котрий радісно сплеснув у долоні до велетня:

— Ми чули, погани захопили тебе в полон!

— Так і було.

— Відпустили?

— Мене звільнив мій король, — буркнув Стеапа, наче питання йому не сподобалося. Злізши з коня, він випростався: — Альфред звільнив мене.

— Гаральд тут? — спитав я.

— Лорд у палаці, — служника обурило те, що я не назвав ріва лордом.

— Ми йдемо до нього, — сказав я і повів Стеапу всередину.

Служник махнув нам рукою, адже за звичаєм, перш ніж заходити, ми мали б попросити дозволу його володаря, та мені було байдуже.

Посеред зали горіло вогнище, на платформах по краях були розставлені свічки. Під стіною, прикрашеною оленячими і куничими шкурами, лежали складені мисливські списи. В очікуванні вечері зібралося два десятки чоловік, у дальньому кінці грав арфіст. Коли ми зайшли, назустріч нам кинулася зграя собак. Відігнавши їх, ми зі Стеапою попрямували погрітися біля вогню.

— Елю, — скомандував він служникові.

На гавкіт собак із покоїв за залою вийшов сам Гаральд. Забачивши нас, він здивовано закліпав, адже вважав нас ворогами, ще й чув, ніби Стеапу взяли в полон, тому йому було дивно бачити нас разом. У тиші, що охопила присутніх, він пошкандибав до нас. Накульгував через стару рану, отриману в битві, де до того ж втратив два пальці на правиці.

— Пригадую, ви сердилися, коли я прийшов до вашої оселі зі зброєю, — промови він, — а самі прийшли озброєні до мене.

— На воротах не було вартового, — відказав я.

— Відійшов до вітру, пане, — втрутився розпорядник.

— У палац заборонено заходити зі зброєю, — не відступав Гаральд.

Так було заведено. Напившись за вечерею, люди можуть завдати багато шкоди і ножами для м’яса, але з мечами й списами трапеза може перетворитися на криваве побоїще. Ми здали зброю розпорядникові. Стягнувши кольчугу, я наказав повісити її просушитись, а тоді начистити.

Коли ми роззброїлися, Гаральд привітав нас уже офіційно. Сказав, що його палац до наших послуг і він бажає розділити вечерю зі своїми почесними гостями.

— І я залюбки послухаю останні новини, — додав він, підзиваючи служника з елем.

— Одда тут? — спитався я.

— Так, але тільки батько, не син.

Я вилаявся. Ми приперлися в таку далечінь з вісткою для олдермена Одди — Одди Молодшого — лише для того, щоб почути, що в Окмундтуні перебуває його поранений батько, а не він сам.

— А де син?

Моя різкість не сподобалась Гаральдові, та він продовжив говорити з нами ввічливо:

— Олдермен в Екзанчестері.

— Місто в облозі?

— Ні.

— А дани стоять у Крідьянтоні?

— Саме так.

— Їх узяли облогою?

Я знав відповідь на це питання, але хотів почути її від Гаральда.

— Ні, — зізнався він.

Поставивши свій келих, я промовив:

— Нас прислав король.

Я мав розповісти це тільки Гаральдові, але вийшов на середину зали, щоб чули всі присутні:

— Ми прибули з посланням від Альфреда. Він бажає знати, що дани роблять у Дефнаширі. Ми спалили їхній флот, вирізали сторожу, а решту прогнали геть із Кінвіта. Ви ж дозволили їм осісти тут. Чому?

Ніхто не відповів. У палаці не було жодної жінки, бо Гаральд так і не одружився вдруге, тому на вечерю до нього зібралися всі його вояки й тани, котрі також мали власні війська. Одні подивилися на мене з неприкритою неприязню, адже мої слова вказували на їхнє боягузтво, інші ж опустили очі. Гаральд зиркнув на Стеапу, немов шукаючи підтримки, та велет мовчки стояв біля вогню з порожнім виразом на обличчі. Я повернувся до шир ріва, повторивши з натиском:

— Що роблять дани в Дефнаширі?

— Їм тут раді, — озвався голос позаду.

Крутнувшись, я побачив у дверях дідугана. Під пов’язкою, що сповивала йому голову, стирчали жмутки сивого волосся, а сам він був настільки худий і кволий, що тримався за одвірок, аби не впасти. Я не впізнав його з першого погляду, бо ж коли ми розмовляли востаннє, він був кремезним, дебелим. У битві при Кінвіті він отримав поранення сокирою в голову, від якого мав би загинути, але Одда Старший вижив і знову постав переді мною, тільки цього разу худющий, блідий і зовсім безсилий.

— Вони тут, бо ми їм раді, — повторив Одда. — Як і вам, лорде Утреде, і тобі, Стеапо.

За ним вийшла жінка. Вона спробувала забрати його назад у ліжко, але, побачивши мене, вибігла на середину зали і зробила те, що й при першій нашій зустрічі, коли прибула на весілля зі мною, — вдарилася в сльози.

Це була Мілдріт.

Вона була одягнена як черниця, в сіру сукню, підперезану мотузком, і носила великий дерев’яний хрест на грудях. На голові мала щільний сірий чепчик, з якого вибилося пасмо. Поглянувши на мене, вона розридалася, перехрестилася й вийшла. Не маючи більше сил стояти, за нею посунув Одда Старший. Двері за ними зачинилися.

— Вам дійсно тут раді, — повторив слова старого Гаральд.

— Але чого ви не чіпаєте данів? — спитав я.

Бо Одда Молодший уклав з ними мир, пояснив за вечерею шир рів. У цій частині Дефнаширу не чули про знищення Свейнового флоту при Кінвіті. Знали лише, що його люди, з жінками та дітьми, рушили на південь, палячи й руйнуючи все на шляху. Одда Молодший висунувся зі своїми військами в Екзанчестер, де підготувався до облоги, але замість неї Свейн запропонував переговори. Ні з того ні з сього дани припинили грабунки, оселилися в Крідьянтоні, відправили до Екзанчестера послів, і Одда зі Свейном уклали мир.

— Ми продаємо їм коней, — провадив Гаральд. — Вони добре за них платять: двадцять шилінгів за жеребця і п’ятнадцять — за кобилу.

— Продаєте коней, — розчаровано повторив я.

— Щоб вони могли поїхати звідси, — пояснив рів.

Слуги кинули у вогонь велике поліно. Вусібіч сипонули іскри, розігнавши псів, що лежали навколо багаття.

— Скільки людей привів Свейн? — спитав я.

— Багато.

— Вісім, дев’ять сотень? — натиснув я.

Гаральд знизав плечима. Я продовжив:

— У нього було двадцять чотири кораблі. Всього двадцять чотири. То скільки може бути в нього війська? Не більше тисячі. Частину вбили ми, ще частина не пережили зими.

— За нашими підрахунками, їх вісім сотень, — неохоче підтвердив Гаральд.

— А скільки народу у вашому фірді? Дві тисячі?

— З яких лише чотириста — справжні вояки, — виправдався рів.

Він казав правду, адже більшість фірду складають селяни, а от у данському війську кожен чоловік — природжений воїн.

Та навіть так Свейн нізащо б не кинув свої вісім сотень душ у бій проти двох тисяч — не тому, що боявся поразки, а тому, що не бажав заради перемоги ризикувати втратою зайвої сотні своїх. Через це він і. покинув грабежі й уклав мир з Оддою: у південному Дефнаширі він міг відновити сили після Кінвіту, Його люди зможуть відпочити, від’їстися, виготовити нову зброю й добути свіжих коней. Свейн розвивав і зміцнював свою армію.

— Не я вирішував це, — спробував виправдатися Гаральд. — Такий був наказ олдермена.

— А король наказує Одді прогнати Свейна з Дефна-ширу, — відрубав я.

— Звідки нам знати, що наказує король? — гірко промовив Гаральд, і настала моя черга ділитися новинами й розповідати про те, як Альфред урятувався від Ґутрума й осів серед боліт.

— А опісля Великодня ми зберемо докупи ширські фірди і розріжемо Ґутрумові війська. — Я звівся на ноги й додав гучно, щоб чули всі присутні: — Більше Свейнові ніхто коней не продаватиме.

— Але ж... — почав був Гаральд, але затнувся і похитав головою. Либонь, хотів сказати, що продавати коней їм наказав Одда Молодший, олдермен дефнаширський, але в останню мить втратив голос.

— Що наказав король? — звернувся я до Стеапи.

— Не давати їм коней, — проревів він.

Запала тиша, і Гаральд нервово махнув арфістові. Той ударив по струнах і заспівав, а що ніхто не підхопив пісні, його голос скоро затих.

— Треба перевірити вартових, — сказав рів і кинув на мене запитальний погляд, який я розцінив як запрошення скласти йому компанію, тому надів свої клинки і довгою вулицею пішов за ним до дерев’яної хатини, де стояла сторожа зі списами.

Побалакавши з вояками, Гаральд повів мене на схід, подалі від вогнища.

Долину перед нами поливав срібним світлом місяць, освітлюючи порожній шлях до лісу.

— У мене є тридцять готових до бою вояків, — сказав він несподівано. Це означало, що для бою йому бракує сил.

— А скільки війська має Одда в Екзанчестері? — спитався я.

— Сто або й сто двадцять.

— Слід було скликати фірд.

— Такого наказу я не отримував, — мовив Гаральд.

— А ти зробив щось, аби отримати його?

— Звісно. — Мої слова його зачепили. — Я казав Одді, що Свейна слід прогнати, але він мене не слухав.

— Він говорив тобі, що король наказував збирати фірд?

— Ні. — Гаральд змовк, дивлячись на залиту місячним сяйвом дорогу. — Про Альфреда нам не було відомо нічого, крім того, що він зазнав поразки і тепер десь переховується. І ми чули, що дани зайняли весь Вессекс і ще більше їхніх сил збирається в Мерсії.

— І Одда навіть не планував атакувати Свейна, коли той тільки висадився на наших берегах?

— Він думав лише про власний захист, тому відправив мене на Тамур, — відповів Гаральд.

Річка Тамур відділяла Вессекс від Корнвалуму.

— А брити що кажуть? — не відступався я.

— Їхні священники говорять їм не битися з нами.

— Що б там не казали їм попи, вони перейдуть річку, щойно побачать, як дани перемагають, — сказав я.

— А хіба вони й так не перемагають? — гірко спитав Гаральд.

— Ми досі маємо волю.

Він мовчки кивнув. У місті за нами завив пес. Рів крутнувся в той бік, немов зачувши небезпеку, але в ту ж мить виття урвалося, й він буцнув камінець під ногами.

— Свейн мене лякає, — зізнався він ні з того ні з сього.

— Він справді вселяє страх, — погодився я.

— Розумний, сильний і нестримний.

— Він дан, — сухо кинув я.

— Нещадний.

— Це правда, — знову підтакнув я. — Та невже ти думаєш, що коли ви нагодуєте його, дасте коней і притулок, він вас не чіпатиме?

— Ні, — зізнався Гаральд, — але так вважає Одда.

Отже, Одда — дурень, що пригрів вовченя, котре зарве його, як тільки набереться достатньо сили. .

— Чому Свейн не вирушив на північ до Ґутрума? — спитав я.

— Це мені невідомо.

А от я причину знав. Ґутрум перебував в Англії не перший рік і вже якось намагався захопити Вессекс, але зазнав невдачі, а зараз, за крок від мети, призупинився. Його здавна називали Ґутрумом Безталанним, і я підозрював, що за цей час мало змінилося. Він був багатий і мав численне військо, проте пильності не втрачав. А от Свейн прибув з норманських поселень в Ірландії й був зовсім інакший: молодший од Ґутрума, не такий заможний і вів за собою меншу армію. Та водночас він був значно кращим воїном. Тепер же, втративши флот, він ослаб, та зумів переконати Одду Молодшого дати йому притулок, де нині відновлював сили, щоб зустріти Ґутрума не розбитим воєначальником, котрий шукає допомоги, а могутнім данським полководцем. Його я вважав набагато небезпечнішим, і Одда Молодший робив його лише загрозливішим.

— Від завтра починаємо збирати фірд, — промовив я. — Так наказав король.

Гаральд кивнув. Хоч я не бачив його обличчя в темряві, відчував, що він не вельми зрадів. Та попри все він був людиною розсудливою і розумів, що Свейна слід прогнати з ширу.

— Я розішлю наказ, — сказав він, — але Одда може втрутитися й зупинити збір. Він уклав мир зі Свейном і не бажає його порушувати. Та й серед людей він має більший авторитет, аніж я.

— А як щодо його батька? Того вони послухають?

— Послухають, але він дуже кволий. Ви самі бачили, — відповів він. — Це велике диво, що він досі живий.

— Може, це тому, що за ним приглядає моя дружина?

— Так, — тільки й відповів рів. У повітрі між нами зависла якась ніякова, недовисловлена думка. — Ваша дружина добре про нього піклується, — додав він ніяково.

— Він її хрещений.

— Це правда.

— Так добре бачити її знову, — сказав я, але не тому, що справді так вважав, а тому, що так годилося. До всього, я не знав, що говорити. — Було б добре побачити сина, — додав я вже тепліше.

— Вашого сина, — рівно -повторив він.

— Він же тут?

— Так.

Він здригнувся й повернув голову до місяця. Я вже подумав, що він більше нічого не скаже, але, зібравшись із силами, рів повернувся до мене:

— Ваш син, лорде Утреде, він біля церкви.

Я не одразу второпав, що він має на увазі, та й розмисливши як слід, не надто зрозумів сенс його слів. Торкнувшись свого амулета, перепитав:

— Біля церкви?

— Не я маю казати вам про це.

— Але ти скажеш, — натиснув я, і голос мій прозвучав, ніби Стеапин рик.

Гаральд задивився на осяяну місяцем річку, що котила бліді води попід чорними деревами.

— Ваш син помер. — Він чекав моєї реакції, та я нічого не сказав, навіть не ворухнувся. — Він вдавився.

— Вдавився?

— Камінцем, — продовжив Гаральд. — Він був ще зовсім маленький. Знайшов камінець і проковтнув.

— Камінець? — перепитав я.

— З ним була нянька, але... — не договоривши, затнувся він. — Вона намагалася врятувати його, та було вже запізно. Він помер.

— На день святого Вінсента, — сказав я.

— Ви знали?

— Ні, не знав.

Проте саме на день святого Вінсента Ізольда зцілила Альфредового сина, етлінґа Едварда. Тоді вона ще сказала, що для того, щоб королівський спадкоємець жив, мусить померти інше дитя.

І тим дитям виявився мій син, Утред Молодший, якого я заледве знав. Коли Едвард зміг знову дихати, Утред задихався в передсмертній агонії.

— Співчуваю, — сказав Гаральд. — Це не я мав би розповідати вам, але ви мусите знати це, перш ніж знову побачитеся з Мілдріт.

— Вона мене ненавидить, — байдуже кинув я.

— Так, ненавидить. — Він замовк. — Я думав, вона втратить розум від горя, але Господь милував її. Вона хоче...

— Чого вона ще хоче?

— Стати монахинею в Крідьянтоні. Коли дани підуть. Там є невеликий монастир.

До Мілдріт мені було байдужісінько.

— Мій син похований тут?

— Під тисом біля церкви, — показав він мені.

«То нехай там і лишається, — подумав я. — Хай спочиває в могилці, чекаючи дня, коли світ поглине вселенський хаос».

— Завтра збираємо фірд, — повторив я.

Треба було рятувати королівство.

У Гаральдовому палаці зібрали священників і посадили переписувати наказ про скликання фірду. Більшість танів не вміли читати, та й попи їхні з потугами могли подужати навіть кілька слів, однак посланці мали доручення розтлумачити їм, що написано в сувоях. Танам було наказано збирати людей і вести в Окмундтун, а авторитету указу додавала воскова печатка з Гаральдовим гербом із оленем.

— Більшій частині фірду знадобиться понад тиждень, щоб добутись сюди, — застеріг мене шир рів, — а олдермен спробує зупинити людей.

— Що він може вдіяти?

— Припускаю, накаже танам не звертати уваги на мій указ.

— А Свейн? Що зробить він?

— Спробує вбити нас.

— І в нього є вісім сотень війська, яке буде тут уже завтра, — мовив я.

— А в мене — лише тридцять душ, — відповів Гаральд.

— Проте в нас є твердиня, — заперечив я, показуючи на вапняковий кряж із фортом.

У тому, що дани прийдуть, я_не сумнівався, адже скликання фірду загрожувало їхній безпеці, а Свейн був не з тих, хто просто так нехтує загрозою. Тому, поки гінці розносили звістку на північ та південь, містянам наказали зібрати найцінніше й податися до форту над річкою. Одних приставили укріпляти загорожу, інші погнали худобу на узвишшя, щоб дани не могли її захопити. Стеапа обійшов сусідні поселення з наказом усім придатним чоловікам брати всю наявну в них зброю і відправлятися в Окмундтун. Так уже до обіду в фортеці зібралося вісімдесят з лишком чоловік. Щоправда, вояків серед них було обмаль, а більшість не мали нічого, крім сокир, та навіть так військо на горі справляло загрозливе враження. Жінки позносили у форт харчі й воду, і більшість населення, незважаючи на дощ, залишилися там на ніч, остерігаючись нападу данів.

Одда Старший відмовився йти у форт, посилаючись на вік і слабке здоров’я. Сказав, що коли йому так судилося, він загине в Гаральдовому палаці. Ми з рівом спробували переконати його, та він не послухав.

— А от Мілдріт може йти з вами, — сказав старий.

— Ні! — скрикнула вона.

Мілдріт сиділа біля його ліжка, міцно зчепивши руки під широкими рукавами сірої сукні. Виклично зиркнула на мене, наче очікуючи наказу покинути Одду й рушати у фортецю.

— Мені прикро, — сказав я їй.

— Прикро?

— За нашого сина.

— Ти не був йому батьком, — кинула вона докірливо, зблиснувши очима. — Ти хотів зробити з нього дана, поганина! Тобі було байдуже до його душі!

— Мені не було байдуже до нього, — заперечив я, але вона не чула. Правду кажучи, навіть собі я звучав не вельми переконливо.

— Його душа в безпеці, — заспокоїв її Гаральд. — Тепер він у руках Господа нашого Ісуса Христа і щасливий з ним.

Мілрдріт перевела погляд на нього, і я побачив, що ці слова заспокоїли її. Однак вона все одно розплакалася, погладжуючи свій дерев’яний хрест. Одда Старший поплескав її по руці.

— Якщо дани прийдуть, лорде, я відправлю за вами людей, — сказав я йому, крутнувся і вийшов.

Бачити, як Мілдріт ллє сльози за втраченим сином, було несила. Це дуже тяжко — набагато важче, ніж воювати. Я начепив свої клинки, взяв щит і натягнув на голову блискучий шолом з вовком, тож коли Гаральд вийшов від Одди, біля вогнища він побачив справжнього воїна.

— Якщо розведемо велике багаття на східному боці міста, зможемо бачити, коли дани висунуться на нас, — сказав я. — Це дасть нам час перевести лорда Одду до форту.

— Так.

Він підняв очі на масивні крокви свого палацу, очевидно думаючи, що вже не побачить їх такими, бо ж дани спалять усе, коли прийдуть сюди. Перехрестився.

— Світом править доля, — мовив я.

Що ще я міг сказати? Дани можуть прийти і спалити його палац, але для порятунку королівства це незначна жертва, тому я пішов і наказав розвести багаття, яке освітило шлях на схід. Одначе дани не прийшли. Всю ніч дощило, і під ранок вартові були мокрі, змерзлі й сердиті. На світанку почали стягуватися перші вояки для фірду. Поки наказ дійде до дальших країв ширу й там озброять і відрядять людей в Окмундтун, мине кілька днів, та ближчі поселення відповіли негайно, тому вже до полудня біля форту зібралося майже триста чоловік. Авжеж, справжніми воїнами — зі зброєю, щитами, обладунком — з них було не більш як сімдесят. Решту ж складали селяни з сапами, серпами й сокирами.

Гаральд відрядив кілька експедицій по збіжжя, бо ж одне діло — зібрати військо, зовсім інше — прогодувати його. Ніхто не знав, як довго доведеться тримати оборону. Якщо дани не прийдуть до нас, ми підемо самі проганяти їх із Крідьянтона, а для цього нам знадобиться весь дефнаширський фірд. От тільки я припускав, що Одда Молодший цього не допустить.

Так і сталося. Тільки-но скінчився дощ і прочитали полуденну молитву, до Окмундтуна прибув сам Одда — і не один, а в супроводі шістдесяти своїх вояків у кольчугах і такої ж кількості данів у повному обладунку. Вони вийшли з-за дерев на сході разом із сонцем, виблискуючи кольчугами, вістрями списів, збруєю, стременами, шоломами й умбонами на щитах. Розтягнувшись по всьому пасовиську, рушили на Окмундтун широкою шеренгою з двома знаменами посередині. Перше, з чорним оленем, було прапором Дефнаширу, друге ж, трикутне з білим конем, належало данам.

— Битви не буде, — сказав я Гаральду.

— Чому?

— Бо їх замало. Свейн не може втрачати людей. Він хоче переговорів.

— Я не хочу зустрічатися з ними тут, — махнув він на форт. — їх слід прийняти в палаці.

Він наказав найкраще озброєним воякам спуститися в місто, де ми вишикувалися на брудній вулиці перед палацом, зустрічаючи Одду з данами. Вершниками довелося розбити шеренгу і заїхати у місто колоною, яку вело троє чоловіків.

Посередині їхав Одда, а одним із двох данів, що супроводжували його, був Свейн Білокінний.

Свейн виглядав велично у біло-срібному вбранні. Їхав на білому коні, вдягнений у білосніжну шубу, а ретельно начищені кольчуга й шолом з вепрячим заборолом виблискували на сонці. На його щиті красувався великий посріблений умбон, навколо — зображення білого коня. Шкіра вуздечок, сідла і піхов була вибілена. Побачивши мене і вдавши, що ми не знайомі, він з таким виглядом, ніби ми нічого йому не зробимо, окинув поглядом нашу шеренгу, яка загороджувала вулицю. Його знамено з білим конем ніс інший вершник, з таким же, як у його господаря, загартованим сонцем, снігами й холодними вітрами смаглявим лицем.

— Гаральде, — озвався Одда Молодший, величаво виїхавши наперед данів. Він був у блискучій кольчузі, а огузок його коня прикрашала чорна накидка. Він усміхнувся, неначе радий бачити нас: — Ти зібрав фірд. Для чого?

— Бо так наказав король, — відповів Гаральд.

Одда ще раз усміхнувся, зиркнув на мене, вдаючи, ніби не помічає, і перевів погляд на двері палацу, з яких вийшов Стеапа. Здоровань щойно мав розмову з Оддою Старшим, тому дуже здивувався побачити тут його сина.

— Стеапо! — гукнув Одда Молодший. — Мій вірний Стеапо! Як же хороше бачити тебе!

— І мені вас, пане.

— Мій вірний Стеапо, — повторив Одда, явно радйй знову зустрітися зі своїм давнім охоронцем. — Іди до мене! — наказав він, і, протиснувшись крізь нашу шеренгу, велетень підійшов, став серед калюжі на коліна й поцілував чобіт свого володаря. — Встань, встань. Скажи мені, Стеапо, коли ти зі мною, чи може хтось завдати нам шкоди?

— Ніхто, пане.

— Ніхто, — вторував Одда й осміхнувся до Гаральда: — То кажеш, збирати фірд наказав тобі король? Але хіба у Вессексу досі є король?

— У Вессексу є король, — твердо відказав Гаральд.

— І той король ховається в болотах! — вигукнув Одда, щоб його чули всі Гаральдові люди. — То, може, тепер він король над жабами, повелитель над вуграми? Що ж це за король такий?

За Гаральда відповів я, але данською:

— Це той король, котрий наказав мені спалити Свейнів флот, що я й зробив. Я спалив усі його кораблі, крім одного, якого зоставив собі.

Свейн зняв свій шолом з кабанячою мордою і зиркнув на мене, але знову вдав, ніби не впізнає. Він дивився на мене лютим поглядом велетенського змія, що лежить при основі Іґґдрасілля.

— Я спалив «Білого коня» і погрів руки на його згарищі, — провадив я, і Свейн плюнув у відповідь. — А цей чоловік, що стоїть біля тебе, — повернувся я до Одди, перейшовши на англійську, — спалив церкву при Кінвіті й убив тамтешніх ченців. Тепер він проклятий у раю, пеклі й на цьому світі, але ти однаково вирішив об’єднатися з ним.

— То той кавалок гівна тепер говорить за тебе? — звернувся Одда до Гаральда.

— За мене говорять ці люди, — відповів рів, показуючи на військо позад себе.

— За яким правом ти збираєш фірд? — повторив питання Одда. — Тут олдермен — я!

— І хто ж зробив тебе олдерменом? — перепитав у відповідь Гаральд. Не дочекавшись відповіді, він продовжив: — Король над жабами? Повелитель над вуграми? Коли Альфред втратив свою владу, значить, ти свою — також.

Таке нахабство явно здивувало й розсердило Одду, проте він не виказав свого роздратування.

— Мені здається, ти не розумієш, що коїться в Дефна-ширі, — процідив він крізь натягнуту посмішку.

— То поясни мені.

— Поясню, але зроблю це за елем і закускою. — Він подивився на небо. Сонце сховалось за хмарами, й солому на стріхах затріпав вітрюган. — Треба знайти десь прихисток, поки не почався дощ.

Та спершу слід було владнати інші справи, з чим ми швидко впоралися. Данські вершники відсунулись до східного кінця міста, а Гаральдові вояки відійшли до форту. Кожна зі сторін взяла до палацу по десятеро чоловік, котрі мусили залишити всю зброю надворі, де її зосталося стерегти по шість вартових від данів і саксів.

Гаральдові слуги принесли елю, хліба й сиру. М’яса не було, адже саме тривав Великий піст.

По обидва боки від вогнища розставили лави. Поки їх ставили, до нашого боку прийшов Свейн, котрий нарешті таки впізнав мене.

— Це правда, що то ти спалив мої кораблі? — спитав він.

— Разом із твоїм.

— «Білого коня» будували цілий рік і день, — відповів він. — Його борти були з дерев, на яких ми розвішували жертви Одіну. Це був добрий корабель.

— Тепер від нього лишився попіл.

— Значить, колись я тобі помщуся, — відрубав він, і хоч говорив м’яко, в голос закралася погроза. — Ти обманув мене.

— Обманув? — перепитав я. — Бо спалив твої кораблі?

— У Кінвіті не було золотого вівтаря.

— І ти спалив там ченців.

— Живцем, і погрів руки над тим вогнищем. — Він посміхнувся, згадуючи. — Хочеш знову приєднатися до мене? Я пробачу тобі корабель, і ми знову битимемся пліч-о-пліч. Мені потрібні хороші вояки, і я готовий добре заплатити.

— Я присягнув на вірність Альфреду.

— О, — кивнув він. — Ну то хай буде так. Значить, ми вороги.

І на тому він пішов на лаву до Одди.

— Ти бажаєш побачитися з батьком перед перемовинами? — спитав Гаральд в Одди, показуючи на двері до покоїв старого.

— Я побачуся з ним, коли ми відновимо нашу дружбу, — відповів олдермен. — А нам з тобою варто дружити. — Останні слова він сказав голосніше, від чого люди на лавах пожвавилися. — То ти вирішив скликати фірд, бо Утред приніс тобі Альфредів наказ?

— Саме так.

— Отже, ти вчинив правильно. Це похвально, — провадив Одда. Слухаючи одного зі своїх вояків, що перекладав йому, Свейн дивився в наш бік. — А зараз вчини ще одну правильну річ, — продовжив Одда. — Відправ фірд по домівках.

— Король наказав інше, — заперечив Гаральд.

— Який король? — спитався Одда.

— Альфред, який же ще?

— Але ж у Вессексі тепер новий король, — відказав Одда. — Ґутрум, король Східної Англії, тепер у Вессексі, й люди кажуть, до літа на тутешній престол посадять Етельвольда.

— Етельвольда? — здивувався Гаральд.

— Невже ти не чув? — промовив Одда. — Вульфгер Вілтунширський об’єднався з Ґутрумом, і вони обидва хочуть бачити Етельвольда на вессекському престолі. Та й чого ні? Хіба він не син твого попереднього короля? Хіба він не має права успадкувати трон?

Гаральд зневірено поглянув на мене. Він не знав про Вулфгерову зраду, тому новина його прикро вразила. Я кивнув і підтвердив:

— Вульфгер тепер з Ґутрумом.

— Тож королем Вессексу невдовзі стане Етельвольд, син Етельреда, і він має в своєму розпорядженні тисячу клинків, — сказав Одда. — Ельфріґ Кентський пристав до данів. Дани стоять у Лундені, на Скепіґу і біля мурів Контварабурґа. Весь північний Вессекс у їхніх руках. Тепер вони прийшли сюди. То скажи мені, якими землями править Альфред?

— Вессекськими, — відповів я.

Одда пустив мої слова повз вуха і впився поглядом у Гаральда.

— Ми дали присягу Альфредові, — вперто промовив рів.

— Мені ти також присягав на вірність, — нагадав Одда, і старий зітхнув. — Бачить Бог, не було чоловіка відданішого Альфредові, ніж я. Одначе він зрадив нас! Дани прийшли, і тепер вони тут. І де ж той Альфред? Він сховався! Уже за кілька тижнів сюди прийде данське військо з Мерсії, Лундену й Кенту! До наших берегів пристануть їхні кораблі. Це буде велика данська армія, флот вікінгів! І що ви вдієте проти них?

Гаральд ніяково перемнувся:

— А що робитимеш ти?

Одда показав на Свейна, котрий заговорив, щойно йому переклали питання. Я ж заходився перекладати його слова Гаральду. Свейн прогарчав, що Вессекс приречений. Уже до літа тут буде купа данів, що підтягнуться з півночі, а з саксів виживуть тільки ті, хто допомагатиме їм. Ті ж, хто виступить проти данів, загинуть, із їхніх дружин зроблять шльондр, а дітей поневолять; вони втратять домівки, а їхні імена розтануть у небутті, як дим над згаслим вогнищем.

— І Етельвольд стане королем?— зневажливо кинув я. — Невже ти дійсно віриш, що ми схилимо коліна перед дурноверхим пияком і гульвісою?

Одда похитав головою.

— Дани щедрі, — промовив він, відсунувши поділ накидки, і я побачив у нього на руках шість браслетів. — Тих, хто допомагатиме їм, вони винагородять землею, статками і славою.

— І Етельвольд стане королем? — повторив я своє питання.

Одда знову вказав на Свейна. Хоч і знуджений, здоровань не полінувався відповісти:

— Буде правильно, якщо саксами правитиме сакс, тому ми призначимо королем англійця.

На це я тільки пхикнув. Дани посадили королів-саксів у Нортумбрії та Мерсії, але з них були зовсім ніякі правителі, яких загарбники тримали на короткому повідку. Коли ж до мене нарешті дійшло, що має на увазі Свейн, я розсміявся уголос.

— Вони пообіцяли трон тобі! — звернувся я до Одди.

— Свиня, пердне — і в тому буде більше сенсу, — парирував той.

Та я знав, що не помилився. Етельвольд був Ґутрумо-вим кандидатом на вессекський престол, однак Свейн не ладнав з іншим воєводою і прагнув призначити власного короля — Одду.

— Король Одда, — сказав я смішкувато і плюнув у вогонь.

За звичайних обставин Одда вбив би мене за таку витівку, однак ми зустрілися на умовах перемир’я, тому він мусив проковтнути докір. Подивився на Гаральда:

— Гаральде, маєш вибір: жити або померти.

Гаральд не відповів. Він ще не чув про Вульфгера, і новина прикро вразила його. Вульфгер був наймогутнішим олдерменом у всьому Вессексі, тому коли вже він вважає, що Альфреду кінець, що ж тоді думати Гаральду? Я бачив, як завагався шир рів. Сумління наказувало йому заявити про вірність своєму королю, однак Одда дав чітко зрозуміти, що це означатиме для нього смерть.

— Я... — почав був Гаральд, але тут же затнувся, не здатний висловити свою думку, адже ще не встиг її сформувати.

— Фірд зібрано за наказом короля, — відповів я за нього. — Король наказав прогнати данів з Дефнаширу.

У відповідь Одда плюнув у вогонь.

— Ми перемогли Свейна, — продовжив я, — спалили його флот. Він як той побитий пес, якого ти прихистив у себе. — Почувши переклад моїх слів, Свейн огрів мене лютим поглядом. — Свейна слід прогнати звідси до Ґутрума, — мовив я, неначе його самого тут не було.

— Ти не маєш тут влади, — заперечив Одда.

— Зате маю розпорядження від Альфреда, — парирував я. — І письмовий наказ тобі вигнати Свейна з твого ширу.

— Альфред мені більше не указ, — відповів Одда. — А ти квакаєш, мов та жаба з болота. — Він повернувся до Стеапи: — В тебе з Утредом незакінчена справа.

Спершу не зрозумівши, Стеапа лише за якийсь час второпав, про що говорить його господар.

— Так, пане, — відповів він.

— То закінчи її зараз.

— Що йому треба закінчити? — втрутився Гаральд.

— Твій король, — з насмішкою промовив Одда, — наказав Стеапі й Утреду битися на смерть, але, як бачиш, обидва живі. Значить, наказ твого короля не виконано.

— Але ж зараз перемир’я! — запротестував Гаральд.

— Утред мусить припинити втручатись у справи Деф-наширу, або я накажу своїм силам убити його, — гаркнув Одда. — Гаральде, ти хочеш знати, чия правда: моя чи Альфредова? А хто буде королем Вессексу: Етельвольд чи Альфред? Перевірмо. Нехай Стеапа з Утредом доведуть свій бій до кінця, й подивимося, до кого з них прихильніший Господь. Якщо переможе Утред, я підтримаю вас. Коли ж він програє...

Він усміхнувся, бо не мав жодного сумніву в тому, хто вийде з бою переможцем.

Гаральд не знайшовся з відповіддю. Я. подивився на Стеапу і, достоту як під час перщої нашої зустрічі, не зміг прочитати на його обличчі нічого. Він обіцяв захищати мене, але було це до того, як він возз’єднався зі своїм повелителем. Данів така пропозиція вдовольнила. Та й чого б їм перейматися через бійку двох саксів? А от Гаральд завагався. Раптом від покоїв у кінці зали почувся слабкий голос:

— Нехай б’ються, Гаральде, нехай б’ються.

У дверях стояв Одда Старший, закутаний у ковдру з вовчого хутра. В руках він тримав розп’яття.

— Нехай б’ються, — повторив він. — Господь скерує руку переможця.

Гаральд повернувся до мене. Я кивнув. Битися не хотілось, але чоловікові негоже просто так тікати від бою. Та й що мені лишалось? Казати, що Бог не визначить подальший перебіг подій через битву? Шукати захисту в Гаральда? Чи заявити, що Одда помиляється й Альфред переможе? Якщо відмовлюся битися, це означатиме, що Одда правий — та й, мушу визнати, його слова частково вселили у мене віру в те, що Альфред приречений, а Гаральда і взагалі переконали в цьому остаточно. Втім, до бою в палаці того дня мене спонукало дещо більше, ніж звичайна гординя. У глибині душі я плекав віру в те, що Альфреду все вдасться. Він не подобався мені разом зі своїм богом, одначе я був переконаний, що на його боці доля. Тож я ще раз кивнув — цього разу Стеапі.

— Не хочу битися з тобою, — звернувся я до нього, — проте я дав клятву Альфредові, і мій меч говорить, що він переможе і ми скропимо свої поля данською кров’ю.

Стеапа не відповів, лише схрестив на грудях свої ручища, чекаючи, доки один з Оддиних прислужників принесе знадвору два мечі. Бій мав відбутися лише на мечах, без щитів. Чолов’яга взяв два перші-ліпші клинки з купи і підніс їх до Стеапи, аби той зробив вибір, але велетень тільки похитав головою, мовляв, обирати першим маю я. Я заплющив очі, простягнув руку і взяв перше руків’я, якого торкнувся. Це був важкий меч, основна вага якого зосереджувалася біля вістря— зброя для рубання, а не випадів. Не найкращий вибір для мене.

Стеапа взяв інший клинок і зі свистом змахнув ним, розтинаючи повітря. Свейн, котрий досі не виказував жодних переживань, вразився. Одда Молодший усміхнувся.

— Ти можеш покласти меч і визнати мою правоту, — сказав він мені.

Замість відповіді я вийшов у коло перед багаттям. Нападати на Стеапу першим наміру я не мав, тому став очікувати його атаки. Мене сповнювали гнів та втома, але світом править доля.

— Зробіть усе швидко, заради мене, — озвався в мене за спиною Одда Старший.

/ — Так, пане, — буркнув Стеапа.

Він зробив крок уперед, в останню мить крутнувся різко, як гадюка, і всадив вістря меча Одді Молодшому просто в горлянку. Лезо було недостатньо гостре, тому удар звалив олдермена на землю, проте шию таки розпоров, і з неї високо в повітря зафонтанувала кров, з шипінням ляпаючи у вогонь. Одда весь засмикався, задриґав ногами, хапаючись обіруч за горло. Він забулькотів, перекинувся на спину й забарабанив п’ятками по кам’яних плитах. Стеапа наблизився до нього і прикінчив одним ударом. Востаннє здригнувшись, Одда сконав.

Потому велетень ввігнав меч у підлогу, залишивши його дрижати в землі.

— Альфред порятував мене, — проревів він на всю залу. — Альфред забрав мене від данів. Альфред — мій король.

— І ми присягнули йому на вірність, — додав Одда Старший. — Моєму синові не слід було укладати мир з поганами.

Дани відступили. Свейн зиркнув на мене, бо я досі тримав меч у руках, а тоді перевів погляд на мисливські списи на стіні, гадаючи, чи зможе вхопити один з них, перш ніж я нападу. Я опустив зброю.

— У нас перемир'я, — голосно промовив Гаральд.

— У нас перемир'я, — переклав я Свейну данською.

Свейн тільки плюнув на скривавлену підлогу і, разом зі своїм знаменосцем, зробив ще крок назад.

— Але завтра, — провадив Гаральд, — перемир’я більше не буде і ми прийдемо по ваші душі.

Дани забралися з Окмундтуна, а на другий день — з Крідьянтона. Якби хотіли, могли б лишитись, адже для оборони Крідьянтона їх було більш ніж достатньо, проте Свейн знав, що їх візьмуть облогою і поступово виморять голодом, доки в нього зовсім не залишиться армії. Тож він подався на північ, до Гутрума, а я поїхав в Окстон. Та земля була несказанно прекрасною. Вкрилися зеленим листом дерева, клювали пружні пуп’янки перших ягід снігурі; тут і там з-поміж трави вигулькували вітряниці, зірочники й білі фіалки, лугом гасали ягнята і зайці; на широкій гладі Уїску мерехтіли сонячні відблиски, у високому небі щебетали жайворонки, внизу, попід їхнім співом, лисиці ласували ягнятиною, сороки й сойки — яйцями дрібнішого птаства, а на полях селяни ставили опудал від ворон, аби ті не псували їм збіжжя.

— Невдовзі буде масло, — сказала мені одна з жінок, відтак спитала, чи надовго я повернувся до маєтку.

Я не планував лишатися там, а приїхав просто попрощатися. Там досі жили й працювали раби. Запевнивши їх, що зовсім скоро Мілдріт призначить нового розпорядника, я подався до маєтку і розкопав свій сховок під стіною. Він був на місці, а отже, в Окстон дани не приходили. Про мій візит до садиби дізнався Віркен — хитрий священник з Екзанмінстера, котрий миттю прибув туди на віслюку, аби запевнити мене, що весь цей час наглядав за моїм господарством. Мені було ясно як день, що він прагнув винагороди за старання.

— Тепер ця господа належить Мілдріт, — сказав я йому.

— Леді Мілдріт? Вона жива?

— Жива, — підтвердив я, — але її син помер.

— Упокій Господи його бідну душу, — промовив Віркен, хрестячись.

Я якраз їв шмат шинки, і він подивився на їжу голодним поглядом. Я порушував піст, але він промовчав на це, хоч я і знав, що про себе піп проклинає мою поганську душу.

— Леді Мілдріт, — продовжив я, — відтепер заживе благочестивим життям і приєднається до крідьянтонських сестер.

— У Крідьянтоні більше нема святих сестер, — промовив Віркен. — Дани вбили всіх перед відходом.

— Але там оселяться нові черниці, — відповів я.

Насправді, до того мені було байдужісінько — мене жодним чином не обходила доля якогось там монастиря. Та й Окстон більше не обходив. Моїм головним інтересом стали дани, котрі відступили на північні я мусив іти за ними.

Бо таке було моє призначення. Тієї весни мені сповнився двадцять один рік, і половину життя я провів серед війська. Господарство — не моя справа. Дивлячись, як раби полють бур’яни на городі, я розумів, що така робота не для мене. Бо я воїн, який ще змалечку покинув рідний дім у Беббанбурзі й подався на південний край Англії; тому, слухаючи белькотіння попа про те, як він пильно наглядав за моїм господарством, я думав про те, що повертаюся на північ. Усе далі й далі на північ. Додому.

— Ти цілу зиму жив із припасів з моїх комор, — кинув я Віркену.

— Пане, всю зиму я тільки те й робив, що наглядав за ними.

— І поки наглядав, добряче погладшав, — кинув я і заскочив у сідло.

За спиною в мене було два мішки, вщерть напхані грошима, і їх я повіз в Екзанчестер, де в таверні «Лебідь» розшукав Стеапу. Разом з ним, прихопивши шістьох вояків з особистої варти олдермена Одди, ми подалися на північ. Усю дорогу нам стрічалися стовпи диму, тому що, відступаючи, Свейн палив і грабував усе на шляху. Та попри те, ми зробили, як наказав Альфред: відтіснили Свейна до Ґутрума, так що дві найбільші данські армії тепер об’єднались. Якби був сильніший, Альфред міг би дозволити собі залишити їх порізно і виступити проти кожного окремо, одначе він розумів, що має тільки один шанс повернути собі королівство, тому мусив здобути перемогу в одній битві. Мусив задушити данів, розбити їх усіх одним махом, проте єдиною його зброєю була армія, котра існувала лише в його уяві. Він розіслав накази зібрати вессекський фірд між Великоднем і П’ятдесятницею, проте ніхто не знав, чи це станеться в дійсності. Не виключено, що, вийшовши з болота, в призначеному місці він не знайде нікого. А може, фірд прийде, але буде занадто малий. Правда полягала в тім, що Альфред був заслабкий для війни, але чекання тільки більше знесилило б його. Тому він мав вибір: битися або ж остаточно втратити своє королівство.

І він обрав війну.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

— У тебе буде багато синів, — сказала мені Ізольда.

Надворі споночіло, з-за пелени туману тьмяно світив півмісяць. Десь на північному сході серед пагорбів горіли багаття, вказуючи на те, що за болотом стежить великий данський патруль.

— Але співчуваю через те, що сталося з Утредом, — додала вона.

На цих словах я розридався. Не знаю, чому це сталось аж тоді, через стільки часу, але зненацька мене накрив спогад про усмішку малюка, я подумав про його безпорадність і раптову смерть. Обидва мої зведені брати й сестра померли ще немовлятами, але я не пригадую, щоб батько побивався за ними, хоч, напевне, він також плакав. А от мачуха нетямилася від горя, тому батько, аби не чути її ридань, брав соколів та собак і їхав на плювання.

— Учора я бачила трьох рибалочок, — промовила Ізольда.

По моїх щоках котилися сльози, за якими я заледве бачив місяць у тумані. На її слова промовчав.

— Гільда каже, сине пір’я рибалочки означає Діву Марію, а червоне — кров Христову.

— А ти як вважаєш?

— Що смерть твого сина — моя провина.

— Wyrd bid ful araed, — сказав я.

Світом править доля. Її не зміниш, не обдуриш. Альфред наполіг на моєму шлюбі з Мілдріт, щоб я прив’язався до Вессексу, пустив у його родючий ґрунт корені, але корені мої віддавна в Нортумбрії, глибоко під мурами Беббанбурґа, тому, можливо, загибель сина слугувала знаком від богів: іншої домівки в мене не буде. Доля вимагала, аби я повернувся до своєї твердині на півночі, а до того мені судилося блукати світом.

Люди остерігаються таких бурлак, як я, адже правила для них не писані. Дани, що прибули сюди, були безрідними й нещадними чужинцями, і саме тому, гадаю, мені завжди було приємніше в їхній компанії. Альфред був ладен годинами займатися питаннями дотримання закону — хай би чого той стосувався: долі сиріток чи недоторканності кордонів. І мушу визнати, він чинив правильно, адже коли жити без закону, навіть одна заблукала корова може призвести до жорстокого кровопролиття. Одначе дани порубали закон своїми мечами, бо так було легше. Щоправда, осівши в якомусь місці, вони згодом встановлювали там власні порядки.

— Це не твоя провина, — відказав я. — Долі не звелиш, як хочеш.

— А Гільда каже, що ніякої долі не існує, — відповіла Ізольда.

— Гільда помиляється.

— Є тільки воля Господня, і якщо коритися їй, потрапиш до раю.

— А як не бажаєш коритися їй, хіба це не доля?

— Це підступи нечистого, — сказала вона. — Ми вівці, Утреде, які мусять обрати собі пастуха: доброго або лихого.

Я подумав, що то Гільда нав’язала Ізольді християнство, але, як виявилось, помилився. Це, була справа священника, який приїхав в Етелінґеґ, поки я був у Дефнаширі, й заморочив їй голову своєю вірою. Він був діфедським бритом, тому розмовляв Ізольдиною рідною мовою, крім якої знав ще англійську і данську. Я вже був готовий зненавидіти його, як ненавидів брата Ассера, аж на другий день отець Пірліґ не з’явився на порозі нашої хатини з гучною заявою, що знайшов п’ять гусячих яєць і вмирає з голоду.

— Просто-таки вмираю! Ще трохи, і сконаю від голоду! — Він радісно глянув на мене. — То це ви славнозвісний Утред? Ізольда казала, ви не терпите брата Ассера. Якщо так, то ви мій друг. І чого Авраам не забере його до себе за пазуху? Мабуть, не хоче вигрівати того байстрюка, бо то ж не людина, а гад повзучий! Я вже казав, що вмираю з голоду?

Це був кремезний чолов’яга, вдвічі старший од мене, пузатий і щирий. Волосся на його голові стирчало вусібіч жмутками, він мав зламаного носа, всього чотири зуби в роті й широченну усмішку.

— Коли я був маленький, — сказав він мені, — ну ще зовсім дитя, то їв багно. Уявляєте? А сакси їдять багно? Закладаюся, що так. Так от, тоді я й подумав, що не хочу більше його їсти. Хай жаби жеруть собі грязюку, а я краще стану священником. А знаєте, чого я захотів стати священником? Бо зроду не бачив, щоб священник голодував! От ніколи! А ви колись бачили голодного священника? От і я не бачив!

Усе це він протарабанив мені без усяких представлень, а тоді звернувся до Ізольди її мовою і став щось серйозно розповідати. Я спершу подумав, що він вливає їй у вуха чергову порцію християнства, але тоді він переклав мені свої слова:

— Я кажу їй, що з гусячих яєць можна приготувати неймовірну яєчню. Треба розбити їх у миску, добряче перемішати й додати трохи сиру. То як, у Дефнаширі тихо?

— Так, але це поки дани не відправили туди свій флот.

— Ґутрум планує так зробити, — погодився Пірліґ. — Хоче відправити лунденських данів кораблями до південного узбережжя.

— Ви впевнені в цьому?

— Авжеж, авжеж! Він сам мені сказав! Я провів десять днів у Сіппангамі. Бачте, я дуже розумний і знаю данську мову, тому мій король призначив мене своїм послом. Як вам таке? Я, котрий колись їв багнюку, та й посол! Розімни сир краще, люба. Так, ось так. Так. от, моїм завданням було дізнатися, скільки Ґутрум заплатить нам за те, що ми дамо йому своїх списників колоти саксів. А брита, скажу я вам, хлібом не годуй, дай тільки поштрикати списами саксів. От тільки дани — погани, а Господь каже, не гоже поганам ось так гуляти по світу.

— Чого?

— Ну, це насправді я так вигадав, — сказав він.— Так мені захотілося. — Він опустив палець у горщик з маслом, облизав. — Поки не скисло, — сказав Ізольді, — додай і його туди. — Повернувся до мене, зашкірившись: — Скажіть, що буде, коли пустити двох бугаїв у стадо корів?

— Один з них загине.

— Атож! Те саме і з богами. Тому ми й не хочемо бачити тут поган. Ми — корови, а боги — бугаї.

— То вони нас потім перетовчуть?

Священник зареготався:

— Теологія — складна наука. Хай там як, а Господь — мій бугай, тому я й тут, розповідаю саксам про плани Ґутрума.

— Він пропонував вам гроші? — спитав я.

— Він пропонував мені всі багатства світу: золото, срібло, бурштин і гагат! Навіть жінок, і хлопчиків, якщо такими є мої вподобання. Але я не такий. Я не повірив жодному його слову, бо вони для мене — пшик. Та й брити воювати не збираються. От що ні, те ні! Бачте, моя місія була вигадана. До данів мене відправив брат Ассер, щоб я розвідав їхні плани, а тоді переказав усе Альфреду. Чим я тепер, власне, і займаюся.

— Вас відправив Ассер?

— Він хоче, щоб Альфред переміг. Та не тому, що любить саксів — навіть така падлюка, як брат Ассер, до такого не опуститься, — а тому, що має любов до Господа.

— То Альфред переможе?

— Якщо на те буде воля Божа, — бадьоро мовив Пірліґ, а тоді знизав плечима: — Але в данів багато вояків, величезне військо! Та можу запевнити, вони невдоволені своїм становищем. А ще вони голодують, З голоду не вмирають, але мусять затягати паски тугіше, ніж їм би хотілося. Тепер ще й Свейн пристав до них, і харчів знову поменшає. Але вони самі винні. Не треба було приводити стільки народу в Сіппангам! А невільників у них скільки! Сотні. Їх вони відправляють на продаж у Лунден. Ото водилися б у них вугрі, ніхто б не голодував, ге?

Цими істотами просто кишіло в Сеферні й вузеньких протоках, що вели до болота, де їх наловлювали повні сіті, тому ми в Етелінґеґу голоду не знали.

— Учора я наловив три кошики, — весело вів далі священник, — а ще — жабу, пикою схожу на брата Ассера. Тому я її благословив і викинув назад у воду. Не просто калапецяй яйця, любонько, а збивай! Я чув, ваш син загинув.

— Так, — стримано відповів я.

— Співчуваю, — щиро промовив він. — Мені страшенно шкода. Втратити дитину — важкий удар. Буває, мені здається, що Господь дуже любить дітей, тому й забирає їх так часто. Думаю, в раю є окремий сад для дитячих забав. З ним тепер і двійко моїх синочків, і мушу вам сказати, що меншенький, певно, доводить святих янголів до сказу: смикає дівчаток за кіски, а інших хлопчаків лупить, геть як он Ізольда ті гусячі яйця.

— Ви втратили двох синів?

— Але в мене залишилося ще трійко і четверо донечок. Чи, по-вашому, чого то я ніколи вдома не буваю? — засміявся він. — Від них стільки гамору. А їдять скільки! Господи милосердний, аби могли, то зжирали б по коняці в день! Дехто каже, що священникам не можна одружуватись, і часом я із цим погоджуюся. Любонько, у вас є хліб?

Ізольда тицьнула на сітку, що висіла на балці.

— Тільки позрізай плісняву, — наказала вона мені.

— Як же радісно бачити, що чоловік слухається жінки, — промовив отець Пірліґ, приймаючи від мене окраєць хліба.

— Чого?

— Бо це означає, що я не один такий у світі. Господи помилуй, а ту Ельсвіту, мабуть, вигодували жовчю. У неї в роті не язик, а скажена тхориця! Сердешний Альфред.

— Він цілком щасливий чоловік.

— Господи милосердний, в тому-то й біда, що він вже майже не чоловік! Дехто настільки захоплюється вірою в Господа, що вона починає діяти як недуга. Так от і з Альфредом — він геть як та корова після зими.

— Про що ви?

— Ну знаєте, коли після зими проростає свіжа зелена травичка і корова здуру об’їдається нею, її роздуває, надимає від газів? Якщо вчасно не спинити, вона обжереться трави і здохне. Так і з Альфредом: він переїв соковитої Господньої травички, і його аж розперло від неї. Та попри те він дуже хороший чоловік. Занадто худорлявий, але добрячий — ну чисто тобі святий, не менше. Ну нарешті, голубонько. — Зачерпнувши кілька шматків яєчні голіруч, він передав горщик мені. — Хвала Господу, Великдень уже наступного тижня, і знову можна буде їсти м’ясо, — пробубнів він з повним ротом, шматки яєчні з якого посипалися на його широченну бороду. — Без м’яса я геть марнію. Ви чули, що на Великдень ми похрестимо Ізольду?

— Вона казала, — коротко відповів я.

— Ви не схвалюєте? Просто думайте про це як про звичайне купання. Може, так вам буде легше це сприймати.

Я не міг бути в Етелінґеґу на Ізольдині хрестини. Та й не хотів, бо знав, що Великдень з Альфредом не віщує нічого доброго, крім нескінченних молитов, псалмів, попів і проповідей. Тому, захопивши з собою Стеапу і п’ятдесятьох вояків, я подався в гори у напрямку Сіппангама, адже Альфред наказав за наступні кілька тижнів нещадно прогнати звідти всіх данів. Він вирішив зібрати вессекський фірд ближче до Вознесіння, а до нього лишалося всього шість тижнів, за які Ґутрум спробує відгодувати своїх напівдохлих шкап весняною травою, тож перед нами стояло завдання влаштовувати засідки на данські фуражні експедиції. Виріж одну групу, і наступна висунеться в супроводі сотні озброєних вершників, а це зморить їхніх коней ще більше, через що їм знадобиться більше корму. Якийсь час тактика діяла, однак невдовзі Ґутрум почав відправляти фуражирів на північ, у Мерсію, де їм ніхто не чинив опору.

Для нас настала пора вичікування. Віднедавна в Етелінґеґу було двоє ковалів, котрі, попри брак необхідних інструментів і нестачу палива для печей, взялися виготовляти добрі наконечники для списів.

Серед моїх обов’язків було водити дроворубів по тис їм на держаки.

Альфред писав листи, намагаючись розвідати, скільки війська зможуть дати йому дари, і відправив у Франкію священників — переконувати втеклих танів повернутися. З Сіппангама прибули розвідники з підтвердженням, що Свейн подався до Ґутрума, а той зайнятий відгодовуванням коней і стягуванням сил з окупованих данами англійських земель. Він наказав своїм вессекським союзникам на кшталт Вульфгера озброювати людей, а гарнізонам у Вінтанчестері, Редінґумі та Батумі — покинути пости й вирушати йому на підмогу. Ґутрум також мав розвідників, тому, скоріш за все, знав, що Альфред збирає військо. Припускаю, він тому радів, адже та армія була останньою надією короля, тому, розбивши фірд, Ґутрум здолає й Вессекс, якого більше не стане.

Етелінґеґ гудів від чуток. Одні казали, ніби Ґутрум має п’ять тисяч війська, з Данії постійно прибувають нові кораблі, а з Ірландії припливла ціла армія норманів. Інші твердили, буцімто брити вирушили на допомогу данам, мерсійський фірд перекинувся до Ґутрума, а дани розбили великий табір під Кракґеладом на Темсі, куди сходяться тисячі мерсійських вояків — і данів, і саксів. Розмови про Гутрумову могуть поширилися аж за море. З Франкії Альфреду написав Вільфріт Гамптонширський, переконуючи короля тікати з Вессексу. «Сідайте на корабель і рятуйте свою родину», — писав він.

Леофрік тепер уже рідко виїздив з нами на патрулювання, частіше залишаючись в Етелінґеґу, оскільки віднедавна його призначили командувачем королівської варти, чим він несказанно пишався, воно й не дивно. З походження він був селянин і не вмів ні читати, ні писати, коли ж Альфред вимагав, щоб його командувачі були грамотні. За його призначенням стояла Енфледа, котра нині виконувала роль Ельсвітиної конфідентки. Без неї Альфредова жінка не ходила нікуди, колишня повія супроводжувала її навіть у церкві, а коли Альфред скликав свій двір на збори, серед присутніх завжди була Енфледа.

— Королева недолюблює тебе, — сказала вона мені одного дня, коли мені пощастило застати її саму.

— Вона ніяка не королева, — відповів я. — У західних саксів немає королев.

— Але її мусять зробити королевою, — наполягла Енфледа. — Так буде правильніше.

Вона несла жмут якихось рослин, і я помітив, що руки в неї заляпані зеленою фарбою.

— Це для фарбування, — коротко пояснила вона, провела мене до великого казана, що булькотів на вогнищі, вкинула в нього траву й заходилася перемішувати вариво. — Ми фарбуємо полотно в зелене.

— Нащо?

— Альфредові потрібне знамено, — обурено відказала вона. — Не може ж він битися без знамена.

Жінки виготовляли два штандарти: один — з вессек-ським драконом, другий — з християнським хрестом.

— Твоя Ізольда робить хрест, — сказала Енфледа.

— Я знаю.

— Ти мав би бути присутнім на її хрещенні.

— Я був зайнятий. — різав данів.

— Я рада, що її охрестили. Вона нарешті пізнала істину.

Направду, я вважав, що Ізольду привели в християнство примусом. Довго й нудно вона мусила терпіти кпини Альфредових попів, слухати їхні звинувачення у відьомстві й пособництві дияволу, і це її надломило.

А тоді з’явилися Гільда з дещо м’якшим підходом до навернення й отець Пірліґ, котрий розповідав Ізольді про Бога її рідною мовою. Так гуртом вони й схилили її на свій бік. Це означало, що я залишився єдиною нехристю на болоті. Енфледа несхвально зиркнула на мій амулет, але промовчала, спитавши натомість, чи я дійсно вірю в перемогу над данами.

— Так, — відказав я впевнено, хоча в дійсності досі вагався.

— Скільки війська приведе з собою Ґутрум?

Я розумів, що це не її, а Ельсвітині питання. Альфредова дружина хотіла знати, чи має її чоловік шанс на перемогу, а чи пора сідати на корабель, який ми захопили у Свейна, й тікати у Франкію.

— Ґутрум приведе чотири тисячі, — сказав я. — Щонайменше чотири тисячі.

— Щонайменше?

— Залежить від того, скільки мерсійців йому вдасться залучити. — Задумавшись на хвильку, я додав: — Але я очікую чотири тисячі.

— А Вессекс?

— Стільки ж, — відповів я.

Звичайно, я збрехав. У кращому разі ми зможемо зібрати щонайбільше три тисячі чоловік, та навіть у тому я сумнівався. Дві тисячі? Малоймовірно, але можливо. Найбільше я боявся, що під Альфредів штандарт не прийде взагалі ніхто або ж якісь кількасот душ. Авжеж, в Етелінґеґу в нас було триста вояків, але що вони зроблять велетенській армії Ґутрума?

Альфреда також непокоїла чисельність його війська, тому він відправив мене в Гамптоншир розвідати, яка його частина окупована данами. Я виявив, що вони добре закріпилися на півночі, однак південь ширу від них вільний. У Гамтуні ж, де базувався Альфредів флот, кораблі чомусь досі стояли на березі.

Командувач флоту Бурґверд мав у місті ще понад сотню своїх чоловік з усіх корабельних команд, і вони працювали над укріпленням міського муру. Чоловік сказав мені, що не може покинути Гамтун, бо остерігається, що дани нападуть і захоплять його кораблі, проте я мав від Альфреда пергамент з печаткою, завдяки якій переконав його залишити в місті тридцять осіб для охорони кораблів, а решту відправити до Альфреда.

— Коли? — понуро спитав він.

— Коли отримаєш наказ, — відповів я. — Вже скоро. Також збери тутешній фірд.

— А якщо сюди прийдуть дани? Прибудуть морем?

— Значить, ми втратимо флот, і доведеться будувати новий, — сказав я.

Його страх був небезпідставний, адже на південному узбережжі знов об’явилися данські кораблі. Щоправда, на той час нормани діяли не як загарбники, а як вікінги: висаджувались, грабували, ґвалтували, палили, забирали що могли й повертались у море. Їхня чисельність була достатньо великою, аби викликати в Альфреда побоювання, що одного дня на березі може висадитися ціла армія, яка потім вирушить на нього. Нам не давав спокою цей страх, а разом з ним — усвідомлення, що нас мало, а їх багато і вони відгодовують своїх коней свіжою травою.

— Вознесіння Господнє, — проголосив Альфред, коли я повернувся з Гамтуна.

У цей день ми мали почати підготовку, а наступної неділі, на яку припадав празник святої Моніки, — зібрати фірд, якщо люди прийдуть. Розвідники повідомляли, що дани готувалися виступати, і нам було ясно: атаку вони проведуть із півдня на столицю Вессексу Вінтанчестер. Для його оборони, щоб перекрити їм шлях на південь, фірд належало зібрати біля Еґбертового каменя. Про ту місцину я ніколи не чув, проте Леофрік запевнив мене, що то надзвичайно важлива точка. На ній король Еґберт, Альфредів дід, проводив свої суди.

— Тільки це не один камінь, а три, — додав він.

— Три?

— Дві величезні колони, на які зверху поклали валун. Цю споруду звели велетні, що жили тут у давнину.

Оголосили збір війська. «Збирайте людей, — гласили сувої, — беріть усю наявну зброю і моліться, бо залишки вессекського війська зберуться при Еґбертовому камені, щоби протистояти данам». Та не встигли ми розіслати накази, як нас спіткало лихо. Сталося воно всього за тиждень до запланованого збору фірду.

Торнсетський олдермен Гуппа написав, що біля його берегів зібралося сорок данських кораблів і, з огляду на загрозу, він не сміє відрядити свій фірд до нас. І куди гірше: данів було настільки багато, що йому довелося просити Гаральда Дефнаширського дати додаткові війська.

Той лист підірвав бойовий дух Альфреда. Він сподівався влаштувати Ґутрумові несподіванку, виставивши проти нього могутнє військо, однак його сподіванням настав кінець. Він завжди був худий, однак тут раптово втратив усі сили й годинами молився в церкві, не розуміючи, чому Всевишній ні з того ні з сього покинув його. А вже за два дні після звістки про данський флот Свейн Білокінний привів триста вершників на пагорби, що оточували болото, і, оскільки в Етелінґеґу зібралося кількадесят чоловік із суморсатського фірду, розшукав і забрав їхніх коней. В Етелінґеґу ми не мали ні місця, ні корму для утримання великої кількості коней, тому тримали їх на пасовиську на суходолі. Стоячи на форті, я дивився, як Свейн, верхи на білому скакуні, в шоломі з білою пір’їною та білій накидці, об’їхав стадо наших коней і повів їх геть. Завадити йому я не міг, адже мав у розпорядженні лише двадцять чоловік, коли ж Свейн привів з собою кілька сотень.

— Чому коней не стерегли? — спитався Альфред.

— Стерегли, — відповів Віґлаф, олдермен суморсатський, — але вартових убили. — Він бачив лише гнів Альфреда, а не розпач. — Дани не з’являлися тут уже кілька тижнів! Звідки нам було знати, що вони прийдуть такою великою групою?

— Скільки вартових убили?

— Всього дванадцятьох.

— Всього? — стрепенувшись, перепитав король. — А скільки коней ми втратили?

— Шістдесят три.

Увечері напередодні Вознесіння Альфред вийшов до річки. Трохи оддалік за ним, як собака, плентався вірний Беокка, намагаючись запевнити короля, що Господь на його боці. Проте, замість слухати його, Альфред погукав мене. Ясно світив місяць, чітко підкреслюючи його худі щоки й роблячи бліді очі майже білими.

— Скільки в нас буде війська? — спитав він коротко.

— Дві тисячі, — не вагаючись відповів я.

Він кивнув, адже й так прекрасно знав відповідь.

— Може, трохи більше, — додав я.

Король зітхнув. В Етелінґеґу в нас було триста п’ятдесят чоловік; Віґлаф, олдермен суморсатський, обіцяв дати ще тисячу, та я сумнівався, що всі вони дійдуть до нас. Вілтунширський фірд значно ослабився після Вульфгерової зради, одначе південна частина щиру могла виділити нам п’ятсот чоловік. Також ми розраховували на підкріплення з Гамптонширу, та навіть попри те нам доведеться покладатися лише на тих із них, хто пройде данські гарнізони, котрі оточили серце Вессексу. Якби війська відправили нам Дефнашир і Торнсета, ми б отримали близько чотирьох тисяч вояків, однак своїх сил вони нам не надали.

— А скільки вояків у Ґутрума? — спитав король.

— Чотири тисячі.

— Ближче до п’яти, — зауважив Альфред, виглядаючи на річку, що неквапно плинула між болотистих берегів. Над лозяними пастками на рибу тихенько плюскотіла вода. — То варто нам битися проти нього?

— Хіба в нас є вибір?

У відповідь він усміхнувся:

— Є, Утреде. Ми можемо втекти і сховатись у Франкії. Я стану королем у вигнанні й молитиму Бога, щоб повернув мене на батьківщину.

— Гадаєте, він вам допоможе?

— Ні, — визнав він, бо розумів: якщо втече, то вже ніколи не повернеться додому.

— Отже, ми дамо бій, — сказав я.

— На моїй совісті довіку залишиться тягар провини за кожного, хто загине в тій безнадійній спробі. Дві тисячі проти п’яти? Чим я виправдаю такий небезпечний хід?

— Ви знаєте чим.

— Тим, що я король?

— Тим, що ми маємо бути господарями на своїй землі,.— мовив я.

Він замислився над моїми словами. Над нами пролетіла сова, з шелестом розганяючи повітря білими куцими крилами. «Це знамення, — подумав я. — От тільки яке?»

— Можливо, це нам така кара, — врешті озвався Альфред.

— За що?

— За те, що ми забрали землю в бритів.

Як на мене, це було повне безглуздя. Якщо Альфредів бог бажає покарати його за те, що його пращури колись давно відібрали землю в бритів, для чого насилати данів, а не тих же бритів? Чого Господь не воскресить Артура, щоб повів свій народ на кривдників, а насилає на нас нових загарбників?

— Ви хочете повернути Вессекс чи ні? — роздратовано спитав я.

Спершу він не знайшовся з відповіддю, але врешті кволо посміхнувся:

— Розумом я не можу осягнути, звідки нам черпати надію на перемогу, та як християнин повинен вірити в неї. Господь не дозволить нам програти.

— Він також не допустить цього, — кинув я, плескаючи по руків'ю Подиху Змія.

— Невже все аж так просто?

— Життя — проста річ, — мовив я. — Головне в ньому — ель, жінки, меч і честь. Все решта — тлінь.

Альфред похитав головою. Я знав, що він хоче сказати щось про Бога, молитви та обов’язок, проте сперечатися він не став.

— На моєму місці, Утреде, ти б виступив проти ворога? — спитав він натомість.

— Мілорде, ви й так знаєте відповідь. Нащо питаєте?

Він кивнув. У селі загавкав собака. Альфред крутнувся й окинув поглядом хати, свій палац і церкву з високим вільшаним хрестом.

— Завтра ти візьмеш сто чоловік і висунешся з ними поперед війська, — сказав він.

— Так, мілорде.

— А коли ми зійдемося з ворогом, — продовжив король, — збери п’ятдесят-шістдесят найкращих вояків із варти і ставайте на оборону моїх знамен.

Більше він не сказав нічого, та й не було в тому потреби. Він наказав мені відібрати найкращих, найлютіших, найнебезпечніших вояків, котрі обожнюють війну, і рушати з ними туди, де бій буде найзапекліший, адже ворог завжди прагне захопити штандарт супротивника. Для мене це була велика честь, а якщо ми програємо битву — ще й смертний вирок.

— Я з радістю виконаю ваш наказ, мілорде, — озвався я. — Але й вас попрошу про одну послугу.

— Якщо я зможу її сповнити, — обережно промовив він.

— Якщо зможете, не закопуйте моє тіло. Спаліть його у великому багатті й покладіть мені в руки меч.

Він завагався, але зрештою кивнув, хоч і розумів, що погоджується провести поганський ритуал.

— Здається, я ще не казав тобі, що мені жаль твого сина, — додав він.

— Мені також страшенно гірко.

— Проте він тепер з Богом, Утреде. В цьому я тебе можу запевнити.

— Мені це всі кажуть, мілорде.

А на другий день ми висунулися в дорогу. Доля невблаганна, і хоч чисельність наша і здоровий глузд говорили, що ми не переможемо, права на поразку ми не мали, тому все одно вирушили до Еґбертового каменя.

Нас проводжали з почестями. Поперед Альфредового війська від форту на південному в’їзді в селище дорогою на схід, що вела в саме серце Вессексу, виспівуючи псалми, вийшло двадцять три священники і вісімнадцять монахів.

Вони співали латиною, тому я не розумів жодного слова, проте біля мене на коні їхав отець Пірліґ у шкіряних латах, з мечем на поясі й довгим мисливським списом на плечі. Він і переклав мені, про що йшлося в молитві.

— «Господи, ти покинув мене, розкидав нас по світу. Ми прогнівили тебе, але благаємо, змилуйся над нами», — сказав він. — Правильно просять, ге? Спершу отримали в пику, а тоді благають, щоб їх обійняли.

— Вони справді про таке просять?

— Так, тільки не кажуть про побиту пику та обійми. Це вже я сам придумав. — Він широко всміхнувся мені. — Я скучив за війною. Мабуть, це великий гріх?

— Ви бачили війну?

— Бачив? Та до того, як пристати до церкви, я сам був вояком! Мене називали Пірліґом Безстрашним. Якось за один день я вбив аж чотирьох саксів — без нічиєї допомоги, самим лиш списом! А вони були озброєні мечами й щитами. Пізніше про мене навіть пісню написали, хоча, мушу визнати, брити складають пісні про все на світі. Коли хочете, можу заспівати її вам. У ній ідеться про те, як я за один день поклав триста дев’яносто чотирьох саксів. Тільки це не зовсім правда.

— То скількох же ви вбили насправді?

— Кажу ж, чотирьох. — Піп весело зареготався.

— А звідки знаєте англійську мову?

— Моя сердешна матінка була саксонкою. Її взяли в полон під час набігу на Мерсію.

— І чому ж ви покинули військову справу?

— Бо віднайшов Господа, Утреде. Або він знайшов мене. Мною заволоділа гординя. Коли про тебе складають пісні, це сильно б’є в голову. Я став страшенно пихатим, а гординя — це дуже погано.

— Це головна зброя воїна, — заперечив я.

— Правда, — погодився він, — і саме тому це погано. Тепер я молю Господа, щоб він очистив мене від неї.

Ми вже добряче віддалилися від попів і виїхали на пагорок перевірити, чи чекає ворог на північному сході. До нас долинали церковні співи, що гучно лунали в ранковому повітрі.

— «Господньою рукою ми здобудемо звитягу», — переклав мені отець Пірліґ. — «Господь розтопче наших ворогів». Оце, лорде Утреде, вже слушніша думка для такого благословенного ранку!

— Отче, дани зараз також читають власні молитви.

— Але якому богу? Що толку гукати до глухого? — Повернувши коня, він рушив на північ. — Хоч би миша де пробігла.

— Дани дивляться, — сказав я. — Ми їх не бачимо, але вони бачать нас.

Якщо вони дійсно дивилися, то бачили Альфредових триста п’ятдесят чоловік, котрі верхи і пішки висувалися з болота, а трохи далі — п’ятсот-шістсот чоловік фірду з західного краю Суморсату, котрі йшли від свого табору на південь від болота назустріч нашій крихітній колоні. Більшість людей, яких ми вели з Етелінґеґа, були справжніми вояками, вміли битися в стіні щитів, проте вирушило з нами і п’ятдесят тамтешніх селян. Я хотів узяти з собою ще й лучника Еофера, але він не міг воювати без своєї небоги, яка б наказувала йому, що робити. Я не мав наміру тягти на війну ще й дитину, тому довелося лишити гевала в селі. Нас супроводжувало чимало жінок і дітей, одначе свою родину Альфред відправив у Шірбурнан у супроводі сорока вартових. Ми не могли дозволити собі відпустити аж стільки вояків, але Альфред наполіг. Ельсвіта мала бути в Шірбурнані, щоб, як надійде звістка про поразку її чоловіка, могла втекти на південне узбережжя, звідки корабель доправить її у Франкію. Крім того, король наказав їй прихопити з собою всі книжки, які були в нього, бо підозрював, що дани палитимуть усі письмена, які знайдуть, тому перед Ельсвітою стояло завдання врятувати молитовники, житія, писання святих отців, історичні хроніки й філософські трактати, аби Едвард в екзилі зростав грамотним королем.

Ізольда пішла з військом. Вона крокувала в компанії Гільди та Енфледи, котра неабияк засмутила Ельсвіту, заявивши, що піде з Леофріком. Жінки вели тяглових коней, навантажених щитами, провізією та запасними списами. Майже кожна з них мала з собою й сяку-таку зброю. Навіть монашка Гільда прагнула помститися данам за те, що вони зробили з неї свою шльондру, тому прихопила довгого ножа з вузьким лезом.

— Помилуй, Господи, данів, коли в їхні ряди прорветься ця ватага, — промовив отець Пірліґ при вигляді групи жінок.

Ми з ним прямували на схід. Я наказав вершникам супроводжувати колону з обох боків, першими заїжджати на кожен пагорок, не випускати один одного з поля зору і завжди бути готовими за найменших ознак ворога подати сигнал. Втім, просувалися ми вільно. Ішли під весняним небом, навколо нас буяли квіти, попи й ченці невгавно виводили псалми, а вартові, що супроводжували Альфредових прапороносців, час від часу затягували свою бойову пісню.

Вистукуючи рукою в такт їхньому співу, отець Пірліґ широко усміхнувся і повернув до мене голову:

— Гадаю, Ізольда співала вам своїх пісень?

— Співала.

— Ми, брити, дуже любимо співати! Навчу її якось ще й гімнів. — Від моєї кислої мармизи він весело зареготав: — Не переживайте, Утреде, вона не християнка.

— Не християнка? — здивовано перепитав я.

— Ну як, християнка поки що. Шкода, вас не було на її хрестинах. Ох і холодна ж була тоді вода! Я весь аж задуб!

— Вона хрещена, — буркнув я. — Але чому ви кажете, що вона не християнка?

— Вона і християнка, і ні, — усміхнено пояснив святий отець. — Зараз їй доводиться бути християнкою, бо вона серед християнського люду. Та попри те вона — темна королева, і цього в неї не відняти.

— То ви вірите в темних королев?

— Звичайно, вірю! Господи милосердний, вона ж одна з них! — перехрестився він.

— Брат Ассер каже, що вона відьма, чаклунка, — сказав я.

— Хіба ви очікували від нього іншого? Він же чернець! Ченцям не можна женитися, от брат Ассер і боїться жінок — щоправда, тільки гарних, бридкі його не лякають. Та покажіть йому молоду кралю, і він миттю скипить. Його страх як лякає жіноча сила.

— Сила?

— Тільки я не про цицьки, хоч, бачить Бог, то також велика сила, а про справжню силу! Моя матір її мала. І хоч темною королевою не була, зналася на цілительстві й мала дар ясновидіння.

— Вона бачила майбутнє?

Він похитав головою:

— Ні, але знала про події, які відбувалися десь далеко. Коли загинув батько, вона зненацька закричала й хотіла себе вбити — довідалася, що сталося. І не помилилася: мого бідолашного батечка зарубав сакс. Та найкраще їй давалося зцілювати людей. Народ приходив до неї з усіх усюд. Байдуже, що вона саксонка, вони були ладні йти пішки хоч цілий тиждень, щоб відчути дотик її руки. А от я ті руки відчував на собі часто і на дурняк. Ох і лупила ж вона мене, але мушу визнатй, що по ділу. Цілителька з неї була рідкісна. Звісно, це не подобалось попам.

— Чому?

— Бо, бачте, наш брат твердить народу, що сила йде від Бога, а коли не від нього — то від лукавого. Коли людина нездужає, церква хоче, щоб вона молилася про зцілення і жертвувала гроші попам. Попи не люблять того, чого не можуть зрозуміти, і їм не подобається, коли люди по зцілення ходять до жінок, а не до них. Та що ж лишається народу? Рука моєї матінки — упокій, Господи, її саксонську душу, — діяла краще од всякої молитви і мощів! Тому я ніколи не забороняв, а навпаки — радив народу звертатись до цілительок!

Він затнувся, бо я підняв руку, помітивши рух на схилі пагорба на півночі. Виявилось, то просто олень.

— А ваша Ізольда, — повів далі Пірліґ, — з цією силою народилася, тому ця сила нікуди й не щезне.

— Хіба хрещення не вимило її з неї?

— Дзуськи! Хіба що вона трохи змерзла і промокла. Але скупатися хоч раз на рік нікому не завадить. — Священник засміявся. — Там, на болоті, їй було страшно. Ви поїхали, вона залишилась сама серед саксів, які плювалися на неї, обзивали язичницею, то що їй зоставалось робити? Вона хотіла стати однією з них, щоб народ перестав зневажати її, тому й вирішила похреститися. А коли вона й справді увірувала в Христа, що з того? Хвала Господові за таку милість, та я краще помолю його, щоб він зробив її щасливою.

— Думаєте, вона нещасна?

— Авжеж! Вона кохає вас! — Знову зареготав. — А кохати вас значить жити з саксами. Бідолашка. Вона — як та прекрасна молода лань, змушена жити серед брудних свиней.

— А ви великий майстер слова, отче, — сказав я.

Моя шпилька розвеселила його ще більше.

— Вигравайте війну, лорде Утреде, — промовив він, — забирайте її подалі від нас, попів, і настругайте їй купу діточок. Тоді вона й стане щасливою, а коли прийде час — ще й по-справжньому мудрою. Адже мудрість — то є істинно жіночий дар, якого так бракує багатьом чоловікам.

А мій дар — військовий, проте того дня бою не сталося. Ми не зустріли жодного дана, хоч я був певний, що вони нас помітили і могли б доповісти Ґутруму, що Альфред нарешті висунувся з болота і прямує вглиб Вессексу. Ми дали йому прекрасну нагоду знищити нас і остаточно покласти край Вессексу, тож я не мав сумніву, що дани готуються до зустрічі.

Переночувавши в земляному форті, збудованому древніми, вранці ми вирушили на північний схід спустошеними землями. Я виїхав наперед і піднявся на пагорб, виглядаючи противника, але не побачив нікого. В небі ширяли граки, долиною бігали зайці, у повному пролісків лісі кували зозулі, і ніде тобі ані дана. Я проїхав узвишшям, виглядаючи на північ, та не помітив нічого. Коли ж сонце зійшло в зеніт, звернув на схід. Моя група складалася з десяти душ, за поводиря нам був чоловік з Вілтунширу, котрий знав цей край і вів нас до долини Віліґу, де стоїть Еґбертів камінь.

Десь за милю серед долини ми помітили вершників, котрі рухалися трохи південніше від нас. Учвал кинувшись їм навперейми через порослу високою травою галявину, ми побачили, що то Альфред у супроводі Леофріка, п’ятьох вояків і чотирьох священників.

— Ви були біля каменя? — весело гукнув нам король, щойно ми наблизились.

— Ні, мілорде.

— Не сумніваюся, там уже зібралися люди, — сказав він, розчарований, що я не приніс йому новин.

— Одначе я ніде не бачив данів, мілорде.

— Їм знадобиться зо два дні на збори, — мовив він. — Але вони прийдуть! Точно прийдуть! Та ми їх здолаємо! — Він повернувся в сідлі до Беокки, котрий також був у його почті: — Вам незручно, отче?

— Страшенно незручно, мілорде.

— Просто ви не звиклі до їзди, отче, але ми вже близько. Ще трохи, і відпочинете! — промовив Альфред гарячково. — Відпочинете, і до бою! Відпочинете, помолитеся, отче, а тоді до бою. Помолитеся, і в бій!

Він дав острог коневі й пустив його учвал, а ми поскакали за ним заквітчаним садом і далі — крутосхилом і кряжем, де в зеленій траві лежали кості вбитої худоби. Край лісу при підніжжі пагорка квітли білі вітряниці, над нашими головами до обгорілих руїн хліва шугнув сокіл.

— Це одразу за пагорком, пане! — гукнув мені поводир.

— Що «це»?

— Деферел, пане!

Деферелом звалося село в долині річки Віліґ, де й стояв Еґбертів камінь. Альфред гнав учвал, його синя накидка лопотіла за спиною. Ми мчали за ним, розтягнувшись по кряжу. Кожен з нас прагнув першим досягти кінця, щоб побачити військо саксів, аж тут кінь отця Беокки спіткнувся. Альфред казав правду, що з Беокки кепський вершник — воно й не дивно, адже священник був кульгавим калікою, тому варто було коневі трошки оступитися, як святий отець звалився з сідла й покотився по траві. Побачивши це, я повернув до нього.

— Я в порядку, — гукнув він мені. — Зі мною все гаразд, я не забився! Їдьте, Утреде, їдьте далі!

Я зловив його коня. Зіп’явшись на ноги, Беокка поспіхом пошкандибав туди, де Альфред стояв зі своїми вершниками, дивлячись у долину.

— Нам варто було взяти стяги, — сказав він, приймаючи від мене поводи.

— Нащо?

— Аби фірд бачив, що прибув його король, — захекано пояснив він. — Треба, щоб люди бачили на обрії стяги, Утреде. Так вони знатимуть, що він уже тут. Хрест і дракон. In hoc signor[1]! Альфред буде новим Костянтином, Утреде, новим воїном святого хреста! In hoc signo! Хвала Господу всемогутньому, вічна йому слава!

Я й гадки не мав, що він меле, та й було мені зовсім не до того, бо я виїхав на вершечок пагорба і мені відкрилася долина Віліґу.

На ній не було ані душі.

Жодної живої людини. Тільки річка, верби, долина з вільхами, над якими літали чаплі, трава, що гнулася від вітру, й потрійний Еґбертів камінь на пригірку понад Віліґом, на якому мала зібратися армія. Оце й усе. І ні душі навколо.

Ми спустилися в долину. Окрім групи, яка прийшла з Етелінґеґа, з нами був ще й суморсатський фірд. Разом наша чисельність складала трохи більше тисячі душ, із яких щонайбільше половина були озброєні для бою в стіні щитів. Решта ж годилися хіба що підтримувати передні ряди, добивати поранених ворогів і, що найбільш вірогідно, гинути.

Несила було дивитися на Альфреда. Він нічого не казав, але його худе обличчя було страшенно бліде й насуплене, поки він, щоб хоч якось розрадити себе, шукав місця для табору і пасовиська для коней.

Я узяв із собою кількадесят чоловік, включно з Леофріком, Стеапою та отцем Пірліґом, і поїхав на високий пагорб, що лежав на північ від табору. Він був крутий, та це не спинило древніх, і вони насипали на ньому один зі своїх чудернацьких курганів, що височів на схилі. Замість того щоб проїхати просто по довгому насипу, отець Пірліґ дав чималого гака, оминаючи його.

— Там повно драконів, — пояснив він.

— А ви тих драконів бачили? — спитав я.

— Якби бачив, хіба був би я зараз тут? Після зустрічі з драконом живими не вертаються.

Я повернувся в сідлі й окинув оком курган:

— А я думав, тут поховано людей.

— Так і є! Разом зі скарбами, які охороняє дракон! Для того вони й служать. Де закопане золото, там вилуплюється дракон. Тепер вам ясно?

Коням було тяжко підійматися на крутий пагорб, зате на вершині нас чекала винагорода у вигляді добре втрамбованого майданчика, з якого відкривався краєвид далеко на північ. Туди я піднявся, щоб виглядати данів. Хай Альфред і вважав, що вони об’являться не раніше як за два-три дні, та я очікував побачити їхніх розвідників, до того ж не виключав, що котрась їхня група спробує спровокувати наших вояків.

Проте не побачив нікого. На північний схід тяглися високі пагорби й пасовиська для овець, просто перед нами простилалася улоговина, де по свіжій травичці й первоцвітах пропливали тіні від хмар.

— Що тепер? — спитав у мене Леофрік.

— Це ти мені скажи.

— Тисяча душ війська? Так ми данів не здолаємо.

Я промовчав. Вдалині, на північному небокраї, збиралися грозові хмари.

— Ми не можемо навіть лишитися тут! — озвався Леофрік. — Куди ж нам податися?

— Назад у болото? — кинув отець Пірліґ.

— Дани приведуть ще кораблів і захоплять його, — заперечив я. — Якщо пустять по ближніх річках сотню, легко візьмуть його.

— Тоді їдьмо до Дефнаширу, — гаркнув Стеапа.

«І там все буде так само», — подумав я. Якийсь час ми перебуватимемо в безпеці серед дефнаширських пагорбів і густих лісів, але зрештою дани доберуться й туди, а тоді крапля за краплею знекровлять Альфреда. А щойно ті дани, які зосталися вдома, довідаються, що його загнали в кут, вони ринуть сюди, привівши ще більше кораблів, і заберуть решту його багатих земель, яких він не зміг утримати. Саме тому, на мою думку, він правильно вирішив покласти край війні одним махом, адже не міг допустити, аби за морем прознали про слабкість Вессексу.

Але ми дійсно були слабкі. Нас усього тисяча — жалюгідна подоба армії, чиї надії розвіялися в одну мить. Ні з того ні з сього я зареготався.

— Що таке? — спитав Леофрік.

— Та пригадав, як Альфред наполягав, щоб я вивчив грамоту. І для чого? — відповів я.

Він усміхнувся на цю згадку. Альфред мав правило: кожен командир більш-менш чисельного війська мусив уміти читати. Щоправда, він сам же його порушив, поставивши Леофріка на чолі своєї варти. У ту мить мені це здалося надзвичайно смішним. Скільки сил поклав я, щоб навчитися читати його накази, але він не надіслав мені жодного. Жоднісінького.

— Вміти читати корисно, — втрутився Пірліґ.

— Чим?

Він замислився. Піднявся вітер, скуйовдивши йому волосся і бороду.

— Можна дізнаватися чудові історії з молитовників, — бадьоро відказав він, — і читати житія святих! Як вам таке? А там багато цікавенних подробиць. От, скажімо, була колись свята Двінвен, прекрасна жінка! Вона напоїла свого коханця трунком, який перетворив його на брилу льоду.

— І нащо вона це зробила? — спитався Леофрік.

— Бо не хотіла заміж за нього!— відповів Пірліґ, намагаючись підбадьорити нас. Побачивши, що нікому з нас більше не хочеться слухати казок про святу дурепу Двінвен, він повернув голову на північ. — Вони звідти прийдуть, так?

— Можливо, — відповів я і в ту-таки мить побачив їх, принаймні мені так здалося.

На дальніх пагорбах я помітив рух — наче щось ворухнулося в тіні від хмари, — і пошкодував, що зі мною немає Ізольди, оскільки вона мала гострий зір, проте жінкам власних коней не видавали. Дани мали тисячі коней. Частину з них вони забрали в Альфреда при Сіппангамі, інших набрали по всьому Вессексу. На далекому пагорбі перед нами їхала якраз група вершників — либонь, розвідників, — і вони не могли не помітити нас. Враз зникли з виду. Бачив я їх якусь мить, і були вони так далеко, що то цілком могла бути мара.

— А може, й зовсім не прийдуть, — продовжив я. — Може, обійдуть нас, візьмуть Вінтанчестер і навколишні землі.

— Прийдуть, падлюки, — понуро буркнув Леофрік, і про себе я погодився. Дізнавшись, що ми тут, дани захочуть знищити нас, щоб полегшити собі життя надалі.

Пірліґ звернув свого коня, готуючись їхати назад, але в останню мить спинився:

— То надії нема?

— Їх буде по четверо-п’ятеро на одного нашого, — відповів я.

— Значить, мусимо битися завзятіше!

Я усміхнувся.

— Отче, кожен дан, що прибуває в Британію, є воїном, — пояснив я йому. — їхні селяни лишаються в Данії, а сюди їдуть найсуворіші вояки. Тепер погляньте на наші сили. У нас майже всі селяни, а щоб подужати одного воїна, треба троє-четверо селян.

— Але ж ви — воїн, — сказав він. — Усі ви — воїни! Усі ви вмієте битися! Ви можете надихнути наших солдат, повести їх у бій і здолати ворога. На нашому боці Бог, і з його підтримкою ми нездоланні. Чи вам треба знак?

— Покажіть його мені, — буркнув я.

— То гляньте он туди.

Він показував на Віліґ. Я повернув коня в той бік і там, під цим полуденним сонцем, побачив диво, на яке ми всі так сподівалися. До нас ішла підмога. Сотні чоловік. Люди зі сходу й півдня. Вони струмували поміж пагорбів. Це був вессекський фірд, котрий за наказом свого короля прийшов боронити свою землю.

— Тепер уже співвідношення змінилося до двох селян на одного вояка! — бадьоро кинув Пірліґ.

— По саму шию, — прогарчав Леофрік.

Ми були не самі. Наш фірд збирався.

Малюнок на сторінці 338:

Поле битви при Етандуні 878 року