Блакитна лінія

Розділ другий В’ЯЗНИЦЯ З ФАМІЛЬЯРНОЮ НАЗВОЮ

Поїзд прибув на Сілезький вокзал о другій дня, проте здавалося, що вже сутеніє.

Сірі, набряклі хмари низько зависали над Берліном. Мрячило. Дими від численних заводів, причавлені важкими хмарами, розчинялися в повітрі, ніби на Берлін упав жовтаво-кислий туман.

Ешелон, до якого була причеплена платформа з двома автомашинами, службовим і запакованим у такі ж, казенного типу ящики з особистим майном оберштурмбанфюрера Хейніша, загнали на запасну колію, далеко від вокзалу. З вікна спального вагона над лискучими від дощу дашками довгих вервечок поїздів, що смугатили весь залізничний простір, було видно темне громаддя вокзалу. По його стіні згори спадав велетенський прапор, на якому в білому колі чорніла свастика. Прокисле у вогких, отруйних димах полотнище теж було мовби чорного кольору.

На фрейлейн Крістіну Бергер усе це мимоволі навіювало похмурий настрій, ворожість до цього клятого усіма мовами світу міста. Гидко було думати, що відтепер їй, певне, доведеться неоднораз висловлювати вголос захоплення столицею «улюбленого фатерланду», як це й личить зразковій, високопатріотичній, вірнопідданій фольксдойче, бо їй випало велике щастя віднині жити й працювати в найвеличнішому місті «тисячолітнього рейху».

Тому вона аж зраділа, коли виявилося, що настрій її шефа оберштурмбанфюрера Хейніша теж кепський. Відпадала необхідність уже з перших хвилин лицедіяти, удаючи із себе захоплену, веселу й щасливу провінціалочку, що вперше потрапила до міста, де «фюрер діє, творить і думає за всіх нас».

— Неподобство! — переконано проголосив Хейніш, виходячи з свого купе і втупивши бляклі очі у віконну фрамугу.

Був одягнений у бездоганний новенький мундир; щойно вмитий, акуратно зачесаний і ретельно виголений, напахчений. Зібрався мов на парад. Невже сподівався, що його зустрічатимуть з фанфарами? Скільки їх у рейху, отаких Хейнішів? На запасних коліях — ось де їхнє місце…

Однак фрейлейн Крістіна Бергер помилялася у своїх висновках.

Коли з купе вийшов так само нафранчений ад’ютант Віллі Майєр, у проході спального вагона з’явився незнайомий штурмбанфюрер у вогкому довгополому шкіряному пальті з хутряним коміром. Явно з вулиці. На лискучому козирку кашкета з високою тульєю рясно поблискували дрібні крапельки вологи.

Він впевненою ходою наблизився до них і викинув правицю:

— Хайль Гітлер!

Йому дружно відповіли звичними, доведеними до автоматизму жестами і вигуками.

Штурмбанфюрер був порівняно молодий. Але який безвиразний! Очі — мов безбарвне скло, обличчя — ніби назавжди заморожене.

— Пане Хейніш? — запитав він для годиться, бо не чекав на відповідь. — Мені випала приємна честь зустріти вас і першим повідомити про присвоєння вам звання штандартенфюрера. Відповідно до нової посади.

Він перекинув свої скляні очі на ад’ютанта.

— Ви; пане Майєр, також підвищені у званні. Віднині ви — гауптштурмфюрер. Окрім того, за знешкодження небезпечного російського шпигуна вас нагороджено орденом «За хоробрість» з мечами.

«За паршивого запроданця Жору-Шмота, — уточнила подумки фрейлейн Крістіна Бергер, — якого я власноручно пристрелила, мов шолудивого пса».

По її обличчю заморожений штурмбанфюрер тільки шаснув очима, немов дряпонув холодним склом. І все те, безумовно, втішне для новоприбулих, проголошувалося абсолютно байдужим, навіть дещо знудьгованим голосом, немовби йшлося про якусь нікчемну дещицю.

— Пане штандартенфюрер, — знову звернувся він до Хейніша з сухою, хрусткою інтонацією, — дозвольте відрекомендуватися — Пауль Шенк, особистий дорученець пана обергрупенфюрера.

— О! — здивувався Хейніш наданій йому честі. — Дуже приємно! Надзвичайно радий нашому, сподіваюся, доброму знайомству.

— До ваших послуг! — клацнув закаблуками Шенк.

Хейніш із вдячністю потиснув йому руку. Приємні новини схвилювали його, обличчя порожевіло, очі радісно блищали, що вражаюче контрастувало з поведінкою одерев’янілого посланця Кальтенбруннера.

Правду кажучи, все це не було такою вже повною несподіванкою. Недаремно ж він у свій попередній візит до Берліна не шкодував по ресторанах рейхсмарок, влаштовуючи «дружні вечірки» з певними впливовими особами, і ті особи поверталися додому не з порожніми руками. Хміль забудеться — річ нагадає. Атож, різні там «східні сувеніри» і «фронтові дарунки на добру згадку», подеколи досить рідкісні і коштовні, принесли тепер відчутні дивіденди. Штандартенфюрер СС — це не жарт! Дуже високе й вагоме звання в імперії. Перед срібним шитвом есесівського полковника гнуть шию загальновійськові генерали…

— Дозвольте доповісти! — звернувся до нього Шенк.

«Хіба ще щось?»

— Прошу, я слухаю.

— Обергрупенфюрер Кальтенбруннер може вас викликати щохвилини. Тому я надаю у ваше розпорядження свій службовий «опель-адмірал». Він — місткий. — Вдруге його холодний погляд дряпонув по Крістіні.— Про вантаж і ваше майно я подбаю сам. Воно буде на місці вчасно.

«Майно!..»

Хейніш завагався.

— Обергрупенфюрер наказав, щоб ви наперед роздивилися в наданих вам апартаментах, аби завчасно визначити, що і де розташувати. Вирішуйте одразу на місці, як вам буде вигідніше і зручніше. Це заощадить дорогоцінний час: службові обов’язки почнете виконувати з наступного дня. Отже, нам необхідно вкластися у дуже обмежений термін.

Така засторога поклала край ваганням. Оце темп! Чисто арійський.

— Чий собака? — запитав Шенк. — На платформі у буді є собака.

— Мій, — відповіла фрейлейн.

— Ясно!

— Беріть його разом з будою, — попередила Крістіна. — Пес іноді буває лютий.

— Зрозуміло. Пане Хейніш, ось адреса вашої резиденції. Хайль фюрер!

Шейк козирнув і, рівно несучи мовби неживий тулуб, попрямував до виходу.

— Що ж, вирушаємо і ми, — жваво мовив Хейніш. — Збирайтеся! Хуткіш!

Від вокзалу службовий «опель» звернув праворуч. У просторій машині легко розмістилися втрьох: Майєр — поряд з водієм, Хейніш і Бергер — позаду. Нараз попереду їм перетяла шлях велика група полонених з нашивками «Ост», що працювали під наглядом кількох автоматників. «Остарбайтери» довбалися в залишках двох зруйнованих будинків, стіна одного з яких осіла прямо на шлях. Руїни були явно вибухового походження — пасажири «опеля» доволі надивилися на отакі картинки по всіх шляхах війни.

Машина зупинилася.

— Об’їзд! — гукнув один з вартових.

— Куди? — запитав водій.

— Вивертайте ліворуч.

— Що у вас трапилося? — поцікавився Хейніш.

Вартовий відповів завчено, ніби вичитав з газети:

— Уночі англійці по-звірячому бомбардували мирне населення Берліна.

— Отакої! — крекнув Хейніш. — Виявляється, і тут… Оце сюрприз!

Невдовзі, роблячи об’їзд, виїхали на чепурну площу Штраусбергплац, за хвилину — на ще більший майдан Принц-Александерплац, від якого до центру міста тяглася простора однойменна вулиця. Тут також був залізничний вокзал, а ще — станція метро, перша, яка їм трапилася дорогою.

Хейніш узяв на себе обов’язки добровільного екскурсовода. Він раз у раз галантно звертався до чарівної супутниці.

— Зверніть увагу, фрейлейн, на оту потворну будівлю коричневого кольору. Незважаючи на її незграбні форми, нема людини, яка не чула б про неї. Цього велета звели ще минулого століття. Але не для прикраси! Знаєте, що це?

— Звідки ж, пане Хейніш?

— В’язниця! З дідів-прадідів в’язниця. Місце покарання і страт! — захоплено оповідав штандартенфюрер. — Нині вона віддана для службових потреб гестапо. Карні дотепники назвали її з інтимною фамільярністю — «Алекс». І що дивно — назва прижилася, стала офіційною. Коли почуєте «Алекс», не вагайтеся у висновках — йдеться про в’язницю.

— Невже мені доведеться почути? За яку провину?

Хейніш зареготав:

— Справді-бо, яке вам діло до в’язниць? Для чарівних жінок у Берліні є безліч інших принад.

Примітних будівель на їхньому маршруті було доволі — замок кайзера Фрідріха дер Гроссе, Берлінський собор, опера, університет, Прусська бібліотека, Бранденбурзькі ворота, увінчані четвіркою здиблених коней, віжки яких міцно затиснула в руці богиня перемоги. Далі — за помпезними ворітьми — текло вдалину широке Шарлоттенбургшосе, що бетонованою стрічкою пробило весь Тіргартен.

Праворуч за вікном «опеля» громадилася величезна будівля з зеленим куполом. Рейхстаг!.. Крістіна впізнала його без підказки — фото його в клубиськах чорного диму обійшло газети всього світу, знаменуючи початок нацистської «тисячолітньої» ери.

Їхня машина вивернула на Бісмаркштрассе.

— О, славетний «Олімпія-стадіон». Віллі, ви бували на ньому?

— Авжеж, пане штандартенфюрер.

— У якій ролі?

— Статиста.

— Тобто?

— Крокував у шеренгах гітлерюгенду з палаючим смолоскипом у руці.

— Так, ви справді тоді ще були хлопчаком. А я вже командував штурмовим загоном! Прапори, барабани, фанфари… Тррам-тррам-тррам! Є що згадати!.. Але яка велична символіка! Пригадуєте, Віллі, велетенську свастику, що в’юнилася на стадіоні, вся у тисячах смолоскипів? Ніч, усі вогні згасли, як під час затемнення, палає тільки свастика — символ відродження арійського духу.

— Таке не забувається, пане штандартенфюрер.

— Я теж бачила в кіно, — додала Крістіна.

— Ці смолоскипи запалили весь світ. З усіх кінців! Скрізь затемнення. Палають лише смолоскипи арійського духу. Велично і символічно. Хіба не так?

— Так точно, пане штандартенфюрер.

— Чудово! За дві—три хвилини ми вже будемо на місці.

Нова резиденція Хейнішеві сподобалася. Колись це була приватна школа для грошовитих телепнів, яку переобладнали під навчальний заклад для секретних служб. Хейніш обнишпорив усі приміщення, вдоволено зазначив:

— Грунтовно! Все підготовлено для роботи з чисто німецькою ретельністю. Нічого не забуто. Навіть гумки вставлені в залізні наконечники олівців.

— І олівці загострені! — мовила фрейлен Крістіна Бергер.

— Працювали німці, отже, нема чого дивуватися. Ви — у себе на батьківщині, фрейлейн. Звикайте! Пунктуальність, ретельність, доцільність — наші національні риси. Німецький народ — це добре налагоджений організаційно і густо змащений ідеями фюрера механізм. Люди припасовані в ньому один до одного, як мініатюрні, але надійні детальки найточнішого хронометра. Цим хронометром великий фюрер вимірює темпи історичної ходи людської цивілізації.

Хейніш повчально підняв палець:

— Німець не міркує — він виконує!

— Зрозуміло, пане штандартенфюрер.

— От і добре! — Він раптом грайливо звернувся до Майєра: — Віллі, а про що ми забули?

Майєр стулив брови, не розуміючи, до чого веде шеф.

— Ми, Віллі, ви і я, — викінчені егоїсти. Нас обох підвищили у званні, а ми, немов самовдоволені свині, забули про клопіт фрейлейн.

Хейніш зареготав, рохкаючи й справді утробними модуляціями згаданої ним тварини.

— Ви хочете мені нагадати про мету, з якою приїхала фрейлейн Бергер? — серйозно запитав Майєр.

— Саме так! — Хейніша не полишав грайливий настрій. — Наш обов’язок — підвищити фрейлейн у званні. Фрау — це солідно.

— Чи не занадто поспішно? — Майєра огорнув сумнів.

— Чого нам зволікати? Який у цьому сенс?

— Справа делікатна. Непогано було б заздалегідь підготувати фрау Патріцію Шеєр до думки…

— Ет, — недбало махнув рукою Хейніш, — готувати чи не готувати — наслідок буде однаковий. Такий, якого ми зажадаємо. Питання вичерпано — зараз вирушите разом з фрейлейн.

— Без вас? — спохмурнів Віллі: розумний задум перетворювався на авантюрну витівку.

— Гауптштурмфюрер Майєр! — перейшов Хейніш на офіційне звертання.

— Слухаю! — виструнчився Віллі.

— Чи ви забули? Мене щомиті може викликати обергрупенфюрер. За його наказом ми вже завтра починаємо виконувати свої прямі службові обов’язки. З наступного дня на приватні справи часу не матимемо. Зараз приїде штурмбанфюрер Шенк з вантажем. Я й так беру на одного себе обов’язки квартирмейстера. Вам ясно?

— Ясно!

— Отак відразу їхати? — розгубилася й фрейлейн Крістіна. — Навіть не попередили…

— А це ми зробимо зараз. Негайно! — Хейніш вийняв з внутрішньої кишені мундира блокнот у шикарній шкіряній палітурці. — У мене зберігся номер хатнього телефону Шеєрів.

— І все-таки для мене було б небажано…

— Облиште! Зрештою, я мушу забезпечити персонал житлом як офіційна особа. Хіба ви не помітили? Тут для жінок помешкань нема. Речі ваші спаковані. Чого ж нам штучно гальмувати хід подій? Ага, ось і телефон… Сподіваюсь, номер не змінився.

— Що ж, коли ви наполягаєте…

— Не наполягаю, а дію з максимальною доцільністю. І врахуйте, фрейлейн, на жаль, у рейху досі існують нелояльні елементи, яким наш чорний одяг не до шмиги. їм, бачите, робиться недобре від одного погляду на мундир СС. Фрау Шеєр саме з отаких! Мені віддавна відомі її не дуже поштиві — визначимо їх так! — погляди на існуючий лад. Але вона мовчить, і це її рятує. Миші, що принишкли по своїх закапелках, не становлять небезпеки. І все це я кажу тепер лише тому, що вам доведеться безпосередньо спілкуватися з фрау Шеєр.

— Ви радите мені переодягнутися?

— Невже ви не зрозуміли? Навпаки! Форма її настрахає.

Крістіна завагалася:

— Але ж перше враження…

— Про це ж і йдеться — про враження. Дуже добре, що одразу з’явитеся їй на очі в чорному. Чорний колір вам до лиця! Пригадуєте, я сказав про це при першій зустрічі? Хай звикає одразу. Зрештою, ми не можемо поміняти вам форму на догоду примхам старої відьми.

— Ви мене лякаєте…

— Заспокойтеся, фрейлейн. СД — достатньо могутня організація, щоб належно вплинути на якусь там зарозумілу фрау. Ми будь-кого здатні примусній виконувати наші рекомендації. Ретельно і безвідмовно!

— Неприємно, якщо в домі Адольфа виникне атмосфера неприязні. У моєму двозначному становищі…

— А це залежить виключно од вашої поведінки. В усьому необхідна нордична рішучість і наполегливість панівної раси. Вони — у вас в крові! Ви — шарфюрер, працівник СД. Ви — у передових лавах завойовників життєвого простору. Невже не відвоюєте собі свій маленький хатній лебенераум[3]? Запам’ятайте: у двобої перемагає той, чия натура агресивніша і хто активніший у діях.

— Ваші думки мене завжди вражали, пане Хейніш, — пробурмотіла приголомшена цією «нордичною» словесною зливою фрейлейн Бергер, і це була щира правда.

Штандартенфюрер самовдоволено усміхнувся. Мовив значуще:

— Зараз я телефонуватиму фрау Шеєр. Послухайте, як слід з нею розмовляти.

Він зняв трубку телефону і неквапом, навіть дещо напоказ набрав номер.

— Фрау Шеєр? Радий вітати вас… Питаєте хто? Ваш давній знайомий, друг вашого чоловіка… Так, це я, але ваші знання дещо застаріли, гауптштурмфюрером я був ще до війни. Тепер я — штандартенфюрер Хейніш! Я турбую вас у службовій і водночас у родинній справі. Такий збіг обставин… Ні, йдеться не про Шеєра-батька — про Шеєра-сина.

Трубка про щось швидко залопотіла.

Хейніш прикрив її долонею і переможно мовив:

— Усе! Спіймалася на гачок.

Він знову приклав трубку до вуха. Деякий час нудьгуюче дослухався, потім сказав:

— У вас безліч запитань. Щоб відповісти на них, потрібен час, його в мене завжди обмаль. Однак справу легко залагодити. Мій ад’ютант гауптштурмфюрер Віллі Майєр товаришував з гауптманом Адольфом Шеєром, знає про нього силу-силенну подробиць… Ні, призначати побачення немає жодної потреби, бо я зараз же відряджаю Майєра до вас. Зараз тому, що іншого часу найближчого місяця в нього не буде. О, чути від вас подяку мені навіть дивно!

Затулив мембрану долонею і по-змовницькн повідомив:

— З нетерпінням чекає. Аж палає!

Далі слухав, ворушив губами, немовби смакував і пережовував мовлені йому слова. Нарешті подав голос:

— Одне слово, даю Майєру машину. Від мене до вас далеченько, різні райони… Попереджаю: з моїм адютантом буде жінка — шарфюрер Крістіна Бергер… Питаєте чому? А тому, що вона була нареченою вашого сина Адольфа… Таж вона вагітна! Я вивіз її з фронтового пекла, бо вважав такий вчинок своїм громадянським обов’язком в ім’я світлої пам’яті загиблого під Брестом мого друга оберста Теодора Шеєра! Що? Які ще докази вимагаєте, коли я це кажу? Ваша недовіра образлива і неетична. Адже тепер ваш обов’язок полягає у тому, щоб заопікуватися вагітною невісткою.

Очевидно, розмова набирала небажаної гостроти.

Хейніш знову замовк, густо буряковіючи. Відтак зірвався:

— Я вам от що скажу, пані Шеєр. Німецька жінка не пиячить, не смалить цигарки і не розцяцьковує губи!

З цього фрейлейн Бергер збагнула, про що казано з того кінця дроту. Такого й слід було чекати: розфарбована повія з вояцького казино, «зозуля» в чуже гніздо… Цей Хейніш все зіпсував. А вони стільки обмірковували, як їй краще осісти в Берліні… Незграбний фанфарон!

Голос Хейніша загримів:

— Німецька жінка народжує дітей і слугує фюрерові! Фрейлейн Бергер — зразкова німецька жінка! Ваш патріотичний обов’язок, якщо ви зневажили святі родинні почуття, — оточити її максимальною увагою. І це вам говорить не якийсь там просто знайомий, а штандартенфюрер СД! — І по короткій паузі відрубав: — Ні, їдуть до вас негайно. Все! Хайль Гітлер!

Він кинув трубку на важелі й навіть з деяким подивом прогарчав:

— Яка відьма, га?

Спідлоба, ще набачений після несподівано гострої телефонної розмови, глипнув на своїх підлеглих важким поглядом. Нарешті прохолов і мовив:

— От і все — вирушайте! Віллі, коли що — накачуй. Я надаю таке право. Йде війна, і часу на зайве розпатякування катма!

Аби це залежало від Крістіни, вона б нізащо не поїхала до фрау Шеєр після отакої брутальної розмови. Навіть якби Адольф Шеєр справді був батьком її сина. Не для того, щоб зупинятися перед перепонами, вона прослизнула у ворожий стан і опинилася так далеко від рідної Батьківщини. Сподівалася знайти з «нелояльною» фрау Шеєр спільну мову, заслужити її приязнь і довіру. І от маєш! Необхідно бути вкрай обережною і обачливою. Адже йшлося не про неї саму і не про її почуття, які на час війни для фрейлейн Бергер були скасовані геть. Не мала права керуватися тільки ними, які б уже не були. Почуття можуть її обеззброїти. Треба їхати і складати новий важкий екзамен.