Блакитна лінія

Розділ сьомий ХТО БОВДУР? ГЕЙЛІГЕН…

Кальтенбруннер зустрів Хейніша з холодною стриманістю. Такий прийом не віщував нічого доброго. Порухом руки вказав Хейнішеві на крісло. Обергрупенфюрер не любив, коли хтось стовбичив перед очима. Він не поспішав починати розмову. Штандартенфюрер, наполоханий неприязним прийомом, губився у здогадах і теж не наважувався першим зронити хоч слово. Кальтенбруннер узяв сигарету в свої довгі маслакуваті пальці. Чомусь не запалював.

— Ви наробили дурниць, Хейніш! — гаркнув раптово, аж той здригнувся від несподіванки.

Нарешті обергрупенфюрер запалив і вже спокійніше, але так само суворо запитав:

— Про що я вас попереджав минулого разу? — Не чекаючи на відповідь, нагадав: — Не виявляти ініціативи. На випадок чого — радитись зі мною. Забули?

— Пам’ятаю, пане обергрупенфюрер, — придушено вичавив із себе Хейніш.

Він не годен був збагнути, в чому полягає його провина. Проте сумніву не лишалося: виклик — на прочуханку.

— Чому ж не повідомили про намір затримати російського шпигуна?

— Ситуація вимагала негайних дій.

— Невже? — зневажливо запитав Кальтеибруннер.

— Так мені здавалося.

— Що б там вам не здавалося, ви мусили мене повідомити. Хоча б по телефону. Час у вас був!

— Не розумію, в чому я завинив.

Атож, ще якихось півгодини тому він сподівався зовсім на інше. Був певен, що носитиме на грудях нову нагороду. За рішучі дії…

— Не розумієте? Поясню. Внаслідок ваших хаотичних дій пристрелено «піаністку». Шифровки й шифри вона встигла знищити. Про затриманого, окрім того, що він росіянин, ми не знаємо нічого. Військове посвідчення у нього фальшиве. Це вже перевірено. Під якою ж личиною він діяв? Із ким зв’язаний? Хто він — резидент, агент, зв’язківець?

— Скаже на допитах! — хапався за соломинку штандартенфюрер.

— На допитах! Оце відповідь, — закпинив шеф. — Ви провінційний невіглас, пане Хейніш! Ішлося про виявлення і знешкодження цілої шпигунської мережі. А ви, мов дурний дуболом, утрутилися в чужу гру й зіпсували всю справу.

— Я нічого про це не знав, — знічено мовив Хейніш.

— Атож. Тому й слід було мені зателефонувати. Шкодую, що викликав вас на роботу в Берлін. Ви не вмієте тонко мислити. Ви здатні лише на сокирну роботу ката.

Почуття радісного тріумфу, яке охопило Хейніша по завершенню операції, змінилося нудотним страхом. Його рожева пика поволеньки втрачала молодецькі фарби. Квітучі рожі на щоках спочатку зробилися плямистими, а потім зовсім зникли. Обличчя не блідло, а жовтіло.

Обергрупенфюрер шпетив його далі, змальовуючи втрати, спричинені втручанням Хейніша (він уже здогадався про це) в чуже розслідування.

— Якщо російський шпигун мовчатиме, кого і де ми тепер шукатимемо? «Мелодії» «піаністки» — це єдине, що виказувало всю зграю. Завдання полягало в тому, щоб вислідити і взяти всіх! А тепер? «Скаже на допитах», — перекривив він знову благальний зойк Хейніша. — Навіть якщо за деякий час ми вичавимо з росіянина зізнання, користі від них багато не буде. Невже ви гадаєте, що після зчиненої вами стрілянини їхні спільники не дізнаються, що стався провал? Невже ви плекаєте надію, що вони сидітимуть на місці, люб’язно чекаючи наших візитів? Чи ви думаєте, що вони й надалі ходитимуть на обумовлені явки? Та ще й зі старими паролями? Думати так і сподіватися на це дозволяється лише викінченим ідіотам! А таких у своєму управлінні я намагаюся не тримати.

Хейніш зовсім похнюпився.

— Для мене цей інцидент був абсолютно випадковим, — промимрив він.

— Дивіться, щоб я не дійшов висновку, що ви у нас — людина зовсім випадкова.

Обергрупенфюрер, знаючи злу й невщухаючу ворожнечу секретних відомств, розлютився не на жарт. Що завадить тому ж Мюллерові скористатися незграбними діями Хейніша і цим скомпрометувати в очах рейхсфюрера його самого, Кальтенбруннера?

Тому мав надто вагомі підстави нещадно шпетити свого підлеглого. Міг навіть своєю владою розстріляти як такого, що порушив його прямий наказ. І ніхто б не довів, що він ліквідував штандартенфюрера даремно. Ось зараз варто натиснути кнопку, і злива куль з його спецстолу зрешетить цього вгодованого недоумка. Можливо, він би так і зробив хоча б з експериментальною метою. Підстава була грунтовна і вмотивована. Але свою цікавість щодо специфічних властивостей письмового умеблювання Кальтенбруннер устиг задовольнити дещо раніше. На превелике щастя штандартенфюрера, котрий про цю загрозу навіть не підозрював…

Історія, в яку випадково вплутався Хейніш, виникла давно: тільки-но почалася східна кампанія, як по всій території Німеччини, що за малим винятком поглинула майже всю Західну Європу, зацвірінькали морзянкою в ефір ворожі, добре законспіровані радіопередавачі. Їх охрестили спочатку «хатніми цвіркунами» — «хаусгрілле». Потім назва змінилася. Оскільки потаємних радистів називали на гестапівському жаргоні «піаністами», передачі — «мелодіями», а самі рації — «музичними шкатулками», рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер охрестив усю сукупність невідомим радіоточок «Червоною капелою». Ясна річ, «мудра й влучна» назва рейхсфюрера вмить зробилася офіційною.

Усі відомості про несподівано широку діяльність радянських розвідників нацистська верхівка рейху тримала в найсуворішій таємниці. Не розголошувалося абсолютно нічого, оскільки побоювались деморалізуючого впливу на задурених німців. Окрім того, ці факти засвідчили б існування антифашистського підпілля.

Розшуком «хатніх цвіркунів» цікавився сам фюрер. Ще перед літнім наступом 1942 року на оперативній нараді генерального штабу він зволив висловитися з цього приводу:

— Більшовики переважають нас в одному — в розвідці. Це останнє, що в них залишилося. Вжити заходів! Я не дозволю, щоб мені заважали переможно завершити війну з більшовиками. Про дії ворога в нашому тилу наказую доповідати так само, як і про виконання фронтових операцій.

Потім фюрер часто повертався до цієї теми. Він твердив — і фактичне становище переконливо доводило це! — мовляв, російська секретна служба більш ефективна і дійова, ніж англійська чи будь-яка інша. Видав окремий наказ — кинути кращі розвідувальні сили і найдосконалішу техніку на боротьбу з радянською розвідкою.

Одразу стосунки між розвідувальними службами рейху стали вкрай напруженими. Кожен намагався тягар невдач, які частенько траплялися, перекласти на плечі іншого. Якщо ж випадав успіх, кожен рвав його собі, щоб відзначитися перед фюрером. Виникла гризня, що не вщухала роками.

Для загального керівництва Гітлер вирішив створити особливий штаб, надавши йому необмежені повноваження. До його складу ввійшли начальник абверу — військової розвідки — адмірал Канаріс, шеф його контррозвідки генерал фон Бентівеньї, керівник відділу дешифровки генерал Тіле, шеф гестапо групенфюрер Мюллер і ще проноза бригаденфюрер Вальтер фон Шелленберг, який очолював закордонну розвідку в головному управлінні імперської безпеки. Окрім того, нічого не мали проти, щоб перехопити лаври перемог, розвідки Герінга, фон Ріббентропа, Бормана і його — Кальтенбруннера, імперського шефа СД. Контроль і нагляд за виконанням наказу Гітлер поклав на рейхсфюрера СС, відданого йому «кривавого Генріха».

Для безпосередньої оперативної роботи створили особливу групу — зондеркоманду, яка прибрана собі назву всієї операції, задуманої рейхсфюрером. Оцю зондеркоманду з дивною для нацистів назвою «Червона капела» очолив старий, досвідчений лис, фахівець ще з часів кайзерівського «другого рейху», старший кримінальний радник у званні штурмбанфюрера СС пан Йон Патціг. Під його рукою «копали» такі специ кримінального розшуку та розвідки, як Панцігер, фон Паннвіц, Копкоф. Особовий склад зондеркоманди, не рахуючи технічних служб, ніколи не перевищував трьох десятків працівників, проте всі вони ходили в асах таємної війни.

А стрекітлива морзянка «хатніх цвіркунів» не вщухала!

Тоді фюрер видав ще один наказ: усі відомості, навіть у випадках, коли йдеться про успішні арешти, підлягають цілковитій і найсуворішій таємниці. Ані слівця у пресі або по радіо! За розголошення подій на цьому секретному фронті рейху міра покарання одна — страта. Вироки оскарженню не підлягають.

Весь апарат гестапо, імперське управління безпеки, військову контррозвідку абверу, управління закордонної розвідки — всіх підняли на ноги, всіх здибили, всіх мобілізували на цю війну.

А ефір щодоби все мережила морзянка з непіддатнимн для дешифровки вістями.

Невдовзі Гітлер здублював свій наказ, щоб добряче підстебнути всі служби: у розшуках зберігати абсолютну таємницю, базік карати на горло безжально, розстрілювати будь-кого, хто хоч звуком прохопиться про арешти, матеріали слідства, імена і псевдоніми схоплених. «Кривавий Генріх» поквапився довести до відома як складу особливого штабу, так і асів зондеркоманди «Червона капела», що наказ «нашого улюбленого фюрера» поширюється на всі подальші дії аж до переможного кінця війни. Розшуки слід провадити так, щоб ніхто — абсолютно ніхто! — нічого не запідозрив. Наказ, як і належить, був щедро оздоблений відповідним лексиконом—«смертний вирок», «страта», «розстріл».

Шеф гестапо Мюллер намагався випнутися наперед. На ім’я рейхсфюрера він написав:

«Арештовані розвідники являють для нас безсумнівний інтерес. Перші допити свідчать, що весь попередній досвід, надбаний нами на Заході, стає тепер майже непридатним. Безумовно, росіяни здійснили колосальну роботу, створюючи свою шпигунську мережу, використали специфічні настанови своїх експертів-фахівців. У подальшому нам вкрай необхідно докладно і достеменно встановити засади, якими керується радянська розвідка в побудові своєї роботи..»

З цього з-поміж рядків виразно й прозоро читалося: «Доручіть усі допити мені. Я упораюся, як ніхто інший! Дізнаюся про все!»

Хтось буде виловлювати «хаусгрілле», а Мюллер — без зайвих клопотів пожинати всі лаври… Не дурний цей Мюллер, тямить!

І ось у це складне відомче плетиво, з його пастками, інтригами й підступами, звалився Хейніш, вдерся, мов неповороткий слон до благенької крамнички. Не підлягало жодному сумніву, що «колеги» з конкуруючих відомств — Мюллер, Канаріс, фон Шелленберг — роздмухають цю ідіотську історію до гіпертрофованнх розмірів, а це загрожує значними неприємностями і йому, шефові СД. Висновок: щоб урятувати себе, конче необхідно якось витягти з халепи цього йолопа Хейніша.

— Наробили галасу на весь Берлін! — гримнув Кальтенбруннер.

Хейніш зіщулився в широкому шкіряному кріслі, немов бажав у ньому сховатися від зневажливих, спопеляючих очей обергрупенфюрера.

— Чого вас, власне, понесло на Кетеллерштрассе? — запитав шеф похмуро.

— Транспортував агентів на тренувальний аеродром для відпрацювання техніки нічних стрибків з парашутом, — вичерпно виклав Хейніш. — У маршруті руху була Кетеллерштрассе. Якби ми проїхали на кілька хвилин раніше, нас би ніхто не зупинив.

— Отже, зробимо перший висновок: про радянського шпигуна ви нічого не знали.

— І це повністю відповідає істині, пане обергрупенфюрер! — палко запевнив Хейніш.

— Як дізналися?

— На Кетеллерштрассе прямо під радіатор мого бронетранспортера стрибнув чоловік у цивільному. Ми його заледве не розчавили…

— Було б краще!

— Наступного разу, пане…

Шеф з такою люттю глипнув на нього, що події, які мусили відбутися «наступного разу», так і лишилися нез’ясованими.

— Що далі?

— Моєму обуренню не було меж! Але людиною, що, ризикуючи власним життям, заступила нам шлях, виявився агент Мюллера.

— Особисто Мюллера чи агент гестапо взагалі?

— Мюллера! Я до цього навіть не знав, що шеф гестапо має особистих агентів!

— Ви певні цього? — заклопотано перепитав ще раз Кальтенбруннер.

— Так точно! Його номер — двадцять п’ять.

— Ім’я? Прізвище?

— Хорст Гейліген.

— Цікаво! Це змальовує справу дещо в іншому світлі, аніж мені повідомив Мюллер. Доповідайте далі. Докладно.

— Агент вказав нам будинок, де, за його словами, в даний момент перебуває російський шпигун.

— Як про це дізнався агент?

— Впізнав на вулиці перед тим, як той увійшов до будинку.

— Звідки він знав росіянина? Ви розпитали агента?

— Так. Цей Хорст Гейліген походить із німців Поволжя. Навесні сорок першого року брав участь у диверсії — підпал нафтосховища. Серед чекістів, які провадили слідство, був і той, кого він упізнав тут.

— Чому Гейлігена не засудили і він лишився на волі?

— За браком доказів. Окрім того, росіяни вживали всіх заходів, щоб нічим не загострювати своїх стосунків із рейхом. Тоді й відбувалася масова репатріація фольксдойче з Росії на фатерланд. Прямих доказів не було, міг спалахнути політичний скандал.

— І що ж?

— Гейліген був у списках репатріантів і прибув до Великонімеччини у травні сорок першого.

— Ясно. Що відбулося далі на Кетеллерштрассе?

— Агент Мюллсра наполягав, щоб я зі своєю командою допоміг йому затримати росіянина — Хейніш вирішив трохи прибрехати, ледь-ледь, щоб усі «заслуги» збути з своїх рук.

— Йому? — підняв брову Кальтенбруннер.

— Так. Але я завагався. Чого це справді мене змушують під час виконання службового завдання займатися непевною справою, до якої я зовсім не причетний?

Хейніш замовк і уважно глянув на шефа.

Обергрупенфюрер схвально хитнув головою.

Хейніш упевнився, що обрав правильну, рятівну лінію. Це надало йому натхнення:

— Спершу я категорично відмовився!

— Чудово, — зронив шеф.

— Але він настирно наполягав. Оскільки мене не полишали певні сумніви, він почав мені погрожувати.

— Навіть? Це обурливо.

— Саме так!

— Чим же він погрожував?

— Тим, що, на випадок моєї відмови, він зупинить будь-яку іншу машину з військовими. Водночас обов’язково доповість шефові гестапо про мою нібито злочинну байдужість до знешкодження ворогів рейху.

— Більше нічого?

Хейніш збагнув, що необхідно підсилити «примусовий» характер своїх дій.

— Цей Гейліген прямо сказав: якщо російський шпигун втече внаслідок мого недбальства, мені не зносити голови.

— А ви на це що?

Хейніш похнюпився:

— Визнаю: на вимогу агента Мюллера я почав діяти, як він того жадав.

— Гейліген знав про «піаністку»?

— Ні, — відповів Хейніш твердо. Він уже заспокоївся.

— Виходить, і вам нічого не було відомо про неї?

— Так точно!

— Як дізналися?

— Я звернув увагу на те, що затриманий занадто гучно кричить. Не питає, чому його затримали, як це в подібних випадках трапляється, а криком кричить. Щосили. Причому зміст його слів носить явно інформативний характер.

— Тобто? Що він кричав?

— Приблизно таке: «Це що — арешт? Гестапівське свавілля! Чого ви мене хапаєте?» І таке інше, поки йому не затулили пельку.

— Попереджав…

— Так точно, мій обергрупенфюрер.

— І ви здогадалися…

— Що в будинку ще хтось ховається…

— Відтак, якби ви зволікали, від «піаністки» і слід би прохолов.

— Саме так!

— За логікою подій випливає: в тому, що сталося, винні не ви, а цей, гестапівський бовдур…

— Хорст Гейліген! — з полегшенням підхопив Хейніш.

— Особистий агент Мюллера, — замислено мовив Кальтенбруннер. — Для шефа гестапо ця звістка буде надзвичайно прикрою.

Хейніш вважав за краще промовчати.

— Якщо Мюллер цінує свого агента, — провадив далі шеф СД, — він його витягне з біди. Зрештою, вирішальну роль тут відіграв ніким не передбачений збіг обставин, рідкісний випадок.

Хейніш чув інше: «Мюллер врятує свого агента, як я врятував тебе».

Він дивився на шефа захоплено, віддано, готовий виконати будь-який наказ.

— От що, Хейніше! — знову набрав діловитого тону Кальтенбруннер. — Ідіть до приймальні й напишіть на моє ім’я найдокладніший звіт. Про весь перебіг подій. Від початку до кінця. Не мішаючи ніяких подробиць. Особливо наголосіть на моментах, які фігурували в нашій бесіді.

— Слухаюсь!

— Після того негайно передайте затриманого під особисту розписку кримінальному раднику пану Йону Патцігу із зондеркоманди «Червона капела». Знаєте таку?

— На жаль…

— Її особовий склад розміщено в казармі в’язниці на Плетцензеє.

— Де відбуваються страти?

— Так. Ви все зрозуміли? Тільки пану Патцігу під особисту розписку. Якщо його не виявиться на місці, розшукайте. Але — тільки йому!

— Слухаюсь, пане обергрупенфюрер! — виструнчився Хейніш. — І… і дякую! — додав непевно.

Але влучив точно.

— Отож! Надалі будьте обережніші.

— Цей випадок я запам’ятаю на все життя.

— Ще б пак! Інакше ви його собі одразу вкоротите. Виконуйте наказ!

«Ну що, Мюллере? — зловтішно подумав шеф СД, коли за Хейнішем зачинилися двері. — Чи не добрячу ломаку я встромив тобі в колеса? А ти хотів встромити її мені…»