Блакитна лінія

Розділ десятий ПОЛЮВАННЯ НА ЗВІРА, У ЯКОГО —«НЮХ»

— «Крафт дурх фройде!»[8] — замість вітання гукнув Віллі Майєр.

Хорст Гейліген у спортивному костюмі бігав на колишньому шкільному майданчику. Він робив уже котре коло, явно не маючи наміру вражати світ спринтерськими рекордами. З готовністю зупинився біля віконця машини з СД.

— Які там радощі, — махнув рукою, — де вони в мене?

«Зовсім не захекався», — зазначив Віллі, озираючи пружну, треновану фігуру гестапівця.

— Чого ж так похмуро? Весна, блакитне небо, ясне сонечко…

— І бомби з неба! — додав гестапівець. — У цій війні найліпша погода — хмарна. Істотно?

— Гм, у цьому розумінні ви маєте цілковиту рацію. З вами важко не погодитись.

— Ще б пак!

— Я теж надаю перевагу атмосферним опадам у вигляді дощу. І грім — воістину небесна музика в порівнянні з вибухами фугасок.

— Істотно! — вклинцював Гейліген своє улюблене слівце.

Майєр вийшов з машини, вийняв з кишені портсигар.

— Пригощайтеся…

— Не палю…

— Щоразу забуваю… Не палите, не вживаєте алкогольних напоїв, харчуєтесь виключно рослинною їжею…

— Мій приклад — великий фюрер третього рейху. Істотно?

— Так, — змушений був погодитись Майєр. — І жінок не кохаєте?

— Ну чому ж? Для статевої гігієни жінка необхідна. Жінка — дуже специфічний, але суттєвий компонент у системі оздоровчих заходів.

— І тільки?

— Звісно. Людина походить з тваринного світу.

— Мабуть, неодружені?

— Як і наш улюблений фюрер!

— Авжеж, у фюрера — Єва Браун не дружина, але статевій гігієні сприяє… А у вас?

— Нічого стабільного — життя кидає на всі боки. Проте ви, пане Майєр, маєте цілковиту рацію: любий фюрер гідний наслідування в усьому, навіть у стабільності статевих стосунків.

— Вам загрожує неабияка небезпека, пане Гейліген.

— Не розумію. Поясніть.

— Ви мислите, порівнюєте, узагальнюєте. А цим порушуєте головну настанову «фюрер-принципу» СС, обов’язкову для кожного лояльного німця.

— Це ж яку?

— «Фюрер думає за всіх нас…» А ви дозволяєте собі неабиякі розумові зусилля!

Все не було сказано з іронічного, поблажливою посмішкою, і на кінець обидва дружно зареготали.

— Весела ви людина, пане гауптштурмфюрер, — визнав Гейліген. — З вами завжди приємно спілкуватися. Мозок теж потребує тренувань — інтелектуальних.

— Невже я для вас лише тренувальне знаряддя, як жінка — для гігієни?

— Буду щирим: якоюсь мірою цс відповідає дійсності. Ви знаєте, я почав до вас звикати. Між нами явно виникають флюїди емоційно-психологічної сумісності.

«Гм, він почав звикати…»

Справді, бо отакі ранкові зустрічі відбуваються не вперше. Якщо точно, то з наступного дня по тому, як Віллі Майєр дізнався, що Хорст Гейліген захоплюється тренуваннями на свіжому повітрі. Щодня. Пунктуально. В ранкові й вечірні години. Ранком — у точно визначений час, увечері — за волею службових обставин. Але бігає. Обов’язково. Зрідка — навіть опівночі.

Хорст Гейліген тренувався на спортивному шкільному майдані неіснуючої школи: в неї влучила важка англійська бомба — англійці та американці акуратно й послідовно бомбардували квартали міста з цивільним населенням. Нині територія школи була занедбана, поросла бур’яном, в якому гестапівець витупцював бігову доріжку.

Майєр почав їздити на службу цим шляхом, вибираючись з дому на годину раніше, ніж звичайно. Він «примірявся» до виконання наказу Крістіни Бергер.

Гейліген з першого разу упізнав його — характерна зовнішність Майєра кожному впадала в око, надто — професійне.

Перша розмова між ними відбулася в розважальному стилі:

— Від кого тікаєте, пане?..

— Гейліген моє прізвище. Хіба забули?

— Тепер згадав.

— А тікаю я від старості і хвороб!

— Таж у вас вигляд античного атлета! Ви ставні, мов юнак з цієї зруйнованої школи. Яка ж старість? Які хвороби? Де вони?

— Позаду! Десь плентаються… Я далеко від них утік. Мені, пане гауптштурмфюрер, за п’ять десятків…

— Ого! Ніколи б не дав вам цих літ.

— Отож!

Іншим разом розмова покотилася грунтовніше.

Майєр запитав:

— Чому бігаєте на відлюдді? У товаристві — веселіше.

Гейліген відповів із цинічним вискалом:

— Це в мене професійне — я уподобав обезлюджені простори.

— Брали участь в «особливих акціях»?

— Неоднораз!

— Чому ж ви — спеціаліст по обезлюдженню — опинилися в Берліні?

— У мене — нюх. Шеф гестапо цінує людей з природженим нюхом. Цьому мистецтву не навчитися в жодній спецшколі. Знаєте, з талантом слід народитися.

— І що ж винюхуєте ви для Мюллера?

— Не що, а кого…

— То кого ж, коли не секрет?

— Справа проста. В концтаборах збирається різний люд. Усіх необхідно з користю для рейху просіяти. Виявити комісарів, євреїв, командний склад, а також піддатливих, придатних для агентурно-диверсійного вишколу. На всіх них мій нюх безпомилковий.

Одна ранкова бесіда запам’яталась особливо.

— Пригадуєте Астаф’єва? — запитав Гейліген.

— Російського шпигуна? — уточнив Майєр, ніби й справді ледь пригадуючи.

— Його.

— Що з ним?

— Зараз уже нічого, якщо не вважати труп чимось істотним.

— Невже розстріляли? У нас — не так швидко…

— Та ні, перебрали міру на допитах. Він не показував, що конає. Увів в оману і вмер. Не людина була — кремінь! З нього не вибили жодних зізнань.

— Шкода, — засмутився Майєр.

— Ще б пак! — охоче погодився гестапівець. — В усьому винний ваш Хейніш.

— А при чому тут мій шеф? — Цього разу Майєр неудавано здивувався.

— Він передав затриманого в зондеркоманду Патціга. Так?

— Передав. Під розписку.

— В цій команді — жодного фахівця, який би до пуття вмів допитувати. Застосовують застарілі, ледь не середньовічні методи дізнання. Допит необхідно поєднувати з найретельнішим медичним наглядом. На істотному сучасному рівні! У нас, в гестапо, па допитах обов’язково присутні кваліфіковані лікарі. З мішка кісток вам знову зроблять анатомічний кістяк, ось як! Тому ми вміємо розбалакувати будь-кого. Наші в’язні мріють про смерть, як про манну небесну. Для них смерть — це спасіння, щаслива втеча з наших лабетів. І ми не обманюємо — ми твердо обіцяємо в’язневі смертний вирок. Але тільки після істотного зізнання. У нас нема безмозких костоломів.

Він раптом запитав:

— А ви не дуже вболіваєте за своїм шефом?

— Як на мій погляд, — обережно відповів Майєр, — пан Хейніш не з гірших. А що?

— Він зробив одну дурницю. Істотну!

— Що ви кажете! Яку?

— Накатав донос на мене, а фактично — на Мюллера.

— Не може цього бути! — Майєр справді цього не уявляв.

— Але було.

— Хіба можливо вас у чомусь звинуватити?

— На кожного можна кинути тінь. Була б мета і бажання.

— Яка ж мета і бажання могли бути у Хейніша?

— Бажання — врятувати власну шкуру. Мета — звалити свою провину на іншого. Хіба не істотно?

— Нічогісінько не тямлю! — щиро мовив Майєр.

— Ага, мабуть, вам невідома суть справи. Річ у тім, що, як виявилося, «піаністка» була вже запеленгована. Планувалася акція на дослідження її мережі. Хотіли взяти усіх причетних… Звісно, об’яв на вулиці про таке не вивішують… А я впізнав Астаф’єва! Я нічого не знав про «піаністку». Отже, його слід було брати десь подалі, і було б усе гаразд… А що вийшло? Хейніш хапає Астаф’єва ледь не під вікнами, вдирається до будинку, вбиває «піаністку», а потім шкрябає донос, нібито я ім’ям шефа гестапо Мюллера примусив його діяти. Ну що ж! Мюллер мене врятував, як Кальтенбруннер витяг з халепи Хейніша. Але у Мюллера довга пам’ять. Ви в цьому ще переконаєтеся. Найменша зачіпка, і я не позаздрю Хейнішеві. Загримить. Істотно!

Майєр пильно подивився на Гейлігена й замислено запитав:

— Цікаво, він вас бив?

— Ви про кого? — аж розгубився гестапівець.

— Про Астаф’єва…

— А-а-а, — зрозумів Гейліген. — А де ж він міг би мене бити?

— В Астрахані, коли ви потрапили під слідство. Пригадуєте, якось розповідали?

— Та ви що, справді не знаєте чи прикидаєтесь? їхні методи розслідування дуже відрізняються від наших. Особливо в мирний час… Інакше я не мав би честі вести з вами такі приємні бесіди. Чудовий ефект — фізичний моціон в поєднанні з інтелектуальним!

Учора вранці Гейліген несподівано запитав Майєра:

— Якої ви думки про мене?

Заскочений цим раптовим запитанням, Віллі тільки й спромігся, що невизначено промимрити:

— Та як вам сказати…

— І не скажете. Нічого істтного! У мене — нюх.

В його бляклих очах ховалася якась невисловлена підозра.

«І справді, мабуть, щось унюхав, — стурбувався Майєр. — Що ж занепокоїло цього звіра? Час кінчати гру…»

— У мене, пане гауптштурмфюрер, склалося враження, що у вас є до мене якийсь особливий інтерес. Я це відчуваю буквально шкірою.

— І що ж унюхали? — прямо запитав Майєр.

— Відповім, коли буде щось сказати. Істотно!

Гейліген притис лікті до боків і побіг по колу…

Для здійснення задуму, який визрівав поступово й нарешті сформувався у точну схему дій, Майєрові необхідно було скористатися двома машинами. У своєму розпорядженні він мав лише одну.

Цього вечора Віллі на своїй есесівський одяг напнув ще цивільний плащ, широкий і довгополий, щоб з-під нього не видно було шинелі. Замотав шию темною хусткою. Капелюх з широкими крисами, окуляри й наклеєні вуса змінили звичайний вигляд Манера. Принаймні в темряві його не впізнати. Нові рукавички, котрих ще ніхто не бачив у нього, цього вечора теж обов’язкові. Про всяк випадок поклав до кишені плаща важкий гайковий ключ. Стрілянина за будь-яких обставин виключалася: Берлін — надто чутливе до пострілів місто.

Свою машину зупинив у заздалегідь обраному місці на Кінкельштрассе. Замкнув на ключ і для надійності смикнув дверцята. Потім пішки подався на Бісмаркплац. Тут є фешенебельний ресторан, де обслуговують без продовольчих талонів. Ціни — легендарні, але ж і вибір — мов до війни.

«Істотно!» — як сказав би Гейліген.

Це й приваблювало грошовитих бонз, особливо власників «народних підприємств», як була демагогічно названа вся промисловість «третього рейху». Тому поблизу цієї «оази» завжди паркувалося безліч машин. Одна з них конче потрібна була Майєру.

Він походжав у затіненому скверику поблизу, чекаючи слушної нагоди. Світомаскування сприяло здійсненню його задуму. Ось, здається, й пора!..

З розкішного «мерседеса» викотився жвавий товстунець, недбало хряснув дверцятами і хутенько відчинив задні. З машини, манірно вигинаючись, кожним жестом підкреслюючи якісь свої принади, вислизнули дві елегантні дами. Коштовні дами — хутро, брязкальця, кокетливі капелюшки… Ліниво, мов кішки, погойдуючись, подалися до ресторану. Товстунець поспішно клацнув задніми дверцятами й підтюпцем подався вслід за чарівними спокусницями. Замкнути машину забув…

Двері ресторану відчинилися, з них на мить впало на вулицю неяскраве світло, і знову — темінь. Увійшли. Все! Тепер — не гаяти часу. Віллі ковзнув у чужу машину. Глянув на покажчик бензобака — майже повний. Мабуть, мешкають десь тут, поблизу, в районі Шпандау. Майєр увімкнув мотор і неспішно від’їхав, щоб не привернути нічиєї уваги.

Машину зупинив у темному вузькому провулку, який давно нагледів. На фоні сірих, аж чорних у пітьмі, кам’яниць, що затиснули провулок і стояли впритул одна до одної, темний «мерседес» важко помітити.

Звідси було легко спостерігати за шкільним майданчиком, відкритий простір якого був світліший. Там колами снувала невиразна фігура. Вийшло вдало: Хорст Гейліген невтомно набігує додаткові хвилини свого життя.

В одній з ранкових розмов гестапівець сказав:

— Припустимо, кожне коло додає хвилину життя. Кожного разу я роблю щонайменше шість десятків кіл. Відтак додаю годину на спідометр свого життя. Потрібна система, щоденні вправи, щоб години склалися в роки.

«Роки у тебе, негіднику, довгі, як у зайця хвіст…»

Нарешті!

Хорст Гейліген залишив майданчик і легкою ходою спортсмена швидко пішов уздовж вулиці, прямуючи додому.

Тихо захурчав мотор.

Машина майже нечутно, з вимкнутими фарами і підфарниками, ніби скрадаючись, виповзла на вулицю.

Гейліген озирнувся через плече і одразу ж ступнув ближче до суцільної, без проміжок стіни будівель.

«У гада справді тваринний нюх… Не зволікати!»

Майєр натиснув на газ. Машина потужно рвонула вперед. Ніщо вже не могло врятувати гестапівця: на німецьких вулицях рятуватися ніде — ні деревця, ні підворіття, вхідні двері замкнені на ключ, на вікнах — гофроване залізо або грати.

Віллі крутонув руль, вилітаючи на тротуар. Зараз!

Аж тут сталося несподіване.

Гейліген ураз підстрибнув і впав на видовжений капот машини. Майстерний прийом, на який здатна лише добре тренована людина. Цей стрибок не рятує від травм, а подеколи й каліцтва, проте дає досить шансів на збереження життя.

З брязкотом посипалося вітрове скло. Майєр ледь устиг затулити обличчя рукою і ногою натиснути на гальма. Тіло Гейлігена, що майнуло колодою в повітрі, ковзнуло з капота кудись убік. Розбурханий Віллі буквально вистрибнув із машини. Ні, гестапівцю не пощастить втекти від кари!

Озирнувся: де Гейліген? Куди подівся?

Аж ось він, лежить на асфальті, недоладно скоцюрблений.

І стогне…

Живий!

У кілька стрибків Майєр опинився біля «спеца по обезлюдженню».

На Віллі вибалушилися сповнені жаху й ненависті очі.

— Я відчував, — пробелькотів гестапівський кат. — Істот…

Страшний, безжальний удар гайковим ключем розчерепив йому голову й навіки урвав мову.

«Істотно!»

Тепер це вже був труп.

Майєр прожогом кинувся до понівеченого «мерседеса». Мотор не заглух — заспокійливо хурчав. Надійна машина! Знову шмигонув у вузький провулок, мов у чорний тунель. Звідти одразу — на Мольткештрассе. Тут зупинився і вимкнув мотор. Через прохідний двір майнув на сусідню Кінкельштрассе. Там, на тому ж місці, де його залишив, темнів службовий «опель». Умить скинув із себе цивільний плащ, шарф, капелюх і окуляри, відклеїв вуса. Натягнув есесівський кашкет і знову перевтілився у рудого гауптштурмфюрера Віллі Майєра, такого, якого всі звикли бачити. Минаючи каналізаційний колодязь, зупинив на хвилину «опель», щоб кинути в підземну клоаку маскарадне вбрання. І гайковий ключ теж. Чув, як він шубовснув у смердючу рідину. Останніми впали туди ж нові рукавички. Тепер — усе!

Що далі?

Забезпечити алібі!

Якнайшвидше — на чоловічу вечірку, що її влаштували з якоїсь нагоди колеги.

Його зустріли з п’яним піднесенням:

— Віллі, друзяко, де тебе дідько носив?

— Трохи затримався у шарфюрера Бергер.

— Ах, так! Ти ж у неї прописаний…

— Облишмо цю тему!

— Як вона себе почуває?

— Чи скоро пологи?

— Що сказати! Гадаю, час уже подумати про дарунок для новонародженого. Ось-ось, мабуть, станеться…

— От часи! Життя і смерть ходять поряд!

— Сідай, друзяко!

— Чому досі не налили чарку Віллі?

— Прозіт!

Товариський галас обірвав безцеремонний стукіт у двері.

— Відчиніть! Поліційний патруль.

Господар квартири спохмурнів:

— Щось трапилося…

— Відчиняйте!

— Та зараз…

Господар відімкнув двері. Там стовбичив гестапівський шарфюрер. За ним бовваніли двоє мордатих крем’язнів із широкими металевими бляхами півмісяцем і автоматами на грудях.

Шарфюрер кинув швидкий погляд у глиб кімнати, де в тютюнових клубовиськах угледів типовий випивонний антураж. Його по-службовому суворе обличчя злагіднішало, собача підозра в очах зникла.

— Залишайтеся тут! — наказав він жандармам, а сам увійшов до компанії. — Вибачайте, панове, обов’язки! — Він прикипів поглядом до пляшок з коньяком. — Я бачу, що даремно сунувся до вас. Але наші підрозділи прочісують весь тутешній район.

— Когось шукаєте?

— Так, небезпечного злочинця.

— Хто він?

— У цьому питанні — абсолютна невідомість.

— Дива! Шукаєте й самі не знаєте кого!

— Трапляється… Але наказ є наказ!

— Атож, пане шарфюрер.

— Чарочку коньяку? — запропонував господар квартири.

— Охоче, — пожвавішав гестапівець.

— А що, власне, скоїлося, якщо це не секрет? — запитав Майєр.

Гомін ураз вщух — питання цікавило всіх.

— Годину тому на вулиці знайшли мерця, — шарфюрер не поспішав зі своєю службовою таємницею.

— Хто він?

— Працівник гестапо Хорст Гейліген. Чували про такого?

— Боже мій! — вразився Майєр. — Ще вчора вранці я балакав із ним. Веселий, бадьорий, у доброму гуморі…

— Як це трапилося, пане шарфюрер? — залунало зусібіч.

Господар підніс йому тацю з бутербродами й добрячу порцію брунатно-іскристої рідини:

— Справжній «Мартель»…

— О! Тут стане на три тости!

— Це так, але ви на службі, і в даній ситуації вам необхідно ущільнювати час.

— Переконливо, — погодився гестапівець. — Прозіт!

— То як же вбили добрягу Хорста? — тепер запитав хтось інший.

— Картина вимальовується така. За бідолахою полювали на потужному «мерседесі». Коли Гейліген повертався додому, його намагалися розчавити… Чи ви знаєте такий прийом — лягти на капот?

— Авжеж, авжеж!..

— Хорст скористався ним — на місці злочину повно битого скла, Гейліген добряче скалічився, але ще лишався живий. Тоді бідолаху добили. Удар був страхітливий — череп розкраяно ледь не навпіл.

— Жах!

— Звідки дізналися про полювання на «мерседесі»?

— Машину знайшли в цьому ж районі. В рамі вітрового скла стирчать самі гостряки. На капоті — незаперечні сліди падіння людського тіла. От і шукаємо в копі сіна голку. Та ще й невідомої конфігурації. Одне ясно — це хтось із його колишніх російських «знайомих». Мабуть, виникла загроза, що Гейліген його впізнає, як це вже траплялося… Не інакше!

— Ще чарочку?

— Ні, дякую. Служба! Маю честь.

Двері за гестапівцем зачинилися.

— Освальде! — гукнув Майєр господареві квартири.

— Агов, що тобі?

— Ти обіцяв дарунок для пса Крістіни Бергер.

— Ах, так! Геть з голови… Але на кухні — все напоготові! Чудові маслаки! Зараз спакую… А ти хіба вже йдеш?

— Щось настрій зіпсувався. Я ж добре знався з небіжчиком…

…Наступного дня, з самісінького ранку, Віллі Майєр повідомив Крістіні Бергер, що її наказ успішно виконано. Поклав пакет маслаків.

— Ви, Крістіно, не помилилися — це була надзвичайно небезпечна людина, — сказав він.

— Як це сталося?

Віллі поглянув на неї, завагався і відповів коротко:

— Потрапив під автомобіль.

— І все?

— І все! — Він розхвилювався. — Ви спочатку народіть дитину, а тоді розпитуйте… Навіщо вам знати подробиці?

— І все тихо? — спокійно запитала Крістіна.

— Та ні, Мюллер його дуже цінував. Уночі було піднято на ноги всю поліцію і жандармерію…

— А ви де були?

— Я? На товариській вечірці. Мене ще сварили, бо я дещо засидівся у вас і трохи запізнився… Зрозуміло?

Крістіна озвалася йому в тон:

— Ах, Віллі, якби ви знали, як приємно й затишно мені було з вами учора ввечері. Ви пішли, і я засумувала… Отакі сучасні рицарі! Чарка для них більше важить, аніж зваблива жінка… Принаймні ви мене не раз запевняли… І от маю: чарка проти жіночих чар! Сором, Віллі, я можу вам не вибачити. — Вона, грайливо кокетуючи, насварилася на нього тендітним пальчиком.

Майєр аж отетерів.

— Якби ж то насправді… Крістіно, навіщо ви мене катуєте!

— Хіба? — всміхнулася чарівно. — Я лише забезпечую вам алібі! На ваше ж прохання…

— Ну, тоді наступного разу прив’яжіть мене до стовпа.

— Навіщо?

— Для взаємної безпеки. Прив’яжіть, як Одіссея, коли йому співали спокусниці-сирени.